Не встигли ми зачинити за собою двері Енової хатини, як почули іржання Міраміса, гучне й розпачливе. Кінь наче кликав мене: «Міо, допоможи мені!»
У мене серце мало не зупинилося з ляку.
— Юм-Юме, що вони роблять з Мірамісом? — крикнув я. — Ти чуєш? Що вони роблять з Мірамісом?
— Не кричи, — відповів Юм-Юм. — Вони його спіймали… Вивідувачі…
— Вивідувачі спіймали мого Міраміса? — знов крикнув я, не думаючи про те, чи мене хтось почує чи ні.
— Кажу тобі, цить! — прошепотів Юм-Юм. — А то й нас спіймають.
Але я не слухав його. Міраміс, мій любий кінь! Вони спіймали мого коня і хочуть забрати його від мене! А він же найкращий кінь на світі!
Я знову почув іржання Міраміса, і мені здалося, що він справді кличе: «Міо, допоможи мені!»
— Ходімо, глянемо, що вони з ним роблять, — сказав Юм-Юм.
Перелазячи в пітьмі через скелі, то плазом, то рачки, чіпляючись за визубні, ми побралися вперед. Я поздирав собі пальці об гострі краї каміння, але був у такому розпачі, що не відчував болю.
Він стояв на високій скелі білий-білісінький і аж світився в темряві. Мій Міраміс, найбіліший і найкращий кінь на світі!
Він шалено іржав і ставав дибки, щоб звільнитися. Та його оточило п’ятеро чорних вивідувачів, і двоє тримали за вуздечку. Сердешний Міраміс був дуже наляканий, та й не дивно. Бо ті чорні розвідники були страшні й розмовляли між собою страшними хрипкими голосами. Ми з Юм-Юмом підкралися до них, скільки було змоги, й залягли за каменем, тому чули кожне їхнє слово.
— Переправимо коня в чорному човні навпростець через Мертве Озеро, — сказав один із них.
— Так, навпростець через Мертве Озеро до лицаря Като, — сказав другий.
Мені кортіло крикнути, щоб вони не чіпали мого коня, але я стримався. Бо коли й мене спіймають вивідувачі, хто тоді стане на герць із лицарем Като? Ох, чому якраз мені судилося стати з ним на герць? Лежачи за каменем, я щиро жалкував, що не залишився вдома у свого тата-короля, де б у мене ніхто не відняв коня. Я й далі чув квиління зачарованих птахів над озером, але вже не переймався ними. Нехай собі лишаються зачарованими, аби тільки я повернув свого золотогривого Міраміса.
— Хтось, мабуть, перейшов кордон, — сказав один вивідувач. — Хтось, мабуть, приїхав цим білим конем. Серед нас є ворог.
— То й добре, що він серед нас, — мовив другий. — Нам буде легше його спіймати. І лицареві Като буде легше розтоптати його й знищити.
Від цих слів я здригнувся. Це ж я ворог, що перейшов кордон! Це ж мене лицар Като хотів розтоптати й знищити! Я ще дужче пожалкував, що приїхав сюди. Я тужив за своїм татом-королем. Цікаво, чи він також тужить за мною і не спить? Я б так хотів, щоб він прийшов сюди й допоміг мені. Я б сказав йому: «Я знаю, ви хочете, щоб я став на герць із лицарем Като, але прошу вас, дозвольте мені не змагатися з ним! Допоможіть мені повернути Міраміса, і ходімо звідси! Ви ж знаєте, що в мене ніколи досі не було коня, і я його дуже полюбив. І знаєте, що в мене ніколи досі не було тата. Якщо лицар Като спіймає мене, я вже не повернуся до вас. Допоможіть мені вибратися звідси! Я не хочу тут довше залишатися. Я хочу бути з вами. Хочу повернутися додому на Острів Зелених Лук разом із Мірамісом». І ось, коли я лежав за скелею і думав так, мені здалося, наче я почув голос свого тата-короля. Може, я тільки уявив собі це, а проте мені справді здалося, що я почув татів голос.
— Міо, мій Міо, — сказав він.
І більше нічого. Та я збагнув, чого він хотів: щоб я був відважний, не лежав за каменем і не плакав, як дитина, хоч вивідувачі й забрали в мене Міраміса. Адже я був уже не той Міо, що будував курені в трояндовому садку, мандрував пагорбами Острова Зелених Лук і грав на сопілці, а лицар. Я був лицар, але добрий лицар, не такий, як Като. А лицар повинен бути мужній і не плакати. Тому я вже не плакав, хоч вивідувачі потягли Міраміса До озера й завели у великий чорний човен. Я не плакав, хоч кінь іржав так, наче вони шмагали його батогом.
Не плакав, коли вивідувачі сіли в човен і я почув плюск чорної води під ударами весел. Плюск ставав дедалі тихіший, і скоро я почув останнє розпачливе іржання Міраміса десь далеко серед озера. Потім човен зовсім зник, але я не плакав. Бо я був лицар.
Не плакав? Ще й як плакав! Лежав за каменем, притулившись лобом до твердої землі, і ридав ридма. Добрий лицар повинен казати правду. А як казати правду, то я плакав. Плакав за Мірамісом. Довго плакав, а ще коли згадав, які в нього були віддані очі, то заридав, як ніколи досі. Ткаля казала, що сотня білих коней плакала кривавими сльозами за вкраденим лошам. Може, і я плакав кривавими сльозами за Мірамісом, але не знав цього. Адже в такій пітьмі не можна було помітити своїх сліз. Мій золотогривий Міраміс! Його забрали, і я більше ніколи його не побачу!
Юм-Юм нахилився й поклав мені руку на плече.
— Годі тобі плакати, Міо, — сказав він. — Пора йти до Зброяра. Тобі потрібен меч.
Я ще не виплакався, але проковтнув сльози. Проковтнув через силу, і ми рушили шукати Зброяра.
«Іди через Мертвий Ліс», — сказав Ено. А де ж він?
— Нам треба знайти Зброяра, поки скінчиться ніч, — сказав я Юм-Юмові. — Темрява ховатиме нас від вивіду-вачів. Нам треба знайти той Мертвий Ліс ще цієї ночі.
Ми перебралися через скелі назад до хатини Ено. Вона стояла тиха, з неї вже не чути було стогону. Ми пішли далі в темряві і врешті добралися до Мертвого Лісу. В ньому стояла мертва тиша, не віяв вітер, не шелестіло листя, бо на деревах не було зеленого листя, яке могло б шелестіти. Тільки стирчали мертві, чорні стовбури з чорним сучкуватим мертвим гіллям.
— Ось ми і в Мертвому Лісі, — сказав Юм-Юм, коли ми опинилися серед тих дерев.
— Так, ми зайшли в ліс, — мовив я, — але хтозна, чи колись вийдемо з нього.
Бо в такому лісі справді легко було заблукати. Такий ліс хіба може часом приснитися: ти йдеш, і йдеш, і ніяк не виберешся з нього. Ми трималися за руки, як маленькі, заблудлі діти. Мертві дерева стояли так густо, що ми насилу посувалися вперед.
— Якби дерева не виросли так густо, — сказав Юм-Юм, — якби пітьма не була така чорна і якби ми не були такі малі й самітні!
Ми все йшли і йшли. Інколи до нас долинали далекі голоси — то розмовляли вивідувачі. Ено правду казав, що люди лицаря Като нишпорять скрізь. Їх було повно в Мертвому Лісі. І коли ми чули їхні голоси десь за деревами, то зупинялися, не зважуючись навіть дихнути. Потім рушали далі.
— Яка довга ця ніч у Мертвому Лісі! — сказав Юм-Юм. — Та ще довший шлях до печери Зброяра.
— А ти віриш, що ми знайдемо… — почав я.
І враз замовк. Слова застрягли у мене в горлі. Бо між деревами з’явилася довга лава чорних вивідувачів. Вони сунули просто на нас, і я знав, що тепер усьому кінець. Юм-Юм також побачив їх і тільки міцніше стиснув мене за руку. Вивідувачі ще не помітили нас, та скоро мали помітити — і ми пропали. Я вже не зможу стати на герць із лицарем Като. І напевне вже другої ночі старий Ено почує над озером квиління двох нових птахів.
Вивідувачі надходили все ближче й ближче, а ми стояли, мов прикипіли до місця. Раптом сталося щось дивовижне. Чорний стовбур старого дерева біля самих нас розчахнувся, і я побачив, що він усередині дуплистий. І не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми з Юм-Юмом уже сиділи в тому дуплі, тремтячи, мов двоє пташенят, коли поблизу ширяє шуліка. Тим часом вивідувачі вже надійшли до нас, і ми почули, про що вони балакають.
— Хтось наче розмовляв у Мертвому Лісі, — сказав один із них. — Хто б це міг бути?
— Між нами є ворог, — сказав другий. — Певне, це він розмовляв у Мертвому Лісі.
— Якщо ворог в Мертвому Лісі, то ми скоро спіймаємо його, — сказав іще один голос. — Шукаймо скрізь!
Ми почули, як вони кинулись шукати між деревами. Почули їхню скрадливу ходу перед нашим стовбуром і принишкли всередині дупла, малі й налякані.
Довго шукали вивідувачі, але не знайшли нас. Їхні голоси почали поволі віддалятися. Нарешті стало тихо. Дуплисте дерево врятувало нас.
Я не міг збагнути, чому воно врятувало нас. Може, цілий Мертвий Ліс так ненавидів лицаря Като, що ладен був допомагати тому, хто прийшов стати з ним до бою? Може, й це дерево колись було зелене, з буйним свіжим листям, що шелестіло, як у ньому гуляв вітер? А жорстокість лицаря Като вбила й отруїла його. Навряд чи дерево вибачило тому, хто вбив його зелене листя. Отож воно й захотіло допомогти мені, що прийшов стати на герць із лицарем Като.
— Дякую, любе дерево, — сказав я, коли ми вибралися з дупла.
Але дерево стояло тихе, мертве й нічого не сказало нам у відповідь. Ми рушили далі Мертвим Лісом. Ми знову йшли і йшли.
— Уже світає, а ми й досі не знайшли печери Зброяра, — сказав Юм-Юм.
Атож, ніч добігала кінця. Але світанок тут був не такий ясний, як удома. Навколо залягав моторошний сірий туман, майже зовсім темний. Я згадав світанки на Острові Зелених Лук. Ох, як гарно було їздити верхи на Мірамісі по росяній траві, де блищала кожна стеблинка! Я почав думати про Міраміса й майже забув, де ми. Тому не здивувавсь і зовсім не злякався, коли почув, що до нас наближається цокіт копит. Мені здалося, що це біжить Міраміс. Але Юм-Юм стиснув мене за руку й прошепотів:
— Послухай! Мертвим Лісом їдуть вивідувачі.
І я збагнув, що все пропало. Тепер уже ніхто не врятує нас. Скоро ми побачимо між деревами чорних вивідувачів, а вони побачать нас. І налетять, мов буря, тільки нахиляться, схоплять нас, кинуть на коней та й помчать далі до замку лицаря Като. І я вже не битимуся з ним. І завтрашньої ночі старий Ено почує над озером скорботне квиління двох нових птахів.
Усе пропало. Тепер я був певен цього. Цокіт копит наближався. Та зненацька сталося щось несподіване. Перед нами розступилася земля, і я побачив невеличку печеру. І не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми з Юм-Юмом уже сиділи в ній, зіщулені і тремтячі, як двоє зайченят, коли поблизу нипає лис.
Ми сховалися саме вчасно. Загриміли копита, і вивідувачі проїхали просто над печерою. Ми почули цокіт копит і важку конячу ступу по стелі печери. На нас посипалася земля. А ми сиділи принишклі, малі й налякані.
Потім запала тиша. Така тиша, наче в Мертвому Лісі не було жодного вивідувача. Та ми ще довго сиділи й дослухалися.
— Мабуть, можна вже вилазити, — нарешті сказав я.
Раптом ми знов почули жахливий цокіт копит. Вивідувачі поверталися назад. Над нашими головами знов загриміли копита. Вивідувачі почали перегукуватись, тоді позлазили з коней і посідали на землю перед самим війстям до печери. Ми навіть бачили їх крізь те війстя. Вони були так близько, що ми могли б доторкнутися до них. І ми чули їхню розмову.
— Лицар Като наказав спіймати ворога, — мовив один. — Ворога, що приїхав на білому коні, треба спіймати цієї ночі, так наказав лицар Като.
— Ворог десь серед нас, — мовив другий вивіду-вач. — Нам треба знайти його і взяти в полон. Шукаймо скрізь!
Вивідувачі сиділи біля самої печери й балакали про те, як вони братимуть нас у полон. Сиділи чорні, страшні серед мертвих дерев у моторошному сірому світанку. А їхні коні закусували вудила й рили копитами землю.
— Шукаймо, шукаймо скрізь, — мовив один вивіду-вач. — А що це за отвір у землі?
— Мабуть, печера, — відповів другий. — Може, ворог заховався там? Шукаймо скрізь!
Ми з Юм-Юмом пригорнулись один до одного. Я збагнув, що тепер усе пропало.
— Я зараз спробую ткнути туди списом, — сказав котрийсь із вивідувачів. — Якщо ворог там, я його наштрикну на вістря.
І ось у війсті з’явився чорний спис. Ми відсунулись якомога далі в печеру. Але спис міг туди досягти, і його вістря дедалі наближалося до нас. Воно тикалось на всі боки, проте в нас не втрапило. Встромилося навіть у стіну між мною і Юм-Юмом, але нас не зачепило.
— Шукаймо! Перешукаймо цілий ліс! — почули ми голос знадвору. — Лицар Като наказав спіймати ворога. Але тут його немає.
Після цього вивідувачі посідали на своїх чорних коней і поїхали геть.
Ми були врятовані. Печера сховала нас. Я дивувався: чому? Може, навіть земля ненавиділа лицаря Като й рада була допомогти тому, хто прийшов стати з ним на герць? Може, колись на цій землі росла м’яка зелена трава, що на світанку вкривалася росою? А жорстокість лицаря Като вбила й отруїла її. Навряд чи земля могла вибачити тому, хто вбив її м’яку траву, яка тут колись росла. Тож вона прихистила того, хто прийшов стати до бою з лицарем Като.
— Дякую, люба земле, — сказав я, коли ми вилізли з печери.
Та земля не відповіла нам. Вона лежала тиха, наче мертва, а війстя до печери взагалі зникло.
Ми йшли і йшли. Мертвий Ліс скінчився, і дорогу нам загородили гори й прямовисні скелі. Мене охопив розпач, бо це були скелі навколо Мертвого Озера, до якого ми знов прибилися. Ми з Юм-Юмом не знали, що нам робити. Все надаремне, ми ніколи не знайдемо Зброяра. Ми проблукали цілу ніч у Мертвому Лісі й тепер знов опинилися там, звідки почали. Он стоїть сіра занедбана хатина Ено. Вона притулилася до скелі, щоб не впасти.
Притулилася до чорної, як вугілля, скелі.
— Це, видно, і є найчорніша гора на світі, — сказав Юм-Юм.
Так, це найчорніша гора, але де в ній печера Зброяра? «Найглибша печера в найчорнішій горі», — сказав Ено.
— Ой, Юм-Юме, зараз ми… — почав я.
І враз замовк. Я знав, що тепер усе пропало. Бо з Мертвого Лісу до нас мчала довга лава чорних вивідува-чів. Частина з них бігла, а частина їхала верхи на чорних конях, і всі сунули просто на нас. Вони помітили нас і гучно закричали чудними хрипкими голосами:
— Ворог серед нас! Ось він! Ловімо його! Ловімо! Лицар Като наказав узяти ворога в полон!
Ми з Юм-Юмом стояли, впершись спинами в скелю, й дивились, як до нас наближаються вивідувачі. Так, тепер усе пропало. Я ніколи не стану до бою з лицарем Като. На серце мені наліг камінь. Мені хотілося впасти на землю й заплакати. Вже другої ночі старий Ено почує над озером птаха, що кричатиме гучніше й сумніше за інших. Ено стане біля вікна й стиха скаже сам до себе:
— То літає королевич Міо.