Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

1 РІД БЛЕТСУОРСІ

Блетсуорсі, що з їхнього роду я походжу, споконвіку були люди глибоко порядні й делікатні — вілтшірські Блетсуорсі ще більше за сассекських. Гадаю, читач вибачить мені, коли я скажу кілька слів про них, перш ніж почну оповідати про себе. Я пишаюся своїми предками та тими традиціями культурного поводження й зичливості до людей, що їх я від них успадкував; думка про них, можу сказати, підтримувала мене, додавала мені сили не в одному важкому випадку. «А як чинять за таких обставин Блетсуорсі?» — запитував я сам себе і принаймні намагався дати своєю поведінкою гідну відповідь.

У нашому роду повсякчас були люди, помітні в громадському житті південної та західної Англії, й завше то були люди такі, як треба. Численні епітафії та інші писемні згадки, що сягають у давнину навіть далі тюдорівських часів, свідчать про їхні чесноти, їхню добрість, непідкупність та помірний достаток. Кажуть, парость нашого роду є й у Лангедоку, та я про те нічого не знаю. Виїздили Блетсуорсі й до Америки, зокрема до Вірджінії, але там вони, мабуть, загубилися серед місцевого населення. А тим часом рід Блетсуорсі відзначається тривкими спадковими рисами, що їх стерти не так-то легко. Отож, може, хто з читачів-американців знає що про долю тієї парості нашого роду. Чому б і ні? В Солсберійському соборі ще й тепер стоїть статуя одного єпископа Блетсуорсі, що її перенесли туди з бічного вівтаря старого Сарумського храму, коли його руйнували та будували Солсберійський; то мармурове обличчя тієї статуї — достотний портрет мого небіжчика дядька, гароу-говардського священика, а гарні руки її дуже схожі на його руки. В Америці неодмінно повинні бути Блетсуорсі, і я дуже дивуюся, що досі не прочував ні пpo кого з них. Як мені розповідали, вірджінські краєвиди чимось нагадують моїх родичів — широкі, лагідні й привітні, як і наші англійські рівнини, осяяні спокійним уранішнім сонцем.

Блетсуорсі — рід носіїв і насаджувачів культури. Вони майже не мали нахилу до комерції, ні до гуртової, ні до роздрібної, й не відігравали жодної ролі в так званому промисловому розвиткові. Богослів’я вони обирали собі за фах радше, ніж право, а ще радше — стародавні мови, ботаніку чи археологію. Водночас вони, як видно з Кадастрової книги, сумлінно виконували свої землевласницькі обов’язки; а банк Блетсуорсі — один з останніх відомих приватних банків, що збереглися ще в нашу добу загального злиття й об’єднання. Він і досі має значну вагу в комерційному житті західної Англії. Можу вас запевнити, що Блетсуорсі стали банкірами зовсім не через лихварську зажерливість, а просто задля задоволення потреб своїх менш заможних глостершірських та вілтшірських сусідів. Сассекська парость нашого роду не така чужа комерційних інтересів, як вілтшірська. Вона пустилась у «вільну торгівлю» ще за часів воєн із Францією, коли вільна торгівля, сказати відверто, була незаконна й цілковито авантурна; і, незважаючи на трагічну смерть сера Кер’ю Блетсуорсі та його небожа Ральфа внаслідок одного непорозуміння з митниками на вулицях Рая, що скінчилося розлиттям крові, тамтешні Блетсуорсі доробилися чималих маєтків і набули впливу в своєму краю завдяки тій комерції, та й узагалі ніколи не рвали зв’язку з імпортом шовку й коньяків.

Батько мій був чоловік дуже добрий, однак вельми дивакуватий. Робив він багато такого, що без пояснення важко було й зрозуміти, чого ж він хотів тим добитися; а деякі його вчинки — чи то за далекістю своєю, чи то через батькову звичайну безтурботність, а чи ще з яких причин — так і лишилися не з’ясовані до кінця. Блетсуорсі завше не дуже любили пояснювати: вони звикли, щоб їм вірили так. Бувши п’ятою дитиною в сім’ї й не мавши жодних надій на спадщину, та й ніяких зисковних здібностей, батько на пораду своїх товаришів і родичів вирішив поспитати долі за межами Англії й виїхав з Вілтшіру, ще зовсім молодий, пошукати, мовляв, золота; однак шукав його, здається мені, без великого запалу й здебільшого в зовсім не підхожих до того місцях. Скільки я знаю, родовищ золота не так і багато, і добувають його звичайно під час так званих «золотих гарячок» цілі юрми шукачів; але батько, почуваючи відразу до всякої юрми та до тисняви, волів шукати той рідкісний і коштовний метал у приємнішому оточенні — там, де йому не надокучала безцеремонною конкуренцією всіляка мужва, й жив тим часом на скромну запомогу, що надсилала йому заможніша рідня. Хоч таке поводження, на його думку, може, й зменшувало його шанси знайти золото, зате в разі успіху йому не довелося б ділитися ні з ким. У матримоніальних питаннях він був легковажніший, ніж більшість Блетсуорсі: одружувався кілька разів, і часом зовсім не дотримуючись формальностей — хоч, сказати правду, ми всі досить недбалі в питаннях форми. От так і вийшло, що матір’ю моєю стала напівпортугалка, напівсірійка, та ще й з домішкою крові аборигенів острова Мадейри, де я й народився.

Хоч який там заплутаний став згодом шлюбний реєстр мого батька внаслідок надзвичайної нетривкості шлюбу в тропічному та субтропічному підсонні, та моє народження було цілком законне.

Мати моя, коли судити з батькових листів, була жінка віддана аж до самозречення, однак вона не зреклася наділити мене деякими рисами своєї вдачі. Я гадаю, що саме їй завдячую свою багатомовність та невинну схильність прикрашати словами дійсність. «Ох і балакуча, — писав батько своєму братові ще за її життя. — Ніколи її не переслухаєш!» Видно, вона сприймала життя так тонко й так гостро, що несвідомо шукала ніби захисту за плетивом слів; а душа її доти не могла вдовольнитися, поки вона не виповість усього до решти. Вона прикрашувала; вона ретушувала дійсність. О, як я її розумію! Мені добре відомо, як то прикро буває, коли не маєш змоги вибалакатись. Іще більше: не від кого, як від неї, маю я рису вдачі, вже зовсім чужу блетсуорсівській породі, — глибокий душевний розлад. Я ніби в конфлікті сам із собою, і в якому тяжкому — ви побачите з цієї книжки. Я не знаю внутрішньої гармонії, миру з самим собою, властивих справжньому Блетсуорсі. Я в незлагоді зі своїм власним блетсуорсіанством. До батькової схильності заплутувати справи в мені долучилася ще схильність копирсатися у власній душі. Я наполягаю, що я Блетсуорсі, завважте — наполягаю! Такого не став би робити жоден чистопробний Блетсуорсі. Я свідомий Блетсуорсі — саме тому, що я не цілковитий і не безперечний Блетсуорсі. В мені є велика частка чогось чужого, осібного. Мабуть, того я й такий відданий своїм фамільним традиціям, що можу ніби поглянути на них ізбоку.

Мати моя померла, коли мені було п’ять років, і мої вбогі спогади про неї безнадійно переплуталися зі спогадами про ураган, що спустошив острів. Ніби дві хмари споминів стикаються в моїй уяві й вибухають грізними картинами. Я пригадую, що бачив, як валяться дерева й будівлі, потім безліч мокрих червоних пелюсток у канаві, і в ці згадки химерно вплітаються чиїсь слова, що моя мати вмирає, потім — що вона вмерла. Здається, тоді я не стільки злякався, скільки здивувався.

Написавши кілька листів материним португальським родичам та її багатому дядькові в Алеппо й нічого від них не добившись, батько нарешті спромігся припоручити мене одному молодому, недосвідченому пасторові, що повертався з Мадейри до Англії, щоб той відвіз мене в Челтнем до моєї тітки, міс Констанції Блетсуорсі, що таким побитом уперше дізналася про моє існування. Батько озброїв свого посланця документами, що не лишали жодних сумнівів щодо моєї особи. Я невиразно пам’ятаю, як сходив на борт пароплава в Фуншалі, але дальша подорож морем, на щастя, зовсім стерлася з моєї пам’яті. Виразніше пригадується мені тітчина вітальня в Челтнемі.

Міс Констанція Блетсуорсі була вельми поважна дама в білявій перуці чи то з білявими косами, укладеними достоту на манір перуки. Вона мала компаньйонку, дуже подібну до неї, але ще огряднішу, просто неймовірно огрядну жінку; її грандіозний бюст глибоко вразив мою дитячу уяву. Пам’ятаю, як вони сиділи в кріслах високо наді мною, а я примостився на подушечці біля каміна. Їхня розмова з молодим пастором закарбувалася в моїй пам’яті, бо була досить важлива. Обидві дами видимо дотримувались тієї думки, що пастора спрямовано до Челтнема помилково і що йому слід не гаючись забрати мене та проїхати поїздом ще принаймні годину до господи мого дядька, парафіяльного священика в Гароу-Говарді.

Тітка кілька разів сказала, що вона зворушена братовим довір’ям, але стан здоров’я не дозволяє їй узяти мене до себе в дім. Удвох із компаньйонкою вони засипали молодого пастора такими подробицями про її недуги, які лишень йому годилося почути, і навіть, здається мені, не тільки такими. Видно, вони хотіли скараскатися мене за всяку ціну. А пастор, хоч сан зобов’язував його до співчутливості, видимо силкувався ухилитися від тих звірень, оскільки вони загрожували ускладнити доручену йому справу. Мій батько, мовляв, нічого не казав йому про свого гароу-говардського брата, натомість прямо доручив йому відвезти мене до тітки Констанції, своєї старшої сестри й виховательки, що її він уважає за опору всієї родини. Пастор заявив, що не має права відійти від батькових настанов і що він уже виконав дане йому доручення, передавши мене до тітчиних рук; лишається тільки владнати питання про деякі дрібні подорожні витрати, що їх не передбачив мій батько.

Що ж до мене, то я тим часом терпляче сидів на своїй подушечці, вдаючи, ніби уважно розглядаю камін, — таких печей я на Мадейрі не бачив, — а сам пильно прислухався до їхньої розмови. Мені не дуже хотілося лишатись у тітки, зате не терпілося швидше розпрощатися з молодим пастором, отож я палко бажав йому успіху в його намаганні здихатись мене й зрадів з його перемоги.

Пастор був гладкий, білявий, кругловидий молодик із високим хрипкуватим тенорком, більше підхожим до проказування молитов, аніж до звичайної розмови. Побачивши мене вперше, він просто засипав мене ласкавими словами, а на кораблі спочатку навіть клав спати біля себе. Та моя нездатність гідно терпіти хитавицю, а також невміння щоразу вчасно попроситися «надвір» помалу зіпсували наші взаємини, що були склалися спершу так ідеально. Поки ми прибули до Саутгемптона, в нас розвинулась обопільна неприязнь, що її пом’якшувала тільки надія на близьку й тривалу розлуку.

Коротше кажучи, він хотів якнайшвидше спекатися мене…

І я лишився в тітки.

Челтнем виявився не дуже щасливим притулком для мене. П’ятирічний хлопчак — створіння непосидюще, не дуже розбірливе в своїх розвагах і часом небезпечне в своїх спробах познайомитися з цікавими, але ламкими речами, що їх так багато в довколишньому світі. Тітка моя була завзята колекціонерка челсійських статуеток і взагалі старої англійської порцеляни; вона любила ці химерні дрібнички, однак нездатна була зрозуміти мою не меншу пристрасть до них — пристрасть, що так часто мала трагічні наслідки для її скарбів. Не подобались їй і мої спроби погратися з двома розкоханими сивими перськими кицьками — окрасою її дому — та внести якесь пожвавлення в їхнє життя. Я ж не знав, що, коли хочеш погратися з кицькою, не слід надто докучати їй, і що навіть твої найвлучніші штурхани дуже рідко тішать її так само, як тебе. Мої геройські подвиги в садку, де я воював із тітчиними жоржинами та айстрами, немовби то були ворожі лицарі чи полки вояків, теж нітрохи не захоплювали її.

Двоє літніх слуг та скоцюрблений садівник, що дбали про вигоди та гідність моєї тітки та її компаньйонки, поділяли думку своєї господині, що виховання дітей повинне мати виключно репресивний характер; отож я змушений був надалі поводитись якомога нечутніше. Пригадую, мені найняли молодого вчителя й доручили йому водити мене гуляти якомога довше й навчати мене якомога тихіше. Однак я зовсім забув його, пам’ятаю хіба, що на ньому вперше зроду побачив пристібні манжети. А Челтнем запав мені в пам’ять широкими, нескінченно довгими вулицями, шерегами блідо-сірих будинків під блідо-блакитним небом, курзалом, курортними кріслами на коліщатках та своєю безбарвністю й нудьгою, такими незвичними після Мадейри.

Ті місяці, що їх я прожив у Челтнемі — чи, може, то були тільки тижні, хоч у моїй пам’яті вони відбилися нескінченно довгими місяцями, — видаються мені наче якимсь безцарів’ям у порожнечі, що передувало початкові мого справжнього життя. А десь за межами мого поля зору тітка зі своєю компаньйонкою, напевне, докладали якнайревніших зусиль, щоб перенести мене кудись в інше оточення, бо на невиразному тлі моїх челтнемських споминів з’являлись і зникали ще невиразніші постаті — все Блетсуорсі, — розглядали мене без будь-якої прихильності чи ворожості і, видно, зразу ж вирішували не мати більш ніякого діла зі мною. Їхні поради міс Констанції, по-моєму, зводилися до трьох основних: по-перше, що я — велике добро для моєї тітоньки, бо відвертатиму її думки від власної особи, — хоч вона видимо не хотіла, аби хтось відвертав її думки від власної особи, та й хто цього хоче? — по-друге, що мене слід відіслати назад до батька — однак це була неможлива річ, бо він переїхав із Мадейри до Родезії, не повідомивши точно своєї нової адреси, а наша імперська пошта не приймає маленьких хлопчиків, адресованих до запитання у віддалені країни; і, по-третє, що всю цю «справу», себто мене, треба віддати на розсуд моєму дядькові, велебному Рупертові Блетсуорсі, гароу-говардському священикові. І всі вони погоджувались в одному: як на Блетсуорсі, з мене має вийти недоросток.

Дядько мій на той час виїхав із кількома англіканськими єпископами до Росії, де обговорювали питання про об’єднання англіканської та православної церкви — діялося те ще задовго до Великої війни та до більшовицької революції. Тітчині листи летіли йому навздогін, але запізнювалися й так і не наздогнали його. І раптом, коли я вже почав був змирятися зі своїм безрадісним життям у челтнемському тітчиному домі, під наглядом вихователя з пристібними манжетами, дядько з’явився.

Він був досить подібний до батька, але нижчий, рум’яніший на виду й гладший, та й убраний, як годиться заможному й життєрадісному священикові, а не в мішкуватий, праний-перепраний фланелевий костюм, як батько. В його житті було теж немало такого, що потребувало пояснення, однак не так пильно. І чуб у нього був зовсім сивий. Він з’явився в домі якось несподівано й невимушено і зразу мені сподобався. Начепив на носа окуляри без оправи й почав мене розглядати, осміхаючись ледь-ледь, але, як мені здалося, дуже приємно.

— Ну, що, хлопче? — промовив він майже батьковим голосом. — Тут, здається, не знають, що з тобою робити? А хочеш поїхати зі мною та жити в мене?

— Хочу, аякже! — бовкнув я, збагнувши, про що йдеться.

Тітка з компаньйонкою відразу аж засвітилися любов’ю до мене. Вони дали волю своїм почуттям. Я доти й гадки не мав, якої вони гарної про мене думки.

— Він такий жвавий, такий розумний, — казали вони, — такий допитливий! Коли його доглядати та годувати як слід, із нього вийде чудовий хлопчик!

І мою долю було вирішено.

2 ВІЛЬНОДУМНИЙ СВЯЩЕНИК

Я вважаю, що моє справжнє життя почалося з переїзду до Гароу-Говарда. Моя пам’ять, що зберегла від давнішого часу тільки уривки та відблиски подій, стає напрочуд ясна з того самого дня, коли я прибув у той найзатишніший у світі дім. Здається, я міг би накреслити точний план усієї пасторської оселі і, звичайно ж, садка; я можу пригадати характерний запах вільготи біля помпи в дворику за повітками; ніби зараз бачу дев’ять кущиків чорнобривців, висаджених рівним рядком попід сірим муром. Старий Блеквел, садівник, рік у рік саджав їх там. Я міг би написати хроніку тамтешніх котів із начерками їхніх характерів. За садком був вигін, за вигоном — канава, а далі круто спинався голий пагорок. Бувало, сніжної зими або жаркого літа я спускався з того пагорка на дошці, бо суха трава влітку була ще слизькіша за лід. Перед оселею стелився рівненький дерник, обсаджений тисовим живоплотом; по ліву руку від нас тягся ряд однакових домочків, а далі, над майданчиком, стояли пошта й крамниця. По другий бік наша садиба межувала з церквою й цвинтарем.

Дядько взяв мене до себе ще зовсім малим, несформованим, піддатливим створінням, із якого можна було виліпити що завгодно. Але там із мене вийшов неминуче той Блетсуорсі, що ним я лишаюся й досі.

З першої хвилини нашого знайомства дядько став найреальнішою й найнадійнішою істотою в моєму житті. Неначе я прокинувся одного ясного ранку лише на те, щоб побачити його. До його появи все в моєму житті було хистке, загрозливе, непевне. Я відчував невиразно, що зі мною щось не гаразд, що становище моє нетривке, що довкола мене панують якісь таємничі й грізні сили і що мої нестримані поривання можуть довести мене до біди. Під машкарою повсякденного життя причаїлася буря. А відтак оте почуття сну наяву, що до нього можуть будь-коли вдертися страшні привиддя, — і вони вже справді вдиралися в моє дитинство, хоч як уперто я від них боронився, — на багато років зникло з моєї уяви.

«Життя повелося з тобою трошечки круто, — сказав він тоді, в Челтнемі, у тітчиній вітальні, — але насправді, по суті своїй, воно непогане».

І дійсно, поки він жив на світі, чи то й справді воно було по суті своїй непогане, чи принаймні здавалося таке при ньому. Навіть тепер я не можу сказати, як же воно було.

Тітки Доркас я не пам’ятаю так виразно, як дядечка. Справді, я пам’ятаю її навіть гірше, ніж старого Блеквела чи куховарку. А дивно, бо вона, либонь, чимало наморочилась зі мною. Але вона була завше заклопотана, скромна, аж надміру, жінка і робила все так управно, що воно виходило ніби само собою, від природи. Їй напевне завжди хотілося мати своїх дітей, і спочатку було, мабуть, гірко усвідомити, що їй судилось виховувати тільки небожа-напівчужоземця, вже не немовля, дикувате й непосидюще створіння, що й по-англійському як слід не вміло, а збивалось весь час на химерну португальщизну. Деяка відчуженість, мабуть, лишилась між нами назавше. Тітка Доркас ніколи не дала взнаки, що не любить мене; вона весь час дбала про мене якнайсумлінніше, та тепер, кидаючи погляд у минуле, я бачу, що вона не стала мені справжньою матір’ю, ані я їй сином. Не посів я великого місця в її житті. Та тим дужче прихилилось моє серце до дядечка, що, здавалося, розливав довкола себе доброту, як погожого дня розливає свої пахощі свіже сіно. В моїй дитячій уяві він панував не тільки над домом, церквою та своїми гароу-говардськими парафіянами, а й над усією широкою рівниною й навіть над самим сонячним світлом. Просто диво, як швидко він витіснив із моєї голови батьків образ.

Мої уявлення про бога й досі тісно поєднані з дядьком. На Мадейрі мені часто доводилося чути про діоса в клятьбах та молитвах, але то був темпераментний субтропічний бог, запальний і грізний; і я ніколи не пов’язував тих двох божеств одного з одним, поки не дійшов свідомого віку. В Англії бог з’явився переді мною зовсім наново як дружня тінь мого дядечка — милий англійський бог-джентльмен, якийсь поставлений при владі над Блетсуорсі, бог, осяйний, як росявий чи паморозний ранок, бог лагідний і поблажливий; його улюблені свята були великдень, різдво та день урожаю. Він панував у світі добробуту й супився тільки, щоб знов усміхнутись, і навіть крізь урочистість та суворість страсної п’ятниці проглядала дядечкова певність, що розіп’ятий юнак у неділю повернеться до нас цілий і неушкоджений. День, звісно, поважний, нагода до благочестивих роздумів, але те не вадило нам їсти гарячі булочки з хрестиком.

У дядьковій церкві були хрести, але не було ні розп’ять, ні тернових вінців, ані цвяхів.

Дядько відгорне, бувало, рукава стихаря на своїх гарних руках, нахилиться над поруччям амвона та й починає ласкаво промовляти до парафіян про ту ласкаву верховну силу, що керує світом. Проповідував він звичайно хвилин із двадцять, не більше, бо не годиться, щоб бог набридав немічній братії. Часом він, той блетсуорсівський бог, потребував пояснення, вчинки його доводилось виправдовувати перед людьми, але так, щоб це не було нудно. В казаннях своїх дядько найбільше любив говорити про ковчег і райдугу та про деякі божі заповіти. Той дядьків бог був надзвичайно порядний, і вони з дядьком примушували й мене прагнути порядності. Я жив у світі слів: «Будь ласка», «Все гаразд», «Не турбуйтеся»; як то кажуть, мов у бога за пазухою. Невже то був тільки сон?

Зло було десь дуже далеко, а пекло й не згадувалося. «Не роби так», — казав дядько, і ти не робив. «Ану, берись», — казав дядько, і ти брався. «Не будь надто суворий до своїх ближніх, — казав дядько, — чим ти кращий за них!» Сам він був дуже поблажливий до грішників. «Звідки ви знаєте, що сердега не шукає істини?» — казав було. Навіть цигани, що кочували по мирній рівнині й що з ними дядькові під час виконання мирських обов’язків судді іноді доводилося стикатися з приводу різних дрібних порушень закону, були глибоко англізовані цигани; коли вони вряди-годи й поцуплять, бувало, яку марничку, то хіба таки вважати їх за те розбійниками?

Люба Англіє! Невже я більш ніколи не побачу тебе такою, яка ти була для мене у ті щасливі, безтурботні дні? Кажуть, що Лангедок і Прованс теж отакі втішні краї, та й Саксонія; і в Скандинавії нібито можна знайти немало простих і спокійних містин. Не знаю, я там не був. Серце моє віддане пагористим рівнинам південної Англії.

Отож дядько, бувало, відгорне рукава стихаря, нахилиться над поруччям амвона, усміхнеться ласкаво й переконливо, і в устах у нього все стає таке ясне та лагідне, як повітря Англії, і мені здається: аби я мав досить гострий зір, то побачив би високо-високо в блакитному ефірі ще одного ласкавого вітця, що навчає свій благословенний світ. А нижче перед ним сидять, немов у храмі на лавах, попідводивши до нього погляди, монархи, князі, володарі світу сього — всі, треба гадати, з найкращими намірами, поки нема прямих доказів протилежного. Королева Вікторія, проста, лагідна й мудра, схожа радше на круглу сільську паляницю, увінчану короною, сидить найвище поміж усіх, і здається вона мені не стільки королевою й імператрицею, скільки намісницею бога на землі. По неділях вона сидить на великій королівській лаві під самісіньким боговим амвоном і, цілком напевне, після казання везе бога до себе додому обідати. Темношкірим царкам, що знають і шанують її більше за бога, вона дарує томики авторизованого англійського перекладу біблії, великодушно припоручаючи тих вірних підданців своєму другові й володареві. І, напевне, вона пише йому поважні листи — так, як лордові Біконсфілдові чи німецькому кайзерові, — підкреслюючи в них свої найщиріші побажання, навіяні їй власною мудрістю й трошечки підказані бароном Стокмаром, щодо блага її держави, всього божого світу та її вінценосних родичів. А нижче королеви — ціла ієрархічна система суцільної доброти. От наш місцевий магнат, сер Вілобі Денбі, великий знавець зрошування субтропічних ґрунтів та вирощування бавовни для манчестерських прядилень та на потребу всьому людству. Показний, рум’яний, натоптаний чоловік, що їздив по селу на дебелому вгодованому конику. Далі до Дівайза пролягли володіння й сфера впливу лорда Пенгартінгдона, банкіра й археолога, Блетсуорсі по матері. Блетсуорсі фактично володіли своїми спадковими ґрунтами від Даунтона до Шефтсбері й далі до Вінкентона.

От у цьому доброзичливому світі, що його мій добрий дядечко та його бог створили на вілтшірських узгір’ях, я й виріс із дитини на підлітка, і темний струмінь материної крові, неспокійної й тужливої, тік у моїх жилах непомітно, нічим себе не виявляючи. Хіба що, як на Блетсуорсі, я був трохи надміру балакливий та здібний до чужих мов. Спочатку в мене була гувернантка, така собі міс Дафілд із Борзгіла під Оксфордом, дочка дядькового приятеля, що сліпо обожнювала дядечка й досить успішно навчала мене говорити по-французькому й по-німецькому; згодом мене віддали пансіонером до чудової школи в Імфілді, що для її відродження та процвітання так багато зробив сер Вілобі Денбі з помоги божої та церковної кураторії. Як на ті часи, школа була вельми передова: ми навчалися теслярства, й робили природні досліди на рослинах та жаб’ячій ікрі, й вивчали історію Вавілонії та Греччини замість грецької мови. Мій дядько був куратором тієї школи й часом приїздив до нас на розмову.

Розмовляв він з нами неподовгу, хвилин п’ять-десять, видно, не готуючись заздалегідь, а говорячи те, що спадало на думку дорогою до нас. Він не нав’язував нам якихось поглядів, а просто хотів добрим словом дати відповідь на наші юнацькі поривання, розвіяти наші сумніви.

— Цивілізація — передусім! — казав він, бувало. — Виростайте здорові та дужі й вирушайте насаджувати в світі цивілізацію.

Ось для чого й існувала імфілдська школа. «Цивілізація» — то був дядьків девіз; я, либонь, чув його від дядька разів у шість частіш, ніж слово «християнство». Богослів’я він мав за розумову гру, й то досить пусту. Він усіляко обстоював об’єднання християнського світу в інтересах цивілізації й покладав великі надії на святих мужів, що жили в Троїце-Сергієвій лаврі під Москвою, далекі від земної марноти. Він мріяв про зближення англіканської церкви з православною. Він багато краще вмів убачати в речах схожість, аніж розпізнавати відміни. Він умів навіть патлатого й бородатого російського попа наділити інтелігентними рисами англійського вікарія. Він гадав, що російські поміщики можуть стати чимсь на взірець англійських сквайрів і так само засідати в своєму парламенті в Санкт-Петербурзі. Він листувався з кількома діячами кадетської партії. А ота дражлива розбіжність між символами віри латинської та грецької церков, оте «і сина», боюся, здавалось йому лише грою в слова.

— Кінець кінцем, усі ми віримо в те саме, — казав він мені, готуючи мене до конфірмації. — Чи варто хвилюватись через обряди й догмати! У світі є лише одна істина, і всі добрі люди знають її.

— А Дарвін і Гекслі? — спитав я.

— А обидва вони добрі християни в правдивому розумінні цього слова, — відказав дядько. — Тобто чесні люди. Ніяка віра нічого не варта, коли її не можна показати людям, випробувати на ділі, покрутити на всі боки й хоч на хвильку поставити сторч головою.

Він запевняв мене, що єпископат багато втратив у особі Гекслі, цього велетня духу і людини наскрізь порядної. Його слово для будь-кого звучить переконливіше, ніж речі багатьох епископів. Бо хоч наука й релігія — то два боки однієї медалі, що зветься істиною, вони не протистоять одна одній, і бути несвідомим християнином — ото, може, й є правдиве християнство.

«Хто думає, що високо стоїть, хай пильнує, аби йому не впасти», — процитував дядько святе письмо.

Усі люди, твердив він, направду вірять у те самісіньке й усі вони з натури добрі. Та часом вони забуваються. Або ж не розуміють, що й до чого.

Коли питання про первопричину зла турбувало дядька дуже мало, то моральна безтурботність наших ближніх, по-моєму, часто тяжко вражала його. За сніданком, переглядаючи газету, він любив побалакати з дружиною, міс Дафілд та мною або ж із гостями, що часто снідали тa обідали за нашим столом, про злочини, про прикру поведінку різних негідних суб’єктів — убивць, шахраїв тощо.

— Ай-ай-ай… — жахався він, бувало, за сніданком. — Це вже справді казна-що!

— А що там таке сталося? — питала тітка Доркас.

— Ох, яка гидота, яке безглуздя! — бідкався дядько.

Міс Дафілд, підвівши голову, захоплено й очікувально дивилась на нього, але тітка не відривалась від сніданку.

— Пишуть ось, ніби якийсь сердега навіжений отруїв свою дружину. Застрахував її на чималеньку суму — це й збудило підозру, — а потім підсипав їй отрути. Троє діточок посиротив… Коли стали потім оповідати на суді, як та жінка мучилась та як проклинала його, бідолаха мало не захлинувся слізьми. Нещасний дурень! Ай-ай-ай… Не знав більше, як грошей добути… Ах, який жаль…

— Але ж він убив її, — озивалася тітка Доркас.

— Знаєш, є такі люди, що втрачають усяку тяму, попавши в скруту. Мені таке часто траплялося, як я ще був суддею. Зразу настає зневіра, а потім людину ніби охоплює якась моральна паніка. Може, йому спершу захотілося дістати грошей, бо несила було бачити, як та нещасна жінка терпить злидні. А потім жадоба грошей оволоділа ним цілком. Подавай йому грошей будь-щобудь! Більш ні про що він не пам’ятав.

Міс Дафілд квапливо, глибокодумно кивала головою, але тітка Доркас іще сумнівалася.

— А що б же ти з ним зробив, любий? — питала вона. — Невже такого на волю пустити? Він же ще когось може отруїти!

— Звідки ти знаєш, що він те зробить? — відказував дядько.

— Христос простив би його, — лагідно, якось нерішуче докидала міс Дафілд.

— Мабуть, таки треба його повісити, — промовляв дядько, замислившись над тітчиним запитанням. — Авжеж, повісити… А добрий оселедець! Давно вже я такого не їв… — Тоді починав розглядати питання з усіх боків: — Я б простив йому — принаймні гріх, коли не злочин. Але покарати його треба, щоб не підводити на спокусу слабодухих людей. Так, його слід повісити. — Дядько глибоко зітхав. — Тільки людяно, не по-варварському. Розумієте… щоб хтось прийшов до нього та пояснив, що його страчують без злості, що ми добре знаємо: всі ми такі самі бідні грішники, жертви спокуси, як і він, анітрохи не кращі, ані на макове зернятко; і от саме через те він і повинен умерти. В неминучості тієї кари наш порятунок, отож хай він знає, що хоч і судилась йому така велика прикрість, але вмирає він за щастя всього людства, зовсім як солдат на бойовищі… І я волів би, щоб страта відбувалася без ката. Кат — це ж варварство. Келих цикути — так було б куди людяніше. Келих цикути, спокійний, поважний свідок, приязне слово розради…

— Ми ще прийдемо до такого, — вів далі дядечко. — Подібні випадки трапляються дедалі рідше; бо люди стають поміркованіші, а світ упорядковується. Що цивілізованіші ми робимося, то менше стає прикрощів, дратливості, розпачу і підлоти, що з них народжуються отакі трагедії, Отже, й рідше доводиться вдаватись до таких кар. Світ кращає. Коли ти, Арнольде, доживеш до моїх літ, то сам зрозумієш, що поступово все стає краще.

І дядько сумно кивав головою над газетою, наче вагався, чи варто читати її далі. Ні, на сьогодні годі. Він підводив голову, неуважливо обводив очима новий буфет і брав іще шматочок оселедця…

Над усе дядечко любив розповідати, що за всю його суддівську практику йому ні разу не траплялося судити справді поганих людей, а лише темних, морально тупих чи безнадійно дурних. Тепер я розумію, наскільки він був непослідовний. Усе віровчення, що йому він служив, ґрунтується на доктрині гріхопадіння, а він день у день спростовував її. Бо що таке гріх? Гріх безсилий перед цивілізацією. Колись у давнину, може, й справді існували смертні гріхи, але це погане зілля викорінюють уже так довго, що на нього можна натрапити вкрай рідко. В основі дядькової концепції — і практичної, й теоретичної — лежала ідея не гріха, а неумисної помилки. Тим-то він і не проповідував. Адже пояснювати куди краще.

Дядько вчив мене не боятися життя. Безстрашно, навіть безтурботно заходити в найтемніші закутки. Казати правду й ганьбити диявола. Платити завжди, скільки заправлять, не торгуючись і не питаючи чому. Інколи тебе, може, ошукають, інколи поведуться з тобою нечемно, але як ти довірятимеш людям і довірятимешся їм, то не пошкодуєш. Так само, як не вкусить собака і не хвицне кінь, коли ти перший їх не зачепиш і не виявиш нічим, що ти боїшся. Поки ти поводитимешся просто й зрозуміло, на віть собака тебе не вкусить.

А коли йому заперечували, що на світі є не самі лише собаки, а ще й тигри та вовки, він відповідав: у цивілізованому світі вони такі рідкісні, що на них можна не зважати. А ми живемо в цивілізованому світі, що день у день цивілізується ще більше. Практично коли ми на щось не зважаємо, то тим усуваємо його. Звичайно, в житті бувають прикрощі як моральні, так і матеріальні, але довкола нас є досить чесних людей і досить доброзичливості, щоб можна було не зважати на ці прикрі випадки й ходити по світі неозброєному. Людину, що носить при собі зброю, він уважав або за розбишаку, або за боягуза. Він не визнавав ніяких заходів остороги, що їх люди вживають проти своїх ближніх. Наприклад, він ненавидів касові апарати. І всіляке шпигування за людьми. Страшенно не любив приховувати щось від людей та вдаватися до різних вивертів. Кожна таємниця, казав він, затьмарює життя, а всяку брехню мав за тяжкий гріх.

Люди лишаються добрі, поки їх не утискують, не дратують, не дурять, не морять голодом, не залякують. Люди — воістину брати. От розуміння цього, віру в це, а насамперед дотримання таких поглядів у житті й називав мій дядечко цивілізацією. Коли нарешті весь світ зробиться цивілізований, усі будуть щасливі.

Завдяки його науці та живому прикладові я й став тим, ким, сподіваюся, я лишаюсь і досі, попри всі мої жахливі пригоди та прикрі вияви страху й ницості, — цивілізованою, по суті, людиною.

У ті золоті вікторіанські дні серед вілтшірських пагорбів я майже нічого не чув про війни та соціальні бурі, що вже насувалися на нас. Остання велика війна була франко-німецька, і породжені нею ворожі почуття, казав дядько, вже відмирають. А думка про те, що війна коли-небудь може вибухнути між Німеччиною та Англією, не в’язалася з законами кревної спорідненості. Не може ж чоловік одружитися з власною бабусею, а побитися з нею — тим більше; а наша королева — всьому світові бабуся, й зокрема їхньому кайзерові Вільгельмові.

Революції здавалися ще неймовірніші, ніж війни. Соціалізм, учив мене дядько, — це дуже корисний коректив до трохи надмірної твердості та зарозумілості фабрикантів і комерсантів. Найбільш через свою соціальну необізнаність вони часом роблять те, чого не слід робити. Він дав мені почитати Рескінове «В майбутньому», а потім «Вісті нізвідки» Вільяма Морріса. Я захоплено сприйняв викладені в тих книжках ідеї й зі спокійною певністю мріяв про часи загального взаєморозуміння й згоди.

3 ДЯДЬКОВА ХВОРОБА І СМЕРТЬ

У школі мені довелось зазнати навряд чи більше лихого, ніж у дядьковому домі. Пізніше я багато всячини чув про неймовірну зіпсутість школярів та про те, що англійські школи, мовляв, справжня моральна клоака. Я певен, що в тих балачках багато перебільшення; в кожному разі, у нас в Імфілді тієї зіпсутості майже не було помітно. Не позбавлені властивої нашому вікові допитливості, ми вдовольняли її не настирливо; як і всіх хлопчаків, нас цікавили й тішили речі, соромливо й знадливо приховані під покривом суспільних умовностей. Провидіння в своїй незбагненній премудрості визнало за доцільне створити нас так, що деякі моменти нашого життя є ніби іронічними примітками до людської гідності, і юний розум у своїх зусиллях збагнути всесвіт неодмінно повинен перейти фази прикрого розчарування і зцілющого сміху.

Коли не брати до уваги таких цілком зрозумілих збочень, я ріс простосердим, чистим і здоровим хлопцем. Я непогано вивчив три мови та придбав ще деякі знання — хоч і не знав, нащо вони мені, — навчився непогано грати в крикет — чи принаймні красиво бити по м’ячеві, — а також трохи їздив верхи й грав у теніс, тоді ще зовсім примітивний. Я дуже підріс і став білявіший. Коли б ви зустріли мене тоді в тенісному костюмі, як я йшов на корт у парку сера Вілобі Денбі, навряд чи ви б подумали, що мати моя була напівпортугалка-напівсірійка, та ще й з домішкою крові аборигенів острова Мадейри, — так само, як не подумали б, що далекі предки Блетсуорсі були волохаті й хвостаті. Он як асимілював і цивілізував мене наш край — край Блетсуорсі.

З мене виріс морально чистий, упевнений у собі й довірливий юнак, і якщо я й не любив стикатися з неприємними фактами, то лиш тому, що в тій тихій, зеленій частині Вілтшіру не було таких неприємних фактів, що впадали б у вічі. І коли я врешті поїхав до Оксфорда, до Летмірського коледжу, я й там, і дорогою не спіткав нічого надто прикрого.

За моє навчання в Оксфорді платила тітка Констанція; а невдовзі вона померла, відписавши мені весь свій маєток, опріч щорічної пенсії компаньйонці; правда, пенсія та становила більшу частину прибутку від тітчиної спадщини. Страх і відраза, що їх почували спершу ті дві добродійки до мене, змінились на щиру й відверту приязнь, коли я розцвів під сонцем дядечкового піклування. Духівницю тітка склала, коли мого батька вбили в Бечуаналенді й я лишився бідним сиротою. Батька було вбито за дуже заплутаних і так ніколи до решти й не з’ясованих обставин, де переплелися бурська війна, його сумнівне одруження з дочкою одного тамтешнього туза та претензія гаданого батькового тестя на експлуатацію якихось там родовищ. Батько не зумів пояснити, як він опинився серед бурських позицій у якійсь справі, пов’язаній із його завжди складним, але, сподіваюся, ні в якому разі не безчесним особистим життям та з зовсім уже нез’ясненним шуканням золота. Однак тоді ми всі вірили, що він поліг за короля й вітчизну на бойовищі.

Бурська війна не лишила жодних близен на моїй юній душі. Певна річ, то була найкультурніша війна за всю історію, війна, що провадилась цивілізовано, стримано, не без лицарства, війна білих людей, що завершилася масовими рукостисканнями і взаємною повагою. Більшості з нас колись-то судилося осиротіти, і коли ваш давно забутий батько гинув, як гадали, в чесному бою, то була, можна сказати, найлегша форма цієї неминучої втрати.

Смерть великої королеви Вікторії також не затьмарила надовго мого життя. Звичайно, звістка була приголомшлива, і я спершу трошки дивувався, що «Панч» та англіканська церква існують як і доти. Однак вони справді існували собі далі; і помалу ми усвідомили, що й майже все існує далі — правда, з виглядом повдовілим, але не безнадійно. Замість Вікторії сів на трон Едуард, хоч і зовсім не такий, як вона, однак не менш ласкавий, і відчуття тривалості світу не тільки не захиталося з королевиною смертю, а стало ще певніше.

Роки, перебуті в Летмірі, ще дужче зміцнили мою віру в світову цивілізацію. Я усвідомлював не тільки свою убезпеченість, а й якусь привілейованість. Я захопився веслуванням і став четвертим номером на човні нашого коледжу. Непогано плавав. Помадив чуба й розчісував його на проділ посередині. І взагалі дуже дбав про свою зовнішність. Носив плетену камізельку в червону й блідо-жовту пересмужку; мало хто мав кращу. Навчився розрізняти марки вин. Завів приятелів, а з двома чи трьома заприязнився по-справжньому щиро. Закохався в дочку однієї вдови, що тримала тютюнову крамничкv недалеко від нашого коледжу. Я навіть здобув деякі знання з класичної філології, необхідні для одержання диплома. І ще брав скромну участь у діяльності Драматичного товариства Оксфордського університету.

У ті дні я мав усі підстави почувати себе щасливим. І тепер я згадую ті часи, як людина, засуджена на довічне ув’язнення, згадує якийсь святковий літній день із свого вільного, неохмареного минулого. Невеликий, але досить пристойний маєток, що лишився мені по тітці, звільнив мене від тих побоювань, що затьмарюють світанок самостійного життя багатьом юнакам. Я мужньо сприйняв смерть колишньої тітчиної компаньйонки — та смерть зробила з мене єдиного власника всього спадку — і ладнався посісти своє місце в системі божих милостей, наївно вірячи, що їм нема кінця. Я й у голові не покладав, що всьому тому щастю й усім сподіванням судилося стати лиш яскравим тлом цілої хмари чорних невдач, що вже насувалася на мене.

Перша темна тінь, що впала на моє життя, була дядькова та тітчина смерть. Померли вони обоє майже враз. Дядько, правда, захворів перший, але вмер після тітки. На що саме він слабував, я не знаю і гадаю, що й ніхто до ладу не знав. Наша система медичної освіти та лікарської практики більше сприяє гідності лікарів, їхній самовдоволеності та поважності манер, аніж вправності в діагнозах. Лікар, що курував дядька, називав як можливі причини його хвороби розлад нирок, печінки, селезінки, шлунка, апендикса, нервової системи, м’язів, якусь таємничу внутрішню інфекцію і ще щось, однак розважливо уникав конкретнішого діагнозу, що міг би його скомпрометувати. У посвідці про смерть зазначено було серцеву недостатність внаслідок застуди. Лікарів-спеціалістів не викликали ніяких — мабуть, тому, що їх довелось би запросити надто багато й дядько б не спромігся оплатити їх усіх. Лікування так далеко від Лондона залежить здебільшого від пам’яті місцевого лікаря, що пригадує, як він сам або його колеги чинили в подібних випадках, та від наявних запасів місцевої аптеки.

Дядько мужньо терпів тяжкі муки й не втрачав надії одужати. Він дуже зворушився, коли одного разу лікар з’явився на виклик серед ночі, лишивши теплу постіль і пройшовши добрих дві милі під дощем, і цілком щиро перепрошував, що слабує на таку незрозумілу хворобу й що напад стався в таку незручну годину. Певно, він вважав, що це просто-таки негарно — завдавати своєму доброму приятелеві такого клопоту з діагнозом та з нічними викликами.

— Ви, лікарі, справдешня сіль землі! — казав він. — Що б ми робили, якби не ви?

Тітка померла на запалення легенів: застудилась та занедбала себе, доглядаючи його. Він іще два чи три дні лежав, не знаючи про її смерть.

Майже до самого кінця він сподівався одужати. «Я старий, та жилавий», — казав раз у раз. Отож і не полишив мені жодних настанов, як жити далі. А коли нарешті довідався, що дружина померла (хоч навряд чи він те до кінця усвідомив), йому ніби мову відібрало. «Немає… — промовив тільки, коли йому обережно сказали про те, бо він усе допитувався, де ж це вона. — Немає. Доркас немає…» — і більше не говорив про неї. Ніби замкнувся в собі, заглибився у власні думки. Помер він третьої ночі по тому на руках у сільської доглядачки.

Перед смертю він поринув у марення й зовсім не страждав. У тому маренні він наче обходив увесь світ із своїм богом, що йому служив ціле життя, і все робилося йому ще простіше й зрозуміліше.

— Яке чудо-квіти, яке чудо-зорі, — шепотів він. — Яке чудо — людське серце! І чого б то я сумнівався хоч мить, що все йдеться на добро? Чого б то я сумнівався? — І раптом додав, ніби з доброго дива: — Ціле життя ходив я по землі й не дивувався, що кристали та самоцвіти бувають такі прекрасні. Сліпота й невдячність! Усе я сприймав як належне. Усе гарне в житті сприймав як належне, а найменше необхідне випробування — як тягар.

Довго він лежав мовчки. Потім, видимо, вже забувши про самоцвіти й кристали, заговорив знову, ніби щось палко доводив сам собі:

— Тягар ніколи не буває над силу… Коли часом і здається тяжкий… Справжньої несправедливості не буває.

Голос його затих, та за хвильку він зашепотів знову.

Останнє, що лишилось від тої хвилини в моїй пам’яті, — це його голос, що в тиші тьмяно освітленої лампою спальні несподівано вимовив моє ім’я. Певно, дядько завважив, що я стою на дверях. Вікна були розчинені навстіж, проте йому все бракувало повітря.

— Свіжого повітря, — просив він, — більше свіжого повітря. Вивести всіх на свіже повітря… винести все на свіже повітря… І все буде гаразд… Вікна свої тримай відчинені… Завше тримай вікна відчинені… Навстіж, навстіж… І нічого не бійся, бо за всім стоїть бог, хоч це й важко збагнути… За всім, за всім…

Обличчя його напружилося. Потім очі йому заплющились; він уже не дивився на мене. Віддих став важкий, повільний і хрипкий.

Він довго хрипів так. Я ніколи того не забуду. Хрипіння то тихішало, то гучнішало, то зовсім стихало. Тоді напружений вираз зійшов з обличчя й очі дядькові повільно розплющились. Погляд їхній був спокійний, але якийсь застиглий.

Я прикипів до нього очима, ждучи, що він щось скаже. Але він мовчав.

У мені все отерпло.

— Дядечку! — прошепотів я.

Доглядачка смикнула мене за рукав.

Уранці, коли мене покликали до нього, обличчя його вже було наче маска, спокійне й ласкаве. Заплющені навіки очі не дивились на цей світ; він наче задумався про щось невідоме. Був він достоту схожий на ту предківську статую в Солсберійському соборі. Навіть руки згорнув так самісінько.

Мені нестерпно хотілося заговорити до нього, сказати йому багато-багато, та я знав, що ніколи вже він не почує мене й не озветься до мене.

Того сонячного ранку він лежав переді мною, та ніколи ще ніхто й ніщо не бувало так далеко від мене. Я довго сидів біля ліжка й дививсь на те любе застигле обличчя, досі таке рідне, а тепер таке чуже, і тисячі думок роїлися мені в голові. Я тужив за своєю втратою й водночас, пам’ятаю добре, ницо радів із того, що ось я живий.

Та помалу якийсь незнаний холод біля серця, не схожий на страх, бо надто глибокий і спокійний, переважив усі почуття. Я хотів прогнати його. Відійшов до вікна: сонце, що заливало зелений краєвид, наче втратило свій одвічний радісний чар. Ті самі знайомі дахи на повітках, і сірий мур огорожі довкола подвір’я, і вигін, і старенька конячина на ньому, і живопліт, і крутий схил пагорба. Все на своєму місці, й усе наче не те.

Коли я глянув на ту звичну картину, холод, що пойняв мене допіру, не минувся, а наче ще зріс. Здається, то було не фізичне відчуття, не серце мені похололо, а душа; взагалі не знане доти почуття самотності, покинутості в світі, що, може, виявиться зовсім не такий, як видавався.

В мені ворухнувся невиразний протест. Я повернувся до небіжчика, і мені знову так захотілося поговорити з ним… Але й сказати не було чого.

4 КОХАННЯ Й ОЛІВІЯ СЛОТЕР

Якийсь час життя моє точилося далі без істотних змін. Ті перші призвістки самотності, що явились мені біля дядькової смертної постелі, не розвіялися, радше навпаки; але я силкувався гнати їх із своєї думки — зовсім як дядько.

Ще по закінченні курсу в коледжі я найняв собі скромне й затишне помешкання в Кер’ю-Фосетсі, на околиці Оксфорда. Кілька університетських та побіляуніверситетських приятелів і знайомих складали все моє товариство, і мені здавалося, що кращого місця для себе годі й шукати. Я тішився думками про тривалі подорожі в Альпи, до Скандинавії, до Африки, на Близький Схід; збирався також запізнатися ближче з життям Лондона, хоч і не таким цікавим, однак повчальним. Надила мене й приємна можливість поринути в світ паризької богеми. Там я міг би, за тодішнім звичаєм, познайомитись із Америкою й Росією в, так би мовити, розведеному, однак цілком достатньому для загального враження вигляді. До самої ж Росії я повернувся спиною, бо то була дика країна з химерною абеткою й неможливою мовою. Зрікся я й крикливих принад Нью-Йорка, його надмірних веселощів та сліпучих вогнів реклами. Коли хтось там волів перебратись за океан, стати американцем і творити собі свій власний світ, це ще не рація, щоб воно й мене цікавило.

Я відчував, що маю досить бистрий розум та деякі здібності, хоч і не знав як слід, до чого саме. Отож мені дуже хотілось не змарнувати їх. Усвідомлюючи, що доля була до мене ласкава, я вважав, що повинен якось виправдати ту ласку. Найкраще — гадалось мені — я зможу те зробити, служачи мистецтву. І я носився з думками написати роман-трилогію, — за тих часів здобував повагу лише романіст, що породив трійнят, — або взятися, слідом за Рескіном, до вивчення художніх музеїв Європи та викладати на папері свої враження; або ж заснувати мистецьке видавництво й видавати художні видання найвизначніших творів; або ж скористатись набутим у студентському драматичному товаристві досвідом і взятися до писання п’єс. Не обминув я й поезії, задумав був поему, та скоро побачив, що технічні труднощі поетичного мистецтва сковують мої творчі поривання. Не був я байдужий і до соціальних проблем свого часу, а тому вирішив, шо мої мистецькі шедеври, хоч би до якого жанру я вдався, повинні служити високоморальній і гуманній меті.

Іще не все: мене умовили взяти на себе обов’язки почесного секретаря занепалого клубу лучників, і там я досяг неабияких успіхів.

Про своє призначення в житті я говорив із кожним, хто лишень хотів мене слухати, та найбільше я розмовляв на цю тему зі своїм другом Лайолфом Гревзом, що з ним я часто й подовгу гуляв, та ще з Олівією Слотер — тією чарівною дівчиною, що про неї я вже згадував. Моя студентська приязнь та захоплення нею вже майже переросли в велику ідеальну любов. Яка гарна була з неї дівчина, яка принадна, яка тендітна! Ще й тепер я зміг би згадати всі її незліченні принади, коли б тільки схотів мучити себе тим. Золотокоса, білолиця, сяяла вона в вітрині, поміж пірамідами з пачок тютюну та цигарок, наче сонце поміж листям. Ще як я був студентом, вона завше виглядала з дверей та всміхалася до мене, коли я з якої-небудь нагоди вештався там поблизу. І дивна річ, як часто знаходились у мене там якісь справи! Всміхалася вона не самими устами, а й бровами, й очима, і верхня губка з лівого боку піднімалася трошечки вище, відкриваючи білі-білі зубки.

Нагода крадькома перемовитися з нею слівцем траплялася мені досить часто, а надто на третій рік мого навчання. Якось після лекцій — того дня вони скінчились рано — я поїхав покататись на велосипеді й біля Ебінгдона зустрів її, теж на велосипеді. Який то був чарівний вечір! Ми напилися чаю в одній оселі при дорозі, потім пішли в садок на схилі над річкою і там, тремтячи від чарів якоїсь могутнішої за нас сили, стали цілуватись. Я поцілував її в кутик уст, якраз там, де видніли дрібні зубки, тоді пригорнув до себе, почав цілувати струнку, тендітну шийку, а шовкові кучері лоскотали мені щоку. А вертаючись додому, ми їхали поряд майже до самого Оксфорда, скільки стало відваги. Але за всю дорогу майже й словом не перемовились. Мені здавалося (та й їй теж, гадав я), що в нашому житті сталася найвизначніша подія.

Вечірня заграва була тепла, ніжна, золота, і Олівія теж була тепла, ніжна й золота, і я не знав, що з них двох чудесніше. І душа моя світилася порошинкою-зірочкою в сонячному промені.

Відтоді ми обоє вельми вподобали цілуватися. А бувши добре вихований, я присмачував наші обійми витонченими й шляхетними поясненнями. У перервах між поцілунками я говорив про високу мету, що їй має бути присвячене наше кохання, в думках я огорнув її своєю ревнивою опікою, немовби я був храм, збудований на її честь, а вона — святиня того храму. А потім — знову поцілунки… Вона цілувалась так жагуче й пестила мене так ніжно, що тільки певність її дівочої цноти стримувала мої жадання. Я був безмежно щасливий.

Після тої першої священної запоруки кохання думки мої були переповнені Олівією, і попри свою природну стриманість я весь час говорив про неї з Лайолфом Гревзом. Ми з ним після довгих розмов про своє майбутнє виробили багатонадійний план торгівлі книжками на новітніх засадах, що мав не тільки відіграти неабияку просвітню роль для цілої країни, але й нам дати добробут і здобути повагу. Саме тоді в Англії зчинилось багато гомону довкола книгарських шахрайств та неподобств, і створення фірми «Блетсуорсі й Гревз» мало бути нашою відповіддю на ті нарікання. Ми збиралися відкрити спершу в двох-трьох, а далі в багатьох містах систему книгарень, гарно опоряджених в одному стилі — фасади мали бути пофарбовані в дуже оригінальний синій колір. Одно слово, ми думали зробити для книжкової торгівлі те, що зробила для фармації фірма «Патентовані ліки Бутса». Наші книгарні будуть обставлені гостинно, по-домашньому, зі зручними кріслами та лампами для читання, з покупцями ми провадитимемо повчальні розмови, скорше спокушатимемо їх читати, аніж силоміць накидатимемо їм наш крам. У негоду ми вивішуватимемо плакат: «Заходьте й читайте, поки дощ перестане». Ми гадали запровадити й ще багато подібних удосконалень у торгівлю книжками.

Прогулюючись удвох із Гревзом, ми наввипередки тлумачили один одному, яке корисне буде наше підприємство для нас самих і для всього людства. Ми закуповуватимемо дедалі більше й більше книжок, аж поки підкоримо собі видавничий ринок і здобудемо прихильність і повагу всього інтелігентного світу.

— Ми формуватимемо громадську думку! — просторікав Гревз.

Ми збирались підтримувати й заохочувати добрі молоді видавництва, а з поганими боротися й поліпшувати їх. Я мріяв про дедалі більший вплив на літературу шляхом видання критичного часопису в обкладинці такої самої чарівної синьої барви, як фасади наших майбутніх книгарень. Надрукуватися в нашому часописі, вирішив я, вважатиметься за велику честь. Якось ми з Гревзом цілий вечір гуляли й розважалися, перелічуючи людей, що їх ми не пускатимемо на сторінки нашого часопису.

Ми утворили акційне товариство за всіма правилами. Основний капітал становив чотири тисячі фунтів; кожен із нас мав укласти половину тієї суми. Оскільки в Гревза своїх грошей не було, я позичив йому потрібні дві тисячі на невеликий процент. Спершу я взагалі не хотів брати з нього проценту, але Гревз, надзвичайно скрупульозний у грошових питаннях, наполіг на цьому. Ми призначили самі себе директорами-розпорядниками з платнею п’ятсот фунтів на рік кожному, отже, виявилося, що мій особистий прибуток не тільки не зменшився, а ще й зріс від усіх цих операцій. Першу нашу книгарню ми вирішили відкрити в Оксфорді. На вигідних умовах узяли в довготермінову оренду стару, занедбану, але простору будівлю між м’ясною крамницею та похоронним бюро і фактично перебудували весь будинок. За книгарнею обладнали контору, де понаставляли вельми зручних і дорогих письмових столів та конторських шаф, а над нею — гарненьке помешкання, де вирішив оселитися Гревз, щоб мати все перед очима. Він хотів за всім наглядати сам, дні й ночі присвятити нашій великій справі.

Тричі довелось нам перефарбовувати фасад, поки ми знайти такий відтінок синього кольору, що задовольнив нас. І справді, рідко траплялось мені бачити таку веселу крамницю! На жаль, маляр так високо оцінив наш смак, що наколотив забагато фарби; а щоб вона, як він сказав, не пропала, — умовив одного власника чайної на нашій вулиці теж перефарбувати свій фасад у той самий синій колір, що мав, як ми сподівалися, стати такою відмітною нашою ознакою. Через те спочатку в нас часом питали чаю з коржиками; а з другого боку, я певен, що немало наших потенціальних покупців витратили свої гроші на менш високі, тілесні насолоди. Ми спитали нашого юрисконсульта, чи не можна заявити авторських прав на ту фарбу, але юридичний бік справи здався йому надто непевний, щоб закладати позов.

Якщо не зважати на ці дрібниці, наше підприємство розгорталося успішно. І той відтинок мого життя пригадується мені як один із найщасливіших. Рід Блетсуорсі мав добру традицію: не гребувати комерцією, а ушляхетнювати її. І я вже бачив, як «Книгарні Блетсуорсі» («Блетсуорсі й Гревз») поширюються по всій країні й виконують у духовному світі не менш корисну й почесну функцію обміну й заохочення, аніж банк Блетсуорсі та його філії — в західній Англії. А себе я уявляв у ролі ідейного керівника й натхненника фірми; від надто тісного контакту з чисто діловими питаннями мене звільнятиме мій рішучіший, практичніший і, мабуть, енергійніший компаньйон. Життя моє буде осяяне присутністю моєї коханої Олівії, а дозвілля, що його я матиму дедалі більше в міру того, як налагоджуватиметься робота фірми, я присвячу розвиткові своїх безперечних художніх і розумових здібностей, тільки-но остаточно знайду своє покликання.

Я виповідаю тут потаємні думи молодої людини, ті високі й неосяжні заміри, що з ними молодість уступає в життя. Зовні я поводився скромно, як годиться, завжди визнавав чужу вищість і право, чемно вступався з дороги, ніколи ні з ким ні за що не сперечався. Але серце моє було повне самовпевненості. Я почував себе винятковою, визначною людиною, що осяває все довкола себе світлом своєї винятковості, й гадав, що мені призначена в житті велика, відповідальна місія. І Гревз був прекрасний помічник, напрочуд здібний, хоч усі найглибші ідеї щодо нашого підприємства народжувалися в моїй голові. А ясним самоцвітом, вогнистим опалом мого життя була Олівія Слотер із її блідими губенятами й аметистовими очима, цнотливо-жагуча, чиста й загадкова, створіння чудовної, незвичайної вроди; колись її ім’я згадуватимуть поруч із моїм, як Джокондине, що зорею сяє крізь віки поруч із ім’ям Леонардо, — тільки на законнішій підставі.

У мене не лишилося портрета з тої пори мого життя, коли я дійшов апогею задоволеності. Але я не думаю, щоб та моя самовдоволеність і безмірні претензії якось відбивались на мені зовні. Напевне, я був просто симпатичний парубійко, яких тоді можна було стріти багато. В кожному разі, бувши такої високої думки про себе й своє оточення, я водночас любив і весь світ. Та невдовзі булька моєї самозакоханості луснула, безжально проколота, на втіху всім, кого, може, дратувало моє щастя.

Якось мені довелося поїхати на кілька днів до Лондона в різних дрібних справах. Мої повірені — співвласники однієї досить старомодної нотаріальної контори, що дістались мені в спадок разом з усім майном після дядькової смерті, — трохи перевищили свої юридичні права, критикуючи мої комерційні плани, і я хотів заспокоїти їх щодо Гревзової особи. Крім того, я надумав подарувати Олівії намисто з зеленого нефриту, оправленого в золото, і хотів доглянути, щоб його було зроблено точно за моїми вказівками. На додачу один із сассекських Блетсуорсі мав одружитися, і я вважав, що повинен ушанувати його весілля своєю присутністю. Я збирався пробути в Лондоні чотири дні, але родич мій обвінчався на третій, тому я вирішив повернутись до Оксфорда на день раніше і потішити Олівію, завітавши до неї несподівано вранці. Ми вже були офіційно заручені; її мати благословила нас і поцілувала мене вельми розчулено, отож я міг підносити їй подарунки цілком відверто й купив розкішний букет квітів, щоб зробити сюрприз іще приємнішим.

Я приїхав увечері, пообідавши в поїзді, й подався до нашої нової книгарні по свій велосипед. Ключа від книгарні я мав при собі. У Гревзовому помешканні, нагорі, не світилось, і я вирішив, що його немає вдома. Увійшов я, мабуть, дуже тихо й, замість узяти зразу велосипеда, якусь хвилину стояв посеред книгарні, милуючись її чудовим, неповторним виглядом. Справді, чи в багатьох книгарнях є отакі крісла, отакий великий стіл, завалений книжками, — точнісінько як у клубній читальні! Потім я постеріг, що в конторі горить лампа під зеленим дашком. Певно, Гревз забув, подумав я, і пішов її погасити.

У кімнаті не було нікого. Але на великому Гревзовому бюрку лежало кілька аркушиків недописаного листа. Зиркнувши на них, я помітив слова: «Друже Арнольде!» Чого це раптом Гревзові заманулося писати мені листа? Він же й так бачить мене щодня. Не вбачаючи в цьому ніякої нескромності — адже лист писано мені, — я сів у обертове крісло перед бюрком і почав читати.

Спершу я перебігав рядки досить недбало, але скоро зміст листа розбуркав мою увагу.

«Є речі, що їх краще пояснювати на папері, — так починався лист. — Зокрема, коли вони пов’язані з цифрами. Ти ж завше трохи легковажив цифрами…»

Що ж сталося?

Допіру напередодні я пережив дві досить неприємні години в Лінкольнській корпорації, спростовуючи те, що вважав за старомодні причіпки до ведення справ нашого нового підприємства. Старий Ферндайк (нотаріальна контора «Ферндайк, Пантуфл, Гобсон, Старк, Ферндайк і Ферндайк»), колишній дядьків шкільний товариш і родич Блетсуорсі по жіночій лінії, висловлював такі припущення щодо Гревза, що я змушений був вигукнути: «Ну, добродію, це вже наклепи!» А старий Ферндайк відповів: «Анітрохи! Анітрохи! Цілком природні запитання в таких випадках».

«Але про Гревза таке питати нема ніякої потреби», запевнив я. Старий тільки здвигнув плечима.

Дивна річ: протягом безсонної ночі — що зі мною траплялося дуже рідко — я кілька разів переказував сам собі всю ту розмову, та й у поїзді після обіду вона не йшла мені з думки. І от вона вдерлася в живу дійсність, коли я прочитав у компаньйоновому листі дальшу фразу:

«Друже Арнольде, — писав він, — час уже глянути правді в вічі».

Зміст листа зводився до того, що ми надто широко розмахнулися зі своїм підприємством. І він тепер хотів пояснити мені те. Взагалі така широта, може, й непогана, але зараз ми опинились на слизькому. «Пам’ятаєш, я тобі зразу казав, що на це діло треба десятитисячного капіталу, — писав він. — Так воно й є».

На опорядження, меблі, всілякі попередні видатки, канцелярське приладдя та платню директорам ми витратили практично всі наявні кошти. Ми тільки-но почали закуповувати наш крам. «До всього того я ще взяв із рахунку значно більше, ніж ти мені дозволив», — писав він. Я пригадав, що виписав йому надзвичайно плутане й двозначне повноваження на тисячу фунтів. Ми вже найняли двох продавців, розсильного й секретарку, що мала вести Лайолфове листування, а книгарня фактично ще не була відкрита. Правда, ми її відчиняли й навіть обслужили кількох випадкових покупців, але урочисте відкриття відкладали до початку навчального року. Крім того, ми хотіли зробити сенсацію, а сенсації коштують не дешево. Більшу частину потрібного нам краму ще треба було купити, а потім іще якось протягти кілька місяців. Зокрема в Оксфорді нам доведеться багато продавати в кредит. Зелені студентики хапають літературу пожадливо, як ненажерливі каченята, але не за готові гроші. «Нам лишається одне, — писав Гревз, — влити новий капітал і провадити справу далі. Відступати запізно».

На цьому лист уривався. Видно, Гревза хтось перебив.

Я сидів із листом у руці, втупивши погляд у брунатні тіні на новісінькому бюрку. Влити новий капітал? Гроші в мене були, однак я вже наближався до того, що старий Ферндайк назвав «межею безпеки». Досі мені загрожувало лише скорочення прибутків: а оце от уже могло означати втрату везалежності, що так мене тішила. У тих брунатних тінях раптом постало передо мною обличчя старого Ферндайка, його уста, що питали: «Вам не здається, що вашому другові трошки бракує… як би це сказати?.. ваги. Ну, й життєвого досвіду?»

Я обвів поглядом нашу вельми поважну й імпозантну контору. Встатковувати її було так цікаво, але чи не завелика вона для такої крамниці й не занадто розкішна?

Невже Гревз, мій кмітливий і винахідливий товариш, насправді не такий солідний, як, скажімо, оця чудова шафа на кореспонденцію, що мала вмістити сорок тисяч листів?

Крізь ці роздуми звідкись ізгори помалу просочувалося в мою свідомість якесь шарудіння й рипіння. Так само помалу я збагнув, що то, мабуть, Гревз товчеться у себе в спальні. Отже, він удома. Можна б поговорити про все це з ним негайно. Не тільки можна, а й треба! Гревзове помешкання мало окремий вхід із вулиці. Я вийшов із крамниці в коридор, що вів до сходів. І крамниця, й сходи були застелені синіми (теж синіми!) ексмінстерськими килимами, дуже гарними, але й дуже дорогими, і я зайшов до темного передпокою так, що Гревз не почув моєї ходи. Двері до спальні стояли трохи прочинені, там світилося.

Я вже хотів був озватися, коли мене зупинив ляск поцілунку, рипіння меблів і чиєсь голосне зітхання.

І раптом… я остовпів, похолов: зі спальні долетів голос Олівії Слотер, такий знайомо-млосний!

— Ох… — глибоко вдоволено зітхнула вона. — Цілуватися ти справжній чемпіон!

Далі почулося Гревзове шепотіння і якесь вовтузіння.

— Не лізь, — не дуже сердито промовила Олівія. Тоді ще раз, уже гостріше: — Не лізь, кажу!

Далі в моїй пам’яті провал. Не знаю, які чорні вічності пережив я за дальші кілька секунд. Тямлю тільки, як став уже на розчинених навстіж дверях до спальні. Переді мною на ліжку лежать Гревз і Олівія, втупивши в мене безтямні очі. Гревз трохи звівся на лікті. На ньому фланелеві спортивні штани й шовкова сорочка, розстебнута на грудях. Олівія лежить поряд нього й дивиться на мене через плече. Блузка на ній пом’ята, теж розхристана, гарний стан відкрито більше, ніж я будь-коли бачив. Оголена рука її лежить на голих Гревзових грудях. Обоє скуйовджені, червоні. Обличчя й очі в обох безглуздо застиглі й лиш помалу набирають притомного виразу. Повільно, повільно, не спускаючи мене з ока, обоє підводяться й сідають на ліжку.

Пам’ятаю, ніби в тумані, як я спершу питав себе, що ж маю тепер робити, і вже виразніше, що вирішив учинити страшний бешкет.

У Гревза був неабиякий смак, і за рахунок фірми він прикрасив камін двома старовинними італійськими карафами. Карафи ті виявились важчі, ніж я гадав, бо задля стійкості він поналивав у них води. Одну я жбурнув Гревзові в голову й поцілив. Карафа, бемкнувши, розлетілась, заливши його водою й обсипавши скалками. Друга не влучила, і вода тільки залила постіль. Потім, шукаючи чим би ще показати свою нестямну лють, я, певно, наскочив на умивальник, бо пам’ятаю, як хряпнув повним глеком об бильце ліжка і як сторопів, відчувши в руках порожню миску, надто легку, щоб нею вдарити. Далі в моїй пам’яті знову провал. Бачу вже, як Гревз стоїть переді мною і на лобі в нього червона смуга, що з неї ще не потекла кров. Обличчя в нього біле як крейда, аж світиться, вираз на ньому запитливий і здивований. Пам’ятаю, що спершу я майже обережно поставив миску на місце і аж тоді кинувся на нього. Він був куди кволіший за мене, і я вмить виволік його зі спальні через вітальню на сходи. Тоді повернувся до Олівії.

Богиня, що на неї я молився доти, щезла. Місце її заступила звичайнісінька молода дівчина з розпатланими кучерями кольору стиглої пшениці, перше така жадана для мене і ще й досі несказанно принадна. Вона силкувалася сколоти брошкою блузку, але руки їй так тремтіли, що нічого в неї не виходило. Обличчя в неї було перелякано-злостиве.

— Паскуди, це ви мені навмисне підстроїли! Ти з твоїм компаньйоном! — заверещала вона. — Думаєш, я не бачу? А ще женитись хотів! Погань мерзенна!

Я стояв, ніби й не чуючи, що вона кричить, — хоч потім пригадав усе до слова, — і міркував, яким би вибухом шаленства ще вразити її. Не тямлю вже добре, що кипіло тоді в моїй голові; знаю тільки, що несподівано вхопив її на оберемок і почав здирати з неї вбрання. Вона спершу відчайдушно боронилась, потім нараз затихла, наче обімліла в моїх обіймах. Я роздяг її трохи не до голого тіла й кинув на постіль. Ту мить я зустрів очима її погляд — і остовпів. Вона дивилась на мене вже зовсім не сердито! Один бог знає, над якою безоднею висів я ту хвилину! Та ось знову мій гнів вихором закрутив мене.

— Геть звідси! — крикнув я, вхопив її й випхнув слідом за Гревзом.

На мить мене пойняв жах перед тим, що могло статися. Я зневажав себе і за свою ницу жадобу, і за те, що відступив. Зовсім розгублений, не знаючи, що зробити далі, я бігав по кімнаті й вигукував: «Боже мій! Боже мій!»

Потім мені пригадується налякане, але зовсім не безтямне Гревзове обличчя в дверях. По щоці йому цівкою біжить кров, і він каже:

— Віддай же їй убрання, дурню. А то люди подумають, що ми вдвох таке підстроїли.

Це було слушно сказано, дуже слушно. Розум уже мимохіть повертався до мене, хоч як я тому опирався. Але я ще не важився чинити розумно. Тому, подумавши хвильку, я зібрав подерте й пожмакане Олівіїне вбрання і раптом жбурнув його Гревзові в обличчя.

— Геть звідси обоє! — гримнув я.

Гревз випростав голову з купи одежі, попідбирав її й вибіг із кімнати. Я чув, як він прогупав униз сходами, а потім сказав:

— Хіба ж можна вийти отак-о на вулицю!

Мені несила було довше лишатись ні в спальні, ні в вітальні. Я згадав, що в крамниці стоїть мій велосипед. Силкуючись триматися гідно, я спустився вниз, зайшов до крамниці й зачинив за собою двері. Помацки знайшов велосипеда, тоді витер сірника й засвітив лампу. Згадав про Гревзів лист, що його допіру читав. Листа не було. Але я відчував, що вже не зможу піднятися по нього нагору. Букет мій лежав на прилавку, поряд велосипедного керма. Я зовсім забув про ті квіти. Тепер я машинально взяв букет у руку, понюхав його й знову поклав. Вийшов із книгарні парадними дверми, сів на велосипеда й погнав його освітленими газом вулицями, через міст, потім по безлюдному шосе, що веде до Кер’ю-Фосетса.

Вдома я відразу ж поклався в ліжко й міцно проспав майже цілу ніч, але перед світом несподівано прокинувся й став думати: що ж таке зі мною скоїлося?

За вікном заспівали якісь пташки, та мене той спів тільки дратував, заважаючи думати.

5 ІНТЕРМЕДІЯ З МІСІС СЛОТЕР

Мені видається важливим для моєї історії розповісти якнайдетальніше про все, що діялося зі мною після того відкриття. Але зробити це не дуже легко. Мої спогади вкрай безладні: то вони такі виразні й докладні, ніби діялося те допіру вчора, а не кільканадцять років тому, то хисткі, затуманені й перекручені, то стерті дощенту. Я не можу знайти ані сенсу, ані системи в цій вибірковій роботі мого мозку. Я не можу пояснити, чому мені пригадується до найменших подробиць, як я прокинувся того ранку; і, коли це не видасться вам за надмірні тонкощі, події попереднього вечора живуть не прямо в моїй пам’яті, а в спогадах про той ранок. Ніби я не те пам’ятаю, що жбурнув на Гревза карафою; я пам’ятаю лиш, що згадав про це вранці й сам здивувався, навіщо я так зробив.

Певно, ті безсонні години так закарбувалися в моєму мозкові тому, що були вони перші в довгій низці подібних перечувань. Здавалося, наче весь світ став якийсь зовсім не той, і я разом з ним; наче моє дотеперішнє «я» було сновиддям у світі марень, а оце тепер настала ява. Світало, але то був світанок якогось зовсім нового, незвичного, безрадісного дня; вранішнє сонце лило в мою кімнату тепле, але якесь бездушне світло. Пташки щебетали, потім завулком прорипів віз, засвистів якийсь хлопчак, але я знав, що пташки — то просто співочі машинки, віз їде кудись без діла, а хлопчак, хоч він про те й не здогадується, давно мертвий і проклятий навіки.

Я сушив собі голову, силкуючись розв’язати нерозв’язну проблему: чому в моєму житті, в моїй юності посіли таке місце дурна й вульгарна півдівчина й компаньйон, що його можна б назвати шахраєм, коли б він не був марнолюбний і самовдоволений йолоп. І ще дужче непокоїло мене питання: як розплутати цей вузол, збутися своєї нерозважності й обох оцих випадкових супутників життя?

Але в тому потоці моїх думок, не змішуючись із ним, мчав іще один струмінь, вужчий і бурхливіший. Якось окремо від інших спогадів і зовсім не до речі виринав переді мною образ Олівії Слотер, на ліжку, напівроздягненої, з тим дивним виразом на обличчі, що був у неї в ту мить, як вона перестала опиратись і глянула мені просто в вічі. Я зневажав її, навіть ненавидів, але водночас те видиво поєднувалося з таким невтримним жаданням, якого я ще ніколи не відчував. Ну й дурень же я був, що стримався й прогнав її! Як висловити спорідненість цих двох зовсім різних струменів думки, що текли рівнобіжно й бурхливо в моїй свідомості? Немовби я, молодий дикун, сидів мовчки й думав про щось своє, а поруч мене якийсь підтоптаний панок просторікав про час, простір, фатум та свободу волі.

Якась частка мого мозку укладала плани, як мені вернутись до Оксфорда та заволодіти Олівією, а потім нехай що буде, те й буде, — а вся решта мого єства ще питала — словами, яких я не можу пригадати, — що ж сталося з моєю душею і чому на мій світ упало прокляття. Про Гревза я думав мало і лише презирливо-ненависно. Мене не стільки зачіпало те, що він одурив мене з Олівією Слотер, скільки те, що Олівія зрадила мене з ним. І ще мене мучила хоч і невиразна, але болюча думка, що зрештою я й сам зрадник, бо з обома ними — я не міг сказати, коли: чи до свого відкриття, чи вже після нього, — я зраджував самого себе.

Але котрого себе?

Зі мною діялося щось чудне. Я підвівся, вхопив її портрет, що, заведений у рамку, стояв у мене на комоді, й пожбурив його в камін. Скло тріснуло, однак не розлетілося. Потім знов підняв його й поставив на місце. «Стривай-но, голубонько», — процідив я й найпослідущими словами сказав їй, що хочу зробити з нею.

Далі мені пригадується, як я сонячним ранком їхав на велосипеді до Оксфорда. Здається, я поснідав, поговорив із своєю господинею і ще якось згаяв час години до одинадцятої, але все те в моїй пам’яті якесь стерте. Здається, мав я намір і щось зробити в Оксфорді, aлe виразно пам’ятаю тільки, як звернув увагу на те, що листя на деревах уже починає жовкнути та червоніти, й спитав себе: чи це така передчасна осінь, чи просто через посуху?

Гревз уже спакувався й вибрався. Наша прибиральниця, прийшовши вранці, вже не застала його. Вона спантеличилась, надто побачивши скалки з караф, черепки, мокре нерозстелене ліжко та знайшовши на підлозі три жіночі шпильки. Я досить недбало удав здивованого й сказав тільки, нехай спитає про те Гревза. «Містер Гревз напевне пояснить вам усе, як повернеться», — так відбувся я від неї.

Потім я, здається, звелів хлопцеві-розсильному позачиняти вікна віконницями. Наші працівники в звичайний час прийшли на роботу, і я їх усіх позвільняв. Серед усього того найвиразніше пам’ятаю, як я здивувався, побачивши, що квіти, покинуті вчора, стоять у великій красивій вазі на столі посеред салону книгарні. «Хто це їх туди поставив?» — майнуло в мене в голові. Звільнення всього персоналу ніби свідчить, що я вже тоді остаточно зрікся своєї ідеї про кииготорговельну фірму. Певно, звільнені пішли вкрай зчудовані. Тепер, по стількох роках, я вже не пам’ятаю ні їхніх облич, ні прізвищ. Я, певне, напустив на себе якусь гордовиту похмурість, щоб вони ні про що не допитувалися. Врешті, коли вони лишили мене самого, я вийшов на вулицю, покинувши квіти в’янути у вазі, й постояв хвильку перед книгарнею, розглядаючи перехожих на залитій сонцем вулиці, перше ніж замкнути за собою двері. Велосипед мій стояв тут-таки, спертий педаллю на брівку тротуару.

І раптом я помітив у кінці вулиці місіс Слотер. Вона швидко йшла до мене, махаючи руками, щоб привернути мою увагу.

В мені ще й досі жива та огида, що охопила мене, коли я її загледів. Огида, змішана з ляком. Я зовсім забув про саме існування місіс Слотер. Велосипед стояв поруч, але тікати було б негідно!

— Одне слово, містере Блетсуорсі! — вигукнула вона, ставши переді мною. — Одне тільки слово!

Вона була нижча за Олівію і зовсім до неї не подібна. Коси не золоті, як в Олівії, а рудуваті, обличчя, червоне й веснянкувате, нічим не нагадувало тепло-білого, мов слонова кість, Олівіїного, а очі були не блакитні, а карі й маленькі. Вона зачервонілась і трошки захекалась. На ній була чорна робоча сукня, а на голову вона трохи криво «наклала», як тоді любили казати, чепчик. Може, хто з моїх звільнених продавців повідомив її, що я в книгарні. А може, вона й раніше від когось дізналася, що я вже повернувся.

Я мовчки подививсь на неї, а тоді так само мовчки повів її за собою в напівтемну книгарню.

Місіс Слотер, певне, заздалегідь надумала, що казати. Почала тоном дружньої й спокійної догани.

— Що там таке у вас скоїлося з Олівією? — спитала вона. — Що це за балачки, ніби ви розірвали заручення й більше ніколи не зустрінетесь? Через віщо ви, дітки, посварилися? Я не можу допитатися від неї нічого, тільки й сказала, що ви дуже розгнівались і навіть зняли на неї руку. Боже мій, руку на неї зняли! Вона вже всі очі виплакала. Я навіть не знала, що вона вчора ввечері сюди приходила. Прийшла додому тихенько, як мишеня, нагору прослизнула. А рано я піднімаюсь до неї, коли бачу — лежить і плаче. Отак-таки цілу ніч і проплакала!

Такими словами місіс Слотер вилила переді мною свою материнську турботу.

Тоді я вперше розтулив рота:

— Я поки що нічого не казав ні про який розрив.

— А вона каже, що між вами все скінчено, — зовсім розгублено розвела руками місіс Слотер.

Я сперся на прилавок, утупивши очі в невинну пишноту квітів у вазі, що тепер, здавалося мені, були квітами на труні моїх розбитих ілюзій, і повільно промовив:

— А я не вважаю, що між нами все скінчено.

— Ну й слава богу! — радісно вигукнула місіс Слотер, і я перевів погляд на її тупе обличчя, вперше відкривши, які несосвітенні дурепи можуть бути матері дівчат-відданиць.

— Ну, тоді, мабуть, нема чого позивати вас до суду за порушення шлюбної обіцянки, — провадила вона, зжужмивши довгу, наперед обдуману промову в ту одну фразу. Та мене менше лякав той позов, аніж сама місіс Слотер. Дві халепи, одна одної варті, подумав я. Тоді потвердив:

— Авжеж, мабуть, нема чого.

— Так через віщо ж уся ця морока? — спитала місіс Слотер.

— А це вже наше з Олівією діло, — відповів я.

Місіс Слотер подивилась на мене довгим, пильним поглядом, і обличчя її набрало войовничого виразу. Вона схрестила руки на грудях і задерла голову. Тоді вигукнула:

— Ти ба! Не моє діло, виходить?

— Не ваше, скільки я розумію.

— То виходить, щастя моєї дочки вже не моє діло? Ти розбив їй серце, а я маю мовчки дивитися? Не діждеш, хлопче, не діждеш!

Місіс Слотер замовкла, видно чекаючи відповіді. Та я мовчав. Я хотів був сказати, що щастя її дочки мене не обходить, та стримався. Моя мовчанка спантеличила її, бо вона, мабуть, не так уміла нападати, як огризатись.

Мовчанка затяглася. Я дививсь на неї ввічливо й терпляче. Місіс Слотер швиденько перемінила вираз обличчя й підступила ближче до мене.

— Слухайте, Арнольде, — промовила вона, і стільки материнської теплоти було в її голосі, що я аж зрадів: як добре, що я сирота! — Ну чого ви з Олівією сваритеся з доброго дива та клеїте дурнів! Ви ж любите її, ви самі те добре знаєте. І знаєте, що й вона більш ні про кого в світі не думає, лиш про вас. Я не знаю, що там між вами скоїлось, але певна, що якась марниця. Ревнощі якісь абощо. Наче я не бачу. Наче сама не зазнала всього того колись зі своїм старим. Викиньте все те з голови! Не думайте про нього! Бо вона собі якоїсь хвороби наплаче. Верніться до неї. Поцілуйте її та скажіть, що все гаразд, то за десять хвилин ви цілуватиметесь, як двоє голуб’яточок. Годі вам губи копилити. От уже чого не люблю! Йдіть, кажу, до неї, та помиріться гарненько, та й забудьте про все. Вже ж скоро обід, а в мене там шмат баранинки вариться. Ви ж іще ні разу не вшанували моєї скромної господи, посидівши в нас за столом, то вшануйте тепер. Облиште оту вашу пиху. Поцілуйтесь, та помиріться, та посидьте в нас хоч і до вечора. Або поведіть її куди-небудь. От вам моя рада, Арнольде. Від щирого серця.

Вона замовкла, і крізь добродушність на її обличчі проглянула тривога.

Я трохи-трохи не вразив її до смерті, сказавши «добродійко». Але, удавши спершу замисленого, промовив:

— Місіс Слотер, я можу тільки ще раз сказати вам, що це тільки наше з Олівією діло. Тільки ми вдвох із нею можемо його вирішити. Віч-на-віч.

Місіс Слотер хотіла була перебити мене, але я підвисив голос:

— І не сьогодні. Не сьогодні. Знаєте, часом треба буває, щоб дещо охололо, а часом — щоб… достигло.

Нараз її обличчя видовжилось. Вона піддалась. Вона постерегла те, чого досі не помічала.

— А чого ви не торгуєте? Чого в вас усе позачиняно?

— З ділових міркувань, — відповів я. — Але знову ж таки я не можу говорити про це з вами зараз.

— А де містер Гревз?

— Його тут нема.

Оце така загалом була наша розмова. Місіс Слотер говорила ще те й се, весь час повертаючись до того самого, але врешті пішла до своєї покинутої без догляду на плиті баранини. А я, мабуть, іще довго лишався в книгарні, нічого не роблячи.

Потім, пригадую, я стояв однією ногою на тротуарі, перекинувши другу через велосипедне сідло, й питав сам себе: «Куди ж мені тепер у дідька податися?»

6 ЗІТКНЕННЯ В ТЕМРЯВІ

Я сидів пив чай у напівтемній, але чистій, аж лискучій залі в «Ширококрилому орлі» — невеличкій трактирні над Темзою, що, проте, значиться в списку «Сто найкращих готелів». Хазяїн, поважний чоловік у зеленому сурдуті з мідяними гудзиками, вшанував мене розмовою.

— Вам траплялось коли-небудь губити самого себе? — спитав я його.

— І знаходити когось іншого?

— Я шукаю такого собі Арнольда Блетсуорсі, що десь пропав близько шістнадцяти годин тому.

— А ми всі граємо в піжмурки самі з собою. Одно ховаємось та шукаємо. Ваш Арнольд Блетсуорсі був юнак, повний честолюбних надій?

Я кивнув головою.

— А вони, ті надії, завше так — згинуть, як у воду впадуть.

— А повертаються коли-небудь?

— Та врешті іноді повертаються. Часом раніш, часом пізніш. А то й зовсім ніколи.

Він зітхнув, виглянув у довгасте низеньке вікно, й щось там нараз привернуло до себе його увагу. Він щось буркнув, вибачаючись, і вийшов. Посидівши трохи, я заплатив служниці за чай, сів на велосипед і поїхав до Емершема. Моя сором’язливість не дала мені дочекатись хазяїна, але мені було шкода, що наша розмова не добігла кінця, бо голос його й поведінка сподобались мені, і він, видно, розумів мій душевний стан. А втім, коли б він повернувся, я, мабуть, заговорив би про щось інше.

Я їхав у якусь страшну пустку. Навмання їхав я крізь тепле літнє надвечір’я, простуючи на схід, аби призахідне сонце не світило в очі. Я борсався думкою в заплутаному питанні: хто ж я такий? Невже Арнольд Блетсуорсі — це тільки ймення та оболонка цілої низки суперечливих «я»? Мені був відомий напам’ять блетсуорсіанський кодекс честі та доброї волі, що ним я мав би керуватися в цій своїй кризі. Але мене приголомшив отой ураган хтивості, тваринної хтивості, змішаної з люттю й прибраної в лицемірні шати самозахисту, ураган, що розвіяв дощенту всі ті кодекси й усю культуру, мов якийсь непотріб. Хто ж був отой злий і хтивий егоїст, що силкувався запанувати над моєю волею, жадаючи тільки одного — Олівії, напівголої, переляканої й піддатливої? То був не я. Напевно не я! В давнину його називали сатаною чи просто бісом. Порушник спокою. І чи так уже він змінивсь від того, що за новітньою модою його звуть другим «я»? Але хто ж із нас Арнольд Блетсуорсі, я чи він? А обік цього смерчу пристрастей, що загрожував вирвати в мене владу над своїми вчинками, підлазив до мене ще один чужий дух сорому й зневаги. Цинічний спостерігач, із своєю лихою порадою: «Дурень ти! Дурень і хирляк! До чого всі оці велично-обурені пози? Коли ти жадаєш цієї дівчини, візьми її, а коли ненавидиш її — помстись на ній. Але влаштуй усе так, щоб не потерпіти самому. Нехай вона сама прийде до тебе, вона буде й винна. Невже ти не прочитав у її очах, яку владу маєш над нею? Занапасти її й покинь. Як це ти дав їй уярмити твою волю й затягти тебе в таке болото ганьби й згуби? Просто ти розм’як, побачивши вперше в житті гаряче й піддатливе тіло, хлопче. Але що в ньому такого надзвичайного? Хіба вона єдина жінка на світі? Я тебе питаю, хіба нема на світі інших?»

Не польовими дорогами, а крізь завірюху отаких почуттів мчав я того вечора. Пам’ятаю поміж інших іще одне невтримне бажання: ще раз побачитися, порадитися хоч із духом свого дядечка. Коли б я тільки зумів оживити в пам’яті виразно його образ і голос, усі оті злі сили втратили б половину своєї потуги. Може, якийсь спомин про нього ще витав над вілтшірськими пагорбами? Та коли я повернув на захід, надвечірнє сонце опустило свої золоті списи й, метнувши їх мені в вічі, відкинуло мене назад.

Чи молився я, спитаєте ви? Чи знайшов я хоч якусь розраду в релігії своїх ближніх? Ані крихти. Ясніш, ніж будь-коли доти, я розумів, що завше вірив у дядечка, а не в того милосердного бога, що його проміння дядечкової добрості віддзеркалювало на оцьому байдужому небі. В усіх своїх нещастях я ні разу не згадав про церковного бога. Мені те не спадало на думку так само, як би й, скажімо, молитися до Сіріуса.

Нарешті посутеніло, та я не засвітив ліхтаря. Звернувши за ріг, я побачив усього, може, за ярд перед собою задню стінку якогось фургона, що тьмяно полискувала в сутінках. Я гадав, що фургон той їде просто, і звернув, щоб випередити його, але враз та задня стінка повужчала, ніби в якому фокусі, й я зрозумів, що він повертає, однак уже запізно, щоб уникнути зіткнення. Я ніби й зараз бачу, як кермо мого велосипеда швидко насувається на велике дерев’яне колесо, відчуваю, як я схитнувся і крутнув те кермо вбік, та запізно.

До тої хвилини я пам’ятаю себе виразно, а потім ніби кудись провалився. Мабуть, я вдарився об фургон. Спитати нема кого. Напевно, мене приголомшило. Але дивно, що самого удару я не пам’ятаю. Світло, так би мовити, погасло ще до тієї миті, як я налетів на колесо й бічну стінку фургона.

7 МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ЗОВСІМ ТРАТИТЬ ПАМ’ЯТЬ

Моє оповідання про себе, досі таке докладне, від цієї хвилини стає туманне й уривчасте. Від того, що діялось дальші півтора місяця, в моїй пам’яті не лишилось і сліду. Що сталося з моїм велосипедом і як я добувся до Оксфорда, я так і не дізнався. Я повернувся до свого помешкання в Кер’ю-Фосетсі пізно вночі, візником, з перев’язаною головою, однак у пристойному вигляді.

Здається, з тиждень чи й більше я вештався по Оксфорді. Безладно й невміло розплутував свої книгарські справи. Дізнався, що Гревз вичерпав наданий йому кредит до решти, а тоді найнявся на роботу в якусь торговельну фірму й виїхав на Золотий Берег. По-моєму, він надіслав мені листа, де обіцяв колись сплатити борг та відшкодувати збитки й просив пробачення за все, що сталося. Це я гадаю так, але той лист навряд чи зберігся. Містерові Ферндайкові я, мабуть, нічого не сказав про свої прикрощі та комерційні невдачі. Певне, боявся такого приниження після недавньої самовпевненої пози. Натомість я запросив одного злиденного оксфордського адвоката, що здебільшого вів справи іподромних шахраїв, які ловили в свої тенета зелених студентів та підлітків, і за його допомогою дуже швидко й дуже невигідно для себе ліквідував майно нашої компанії. І це все зовсім згладилося в моїй пам’яті. Я, здається, ще двічі чи й більше разів пробував зустрітися з Олівією Слотер наодинці, але вона, либонь, сказала своїй матері, що боїться мене, отож із тих спроб нічого не вийшло. Видно, мене спотворювала ота страшна біла пов’язка на оці. Були в мене, певно, й напади шаленства, але, мабуть, не на людях. Щось таке мені дуже невиразно пригадується. За порушення шлюбної обіцянки мене так і не позивали.

Коли й як я покинув Оксфорд, ніхто достеменно не знає. Я просто пішов, нікому не сказавши, і тільки моя господиня помітила, що я зник. Борг за помешкання потім сплатив за мене містер Ферндайк, він-таки забрав і мої речі. Де я тинявся три тижні, не відомо нікому. А потім мене якось уранці, о третій годині, затримав полісмен у одному провулку на околиці Норіджа. Я йшов провулком, брудний, без капелюха, без мідяка в кишені, в гарячці. Гадаю, що я пив без просипу, вживав наркотики і, очевидно, був у поганому товаристві. Від мене сильно тхнуло ефіром. Я зовсім забув, хто я такий і як мене звуть, і ніяких документів при мені не було. З поліційної вартівні мене відвезли до лікарні при робітному домі, й там одна метикувата сестра-жалібниця, завваживши, що костюм мій пошитий на замовлення, заглянула у внутрішні кишені й знайшла там картку оксфордського кравця, де було записано моє прізвище й назву коледжу, і цей вузенький місточок дав змогу віднайти моє колишнє загублене й забуте місце в світі. А я тим часом не вставав з ліжка, не відгукувався на власне ім’я, тяжко хворий і в надто глибокій апатії, щоб швидко видужати.

Нова свідомість виростала в мені помалу, але неухильно. Визначити, коли почався той процес, я не можу. Мені невиразно пригадується, що мене перевели до платної клініки, бо умови покращали, та як я зрадів, коли мені сказали, що містер Ферндайк прийшов мене відвідати. Я пам’ятав те прізвище й знав, що він приємна людина, однак себе я ще ніяк не міг пригадати. Першою ознакою того, що я повертаюсь до життя, була раптова антипатія до моєї доглядачки — балакливої жінки з ріденькими лляними кучерями, що люто ненавиділа якихсь двох чоловіків, чиї імена весь час бубоніла, мов якусь страшенно набридливу примовку: «Гол Дейн» і «Гол Кейн». Я зрозумів, що Гол Кейн — відомий письменник; він скривдив мою доглядачку тим, що в одному своєму романі зобразив сестру-жалібницю Глорію Сторм, охоплену негідною пристрастю. А в Голі Дейні я вже з більшими труднощами розпізнав лорда Голдена, що якимсь чином змінив на гірше становище військових сестер-жалібниць. Я лежав і палав ненавистю до неї, аж раптом мені пригадався лордів Голденів візит до нашого студентського клубу. Далі згадалося кілька фраз із промови Лайолфа Гревза, що підвівся тоді зі стільця поруч мене.

Я — Арнольд Блетсуорсі з Летмірського коледжу! Спогади сипнули в мою голову, як школярі після канікул. Розсідалися по місцях, кивали один одному, перемовлялися, гукали один одного на ймення.

А другого дня прийшов старий Ферндайк, у окулярах, рум’яний, дбайливий. Його чисто поголене обличчя в моїх спогадах виростає до розмірів більших за натуральні, до якогось узагальнення. Неначе я дивився на нього крізь велике збільшувальне скло. Обличчя, лагідне, як у мого дядечка, тільки дядечкове ніколи не було таке земне. Над одною повікою нависла зморшка, і тому здається, наче окуляри без обідків сидять трохи криво. Волосся, вже посріблене сивиною на одній скроні, таке м’яке та гладеньке, наче хутро кицьки. Розмовляючи зі мною, він дивиться на мене, як людина, що звикла до важких казусів.

— Неврастенія, — заспокоює він мене. — Збіг невдач. Таке може статися з будь-ким. Ви спіткнулися. Шкодувати тут нема за чим і соромитися теж нічого.

Містер Ферндайк почав уважно роздивлятися свою рожеву ліву руку, мовби хотів вичитати з неї якусь пораду.

— Я б міг вам багато дечого розповісти про те, як починалось моє життя, — промовив він ніби аж трошки по-панібратському. — Правда, фортуна не наставляла на мене пасток. «У майбутнє дороги широкі…» Всім нам, любий мій Блетсуорсі, так чи інакше доводиться через це пройти. Тільки здебільшого не в такій бурхливій формі. Вас просто захопило зненацька. Вам більш нічого не лишається, як опанувати себе й жити далі в згоді зі своїми кращими традиціями і з своїм справжнім «я».

— Та я так і хочу, — озвався я.

— Скажіть, чого б ви тепер бажали? Що нам із усією цією історією робити далі?

— Може, ви щось порадите? — промовив я.

— А чого ж, — погодився він. — Ну, по-перше, не журіться всією отією оксфордською халепою. Покладіться на нас, ми владнаємо все самі. Містер Гревз пропав. Гроші теж пропали. Спишімо й те, й друге з рахунку. Добрим він не кінчить, але то вже хай його бог судить. А та друга морока… ну, що ж, матуся не така вже й нерозважлива, надто тепер, коли думає, що ви прогоріли. Про все те не турбуйтесь. Але ви зараз ніби втратили ґрунт під ногами. Висите, так би мовити, в повітрі. Коли ви повернетесь, ніби за водою, до Оксфорда чи Лондона, життя здаватиметься вам порожнє й безглузде. Отже, не пливіть за водою, не повертайтесь до Оксфорда чи до Лондона. Їдьте за кордон і повертайтесь до Англії з новими надіями. Вирушайте в подорож. Оце я й хотів вам порадити: подорож. Довкола світу. Не на великих пасажирських лайнерах! Ніяких розкішних готелів! Просто, скромно, ближче до людей. На торговельних пароплавах, а на суходолі — верхи. Я переконаний, що вплив буде зцілющий — буквально зцілющий. Подумайте, скільки засобів пересування доведеться вам спробувати, поки ви дістанетесь із Англії до Каліфорнії. Скільки побачите цікавого! А потім, може, ще й книжку про все те напишете.

— Як Конрад, — озвався я.

— А чого ж! — погодився містер Ферндайк спокійно, не виявляючи ані радості від того, що я клюнув на цей гачок, ані сумніву щодо моєї спроможності писати, як Конрад. — Це буде здорове життя. Нерви ваші заспокояться. Ви подолаєте цю свою недугу. І, гадаю, мороки з подорожжю великої не буде. Бо ж Ромер із пароплавства «Ромер і Годен» — ваш брат у перших. Ви з ним зустрічались на чиємусь весіллі й дуже сподобалися йому. Його судна борознять усі океани, і він зможе влаштувати вас на котре-небудь, — хоч не всі беруть пасажирів, — як діловода, супровідника вантажу абощо. Ви зможете попливти хоч на край світу, а світ, як відомо, безкраїй. Побачите, як люди працюють, торгують, заживете пригод, справжніх пригод; подивитесь на володіння Британської імперії й на весь світ. Досить із вас горішньої Темзи — цієї річечки, де тільки дітлахам хлюпатися. Випливіть на долішню Темзу, морські ворота всього світу! І там почніть життя спочатку. Ви розпрощалися зі своєю юністю, вона пішла від вас назавжди. Хай так! То й що ж із того, містере Блетсуорсі? Їдьте шукати свою змужнілість!

Містер Ферндайк замовк на хвильку, закашлявся й почервонів. Він трошки вдарився в риторику. Очі його ледь звологли, чи то йому тільки так здалося, бо він скинув окуляри, протер їх і знову начепив — так само трохи криво.

— Одно слово, містере Блетсуорсі, — рішуче підсумував він, — для початку раджу вам пуститися в тривалу морську подорож. Ваші справи розладнані, але не настільки, щоб ви втратили незалежність. Усе ще можна направити.