Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Розділ перший

Ми попливли через затоку, повз човни, що гойдалися на хвилях і плакали іржею зі швів, повз суд присяжних, — мовчазних птахів, котрі мостилися на сідалі з решток затоплених доків, порослих мушлями, — повз рибалок, які опускали сіті й німо застигали, проводжаючи нас поглядами, не знаючи, справжні ми чи вигадані, процесія привидів на воді чи тих, хто невдовзі привидами стане. Ми (десятеро дітей і одна птаха на трьох благеньких човниках) веслували потихеньку, проте наполегливо у відкрите море. Єдина на багато миль безпечна затока швидко віддалялася за нашими спинами. Численні скелі в синьо-золотавих променях зорі створювали їй магічний ореол. Десь попереду лежала наша мета — пооране заглибинами узбережжя материкового Уельсу, невиразна чорнильна цятка на дальньому обрії, яку майже неможливо було роздивитися.

Ми пропливли повз старий маяк, що тихо спав оддалік. Минулої вночі він став місцем, де сталося чимало жахливого. Саме там, поки навколо розривалися бомби, ми мало не потопились, нас мало не зрешетили кулями, там я взяв до рук пістолет, натиснув на гачок і вбив людину. Як я зміг це зробити — досі залишається для мене загадкою. Там ми втратили пані Сапсан і віднайшли її (вирвали зі сталевих щелеп субмарини), хоча та пані Сапсан, що повернулася до нас, була скалічена й потребувала допомоги, якої ми не могли їй надати, бо не знали як. Тепер вона вмостилася на кормі нашого човна й дивилась, як прихисток, який вона створила, зникає з поля зору, помалу щезає з кожним помахом весла.

Зрештою ми проминули хвилеріз й опинилися на велетенському обширі, де скляна поверхня затоки закінчувалася і починалися хвильки, що легенько билися об борти човнів. Десь високо у хмарах над нашими головами задзижчав літак, і я облишив веслувати і високо задер голову, зачарований видивом нашої маленької армади, яке, певно, поставало з такої висоти: цей світ я обрав, і все, що я в ньому мав, включно з усіма нашими цінними дивними життями, тепер містилося на трьох трісочках дерева, що дрейфували велетенською поверхнею незмигного ока моря.

Боже, змилуйся над нами.

Наші човники, усі три в ряд, легенько ковзали по хвилях. Дружня течія несла нас у бік узбережжя. Ми веслували по черзі, змінюючи одне одного, щоб не виснажитись завчасно, хоча я відчував у собі таку силу, що впродовж години відмовлявся передавати комусь весла. Я загубився у ритмі веслування. Мої руки описували у повітрі довгасті овали, наче тягли до себе щось таке, що відмовлялося йти. Навпроти мене крутив весла Г’ю, а за ним, біля носа, сховавши очі під крисами бриля й схилившись над картою, розкладеною на колінах, сиділа Емма. Час від часу вона підводила очі, щоб глянути на горизонт, і від самого її виду під променями сонця в мене звідкись бралися сили, про які я навіть не підозрював.

Відчуття було таке, ніби я можу веслувати вічно, — аж поки Горацій не гукнув з іншого човна, питаючи, скільки ще океану відділяє нас од материка, і Емма знову примружилася, щоб подивитися на острів, а потім опустила погляд на карту, виміряла відстань розставленими пальцями й відповіла (з нотками сумніву в голосі):

— Сім кілометрів?

Та потім Мілард, котрий теж сидів у нашому човні, пробурмотів їй щось на вухо, вона насупилася, повернула карту боком, знову насупилася і сказала:

— Тобто вісім з половиною.

І щойно ці слова зірвалися з її вуст, мій запал (та й у решти теж) трохи згас.

Вісім з половиною кілометрів. Подорож, що на поромі, яким я, знемагаючи від нудоти, прибув на Кернгольм декілька тижнів тому, забрала б годину. Відстань, яку легко міг би подолати моторний човен будь-якого розміру. На один з половиною кілометр менше, ніж мої неспортивні дядьки пробігали по непарних вікендах заради доброчинності, й лише на кілька кілометрів більше, ніж могла подолати на весловому тренажері у супермодному спортзалі моя матуся (принаймні вона цим вихвалялася). Але пором між островом і материком почне курсувати лише через тридцять років, а весловий тренажер не навантажували пасажирами й багажем, та й постійно коригувати йому курс, щоб не збитися з напрямку, теж не було потреби. Погіршувало справу те, що котловина з водою, яку ми перепливали, була підступна й славилася тим, що ковтала судна: вісім з половиною кілометрів примхливого, мінливого моря, дно якого було всіяне позеленілими рештками загиблих кораблів та кістками мореплавців, а десь на непроглядній глибині причаїлися наші вороги.

Ті з нас, хто переймався такими речами, припускали, що витвори неподалік, десь під нами в тій німецькій субмарині, вичікують. Якщо вони ще не знали, що ми втекли з острова, то невдовзі дізнаються. Не для того ж вони вдалися до викрадення пані Сапсан, щоб опустити руки після першої невдалої спроби. Серед білого дня субмарина піднятися на поверхню не могла — це було надто небезпечно, бо віддалік повзали, мов сороконіжки, воєнні кораблі, а в небі були на чатах британські винищувачі. Але з настанням ночі ми перетворимось на легку здобич. Вони нападуть на нас, заберуть пані Сапсан, а решту потоплять. Тож ми веслували з єдиною надією — дістатися материка до того, як нас накриють сутінки.

Ми веслували до пекучого болю в руках і здерев’яніння в плечах. Ми веслували, а тимчасом вранішній бриз ущух, і сонце шкварило, наче крізь збільшувальне скло, і піт стікав за комірці, і я зрозумів, що ніхто не подумав узяти з собою прісної води, а захист від сонця у тисяча дев’ятсот сороковому році полягав у тому, щоб стояти у затінку. Ми веслували, поки на долонях не злізла шкіра, і були переконані, що не спроможні більше на жоден змах веслом, а проте змахували — ще раз, і ще раз, і ще.

— З тебе відрами ллється піт, — зауважила Емма. — Дай я сяду на весла, поки ти не розтанув.

Її голос вивів мене з прострації. Я вдячно кивнув і пустив її на сидіння весляра, однак через двадцять хвилин попросився назад. Мені не сподобалися думки, що прокралися в голову, поки тіло відпочивало. Я уявив, як батько на Кернгольмі заходить у кімнату й бачить, що я зник, а замість мене лежить дивний Еммин лист. Як на нього накочує паніка. Перед внутрішнім зором поставали жахливі сцени з недавнього минулого: ось потвора тягне мене у свою пащеку; мій колишній психіатр падає у прірву й гине; чоловік, похований у труні, повній льоду, якого вирвали ненадовго з того світу, щоб він міг прохрипіти крізь половину горла мені на вухо свої слова. Тож я веслував, попри виснаження, попри те, що хребет, здавалося, більше ніколи не буде рівним, попри стерті до м’яса руки, і намагався не думати геть ні про що. Ті свинцеві весла були пожиттєвим вироком і рятівними соломинками воднораз.

Одним човном правила, ніби й не знаючи втоми, Бронвін — сама-одна. Навпроти неї сиділа Оливка, проте користі з неї не було жодної: крихітна дівчинка не могла потягнути за весла, не злетівши у повітря, де порив вітру міг понести її геть, мов повітряного змія. Тому Оливка вигукувала підбадьорливі слова, поки Бронвін працювала за двох (чи трьох-чотирьох, якщо брати до уваги всі валізи й коробки, що лежали вантажем на дні їхнього човника, напхані одягом, і харчами, і картами, і книжками, і менш практичними речами, як, наприклад, слоїки з маринованими серцями рептилій, що хлюпотіли у вовняній торбині Єноха, або відірвана ручка з парадних дверей дому пані Сапсан) пам’ятна річ, яку Г’ю знайшов у траві, коли ми йшли до човнів, і вирішив, що без неї він не проживе; або громіздка подушка, яку Горацій урятував з охопленого полум’ям будинку — то його щаслива подушка, сказав він, і єдине, що тримає в шорах його паралітичні кошмари).

Інші речі були такі цінні, що діти трималися за них, навіть коли веслували. Фіона стискала між колін горщик садової землі з черв’яками. Мілард помалював собі обличчя смугами за допомогою пилу з цегли, яка розсипалася від бомби. Цей дивний жест здавався частиною поховального ритуалу. Хоч те, за що вони вперто чіплялися, й видавалося дивним, та я міг їх зрозуміти: то було все, що лишилося їм від домівки. Нехай вони й знали, що вона втрачена, та це знаття ніяк не допомогло б відпустити пам’ять про неї.

Через три години, упродовж яких ми веслували, мов раби на галерах, острів зменшився до розмірів розкритої долоні. Він більше не нагадував зловісну фортецю, оточену щільним кільцем скель, яка вперше постала в мене перед очима кілька тижнів тому. Тепер він здавався хистким, наче уламок каменя, який от-от можуть змити в море хвилі.

— Дивіться! — заволав Єнох, встаючи на сусідньому човнику. — Він зникає! — Примарна запона туману огорнула острів, стерла його з поля зору, і ми облишили весла, щоб подивитись, як він зникає.

— Попрощайтеся з нашим острівцем. — Емма підвелася, знімаючи великий капелюх. — Мабуть, ми більше ніколи його не побачимо.

— Прощавай, острове, — сказав Г’ю. — Ти був добрим до нас.

Горацій поклав весло і помахав.

— Прощавай, будинку. Я сумуватиму за всіма твоїми кімнатами й садом, та найдужче — за своїм ліжком.

— Бувай, контуре, — зашморгала носом Оливка. — Дякуємо, що беріг нас усі ці роки.

— Хороші роки, — уточнила Бронвін. — Найкращі в моєму житті.

Я теж мовчки попрощався з місцем, яке змінило мене назавжди, місцем, що краще за будь-який цвинтар берегтиме пам’ять (і загадку) мого діда. Вони були нерозривно пов’язані, дідусь і цей острів, і мені хотілося б знати: тепер, коли обидва безслідно щезли, чи зумію я до кінця збагнути, що зі мною трапилося, ким я став, на кого перетворювався. На острів я приїхав, щоб розгадати загадку свого дідуся, а відкрив свою власну. Дивитися на те, як зникає Кернгольм, було наче споглядати, як тоне в темних хвилях єдиний ключ до тієї загадки.

А тоді острів просто щез, поглинений горою туману.

Неначе й не існував ніколи.

Невдовзі туман дістався й до нас. Мало-помалу виявилося, що ми пливемо наосліп: материкова лінія стала розмитою, а сонце зблякло до білого ореолу; ми кружляли у вирі течії, доки втратили будь-яке відчуття напрямку. Зрештою зупинилися, поклали весла й чекали повного штилю в надії, що туман розсіється. Просуватися далі навпомацки не мало сенсу.

— Мені це не подобається, — сказала Бронвін. — Якщо надто довго чекати, настане ніч, і в нас виникнуть гірші проблеми, ніж погана погода.

Зненацька погода ніби почула Бронвін і вирішила вказати нам наше місце — стати дуже поганою. Знявся сильний вітер, і за лічені хвилини світ навколо нас цілковито перемінився. Поверхнею моря побігли спінені хвилі. Вони билися об наші шкаралупки й перевалювали за борт. Під ногами вже хлюпотіла холодна вода. Пішов дощ, твердючими маленькими кульками забарабанив по шкірі. Невдовзі нас жбурляло, як гумові іграшки у ванні.

— Розвертаймось у напрямку хвиль! — закричала Бронвін, розтинаючи воду веслами. — Якщо вони вдарять нас у борт, ми точно перевернемося!

Але більшість із нас були надто змучені веслуванням у штиль, щоб змагатися з бурхливою стихією, а решта були надто налякані, щоб навіть простягнути руку до весел, натомість ми вхопилися за краї човнів і відчайдушно трималися.

Назустріч нам сунула стіна води. Ми підіймалися на гребінь величезної хвилі, й човники під нами стали майже сторч. Емма вчепилася в мене, а я — у кочет. Г’ю позаду нас міцно обійняв руками сидіння. Мов пасажири американських гірок, ми опинилися на вершечку хвилі. Шлунок пішов мені у п’яти. Ще секунда, і човен помчав протилежним боком хвилі вниз, і все, що було в ньому не прибитого гвіздками (Еммина карта, торба Г’ю, червона валіза на коліщатах, яку я привіз із собою з Флориди), полетіло через наші голови у воду.

Перейматися через втрачений крам не було часу, бо ми не бачили двох інших човнів. Поставивши свій човен на рівний кіль, ми, мружачись, вдивлялися у вир і викрикували імена друзів. Якусь мить відповіддю нам була тільки страхітлива тиша, та потім ми почули голоси, і з туману виринув човник Єноха з чотирма пасажирами на борту, які махали нам руками.

— Ви в порядку? — гукнув я.

— Он там! — замість відповіді закричали вони. — Подивіться туди!

І я побачив, що руками вони махали не на знак привітання, а для того щоб привернути нашу увагу до чогось у воді, за тридцять ярдів оддалік, — до шкаралупки перевернутого човна.

— Це човен Бронвін і Олівії! — вигукнула Емма.

Човен іржавим дном дивився у небо. Жодного сліду дівчат біля нього не було.

— Треба підпливти ближче! — закричав Г’ю, і ми, забувши про втому, похапали весла й рушили туди, вигукуючи імена дівчат на вітер.

Ми пропливали повз потік одягу, що вивалився з розчепірених валіз. Кожна сукня, підхоплена виром хвиль, здавалася втопленою дівчиною. Серце калатало у грудях, і я не відчував холоду, попри те, що змок до нитки й тремтів. Ми зустрілися з човном Єноха біля перевернутої шкаралупки, якою правила Бронвін, і разом роздивилися довкола.

— Та де ж вони? — простогнав Горацій. — Ох, якщо ми їх втратили…

— Знизу! — Емма показала на човен. — Може, вони застрягли під ним.

Я витяг весло з кочета і постукав ним по перевернутому корпусу.

— Якщо ви там, випливайте! — закричав я. — Ми вас врятуємо!

Якусь жахливу мить не було жодної відповіді, і я відчув, як тане надія на те, що ми їх знайшли. Та потім з-під перевернутого човна постукали у відповідь. А потім у корпус вдарив кулак, порснули навсібіч дерев’яні тріски, і всі ми підскочили від несподіванки.

— Це Бронвін! — крикнула Емма. — Вони живі!

Ще кількома ударами Бронвін зуміла пробити в корпусі човна діру, в яку змогла б пролізти. Я простягнув їй весло, вона вхопилася, і втрьох із Г’ю та Еммою нам вдалося витягти її з вируючої води на свій човен за мить до того, як її суденце зникло під хвилями. Бронвін була в паніці, істерично кричала, задихаючись, бо не хотіла переводити дух, викрикувала ім’я Оливки, якої не було з нею під човном. Дівчинка зникла.

— Оливка, треба забрати Оливку, — нерозбірливо пробурмотіла Бронвін, перевалившись через борт човна. Вона тремтіла, викашлюючи морську воду, а потім різко підвелася в човні, який підкидало на хвилях, та показала кудись у шторм. — Там! — закричала вона. — Бачите?

Я затулив очі рукою від жалючого дощу, та не побачив нічого, крім хвиль і туману.

— Я нічого не бачу!

— Вона там! — наполягала Бронвін. — Мотузка!

І лише тоді я побачив, куди вона показує: не на дівчинку, яка відчайдушно боролася з хвилями, а на товсту плетену линву, що підіймалася з води, ледве помітна в усьому тому хаосі. Напнута коричнева мотузка виростала з води й зникала в тумані. До іншого її кінця, напевно, була прив’язана не видима оку Оливка.

Ми підгребли до мотузки, Бронвін потягла її донизу, і через хвилину з туману над нашими головами вигулькнула Оливка. Кінець мотузки, зав’язаний на вузол, обвивався довкола її талії. Туфлі злетіли з неї, коли перевернувся човен, проте Бронвін встигла прив’язати Оливку до линви якоря, інший кінець якого спочивав на морському дні. Якби не це, її давно віднесло б за хмари.

Оливка оповила руками шию Бронвін і радісно вигукнула:

— Ти врятувала мене, врятувала!

Вони обійнялися, і від цього видовища мені до горла підкотив клубок.

— Поки що небезпеки нема, — сказала Бронвін. — У нас ще є час, щоб дістатися берега до сутінок, бо інакше наші неприємності тільки починаються.

Шторм трохи вщух, і знавісніла м’ясорубка моря вгамувалась, однак про те, щоб зробити ще один помах веслом, хай навіть у спокійному морі, не могло бути й мови. Ми навіть половини шляху до материка не здолали, а я вже був безнадійно виснажений. Руки здавалися важкими, як колоди. А на додачу нескінченне погойдування човна по діагоналі мало незаперечний вплив на мій шлунок — і, судячи з зеленкуватих облич навколо мене, не лише на мій.

— Ми перепочинемо трохи, — сказала Емма, стараючись надати голосу переконливого звучання. — Перепочинемо і підготуємо човни, поки не розсіється туман…

— Такі тумани завжди собі на умі, — зауважив Єнох. — Він може стояти днями і не розвіюватись. За кілька годин впаде темрява, і тоді нам лишиться тільки надія, що ми доживемо до ранку і нас не знайдуть витвори. Ми будемо геть беззахисні.

— І без води, — сказав Г’ю.

— Та їжі, — додав Мілард.

— Я знаю, де вона, — здійняла обидві руки в повітря Оливка.

— Хто «вона»? — спитала Емма.

— Земля. Я бачила її, коли була прив’язана до мотузки. — І Оливка пояснила, що вгледіла материк, коли була понад туманом.

— Сильно це нам поможе, — пробурмотів Єнох. — Відколи ти там теліпалася, ми вже п’ять разів нарізали кола.

— То підніміть мене ще раз.

— Ти впевнена? — спитала Емма. — Це небезпечно. Що як тебе підхопить вітер чи мотузка порветься?

Обличчя Оливки скам’яніло.

— Піднімайте мене, — повторила вона.

— Коли так, сперечатися нема сенсу, — здалася Емма. — Бронвін, давай мотузку.

— Ти найхоробріша дівчинка з усіх, кого я знаю, — сказала Бронвін і взялася до праці. Вона витягла якір із води в наш човен, і завдяки додатковій довжині мотузки, яку це нам дало, ми зчалили два цілі човни, щоб їх знову не роз’єднало, а тоді відпустили Оливку крізь туман у небо.

Настала дивна тиха мить, коли ми всі, позадиравши голови, втупилися у мотузку в хмарах — чекаючи знаку з небес.

Мовчанку порушив Єнох.

— Ну? — нетерпляче погукав він.

— Я її бачу, — долинула відповідь. Голос Оливки на тлі білого шуму хвиль видався кволим писком. — Просто попереду!

— Мені цього достатньо! — вигукнула Бронвін. А що ми всі трималися за шлунки й, мов мішки з непотребом, горбилися на своїх місцях, вона перебралася на сидіння весляра, взялася за весла і стала гребти, керуючись лише ледь чутним голосом Оливки, невидимого янгола в небесах.

— Лівіше… ще лівіше… не настільки!

Так ми повільно просувалися в бік суходолу, а назирці ступав туман. Довгі сірі пасма тяглися до нас прозорими пальцями примарної руки, яка так і прагнула затягти нас назад.

Так, неначе острів теж не хотів нас відпускати.

Розділ другий

Наші човники-близнята зупинилися на кам’янистому мілководді. На берег ми насилу повиповзали, коли сонце вже тьмяніло за довжелезними обширами сірих хмар і до темряви лишалась якась година. Узбережжя було довгим, кам’янистим, захаращеним уламками кораблетрощі, які викинуло припливом, однак тієї миті воно здалося мені прекрасним, прекраснішим за будь-який пінно-білий пляж для туристів у нас удома. Воно означало, що ми допливли. Що воно означало для інших, я гадки не мав: більшість із них ніколи в житті не покидали Кернгольму, тож тепер роззиралися навколо зачудовано, насилу вірячи, що вони досі живі, й не знаючи, що з цим робити.

На гумових ногах ми побрели геть від човнів. Фіона набрала в жменю слизьких камінців, запхала до рота й стала перекочувати язиком, неначе їй потрібні були всі п’ять відчуттів, щоб переконати себе, що це не сон. (Саме так я попервах почувався, коли потрапив у контур пані Сапсан. Тоді вперше за все життя я настільки сильно не вірив власним очам.) Виснажена понад усяку міру, Бронвін застогнала і впала на пісок. Її оточили, стали охкати-ахкати й засипати подякою за все, що вона зробила, та все ж це видавалося недоладним: надто великим був наш борг перед нею і надто маленькими — слова «дякую» і «спасибі». Вона спробувала відмахнутися, та була така змучена, що заледве підняла руку. А тим часом Емма з хлопцями змотали мотузку й повернули Оливку з-над хмар.

— Ти аж синя! — вигукнула Емма, коли Оливка виринула з туману, і підскочила до неї, щоб згребти дівчинку в обійми. Оливка до нитки змокла, змерзла й цокотіла зубами. У нас не було жодних ковдр, ані клаптика сухої тканини, щоб їй дати, тому Емма водила своїми завжди гарячими руками по тілу Оливки, аж доки не вляглися найсильніші дрижаки, а тоді відправила Фіону та Горація збирати прибиті до берега дошки, щоб розкласти багаття. Чекаючи, поки вони повернуться, ми скупчилися біля човнів, щоб перелічити все, що втратили у морі. Сумний то був підрахунок. Майже все, що ми брали з собою, лежало на морському дні.

Усе, що нам лишилося, — одяг, який мали на собі, дещиця їжі в іржавих бляшанках та пароплавний кофр Бронвін, незнищенний і явно непотоплюваний (і такий абсурдно важкий, що тільки сама Бронвін могла його нести). Ми рвучко повідкривали його металеві застібки, згоряючи від бажання знайти там щось корисне (а ще ліпше — поживне), однак усередині лежав лише тритомник оповідань під назвою «Казки про дивних» із просяклими водою сторінками та химерний килимок для ванної, прикрашений літерами АЛС — ініціалами пані Сапсан.

— О слава небесам! Хтось додумався прихопити килимок для ванної! — незворушно промовив Єнох. — Ми врятовані.

Решта пожитків зникла, включно з обома картами — маленькою, за допомогою якої Емма вела нас через канал, і масивним оправленим у шкіру атласом контурів — предметом гордості Міларда, Мапою днів. Коли Мілард зрозумів, що його нема, то задихав часто-пречасто.

— То був один із п’яти примірників, що збереглися до наших днів! — застогнав він. — Йому ціни не було! Не кажучи вже про те, що в ньому містилися мої багаторічні нотатки й примітки!

— Принаймні у нас є «Казки про дивних», — сказала Клер, викручуючи біляві кучері від морської води. — Я не можу заснути, якщо мені їх не почитають перед сном.

— Кому потрібні ті казки, якщо ми навіть дороги не можемо знайти? — пробурчав Мілард.

«Дороги куди?» — подумав я. І раптом стало зрозуміло, що, коли ми поспіхом покидали острів, я чув лише розмови дітей про те, як ми потрапимо на материк, але ми ніколи не говорили про те, що робити, коли там опинимося, — так, наче сама думка про те, щоб перепливти частину моря в крихітних човниках, була такою неприродною, такою кумедно-оптимістичною, що планувати подальші дії було марною втратою часу. Я подивився на Емму, шукаючи підтримки, як часто це робив. Але вона понуро дивилася на пляж. Скам’янілий пісок переходив у низькі дюни, на яких коливалася меч-трава. Далі починався ліс: непроникна з вигляду зелена перепона, що простиралася в обидва боки, скільки погляд сягав. Коли Емма послуговувалася своєю нині втраченою картою, ми тримали курс на портове містечко, та після того, як налетів шторм, ми вже не думали ні про що інше, крім як дістатися суходолу. Ніхто не зміг би сказати, наскільки ми відхилилися від курсу. Ніде не видно було ні доріг, ні дороговказів, ні навіть пішохідних стежок. Сама лише глушина.

Насправді, звісно, нам не потрібні були жодні карти, дороговкази чи ще щось. Нам потрібна була пані Сапсан — здорова, зцілена, та пані Сапсан, яка напевно знала, куди нам іти і як туди безпечно дістатися. Бо та, що зіщулилася перед нами, розгорнувши пір’я віялом на валуні, щоб посушити, була зломлена, як її крило, що тривожним клином висіло донизу. Я бачив, що дітям боляче дивитися на неї таку. Вона була для них матір’ю, берегинею. Вона була королевою їхнього маленького острівного світу, а тепер не могла ні говорити, ні створювати часові контури, навіть літати не могла. Вони дивилися на неї та з гримасами болю відверталися.

Сама пані Сапсан не відводила очей від свинцево-сірого моря. У їхній темній глибині застиг невимовний смуток.

«Я не виправдала ваших сподівань», — неначе промовляла вона.

До нас, петляючи на кам’янистому піску, поверталися Горацій і Фіона. Вітер штормовою хмарою роздмухував сплутане Фіонине волосся, а Горацій пересувався підстрибом, притискаючи обома руками циліндр, щоб той не злетів з голови. Якимось дивом він примудрився не загубити його під час нашої морської майже-катастрофи, хоча тепер на циліндрі з одного боку красувалася вм’ятина, мов на погнутій трубі глушника. Та Горацій однаково не хотів його викидати: єдину річ, яка, за його словами, пасувала до його поплямованого брудом, просяклого водою, чудово пошитого костюма.

Повернулися вони з порожніми руками.

— Дерева ніде немає! — пожалівся Горацій, коли вони підійшли до нас.

— А в лісі дивитися не пробували? — ущипливо поцікавилася Емма, показуючи на темну смугу дерев за дюнами.

— Там страшно, — відповів Горацій. — Ми чули сову.

— Відколи це ви боїтеся птахів?

Горацій знизав плечима і втупився у пісок. Та потім Фіона тицьнула його ліктем, і він наче прийшов до тями.

— Але ми знайшли дещо цікаве, — сказав він.

— Сховок? — спитала Емма.

— Дорогу? — спитав Мілард.

— Гуску, щоб засмажити на вечерю? — з надією спитала Клер.

— Ні, — відповів Горацій. — Надувні кулі.

Спантеличені, всі ненадовго позамовкали.

— Які надувні кулі, ти про що? — зрештою спитала Емма.

— Великі, в небі, там люди всередині.

Еммине обличчя спохмурніло.

— Показуйте.

Ми пішли за ними тим шляхом, звідки вони верталися, обігнули звивину на пляжі й вибралися на невеличкий насип. Я все думав про те, як ми могли не помітити такого прикметного, як повітряні кулі, аж поки не зійшли на пагорб і я їх побачив — то були не великі кольорові штуки у формі сльози, як на календарях і мотиваційних плакатах («Вище тільки небо!»), а два мініатюрних цепеліни, чорні мішки з газом у формі яйця з причепленими до них знизу металевими клітками, у кожній з яких сидів пілот. Ті повітряні судна були маленькі й літали низько, описуючи ліниві зигзаги вперед і назад. Тонке завивання їхніх пропелерів глушив шум прибою. Емма змусила нас принишкнути у високій меч-траві, і ми щезли з виду.

— Це мисливці на субмарини, — пояснив Єнох ще до того, як хтось встиг запитати. Мілард мав незаперечний авторитет, коли йшлося про карти та книжки, але що стосувалося всіляких воєнних штук, то експертом був Єнох. — Ворожі підводні човни найкраще видно з неба.

— То чому вони літають так близько до землі? — спитав я. — І чому тут, а не далі, над морем?

— Цього я не знаю.

— Думаєш, вони шукають… нас? — наважився спитати Горацій.

— Якщо ти маєш на увазі, що вони можуть бути витворами, — сказав Г’ю, — то не будь дурним. Витвори на боці німців. Вони на тій німецькій субмарині.

— Витвори йдуть у союзники до тих, до кого їм вигідно, — заперечив Мілард. — Нема причин думати, що вони не проникли в табори обох сторін, які воюють.

Я не міг відвести погляду від хитромудрих штуковин у небі. Вони видавалися неприродним, як механічні комахи, що роздулися від напухлих сім’яників.

— Не подобається мені, як вони літають. — Гострий погляд Єноха свідчив, що він подумки щось вираховує. — Вони шукають на узбережжі, а не на морі.

— Що шукають? — спитала Бронвін, але відповідь була очевидна й лячна, і ніхто не хотів вимовляти це вголос.

Вони шукали нас.

Ми всі щільно залягли в траві, і я відчув, як напружилося поряд зі мною тіло Емми.

— За моєю командою — біжіть, — просичала вона. — Сховаємо човни, а тоді самі сховаємося.

Ми дочекалися, коли дирижаблі розвернуться в протилежний від нас бік, і вискочили з трави, відчайдушно сподіваючись, що ми надто далеко і нас не помітять. Поки бігли, я спіймав себе на бажанні, щоб туман, який так надокучав нам на морі, повернувся і сховав нас. Спало на думку, що один раз він уже нас врятував: без туману дирижаблі помітили б нас багато годин тому в човнах, коли не було куди бігти. І якщо так, то острів зробив останню добру справу для порятунку своїх дивних дітей.

Ми потягли човни пляжем до морського грота, вхід до якого чорнів розщелиною в скелястому пагорбі. Бронвін витратила всі свої сили і ледве тягла ноги, не кажучи вже про човни, тому всі ми, крім неї, стогнучи й напружуючись, шарпали за ослаблу мотузку човни, що весь час заривалися носами в мокрий пісок. На півдорозі до грота пані Сапсан видала попереджувальний крик, і за мить два цепеліни вигулькнули над дюнами та опинилися в нашому полі зору. Викид адреналіну змусив нас припустити бігом. Човни залетіли в грот, наче їхали по рейках, і лиш пані Сапсан накульгувала поряд з нами, тягнучи за собою по піску поламане крило.

Коли ми нарешті сховалися, покидавши човни на землю, й знесилено попадали на перевернуті кілі. Свист нашого дихання відлунював у просоченій вологою темряві.

— Будь ласка, будь ласка, хай вони нас не помітять, — вголос молилася Емма.

— Ох, пташечки! Наші сліди! — вереснув Мілард, одразу ж скинув пальто, в якому був, і побіг назовні, щоб замести сліди від наших човнів. З неба вони, певно, мали вигляд стрілок, що вказували прямісінько на наш сховок. Ми могли спостерігати, як він віддаляється, лиш по слідах. Якби хтось, крім Міларда, ризикнув вийти з грота, нас би точно помітили.

Він повернувся за хвилину. Весь тремтів, кірка піску вкривала його тіло, а на рівні грудей проступили червоні обриси.

— Вони наближаються, — важко видихнув він. — Я зробив усе, що міг.

— У тебе знову кров іде! — стурбовано сказала Бронвін. Міларда зачепило кулею під час нашої сутички на маяку минулої ночі, та хоча одужував він дивовижними темпами, до повного зцілення йому було ще далеко. — Що ти зробив з пов’язкою?

— Викинув. Вона була так химерно зав’язана, що я не зміг її швидко зняти. А невидимка мусить завжди мати змогу роздягтися миттєво, бо інакше він ні до чого не придатний.

— Ще більш непридатний він буде, якщо помре, впертий ти віслюче, — пробурчала Емма. — Стій спокійно і не прикуси язика. Буде боляче. — Вона стиснула два пальці однієї руки долонею другої, на мить зосередилася, а коли витягла їх, вони світилися, розжарені до червоного.

Мілард сахнувся.

— Слухай, Еммо, я не хочу, щоб ти…

Але Емма вже притисла пальці до його пораненого плеча, і він зойкнув. Зашкварчало м’ясо, і від його шкіри пішов димок. Але кровотеча вмить припинилася.

— Шрам залишиться! — заскімлив Мілард.

— Та ти що! І хто його побачить?

Мілард скис і більше нічого не сказав.

Звуки двигунів повітряних куль стали гучнішими, а потім ще гучнішими, бо відбилися від кам’яних стін грота. Я уявив, як вони зависли над печерою, вивчають відбитки наших ніг, готуються до нападу. Емма прихилилася плечем до мого плеча. Малеча побігла до Бронвін і попритулялася личками до її колін, а вона пригорнула їх до себе. Попри наші незвичайні сили, почувалися ми вкрай безсилими: усе, що могли, — сидіти навпочіпки й кліпати очима одне на одного у блідому напівсвітлі, шморгаючи носами від холоднечі, сподіваючись, що вороги нас обминуть.

Зрештою шум двигунів почав стихати, а коли ми знову могли чути свої голоси, Клер пробелькотіла кудись у коліна Бронвін:

— Броні, розкажи нам казку. Мені страшно, мені це все зовсім не подобається, краще я казочку послухаю.

— Так, будь ласка! — приєдналася Оливка. — Казку з тих, що про дивних. Я їх найбільше люблю.

Найтурботливіша серед дивних дітей, Бронвін була малечі як мама навіть більше, ніж пані Сапсан. Саме Бронвін вкладала їх у ліжечка й підтикала ковдри, Бронвін читала їм на ніч і цілувала в чоло. Здавалося, що її сильні руки створені для того, щоб пригортати їх у теплі обійми, а широкі плечі — щоб носити їх на собі. Але час для казок було вибрано невдало — і саме це вона сказала дітям.

— Чому, якраз час! — співучо-саркастичним тоном промовив Єнох. — Але давай цього разу без тих «Казок», краще розкажи казку про те, як вихованці пані Сапсан зуміли знайти дорогу без карти й харчів і їх не зжерли порожняки! Я просто мрію почути, чим закінчується ця історія.

— Якби ж пані Сапсан могла нам розказати, — зашморгала носом Клер. Вона вивільнилася з обіймів Бронвін і пішла до птахи, яка спостерігала за нами зі свого сідала на кілі перевернутого човна. — Що нам робити, пані директорко? — спитала Клер. — Будь ласка, станьте знову людиною. Прокиньтеся, будь ласка.

Пані Сапсан щось протуркотіла й погладила Клер по голівці крилом. До них підійшла заплакана Оливка.

— Пані Сапсан, ви нам потрібні! Ми загубилися, тут небезпечно, нам хочеться їсти, а в нас не лишилося ні дому, ні друзів, є тільки ми, і ви нам потрібні!

Чорні очі пані Сапсан заблищали, і вона відвернулася, ніби відсторонюючись.

Бронвін опустилася навколішки перед дівчатками.

— Сонечко, вона не може тепер обернутися. Але ми її вилікуємо, я тобі обіцяю.

— Але як? — зажадала знати Оливка. Її запитання відбилося від кам’яних стін, і кожна луна повторила його знову.

Емма підвелася.

— А я вам скажу як. — Усі очі повернулися до неї. — Ми підемо пішки. — Вона промовила це з такою переконаністю в голосі, що я мимоволі здригнувся. — Йтимемо і йтимемо, поки не прийдемо до містечка.

— А якщо міста не буде п’ятдесят кілометрів? — спитав Єнох.

— Тоді ми пройдемо п’ятдесят один кілометр. Але я знаю, що ми збилися з курсу не так далеко.

— А якщо витвори нас помітять з повітря? — поцікавився Г’ю.

— Не помітять. Ми будемо обережні.

— А якщо в містечку нас уже очікують? — спитав Горацій.

— Ми вдамо з себе нормальних. Нас не запідозрять.

— Мені це ніколи добре не вдавалося, — хихотнув Мілард.

— Міларде, а тебе взагалі ніхто не побачить. Ти будеш нашим розвідником, якого ми вишлемо вперед, і таємним постачальником усього необхідного.

— Злодій із мене доволі талановитий, — з певною гордістю погодився він. — Я справдешній майстер мистецтва спритності рук.

— А що буде далі? — кисло поцікавився Єнох. — Нехай ми понаїдаємося й матимемо тепле місце для сну, та все одно будемо як на долоні, відкриті, вразливі, безконтурні… а пані Сапсан, вона… вона досі…

— Ми якось знайдемо контур, — запевнила його Емма. — Для тих, хто знає, що шукає, існують віхи й дороговкази. Та якщо їх нема, ми знайдемо когось схожого на нас, незвичайного побратима, який покаже нам, де найближчий контур. А в тому контурі буде імбрина, і та імбрина зможе надати пані Сапсан допомогу, якої вона потребує.

Таких упевнених у собі зухвальців, як Емма, я не зустрічав ніколи. Усе в ній випромінювало впевненість: те, як вона себе несла, розпрямивши плечі, як міцно стискала губи, коли щось надумувала, як закінчувала кожне речення виразною крапкою і ніколи не знаком питання. Це було заразно, і я був від цього в захваті. А ще мені довелося боротися з собою, щоб придушити раптове бажання її поцілувати, просто на очах у всіх.

Г’ю кахикнув, бджоли роєм повалили у нього з рота і сформували знак питання, що тремтів у повітрі.

— Чому ти така впевнена, чорт забирай? — спитав він.

— Впевнена, і все. — І вона потерла руки, наче цим ставила крапку.

— Ти сказала хорошу промову, щоб усіх надихнути, — озвався Мілард, — і мені дуже не хочеться все псувати, але, наскільки нам усім відомо, пані Сапсан — єдина імбрина, яку ще не схопили. Згадай, що нам казала пані Шилодзьобка: витвори тижнями роблять набіги на контури й викрадають імбрин. Тобто навіть якщо вдасться знайти контур, то з’ясувати, чи там є імбрина, — і чи нема всередині наших ворогів, — ми не зможемо ніяк. Не можемо ж ми просто ходити й стукати в портали контурів і сподіватися, що там не кишить витворами.

— Чи навколо не бродять смертельно голодні порожняки, — докинув Єнох.

— Сподіватися нам не доведеться. — Емма повернулася в мій бік і всміхнулася. — Джейкоб нам скаже.

Я весь похолов.

— Я?

— Ти порожняків відчуваєш на відстані, правда ж? — спитала вона. — Не тільки бачиш.

— Коли вони близько, у мене таке відчуття, наче мене от-от знудить, — зізнався я.

— А наскільки близько вони мають бути? — уточнив Мілард. — Якщо на відстані кількох метрів, то ми будемо в їхньому діапазоні пожирання. Нам треба, щоб ти їх відчував на значно дальшій відстані.

— Я ще не перевіряв, якщо чесно, — сказав я. — Усе це для мене новина.

Єдиний порожняк, з яким я мав справу, — монстр доктора Ґолана Мальтус, потвора, яка вбила мого дідуся, а потім мало не втопила мене в Кернгольмській трясовині. Як далеко він був, коли я вперше відчув, що він мене переслідує, причаївся біля мого будинку в Інґлвуді? Дізнатися тепер було неможливо.

— Однак твій талант можна розвивати, — сказав Мілард. — Здібності дивних трохи схожі на м’язи — що більше ти їх тренуєш, то більші вони ростуть.

— Це маячня! — вигукнув Єнох. — Невже ви всі в такому відчаї, що ладні все поставити на нього? Та він же хлопчисько — м’якотілий нормальний, у нього знань про наш світ — як у зайця хвіст!

— Він не нормальний, — скривилася Емма, наче то була пряма образа. — Він один із нас!

— Туфта і дурня! — загорлав Єнох. — Те, що в його венах тече трохи дивної крові, не робить з нього мого брата. І вже точно не робить його моїм захисником! Ми не знаємо, на що він здатен. Та він, мабуть, відчуття порожняка на відстані п’ятдесяти метрів од кишкових кольок не відрізнить!

— А хіба не він убив одного з них? — нагадала Бронвін. — Встромив межи очі ножиці для стрижки овець! Коли ти востаннє чув про такого молодого дивного, який зробив би щось подібне?

— Такого не було з часів Ейба, — подав голос Г’ю, і за згадки про мого діда всі діти шанобливо замовкли.

— Я чула, він якось прикінчив одного голими руками, — сказала Бронвін.

— А я чув, він убив одного спицею для плетіння і мотузкою, — додав Горацій. — Хоча насправді мені це наснилося, а отже, це точно правда.

— Половина цих історій — небувальщина, і з кожним роком вони стають усе небувалішими, — сказав Єнох. — А той Ейбрахам Портман, якого я знав, ніколи й пальцем не поворухнув, щоб нам допомогти.

— Він був прекрасним дивним! — вигукнула Бронвін. — Відважно воював і вбив безліч порожняків заради нашої справи.

— А ще він утік і покинув нас у тому будинку, як біженців, поки сам волочився за жінками по Америці, зображаючи героя!

— Ти сам не розумієш, що верзеш, — почервоніла від гніву Емма. — Спрощуєш усе. Так не можна.

Єнох знизав плечима.

— Та нехай, тепер усе це не має значення, — сказав він. — Хоч би що ви там думали про Ейба, цей хлопець — не він.

Тієї миті я ненавидів Єноха, проте не міг винити в тому, що він у мені сумнівається. Як могли решта дітей, котрі так впевнено й зріло користувалися своїми здібностями, беззастережно вірити в мої уміння — у те, що сам я тільки починав розуміти та й про що дізнався лише кілька днів тому? Здавалося, не має значення, чий я онук. Я просто не знав, що роблю, от і все.

— Правду кажеш, я не мій дід, — сказав я. — Я звичайний хлопець із Флориди. Мені, мабуть, просто пощастило, що я вбив того порожняка.

— Дурниці, — заперечила Емма. — Рано чи пізно ти станеш точнісінько таким самим мисливцем на порожняків, як Ейб.

— Хай краще рано, а не пізно, — зауважив Г’ю.

— Це твоє призначення, — сказав Горацій, і прозвучало це так, наче він знав щось таке, чого не знаю я.

— Та навіть якщо ні, — Г’ю поплескав мене по спині, — ти все, що в нас є, друже.

— Якщо це правда, хай нас птах милує, — сказав Єнох.

Голова в мене пішла обертом. Тягар їхніх сподівань був таким важким, що погрожував мене розчавити. Я підвівся й на нетвердих ногах пішов до виходу з грота.

— Мені треба подихати, — сказав я, протискаючись повз Єноха.

— Джейкобе, стій! — закричала Емма. — Повітряні кулі!

Але їх уже давно не було.

— Нехай іде, — пробурчав Єнох. — Якщо нам пощастить, він попливе назад в Америку.

Бредучи до води, я намагався уявити собі, кого бачили (чи хотіли бачити) в мені мої друзі: не Джейкоба — хлопця, котрий колись так гнався за фургончиком із морозивом, що поламав ногу в щиколотці, чи котрий неохоче і за наполяганням батька тричі намагався та тричі провалив спробу потрапити в легкоатлетичну команду своєї школи, хоча там ніколи не було особливого конкурсу, а Джейкоба — пильного оглядача темряви, дивовижного інтерпретатора неприємних відчуттів у животі, убивцю потвор, який, на відміну від інших людей, міг їх бачити — і все це могло стояти між життям та смертю для нашого веселого оркестру дивних дітей.

Як я міг виправдати великі сподівання, які накладала дідова репутація?

Я виліз на купку каменів біля краю берега, стояв там, сподіваючись, що помірний бриз висушить мій мокрий одяг, і в пригаслому надвечірньому світлі споглядав море — широке полотно, на якому зливалися й темніли сірі мазки. Віддалік час від часу зблискувало світло. То кернгольмський маяк спалахував на знак вітання й останнього прощання.

Моя свідомість попливла. Я поринув у сон наяву.

Бачу чоловіка. Він середніх літ, весь вкритий багнюкою екскрементів, поволі повзе вздовж гострого, мов кінчик ножа, краю кручі. Тонке волосся розтріпалося й звисає мокрими пасмами на щоки. Вітер надимає його тонку куртку, як вітрило. Він зупиняється і спирається на лікті. Вставляє їх у ямки, які зробив кілька тижнів тому, коли обстежував ці сховки, шукаючи гнізда крячок та буревісників, у яких настав сезон спарювання. Він підносить до очей бінокль, але націлює його кудись нижче від рівня гнізд, на тонкий серпик пляжу, куди приплив несе і складає різне шмаття: деревину та водорості, уламки розтрощених суден… а часом, за словами тутешніх, і трупи.

Цей чоловік — мій батько. І шукає він те, що відчайдушно не хоче знаходити.

Він шукає труп свого сина.

Щось торкнулося мого черевика, і, вирваний із напівсну, я розплющив очі. Уже майже стемніло, я сидів на камінні, підтягнувши коліна до грудей, коли зненацька поряд опинилася Емма. Вона стояла на піску біля купи каміння, а бриз тріпав її волосся.

— Як ти? — спитала вона.

Відповідь на це запитання потребувала ґрунтовного знання математики на рівні університету і близько години часу на обговорення. Я відчував, що в душі борються тисячі суперечливих почуттів, переважна більшість яких зводилася рівною мірою до холоду, і втоми, і відсутності особливого інтересу до розмови. Тому я сказав:

— Я в порядку, просто сохну. — І для наочності посмикав спереду промоклий светр.

— З цим я можу тобі допомогти. — Вона вилізла на купу каміння й сіла поряд. — Давай руку.

Я слухняно простягнув руку, і Емма поклала її собі на коліна. Потім склала долоні рупором біля рота й нахилилася до мого зап’ястя. Глибоко вдихнула, повільно видихнула, і вгору моєю рукою полилося неймовірне заспокійливе тепло, не пекуче, проте на межі.

— Не занадто? — спитала вона.

Я напружився, бо тілом пробігла дрож, і похитав головою.

— Добре. — Вона перемістила долоні вище по руці, щоб знову видихнути. Ще одне пульсування приємного тепла. А між видихами сказала: — Сподіваюся, ти не береш близько до серця те, що сказав Єнох. Джейкобе, всі ми, крім нього, віримо в тебе. Єнох буває черствим старим дундуком, особливо коли заздрить.

— Я думаю, він каже правду.

— Та ну. Серйозно?

І тут мене прорвало:

— Я гадки не маю, що роблю. Як ви взагалі можете на мене покладатися? Навіть якщо я й дивний, то зовсім трішки. Я так думаю. Це так, якби я був лише на чверть дивний, а ви всі — чистокровки.

— Так не буває, — розсміялась Емма.

— Але дідусь був дивніший за мене. Мусив бути. Він був такий сильний…

— Ні, Джейкобе. — Вона звузила очі. — Це дивовижно. Ти багато в чому дуже схожий на нього. Але, звісно, й відрізняєшся теж. Ти лагідніший і делікатніший… але все, що ти кажеш… ти говориш, як Ейб, коли він тільки з’явився в нашому будинку.

— Правда?

— Так. Він був розгублений. Бо ніколи не зустрічав інших дивних. Не розумів, у чому його сила, як вона працює, на що він здатен. Хоча, правду кажучи, ми теж. Ваш дар дуже рідкісний. Дуже. Але твій дідусь учився.

— Як? — спитав я. — Де?

— На війні. Він працював у таємному підрозділі британської армії, що всуціль складався з дивних. Одночасно воював з порожняками й німцями. За те, що вони робили, медалями не нагороджують, але для нас вони були героями, а твій дідусь — найбільшим. Жертви, на які вони йшли, відкидали зіпсованих на десятки років назад і рятували життя незліченній кількості дивних.

«А рідних батьків урятувати не зміг, — подумав я. — Як дивно й трагічно».

— І от що я тобі скажу. Ти точнісінько такий же дивний, як і він. І хоробрий теж.

— Ха. Ти просто намагаєшся втішити мене.

— Ні, — відказала вона, дивлячись мені просто в очі. — Не намагаюся. Джейкобе, ти навчишся. І одного дня станеш іще кращим мисливцем на порожняків, ніж він.

— Ага, всі так кажуть. Але звідки ти можеш знати?

— Я відчуваю, глибоко в душі. Думаю, тобі судилося. Так само, як судилося приїхати на Кернгольм.

— Я в таку туфту не вірю. Доля. Зірки. Призначення.

— Я не казала «призначення».

— «Судилося» — це те саме. Призначення — це для героїв книжок про магічні мечі. Повна дурня. Я тут, бо мій дід за десять секунд до смерті пробурмотів щось про ваш острів, ото й усе. Це сталося випадково. Я радий, що він це сказав, але він марив. З таким самим успіхом він міг відтарабанити список покупок.

— Але ж не відтарабанив.

Я роздратовано зітхнув.

— А якщо ми підемо шукати контури і ви розраховуватимете, що я врятую вас від монстрів, а натомість через мене всі загинете, в цьому теж буде моє призначення?

Емма насупилася й поклала мою руку назад мені на коліна.

— Я не сказала «призначення», — повторила вона. — Я вірю, що коли йдеться про значні життєві події, випадковостей не буває. Для всього, що стається, є своя причина. Те, що ти тут, теж має свою причину. І вона не в тому, щоб зазнати невдачі й загинути.

Продовжувати суперечку я не наважився.

— Добре, — сказав я. — Не думаю, що ти маєш рацію, але сподіваюся, що так і є. — Я почувався ніяково за те, що визвірився на неї раніше, але мені було холодно, страшно і хотілося захиститися. У мене бували хороші й погані моменти, страшні думки і впевнені (хоча співвідношення страху і впевненості поки що було гнітючим, щось типу три до одного, і в лячні моменти мені здавалося, що мені нав’язують роль, якої я не просив, відправляють добровольцем на фронт, масштабів якого ніхто з нас до пуття ще не знає). «Призначення» звучало як «обов’язок», і якщо вже мені судилося кинутися в бій з легіоном потвор, я хотів би, щоб це був мій власний вибір.

Хоча в певному розумінні вибір уже було зроблено, коли я погодився пливти назустріч невідомому з цими дивними дітьми. І, якщо покопирсатися в запорошених куточках моєї душі, то неправда, що я цього не просив. Насправді я про таку пригоду мріяв змалечку. Ще в ті часи, коли вірив у призначення, вірив цілком і повністю, всіма фібрами своєї маленької дитячої душі. Я відчував цей свербіж у грудях, коли слухав надзвичайні оповідки дідуся. Колись і я таким буду. Те, що тепер здавалося обов’язком, у ті давні часи було обіцянкою, що одного дня я втечу зі свого містечка і житиму надзвичайним життям, як він. І що одного дня я робитиму щось важливе, як дідусь Портман. Він часто мені повторював:

— Джейкобе, ти будеш великою людиною. Дуже великою людиною.

— Як ти? — запитував я.

— Ще більшою, — запевняв він.

Тоді я вірив йому. І досі хотів вірити. Та що більше я про нього дізнавався, то довшою ставала його тінь і все більш неможливим видавалося колись дорівнятися до нього. Навіть спроба це зробити могла бути самогубством. А коли я уявляв собі, як пробую, то закрадалися непрохані думки про батька, — мого бідолашного майже-вбитого-горем батька, — і перш ніж я виштовхував їх із голови, то встигав подивуватися, як велика людина може так жахливо вчинити з тими, хто її любить.

Я затремтів.

— Ти змерз, — сказала Емма. — Нумо, я закінчу те, що почала. — Вона взяла мене за другу руку і вкрила її поцілунками теплого подиху. Я стійко тримався, проте довго витримувати б не зміг. Коли вона дісталася мого плеча, то, замість покласти руку мені на коліна, оповила нею свою шию. Я довершив обійми другою рукою, Емма теж обняла мене, і наші лоби доторкнулися.

— Сподіваюся, ти не шкодуєш про вибір, який зробив, — дуже тихо промовила Емма. — Я така рада, що ти з нами. Не знаю, що б я робила, якби ти пішов. Боюся, що тоді в мене був би зрив.

Я подумав про повернення. Навіть спробував подумки відтворити цю ситуацію: як би це було, якби я міг попливти на човні назад на острів і повернутися додому.

Але я не зумів. Не зумів навіть уявити.

— Хіба я зміг би? — прошепотів я.

— Коли пані Сапсан знову стане людиною, вона відправить тебе назад. Якщо схочеш.

Та моє запитання було не про технічну можливість. Я мав на увазі: «Хіба б я зміг тебе покинути?» Та ці слова були невимовні, вони ніяк не могли зірватися з губ. Тому я стримав їх і натомість її поцілував.

Тепер дух перехопило Еммі. Її руки піднялися до моїх щік, та зупинилися за мить від того, щоб торкнутися. Долоні хвилями випромінювали тепло.

— Торкнися мене, — попросив я.

— Не хочу, в тебе буде опік, — похитала головою вона. Проте раптовий потік іскор у грудях сказав: «Мені байдуже», — тому я взяв її за пальці, провів ними по своїй щоці, і ми обоє охнули. Було гаряче, але я не відсахнувся. Не наважився — побоявся, що вона більше не торкатиметься мене. А тоді наші губи знову зустрілися, і ми знову цілувалися, і її дивовижне тепло пройняло мене до глибини.

Мої повіки заплющилися. Світ втратив чіткі обриси.

Хай навіть моє тіло й мерзло в нічному тумані, я цього не відчував. Хай у вухах ревіло море, та я не чув. Хай камінь, на якому я сидів, був гострий і зазублений, мене це не турбувало. Усе навколо здавалося зайвим, існували тільки ми двоє.

А тоді темряву струсонув страшний гуркіт, але мене він не стривожив, — я не міг відірватися від Емми, — поки звук не став удвічі потужнішим і до нього не приєднався огидний скрегіт металу та на нас не полилося сліпуче світло і я більше не міг на те не зважати.

«Маяк, — подумав я. — Маяк падає в море». Але маяк булавкою стримів оддалік, а не сонцем засліплював очі, та й світло його мандрувало лише в один бік, а не туди-сюди, обшуковуючи простір.

То був не маяк. То був прожектор, і світив він з води поблизу берега.

Прожектор субмарини.

Коротка мить жаху, протягом якої між мозком і ногами стався розрив. Очі й вуха зафіксували підводний човен неподалік від берега: металеве чудовисько підіймалося з морських глибин, вода струменіла з його боків, люди вивалювали на палубу з відчинених люків, кричали й наводили на нас гарматні стволи світла. А тоді сигнал дійшов до моїх ніг, і ми ковзнули, впали, сповзли головами вниз із купи каміння й припустили, наче за нами гналося стадо чортів.

У світлі прожектора по пляжу заметалися наші поршнеподібні тіні, грізні, десять футів заввишки. Кулі прошивали пісок і дзижчали в повітрі.

З гучномовця загримів голос:

— СТІЙТЕ! НЕ БІЖІТЬ!

Ми влетіли в печеру: «Вони прийшли, вони тут, вставайте, вставайте!», — але діти чули шум і вже були на ногах, усі, крім Бронвін, яка так стомилася на морі, що заснула, прихилившись спиною до стіни грота, і її не могли добудитися. Ми трясли її, кричали в обличчя, та вона лише стогнала і відмахувалася від нас. Зрештою нам довелося обхопити її за талію й підняти (відчуття було таке, наче піднімаємо цегляну вежу), та щойно її ноги торкнулися землі, повіки з червоними обідцями розплющилися й вона сама стала на рівні.

Ми похапали свої речі, радіючи тепер, що їх так мало. Емма згребла в оберемок пані Сапсан. Ми вискочили назовні. Поки бігли в дюни, я побачив за нашими спинами натовп чорних силуетів, що хлюпотіли у воді, і їх од берега відділяли останні кілька футів. Високо над головою, щоб захистити від води, вони несли гвинтівки.

Ми промчали крізь купи бурелому й побігли в ліс, де не було жодної второваної стежини. І одразу ж нас огорнула пітьма. Місяць, що й без того ховався за хмарами, тут цілковито затуляли собою дерева. Його бліде світло практично не просочувалося крізь гілки. Ми не мали часу на те, щоб очі призвичаїлися до темряви, чи на те, щоб вибирати дорогу, чи взагалі на будь-що, тому бігли учвал, порозставлявши руки, стадом, яке важко дихало, спотикалося й ухилялося від стовбурів дерев, які неначе виростали в повітрі за кілька дюймів од нас.

Через кілька хвилин ми зупинилися, задихаючись, і прислухалися. Голоси досі звучали десь позаду, тільки тепер до них приєднався інший звук: гавкіт.

Ми побігли далі.

Розділ третій

Крізь чорний ліс ми пробиралися годинами. Принаймні так здавалося без місяця й зірок, за якими можна було б визначити, скільки часу минуло. Крики чоловіків і гавкіт собак оточували нас зусібіч, погрожуючи звідусіль і нізвідки. Щоб збити собак зі сліду, ми забрели у крижаний струмок і йшли за його течією, поки ноги не замерзли так, що ми їх уже не відчували, а коли вийшли з води, відчуття було таке, ніби я шкандибаю по гострющих пеньках.

Невдовзі стало непереливки. Хтось стогнав у темряві. Оливка та Клер відставали, тому Бронвін підхопила їх на руки, проте вона теж не могла витримувати такий темп. І врешті-решт, коли Горацій, перечепившись через корінь, упав на землю й лежав, благаючи про перепочинок, ми всі зупинилися.

— Вставай, лежню! — засичав на нього Єнох, проте він теж дихав із присвистом, а тоді прихилився до стовбура дерева, щоб перевести дух, і весь бойовий запал з нього випарувався.

Ми досягли межі витривалості. Треба було спинятися.

— Однаково нема сенсу намотувати кола в темряві, — сказала Емма. — З таким самим успіхом ми могли б повернутися на відправну точку.

— У світлі дня ми краще зорієнтуємось у цьому лісі, — додав Мілард.

— Ага, якщо доживемо, — підпустив шпильку Єнох.

З неба зашелестів легенький дощик. Фіона зробила для нас укриття, попросивши дерева, що росли кільцем, сплести нижнє віття. Вона погладжувала їх по корі й нашіптувала щось їхнім стовбурам, поки гілки не поєдналися, утворивши водонепроникний дах із листя, заввишки достатній, щоб ми могли вмоститися під ним. Ми позалазили всередину й лежали, слухаючи дощ і віддалене валування собак. Десь у лісі на нас полювали чоловіки зі зброєю. Я певен, що всі ми, полишені сам на сам зі своїми думками, замислювалися про одне й те саме — що буде, якщо вони нас піймають.

Клер розплакалася — спочатку тихо, та плач ставав усе голоснішим, поки не переріс у ридання: вона ревла обома ротами, неспроможна вдихнути повітря між схлипами.

— Опануй себе! — наказав їй Єнох. — Бо як вони почують, нам усім буде про що поплакати!

— Нас згодують собакам! — рюмсала вона. — Прострелять у нас дірки і заберуть пані Сапсан!

Бронвін поспіхом переповзла до дівчинки й згребла її у свої ведмежі обійми.

— Ну будь ласка, Клер! Подумай про щось інше!

— Я нама-а-агаюсь! — скімлила мала.

— Намагайся краще!

Клер міцно заплющила очі, глибоко вдихнула й затримувала повітря в легенях, поки стала схожа на надувну кульку, яка от-от лусне. А тоді вибухнула низкою задиханих схлипів-кашлів, ще гучніших, ніж доти.

Єнох рвучко затулив долонями обидва її роти.

— Шшшшш!

— Ви-ви-вибачте! — пробелькотіла Клер. — Мо-може, якби мені почитали казку… одну з т-тих, дивних…

— Тільки не це, — зітхнув Мілард. — Я вже починаю шкодувати, що ми не загубили тих клятих книжок у морі разом із рештою речей!

І тут заговорила пані Сапсан (у міру своїх можливостей). Вона скочила на валізу Бронвін і постукала по ній дзьобом. Усередині разом з іншими нашими мізерними пожитками лежали «Казки».

— Я згоден із пані Сапсан, — кивнув Єнох. — Варто спробувати. Що завгодно, аби тільки вона припинила вити!

— Ну добре, маленька, — сказала їй Бронвін. — Але тільки одну казку, і ти повинна пообіцяти, що перестанеш плакати.

— О-обіцяю, — видихнула Клер.

Бронвін відкрила валізу і витягла намоклий том «Казок про дивних». Емма підповзла ближче і запалила на кінчику пальця малесенький каганець, щоб можна було читати. А пані Сапсан, котрій вочевидь не терпілося заспокоїти Клер, узяла дзьобом за край палітурки і розгорнула книжку начебто на довільній сторінці. Тихим голосом Бронвін почала читати:

— «Колись давно, у дивні часи, у непроглядному прадавньому лісі жило багато звірів. Як і в кожному лісі, були там зайці, і лиси, й олені, та траплялися й менш звичайні тварини, наприклад, ходуленогі ведмегрими, двоголові рисі й емурафи, що вміли розмовляти. На цих дивовижних тварин дуже любили полювати мисливці. Вони їх відстрілювали, вішали їхні голови на стіни й гордовито показували своїм друзям-мисливцям, та найдужче їм подобалося продавати дивних тварин у звіринці, де бідолашних замикали у клітки й брали гроші за те, щоб люди на них дивилися. Ти можеш подумати, що краще сидіти у клітці, ніж бути застреленим і повішеним на стіну, але дивні тварини повинні жити на волі, щоб почуватися щасливими, а ув’язнені з часом занепадають духом і починають заздрити своїм друзям, повішеним на стіну».

— Це сумна казка, — набурмосилася Клер. — Почитай іншу.

— А мені ця подобається, — відрізав Єнох. — Читай далі про те, як їх стріляли й робили опудала.

Бронвін проігнорувала їх обох.

— «У ті часи на Землі ще жили велетні, — читала далі вона, — як і в давню добу Алдінна, хоча ставало їх дедалі менше. Так сталося, що один велетень жив коло лісу, і був він дуже добрий, говорив тихо, харчувався лише рослинами, і звали його Катберт. Одного дня Катберт прийшов у ліс, щоб назбирати ягід, і побачив, як мисливець полює на емурафа. А що був він добрим велетнем від природи, то взяв Катберт маленького рафа за загривок довгої шиї, випростався на весь свій зріст, зіп’явшись навшпиньки (а робив він це вкрай рідко, бо від цього тріщали всі його старечі кістки), і зумів дотягтися дуже високо та посадити емурафа на вершину гори, подалі від небезпеки. А тоді, про всяк випадок, розчавив мисливця між пальців ноги.

Звістка про Катбертову доброту швидко розлетілася лісом, і невдовзі до нього стали щодня приходити дивні звірі, просячись, щоб він посадив їх на вершину гори, подалі від небезпеки. І сказав Катберт:

— Я захищу вас, мої маленькі брати й сестри. А натомість попрошу небагато — розмовляти зі мною і товаришувати. На світі лишилося мало велетнів, і час від часу мені стає самотньо.

— Авжеж, Катберте, — сказали звірі.

Відтак щодня Катберт рятував дивних тварин від мисливців, піднімав за загривки на вершину гори, аж поки туди не перекочував увесь дивний звіринець. І тварини були там щасливі, бо нарешті могли жити в спокої, і Катберт був щасливий, бо коли він ставав навшпиньки й клав підборіддя на вершину гори, то міг розмовляти зі своїми новими друзями, скільки заманеться. Та одного дня, коли Катберт купався у маленькому озері в тіні гори, до нього прийшла відьма і сказала:

— Мені страшенно прикро, але я мушу перетворити тебе на камінь.

— Навіщо тобі це? — здивувався велетень. — Я дуже добрий. Із тих велетнів, які допомагають.

— Мене найняла сім’я мисливця, якого ти розчавив, — відказала відьма.

— А, — махнув рукою Катберт, — забудь про нього.

— Мені страшенно прикро, — повторила відьма, змахнула березовою гіллячкою, і бідолашний Катберт скам’янів.

Зненацька його тіло стало дуже важким, таким важким, що він почав тонути в озері. Він занурювався й занурювався, аж поки вода не дійшла йому до горла. Його друзі звірі бачили все, що відбувалося, і хоч дуже співчували велетню, вирішили, що нічим не зможуть йому допомогти.

— Я знаю, що ви не можете мене врятувати, — закричав Катберт до своїх друзів, — але принаймні зійдіть униз і поговоріть зі мною! Я не можу звідси вибратися, і мені дуже самотньо!

— Але якщо ми спустимося, мисливці застрелять нас! — прокричали вони йому у відповідь.

Катберт розумів, що це правда, однак і далі благав і благав.

— Побалакайте зі мною! — волав він. — Будь ласка, спустіться й побалакайте!

Звірі намагалися співати й вигукувати щось до бідолашного Катберта зі свого безпечного сховку на вершині гори, та що сиділи вони надто високо і говорили надто тихо, то навіть для Катберта і його велетенських вух їхні голоси звучали тихіше за шепіт листя на вітрі.

— Поговоріть зі мною! — благав він. — Спустіться і поговоріть!

Але вони не спустилися. А він усе плакав і плакав, доки горло в нього не скам’яніло разом із рештою тіла. Кінець».

Бронвін згорнула книжку.

На обличчі Клер був написаний переляк.

— І це все?

Єнох радісно засміявся.

— Все, — сказала Бронвін.

— Це страшнюча казка. Почитай ще якусь, — попросила Клер.

— Казка є казка, — відрізала Емма. — А тепер пора спати.

Клер надула губки, однак плакати перестала, тож казка зробила своє діло.

— Завтрашній день навряд чи буде легшим за сьогоднішній, — сказав Мілард. — Тому нам потрібно якомога краще відпочити.

Ми позбирали шматки пружного моху, щоб зробити собі подушки. Перед тим як підмостити собі під голови, Емма руками висушила їх від дощової води. Не маючи ковдр, ми попритулялися одне до одного, щоб зігрітися: Бронвін пригорнула найменшеньких, Фіона обійнялася з Г’ю, а коли він хропів, його бджоли вилітали з рота і влітали назад, наглядаючи за сплячим хазяїном. Горацій і Єнох, надто горді, щоб притулятися, тремтіли спинами один до одного. Я розташувався з Еммою. Ліг на спину, а вона вмостилася на згині мого ліктя, поклавши голову на груди. Її обличчя було так принадно близько до мого, що я міг будь-якої миті поцілувати її в чоло. І зробив би це, якби не був смертельно втомлений, а від неї не йшло тепло, як від електричної ковдри. Уже зовсім скоро я спав і бачив приємні сни ні про що, які одразу ж забувалися.

Я ніколи не запам’ятовую гарних снів. У пам’ять врізаються лише кошмари.

Те, що я взагалі зміг заснути, саме по собі було дивом, зважаючи на обставини. Навіть тут: рятуючись втечею, засинаючи беззахисним, перед лицем смерті, — я зумів знайти дещицю спокою.

У пітьмі зблискували чорні очі: то пані Сапсан наглядала за нами всіма. Навіть скалічена й ослабла, вона не переставала нас оберігати.

Нічне повітря стало вогким, і Клер почала тремтіти й кашляти. Бронвін тицьнула Емму ліктем і сказала:

— Міс Блум, малій потрібна ваша допомога. Боюся, вона застудилася.

Пошепки вибачившись, Емма вислизнула з моїх обіймів і переповзла до Клер. Я відчув укол заздрощів, та одразу ж і провину за те, що заздрю хворому другові. Тож я лежав на самоті, почувався покинутим (всупереч усім аргументам розуму) і дивився в темряву. Я був виснажений, як ніколи, і все одно не міг заснути, тому слухав, як інші неспокійно ворушаться й стогнуть у лабетах кошмарів, які й близько не могли дорівнятися до того, що, ймовірно, чекатиме на нас, коли прокинемося. Ніч знімала зі своєї пітьми шар за шаром, і непомітно для ока небо посвітлішало до розмитої блідої блакиті.

На світанку ми повиповзали зі свого укриття. Я витрусив із волосся мох, марно намагався відчистити засохлу багнюку від штанів, та зумів лише розмазати її і став схожим на якесь болотяне чудо, яке виблювала зі своїх надр земля. І страшенно хотілося їсти. Такого голоду я ще ніколи в житті не відчував: він вгризався мені в живіт зсередини, а від веслування, бігу й спання на сирій землі боліло все, що тільки могло боліти. Та все ж на перший план вийшло декілька приємних речей: за ніч дощ минув, температура повітря підвищилася на кілька градусів, і ми, здається, щасливо уникли витворів та їхніх собак, принаймні поки що. Або вони перестали гавкати, або були вже надто далеко, щоб ми їх могли чути.

Та заразом ми безнадійно заблукали. Удень орієнтуватися в лісі було не легше, ніж уночі. Ялинкове зелене віття простиралося вдалину нескінченними безладними рядами, усі напрямки здавалися віддзеркаленнями інших. Землю тут укривав килим з опалого листя, що надійно сховав усі сліди, які ми залишили вночі. Ми прокинулися в серці зеленого лабіринту без мапи й компаса, а пані Сапсан із поламаним крилом не могла злетіти понад лісом, щоб скерувати нас. Єнох запропонував, щоб ми підняли вгору Оливку, як тоді, в тумані, але в нас не було мотузки, щоб її обв’язати, і якби вона вислизнула і полетіла в небо, ми вже її не повернули б.

Клер розхворілася не на жарт. Їй ставало все гірше. Вона лежала, згорнувшись калачиком на колінах у Бронвін, на лобі в неї виступив бісеринами піт, хоч повітря й було прохолодним, така худенька, що крізь суконьку можна було порахувати її ребра.

— Вона одужає? — спитав я.

— У неї жар, — відповіла Бронвін, притуливши руку до щоки дівчинки. — Їй потрібні ліки.

— Спочатку треба знайти вихід із цього проклятущого лісу, — зауважив Мілард.

— Спочатку треба поїсти, — виправив його Єнох. — Перекусімо, а потім обговоримо план дій.

— Який план? — спитала Емма. — Тицьни пальцем у будь-який бік, туди й підемо. Вони нічим один від одного не відрізняються.

Ми посідали і в понурому мовчанні підживилися. Собачого корму я ніколи не куштував, проте певен, що цей харч був гірший — бурі кавалки з загуслим м’ясним жиром з іржавих бляшанок, який ми, не маючи виделок, виколупували пальцями.

— Я спакував п’ять засолених курей і три бляшанки фуа-ґра з корнішонами, — із гіркотою в голосі промовив Горацій. — А загибель човна пережило лише це. — Він затиснув пальцями ніздрі і вкинув желеподібний згусток у горло, не пережовуючи. — Я думаю, це покарання нам.

— За що? — спитала Емма. — Ми були бездоганними янголами. Ну, більшість із нас.

— Може, за гріхи, скоєні в минулих життях. Не знаю.

— У дивних не буває минулих життів, — сказав Мілард. — Ми проживаємо їх усі за один раз.

Ми швидко доїли, закопали порожні бляшанки й налаштувалися йти. Аж раптом крізь гущавину кущів у наш імпровізований табір увірвався Г’ю. Довкола його голови збудженим роєм кружляли бджоли. Від хвилювання йому забило дух.

— Де ти був? — вимогливо приступила до нього Емма.

— Мені потрібно було усамітнитися, щоб зробити ранкове не-ваше-діло-що. І я знайшов…

— Хто тобі дозволив вийти за межі нашого поля зору? — спитав Єнох. — Ми мало не пішли без тебе.

— А хто сказав, що мені потрібен дозвіл? Коротше, я побачив…

— Не можна просто так іти куди заманеться! А якби ти заблукав?

— Ми вже заблукали.

— Ти дурко! А якби ти не зміг знайти дорогу назад?

— Я залишив слід із бджіл, як завжди роблю…

— Будь такий ласкавий, дай йому договорити! — заволала Емма.

— Дякую, — сказав Г’ю і, повернувшись, показав у той бік, звідки прийшов. — Я бачив воду. Дуже багато води. Крізь дерева, он там.

На Еммине обличчя набігла хмарка.

— Ми намагаємося віддалитися від моря, а не наблизитися до нього. Мабуть, уночі ми зробили петлю.

Ми пішли за Г’ю туди, звідки він з’явився. Бронвін несла на плечі пані Сапсан, а на руках — бідолашну хвору Клер. За сотню ярдів між деревами прозирали сірі проблиски: то була якась широка водойма.

— Ой, який жах, — забідкався Горацій. — Вони загнали нас прямісінько у свої лапи!

— Я ніяких солдатів не чую, — сказала Емма. — І взагалі нічого не чую. Навіть шуму океану.

— Бо це не океан, довбешко, — з цими словами Єнох побіг до води. Коли ми його наздогнали, він стояв, зануривши ноги в теплий пісок, і дивився на нас із самовдоволеною усмішкою, немовби промовляючи: «А що я вам казав!» Він мав рацію: то було не море. То було сіре, вкрите туманом озеро. З усіх боків його обступали ялини, а спокійна поверхня була гладенькою, мов сланець. Та найбільш видатну його рису я помітив не одразу: лише коли Клер показала пальцем на велике кам’яне утворення, що стирчало неподалік на мілині. Спочатку я лише ковзнув по ньому поглядом, та потім придивився уважніше. У ньому було щось моторошне і до болю знайоме.

— Це велетень із казки! — вигукнула Клер, сидячи на руках у Бронвін і показуючи пальцем. — Катберт!

Бронвін погладила її по голівці.

— Шшш, зайчику, у тебе жар.

— Не сміши, — пхикнув Єнох. — Це просто скеля.

Але то була не просто скеля. Вітер і дощ трохи стерли риси, проте камінь був дуже схожий на велетня, що по шию занурився у воду. Було чітко видно, що в нього є голова, шия, ніс і навіть борлак, а на голові росли карликові дерева, які нагадували розпатлану кучму. Та справжній неспокій вселяло розташування тієї голови — була вона закинута назад, із роззявленим ротом, як у того велетня з казки, читаної вчора перед сном, велетня, котрий перетворився на камінь, благаючи своїх друзів на вершині гори поговорити з ним.

— Дивіться! — вигукнула Оливка і показала на кам’яну кручу віддалік. — Напевно, то Катбертова гора!

— Велетні існують, — пробурмотіла Клер слабким, але сповненим зачудування голосом. — У «Казках» усе насправді!

— От не варто робити безглуздих висновків, — скривився Єнох. — Що більше схоже на правду? Що той, хто писав казку, яку ми вчора читали, побачив скелю у формі голови велетня і надихнувся нею, чи те, що ця скеля у формі голови справді була велетнем?

— Ти з усього глузуєш, — дорікнула йому Оливка. — Я вірю у велетнів, а ти можеш не вірити!

— «Казки» — це лише казки, вигадка, не більше, — пробуркотів Єнох.

— Дивно, — сказав я. — Так само я думав про всіх вас, поки не побачив на власні очі.

Оливка розсміялася.

— Джейкобе, який ти дурненький. Ти справді думав, що ми — вигадка?

— Авжеж. Та навіть після того, як познайомився з вами, я не одразу повірив у вашу реальність. Думав, може, у мене стріха їде.

— Реально чи ні, це точно неймовірний збіг обставин, — поважно проказав Мілард. — Лише вчора ввечері ми читали цю казку, а наступного ранку натрапили на ту саму географічну ділянку, з якої ту казку писали? Які шанси?

— Я не думаю, що це збіг, — відповіла Емма. — Пані Сапсан сама розгорнула книжку, пам’ятаєте? Мабуть, вона навмисне вибрала цю казку.

Бронвін повернулася до птахи на плечі й спитала:

— Пані С, це правда? Чому?

— Бо це щось означає, — сказала Емма.

— Безперечно, — кивнув Єнох. — Це означає, що ми повинні вилізти на ту скелю. І тоді, може, побачимо вихід із цього лісу!

— Я мала на увазі, що сама казка щось означає, — уточнила Емма. — Чого хотів велетень? Про що він просив, знову і знову?

— Щоб із ним хтось поговорив! — як зразкова школярка, відповіла Оливка.

— Точно, — кивнула Емма. — Тож, якщо він хоче поговорити, вислухаймо його. — Сказавши це, вона зайшла у воду озера й рушила до скелі.

Ми розгублено спостерігали за нею.

— Куди це вона? — спитав Мілард, начебто звертаючись до мене. Я похитав головою.

— За нами женуться витвори! — крикнув їй у спину Єнох. — Ми відчайдушно заблукали! Чим ти, о пташки, думаєш?

— Я думаю, як дивна! — крикнула у відповідь Емма. Вона побрьохала по мілині до підніжжя скелі, потім вилізла до щелепи й зазирнула в роззявлений рот.

— Ну? — гукнув я. — Що бачиш?

— Не знаю, — відповіла вона. — Схоже, тут глибоко. Я залізу, пороздивляюся!

Емма видряпалася по скелі й залізла в кам’яний рот велетня.

— Злазь звідти, поки не покалічилася! — закричав Горацій. — Ти змушуєш усіх нервуватися!

— Та це тільки тебе все нервує, — відказав йому Г’ю.

Емма вкинула камінь у горло велетня й прислухалася до відлуння. Хотіла вже було сказати: «Я думаю, це може бути…» — та раптом послизнулася на розхитаному камені, й останнє її слово загубилося, бо вона замахала руками й ногами, але згрупувалася і не впала.

— Обережно! — крикнув я, бо серце зайшлося. — Чекай, я теж іду!

Я побрьохав до неї.

— Це може бути що? — перепитав Єнох.

— Єдиний спосіб усе з’ясувати! — радісно вигукнула Емма й полізла в рот велетня.

— О Господи, — сказав Горацій. — Вона полізла…

— Стій! — знову крикнув я, та вона вже зникла з поля зору в горлянці велетня.

Зблизька велетень виявився навіть більшим, ніж із берега, і, зазираючи в надра його темної горлянки, я міг заприсягтися, що чую дихання старого Катберта. Я склав руки рупором і покликав Емму. Голос повернувся відлунням. Інші діти теж зайшли у воду, проте я не міг їх чекати — що, як з нею там біда сталася? — тож стиснув зуби, опустив ноги в темряву і стрибнув.

Падав я довго. Цілу секунду. Потім плюсь — шубовснув у воду, таку холодну, що аж охнув. Усі м’язи стислися. Я мусив нагадати собі пливти навстоячки, інакше піду на дно. То була затемнена вузька камера, наповнена водою. Вибратися з довгого гладенького горла велетня було неможливо: ні мотузки, ні драбини, ні виступів для ніг. Я кричав, кличучи Емму, та її ніде не було видно.

«О Боже, — подумав я. — Вона втопилася!»

Але потім щось залоскотало мені руки, навколо запухирилися бульбашки, і через мить на поверхню виринула Емма, судомно хапаючи ротом повітря.

У блідому світлі здавалося, що вона в порядку.

— Ти чого чекаєш? — спитала вона, поплескуючи по воді долонею, наче хотіла, щоб я пірнув з нею. — Ходімо!

— Ти здуріла? — поцікавився я. — Ми в пастці!

— Звісно, ні!

Згори долинув голос Бронвін.

— Агоооов, я чую, що ви внизу! Що ви там знайшли?

— Я думаю, це вхід у контур! — прокричала їй Емма. — Скажи всім, хай стрибають і не бояться — ми з Джейкобом зустрінемо вас на тому боці!

А тоді вона взяла мене за руку, і хоч я не зовсім розумів, що відбувається, але глибоко вдихнув і дозволив їй потягти мене під воду. Ми перевернулися головами вниз і попливли до діри в скелі, куди могла пройти людина. Звідти просочувалося денне світло. Емма заштовхнула мене всередину, сама пропливла за мною, ми подолали шахту приблизно десять футів завдовжки й випливли в озеро. Над головами в нас хвилювалася його поверхня, а над нею — блакитне переломлене небо. Ми потроху до неї наближалися, і вода різко потеплішала. А тоді ми вирвалися назовні, зойком вдихнули повітря, і я миттю відчув, що змінилася погода — тепер вона була жарка й вогка; і світло змінилося на золотаве передвечірнє. Та й глибина озера була іншою — тепер воно доходило велетню аж до підборіддя.

— Бачиш? — широко всміхнулася Емма. — Ми потрапили в інший час!

Отак ми опинилися в контурі — покинули помірний ранок тисяча дев’ятсот сорокового заради жаркого пообіддя якогось іншого, давнішого року, хоча важко було сказати, наскільки давнішого, тут, у лісі, далеко від розпізнаваних ознак цивілізації.

Одне за одним навколо нас виринали інші діти. Вони бачили, як усе змінилося, й робили свої висновки.

— Ви розумієте, що це означає? — вереснув Мілард. Він хлюпотів руками, описував кола у воді. Від захвату йому аж дух забило. — Це означає, що в «Казках» міститься таємне знання!

— То що, не такі вони вже й непотрібні? — спитала Оливка.

— Ох, чекаю — не дочекаюся, коли можна буде їх проаналізувати й зробити примітки, — сказав Мілард, потираючи руки.

— Міларде Налінгс, не смій писати в моїй книжці! — застерегла Бронвін.

— Але що це за контур? — запитав Г’ю. — Як думаєте, хто тут живе?

— Авжеж, Катбертові друзі-тварини, — відповіла Оливка.

Єнох підкотив очі, але промовчав і не сказав те, що думав: «Це лише казка!» Може, через те, що його свідомість потроху змінювалася.

— У кожному контурі є імбрина, — нагадала Емма, — навіть у загадкових контурах із книжок з казками. Тому ходімо знайдемо її.

— Добре, — погодився Мілард. — Де?

— Єдина місцина зі згаданих у казці, окрім цього озера, — гора. — Емма показала на скелю за деревами. — Хто готовий до походу в гори?

Ми були змучені й голодні всі до одного, але те, що ми знайшли контур, вдихнуло в нас нові сили. Ми залишили кам’яного велетня позаду і рушили через ліс до підніжжя скелі. Від спеки одяг швидко висихав. Поблизу скелі земля пішла вгору, а тоді вигулькнула вторована стежка, якою ми рушили крізь хащі ялинок і насипи каміння, поки стежина не стала такою стрімкою, що нам доводилося рачкувати, чіпляючись за похилу землю, щоб підтягуватися вперед.

— Сподіваюся, у кінці цієї стежини нас чекає щось дивовижне, — пробурчав Горацій, витираючи з лоба піт. — Бо джентльмени не потіють!

Стежина стала вузькою, мов стрічка. Праворуч від нас земля стрімко йшла вгору, а ліворуч — не менш стрімко обривалася вниз, в урвище, встелене килимом зелених ялинок.

— Притисніться до стіни! — попередила Емма. — Бо падати довго.

Лиш від погляду на те урвище мені запаморочилося в голові. Зненацька в мене стався напад невідомого досі страху висоти, від якого все стискалося у шлунку, і доводилося зосереджувати всю увагу на механічних рухах — просто ставити одну ногу перед другою.

Моєї руки торкнулася Емма.

— Ти як? — пошепки спитала вона. — Дуже блідий.

Я збрехав, що все в порядку, і примудрявся зберігати обличчя ще три повороти стежки, але на той час серце калатало, як скажене, і ноги так сильно тремтіли, що довелося сісти просто там, посеред вузької стежини, й перегородити дорогу решті дітей.

— Ого, — пробурмотів Г’ю. — Джейкоб здувся.

— Я не знаю, що зі мною, — промимрив я. Ніколи раніше я не боявся висоти, але тієї миті не міг навіть глянути за край прірви, щоб у шлунку все не перевернулося.

А потім виникла жахлива думка: а що, як я відчував не страх висоти, а страх порожняків?

Але цього не могло бути: ми зайшли в контур, куди порожнякам зайти було зась. Та все ж, що більше я прислухався до чуття, яке вирувало у мене в животі, то більше переконувався, що турбує мене зовсім не урвище, а щось за ним.

Я мусив побачити на власні очі.

Усі стурбовано щебетали мені на вухо, питали, що таке, що зі мною. Я заблокував їхні голоси, нахилився вперед, сперся на руки й підповз ближче до краю стежки. Що ближче я підповзав, то гірше було шлунку — його наче дерли на клапті зсередини. За кілька дюймів я міцно притисся грудьми до землі й потягнувся вперед, щоб ухопитися пальцями за край, а потім підтягнувся, щоб зазирнути через нього.

На те, щоб помітити порожняка, у мене пішло кілька секунд. Спершу він здався лише маревом на тлі скелястої поверхні, мерехтінням повітря, схожим на хвилі тепла, що підіймаються від розжареної машини. Викривлення, ледь помітне.

Так їх бачили звичайні люди, та й дивні теж — усі, хто не мав таких здібностей, як я.

А тоді я відчув, як оживає моє вміння. Дуже швидко вихор у животі звузився до однієї-єдиної точки болю. Після чого (я й сам не здатен до пуття пояснити, як це сталося) вихор став скерованим, з цятки видовжився у лінію, з одного виміру перейшов одразу в два. Та лінія, мов стрілка компаса, вказувала діагонально на мерехтливу пляму за сто ярдів унизу, ліворуч від гори. Хвилі й відблиски збиралися в щільну чорну масу, людиноподібну істоту, зліплену з мацаків і тіней, що тулилася до скелі.

Потвора побачила, що я помітив її, і все її страхітливе тіло напружилося. Вона втислася у скелю, роззявила рота, повного гострих, як у пилки, зубів, і заверещала так, що мало не луснули барабанні перетинки.

Моїм друзям не потрібно було, щоб я описував побачене. Досить було і звуку.

— Порожняк! — закричав хтось.

— Тікаймо! — підхопив хтось інший, хоча це було очевидно.

Я поспіхом відповз від краю урвища, мене рвучко поставили на ноги, і ми побігли всі разом, але не вниз, а вгору, назустріч невідомості, а не до рівної землі й виходу з контуру, який лишився позаду. Та вертатися було запізно — я відчував, як порожняк стрибає з валуна, щоб ухопитися за край урвища, однак на певній відстані від нас, нижче стежкою, щоб відрізати нам шлях назад у разі, якщо ми спробуємо спуститися. Потвора хотіла влаштувати нам пастку.

То було щось нове. Досі я ще не мав змоги відстежувати порожняків якось інакше, ніж за допомогою очей, та тепер відчував, що стрілочка компаса в животі вказує назад, і перед внутрішнім зором стояла картина, як потвора повзе до пласкої землі. Неначе, побачивши порожняка, я поглядом причепив до нього маячок.

Ми забігли за ріг (схоже, мій скороминущий страх висоти мов рукою зняло) і наткнулися на гладеньку кам’яну стіну щонайменше п’ятдесят футів заввишки. Тут стежка обривалася. Довкола нас земля йшла вниз під шаленими кутами. На стіні не було ні драбини, ні виступів, за які можна було б чіплятися руками. Ми несамовито шукали якийсь інший шлях (таємний прохід у скелі, двері, тунель), але його не було, як не було й способу йти вперед, крім вибратися нагору. А вибратися нагору можливості не було, хіба що на повітряній кулі чи якби казковий велетень простягнув руку допомоги.

Нас охопила паніка. Пані Сапсан пронизливо закричала, Клер розплакалася, а Горацій заголосив:

— Це кінець, ми всі помремо!

Решта роззиралися навколо у відчайдушних пошуках порятунку. Фіона водила руками по стіні, шукаючи тріщин, де могла затриматися земля, з якої вона б виростила ліану чи ще якусь лозу, щоб можна було вилізти нагору. Г’ю підбіг до краю стежки й зазирнув у прірву.

— Ех, був би парашут, стрибнули б!

— Я можу бути парашутом, — запропонувала Оливка. — Хапайтеся за мої ноги!

Але спуск був довжелезним, а внизу нас підстерігав темний і небезпечний ліс. Бронвін вирішила, що краще відправити Оливку вгору прямовисною скелею, ніж униз. Притискаючи однією рукою до себе мляву Клер, яка тремтіла від жару, Бронвін підвела Оливку за руку до стіни.

— Скидай черевики! — наказала вона. — Бери Клер і пані С та піднімайся нагору якнайшвидше!

Оливка злякано подивилася на неї.

— Не знаю, чи вистачить у мене сил, — зарюмсала вона.

— Кізочко, ти мусиш спробувати! Лише ти можеш їх захистити! — Вона стала навколішки, поставила Клер на ноги, і хвора дівчинка, хитаючись, перейшла на руки до Оливки. Та міцно її притисла до себе, скинула свинцеві черевики, а коли вони вже підіймалися, Бронвін пересадила пані Сапсан зі свого плеча Оливці на маківку. Із тим вантажем Оливка злітала дуже повільно, і тільки тоді вони втрьох справді злетіли в повітря, коли пані Сапсан забила здоровим крилом і потягла Оливку вгору за волосся, а мала вереснула й задриґала ногами.

Порожняк майже дістався рівної землі. Я знав це точно, наче міг бачити на власні очі. Ми гарячково шукали на землі щось, що могло б послужити зброєю, але знайшли тільки камінці.

— Я можу бути зброєю. — Емма сплеснула в долоні, розвела їх у боки, і між ними ожила ревуча куля вогню.

— І про моїх бджіл не забувайте! — Г’ю розтулив рота і випустив рій. — Якщо їх роздратувати, вони болюче жалять.

Єнох, котрий завжди примудрявся не в тему розсміятися, і цього разу зареготав.

— І який у тебе план? Запилити потвору до смерті?

Г’ю не звернув на нього уваги й натомість розвернувся до мене.

— Джейкобе, ти будеш нашими очима. Просто кажи, де тварюка, і ми його зажалимо.

Компасна стрілка болю повідомляла мені, що потвора вже на стежці, і те, як швидко наповнювала мене її отрута, свідчило, що наближається вона швидко.

— От-от з’явиться. — Я показав на вигин стежки, якою ми прийшли. — Будьте напоготові. — Якби не адреналін, що вирував у моєму тілі, біль повністю позбавив би мене сил.

Ми зайняли позиції, щоб боротися чи тікати: хтось присів з піднятими, як у боксі, кулаками, інші стали в пози спринтерів перед стартовим пострілом, хоча ніхто не знав, куди бігти.

— Який гнітючий і невтішний кінець наших пригод, — констатував Горацій. — Нас з’їсть порожняк на уельських болотах!

— Я думав, вони не можуть заходити в контури, — зауважив Мілард.

— Та кому яке діло, як він зайшов! — відрізала Емма. — Головне, що він тут, і голодний.

І тут десь угорі тихим голосом скрикнули:

— Обережно, унизу!

Я повернувся і побачив, як Оливчина голова зникає за верхівкою кам’яної стіни. А за мить через край нам перекинули щось схоже на довгу мотузку. Вона розмоталася, туго натяглася, а тоді на її кінці розгорнулася сітка і ляпнулася на землю.

— Швидше! — знову долинув Оливчин голос. — Тут є важіль. Усі хапайтеся за сітку, і я за нього потягну.

Ми побігли до сітки, але вона була крихітна, заледве розрахована на двох. До мотузки на рівні очей було прикріплено фотографію, яка зображала чоловіка в цій сітці. Підібгавши ноги, він висів трохи вище від рівня землі перед прямовисною скелею — цією самою скелею. Ззаду на фотографії було написано друкованими літерами:

Ця хитромудра штукенція виявилася чимось на кшталт примітивного ліфта, правда, призначеного для одного пасажира за раз, а не для восьми. Але в нас не було часу використовувати його за правилами, тому ми всі купою залізли в сітку, вистромили руки й ноги в дірки, вхопилися за мотузку вгорі й тримались, як могли.

— Піднімайте нас! — заволав я. Порожняк наближався, біль був нестерпний.

Кілька нескінченних секунд нічого не відбувалося. Порожняк вилетів з-за повороту. За ноги йому правили м’язисті язики, а людські кінцівки, атрофовані, теліпалися без ужитку. А тоді лунко заскреготів метал, мотузка туго напнулася, і ми рвучко поїхали вгору.

Порожняк майже подолав відстань, яка нас розділяла. Він мчав учвал з широко роззявленою пащекою, неначе хотів загребти нас, так, як кит харчується планктоном. Ми ще навіть до середини стіни не доїхали, коли він опинився під нами, подивився вгору і присів, наче пружина, що от-от розкрутиться.

— Він стрибатиме! — загорлав я. — Втягніть ноги в сітку!

Порожняк засадив свої язики в землю і стрибнув угору. Ми підіймалися швидко, і здавалося, що потвора не дострибне, та на найвищій точці стрибка один язик вистрілив угору й обвився довкола Емминої щиколотки.

Емма пронизливо закричала і вдарила монстра іншою ногою, але сітка, струсонувшись, зупинилася, бо намотувальний пристрій нагорі був надто слабким, щоб підняти нас усіх разом із порожняком.

— Заберіть його від мене! — волала Емма. — Заберіть-заберіть-заберіть!

Я теж спробував дати йому копняків, але язик порожняка був міцним, як сталева линва, а його поверхню вкривала тисяча живих присосок, тому кожен, хто намагався його віддерти, сам прилипав. А порожняк підтягувався вгору, його щелепа наближалася, і ми вже відчували віддих, що смердів могилою.

Емма крикнула, щоб хтось її тримав, і я однією рукою вхопив її ззаду за сукню. Бронвін відпустила сітку, тримаючись лише ногами, і обхопила Емму за талію. А потім перестала триматися й сама Емма (лише ми з Бронвін утримували її від падіння) та вільними руками потяглася вниз і з виляском ухопилася за язик.

Порожняк заверещав. Засичали присоски вздовж поверхні язика й на очах стали зіщулюватися. Повалив чорний дим. Емма стиснула руки сильніше, заплющила очі й завила, але, як я зрозумів, не від болю. То був радше бойовий клич. Порожняк був змушений відпустити її ногу. Пошкоджений мацак розкрутився й зісковзнув. Настала сюрреалістична мить, коли не порожняк тримав Емму, а Емма тримала порожняка. Потвора звивалася й вищала під нами, їдкий дим від спаленої плоті забивав ніздрі, й нам довелося закричати, щоб вона його відпустила. Лише тоді Еммині повіки рвучко розплющилися, й вона неначе згадала, де перебуває, і розтиснула руки.

Порожняк, хапаючись за повітря, полетів униз. Коли цей тягар раптово зник, ми моментально злетіли в сітці вгору, через край стіни, і безладно попадали на землю. Там нас чекали Оливка, Клер і пані Сапсан, і коли ми виборсалися з сітки й спотикаючись відійшли від краю, Оливка зустріла нас оплесками, пані Сапсан — пронизливими скриками, а Клер, яка лежала на землі, підвела голову і кволо нам усміхнулася.

Ми відчували запаморочення — і вдруге за декілька днів були приголомшені тим, що живі.

— Ти, кізочко, вже вдруге рятуєш нам життя, — сказала Бронвін Оливці. — А ви, міс Еммо… я знала, що ви хоробра, та це перевершило всі мої сподівання.

Емма лише плечима знизала.

— Було так: або я його, або він мене, — відповіла вона.

— Повірити не можу, що ти його торкнулася, — скривився Горацій.

Емма витерла руки об сукню, піднесла їх до носа і скривилася.

— Сподіваюся, цей сморід швидко вивітриться, — сказала вона. — Та тварюка смерділа смітником!

— Як твоя нога? — спитав я. — Болить?

Вона стала навколішки й спустила шкарпетку, відкривши широкий червоний набряк, що оповивав щиколотку.

— Нічого страшного. — Емма обережно торкнулася щиколотки. Та коли підвелася й перенесла вагу на ту ногу, я побачив, що вона скривилася.

— Сильно ж ти допоміг! — прогарчав на мене Єнох. — «Тікайте!» — сказав онук мисливця на порожняків.

— Якби дідусь утік від порожняка, який його вбив, він міг би залишитися живим, — відповів я. — Тому це хороша порада.

І тут я почув глухий удар з-попід стіни, якою ми щойно вибралися. У животі знову завирувало Чуття. Я підійшов до краю і визирнув. Порожняк, живий-здоровий, біля підніжжя стіни пробивав язиками заглиблення в скелі.

— Погані новини, — повідомив я. — Він, коли падав, не вбився.

Миттю Емма опинилася коло мене.

— Що він робить?

Я дивився, як почвара вкручує язик у готовий отвір, підтягується й робить наступний. Він створював опори для ніг — точніше, для язика.

— Намагається вилізти по стіні, — поінформував я. — Господи, воно наче той клятий Термінатор.

— Що? — не зрозуміла Емма.

Я хотів був пояснити, але зрештою обмежився тим, що похитав головою. Однаково порівняння було дурним — порожняки страшніші й, напевно, смертельніші за будь-якого кіношного монстра.

— Ми повинні його зупинити! — заявила Оливка.

— А ще краще — від нього втекти! — уточнив Горацій.

— Тікати ми більше не будемо, — сказав Єнох. — Будь ласка, просто вбиймо цю кляту бридоту.

— Авжеж, — кивнула Емма. — Тільки як?

— У когось є казан киплячої олії? — поцікавився Єнох.

— А оце підійде? — почув я слова Бронвін і, повернувшись, побачив, що над головою вона тримає величезний валун.

— Можливо, — сказав я. — А як у тебе з прицілом? Зможеш кинути туди, куди я скажу?

— Постараюся. — Нетвердою ходою Бронвін підійшла до краю, обережно тримаючи в руках валун.

Ми стояли й дивилися через край.

— Трохи далі сюди. — Я дав їй знак ступити два кроки вліво. Та щойно хотів подати знак, щоб кидала камінь, як порожняк стрибнув з однієї опори на іншу, і тепер Бронвін стояла не там, де треба.

Порожняк робив собі опори швидше. Тепер він став рухомою мішенню. Погіршувало справу те, що валун, який тримала Бронвін, був єдиним у нашому полі зору. Якщо вона промаже, то другого шансу вже не буде.

Я змусив себе дивитися на порожняка, хоч потреба відвернутися була майже нестерпною. На кілька дивних секунд, поки перед очима все пливло, голоси моїх друзів віддалилися, я чув, як у вухах пульсує кров і серце калатає в порожнині грудей, мої думки помандрували в бік потвори, яка, вбивши мого діда, стояла над його пошматованим напівмертвим тілом, а тоді боягузливо втекла в ліс. Зір потьмарився, руки затряслися. Я спробував опанувати себе.

«Ти народжений для цього, — подумав я. — Тебе створили, щоб убивати таких потвор». Я повторював це собі під ніс, як мантру.

— Джейкобе, будь ласка, швидше, — попросила Бронвін.

Потвора зробила обманний маневр, ніби хотіла стрибнути вліво, а натомість стрибнула вправо. Я не хотів діяти навздогад і згаяти наш єдиний шанс убити переслідувача. Я хотів знати напевно. І якось, чомусь відчував, що я на це здатен.

Я став навколішки, так близько до краю урвища, що Емма взялася двома пальцями за петлю на моєму поясі, щоб підстрахувати від падіння. Зосередившись на порожняку, я повторював мантру: «Народжений убивати вас, народжений убивати». І хоча порожняк на мить застиг, видлубуючи заглибину в стіні, я відчув, як стрілка компаса в животі легенько коле праворуч.

То було наче передчуття.

Під вагою валуна Бронвін затремтіла.

— Ще трохи, і я його впущу! — застерегла вона.

Я вирішив довіритися інстинкту. Попри те, що місце, на яке вказувала стрілка мого компаса, було порожнє, я крикнув, щоб Бронвін кидала камінь туди. Вона нахилилася вперед і зі стогоном полегшення скинула свій тягар.

За мить після того, як вона жбурнула камінь, порожняк метнувся вправо — в те самісіньке місце, куди показував мій компас. Потвора звела очі вгору, побачила, що назустріч їй мчить валун, і хотіла була стрибнути знову — але їй забракло часу. Валун врізався в голову монстру й змів його тіло зі стіни. Зі страшним гуркотом порожняк і велетенський камінь приземлилися одночасно. З-під валуна вистрелили язики-мацаки, затремтіли й обм’якли. Довкола каменя великою густою калюжею розтеклася чорна кров.

— Пряме влучання! — заволав я.

На радощах дітлахи застрибали й заплескали в долоні.

— Він мертвий, мертвий! — кричала Оливка. — Страшелезний порожняк мертвий!

Бронвін згребла мене в обійми. Емма поцілувала в маківку. Горацій потиснув руку, а Г’ю поплескав по спині. Навіть Єнох — і той мене привітав.

— Молодець, — трохи неохоче визнав він. — Але не дери кирпу.

Я мав би стрибати від радощів, але чомусь не відчував нічого, лише оніміння, яке поширювалося водночас із тим, як відступав тремкий біль Чуття. Емма бачила, що я геть знесилений. Дуже обережно й непомітно для навколишніх вона взяла мене за руку й підтримала, коли ми відходили від краю.

— То був не щасливий збіг, — сказала вона. — Я не помилилася в тобі, Джейкобе Портман.

Стежка, що зайшла в глухий кут біля підніжжя стіни, починалася знову тут, угорі, вела вздовж хребта гори й зникала на вершині.

— На табличці, причепленій до мотузки, було написано: «Шлях до звіринцю», — сказав Горацій. — Як думаєте, так воно і є?

— Це ти бачиш сни про майбутнє, — нагадав йому Єнох. — От ти нам і скажи.

— А що таке звіринець? — поцікавилася Оливка.

— Це таке місце, де звірі зібрані, — пояснила Емма. — Щось ніби зоопарк.

Оливка радісно скрикнула й плеснула в долоні.

— Це друзі Катберта! Із казки! Ой, я так хочу з ними познайомитися. Як гадаєте, імбрина теж там живе?

— На цьому етапі, — обережно зауважив Мілард, — краще не робити жодних припущень.

Ми пішли стежкою. Мене досі хитало від зустрічі з порожняком. Скидалося на те, що мої здібності розвиваються, як і передбачав Мілард. Що більше я їх застосовував, то більше вони росли — точнісінько як м’язи. Помітивши порожняка, я вже міг за ним стежити, і якщо правильно зосередитися, то міг передбачати його наступний крок, більше відчуваючи, ніж знаючи, ідучи за тваринним інстинктом. Я відчував певну втіху від того, що дізнався дещо про свою особливість без жодних можливостей навчатись, крім здобувати знання з досвіду. Але навчався я не в безпечному контрольованому середовищі. Тут не було загорож, які б утримали мій м’яч від падіння в канаву. Кожна моя помилка призвела б до миттєвих і смертельних наслідків — як для мене, так і для моїх супутників. Мене непокоїло, що решта можуть повірити в мої надздібності — а ще гірше, у них міг повірити я сам. І я знав, що тієї ж миті, як я стану самовпевненим, — тієї самої миті, як я перестану мочитися в штани від страху перед порожняками, — станеться щось жахливе.

Може, і на краще було, що співвідношення жаху й самовпевненості в мене було рекордно нерівним. Десять до одного, я б сказав. Поки ми йшли, я поклав руки в кишені, бо боявся, що інші побачать, як вони тремтять.

— Дивіться! — раптом зупинилася посеред стежки Бронвін. — Хата у хмарах!

Ми вже були на середині шляху до вершини кряжа. Високо вгорі, віддалік, виднілася споруда, яка, здавалося, балансувала на краю пасма хмар. Коли ми вибралися на пагорб, то хмари розступилися й перед нами постав весь будинок. То була дуже маленька хатинка, і стояла вона не на хмарі, а на величезній вежі, збудованій всуціль із залізничних шпал, поставлених одна на одну. Уся ця конструкція височіла посеред порослого травою плато. Таких чудернацьких рукотворних споруд мені ще бачити не доводилося. Довкола неї на плато були розкидані хижки, а на дальньому краю видно було клаптик лісу, але на нього ми уваги не звернули — усі погляди було прикуто до вежі.

— Що це таке? — пошепки спитав я.

— Сторожова вежа? — висловила здогад Емма.

— Місце, з якого запускають літаки? — припустив Г’ю.

Але літаків ніде не було, як і жодного натяку на злітну смугу.

— Може, то місце, з якого запускають цепеліни, — озвався Мілард.

Я згадав старий фільм про те, як безталанний «Гінденбург» сідав на верхівку нібито радіовежі (не надто вона й відрізнялася від тієї, яку ми бачили перед собою), і поза шкірою пробіг мороз. А що, як це була база для дирижаблів, які полювали на нас на узбережжі, і ми, самі того не відаючи, забрели в кубло витворів?

— А може, це хатка, у якій живе імбрина, — сказала Оливка. — Чому всі постійно, одразу й негайно роблять найжахливіші припущення?

— По-моєму, Оливка діло каже, — підтримав її Г’ю. — Тут нема чого боятися.

І одразу ж йому відповіли — голосним нелюдським гарчанням, яке, здавалося, вирвалося з тіні, що панувала біля підніжжя вежі.

— Що це було? — спитала Емма. — Знову порожняк?

— Сумніваюся. — Чуття в мені рівномірно згасало.

— Не знаю і знати не хочу, — заявив Горацій, відступаючи.

Але вибору в нас не було — істота хотіла з нами познайомитися. І знову пролунало гарчання. Від нього всі волосини в мене на руках стали сторч, а за мить між двома нижніми шпалами показалася волохата морда. Вона загарчала на нас, мов скажений пес, з гострих ікол (яких був повен рот), потекла цівочками слина.

— Та що ж це таке, в ім’я предків? — пробурмотіла Емма.

— Чудова була ідея — прийти в цей контур, — сказав Єнох — Просто курорт якийсь, чесне слово.

Невідомо-що вибралося з-під шпал на сонце, присіло навпочіпки й злобно подивилося на нас із хижою посмішкою, наче прикидало, який на смак наш мозок. Я не зміг би сказати, людина то була чи тварина. Вдягнене в лахміття, воно мало тіло людини, але ходило, як мавпа. Згорблений торс нагадував нашого далекого предка, чия еволюція зупинилася мільйони років тому. Очі й зуби в нього були тьмяно-жовті, шкіра — бліда й вкрита темними плямами, а довге волосся перетворилося на видовжене сплутане гніздо.

— Хто-небудь, зробіть так, щоб воно здохло! — вигукнув Горацій. — Або принаймні щоб на мене не дивилося!

Бронвін поставила Клер на землю і стала в позу для бою, а Емма простягнула руки, щоб викликати вогонь… але вона була надто спантеличена, тому з долонь не зійшло нічого, крім хмарки диму. Людиноподібне створіння напружилося, загарчало, а тоді пружно зірвалося з місця, мов олімпійський бігун, — але помчало не до нас, а оббігло довкола, пірнуло за купу каміння і звідтам знову вигулькнуло з посмішкою, оголивши ікла. Воно гралося з нами, як кіт грається зі своєю жертвою перед тим, як прикінчити.

Здавалося, от-от — і воно зірветься й побіжить, цього разу на нас. Та раптом десь позаду чийсь голос скомандував: «Сидіти! Чемним будь!» І створіння послухалося: розслабилося, сидячи навпочіпки з висолопленим язиком. На морді застигла посоловіла усмішка.

Розвернувшись, ми побачили, що до нас спокійною ходою прямує собака. Я шукав очима того, хто говорив, але нікого не побачив. Аж раптом собака сам розтулив рота і сказав:

— Не звертайте уваги на Буркуна, він катастрофічно невихований! То він хотів вам подякувати. Той порожняк дуже нам дошкуляв.

Здавалося, пес говорить до мене, але я був такий здивований, що навіть відповісти не міг. Бо собака не просто говорив майже людським голосом (з вишуканим британським акцентом до того ж), а ще й тримав у товстогубому роті люльку, а на носі мав пару круглих зеленкуватих окулярів.

— Ох, сподіваюся, ви не надто образилися, — вів далі пес, неправильно витлумачивши мою мовчанку. — Буркун доброзичливий, але ви повинні йому пробачити. Він у буквальному розумінні виріс у хліві. Мене ж виховували у великому маєтку, я був сьомим нащадком сьомого нащадка у славетному роду мисливських собак. — І він вклонився з усією елегантністю, на яку тільки може бути здатен собака, тицьнувши носом у землю. — Едисон МакГенрі, ваш покірний слуга.

— Химерне ім’я для собаки, — прокоментував Єнох. Те, що тварина розмовляє, здавалося, нітрохи його не вразило.

Едисон уважно подивився на нього поверх окулярів.

— А на яке ймення, дозвольте спитати, відгукуєтеся ви?

— Єнох О’Конор, — гордо назвався Єнох, трохи випнувши груди.

— Химерне ім’я для замурзаного хлопчика з пухкими щоками. — Едисон став на задні лапи, і виявилося, що вони з Єнохом майже однакові на зріст. — Так, я собака, проте особливий. То чому я маю називатися, як звичайний пес? Мій колишній хазяїн називав мене Боксі, і я терпіти не міг це прізвисько — то було страшне приниження моєї гідності! — тому я вкусив його за щоку і взяв собі його ім’я. Гадаю, Едисон більше пасує тварині з моїм інтелектуальним потенціалом. Це сталося до того, як мене знайшла і забрала сюди пані Королик.

На згадку про ім’я імбрини всі просяяли й між нами пробіг жаркий імпульс надії.

— Вас забрала пані Королик? — перепитала Оливка. — А як же велетень Катберт?

— Хто? — не зрозумів Едисон, та одразу ж похитав головою. — А, точно, казка. Боюся, що це просто байка, не більше, яку колись давно породила та цікавої форми скеля внизу і дивний звіринець пані Королик.

— Я ж казав, — промурмотів Єнох.

— А де сама пані Королик? — поцікавилася Емма. — Нам треба з нею поговорити!

Едисон подивився на хатинку на верхівці вежі.

— Це її резиденція, проте її немає вдома. Вона знялася й полетіла кілька днів тому, щоб допомогти своїм сестрам-імбринам у Лондоні. Там, бачте, війна… Думаю, ви всі про це чули, так? Саме тому ви подорожуєте такі занехаяні, як біженці?

— На наш контур напали, — пояснила Емма. — А потім усі наші речі потонули в морі.

— І самі ми мало не втопилися, — додав Мілард.

Зачувши його голос, собака аж підскочив.

— Невидимка! Яка рідкісна дивовижа. Ще й американець із вами, — додав він, киваючи на мене. — Які ви дивні, навіть як на дивних. — Він знову став на чотири лапи й повернувся лицем до вежі. — Ходімо, познайомлю вас із рештою. Вони будуть у захваті від знайомства. Та й після довгої подорожі ви, біднятка, мабуть, вмираєте з голоду. Живильний провіант скоро буде подано!

— Нам ще ліки потрібні. — Бронвін присіла, щоб узяти на руки Клер. — Ця крихітка дуже хвора.

— Зробимо для неї все, що зможемо, — сказав пес. — Ми повинні зробити це й набагато більше, бо ми в боргу перед вами за те, що допомогли владнати нашу проблемку з порожняком. Як я вже казав, вельми надокучливим.

— А що він сказав після слова «живильний»? — спитала Оливка.

— Харч, їстівне, їжа! — відповів пес. — Вас нагодують по-королівському!

— Але я не люблю собачого корму, — сказала Оливка.

Едисон розсміявся, і тембр його сміху був навдивовижу людським.

— Я теж не люблю, міс.

Розділ четвертий

Едисон покрокував на чотирьох лапах, задерши догори кирпатого носа, а людиноподібна істота Буркун скакала довкола нас, мов навіжений собака. З-поза трави, що росла жмутами, і розкиданих тут і там халупок на нас дивилися морди — переважно волохаті, найрізноманітніших форм і розмірів. Коли ми підійшли до середини плато, Едисон став на задні лапи й сказав:

— Друзі, не бійтеся! Підійдіть і познайомтеся з дітьми, які позбавили нас непроханого гостя!

Одна за одною на галявку повиходили химерні тварини. Едисон називав їх по черзі. Першому створінню, наче горішню половину мініатюрного жирафа пришили до нижньої половини віслюка, тому воно незграбно пересувалося на двох задніх ногах — єдиних своїх кінцівках.

— Це Дідра, — представив Едисон. — Емурафа. Це як віслюк і жирафа разом, тільки ніг менше і вдача капосна. Вона зовсім не вміє програвати в карти, — пошепки додав він. — Ніколи не грайте з емурафою в карти. Дідро, привітайся.

— Бувайте! — сказала Дідра, і її великі кінські губи розійшлися, оголюючи великі випнуті зуби. — Який кошмарний день! Мені дуже неприємно з вами познайомитися! — І вона зайшлася по-віслючому верескливим сміхом. — Це я дражнюся.

— Дідра вважає себе дотепницею, — пояснив Едисон.

— Якщо ти віслюк і жирафа, то чому тебе не називають віслорафою? — спитала Оливка.

Дідра насупилася.

— Що це за жахлива назва? Емурафа легко скочується з язика, тобі так не здається? — Для наочності вона висолопила язика, товстого, рожевого, три фути завдовжки, та його кінчиком поправила тіару в Оливки на голові. Оливка вереснула й, підсміюючись, забігла за спину Бронвін.

— А тут усі тварини розмовляють? — спитав я.

— Лише ми з Дідрою, — відповів Едисон. — І це добре, бо кури й так не замовкають, хоч і слова не можуть сказати! — І, наче за сигналом, з обпаленого почорнілого курника нам назустріч із квохтанням вискочила зграйка курей.

— А! — сказав Едисон. — Ось і дівчатка.

— А що сталося з їхнім курником? — спитала Емма.

— Щоразу, коли ми його ремонтуємо, вони влаштовують там пожежу, — пожалівся він. — Така морока. — Едисон повернувся і кивнув в інший бік. — Може, вам краще трохи відійти? Коли вони хвилюються…

БАХ! — наче чверть шашки динаміту вибухнула, і ми всі підскочили. Останні кілька непошкоджених дощок курника розкололися і полетіли в повітря.

— …у них вибухають яйця, — закінчив він.

Коли розвіявся дим, ми побачили, що кури йдуть нам назустріч, цілі, неушкоджені й начебто зовсім не здивовані вибухом. Довкола них повільно осідала товстими сніжинками хмарка пір’я.

У Єноха відвисла щелепа.

— Хочете сказати, ці кури кладуть вибухові яйця?! — вигукнув він.

— Лише коли хвилюються, — пояснив Едисон. — А так здебільшого їхні яйця цілком безпечні — і смачнючі! Але через ті, що вибухають, їх назвали не дуже приємно — армагеддонські кури.

— Не підходьте до нас! — закричала Емма курям. — Ви нас усіх підірвете!

Едисон розсміявся.

— Запевняю вас, вони хороші й цілком безпечні. А яєць не відкладають ніде, крім курника. — Кури радісно сокорили у нас під ногами. — Бачите? — сказав пес. — Ви їм сподобались!

— Це психушка! — заявив Горацій.

Дідра засміялася.

— Ні, голубчику. Це звіринець.

Далі Едисон відрекомендував нас кільком представникам тваринного світу, чиї особливості не так впадали у вічі, зокрема сові, яка мовчки пильно спостерігала за нами з гілляки, та групі мишей, які, здавалося, то зникали, то виринали знову, неначе половину свого часу проводили в якомусь іншому вимірі. А ще був цап із дуже довгими рогами й бездонними чорними очима, сирота зі стада дивних цапів, які колись жили в лісі внизу.

Коли всі тварини зібралися, Едисон заволав:

— Тричі «ура» тим, хто вбив порожняка!

Дідра закричала по-ослячому, цап ударив копитом об землю, сова пугукнула, кури засокотали, а Буркун буркнув на знак схвалення. І поки все це відбувалося, Бронвін та Емма обмінялися поглядами. Бронвін зиркнула вниз на пальто, під яким ховалася пані Сапсан, і підвела погляд на Емму, запитуючи: «Тепер?» Та Емма у відповідь похитала головою: «Ще ні».

Бронвін поклала Клер на траву під розложистим деревом. Дівчинка пітніла й тремтіла, то непритомніла, то знову приходила до тями.

— Є один еліксир від лихоманки. Я бачив, як його готувала пані Королик, — сказав Едисон. — Бридкий на смак, проте дієвий.

— Мама колись варила мені курячий суп, — підкинув я ідею.

Кури схвильовано заквоктали, а Едисон зиркнув на мене сердито.

— Він пожартував! — заспокоїв пес. — Просто пожартував, такий безглуздий жарт, ха-ха! Курячого супу не існує в природі!

Едисон і емурафа пішли готувати еліксир — з допомогою Буркуна на його відставлених убік великих пальцях. Зовсім скоро вони повернулися з мискою якогось варива, що нагадувало брудну воду після миття посуду. Щойно Клер випила все до останньої краплинки й знову заснула, тварини влаштували для нас скромну учту: кошики свіжого хліба, печених яблук і зварених круто яєць (не вибухових). Усе це подали нам до рук, бо тарілок, виделок і ножів у них не було. Я й не усвідомлював, як зголоднів, поки менш ніж за п’ять хвилин не поглинув три яйця й хлібину.

Наївшись, я відригнув, витер рота, підвів погляд і побачив, що всі тварини зацікавлено нас роздивляються. Їхні очі були такі жваві, у них світився такий розум, що я трохи заціпенів і мусив побороти всеохопне відчуття, що я сплю і все це мені сниться.

Біля мене їв Мілард. Я розвернувся до нього і спитав:

— А ти раніше чув про те, що існують дивні тварини?

— Лише з дитячих казок, — з повним хліба ротом відповів він. — Як дивно, що нас привела до них саме така казка.

Лише Оливку, здавалося, побачене нітрохи не збентежило. Може, тому, що вона була ще дуже маленька (принаймні частково) і відстань між казками та реальним життям не видавалася їй такою неосяжною.

— А де інші тварини? — спитала вона в Едисона. — У казці про Катберта були ходуленогі ведмегрими й двоголові рисі.

Щойно прозвучали ці слова, як урочистий настрій тварин мов рукою зняло. Буркун сховав обличчя у великих лапах, а Дідра зітхнула з тихим іржанням.

— Не питай, не питай, — і вона опустила довгасту голову. Але було запізно.

— Ці діти допомогли нам, — промовив Едисон. — Вони заслуговують на те, щоб почути нашу сумну історію, якщо в них є таке бажання.

— Якщо ви не проти нам розповісти, — кивнула Емма.

— Я люблю сумні історії, — сказав Єнох. — Особливо ті, у яких принцес пожирають дракони і в кінці всі вмирають.

Едисон прокашлявся.

— У нашому випадку радше навпаки — принцеса з’їла дракона, — сказав він. — Останні роки були важкими для таких, як ми, а перед тим було кілька важких століть. — Пес крокував туди й назад, і голос у нього набув урочистості, як у проповідника. — Колись давно в цьому світі було повно дивних звірів. У дні Алдінна на Землі було більше дивних тварин, ніж дивних людей. Такого розмаїття форм і розмірів ви й близько собі уявити не зможете: кити, що вміли літати, як птахи, хробаки завбільшки з будинок, собаки, вдвічі розумніші за мене, хоч у це й важко повірити. У деяких були свої царства, очолювані звірями-правителями. — В очах у пса промайнула ледь помітна іскра, неначе він був такий старий, що пам’ятав світ таким. Він глибоко зітхнув, іскра згасла, і він повів далі. — Але нині наша чисельність не становить навіть дрібної частки від того, що було раніше. Ми майже вимерли. Хтось із вас знає, що сталося з дивними тваринами, які колись населяли світ?

Ми мовчки жували, присоромлені через те, що не знали.

— Що ж, — сказав він. — Ходімо, я покажу. — Він вибіг на сонце і озирнувся, чекаючи, щоб ми пішли за ним.

— Будь ласка, Еді, — попросила емурафа. — Не тепер. Наші гості обідають!

— Вони спитали, от я й розповідаю, — сказав Едисон. — Їхній хліб за кілька хвилин нікуди не втече.

Ми неохоче відклали їжу й пішли за собакою. Фіона залишилася глядіти Клер (дівчинка ще спала), а ми в супроводі Буркуна й емурафи, яка стрибала позаду, перетнули плато й підійшли до лісочка на дальньому краю. Звивиста стежка петляла між деревами, під ногами шурхотів гравій. Ми вийшли на галявину. Перед самою галявиною Едисон сказав:

— Дозвольте представити вам найкращих з-поміж дивних тварин усіх часів!

Дерева розступилися, і перед нашими очами постало маленьке кладовище з охайними рядами білих надгробних каменів.

— О ні, — почув я слова Бронвін.

— Напевно, тут лежить більше дивних тварин, ніж тепер живе по всій Європі. — Едисон попрямував до однієї могили, обережно обходячи інші, і поклав передні лапи на надгробок. — Її звали Помпі. Вона була прекрасною собакою, вміла загоювати рани, кілька разів лизнувши їх язиком. Справжнє диво! А проте погляньте, як з нею поводилися. — Едисон цокнув язиком, і Буркун вибіг уперед з книжечкою в руках, яку тицьнув мені. То був фотоальбом, розгорнутий на фотографії собаки в упряжці, яка, ніби мул чи кінь, везла маленьку двоколку. — Вона була рабинею в мандрівному цирку, — пояснив Едисон, — змушена тягати товстих розбещених дітлахів, наче якась тяглова звірина. Іноді її навіть били батогами! — Його очі горіли від гніву. — Коли її врятувала пані Королик, бідолашна Помпі була страшенно замучена, напівмертва. Вона протрималася кілька тижнів після того, як прибула до нас, а потім переселилася в цю землю навіки.

Я передав книжечку по колу. Усі, хто бачив фотографію, зітхали, чи хитали головами, чи щось гірко бурмотіли собі під носа.

Едисон перейшов до іншої могили.

— Ще величнішою була Ка’аб Магда, — сказав він. — Дикозвір з вісімнадцятьма бивнями, вона блукала контурами в Зовнішній Монголії. І була колосально лячна! Земля двигтіла під копитами, коли вона бігла. Кажуть, вона навіть переходила Альпи з військом Ганнібала у двісті вісімнадцятому році до нашої ери. А кілька років тому її застрелив якийсь мисливець.

Буркун показав нам знімок літньої огрядної жінки, яка мала такий вигляд, ніби щойно повернулася з африканського сафарі. Вона сиділа в химерному кріслі, зробленому з бивнів.

— Не розумію, — сказала Емма, роздивляючись фото. — А де Ка’аб Магда?

— На ній сидять, — відповів Едисон. — Мисливець зробив з її бивнів крісло.

Емма мало не впустила альбом.

— Це огидно!

— Якщо це вона, — Єнох постукав по фотографії, — то хто похований тут?

— Крісло, — сказав Едисон. — Яке печальне марнування дивного життя.

— Це кладовище повне історій, схожих на Магдину, — сказав Едисон. — Пані Королик хотіла, щоб цей звіринець був ковчегом, але врешті-решт він став усипальницею.

— Як і всі наші контури, — додав Єнох. — Як і саме царство дивних. Невдалий експеримент.

— «Цей звіринець конає», — часто повторювала пані Королик. — Голос Едисона став тоншим, бо він копіював її. — «А я безсилий спостерігач на довгому похороні!»

Від згадки про неї очі Едисона зволожилися, але досить швидко сльози висохли.

— Вона дуже любила вистави.

— Будь ласка, не говори про нашу імбрину в минулому часі, — попросила Дідра.

— Любить, — виправився він. — Пробачте. Любить вистави.

— На вас полювали. — Еммин голос тремтів від хвилювання. — Саджали в клітки й відправляли в зоопарки.

— Так, як робили мисливці в казці про Катберта, — нагадала Оливка.

— Так, — кивнув Едисон. — Деякі істини легше донести у формі міфу.

— Але Катберта не існувало, — сказала Оливка, потроху починаючи розуміти. — Велетня не було. Лише птаха.

— Дуже особлива птаха, — уточнила Дідра.

— Ви переживаєте за неї, — зауважив я.

— Авжеж, переживаємо, — кивнув Едисон. — Наскільки мені відомо, пані Королик — єдина імбрина, яку ще не викрали. Вона дізналася, що її викрадених сестер вивезли в Лондон, і полетіла на допомогу, не вагаючись і не думаючи про власну безпеку.

— І про нашу теж, — пробубоніла Дідра.

— Лондон? — перепитала Емма. — Ви точно знаєте, що викрадених імбрин забирають туди?

— Абсолютно точно, — відповів пес. — У пані Королик є в тому місті шпигуни, зграя дивних голубів, які за всім стежать і доповідають їй. Нещодавно декілька голубів прилетіло до нас, жахливо стривожені. З собою вони принесли звістку про те, що імбрин утримували — і досі утримують — у каральних контурах.

Декілька дітей охнули, але я гадки не мав, про що говорить пес. Тому спитав:

— Що таке каральний контур?

— Їх створено для того, щоб утримувати впійманих витворів, запеклих злочинців та небезпечних божевільних, — пояснив Мілард. — Вони зовсім не схожі на ті контури, які ми бачили. Дуже, дуже страшні місця.

— А тепер їх охороняють витвори зі своїми порожняками, тут сумнівів бути не може, — сказав Едисон.

— Господи! — вигукнув Горацій. — Тоді це гірше, ніж ми боялися!

— Смієшся? — спитав Єнох. — Це саме те, чого я боявся!

— Не знаю, яка мерзотна мета стоїть перед витворами, — втрутився Едисон, — але очевидно, що для її досягнення їм потрібні всі імбрини. А лишилася тільки пані Королик… відважна, відчайдушно смілива пані Королик… і хтозна, скільки вона ще пробуде на волі! — І він заскімлив так, як це іноді роблять собаки під час грози: прищуливши вуха й похиливши голову.

Ми повернулися до розложистого дерева й доїли свій обід, а коли вже напхалися так, що не могли більше й шматочка проковтнути, Бронвін повернулася до Едисона й сказала:

— А знаєте, пане пес, усе не так зловісно, як ви описуєте. — Вона звернула погляд до Емми, звела брови, і цього разу Емма кивнула.

— Ви думаєте? — спитав Едисон.

— Так. Насправді я навіть маю чим вас потішити.

— Я дуже в цьому сумніваюся, — пробурмотів пес, але голову з лап усе-таки підняв, щоб побачити.

Бронвін розкрила пальто й сказала:

— Познайомтеся з передостанньою невикраденою імбриною — пані Сапсан. — Птаха вистромила голову на сонце й закліпала.

Настала черга тварин дивуватися. Дідра зойкнула, Буркун вереснув і заплескав у долоні, а кури залопотіли своїми ні до чого не придатними крильми.

— Але ж ми чули, що на ваш контур напали! — вигукнув Едисон. — Вашу імбрину викрали.

— Викрали, — гордо повторила Емма, — але ми викрали її назад.

— У такому разі, — Едисон вклонився пані Сапсан, — це надзвичайно велика втіха, мадам. Я ваш покірний слуга. Якщо вам потрібне місце, щоб перевтілитися, я радо проведу вас у покої пані Королик.

— Вона не може перевтілитися, — сказала Бронвін.

— Як це? — спитав Едисон. — Соромиться?

— Ні, — похитала головою Бронвін. — Вона застрягла в тілі птахи.

Люлька випала Едисону з рота.

— О ні, — промовив він тихо. — Ви в цьому впевнені?

— Вона вже два дні така, — відповіла Емма. — Я думаю, якби вона могла перевтілитися, то вже давно б це зробила.

Едисон зняв окуляри й подивився на птаху широко розплющеними від тривоги очима.

— Можу я її оглянути? — спитав він.

— Еді в нас — доктор Дуліттл, — пояснила емурафа. — Він усіх лікує, коли ми хворіємо.

Бронвін розгорнула пані Сапсан і поставила її на землю.

— Тільки обережніше з її поламаним крилом, — попередила вона.

— Авжеж, — кивнув Едисон. Огляд він почав з того, що повільно обійшов птаху довкола й роздивився її з усіх ракурсів. Потім великим мокрим носом понюхав її голову та крила. — Розкажіть, що з нею сталося, — врешті-решт попросив він. — І коли, і як. Розкажіть усе.

Емма взялася переповідати всю історію: як пані Сапсан викрав Ґолан, як вона мало не потонула у своїй клітці в океані, як ми її врятували від субмарини, якою керували витвори. Звірі захоплено слухали. Коли розповідь було закінчено, собака кілька хвилин збирався з думками, а потім видав діагноз:

— Її отруїли. Я в цьому не сумніваюся. Дали їй якийсь препарат, який штучно утримує її в тілі птаха.

— Серйозно? — спитала Емма. — А звідки ви знаєте?

— Викрадати й перевозити імбрин — небезпечна справа, коли вони в людській формі й можуть робити свої фокуси з зупиненням часу. А от у пташиній подобі їхні можливості дуже обмежені. Такою вашу директорку легко сховати, вона непримітна… становить значно меншу загрозу. — Він глянув на пані Сапсан. — Витвір, який вас викрав, бризкав на вас чимось? — запитав він у неї. — Рідиною чи газом?

Голова пані Сапсан сіпнулася й опустилася. Це було схоже на кивок.

Бронвін аж охнула.

— О пані, мені страшенно жаль. Ми й гадки не мали.

Я відчув укол провини. То я привів витворів на острів. Через мене все це сталося з пані Сапсан. Через мене дивні діти втратили домівку (принаймні частково). Сором від цього каменем розпирав мені горло.

— Але ж вона одужає? — спитав я. — Повернеться?

— Крило загоїться, — відповів Едисон. — Але без допомоги на людину вона вже не перетвориться.

— А яка допомога їй потрібна? — спитала Емма. — Ви зможете зарадити?

— Допомогти їй може лише інша імбрина. І часу на це лишається катастрофічно мало.

Я напружився. То було щось нове.

— Що ви маєте на увазі? — спитала Емма.

— Не люблю повідомляти погані новини, — сказав Едисон, — але два дні в такому стані для імбрини — це багато. Що більше часу вона проводить у пташиній подобі, то більше людського єства втрачає. Пам’ять, слова — усе, що було визначальним для її сутності. Зрештою вона взагалі перестане бути імбриною. Буде лише птахою до кінця життя.

Перед моїм внутрішнім зором виникла картина: пані Сапсан лежить на столі в реанімації, довкола неї метушаться лікарі, її дихання зупинилося — і кожна секунда, яку відміряє час, завдає її мозку непоправної шкоди.

— Скільки? — спитав Мілард. — Скільки часу в неї ще є?

Едисон примружився, похитав головою.

— Два дні, якщо вона сильна.

Шепіт і зойки. Ми всі пополотніли.

— Це точно? — спитала Емма. — Ви цілковито, абсолютно в цьому впевнені?

— Я вже бачив таке раніше. — Едисон побрів до маленької сови, яка сиділа на гілляці поблизу. — Наша Олівія була молодою імбриною, але під час навчання з нею стався жахливий нещасливий випадок. Її привезли до нас через п’ять днів. Ми з пані Королик зробили все, що від нас залежало, аби її повернути, але допомогти їй не вдалося. Це було десять років тому. Відтоді вона така.

Сова мовчки на нас дивилася. У ній не було іншого життя, окрім тваринного. Про це говорили її тьмяні очі.

Емма підвелася. Здавалося, вона хоче щось сказати (я надіявся, щоб згуртувати нас, підштовхнути до дій якоюсь полум’яною промовою). Але вона не змогла видушити ні слова. Проковтнувши ридання, Емла побрела геть.

Я гукнув її, та вона не спинилася. Решта просто проводжали її поглядами, приголомшені страшною новиною, а ще більш приголомшені очевидною Емминою слабкістю й нерішучістю. Вона так довго зберігала відвагу перед лицем усіх цих подій, що ми стали сприймати це як належне. Але вона не була куленепробивною. Вона була людиною, нехай і дивною.

— Пане Джейкобе, краще поверніть її, — сказала мені Бронвін. — Нам не слід тут залишатися надовго.

Емму я наздогнав біля краю плато. Вона стояла й дивилася на краєвид унизу: положисті зелені пагорби спускалися до далекої рівнини. Вона чула, що я підходжу, але не обернулася.

Я дочовгав до неї та замислився над тим, що б його такого втішного сказати.

— Я знаю, що ти злякалася, і… і три дні — це не так уже й багато, але…

— Два дні, — виправила вона. — Може, два дні. — Губа в неї затремтіла. — І це навіть не найгірше.

— А що може бути гірше? — жахнувся я.

Емма вперто боролася зі слізьми, що підступали, але тієї миті сили раптово полишили її і вона здалася: осіла на землю й зайшлася плачем. Я став навколішки й обійняв її за плечі. Так ми й сиділи.

— Мені дуже шкода, — тричі повторила вона. Її хрипкий голос був як розкошлана мотузка. — Не треба було тобі залишатися. Я не повинна була тобі дозволяти. Але я була егоїсткою… такою страшною егоїсткою!

— Не кажи так. Я тут. Я тут і нікуди не піду.

Після цих слів вона заридала ще сильніше. Я притисся губами до її лоба і цілував, аж поки буря сліз не вщухла й ридання перейшли у схлипування.

— Будь ласка, не мовчи, — попрохав я. — Скажи, що таке?

За хвилину вона сіла рівно, витерла очі й спробувала себе опанувати.

— Я мала надію, що мені ніколи не доведеться це казати. Що це не матиме значення. Пам’ятаєш, я казала тієї ночі, коли ти вирішив піти з нами, що тобі, може, більше не вдасться повернутися додому?

— Звісно, пам’ятаю.

— Дотепер я не розуміла, наскільки це правдиво. Боюся, що я прирекла тебе, Джейкобе, мій милий друже, на коротке життя у пастці світу, який вмирає. — Вона судомно втягнула повітря і повела далі: — Ти прийшов до нас через контур пані Сапсан, а це означає, що назад ти можеш повернутися за допомогою пані Сапсан чи через її контур. Але її контуру вже нема, а якщо навіть є, то скоро не буде. Тобто твій єдиний спосіб вернутися додому — це допомога самої пані Сапсан. А якщо вона ніколи не стане людиною…

Я спробував проковтнути слину, та в горлі було сухо.

— То я застрягну в минулому.

— Так. І повернутися в той час, який був для тебе своїм, ти зможеш лише в один спосіб — чекаючи його день за днем, рік за роком.

Сімдесят років. На той час мої батьки та всі, кого я знав і кого любив, помруть, та й сам я для них усіх буду давно мертвий. Звісно, за умови, що ми переживемо всі ті халепи, які випадуть на нашу долю, я зможу знайти своїх батьків за кількадесят років, коли вони народяться. Але який у цьому сенс? Вони будуть дітьми, і я буду для них чужий.

Мені хотілося б знати, коли мої нинішні батьки, що лишилися вдома, перестануть вірити в те, що знайдуть мене живим. Яку історію собі розкажуть, щоб моє зникнення мало бодай якийсь сенс. Я втік? Збожеволів? Кинувся в море з кручі?

Чи влаштують вони мені похорон? Чи куплять труну? Чи напишуть моє ім’я на надгробку?

Я стану загадкою, яку їм не розгадати. Раною, яка ніколи не загоїться.

— Мені дуже шкода, — знову повторила Емма. — Якби я знала, що з пані Сапсан усе так погано, клянусь, я б нізащо в житті не просила тебе лишитися. Для жодного з нас теперішнє не має значення. Якщо ми лишимося там надовго, це нас уб’є! Але ти… в тебе там є сім’я, життя…

— Ні! — викрикнув я і спересердя вдарив долонею об землю, відганяючи жалощі до себе, що вже затуманювали голову. — Усе позаду. Я обрав це.

Емма накрила мою руку долонею і м’яко сказала:

— Якщо правда те, що кажуть звірі, й імбрин викрали, скоро навіть цього не буде. — Вона взяла у долоню трохи землі й пустила за вітром. — Наші контури закриються без імбрин, бо не буде кому їх підтримувати в належному стані. Витвори використають імбрин, щоб відтворити той свій клятий експеримент, і тоді скрізь знову настане тисяча дев’ятсот восьмий рік. І одне з двох — або вони зазнають невдачі й від світу залишиться тільки димна вирва, або їм вдасться стати безсмертними, й тоді над нами запанують чудовиська. Хоч так, хоч так, невдовзі нас лишиться менше, ніж дивних тварин! Я втягнула тебе в цю безнадійну халепу — і заради чого?

— Просто так нічого не буває, — відказав я.

Я повірити не міг, що ці слова зірвалися з моїх уст, та щойно вони прозвучали, я відчув їхню істинність — вони резонували в мені гучно, як дзвін.

Я потрапив сюди не просто так. Мені судилося не просто бути, а зробити щось — і це вже напевно не означало тікати чи здаватися тієї самої миті, коли становище ставало страшним і неможливим.

— Я думала, ти не віриш у долю, — сказала Емма й скептично поглянула на мене.

Я й не вірив (ну, тобто не надто вірив), але як описати те, в що я таки вірю, точно не знав. Я згадав ті казки, які розказував мені дід. Вони були сповнені дивовиж і пригод, але крізь них червоною ниткою проходило щось глибше — відчуття незмінної величі. Дитиною я більше уваги звертав на те, як дідо Портман описує чарівний острів і дивних дітей із фантастичними здібностями, але серцем його розповідей завжди була пані Сапсан і те, як вона допомогла йому в хвилину найбільшої скрути. В Уельс мій дід приїхав маленьким наляканим хлопчиком, який не володів мовою, хлопчиком, на якого полювали монстри двох типів: ті, що зрештою винищили більшу частину його сім’ї, та інші, по-мультяшному гротескові, не видимі для всіх, крім нього, ті, які, здавалося, були втіленням його нічних кошмарів. Пані Сапсан сховала його від тих загроз, дала йому притулок і допомогла відкрити справжнє єство — вона врятувала йому життя, подарувавши життя моєму батьку, а далі — й мені. Батьки народили мене, виховували, любили, й за це я був у боргу перед ними. Але якби не велична доброта і самозречення пані Сапсан у ставленні до мого діда, я не народився б узагалі. Так я потроху повірив у те, що мене привела сюди потреба віддати борг — свій, батьків і дідів теж.

Я пояснив, як зміг.

— Ідеться не про долю. Просто я думаю, що у світі таки існує рівновага, і часом сили, яких ми не розуміємо, втручаються, щоб врівноважити шальки терезів. Пані Сапсан врятувала мого діда, і тепер я тут, щоб допомогти врятувати її.

Звузивши очі, Емма повільно кивнула. Я не розумів, погоджується вона зі мною чи обдумує, як би поввічливіше сказати, що я з глузду з’їхав.

А потім вона мене обійняла.

Пояснювати далі не було потреби. Вона все зрозуміла.

Вона теж завдячувала пані Сапсан життям.

— У нас є три дні, — сказав я. — Поїдемо в Лондон, звільнимо ту імбрину й вилікуємо пані Сапсан. Усе не так безнадійно. Еммо, ми врятуємо її. Або загинемо. — Ці слова прозвучали так відважно й рішуче, що на мить я не повірив, що це я їх промовив.

На мій подив, Емма розсміялася — наче це бозна-чому здалося їй кумедним. І на мить відвела очі. А коли подивилася на мене знову, її щелепа вже була рішучо стиснута, а очі сяяли. Колишня впевненість у собі повернулася.

— Іноді я не можу зрозуміти, хто ти: повний псих чи якесь диво, — промовила вона. — Хоча потроху починаю вірити в останнє.

Вона оповила мої плечі руками, і так ми сиділи довго-предовго. Її голова лежала на моєму плечі, тепле дихання лоскотало шию, і мені враз страшенно захотілося подолати всі маленькі прогалини між нашими тілами й злитися в одну істоту. Та Емма відсторонилася, поцілувала мене в лоб і пішла до наших. Я був надто приголомшений, щоб одразу ж піти за нею, бо відбувалося щось нове, якесь коліщатко в серці, якого я не помічав раніше, крутилося так швидко, що паморочилося в голові. І що більше вона віддалялася, то швидше крутилося коліщатко, наче розмотувало невидиму нитку, яка протяглася між нами. І якби вона відійшла надто далеко, нитка порвалася б і вбила мене.

Я не знав, чи цей дивний солодкий біль і є коханням.

Наші (діти й тварини разом) скупчилися під розложистим деревом. Ми з Еммою широкими кроками підійшли до них. Мені закортіло взяти її за руку, і я мало не взяв, та потім передумав. До мене раптово дійшло (коли Єнох озирнувся на нас з тією підозріливістю, з якою він завжди ставився до мене, а тепер поширив на нас обох), що ми з Еммою стали окремою одиницею, приватним альянсом зі своїми секретами й обіцянками.

Коли ми підійшли, Бронвін підвелася.

— Міс Еммо, з вами все гаразд?

— Так, так, — швидко промовила Емма. — Мені щось в око потрапило, от і все. А тепер усі збирайте речі. Нам треба якнайшвидше дістатися Лондона, подбати про те, щоб пані Сапсан стала такою, як раніше!

— Ми в захваті від того, що ви згодні, — підкотив очі Єнох. — Кілька хвилин тому, поки ви там шепотілися, ми дійшли тієї самої думки.

Емма почервоніла, але ковтати Єнохову наживку відмовилася. Наразі ми мали важливіші проблеми, ніж дріб’язкові конфлікти: наприклад, численні незвідані небезпеки подорожі, у яку нам час було вирушати.

— Я думаю, ви всі чудово розумієте, — сказала Емма, — що це з усіх поглядів дуже поганий план із надзвичайно слабкими шансами на успіх. — І вона пояснила чому. Лондон був дуже далеко — не за мірками сучасного світу, у якому ми могли б за допомогою джіпіес-навігатора прокласти маршрут до найближчої залізничної станції та сісти на експрес, що домчав би нас до центру міста за кілька годин. Тисяча дев’ятсот сорокового року в Британії, що знемагала в конвульсіях війни, до Лондона було як до іншого континенту: дороги й залізничні колії могли бути заблоковані біженцями, чи зруйновані бомбами, чи захоплені солдатами, — і все це відбирало час, якого в пані Сапсан не було. А ще гірше — на нас би влаштували полювання, ще запекліше, ніж досі, бо майже всіх інших імбрин уже взяли в полон.

— Забудьте про подорож! — вигукнув Едисон. — Це найменший із ваших клопотів. Можливо, я недостатньо переконливо виклав усе, коли ми з вами це обговорювали. Напевно, ви не до кінця розумієте обставини ув’язнення імбрин. — Він виразно вимовляв кожен склад, наче ми всі були глухуваті. — Невже ніхто з вас не читав про каральні контури у ваших підручниках історії для дивних?

— Авжеж, читали, — кивнула Емма.

— Тоді ви знаєте, що спроба втекти звідти дорівнює самогубству. Це смертельні пастки, всі до єдиної вони відтворюють найкривавіші епізоди історії Лондона: Велику пожежу тисяча шістсот шістдесят шостого, надзвичайно спустошливий напад вікінгів вісімсот сорок другого, згубний пік жахливої чуми. Часових карт цих місць не друкують з очевидних причин. Тож хіба що в когось із вас є дієві знання найпотаємніших куточків царства дивних…

— Я вивчаю темні й моторошні контури, — озвався Мілард. — Упродовж багатьох років то моє хобі.

— Чудово! — вигукнув Едисон. — Тоді ти маєш знати, як пробратися крізь орду порожняків, які охороняють входи туди!

Раптом мені здалося, що всі погляди повернулися до мене. Я судомно проковтнув слину, високо скинув підборіддя й сказав:

— Так, ми справді знаємо.

— Хотілося б у це вірити, — пробурчав Єнох.

— Джейкобе, я в тебе вірю, — сказала Бронвін. — Я недавно тебе знаю, але відчуваю, що знаю, яке в тебе серце. Воно сильне і щире — дивовижне серце. І я тобі довіряю. — Вона нахилилася й обійняла мене рукою за плечі. Я відчув, як стискається горло.

— Дякую, — сказав я, знітившись перед її великим напливом почуттів.

Пес поклацав язиком.

— Безумство. Ви, дітки, геть не маєте інстинкту самозбереження. Дивно, як ви всі досі дихаєте.

Емма виступила вперед і спробувала припнути Едисону язика.

— Так, дивовижно. Дякую, що просвітили нас своєю думкою. А тепер, якщо відставити голосіння, хочу вас усіх запитати: ніхто не заперечує проти того, що ми пропонуємо? Я не хочу, щоб хтось відчував себе зобов’язаним іти з нами під тиском.

Повільно, несміливо Горацій підняв руку.

— Якщо Лондон — це там, де всі витвори, то хіба це не означає, що ми самі йдемо їм до рук? Хіба це вдалий задум?

— Це геніальний задум, — роздратовано відрізав Єнох. — Витвори переконані, що ми, дивні діти, слухняні й слабкі. І найменше сподіваються, що ми можемо на них напасти.

— А якщо не вдасться? — спитав Горацій. — Тоді ми самі принесемо пані Сапсан просто їм під двері!

— Ми цього не знаємо, — сказав Г’ю. — Що Лондон — їхні двері.

Єнох пирхнув.

— Не перебільшуй. Якщо вони зламали тюремні контури й тримають там наших імбрин, то можеш закластися на свої м’які місця, що і в інших частинах міста їх повно! Ними там аж кишить, запам’ятайте мої слова. Якби це було не так, витвори не прийшли б по наші душі на старий добрий Кернгольм. Це базова військова стратегія. У бою ви не цілитеся спочатку в мізинець на нозі ворога — ви б’єте його ножем прямо в серце.

— Будь ласка, — простогнав Горацій, — годі балачок про зламані контури й пробиті ножами серця. Ти лякаєш маленьких!

— Мені не страшно! — заявила Оливка.

Горацій зіщулився. Хтось пробурмотів слово «боягуз».

— От і ні! — відрізала Емма. — Нема нічого поганого в тому, щоб боятися. Це означає, що ви сприймаєте нашу дуже серйозну пропозицію дуже серйозно. Тому що справді це буде небезпечно. Так, шанси на успіх мізерні. Навіть якщо ми дістанемося Лондона, нема гарантій, що ми знайдемо імбрин, не кажучи вже про те, щоб одну звільнити. Дуже ймовірно, що ми скінчимо свої дні десь у витворовій в’язниці чи розчинимося в пузі в порожняка. Усім зрозуміло?

Похмурі кивки розуміння.

— Єноху, я щось прикрашаю?

Єнох похитав головою.

— Якщо ми спробуємо втілити цей план, — вела далі Емма, — то можемо втратити пані Сапсан. Це не суперечить дійсності. Але якщо ми не спробуємо, якщо не підемо, тоді вже точно втратимо її, без питань. А витвори нас однаково зловлять! Отже, зважаючи на це все, той, хто не відчуває особливого бажання, може залишитися тут. — Вона мала на увазі Горація, ми всі це розуміли. Горацій втупився у цятку на землі. — Ти можеш лишитися, тут безпечно, а ми тебе заберемо пізніше, коли вся біда буде позаду. Нічого ганебного в цьому нема.

— О мій лівий шлуночок! — подав голос Горацій. — Якщо я відсиджуся тут, я ніколи не зможу з цим жити.

Залишатися відмовилася навіть Клер.

— Я прожила вісімдесят років, приємних і нудних, — сказала вона, зводячись на лікті у затінку, де спала. — Залишитися тут, коли вас усіх ждуть пригоди? Нізащо! — Та вона спробувала встати, зрозуміла, що не може, і знову лягла, кашляючи й відчуваючи запаморочення. Рідина, схожа на брудну воду після миття посуду, трохи збила їй жар, однак про мандрівку до Лондона не могло бути й мови — ні того дня, ні наступного, і авжеж, вчасно допомогти пані Сапсан ми б теж не змогли. Хтось мусив залишитися разом із Клер, поки вона одужувала.

Емма спитала, хто охочий. Оливка одразу ж підняла руку, але Бронвін її присадила — мовляв, занадто маленька. Бронвін сама хотіла піднести руку, та потім передумала. І сказала, що розривається між бажанням захистити Клер і почуттям обов’язку перед пані Сапсан.

Єнох тицьнув ліктем у Горація.

— Ти чого? — підколов він. — Це твій величезний шанс залишитися!

— Я хочу пережити справжні пригоди, правда хочу, — наполегливо твердив Горацій. — Але також я хочу пережити свій сто п’ятий день народження, якщо це можливо. Пообіцяйте, що нам не доведеться рятувати весь дурнуватий світ.

— Ми лише хочемо врятувати пані С, — запевнила Емма, — проте жодних гарантій щодо чиїхось днів народження я дати не можу.

Ця відповідь, здавалося, вдовольнила Горація, і його руки залишилися лежати по боках.

— Хто ще? — Емма роззирнулася навколо.

— Не треба, — сказала Клер. — Я сама дам собі раду.

— Про це не може бути й мови, — похитала головою Емма. — Ми, дивні, тримаємося разом.

І тут підняла руку Фіона. Вона сиділа так тихо, що я майже забув про її присутність.

— Фіоно, тільки не ти! — вигукнув Г’ю. Він образився, немовби, зголосившись лишитись, Фіона зрадила його. Вона подивилася на нього великими сумними очима, але руки не опустила.

— Дякую, Фіоно, — сказала Емма. — Якщо пощастить, за кілька днів ми побачимося з вами обома.

— Дай птах, — мовила Бронвін.

— Дай птах, — луною озвалися інші.

День хилився до вечора. За годину в контурі звірів мали настати сутінки, й тоді спускатися з гори буде вкрай небезпечно. Поки ми збиралися в дорогу, звірі люб’язно принесли нам свіжий провіант і светри, сплетені з вовни дивної вівці, що, як переконувала Дідра, має якісь дивні властивості, хоча які саме — вона згадати не могла.

— Здається, вона непроникна для вогню… а може, для води. Так, вони не тонуть у воді, як пухнасті маленькі рятувальні жилети. Або… ой, не знаю, однаково в них тепло!

Ми подякували їй і спакували светри у валізу Бронвін. До нас підстрибом підбіг Буркун. У руках він тримав загорнутий у папір і перевитий мотузкою пакунок.

— Подарунок від курей, — пояснила Дідра і підморгнула, а Буркун тицьнув пакунок мені до рук. — Не впусти.

Хтось розумніший за мене міг би добре подумати, перш ніж брати з собою в дорогу вибухонебезпечні речі, але ми почувалися вразливими, а собака й емурафа запевнили, що яйця не вибухатимуть, якщо поводитися з ними обачно. Тому ми обережно примостили їх між светрами у валізі Бронвін. Принаймні тепер нам не доведеться поставати перед озброєними людьми без зброї.

Невдовзі ми були майже готові. Залишалося одне: коли ми покинемо контур звірів, то заблукаємо так само, як і раніше. Нам потрібно було знати дорогу.

— Я можу показати вам вихід із лісу, — запропонував Едисон. — Зустрінемося на верхівці вежі пані Королик.

Майданчик нагорі був такий маленький, що одночасно на ньому могли поміститися лише двоє. Тож пішли ми з Еммою. Ми видиралися залізничними шпалами, як щаблями величезної драбини. Буркун виліз, як мавпа, вдвічі швидше, під пахвою тягнучи Едисона.

Краєвид згори розгортався неймовірний. На сході до велетенської голої рівнини спускалися порослі лісом пагорби. На заході було видно океан: вздовж узбережжя ковзав по хвилях старий на вигляд корабель з величезними складаними вітрилами. Я так і не спитав про рік, у якому ми опинилися, — 1492? 1750? — хоча для тварин це навряд чи мало значення. То був безпечний закапелок, віддалений од людей, а поточна дата щось означала лише в людському світі.

— Підете на північ, — Едисон тицьнув люлькою в бік дороги, ледь помітної між деревами внизу, наче намальованої олівцем без натискування. — Якщо йти цією дорогою, то прийдете до містечка, а в тому містечку, принаймні у вашому часі, є залізнична станція. Ваше середовище міжконтурної мандрівки — тисяча дев’ятсот сороковий рік?

— Саме так, — кивнула Емма.

Я лише віддалено розумів, про що вони говорять, однак ніколи не боявся ставити дурні запитання.

— А чому ми не можемо просто піти в цьому світі? — спитав я. — Помандрувати в Лондон цього року, не знаю, правда, який він тепер.

— Це можна зробити лише в диліжансі, запряженому кіньми, — пояснив Едисон, — а це забере кілька днів… і добряче діє на нерви. Боюся, у вас нема стільки зайвого часу. — Він розвернувся й носом прочинив двері в хатинку на вежі. — Прошу. Хочу вам показати ще одну річ.

Ми пішли за ним усередину. Хатка була крихітна й скромна, тут не було нічого спільного з королівським антуражем пані Сапсан. З меблів лиш маленьке ліжко, шафа і стіл зі зсувною стільницею. На тринозі стояв телескоп, націлений у вікно: спостережна станція пані Королик, з якої вона виглядала, чи не наближається біда, а також приймала своїх голубів-шпигунів, які то прилітали, то відлітали.

Едисон підійшов до стола.

— Якщо важко буде знайти дорогу, — сказав він, — то тут є карта лісу.

Емма відчинила стіл і знайшла карту — старий пожовклий сувій паперу. Під ним лежав пом’ятий фотознімок. На ньому було зображено жінку з волоссям, у якому проглядали пасма сивини, підібраним дуже високо на голові. Вона стояла біля курки. На перший погляд фото здавалося невдалим, бо фотоапарат закарбував жінку, коли вона дивилася кудись убік, заплющивши очі. Та все ж було в ньому щось правильне. Волосся й одяг жінки гармоніювали з рябим пір’ям курки, вона й курка були повернуті в протилежні боки, й це вказувало на якийсь дивний зв’язок між ними, неначе вони спілкувалися без слів, передавали одна одній свої сни.

Безперечно, то була пані Королик.

Побачивши фото, Едисон трохи скривився. Я бачив, що він переживає за неї сильніше, ніж хоче показати.

— Будь ласка, не сприймайте це як схвалення вашого самогубного задуму, — сказав він, — але якщо ваш божевільний похід буде успішним… і якщо вам десь трапиться пані Королик… ви могли б… тобто чи не могли б…

— Ми відправимо її додому. — І Емма почухала його по голові. Якби перед нами був звичайний собака, то була б цілком звична річ, але з тим, який розмовляє, зробити таке здавалося дивним.

— Хай Бог благословить, — відповів Едисон.

Я й собі спробував його попестити, та він миттю встав на задні лапи й застеріг:

— Це що таке? Не розпускайте рук, сер!

— Вибачте, — промимрив я. Запала незручна пауза, і стало очевидно, що час іти.

Ми спустилися з вежі до друзів і під великим розложистим деревом обмінялися слізними прощальними словами з Клер і Фіоною. Клер уже розжилася подушкою і ковдрою, яку постелили на землі, тож, наче принцеса, приймала нас біля імпровізованого ложа й по черзі з кожного витягувала обіцянки.

— Пообіцяй, що повернешся, — сказала вона мені, коли підійшла моя черга, — і пообіцяй, що врятуєш пані Сапсан.

— Я зроблю все можливе, — кивнув я.

— Цього не досить! — суворо зауважила Клер.

— Я повернуся. Обіцяю.

— І врятуєш пані Сапсан!

— І врятую пані Сапсан, — повторив я, хоча слова здавалися порожніми. Що впевненіше я намагався говорити, то меншу впевненість відчував насправді.

— Добре, — кивнула вона. — Джейкобе, мені було страшенно приємно познайомитися з тобою. Я рада, що ти залишився з нами.

— Я теж, — сказав я і швидко підвівся, бо її осяйне личко в обрамленні білявого волосся було таким щирим, що це завдавало мені невимовного болю. Вона беззастережно вірила в усе, що ми їй обіцяли: що їм з Фіоною буде добре тут, серед цих дивних звірів, у покинутому імбриною контурі. Що ми по них повернемося. Я всім серцем сподівався, що це не лише вистава, поставлена, щоб здавалося можливим те майже нездійсненне диво, на яке ми націлилися.

Г’ю з Фіоною відійшли вбік. Вони переплели руки й доторкнулися лобами, по-своєму тихо прощаючись. Ми всі вже дали обіцянки Клер і готові були вирушати, але ніхто не хотів їх тривожити, тож ми стояли й дивились. На наших очах Фіона відсторонилася від Г’ю, витрусила зі сплутаного волосся кілька насінин і виростила трояндовий кущ, що вгинався під вагою численних квіток, прямісінько на тому місці, де вони стояли. Бджоли Г’ю кинулися його запилювати. І поки вони були зайняті (неначе Фіона навмисно виростила кущ, щоб на хвилинку лишитися з Г’ю наодинці), вона щось прошепотіла йому на вухо, а Г’ю кивнув та прошепотів щось у відповідь. Коли зрештою вони обернулися й побачили, що всі ми дивимось на них, Фіона зашарілася, а Г’ю пішов нам назустріч, стиснувши руки в кишенях у кулаки. Бджоли почтом летіли за ним.

— Шоу скінчилося, ходімо, — пробурчав він.

Наше сходження вниз почалося, коли вже спускалися сутінки. Звірі провели нас до прямовисної кам’яної стіни.

— А ви всі з нами не підете? — спитала Оливка.

Емурафа пирхнула.

— Ми там і п’яти хвилин не проживемо. У вас принаймні є надія зійти за нормальних. А на мене як подивляться… — Вона погойдала своїм тілом без передніх лап. — Не встигну й оком змигнути, як мене застрелять, наб’ють опудало і повісять на стіну.

До Емми підійшов пес.

— Якщо можна, я хотів би наостанок попросити ще про одну річ…

— Ви були такі добрі до нас, — відповіла вона. — Просіть що завгодно.

— Чи не були б ви така люб’язна запалити мою люльку? У нас тут нема сірників. Я вже багато років не курив по-справжньому.

Емма виконала його прохання: торкнулася пальцем отвору в люльці. Собака втягнув дим і вдоволено видихнув хмарку.

— Хай вам у всьому щастить, дивні діти, — побажав він.

Розділ п’ятий

Наче мавпяча зграя, ми чіплялися за сітку й незграбно стукалися об кам’яну поверхню стіни, а механізм спуску рипів і мотузка потріскувала. Опустившись на землю вузлуватим клумаком, ми виплуталися з сітки. То було щось нереально схоже на забуту сценку з «Трьох лінтюхів»[1]. Щойно я думав, що звільнився, і пробував встати, як одразу ж гепався лицем на землю з мультяшним «бух!» Мертвий порожняк лежав за кілька футів од нас. З-під каменюки, яка його розчавила, на всі боки, мов у морської зірки, стирчали мацаки. Мені чомусь було соромно: така страхітлива тварюка дозволила себе знищити таким, як ми. Наступного разу (якщо він буде) нам навряд чи так пощастить.

Навшпиньки ми обійшли смердючий труп. І припустили вниз схилом, наскільки це дозволяла підступна стежина й вибухонебезпечний вантаж Бронвін. А вже на рівній землі пішли власними слідами — їх добре було видно на болотистій поверхні, вкритій мохом. Озеро ми знайшли саме вчасно, бо сонце вже сідало і на волю зі своїх сховків вилітали з вереском кажани. Здавалося, вони несуть якесь нерозбірливе застереження зі світу, де панує ніч. Ми хлюпотіли по мілині до кам’яного велетня, а вони все верещали й кружляли понад нашими головами. Ми видряпалися у роззявлений рот кам’яного гіганта і пострибали йому в горло, а виринули з-під потилиці. Вода вмить стала прохолоднішою, світло дня — яскравішим. Ми потрапили у вересень тисяча дев’ятсот сорокового року.

Довкола мене вигулькували з води інші діти. Усі пронизливо повискували й затуляли долонями вуха від тиску, що супроводжував швидкі часові переходи.

— Наче літак злітає. — Я порухав щелепою, щоб вийшло повітря.

— А я ніколи літаком не літав, — зізнався Горацій, струшуючи воду з краю капелюха.

— Або коли їдеш по автостраді й хтось опускає скло, — сказав я.

— А що таке автострада? — спитала Оливка.

— Забудьте.

На нас цитьнула Емма.

— Слухайте!

Десь віддалік гавкали собаки. Здавалося, що вони далеко, та в глухих лісах звук розлягався не так, як звичайно, і відстані могли бути оманливими.

— Треба йти швидко, — наказала Емма. — І щоб ні звуку, поки я не скажу. Директорко, ви теж!

— Я жбурну вибухове яйце в першого ж собаку, який до нас підбіжить, — заявив Г’ю. — Це навчить їх не полювати на дивних.

— Не здумай, — застерегла Бронвін. — Необережно вчиниш з одним яйцем, і вони всі повибухають!

Ми вилізли з озера й пішли в ліс. Мілард звірявся з пом’ятою картою пані Королик. Десь за півгодини ми вийшли на ґрунтову дорогу, яку показував із верхівки вежі Едисон. Ми стояли в борознах, залишених колесами старих возів, а Мілард тимчасом вивчав карту: крутив її то в один бік, то в інший, мружив очі, щоб розгледіти мікроскопічні позначки. Я поліз у кишеню джинсів по телефон, бо подумав, що можу скористатися своєю картою (давня звичка), але, постукавши по екрану, зрозумів, що чорний прямокутник скла не збирається оживати. Авжеж, він був зіпсований: промок, давно розрядився, і до найближчої вежі-ретранслятора було п’ятдесят років. Телефон виявився єдиною річчю, яка пережила загибель усіх наших пожитків у морі, але тут він був ні до чого не придатним, чужорідним предметом. Я викинув його в ліс. Та вже через тридцять секунд відчув укол жалю і побіг його шукати. Я не до кінця розумів чому, але розстатися з ним був не готовий.

Мілард згорнув карту і оголосив, що містечко розташоване ліворуч від нас — і йти до нього пішки щонайменше п’ять-шість годин.

— Якщо хочемо прийти до темряви, треба поквапитися.

Ми пройшли зовсім небагато, коли раптом Бронвін помітила, що вдалині на дорозі позаду нас підіймається хмара куряви.

— Хтось їде, — сказала вона. — Що робитимемо?

Мілард зняв із себе шинель і викинув у траву на узбіччі, ставши таким чином невидимим.

— Я вам раджу зникнути, — сказав він. — Наскільки це дозволяють ваші обмежені можливості.

Ми зійшли з дороги й причаїлися за кущами. Хмара куряви побільшала, а разом з нею долинув стукіт дерев’яних коліс і цокіт кінських копит. Їхав караван возів. Коли вони зі стукотом-грюкотом виринули з куряви й поїхали повз нас, я почув, як охнув Горацій, і побачив, як розпливається в усмішці Оливка. То були не сірі вози, які я звик бачити на Кернгольмі, а якісь наче циркові, пофарбовані в різнобарв’я веселки, з химерно різьбленими дахами та дверцятами, запряжені кіньми з довжелезними гривами, а погоничами були чоловіки й жінки, прикрашені яскравими намистами. Згадавши, як Емма розказувала про мандрівки з виставами, що їх вони ставили з пані Сапсан, я повернувся до неї.

— Це дивні люди?

— Це цигани, — відповіла вона.

— А це добре чи погано?

Емма звузила очі.

— Ще не знаю.

Я бачив, що вона подумки зважує якесь рішення, і подумав, що знаю, про що вона міркує. Містечко, до якого ми прямували, було далеко звідти, а ці вози пересувалися значно швидше, ніж ми на своїх двох. За нами гналися витвори й собаки, тож додаткова швидкість пересування давала шанс утекти, а не бути впійманими. Але ми не знали, що то за цигани й чи можна їм довіряти.

Емма подивилася на мене.

— Як думаєш, варто зловити попутку?

Я подивився на вози. Перевів погляд на Емму. Подумав про те, як почуватимуться мої ноги після шестигодинної ходи в досі мокрих черевиках.

— Безперечно, — відповів я.

Емма жестами показала решті на останній віз і зробила вигляд, наче біжить за ним. Вагон за формою нагадував маленьку конячку. З обох боків у нього було по віконцю, а ззаду випиналася платформа, схожа на ґанок. Напевно, її ширина й глибина дала б нам усім змогу там поміститися, за умови, що ми міцно притиснемось одне до одного. Віз їхав швидко, але не швидше, ніж ми бігали, тож коли він нас проминув і останній погонич уже не міг нас помітити, ми вискочили з кущів і припустили за возом. Першою на нього вилізла Емма й простягла руку наступному. Одне за одним ми видряпалися на віз і вмостились у різних незручних позах на задній платформі воза, тихо й обережно, щоб не почув погонич.

Так ми їхали досить довго, поки у вухах не задзеленчало від перестуку коліс, а одяг не вкрився кіркою пороху, поки полуденне сонце не прокотилося по небу й не пірнуло за дерева, які стінами великого зеленого каньйону росли обабіч нас. Я постійно стежив за лісом, боячись, що звідти от-от вискочать витвори та їхні пси й нападуть на нас. Але минали години, а ми так нікого й не побачили — ні витвора, ні іншого мандрівника. Складалося враження, що ми потрапили в покинуту країну.

Час від часу караван зупинявся, і ми затамовували дух, готові тікати чи захищатися, бо були впевнені, що нас помітять. Ми відправляли Міларда на розвідку, і він підкрадався до циган та приносив звістки про те, що вони лише розминають ноги чи міняють підкову коню, а потім валка рушала. Зрештою я облишив хвилюватися через те, що буде, якщо нас знайдуть. Цигани здавалися змученими дорогою і незагрозливими. Ми вдамо нормальних і натиснемо на жалість. «Ми лиш безпритульні сирітки, — скажемо ми. — Чи не знайдеться у вас зайвого шматочка хліба?» Як пощастить, нас нагодують вечерею і проведуть до залізничної станції.

Минуло не так багато часу, і мої здогади зазнали перевірки на практиці. Віз рвучко з’їхав з дороги й, задрижавши, зупинився на малій галявині. Ледве встигла влягтися курява, як за наш віз зайшов широкими кроками кремезний чолов’яга. На ньому була пласка кепка, під носом росли вуса, схожі на гусінь, а кутики рота були опущені й це робило вираз обличчя вкрай похмурим.

Бронвін сховала пані Сапсан під пальто, а Емма зістрибнула з воза й постаралася прибрати якнайкращого виразу нещасної сирітки.

— Пане, пожалійте нас, будь ласочка! Розумієте, у наш будинок влучила бомба, наші батьки загинули, а ми заблукали, і нам так страшно…

— Ану, стули писок! — проревів чолов’яга. — Злазьте всі негайно! — То була команда, а не прохання. Підкріплював її декоративний, проте загрозливий на вигляд ніж у нього в руці.

Ми перезирнулися, не знаючи, що робити. Дати йому відсіч і втекти, побіжно видавши свою таємницю… чи ще якийсь час прикидатися нормальними й подивитися, що він зробить? Та раптом їх стало більше на кілька десятків. Вони вивалили зі своїх возів і оточили нас широким колом. У багатьох у руках були ножі. Нас узяли в кільце. Це катастрофічно звужувало наші можливості.

Чоловіки були всі посивілі, з гострими поглядами, вбрані в темний грубий плетений одяг, призначений для того, щоб приховувати шари дорожньої куряви. На жінках були яскраві легкі сукні, а їхнє довге волосся стягували на потилиці шарфи. За ними й між ними зграйками гуртувалися дітлахи. Я гарячково намагався зібрати докупи крихти своїх знань про циган, які на нас лупали очима. Вони збираються нас замордувати чи просто від природи такі похмурі?

Я безпорадно глипнув на Емму. Вона стояла, притискаючи руки до грудей, а не виставивши вперед, як завжди, коли хотіла викликати вогонь. Якщо вона не збиралася з ними битися, то я й поготів.

На вимогу чоловіка я підняв руки вгору і зліз із воза. Так само вчинили Горацій і Г’ю, а за ними й решта (крім Міларда — той вислизнув непоміченим й, мабуть, зачаївся неподалік, вичікуючи й спостерігаючи).

Чолов’яга в кепці, якого я подумки охрестив ватажком, став бомбардувати нас запитаннями.

— Ви хто такі? Звідки взялися? Де ваші старші?

— Ми з заходу, — терпляче пояснила Емма. — Із віддаленого від материка острова. Ми сироти, я вже казала. Наші будинки розбомбили під час повітряної атаки, й нам довелося тікати. Ми пливли в човні, веслували аж до материка і мало не втопилися. — На цьому місці Емма навіть спромоглася пустити сльозу. — У нас нічого нема, — шморгала носом вона. — Ми багато днів блукали лісом, не маючи їжі й у що перевдягтися. Побачили ваші вози, але побоялися підійти. Нам лише треба доїхати до містечка…

Чоловік вивчав її поглядом і на очах хмурнішав.

— А чого це ви втекли з острова, коли ваші будинки розбомбили? І чого побігли в ліс, а не вздовж берега пішли?

Йому відповів Єнох:

— Не було вибору. За нами гналися.

— Хто гнався? — спитав ватажок.

— Погані люди, — відповіла Емма.

— Люди зі зброєю, — додав Горацій. — Вдягнені, як солдати, але то насправді не солдати.

Уперед вийшла жінка у жовтогарячій шалі.

— Якщо на них полюють солдати, то це зайвий клопіт, а нам він не потрібен. Прожени їх, Бехіре.

— Або прив’яжемо їх до дерев і так покинемо! — запропонував чоловік, схожий на гору м’язів.

— Ні! — викрикнула Оливка. — Нам треба потрапити в Лондон, поки ще не пізно!

Ватажок запитально здійняв брову.

— Не пізно для чого? — Жалощів у ньому ми не викликали, тільки цікавість. — Ми нічого не робитимемо, поки не з’ясуємо, хто ви такі. І скільки за вас дадуть.

Десять чоловіків, озброєних ножами з довгими лезами, погнали нас до відкритого воза, на платформі якого стояла велика клітка. Уже здаля я побачив, що призначено її для тварин. Вона була двадцять на десять футів завбільшки й зроблена з товстих залізних прутів.

— Ви ж не замкнете нас там, правда? — спитала Оливка.

— Лише доти, доки не вирішимо, що з вами робити, — відрізав ватажок.

— Ні, ви не можете! — закричала Оливка. — Нам треба швидко потрапити в Лондон!

— З якого це дива?

— Один із нас хворий, — сказала Емма й подивилася на Г’ю значущим поглядом. — Ми хочемо знайти йому лікаря.

— Щоб лікаря знайти, не тре’ пхатись аж у Лондон, — втрутився один циган. — У нас Джебая — лікар. Правда ж, Джебає?

Уперед вийшов чоловік зі щоками, вкритими лускуватими виразками.

— Хто тут хворий?

— Г’ю потрібен фахівець, — наголосила Емма. — У нього рідкісне захворювання. Жалючий кашель.

Г’ю приклав руку до горла, наче йому боліло, покашляв, і одразу ж з рота вилетіла бджола. Дехто з циган охнув, а маленька дівчинка сховала личко в материній спідниці.

— Це якийсь фокус! — заявив так званий лікар.

— Ну годі, — сказав ватажок. — Залазьте в клітку всі.

Нас підштовхнули до похилого містка, який вів у клітку. Ми скупчилися внизу. Ніхто не хотів заходити першим.

— Ми не можемо їм це дозволити, — прошепотів Г’ю.

— Чого ти чекаєш? — зашипів Єнох на Емму. — Спали їх!

Емма похитала головою.

— Їх забагато, — прошепотіла вона. І першою вибралася вгору містком у клітку. Ґратчаста стеля нависала низько, на підлозі лежали купи смердючого сіна. Коли ми всі опинилися всередині, ватажок захряснув за нами двері й замкнув їх, а ключ поклав собі в кишеню.

— І щоб ніхто до них не підходив! — заволав він до всіх, хто його чув. — Це можуть бути відьми чи ще гірше.

— Так, ми саме такі! — крізь ґрати крикнув Єнох. — А тепер відпустіть нас, бо перетворимо ваших дітей на мавп!

Реготнувши, ватажок пішов униз містком. А інші цигани тимчасом віддалилися на безпечну відстань і заходилися зводити табір — ставити намети й розкладати багаття. Переможені й пригнічені, ми без сил опустилися на сіно.

— Обережно, — попередив Горацій. — Тут скрізь кізяки!

— Ай, Горацію, яка вже різниця? — сказала Емма. — Нікому нема діла, що в тебе одяг брудний.

— Мені є діло, — відповів Горацій.

Емма затулила обличчя долонями. Я сів коло неї й задумався, що б такого підбадьорливого сказати. Але так нічого й не придумав.

Бронвін розкрила пальто, щоб дати пані Сапсан подихати свіжим повітрям. А Єнох став біля неї навколішки й нашорошив вухо, наче дослухаючись до чогось.

— Чуєш? — спитав він.

— Що? — теж спитала Бронвін.

— Як з пані Сапсан потроху витікає життя! Еммо, ти повинна була спалити тим циганам пики, поки ще був шанс!

— Нас оточили, — сказала Емма. — Якби зав’язався великий бій, когось із нас могли б поранити. А може, й убити. Я не могла так ризикувати.

— Тому ти ризикнула життям пані Сапсан! — вигукнув Єнох.

— Єноху, дай їй спокій, — сказала Бронвін. — Приймати рішення за всіх нелегко. Ми не можемо голосувати щоразу, коли треба зробити вибір.

— Тоді дозвольте мені приймати рішення за всіх, — відповів Єнох.

Г’ю пирхнув:

— Якби ти був головним, нас би всіх перебили сто років тому.

— Послухайте, тепер це не має значення, — сказав я. — Нам треба вибратися з цієї клітки й дістатися того містечка. Тепер ми набагато ближче, ніж якби не під’їхали на возі, тому нема чого плакати над молоком, яке ще навіть не розлили. Просто нам треба вигадати спосіб утекти.

Отож, ми стали міркувати й багато чого вигадали, але жоден задум не здавався дієвим.

— Може, Емма пропалить підлогу, — запропонувала Бронвін. — Вона дерев’яна.

Емма прогребла сіно й постукала по підлозі.

— Надто товста, — жалісливо промовила вона.

— Броні, а ти могла б розігнути ці прути? — спитав я.

— Можливо, — відповіла Бронвін. — Але цигани сновигають поряд. Вони побачать і знову прибіжать сюди з ножами.

— Нам треба непомітно вислизнути, а не проломити дірку і втекти, — застерегла Емма.

І саме тоді ми почули шепіт із зовнішнього боку ґрат.

— А про мене ви забули?

— Мілард! — вигукнула Оливка, від хвилювання мало не вистрибнувши з черевиків. — Де ти був?

— Розвідував місцевість. І чекав, коли все вляжеться.

— Можеш вкрасти ключі? — спитала Емма, торсаючи замкнені двері клітки. — Я бачила, як ватажок поклав їх у кишеню.

— Копирсання й дрібні крадіжки — це мій коник, — запевнив нас Мілард і з цими словами непомітно пішов геть.

Повільно повзли хвилини. Склалися в півгодини. Потім у годину. Г’ю міряв кроками клітку, над головою в нього кружляла схвильована бджола.

— Чому він так довго? — пробурчав він.

— Якщо він найближчим часом не прийде, я починаю жбурляти яйця, — попередив Єнох.

— Тоді нас усіх точно вб’ють, — сказала Емма. — Ми тут як відкриті мішені. Коли розвіється дим, із нас живцем поздирають шкури.

Тож ми сиділи й чекали далі, спостерігали за циганами, а цигани — за нами. Кожна хвилина, яку відміряв годинник, здавалася ще одним гвіздком у труну пані Сапсан. Я піймав себе на тому, що уважно дивлюся на неї, неначе вірив: якщо досить уважно придивитися, можна помітити зміни, які з нею відбуваються, побачити, як повільно вигасає в ній людська іскра. Але вона була така сама, як зазвичай, тільки спокійніша, спала в сіні біля Бронвін. Маленькі вкриті пір’ям груди повільно здіймалися й опадали. Здавалося, вона зовсім не розуміє, які неприємності нас спіткали і який відлік часу завис у неї над головою. Може, те, що вона могла в такий час спати, і було доказом її поступового перетворення. Бо в колишньої пані Сапсан уже б стався нервовий напад.

А потім мої думки (як і завжди в ті миті, коли я не міг тримати їх у шорах) помандрували до батьків. Я намагався викликати в пам’яті їхні обличчя такими, якими востаннє їх бачив. Перед внутрішнім зором зливалися воєдино різні деталі: ледь помітна щетина, яка виросла в тата після кількох днів на острові; те, як мама несвідомо гралася з обручкою, коли тато задовго розводився про щось для неї нецікаве; стрімкий погляд батькових очей, що завжди вивчали обрій у нескінченних пошуках птахів.

Тільки тепер вони, мабуть, шукали мене.

На циганський табір опускався вечір, і все навколо потроху оживало. Цигани розмовляли й сміялися, а коли зграйка дітей заграла в покоцані роги й скрипки та заспівала, всі пішли в танок. У перерві між піснями до нашої клітки ззаду прокрався хлопець із оркестру. У руках він тримав пляшку.

— Це для хворого, — сказав він, нервово озираючись.

— Для кого? — перепитав я, і він кивнув на Г’ю, котрий миттю зорієнтувався і сповз на підлогу в нападі кашлю.

Хлопець простягнув пляшку крізь ґрати. Я відкрутив кришечку, понюхав і мало не впав. У ніс ударив сморід скипидару, змішаного з гноєм.

— Що це таке? — спитав я.

— Знаю тільки, що воно помагає. — Він знову озирнувся. — Так, я вам шось приніс. Тепер ви в боргу. Розкажіть, що ви скоїли? Ви ж злодії? — А тоді стишеним голосом спитав: — Чи пришили когось?

— Про що він говорить? — не зрозуміла Бронвін.

«Нікого ми не пришивали», — хотів було сказати я, та одразу ж у пам’яті промайнув образ Ґолана, що летів, перевертаючись у повітрі, прямо на скелі, і я вирішив за краще промовчати.

Замість мене сказала Емма:

— Ми нікого не вбивали!

— Ну, шось же ви таки зробили, — зауважив хлопець. — Бо чого б за вас раптом винагороду призначали?

— А є винагорода? — спитав Єнох.

— А то. Цілу купу грошви за вас пропонують.

— Хто?

Хлопець знизав плечима.

— Ви нас здасте? — спитала Оливка.

Хлопець відкопилив губу.

— Не знаю, здамо чи не здамо. Над цим великі цабе мізкують заре. Хоча, знаєте, вони не дуже довіряють тим, хто пропонує винагороду. Але ж гроші не пахнуть, а ви на запитання не відповідаєте, і їм це не подобається.

— Там, звідки ми родом, — гордовито промовила Емма, — людей, які звертаються до тебе по допомогу, запитаннями не закидають.

— І в клітки не садять! — додала Оливка.

Аж раптом десь посеред табору пролунав оглушливої сили вибух. Циганча втратило рівновагу й звалилося з містка в траву, а ми всі поприсідали, щоб врятуватися від казанків і каструль, які летіли від багаття. Циганка, яка над ним чаклувала, побігла геть із несамовитими криками. Її сукня палала, і якби хтось не вхопив відро з водою для напування коней і не вилив на неї, бігла б вона аж до океану.

За мить ми почули, як невидимий хлопчик піднімається містком до нашої клітки.

— Ось що буває, коли пробуєш посмажити омлет з яйця дивної курки! — сказав засапаний Мілард і розсміявся.

— Це ти? — спитав Горацій.

— Усе було занадто чинно й тихо… поганий клімат для кишенькових злодіїв! Тому я підкинув їм у яйця одне наше. І вуаля! — Мілард показав фокус: раптом нізвідки з’явився ключ. — Люди менш схильні помічати мою руку у своїх кишенях, якщо перед тим їм в обличчя вибухнула вечеря.

— Але ти довго вовтузився, — дорікнув йому Єнох. — Нумо, випускай нас звідси!

Та не встиг Мілард вставити ключ у двері, як циганча встало і заволало:

— Рятуйте! Вони тікають!

Хлопчисько чув нашу розмову, але в хаосі після вибуху на його крики ніхто не звернув жоднісінької уваги.

Мілард повернув ключ у замку. Двері не відмикалися.

— Холера, — вилаявся він. — Я що, не той ключ вкрав?

— Ааааа! — заверещав малий циган, тицяючи пальцем у те місце, звідки долинав голос Міларда. — Примара!

— Будь ласка, заткніть його хто-небудь, — попросив Єнох.

Відгукнулася Бронвін. Вона простягнула руки крізь ґрати, вхопила хлопця попід пахви, підняла в повітря й притисла до клітки.

— Ряяяятуйте! — розривався він. — У них мммфффф…

Бронвін затулила йому рота долонею, але запізно.

— Ґальбі! — крикнула якась жінка. — Ану відпустіть його, дикуни!

Отак зненацька, не маючи жодного наміру, ми взяли заручника. До нас уже бігли чоловіки-цигани. Їхні ножі поблискували у тьмяному вечірньому світлі.

— Що ви робите? — закричав Мілард. — Відпустіть хлопця, вони ж нас усіх уб’ють!

— Ні, не відпускай, — скомандувала Емма і закричала до циган: — Звільніть нас або хлопчик помре!

Цигани оточили нас, вигукуючи погрози.

— Якщо бодай волосина впаде з його голови, — заволав ватажок, — я вас усіх передушу голими руками!

— Назад! — застерегла Емма. — Відпустіть нас, і ми нікого не чіпатимемо.

Один циган побіг до клітки, Емма інстинктивно змахнула руками, й між долонями спалахнула велетенська вогненна куля. Юрба охнула, і циган різко загальмував.

— Ну от, догралися! — просичав Єнох. — Тепер нас повісять за відьомство!

— Спалю першого ж, хто спробує! — закричала Емма й розвела долоні, щоб куля стала ще більшою. — Ну, покажімо їм, з ким вони зв’язалися!

Настав час зіграти виставу. Першою вступила Бронвін: однією рукою підняла хлопчину ще вище (той несамовито молотив ногами повітря), а другою вхопилася за ґрати даху клітки й стала згинати прут. Г’ю виткнув обличчя між ґрат і випустив з роззявленого рота бджіл, які вишикувалися в лінію. А тоді ще Мілард, котрий втік від клітки, щойно його помітив хлопець, закричав десь поза спинами юрби:

— А якщо ви думаєте, що зможете побороти їх, то це ви ще мене не знаєте! — І запустив яйцем. Воно описало дугу понад головами циган і гучно бабахнуло на галявині неподалік, здійнявши вгору стовп землі до верхівок дерев.

Коли розвіявся дим, запанувала тиша. Ніхто не наважувався ні поворухнутися, ні заговорити. Спочатку я подумав, що наша вистава паралізувала циган і вони застигли від пошани. Та потім, коли влігся дзвін у вухах, я збагнув, що вони до чогось дослухаються. І став дослухатися сам.

З дороги, яку вже поглинали сутінки, донісся гуркіт двигуна. За деревами майнула пара фар. Усі: цигани й дивні діти, — дивилися, як фари проминули поворот на нашу галявину, потім їхній рух уповільнився, потім знову прискорився. У наш бік гуркотів військовий автомобіль з брезентовим дахом. Зсередини долинали сердиті крики й захриплий гавкіт собак, які ніяк не могли замовкнути, бо знову відчули наш запах.

За нами гналися витвори — а ми сиділи, замкнені, у клітці й навіть утекти не могли.

Сплеском у долоні Емма загасила вогонь. Бронвін відпустила хлопця, й він, спотикаючись, побіг геть. Цигани порозбігалися хто куди — у фургони й у ліс. За кілька хвилин ми лишилися самі. Здавалося, про нас забули.

До нас розмашистими кроками підійшов їхній ватажок.

— Відімкніть клітку! — попрохала його Емма.

Циган не звернув на неї уваги.

— Зарийтеся під сіно й щоб ні звуку, — сказав він. — І жодних фокусів, якщо не хочете поїхати з цими.

Часу на інші запитання не було. Останнє, що ми побачили перед тим, як усе стало чорним, — двоє циган, які бігли до нас із брезентом у руках. Вони накинули його на нашу клітку.

І вмить упала ніч.

Зовні гупали чоботи, важко й ритмічно, так, неначе витвори хотіли покарати саму землю, по якій ходили. Ми зробили так, як нам наказали, — закопалися у смердюче сіно.

Я чув, як один витвір говорить із ватажком циган.

— На цій дорозі сьогодні вранці помітили зграйку дітей, — говорив витвір, карбуючи кожне слово. Акцент у нього був дивний — не зовсім англійський і не зовсім німецький. — За них призначено винагороду.

— Сер, ми за весь день нікого не бачили, — відповів йому ватажок.

— Нехай їхні невинні личка не вводять вас в оману. Вони військові зрадники. Німецькі шпигуни. Покарання для того, хто їх переховує…

— Ми нікого не переховуємо, — відрубав ватажок. — Можете самі перевірити.

— Перевірю, — пообіцяв витвір. — Але якщо ми їх знайдемо тут, я відріжу тобі язика й згодую його собаці.

І, важко гупаючи, пішов геть.

— Навіть… не… дихайте, — просичав нам ватажок, і його кроки теж віддалилися.

Я не розумів, чому він вирішив заради нас збрехати, зважаючи на те, якої шкоди могли завдати його народу ці витвори. Може, з гордості чи глибоко вкоріненого презирства до влади. А може (подумав я, внутрішньо стискаючись від страху), може, цигани хотіли дістати втіху від того, що самі нас уб’ють.

Ми чули, як витвори порядкують у таборі: перевертають усе догори дриґом, мало не зривають з петель двері фургонів, викидають звідти людей. Десь закричала дитина і сердито крикнув якийсь чоловік, та його обірвали, жбурнувши об дерев’яний фургон. Болісно було лежати й слухати, як страждають люди — хай навіть ті самі люди кілька хвилин тому хотіли розідрати нас усіх навпіл.

Краєм ока я помітив, що Г’ю піднявся з сіна й поповз до валізи Бронвін. Він просунув пальці в замок і хотів був підняти кришку, та його зупинила сама Бронвін.

— Що ти робиш? — самими губами спитала вона.

— Треба вдарити по них першими!

— Не дурій, — прошипіла Емма. — Якщо ми почнемо жбурляти яйцями, нас продірявлять кулями.

— То що, просто лежатимемо тут, поки нас не знайдуть? — обурився Г’ю.

Ми всі попідповзали ближче до валізи й перемовлялися пошепки.

— Дочекаємося, поки вони не відімкнуть двері, — сказав Єнох. — А тоді я кину яйце через ґрати за клітку. Це відверне увагу витворів рівно настільки, щоб Бронвін могла розтрощити череп першому, хто полізе в клітку, а ми тимчасом усі втечемо. Розбіжимося по різних кутках табору, а потім розвернемося й кидатимемо яйця в багаття посередині. І від усіх, хто буде в радіусі тридцяти метрів, тільки спогад лишиться.

— Щоб я здох, — задумливо промовив Г’ю. — Це може спрацювати.

— Але в таборі діти! — запротестувала Бронвін.

Єнох підкотив очі.

— Ну тоді будем жаліти гарматне м’ясо, побіжимо в ліс, і хай витвори з собаками виловлять нас по одному. Але якщо ми все-таки плануємо дістатися Лондона — чи бодай цей вечір пережити, — я б цього не радив.

Г’ю погладив по руці Бронвін, яка прикривала замок валізи.

— Відімкни, — сказав він. — Хай беруть яйця.

Та Бронвін вагалася.

— Я не можу. Не можу вбити дітей, які нам нічого поганого не зробили.

— Але в нас немає вибору, — прошепотів Г’ю.

— Вибір завжди є, — заперечила Бронвін.

Раптом ми почули, що десь дуже близько до нижнього краю клітки гарчить собака, і позамовкали. За мить крізь брезент проникло світло ліхтарика.

— Зніміть це! — скомандував хтось (мабуть, той, хто тримав на повідку собаку).

Пес усе гавкав і тицявся носом, щоб пролізти під брезент і вгору крізь ґрати клітки.

— Сюди! — закричав його хазяїн. — Ми щось знайшли!

Усі ми подивилися на Бронвін.

— Будь ласка, — попросив Г’ю. — Дай нам змогу хоча б захищатися.

— Це єдиний спосіб, — сказав Єнох.

Зітхнувши, Бронвін прибрала руку від замка. Г’ю вдячно кивнув і підняв кришку валізи. Ми позасовували руки між светрів й витягли кожен по яйцю. Усі, крім Бронвін. А тоді поставали обличчями до дверей клітки з яйцями в руках, готові до неминучого.

До нас марширували чоботи, багато чобіт. Я постарався підготуватися до того, що мало статися. «Біжи, — сказав я собі. — Біжи й не озирайся, а тоді кидай».

Але, знаючи, що загинуть невинні люди, чи міг я насправді зважитися на таке? Навіть задля порятунку власного життя? Чи то кинути яйце в траву й втекти в ліс?

Чиясь рука взялася за край брезенту й смикнула. Брезент поповз донизу.

Та раптом, за секунду до того, щоб відкрити нас повністю, зупинився.

— Ти чого? — почув я голос хазяїна собаки.

— На вашому місці я б тримався від цієї клітки подалі, — промовив ще один голос — циганський.

Я бачив половину неба в нас над головами, крізь віття дуба мигтіли зірки.

— Невже? І чого б це? — спитав той, що був із собакою.

— Старого Кровошкура кілька днів не годували, — пояснив циган. — Зазвичай він людське м’ясо не дуже їсть, але коли голодний, то не перебирає.

Від того, що сталося одразу після цього, мені миттю забило дух. Заревів велетенський ведмідь. Це здавалося неможливим, та ревів він наче серед нас, у клітці. Я почув, як від несподіванки скрикнув «собачник» і стрімголов злетів з містка, тягнучи за собою пса. Той скавчав.

Я не розумів, як ведмідь потрапив у клітку, знав тільки, що треба від нього втекти, тому щосили втиснувся у ґрати. І побачив, як Оливка поряд зі мною затуляє рота кулачком, щоб не закричати.

А тимчасом зовні інші солдати підняли на сміх «собачника».

— Ідіот! — присоромлений, сказав той. — Лише цигани триматимуть таку тварюку посеред табору!

Врешті-решт я набрався хоробрості, щоб розвернутися й подивитися, що в мене позаду. Ведмедя в клітці не було. Що ж тоді так страшно ревло?

Солдати все обшукували табір, але клітки більше не чіпали. Через кілька хвилин ми почули, як вони залазять у свою вантажівку, заводять двигун і нарешті від’їжджають.

Брезент із нашої клітки сповз остаточно. Навколо нас скупчилися цигани. У тремтячій руці я тримав яйце й не знав, чи доведеться його застосувати.

Уперед виступив ватажок.

— Ви як? — спитав він. — Вибачте, якщо це вас налякало.

— Ми живі, — відповіла Емма, боязко озираючись. — Але де цей ваш ведмідь?

— Не лише у вас є надзвичайні здібності, — промовив юнак, що стояв на краю натовпу, і одразу ж продемонстрував нам свій талант: загарчав ведмедем і занявкав котом, перекидаючи голос з одного місця на інше легкими поворотами голови. Звучало це так, наче нас оточили з усіх боків. Коли ми прийшли до тями від шоку, то несамовито заплескали в долоні.

— Ти ж казала, що вони не дивні, — прошепотів я Еммі.

— Такі салонні фокуси хто завгодно показувати може, — відповіла вона.

— Пробачте, що я не відрекомендувався як слід, — сказав ватажок циган. — Мене звати Бехір Бехманатов. А ви наші почесні гості. — І він шанобливо вклонився. — Чому ж ви не сказали, що ви синдриґасті?

Від подиву ми аж роти порозтуляли. Він назвав нас стародавнім іменем усіх дивних, тим, якого навчила нас пані Сапсан.

— А ми з вами звідкись знайомі? — спитала Бронвін.

— Де ви чули це слово? — спитала Емма.

Бехір усміхнувся.

— Якщо приймете нашу гостинність, обіцяю все пояснити. — Він ще раз вклонився і пішов відмикати нашу клітку.

Ми сиділи з циганами на тонких килимах ручного плетіння, розмовляли і їли рагу в мерехтливому світлі багать-близнят. Я поклав ложку, яку мені дали, й сьорбав просто з дерев’яної миски, геть забувши про хороші манері, а жирний смачний бульйон стікав по підборіддю. Бехір походжав поміж нас, у кожної дивної дитини запитував, чи зручно їй, чи достатньо їжі й питва, повсякчас перепрошував за стан нашого одягу, вкритого тепер брудним сіном з клітки. Після того як ми продемонстрували йому свої дива, його ставлення до нас цілковито перемінилося — за кілька хвилин ми з бранців перейшли в розряд почесних гостей.

— Мені дуже шкода, що з вами так поводилися, — сказав він, опускаючись на подушку між багаттями. — Коли йдеться про безпеку моїх людей, я мушу вживати всіх застережних заходів. По дорогах нині вештається чимало чужинців — людей, які видають себе не за тих, ким вони є. Якби ви зразу сказали мені, що ви синдриґасті…

— Нас навчили ніколи й нікому не розказувати, — сказала Емма.

— Ніколи, — наголосила Оливка.

— Той, хто вас цього навчив, дуже мудрий, — кивнув Бехір.

— А звідки ви про нас знаєте? — спитала Емма. — Ви говорите давньою мовою?

— Лише кілька слів. — Бехір подивився у вогонь, на якому шкварилося вже потемніле м’ясо на рожні. — Між вашим народом і моїм віддавна існує порозуміння. Ми не надто й відрізняємося. Вигнанці й блукальці — душі, які відтіснили на край світу. — Він підчепив із рожна шматок м’яса й задумливо його зжував. — Ми свого роду чужинці. За багато років ми, цигани, прийняли до себе й виховали декілька ваших дітей.

— І ми вдячні за це, — сказала Емма, — а також за вашу гостинність. Ризикну здатися неввічливою, але ми не можемо залишитися з вами надовго. Нам дуже важливо дістатися до Лондона якнайшвидше. Треба встигнути на поїзд.

— Заради вашого хворого друга? — спитав Бехір і здійняв брову, показуючи на Г’ю, котрий давно вже нічого не вдавав і, забувши про все на світі, поглинав рагу. Над головою в нього радісно кружляли бджоли.

— Щось типу того, — підтвердила Емма.

Бехір розумів, що ми щось приховуємо, але від доброти душевної вирішив не втручатися у наші таємниці.

— Сьогодні вже поїздів не буде, — сказав він. — Але ми повстаємо на світанку й відвеземо вас на станцію на перший ранковий. Таке вас влаштує?

— Іншого виходу нема. — Від неспокою Емма нахмурила брови. Попри те, що ми зберегли час, під’їхавши на фургоні замість іти пішки, пані Сапсан все одно втратила цілий день. І тепер їй щонайбільше залишалося два дні. Але це було в майбутньому. А поки що ми були в теплі, ситі й над нашими головами тимчасово не нависала небезпека. У таких умовах важко було не радіти життю, хай навіть недовго.

З циганами ми потоваришували швидко. Усім хотілося якнайшвидше забути, що між нами сталося раніше. Бронвін намагалася попросити вибачення у хлопця, якого брала в заручники, але він відмахнувся від неї так, ніби то була дрібниця. Цигани безжалісно нас годували, весь час підсипали й підсипали їжі в миску, а коли я спробував запротестувати, насипали з горою. Пані Сапсан вискочила зі свого сховку в Бронвін за пазухою і криком оголосила, що голодна, тоді цигани її теж нагодували: кидали в повітря шматки сирого м’яса й радісно ухкали, коли вона підскакувала й хапала їх у дзьоб.

— Вона зголодніла! — засміялася Оливка і швидко заплескала в долоні, коли птаха пазурами роздерла свинячу ніжку.

— Ну що, тепер ти радий, що ми їх не підірвали? — пошепки спитала Бронвін у Єноха.

— Ну, напевно, так, — кивнув той.

Циганський оркестр заграв іншу пісню. Ми їли й танцювали. Я переконав Емму піти зі мною в танок довкола багаття. Зазвичай я соромився танцювати на людях, та цього разу вирішив дати собі волю. Наші ноги літали, а руки плескали в такт музиці, і на кілька осяйних хвилин ми загубилися в ній цілковито. Я зміг забути про те, яка страшна небезпека над нами нависла і як того самого дня нас мало не зловили витвори й не зжер порожняк, який обгриз би наші кістки, і вони б давно валялися в яру. Тієї миті я був безмежно вдячний циганам, а ще тому, як просто влаштована тваринна частина мого мозку — гарячої їжі, пісні й усмішки дорогої для мене людини цілком вистачило, щоб відвернути мою увагу від мороку, хай навіть і ненадовго. Та потім пісня скінчилася, ми повсідалися знов, і в тій тиші, що настала, я відчув, як змінюється настрій. Емма подивилася на Бехіра.

— Можна у вас дещо запитати?

— Авжеж, — кивнув він.

— Чому ви заради нас ризикували своїми життями?

Бехір махнув рукою.

— Ви б вчинили так само.

— У цьому я не впевнена. Просто хочу зрозуміти. Це тому, що ми дивні?

— Так, — просто відповів він. Минуло кілька секунд. Він дивився на дерева, що росли на краю нашої галявини, на їхні стовбури, осяяні багаттям, і чорноту, яка починалася далі. А тоді сказав: — Познайомити вас із сином?

— Авжеж, — кивнула Емма.

Вона підвелася, я та кілька наших зробили так само.

Але Бехір підняв руку.

— На жаль, він сором’язливий. Лише ти, — показав він на Емму, — і ти, — на мене. — А ще той, якого чутно, але не видно.

— Вражає, — зізнався Мілард. — А я ж так старався залишатися непомітним!

Єнох знову сів.

— Чому мене вічно звідусіль витісняють? Від мене що, тхне?

У коло від багаття прослизнула циганка в пишній сукні.

— Поки їх не буде, я погадаю вам по руці й розкажу, що на вас чекає. — Вона повернулася до Горація. — Може, одного дня ти підкориш Кіліманджаро! — І до Бронвін: — А ти вийдеш заміж за багатого й красивого чоловіка!

Бронвін презирливо пирхнула:

— Все життя мріяла.

— Майбутнє — це мій фах, мадам, — сказав Горацій. — Дозвольте я покажу вам, як це робиться!

Ми з Еммою та Мілардом залишили їх і пішли з Бехіром через увесь табір. Біля простенького на вигляд фургона спинилися, він піднявся короткою драбиною і постукав у двері.

— Раді? — тихо покликав він. — Вийди, будь ласка. Тут люди прийшли з тобою побачитися.

Двері прочинилися, й у щілину визирнула жінка.

— Він боїться. Не хоче злазити з крісла. — Вона уважно нас роздивилася, потім відчинила двері ширше й знаком запросила нас увійти. Ми вибралися вгору драбиною й, попригинавши голови, зайшли в тісну, але затишну кімнатку, що здавалася вітальнею, спальнею і кухнею водночас. Під вузеньким вікном стояли ліжко, стіл і стілець, а також маленька пічка, труба якої виходила в отвір у даху. Тут було все для того, щоб мати змогу тижнями чи навіть місяцями самодостатньо жити в дорозі.

У єдиному кріслі сидів хлопчик. На колінах у нього лежала труба. Я зрозумів, що вже бачив, як він грає на ній у циганському дитячому оркестрі. То був Бехірів син, а жінка була його дружиною.

— Раді, роззуйся, — сказала вона.

Хлопчик не відводив погляду від підлоги.

— А це обов’язково? — спитав він.

— Так, — кивнув Бехір.

Хлопчик стягнув з себе один черевик, потім другий. На мить я не повірив власним очам: у черевиках нічого не було. Здавалося, що в нього немає ніг. Та все ж він не без зусиль скинув черевики, отже, на чомусь-таки вони мусили триматися. Потім Бехір попросив його встати, й хлопчик знехотя зісковзнув з крісла та встав. Скидалося на те, що він левітує. Порожні холоші його штанів зависли на висоті кількох дюймів над підлогою.

— Він почав зникати кілька місяців тому, — пояснила жінка. — Спочатку пальці на ногах. Потім п’яти. А потім і решта, обидві ступні. Я йому різні настоянки давала й зілля, але нічого не допомагає.

Отож ноги в нього таки були — невидимі.

— Ми не знаємо, що робити, — сказав Бехір. — Але я подумав, може, серед вас є цілитель…

— Те, що в нього, зціленню не підлягає, — мовив Мілард, і на звук його голосу, який линув нізвідки, хлопчик сіпнув головою. — Ми з ним схожі. Зі мною сталося те саме ще в дитинстві. Я не народився невидимим. Це відбувалося поступово.

— А хто це говорить? — спитав хлопчик.

Мілард узяв шарф, що лежав на краю ліжка, й притулив його до обличчя. На шарфі проступили обриси носа, лоба й рота.

— Ось я, — сказав він і рушив у бік хлопчика. — Не бійся.

Ми дивилися, як хлопчик підняв руку, торкнувся Мілардової щоки, потім лоба, потім волосся (уявляти, якого воно кольору й з якою зачіскою, мені ніколи не спадало на думку), і навіть смикнув за нього, легенько, наче перевіряючи на справжність.

— Ти тут. — І очі в хлопчика засяяли від такої дивовижі. — Ти справді тут!

— І ти нікуди не зникнеш, навіть коли станеш невидимим, — сказав Мілард. — От побачиш. Це не боляче.

Хлопчик усміхнувся, і від цього коліна в жінки підкосилися і вона мусила спертися на Бехіра.

— Хай тебе Бог благословить, — зі сльозами на очах сказала вона Міларду. — Хай Бог благословить.

Мілард сів біля зниклих ніг Раді.

— Хлопче, тобі нема чого боятися. Насправді, коли звикнеш бути невидимим, я думаю, ти побачиш, що в цьому є багато переваг…

І коли він став їх перелічувати, Бехір пішов до дверей та кивнув нам з Еммою.

— Залишмо їх, — сказав він. — Їм є про що поговорити.

Ми залишили Міларда наодинці з хлопчиком і його мамою. А вже повернувшись до багаття, побачили, що майже всі: дивні діти й цигани — скупчилися довкола Горація. Він стояв на пеньку перед приголомшеною ворожкою, заплющивши очі й тримаючи руку в неї на голові. Здавалося, він переказує сон, який бачить:

— …і онук вашого онука буде пілотом велетенського корабля, який курсуватиме між Землею та Місяцем, як омнібус, і на Місяці в нього буде маленький будиночок, і за цей будиночок він не встигатиме вчасно сплачувати кредит, і доведеться брати пожильців, а серед них буде вродлива жінка, до якої в нього спалахне дуже сильне місячне кохання, а це не зовсім те саме, що земне кохання, бо є різниця в силі тяжіння…

Ми спостерігали за цим усім, стоячи на краю юрби.

— Він серйозно? — спитав я в Емми.

— Можливо, — відповіла вона. — А може, просто розважається.

— А чому він нам не може отак віщувати майбутнє?

Емма знизала плечима.

— Горацієві здібності часом доводять до сказу своєю непрактичністю. Незнайомим людям він може цілі бобіни віщувань намотувати, а для нас нічого не бачить. Таке враження, що чим краще він до когось ставиться, тим менше бачить. Емоції затьмарюють йому бачення.

— Як і нам усім, — пролунав голос у нас за спинами. Ми розвернулися й побачили Єноха. — І сподіваюся, що ти, люба Еммо, не надто відволікаєш американця. Важко пильнувати порожняків, коли в тебе у вусі жіночий язичок.

— Фу, не кажи гидоти! — обурилася Емма.

— Забити на Чуття я не можу, навіть якби хотів. — Хоча паскудного відчуття, що Єнох ревнує, я б таки волів не помічати.

— То розкажіть про вашу таємну здибанку, — попросив Єнох. — Цигани захистили нас, бо існує якийсь старий запорошений союз, про який ніхто з нас не чув?

— У ватажка і його дружини син дивний, — відповіла Емма. — Вони сподівалися, що ми йому допоможемо.

— Це божевілля, — сказав Єнох. — Вони мало не дозволили солдатам розібрати себе на філе заради одного-єдиного хлопця? От вам і емоції, які затуманюють зір! А я думав, вони хочуть забрати нас у рабство, щоб користуватися нашими здібностями чи щонайменше продати нас на аукціоні. Але я завжди переоцінюю людей.

— Ой, іди знайди собі дохлу тварину й пограйся з нею, — не витримала Емма.

— Дев’яносто дев’ять відсотків людства я не зможу зрозуміти ніколи. — І Єнох пішов, хитаючи головою.

— Іноді мені здається, що цей хлопець наполовину робот, — сказала Емма. — Зовні плоть, всередині метал.

Я розсміявся, але потайки подумав: чи має рацію Єнох? Чи було божевіллям те, що Бехір ризикував усім задля сина? Бо якщо Бехір був божевільним, то я, безперечно, теж. Яку велику жертву я приніс заради однієї-єдиної дівчини? Незважаючи на всю свою допитливість, незважаючи на діда й на те, що ми в боргу перед пані Сапсан, насправді я був з ними лише з однієї причини: того дня, як я познайомився з Еммою, я твердо зрозумів, що хочу бути часткою будь-якого світу, до якого належала вона. Чи робило це мене божевільним? Чи просто моє серце було надто легко здобути?

«Може, й мені не завадило б трохи обрости бронею», — подумав я. Якби я тримав серце в залізі, то де був би тієї миті?

А легко — я був би вдома, накачувався б ліками монотонності. Топив би свої жалі у відеоіграх. Відпрацьовував зміни в аптеці. День у день помирав би в душі від гіркого жалю.

Ти боягуз. Слабке жалюгідне хлопчисько. Проґавив свій шанс.

Але цього не сталося. Тягнучись до Емми, я ризикнув усім, і ризикував знову і знову, щодня. Проте заразом я зібрався і протягнув себе у світ, який раніше був немислимим для мене. Тут я жив серед людей, які були живішими за всіх, кого я знав, робив таке, про що раніше навіть мріяти не міг, виживав у таких тарапатах, що й уві сні не насниться. А все тому, що дозволив собі мати почуття до однієї дивної дівчини.

Попри всі негаразди й небезпеку, що над нами нависла, й попри те, що цей дивний світ почав руйнуватися, щойно я його для себе відкрив, я до глибини душі тішився, що я тут. Усупереч усьому, я завжди хотів жити таким надзвичайним життям. Дивно, подумав я, що можна проживати свій прекрасний сон і кошмар водночас.

— Що таке? — спитала Емма. — Так уважно на мене дивишся.

— Хотів тобі подякувати.

Вона наморщила носа і примружилася, наче я сказав щось кумедне.

— Подякувати за що?

— Ти дала мені таку силу. Я навіть не підозрював, що вона в мене є, — сказав я. — Завдяки тобі я стаю кращим.

Вона зашарілася.

— Я не знаю, що сказати.

«Еммо, яскрава душа! Мені потрібен твій вогонь — той, що у тебе всередині».

— Ти не мусиш нічого казати. — Раптом мене охопило нестримне бажання її поцілувати. Що я й зробив.

Ми смертельно потомилися, однак цигани були бадьорі й рішучо наполягали на продовженні веселощів. І після кількох чашок чогось гарячого, солодкого і з великим вмістом кофеїну та ще кількох пісень вони нас переконали. Вони володіли природним даром казкарів і прекрасних піснярів, ці чарівливі люди, які ставилися до нас, мов до втрачених колись і віднайдених тепер братів. Ми півночі не спали й ділилися історіями. Молодик, який ревів, мов ведмідь, показав нам сценку черевомовця, дуже переконливу — я майже повірив, що його ляльки ожили. Здавалося, що він запав на Емму і все це показував для неї та звабливо всміхався, проте вона вдавала, що не бачить, і демонстративно тримала мене за руку.

Пізніше нам розказали історію про те, як під час Першої світової війни британські солдати забрали в них усіх коней, і на якийсь час їхні фургони залишилися без тяглової сили. Становище було тяжким. Їм довелося стати табором у лісі — в цьому самому лісі, — і от одного дня до них забрело стадо довгорогих цапів. Вони здавалися дикими, проте їли з рук, і комусь спало на думку запрягти одного у фургон. Ті цапи виявилися не менш сильними, ніж коні, яких цигани втратили. Це розв’язало їхню проблему, і до кінця війни їхні фургони були запряжені цими надзвичайними цапами. Звідси й пішла їхня назва, знана в Уельсі, — «цапиний люд». Як доказ, вони показали фотографію Бехірового дядька, котрий їхав у фургоні, запряженому цапом. І ми без зайвих слів зрозуміли, що то було загублене стадо дивних цапів, про яких розказував Едисон. Після війни солдати віддали циганам їхніх коней, і цапи, яких більше не потребували, знову зникли в лісі.

Зрештою багаття стали пригасати, для нас приготували постелі, заспівали колискову мелодійною чужоземною мовою, і мені стало добре, як у дитинстві. Черевомовець підійшов побажати Еммі доброї ночі. Вона його прогнала, але тільки після того, як він лишив їй свою картку. На звороті була адреса в Кардіфі, за якою він щокілька місяців, коли цигани зупинялися в місті, забирав листи. На лицьовому боці було його фото з ляльками і кілька рядків, написаних для Емми. Вона показала мені їх і захихотіла, та мені стало якось прикро за хлопця. Він був винен лише в тому, що вона йому сподобалась. Так само винен, як я.

Ми з Еммою скрутилися вдвох в одному спальному мішку на краю галявини.

Уже поринаючи в сон, я почув, що по траві хтось скрадається. Розплющив очі й не побачив нікого. То Мілард повернувся після розмови з циганським хлопчиком, яка тривала до ночі.

— Він хоче піти з нами, — сказав Мілард.

— Хто? — сонно пробурмотіла Емма. — Де?

— Хлопчик. Із нами.

— А ти що сказав?

— Я йому сказав, що це невдала думка. Але так, щоб відмовити, то не відмовив.

— Ти ж знаєш, що ми не можемо нікого з собою брати, — сказала Емма. — Він буде нас уповільнювати.

— Я знаю, знаю, — погодився Мілард. — Але він дуже швидко зникає, йому страшно. Скоро він стане зовсім невидимим і боїться, що одного дня відстане від їхнього табору, цигани цього не помітять, і він назавжди заблукає в лісі серед вовків і павуків.

Застогнавши, Емма перекотилася на живіт, щоб бути обличчям до Міларда. Він точно не збирався від нас відставати, поки все не вирішиться.

— Я розумію, що він засмучений, — сказала вона. — Але це справді неможливо. Мені шкода, Міле.

— Зрозуміло, — із притиском відповів він. — Я йому перекажу.

Потім підвівся й нечутно пішов.

Емма зітхнула і ще якийсь час неспокійно крутилася з боку на бік.

— Ти все правильно сказала, — прошепотів я. — Нелегко бути людиною, на яку всі озираються й від якої ждуть рішень.

Вона промовчала, але притулилася до моїх грудей.

Мало-помалу ми засинали під шепіт гілок, які шелестіли на вітрі, й дихання коней, що нас заколисувало.

То була ніч хисткого сну й кошмарів. Провів я її, як і попередній день: тікаючи від зграй страхітливих собак. Прокинувся геть розбитим. Ноги й руки були важкі, мов колоди, голова — ватяна. Я почувався б краще, якби не спав узагалі.

На світанку нас побудив Бехір.

— Прокиньтеся й співайте, синдриґасті! — прогорлав він, кидаючи нам товсті скибки черствого, мов цегла, хліба. — Після смерті виспитеся!

— Із таким сніданням смерть не забариться, — відзначив Єнох, постукавши хлібом по каменю й почувши стукіт, наче по дереву.

Бехір розплився в усмішці й скуйовдив йому волосся.

— Та ну. Куди подівся твій дивний дух?

— У пральню пішов. — І Єнох накрив голову ковдрою.

Бехір дав нам десять хвилин на те, щоб підготуватися до поїздки в місто. Так він виконував свою обіцянку відвезти нас на перший ранковий поїзд. Я встав, побрів до відра з водою, поплескав собі в лице, почистив пальцем зуби. О, як мені бракувало моєї зубної щітки. Як я тужив за м’ятною зубною ниткою і дезодорантом із запахом океанського бризу. Чого б я тільки не віддав, аби знайти десь аптеку «Кмітливий помічник».

Півцарства за свіжу білизну!

Я пальцями розчесав волосся, витрушуючи сіно, і вгризся в неїстівний хліб, а за нами тимчасом спостерігали з траурними обличчями цигани та їхні діти. Неначе звідкілясь знали, що веселощі попереднього вечора були останнім акордом, а тепер нас ведуть на шибеницю. Мені захотілося їх підбадьорити.

— Усе добре, — сказав я світловолосому хлопчику, який, здавалося, от-от розридається. — Ми не пропадемо.

Він невпевнено подивився на мене широко розплющеними очима, так, ніби до нього заговорив привид.

Цигани зібрали вісьмох коней — і вісьмох вершників, по одному для кожного з нас. На конях до міста можна було дістатися значно швидше, ніж на валці возів. А ще я їх боявся.

Дотепер я ніколи не їздив верхи. Мабуть, єдиний серед усіх більш-менш багатих дітей Америки. І не тому, що я не вважав коней прекрасними, величними істотами, вершиною тваринного творіння тощо. Просто я вважав, що жодна тварина не має ні найменшого бажання, щоб на неї вилазила і щоб на ній їздила людина. До того ж, коні були дуже великі, гори м’язів з великими зубами-жорнами, і дивилися вони на мене так, ніби знали, що я їх боюся, та наче чекали нагоди хвицнути мене копитом у голову. Не кажучи вже про те, що на коні не було паска безпеки (та й узагалі будь-якої вторинної системи стримування). Коні могли розганятися незгірш за машини, однак були більш стрибучі. Тож увесь той задум видавався просто недоцільним.

Уголос я, звісно, цього не сказав. Припнув язика, стиснув щелепу і сподівався, що проживу досить довго, аби принаймні померти в більш цікавий спосіб, ніж звалитися з коня.

Після першого ж «вйо!» ми зірвалися учвал. Я миттю забув про почуття гідності й ухопився за цигана, який сидів у сідлі переді мною і тримав віжки. Усе сталося так швидко, що я навіть не встиг помахати на прощання рукою циганам, які зібралися, щоб провести нас у путь. Хоча це було й на краще: прощання ніколи не були моїм коником, а останнім часом життя чомусь перетворилося на суцільну їх смугу. Прощання, прощання, прощання.

Ми їхали. Мої стегна заніміли від того, що я міцно стискав кінські боки. На чолі загону їхав Бехір, за ним у сідлі сидів його особливий син. Хлопчик їхав, випроставши спину, тримаючи руки по боках, впевнений і хоробрий. Такий разючий контраст із минулою ніччю. Тут, серед циган, він перебував у своїй стихії. Ми йому потрібні. Його народом були роми.

Зрештою біг коней уповільнився, і я наважився відірвати обличчя од піджака вершника та розглянутися довкола. Ліс поступився місцем полю. Ми спускалися в долину, посеред якої лежало містечко, що потопало в зелені й з того місця, де ми були, здавалося не більшим за поштову марку. До нього з півночі наближалася довга низка цяток з хмаркою на чолі: парким диханням паротяга.

Трохи не доїжджаючи до міської брами, Бехір зупинив коней.

— Далі ми не поїдемо, — сказав він. — У містах нас не дуже люблять. Та увага, яку ми до себе привертаємо, вам не потрібна.

Мені важко було уявити, щоб хтось мав щось проти цих добродушних людей. Проте такі самі забобони змусили й дивних стати вигнанцями суспільства. Так усе обернулося в цьому сумному світі.

Ми з дітьми злізли з коней. Я став позаду інших, сподіваючись, що ніхто не помітить, як тремтять у мене ноги. Коли ми вже збиралися йти, Бехірів син зіскочив з батькового коня й крикнув:

— Стійте! Візьміть мене з собою!

— Я думала, ти з ним поговориш, — сказала Емма Міларду.

— Я й поговорив.

Із сідельної сумки хлопчик витяг наплічник і надів його на спину. Він всерйоз зібрався йти з нами.

— Я вмію готувати, — сказав він. — І дрова рубати, й верхи їздити, й усякі вузли в’язати!

— Хто-небудь, вручіть йому медаль, — підштрикнув Єнох.

— На жаль, це неможливо, — делікатно сказала хлопчику Емма.

— Але я такий, як ви… і з кожною хвилиною роблюся все більш схожим! — Хлопчик став розщібати пасок на штанях. — Подивіться, що зі мною коїться!

Перш ніж його встигли спинити, він спустив штани до щиколоток. Дівчатка зойкнули й повідверталися.

— Ану бігом надів штани, псих ти хворий! — заволав Г’ю.

Але там не було чого бачити — від попереку й нижче він був невидимий. Нездорова цікавість підштовхнула мене зазирнути під його видиму половину, і перед моїми очима відкрився кришталево прозорий вигляд усього, що відбувалося в його кишках.

— Погляньте, на скільки я зник відучора! — з панічними нотками в голосі промовив Раді. — Скоро щезну весь!

Від подиву цигани аж роти порозтуляли, а потім стали перешіптуватися. Навіть їхні коні, здавалося, стривожилися й відійшли від безтілесної дитини.

— А бодай мені крила! — сказав Єнох. — Він існує тільки наполовину.

— Ох, бідолашний, — жахнулася Бронвін. — Може, візьмемо його?

— Ми не якийсь там мандрівний цирк, до якого можна приєднатися, коли заманеться, — пробурчав Єнох. — У нас небезпечне завдання врятувати нашу імбрину, нам нема коли панькатися з новеньким, який дупля не дає!

Очі у хлопчика розширилися й налилися слізьми. Наплічник сповз і впав на землю, а він навіть не помітив.

Емма відвела Єноха вбік.

— Ти був із ним занадто грубий. Попроси вибачення.

— І не подумаю. Це тупо. Ми змарнуємо на нього свій дорогоцінний час, якого й так мало.

— Ці люди врятували нам життя.

— Наші життя не довелося б рятувати, якби нас не запхали в ту розчудесну клітку!

Емма махнула на Єноха рукою і повернулася до хлопчика.

— За інших обставин ми би прийняли тебе з розкритими обіймами. Але тепер уся наша цивілізація і спосіб життя під загрозою знищення. Тому, розумієш, тепер невдалий час.

— Так нечесно, — заскиглив хлопчик. — Чому я не почав зникати сто років тому? Чому це сталося саме тепер?

— Кожна дивовижна здібність проявляється саме тоді, коли настає її час, — пояснив Мілард. — У декого — ще в немовлячому віці, у декого — лише в старості. Я чув про чоловіка, який не знав, що вміє піднімати предмети силою думки, поки йому не виповнилося дев’яносто два роки.

— А я стала легшою за повітря тієї миті, як народилася, — гордо сказала Оливка. — Я вискочила з мами й злетіла аж до лікарняної стелі! І лише пуповина завадила мені вилетіти у вікно й піднятися до хмар. Казали, що лікар зомлів від шоку!

— Люба, ти й досі незле шокуєш, — і Бронвін попестила її по спині, щоб підтримати.

До хлопчика підійшов Мілард, видимий лише завдяки пальту й чоботам, що на ньому були.

— А що про все це думає твій тато? — спитав він.

— Звичайно, ми не хочемо з ним розставатися, — сказав Бехір. — Але як ми зможемо піклуватися про нашого сина, якщо ми його не бачимо? Він хоче піти. І я не знаю, може, серед своїх йому справді буде краще.

— Ви любите його? — у лоб спитав Мілард. — А він вас любить?

Бехір спохмурнів. У своїх почуттях він був традиціоналістом, тож запитання його спантеличило. Проте, трохи пом’явшись і побурмотівши щось, він зрештою гаркнув:

— Звісно! Він мій син.

— Тоді свої для нього ви, — сказав Мілард. — Місце цього хлопчика — з вами, не з нами.

Бехір не хотів показувати емоції перед своїми людьми, але тут я побачив, як спалахують у нього очі й стискаються щелепи. Він кивнув, подивився на сина і сказав:

— Що ж, ходімо. Підніми наплічник і ходімо. Твоя мати вже, мабуть, чай заварила.

— Добре, тату. — Здавалося, хлопчик відчуває розчарування й полегшення водночас.

— Ти не пропадеш, — запевнив його Мілард. — Усе буде добре. А коли все це закінчиться, я тебе знайду. Нас, таких, чимало є, і настане день, коли ми відшукаємо їх разом.

— Обіцяєш? — Погляд хлопчика був сповнений надії.

— Обіцяю.

По тому хлопчик виліз у сідло до батька, а ми розвернулися й увійшли через браму в місто.

Розділ шостий

Містечко називалося Коул[2]. Не Коултон чи Коулвіл. Просто Коул. Вугілля тут було скрізь: валялося гостроверхими купами біля бічних дверей будинків, підіймалося у вигляді маслянистого диму з димарів, брудними патьоками лежало на комбінезонах чоловіків, що йшли на роботу. А ми щільними рядами прошмигнули повз них до станції.

— Швидко, — проінструктувала Емма. — Не розмовляти. Опустити очі.

У нас було незмінне правило: без потреби не дивитися в очі нормальним, бо погляди могли призвести до розмов, а розмови — до запитань, а дивним дітям важко відповідати на запитання нормальних дорослих так, щоб це не породило ще більше запитань. Найбільше запитань, звісно, викликала власне зграйка замурзаних дітей, які мандрували самі-самісінькі під час війни — та ще й з великою хижою птахою з гострими пазурами, що сиділа в однієї дівчинки на плечі. Але містяни нас майже не помічали. Вони блідими тінями з’являлися на звивистих вуличках Коула біля мотузок для сушіння білизни й у дверях пабів, понурі, мов зів’ялі квіти. На мить звертали до нас погляди, та одразу ж і відводили. У них були інші клопоти.

Залізнична станція була зовсім маленька, і я засумнівався, що її помічали поїзди. Накритою була лише квиткова будка, крихітна повітка посеред відкритої всім вітрам платформи. Всередині спав у кріслі чоловік. Біфокальні окуляри зі скельцями завтовшки з пляшкове скло сповзали йому з носа.

Емма гучно постукала у віконце, від чого касир різко прокинувся.

— Вісім квитків до Лондона! — вигукнула вона. — Нам треба бути там не пізніше середини дня.

Касир подивився на нас крізь скло. Зняв окуляри, протер їх і посадив назад на носа, просто щоб пересвідчитись, що добре бачить. Безперечно, видовище з нас було ще те: одяг забризканий багнюкою, волосся жирне й стирчить під різними кутами. А ще від нас, напевно, тхнуло.

— Мені дуже шкода, — сказав касир. — Усі квитки продано.

Я роззирнувся навколо. Крім кількох людей, що куняли на лавках, станція була порожня.

— Дурниці! — заперечила Емма. — Негайно продайте нам квитки, бо донесу на вас у залізничну комісію з дискримінації дітей!

Я міг би переконати касира за допомогою м’якших методів, проте Емма категорично не визнавала авторитету самовдоволених дрібних бюрократів.

— Якби й існували якісь такі правила, — презирливо задерши кирпу, провістив касир, — то до вас би вони точно стосунку не мали. Іде війна, якщо ви не в курсі. Людям у залізничних перевезеннях її величності є чим займатися, крім дітей і тварин! — Він зміряв пані Сапсан сердитим поглядом. — Які в будь-якому разі не допускаються!

Поїзд зі свистом підкотив до станції, заверещали гальма. Кондуктор вистромив голову у вікно і закричав:

— Восьма тридцять до Лондона! По вагонах!

Люди, що спали по лавках, попіднімалися й почовгали по платформі.

До віконця каси повз нас прорвався чоловік у сірому костюмі. Він проштовхнув касиру гроші, одержав квиток і поспішив до поїзда.

— Ви ж сказали, що квитків нема! — обурилася Емма, стукаючи у віконце. — Так не можна!

— Той джентльмен купив квиток у перший клас, — відповів касир. — А тепер щезніть, набридливі малі жебраки! Ідіть шукайте, чиї кишені обчистити б, деінде!

До віконця приступив Горацій.

— Жебраки за визначенням не носять великих сум грошей, — сказав він, засунув руку в кишеню і кинув на прилавок каси товстеньку пачку купюр. — Якщо ви продаєте квитки першого класу, то ми їх візьмемо!

Касир аж випростався від несподіванки і витріщився на купу грошей. Ми теж порозтуляли роти, не розуміючи, звідкіля Горацій їх узяв. Касир поворушив купюри й сказав:

— Цього вистачить, щоб купити місця в цілому вагоні першого класу!

— То давайте нам цілий вагон, — погодився Горацій. — Заодно й не буде потреби переживати, що ми обчистимо чиїсь кишені.

Касир побуряковів і, затинаючись, промовив:

— Т-так, сер, пробачте, сер, сподіваюся, ви не сприймете все, що я казав раніше, як глузування…

— Та дайте вже нам ті кляті квитки, щоб ми могли сісти на поїзд!

— Зараз, сер!

Касир проштовхнув нам стос квитків першого класу.

— Приємної вам поїздки, — побажав він. — Будь ласка, нікому не кажіть, що почули це від мене, пані й панове, але на вашому місці я б сховав цю пташку, щоб її ніхто не бачив. Провідникам вона не сподобається, попри ваші квитки першого класу.

Ми відійшли від каси, тримаючи в руках квитки, і Горацій роздув груди, мов павич.

— Де, скажи, будь ласка, ти взяв таку силу грошей? — спитала Емма.

— Врятував із шухляди комода пані Сапсан якраз перед тим, як будинок згорів, — відповів Горацій. — І пришив собі до пальта спеціальну кишеньку, щоб заховати.

— Горацію, ти геній! — вигукнула Бронвін.

— А хіба справжній геній віддав би всі наші гроші до цента? — вставив Єнох. — Невже нам справді потрібен був цілий вагон першого класу?

— Ні, — відказав Горацій, — але ж приємно було посадити того мужика в калюжу, скажи?

— Мабуть, так, — погодився Єнох.

— Це тому, що насправді гроші потрібні, щоб маніпулювати іншими й змушувати їх почуватися гіршими за тебе.

— Щодо цього я б не була така впевнена, — сказала Емма.

— Та я жартую! — махнув рукою Горацій. — Звісно, вони для того, щоб одяг купувати.

Ми вже збиралися було сісти на поїзд, коли нас зупинив провідник.

— Покажіть квитки! — зажадав він. А простягнувши руку до стосика в руці в Горація, помітив, що Бронвін щось кутає в пальто. — Що це у тебе там? — підозріливо приступив він до неї.

— А що в мене де? — відповіла Бронвін якомога недбалішим тоном, стараючись прикривати пальтом опуклість, яка ніяк не хотіла сидіти тихо.

— Під пальтом! Не грайся зі мною, дівчинко.

— Це, е-е… — Бронвін намагалася думати швидко, але їй це не вдавалося. — Пташка.

Емма опустила голову. Єнох затулив очі рукою і застогнав.

— Із тваринами не можна! — гаркнув провідник.

— Але ви не розумієте, — сказала Бронвін. — Вона зі мною з дитинства… ми мусимо сісти на цей поїзд… ми так багато заплатили за квитки!

— Правила є правила! — заперечив провідник. Помітно було, що йому от-от урветься терпець. — Не грайтеся зі мною!

Зненацька Емма рвучко підняла голову. Її обличчя просяяло.

— Іграшка! — вигукнула вона.

— Що? — перепитав провідник.

— Пане провідник, це несправжня пташка. Ми б і подумати не могли так нахабно порушити правила. Розумієте, це улюблена іграшка моєї сестри, й вона подумала, що ви хочете її у неї забрати. — Вона жалібно й благально склала руки. — Ви ж не відберете в дитини улюблену іграшку, правда?

Провідник із сумнівом подивився на Бронвін.

— Якась вона занадто доросла для іграшок, ви так не вважаєте?

Емма нахилилася вперед і прошепотіла:

— Розумієте, вона трохи відстала…

У відповідь на це Бронвін насупилася, але їй нічого не лишалося, крім підіграти. Провідник підійшов до неї.

— Що ж, показуй свою іграшку.

Момент істини. Ми всі затамували дух, а Бронвін розкрила пальто, засунула руку за пазуху і повільно витягла пані Сапсан. Коли я побачив птаху, то на мить перелякався, бо подумав, що вона померла. Пані Сапсан геть задерев’яніла й лежала в руці у Бронвін з заплющеними очима й знерухомілими лапами. Та потім я збагнув, що то вона теж підіграє.

— Бачите? — спитала Бронвін. — Пташка несправжня. Це опудало.

— А я бачив, як вона ворушилася! — не вгавав провідник.

— Це, е-е, механічна модель. Дивіться.

Бронвін стала навколішки й поклала пані Сапсан на землю на бік. Далі просунула пальці їй під крило і вдала, ніби накручує механізм. Очі пані Сапсан одразу ж розплющилися, і вона забігала по перону, механічно погойдуючи головою і перебираючи лапами, неначе приведена в дію пружиною. Через якийсь час вона рвучко зупинилася на місці й повалилася на землю, штивна, мов дошка. Її гра заслуговувала на «Оскар».

Здавалося, провідника це майже переконало. Але не до кінця.

— Ну, — задумливо промовив він. — Якщо це іграшка, то ти не будеш проти сховати її у коробку. — І він кивнув на валізу, яку Бронвін поставила була на платформу.

Бронвін вагалася.

— Це не…

— Так, добре, нам не важко. — Емма розщібнула застібки на валізи. — Сестро, сховай її.

— Але там немає повітря! — просичала Бронвін.

— Проб’ємо дірки! — так само просичала у відповідь Емма.

Бронвін підняла пані Сапсан і обережно поклала її у валізу.

— Пробачте мені, пані, — прошепотіла вона, опустила кришку і защебнула.

Після цього провідник нарешті прийняв наші квитки.

— Перший клас! — здивовано відзначив він. — Ваш вагон прямо попереду. — Він показав у дальній кінець платформи. — Раджу поквапитися.

— Тепер він нам радить! — обурилася Емма, і ми припустили платформою.

Із пахканням і металевим скреготом поїзд рушив. Поки що він їхав дуже повільно, але з кожним обертом коліс набирав швидкість.

Ми порівнялися з вагоном першого класу. Першою у відчинені двері застрибнула Бронвін. Вона поставила валізу в тамбурі й простягнула руку, щоб допомогти Оливці.

Аж раптом у нас за спинами чийсь голос закричав:

— Стояти! Зійти з поїзда!

Той голос належав не провіднику. Він був глибший і більш владний.

— Клянуся, — сказав Єнох, — якщо ще хоч одна людина спробує завадити нам сісти на цей поїзд…

Прогримів постріл, і від раптового шоку в мене заплелися ноги. Я вивалився з дверей тамбура на платформу.

— Я сказав «стояти»! — знову проревів голос. Озирнувшись через плече, я побачив солдата в однострої, що стояв на платформі. Коліна він підігнув у позу для стрільби, гвинтівку спрямував на нас. Щоб довести всю серйозність своїх слів, він з гучним тріском випустив ще дві кулі понад нашими головами. — Вийти з поїзда, на коліна! — сказав він і широкими кроками попрямував до нас.

Я подумував, чи не пуститися навтьоки, та потім випадково побачив солдатові очі, і їхні вибалушені білки без зіниць переконали мене, що не варто цього робити. То був витвір, і я розумів, що він без зайвих роздумів застрелить будь-кого з нас. Краще не давати йому приводу.

Бронвін з Оливкою, мабуть, думали так само, бо вийшли з поїзда і опустилися на коліна поряд із нами всіма.

«Так близько, — подумав я. — Ми були так близько».

Поїзд залишив станцію без нас, а разом із ним розчинилася хмаркою пари вдалині наша надія врятувати пані Сапсан.

«А разом із нею й сама пані Сапсан». У мене все аж перевернулося всередині. Бронвін залишила валізу з птахою в поїзді! На автоматі я скочив на рівні ноги і вже хотів мчати навздогін поїзду… але перед моїм обличчям виникло дуло гвинтівки, і я відчув, як сила вмить полишає мої м’язи.

— Більше… ні… кроку, — відчеканив солдат.

І я знову впав на землю.

Ми стояли навколішки, піднявши руки. Серця в нас калатали. Солдат ходив довкола, напружений, цілився з гвинтівки й тримав палець на спусковому гачку. Вперше після доктора Ґолана я опинився так близько від витвора, що міг його роздивитися. На ньому була стандартна уніформа британського солдата: сорочка захисного кольору, заправлена у вовняні штани, чорні чоботи, каска. Але вдягнув він це все якось недоладно, наче костюм, до якого він ще не звик, — штани були перекручені, а каска сиділа занадто високо на маківці. А ще він, здавалося, нервувався: голова смикалася туди-сюди, поки він оцінював нас поглядом. Сили були нерівні. Нам, жменьці беззбройних дітей, за останні три дні вдалося прикінчити одного витвора і двох порожняків. Він нас боявся, і це більше, ніж усе інше, змушувало мене боятися його. Бо страх робив його непередбачуваним.

Він зняв із пояса рацію і щось у неї протріщав. Засичав фоновий шум, а за мить витвору відповіли. Розмова велася зашифровано, я не зрозумів з неї ні слова.

Він наказав нам встати. Ми послухалися.

— А куди ми підемо? — несміливо спитала Оливка.

— На прогулянку, — сказав він. — На приємну спокійну прогулянку. — У нього була рубана манера говорити, ковтаючи голосні, і з неї я зрозумів, що він нетутешній, але імітує британський акцент, хоч це й не надто добре йому вдається. Витворів вважали майстрами маскування, однак цей точно зірок із неба не хапав.

— З шеренги не виходити, — наказав він, по черзі вирячившись на кожного з нас. — Не бігти. У мене в обоймі п’ятнадцять набоїв, досить, щоб зробити в кожному з вас по дві дірки. А ти, невидимий, не думай, що я не бачу твого піджака. Змусиш мене за собою бігти — і я наріжу твої невидимі пальці на сувеніри.

— Так, сер, — сказав Мілард.

— Мовчати! — прогримів солдат. — Кроком руш!

Ми промарширували повз будку каси (касир десь подівся) далі платформою, вийшли зі станції й рушили вулицями. Раніше, коли ми йшли через містечко, жителі Коула лише ковзали по нас поглядами, та тепер, наче сови, повертали голови, і проводжали поглядами вервечку дітей, які крокували під прицілом. Солдат тримав нас у щільному строю й покрикував, коли хтось відходив надто далеко. Я йшов останнім, він — за мною. Я чув, як дзеленчить на ходу його патронташ. Ми поверталися тим самим шляхом, яким прийшли, — прямісінько до виходу з міста.

У голові в мене снували десятки планів утечі. Ми могли розбігтися в різні боки. Ні — щонайменше кількох він би пристрелив. Може, хтось міг вдати, що непритомніє на дорозі, тоді той, хто йшов позаду, впав би, і в метушні… ні, він на це не поведеться, занадто дисциплінований. Комусь із нас довелося б підібратися поближче, щоб забрати в нього зброю.

Мені. Я найближче. Може, якщо трохи повільніше йти, дочекатися, коли він підійде, й накинутися… Але кого я дурю? Героєм бойовиків я не був. Мені було так страшно, що я ледве дихав. Та й відстань між нами була десять ярдів, і дуло його гвинтівки дивилося мені в спину. Він застрелить мене одразу ж, як обернуся, і я спливу кров’ю посеред дороги. Так я уявляв собі дурість, а не героїзм.

Ззаду під’їхав джип і пригальмував збоку, підлаштовуючись під нашу ходу. У ньому сиділи ще двоє солдатів. В обох були окуляри з дзеркальними скельцями, але я знав, що за ними. Витвір на сидінні пасажира кивнув тому, який узяв нас у полон, і відсалютував — хороша робота! — потім повернувся до нас і з тієї миті більше не відводив від нас погляду та не знімав рук з гвинтівки.

Тепер у нас був супровід, й один озброєний гвинтівкою витвір перетворився на трьох. Будь-яка надія на порятунок, яку я плекав, згасла.

Ми йшли і йшли, під ногами хрускотів гравій, а поряд, як дешева газонокосарка, гуркотів двигун джипа. Містечко залишилося позаду, і обабіч дороги, вздовж якої вишикувалися дерева, виникла ферма. Її поля стояли бурі й голі. Солдати не обмінялися ні словом. У них було щось від роботів, неначе їм витягли мозок і замінили його дротами. По ідеї, витвори мали бути надзвичайно розумними, але ці типи здавалися мені бовдурами. А тоді я почув над вухом дзижчання і, піднявши голову, побачив, що над головою кружляє бджола, яка потім полетіла геть.

«Г’ю, — подумав я. — Що він замислив?» Я пошукав його поглядом у ряду, турбуючись, що він може планувати щось таке, що наразить нас на кулі, — але не побачив.

Я швидко полічив голови. Одна-дві-три-чотири-п’ять-шість. Переді мною йшла Емма, далі Єнох, Горацій, Оливка, Мілард і Бронвін.

«А де ж подівся Г’ю?»

І тут я мало не підскочив. Г’ю не було! Це означало, що його не захопили разом із нами всіма. Він був на волі! Може, у гармидері на станції він примудрився прослизнути в простір між поїздом і платформою чи вскочив у поїзд, а солдат цього не помітив. Мені закортіло дізнатися, чи не скрадається він за нами, але я не міг обернутися, бо виказав би його.

Я сподівався, що позаду його немає, бо це могло означати, що він з пані Сапсан. Інакше як ми її відшукаємо? І що буде, коли їй забракнне повітря? Вона ж замкнена у тій валізі. І взагалі, що тисяча дев’ятсот сорокового року робили з підозрілими покинутими предметами багажу?

До горла підкотив клубок, і жаром обпекло лице. Забагато всього страшного відбувалося, сотні сценаріїв жаху боролися в мозку за мою увагу.

— Назад у стрій! — крикнув солдат у мене за спиною, і я збагнув, що звертається він до мене, що у стані гарячкуватих роздумів я занадто відхилився від середини дороги. Я бігом повернувся на місце за Еммою (вона благально подивилася на мене через плече: «Не сердь його!» — і я пообіцяв собі, що триматиму себе в руках).

Ми йшли вперед у нервовій тиші. Крізь нас електричним струмом проходила напруга. Я бачив, як Емма стискає і розтискає кулаки, як Єнох трясе головою і бурмоче щось собі під носа, як збивається з кроку Оливка. Здавалося, от-от неминуче настане мить, коли хтось із нас зробить щось відчайдушне і полетять кулі.

А тоді я почув, як зойкнула Бронвін, і підвів погляд — щоб побачити, як на моїх очах розгортається сценарій фільму жаху, якого я собі й уявити не міг. Попереду лежали три масивні кучугури: одна на дорозі, а ще дві — на прилеглому полі, з іншого боку неглибокого рову. Спочатку я, відмовляючись вірити очам, подумав, що то купи чорної землі.

Та потім ми підійшли ближче, і я вже не міг не бачити очевидного: трьох мертвих коней на дорозі.

Оливка пронизливо закричала. Бронвін інстинктивно рвонулася заспокоїти її: «Квіточко, не дивися!» — і солдат із дробовиком вистрелив у повітря. Ми кинулися на землю й поприкривали голови.

— Ще раз так зробиш — валятимешся в канаві разом із ними! — прокричав він.

Поки ми підводилися, Емма встигла прошепотіти мені слово «цигани» й кивнути на найближчого коня. Я зрозумів, що вона мала на увазі: то були їхні коні. Я навіть упізнав відзнаки на одному з них — біли плями на задніх ногах — і зрозумів, що саме на цьому коні я їхав лише годину тому.

Було таке відчуття, що мене от-от знудить.

Усе склалося докупи, кадр за кадром прокрутилося кіно в голові. Це зробили витвори — ті самі, які напередодні здійснили набіг на табір. Цигани зустріли їх на дорозі після того, як залишили нас на краю містечка. Сталася сутичка, потім погоня. Витвори застрелили коней на ходу, під циганами.

Я знав, що витвори вбивають людей (і дивних дітей, як казала пані Шилодзьобка), але брутальність, з якою вбили цих коней, перевершила навіть те велике зло. Ще годину тому вони були сповненими життя тваринами. Їхні очі світилися розумом, тіла вигравали м’язами й випромінювали тепло. А тепер від втручання кількох шматків металу вони перетворилися на купи холодного м’яса. Ці горді сильні тварини, застрелені й покинуті на дорозі, мов сміття.

Я трясся від страху й кипів од гніву. А ще мені було шкода, що я їх не оцінив по заслузі. От я зіпсована невдячна тварюка.

«Зосередься, — наказав я собі. — Зберися».

Куди поділися Бехір та його люди? Де був його син? Я знав лише одне — витвори нас пристрелять. Я був у цьому переконаний. Ці самозванці у солдатських одностроях насправді самі були лише тваринами, страхітливішими навіть за порожняків, яких вони контролювали. У витворів принаймні був розум, яким вони могли користуватися. Але цей творчий дар вони скеровували на те, щоб руйнувати світ. Щоб перетворювати живих істот на мертвих. А навіщо? Аби вони самі могли прожити трохи довше. Аби могли мати трохи більше влади над світом навколо та над істотами, які його населяли і до яких їм було цілковито байдуже.

Марнотратство. Таке дурне марнотратство.

Але тепер вони збиралися нас знищити. Відвести на якесь поле смерті, де нам влаштують допит і потім уб’ють. А якщо Г’ю такий дурний, що пішов за нами слідом (якщо бджола, яка літала туди й назад уздовж нашого строю, означала, що він неподалік), то його теж прикінчать.

Боже, поможи нам усім.

Убиті коні вже лишилися далеко позаду, коли солдати наказали нам звернути з головної дороги на вузьку ґрунтову. То була стежечка, кілька футів завширшки, тому солдатам, що їхали поряд, довелося залишити джип і далі піти пішки — двоє спереду і двоє позаду. Поля, що стелилися обабіч, були здичавілі, порослі заквітчаними бур’янами, над якими дзижчали комахи стиглого літа.

Прекрасне місце для смерті.

Через якийсь час на краю поля показалася повітка під солом’яною стріхою. «Отам вони це й зроблять, — подумав я. — Отам вони нас і вб’ють».

Коли ми підійшли ближче, двері відчинилися, і з повітки вийшов ще один солдат. Одягнений він був інакше, ніж ті, що нас вели: замість каски на голові в нього сидів капелюх з чорними крисами, а замість гвинтівки теліпався револьвер у кобурі.

То був їхній командир.

Він стояв на стежці і дивився, як ми наближаємося, погойдувався на підборах і всміхався білозубою усмішкою.

— Нарешті ми познайомимося! — вигукнув він. — Ви змусили нас побігати, але я знав, що колись ми вас зловимо. Це лише питання часу! — Риси обличчя мав пухкі, хлоп’ячі, тонке волосся було таким світлим, що здавалося білим. А ще в ньому вирувала дивна п’яна енергія, мов у ватажка малят-скаутів, який перебрав кофеїну. Та коли я на нього дивився, думати міг лише про одне: «Тварина. Монстр. Убивця».

— Заходьте, заходьте, — запросив офіцер, відчиняючи двері хижки. — Всередині вже чекають ваші друзі.

Солдати штовхали нас уперед, і я краєм ока роздивився нашивку з іменем на його сорочці. ВАЙТ[3]. Як колір.

Пан Вайт. Може, це жарт? У ньому все здавалося неприродним. А передусім це прізвище.

Нас заштовхали всередину і криком загнали в куток. У єдиній кімнаті хижки не було меблів, зате повно було людей. Бехір та його люди сиділи на підлозі спинами до стіни. З ними поводилися погано: видно було синці, кров. У згорблених спинах відчувався настрій поразки. Кількох людей бракувало, а серед них — Бехірового сина. На варті стояли ще двоє солдатів, тож разом їх було шестеро, включаючи пана Вайта і наш супровід.

Упіймавши мій погляд, Бехір понуро кивнув. На щоках у нього цвіли багряні синці. «Пробачте», — губами промовив він.

До Бехіра, помітивши наш обмін, прискочив пан Вайт.

— Ага! Отже, ви впізнаєте цих дітей?

— Ні, — Бехір опустив очі.

— Ні? — Пан Вайт удав, що шокований. — Але ж ви попросили в оцього вибачення. Ви мусите його знати. Хіба що, звісно, у вас є звичка вибачатися перед незнайомцями.

— Вони не ті, кого ви шукаєте, — сказав Бехір.

— А я думаю, що ті, — відповів Вайт. — Я думаю, це саме ті діти, яких ми шукали. А ще я думаю, що цю ніч вони провели у вашому таборі.

— Кажу вам, я ніколи раніше їх не бачив.

Пан Вайт несхвально поцокав язиком, як шкільна училка.

— Цигане, пам’ятаєш, що я обіцяв зробити, якщо дізнаюся, що ти мені брешеш? — Він витяг із піхов ніж і приклав його до щоки Бехіра. — Саме так. Я обіцяв вирізати тобі твого брехливого язика і згодувати його собаці. А я свої обіцянки виконую.

Бехір подивився в порожні очі Вайта і не відвів погляду. Спливали секунди нестерпної тиші. Я зафіксував погляд на ножі. Врешті-решт пан Вайт криво всміхнувся і знову рвучко випростався, розвіявши чари.

— Але, — радісно проголосив він, — спершу найважливіше! — Він повернувся до солдатів, які нас супроводжували. — У кого з вас їхня пташка?

Солдати перезирнулися. Один похитав головою, за ним другий.

— Ми її не бачили, — сказав той, що взяв нас у полон на станції.

Усмішка пана Вайта згасла. Він опустився на коліна поряд із Бехіром.

— Ти казав, що пташка з ними.

Бехір знизав плечима.

— У птахів є крила. Вони прилітають і відлітають.

Пан Вайт ударив Бехіра ножем у стегно. Просто вдарив: швидко й без емоцій, лезо увійшло і вийшло. Від несподіванки та болю Бехір закричав і перекотився на бік, ухопившись за ногу. Потекла кров.

Горацій знепритомнів і сповз на землю. Оливка зойкнула й затулила очі долонями.

— Ти вже вдруге мені збрехав. — Пан Вайт витер лезо об носовичок.

Ми всі постискали зуби й прикусили язики, хоча я бачив, що Емма вже виношує план помсти — сплітає руки за спиною, готує гарячу відсіч.

Пан Вайт кинув скривавлену хустинку на підлогу, встромив ніж назад у піхви, встав і повернувся до нас обличчям. На губах у нього грала напівпосмішка, а зрощені брови злетіли вгору великою літерою М.

— Де ваша пташка? — м’яко запитав він. Що приємнішого він із себе вдавав, то більший страх це в мене збурювало.

— Полетіла, — відрізала Емма. — Цей чоловік сказав вам правду.

І одразу ж я пошкодував, що вона не змовчала. Стало страшно, що наступним кандидатом на тортури він обере її.

Пан Вайт ступив крок до Емми.

— У неї було ушкоджене крило. І вас бачили з нею вчора. Вона не може бути далеко звідси. — Він прокашлявся. — Запитую ще раз.

— Вона померла, — сказав я. — Ми викинули її в річку.

Може, якщо я дошкулятиму йому сильніше, ніж Емма, він забуде, що вона подавала голос.

Пан Вайт зітхнув. Права рука ковзнула по револьверу в кобурі, на мить затрималася на руків’ї ножа, та потім зупинилася на мідній пряжці пояса. Тихим голосом, неначе те, що він збирався повідомити, призначалося лише для моїх вух, він сказав:

— Я бачу, у чому проблема. Ви думаєте, що нічого не матимете, якщо будете чесними зі мною. Що ми вб’ємо вас незалежно від того, що ви зробите чи скажете. Я хочу, щоб ви знали: це не так. Однак, якщо вже бути чесним до кінця, скажу: даремно ви змусили нас ганятися за вами. Це була помилка. Усе було б значно простіше, але тепер, ви розумієте, усі розлючені, бо ви згаяли так багато нашого часу.

Він тицьнув пальцем у своїх солдатів.

— Ці люди… вони б дуже хотіли вас помучити. Але я, на противагу їм, здатен подивитися на все під вашим кутом зору. Ми справді здаємося страшними, я це розумію. Наша перша зустріч на борту моєї субмарини була, на жаль, нецивілізованою. А ще гірше, що ваші імбрини століттями отруювали вас неправдивою інформацією про нас. Цілком природно, що ви тікали. У світлі всього цього я маю бажання зробити вам пропозицію, яку сам вважаю розумною. Проведіть нас до пташки, і ми вас не вб’ємо, а відправимо в чудову установу, де про вас будуть дуже добре піклуватися. Щодня годуватимуть, у кожного буде своє ліжко… і обмежуватимуть вас там не більше, ніж у тому дурному контурі, де ви всі ці роки ховалися.

Пан Вайт подивився на своїх людей і розсміявся.

— Ви уявляєте, останні роки — скільки їх було? сімдесят? — вони провели на крихітному острівці, щодня проживаючи один і той самий день. Гірше, ніж у будь-якому таборі для в’язнів, який спадає мені на думку. А наскільки простіше було б співпрацювати! — Він стенув плечима, знову подивився на нас. — Але вас скувала гордість, продажна гордість! І подумати тільки — весь цей час ми могли працювати разом задля спільного добра!

— Працювати разом? — повторила Емма. — Ви полювали на нас! Підсилали потвор, щоб нас убивали!

«Прокляття, — подумав я. — Мовчи».

Пан Вайт зробив сумне, як у цуцика, обличчя.

— Потвор? — перепитав він. — Як прикро. Ви говорите про мене, між іншим! Про мене й моїх людей, ми такими були, поки не еволюціонували. Але я спробую не брати близько до серця вашу зневагу. Підлітковий вік рідко буває приємним, незалежно від виду. — Він так різко сплеснув у долоні, що я аж підскочив. — Але до справи!

Він прочесав нас повільним крижаним поглядом, неначе шукав у наших рядах слабину. Хто з нас розколеться першим? Хто розкаже йому правду про те, де тепер пані Сапсан?

І зробив ставку на Горація. Той уже прийшов до тями, але досі сидів, зіщулившись, на підлозі, й тремтів. Пан Вайт рішучо ступив крок до нього. Від цокоту чобіт Горацій здригнувся.

— Хлопче, встань.

Горацій не поворухнувся.

— Хто-небудь, поставте його на ноги.

Один із солдатів грубо смикнув Горація за руку вище ліктя. Горацій зіщулився перед паном Вайтом, втупивши очі в долівку.

— Хлопчику, як тебе звати?

— Го-Го-Горацій…

— Ну, Го-Горацій, по-моєму, ти не обділений здоровим глуздом. Тому право вибирати я дам тобі.

Горацій припідняв голову.

— Вибирати?..

Пан Вайт витяг ножа з піхов і показав на циган.

— Кого з цих людей вбити першим. Хіба що, звісно, ти скажеш, де ваша імбрина. Тоді нікому не доведеться вмирати.

Горацій міцно заплющив очі, неначе міг одним лише своїм бажанням перенестися деінде.

— Або, — вів далі пан Вайт, — якщо не хочеш вибирати когось із них, я радо виберу одного з вас. Тебе це влаштує?

— Ні!

— Тоді кажи! — проревів пан Вайт. Його губи розійшлися, показуючи вишкір блискучих зубів.

— Синдриґасті, нічого їм не кажіть! — прокричав Бехір. Один із солдатів ударив його чоботом у живіт, циган застогнав і затих.

Пан Вайт ухопив Горація за підборіддя, щоб змусити його подивитися просто у свої жахливі порожні очі.

— Ти скажеш. Скажеш, і я тебе не чіпатиму.

— Так. — Горацій досі міцно стискав повіки, досі подумки намагався втекти, але залишався на місці.

— Що «так»?

Горацій із тремтінням видихнув повітря.

— Так, я скажу.

— Не смій! — закричала Емма.

«О Господи, — подумав я. — Він її здасть. Він надто слабкий. Треба було лишити його у звіринці».

— Шшш, — просичав пан Вайт йому на вухо. — Не слухай їх. Уперед, синку. Розказуй, де пташка.

— Вона в шухляді, — сказав Горацій.

Зрощені брови пана Вайта зсунулися ще більше.

— У шухляді. Якій шухляді?

— У тій, де вона завжди була.

Вайт струсонув Горація за підборіддя і прокричав:

— У якій шухляді?!

Горацій хотів був щось сказати, однак стулив рота. Проковтнув слину, щоб змочити пересохле горло. Випростав спину. А тоді його очі розплющилися, він твердо подивився в очі пану Вайту і сказав:

— У тій, де твоя мамка труси тримає. — І плюнув витвору межи очі.

Руків’ям ножа пан Вайт ударив Горація збоку по голові. Оливка пронизливо закричала, і дехто з нас зіщулився від болю, коли Горацій повалився на землю, мов мішок із картоплею. Із кишень у нього випали та розсипалися по підлозі дрібні гроші й квитки на поїзд.

— Це що таке? — пан Вайт нахилився, щоб роздивитися.

— Я спіймав їх, коли сідали на поїзд, — відрапортував той, хто нас наздогнав.

— А чому ти тільки тепер про це кажеш?

Солдат зам’явся.

— Я подумав…

— Забудь, — перебив його пан Вайт. — Перехопіть поїзд. Негайно.

— Сер?

Пан Вайт позирнув на квиток, потім на свій наручний годинник.

— Той, що о восьмій тридцять до Лондона, робить довгу зупинку в Портмедоґу. Якщо поквапитеся, він вас там чекатиме. Обшукайте його з голови до хвоста. Почніть із першого класу.

Солдат відсалютував і побіг надвір.

Пан Вайт повернувся до інших солдатів.

— Обшукайте решту, — наказав він. — Побачимо, чи нема в них при собі чогось цікавенького. Хто чинитиме опір, пристрельте.

Поки двоє солдатів із гвинтівками стояли на варті, третій нас обшукував: переходив від одного дивного до іншого і вивертав наші кишені. У більшості нічого не було, крім пушинок і крихт хліба, проте у Бронвін солдат знайшов гребінець зі слонової кістки. «Будь ласка, віддайте, це належало моїй мамі», — слізно попросила вона, та він лише розсміявся і сказав: «От тільки розчісуватися ним вона тебе не навчила, мужикувате ти дівчисько!»

У Єноха знайшли маленький пакуночок з могильною землею, повною хробаків. Солдат розгорнув його, понюхав і з огидою кинув на долівку. У мене в кишені він знайшов розряджений мобільний. Коли він стукнувся об підлогу, Емма здивовано глянула на мене, і в її погляді читалося запитання: навіщо він тобі? Горацій нерухомо лежав на підлозі. Він або справді вирубився, або вдавав непритомного. Далі настала Еммина черга, але допускати, щоб її обшукували, вона не збиралася. Коли солдат наблизився до неї, вона показала зуби й прогарчала:

— Тільки торкнися мене, і я спалю тобі руку!

— Уу, скільки вогню! — І він розреготався. — Вибач, не стримався.

— Я не жартую. — Емма прийняла руки з-за спини. Вони світилися червоним жаром, і навіть на відстані трьох футів я відчував гарячі хвилі, що від них ішли.

Солдат відскочив од неї подалі.

— Гаряча штучка з запальною вдачею! — сказав він. — Люблю таких жінок. Але тільки спробуй мене обпекти, і Кларк заляпає стіну шматками вашого мозку.

Солдат, на якого він показав, притиснув дуло гвинтівки до Емминої голови. Емма заплющила очі, часто-часто дихаючи. Потім опустила руки й згорнула їх за спиною. Вона вся аж бриніла від гніву.

Так само, як я.

— Ану без фокусів, — попередив її солдат. — Не роби різких рухів.

Стискаючи кулаки, я дивився, як він ковзає руками вгору і вниз по її ногах, потім проводить пальцями нижче вирізу сукні — і все це аж занадто повільно і з ласою усмішкою. Ще ніколи в житті я не почувався таким безсилим, навіть тоді, коли ми були замкнені в клітці для тварин.

— У неї нічого немає! — закричав я. — Не чіпайте її!

На мене не звернули уваги.

— Оця мені подобається, — сказав солдат пану Вайту. — Думаю, нам варто трохи потримати її у себе. Для… дослідів.

Пан Вайт скорчив гримасу.

— Капрале, ви огидний представник виду. Але я з вами згоден — вона цікава. Я чув про тебе, — сказав він, звертаючись до Емми. — Я б усе віддав, аби вміти те, що вмієш ти. Якби ж ми могли загнати твої руки в пляшку…

Пан Вайт якось дивно всміхнувся і повернувся до солдата.

— Закінчуй, — відрізав він. — Ми не чекатимемо цілий день.

— Із задоволенням, — і солдат підвівся, проводячи руками по тілу Емми.

Далі все сталося мов у вповільненій зйомці. Я бачив, що цей мерзенний розпусник збирається нахилитися й поцілувати Емму. А ще бачив, що Еммині руки в неї за спиною вже випромінюють по контурах полум’я. Я розумів, до чого все йде: щойно його губи наблизяться до неї, вона виставить руки й розплавить йому обличчя — навіть під ризиком отримати кулю. Вона досягла точки кипіння.

Я теж.

Я весь напружився, готовий до бою. Був переконаний, що ми проживаємо останні миті. Але ми проживемо їх на власних умовах. І якщо доведеться померти, то бачить Бог — кількох витворів ми заберемо з собою.

Солдат ковзнув руками по Емминій талії. Дуло іншої гвинтівки впритул наблизилося до її лоба. А вона наче нахилилася вперед, кидаючи виклик: мовляв, стріляй. Руки за спиною вже потроху розходилися, і вздовж кожного пальця пробігали розжарені добіла вогники.

Ну от…

Аж раптом ХРЯСЬ! — віддача від пострілу, лячна і пронизлива.

Я заплющив очі, й на мить стало темно.

Коли до мене повернувся зір, Емма все ще стояла. Голова в неї була ціла. Дуло гвинтівки, що до неї притискалася, тепер було опущено вниз, а солдат, який хотів Емму поцілувати, вже повернувся на сто вісімдесят градусів і стояв обличчям до вікна.

Постріл пролунав знадвору.

Кожен нерв у моєму тілі занімів і поколював від адреналіну.

— Що це було? — спитав пан Вайт, квапливо підходячи до вікна.

Понад його плечем мені було видно шибку і все, що відбувалося за нею. Солдат, котрий пішов перехоплювати поїзд, стояв навпроти хижі, по пояс у диких квітах, спиною до нас. Його гвинтівка була націлена в поле.

Пан Вайт просунув руки крізь ґрати, які прикривали вікно, і відчинив його.

— Якого біса ти стріляєш? — загорлав він. — Чому ти досі тут?

Солдат не ворухнувся, не заговорив. Поле було живим від дзижчання комах, і якусь мить ми не чули більше нічого.

— Капрале Браун! — проревів пан Вайт.

Чоловік повільно розвернувся на хитких ногах. Гвинтівка вислизнула йому з рук і впала у високу траву. Він зробив кілька непевних кроків уперед.

Пан Вайт витяг із кобури револьвер і націлив його крізь вікно на Брауна.

— Скажи щось, хай тобі чорт!

Браун розтулив рота й спробував щось сказати, але звідти, де мав бути його голос, долинуло дивне дзижчання, що відлунювало у нього глибоко всередині й відтворювало ті звуки, якими жило поле.

То було дзижчання бджіл. Сотень, тисяч бджіл. А далі з’явилися вони самі. Спочатку декілька комах вилетіло крізь розтулені губи. Та потім солдата опанувала якась нездоланна сила: плечі відхилилися назад, груди подалися вперед, а щелепи широко розкрилися, і з них назовні ринув такий щільний потік бджіл, що вони здавалися суцільним предметом — товстим шлангом комах, що нескінченно довго вилітав з його горла.

Пан Вайт відступив од вікна назад, спантеличений і наляканий.

Браун на полі звалився, оточений роєм жалючих комах. А коли його тіло зникло з обрію, то виявилося, що за ним стоїть інший.

Хлопчик.

Г’ю.

Він із викликом дивився у вікно, а довкола нього велетенською сферою оберталися комахи. На полі ними аж рясніло: бджолами й шершнями, осами звичайними і складчастокрилими, жалючими створіннями, чиїх назв я знати не знав, — і всі до одної, здавалося, підкорювалися волі Г’ю.

Пан Вайт підняв револьвер і вистрелив. Спорожнив увесь барабан.

Г’ю зник у траві. Я не знав, чи він упав на землю, чи пірнув у траву. А тоді ще троє солдатів побігли до вікна і під крики Бронвін: «Будь ласка, не вбивайте його!» — зрешетили поле кулями, наповнивши наші вуха гуркотом пострілів.

А тоді в кімнату залетіли бджоли. Може, з десяток. Розлючені, вони кинулися на солдатів.

— Зачиніть вікно! — зарепетував пан Вайт, б’ючи руками повітря навколо себе.

Солдат захряснув вікно, і всі взялися вибивати бджіл, які потрапили всередину. Поки вони були цим зайняті, надворі збиралася все більша хмара комах — велетенське дірчасте укривало з комах пульсувало з іншого боку шибки. І було їх так багато, що на той час, коли пан Вайт і його люди повибивали всіх бджіл усередині, то бджоли надворі майже заступили собою сонце.

Солдати скупчилися в центрі кімнати спина до спини. Гвинтівки щетинилися, мов голки дикобраза. Стало темно й жарко, кімната вібрувала від позаземного виття мільйона бджіл-маніяків, неначе все це відбувалося в кошмарному сні.

— Скажіть, хай забираються геть! — надривно, у відчаї прокричав пан Вайт.

Неначе це міг зробити хтось, окрім Г’ю. Якщо він ще живий.

— У мене до вас інша пропозиція, — сказав Бехір, спинаючись на ноги за допомогою віконних ґрат. Його силует із підігнутою ногою чітко вирізьблювався на тлі темної шибки. — Опустіть гвинтівки або я відчиняю вікно.

Пан Вайт крутнувся, щоб зустрітися з ним поглядами.

— Навіть цигани не такі дурні, щоб це втнути.

— Ви занадто високої про нас думки. — Бехірові пальці ковзнули до віконної ручки.

Солдати попіднімали гвинтівки.

— Вперед, — сказав Бехір. — Стріляйте.

— Ні, шибку розіб’єте! — заволав пан Вайт. — Хапайте його!

Двоє солдатів жбурнули зброю на підлогу і кинулися на Бехіра, однак він їх випередив, ударивши кулаком у скло.

Вікно розлетілося на друзки. Бджоли потоком ринули в кімнату, і запанував хаос: верески, постріли, штовханина, — хоча крізь ревіння комах, яке, здавалося, виповнювало не лише мої вуха, а й усі пори тіла, я майже нічого не чув.

Люди лізли один одному на голову, щоб швидше вибратися назовні.

Праворуч від мене Бронвін штовхнула Оливку на підлогу й накрила її своїм тілом.

Емма закричала: «Лягай!» — і ми кинулися на долівку, щоб хоч якось укритися від бджіл, що врізалися нам у шкіру, заплутувалися у волоссі.

Я чекав смерті, чекав, що бджоли вкриють кожен дюйм моєї шкіри й жалитимуть так, що відмовить нервова система.

Хтось відчинив ногою двері. Увірвалося світло. По дошках підлоги прогупотіла дюжина чобіт.

І стало тихо. Я повільно зняв руки з голови.

Бджіл не було. Як не було й солдатів.

А тоді надворі розлігся хор панічних вересків. Я скочив на ноги й побіг до розбитого вікна, біля якого вже скупчилися й визирали надвір цигани та дивні.

Спочатку я взагалі не побачив солдатів, лише велетенську живу купу комах, таку щільну, що здавалася непрозорою, за п’ятдесят футів по стежці від хатини.

Крики долинали зсередини.

Та потім один за одним вони вщухли. Коли все скінчилося, хмара бджіл стала розсіюватися, оголюючи тіла пана Вайта і його людей. Вони недоладно лежали в невисокій траві, мертві чи майже мертві.

За двадцять секунд їхні вбивці полетіли геть, у поле, і стихло страшелезне дзижчання. Запанувала дивна буколічна тиша, неначе в розпалі був звичайнісінький літній день і не сталося нічого екстраординарного.

Емма на пальцях порахувала трупи солдатів.

— Шість. Це всі. Усе скінчено.

Я пригорнув її до себе, хоч сам тремтів від вдячності й не міг повірити нашому щастю.

— Кого поранили? — Бронвін несамовито роззиралася навколо. Ті останні миттєвості були шаленими — незліченні бджоли, стрілянина в пітьмі. Ми перевірили, чи нема на нас дірок. Горацій був причмелений, але притомний. Із його скроні стікала цівка крові. Рана від ножа у Бехіра була глибока, проте мала загоїтися. Решта були налякані, але цілі й неушкоджені. І, о диво, без жодного бджолиного укусу.

— А ви, коли розбили вікно, звідки знали, що бджоли нас не чіпатимуть? — спитав я у Бехіра.

— Я не знав, — чесно відповів той. — На щастя, сила твого друга могутня.

Наш друг…

Емма різко вирвалася з моїх обіймів.

— О Боже! — зойкнула вона. — Г’ю!

У всьому тому гармидері ми геть про нього забули. А він, напевно, спливав кров’ю десь у високій траві. Та коли ми вже збиралися бігти надвір його шукати, він сам з’явився у дверях — вимащений брудом, травою, проте усміхнений.

— Г’ю! — закричала Оливка й побігла до нього. — Ти живий!

— Живий! — радісно відповів він. — А ви всі?

— Завдяки тобі так! — вигукнула Бронвін. — Тричі ура нашому Г’ю!

— Г’ю, ти наш патичок-рятівничок! — докинув Горацій.

— Найкращим чином мої загрозливість і смертельність розкриваються в полі диких квітів. — Г’ю помітно тішила така увага.

— Вибач за всі ті рази, коли я сміявся з твоїх здібностей, — сказав Єнох. — Здається, не такі вони вже й непридатні.

— А ще, — додав Мілард, — я хочу похвалити Г’ю за те, що він з’явився напрочуд вчасно. Серйозно, ще б кілька секунд — і…

Г’ю пояснив, як він уник полону на станції, прослизнувши у простір між поїздом і платформою (як я й думав). Він послав за нами слідом одну свою бджолу, а сам ішов на безпечній відстані.

— Тоді вся сіль була в тому, щоб знайти ідеальну мить для удару, — гордовито промовив він таким тоном, неначе перемога була гарантована відтоді, як він вирішив нас врятувати.

— А якби ти не набрів випадково на поле, де роїлися бджоли? — поцікавився Єнох.

Г’ю витяг щось із кишені й підняв на загальний огляд. То було яйце дивної курки.

— План Б, — сказав він.

Бехір пошкутильгав до Г’ю і потиснув йому руку.

— Юначе, — сказав він, — ми завдячуємо вам життям.

— А де ваш особливий хлопчик? — спитав Мілард у Бехіра.

— Він, слава Богу, зумів утекти з двома моїми людьми. Сьогодні ми втратили трьох тварин, але жодної людини. — Бехір вклонився Г’ю, і мені навіть здалося, що він поцілує йому руку. — Ми неодмінно мусимо вам віддячити!

Г’ю зашарівся.

— Запевняю вас, у цьому нема потреби…

— І часу нема, — сказала Емма, виштовхуючи Г’ю через двері. — Нам треба встигнути на поїзд.

Ті наші, до яких тільки-но дійшло, що пані Сапсан зникла, поблідли.

— Ми візьмемо їхній джип, — сказав Мілард. — Якщо пощастить і якщо той витвір правду казав, то встигнемо на поїзд, поки він стоятиме у Портмедоґу.

— Я знаю короткий шлях, — заявив Бехір і намалював на землі носаком чобота просту карту.

Ми подякували циганам. Від імені наших я перепросив Бехіра за те, що ми завдали їм стількох клопотів, а він тільки гучно розсміявся і махнув нам на стежку.

— Ми ще зустрінемося, синдриґасті, — сказав він. — Я цього певен.

Ми втислися у витвірський джип. Восьмеро дітей напакувалися, мов сардини, у машину, розраховану на трьох. Як єдиний, хто раніше водив машину, за кермо сів я. Дуже багато часу пішло на те, щоб розкумекати, як ця клята штука заводиться (виявилося, що не ключем, а натисканням кнопки в підлозі), потім ще була притичина з тим, щоб перемикати передачі. Я лише кілька разів водив машину з механічною коробкою, і завжди на сидінні пасажира сидів тато й давав мені вказівки. Але, всупереч усьому, через хвилину-дві ми рушили — підскакуючи, смикаючись, непевно, але поїхали.

Я натиснув на газ і помчав так швидко, як дозволяв перевантажений джип. Мілард вигукував, куди повертати, а решта трималися, як могли.

Через двадцять хвилин ми доїхали до містечка Портмедоґ, і коли вже мчали головною вулицею до вокзалу, почули свист потяга. Ми різко загальмували біля станції й вивалили з машини. Я навіть двигуна не заглушив. Ми щодуху погнали через усю станцію, як гепарди за газеллю, і встигли заскочити в останній вагон, коли він уже покидав платформу.

Ми стояли в проході, позгинавшись удвічі й відсапуючись, а зачудовані пасажири робили вигляд, що не витріщаються на нас. Пітні, брудні й розпатлані — вигляд у нас, напевно, був ще той.

— Встигли, — видихнула Емма. — Повірити не можу. Ми встигли.

— А я не можу повірити, що вів машину з механічною коробкою, — сказав я.

З’явився провідник.

— Ви повернулися. — Він роздратовано зітхнув. — Я так розумію, квитки ще у вас?

Горацій виловив у кишені згорнуті трубочкою квитки.

— До вашого вагона сюди, — показав провідник.

— Наша валіза! — вигукнула Бронвін і вхопила його за лікоть. — Вона ще на місці?

Провідник вивільнив руку.

— Я хотів віднести її в бюро знахідок. Але ця благословенна річ не зрушила з місця.

Ми перебігали з вагона у вагон, поки не знайшли вагон першого класу, де побачили валізу Бронвін — на тому самому місці, де вона її залишила. Бронвін підбігла до валізи, розщібнула застібки й підняла кришку.

Пані Сапсан всередині не було.

У мене стався невеличкий серцевий напад.

— Моя пташка! — закричала Бронвін. — Де моя пташка?!

— Заспокойтеся, вона тут. — І провідник показав кудись понад наші голови. Пані Сапсан сиділа на полиці для багажу й міцно спала.

Бронвін заточилася на стіну і мало не знепритомніла від полегшення.

— Як вона туди вибралася?

Провідник звів брову.

— Ця іграшка дуже схожа на живу. — Він розвернувся й пішов до дверей, та в проході зупинився і спитав: — До речі, де можна таку взяти? Моя донька була б у захваті.

— На жаль, вона єдина у своєму роді, — відповіла Бронвін, зняла пані Сапсан з полиці й притисла до грудей.

Після всього, що нам довелося пережити за останні кілька днів (не кажучи вже про останні кілька годин), розкіш салону першого класу виявилася для нас повним шоком. У вагоні були плюшеві дивани, обідній стіл і широкі вікна, з яких можна було споглядати краєвиди. Він нагадував вітальню багатої людини і був у нашому повному розпорядженні.

Ми по черзі помилися у ванній, обшитій дерев’яними панелями, потім ознайомилися з обіднім меню.

— «Замовляйте все, що вам до вподоби», — прочитав Єнох і підняв трубку телефону, прикріпленого до бильця крісла з відкидною спинкою. — Алло, у вас є паштет із гусячої печінки? Я хочу весь. Так, увесь, що у вас є. І підсмажені трикутнички хліба.

Про все, що сталося, ніхто не зронив і слова. То було нестерпно, занадто жахливо, і поки що ми хотіли просто очуняти й забути. У нас лишалося забагато справ, надто багато небезпек нависло, з якими слід було розібратися.

Ми налаштувалися на поїздку. Приземкуваті будиночки Портмедоґа за вікном стали зовсім крихітними, і на обрії з’явилася гора пані Королик. Вона похмуро височіла над пагорбами. Поки інші неквапливо вели бесіду, я приклеївся носом до шибки та нескінченної тамтешності тисяча дев’ятсот сорокового року за вікном. Донедавна тисяча дев’ятсот сороковий займав у моєму багажі знань місце завбільшки з кишенькову книжку, не ширше за крихітний острівець, те місце, яке я міг будь-якої миті покинути, пройшовши крізь темне черево Кернгольмської печери. Та після того, як ми пішли з острова, воно стало світом, цілим світом болотистих лісів, і оповитих димком містечок, і долин, що їх хрест-навхрест перетинали сяйливі річки. А ще людей і речей, які здавалися старими, проте ще такими не були, наче бутафорське приладдя у якомусь ретельно продуманому, проте безсюжетному фільмі того часу. Усе це мигцем пролітало, і пролітало, і пролітало повз моє вікно, немов нескінченний сон.

Я засинав і прокидався, засинав і прокидався. Ритм поїзда занурював мене в гіпнотичний транс, у якому було дуже легко забути, що я лише пасивний спостерігач, а моє вікно — це щось більше, ніж кіноекран, що там, зовні, все достоту так само реальне, як і тут, усередині. Потім поволі я згадував, як став частиною цього всього, пригадував діда, острів, дітей. Гарненьку дівчину з твердим, мов кремінь, поглядом, чия долоня лежала на моїй руці.

— Я справді тут? — спитав я.

— Спи-но, — відповіла вона.

— Як думаєш, усе буде добре?

Вона поцілувала мене в кінчик носа.

— Засинай.

Розділ сьомий

Ще більше жахливих снів, усі перемішані, перетікають один в одного. Клапті жахіть останніх днів: сталеве око дула гвинтівки дивиться на мене впритул, дорога, на якій валяються вбиті коні, язики порожняка тягнуться до мене з прірви, той жахливий витвір із посмішкою-вишкіром і порожніми очима.

А тоді це: я знову вдома, але я примара. Я пливу по своїй вулиці, крізь вхідні двері будинку всередину. Знаходжу батька — він спить на кухонному столі, притискаючи до грудей радіотелефон.

«Я не мертвий», — кажу я йому, але з губ не зривається ні звуку.

Мама сидить на краю ліжка, досі в нічній сорочці, й споглядає у вікно блідий день, що вже плавно котиться до вечора. Вона виснажена, уся сплакана. Я простягаю руку, хочу торкнутися її плеча, але рука проходить крізь нього.

А тоді я на своєму похороні, дивлюся зі своєї могили на прямокутник сірого неба.

Мої троє дядьків зазирають униз. Їхні товсті шиї випинаються над накрохмаленими білими комірцями.

Дядько Лес: Який жаль. Правда?

Дядько Джек: Френку й Меріен треба ой як поспівчувати.

Дядько Лес: Ага. Що люди подумають?

Дядько Боббі: Подумають, що у хлопця з головою не все гаразд було. І це правда.

Дядько Джек: А я знав, що рано чи пізно він щось таке утне. Знаєте, в нього був такий погляд… Трошки…

Дядько Боббі: Прицуцуватий.

Дядько Лес: Це в нього від родини батька, не від нас.

Дядько Джек: Все одно. Жах.

Дядько Боббі: Ага.

Дядько Джек: …

Дядько Лес: …

Дядько Боббі: У буфет?

Мої дядьки, човгаючи ногами, йдуть. Підходить Рікі. Його зелене волосся з особливої нагоди стирчить по-особливому гострими шпичаками.

«Бро. Раз уже ти мертвий, можна я заберу твій велик?»

Я намагаюся кричати: «Я не мертвий! Я просто далеко. Мені шкода».

Але слова повертаються до мене луною, замкнені у пастці голови.

Униз дивиться священик. Це Ґолан, вдягнений у сутану, у руках у нього Біблія. Він посміхається.

«Джейкобе, ми чекаємо тебе».

На мене сиплеться лопата землі.

«Ми чекаємо».

Я рвучко випростався. Рот був сухим, наче папір. Емма, яка сиділа поряд, поклала руки мені на плечі.

— Джейкобе! Слава Богу. Як ти нас налякав!

— Правда?

— Тобі наснився кошмар, — пояснив Мілард. Він сидів навпроти нас і нагадував накрохмалений порожній костюм, який посадили у крісло. — І ти розмовляв уві сні.

— Серйозно?

Емма стерла мені з лоба піт першокласною серветкою. (Справжня тканина!)

— Розмовляв, — підтвердила вона. — Але то була якась тарабарщина. Я не зрозуміла ні слова.

Я збентежено роззирнувся навколо, але більше ніхто, схоже, не помітив. Інші діти розсілися по вагону і робили хто що: хтось дрімав, хтось дивився у вікно і мріяв, а хтось грав у карти.

Я щиро сподівався, що в мене не їде стріха.

— А часто тобі сняться кошмари? — спитав Мілард. — Ти розказуй їх Горацію. Він добре вміє розгадувати сни.

Емма погладила мою руку.

— Точно все в порядку?

— Так, — сказав я і вирішив змінити тему, бо не любив, коли наді мною причитають. Побачивши у Міларда на колінах «Казки про дивних», я спитав: — А ти надумав щось легеньке почитати?

— Я досліджую, — відповів він. — Подумати тільки — колись я їх відкинув, бо вважав, що це звичайні дитячі казочки. А вони насправді надзвичайно складні, я б навіть сказав, хитромудрі, бо приховують таємну інформацію про дивацтва дивних. Тепер, щоб їх усі розшифрувати, мені знадобляться роки.

— Але тепер, на цьому етапі, яка нам із них користь? — спитала Емма. — Нащо потрібні контури, якщо в них можуть залазити порожняки? Навіть таємні контури з цієї книжки теж рано чи пізно відшукають.

— А може, вони пробралися тільки в один контур? — з надією спитав я. — Може, порожняк у контурі пані Королик був виродком?

— Дивний порожняк! — промовив Мілард. — Цікава думка. Але ні. Він там опинився не випадково. Я певен, що ці «удосконалені» порожняки були невід’ємною частиною плану нападу на наші контури.

— Але як? — спитала Емма. — Що змінилося в порожняках, що тепер вони можуть пробиратися в контури?

— Про це я й сам дуже багато думав, — відповів Мілард. — Ми взагалі мало знаємо про порожняків, бо ніколи не мали нагоди дослідити хоча б одного в контрольованому середовищі. Але вважається, що вони так само, як і звичайні люди, не мають чогось особливого, що притаманне вам, мені та всім у цьому вагоні, якогось засадничого дивацтва, котре дозволяє нам взаємодіяти з контурами: з’єднуватися з ними і проникати всередину.

— Ключа, — підказав я.

— Типу того, — погодився Мілард. — Дехто вважає, що наше дивацтво, як кров чи спинномозкова рідина, має фізичну субстанцію. Інші думають, що це у нас всередині, але це щось нематеріальне. Як друга душа.

— Ха. — Мені сподобалася ця думка: дивацтво — не дефект, а додаткова перевага. Не нам бракувало чогось такого, що було в нормальних, а навпаки — це їм бракувало нашої особливості. Тобто ми були чимось більшим, а не меншим.

— Терпіти не можу цю божевільну туфту, — скривилася Емма. — Про те, що другу душу можна замкнути у банці. Мороз поза шкірою.

— І все ж протягом багатьох років чинилися спроби зробити саме це, — сказав Мілард. — Еммо, що той солдат-витвір тобі сказав? «Якби ж я міг загнати твоє вміння у пляшку» чи щось таке.

Емма здригнулася.

— Не нагадуй.

— Теоретично, якщо наше дивне єство можна дистилювати й відібрати… у пляшці, як він сказав, чи швидше у чашці Петрі… то це єство також можна перенести з однієї істоти в іншу. Якби це було можливо, уявіть чорний ринок дивних душ, які можуть потрапити до рук аморальних багатіїв. Такий дар, як твоя іскра чи величезна сила Бронвін, продаватиметься тому, хто дасть за нього найбільшу ціну!

— Це огидно, — сказав я.

— Більшість дивних із тобою погодяться, — кивнув Мілард. — Саме тому ці досліди багато років тому оголосили поза законом.

— Наче порожнякам не начхати на наші закони, — скривилася Емма.

— Але, по-моєму, весь цей задум якийсь божевільний, — зауважив я. — З нього однаково нічого не вийшло б, правда?

— Я теж так думав, — зізнався Мілард. — Принаймні до вчорашнього дня. Та тепер уже я не такий у цьому впевнений.

— Через порожняка в контурі зі звіринцем?

— Саме так. До вчорашнього дня я навіть до кінця не вірив у те, що «друга душа» існує. Мені здавалося, що є лише один-єдиний переконливий аргумент на користь її існування: коли порожняк пожирає достатню кількість нас, дивних, то він перетворюється на істоту іншого типу, ту, яка може проходити крізь часові контури.

— Стає витвором, — підсумував я.

— Так. Але тільки якщо пожирає дивних. Нормальних він може з’їсти скільки завгодно і ніколи не стане витвором. А отже, у нас є те, чого нормальним бракує.

— Але той порожняк у звіринці не став витвором, — завважила Емма. — Він став порожняком, який може проникати у контури.

— Що змушує мене замислитись над тим, чи не втручалися витвори в природу, — сказав Мілард, — у плані переміщення дивних душ.

— Я про це навіть думати не хочу, — відмахнулася Емма. — Будь ласка, ну будь ласка, поговорімо про щось інше.

— Але де б вони взагалі брали ті душі? — спитав я. — І як?

— Ну все, я пересідаю! — І Емма підвелася, щоб пошукати собі інше місце.

Ми з Мілардом якийсь час їхали мовчки. Я не міг позбутися уявної картинки: ось я лежу, прив’язаний до стола, а кагал лихих лікарів виймає з мене душу. Як вони це робитимуть? Голкою? Ножем?

Щоб одігнати від себе ці похмурнякові думки, я спробував знову змінити тему.

— А як ми всі взагалі стали особливими?

— Ніхто точно не знає, — відповів Мілард. — Але існують легенди.

— Наприклад?

— Дехто вважає, що ми походимо від жменьки дивних людей, які жили колись дуже давно. Вони були могутніми й дуже великими, як той кам’яний велет, якого ми знайшли.

— То чого ж ми такі малі, якщо колись були велетнями?

— У легенді сказано, що минали роки, ми розмножувалися, і наша сила потроху зменшувалася. Ми втрачали могутність, а разом із нею — і розміри.

— У це важко повірити, — сказав я. — Я, наприклад, почуваюся могутнім, як мураха.

— Насправді мурахи доволі сильні, як на свій розмір.

— Ти розумієш, про що я. От чого я справді не доганяю — чому я? Я про це не просив. Хто за мене вирішив?

Запитання було риторичним, і відповіді на нього я не очікував, але Мілард відповів:

— Цитуючи відомого дивного: «У серці таємниці природи лежить інша таємниця».

— Хто це сказав?

— Ми називаємо його Перплексус Аномалус. Напевно, це вигадане ім’я великого мислителя і філософа. А ще Перплексус був картографом. Він накреслив перше видання Мапи днів тисячу з гаком років тому.

Я всміхнувся.

— Іноді ти говориш, як учитель. Тобі казали?

— Постійно кажуть. А я б спробував себе в ролі вчителя. Якби не народився таким.

— Із тебе вийшов би класний учитель.

— Дякую. — Він замовк, і в цій тиші я відчував, як він мріє: бачить сцени з життя, яке могло б у нього бути. А потім сказав: — Ти не думай, що мені не подобається бути невидимим. Подобається. Джейкобе, мені до вподоби бути дивним… це моє єство. Але бувають такі дні, коли мені хочеться це вимкнути.

— Я розумію, про що ти. — Але, звісно, я не розумів. Моя особливість мала свої незручності, але принаймні я мав змогу брати участь у суспільному житті.

Двері у наш вагон ковзнули вбік. Мілард швидко накинув на голову каптур куртки, щоб сховати обличчя — чи радше його помітну відсутність.

У проході постала молода жінка. На ній була уніформа, в руках вона тримала коробку з товарами на продаж.

— Сигарети? — запропонувала вона. — Шоколад?

— Ні, дякую, — відмовився я.

Вона подивилася на мене.

— Ви американець.

— На жаль, так.

Жінка обдарувала мене співчутливою усмішкою.

— Бажаю гарної подорожі. Не надто вдалий час ви вибрали, щоб відвідати Британію.

Я розсміявся.

— Мені вже казали.

Вона вийшла. Мілард поворухнувся, щоб подивитися їй услід.

— Гарненька, — відсторонено прокоментував він.

Мені спало на думку, що він, мабуть, багато років не бачив жодної дівчини, окрім тих, які жили на Кернгольмі. Але які шанси хтось такий, як він, мав із нормальною дівчиною?

— Не дивися на мене так, — сказав він.

Я й не думав, що дивлюся на нього якось особливо.

— Як — так?

— Наче тобі мене шкода.

— Не шкода.

Але я збрехав.

Мілард підвівся, зняв куртку і зник. Після того я його довгенько не бачив.

Година спливала за годиною, і діти проводили їх, розказуючи історії. Про знаменитих особливців і про пані Сапсан у дивний, захопливий час на світанку існування її контуру, та зрештою дійшли й до своїх власних історій. Деякі з них я чув раніше — наприклад, про те, як Єнох оживив мерця в ритуальному салоні, що належав його батьку, чи про те, як Бронвін у ніжному віці десяти років зламала карк своєму вітчимові-садисту, хоч і не хотіла цього. Але решта історій звучали вперше, принаймні для моїх вух. Бо, попри свій поважний вік, діти нечасто впадали в ностальгію.

Сни стали снитися Горацію, коли йому виповнилося лише шість рочків, але те, що вони віщі, він зрозумів лише за два роки по тому, коли йому наснилося, як тоне «Лузитанія», а наступного дня він почув про це по радіо. Г’ю з раннього віку любив мед понад будь-яку іншу їжу, а в п’ять років з’їдав разом із медом і стільники — та так жадібно, що вперше, коли проковтнув бджолу, не одразу це помітив, аж поки вона не задзижчала у нього в животі.

— Бджола наче не мала нічого проти, — розказував Г’ю, — тому я знизав плечима і пішов їсти далі. Незабаром у мене там був уже цілий вулик. — Коли бджолам потрібно було запилювати, він ішов у поле, на якому росли квіти, і саме там зустрів Фіону, яка серед них спала.

Г’ю розповів заразом і її історію. Фіона втекла з Ірландії, де вирощувала овочі для людей зі свого рідного села під час голоду тисяча вісімсот сорокового року… поки її не обвинуватили у відьомстві й не вигнали. Усе це Г’ю вдалося витягнути з Фіони лише через багато років делікатного невербального спілкування, бо вона не розмовляла — не тому, що не могла, а тому, що, за словами Г’ю, «під час голоду бачила такі жахіття, що їй одібрало голос».

Далі настала Еммина черга, проте вона не виявила жодного бажання розказувати свою історію.

— Чому? — заскиглила Оливка. — Нумо, розкажи, як ти дізналася про те, що особлива.

— Це давня історія, — відмахнулася Емма. — Вона ні з чим не пов’язана. І чи не краще нам подумати про майбутнє замість ворушити минуле?

— Хтось бурчить, як стара баба, — сказала Оливка.

Емма встала й пішла в кінець вагона, щоб ніхто її не діставав. Я перечекав хвилину-дві, щоб вона не подумала, що її переслідують, а потім пішов і сів коло неї. Побачивши, що я підходжу, вона розгорнула перед собою газету і вдала, що уважно читає.

— Бо мені не хочеться про це говорити! — заявила вона з-поза газети. — Ось чому.

— Я нічого не питав.

— Так, але хотів спитати, а я пошкодувала твоїх зусиль.

— Щоб було по-чесному, я тобі перший щось про себе розкажу.

Трохи заінтригована, вона визирнула понад газетою.

— Хіба я ще не все про тебе знаю?

— Ха, — сказав я. — І близько не все.

— Добре, тоді розкажи мені про себе три речі, яких я не знаю. Але тільки темні секрети, будь ласка. Швиденько і бігом!

Я прочесав свій мозок у пошуках цікавих фактів про себе, але згадати зміг лише ганебні.

— Добре, перше. Коли я був маленький, то дуже чутливо реагував на покази насильства по телевізору. Я не розумів, що то не насправді. Навіть якщо мультяшна миша лупцювала мультяшного кота, я все одно лякався і плакав.

Еммина газета трохи опустилася.

— Бідося, такий чутливий був! І он який виріс. Проштрикує потворам їхні вологі очиська.

— Друге, — продовжив я. — Я народився на Геловін, і поки мені не виповнилося вісім, вірив у те, що казали батьки: коли я стукав до людей у двері, мені давали цукерки, щоб привітати з днем народження.

— Гмм. — Емма ще на дещицю опустила газету. — Темна таємниця така собі. Але все одно можеш продовжувати.

— Третє. Коли ми познайомились, я не сумнівався, що ти переріжеш мені горло. Але, незважаючи на мій величезний страх, тихий голосок у голові шептав: «Якщо це останнє обличчя, яке ти побачиш у житті, то принаймні воно прекрасне».

Газета впала їй на коліна.

— Джейкобе, це… — Емма опустила очі додолу, тоді подивилася у вікно, потім знову перевела погляд на мене. — …дуже приємно чути.

— Це правда. — Я ковзнув рукою по сидінню і взяв її за руку. — Добре, тепер твоя черга.

— Знаєш, я не намагаюся щось приховати. Просто ці запліснявілі історії змушують мене знову почуватися десятирічною і нікому не потрібною. Це відчуття ніколи не зникало, байдуже, скільки чарівних літ відділяє «тепер» від «тоді».

Той біль досі був з нею, відкрита рана кровоточила, попри те, що минуло стільки років.

— Я хочу тебе пізнати, — сказав я. — Знати, хто ти, звідки прийшла. От і все.

Вона ніяково завовтузилася на сидінні.

— Я тобі розказувала про своїх батьків?

— Усе, що знаю, я чув від Ґолана, тієї ночі в льодовнику. Він сказав, вони здали тебе в мандрівний цирк.

— Ні, не зовсім так. — Вона сповзла по спинці сидіння, і голос знизився до шепоту. — Мабуть, краще тобі знати правду, ніж чутки й здогади. Отже, слухай.

Моє дивацтво стало виявлятися, коли мені було лише десять років. Я постійно підпалювала уві сні постіль, поки батьки не забрали простирадла і змусили мене спати на голому металевому ліжку в порожній кімнаті, де не було нічого займистого. Вони думали, що я підпалювачка й брехуха, а те, що я сама завжди лишалася неушкоджена й не діставала жодних опіків, лише підтверджувало їхню правоту. Але я просто не могла обпектися чи згоріти, хоча попервах навіть сама цього не знала. Мені було десять, я нічогісінько ні про що не знала! Це дуже страшно: коли твоя здібність дає про себе знати, а ти не розумієш, що з тобою відбувається. Хоча цей страх переживають майже всі дивні діти, бо мало хто з нас народжується від дивних батьків.

— Уявляю собі, — сказав я.

— Одного дня, наскільки всі могли бачити, я була нормальна, мов рисовий пудинг, а вже наступного стала відчувати дивний свербіж у долонях. Вони почервоніли й набрякли, потім стали гарячими — такими гарячими, що я побігла в бакалію і занурила їх у коробку з мороженою тріскою! А коли риба почала танути й смердіти, продавець гнався за мною аж до самого дому, а там зажадав од моєї матері компенсації за знищений крам. Руки в мене на той час горіли, від льоду стало тільки гірше! Врешті-решт вони запалали вогнем, і я була впевнена, що остаточно з’їхала з глузду.

— А що подумали твої батьки?

— Мати, дуже забобонна особа, вибігла з будинку і більше не повернулася. Вона подумала, що я демон, який через її лоно вийшов прямісінько з пекла. Старий застосував інший підхід. Він побив мене і замкнув у моїй кімнаті, а коли я спробувала пропалити двері, зв’язав мене простирадлами з гірського льону. У такому стані він тримав мене багато днів, зрідка годував з ложечки, бо розв’язувати боявся. І правильно робив, бо тієї ж миті, як він би мене розв’язав, я б його спопелила.

— Шкода, що не спопелила.

— Як це мило з твого боку. Але все одно нічого доброго з цього б не вийшло. Мої батьки були жахливими людьми, але якби було інакше, якби я залишилася з ними на довше, порожняки знайшли б мене без питань. Життям я завдячую двом людям: молодшій сестричці Джулії, яка якось пізно вночі звільнила мене, і я змогла втекти, та пані Сапсан, яка знайшла мене через місяць, коли я працювала факіром у мандрівному цирку. — Емма задумливо всміхнулася. — День нашого знайомства я називаю своїм днем народження. Днем, коли я зустріла справжню маму.

Моє серце трохи відтануло.

— Дякую, що розказала мені. — Почувши Еммину історію, я відчув, що став трохи ближчим до неї й не таким самотнім у власній розгубленості. Кожен дивний переживав періоди болючої невпевненості. Кожен дивний проходив випробування. Разючою відмінністю між нами було те, що мої батьки любили мене — і, попри всі непорозуміння, які в нас були, я теж їх любив, нехай тихо, по-своєму, але любив. Думати про те, що тепер я завдаю їм болю, було нестерпно важко.

Чим я їм завдячував? І як це можна було оцінити на тлі мого боргу перед пані Сапсан чи обов’язком перед дідом… чи тим солодким важким почуттям, яке я мав до Емми та яке дужчало щоразу, коли я на неї дивився?

Шальки завжди схилялися до останнього. Але зрештою, якщо я виживу в цих випробуваннях, то доведеться подивитися у вічі тому рішенню, яке я ухвалив, і тому болю, якого завдав.

Якщо.

«Якщо» завжди повертало мої думки до теперішнього, бо «якщо» занадто залежало від того, чи збережу я здоровий глузд. Коли мою увагу щось відвертало, я не міг зосередитися на відчуттях. «Якщо» вимагало моєї повної присутності тут і тепер.

«Якщо», хоч і лякало мене до нестями, також допомагало не збожеволіти.

Ми вже під’їжджали до Лондона. Села змінювали містечка, а далі потяглися безперервні смуги передмість. Мені хотілося б знати, що нас там чекає, які нові жахіття лежать попереду.

Я глянув на першу шпальту газети, що досі лежала, розгорнута, в Емми на колінах. ПОВІТРЯНІ АТАКИ СТРУСОНУЛИ СТОЛИЦЮ. БЕЗЛІЧ ЗАГИБЛИХ.

Я заплющив очі й спробував ні про що не думати.