Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

1 МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ВИБИРАЄ СУДНО

У містеровій Ферндайковій присутності я був майже тим самим Блетсуорсі, що й до руїни моїх ілюзій, але як я після нашої другої розмови в Лондоні, коли ми вже докладніше обговорили й ухвалили його план, вийшов із його контори через затишне подвір’я Лінкольнської корпорації в тисняву й метушню Чансері-лейну, я знову відчув страшенну безпорадність, непевність і пекучу потребу чиєїсь підтримки. Десь із глибин свідомості випливав відгомін тих днів тупої розпусти, відлуння брутального реготу, уривки гидких спогадів. Я спізнав підлоту фальшивих друзів, зазирнув і в темні закутки власної душі. Цього разу, коли я прийшов до містера Ферндайка, він приділив мені рівно двадцять хвилин, тоді глянув на годинника й чемно випровадив мене. Звісно, він радий був помогти й дуже поміг мені, але тільки побіжно. Мені ж потрібен був друг. Друг, що терпляче вислухував би мої нескінченні нарікання й потішав, підбадьорював мене.

«Море! Подорож довкола світу! Людство!» Все то були гарні слова, і хотілось відповісти на них якнайкраще, хотілося бути здатному на таку відповідь.

Наприклад, сказати б так: «Ваша правда, добродію! Вірте, з мене ще будуть люди, бо я Блетсуорсі!»

Дивно, як легко розмовляти з людиною подумки і як важко сказати їй те саме вголос!

Мені сподобався молодий Ромер, старший за мене всього на якихось десять років. Він також допоміг мені, як зумів, викроївши для мене трохи не півдня. Він розповідав мені про свої судна, що плавають по всьому світі, про переваги того чи іншого пароплава. Запропонував дати мені рекомендаційні листи до своїх знайомих у різних портових містах. Здебільшого то, правда, просто ділові знайомства, але дехто, може, мені сподобається. Ромер водив пальцем по списку. Чи не схочу я поїхати до Манауса на Амазонці? Це дуже легко влаштувати. Цікавий буде й рейс на Канарські острови, а далі через океан у Бразилію, до Ріо. Або ж… звісно, Канарські острови можна й минути. Іще можна б поїхати на Схід. Якраз незабаром до Бірми повезуть велику партію пляшок, дешевих швацьких машинок, целулоїдних ляльок, мідяних образків, гасових ламп, бавовняної пряжі, патентованих ліків, згущеного молока для немовлят та німецьких годинників. Як мені здається ця думка? А може, я посидів би з цим списком над морським атласом у приймальні?

Усе те тішило мене: здавалось, наче я можу тримати в руках увесь світ і розглядати його, як меню в ресторані.

Кінець кінцем ми зупинились на «Золотому леві», що невдовзі мав відплисти до Пернамбуку й Ріо.

2 МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ПОДАЄТЬСЯ В МОРЕ

Скільки тисяч людей, певно, зазнавали такої ж ілюзії визволення, як і я, коли стояв на хисткій палубі «Золотого лева» й дивився на береги Кенту й Ессексу, що пропливали повз мене й танули за кормою, в тім боці, де лишився Лондон. Мені здавалося того вечора, що я вириваюся зі свого тісного світу в інший, у світ волі й пригод; і де ж мені ще знайти свою змужнілість, як не в солоних морських просторах?

Неоглядні, низинні, захряслі будівлями портові терени по обох берегах річки, де будинки, трактирні та церкви ніби пливли по воді, між кораблів та барж, лишились позаду. Там, де, натужно чахкаючи, пробирається через Темзу з Тілбері до Гревзенда порон, почали розпукуватись у присмерку перші жовті вогники, висипати дедалі рясніш, а велетенське місто вже темніло димною смугою на обрії під вечірньою загравою. По один бік річки потяглися розлогі береги острова Кенві, по другий — м’які обриси низьких пагорбів Кенту. Присмеркова синь згусла до чорноти; ось ми порівнялися з засіяним вогнями саутендзьким берегом, довга дамба, ніби палець, тицьнула в нас і повернулася в бік Лондона. Роями вогників на прузі ночі пропливали назад кентські курорти. Живі очі ліхтарів на бакенах, червоні й жовті, моргали нам ритмічно й значуще; рухливі світляні стовпи позначили наш курс і западали в пітьму за кормою, і врешті ми опинились у чистому морі, лиш де-не-де в далечині світились вогники поодиноких суден, засвічені задля власної безпеки, а не для нас.

Мені ввижалося того вечора, наче я випливаю в якусь неосяжну широчінь, а тим часом я вперше в житті опинився в ув’язненні.

У світовій літературі, надто в нашій англійській, дуже поширений вислів «відкрите море». Насправді ж у світі нема нічого відкритого, хіба що дороги та стежки в краях, де живуть зичливі люди. Позаду лишалися вогні й велелюддя, простір, де можна рухатись, розмаїття подій. Лишилась довкола ніч, глупа ніч. Спускаєшся вниз, піднімаєшся знову нагору, ходиш по тісній палубі й неначе дізнаєш смаку безмежності. Повертаєшся до каюти, лягаєш спати. Рипучий світанок просочується в темряву сну, і вогник у розгойданому ліхтарі жовтіє й чадить.

Безтямно озираєшся довкола: врешті починаєш розуміти, де це ти. Бачиш свої речі, ще не порозпаковувані. Все довкола якось чудно гойдається, то вгору, то вниз. І небо за ілюмінатором, і обрій теж вплелися в той повільний, нескінченний танець. Устаєш, одягаєшся, стоячи на непевних ногах; помацки вибираєшся трапом на палубу й хапаєшся за поруччя. Довкола тебе й під тобою — вода, вода без краю, а над тобою вологий вітер та небо. Ото невидимі й незмірні мури твоєї ще не усвідомленої в’язниці. На суходолі кожна в’язниця має принаймні двері в світ, хоч ті двері й замкнені. А цій тюрмі не треба й замків, ти й так у цілковитій неволі.

Містер Ферндайк із якнайкращими намірами порадив мені вирушити в море. Мій стан він, певно, розумів дуже добре. Але він не знав моря. Він, за звичкою й традицією, вірив, ніби морська подорож, та ще на судні, не пристосованому для пасажирів, — приємна й цікава пригода. Мій дядечко, певно, теж гадав так. Наша Британія править морями, й вони правлять нею, і зранена душа британця в тяжку хвилину звертається до моря, як дитя до неньки. Морські вітри перелітають над нашим островом із краю в край: на щастя Англії, в ній нема місця, віддаленого більш як на сто миль від благодатної стихії. Тож зрозуміло, що й ми, Блетсуорсі, всі тягнемось до моря. Тільки-но ставши на «морські ноги», ми почуваємося в себе вдома, ми щасливі. Отож і я силкувався почуватися в себе вдома й бути щасливим, але того ранку мої «морські ноги» ще тремтіли. Все ж я, міцно вчепившись у поруччя, крутив на всі боки головою, мов справжній морський вовк, і мугикав строфу з матроської пісеньки — єдиної, що я знав. Я й зараз пригадую її слова, бо несподівано завважив, як не пасують вони до мого становища, й урвав пісню на півслові:

Ту вкрай недоречну пісеньку я курникав, аби відігнати власні сумніви. Бо сумніви гризли мене вже й тоді. Треба було якось пристосуватися до своїх супутників, а вони, як я знав із усіх прочитаних книжок, були люди особливо, надзвичайно, ба надміру мужні. Наскрізь просолені люди. Зовні, безперечно, суворі, навіть брутальні, але в душі напрочуд, ніжні й делікатні. Та непривітність, що з нею зустрів мене капітан учора ввечері, та його злість і вульгарність — учора, коли маневрували по Темзі, він нагримав на свого помічника — то тільки шкарубка шкаралупа, що під нею криється самоцвіт душі…

За пароплавом, мов недокінчене оповідання, губився в хвилях пінявий слід; дим відносило вітром убік. В невеличкій рубці на містку, біля стерна, темніла людська постать, та далеко спереду, на баку, видно було чиюсь голову й спину. Більше ніяких «супутників» я не бачив. Тільки хвилі довкола, сіро-блакитне небо та палуба.

І оце, з невеликими відмінами в кольорі води та неба, найзвичайніший краєвид планети Землі, подумалось мені. Три чверті земної кулі — вода. Суходіл — то виняток. Така думка заспокоїла мене. Оті сердеги, що юрмляться на суходолі, відвертаються від трьох чвертей світу. В мені ворухнувся осуд.

Я щиро намагався віддавати шану простій мужності тих п’ятьох товаришів, що ділили зі мною цей відособлений шматочок світу мужніх людей. Бо ті п’ятеро мали тепер бути єдиним моїм товариством хтозна-поки. Решти нашої команди, крім невеличкого верткого стюарда Вета, я майже не бачив аж до Пернамбуку, першого нашого порту.

Вряди-годи мені траплялося вгледіти кочегара, що вийшов на палубу подихати свіжим повітрям, або трьох-чотирьох матросів, що виконували якусь не зрозумілу мені роботу під командою старшого помічника: а то хтось раз по раз старанно починав грати на гармонії, але так і не доводив до кінця якусь кафешантанну мелодійку, потім раптово вмовкав, ніби гармонію вибивали йому з рук. Іноді погожого вечора матроси купками сиділи на баку, гомоніли, шили або ще що-небудь майстрували; оце й усе, що я пригадую з життя «нижчих верств» у нашій невеличкій моделі людського суспільства. Між ними й нами пролягала глибока прірва. Було ніби самозрозуміло, що й хочуть вони не того, що ми, й думають не те. Ми шестеро були ніби з ліпшого тіста й жили вищим життям. Розмовляли ми з ними скупо й стримано. Між нами наче плазувала якась притлумлена ворожнеча, що могла спалахнути вогнем першої-ліпшої хвилини, тільки-но послабити пильність. Прогулюючись по середині палуби, я відчував, ніби з чорної пащі входу до бака за мною щось стежить, а я був не в такому гуморі, щоб мені подобалося, коли за мною стежать.

Безперечно, мій тодішній душевний стан робив із мене не дуже приємного й терплячого компаньйона тим п’ятьом чоловікам, що їм було нав’язане моє товариство. Мою юнацьку наївність і оптимізм, що показували мені світ у рожевих барвах, уже остудили розчарування й зневіра. Важкі стусани долі відбили мені здатність терпіти людей, я втратив до них довіру, став підозріливий, навіть трохи побоювався їх. Я не намагався уникати їх, замикатись у самому собі, але й не почувався серед них вільно, і тому всі мої зусилля зав’язати зі своїми супутниками теплі, товариські взаємини видавались (та й справді були) нещирі. І наш «старий», цебто капітан, — чи то через таку мою поведінку, чи то через те, що мене йому накинули в пасажири, — з самого початку не злюбив мене.

Він був кремезний чолов’яга з квадратовим обличчям, рудуватим чубом, білими віями й вузькими, завжди міцно стиснутими губами. Його невеличкі сіро-зелені очиці в’їдливо позирали на мене.

— Це вже втретє мені підсовують злидня-пасажира на цю трикляту стару помийницю, — пробурмотів він, коли мене привів до нього Мідборо, другий помічник, що йому Ромер припоручив мене ще в порту. По тих словах капітан відвернувся й більше не звертав на мене уваги.

Удруге він зачепив мене знову в третій особі.

— Вете! — ревнув він до стюарда саме ту мить, коли я згадав про вечерю. — Ти покликав нашого панича-столовника вечеряти?

Неабияк збентежений таким початком, я заходився ревно налагоджувати дружні взаємини з рештою товариства. Та геть усі оглядалися на капітана. Механік, що за всіма правилами й традиціями мав би бути шотландець, виявився високим, смаглявим, кучерявим чоловіком виразно семітського типу, з відвислою спідньою губою й такою вимовою, ніби його підібрали десь у пониззі Темзи. Старший помічник був низенький, миршавенький, шпакуватий чоловічок, весь час заклопотаний, що мав звичку несподівано вихоплюватись із якимсь глибокодумним зауваженням і знову надовго замовкати. Він безперестану колупав у зубах і завжди у всьому погоджувався з капітаном, іще навіть не дослухавши його. Мідборо, другий помічник, білявий, кощавий і блідолиций, видимо, побоювався капітана, а щодо Раджа, третього помічника, так той просто до нестями боявся його.

Завваживши таку капітанову надвладу, я зробив помилку, забалакуючи переважно до нього, та ще надто часто; бо капітан, мов коронована особа, має не відповідати на запитання, а ставити їх. А боячись виказати свій страх, я не виявляв до капітана й належної шанобливості. Треба було спершу придивитися, як розмовляють із ним інші, та й собі наслідувати їх.

Крім того, бувши ще дуже молодий і мало знаючи світ за межами Вілтшіру та Оксфорда, — адже нещасливі три тижні розпусного життя вже стерлися з моєї пам’яті, — я говорив тільки про себе, про своє оксфордське життя, про книжки, театр та спорт, мовби й справді був бозна-який знавець, та ще про рід Блетсуорсі. Я гадав, що, розповідаючи про себе, викличу й їх на таку саму відвертість, але тепер добре бачу, який я мав здаватись їм обмежений та самозакоханий.

— Ви коли-небудь стріляли з лука, капітане? — якось спитав я «старого». Капітан на хвильку перестав жувати й не вимовив, а просичав:

— Що-о?

— Із лука коли-небудь стріляли?

Капітан поклав ножа й виделку й звів на мене дуже поважний погляд. Настала довга, якась важка мовчанка.

Перший порушив її старший помічник.

— Я знаю, що це таке, — озвався він. — Лучництво називається. Я якось бачив у Фолкстоні. Стріляють у такі здорові мішені, наче днище з дуже великого кошика, й не влучають. Просто диво, як вони примудряються.

— Дуже гарна розвага, — провадив я. — На зеленій луці, в погожий день.

— Чом би й ні, коли вам більше нічого робити, — докинув механік.

— Це відроджує часи Робіна Гуда та його веселих хлопців, — не вгавав я. — Добру давню Англію, її золотий вік. Оперені стріли… — Я вдарився в спогади: — У нас дехто з доцентських дружин стріляли напрочуд влучно.

Більше ніхто не мав чого сказати про стрільбу з лука, й знов запала довга мовчанка. Я вже хотів був спитати капітана, чи не грав він коли в аматорських виставах, та він сам порушив мовчанку, звернувшись до старшого помічника з якимсь дуже спеціальним запитанням про вантаж. Я уважно слухав їхню розмову, сподіваючись, що й мені пощастить укинути слово, але тему мовби навмисне було обрано таку, що я не міг і рота розтулити.

— А що це за перебірки, — врешті-таки спитав я, — що ви про них говорите?

Ніхто мені не відповів.

Кілька днів я силкувався зацікавити їх своїми розмовами та хоч трохи зблизитися з ними, та помалу втратив надію. Ці п’ятеро нізащо не хотіли зближатися зі мною: я їм узагалі не був потрібен. І я врешті облишив свої незграбні намагання. Я став дедалі пасивнішим слухачем капітанових дотепів, помічникових звірень, механікової балаканини та притакування двох молодших помічників. Але вони встигли сповнитись такої глибокої зневаги до мене й такої відрази до мого товариства, що вже не хотіли дати мені спокій, а почали всіляко підшпигувати, дражнити та збивати мене з пантелику. Механік вигадав чудову шпильку: спершу він називав мене «містером», та помалу почав ковтати другий склад і врешті став казати до мене просто «міс». Капітан у хвилини кращого гумору — а такі хвилини звичайно наставали в нього під кінець обіду — починав оповідати масні анекдоти, механік радо підспівував йому, а молодші помічники зустрічали їх догідливим захопленням. Старший помічник сидів, як кам’яний, не виявляючи ні схвалення, ні осуду.

— Боюся, що ми шокуємо вас, міс Блетсуорсі, — казав механік після кожного анекдота.

Та якось мені пощастило дати йому відкоша.

— Анітрохи, — відповів я, почувши ті слова від нього всоте. — Я колись здибував у одній пивниці в Оксфорді одного старого п’яндигу, так капітанові до нього, як куцому до зайця.

На добру хвилину всі вмовкли.

— Неймовірна річ, — озвався нарешті старший помічник якось нерішуче, запитливо.

— Той старий знав цілу купу сороміцьких віршиків, — додав я. — Ото почули б ви!

Я справді чув колись кілька таких віршиків і тепер протарабанив два чи три найхвацькіших. Та ніхто не посмів засміятися. Капітан витріщився на мене з-над серветки.

— Не сподівався я такого від вас, міс, — докірливо мовив механік. Аж тоді капітан добив мене.

— Коли ви не можете поводитися за столом пристойно, міс Блетсуорсі, — суворо сказав він, — то я накажу, щоб вам носили їсти до каюти!

На те я не спромігся гідно відповісти.

— Я гадав, що вам такі вірші подобаються, — промимрив я, вперше за весь час додавши шанобливе «сер», що його ніколи не обминали решта четверо.

Капітан розлючено пирхнув.

Однак після того його балачки за столом стали значно скромніші, та й старший помічник більше не казав, що боїться мене шокувати. Все ж я відчував, що моя присутність вносить якийсь дух ворожості й недовіри, а тепер ще й скованості. А від сніданку до обіду та від обіду до вечері я мусив або нудьгувати на самоті, або спати. Досить було мені наблизитись до кого-небудь із своїх супутників, як він уже бокував від мене. Дні стояли погожі й у рівномірному плаванні здавалися нескінченні; повільно поблукавши в лабіринтах сутінків, вони переходили в такі самі нескінченні ночі. Стрілки годинника ніби спали й не рухалися. Молодші помічники безперестану грали в карти, і хто програвав — був веселий, а хто вигравав — похмурий. Механік цілими днями читав, старший помічник перебував ніби в якійсь летаргії. А капітана взагалі майже не було видно.

Кілька разів я брав книжки в механіка. Він давав їх мені неохоче, по одній, і щоразу суворо попереджав, щоб я з ними акуратно поводився та вчасно повертав їх. Він дав мені зовсім розшарпаний том Гельмгольцевої «Всесвітньої історії», де оповідалось про монгольські царства та Китай, книжку «Як ходити на лижвах» та спогади Стенлі про те, як він шукав Лівінгстона. А сам він майже весь час сидів над Кірковим «Підручником фізіології», силкуючись по описах і таблицях вивчити будову мозку, багато чого не розуміючи й дратуючись тим. Я всіляко намагався заговорити з ним про ті книжки, але міг висловити лиш загальні міркування, йому ж потрібні були тільки факти.

Він сказав мені, що всі ті книжки купив на візочках у букіністів, на лондонських вуличних риночках, і за жодну не заплатив більше як шилінг. Він любив товсті книжки про конкретні речі. Белетристикою він гребував, маючи її за звичайнісіньку вигадку. Читаючи, він завше розтуляв свої товсті губи й чухав щоку. Все, що він читав, ніби осідало в ньому десь глибоко, на поверхні не лишалось нічого. Він страшенно сердився, коли його розпитували за прочитане. Уражено насуплювався й відповідав ухильно або неприязно. Від мене вимагав, щоб я прочитував кожну книжку до кінця, перше ніж узяти другу. Монголи зовсім доконали мене. Я заприсягнувся сам собі, що скуплю в Пернамбуку всі англійські й французькі романи, які лишень знайду.

Про Пернамбуку я мріяв дедалі палкіше. Повільні дні спливали один за одним, майже однакові. Часом трохи дужчав, часом трохи стихав вітер, то більшали, то меншали хвилі; кілька днів стояв нудотний мертвий штиль. Машини стугоніли, судно рипіло й здригалося на розмірній хвилі, все було якесь дратівне: палуба весь час наче шукала потрібного нахилу до горизонту і ніяк не могла його знайти. Матрос із гармонією невтомно силкувався довести до кінця ту саму мелодію, і знову й знову його перебивали. А мені не щастило ні на хвилину прогнати з пам’яті ту безмежну, безжальну водяну пустку, що в ній ми були ув’язнені.

Найприязнішими до мене в тому обмеженому світі видавались мені зорі, і я чекав, коли вони засвітяться на небі, як чекають зустрічі з другом. Що далі ми просувалися на південь, до тропіків, то більші й яскравіші вони ставали. Молочна Дорога дедалі дужче нагадувала осяйне золоте розсипище. Я був радий, що знаю назви хоч деяких зірок. Оріон і Сіріус я знав добре, Канопус, що підіймався до зеніту, Арктур і Рігель у кутику тризір’я Оріона я теж упізнавав майже напевне. То були мої друзі, я кивав їм головою. Великий Віз слідом за Полярною зорею скочувався щовечір нижче: я вже почав виглядати Південного Хреста і був розчарований, ледве очам повірив, коли знайшов його. Потім на тло вечірньої заграви почав щовечора випливати молодий місяць: він щодень виростав, ставав пихатіший, заливав завойований небосхил блакитним сяйвом і проганяв із нього всі зорі, крім найяскравіших. Я лишався на палубі до пізньої ночі, а потім спав трохи не до обіду, бо ніч була не така нудна, пустельна й важка, як день.

Помалу рани моєї душі затяглися захисною плівкою байронівського презирства, і на якийсь час мені стало багато легше. Я зневажав життєве болото, я сприязнився з зорями. Я вже не так цупко держався за поруччя, а частіше стояв, згорнувши руки на грудях. На зміну нервозній запобігливості прийшла холодна мовчазність. Я розмірковував про свої розчарування та хиби й тепер знаходив у них якесь сумне задоволення. Що вони знають — ті, хто назива мене міс Блетсуорсі! Але — о боже! — які ж нескінченні були ті дні і як летіли мої мрії до Пернамбуку!

3 СТОЯНКА В ПЕРНАМБУКУ

Коли ми прибули до Ресіфі — така справжня назва порту, що його звичайно називають Пернамбуку, — та стали на рейді, мене знову пойняло таке саме почуття близького визволення, як тоді, коли ми відпливали Темзою з Лондона. Місто неначе розгорнуло переді мною свої широкі й гостинні обійми. Ми вирвалися з похмурої безлюдної пустелі, й кожна набережна, кожна вулиця, кожен дім здавалися блаженним притулком після хисткої, іржавої, просоленої залізної посудини, що в ній ми перетнули Атлантичний океан. На бакові стояв гурт моряків, і їхні обличчя та постави зраджували те саме поривання до волі. Тепер я вже знаю ціну всього того, але тоді мене охопила загальна омана. Я був такий радий, ладний навіть із капітаном пожартувати, коли б він своєю поведінкою хоч трохи заохочував до того. Я в думці пробачив механікові все від щирого серця. Дуже важко було зберігати байронічну позу навіть зовні.

Однак тому, хто став бранцем моря, не так легко розірвати його пута. Кожен із отої безлічі привітних будинків, що наче гостинно запрошують до себе прибулого мандрівника, насправді замикає перед ним свої двері на всілякі замки й засуви. А ті двері, що стоять по набережних відчинені, то пастки для його спраглої, жадібної, самотньої душі. Митниця пильно перевірить його вбоге збіжжя й нібито випустить його на волю, в широчінь нових країв, але там, за митниками й портовими урядовцями, чатує на нього ще один заслін із тих, хто хоче нажитись на його негайних потребах і примхах. Йому пропонують відверто продажне кохання, нещиру товариськість, заяложені фальшиві втіхи. А коли ціною великих зусиль волі йому пощастить продертись крізь той заслін, він тинятиметься вулицями попід вітринами крамниць, витріщаючи очі на зовсім не потрібні йому речі, серед тлуму людей, що їхні звичаї, погляди й мова зовсім чужі йому. Трамваї та омнібуси ніби закликають його сісти й поїхати в райони й околиці з чудними, не чуваними доти назвами, та, приїхавши туди, він пересвідчується, що нікому там не потрібен.

Надія вмирає тільки з життям, бо життя й надія — це те саме. І от моряк ходить містом, прагнучи влитись в оту легку й вільну течію людського життя, що плине вулицями, така природна й водночас така неприступна для нього. А коли його звільняють із судна, відчуття бездомності тільки загострюється, бо тоді він і зовсім не має вже куди податися, навіть на судно не повернешся.

Коли я надвечір побачив своїх супутників, готових зійти на берег, причепурених задля такої нагоди, я просто не повірив, що всі ми колись ізнову зійдемось на борт пароплава. І все ж ми, звісно, зійшлися. Капітан обернувся на елегантного джентльмена в м’якому капелюсі: з нагрудної кишеньки в нього несміливо визирав ріжок носовичка. Механік хизувався у світло-брунатному костюмі та строкатій краватці. Мідборо й Радж мали неймовірно буденний вигляд у темно-синіх костюмах та котелках. І до міста вони пішли пліч-о-пліч, немов близнята. Змінилися й матроси. Причепурені, вони ніби промовляли своїм виглядом: «Ось дивіться, які ми гарні! Невже ви не зрадієте таким молодцям?» І ось один по одному, окрилені надіями, ми повернулися спинами до «Золотого лева» й зійшли на берег, а старший помічник, що лишився на вахті, проводжав нас заздрісним поглядом. Пернамбуку ж, видимо, і не злякалося, й не зраділо від нашого вторгнення.

Чи пощастить хоч кому з нас продертись крізь усі лабіринти перешкод і добитися врешті до тих людських юрм?

Місто засвітило яскраві вогні, коли ми зійшли на берег, однак зовсім байдуже, без найменшої гостинності і нічогісінько не обіцяючи у відповідь на наші сподівання.

Я бачив іще й інші порти та гавані, але ота висідка в Пернамбуку й досі стримить у мене в пам’яті, як квінтесенція всіх моїх морських вражінь. Море — це частина неосяжного всесвіту, кажемо ми, і тим силкуємось прикрити його страшну відрубність від заселеної землі. Ми споряджаємо наші плавучі комори і посилаємо їх через водну пустелю, а на них мусять пливти нещасні люди, що втратили опору під ногами на суходолі.

Можливо, мої спогади забарвило в такі похмурі кольори те розчарування, що вже опанувало мене цілком; може, я перебільшую ту радість, що з нею всі ми на «Золотому леві» прагнули відокремитись від решти. Припускаю, що саме в ті дні мій песимізм загострився до краю. Та хай там як, а мені й зараз моряк іноді уявляється людиною, що весь час відчайдушно силкується пустити коріння на суходолі, прагне на берег і лишається там, поки змога, поки голод та невміння заробити собі на хліб якось інакше не поженуть його знову в море. І там він знову муситиме жити, як у тісній в’язниці, на баку чи на юті, залежно від свого рангу, в одній із тих плавучих залізних коробок, напханих крамом, що його він ніколи не споживатиме й здебільшого навіть не знає до ладу, як його споживають. Та щоразу, тільки-но він наближається до берега, в ньому оживає надія вернутись до головного річища людського життя.

Я вибрався до міста сам.

Молодий Ромер дав мені листа до одного комерсанта, що з ним фірма мала дружні стосунки. Він був данець, але вмів говорити й по-англійському. Того вечора я не застав його, він уже пішов додому, й контора була замкнена. Мені довелось навмання вибирати собі готель та шукати, як розважитись. Розваг я знайшов небагато. Пообідав у ресторані, де господар, швайцарець із Тічіно, вмів трохи по-англійському й поміг мені вибрати страви; а тоді знову пішов блукати вулицями. Вони були або широкі й добре освітлені, або ж моторошно темні й вузенькі. Спробував я зайти до театру, але мене не пустили: чи то я спізнився на виставу, чи ще чомусь, пояснень я не зрозумів. Я, може, був би пішов за котрою-небудь з повій, що чіплялись до мене, аби не бути самому, коли б хоч одна знала по-англійському не лише кілька непристойних слів. Коли нарешті, стомлений і зневірений, я зупинився біля свого готелю, збираючись увійти, повз мене пройшли Мідборо й Радж, збуджені, червоні. Їх вів кудись, щось їм розповідаючи, височенний негр. Отже, вони принаймні знайшли собі провідника й кудись прямують. Мені схотілося піти за ними, проте я стримав себе.

Пам’ятаю, я довго сидів на ліжку, не роздягаючись. «Що я за пропаща душа? — питав я сам себе. — Невже я ненавиджу весь людський рід? Що це скоїлося зі мною чи зі світом, що серед чвертьмільйонного міста я сиджу тут самотній тілом і душею?»

4 ВІЛЛА «ЕЛЬСІНОР»

Містер Андерсен, що йому я другого дня приніс свого листа, хоч і прийняв мене якнайгостинніше, але мало чим поміг мені виплутатись із моїх труднощів. По-англійському він говорив дуже багатослівно й запально, однак не дуже правильно, бо навчився мови головним чином із книжок, і коли б не перепитувати його раз по раз, то небагато з його речей можна було б зрозуміти. А що те моє нерозуміння видимо дивувало його, я мусив сказати, ніби трохи недочуваю. Але тоді виявилося, що він колись починав студіювати медицину в Копенгагені і ще й тепер любить лікувати своїх знайомих. Не менш як півгодини він длубавсь у моїх вухах. Врешті поставив такий діагноз: слуховий апарат мій цілком нормальний, а недочування — психічного походження, наслідок безладних юнацьких захоплень. Потім, без угаву говорячи, він повів мене підобідати до того самого швейцарського ресторану, де я вечеряв напередодні. Це чудовий ресторан, сказав він, чужоземці ще не відкрили його.

Він підбадьорив себе якимсь чудовим бразильським вином, міцним, червоним, — назву його я вже забув; і що більше розігрівався, то дужче його англійська мова оберталась на данську, що до неї впліталися французькі вислови й ще якісь романські, видимо, португальські. Але говорив він тепер повільніше, й загалом я вже розумів його краще. Він почав змальовувати мені країну з ворожістю чужоземця, людини іншої раси й віри, чия головна мета — скуповувати чимдешевше тутешні вироби та вивозити їх за кордон, а закордонний крам збувати тутешнім скупим покупцям. Однак одружений він був із бразилійкою.

Він розповідав мені страхітливі анекдоти про неохайність, несумлінність і нечесність тутешнього люду, і в мене склалося таке уявлення, що бразильці зрідка працюють на плантаціях цукрової тростини, а свята і взагалі все своє дозвілля марнують на танці, верхогони, картярство, пияцтво, розпусту, гризуться між собою та ріжуться. Під кінець він запросив мене на завтра, цебто на неділю, до себе в гості на заміську віллу — пограти в теніс із його доньками.

Містер Андерсен хвалився, що дочки його знають англійську мову, але вони, видно, знали її тільки на те, щоб її уникати, і я розмовляв із ними та їхньою матір’ю спрощеною, хоч і правильною французькою мовою. Місіс Андерсен виявилася показною чорнявою жінкою середнього віку, що зовсім не приховувала своїх літ і не молодилася. Дочки були високі, вродливі, біляві, золотаво-засмаглі, з дуже гарними темно-сірими очима. Вони одна з-перед одної намагались розважити мене, поки прийшло двоє молодиків-бразильців, що зразу почали підкреслювати якесь нібито своє право на дівчат і поглядати на мене зизом. Розмова зразу пішла по-португальському й дуже швидко. Мені дали на час ракетку одного з бразильців, і я помітив, що йому не подобається, як я підбираю нею м’яч із землі, але вирішив, що краще удавати, ніби я не розумію їхніх слів, і копирсався ракеткою, як і перше, тільки обережніше. Усі грали в теніс так само погано, як і я, корт був запорошений і не дуже рівний, і тому гра не клеїлася. Врешті, коли в обох бразильців зовсім зіпсувався настрій, нас покликали пити чай.

Містер Андерсен, що пішов поспати, вернувсь уже посвіжілий і залопотів по-англійському ще швидше, ніж доти, а місіс Андерсен воркувала по-французькому. Обидва молодики вперто балакали тільки по-португальському, а панночки скрекотіли так, що часом не можна було добрати, чи вони говорять по-португальському, чи по-французькому з португальським акцентом. Я ж озивався то по-англійському, то по-французькому. В такий спосіб ми ділилися своїми думками про Вагнера, Ніццу, про Петера Корнеліуса (причому мені довго здавалося, що мова йде про Корнуельс, та ніхто того не помітив), про доктрину Монро; поговорили про моральність Едуарда VII, про особливий чар Парижа та про його велику подібність до Ресіфі, про багатство тропічної флори, про метелики, оси та змії і про новітню моду на бридж. Принаймні мені здалося, що ми розмовляли саме про це. Але моїм співрозмовникам, можливо, здалося щось інше. Мені було приємно погомоніти отак невимушено після силуваної мовчанки на «Золотому леві», але незабаром я відчув, що стомився. Господарі мої, певне, відчували те саме. Але, боячись, що інші помітять та осудять ту втому, кожне іще подвоювало своє завзяття в розмові; тільки молоді бразильці скоро покинули нас, пішли на тенісний корт і почали всілякими вигуками та знаками переманювати до себе дівчат, удаючи, ніби думають, що я нічого не помічаю.

Щоб якось прикрити втечу своїх дочок, місіс Андерсен почала дуже цікаво, але надзвичайно розтягнуто оповідати чи то про незрівнянну барвистість південно-американських колібрі, чи то про незвичайну красу тамтешніх квітів, чи про те, як чудово міниться якась риба, спіймана в південних морях, чи то про пишноту карнавальних убрань та оздоб, чи то про все те разом, а може, й про щось зовсім інше. Проте розповідала вона прегарно, вельми виразиста й жваво.

— Mais oui, — притакував я, — mais oui![1]

Коли я нарешті почав прощатися, вся родина Андерсенів, як того вимагала доброзвичайність, засипала мене запрошеннями приходити завтра, і позавтра, і взагалі приходити. Я так само захоплено дякував і обіцяв приходити. Та в останню мить мовчазніша з дочок внесла зовсім іншу ноту в ті запросини: вона тихо промовила, не дивлячись на мене:

— Ми в будень буваємо зовсім самі…

Я зрозумів, що не прийти буде нечемно. І приходив іще кілька разів. Коли я згадую ті свої пізніші візити до вілли «Ельсінор», мені уявляється, наче я пильно вдивлявся кудись крізь завіси з темного серпанку, сподіваючись угледіти за ними споріднену людську душу. В тих словах і в голосі молодшої з сестер Андерсен примарилась мені якась містична обіцянка тієї жіночої дружби, що її завше жадає й прагне чоловіча душа. Тієї обіцянки вона не справдила, ні разу більше не повторила, а може, й зовсім її не думала давати. Але я жив тією надією в Ресіфі. Я приходив нібито пограти вчотирьох у теніс із дочками і матір’ю, бо в будень ті молодики-бразильці, наречені дочок, були зайняті своїми комерційними справами в місті. Андерсен був, можна сказати, англоман і досить передова людина, і дочки його мали свободу, небачену в Бразилії в ті довоєнні дні. Вони могли навіть кататись на велосипедах по безпечніших околицях і носити короткі, лиш по кісточки, сукні, й комірці в них не закривали шиї наглухо. І ще вони вміли вживати чудове англійське слово «флірт». Вважалось уже, що молодша міс Андерсен «фліртує» зі мною. Годі й уявити собі більш «англійську» ситуацію!

Та далі я не пішов. Я не підійняв тієї завіси. Одного разу, коли ми були вдвох у садку, мені здалося, наче вона не від того, щоб я її поцілував, але нагода та минула, перше ніж я наважився випробувати, чи це справді так. А вона, може, вирішила, що я надто несміливий, і більше не давала мені такої нагоди. Тепер я вже не можу виразно пригадати, чому саме я так тоді подумав і чому завагався. І важко собі уявити, який «трикутник» вийшов би в нас із нею та з її нареченим, коли б ми тоді справді поцілувалися. Я купував їй та сестрі дорогі цукерки, а матері приносив цілі оберемки квітів. Ми гатили ракетками по тенісному м’ячеві, розмовляли французькою мовою, іще зеленою й уже нагнилуватою водночас, і знову бралися за ракетки, щоб перепочити від тої розмови. Розмовляли ми не задля того, щоб сказати щось одне одному, а, навпаки, аби приховати, що нам нічого сказати. Та примарна призвістка дружби скоро розвіялась, і коли «Золотого лева» розвантажили та навантажили, я був готовий до відплиття, як і будь-хто з нашого екіпажу.

Зовсім незвичайний настрій, майже схожий на якусь несмілу приязнь, панував на нашому пароплаві, коли місто тануло в вечірній заграві в нас за кормою. Був гарний тихий вечір: погода й далі сприяла нам. Я спитав другого помічника, як він розважався, і він відповів, що мав чортову силу роботи на судні й зміг тільки три ночі пробути на березі. Тоді досить приязно пробубонів щось про недбальство старшого помічника та нездарність третього. А коли я показав механікові ті книжки, що їх накупив, він висловив свою зневагу до них без жодної ворожості до мене. Старший помічник погодився зі мною, що Ресіфі — залізничний вузол із великими перспективами, а третій помічник подав мені сільничку, хоч я його й не просив. Однак капітан лишився непримиренний.

І те дратувало мене.

Капітан мав звичку гучно сьорбати суп, і нараз мені спало на думку передражнити його. Всі злякано звели на мене очі; і капітан, не донісши ложки до рота, втупив у мене свій погляд, що в ньому видимо прокинулося злостиве зацікавлення.

Я повільно доїв свій суп, сьорбаючи щодалі гучніше. Потім вельми спокійно поклав ложку і став терпляче, з виразом спокійної цікавості чекати, як капітан доїдатиме свій. Але він, весь червоний на виду, доїв його зовсім тихенько. Старший помічник та механік, аби якось його виручити, завели голосну розмову, а старший помічник ще й закашлявся. Мідборо був приголомшений, проте, зустрівшись із ним очима, я помітив у його погляді не тільки жах, а й повагу до мене.

Тоді мені здавалося, що вигадка моя надзвичайно дотепна, але ввечері, вже в ліжку, мене посів сумнів. Я вже не був такий задоволений із себе.

Я дозволив собі непристойний, образливий вибрик. Мені було соромно. Я ненавидів і зневажав капітана, щоб не боятися його, а тепер от і сам спустився до його рівня. І все ж я й досі боявся його. Ні, я не гідний називатися Блетсуорсі.

5 ПЕРЕХІД ДО РІО

Я так докладно розповідаю про всі мої вражіння в тій подорожі довкола світу, бо хочу якомога виразніше висвітлити ті обставини й умови, що в них поволі розвивалася моя душевна недуга. Бо, сказати правду, вся моя повість — це, по суті, історія психічної хвороби.

Після тої першої катастрофи, що спіткала мою волю й пам’ять, я гадав, ніби то просто прикрий випадок і що я його легко видихаю. Я погодився з думкою, що досить мені вирватися з мого давнього оточення, з Оксфорда й Лондона, та почати нове життя, — і все налагодиться. Та далі на мене насунули сумніви, і в нескінченні години безсоння в голові моїй поставали вже складніші й далекосягліші здогади щодо мого нещастя.

Тяжко вплинуло на мій настрій і те, що погода після Пернамбуку почала псуватися. Я став гірше почувати себе фізично, і те також нагонило на мене прикрі думки. Сліпа стихія ніби об’єдналася з людьми, щоб підривати мою мужність і віру в себе. Невже в мене починається морська хвороба на посміх моїм ворогам? Сама та думка була нестерпна. Та марно я відганяв її. Щоб придушити зрадливу нудоту, я по-дилетантському вдавався до самонавіювання. Випереджаючи систему Куе, я одно умовляв себе: «Я не захворію на морську хворобу! Я не захворію на морську хворобу!» А за обідом того дня вирішив, що вже захворів, і вибіг із-за хитливого столу несподівано й ганебно.

Уночі шторм посилився. Каюта моя гойдалась і рипіла дедалі дужче, немовби зовсім забувши, що недавно досить успішно імітувала надійну тверду землю. Вона стрибала, металася, злітала вище й вище, та досить було змиритися з тим злетом, як вона, звівшись дибки, завмирала на мить і стрімголов летіла кудись у безодню. А то раптом лягала зовсім набік. Пароплав наче то вгвинчувався штопором у хвилі, то обертався в човник на ярмарковій гойдалці. Тоді, ніби передумавши, робився ліфтом, що раптом псувався й летів униз, провалюючись у якусь безодню шахту. Або вагончиком фунікулера, що спокійно, плавно везе своїх пасажирів у якусь запаморочливу ущелину.

Далі мені стало не тільки погано, а ще й страшно. Від жахливих поштовхів увесь пароплав аж двигтів. Спінена хвиля влітала в каюту, немов собака, що шукає свого хазяїна, кидалася з кутка в куток і, намочивши все, втікала. Все неприкріплене качалося по каюті; одна пара черевиків подалась за хвилею, та так і не вернулась. Я трохи не звихнув руки й дуже забив коліно. Карафка з водою вискочила з підставки, мов дикий кіт, розбилась об стіну, й гострі скалки шалено заметалися по каюті, шукаючи руки чи ноги, щоб уп’ястися в них. П’ять днів прожив я в такому пеклі. Спершу я не міг і думати про їжу, тоді почав потроху їсти, хоч нудота все мучила мене. Я пив гарячу каву дедалі охочіше й жадібно поглинав хліб, що приносив мені стюард Вет.

Чотири чи п’ять днів пробув я отак у своїй каюті, й ніхто не дбав про мене, крім Вета; та ще раз на хвилинку зайшов другий помічник і кілька разів питався про мене механік. Ті дні стали в моїй пам’яті тлом цілої бурі невиразних і болючих думок про все, що гнітило мене до того — та, властиво, й по тому. Я не стільки намагався якось додумати їх до кінця, до висновку, скільки метався та борсався серед них. Мене й тягло на ті думки, й із душі вернуло від них. І лиш безладними уривками я можу щось про них розповісти.

Найголовніше, найістотніше в моєму становищі було ось що: я вступив у життя з непохитною вірою в себе, в людей і світ — і несподівано втратив ту віру. Я втратив усяку певність у собі: я став чужий своїм ближнім і боявся їх. А тепер ще й тіло моє опинилось у нестерпному розладі з тим негостинним світом, що до нього я потрапив. Мені й на гадку ніколи не спадало, що воно може бути таке безпорадне та беззахисне, коли стихія й випадок отак не знати чого завізьмуться на нього. Вся оця нещаслива, самотня й нескінченна подорож була безглузда від початку й до кінця витівка безнадійного дурня. Навіщо, навіщо я повернувся спиною до свого звичного світу? Навіщо дав старому Ферндайкові випхати мене з нього? Я ж був щасливий чи принаймні коли й не зовсім щасливий, то більш-менш на своєму місці.

Змоклий до рубця, насилу тримаючись на ліжку, що стрибало, мов той цап, і ухиляючись від підступних ударів своїх-таки речей, я в подиві думав: «Невже правда, що колись я був щасливий і спокійний! Невже я колись твердо й упевнено ступав по землі й усміхався дружньо до зір?» Я згадував залиті сонцем пагорби Вілтшіру та вечірні оксфордські вулиці як щось неправдоподібно й незмінно прекрасне. Чи справді все те колись існувало? От до того світу, до впорядкованого, заможного життя в середній та південній Англії я й був пристосований. Я розумів звичаї, що панували там, міг вірити людям, жити добропорядно, поводитися серед них невимушено й упевнено. Злигодні мої почалися, тільки-но я ступив один крок від того світу. А тепер я все далі й далі віддаляюся від нього!

Але ж чи нормальна оця моя нездатність пристосовуватися?

У голові в мене ритмічно гуло: «Нормально — ненормально — нормально — ненормально…»

От, наприклад, я так прикро страждаю від морської хвороби. Чи й решту мордує оця кволість та нудота? Чи вони всі вже пройшли через це? Чи, може, й тепер так само страждають? Я пильно придивлявся до Вета. Чи він цілком здоровий? Він ходив хитаючись, був блідий, змоклий. Але робив своє діло, носив мені каву. І поки я бабрався в тих чорних думках про свою цілковиту непридатність до життя, може, решта всі — чи принаймні дехто з них — просто не давали волі таким гнітючим думкам?

Може, вони просто товстошкіріші за мене?

І чому всі мене так не злюбили? Чи це в мене якесь ненормальне невміння сходитися з людьми? Чи, може, я просто надміру вразливий? Чи, може, насправді вони всі такі самотні, як і я, тільки не усвідомлюють того? Може, вони й не помічають, як мало спілкуються одне з одним? Та коли всі на світі отакі самотні, то як же тоді може існувати людське суспільство? В Оксфорді, приязно вітаючи кого-небудь, чуєш у його відповіді таку саму приязнь. Та чи справді воно так? Чи тільки так собі гадаєш? Чи існує взагалі та приязнь? Коли я тепер, загубивши свою молодість, повернуся назад, чи віднайду я знову Оксфорд, і Вілтшір, і дружбу?

А втім, дружба — в особі Лайолфа Гревза — вже сама повернулася до мене задом і відкрила свою фальшивість. І кохання так само. А коли весь той любий серцю світ був тільки сном, коли оця страхітлива бовтанина серед розбурханих вод будить мене від таких снів, то для якої дійсності маю я пробудитися?

Здається, кілька днів я лежав у гарячці й, марячи, розмовляв із Ветом. А потім вітер несподівано стих, сліпуче сонце висушило палубу нашого тісного залізного світу, рипіння й зітхання судна увійшло в спокійний ритм, важкі безладні удари хвиль змінилися розмірним, дедалі плавнішим танцем. Я відчув, що до мене знову повертаються сила й апетит. Вет допоміг мені трохи прибрати в каюті, я, зціпивши зуби, зголив цупку щетину, перемінив білизну, надів чистий комірець, пов’язав краватку й вийшов до обіду.

— Ожили вже? — з повним ротом, ніби аж приязно сказав механік, побачивши мене. — Ну, тепер ви трошки краще знатимете, що таке море.

— Стривайте, біля мису Горн іще й не таке буде, — озвався старший помічник.

— Хочете бобів? — Вет простяг мені консервну бляшанку.

Які смачні й ситі здались мені ті боби!

— У мене колись була одна книжка, — промовив механік, — то в ній писалося про силу хвиль та припливів. Щось страшне! Там були обрахунки. Я їх не зовсім зрозумів, але цифри просто разючі. Тією силою можна побудувати височенну вежу, рухати нею усі поїзди в Європі, освітити трохи не всю землю, і все те пропадає намарно. Дива, еге?

— Щось не віриться, — відказав старший помічник.

— Математика, нічого не вдієш, — не здавався механік.

— Ми ковзаємо по поверхні речей, — устряв я, та ніхто не оцінив такої премудрості.

— Я знаю одне місце біля Ньюгевена, так там щось будували, щоб використати силу припливу, — здобувся на слово й третій помічник.

— І, мабуть, нічого не вийшло? — спитав старший.

— Усе розламали знову, сер.

— Я так і думав. А на що вони хотіли використовувати ту силу?

— Не знаю, сер… Вони й самі того не знали, — з глибокою зневагою процідив старший помічник.

Капітан на все те не промовив ані слова. Він сидів і замислено дивився кудись просто себе. Обличчя його здавалося блідіше, суворіше й наче ще злостивіше, ніж звичайно. Білі вії прикривали його очі. Мені було цікаво: що він думає?

— Ріо, — раптом вимовив він із якоюсь надзвичайною прикрістю в голосі. — Ріо… Ніхто нічого не відповів — та й що можна було відповісти? І він не сказав більше нічого. Старший помічник глянув на нього скоса, примруживши одне око, тоді знову нахилився над своєю тарілкою.

— В Ріо ви знайдете скільки завгодно матросів. Іще кращих за наших, — сказав механік, раптом угадавши капітанові думки.

6 МАШИНА ВИХОДИТЬ ІЗ ЛАДУ

Ми прибули до Ріо, а потім Ріо випхало нас назад у море, точнісінько як і Пернамбуку. «Золотий лев», пропахлий кавою, ромом та гнилими овочами, поплив далі, назустріч своїй лихій долі.

Я відпливав із Ріо зовсім пригнічений. Там я почувався ще самотнішим і безпритульнішим, ніж у Ресіфі. Я не мав навіть рекомендацій до кого-небудь такого, як Андерсен, отож мусив оселитись один у поганенькому готелі й розважався, як умів, — цебто дуже кепсько. Мене вразило велике, гомінливе місто, тропічна рослинність, сліпуче сонце, пишнота головної вулиці — я забув, як вона називається, — немовби тамтешніх Єлисейських Полів, — і нескінченні курорти та чудові пляжі на узбережжі. Мене дуже здивувало те, що ці південноамериканці мають морські курорти, куди веселіші за наш Брайтон чи Борнмут. Був у Ріо й новий музей красних мистецтв із безліччю добрих картин сучасних художників, і я стовбичив там цілими годинами. Великою втіхою були для мене й кінотеатри, розкішні, просторі кінотеатри. То була саме золота пора кінематографії, коли можна було вільно й досхочу, без будь-якого ажіотажу, надивитись на екрані на Чарлі Чапліна. Люди в місті видались мені заможніші й щасливіші, ніж у нас у Англії. Коли б я мав хоч якого-небудь товариша, я, може, розважився б там непогано, але я на той час став уже такий нерішучий, що не спромігся ні з ким познайомитися. Була в мене там і одна любовна пригода з тих, що про них краще не розводитися широко. Яка шляхетна й милосердна могла б бути професія куртизанок, коли б їх не зневажали так і коли б вони вміли зворушувати й утішати серця тих самотніх людей, що звертаються до них! Але я не міг купити собі нічого, крім вульгарного сміху та щонайбрутальнішого вдоволення жадоби. Я пробував напитися, але після моїх норідзьких пригод у мене лишилась нездоланна відраза до алкоголю. А тим часом усе моє єство прагнуло дружби, людської щирості. Я блукав багатим, пишним містом і питав себе: як можуть усі оці люди, такі вдоволені й веселі, не відчувати моєї тяжкої туги за людяністю, коли вони справді люди? Чи, може, все це місто — якесь зборисько механічних ляльок, що є тільки подобою суспільства живих і щирих людей? Отакі фантазії спадали мені на думку.

Звісно, я не знав португальської мови. Та хіба, крім мовних, мало є ще бар’єрів між людьми! Я часто чув на вулицях англійську мову, а двічі навіть бачив таких симпатичних співвітчизників! Одного разу — цілу родину з п’ятьох душ, а другого — парочку туристів, чоловіка й жінку, видимо, недавно одружених. Я йшов за ними назирці, аж поки привернув до себе їхню увагу й збудив у них якусь підозру. Я плентався за ними як дурний, не можучи придумати, як із ними заговорити, пробудити їхню цікавість. Моя самотність просто паралізувала мене.

Та й що я, спитав я сам себе, можу дати їм? Хіба я так само не механічна лялька, не жива машкара? Мені ще треба було знайти людський дух не лише в довколишньому світі, а й у собі самому. От коли б, скажімо, всі ці милі люди зненацька загорілися приязню до мене, стали запрошувати поснідати з ними або піти куди небудь прогулятися, почали розмовляти зі мною? Що я мав їм сказати? Як би я міг їх розважити, чим би міг їм прислужитися?

І ось весь екіпаж знову зібрався на «Золотому леві». Нас випхнуто назад у море — так у понеділок рано робітник повертається на свій завод чи шахтар до свого забою, бо не має більше куди піти, ані чого робити. Ми повернулись до нашої брязкучої в’язниці й попливли через величезну гавань до виходу в чисте море.

Того вечора вислів «брязкуча в’язниця» дуже пасував до «Золотого лева».

— Містере Мідборо, — наважився я сказати другому помічникові, що стояв якраз поруч мене. — Щось цей наш старий дзигар не так цокає.

— І ви! — здивувався він. — І ви те помітили!

— Що-небудь сталося в бурю? — допитувався я. Мені ще до Ріо вчувалося, ніби з машиною щось не те. Якісь перебої, але не такі помітні, як тепер.

Він підступив до мене впритул і процідив крізь зуби, дивлячись на побережні узгір’я:

— Наш старий упертий, як баран. Коли він сказав, що машина витримає до Буенос-Айреса, то нехай механік хоч розсядеться, він його не послухає.

— Він, видно, й машини не слухає, — сказав я.

Ми відвернулись від берега й стали прислухатися до нерівного стугону машини.

— Розвалюється на шматки. Кожен отакий грюк може її доконати. О, чуєте? Підшипники плавають у мастилі, але мастило — це ще не все! А механік сидить та книжки читає.

Я мовчав, чекаючи дальших звірень.

— Послали каблограму в Лондон, — додав другий помічник. — Капітан править своє, механік своє. Станемо на ремонт у Буенос-Айресі. Капітан так наполіг. Як постоїть на годині, то, звісно, дійдемо…

Містер Мідборо обвів обрій допитливим поглядом. Він, видно, не дуже вірив у годину.

— І є ж такі люди, — промовив він. — Весь час господа бога з себе корчить. Як він сказав, так має й бути. А коли виходить не по його, знову крик та лайка, знову в нього хтось винен. І ніщо його не навчить. Знову він бог і тільки й дивиться, на кому б свій священний гнів зігнати.

7 МЕХАНІКІВ РЕВОЛЬВЕР

Іще до нашого прибуття в Ріо я невиразно відчував, що в капітана якась незлагода з командою. Але моя меланхолія не дала мені звернути на те пильнішу увагу. А в Ріо зчинилася якась буча через платню та дисципліну. Зверталися навіть у британське консульство: здійняли ґвалт на вулиці, аж поліцай мусив утрутитись.

— Попокрутився наш старий, — сказав Радж до Мідборо вже на пароплаві. — Зате, може, тепер нам легше буде.

Я не став допитуватися, про що йдеться, вирішивши, що то не моє діло.

Мідборо ще буркнув, що забагато «макаронників».

Я потім став придивлятися до команди й помітив двоє-троє нових облич, а декого не долічився. Гармонія зійшла в Ріо на берег і не повернулася.

Я поміркував трохи, чи не пов’язана з отим розрухом на баку й напруженість у кают-компанії. Мабуть, у капітана то була вже звичка — завжди воювати зі своїми матросами. Він, певно, вважав, що на те він і капітан… щоб зганяти оскому на матросах. Та й на кому ще він міг її зігнати? А може, на отаких торговельних пароплавах не з регулярних ліній завше точиться щось подібне до класової боротьби між баком та ютом, а класова боротьба не знає миру. Та лиш після Ріо мені відкрилося, на які страшні речі здатен цей чоловік, що об його похмуру мовчанку та колючі погляди розбивалися всі мої спроби зійтися з ним ближче.

Якось я пішов до механіка — повернути йому книжку «Кооперативні молочні ферми в Данії. З статистичними таблицями й діаграмами», що її механік рекомендував мені як «легку лектуру». Механік сидів і тримав у дебелій руці щойно вичищеного револьвера, а на койці поруч нього рівним рядочком лежали набої.

— Важкувата у вас цяцька, — зауважив я.

— Яка ж це цяцька, — відказав механік.

— Але ж навіщо вам його тут ладувати? За двісті миль від землі й від людей?

— Отож-бо й є, — сказав механік і неначе замислився — чи варто відкривати мені більше? І, певно, вирішив, що не варто. — А ви всю книжку прочитали? — спитав він за хвилину. — Щось не віриться. Ви тільки знімаєте вершечки з життя, юначе! Скачете через п’яте на десяте. У вас, я б сказав, розум метелика. — Він знову замовк і, бачачи, що я все не спускаю очей із куцого чорно-синього револьвера у нього в руці, пояснив: — Той ваш Оксфорд, по-моєму, пускає в світ самих тільки метеликів та одежну міль. Літають, пурхають та дірочки у всьому прогризають. А як до діла, то ні на що не здатні. Справжній інкубатор для комах отой ваш Оксфорд, і більш нічого.

— Я вашу книжку прочитав усю.

Він зневажливо гмукнув: брешеш, мовляв.

— Тепер я можу вам дати тільки «Функціональні розлади товстих кишок» Робінсона. От у вас теж є товсті кишки, а чи будете ви її читати? Де там!

— А ви прочитали мої романи?

— Достоєвський пише непогано. Решта — мотлох. А в Достоєвського є дещо цікаве. Я обернув ціни, що трапляються в книжці, з карбованців та копійок на шилінги та пенси. Виходить, дещо в них удвічі дорожче, ніж у Лондоні, а дещо більш як уполовині дешевше.

Він заклав у барабан свого таємничого револьвера останній набій, клацнув задоволено курком, прислухався до нерівного стугону машини. Потім, ніби втікаючи від тривоги, повернувся до своєї шафки, повної старих книжок.

8 КРИК У ПІТЬМІ

Я не знаю, що сталося тієї ночі, й досі картаю себе за свою нерішучість. Треба було втрутитися! Я, здається, вже згадував, що мене дедалі дужче мучило безсоння і що я мав звичку вночі блукати по палубі. Але тієї ночі я прокинувся не сам, мене розбудив неначе постріл. Може, мені те лиш приснилося після того, як я побачив механікового револьвера? Або прив’язаний кінець линви ляснув. Та однаково мене пойняла якась тривога. Я сів на ліжку, посидів трохи, прислухаючись, тоді помацки вдягся й піднявся на палубу.

Пароплав перевальцем сунув уперед по розлогих, важких, наче нафтових хвилях, що розбивалися об борт, ледь помітно світячись. Небо було вкрите тонкими, розшарпаними хмарами, і крізь них, то тьмяніючи, то яснішаючи, просвічував блідий місяць. Я пройшов до баку. Спершу все було неначе спокійне. Високо на містку невиразно маячила в місячному світлі нерухома, мов статуя якогось божества, постать стерничого. На носі під розгойданим ліхтарем теж чорніла така сама непорушна постать вахтового. Потім мені здалося, наче в тіні під палубним вантажем, біля форлюків, щось ворушиться. Я скорше відчув, ніж побачив, кількох людей, що вовтузились, ніби борюкалися, там, і ще одного чи двох, що тихо стояли, мов на варті, в затінку біля входу до кубрика. Тоді раптом пролунав пронизливий зойк, і чийсь голос, голос молодої людини простогнав задихано:

— Ой! О-ой! Не треба!

На те відповів грубий капітанів голос:

— Будеш ти завтра працювати як належить?

— Буду! Буду, коли зможу! Ой! Ой, не треба! Буду!

Тиша, що настала по цих словах, здалася мені нескінченно довга.

— Відпустіть уже його, — почув я нарешті голос старшого помічника. — Досить з нього.

— Аякже, досить! — огризнувся капітан. — Такій ледачій свині ніколи не буде досить.

— Не в ньому самому річ, — трохи тихіше відказав старший помічник.

— Ну й нехай усі виходять! — визвірився капітан.

— Старший правду каже, — озвався механік.

Капітан тільки вилаявся. Потім на палубу щось гепнулось, немов кинули бухту линви, і в темряві щось заскиглило, наче набита або налякана дитина. Мене поривало підійти, втрутитися, але я боявся. Я стояв, мов скам’янілий, у місячному світлі. Знову запала тиша. Старший помічник щось промовив півголосом.

— Придурюється, — кинув капітан, потім додав: — Підніміть його хто-небудь та відведіть на койку.

І знову глухо стукнуло, наче когось копнули ногою.

На бакові замигтів ліхтар, і я вгледів якісь постаті, що рухались по палубі. Потім долетіла притлумлена мова.

— Я їх примушу слухатися моїх наказів! — почувся капітанів голос. — Поки ми в морі, я на судні хазяїн! І начхав я на британського консула!

Із палуби підняли щось велике, безживне й занесли до кубрика. Постаті капітана, старшого помічника та механіка темніли під червоним сигнальним ліхтарем. Вони стояли нерухомо, спинами до мене, й дивилися вперед. Механік щось сказав зовсім тихо і, як мені видалося, обурено.

— Ідіть к бісу! — визвірився капітан. — Я знаю, що роблю!

Всі троє рушили в мій бік.

— О! Здорові були! — вигукнув механік, угледівши мене.

— А, пан Нишпорка! — промовив капітан, утупивши погляд у моє освітлене місяцем обличчя. — Шпигуєте за нами, еге?

Я змовчав, та й що я міг відповісти? Вони пройшли повз мене на ют.

В кубрику забубонів чийсь хрипкий голос. Говорив довго-довго; час від часу його перебивали й інші голоси. Команда, видно, вся не спала.

Стерничий наді мною й досі стояв біля стерна, ніби сонний. Вахтовий на носі вже вернувся на своє місце, а може, й не сходив із нього. Машина, нерівно стугонячи, все гнала судно уперед. Але й місяць у своєму вузенькому райдужному колі, серед клаптів хмар, що пропливали повз нього, і море, що хвилювало тихо, ліниво відбиваючи рухливі місячні бліки, стали тепер ніби мовчазними співучасниками якогось страхітливого злочину. Що сталося? Той зойк, що я його почув, був неначе передсмертний.

«Замордували», майнуло у мене в голові страшне слово.

Я тихенько прослизнув до себе в каюту і не міг заснути до ранку.

Невже в цьому світі людина не може прожити, не ставши звірюкою?

9 ПОХОРОН У МОРІ

Уранці Вет сказав мимохідь, що один із матросів увередився і, здається, вмирає. А після обіду, ще мовчазнішого й гнітючішого, ніж звичайно, Радж сказав мені, що той матрос помер. Механіка не було; він порався внизу, біля своєї розладнаної машини. А то б я його спитав. Радж нібито й уявлення не мав, від чого помер матрос. Невже я так нічого й не дізнаюся?

На палубі лежало коло люка щось довге, біле, і, підійшовши, я впізнав обриси людського тіла, загорненого в ковдру. Я постояв хвилинку, дивлячись на нього; четверо чи п’ятеро матросів, що сиділи й стояли довкола, замовкли, коли я підійшов, і дивились на мене якось загадково. Я подумав був, чи не розпитати їх, але побоявся почути страшну правду або збаламутити їх своїми запитаннями.

Я почував себе так, наче мені кинуто виклик, що його я не годен прийняти. Глянувши вгору, я побачив капітана, що стояв на містку, спершись на поруччя, й ворожим поглядом стежив за мною. Я відійшов до борту, затулив обличчя руками й замислився. Піти розпитати матросів? Чи стане в мене духу на те? Я вирішив поговорити спершу з Ветом.

Але Вет затявся на одному: «Увередився».

Другого дня погода, доти хмарна й тепла, почала мінятися. Хвиля стала вища, пароплав хитало дужче й дужче. Гвинт крутився повільно й час від часу зупинявся зовсім.

Увечері відбувся похорон, коли його можна так на звати. Всі вийшли на палубу, крім кочегарів, механіка та трьох чоловік, що помагали йому в машинному відділенні, час від часу зчиняючи своїми молотками оглушливий грюкіт. Зашите в цупку рядюгу тіло поклали на дві намащені салом дошки, ногами до бортового люка, прикрили брудним британським прапором. Усупереч звичаєві, молитву читав не капітан, а старший помічник. Капітан, ніби помінявшись із ним ролями, стояв на вахті на містку. Помічник повагався трохи, перевірив, чи так лежить тіло, а тоді похапцем вийняв молитовника, звів на мить очі до хмурного неба, мов сподіваючись почути звідти щось, і почав похоронну відправу. Молитви він читав якось уривчасто й наче сердито, немовби протестував проти всієї цієї церемонії. Я стояв біля поруччя поряд із Мідборо, тримаючи капелюха в руці. І майже всі поскидали шапки. Капітан стовбичив на містку, згорблений і нерухомий, і дивився на нас, мов сова з гілляки. А матроси похмурими купками стояли або сиділи навпочіпки на палубі, лише зрідка перемовляючись. Двоє вже лаштувалися зіпхнути тіло за борт.

Мою увагу спершу так захопила гнітюча напруженість цієї сцени, що я зовсім забув про погоду й не помічав, як різко вона міняється. Я завважив, що на всіх обличчях ніби відбились якісь лихі передчуття, немовби кожному щось загрожувало, і в моїй голові те зразу ж пов’язалося із таємним тлом сумної події, що сталась на судні. Всім, гадалося мені, рвуться з уст невисловлені звинувачення, погрози. Десь поза межами влади нашого понурого капітана, на суходолі, чекає на нас закон, нудна процедура слідства, непевне правосуддя. Почнуться доноси, свідчення, кривосвідчення, далі — сумнівний вирок. Які свідчення даватиме оцей от старший помічник, що похапцем відправляє похорон? І що казатиме механік? Чи будуть вони брехати, аби врятувати себе й капітана? Невже те, що сталося в темряві минулої ночі, так і лишиться в темряві? І що бачили матроси? Про що вони знають і про що здогадуються? Чи відбудуться якимись загальними словами? Яка таємниця криється за цією нічною трагедією, чия тут правда? І чи існує тут взагалі та правда? І коли мене викличуть до суду, що саме маю я сказати? І як витримає моя версія перехресний допит?

А старший помічник усе читав молитви. Аж тепер я помітив, що на нас, на бурю в наших серцях насувається ще й справжня, морська буря. Помічник невиразно бубонів, не дуже зважаючи на розділові знаки, а позад нього повільно й невпинно здіймалася хвиля, поки гребінь її підносився вище за його голову, а потім так само повільно спадала, лишаючи його на тлі неба.

І раптом я завважив, що небо те якесь незвичайно ясне, аж біле. Звичайна його синява стала майже сліпуча. Мені вдарила в голову думка: це ж починається шторм!

Я задер голову й окинув поглядом величезну небесну баню, що в її центрі теліпався на хвилях наш пароплав. Яке страхіття! Укривши вже мало не півнеба, швидко сунула вище й вище грізна синьо-чорна хмара з пошарпаними, завихреними краями. Саме як я глянув угору, ті краї наче кігтястими лапами вхопили сонце, і водяну просторінь довкола залило тьмяним мідно-червоним бляском. На палубу наповзла густа холодна тінь, немовби всіх і все на ній умочили в чорнило. Зате небо з завітряного боку ще пояснішало, побілішало проти того мороку.

Всі, хто був на палубі, перевели погляди з мертвого тіла, що лежало на двох дошках, на ту чорну запону, що її напинали на всіх нас злі духи стихій. Старший помічник теж глянув угору, перегорнув сторінку й забубонів швидко-швидко, через п’яте на десяте. Капітан щось гукнув у переговорну трубку до машинного відділення, й незабаром машина, що була стихла, знову нерівно застугоніла.

— Ой, кінчали б уже, — прошепотів Мідборо.

Ту мить пролунав страшний гуркіт, мовби вдарили в тисячі литавр, і старший помічник махнув рукою з молитовником двом матросам, що стояли біля небіжчика. Слова відправи стихли. Палуба нахилилась до страшної сіро-зеленої водяної гори, що здіймалась угору, мов спина велетня кита; білий кокон, що так іще недавно був живою людиною, ковзнув по дошках униз і шубовснув у лискучу, наче масну, воду. Ту ж мить фальшборт, злетівши вгору, закрив усе від моїх очей. Старший помічник, повільно ступаючи вгору по нахиленій палубі, ще дочитував останню молитву, та люди вже розсипались по своїх місцях зустрічати шторм.

Мов батогом, стьобнув по палубі град.

Я метнувся до найближчого трапа, і тільки-но добіг до нього, як ударив грім, наче постріл над самим вухом.

Я ще вгледів старшого помічника, що йшов палубою простоволосий, із розгорненим молитовником у руці, хитаючись, наче п’яний; потім я влетів у люк, скотився трапом униз і трохи не рачки подався до себе в каюту.

10 ШТОРМ

На той час я вже трохи звик до шаленства стихії, і хоч зносити хитавицю було мені нелегко, та я вже не був такий приголомшений, як першого разу. Страждав я більше фізично, ніж душевно, і тому можу пригадати багато дечого з тих днів.

І над усім у тих спогадах панує дедалі лютіший капітан.

Дивно, але аж тоді, як він дійшов до нестями, я почав його розуміти. Чи принаймні тепер так мені пригадується, а насправді я, може, зрозумів усе пізніше. Спершу я вбачав у ньому тільки якогось огидного недолюдка. Його затята, відчайдушна боротьба з цілим жорстоким світом за ствердження своєї волі, що її ніхто не хотів зрозуміти, стала ясна мені лиш тоді, як він зазнав остаточної поразки. Як і я, він увійшов у життя, окрилений надіями, сповнений безмірних, хоч і пустих прагнень, мріяв про велич, що її ніколи не міг зажити. Яких лишень утіх, яких висот не обіцяв він собі замолоду! Як присягався сам собі вибитись у люди! А доля невблаганно відкидала його назад на оцю жалюгідну службу, де він мусив бути повсякчас озлобленим начальником таких самих невдах, безжально прибитих життям людей, хазяїном старенького суденця, що його він відверто соромився. Бо він ненавидів свій пароплав, він радий був би втопити його, як консервну бляшанку. Він ненавидів своїх хазяїнів за те, що вони найняли його, та, мабуть, ненавидів би їх іще дужче, якби вони його не найняли. Його за печінки брало, що він мусить возити годинники, швацькі машинки та готовий одяг до Бразилії, каву, цукор, цигарки та бавовну до Аргентини, а звідти з рештками англійських виробів та з усяким набраним у Південній Америці непотребом пертись кудись у іншу півкулю. Адже ж, власне, коли не брати до уваги відстані й небезпеки, він був звичайний биндюжник, тимчасом як інші люди ходили по землі, панували, розкошували, заживали життя. І навіть цю принизливу роботу було нелегко виконувати, і тільки ціною відчайдушних зусиль щастило йому зберігати гідність. То він хотів принаймні в цьому тимчасовому маленькому царстві бути необмеженим владарем. А команда не хоче йому коритись. Якийсь зарозумілий шмаркач, нікчема з нікчем, прилюдно передражнює його за обіднім столом! Машина не слухається! І погода глузує з його планів. А, згинуло б воно все! Запалось би воно к бісовому батькові!

Погода справді глузувала з нього. Він розраховував добитись до Буенос-Айреса раніш, ніж зміниться вітер. Він налаяв свого механіка йолопом і вивів судно в море з безпечної гавані Ріо. І от, усього за два дні плавби до Буенос-Айреса, налетів шторм.

Життя капітанове стало просто нестерпне, і ті дні безмежного розчарування він прожив у якійсь шаленій люті, мов спійманий у тенета дикий кіт.

Пробираючись до себе в каюту, я наткнувся на нього. Він ішов середнім проходом, сперечаючись із механіком.

— Я ж вам казав, що не ручуся за неї, — виправдувався той. — Треба було зробити це в Ріо.

Капітан бушував незгірше за шторм. Він сипав прокльонами, здійнявши вгору зціплені кулаки. Механік тільки кривився та знизував плечима.

Я оступився їм з дороги, але раптовий поштовх судна кинув мене просто на капітана. Обличчя його спотворила сатанинська лють, і він ударом кулака відкинув мене до дверей якоїсь каюти. Приголомшений, безпорадний, я не зважився дати йому відкоша: такий великий капітанський престиж на судні. Капітан із механіком вийшли в кормові двері, а я побрався до себе в каюту.

«Золотий лев», то зариваючись носом у хвилі, то спинаючись дибки, змагався з водяним громаддям. Не знаю, минули хвилини чи години, та ось щось загрюкотіло, забряжчало, заскреготало: машина зламалась. Нікого те не вразило; скільки я знаю, ніхто не схвилювався, всі стоїчно сприйняли неминуче. Вся команда знала, що до того йдеться, дивно було тільки, що те не сталось раніше і що судно так довго могло боротися з страшним шаленством стихії.

Я вгледів механіка: весь мокрий, із вимореним, але байдужим, як завше, обличчям, хапаючись за стіни, він ішов до своєї каюти. Йому більше не було чого робити. Та й нікому вже не було чого робити на судні, хіба помпувати воду, що заливала нас, та якось стримувати її невблаганний натиск. Тепер, коли змовкла машина, судно вже не двигтіло, не різало хвилі, а тільки розгойдувалось та перевалювалося з боку на бік. Часом воно загрозливо поверталося боком до хвилі. А потім знову ми діставали коротку пільгу, наче залога фортеці, що здалась на ласку переможця й чекає, що ось-ось почнеться різанина. Так, наше судно здалося на ласку хвиль, стало їхньою безпорадною іграшкою. Та небагато було в них тої ласки. Вони немовби завзялися перевернути пароплав — коли не сторч, то набік. А ми вже не опиралися. Не дивились у вічі небезпеці. Хвилі били в борти, перекочувались через палубу, аж темно ставало, як уночі, тоді підкидали нас нагору, до світла, й знову, ревучи, жбурляли сторчголов у безодню. Ми були приборкані.

А що, як почнеться теча? Вранці я зважився вибратись із каюти, подивитись, чи не дістану чого попоїсти. Дорогою спіткав Раджа, що теж прямував до камбуза, й перегукнувся з ним кількома словами. Чи нема течі, питаю я? Ні, здається, поки що нема, тільки з палуби, крізь люки заливає. Але з тією водою впоратись можна, сказав Радж; аби лише обшивка не піддалася.

Нічого не вдієш, треба якось триматися. Радіо тоді ще не було поширене, і ми не мали змоги викликати якусь поміч у нашій скруті. Ми були загублені в океані; хіба що випадково могло зустрітись якесь судно та подати нам допомогу. Або хвилі, набавившись нами, викинуть судно на берег. Або ж ми просто підемо на дно. А може, отак і кидатиме по хвилях, поки не вщухне шторм, а тоді будемо дрейфувати. Таке сказав мені Радж.

Наш кок якимсь чудом примудрився розпалити її і зварити дуже смачну й поживну юшку з м’ясних консервів та сухарів, що знадливо пахла цибулею. Матроси один по одному пробирались до камбуза, борючись із хвилею, що перехлюпувала через палубу. Кожному хотілось дістати свою пайку тої гарячої смакоти. Всі сьорбали її просто з казанка, навалювались, гукали: «Держись, ти!» — й не дбали ні про який етикет. Та коли раптом на дверях камбуза став капітан у мокрому цератяному плащі, з посірілими від морської солі віями, й ухопився за одвірок, повернувши до нас застигле, перекривлене люттю обличчя, всі розступилися, двоє вийшли швиденько з камбуза, а Вет подав йому окрему миску.

Ніхто не зважувався озватись до нього, і він бурмотів сам до себе якісь прокльони. Я стояв недалеко від нього, гризучи сухаря, і вловив слова:

— Ми дійдемо до Буенос-Айреса! Дійдемо! Або, присягаюся богом…

— Бог уже своє сказав, — промовили нечутно механікові губи.

— А ця свинота знову без діла? — прогарчав капітан, уп’явши в нас примружені злі очиці. — Заждіть ви в мене, ось тільки стихне вітер!

Та минуло чотири чи п’ять днів — не скажу точно скільки, бо й не дивно, що загубив їм лік, — а вітер не стихав. Ми сиділи по своїх каютах, або, держачись за стіни, пробиралися переходами, або на відчай душі перебігали слизьку палубу по коліно чи й по пояс у пінявій воді. Нас кидало увсібіч, било об стіни й рангоут. Одного разу мені здалося, що я ушкодив собі ребра, і я з півгодини просидів, обмацуючи бік та глибоко вдихаючи й видихаючи повітря. Кок і далі творив чудеса в своєму камбузі й зігрівав нас чим-небудь гарячим — здебільшого, правда, тільки кавою. А поміж тою втіхою ми жили надією. Щоб дістатись до камбуза, нам доводилось пускатись у відчайдушні вилазки крізь кипучі хвилі. Часом мені так і не щастило туди добитись. Окинувши поглядом футів тридцять відкритої палуби, що раз по раз ховалася під спіненою водою, та нечисленні предмети, що за них можна було вхопитись дорогою, я зважував ризик і вертався назад. Я заніс до себе в каюту бляшанку сухарів, але мене дуже мучила спрага. Наче саме повітря, що ним я дихав, було солоне, і сіль осідала з нього на губах. Мене аж нудило від того невідчепного смаку солі. Напевно, в ті дні всі ми були однаково голодні, вимоклі, спустошені, пошарпані, вкриті синцями. Хвилі ганялись за нами, й саме судно, здавалось, прагнуло викинути нас із себе. Я бачив, як один матрос, — видно, з розпачу гепнувсь на палубу й покотився вниз, але інший устиг ухопити його за комір, сам другою рукою вчепився в стовпець поруччя й держав його, поки судно вирівнялось, а тоді потяг до безпечного місця.

І ще я бачив одну річ зовсім неймовірну. На палубу до нас попала величезна акула. Над бортом здійнялась висока, шпиляста, мов Юнгфрау, хвиля. Оливково-зеленою горою, люто шипучи, нависла вона над судном, і вітер рвав із неї піняву гриву. Потім усією своєю вагою вона впала на палубу. Я скулився під капітанським містком. Не вірилося, що це страшне громаддя не розіб’є судна вдрізки або не зажене в страшну глибочінь. Хвиля, шелестячи, хльоснула мене по ногах, тицьнулась у коліна, мов пустотлива собачка. Усе вкрилося спіненою водою, видно було тільки бак та задраєний вхід до кубрика. Потім помалу випливла середня палуба, вкрита кучерявими клаптями шумовиння. І серед тих клаптів, то згинаючись, мов лук, то розпростуючись, клацаючи квадратовою пащею, ніби якийсь скажений чемодан, котилась по палубі величезна рибина з білим черевом. Вона була куди більша за людину. Рибина люто била хвостом, а за нею метлялися пасма слизу, що їх вітер витягував у довгі нитки. Черево в неї було закривавлене. «Золотий лев», здавалось, якусь мить зчудовано придивлявся до нового пасажира, тоді рішучим поштовхом скинув акулу через поруччя правого борту разом із піною, немовби такої гидоти навіть він, старий, пошарпаний морський бурлака, не міг витерпіти.

От що я бачив на власні очі.

11 ЗАКОЛОТ І ЗЛОЧИНСТВО

За весь час тієї бурі я ні разу не зміг перемінити на собі мокру одежу, хоч довгі години сидів у себе в каюті, вгорнувшись у ковдру та плед. І, скільки пригадую, шторм ні на хвилю не притихав. Він припинився враз, несподівано. Прокинувшись чи то зі сну, чи то з непритомності, я збагнув, що буря минула. Та скільки я пролежав у тій безпам’яті, я не знаю.

Спробувавши сісти, я завважив, що з моїм ліжком сталося щось чудне. Воно вже не розгойдувалося, але утворювало разом зі стіною каюти якийсь трикутний жолоб, і в тому жолобі я лежав. Я дуже знесилів, виголоднів, змучився від спраги й був зовсім безпорадний, та все ж треба було якось з’ясувати, що це сталося. Вхопившись за кронштейн лампи, теж нахилений, я виглянув у ілюмінатор і побачив, що море, спокійне синє море, лежить похило. А коли ні, то щось інше перехилилось. У кожному разі, моя каюта була напевне перехилена.

Я здивувався. Аж віри не йметься, що я ще міг дивуватися після всього, що зазнав під час шторму. Але бідний мій мозок був, видно, такий виморений, що йому просто несила було здогадатися, чого це все в каюті так понахилялося й застигло. Я зліз із ліжка й відчинив двері — глянути, чи й у переході все отаке похиле. Так воно й було. Заточуючись, вийшов я на палубу і побачив, що весь пароплав перехилився. Аж тоді в моєму затьмареному, виснаженому мозку проясніло, і я зрозумів, у чому річ. Блакитна лінія обрію, що її я бачив тепер, була горизонтальна, як і годиться. То судно нахилилось носом униз, а корму задерло догори. Певно, набрало води аж по передню перебірку. Мабуть, і вантаж ізсунувся, бо палуба помітно перехилилась на лівий бік. Замислившись, я взявся рукою за голову й відчув біль. Голова була вся в гулях і саднах: певно, я об щось ударився, однак коли те сталось, я не знав. Може, мене вдарило об стіну в каюті. Я, певно, довго лежав приголомшений або ж, виморений, дуже міцно спав.

Над пароплавом кружляло кілька чайок. Одна, багато більша за решту, неначе могла без кінця ширяти над водою, не рухаючи розгорненими крилами. Вона крутилась довкола судна настирливо, неначе родич, що чекає на спадщину. Одна чи дві сіли на задертий догори ют. Я доти ніколи не бачив, щоб чайки сідали на палубу, і мене пойняло химерне відчуття, ніби судно покинуте. Потім я почув десь спереду діловитий стукіт молотка, заспокоївся й рушив подивитися, хто там стукає.

На середній палубі, за капітанським містком, зібрався, як мені спершу здалося, весь екіпаж пароплава. Картина була досить химерна. Матроси збилися в дві купки ліворуч. Давно не голені, вони нагадували якийсь підозрілий набрід. В одного рука була вмотана в закривавлену ганчірку. Один чи двоє щось жували, решта сиділи скулившись або стояли в недбалих позах. Вигляд у всіх був похмуро-насторожений. Праворуч лежала перевернута догори дном шлюпка. Біля неї спокійно порався тесляр, прибиваючи дощечку. Йому помагав юнга. На кілі шлюпки сидів верхи механік із револьвером у руці, а позад нього, спершись на корму шлюпки, стояв Радж. Старший помічник теж мав у руці револьвера, а Мідборо невимушено помахував тесаком. Обидва вони стояли спиною до мене й рвучко обернулись, зачувши мою ходу.

— О! Ви ще живі? — вигукнув механік.

Мені несила було відповісти. Я ступив крок до них, ухопився за залізне поруччя, послизнувся й сів на палубі. Мені запаморочилося в голові.

— Мені млосно, — сказав я.

— Гей, дайте йому щось попоїсти! — гукнув Мідборо. — Не бачите, що він ледь живий! Матроси ліниво заворушились. Врешті один підійшов і тицьнув мені в руку шматок м’яса й сухар. Видно, я справді просто охляв, не ївши так довго. Бо від їжі мені зразу покращало. Я з’їв усе, що мені дали, й випив трохи кави. Сила помалу верталась до мене, і я сидів, оглядаючись довкола.

Згори пролунав голос:

— Він попливе з матросами.

Підвівши голову, я побачив капітана просто над собою, бо місток, нахилений разом із судном, нависав над палубою. Капітан також тримав револьвера напоготові. Руда щетина, чотири чи п’ять днів не голена, робила його ще бридкішим.

— Аякже! — озвався високий чорнявий чоловік, видимо, боцман. — Беріть його самі!

— Навіщо він нам здався! — відказав капітан.

— Нічого не вдієш, доведеться вам його взяти.

— Він же наш пасажир… — примирливо сказав механік, і старший помічник, що стояв біля мене, кивнув головою.

— Нічого не розумію… — промовив я.

— Усі шлюпки порозбивало, лишилась одна, вона вже на воді, он там, за бортом, — пояснив Мідборо. — Матроси надумали покинути судно й відплисти на ній, покататись по морю. Як загледіли землю з правого борту, так їм і засвербіло пливти. Зрозуміли? Тільки… наш старий про те здогадавсь і попросив їх зачекати. Ось вони й чекають. Бо що б ми робили без них? Тесляр, спасибі йому, ласкаво погодився перед відплиттям полагодити для нас оцю ось шлюпчину. Хоч і пізненько, але все ж зласкавився. Ось які справи.

Тепер я зрозумів, що означають три револьвери.

— Тільки-но хто спробує пересісти в шлюпку, дістане кулю, — застеріг механік, звертаючись до мене й матросів.

— А тесляр попливе з нами, — додав старший помічник. — Покаже, що він покладається на свою роботу.

— Е, ні, ми не згодні, — промовив чорнявий.

— Зате ми згодні, — відрубав механік.

— У морі нам самим може знадобитись тесляр.

— О, теслярство дуже потрібний фах, — погодився з тим механік. — Ви й гадки не маєте, скільки всякої всячини мусить уміти тесляр. Про це цілі книжки написано.

Матроси обурено загомоніли, зашепотілись між собою.

— А де ж та земля? — спитав я другого помічника. — Я нічого не бачу.

Мідборо обвів поглядом обрій.

— Судно весь час обертається, — пояснив він. — Он бачте, де сонце? Вона на заході, під сонцем.

— Нікуди вона не дінеться, — озвався кок. — Тільки якого дідька ми до неї не відпливаємо, оце вже я не знаю. Поквапся там, Джімі!

— Іди к бісу! — огризнувся тесляр. — Ти що думаєш, я тут бавлюся?

— Таж сонце вже заходить!

— А то не мій клопіт.

Повільно, повільно оберталося судно, надвечірнє небо панорамою розгорталось за головами матросів. Воно світилось ясним золотом над олив’яною водою, і перше ніж мені вдарили в очі сліпучі сонячні промені, я побачив на обрії бліді, прозорі, лілово-сірі обриси гористого берега. Одна гора неначе куріла, як вулкан. Потім умить очі мені залило червоно-золоте сонячне сяйво, і все потонуло в ньому.

— А як же ми пливтимемо до берега потемки? — спитав хтось.

— «На захід, друже мій, на захід», — продекламував начитаний механік і тицьнув револьвером кудись ліворуч. — Перед вами вся Патагонія, як стіна! Хоч-не-хоч, не проминеш. Вона на сотні миль тягнеться. Приставай, де хочеш.

— Це б ми вже на півдорозі були, — промовив той самий голос.

— Себелюбна тварюка, — кинув механік.

— За півгодини я скінчу, — сказав тесляр. — Мені треба перевернути шлюпку. Поможіть хто-небудь.

— Містере Джібсе, — звернувся до старшого помічника капітан. — Скажіть містерові Мідборо, нехай піде з містером Блетсуорсі до кубрика та винесе наш припас. Ми вчотирьох стерегтимемо матросів. А з вас, хлопці, двоє — тільки двоє, не більше! — хай поможуть тесляреві. Берися ти, голландцю, ти плохий і силу маєш. Та пам’ятайте, я пильную!

Йому спало на думку ще одне.

— Треба знайти кілька ліхтарів, містере Мідборо. Бо скоро стемніє. Хай палуба буде освітлена. Я не хочу ніяких сюрпризів у темряві. Чоловік із перев’язаною рукою плюнув і злісно вилаявся.

— Або ми хочемо…

— Не бійсь! — озвався ще один і роблено засміявся.

Ми з Мідборо перенесли всі харчі з камбуза на той борт, із якого мали спускати шлюпку, тоді ще пішли до комори, де вже добряче похазяйнували матроси.

— Зайве не завадить, — сказав Мідборо, накладаючи мені на оберемок сухарі.

Поки ми носили харчі, сонце сіло, й синій присмерк швидко погустішав. Запала ніч. Постаті матросів чорніли під двома ліхтарями, що їх Мідборо повісив у них над головами. Капітана нагорі поглинув таємничий морок.

— Готово, — промовив тесляр, випроставшись. — Можете риштуватися.

— Стій! — гукнув капітан, мов батогом ляснув, коли один з матросів ступив до лівого борту.

— Ах ти, свинюко стара! — крикнув хтось пронизливо. — Як дійде до бійки, то… — І урвав, не доказавши погрози.

— Нам потрібен тесляр, — твердо сказав боцман.

— Живий чи мертвий? — чемно поцікавився механік.

Матроси сердито загомоніли.

— Спустіть нашу шлюпку, — наказав капітан, — та поскладайте в неї все.

Зчинилася метушня, шлюпка плюснула на воду, в неї загримотіли ящики, бляшанки, пакунки. Я теж помагав, поки на палубі не лишилось нічого. Радж унизу складав усе.

— З біса мало місця лишається! — гукнув він.

Раптом позад мене щось грюкнуло, задзеленчало розбите скло й стало темно. То матроси враз розбили обидва ліхтарі.

— Біжи до нас, ДжіміІ — гукнув хтось до тесляра.

— Спробуй лишень! — крикнув механік і вистрілив наосліп, певно не влучивши ні в кого. Матроси один за одним пострибали через борт у свою шлюпку.

— Блетсуорсі! — на свій подив почув я згори. — Блетсуорсі ще тут?

На той поклик я пішов до трапа, що вів на місток. Капітан уже спускався звідти швидко й нечутно, мов велетенський кіт. І не встиг я збагнути, що він надумав, як він схопив мене за комір і штовхнув у відчинені двері Ветової комірки. З несподіванки я не опирався. Почувши, що він бряжчить ключем біля дверей, я теж метнувся до них, та запізно. Він ударив мене револьвером у обличчя; падаючи, я почув його голос, сповнений дикої ненависті:

— Ось тобі, маєш! Жери свій суп! Сьорбай!

Потім двері грюкнули, і я опинився під замком.

Приголомшений ударом, я насилу підвівся й лапнув себе за обличчя. По щоці текла кров. Надворі капітанів голос комусь відповів:

— Не турбуйтеся. Він у великій шлюпці.

Я почав потемки обмацувати двері, наче сподівався якось їх відімкнути. Кричати чи грюкати кулаками мені спершу й на думку не спало, а потім стало вже запізно. Та й однаково навряд чи хто мене почув би. Бо надворі тим часом щось зчинилося, і всім, певно, було не до мене. Я гадаю, що капітан почав стріляти в матросів. Може, просто зі злості. Або навмисне, щоб відвернути увагу від мене. А може, матроси перші щось затіяли. Може, то й не капітан, а механік стріляв. Так чи інакше, я почув три постріли, галас і якийсь сплеск. А потім ритмічно зарипіли й захлюпали весла, і все стихло. Видно, матроси поквапились утекти від капітанової люті.

Запала тиша, мовби хто повільно опустив завісу. Я ще трохи постояв, прислухаючись, та нічого вже не було чути, тільки хвилі розмірно хлюпали в борт.

12 ПОКИНУТИЙ

Тільки на світанку я видобувся з тієї комірчини. Висадити двері чи вікно потемки було над мою силу. Але вранці я знайшов у одній шухлядці Ветів струмент, і долотом та молотком — бо викрутки не було — спромігся вийняти замок. Цілу ніч мене душила безсила лють на капітана, і тепер я робив усе немовби на злість йому. Треба було жити, щоб викрити й знищити його! Поки я нишпорив у Ветовій комірчині, шукаючи, чим виважити двері, я знайшов там пляшку коньяку, трохи води, сифон із цілим запасом балончиків, сардини й сир у бляшанках, сухарі, кілька коробок фініків та інжиру на десерт і ще деякий припас. Знайшов я також багато сірників, заправлений ліхтар і ще дещо, все акуратно повкладане, щоб не потовклося під час хитавиці. «Капітан міг би мене й у гіршу дірку запхати», — подумалось мені. Виламавши замок і відчувши, що я вільний, я попоїв і, набравши в жменю фініків, вийшов огледітись.

Я мав надію побачити, що судно прибиває до берега, і я зможу наздогнати свого ворога, хоча що б я зробив із ним та його компанією, коли б знайшов їх на патагонському узбережжі, я не міг собі уявити. Я рушив до містка. Палуба була нахилена крутіше в лівий бік, однак глибше судно, скільки я міг побачити, не занурилось. Піднявшись на місток, у рубку, в те священне місце, доти заборонене для мене, я побачив не потрібне тепер стерно й компас у перехиленому нактоузі, знайшов багато морських карт і креслень судна. В найнижчому кутку лежало купою якесь мідяне приладдя. Насамперед мені хотілось побачити землю, але вона зникла. Я став спиною до сонця, що саме вставало на сході, й довго вдивлявся в різку темно-синю смугу обрію, але берега, учора такого виразного, не побачив. Я видряпався на дах рубки, проте й звідти не видно було й знаку ані землі, ані чогось схожого на човни. Я намагався переконати себе, що то імла чи ще яка оптична омана сховала берег від мене, але лінія обрію була чітка й незаперечна, мов Евклідова аксіома! Видно, «Золотий лев» дрейфував уздовж берега, й учора нас пронесло повз якийсь ріг. А тепер, мабуть, судно опинилось навпроти великої затоки. Але земля ще покажеться, неодмінно покажеться!

Та марно я себе заспокоював. Той безкраїй обрій тяжко гнітив мене, навіював почуття безпорадності. Надія зразу ж добутися до берега на легкому саморобному плотику розвіялась як дим. А тривкого плота я не зумію зробити, та хоч би й зумів, далеко на ньому не запливу.

Отож я зрікся думки доганяти капітана по теплому сліду. Він із самого початку знав те, що я лиш починав тепер розуміти: я муситиму лишатися хтозна-поки на цьому розбитому судні. Засмучений, вирушив я оглянути незатоплену частину «Золотого лева». Швидко я, на свою втіху, пересвідчився, що голод мені не загрожує: харчів вистачить, поки триматиметься на воді судно, тобто поки не зміниться погода; а може, воно ще перетриває й бурю, впевняв я себе. Адже ж протікає воно тільки спереду, а перебірка ціла. В камбузі було вугілля, я міг навіть варити собі їсти. Я мав картоплю, рештки свіжої городини, сушену цибулю, м’ясні консерви. Оглядаючи судно далі, я натрапив на капітанову каюту. Я зайшов туди поміркувати, що ж мені чинити далі, вмостився на подушці в його плетеному кріслі й став думати, як же мені з ним поквитатися.

Або ж судно приб’є до берега, або ж мене хто-небудь із нього зніме. Існують, звісно, й менш приємні можливості, а тому не завадить написати записку про моє прикре становище й кинути її в пляшці в море. Або навіть кілька пляшок із записками кинути. Треба зробити це негайно. Я почав шукати в каюті паперу та чорнила й мимохіть зацікавився покинутим капітановим майном, що могло пролити світло на вдачу цієї людини.

Очевидно, він читав мало, зате — нещасне, жалюгідне створіння! — зібрав цілу колекцію порнографічних карток, видертих сторінок і цілих номерів французьких та іспанських бульварних журналів. Деякі він, видно, розглядав, смакуючи, бо дещо на них було енергійно попідкреслюване олівцем. За моїх студентських років таке, певно, сповнило б мене обридженням, та відтоді я вже встиг узнати, які жахливі бурі часом буяють у нашому тілі, і коли я виявив, що мого ворога пекла й жерла невгамовна хтивість, моя злість на нього за той ниций, підступний вчинок, що жертвою його я став, наче якось утихла. Коли його доводили до шаленства такі речі, то його напівбожевілля все ж чимось схоже на ту нестяму, що часом охоплює й цілком нормальних людей.

Він зненавидів мене з самого початку. За віщо, цікаво? Чи дав я йому до того якийсь привід? Може, я нагадував йому кого-небудь ненависного чи яку-небудь прикру пригоду?

Я кинув сушити собі голову цими загадками. Його колекцію я запхав назад у шухляду. Тоді заходився писати записку: «Я, Арнольд Блетсуорсі…» — далі короткі відомості про себе. Я написав, коли ми відпливли з Лондона, зазначив деякі подробиці нашого плавання. «За кілька днів після нашого відплиття з Ріо в нас поламалась машина, пароплав перестав слухатися стерна, в носовій частині з’явилась теча». Добре, далі головне: «Капітанова неприязнь до мене помалу виросла у взаємну ворожість», — написав я й замислився, пригадуючи, як мене покинули на судні та як поводились інші члени екіпажу. «Які брудні в мене руки!» — завважив я й мимоволі здригнувся. Потім поплентався до своєї каюти, зазираючи дорогою в каюти недавніх моїх супутників. У механіковій каюті я знайшов таємний запас сигар і закурив одну. Вона виявилась досить добра. Серед химерної добірки старих, залапаних, обдертих книжок я знайшов акуратно складені оголошення про передплату дев’ятого видання «Британської енциклопедії» на різних умовах. Проти цін були надряпані олівцем якісь обчислення: видимо, механік мав намір обтяжити пароплав і мене всім тим сховищем знань. Помешкання старшого помічника виглядало прозаїчніше. Там була біблія, кілька коробок паперових комірців, портрети якихсь досить непривабливих осіб і фотографія будинку; на звороті її був напис: «Останній внесок треба зробити…» і дата.

Радж свої картки забрав, певне, з собою, і найцікавіші в його каюті виявились кумедні цяцьки, куплені, мабуть, на подарунок якійсь дитині. Мідборо, видно, цікавили санітарні умови в морських портах. Мені раптом стало соромно: що ж я роблю! Це ж шпигунство! І я подався в свою каюту.

Там я помив руки, змив кров і бруд з обличчя й перевдягнувся. Тепер я відчув себе знову Арнольдом Блетсуорсі, а не брудною, зжужмленою ганчіркою, що нею був так довго. Мене дуже тішила свідомість того, що я фактично господар судна й можу робити що мені заманеться. Я повернувся до капітанової каюти, докінчив свою записку й почав переписувати її начисто. Та скоро мені здалося, що каюта надто вже пропахла капітаном. До того ж я стомився й на мене налягав сон. Кинувши свою скаргу недописану, я пішов шукати місця, де б вигідно поспати. Після довгих днів негоди мені хотілося погрітись на сонечку. Я переніс свою постіль із каюти на палубу, поклав її коло димаря й ліг на осонні. Корабель обертався, сонце ніби креслило на небі спіраль, і я подумав, що мене пригріватиме весь час. Тінь від димаря повільно пересувалась наді мною. Непомітно я заснув глибоким сном.

Прокинувсь я, весь тремтячи з ляку. Мені приверзлось, ніби капітан десь тут, близько, в човні, й хоче якось потопити пароплав. Іще мені здалося, що чайки більше не літають над пароплавом і що він усе віддаляється від суходолу. Мабуть, я марив. Сонце схилилось на захід. Я підвівся й потягнувся. Та частина палуби, де я лежав, підіймалась над водою найвище, і я вирішив принести ще кілька ковдр і переночувати тут.

Я зійшов на місток, тоді спустився на палубу — глянути, чи не осів пароплав дужче. Пам’ятаю, я довго стояв біля борту. Спостереження мої привели мене до невтішних висновків. Безперечно, судно тепер сиділо в воді глибше, ніж досі, і до того злегка погойдувалось. Вода заливала палубу, і аби я схотів дістатися на бак, то мусив би брести в ній по коліна. Чи я того раніше не помічав, чи води й справді прибуло? Коли судно нахилялося, вода, клекочучи, вливалася крізь шпігати, тоді виливалась назад. Я спустився трапом у трюм, там було темно й моторошно. Зазирнув до машинного відділення — там теж блищала вода.

Вже почало сутеніти, коли я згадав про Ветів ліхтар і про сірники. Коли висипали на небі зорі й похолоднішало, я з ліхтарем розшукав іще кілька ковдр. Однак вода на палубі непокоїла мене. Я довго не міг заснути й лежав із розплющеними очима, дивлячись на зорі.

13 РОЗДУМИ ПОКИНУТОГО

Тільки вночі я почав розуміти, в якому жахливому становищі опинився.

Я, власне, вже давно збагнув, що відрізаний від усього світу, але гнав ту думку від себе. Надто багато звичок і уявлень тяжіло наді мною, щоб я міг так швидко усвідомити свою цілковиту безпорадність. Досі я поводивсь як людина, що має намір притягти до суду іншу, котра хотіла її вбити, — хоч і бачить перед собою певні труднощі й перешкоди. Вдень усе мало інакший вигляд, і я ще козирився. А тепер мені заповзла в голову думка, що я фактично вже вбитий і ніколи нікого не зможу притягти до суду.

Які мої шанси знову опинитися серед людей? З холодним відчаєм у серці зважив я ті шанси. Я жив, дихав, їв, фізично почував себе набагато краще, ніж перше, та чи могло все те хоч трохи зменшити мою самотність і безпорадність? Я опинився так далеко від людей, від світу, наче мене викинуло кудись за межі земної кулі. Я не знав напевно, де перебуваю, та, в кожному разі, «Золотий лев» дрейфував десь багато південніше Байя-Бланки, останнього значного аргентинського порту. Надія на те, що на мене натрапить яке-небудь каботажне судно, була мізерна. А ті, що пливуть у Тихий океан, повз мис Горн, проходять багато східніше. То буде справжнє чудо, коли мене підберуть, перше ніж налетить шторм та доконає «Золотого лева». А він його доконає напевне! Не треба навіть, щоб з’явилась іще де теча або луснула перебірка, судно вже й тепер осіло так глибоко, що висока хвиля заллє й затопить середній відсік.

За цими думками мені зовсім вилетів з голови мій ворог — капітан. Я бачив, що я тепер відрізаний від усього світу, й самотність ця може скінчитись тільки моєю смертю. І все ж я помітив, що осягти розумом цього факту я не здатен. Я думав про своє становище так, наче збирався про нього комусь розповідати. Може, людський розум взагалі не пристосований до того, щоб осягти цілковиту самотність? Може, справді, як запевняють новітні вчені, ми не можемо думати, не ворушачи непомітно губами, немов розмовляючи хоча б із кимсь уявним?

Я почав розмовляти сам з собою, не мажучи подолати химерного відчуття роздвоєності: наче той, хто говорить, і той, хто слухає, — різні люди.

«А що ж це, властиво, таке — життя? — спитав я сам себе вголос. — Життя, що починається так таємниче в теплі й темряві, а закінчується ось як? Мені здається дивним, неймовірним те, що я мушу плавати по морю, поки не потону; але що тут, властиво, дивного й неймовірного? Я не бачу підстав уважати це за дивне й неймовірне, бо я взагалі не маю ніяких підстав оцінювати цей факт, крім суб’єктивних. Певно, він здається мені такий дивний тому, що я досі уявляв собі життя зовсім не таким; яке воно є. А які я мав підстави уявляти його не таким? Ніякісіньких. У дитинстві, щоб ми не плакали та щоб росли чемні, доброзвичайні й упевнені в собі, нам прищеплюють усякі ілюзії, що не мають під собою ніякого ґрунту. А коли ми пізнаємо правду, буває вже запізно викривати ту облуду. Мене навчили думати, що коли я буду чесний, працьовитий і запобігливий, то на віддяку за те матиму щастя, веселощі, безпеку і постійне, тривке, щодалі більше задоволення життям. А тепер маєш! Після таких сподівань я немовби став жертвою брутального жарту. І ось, на сонечку, ситий і безтурботний — хоч і востаннє в житті, — я можу навіть посміятися з цього жарту, себто сам із себе».

Отак я просторікав, звертаючись до свого слухача, та мій слухач не відповів нічого.

— Жарт? — промовив я вголос і замислився.

— А коли це не жарт, то що ж це таке? Навіщо ця вся комедія, ця жахлива підмана, коли з неї нема кому й посміятися?

Якусь хвилю я сидів, нічого не думаючи, потім зайшов з іншого боку:

— Підманюємо ми самі себе, — відповів я своєму уявному співрозмовникові. — Природа не ошукує, бо вона нічого не обіцяє. Просто ми самі хибно розуміємо її. Оце моє смертне ложе на напівзатопленому судні — просто кінець самовпевненості. Доля завше була суворіша й жорстокіша, ніж ми гадали, тільки ми не мали відваги побачити те. Життя — нерозумніша й тендітніша дитина, ніж здається батькам. Воно ловить ґави, падає, забивається. Та яке право має воно потім нарікати та скиглити?

На кожну пилиночку, що запліднює квітку, припадає десять тисяч пилиночок, що летять за вітром і гинуть; так улаштоване життя, і чом би я мав бути винятком?

Ось до чого я дофілософувався тієї ночі. Пам’ятаю невиразно: я сидів навпочіпки й глибокодумно розмірковував про свою схожість із квітковою пилиночкою. По всій землі розсіяні отакі пропащі пилиночки, що дізнаються про свою гірку долю, коли вже запізно скаржитись. Природа, розсипавши їх навмання, простує далі своїм шляхом.

Або ж я забув, про що міркував далі, або ж умостився на постелі й заснув.

14 ТЕРПЛЯЧИЙ СУПУТНИК

Другого ранку мої думки знову спустились від високої філософії до капітана. Я прокинувся в поганому настрої, а наморочившись із кавою, поки її приготував, — розлютився ще дужче. Я заприсягся сам собі, що капітан мені за все дорого заплатить. Після кави я зразу взявся до діла: тричі переписав свою скаргу, знайшов три пляшки з-під вина чи оцту, з міцними корками (бо на пивні корки боявся покластися), вклав у них свої заяви й добре закоркував. Тоді підійшов до борту й жбурнув усі три пляшки одну за одною чимдалі від судна. Кожна спершу пірнула й зразу ж виринула шийкою догори. І лишилася на місці! Пам’ятаю, мені трохи прикро стало, що ті мої посланці не попливли негайно, та ще й швидко, на північ до цивілізованого світу. Мені, мабуть, уявлялося, що буде саме так. Але вони лишилися на місці й весь час, скільки я був іще на судні, пливли поряд, повільно наближаючись, аж поки прибилися до борту.

Мене пойняло розчарування. Але ще прикріше був я вражений, коли слідом за третьою пляшкою вигулькнула з води лиснюча темна спина, ледь вигнута, з довгим плавцем. Якась рибина — я не мав сумніву, що то акула, — виринула глянути, що ж то впало в воду.

Я вже був змирився зовсім із думкою, що незабаром — не зараз, але дуже скоро — муситиму потонути, але сподівався принаймні потонути гідно. Мене зовсім не вабила перспектива опинитися в воді безпорадною здобиччю для акули. Яка гидота! На якусь хвилю я навіть відкинув думку про неминучу загибель і почав знову сподіватися, що зрештою мене хтось таки врятує. А тим часом я знепокоєно, невідривно дививсь у воду — чи не побачу акули ще раз.

Мені стало ясно, що до акул у мене якась особлива відраза — така, як ото буває в декого, скажімо, до котів. Тільки-но побачивши, що поблизу є акули, я вже не міг прогнати їх із думки. Вони так непокоїли мене, що по обіді я пожертвував цілий качан капусти, аби переконатися, що я помилився. Мені привиділась у воді за кормою якась застигла темна тінь; я взяв капустину — круглий, червоний качан, із тих, що вживають для засолу, — й кинув ним у ту тінь. По капустину мені, певно, довелося спускатися в камбуз, але я того вже не пригадую.

Коли качан плюснув у воду, тінь ворухнулася, зникла й знову з’явилась, описуючи півколо. Хапаючи капусту, хижак блиснув білим черевом. Сумнівів більше не було: тільки акула, хапаючи здобич, перевертається на спину.

Результат мого досліду виявився дуже переконливий і не дуже втішний.

15 ПОГАНСЬКІ ЗОРІ

Аби не думати про акул, я знову згадав капітана й почав мріяти, як я з ним поквитаюся. Я уявляв собі, як зустрінуся з ним, вимальовував в уяві розмаїті сцени зустрічі — в місті на суді, на безлюдному острові, на пустельному узбережжі. «От ми й зустрілись нарешті» А коли мені набридло те марення, бо в глибині душі я весь час розумів його цілковиту нереальність, — я примусив себе дискутувати з собою про філософські та релігійні проблеми й довго сидів, заглиблений у них, зусиллям волі женучи з думки той факт, що, так би мовити, стіни в приміщенні, де відбувались ті дискусії, були обклеєні шпалерами з зображеннями акул та капітанів.

Я все міркував про те, чи справедлива та доля, що мені судилася. І не тільки мені самому, а й усім подібним до мене людям. Свої юнацькі великі сподівання я пов’язував не тільки з самопевністю молодості, а й з усією системою релігійних вірувань та ілюзій, що переконує людей коритися своїй долі. Ще студентом я випадково, під час однієї дискусії в курильні, почув про книжку Вінвуда Ріда «Мартиролог людини» й поквапився прочитати її. І от знову в моїй уяві почали зринати похмурі картини історії людства. Я бачив, як жерці розгортали перед народами віровчення за віровченням, щоб прикрити ними, мов завісами, жорстоку дійсність; я бачив, як та торгівля надіями раз у раз занепадає й раз у раз відроджується. Я думав про довгу низку моїх предків, незліченні покоління, що пробивались крізь століття, крізь життєві бурі до оцього химерного фіналу над спокійними, певними своєї здобичі водами, під палючим сонцем та холодними зорями, що неквапно кружляють по небосхилі, і доля мого роду ввижалась мені тільки застережним символом долі всього людства. Ну що ж, принаймні умру без ілюзій!

Я пригадував, у що вірив малим, і дивувався з власної наївності. Але ще дивніша здавалась мені самопевність молодості. Єдина природна релігія людства, ба й не тільки людства, а всього живого на землі, зводиться до найпростішого догмату: «Все гаразд», — поки який-небудь удар або цілий град ударів не розіб’є тої віри вдрізки. А що лишається тоді, питав я себе?

А нічого. Доля біологічного виду не залежить від долі окремої особи. Життя завше може початися спочатку. Народження й смерть для нього ніби основа й піткання. Воно схоже на шахрая-купця, що може провадити свої махінації, тільки знищуючи старі рахунки. Отже, я — ніби неакцептований вексель, одурений кредитор, несплачений борг.

Я думав про переможний шлях християнства, цієї останньої для нас, людей Заходу, запони над дійсністю, такої всеосяжної, такої щедрої на обіцянки, такої ще свіжої в людській історії й такої всевладної в тому світі, де я зріс. Я силкувався оцінити його вартість як учення-розради. Звичайно, воно давало розраду. Звичайно, воно заспокоювало. Мільйони душ воно надихало спокоєм і певністю. Та доки зможе воно встояти перед спустошливими пошестями, страхітливими трагедіями життя, що знищують людей міріадами й лишають тільки небагатьох щасливців розповісти про катастрофу? Звісно, щасливеuь змальовуватиме трагедію з яснішого боку. Адже над ним зласкавились, його пощадили! А та пилиночка з квітки, що впала на кам’янистий ґрунт, уже ні про що не розповість. Чи справді віра додавала людям мужності? В Оксфорді я якось чув, як один сміливий безбожник назвав християнство знеболювальним засобом. Та чи можемо ми поручитися, що ті, хто вмер, зазнавши поразки, не відчували болю? І чи справді християнство дає таку велику втіху й підтримку? А що сказати про інші релігії, гордіші й героїчніші, ті, що існували до Христа? Що сказати про стоїків? Я перетрушував безладні запаси своїх знань, шукаючи якихсь критеріїв у цій плутаній суперечці з ученням мого дядечка, і раптом мені сяйнула химерна ідея, зразу спрямувавши плин моїх думок у інший бік. Вона спалахнула в моїй голові таким відкриттям, що я й тепер іще виразно пам’ятаю її. Може, нічого оригінальнішого я ніколи й не придумав.

Лежачи, я дивився на Південний Хрест, що висів уже низько над обрієм. Судно оберталось, і сузір’я поволі втікало з моїх очей. «Можна було знайти на небі й кращий хрест», — подумав я. Ту мить мені й сяйнуло моє дивовижне відкриття. Я сів і обвів поглядом неосяжну зоряну баню наді мною. Південний Хрест! Одне-єдине мізерне сузір’я лишилось на долю християнства з усіх небесних пишнот. Християнство ще таке молоде, що небесні зорі ще поклоняються грецьким та перським богам! Християнство не спромоглося ще завоювати неба! Там, недосяжні й спокійні, панують стародавні боги. Але ж як дивно, що християнство так і не завоювало неба! А то були б там Цвяхи, і Рани Господні, й Священна Кров; з Волосожару, певне, став би Терновий Вінець, а з Оріона — сам Син Людський, що гряде в славі своїй. Планети, певно, були б святими апостолами, а Полярна зоря — Бог-слово, що довкола нього обертається Всесвіт. Я сидів і дивувався: як це так християни досі не спромоглися на хрещення небесних тіл?

Мене так захопила ця химерна думка, що я забув усю свою зневіру й майже цілу ніч навертав сузір’я до християнства. Я ще перейменовував їх, коли надійшов світанок і вони почали бліднути. Вони гаснули не зразу, а поволі, ніби меркнули. Я обернувся глянути ще раз на недавно перейменовану зірку, а її вже не було. Мене пойняло таке відчуття, наче я простяг руку вхопитись за поруччя, а воно несподівано щезло.

Мені раптом обридла моя благочестива забавка, і я подумав: «Отак меркне й зникає віра в християнські догмати. Разом із моїм поколінням. Ніколи вже Оріон не стане Сином Людським у славі своїй, а Юпітер і Сатурн царюватимуть на небі, коли химерна християнська трійця давно вже забудеться».

Ось про що думав я, покинутий на напівзатопленому судні, зневірений, загублений серед пустельних обширів південного океану.

16 АКУЛИ Й СОННІ ПРИМАРИ

Та спливав у самотності день за днем, і мені дедалі важче ставало боротися з жахливими сподіваннями й страшними снами. Ті сновиддя були ще страшніші за мої денні думки, і врешті я почав гнати від себе сон, так я боявся тих примар, що обступали мене, щойно я заплющував очі. Мене все більше гнітило відчуття, що судно піді мною осідає дедалі глибше. Спершу я сприймав його остаточну загибель як неминуче, однак не дуже близьке майбутнє; а тепер я весь час відчував, як воно осідає. Мені не раз снилося, наче я опинився в трюмі, темному й смердючому, а крізь перебірку сочиться вода. І така жива була та картина, аж мені й удень не вірилося, що то був тільки сон. Я по десять разів на день відзначав рівень води на палубі, забував, коли яку позначку зроблено, й сахався від ляку до радості, силкуючись пригадати, котра з двох позначок пізніша. І ще мучив мене страх, що судно потоне, коли я спатиму. Ледве я, було, задрімаю, як мені починало ввижатися, що пароплав іде на дно; я схоплювався й сидів, не можучи заснути.

Один сон принаймні напровадив мене на думку, як уникнути зустрічі з акулою. Ще й досі я пам’ятаю його виразніше, ніж більшість справдешніх подій.

Мені снилось, наче я довго-довго сперечаюся з акулою, і акула, як те може бути вві сні, водночас була капітаном. У тому сні я весь час сидів по пояс у воді, — певно, тому, що з моїх ніг зсунулися ковдри, а ніч була досить холодна. Акула з’явилась у величезній білій камізельці з червоною кишенькою на годинник і спитала, коли ми з нею пообідаємо разом. «А хто ж із нас буде господар — спитав я, — і хто гість?» Акула, не дбаючи про церемонії, відповіла брутально: «Я тебе з’їм перше, ніж ти потонеш. А в мене така горлянка, що з неї назад дороги нема». Я сказав їй, що вона, певно, ніколи не зустрічалася з моїм дядьком, велебним Рупертом Блетсуорсі, гароу-говардським священиком, а то б вона знала, що навіть найнеприємніші обов’язки можна справляти тактовно. «Ти спершу спробуй, — відказала акула, — а тоді вже суди. Грубувата вдача не виключає доброго серця. Ти не бійся, воно не з-так і кепсько. Як я тебе ковтатиму, ти забудеш, що топишся, а потопаючи — забудеш, що я тебе ковтаю. А ще як я вгороджу в тебе зуби, то ти зовсім спантеличишся, забудеш навіть про те, що тобі кінець настав».

Я відповів акулі, що мене зовсім не цікавлять ті технічні подробиці. Безперечно, за даних обставин вона має наді мною великі переваги, однак домагатися свого так настирливо — це, по-моєму, велика нечемність. А мій дядько давно навчив мене, що й за їжею можна й треба дотримуватись пристойності.

Та акула не хотіла слухати ніяких повчань. Такі тонкощі, сказала вона, не годяться для моря, а море, зрештою, джерело життя! Хто в морі не жив, той про життя нічого не знає. І не землі вчити море, як жити на світі. Звісно, частина живого повиповзала з моря на суходіл, але то, мовляв, тільки втеча від справжнього життя. Та й то вони, ті, що повилазили на берег, часом озираються на море з жалем. Вони плазують по землі, нітрохи не кращі за стоног, м’якунів та всяку погань, що ховається на дні під камінням. У повітрі нема справжньої густини, нема опори. А тут, у воді, життя — в своїх кращих виявах — відважне, вільне, відверте, одно слово, справжнє. І не прикрите ніякою облудою. От я, бач, сиджу навпочіпки на оцій палубі й крушуся, втрачаючи одну по одній свої пусті ілюзії, й ніяк мені несила розпрощатися з моїм жалюгідним, дохлим суходільним життям. А у неї, богу дякувати, нема ні легенів, ні ілюзій. Чого варті будуть надія й страх, усі поривання людського серця, його мрії про саможертву й славу, коли я пробуду хвилинки дві в пащі Дійсності? Бо вона, акула, — це Дійсність! «Ось стрибни на дві хвилини в море, — сказала вона, — і взнаєш, що таке дійсність». — «Стрибай краще сюди, до мене, — відказав я, — і в мене на вечерю буде смажена акулятина». — «Е, ні, буде по-моєму», — клацнула зубами акула. Цю ненажеру дратувала сама думка про те, що й її можна з’їсти.

От тоді мені й сяйнула та блискуча думка.

«А от і ні! — відказав я. — Ти забула про одне. Ти, жалюгідний лантух із тельбухами, тільки й умієш зубами клацати, а не тямиш, що таке судно і що таке каюта. Ось коли цей старий пароплав уже зовсім тонутиме, я замкнуся в своїй каюті й піду собі на дно повз тебе, з усією своєю людською гідністю! А ти тільки тицятимешся писком у дошки та крутитимешся зі злості, бачачи, як обід утікає від тебе! А я піду на такі глибини, куди тобі, нещасний мілководний пухирю, нема дороги, так само як і в повітря».

«Ой, та ж це підлість! — зарепетувала акула. — Скільки м’ясива пропаде! А тобі яка з того користь?»

«Ну, знаєш, коли не любиш акул…» — почав я.

Тут уже їй урвався терпець, і вона, вигнувшись пружиною, стрибнула на мене — так, як колись на очах у мене уявки стрибала на палубі справжня акула. Я кинувсь на неї, й ми стялись у запеклій боротьбі. Прокинувшись, я побачив, що вчепився конвульсивно у власний матрац.

Відтоді я вирішив, що надалі спатиму тільки в каюті й замкнуся зразу ж, допіру відчую, що судно має от-от потонути. Я реготав, радіючи, що пошив акулу в дурні, навіть як уже зовсім прокинувся.

То був один із моїх найприємніших і — коли можна так висловитися про сон — психічно найнормальніших снів.

Та снились мені й інші — певно, такі страшні, що пам’ять не зберегла, викинула їх. А від таких снів під безнастанним гнітом страху я дуже швидко перейшов до гарячкового марення наяву. Але й те марення здебільшого повите ніби туманом і пригадується мені тільки невиразно.

Та добре пам’ятаю, як одного разу я гасав по палубі з тесаком у руці, шукаючи велетенського спрута з капітановим обличчям, що повільно, але вперто обплутував судно своїми майже невидимими мацаками, стискав його міцніше й міцніше, ладнаючись затягти його — й разом з ним мене — в безодню. Та коли я натрапив на один мацак і порубав його на шматки, виявилося, що то просто уривок старої линви. А то ще вночі мені приверзлося, ніби пароплавний димар — насправді не димар, а капітан, що лишився на судні, обернувшись димарем, аби упевнитись, що судно таки потоне. Мене охопили страх і ненависть до того димаря, я підскочив до нього й почав оскаженіло рубати його своїм тесаком, щоб скинути за борт і полегшити судно, що й так було обтяжене водою й перехилялося набік дедалі дужче.

17 ОСТРІВ РЕМПОЛ ЗАВІТАВ НА БОРТ

Я зовсім не пам’ятаю, як з’явились на судні дикуни. Мабуть, я був тоді непритомний.

Лежачи на юті, я розплющив очі й раптом побачив, що двоє їх стоять наді мною й пильно мене розглядають. Вони були зовсім голі, з темно-брунатною шкірою. Обличчя в них були надзвичайно люті, потворно потатуйовані. Чорні чуприни туго стягнені ззаду. Дикуни стояли, спираючись на довгі списи, й тупо дивились на мене. Обидва повільно й невпинно ворушили важкими щелепами, ніби жуючи щось.

Хвилинку я теж дививсь на них, кліпаючи очима, тоді став протирати їх, думаючи, що то ще сонне привиддя. Але мана не розвіялась, і, впевнившись, що дикуни справжні, я вхопив свого щербатого тесака, що лежав біля руки, й зірвавсь на рівні, готовий захищатися.

Та один дикун схопив мене за руку; вдвох вони подужали мене зовсім легко.