Місячна долина

Розділ І

Трамвай доходив аж до Гейвордса, але Сексон запропонувала висісти біля Сан-Леандро.

— Байдуже, звідки вирушати пішки, — сказала вона. Звідкись ми однаково мусимо почати. А оскільки ми шукаємо собі земельної ділянки й хочемо все розвідати про землю, то краще вже одразу заходитися. Та й нам же треба оглянути всілякі ділянки — і приміські, і ті, що в горах.

— Тут чи не головна квартира цих португалів, — раз у раз приказував Біллі, коли вони проходили через Сан-Леандро.

— Вони ніби й зовсім витіснили наших, — докинула Сексон.

— Та й багато ж їх тут! — бурчав Біллі. — Либонь, вільному американцеві нема вже й місця на батьківщині.

— В цьому він сам і винен, — сердито відказала Сексон, починаючи потроху розуміти прикру ситуацію.

— Ну, не знаю. Як на мене, американець годен домогтися того самого, що й португал. Тільки, хвалити бога, він не хоче цього. Американець ніколи не згодиться жити, як кабан у сажі.

— На селі — то, може, й так, — заперечила Сексон. — Але в місті я бачила силу американців, що живуть, як свині.

Біллі неохоче погодився:

— Певно, вони втікають з ферм до міста шукати де краще, а там їх натовчуть по шиї.

— Глянь на цих дітлахів! — скрикнула Сексон. — Зі школи йдуть. І майже всі португальці! Чуєш, Біллі, — не португали, а португальці. Мерсідіз навчила мене правильно вимовляти це слово.

— В себе на батьківщині вони, мабуть, світили дірками, — осміхнувся Біллі. — Бач, приїхали до нас по пристойну одежу та харч. І розпаслися на наших хлібах — мало не луснуть!

Сексон схвально кивнула, і враз її очі радісно зблиснули.

— Отож-бо й є, Біллі! Вони обробляють землю, і страйки не морочать їх.

— Отакі жалюгідні латки? — Біллі зневажливо показав рукою на невеличку земельну ділянку, ледве з акр завбільшки, повз яку вони саме проходили.

— А тобі подавай широкі лани! — засміялася Сексон. — Так, як дядькові Вілу, що посідав тисячі акрів, прагнув мільйона їх, а зрештою опинився нічним сторожем. Оце лихо всіх нас, американців. Щоб усе було просторе! Менше, як про сто шістдесят акрів, і слухати не хочемо!

— А все-таки що більший простір, то краще, — впирався на своєму Біллі. — Ну, куди оці жалюгідні клапті землі?!

Сексон зітхнула.

— Я не знаю, що краще, — мати кілька акрів власної землі й правити власними кіньми, а чи не мати й одного акра й правити чужими кіньми за якусь там платню.

Біллі скривився.

— Я не маю чим крити, мій Робінзоне, — добродушно пробурчав Біллі. — Отак мені й треба. А найгірше те, що всьому цьому щира правда! Який же я з біса вільний американець, коли я поганяв чужі коні, щоб заробити на шматок хліба, страйкував, бив скебів і не годен був розплатитись навіть за якісь мізерні меблі! Мені лише одного шкода. Прикро було дивитись, як вони забирали оте наше м’яке крісло — ти ж його так любила! А скільки ми намилувалися в ньому!

Сан-Леандро залишилося далеко позаду. Довкола тепер лежали маленькі садиби — «хутірці», як назвав їх Біллі. Сексон добула своє укулеле, щоб розважити його бодай піснею. Спочатку вона проспівала «Дочку мою не бий», а потім перейшла на старовинну негритянську духовну пісню, що починалася так:

Повз них пролетіло велике дорожнє авто, здійнявши за собою стовп куряви, і пісня урвалася. Перевівши дух, Сексон виклала Біллі свої останні міркування.

— Затям, Біллі: ми не повинні чіплятися за перший-ліпший клапоть землі, що нам трапиться. Ми повинні видивитись на все з розкритими очима…

— А вони в нас ще закриті, — погодився він.

— Але ми мусимо їх розкрити. «Хто шукає, той знаходить». Часу в нас доволі, щоб навчитися, хай це триватиме й цілі місяці. Адже ми собі вільні люди. Сім раз приміряй, а один раз відкрай, як то кажуть. Ми розпитаємося в людей, придивимось. Розпитуватимем усіх. Так тільки й знайдемо.

— Ну, знаєш, я до розпитувань не дуже меткий, — буркнув Біллі.

— Тоді я питатиму! — скрикнула Сексон. — Нам треба виграти цю гру, тож мусимо все знати! Глянь на цих португальців. Куди поділися всі американці? Після мексиканців вони ж перші заволоділи цією землею. Чому американці забралися звідси? Як португальці домоглися успіху? Нічого цього ми не знаємо. Нам доведеться розпитувати мільйони разів!

Сексон взяла кілька акордів, і її чистий, ніжний голос весело бринів.

— О, яка краса! — урвала вона раптом свою пісню. — Глянь он на ту альтанку — як її всю виноградом пообвивало!

Знов і знов Сексон тішилася маленькими садибами, повз які вони проходили: «Які квіти!», «А городина!», «Ти диви — у них своя корова!» — раз у раз вигукувала вона.

Чоловіки-американці, що проїздили дорогою в бричках чи машинах, допитливо поглядали на Сексон і Біллі. Сексон сприймала це багато спокійніше за Біллі, який щоразу ніяковів і незадоволено бурчав.

Край шляху вони надибали якогось телефонного монтера, що саме уминав свій сніданок.

— Спинімося та побалакаймо, — прошепотіла Сексон.

— Навіщо? Він же монтер, що він на фермерстві тямить!

— Та хто зна. Зате він свій брат. Давай, Біллі, — просто заговори до нього. Він зараз усе одно не працює і залюбки побалакає з нами. Бачиш он там дерево над ворітьми, — як дивно зрослися його гілки — ну й запитай про те дерево; не щодня ж таке трапляється. З цього й зав’яжеться розмова.

Коли вони наблизилися до монтера, Біллі зупинився.

— Здорові були! — озвався він похмуро.

Монтер, молодий парубок, котрий щойно намірився розбити круте яйце, підвів погляд на подорожніх.

— Здорові й ви! — відказав він.

Біллі скинув з плеча клунок, а Сексон поставила поруч свого кошика.

— Торгуєте? — звернувся хлопець до них обох, очевидячки, соромлячись заговорити просто до Сексон і скоса позираючи на її кошика.

— Ні, — жваво відказала вона. — Ми шукаємо собі ділянки землі. Чи не можете ви нам щось порадити?

Хлопець знову відірвався від крутого яйця й пильно глянув на Сексон і Біллі, немов оцінюючи їхню матеріальну спроможність.

— А чи знаєте ви, почім тут продається земля? — запитав він і собі.

— Ні, — відказала Сексон. — А ви?

— Ще б пак! Я ж і родом звідси. Оця вся земля, куди оком не кинь, ціниться від двохсот до п’ятисот доларів за акр.

Біллі аж присвиснув.

— Ну, таке не про нас писано.

— Але хто ж нагнав на неї таку ціну? Хіба це міські ділянки? — поцікавилася Сексон.

— Звісно, ні. Португали нагнали.

— А я собі міркував, що за добру землю правлять по сотні за акр, — зауважив Біллі.

— Еге, ті часи минулися. То колись так було, а як покупець траплявся справний, то земля й з худобою ішла за таку ціну.

— Ну, а як тут щодо державної землі?

— Тут такої зроду-віку не бувало. Це все спадкова мексиканська земля. Мій дід купив тут колись тисячу шістсот акрів найкращого ґрунту за півтори тисячі доларів — п’ятсот відразу, а решту на виплат протягом п’яти років, без відсотків. Але те було ще за давніх часів. Він прийшов сюди ще 48-го року — шукав здорової місцевості, щоб тепло й без пропасниці.

— І натрапив саме на таку, — зауважив Біллі.

— Будьте певні. Ех, якби він і мій батько були трималися цієї землі — жили б як у бога за пазухою, і не довелося б мені отак заробляти на прожиття. А ви по роботі хто такий будете?

— Я — биндюжник.

— Страйкували в Окленді?

— А певно. Я все життя там працював.

Тут чоловіки завели балачку про спілчанські справи та про перспективи страйку. Але Сексон не хотіла втрачати доброї нагоди й знову звернула на земельні ділянки.

— А як же португальці потрапили так нагнати ціну на землю? — спитала вона.

Хлопець з жалем відірвався від цікавої для нього теми й хвильку дивився на неї непорозуміло, аж доки її запитання дійшло до його свідомості.

— Бо вони всі — старі й малі, жінки й чоловіки — працюють від ранку до смерку, і від смерку до ранку. Бо вони з двадцяти акрів добувають більше, ніж ми з двохсот. Хоч би й старий Сільва, Антоніо Сільва. Я пам’ятаю його, відколи пішки під стіл ходив. Був він бідний, як церковна миша, коли прибув сюди й заорендував землю у моїх кревних. А тепер гляньте на нього: він має сам двісті п’ятдесят тисяч чистого капіталу і ще кредиту, либонь, на мільйон, а ще ж його родаки скільки мають!

— І він так забагатів на землі, що належала вашим кревним? — спитала Сексон.

Хлопець неохоче кивнув головою.

— Чом же не зробила цього ваша рідня? — вела далі вона.

Монтер знизав плечима.

— А я знаю!

— Але ж гроші лежали в землі, — наполягала Сексон.

— Чорта лисого лежали! — буркнув хлопець, аж почервонівши трохи. — Нам і невдогад було, що земля може дати такі гроші. Гроші були не в землі, а в головах у португалів. Вони знали більше за нас, та й уже!

З виразу обличчя Сексон видно було, що вона не задовольнилася цим поясненням. Хлопець скочив і з серцем скрикнув:

— Ну, то йдім, і я вам покажу, коли не ймете віри! Я покажу вам, чого мені доводиться заробляти на хліб, замість орудувати мільйонами. Ех, коли б родичі мої та не були телепні! Але ми, вроджені американці, — завше телепні, найостанніші телепні!

Хлопець повів їх у садок до того самого дивовижного дерева, що впало Сексон в око. Від стовбура розходились чотири головні його гілки, але на два фути вище вони знову сходилися, сполучені живою деревиною.

— Гадаєте, воно саме собою так виросло? Аякже!.. То старий Сільва доклав до цього рук. Коли дерево було ще молоде, він зв’язав докупи дві гіллячки, і вони зрослися. Хитра штука? Ще б пак! Такого дерева вітром повік не зламає. Це найкраща природна підпора, — куди там залізній! І бачте, які ряди дерев? Кожне дерево отаке. А хто до цього домислився? Португали. І таких хитрих фокусів у них мільйон.

Самі подумайте: їм не треба клопотатися про підпірки, коли гілля обважніє від плодів. А коли в нас гілля вгинається, — ми підпираємо кожне дерево п’ятьма підпірками. А що, коли у вас, даймо, десять акрів під садом? Тоді треба кілька тисяч підпірок. А це коштує гроші, та ще ж праці скільки — щороку ставити й прибирати ці підпірки. А тут сама природа дбає, ніякого тобі клопоту. Еге ж, вони такі винахідливі, що куди там! Одне слово — переплюнули нас португали. Ходімте, я вам ще покажу.

Біллі, як городянина, що остерігається порушувати межі чужої власності, бентежила та нецеремонність, з якою вони поводилися в чужій садибі.

— Не турбуйтесь, ніхто вам нічого не скаже, тільки не потолочіть, бува, чого, — заспокоїв його хлопець. — До того ж ця садиба належала колись моєму дідові, і тут усі мене знають. Старий Сільва прибув сюди сорок років тому з Азорських островів. Кілька років пас вівці в горах, доки не перебрався до Сан-Леандро. Оці п’ять акрів, то перша земля, що він заорендував. Такий був його початок. Пізніше він почав брати в оренду ділянки вже по сотні й по сто шістдесят акрів. А тоді з Азорських островів понаїхало його сестер, дядьків, тіток — там усі вони рідня, знаєте, — і Сан-Леандро перетворилося на справжню португальську колонію.

Тим часом старий Сільва купив у мого діда ці п’ять акрів. Незабаром він став докупляти ще й батькову землю ділянками по сто шістдесят акрів, — а батько мій тоді жив уже зовсім сутужно. Та й родичі Сільвині теж скуповувалися. Батько усе мріяв швидко розбагатіти, а помер у злиднях та боргах. А старий Сільва дбав і вважав на найменшу дрібничку, аби лиш із неї зиск. І всі оці португали як з нього змальовані. Бачите, онде за тином над самою дорогою посаджено кінські боби. Та наші б просто посоромилися розводити перед хатою таку мізерію! А Сільва ні. Отож і має будинок у Сан-Леандро та роз’їжджає у великому авто за чотири тисячі доларів. І все-таки засадив цибулею навіть галявинку перед дверима свого міського будинку. І з цього клаптика землі щороку має триста доларів прибутку! Торік він ще прикупив собі десять акрів, — за акр заправили по тисячі доларів, а Сільва хоч би оком зморгнув. Він знав, що земля того варта, знав, що вона окупить себе, та й уже. А то ще придбав у горах ранчо — п’ятсот вісімдесят акрів, і зовсім за дурничку. І, отже, повірите, я б собі теж день у день пиндюжився в новеньких автомобілях, якби мені зиск тільки від того його гірського ранчо, де він розводить коні всіляких порід, — і важких биндюгів, і бистроногих скакунів.

— Але як? Як? Як дійшов він цього? — вирвалося в Сексон.

— Бо мудро господарював, та й родина його не запаніла — всі працюють. Сини, й доньки, й невістки, і діди, й баби, і діти — всі вони не стидаються закасати рукава й копати землю. В них є таке прислів’я, що як чотирилітній малюк не може пасти корову на путівці, щоб була сита, то він не вартий солі, яку з’їдає. Сільвина рідня обробляє сто акрів гороху, вісімдесят — баклажанів, тридцять — спаржі, сорок — огірків і ще скількись іншої городини.

— Але як же вони домоглися цього? — все не заспокоювалася Сексон. — Хіба ми не працювали? Хіба ми соромимося роботи? Та навіть найдбайливіша португалка не здужає тягатися зі мною. І так воно й бувало на джутовій фабриці. За сусідніми верстатами працювало чимало португальських дівчат — і ви думаєте, що я відставала? — Еге, день у день я виробляла прядива багато більше від них! Ні, тут суть не в роботі. То в чому ж?

Монтер знепокоєно глянув на неї.

— Я сам не раз і не два міркував над цим. «Ці злиденні іммігранти гірші за нас, — казав я собі. — Ми перші прийшли сюди й заволоділи цією землею. Я за пояс заткну кожного азорського задрипанця. І в мене краща освіта. То яким же в чорта робом переганяють вони нас, та ще й накопичують гроші в банках?» І єдине, до чого я домислився, це те, що в нас макітра не варить як слід. Ми не натруджуємо голови. Нам якоїсь клепки бракує. Ми не бралися, як слід, до землі, ми гралися в господарювання. А старий Сільва і вся його рідня — вони, бач, уміють. Ну — хоч би ось ця садиба. Якийсь його свояк, що недавно приїхав з Азорських, починає з неї свою кар’єру і платить Сільві за оренду грубі гроші. Незабаром він рознюхається й купить собі землю в якого-небудь зубожілого фермера-американця.

Треба б вам подивитися влітку на ці поля! Тут не змарновано ані дюйма землі. Де ми збираємо один поганенький врожай, у них чотири — та ще і які! А гляньте лиш, як використано землю! Між дерев — кущі порічок, між порічок — боби, навкруги самого дерева теж боби, де кінчаються ряди дерев — знов тобі боби. Та старий Сільва не продасть цієї садиби за п’ятсот доларів акр готівкою! А колись він дав за неї моєму дідові по п’ятдесят за акр. І ось тепер я працюю в телефонній компанії і ставлю телефона Сільвиному родичеві, що приїхав з Азорських островів і ще й мови англійської як слід не тямить.

Бачите: кінський біб понад дорогою! Відгодовує цими бобами свиней і має на тому більше зиску, ніж давала моєму дідові уся його ферма. А ось дід мій усе своє життя відвертав носа від кінських бобів. Та так, відвернувши носа, і помер, а землю лишив усю заставлену й перезаставлену. Португали загортають баклажани в папір — чи ви коли таке чули? Мій батько глузував з них, як уперше це побачив. І що ж вийшло? В них гори баклажанів — врожай хоч куди, а батькові баклажани на корені чорний жук поточив. Нам бракує чогось — клепки, хисту чи як ще його сказати. Ну, хоч би й оцей клапоть землі: він дає чотири врожаї на рік, кожен дюйм ґрунту засіяний — і родить. Тут є такі ділянки, де один акр дає більше, ніж за давніх часів п’ятдесят наших акрів. У португалів доглядання землі в крові — ось і все, а ми нічого в сільському господарстві не тямимо й ніколи не тямили.

Сексон переходила з монтером усю ділянку і пробалакала з ним аж до першої години дня, коли той глянув на годинника, попрощався і взявся далі налагоджувати телефона недавньому іммігрантові з Азорських островів.

Ідучи вулицями міста, Сексон несла свого кошика в руці, але за містом вона просунула руки в шлейки, зумисне задля цього прикріплені, і кошик опинився в неї за плечима. Невеличкий футляр з укуделе зсунувся їй тоді зовсім на бік.

Пройшовши з милю, вони зупинилися біля порослого кущами струмочка, що перетинав сільський шлях. Біллі запропонував поснідати останньою холодною закускою, яку Сексон приготувала в їхньому будиночку на Пайн-стріті, але вона вирішила розкласти багаття і зварити кави. І не так для себе вона цього хотіла, як для Біллі, вважаючи, що на початку їхньої незвичної мандрівки Біллі повинен якомога менше терпіти невигод.

Прагнучи перейняти його своїм ентузіазмом, Сексон боялася, щоб така неприваблива річ, як холодна страва, не погасила й тих убогих іскрин, які в ньому ще жаріли.

— Слухай, Біллі, нам одразу треба вигнати з голови думку, що ми кудись поспішаємо. Ми нікуди не поспішаємо, і нам байдуже, чи продзвонив шкільний дзвоник. Ми вибралися в дорогу задля розваги, в пошуках пригод, як то пишеться в книжках. От мені б хотілося, щоб побачив нас зараз той хлопчак, що возив мене ловити рибу на Козиний острів! Він казав, що Окленд — це просто початок дороги. Ось ми й вирушили в дорогу, еге ж? А тепер надійшла пора перепочити й зварити собі кави. Ти, Біллі, розпали багаття, а я наберу води і наготую снідання.

— А знаєш, що це мені нагадує? — озвався Біллі, доки закипала вода.

Сексон була певна, що знає, але похитала головою, — їй цікаво було, щоб він сказав.

— Як ми другої неділі після нашого знайомства їздили Принцем і Королем у долину Морагу. Ти так само розкладала на траві сніданок.

— Тільки сніданок був розкішніший, — додала вона, щасливо всміхаючись.

— Але чому нам тоді не спало на думку зварити кави? — поцікавився він.

— Може, тому, що воно виглядало б занадто по-родинному, — засміялася Сексон. — «Неделікатно», як сказала б Мері.

— Або «непристойно», — додав Біллі. — В неї це слово завше на язику свербіло.

— А проте, бач, до чого вона докотилася!

— Цим вони всі кінчають, — похмуро пробубонів Біллі. — Я вже бачив не раз: од тиха все лихо. Отакі й коні бувають: назверх лякаються того, чого зроду-віку не бояться.

Сексон мовчала; згадка про Бертову вдову навіяла на неї невиразний гнітючий сум.

— Але я знаю ще дещо з того самого дня; ти цього ніколи не вгадаєш, — віддавався спогадам Біллі. — Закладаюся — не вгадаєш!

— То що ж це? — замислено відказала Сексон, хоч очі її зблиснули.

Біллині очі відповіли їй; він зненацька перехилився до Сексон, узяв її руку й ніжно притиснув до щоки.

— Вона малесенька, але зате моя, — промовив він; потім глянув на Сексон, і тій аж потеплішало на душі від його слів. — Ми починаємо знову женихатися, правда?

Обоє попоїли від щирого серця, а Біллі хильнув аж три чашки кави.

— А знаєш, від свіжого повітря прокидається вовчий апетит, — зауважив він, упиваючись зубами у п’ятий бутерброд. — Я, здається, міг би з’їсти цілу коняку й запити відром кави.

Тим часом Сексон усе поверталася думкою до розмови з монтером і коротким реченням підсумувала почуте від нього:

— Ну й багато ж ми дізналися сьогодні!

— Єдину певну річ ми дізналися — що ці місця не для нас, — озвався Біллі. — 3 двадцятьма доларами в кишені годі й думати про тисячу доларів за акр!

— Але ж ми тут і не збираємось лишатися, — поспішила вона. — Факт, що це португальці нагнали таку ціну на землю і живуть собі, як у бога за пазухою, дітей до школи посилають… і можуть мати дітей. Ти ж сам казав, що діти їхні аж мало не луснуть.

— То й щасти їм, боже! — відповів Біллі. — Але я все-таки волів би сорок акрів по сотні доларів, аніж чотири по тисячі. Мені було б якось тісно на чотирьох акрах — так і дивись, щоб не спіткнутися.

Сексон цілком розуміла його. В глибині душі її теж більше вабили сорок акрів. Вона була з нового покоління, але в ній жила та сама любов до розлогих просторів, що й у дядька Віла.

— Звичайно, ми тут не залишимося, — заспокоювала вона Біллі. — Адже ми шукаємо не сорок акрів, а ділянку державної землі на сто шістдесят акрів.

— І уряд, я вважаю, мусить нам їх дати за все те, що зробили наші батьки. Справді, Сексон, якщо жінка проходить пішки через усі прерії, як твоя мати пройшла, і якщо подружжя вбивають індіяни, як то було з моїм дідом та бабою — то таки уряд заборгувався перед їхніми дітьми.

— Що ж, пора й поспитати з уряду.

— І поспитаємо — десь там, на південь від Монтері, в тих горах, що поросли секвоєю.

Розділ II

До містечка Найлса через місто Гейвордс добрих півдня дороги, проте у Біллі й Сексон вистачило енергії звернути з шосе і податися путівцями серед дбайливо оброблених ділянок, де землю було засіяно й засаджено аж до самої колії на дорозі. Сексон зчудовано вдивлялася в цих маленьких смаглявих іммігрантів, що осілися на цьому ґрунті без шеляга за душею й змогли підняти його ціну до двохсот, п’ятисот і тисячі доларів за акр.

Скрізь кипіла робота. Діти й жінки працювали в полі поруч із чоловіками. Землю копали й перекопували, — здавалося, не давали їй спочити ні на мить. І земля їм добре віддячувала, бо інакше не могли б їхні діти ходити до школи, а самі вони їздили старими тарабайками, уживаними бричками й легкими міцними фургонами.

— Ти глянь на їхні обличчя, — промовила Сексон. — Вони щасливі й задоволені. Хіба в них такий вираз, як у наших сусідів під час страйку?

— О, певно, їм ведеться не погано, — згодився Біллі. — Ситість аж в очі б’є. Але переді мною хай деруть носа. Подумаєш — велике цабе, обібрали нас і викурили з батьківської землі!

— Але ж вони й не збираються дерти носа! — заспокоїла його Сексон.

— Та я й сам бачу. І все-таки не такі вже вони й тямущі. Щодо коней, то вони дечого мусили б у мене повчитися, їй-бо!

Сонце вже сідало, коли вони підійшли до Найлса. Біллі, що мовчав останні півмилі, нерішуче запропонував:

— Може, нам узяти б кімнату в готелі? Що ти на це скажеш?

Але Сексон категорично була проти.

— Чи надовго нам вистачить двадцяти доларів, якщо ми так розтринькаємось? До того ж як починати, то вже з самого початку. Ми не планували ночувати по готелях.

— Гаразд, — погодився він. — Про мене. Я от думав, як тобі…

— Ну, то запам’ятай, що й про мене всяко може бути, — вибачливо всміхнулася Сексон. — А тепер подбаймо про вечерю.

Вони купили шматок м’яса, картоплі, цибулі і з десяток яблук. Недалеко за містом маячила купа дерев та кущів, у затінку яких протікав струмок; там подорожні й розташувалися на піскуватому березі. Навкруги було вдосталь хмизу, і Біллі, весело посвистуючи, збирав і рубав гілля. У Сексон, що так гостро відчувала найменші зміни його настрою, повеселішало на душі від жахливої какофонії, що виривалася йому з уст. Вона всміхалася подумки, розстеляючи на піску укривала поверх брезенту, з-під якого поприбирала всі гілочки. Варити на багатті було для неї первина, але вона скоро опанувала цю мудрість, найперше збагнувши, що добрий вогонь не конче й великий. Коли кава закипіла, вона долила в кавник трошки холодної води, аби осіла гуща, і поставила скраю на жар, щоб кава не википала, але й не захолола. Картоплю й цибулю вона підсмажила на одній сковороді, але окремо, по тому згребла їх на свою цинову мисочку й поставила на кавник, накривши зверху Біловою тарілкою. М’ясо, як це любив Біллі, вона засмажила на гарячій сухій сковороді. Коли вона скінчила з цим, Біллі налив кави, а вона сама переклала цибулю й картоплю на сковороду і поставила її на вогонь підігріти.

— Чого ще людині треба? — з глибоким задоволенням промовив Біллі, випивши останню чашку кави й скручуючи цигарку. Він лежав на боці, випростаний на весь зріст, і підпирав голову ліктем. Багаття яскраво палахкотіло, й червоні відблиски грали на розпашілих щоках Сексон.

— Оце ж наші предки, коли були в мандрах: і індіянів мусили стерегтися, і диких звірів — хіба мало чого!.. А ось нам з тобою безпечно тут, як цвіркунам у запічку. А цей пісок… Яка постіль зрівняється з ним? М’який, як перина. І ти така гарненька, моя індіяночко! Закладаюся, що більш як шістнадцять тобі зараз ніхто б не дав, пані Лісове Дівчатко!

— Невже? — Сексон грайливо труснула головою і зблиснула білими зубами. — А якби ти не курив цигарки, я запитала б, чи мама дозволила тобі піти в ліс, пане Хлопчику в Пісочку?

— Знаєте, я щось хотів у вас запитати, — почав Біллі вдавано серйозно. — Звісно, якщо ви не розсердитесь. Я ні в якому разі не хочу вразити ваших почуттів, але для мене це дуже важлива річ.

Запала довга мовчанка.

— Ну то що там? — не втерпіла Сексон.

— Бачите, Сексон, ви мені страх як подобаєтесь, але вже насувається ніч, ми за тисячу миль від людської оселі і… тож мені хотілося б знати одну річ: чи ми з вами насправді законно одружені, тобто ви і я?

— Звичайно, насправді, — запевнила вона його. — А що таке?

— О, пусте! Я просто забув і мене, розумієте, це занепокоїло… Бо я так вихований, що якби ні, то лишатись нам тут удвох о такій порі…

— Ну, годі вже! — суворо обірвала його Сексон. — Пора саме така, щоб тобі підвестися й назбирати хмизу на ранок, доки я вимию посуд і приберу на кухні.

Біллі слухняно підвівся, і тільки на хвильку зупинивсь і міцно пригорнув Сексон. Обоє не сказали ні слова, але коли він пішов, у грудях Сексон щось радісно затріпотіло, а на губах забриніли вдячні слова.

На землю впала ніч із тьмяним блиском зірок, та незабаром і ті сховалися за густими хмарами, що набігли невідь звідки. Каліфорнійське бабине літо тільки-но починалося. Повітря було тепле й безвітряне, вечірня прохолода ледь-ледь прочувалася.

— В мене таке відчуття, ніби ми щойно починаємо жити, — озвалася Сексон до Біллі, коли той приніс оберемок гілля і собі примостився на укривалі біля вогню. — Сьогодні за один день я довідалася більше, ніж за десять років життя в Окленді. — Вона глибоко зітхнула й ворухнула плечем. — Обробляти землю куди складніше, ніж я гадала.

Біллі не відповів, задумливо втупивши погляд у вогонь.

— То що? — спитала вона, побачивши, що він уже дійшов певного висновку, і поклала долоню йому на руку.

— Та я все мізкую про те наше ранчо, — відказав Біллі. — Вони собі добрі, оці хутірці, — але для чужинців. Вам, американцям, треба простору. Я хочу, щоб я глянув на пагорб і знав, що то моя земля, глянув у долину — і що й там аж до другого пагорба моя земля, і що аж ген там на лужку біля струмка пасуться мої кобили і з ними пасуться чи хвицають лошата. Розводити коней то добра штука, а надто здорових робочих коней, що тягнуть по дві тисячі фунтів з гаком. За пару чотирьохліток однакової масті в місті будь-коли тобі дадуть сімсот-вісімсот доларів! А чи багато коневі треба в цьому кліматі? Доброї паші досхочу та якоїсь повітки й трохи сіна на тривалу негоду. Раніш я про це не думав, але тепер, правду кажучи, цей наш замір із ранчо починає мені подобатися.

Сексон була в захваті. Це ж вода на її млин, та ще й те, що хто-хто, а Біллі таки знається на конях. 1 найголовніше — що він сам запалився.

— І там же стане місця і для коней, і для всього, — підохочувала чоловіка Сексон.

— Певна річ. Біля хати в нас буде городина і садовина, і кури, і всяка всячина — як у Португалії. А далі буде досить землі і щоб гуляти, і щоб пасти коней.

— Але чи не занадто дорого коштуватимуть нам лошата, Біллі?

— Зовсім ні. На міській бруківці коні швидко розбивають собі ноги, і цих підвереджених коней потім продають з аукціону. Ось із них я й підбиратиму собі расових кобил — вони ще можуть служити правдою не один рік, тільки не на бруківці.

Запала довга мовчанка. У напівпригаслих жаринах багаття обом ввижалася їхня майбутня ферма.

— А тихо ж тут, правда? — промовив, нарешті, Біллі й розглянувся. — І темно, — хоч в око стрель! — Він здригнувся, застебнув куртку й підкинув гіллячок у вогонь. — А все ж у нас найкращий у світі клімат. Як я ще був малий, пам’ятаю, батько все хвалився, що в Каліфорнії не клімат, а розкіш. Колись він був подався на Схід, перебув там літо й зиму і закаявся. Опісля він уже ані пробував туди поїхати.

— І мати моя казала, що над наш клімат кращого ніде немає. А яким раєм мусив він здатися їм після переходу через пустелі та гори! Вони назвали Каліфорнію краєм молока й меду. А ґрунт був такий родючий, що досить було подряпати його зверху, і родило стократ, — як приказував Кеді.

— І всюди повно дичини, — додав Біллі. — Містер Робертс, той, що взяв мого батька в прийми, ганяв колись худобу від Сан-Хоакіну до річки Колумбія. Погоничів було в нього сорок хлопців; дорога далека, а вони брали з собою лиш сіль та порох, бо годувалися в дорозі самою дичиною.

— А в горах було повно оленів, і моя мати бачила цілі табуни лосів в околицях Санта-Рози. Колись і ми з тобою там побуваємо, Біллі. Я давно про це мрію.

— А коли мій батько був ще молодий, на північ від Сакраменто, там, де річечка Каш-Слау, аж кишіло ведмедями. Батько їздив верхи полювати їх. І як, бувало, застукають котрого на голій місцині — він з мексиканцями їздив на полювання — то ловлять його арканом. Батько казав, що кінь, який не боїться ведмедя, вартий десятьох інших. А пантери!.. В давнину називали їх то пумами, то рисями, то лисицями. Ми таки обов’язково поїдемо колись до Санта-Рози. Може, нам ще не сподобається та місцевість на узбережжі.

Тим часом вогонь загас, а Сексон скінчила розчісувати на ніч своє волосся. Постіль стелити було недовго, і незабаром вони вже лежали під укривалами. Сексон заплющила очі, але заснути ніяк не могла. Вперше в житті ночувала вона просто неба і незвичності цього відчуття не могла притлумити ніяким зусиллям волі. До того ж усе її тіло нило від довгого переходу, а пісок, як виявилося, був зовсім не м’який. Минула ціла година. Сексон переконувала себе, що хоч Біллі принаймні спить, але відчувала, що ні. Нараз хруснула жаринка в пригаслому багатті, і Сексон здригнулася. Біллі начебто теж поворухнувся.

— Біллі, — прошепотіла вона, — ти не спиш?

— Мг, — почулася тиха відповідь, — Я оце думаю, що пісок цей твердіший за цементову підлогу. Мені то байдуже, але хто б міг подумати.

Вони обоє повернулися на другий бік, але це не помогло, — лежати на піску було так само твердо.

Раптом десь неподалік пронизливо й гостро зацвірчав цвіркун. Сексон знову здригнулася, але кілька хвилин прислухалася мовчки.

— Ото ще напасть! — перший озвався Біллі.

— Може, це гримуча гадюка? — запитала Сексон, силкуючись не виказати хвилювання.

— Оце ж я й подумав.

— Я бачила двох на вітрині Бауманової аптеки. Знаєш, Біллі, в них у роті є такий зуб з жолобом, і коли вони вкусять, то отрута збігає по ньому в ранку.

— Бр-р-р! — здригнувся з не зовсім удаваним жахом Біллі. — І всі кажуть, що це певна смерть, якщо ти не Боско. Пригадуєш Боско?

— «Боско ковтає гадюк живцем! Ковтає гадюк живцем!» — відгукнулася Сексон, передражнюючи голос ярмаркового кликуна.

— Еге, не турбуйся, — у Воскових гадюк мішечки з отрутою вирізано. А ні, то хай би спробував!.. Ото диво — ніяк не засну. Щоб їй, проклятущій, заціпило! Хотів би я знати, чи то й справді гримуча гадюка?

— Ні, не може бути, — вирішила Сексон. — Усіх гримучок давно вже винищено.

— Звідки ж тоді Боско добуває своїх? — слушно заперечив Біллі. — А чого ти не спиш?

— Мабуть, того, що все це для мене незвичне, — відповіла вона. — Бач, мені зроду не доводилося ночувати просто неба.

— І мені теж. Досі я гадав, що це велика втіха. — Біллі знову повернувся на остогидлому піску і важко зітхнув. — Але з часом ми, певно, звикнемо. Хіба мало кому доводиться спати просто неба! А якщо інші на це здатні, то чим ми гірші за них? Отже, все гаразд. Тут ми вільні й незалежні, самі собі господарі, і ніякого комірного не платимо…

Зненацька Біллі замовк. У кущах знов почулося невиразне шамотіння. Але коли вони наставили вуха, прислухаючись, звідки воно, шамотіння таємничо урвалося. Проте тільки-но дрімота стулила їм повіки, як знову зашаруділо щось таємниче.

— Так, наче хтось підкрадається до нас, — прошепотіла Сексон, щільніше притискаючись до Біллі.

— У кожному разі — не дикий індіянин, — як міг, заспокоїв він її й позіхнув з видимою безжурністю. — Дурниці! І чого нам боятися? Подумай краще, скільки всякого натерпілися ті, що приходили сюди перші!

За кілька хвилин Сексон почула, що плечі Біллі здригаються, немов зі сміху.

— Оце мені пригадалася одна історія, яку любив розповідати мій батько, — пояснив він. — Про стару орегонську піонерку Сюзен Клеггорн. Її звали Більмувата Сюзен, хоча стріляла вона так, що ну! Одного разу в преріях на їхню валку наскочили індіяни. Наші поставили шарабани колом, воли й люди всередині, і відбили напад, причому багато індіян наклало головами. Тоді, щоб викурити наших з-за прикриття, дикуни приволокли двох дівчат, захоплених у полон з іншої валки, і почали їх катувати у всіх на очах, але так, щоб кулею не дістати. Вони думали, що білі не стерплять і вискочать на відкрите місце, і тут вони їх голіруч візьмуть.

Та білі на це не могли піти. Якби вони кинулися відбивати дівчат, їх би перебили, і тоді індіяни захопили б усю валку, отже, смерть усім. Але вгадай, що зробила стара Сюзен? Вона хап за довжелезну кентуккійську рушницю, набила її потрійним набоєм пороху, націлилась і бабах! Здоровезний дикун, що найретельніше катував дівчат, так і крякнув. Щоправда, від пострілу вона сама відлетіла назад і дістала рану на плечі, яка не загоїлась до самого Орегону, але зате велетня індіянина вона прошила на місці. Так він і не дізнався, хто його почастував.

Але я не про те хотів розповісти. Бачиш, стара Сюзен полюбляла зеленого змія. При кожній нагоді, бувало, так насмикається, як той чіп. Її дочки, сини й старий — усі мусили очей з неї не спускати, щоб він не потрапив їй до рук.

— Щоб хто не потрапив? — не зрозуміла Сексон.

— Та той самий зелений змій. А, тобі не ясно? Це так тоді любили називати горілку. Ну, отож одного дня всі зібралися йти. Це було в околиці, званій Бодіге, — вони вже перебралися туди з Орегону. Стара Сюзен заявила, що не може й кроку ступити, так їй ревматизм допікає, і лишилася вдома. Та в хаті була двогалонова сулія горілки, і рідня втямила, що до чого. Отже, перед тим, як піти, наказали одному з онуків вилізти на високе дерево на подвір’ї і прив’язати сулію до гілки футів шістдесят над землею. Та дарма: повернувшись увечері додому, вони знайшли стару на кухні, п’яну, як дим.

— То вона вилізла на дерево? — поспитала Сексон, коли Біллі замовк, не доказавши.

— Таке!.. — переможно засміявся він. — Вона просто під самісіньку сулію підставила балію, притягла свою стару рушницю, стрельнула, і сулія розскочилася на скалки. Ну й висьорбала всю горілку з балії, та й годі.

Сексон задрімала, але знову почулося якесь шамотіння, цим разом ближче, а її напружена уява почала малювати хижого звіра, що скрадається до них з гущини.

— Біллі, — прошепотіла вона.

— Я й сам прислухаюся, — почувся його зовсім не сонний голос.

— Може, це пантера… Чи дика кицька?

— Ні, це неможливо. Усіх хижаків тут давно повинищувано. Ми ж у мирному фермерському краю.

Вітер сколихнув листя, і Сексон здригнулася. Таємниче сюрчання цвіркуна підозріло раптово урвалося, і тоді щось глухо, але важко гупнуло, аж Біллі й Сексон схопилися й сіли. Потім усе замовкло, і вони знову полягали, хоч тепер їм уже сама тиша видавалася непевною.

— Ху, — полегшено зітхнув Біллі. — Немовби я не знаю, що воно за штука! Звичайнісінький трусик. Я чув, як свійські трусики стукають задніми лапками об долівку, коли плигають.

Марно Сексон силкувалася заснути. Пісок щохвилини ставав мулькіший, і кістки й усе тіло нестерпуче нили. І хоч вона розуміла, що жодної небезпеки немає, уява її невтомно снувала жахливі картини.

Почулися нові звуки. То було вже не шарудіння й не шамотня — виглядало так, ніби чиєсь здорове тіло продиралося між кущів. Деколи тріщали й ламались гілки, а одного разу вони виразно почули, як розсунулося під чиїмсь напором гілля й тоді знову зійшлося.

— Якщо то була пантера, то це вже слон, — похмуро зауважив Біллі. — І важке яке — ти тільки послухай! І воно наближається.

Звуки часом стихали, але потім щоразу чулися голосніше й ближче. Біллі знову сів і обхопив рукою Сексон, котра теж підвелася.

— Я й на хвильку очей не стулив, — поскаржився Біллі. — Чуєш?., ось ізнову… Якби хоч його видко!

— А чи не ведмідь це? Бо щось дуже голосно ступає, — озвалася Сексон, мало зубами не цокотячи — чи то від збудження, чи то від нічної прохолоди.

— Та вже ж не цвіркун.

Біллі відкинув був укривало, але Сексон схопила його за руку.

— Куди ти?

— Я не страхополох, але бий мене сила божа, коли ця рахуба мене не дратує. Я мушу побачити її в живі очі, а то ще й справді злякаюся. Я тільки на вивідки. Не бійся, я стерегтимуся.

Ніч була така темна, що ледве Біллі відійшов на один крок, як його постать зникла з очей. Сексон сиділа й наслухалася. Загадкові звуки припинилися, чути було тільки хруст гілля там, де проходив Біллі. За кілька хвилин Біллі повернувся й заліг під укривала.

— Я, мабуть, сполохав його. В нього непогані вуха, і тільки-но воно почуло мою ходу, як ураз заховалося. А я вже ж ішов так обережно!.. О боже, знову!

Вони обоє схопилися. Сексон штовхнула Біллі ліктем.

— Оно, — ледве чутно прошепотіла вона. — Я чую, як воно дихає… Мало не сопе.

Хруснула гілка, але так близько й лунко, що обоє підскочили, як ошпарені.

— Ну, вже годі — не дозволю з себе так глузувати! — люто скрикнув Біллі. — А то воно й на голову нам сяде!

— Що ж ти хочеш зробити?.. — занепокоєно спитала Сексон.

— Репетуватиму як на живіт. Уже ж примушу його вилізти на видноту.

Біллі глибоко вдихнув повітря й одчайдушно заверещав. Наслідок був понад усякі сподівання, і серце Сексон заніміло з жаху. У темряві враз ізнявся дикий ґвалт і метушня. Затріщало гілля і загупали важкі тіла, стрибаючи в різні боки. Біллі й Сексон полегшено зітхнули, коли всі ці звуки почали даленіти і скоро зовсім завмерли.

— Ну що ти на це скажеш? — пролунав серед мертвої тиші голос Біллі. — Всі, хто бачив мене на рингу, казали, що я нічого не боюся. Добре, що ніхто з них не бачив мене допіру… — Біллі аж застогнав. — 3 мене вже досить цього клятого піску. Я краще розкладу багаття.

Це було не важко. Під попелом ще тлів жар, і гіллячки, кинуті зверху, невдовзі спалахнули. З імлистого неба прозирало декілька зірок. Біллі глянув на них і рішуче налагодився йти.

— Куди ти знову? — озвалася Сексон.

— Так, я просто щось надумав, — ухильно відповів він і сміливо ступив поза освіт багаття.

Сексон сиділа, натягнувши укривало під саму шию, і дивувалася з Біллиної відваги. Він же навіть і сокири не взяв, хоч подався в той бік, де зникли ті загадкові звірі.

Хвилин за десять Біллі повернувся, широко посміхаючись.

— Ото чортовиння мене налякало! Скоро я й власної тіні почну жахатися… Що то було? Ху!.. Ти нізащо у світі не вгадаєш! То череда телят; і вони перестрашилися ще гірше за нас.

Викуривши цигарку біля багаття, Біллі заліз під укривало поряд із Сексон.

— Ну та й фермер буде з мене, — бурчав він, — якщо череда телят здатна загнати мені душу в п’яти. Я певний, що твій або мій батько й оком були б не зморгнули! Народ тепер на пси зійшов, ось у чім річ.

— І зовсім ні! — обурилася Сексон. — Народ який був, такий і є. Ми не менш наполегливі, ніж наші діди, та ще й до того здоровіші. Просто ми зросли за інших умов. Ціле своє життя ми жили в місті. Ми звикли до міських звуків і речей і не знаємо сільських. Виростали ми далеко від природи, оце й уся причина. А тепер ми з тобою хочемо стати ближче до природи. Постривай, незабаром ми спатимемо просто неба не згірш від наших батьків.

— Тільки не на піску, — пробубонів Біллі.

— Добре, не на піску, це ми сьогодні одразу й назавше зрозуміли. А тепер цить, і нумо спати!

Страхи їхні розвіялися, зате пісок, що прикував тепер до себе всю увагу Сексон та Біллі, дошкуляв їхнім бокам ще немилосердніше. Біллі задрімав перший, але Сексон задрімала аж тоді, коли десь оддалеки заспівали півні. Та все-таки пісок муляв, і сон їхній був неспокійний.

Тільки засіріло, Біллі виліз з-під укривала і розклав палахке багаття. Сексон, тремтячи, підсунулася ближче до вогню. Вони обоє були виснажені, очі їм позападали. Сексон раптом засміялася. Біллі неохоче пристав до неї, але коли погляд його впав на кавника, він повеселішав і відразу поставив його на вогонь.

Розділ III

Від Окленда до Сан-Хозе сорок миль, і Сексон з Біллі легко пройшли цю відстань за три дні. Дорогою їм більше не траплялися балакучі й сердиті монтери і взагалі рідко бували нагоди побалакати з подорожніми. Щоправда, і на північ, і на південь тяглося чимало бурлак зі скрученими укривалами за плечима, але з розмов із ними Сексон скоро зрозуміла, що вони мало, а то й зовсім нічого не тямлять у фермерстві. То були переважно старі, висилені або отупілі люди, що їхні думки обмежувалися працею: де краще платять, де краще платили; проте місцевості, які вони називали, лежали десь дуже далеко звідси. Сексон тільки те від них і дізналася, що ця сторона, де вони тепер з Біллі простували, «дрібно-фермерська» і що господарі тут не часто беруть наймитів на роботу, а як і беруть, то самих португальців.

Самі фермери були непривітні. Часто котрийсь проїздив повз Сексон і Біллі порожнім возом, але жоден не сказав: сідайте, підвезу. Коли принагідно Сексон розпитувала кого з них, у їхніх поглядах проступав подив або підозріливість і відповідали вони ухильно чи й просто жартом.

— Які це в чорта американці! — дратувався Біллі. — У давнину люди були привітніші.

Сексон пригадала свою останню розмову з Томом.

— Такий дух часу, Біллі. Дух змінився. До того ж вони живуть заблизько до міста. Хай-но ми відійдемо далі — там люди напевно привітніші.

— Ат, чортове кодло! — не уймався Біллі.

— Може, вони й мають слушність, — засміялася Сексон. — Либонь, не один з тих скебів, яким ти дався взнаки, був їм ріднею.

— Коли б же хоч так! — запально скрикнув Біллі. — Та все-таки, якби в мене було хоча б і десять тисяч акрів, я б не дер носа перед подорожнім із клунком за плечима. Чим той бурлака гірший за мене? У кожному разі я б не квапився з висновками.

Біллі напитував роботи спочатку підряд на всіх фермах, а далі тільки на більших. Але відповідь бувала все та сама: роботи нема. Лише декотрі фермери казали, що після першого дощу потребуватимуть орача. Де-не-де вже й почали орати сухий непокроплений ґрунт, проте більшість господарів чекала на дощ.

— А хіба ти вмієш орати? — здивувалася Сексон.

— Ні, але не святі горшки ліплять. До того ж я повчусь у першого плугатаря, що нам стрінеться.

Другого дня така нагода трапилася. Біллі виліз на тин, що обгороджував невеличке поле, і став приглядатися до дідка за плугом.

— Пхе! Простішого й у світі нема, — зневажливо приказував Біллі. — Якщо оце старе дрантя здатне ходити за одним плугом, то я й за двома потраплю.

— То піди й спробуй, — відказала Сексон.

— Навіщо?

— Ех ти, страхополох! — усміхаючись, піддражнила його Сексон. — Тобі треба тільки попросити його. Найбільше, що він може зробити, — це відмовити. Ну, й що з того? Ти ж двадцять раундів витримав проти Чиказького Страхіття і не поступивсь.

— Е, то зовсім інше, — відказав Біллі, але через тин таки перескочив. — Я не я, коли старий чмих не прожене мене к бісовому батькові.

— І зовсім не прожене. Ти йому лиш скажи, що хочеш навчитись і попроси, щоб дозволив кілька разів пройти за плугом. Скажи, що це йому нічого не коштуватиме.

— А як він упреться, то я просто відберу його чортів плуг!

Сидячи на тину, Сексон стежила за розмовою, хоча слова не долітали до неї. Кілька хвилин згодом посторонки опинилися в Біллі на шиї, а чепіги плуга перейшли до його рук. Запряг рушив з місця, і старий, сиплючи вказівками, ступав поруч Біллі. Коли вони кілька разів обійшли поле, дідок наблизився до Сексон.

— Він, либонь, уже ходив трохи за плугом?

Сексон похитала головою.

— Ніколи у світі! Але він знається на запряжних конях.

— Він не видає новаком і жваво все переймає. — Тут дідок пирхнув сміхом і врізав собі тютюну на жуйку. — Сподіваюсь, він мені не накладе по шиї, що я тут поруч вас примостився, ге?

Незорана ділянка дедалі зменшувалася, але Біллі все не виявляв заміру кинути роботу. Тим часом глядачі, що сиділи на тину, розбалакалися. Сексон засипала старого запитаннями і невдовзі побачила, що він разюче скидається на батька монтера, як той про нього розповів.

Біллі виорав усе поле, і дідок запросив їх обох до себе переночувати. В садибі у нього є вільна хатинка з пічкою, а він ще почастує їх парним молоком. А якщо Сексон схоче випробувати й свій фермерський хист, вона зможе подоїти корову.

З дійницею діло пішло не так вдало, як з плугом; наглузувавшись досхочу із Сексон, Біллі теж спробував — Сексон таки підбила його — і теж невдало. Сексон до всього придивлялася і про все розпитувала і незабаром переконалася, що ця садиба не схожа на сан-леандрівські. І ферма, й фермер пережили себе. Інтенсивного господарювання не було й знаку. Забагато землі оброблялося занадто кепсько. Фермі цій було три чисниці до смерті: хата, клуня й інші будівлі замалим не завалилися. Подвір’я перед хатою поросло бур’яном, городу не було зовсім, садок невеликий і той занехаяний. Покручені, напіввисохлі дерева поросли сірим мохом. Сексон довідалась, що сини й дочки господаря живуть у місті. Одна дочка віддалася за лікаря, друга вчителювала в школі; один син — машиніст на залізниці, другий — архітектор, а третій — судовий репортер у Сан-Франциско. Вряди-годи вони запомагають старих батьків.

— Ну, то як? — озвалася Сексон до Біллі, що запалив після вечері цигарку.

— Та що ж тут! Усе ясно. Дідуган поріс мохом, як і його садок. Після Сан-Леандро й дурень дошолопае, що старий у господарстві темний, як ніч. А коні його! Та з милосердя до нього й до його кишені їх треба було б усіх перестріляти. Закладаюся, що в португалів ти таких коней не побачиш. Добрі коні тримають не для пихи, не для похвали, — просто це хазяйство підказує, що так треба. І воно себе покриває. Старі коні їдять дужче за молодих, а роботи з них менше. Ну, а підкувати що старих, що молодих — однакові гроші. На цих шкапах він тільки збитків зазнає. Глянь лиш, як працюють ці шкапи, і порівняй їх до міських коней!

Вони заснули твердим сном, а вдосвіта, поснідавши, налагодилися в дорогу.

— З дорогою душею дав би я вам зо два дні підробити, та не випадає! — скаржився дідок, прощаючись із ними. — Тепер, коли діти пороз’їздилися, ферма ледве нас двох зі старою прохарчовує, та й то як коли. Тяжкі часи тепер довго тягнуться. Відтоді, як Гровер Клівленд, і життя не життя.

Пополудні, коли вони були на околиці Сан-Хозе, Сексон запропонувала перепочити.

— Ось зараз просто підійду й побалакаю, — заявила вона. — Хіба що собак спустять. Адже такої гарної місцини ми ще не бачили, правда?

Біллі, якому ввижалися тільки пагорби й широкі простори для його коней, промимрив під ніс щось невиразне.

— А городина! Ти тільки глянь! А квіти між грядками! Це багато ліпше, ніж баклажани, загорнені в папір.

— Не бачу в цьому ніякого глузду, — заперечив Біллі. — Навіщо-бо переводити на квітки ґрунт, придатний під добру городину?

— Ось я зараз про це й дізнаюся. — Сексон показала на жінку, що з лопатою в руках схилилася над грядкою побіля самого будиночка. — Я не знаю, що вона за людина, але в найгіршому разі вона тільки вишпетає нас. Бачиш, вона теж дивиться сюди. Кидай свою ношу поруч з моєю, і ходімо.

Біллі скинув на землю сувій з укривалами, але волів перестояти на місці. Йдучи вузенькою стежкою, обсадженою квітами, Сексон побачила двох чоловіків, що працювали на городі: один старий китаєць, другий — теж старий, темноокий, очевидячки, теж чужинець. Усюди відчувалася охайність і дбайливість, і навіть недосвідченим поглядом видно було, як ретельно тут оброблювано землю. Жінка випросталася від своїх квітів і обернулась до Сексон. Це була середнього віку струнка жінка в окулярах, просто, але гарно одягнена. Обличчя її здавалося доброзичливим і водночас якимось нервовим.

— Сьогодні мені нічого не треба, — пом’якшуючи свою відмову привітною усмішкою, сказала жінка, ще й не встигла Сексон рота розтулити.

Сексон аж прикро стало за свій обшитий цератою кошик. Жінка, певно, бачила, як вона його поставила на землю.

— Ми не торгуємо, — поспішила вона пояснити.

— О, тоді вибачте, будь ласка.

Жінка усміхнулася ще привітніше, чекаючи, що скаже Сексон. А та без усяких з’ясувала суть справи.

— Бачте, ми шукаємо ділянки землі. Ми хочемо стати фермерами, але перше, ніж придбати землю, нам треба розглянутись, якої саме землі нам треба. Коли я побачила ваш чарівний куточок, у мене одразу виникла сила запитань. Розумієте, ми у фермерстві нічогісінько не тямимо. Ціле своє життя ми прожили в місті, а тепер вирішили назавше поселитися на селі й знайти тут своє щастя.

Сексон замовкла. На обличчі господині промайнула тінь іронії, хоч привітна усмішка не зникла.

— Але чому ви певні, що знайдете щастя на селі? — спитала вона.

— Сама не знаю. Я тільки знаю, що бідні люди не можуть бути щасливі в містах, де раз у раз оті робітничі розрухи. Якщо вони й на селі не знайдуть щастя, то вже його й зовсім немає на світі. А хіба це справедливо?

— Ви, голубонько, міркуєте логічно, однак не можна забувати, що й на селі чимало бідних і нещасних людей.

— Проте ось ви не виглядаєте ані бідною, ані нещасною.

— Ну ж і ви, голубонько!

Обличчя жінки зашарілося від задоволення, і вона повела далі:

— Але, може ж, я — виняток і маю особливу схильність до сільського життя? Як ви самі кажете, ви прожили ціле своє життя в місті й нічогісінько не тямите у фермерстві. А що, як село навіть розіб’є вам серце?

В пам’яті Сексон виринули останні жахливі місяці її життя в будиночку на Пайн-стріті.

— Але місто то вже напевне розіб’є його. Може, й тут буде не легше, та все одно, село це єдина моя надія. Село або нічого. Та й наші батьки були родом із села, і тут природніше якось жити. Зрештою, оце ж я стою перед вами: який вам ще треба доказ того, як мені хочеться жити на селі? Може, я теж, як ви кажете, маю особливу схильність до сільського життя? Бо інакше не була б я тут.

Жінка схвально кивнула головою; в очах її зростала цікавість.

— Цей юнак… — почала вона.

— Мій чоловік, — докінчила за неї Сексон. — Він був биндюжником до того, як почався великий страйк. Моє прізвище — Робертс, Сексон Робертс, а мого чоловіка звати Вільям Робертс.

— А я місіс Мортімер, — відказала господиня, злегка вклоняючись. — Я вдова. А тепер, якщо ви гукнете вашого чоловіка, я спробую відповісти на деякі з ваших запитань. Скажіть йому, хай не лишає клунків на дорозі. Ну, які ж це питання хвилюють вас?

— О, в мене їх безліч. Чи господарство окупає себе? Як ви потрапили все це врядити? Скільки коштує земля? Як ви збудували цей чарівний будиночок? Скільки ви платите робітникам? Як ви навчилися цього? І як дізналися, що краще росте й що вигідніше вирощувати? Як найкраще збувати городину? Як ви продаєте її? — Сексон перевела дух і засміялася. — О, я ще й не почала. Чому у вас скрізь поміж грядок ростуть квіти? Біля Сан-Леандро я бачила португальські ферми, але португальці ніколи не садять квітів поруч із городиною.

Місіс Мортімер, піднісши руку, стримала Сексон.

— Дайте мені відповісти на останнє запитання — воно ключ до решти.

Але в цю мить надійшов Біллі, і з поясненням довелось почекати, доки Сексон знайомила господиню зі своїм чоловіком.

— Мої квіти привабили ваші очі — правда, голубонько? — почала місіс Мортімер. — Квіти привели вас до мене в садок; отож їх і посаджено разом з городиною, щоб приваблювати очі. Ви й не уявляєте, скільки пар очей вони вже привабили і яку силу людей закликали до мене в садок. Цією дорогою проїздить чимало городян. Автомобілі? Ні, мені з ними не таланить. Вони збивають таку куряву, що людям у машині нічого не видно. Та й я почала своє господарювання ще тоді, коли майже всі їздили кіньми. Якась міська пані проїздила дорогою, мої квіти й уся ця садиба чарувала їй очі, і вона наказувала візникові зупинитись. А я завжди на той час поблизу десь порпалась. І мені, звичайно, вдавалося майже щоразу запрошувати їх до свого садка — оглянути квіти і… заодно, городину. Все тут у мене чисте, охайне, привітне. Це все справляло відповідне враження. І…— місіс Мортімер знизала плечима, — відомо, що шлях до шлунка лежить через очі. Гостям імпонувало те, що городина росте серед квітів, і вони вимагали будь-що тільки моєї городини, купували її вдвоє дорожче проти ринкових цін і радо платили. Бачите, на мене пішла мода, моя ферма стала об’єктом загальної уваги. І від цього нікому не було жодної шкоди. Городина була першорядна, не гірша, а часом і свіжіша, ніж на ринку. До того ж мої покупці вбивали одразу двох зайців, бо окрім найсвіжішої, найкращої городини мали ще й моральне задоволення зі своєї філантропії, підтримуючи достойну вдову. Це навіть стало добрим тоном — купувати городину в місіс Мортімер. Але це вже трохи стороння тема… Одне слово, моя садиба стала улюбленим місцем, куди приїздили задля прогулянки чи просто час збавити. 1 ось у місті довідалися, хто я така, хто був мій чоловік і ким я була раніше. Декотрі дами були мені знайомі ще за кращих часів, і вони дуже посприяли моєму успіхові. Крім того, я завела звичай частувати своїх клієнтів чаєм. Отже, мої патрони почувались у мене, як гості. Ще й тепер, коли хто з них заїздить сюди показати мене своїм приятелям, я пригощаю їх чаєм. Тож бачите, квіти це один з важелів мого добробуту.

Сексон захоплено вислухала розповідь, але Біллі, як завважила місіс Мортімер, не цілком поділяв ентузіазм дружини. Його сині очі були затьмарені.

— Ви щось маєте заперечити, — промовила вона. — Кажіть, я слухаю.

На подив Сексон, Біллі відповів одразу, та ще й — мало того — висунув проти місіс Мортімер такий закид, який їй самій зроду-віку не спав би на думку.

— Це все крутійство, як я розумію, — сказав він.

— Але плідне крутійство, — заперечила місіс Мортімер, весело зблиснувши очима з-поза окулярів.

— І так, і ні, — затявся Біллі, говорячи своїм звичаєм, повільно й розважливо. — Якби всі фермери садовили квіти поруч із городиною, тоді б усі вони діставали подвійну ціну, і подвійної ціни взагалі не стало б, тобто нічого б не змінилося.

— Ви протиставляєте теорію фактові, — не згоджувалася місіс Мортімер. — Факт той, що всі фермери цього не роблять. Факт той, що я дістаю подвійну ціну. Цього ви не заперечите.

Біллі це не переконало, хоч він і не знайшовся на відповідь.

— Все одно, — промурмотів він, похитавши головою. — Тут воно щось не те, в кожному разі воно не для нас — не для моєї жінки й не для мене. Я не знаю зараз, як це сказати: може, пізніше надумаю.

— А тим часом ходім оглянемо все, — запросила місіс Мортімер. — Я вам усе покажу і розповім, яким чином я це все викохала. Потім ми відпочинемо, і я почну з самого початку. Бачте, — вона звернула погляд на Сексон, — мені дуже хочеться, щоб ви зрозуміли, що в сільському господарстві найголовніше — як приступити до діла. Я не тямила анічогісінько, коли осілася на землі, і до того ще й не мала такого славного дужого чоловіка, як ви маєте. Я була сама-самісінька. Але стривайте, я вам все розкажу.

Цілу годину провівши поміж грядок городини, поміж кущів ягід та фруктових дерев, Сексон скупчила в голові силу цікавих відомостей, щоб пізніше на дозвіллі перетравити їх. Біллі також уважно слухав місіс Мортімер, але сам лише зрідка докидав запитання. Господиня повела їх до пташні, де було теж чисто й охайно; тут в окремих вольєрах вона тримала кількасот сніжно-білих курей дрібної породи.

— Білі леггорни, — пояснила місіс Мортімер. — Ви уявити собі не можете, скільки я на них заробила цього року. Я ніколи не тримаю курок, коли вони перестають нестися.

— Оце ж саме я казав тобі й про коней, Сексон, — зауважив Біллі.

— І завдяки найпростішому у світі способу, до якого домислиться не всякий фермер, вони в мене несуться взимку, коли яйця найдорожчі. Окрім того, я маю своїх постійних покупців; вони за дванадцятку платять мені на десять центів більше проти ринкової ціни, бо я постачаю тільки одноденні яйця.

Місіс Мортімер кинула погляд на Біллі: він, очевидячки, ще надумував щось.

— Знову так і не так? — спитала вона.

Він кивнув головою.

— Так і не так. Якби кожен фермер постачав одноденні яйця, тоді взагалі не було б дорожчих яєць. Не було б ані гірших, ані кращих.

— Але ж не забувайте, що всі яйця мали б бути тоді одноденні, геть усі! — відказала місіс Мортімер.

— Може, й так, тільки не про мене з жінкою воно писане, — заперечив Біллі. — Оце ввесь час крутилося мені в голові — тільки я ніяк не міг спіймати його за хвіст. Ви кажете за теорію і факти. Для нас із Сексон оці десять центів надвишки — теорія. А факт той, що в нас немає ані яєць, ані курей, ані землі, де б могли бігати й нестися квочки.

Господиня кивнула співчутливо головою.

— Але це ще не все, з чим я не згодний. Я ще щось маю сказати — отак воно крутиться, крутиться, а на язик не йде.

Вони навідалися до котячої повітки, до сажа, до корівника й завітали, нарешті, до господи, яку місіс Мортімер називала своєю «халупчиною». Все в неї було невелике, але все родило гроші, запевняла вона, тут-таки прикидаючи свої прибутки.

Сексон і Біллі аж дух захопило, коли вони почули, скільки вона платила й одержувала за породистих перських котів, честерських свиней, шотландських коллі та джерсейських корів. Молоко джерсейських корів місіс Мортімер теж збувала своїй спеціальній клієнтурі і брала за нього по п’ять центів дорожче на кварті, ніж коштувало молоко від найкращих місцевих корів. Біллі впала в око різниця між її садком та занехаяною садибою старого фермера, де вони ночували цієї ночі, а місіс Мортімер ще й багато інших відмінностей показала йому, з якими він мусив здебільшого погодитись.

Потім вона розповіла ще про одну статтю свого прибутку — про варення та джеми, які їй замовляли заздалегідь і платили незрівнянно більше, ніж у крамницях. Сексон і Біллі сиділи у вигідних плетених кріслах на веранді та слухали, як місіс Мортімер розбудувала продаж свого варива, постачаючи його лише до найкращого ресторану й клубу в Сан-Хозе. Зі зразками своєї продукції вона пішла до власника ресторану й клубного економа, довго з ними сперечалася, але зрештою власника ресторану переконала зробити з її варення «спеціальні страви», розрекламувавши їх відвідувачам і головним чином піднявши ціну на всі страви, до складу яких воно входить.

Протягом усієї її розповіді в Білових очах виразно проступало несхвалення. Скінчивши, місіс Мортімер почекала, що він скаже.

— А тепер почніть з самого початку, — попрохала Сексон.

Але місіс Мортімер заявила, що вони не почують більш ані слова, доки не згодяться повечеряти в неї. Сексон прий­няла пропозицію, не звертаючи уваги на похмурість Біллі.

— Отож, — провадила далі місіс Мортімер, — спочатку я нічогісінько тут не тямила, бо ж я народилась і виросла в місті. Про село я тільки й знала, що туди їздять відпочивати, а сама воліла гори, море й курорт. Майже все своє життя я прожила серед книжок. Багато років я працювала головною бібліотекаркою донкастерської бібліотеки. Потім одружилася. Містер Мортімер теж був кабінетна людина — професор Сан-Мігуельського університету. Він довго хворів, і коли помер, я залишилася зовсім без коштів. Не встигла я розрахуватися з кредиторами, як від страхового поліса небіжчика не зосталося ані шеляга. Сама я була змучена й виснажена мало не до грані нервової прострації і цілком безпорадна в житті. Кінець кінцем, маючи при собі останні п’ять тисяч доларів, я вирішила поїхати на село й завести власне господарство. Я обрала цей клаптик землі: клімат тут чудовий, трамвай від Сан-Хозе лише за чверть милі — тож я й купила його. Дві тисячі сплатила готівкою, а на дві тисячі дала заставного листа. Земля обійшлася мені по двісті доларів на акр.

— Двадцять акрів! — скрикнула Сексон.

— Щось неначе тіснувато, — зауважив Біллі.

— Куди там, занадто просторо! Перш за все я віддала половину землі в оренду, — так воно й досі ведеться. Довгий час мені й решти, десятьох акрів, було забагато. Тільки ось тепер я починаю відчувати, що не завадило б трохи поширити свої володіння.

— І десять акрів харчують вас і двох робітників? — здивувався Біллі.

Місіс Мортімер захоплено сплеснула в долоні.

— Слухайте-но сюди. Я ж була бібліотекаркою, і зналася на книжках. Передусім я перечитала все надруковане на цю тему й передплатила найкращі сільськогосподарські журнали та газети. Ви питаєте, як можуть десять акрів прохарчувати мене й моїх двох робітників? Я скажу вам. У мене четверо помічників. І моїх десятьох акрів, звичайно, вистачає і на них, і на Гану — це шведка-вдова, вона у мене господарює в хаті й виявляє неоціненну поміч під час сезону варення та джемів, і на дочку її, що ходить до школи й теж нам допомагає, та на мого небожа, якого я взяла в прийми. Треба сказати, що ці мої десять акрів покривають усі видатки по господарству — і на утримання будинку та садиби, і на племінну худобу.

Сексон згадала, що казав монтер про португальців.

— Але суть зовсім не у ваших акрах! — скрикнула вона. — Це все завдяки вашому розумові, і ви це чудово знаєте!

— Отож-бо й є, голубонько. Це саме й показує, яким людям може пощастити на селі. Пам’ятайте, земля щедра. Але й до неї треба щедрим бути. Ось цього ніяк не втямить старосвітський американський фермер. Розум, ось що найголовніше. Наш фермер, навіть коли йому стане ясно, що земля виснажилася і потребує угноєння, навіть тоді він не розуміє різниці між дешевими і дорогими — отже, кращими — добривами.

— І про це мені теж хотілося б дізнатися! — скрикнула Сексон.

— Я розкажу вам усе, що сама знаю, але ж ви, мабуть, дуже стомилися. Я помітила, що ви трохи накульгуєте. Ходімо до хати — про речі не турбуйтесь, я пошлю по них Чанга.

На Сексон, що мала природжену любов до всього гарного, надто до речей особистого вжитку, маленька господа справила незабутнє враження. Вперше в житті опинилася вона в оселі людини середньої верстви; те, що вона побачила, не тільки перевершило всі її сподівання, ба навіть далеко відбігало вбік від картин, що їй малювала уява. Місіс Мортімер помітила, як заблищали очі в Сексон, коли та роздивлялася навколо, і, добродушно хизуючись своїм помешканням, стала водити і показувати їй усе, розповідала, скільки коштував матеріал, пояснювала, що вона власними руками фарбувала підлогу, збивала шафи з книжками, сама склала м’яке крісло, що прислав їй антиквар. Біллі обережно ступав позаду. І хоч поводився він як звичайно, йому пощастило уникнути незграбності навіть за столом, дарма що вони з Сексон уперше в житті вечеряли у приватній господі, де їм услуговувано.

— Якби ви завітали до мене на той рік, я влаштувала б вас у кімнаті для гостей, яку я збираюся добудувати, — з жалем промовила місіс Мортімер.

— Та нічого, — відказав Біллі, — і так велике вам спасибі. Ми доїдемо трамваєм до Сан-Хозе і заночуємо в готелі.

Але що місіс Мортімер ніяк не могла заспокоїтись, не маючи де притулити їх на ніч, Сексон попрохала її розказати їм ще про своє господарство.

— Пам’ятаєте, я вам казала, що за землю дала готівкою всього дві тисячі доларів, — мовила знову місіс Мортімер. — Отже, починати я мусила з трьома тисячами. Звичайно, всі мої родичі й друзі пророкували мені невдачу. І, звичайно, я наробила багато помилок, але якби я не вивчала спеціальної літератури, то наробила б їх ще більше. — Місіс Мортімер показала рукою на полички з книжками й журналами вздовж стін. — Я й досі не перестаю вчитися. Щоб не відставати від науки, я почала виписувати звідусюди звіти дослідних станцій. Невдовзі я переконалася, що наші старосвітські фермери хазяйнують казна-як; і знаєте, я не дуже й помилялася. Ви навіть уявити не можете, які дурні бувають часом наші старосвітники! Я вже й радилася з ними, розмовляла, силкувалася довести безглуздість їхніх застарілих методів, домагалася, щоб вони хоч якось обґрунтували свої допотопні забобони. А досягла я тільки одного, — навіть найостанніший з них вирішив, що я дурепа і що лиха мені не минути.

— Але ж вийшло не по-їхньому! Зовсім ні!

Місіс Мортімер вдячно усміхнулася.

— Іноді ще й тепер я цьому дивуюся. Але я з роду завзятців, що давно вже відірвалися від землі, тож і могли побачити речі по-новому. Якщо я переконувалася в слушності якогось заходу, я тут-таки проводила його в життя, хоч би який він був чудний. Ну, ось візьмім колишній садок: нічого він не вартий був, навіть гірше, як нічого. Старому Келкінсові мало серце не розірвалося, коли вій побачив, як я розходилася в садку. А гляньте на цей самий садок тепер! Ось тут, де тепер будиночок, стояла жалюгідна халупа. Спершу мені довелося не займати її, але я одразу знесла старий корівник, саж, курник, геть усе розчистила. Сусіди тільки головами хитали, що самотня вдова таким марнотратством пробує вибитись зі скрути. Але це ще не все. Вони просто заніміли, коли почули, що я заплатила по двадцять доларів за трьох породистих честерських поросят, ще зовсім молоденьких. Потім усіх простих курей спродала, а натомість придбала білих леггорнів. Дві захлялі корови, що припали мені гуртом з усією садибою, пішли до різника по тридцять доларів за голову, а за дві чистокровні джерсейські телички я заплатила дві з половиною сотні — і вигадала на цьому грубі гроші, тоді як Келкінс та інші фермери цупко трималися своїх недоростків, що їх навіть годувати не виплачується.

Біллі схвально кивнув головою.

— Пам’ятаєш, що я казав тобі про коней, — знову нагадав він Сексон, і, підохочений увагою господині, з ділового погляду дуже докладно розповів про коней.

Коли Біллі вийшов надвір попалити, місіс Мортімер перевела розмову на шлюбне життя Сексон і навіть не змигнула, почувши про Білову схильність до боксерства та до розправ зі штрейкбрехерами.

— Симпатичний молодик, та ще й порядний, — сказала вона Сексон. — Це з обличчя знати. А як кохає вас і пишається вами! Ви й не уявляєте, як мені приємно було бачити, коли він дивився на вас, особливо коли ви говорите. Він поважає вашу думку, бо інакше був би не подався з вами в мандри — адже це тільки ваш власний задум. — Місіс Мортімер зітхнула. — Ви дуже щасливі, дитино моя, дуже щасливі. Ви ще не знаєте, що таке чоловічий розум. Ось постривайте, хай-но він запалиться вашою ідеєю! Ви просто вразитесь, коли побачите, як він заходиться! Ви ледве за ним встигатимете. А поки що перед повинні ви вести. Пам’ятайте, що ваш чоловік — дитя міста. То буде нелегко — відзвичаїти його від того єдиного способу життя, що він знає.

— О, та місто йому теж спротивіло… — почала Сексон.

— Але не в такій мірі, як вам. Кохання — ще не все в житті чоловіка, як то є в жінки. Вам місто завдало більше горя. Це ж ви втратили свою маленьку дитину. Проти вашої втрати, проти ваших душевних мук — його біль був мимобіжний. Хіба ж міг він відчувати такий органічний зв’язок з дитиною, як ви?

Місіс Мортімер обернулася до Біллі, що з’явився на порозі.

— Ну що ж, спіймали ви вже неслухняну думку, що не давала вам спокою?

— Та ніби намацав, — відповів він. Місіс Мортімер жестом запросила його сісти в крісло. — Річ у тому, що…

— Стривайте, одну хвилинку, — перервала його вона. — Це крісло гарне, велике й міцне — так само, як і ви, принаймні здоровий і дужий, а ваша жіночка дуже втомлена… Ні, ні, сидіть, будь ласка, якраз вашої сили вона й потребує. Так, я вас прошу, пригорніть її.

І місіс Мортімер посадовила Сексон йому на коліна.

— Ну а тепер, добродію, — ні, двійко вас просто як намальовані! — тепер кажіть, що ви маєте проти мого способу заробляти на прожиття.

— Ні, проти вашого способу я нічого не маю, — хутко відказав Біллі, — Ваш спосіб собі правильний, навіть чудовий. Бачте, я тільки хочу сказати, що для нас він непридатний. Ми б так не здолали. У вас і знайомі заможні, вони знали, що ви були бібліотекаркою, а чоловік ваш професорував. Та й ви мали… — Тут він на хвильку затнувся, не певний, як його б точніше висловити свою думку, ще не зовсім ясну йому самому. — Одне слово, у вас були ті засоби, яких у нас нема й не може бути. Ви маєте освіту і… не знаю, як сказати… ну, знаєте, як вестись у товаристві, як свій інтерес провадити… А нам усе те невідомо.

— Але ж, юначе, ви можете навчитися, чого треба, — наполягала місіс Мортімер.

Біллі похитав головою.

— Ні, ви не цілком добираєте, що я хочу сказати. Ну, ось так. Припустім, що не ви, а я їду з варенням та джемом до того шикарного ресторану розмовляти із їхнім старшим. Там я виявився б не на місці. Навіть гірше — я б це сам відчув. І одразу завівся б, став би шукати приключки на свою голову, а це — кепський початок для торгівлі. І потім я б подумав, що він бере мене за якогось лобуряку — бо чого б таки здоровому чоловікові торгувати варенням!

І що сталося б з того всього? Я б тільки й ждав нагоди розкрутитись. Я б подумав, що він бере мене за нахабу, і не забарився б сказати йому, що він сам нахаба, — ну, й завелося б. Добираєте тепер? Така вже в мене вдача: так чи сяк, а варення я б не спродав.

— Це все цілком слушно, — жваво промовила місіс Мортімер. — Але ось же й ваша жіночка. Гляньте на неї — та вона справить враження на кожного підприємця! Хай-но вона тільки заговорить з ним.

Біллі настовбурчився, і в очах його спалахнув небезпечний вогник.

— Ну, чим я знову завинила? — засміялася господиня.

— Я ще не збираюся торгувати виглядом своєї жінки, — шорстко пробурмотів Біллі.

— І маєте рацію. Шкода тільки, що ви обоє відстали від життя років на п’ятдесят. Ви — стародавні американці. Як ви зросли отакі в самій тисняві сучасності — незрозуміле чудо! Ви — просто Ріп Ван Вінкль. Хіба хто чував у наш звироднілий час, щоб молоде подружжя з великого міста взяло свої речі на плечі й вирушило у безвість шукати землі? Та у вас же дух давніх аргонавтів. Та ви, їй-богу, з тієї породи людей, що запрягали своїх волів і бралися на захід, до країв, де заходить сонце. Закладаюся, що такі були ваші батьки й матері чи діди й баби!

Очі Сексон заблищали, а Білові знов стали привітні. Вони обоє кивнули головами.

— Я теж із цієї давньої породи, — гордо провадила місіс

Мортімер. — Моя бабка брала участь у партії Донера і чудом уціліла. Мій дід, Джейсон Вітні, проплив навколо мису Горн і приєднався до повстанців Ведмежого Стягу в Сономі. Він був у Монтері, коли Джон Маршал відкрив золото біля Сатерового млина. В Сан-Франциско одну вулицю названо його йменням.

— Я знаю, це Вітні-стріт, — докинув Біллі. — Близько від Рашн-Гілу. Мати Сексон теж пройшла через прерії.

— А Біллиних діда й бабу забили індіяни, — додала Сексон. — Батько його був тоді зовсім малюком і прожив якийсь час в індіян, доки його визволили білі. Він навіть не знав свого імені, і його взяв у прийми містер Робертс.

— Ну, то ми з вами трохи не родичі, мої любі дітки! — втішилася місіс Мортімер. — О, цей подих минулого, на жаль, зовсім забуто за наших летючих днів! Мені це все особливо миле, бо я колись складала бібліотечний каталог і прочитала всю літературу, що стосується тих часів. А ви, — вона показала на Біллі, — або, вірніше, ваш батько, історична особа. Я читала про нього. Про все те написано в Банкрофтовій «Історії». То було індіянське плем’я модоків. Валка білих складалася з вісімнадцятьох фургонів. І з усієї валки живий лишився тільки ваш батько, — він був ще немовлям і нічого не розумів, що сталося. Потім його всиновив начальник загону білих.

— Саме так, — підтвердив Біллі. — То були модоки. Валка, мабуть, простувала до Орегону. Всіх білих було перебито. То, може, ви знаєте й про мати Сексон? Вона в ті часи складала вірші.

— І що-небудь з них було надруковано?

— Так, — відповіла Сексон. — У старих газетах Сан-Хозе.

— Можливо, ви знаєте щось напам’ять?

— Знаю. Один вірш починався так:

— Щось ніби знайоме, — впала в задуму місіс Мортімер.

— А ось початок іншого:

Ось так і далі. Я тут не розумію. Цього вірша присвячено моєму батькові…

— Це любовний вірш! — перервала її місіс Мортімер. — Пригадую, пригадую. Стривайте… Та-та-та, та-та-та, та-та-та, та-та-та…

Мені дуже врізались у пам’ять ці зерна аметистів, але ось прізвища вашої матері не пригадаю.

— Її звали Дезі…— почала Сексон.

— Ні, Деєл, — раптом пригадавши, поправила її місіс Мортімер.

— Але ж ніхто її так не називав!

— Проте вона так підписувалася. А як далі?

— Дезі Вілі Браун.

Місіс Мортімер підійшла до книжкових полиць і витягла велику книжку у твердій палітурці.

— Це збірник «Сторінки минувшини», — пояснила вона. — Тут зібрано, між іншим, усі найкращі вірші з тогочасних газет. — Вона перебігла поглядом зміст. — Атож, я мала рацію. Деєл. Вілі Браун. Ось аж десять поезій: «Вікінгові мандри», «По золото», «Вірність», «Кабальєро», «Могили Літл-Медоу»…

— Ми відбивалися там від індіян, — перебила її збуджено Сексон. — А моя мама, що була тоді маленьке дівча, вийшла з табору й принесла води для поранених. І індіяни не стріляли в неї. Всі казали, що це чисте чудо. — Сексон схопилася з Білових колін, простягаючи руки до книжки. — Дайте, дайте мені глянути на них! Я їх зовсім не знаю! Вони нові для мене! Можна їх переписати? Я вивчу їх напам’ять. Тільки подумати — вірші моєї матері!

Окуляри місіс Мортімер затуманилися. З півгодини вона й Біл сиділи мовчки, доки Сексон упивалася рядками своєї матері. Нарешті Сексон закрила книжку, заклавши сторінку пальцем, і в одно проказувала мало не побожно:

— А я й не знала, зовсім не знала!

Протягом цих півгодини думка місіс Мортімер не дрімала. Пізніше вона виклала свій план: в інтенсивне молочарство вона вірила так само, як і в інтенсивний метод обробітку землі, отож мала на думці, тільки-но скінчиться термін оренди, організувати молочарську ферму на другій половині своїх двадцятьох акрів. Ця справа, як і все в неї, мала бути взірцево поставлена, отож без нових робочих рук не обійтися. Біллі й Сексон саме такі, яких їй треба. Наступного літа вони зможуть оселитися в тому будиночку, що вона збирається поставити. А на зиму вона могла б десь підшукати роботу для Біллі. Праця напевно знайдеться, а біля трамвайної зупинки саме здають у винайм невеличкий будиночок. Під її доглядом Біллі зможе з самого початку взяти на себе будівництво. Таким чином, вони зароблять грошей, набудуть досвіду для самостійного господарювання і придивляться до всього.

Але її переконування виявились марні. Кінець кінцем Сексон висловила їх обох з Біллі думку.

— Ми не можемо осістися одразу на першому ж місці, навіть такому гарному й принадному, як ваша долина. Ми ще й самі гаразд не знаємо, чого хочемо. Нам треба йти вперед, треба побачити, як де живуть і як господарюють і аж тоді обрати щось. Квапитись у такому ділі не можна. Якщо вже наважитись на щось, то ми повинні мати певність. І крім того… — вона завагалася на хвильку. — Крім того ми обоє не полюбляємо рівнини. Біллі хоче, щоб на нашій землі були й пагорби. І я теж.

Коли вони почали прощатися, місіс Мортімер вирішила подарувати Сексон «Сторінки минувшини». Але Сексон похитала головою і взяла в Біллі гроші.

— Тут написано, що ціна книжки два долари, — промовила вона. — Може, ви б купили мені таку саму й лишили її в себе, доки ми не влаштуємося? Тоді я вам напишу, і ви мені її перешлете.

— Ну й ви ж, американці! — осміхнулася місіс Мортімер, беручи гроші. — Але пообіцяйте, що деколи писатимете мені ще до того, як улаштуєтесь.

Вона вивела їх на шлях.

— Ви славні молодята! — промовила вона прощаючись. — Як би й мені хотілося піти з вами — клунок на плечі й гайда! Двійко вас — ви просто чудові! Якщо тільки я зможу чимсь вам стати в пригоді — повідомте мене. Ви, безперечно, дійдете свого, і мені хотілося б допомогти вам. Напишіть мені, що там видно буде з тією державною землею, хоч попереджую вас, я чомусь не дуже йму цьому віри. Якщо вона і є, то задалеко від ринків збуту.

Місіс Мортімер стиснула руку Біллі, а Сексон обняла й міцно поцілувала.

— Будьте сміливі, — тихо й поважно сказала вона їй на вухо. — Ви переможете. Ви починаєте правильно. І ви мали рацію, що не пристали на мою пропозицію. Але пам’ятайте, що ви й пізніше можете з неї скористатися, — чи й з кращої навіть. Ви обоє ще молоді. Не кваптеся. Тільки-но ви десь зупинитесь, хоч на часинку, сповістіть мене, і я вам надішлю різні сільськогосподарські статті та матеріали. До побачення. І хай вам щастить, щастить, щастить!

Розділ IV

Того вечора Біллі нерухомо сидів на краю ліжка в маленькій готельній кімнатці у Сан-Хозе. Його погляд свідчив про глибоку задуму.

— Так, — промовив він нарешті, протягло зітхнувши. — На світі, можна сказати, все-таки є симпатичні люди. Хоч би ця місіс Мортімер. Це справді хороша людина — американка давнього гарту.

— Дуже мила, освічена пані, — додала Сексон, — і зовсім не встидається сама господарювати при землі. Та ще і як господарює!

— І обернулася лише на десятьох акрах; і всякі вдосконалення вводить, і вистачає їй і на себе, і на чотирьох наймитів, на стару шведку з дочкою, та ще й на небожа! Справді-бо, десять акрів! Та мій батько менше, як за сто шістдесят, і мови не заводив! Та й брат твій Том землю трохи не милями міряє. А вона тільки самотня жінка. Нам пощастило, що ми натрапили на неї.

— Хіба ж це не пригода! — скрикнула Сексон. — Так і має бути в дорозі. Ти ніколи не знаєш, що з тобою трапиться за хвилину. А це виринуло враз перед нами, коли ми стомилися й запитували себе, чи далеко ще до Сан-Хозе. Ми цієї зустрічі зовсім не сподівалися. І місіс Мортімер повелася з нами не як з волоцюгами. А який у неї будиночок чистенький та гарний! А підлога така чиста, хоч їж на ній. Я навіть уві сні не снила, щоб господу можна було так мило й любо опорядити.

— І пахне в ній приємно, — додав Біллі.

— Отож-бо. Це те, що в жіночих журналах зветься «затишком». Раніше я не зовсім розуміла, що це таке. А тепер я побачила в цьому будинку таку красу, такий затишок…

— Це нагадує твої вишивані речі, — мовив Біллі.

— Так, коли людина вміє доглядати своє тіло, щоб було свіже, чисте й гарне, то найперше їй треба й домівку так опорядити, щоб була свіжа, чиста й гарна.

— Але найняте помешкання таким не може бути. Для цього треба мати власний будинок. На винайм таких будинків не споруджують. А проте ясно, що будинок місіс Мортімер не з дорогих. Справа не в грошах, а в тому, як його зроблено. Деревина то звичайнісінька, на першому-ліпшому складі можна такої придбати. Та й наш будиночок на Пайн-стріті з такого самого дерева. Однак збудовано його зовсім інакше. Я не вмію як слід пояснити, але ти повинна зрозуміти, що я маю на увазі.

Перед очима Сексон усе ще стояла гарненька вілла, де вони щойно гостювали, і вона замислено відказала:

— Так, річ у тому, як…

Другого дня зранку в передмісті Сан-Хозе вони стали напитувати в людей дороги на Сан-Хуан та Монтері. Сексон ще дужче накульгувала. Почалося з того, що на її натертій п’ятці налився водяний пухир, тоді луснув, і ступати стало страшенно боляче. Біллі пам’ятав, як його батько завжди радив берегти ноги, і зайшов до різника купити на п’ять центів баранячого лою.

— В цьому ввесь секрет, — сказав він Сексон, — мати зручне взуття і змазувати ноги салом. Ось вийдемо за місто, то так і зробимо. Та й відпочинок на пару днів нам би не завадив. Це б мені якийсь підробіток знайти, щоб ти могла кілька днів перепочити. Треба розкинути оком.

На околиці міста Біллі залишив Сексон над шляхом, а сам звернув на довгу під’їзну алею, яка, очевидячки, провадила до великої ферми. Повернувся він сяючи.

— Наше вигоріло! — скрикнув він, коли наблизився. — Ходім он до тієї купи дерев над ручаєм і там отаборимось. Завтра зранку стаю на роботу за два долари в день на власних харчах. Якби на його харчах, то припало б тільки по півтора долара. Я сказав, що мені більше до смаку перше і що в мене з собою є все моє господарство. Година чудова, і ми перебудемо тут скількись днів, доки загоїться твоя нога. Ходімо. Влаштуємо справдешній табір.

— Як ти дістав роботу? — спитала Сексон, вишукуючи разом з Біллі, де б найкраще отаборитися.

— Стривай, хай перше розташуємось як слід, тоді все й розкажу. Це як у казці, як уві сні.

І лише коли постіль було поставлено, багаття розпалено, горнятко з бобами закипіло — лише після цього Біллі почав розповідати, ще кинувши останній оберемок хмизу біля багаття.

— По-перше, Бенсон не старосвітський тюхтій. Глянувши на нього й не скажеш, що він фермер. Цей не відстав від життя, гострий, як бритва, а говорить і робить, як справжній діловик. Я це зрозумів, скоро ступив за ворота, навіть ще не бачивши його. А він за п’ятнадцять секунд склав мені ціну.

«Орати вмієте?» — питає.

«Авжеж», — кажу я.

«А коней знаєте?»

«Я вилупився в яслах», — кажу.

Аж тут над’їхала та хура з якоюсь машинерією, четвериком запряжена, — ти звернула увагу, що вона завернула на подвір’я зараз за мною?

«Ну, а як з четвернею?» — пита він, мов так собі, між іншим.

«Управлюся, — запряжіть їх хоч і в плуг, хоч і в швацьку машину, а чи в карусель».

«Ну, то гайда на передок та беріть віжки, — рубає він тут-таки, не передихнувши. — Бачите оту повітку? Обігніть клуню з правого боку і станьте задом, щоб було як розвантажувати».

Скажу тобі, що це він для перевірки мене, — їхати так було ні до чого. Я бачив, що колія оббігала клуню з лівого боку. А він хотів, щоб я зробив подвійну закрутку і не зачепив ані виступу огорожі, ані виступу клуні. І мало того, — там ще повикидали на дорогу цілі купи гною і не встигли його забрати. Але я й оком не змигнув. Хурщик дає мені віжки, а сам осміхається — мовляв, я ввесь гній по дорозі розтягну. Головою ручуся, що він сам не потрапив би інакше. А я, кажу, й оком не змигнув, поганяю коні, та й годі, дарма що зовсім же їх не знаю. Але ти б побачила, як я правив: підпустив їх до самого гною, аж один з одної пари мало не зачепив ріг клуні, а з другого боку ступиця колеса пройшла за шість дюймів від стовпа загороди. Тільки так і можна було направити. Ну, а коні в нього — розкіш! Передні осадили назад і мало не сіли на задні ноги, коли я стримав корінних, сіпнув за повіддя й зупинився саме на тому місці, де мені наказано.

«Гаразд, я вас беру, — каже Бенсон. — Це добра робота».

«Пхе, пусте, — відказую байдужісінько. — Дайте мені щось справді важке зробити».

Він посміхнувся й зрозумів.

«Ви здорово впоралися, — каже. — Я-бо знаю, що в мене за коні. Таким, як ви, не никатися битими шляхами. Ви, мабуть, з добрих робітників, та тільки трохи збочили. Отож ви можете орати моїми кіньми, починайте хоч завтра зрання».

Біллі додав:

— Отже, й знати, що він таки не надто розумний. Він же не бачив, чи я вмію орати…

Після того, як Біл подав каву, Сексон поставила боби і на хвильку застигла нерухомо, розглядаючи порозставлювані на укривалах наїдки — бляшанку з цукром, згущене молоко, шматочки м’яса, салату з латуки й нарізані кружалками баклажани, шматки свіжого хліба, тарілки бобів та кухлі кави, від яких здіймалася пара.

— Як не схоже на вчорашній вечір! — сплеснула в долоні Сексон. — Ну, зовсім така пригода, як пишуть у книжках. Оце якби мене бачив той хлопчак, що ми з ним ловили рибу! Подумай тільки — за яким чудовим столом, у якій прегарній кімнаті вечеряли ми вчора, і глянь на це. Та хоч би ми й тисячу років прожили в Окленді, нам ніколи не привелося б зустріти такої жінки, як місіс Мортімер, і навіть не наснилося б побачити такої оселі. І зваж, Біллі, що це тільки початок.

Біллі відпрацював три дні і, хоч хвалився, як дуже добре йде робота, все-таки не заперечував, що орати не така легка штука, як він був гадав. Сексон стиха тішилася, що Біллі вподобав оранку.

— Я ніколи не думав, що це припаде мені до смаку, — сказав Біллі. — А воно, виявляється, дуже приємно, і ще й корисно для м’язів ніг. У биндюжницькому-бо реместві ноги нерухомі. Якби мені ще довелося коли тренуватися для боксу, я б перед цим попоходив за плугом. І, знаєш, ґрунт, коли його отак перевертаєш скибу по скибі, — добре пахне, бігме, якось так добре пахне, аж з’їсти його хочеться! І отак цілий день перевертаєш його, а він такий свіжий, ситий, цупкий! А коні — молодчаги: вони теж знають своє діло не згірше за людей. Та й правда, у Бенсона нема ані однієї шкапи.

Останнього дня Білової роботи небо захмарилося, повітря звільготніло, повіяв шматкий південно-східний вітер — усе віщувало початок зимових дощів. Увечері Біллі приніс із роботи сувій старого позиченого брезенту під пахвою і напнув на раму, щоб був для постелі захисток від дощу. Кілька разів він скаржився на лівий мізинець, що допікав йому цілий день — чи й кілька вже днів давався взнаки; боліло, як при чирці, — мабуть, це заноза, тільки він ніяк не намацав, де саме.

Біллі не обмежився брезентом. Зі зруйнованої шопи по тім боці струмка він притягнув кілька дощок і зробив невеличкого помоста для постелі, а зверху накидав сухого листя замість матраца. Потім ще підпер брезента кількома патиками й позв’язував усе шматками мотузки та дроту.

Сексон захоплено прислухалася до перших крапель дощу. Але Біллі зацікавився лиш абияк: надто мізинець дошкуляє, заявив він. Ні Біллі, ані Сексон не знали, чим зарадити лиху і все жартували: а що, як буде гнойовик?

— А може, це запалення нігтя? — несміливо зауважила Сексон.

— А що воно таке?

— Я й сама гаразд не знаю. Пам’ятаю, ще коли я була зовсім маленька, така пригода трапилася місіс Кеді — і теж з мізинцем. Здається, вона до нього пластиря прикладала, а тоді мазала якоюсь маззю. Він страшенно болів, і зрештою ніготь геть увесь зліз. Після цього їй стало багато краще, і незабаром виріс новий ніготь. Давай я тобі зроблю поліпку з гарячого хліба.

Але Біллі не схотів, запевняючи, що на ранок йому полегшає. Нарешті Сексон тривожно задрімала, відчуваючи, що Біллі поруч неї й на мить не заплющує очі. За кілька хвилин рвучкий подув вітру збудив її, і вона почула тихий стогін Біллі. Спершися на лікоть, вона почала вільною рукою легенько водити йому по чолі й очах — так, як вона це вміла, — щоб заколисати його й навіяти сон.

Потім вона знов задрімала. Але скоро й прокинулася: цим разом її збудив не вітер, а Біллі. В темряві вона не могла нічого розгледіти, і тільки відчула, що він стоїть у якійсь дивовижній позі. Біллі виліз із-під укривал і стояв навколішках, припавши головою до дощок, а плечі йому здригалися з ледь витримуваного болю.

— І як сіпає, кляте! — озвався він на її голос. — Це гірше за тисячу зубних болів! Але хай болить… аби тільки ряднини не зірвало. Подумай, чого тільки не зазнали наші предки… — виривалося в нього між стогонами. — Мій батько мандрував через гори, і його товариша зім’яв там ведмідь, — обідрав ногу мало не до кістки. Харчі всі вони поїли до крихти, тож треба було рушати далі. Коли батько садовив товариша на коня, той зомлів і він мусив прив’язати його до сідла. Отак їхали вони аж п’ять тижнів, і він усе витримав… Тоді ще отой Джек Кіглі! Йому розірвалася рушниця, й усю праву руку геть відшматувало, а мисливське собача, що було з ним на полюванні, з’їло в нього на очах його власні три пальці. А Джек був сам-самісінький серед болота і…

Але Сексон так і не почула, що було далі з Джеком. Скажений порив вітру зірвав мотузки, зламав раму, і їх накрило брезентом. Ще за хвильку брезент, раму, мотуззя — все чисто змело в темряву і злива затопила Сексон та Біллі.

— Один рятунок! — прогримів він їй на вухо. — Збирай усе й гайда в стару шопу!

Вони змокли до рубця, доки переносили речі, бо довелося поночі двічі переходити по камінцях через струмок до колін у воді. Стара шопа текла як решето, але вони все-таки знайшли більш-менш сухий куток, де розстелили свою аж ніяк не суху постіль. Відлине страждання шматувало серце Сексон. Добра година пішла в неї, щоб навіяти на Біллі дрімоту, легенько проводячи рукою по його чолі. Сама вона тремтіла з холоду й нервового збудження, але рада була не спати хоч би й цілісіньку ніч, аби тільки він на часинку забув про свій біль.

Час минав; нараз, коли, на думку Сексон, вже звернуло з півночі, крізь розчинені двері ввірвався електричний промінець, наче від маленького прожектора. Біла пляма черкнула по стінах шопи і спинилася на Біллі й Сексон. З-поза освіту почувся гострий голос:

— Ага! Ось ви, голубки! Ану вилазьте!

Біллі сів, мружачи очі від світла. Голос незнайомця пролунав ближче, повторюючи свою вимогу.

— Хто це тут? — спитав Біллі.

— Я, — була відповідь. — І я прийшов не жарти з вами жартувати!

Незнайомець стояв тепер на відстані якогось ярда від і них, проте їм нічого не було видно за смугою світла, що час від часу гасло, коли палець втомлювався натискати на кнопку ліхтарика.

— Ну, ворушіться! Вилазьте! — скомандував голос. — Згортайте свою постіль і гайда за мною. Мені вас треба.

— Та хто в чорта ви такий? — озвався Біллі.

— Я констебль. Ходім!

— Але чого вам від нас треба?

— Вас, звісно. Вас обох.

— З якої причини?

— Волоцюзтво. А тепер хутчій! Мені ніколи панькатися з вами цілу ніч.

— Забирайтеся відси самі! — йому Біллі. — Я не волоцюга. Я робітник!

— Може, так, а може, й ні, не знати, — відповів констебль. — Це вже ти сам уранці розкажеш судді Ньюсбаумерові.

— Ах, ти… смердюче паршиве щеня, ти думаєш мене вигнати звідси! — почав Біллі. — Ану, поверни на себе світло, хай я подивлюся на твою репану пику. Вигнати мене! Мене! Ось як я встану та намну тобі боки, то від тебе мокро стане… ти…

— Ні, ні! — злякалася Сексон. — Не роби бешкету, Біллі. Це скінчиться в’язницею…

— Її правда, — ствердив констебль. — Послухайся своєї приятельки.

— Вона моя дружина, тож гляди, обережніш язиком, — застеріг Біллі. — А тепер ушивайся, як не хоч лиха напитати!

— Я вже бачив таких, як ти! — огризнувся констебль. — І я маю, чим тебе переконати. Ану лиш кліпни оком!

Пляма світла пересунулася набік, і з темряви виступила рука, в якій зловісно зблиснув револьвер. Ця рука здавалася чимсь відокремленим від тіла, ніби вона існувала сама по собі: вона то зникала, мов привид, то знову виринала, коли палець натискував кнопку ліхтарика. Очі їм прикипали до руки й револьвера, а за мить усе поглинала цілковита темінь, і потім вони знову бачили руку й револьвера.

— Тепер, я думаю, ви підете? — вищирився на них констебль.

— А ось зараз побачиш… — почав Біллі.

Саме в цю мить світло згасло. Констебль хутко шарпнувся, і ліхтарик глухо вдарився об підлогу. Біллі з полісменом разом кинулися шукати ліхтарика, але Біллі намацав його перший і навів струмінь світла на констебля. Перед ним стояв сивобородий чоловік у мокрому цератовому плащі. Він був зовсім старий і нагадав Сексон одного з тих ветеранів, що беруть участь у поминальних процесіях у День покладення вінків.

— Віддай! — гаркнув констебль.

Біллі тільки пирхнув у відповідь.

— Ну, то я прошию тобі шкуру наскрізь!

Він навів револьвера просто на Біллі, але Біллин палець на кнопці ліхтарика ані ворухнувся, і в барабані зблиснули кінчики куль.

— Ах ти, старе бородате опудало! Тобі хіба по кислиці стріляти! — відказав Біллі. — Бачив я таких, як ти! Всі ви хоробрі, як леви, з затурканими бідаками, а дай вам справжнього чоловіка, то втікаєте, мов зайці. Ану, потисни на гачок! Ех ти, паскудний страхопуде, та ти ж хвоста між ноги й дременеш навтіки, тільки я рота розкрию!

І не довго думавши, Біллі так гримнув, що Сексон мимохіть зареготалася, побачивши констеблів переляк.

— Востаннє попереджаю, — процідив констебль крізь зуби, — віддай ліхтарика і йди за мною добром, а ні, то тут тобі й кінець.

Сексон злякалася за Біллі, але не дуже. Вона була певна, що полісмен не наважиться стріляти, і всю її пройняли знайомі трепетні гордощі: її Біллі такий хоробрий! Хоч не бачила його обличчя, вона знала, що воно зловісно холодне й безвиразне, як і тоді, коли він бився з трьома ірландцями.

— Не тебе першого я вб’ю на своєму віку, — погрозився констебль. — Я старий вояк і крові не боюся…

— Сором вам, — перебила його Сексон, — ганьбити мирних людей, що не вчинили нічого злого!

— Ви не маєте права ночувати тут, — стояв на своєму констебль. — Це не ваша власність. Це проти закону. А хто проти закону, той іде до в’язниці, куди підете й ви обоє незабаром. Не одного волоцюгу засадив я на тридцять днів за спання в оцій шопі. Для вашого брата це найкраща пастка. Я добре до вас придивився і бачу, що ви саме з цієї породи. — Він обернувся до Біллі. — Ну, я вже досить з тобою воловодився. Підеш ти добром за мною чи ні?

— Слухай-но, стара поторочо, — відповів Біллі. — По-перше: ти нас нікуди звідси не витягнеш. А по-друге: сю ніч ми переночуємо ось на цьому самому місці.

— Віддай ліхтарика! — рішуче гукнув констебль.

— Геть к бісу, бороданю! Тебе ніхто не тримає. Чеши відси, чуєш? А свою блимавку шукай он там у болоті!

Біллі навів світло на двірний отвір і загилив ліхтарика, мов м’яча. Навколо стало темно, наче в льосі, лиш чути було, як порушник їхнього спокою люто скрегоче зубами.

— А стрельни-но тепер, побачимо, що з цього вийде, — грізно промовив Біллі.

Сексон спіймала Біллину руку й гордо стиснула її. Констебль буркнув якусь погрозу.

— Це що? — гримнув на нього Біллі. — Ти ще досі тут? Слухай, бороданю, мені набридло твоє патякання. Забирай ноги на плечі й гайда! А ні, то я сам тебе викину. А якщо й далі тут лазитимеш, то ще заробиш. А тепер — чеши відси!

За ревом бурі не було чути нічого. Біллі скрутив цигарку. Коли він чиркнув сірником, у шопі констебля вже не було. Біллі засміявся.

— Я так розлютувався, що й про мізинця забув. А тепер от знову починає нити.

Сексон примусила його лягти і знов узялася за свій заспокійливий масаж.

— До ранку не варто рушати, — сказала вона. — А як розвидніє, поїдемо трамваєм до Сан-Хозе, наймемо кімнату, поснідаємо чимсь гарячим і купимо в аптеці, що там треба для пальця.

— А як же з Бенсоном? — нерішуче заперечив Біллі.

— Я йому зателефоную з міста. Це коштуватиме лишень п’ять центів. У нього є телефон, я бачила. Та хоч би тобі палець і не болів, ти б усе одно не міг би орати за дощем. Нам обом з тобою треба підлікуватися, — бач, як ми скалічіли. Доки стане на погоді, моя п’ятка загоїться, і ми зможемо рушити далі.

Розділ V

За три дні, в понеділок рано, Сексон і Біллі доїхали трамваєм до кінцевої зупинки і звідти подалися вдруге до Сан-Хуана. На дорозі стояли калюжі, але з блакитного неба світило вже сонце, а земля зеленіла молоденькою травкою. Сексон почекала Біллі коло Бенсонових воріт, коли той пішов до хазяїна по свої зароблені шість доларів.

— Він брикався, як бик, що я йду, — розказував Біллі, повернувшись. — Спершу й слухати не хотів. Казав, що за кілька днів дасть мені роботу біля коней і що, мовляв, не щодня трапляються хлопці, доладні вправитися з четвернею, і що він був би дурний мене відпустити.

— А ти йому що?

— Я просто сказав, що мені треба йти далі. А коли він спробував мене переконати, я йому відповів, що зі мною моя жінка, а їй аж свербить рушати.

— А хіба тобі не свербить, Біллі?

— Чом ні? Тільки я не такий гарячий, як ти. Бий мене сила божа, а мені таки почало подобатися ходити за плугом. Тепер мені вже не буде страшно питати такої роботи, з усяким плугом управлюсь: я втямив, що тут до чого.

Годиною пізніше, відмахавши добрих три милі, вони відступили з дороги, почувши за собою гуркіт мотора. Але автомобіль не обігнав їх. Бенсон, що сидів сам-один у машині, зупинив її.

— Куди ж це ви простуєте? — запитав він Біллі, скинувши пильним оком на Сексон.

— До Монтері, якщо це вам по дорозі, — усміхнувся Біллі.

— Я можу вас підкинути аж до Вотсонвіля. Пішки з таким вантажем ви йшли б туди кілька днів. Залазьте. — І звернувся просто до Сексон: — Хочете сісти спереду?

Сексон глянула на Біллі.

— Давай, — кивнув той головою. — Спереду гарно. Це моя дружина, містере Бенсоне, — місіс Робертс.

— Ого, то це ви забрали в мене свого чоловіка, — добродушно дорікнув їй Бенсон, підтикаючи плед Сексон під коліна.

Сексон узяла на свої плечі провину і з цікавістю стала дивитись, як він керує машиною.

— А злиденний був би з мене фермер, якби я мав стільки землі, скільки ви переорали на своєму віку, доки прийшли до мене, — підморгнув Бенсон через плече до Біллі.

— Я перед тим тільки один раз у житті брався за плуг, — визнав Біллі. — Але треба ж колись і повчитись.

— За два долари на день?

— Чому б пак і ні: дурний дає, розумний бере, — ввічливо відрізав Біллі.

Бенсон зареготався від щирого серця.

— А ви кмітливий учень, — похвалив він Біллі. — Я одразу тоді помітив, що ви з плугом далекі знайомі. Але ви взялися як слід. З десятьох перехожих робітників, що питають у мене щодня роботи, і один не оратиме так добре, як оце ви принатурилися вже на третій день. Але найбільший ваш козир, що ви знаєтесь на конях. Того першого дня я напівжартома сказав вам узятися за віжки. Ви досвідчений, я б навіть сказав — природжений коняр.

— Він з кіньми дуже лагідний, — докинула Сексон.

— Цього ще мало, — відказав Бенсон. — Ваш чоловік знає, як до коня підійти. Це трохи тяжко пояснити. Одне слово — він знає як. Це майже вроджене. Лагідність потрібна, але тверда рука — ще більше. А ваш чоловік саме вмів тримати коней. Ну, хоча б ота перша спроба з четвернею. То була не легка річ. Лагідністю там би не зарадив. Там треба було твердості. І він одразу взяв коней у руки, я це зрозумів. Він не вагався ані хвилини, не вагалися й коні. Вони відразу відчули тверду руку. Вони знали, що завдання треба виконати і що саме вони мають його виконати. Вони зовсім не боялися вашого чоловіка, ні, вони просто знали, що за ними сидить хазяїн. У той мент, коли він узяв у руки віжки, він узяв у руки й коней. Він тримав їх у руках і скеровував туди, куди хотів: повертав праворуч і ліворуч, уперед і назад, підганяв, попускав, осаджував, — і коні знали, що вийде все, як слід. Може, коні й дурні, але глузду їм не бракує. Вони пізнають руку справжнього коняра, хоч я не беруся пояснити, яким робом вони з порогу це відчувають.

Бенсон замовк, трохи зніяковілий через свою балакучість, і зиркнув на Сексон, чи вона слухає й розуміє його. Вираз її обличчя й очей задовольнив Бенсона, і він додав з коротким смішком:

— Коні — моє слабке місце. Не думайте, що мені миліша за них оця смердюча трандибалка. Я б радніш провіз оце вас парою добрих рисаків. Але то відібрало б забагато часу, і навіть гірше — я б увесь час непокоївся за них. А ця машинерія що! Ані нервів, ані тобі ніжних сухожиль. Жени щодуху — й край.

Вони пролітали милю по милі, і невдовзі між Сексон і Бенсоном розгорілася жвава розмова. Сексон одразу зрозуміла, що перед нею ще один тип новочасного фермера. Досвід останніх днів дав їй змогу вільно розмовляти на цікаву для неї тему, і вона сама навіть дивувалася, що так багато розуміє з того, що каже Бенсон. На його прямі запитання вона докладно розповіла йому про їхні з Біллі плани і коротко згадала про оклендське життя.

Минаючи розплідники біля Морган-Гілу, Сексон на превелике своє диво почула, що позаду вже двадцять миль — адже це було більше, ніж вони збиралися пройти за цілий сьогоднішній день. А машина все гула й гула, пожираючи відстань, що бігла назустріч.

— А я дивувався, чого б то такому доброму хлопцеві, як ваш чоловік, блукати шляхами, — признався Бенсон.

— Я знаю, — усміхнулася Сексон. — Біллі мені переказував ваші слова. Ви гадали, що він, мабуть, з чесних робітників, та тільки на чомусь спіткнувся.

— Але ж я тоді ще не знав про вас. Тепер я розумію. Хоча мушу сказати, що в наші дні це дивина — зустріти молоде подружжя, яке з клунками за плечима подалося б у безвість шукати землі. Ага, доки не забув, скажу вам одну річ. — Він обернувся до Біллі. — Я допіру казав вашій дружині, що на моєму ранчо для вас завжди знайдеться робота. В мене є затишний будиночок на три кімнати, де ви могли б оселитися. Не забувайте цього.

Окрім усього іншого, Сексон дізналася й те, що Бенсон скінчив агрономічний коледж при Каліфорнійському університеті — вона навіть і не знала, що існує така галузь науки! Щодо державної землі Бенсон висловився без особливої надії.

— Вільна державна земля ще є, — сказав він, — але з тих чи тих причин непридатна. Якщо в тій місцевості, куди ви йдете, і є добрий ґрунт, то ринок збуту недосяжний. Я щось не чував, щоб там проходила залізниця.

— Ось ми скоро проїжджатимемо Пагарською долиною, — сказав він, коли вони поминули Гілрой і мчали до Сарджента. — І я покажу вам, що можна зробити з ґрунтом; і того досягли не агрономи з вищою освітою, а прості, темні чужинці, з яких наші зарозумілі американці так глузують. Ви самі побачите. Це одна з найцікавіших околиць у нашому штаті.

В Сардженті Бенсон на кілька хвилин залишив Сексон і Біллі в машині, а сам пішов залагодити якісь справи.

— Це тобі не те, що плуганитися пішки! — мовив Біллі. — Ще зовсім рано, а коли він нас висадить, ми ще встигнемо пройти не одну милю. Та все-таки, коли ми влаштуємося й забагатіємо, я залишуся при конях. Кінь мені наймиліший.

— Машина добра тільки тоді, коли поспішаєш, — згодилася Сексон. — Звичайно, якщо ми станемо дуже, дуже багаті…

— А знаєш, Сексон, — урвав її Біллі, запалившись якоюсь новою думкою, — я переконався в одному: я тепер не боюся залишитися без роботи на селі. Спершу мені було таки страшнувато, хоч я й мовчав. А коли ми вийшли з Сан-Леандро, я зовсім впав у розпач. Тепер же он, бач, аж у двох місцях — у місіс Мортімер і в Бенсона — я можу на роботу стати і до того ж на постійну. На селі для кожного робітника знайдеться робота.

— О, ні, — поправила Сексон, гордовито всміхнувшись, — ти трохи помилився. Робота знайдеться для кожного путящого робітника. Заможні фермери не беруть наймитів з милосердя.

— Ще б пак; вони ж не при благодійному закладі, — засміявся Біллі.

— А тебе вони беруть, бо ти путящий робітник. І це їм з першого погляду видно. Справді, Біллі, он скільки всякого робочого люду ми здибали вже дорогою. Але хіба хоч одного з них можна до тебе зрівняти? Я до них придивлялася. Всі вони якісь кволі тілом і розумом.

— Еге ж, братва ця досить убога, — скромно погодився Біллі.

— Тепер не відповідна пора оглядати Пагарську долину, — сказав Бенсон, знову сидячи поруч із Сексон, коли Сарджент лишився далеко позаду. — Але все-таки варто подивитись. Подумайте лиш: дванадцять тисяч акрів під самими яблунями! Знаєте, як звуть тепер цю Пагарську долину? Новою Далмацією! Нас виперли звідти, нас, спритних янкі, виперли далматинські іммігранти й показали, що вони спритніші. А які вони були вбогі, приїхавши, — чисто злидні. Спершу вони наймалися на поденщину, коли збирали фрукти. Далі почали потроху скуповувати яблука на пню. І що більше вони вибивали грошей, то більшали і їхні оборудки. Скоро вони стали брати садки в довготермінову оренду. А тепер уже й землю скуповують. Вони не забаряться заволодіти геть усією долиною і випруть з неї останнього американця.

О, наші спритні янкі! Та ці обідранці слов’яни вже в перших своїх операціях з нами мали дві або й три тисячі відсотків прибутку. Тепер вони задовольняються сотнею відсотків. А коли їхній прибуток двадцять п’ять — п’ятдесят відсотків — то справжнє лихо.

— Це так само, як у Сан-Леандро, — озвалася Сексон. — Перші тамтешні власники майже всі зникли. Настав час інтенсивного господарювання. — (Сексон дуже сподобалося це речення). — Справа не в тому, щоб мати багато акрів, а в тому, хто скільки заробить на одному акрі.

— Я скажу й більше, — провадив далі Бенсон, енергійно кивнувши головою. — Дехто з них, як от Лук Скурич, ведуть справу із великим розмахом. Дехто має вже з чверть мільйона. Я знаю десятьох, що варті півтораста тисяч кожен. Вони розуміють, як узятися до яблук, це їхній хист. Вони знаються на деревах так, як ваш чоловік на конях. Для них кожне дерево — жива істота, як для мене кінь. Вони знають кожне дерево, його вдачу, всю його історію, все, що коли сталося з ним. Вони немов чують його пульс. Вони вам скажуть, чи дерево почуває себе сьогодні теж само добре, як учора. А коли йому гірше, то вони знають, чому саме, і запобіжать дальшому лихові. Глянувши на дерево у цвіту, вони вам любісінько скажуть, скільки ящиків яблук воно зародить, і навіть більше — якого ґатунку й форми будуть ті яблука. Та вони знають кожнісіньке окреме яблуко і знімають його з гілки обережно, любовно, ніколи не кидають, а запаковують і відвантажують так само ніжно й любовно. Зате яблуко з’являється на ринок не гниле й не побите і бере добру ціну.

Так, це більше, ніж інтенсивне господарювання. Ці слов’яни з Адріатики до того ще й непогані гендлярі. Вони вміють не тільки викохувати яблука, а й продавати їх. Нема ринку збуту? Дурниця! Утворіть ринок! Отак вони й роблять, тоді як у наших урожай гниє під деревами. Ось хоча б Пітер Менгол. Щороку він їздить до Англії і везе з собою сотню вагонів жовтих ньютонівських пепінок. Та ці далматинці продають наші пагарські яблука у південній Африці і збивають собі добру грошву!

— А що ж вони роблять з цією грошвою? — спитала Сексон.

— Та відкуповують в американців Пагарську долину!

— Ну й потім?

Бенсон зирнув на Сексон.

— Потім вони почнуть відкуповувати в американців якусь іншу долину. Американці розтринькають гроші, і їхні діти гнитимуть по містах, як зігнили б і ви з чоловіком, якби не вибралися звідти.

Сексон аж здригнулася, подумавши: «Як зігнила Мері, як зігнив Берт, як гниє Том та інші гниють…»

— О, наша країна велика, — провадив далі Бенсон. — Тільки ми не великий народ. Кіплінг має рацію: нас вигнано з нашого дому. А найгірше — що ми ж можемо бути розумніші! Маємо всякі сільськогосподарські коледжі, дослідні станції, пересувні виставки. Але наука не йде нам на користь, і прибульці, що пройшли сувору життєву школу, побивають нас. Закінчивши науку, це ще за життя мого батька, — він додержувався давніх поглядів і глузував з моїх, як він казав, «теорій», — я кілька років подорожував по світах. Я хотів побачити, як господарюють люди в старіших країнах. І я надивився.

…Ми оце скоро в’їдемо в долину. Будьте певні, що я надивився. В Японії перше, що мені впало в око, це схили гір із терасами на них. Така стрімчаста гора, що й конем не виїдеш, а японцям байдуже. Наробили терас, та й годі: добрий кам’яний мур для підпори, шість футів заввишки, а за ним тераса шість футів завширшки, і так подерлися вгору: мур — тераса, мур — тераса, тераса на терасі. Щоб мати терасу в три фути, ставлять мур у десять, заради чотирьох-п’яти футів ґрунту під городину — будують мур у двадцять футів заввишки. А землю тягають нагору кошиками на власних спинах!

І те саме бачив я скрізь — у Греції, в Ірландії, в Далмації — я й туди був подався. Люди нишпорять і підбирають кожну грудочку землі, навіть крадуть землю лопатами, а то й жменями і несуть її на спинах у гори й створюють поля, власними руками створюють на голих скелях. А у Франції я бачив, як горяни беруть землю з дна струмків, шукаючи доброго ґрунту, — так само, як наші батьки в Каліфорнії брали її, шукаючи золота. Тільки наше золото попливло за водою, а земля у селян залишилася на місці, — вона весь час у роботі, і вона родить і родить. Але годі вже — розбалакався я.

— Боже мій, — прошепотів безмежно вражений Біллі. — А наші батьки ніколи такого не робили. Не диво, що вони все втратили.

— А ось і долина, — показав Бенсон. — Гляньте на дерева! На схили пагорбів… Оце вона — Нова Далмація! Дивіться! Та це ж яблучний рай! А ґрунт який! Як його оброблено!..

Долина, що розкинулася в них перед очима, була невелика. Але на кожному клаптикові низовини й положистих, пагорбів відчувалася дбайлива рука далматинців. Розглядаючись, Сексон і далі слухала Бенсона.

— Знаєте, що робили на цьому багатющому ґрунті давніші поселенці? Низовину засівали, а на пагорбах пасли худобу. А тепер усі дванадцять тисяч акрів під яблунями. Гості зі Сходу, що бувають у Дель-Монте, приїжджають сюди власними машинами, щоб помилуватись яблуневим цвітом або ж достиглими яблуками. Ось хоча б старий Матео Летунич, один з перших осадчих тут. Він почав з того, що мив посуд. А глянув на цю долину і зрозумів, що вона буде його Клондайком. Тепер він сімсот акрів орендує і має власних сто тридцять — найкращий тутешній сад. Щороку він експортує сорок-п’ятдесят тисяч ящиків яблук з цього саду. І жодній живій душі не довірить, а тільки своїм далматинцям, зривати яблука. Колись я його жартома запитав, за скільки б він продав свої сто тридцять акрів. Він відповів без усяких жартів: обрахував свій чистий прибуток рік по року, взяв від нього середню суму і сказав мені прикинути вартість акру, виходячи з шести відсотків на капітал. Виявилося, що кожен акр — понад три тисячі доларів.

— Ну, а що роблять у долині китайці? — спитав Біллі. — Теж вирощують яблука?

Бенсон похитав головою.

— Це ще одна справа, яку ми, американці, проґавили. У цій долині не пропадає ані шкоринка від яблука, ані осередок; тільки не думайте, що це ми, американці, їх використовуємо. Опріч консервних, сидрових та оцтових заводів тут є ще п’ятдесят сім яблучних сушарень. Усі вони належать китайцям, і ті відвантажують п’ятнадцять тисяч діжок сидру й оцту на рік.

— Наші кревні створили цей край власними руками, — міркував уголос Біллі. — Відкрили його, билися за нього, все зробили…

— Тільки не розвивали його, — перебив Біллі Бенсон. — Навпаки, ми зробили все можливе, щоб виснажити його, як уже виснажили ґрунт у Новій Англії. — Бенсон махнув рукою, показуючи кудись аж за пагорби. — У тому напрямкові Салінас. Якби ви побували там, вам здалося б, що ви в Японії. І не думайте, що тільки цю одну родючу каліфорнійську долину загарбали японці. Їхня тактика трохи інакша, ніж у далматинців. Спершу вони наймаються поденно збирати плоди; вони працюють краще за американців, і янкі охоче їх наймають. Згодом, ставши на ноги, вони об’єднуються в японські спілки і потроху витісняють американську робочу силу. Садівники на разі не заперечують. Наступний захід — японці відмовляються збирати врожай. Робітники-американці забралися звідти, отож садівники в безпорадному становищі. Урожай під загрозою. Тепер починають орудувати японські профспілкові ватажки. Вони почувають себе господарями. Японці скуповують увесь урожай. Садівники у цілковитій залежності від них, як бачите. Минає трохи часу, і японці вже заправляють цілою долиною. Власники землі здають її в оренду, а самі переїздять скуштувати міських розкошів або ж подорожують по Європі. Залишається останній крок: японці скуповують землю. Так чи сяк, а спродуватись мусиш, бо робочу силу контролюють вони, японці, і розорити власника землі їм за іграшку.

— Але ж коли так ітиме й далі, що ж нам залишиться? — спитала Сексон.

— Ви й самі бачите що. Ті з нас, що не мають і шеляга за душею, гниють по містах. Ті, що мають землю, продають її й вибираються до міста. Котрі стають великими капіталістами, котрі здобувають собі якийсь фах, а решта витратять гроші і потихеньку починають гнити. А якщо грошей їм на вік стане, то замість них гниють їхні діти.

Спільна подорож доходила до кінця. Прощаючись, Бенсон знову запевнив Біллі, що для нього завжди знайдеться постійна робота, хай він тільки черкне слово.

— Ні, ми таки, мабуть, спершу подивимося на ту державну землю, — відповів Біллі. — Не знаю, як і де ми влаштуємося, але до одного діла ми запевно ніколи не візьмемося.

— До якого це?

— Не купуватимемо садків по три тисячі за акр.

З клунками за плечима Біллі й Сексон пройшли зі сто ярдів мовчки. Біллі заговорив перший:

— Я тобі ось що скажу, Сексон. Ніколи ми не будемо нишпорити й вишукувати, де б ухопити грудку землі й тягти її кошиком на гору. У Сполучених Штатах землі ще досить. Що б там не казали Бенсон та інші, наша країна ще не збанкрутувала. Є ще мільйони вільних незайманих акрів, що чекають на нас, — і ми мусимо їх знайти.

— А я тобі теж скажу, — відповіла Сексон. — Ми з тобою вчимося. Том виріс на ранчо, а знає тепер про сільське господарство багато менше за нас. І ще одне скажу: чим далі я думаю, то все більше переконуюсь, що ота державна земля аж ніяк нас не влаштує.

— І навіщо йняти віри кожному почутому слову! — обурився Біллі.

— Ні, зовсім не те. Я сама так думаю. Розваж-но й ти! Якщо в цій околиці земля коштує по три тисячі доларів за акр, то чого б ота державна земля, якщо вона справді годяща, вакувала недалеко звідси, дожидаючи, коли хтось візьме її задурно?

З чверть милі Біллі розважав над цим, але не міг дійти ніякого висновку. Нарешті він кахикнув і промовив:

— Що ж, ми можемо почекати й спершу подивитись, яка вона. Правда?

— Ай подивимося, — згодилася Сексон.

Розділ VI

Від Монтері вони подались путівцем навпростець через пагорби, замість того щоб іти сімнадцять миль уздовж берега, і бухта Кармел виринула перед їхніми очима зненацька, зачарувавши їх своєю красою. Вони спустилися поміж колючих смолистих сосен, поминули химерні й мальовничі дерев’яні котеджі митців та письменників, перейшли через сипучі піщані пагорби, порослі цупким люпином і блідими каліфорнійськими маками. Сексон аж скрикнула від захоплення і заніміла, прикипівши поглядом до синьо-зелених, як хвіст павича, хвиль прибою, позолочених сонячним промінням: прибій, з милю завдовжки, широкою дугою громохко накочувався на берег, полишаючи на білому березі клапті білястої піни. Сексон не пам’ятала, скільки часу вони так простояли, задивлені в гостроверхі гребні переливчастих хвиль, що зринали, шумуючи, з морської глибини і в гуркоті розбивалися біля їхніх ніг. Її привів до пам’яті Біллі, коли, сміючись, почав стягувати кошика їй з плечей.

— Ти немовби збираєшся зупинитися тут на хвилинку, — зауважив він. — То вже влаштуймося вигідніше.

— І вві сні такої краси я не снила, і вві сні…— шепотіла Сексон, стиснувши руки. — Я… я думала, що прибій Оклендського маяка чудовий, але… Хіба ж можна порівняти!.. О, глянь! Глянь! Чи ти бачив коли такий незвичайний колір? А море аж світиться!.. Та це ж незрівнянно!

Нарешті вона спромоглася відірвати очі від прибою і глянула на обрій, де над глибокою блакиттю неба клубочилися сиві хмари, а тоді перевела погляд на вигин берега південніше від гори з зубчастими силуетами скель і на громаддя сизуватих гір поза низькими пагорбами, що обступали долину Кармел.

— Можемо й посидіти, хіба що? — підохотив її Біллі. — Тут занадто гарно, щоб бігти далі, висолопивши язика.

Сексон погодилася й одразу почала розшнуровувати черевики.

— Хочеш босоніж побігати? — захоплено скрикнув Біллі і собі почав роззуватись.

Але перше ніж устигли вони побігти босоніж на зрадливу габу білувато-мокрого піску, де твердь зустрічалася з океаном, нова дивина прикувала їхню увагу. З-під темних сосен вихопивсь якийсь чоловік у самих трусах і помчав схилом. Шкіра його була ніжно-рожева й шовковиста, обличчя, мов у херувима, кучері золотисто-русяві, зате тіло — м’язисте й міцне, як у Геркулеса.

— Диви! Наче той Сандо! — тихо мовив Біллі до Сексон.

Але вона згадала про вікінгів з материного альбома, що виходять на вогкі піщані береги Англії.

Чоловік промчав за десять кроків від них, ні на хвильку не зупиняючись; перебіг мокрий пісок, і біле шумовиння підступило йому аж до колін, а попереду знялася бурхлива водяна стіна заввишки в добрих десять футів. Перед цим могутнім громаддям водяної стихії його тіло, щойно здорове й міцне, тепер видалося страшенно тендітним і крихким. Сексон тривожно затамувала віддих і, крадькома зирнувши на Біллі, побачила, що він теж застиг у напруженому чеканні.

Але незнайомець скочив назустріч ревучому валові, і в ту мить, коли, здавалося, прибій ось-ось розчавить його, — пірнув у саму стіну й зник. Потужна водяна маса гримко покотилася на берег, а з-за неї виринула русява голова, простягнена вперед рука й частина плеча. Тільки-но плавець зробив кілька виплесків, як на нього налетів новий вал. То була запекла боротьба людської сили, що стриміла у відкрите море, з виром хвиль, що рвалися до берега. Щоразу, коли чоловік пірнав, зникаючи з очей, у Сексон пересихало в горлі й вона стискала руки. Часом бурун з пінявою бородою поглинав незнайомця, і коли він з’являвся потім на видноті, то вже на кілька десятків футів далі, відкинутий хвилею, мов тріска. Не раз здавалося, що він не здужає проти хвиль і що його вишпурне назад на берег, але за півгодини він усе-таки вибився поза смугу прибою і швидко поплив, гойдаючись на зелено-синій поверхні хвиль і не пірнаючи більше. Незабаром він відплив так далеко, що лиш деколи маячів на воді невеличкою цяткою. А потім і та цятка зникла, і Сексон з Біллі переглянулися — вона вражена хоробрістю плавця, він сповнений захвату.

— Оце плавець, оце плавець! — вихваляв Біллі. — Хлопець не з курячим серцем. Я от плавав тільки в басейні та бухті, але тепер навчуся плавати й в океані. Якби мені так плавати, то від пихи я мало б не луснув. Бігме, Сексон, я б тисячу ферм віддав, якби мені тільки вміти отак плавати, як він. О, я теж плаваю, як риба! Одного разу в неділю я проплив кілька миль від причалу Нероу Годж, а це не близький світ. Але такого замашного плавця, як оцей, я зроду не бачив. Ні, я й з місця не зрушуся, доки він не повернеться на берег… Подумай тільки, він же один одинцем серед цих водяних гір! Дух, либонь, має неабиякий, молодчага!

З годину Біллі й Сексон бігали босоніж берегом, ганялися одне за одним, вимахували довгими зміюватими водоростями й тішились, мов діти. Вони вже почали взуватися, коли вгледіли русяву голову, звернену до берега. Біллі підбіг до самої пінявої смуги назустріч плавцеві, що його тіло, як він вийшов з води, було тепер не ніжно-біле, а ніби аж багрецеве від морських стусанів.

— Ви — просто чудо! Я не можу стриматися, щоб вам цього не сказати, — привітав його Біллі, не криючи свого захоплення.

— Так, сьогодні сильний прибій, — відповів той, кивнувши вдячно головою.

— А ви часом не боксер? Може, мені просто не випадало раніше чути про вас? — спитав Біллі, намагаючись з’ясувати собі походження цього феномена.

Незнайомець засміявся і похитав головою, а Біллі, звісно, не міг здогадатися, що перед ним стоїть екю-капітан університетської футбольної команди, нині — батько родини й автор багатьох книжок. Плавець оглянув Біллі досвідченим оком людини, що звикла оцінювати новаків на футбольному полі.

— Ви добре збудовані, — похвалив він Біллі. — І не спасуєте перед найкращими спортсменами. Я не помилюсь, якщо скажу, що ви знайомі з рингом?

Біллі кивнув головою.

— Моє прізвище Робертс.

Плавець зморщив чоло, марно намагаючись пригадати, хто це такий.

— Біл… Біл Робертс, — додав Біллі.

— Ого! Невже ви Здоровань Біл Робертс? Та я ж бачив вас на рингу в Павільйоні механіків ще перед землетрусом. Опісля вийшов Еді Генлон і ще один. Пригадую, у вас однаково працюють обидві руки; ви лупите страх як сильно, але забарно. Так, так, пригадую — ви дуже задляли бій того вечора, але таки взяли гору. — Плавець простяг мокру руку. — А мене звуть Гезард, Джім Гезард.

— Ага, то це ви були футбольним тренером зо два роки тому? І я читав про вас у газетах?

Чоловіки щиро потиснули один одному руки. Потім Гезард познайомився і з Сексон. Вона почувала себе дуже маленькою між цими двома велетнями, а проте тішилася приналежністю до раси, що творить таких людей. Тільки й лишалося їй, що слухати їхню розмову.

— Я б охоче потренувався з вами боксом по півгодини щодня, — сказав Гезард. — Від вас я багато чого міг би перей­няти. Ви побудете в цій околиці довший час?

— Ні. Ми підемо далі вздовж берега — шукати землі. Але дарма, я міг би вам бодай дещо показати, а ви могли б навчити мене плавати в океані під таку хвилю.

— Завжди буду радий обмінятися з вами досвідом, — згодився Гезард і звернувся до Сексон: — А чому б вам не зупинитися на час у Кармелі? Тут зовсім не погано.

— Тут чудово! — відповіла вона, вдячно всміхаючись. — Але… — вона обернулася і показала на клунки, складені під кущем. — Ми, бачте, рушили в дорогу шукати державної землі.

— Що ж, якщо ви думаєте аж за Сур забратись, ваші надії справдяться, — засміявся він. — Ну, мені час бігти по одежу. Якщо повертатиметеся цією дорогою, завітайте до мене — вам кожен скаже, де я живу. Бувайте!

Він подався назад так само, як і був з’явився — бігцем по піскуватих пагорбах.

Біллі захопленим поглядом стежив за ним.

— Оце молодчага, оце молодчага, — шепотів він. — Знаєш, Сексон, він же уславлений на всю країну. Я тисячі разів бачив його портрети в газетах. І він зовсім кирпи не дере. Розмовляє, як рівний з рівним, як людина з людиною. Я таки знову починаю вірити в наше давнє плем’я.

Вони відійшли від берега і на вузенькій головній вуличці купили м’яса, городини та шість яєць. Біллі мало не силоміць відірвав Сексон від вітрини крамниці, де чарували очі променисті перли в оправах і без оправ.

— Перлові скойки водяться тут скрізь уздовж берега, — запевнив її Біллі. — Під час відпливу я добуду тобі їх досхочу.

— Мій батько мав перламутрові шпонки, — промовила Сексон. — Вони були у справжній золотій оправі. Я зовсім забула про них… Цікаво, а в кого вони тепер?..

Вони звернули на південь. Усюди поміж сосен видніли мальовничі будиночки митців. І раптом, коли дорога круто побігла вниз до річки Кармел, вони зупинились перед незвичайною спорудою.

— Я знаю, що це, — майже прошепотіла Сексон. — Це давня іспанська місія. Звичайно, це й є місія кармелітів. Адже саме сюдою йшли іспанці з Мексіки; вони понабудували своїх місій і навертали індіян на християнство.

— Доки ми не викурили їх усіх — і іспанців, і індіян, — вдоволено зауважив Біллі.

— А все ж таки яка краса! — тихо відказала Сексон, дивлячись на величезну напівзруйновану валькову будівлю, — В Сан-Франциско є місія Долорес, але вона менша за цю і не така давня.

Закрита від океану невисокими пагорбами, оддалеки від людського житла й від людей, стояла самотня церква, зліплена з глини, соломи та вапняку, а довкіл тулилися руїни таких самих валькових халуп, що колись давали притулок тисячам вірних. Тиша пойняла і Сексон, і Біллі; вони йшли обережно, говорили пошепки, і мало не з острахом зважилися вступити в портал храму. Не було тут ані священика, ані вірних, але видно було, що в церкві таки правиться. Тільки парафіян, мабуть, небагато, подумав Біллі, побачивши невелику кількість лавок. Потім вони вибралися на дзвіницю, що геть уся потріскалася під час землетрусу, і завважили там рублені вручну бруси. Опинившись на хорах, Сексон раптом відкрила, як милозвучно бринять їхні з Біллі голоси; вона аж затремтіла від власної сміливості, коли тихенько заспівала перші рядки псалма: «Христе, цілителю». Захоплена акустикою приміщення, вона перехилилася через бильця і співала далі, поступово посилюючи голос:

Біллі сперся спиною до давньої стіни і голубив Сексон поглядом, а коли вона скінчила, ледве чутно промовив: — Це було чудово — просто чудово! Оце якби ти саму себе побачила, коли співала! Твоє лице було таке ж чудове, як і голос. І чи то не дивно? Я лиш тоді думаю про релігію, коли думаю про тебе.

Вони зійшли в долину, порослу вербами, зварили обід, і решту дня перебули на невеликих скелях на північ від гирла річки. Вони не збиралися проводити там час, але залишилися на місці, безсилі відірвати зачаровані очі від хвиль, що, ревучи, кидалися на берег і розбивались об скелі, та від барвистого життя моря — від морських зірок, крабів, мідій і морських анемон. У калабані, що полишилася після припливу, вони побачили маленьку рибу-чорта й стали кидати їй крабенят; щоразу їм аж кров холола, коли риба обвивала крабів своїм колючим тілом. Море дедалі спадало, і вони назбирали собі силу мідій — величезних, у п’ять-шість дюймів завдовжки, і бородатих, як патріархи.

Потім Біллі подався шукати перлові скойки, а Сексон стала плескатися тим часом у калабані з кришталево-чистою морською водою, вигрібаючи звідти жменями блискучі клейноди — уламки скойок, відшліфовані океаном камінці — рожеві, сині, зелені, фіалкові самоцвіти. Біллі повернувся ні з чим і ліг поруч неї. Їх пестило яскраве сонце, не спекотне завдяки морській прохолоді, і Сексон з Біллі лежали й дивилися, як поринало воно за обрій у темно-синю смугу океану.

Сексон взяла руку Біллі й зітхнула, переповнена щастям. Їй здавалося, що такого чудового дня вона ще зроду не зазнавала. В неї було таке відчуття, немов здійснюються всі її давні мрії. А що можлива така краса на світі — вона й не уявляла! Біллі ніжно стиснув її руку.

— Про віщо ти думала? — спитав він, коли вони, нарешті, підвелися рушати.

— О, не знаю, Біллі. Може, про те, що один такий день кращий за десять тисяч років життя в Окленді.

Розділ VII

На світанні вони покинули й річку, й долину Кармел і через пагорби поміж горами та морем подалися на південь. Дорога була розмита й вибоїста — знак, що нею користувалися не часто.

— А там далі вона й зовсім зникає, — мовив Біллі. — Бачиш, уже тільки сліди від підков. І огорож немає, — мабуть, ґрунт тут поганенький, хіба що для паші й годиться…

Голі пагорки покривала сама трава: лише глибокі яри поросли лісом, а вищі пагорби, що бовваніли в далечині, поросли чагарями. Один раз промайнув перед подорожніми сполоханий койот, а іншого разу Біллі аж руки засвербіли за рушницею, коли нараз на них єхидно витріщилася велика дика кішка, що й не подумала тікати, доки грудка землі не прогула шрапнеллю над самим її вухом.

Вони пройшли вже декілька миль, і Сексон увесь час скаржилася на спрагу. Там, де дорога збігала вниз, у вузьку й воложисту ущелину мало не на рівні моря, Біллі пішов шукати джерела, залишивши Сексон перепочити.

— Агов! — почувся за кілька хвилин його голос. — Ходи-но сюди! Подивись! Тобі світ запаморочиться!

Сексон подалася на поклик крутою стежкою, що вилася між кущів. На півдорозі до краю ущелини, де висока загорожа з колючого дроту, підкріплена каміняччям, закривала вихід до моря, вона вперше помітила невеличкий пляжик.

З трьох боків пляж так щільно обступили круті скелі і ще затуляли чагарникові зарості, що тільки з моря й далося б його побачити. Від моря пляж захищала черідка вузьких скелястих брил, з чверть милі завдовжки, об які вдарявся пінявий прибій, до берега докочуючись уже лагідними хвилями. Ще далі від землі стриміло з води чимало уламків скель: це вони зустрічали своїми грудьми натиск океанських валів, що розліталися мільйонами пінявих бризок у повітрі. Чорні скеляччя, густо обліплені мушлями, раз у раз проступали між хвиль, і на них лежали й ревли, вилискуючи на сонці мокрими тілами, морські леви, а в повітрі з пронизливим криком кружляла сила-силенна морських птахів.

Від загорожі донизу збігав крутий схил з десять футів завдовжки, і Сексон і не стямилась, як уже сиділа внизу на м’якому сухому піску.

— Чуєш, це така краса! — захоплено зустрів її Біллі. — І яке чудове місце, щоб отаборитись! А ось тут під деревами кришталевий струмок. Ти тільки глянь, який добрячий хмиз, скільки тут… — Він розглянувся довкола й перевів погляд на море, де очі його бачили більше, ніж могли сказати уста, — …всього, що хочеш! Ми б могли тут пожити… Ти тільки глянь, які тут мушлі. Я певний, що й риби тут можна наловити. Що, якби ми тут отаборилися на кілька день? Це ж однаково наші вакації… А я б тим часом сходив назад до Кармела по вудочки та гачки…

Сексон пильно вдивилася в його радісне обличчя і зрозуміла, що він уже цілком відірвався від міста.

— І вітру не чути, — провадив він. — Ані подиху!.. А глушина ж яка! Наче ми з тобою за тисячу миль від людського житла…

Свіжий свавільний вітер, що гуляв по голих пагорбах, сюди зовсім не зазирав. Тут було тепло й затишно, а в повітрі стояв запашний дух розквітлих кущів. Де-не-де серед чагарів виглядали молоді дубки й інші дерева, назв яких Сексон не знала. Вона перейнялася Біллиним захватом, і, побравшися за руки, вони побігли оглядати околицю.

— Отут ми направду можемо погратися в Робінзона Крузо! — скрикнув Біллі, коли вони перетяли смугу збитого піску, що його заливає припливом. — Слухай-но, Робінзоне! Отаборімося тут. Звичайно, я твій П’ятниця, і слово твоє — закон.

— Але що ми зробимо з Суботою? — удавано жахнувшись, відповіла Сексон і показала на свіжий слід людської ноги на піску. — Може, це дикун-людожер?

— На жаль — ні. Це не боса нога, а підошва тенісних капців.

— Але хіба дикун не міг здерти тенісні капці з утопленика або з якого з’їдженого матроса? — заперечила вона.

— Матроси не носять тенісних капців, — одразу дав їй одкоша Біллі.

— Ти щось забагато знаєш, як на П’ятницю, — нагримала вона. — Але байдуже, — принось речі, і будемо розташовуватися. Та й дикуни з’їли, можливо, не матроса, а пасажира.

За годину вони вже розташувалися затишним привалом. Постіль було постелено, купа трісок та дрюччя, нанесених морем, лежала біля багаття, а в кавнику над вогнем почала співати кава. Сексон гукнула на Біллі, що порався коло викинутої хвилями дошки, намагаючись приладнати її замість стола. Сексон показала рукою на море: на найдальшому прискалку стояв чоловік у самих купальних трусах. Він дивився в їхній бік, а вітер розвівав йому темне волосся. Коли він почав перебиратися по скелях назад до берега, Біллі звернув увагу Сексон, що на ногах у нього тенісні капці. За кілька хвилин він зіскочив з останньої брили на берег і попрямував до них.

— Ти ба! — прошепотів Біллі до Сексон. — Такий щуплявий, а які має м’язи. Тут, здається, всі здорово полюбляють фізичні вправи.

Сексон зирнула на незнайомого: обличчям він нагадував давніх піонерів і скидався на тип, досить поширений серед старих солдатів. Ще молодий віком — років тридцять, не більше, як вирішила Сексон, — він мав лице дуже вузьке, з гострими вилицями, високим чолом і довгим дзьобатим носом. Губи його були тонкі й чутливі, але очі! — таких очей Сексон зроду не бачила ані в піонерів, ані у ветеранів, ані в будь-кого: вони були темно-сірі, аж мало не карі, і дивилися в далечінь гостро й проникливо, немов досліджуючи глибінь простору. Сексон неясно відчувала, що десь уже бачила це обличчя.

— Здорові були! — привітався він. — Ви тут затишно, я бачу, влаштувалися. — Він кинув на землю неповну торбину. — Мушлі. Тільки всього. Вода ще занадто висока.

У Біллі вирвався якийсь невиразний вигук, і обличчя йому заніміло від крайнього подиву.

— Бий мене сила божа, якщо я не тішуся нашій зустрічі! — вихопилося в нього. — Вашу руку! Я завжди казав, що тільки спіткаю вас, обов’язково стисну вашу руку… Чи ти ба!

Біллі не міг стримати себе: почавши легеньким смішком, він урешті зареготався на ввесь рот.

Незнайомець зчудовано подивився на нього, стискуючи йому руку, а тоді перевів запитливий погляд на Сексон.

— Ви вже пробачте, — гоготів Біллі, трясучи від щирого серця незнайомцеві руку. — Але на мене такий сміх напав. Бий мене сила божа, — ось я прокинуся часом уночі, нарегочуся, і знову засинаю. Хіба ти його не впізнаєш, Сексон? Та це ж отой самий фертик… А ви таки нічогенько вмієте загилювати, еге?

І тут Сексон раптом згадала. Це він стояв поруч із Роєм Бланшаром біля авто тоді, коли вона блукала хвора й непритямна незнайомими кварталами Окленда. Але й тоді вона бачила його не вперше.

— А пам’ятаєте гулянку каменярів у Візл-парку? — спитав Біллі. — А перегони? Та вашого носа я впізнаю серед мільйона носів! Адже ви той самий молодчага, що кинув ціпка Тімоті Макменесові під ноги й заварив таку колотнечу, якої ані Візл-парк, ані який інший парк у світі ніколи й не бачив!

Незнайомець тепер і собі засміявся. Він реготав усе дужче, аж мусив спершу постояти на одній нозі, тоді на другій, а потім і зовсім сісти — на колоду, принесену морем.

— А ви там були? — спромігся він нарешті промовити до Біллі. — Ви це бачили? Бачили? — І обернувся до Сексон: — А ви?

Вона кивнула.

— А знаєте, — почав Біллі, коли вони вже пересміялися, — мені так кортить довідатися, на якого біса ви те зробили? Навіщо? Я стільки разів запитував себе…

— І я теж, — відповів той.

— Адже ж ви не знали Тімоті Макменеса, правда?

— Ні, навіть не бачив його, ні перед тим, ані опісля.

— То навіщо ж ви те зробили? — домагався Біллі.

Молодик засміявся, але стримав себе цим разом.

— Хай мені всячина, якщо я знаю! В мене є один тямущий приятель, він пише мудрі наукові книжки, а от його весь час пориває шпурнути яйце в електричний вентилятор, щоб побачити, що з того вийде. Мабуть, так воно й зі мною вийшло — тільки мене перед тим зовсім не поривало щось там шпурляти. Коли я вгледів ці ноги, що неслися повз мене, — я просто просунув між них тростинку, та й годі. Я й не замірявся того робити. А от узяв та й зробив. Тімоті Макменес, певно, здивувався не більше за мене.

— А спіймали вас? — спитав Біллі.

— А хіба по мені видно, що мене можна спіймати? Я тоді так злякався, як ніколи в житті. Навіть сам Тімоті Макменес не спіймав би мене тоді. Але що скоїлося по тому? Я чув, що знявся неймовірний шарварок, та не мав часу озиратися.

Тільки за чверть години, — після того, як Біллі розповів усе про колотнечу у Візл-парку, — вони всі втрьох перезнайомилися. Молодика звали Марк Гол, а мешкав він в одному з будиночків серед кармельських сосен.

— А як ви дісталися до Бірсової бухти? — поцікавився Гол. — Адже з дороги нагорі її зовсім не видно.

— Так ось як вона зветься, — зауважила Сексон.

— Ми її так назвали. Один з наших товаришів пролітував тут якось і на честь його ми назвали бухту. Я вип’ю склянку вашої кави, якщо дозволите, — звернувся він до Сексон. — А потім покажу вашому чоловікові цю місцевість. Ми дуже пишаємося нашою бухтою. Ніхто з чужих ніколи сюди не заходить.

— Ну, а м’язи оці ви набули уже ж не втікаючи від Макменеса, — зауважив Біллі між двома ковтками кави.

— Масаж м’язів, коли вони напружені, — була загадкова відповідь.

— Еге, — відповів замислено Біллі. — А з чим його їдять?

Гол засміявся.

— Зараз я вам покажу. Напружте перший-ліпший м’яз і зробіть йому масаж пальцями — ось так і так.

— Оце уся причина? — недовірливо запитав Біллі.

— Так! — гордо відповів той. — Ось торкніться мене, де хочете, і переконаєтесь. Під кожним м’язом, що ви бачите, криється п’ять інших, і перший м’яз керує ними.

Біллі слухняно помацав Голові груди з правого боку.

— Ви, я бачу, розумієтесь на анатомії, що вибираєте місце без м’язів, — буркнув той.

Біллі переможно всміхнувся, і раптом вразився, коли під його пальцями набух м’яз. Біллі надушив його міцніше, але ні, то був справжній твердий м’яз.

— Масаж м’язів, коли вони напружені, — гордовито заявив Гол. — Де не візьмете — однаково.

І де Біллі не мацав — скрізь набухали малі й великі м’язи, тремтіли й спадали, аж доки все Голове тіло не вкрилося тріпотливими горбками м’язів.

— Зроду я не бачив такого! — захоплено промовив, нарешті, Біллі. — А свого часу я ж надивився на дужих хлопців! Та ви увесь — жива міць!

— І це зробив масаж м’язів, коли вони напружені, товаришу. Лікарі списали мене. Друзі казали на мене — хирлявий пацюк, шолудивий поет і все таке інше. А потім я покинув місто, перебрався до Кармела й почав лікуватися свіжим повітрям та масажем.

— Джім Гезард не так набув собі м’язи, — зауважив Біллі.

— Ще б пак — він щасливий, бестія! Він народився з готовими м’язами. А я свої сам собі створив. У цьому й різниця. Я — мистецький твір. А він — печерний ведмідь. А тепер ходімо, я покажу вам усе навколо. Краще розберіться. Залишіться тільки в черевиках і штанях, якщо у вас немає трусів.

— Моя мати була поетеса, — поінформувала Сексон, доки Біллі роздягався в кущах; вона-бо чула, що Гол назвав себе поетом.

Але той не виявив ніякої цікавості, і вона зважилася додати:

— Деякі її вірші було надруковано.

— А як її звали? — запитав неуважно Гол.

— Деєл Віллі Браун. Вона написала: «Вікінгові мандри», «По золото», «Вірність», «Кабальєро», «Могили Літл-Медоу» і ще багато інших. Десять з них уміщено в збірникові «Сторінки минувшини».

— В мене є ця книжка вдома, — відказав він, тепер уже зацікавившись. — Ваша мати була піонерка, — звісно, це ще не за моїх часів. Коли повернуся додому, обов’язково перегляну її вірші. Я теж піонерського роду. Мої кревні прибули сюди в п’ятдесятих роках з Лонг-Айленду через Панаму. Батько був лікар, але, крім того, мав діло в Сан-Франциско і награбував досить грошей, щоб вистачило й мені, й усій решті нашої великої родини… А ви з чоловіком куди простуєте?

Сексон розповіла йому про їхнє рішення залишити Окленд і шукати собі землі; перше сподобалося Голові, але щодо другого він лише головою похитав.

— На південь від Сура дуже гарно, — сказав він. — Я виходив уздовж і впоперек усі ті лісисті каньйони. Вони аж рояться дичиною. І земля державна там є. Але оселитися там — це божевілля. То ж край світу! Та й обробляти ту землю не можна — хіба що ділянки на дні якогось каньйону. Я знаю там одного мексиканця, він з дорогою душею радий продати свої п’ятсот акрів за півтори тисячі доларів, тобто по три долари за акр. А що це означає? Що земля ота більшого не варта. А може, вона й того не варта, бо ж він покупців не знаходить. Бачте, земля завжди варта того, що за неї беруть і дають.

Біллі, що виринув із кущів у самих черевиках і штанях, закочених по коліна, перервав їхню розмову. Обидва чоловіки подерлися на скелю, щоб потім вийти на південний бік бухти, а Сексон дивилася на них, таких подібних один до одного. Спочатку її погляд абияк стежив за ними, але невдовзі вона зацікавилась і пройнялася неспокоєм. Гол вів Біла вгору по майже простопадній кам’яній стіні, маючи намір досягти хребта скелі. Біллі вилазив помалу й надзвичайно обережно; двічі він послизнувся, і підточений негодами камінь розкришився у нього в руці й посипався вниз, на піщаний берег. Вибравшись на верхівку — футів сто над рівнем моря, — Гол спокійно випростався на тій гостроверхій скелі, що й по той бік, як знала Сексон, спадала так само стрімчасто. А Біллі, опинившись на верхів’ї, задовольнився тим, що вперся в землю і коліньми, і руками. Гол рушив далі, і то так легко, немов у нього під ногами був паркет. Біллі підвівся з колін і пригинцем подався за ним, раз у раз підсобляючи собі руками.

Гостроверхий хребет був увесь зубчастих, і незабаром голови чоловіків зникли в одній з його розпадин. Сексон не могла подолати тривоги і вилізла й собі на скелі з північного боку бухти, де вони спускалися не так круто й були значно досяжніші. Проте незвична височінь, камінці, що котилися їй з-під ніг, і бурхання вітру відлякували її. Нарешті вона побачила обох чоловіків. Перестрибнувши через вузьку щілину, вони подерлися на новий виступ. Хоч Біллі тепер посувався вже впевненіш, Гол усе-таки часто зупинявся, чекаючи на нього. Дорога ставала щораз небезпечніша: розколини, які їм доводилося перескакувати, глибшали аж до самої води, і бурхливі хвилі, розбиваючись об скелі, знімалися вгору хмарою пінястих бризок. Коли траплялися вужчі розпадини, чоловіки, падаючи вперед, витягали руки й хапалися за той край над прірвою, а тоді перекидали своє тіло через щілину й підважували вгору.

Підходячи до краю скелястого пасма, Гол і Біл зникли за виступом скелі, і коли Сексон побачила їх знову, вони вже обходили найдальший прискалок і поверталися назад із боку бухти. Далі дороги, здавалося, не було: простопадне урвище роззявило свою пащу до неба, а на дні його клекотів скажений вир, викидаючи на десяток футів угору піняві хвилі, що за мить безсило падали вниз у чорну безодню, повну каміння та витких водоростей.

Обережно чіпляючись за виступи скелі, чоловіки зійшли нижче, куди сягали солоні бризки. Там вони зупинилися. Сексон побачила, як Гол тицьнув пальцем униз, у провалля, і подумала, що то він показує Біллі якусь цікавину. Вона аж ніяк не сподівалася того, що сталося за хвилину: шумовиння припливу відступило, і враз Гол стрибнув через провалля й униз, на вузенький прискалок, де щойно вирувала висока вода. Не переводячи духу, він обігнув гострий край скелі й подерся руками та ногами вгору, щоб не злизав його новий водяний вал. Тепер Біллі залишився сам. Йому навіть не видно було Гола і годі було сподіватися від нього якоїсь поради. Сексон стежила за ним так напружено, що біль у кінчиках пальців, якими вона вчепилася в скелю, примусив її одвести руки. Біллі вичікував нагоди: двічі мостився він до стрибка, але скочив лише за третім разом і опинився на маленькому прискалку, з якого на мить збігла вода, обігнув скелю й подерся вгору за Голом. Змок він аж по груди, та на волю хвиль не дався.

Сексон відлягло від серця тільки тоді, коли вони повернулися до багаття. Глянувши на Біллі, вона одразу побачила, що він страшенно незадоволений з себе.

— Для новака ви молодчага! — скрикнув Гол, весело ляснувши його по голому плечі. — Ця прогулянка — мій коронний номер. Не один сміливець дряпався за мною і на півдорозі відступав. Я й сам разів із десять спершу зупинявся на тому великому стрибкові. На нього здатні тільки атлети.

— А мені зовсім не соромно признатися, що я набрався страху, — пробурчав Біллі, — На крутизні ви спритні, мов гірський цап, моя длявість не раз вас дратувала. Але тепер я запалився. Вся суть у тренуванні. Я тут залишуся й буду тренуватися, аж доки не зможу помірятися з вами в перегонах нагору, довкруги й назад до берега.

— Гаразд! — згодився Гол, стискаючи йому руку. — А коли ми з вами зустрінемося у Сан-Франциско, я зведу вас із Бірсом — отим, що на його честь ми охрестили бухту. Його найулюбленіша забава, якщо він не збирає гримучих гадюк, — це дочекатися вітру в сорок миль на годину, вилізти на дах хмарочоса й розгулювати по парапеті, і саме з завітряного боку — тож якщо його зідме звідти, він гепнеться тільки на бруківку вулиці. Одного разу він і мене підбив на це.

— І ви зробили?

— Без практики я б не зробив. Але я спершу нишком потренувався з тиждень. І зрештою, забившись із ним, виграв двадцять доларів.

Був уже відплив, і Сексон подалася з чоловіками поза північне пасмо скель збирати мушлі. Гол мав набрати кілька мішків, — пополудні, як пояснив він, по них приїде візок із Кармела. Наповнивши всі мішки, вони знайшли в щілинах скелі аж три перлові скойки. В одній з них Сексон побачила принишклий перловий пухирчик. Гол посвятив їх у таїнство готування м’яса з абелонів.

Сексон здавалося, що вони знайомі з Голом хтозна-відколи. Їй пригадались давні часи, пригадався Берт із його піснями та примовками про останніх з могікан.

— А тепер слухайте! Я вас хочу дечого навчити, — скомандував Гол, тримаючи велику круглу каменюку над абелоновим м’ясом. — Ніколи, ніколи у світі не смійте розбивати абелони без цієї пісеньки. І ніколи не співайте її з будь-якої іншої нагоди. То було б найтяжче блюзнірство. Абелони — страва богів. Приготування їх — справжня релігійна церемонія. А тепер слухайте, підспівуйте мені і пам’ятайте, що це дуже врочиста хвилина.

Камінь глухо стукнув по білому м’якушеві абелона і далі став ритмічно зніматись угору й падати вниз, неначе це там-там акомпанував поетовій пісні:

Гол застиг з піднесеною вгору рукою й розтуленим ротом. Згори, куди вони віднесли торбини зі скойками, почувся стугін коліс і чийсь голос. Гол пристукнув востаннє каменем і скочив на ноги.

— І так без ліку; таких віршів до тисячі, — сказав він. — Шкода, що я не встиг вас навчити їх. — Він простяг руку долонею вниз. — А тепер, діти мої, благословляю вас — віднині ви члени клану «їдців Абелону», і я врочисто наказую вам ніколи, ні за яких обставин, не товкти абелонового м’яса без священного співу, що я провістив вам.

— Але ми ж не можемо з першого разу запам’ятати слів, — заперечила Сексон.

— Цьому ми дамо раду. Наступної неділі Плем’я їдців Абелону зійде сюди у Бірсову бухту і ви зможете побачити всі наші ритуали, а крім того, ще й багатьох письменників та письменниць, у тім числі Залізного Чоловіка з очима василиска, якого по-простому звуть Король Священних Ящірок.

— А Джім Гезард теж прийде? — крикнув Біллі наздогін Голові, що зникав у гущавині.

— Авжеж, прийде. На те він Печерно-ведмежий Дебелень і Залізяка, найстрахітливіший і після мене найзапальніший з їдців Абелону.

Сексон і Біллі тільки мовчки дивилися одне на одного, доки стугін коліс замовк удалині.

— А бий мене сила божа, — оце так хлопець! — прорік, нарешті, Біллі. — Не задавака. Такий, як і Джім Гезард, — приходить і почуває себе, мов удома, і ти йому рівня, і він тобі рівня — і ви собі товариші!

— Він теж піонерського роду, — сказала Сексон. — Він розповідав мені, коли ти роздягався. Його батьки приїхали сюди через Панаму ще перед залізницею, і, як я зрозуміла, в нього грошей кури не клюють.

— А поводиться так, що ніколи б того й не подумав.

— І такий він веселун! — скрикнула Сексон.

— Справжній жартівник. А ще ж він і поет!..

— О, я не знаю, Біллі, але я чула, що поети взагалі дивакуваті.

— Атож. Ось хоча б Джоакін Міллер, котрий живе в горах за Фрутвейлом. Він то вже певний дивак… Пригадуєш, я освідчився тобі недалеко від його садиби… А все ж я гадав, що поети носять бурці й окуляри, і нездатні підставляти ногу бігунам на недільних гулянках, і не бігають майже голісінькі, наскільки закон те дозволяє, і не збирають мушлі, і не стрибають по скелях, як цапи.

Цієї ночі Сексон довго не могла заснути. Вона лежала під укривалом, дивилася на зорі, вдихала п’янкі лісові пахощі, прислухалася до одноманітного гулу прибою за скелями і дрімливого шарудіння хвильок у захищеній від океану бухті за кілька кроків від них. Біллі поворухнувся, і вона зрозуміла, що він теж не спить.

— Біллі, ти радий, що покинув Окленд? — шепотіла вона.

— Гм! — почулася відповідь. — Чи щаслива риба у воді!

Розділ VIII

Щоразу, коли наставав відплив, Біллі вибирався на південні скелі і повторював увесь той небезпечний перехід, який показав йому Гол, і щоразу витрачав на це все менше часу.

— Ось дочекаймося тільки неділі! — хвалився він Сексон. — Попобігає цей поет у мене за свої грошенята! Тепер мені вже не страшно. Там, де я дряпався навкарачки — тепер я пробігаю і не зморгну. Я сказав собі: припустімо, що по один бік і по другий лише одна стопа завглибшки, та й то там м’яке сіно. Тож боятися нема чого, ти зроду не впадеш. Навпаки — летітимеш стрілою. Тобто нехай буде з обох боків хоч би й ціла миля завглибшки, — це тебе зовсім не обходить. Твоє діло видертися на гребінь і мчати стрілою. І знаєш, Сексон, тільки я отак переконав себе, увесь страх як рукою зняло. Ось дочекаймося неділі, коли він прийде зі своїм товариством. Я готовий його зустріти.

— Цікаво, яке в нього товариство, — замислено мовила Сексон.

— Напевне, такі самі хлопці, як і він. Свій свояка вгадає здалека. Вони пиндючитися не будуть, ось побачиш.

Гол переслав їм кілька вудочок та купальні вбрання через одного мексиканського ковбоя, що їхав до свого ранчо, і той розповів багато цікавого про державну землю та як її дістають. Тиждень хутко збігав; щовечора Сексон щасливо зітхала сонцеві на добраніч, щоранку вони зустрічали його радісним сміхом, вітаючи початок нового щасливого дня. Ніяких планів вони не снували, а просто надили рибу, збирали мушлі та абелони й лазили по скелях, коли хотілося. Абелонове м’ясо вони товкли, побожно приспівуючи вірші, які сяк-так скомпонувала сама Сексон. Біллі розкошував. Сексон ніколи ще не бачила його таким здоровим. Щодо неї самої, то вона й без дзеркальця знала, що ніколи ще від ранньої юності не сяяли таким рум’янцем її щоки, не була вона така життєрадісна.

— Це вперше в житті святкую я по-справжньому, — сказав Біллі. — Скільки ми одружені, а ні разу не зазнали свята. А такої втіхи жоден мільйонер не скуштував.

— І гудок не кличе на роботу о сьомій ранку, — додала Сексон. — Я навмисне вилежувалася б ранками під укривалом, та тільки тут так гарно, що шкода марнувати час. А тепер іди пограйся в дроворуба та в рибалку — та дивися, П’ятнице, принеси мені здорового окуня, якщо сподіваєшся на обід.

Біллі, що лежав був ницьма, босими пальцями ніг виколупуючи ямки в піску, підвівся й узяв сокиру.

— Але довго так не триватиме, — глибоко зітхнув він. — Дощі можуть початись кожного дня. Це взагалі чудо, що досі така гарна година.

Повернувшись у суботу вранці з прогулянки на південних скелях, Біллі не знайшов на місці Сексон. Марно погукавши, він вибрався на шлях. За півмилі від себе він побачив її верхи охляп на незагнузданій коняці, що помалу й ледаче тупала по пасовиську.

— Щастя твоє, що це стара кобила, звикла до сідла. Бачиш, на спині які сліди знати, — пробурчав Біллі, коли Сексон, нарешті, зупинила коняку біля нього й ласкаво дозволила себе зняти.

— О Біллі! — сяючи скрикнула вона. — Я зроду ще не їздила верхи. Це така розкіш! Я почувала себе такою безпорадною, але й такою відважною!

— А все-таки я пишаюся тобою, — ще сердитіше пробурмотів Біллі. — Не кожна молодиця здатна отак сісти на чужого коня, особливо, як вона ще ніколи перед тим не їздила верхи. І я не забув, що ти таки матимеш колись верхового коня до своїх послуг. Такого коника, як вітер!

Їдці Абелону приїхали до Бірсової бухти двома повозами, а дехто верхи. Їх було з двадцятеро — половина чоловіків і майже стільки жінок, усі молоді — від двадцяти п’яти до сорока років, — і наче добрі приятелі. Більшість були одружені. Вони зчинили веселий гомін, підштовхуючи одне одного на слизькій стежці вниз, і одразу перейняли Сексон з Біллі своїм товариським настроєм — щирим і теплим, як саме сонце. Сексон обступили дівчата — вона ніяк не могла повірити, що це заміжні жінки! — виразно її вподобавши: вони хвалили її табірне й дорожнє спорядження і обов’язково хотіли почути про її пригоди. Вони й самі були досвідчені мандрівниці, про що свідчили їхні казанки, пательні й різний посуд.

Тим часом чоловіки пороздягались і подалися по мушлі та абелони. Жінки угледіли укулеле Сексон, і в одно стали вимагати, щоб вона заграла їм і заспівала. Дехто з них бував у Гонолулу і знав цей інструмент. Вони підтвердили, що Мерсідіз слушно назвала укулеле «блохою-стрибункою». Гавайські пісні, яких Сексон навчилася від Мерсідіз, були їм теж знайомі, і незабаром усі гуртом затягли в її супроводі «Алога Ое», «Гонолульського шибеника» та «Прегарний вінок лейгуа». Сексон щиро була шокована, коли дехто з жінок — навіть поважніші матрони — заходилися танцювати гулу * на піску.

Коли повернулися чоловіки, навантажені мішками з мушлями, Марк Гол, як найвищий жрець, розпочав урочистий ритуал абелонівського племені. За помахом його руки каменюки зграйно вдарили по білому м’ясі, і всі голоси злилися в спільному гімнові на честь Абелону. Давні куплети співали всі, а нові заспівував спершу хтось один, і решта підхоплювали хором. Біллі виказав дружину, попрохавши її проспівати стиха ті вірші, які вона сама склала, і Сексон несміливо почала своїм приємним голоском:

— Чудово! — скрикнув поет, трохи, правда, пересмикнувшись, почувши риму «б’ємо — що мо». — Вона заговорила мовою нашого племені! Ну, а тепер, діти мої, — раз, два, три!

І всі підхопили куплет Сексон. У Джіма Гезарда теж знай­шлися нові рядки, а потім іще в однієї з дівчат і в Залізного Чоловіка з зеленкувато-сірими очима василиска, якого Сексон одразу впізнала з Голового опису. Тільки їй він видався схожим більше на священика.

Один чорнявий чорноокий чоловік з лукавим обличчям сатира — маляр, що продає свої картини по п’ятсот доларів за штуку, як сказали Сексон, — викликав загальний захват і оплески, коли проспівав:

І так без кінця: давні вірші перепліталися з новими й звивалися в небо, співаючи хвалу незрівнянним кармельським абелонам. Сексон страшенно захопилася і ледве могла переконати себе, що це на яві. Їй здавалося, що нараз стала дійсністю чарівна казка або ж оповідання з книжки, їй здавалося, що це вони на сцені, а люди навколо — артисти, і що вона з Біллі теж — не знати як — опинилися на сцені. Багатьох дотепів вона не розуміла, зате інші схоплювала чудово; це ж уперше в житті у неї на очах творилася гра думки. Її пуританську моральність дивували й разили деякі вільні натяки, але вона не хотіла над цим замислюватись. Уся ця легкодумна нібито молодь — вона ж така добропорядна, що запевне ніхто з них не дозволить собі жодної брутальності чи непристойності, як це часто траплялося в її колишніх недільних компаніях. Ніхто з чоловіків не перепився, хоч у термосах були коктейлі й у великому обплетеному бутлі червоне вино.

Найбільше враження справляла на Сексон мало не дитяча життєрадісність і невимушені вибрики веселого товариства. А те, що всі вони були митці — романісти й маляри, поети й критики, скульптори й музики — ще й посилювало це враження. Один з чоловіків, з тонкими виразними рисами обличчя, — їй сказали, що то театральний критик великої сан-франциської газети, — показав цікаву вправу. Решта чоловіків намагалися зробити так само, але незмінно провалювалися. На піску на однаковій відстані порозставляли дошки, що мали правити за бар’єри. Після цього театральний критик, ставши навкарачки, погалопував берегом, чудово копіюючи справжнього коня, і як кінь, що бере на гонах бар’єри, подолав усі перепони.

Потім принесли диски, й на деякий час усі захопилися новою грою. Опісля почали стрибати наввипередки, і отак одна гра йшла за іншою. Біллі брав участь у всіх змаганнях, дарма що перемагав рідше, ніж того сподівався. Один англійський письменник кинув списа на дванадцять футів далі за нього. Джім Гезард теж переміг його — у киданні каменюки. Марк Гол побив його в стрибках з місця і з розгону. Але в стрибках назад Біллі, завдяки чудово розвиненим м’язам спини й живота, вийшов на перше місце, незважаючи на велику свою вагу. Проте його зараз же тяжко засмутила Голова сестра — висока молода амазонка у верховому чоловічому вбранні, яка тричі ганебно перекинула його на пісок в індіянській боротьбі.

— Який там з вами клопіт! — осміхнувся до Біла Залізний Чоловік, що насправді називався Піт Бідо. — Я вас умить скручу, як пірце.

Біллі прийняв виклик і переконався, що недурно його супротивника прозвали Залізним. Він не раз на тренуваннях мав справу з велетнями чемпіонами, як от Джім Джефріз та Джек Джонсон, і міг протистояти їм, але такої сили, як у Залізного Чоловіка, йому ще ніколи не траплялось. Як він не опирався, плечі його двічі було ввергнуто в пісок.

— Нічого, ви матимете нагоду помститися, — прошепотів Білові на вухо Гезард. — Я захопив з собою рукавиці.

Звичайно, ви не могли подолати його в боротьбі. Він боровся в лондонських мюзик-холах із самим Гакеншмідтом. Тільки мовчіть, ми зараз усе це влаштуємо. Він не знає, що ви боксер.

Поки англієць змагався з театральним критиком у киданні списа, Гол та Гезард жартома побоксувалися, а тоді вирішили, тримаючи рукавиці в руках, знайти наступну пару для боксу. Було цілком ясно, що настала черга Бідо й Біллі.

— Він страшенно розходиться, коли його зачепиш, — попередив Гезард Біллі, зав’язуючи йому рукавиці. — Він родом з давніх американських французів, і вдачу має скажену. Але ви не вважайте — лупіть його й лупіть, скільки влізе.

«Ти того, не дуже!», «Не заривайся, Бідо!», «Лупцюй, та обережніш!» — посипалися з усіх боків остороги на Залізного Чоловіка.

— Стривайте хвилинку, — звернувся він до Біллі, опустивши руки. — Після першого прочухана я розпаляюся. Та ви не беріть мені цього за зле. Це не надовго в мене, і я нічого такого на думці не маю.

Сексон стривожилася. Перед очима їй постали всі Біллині криваві сутички й покалічені Страйколоми, але вона ніколи ще не бачила, як її чоловік боксує, і тепер за кілька секунд їй відлягло від серця. Залізному Чоловікові геть не повелося. Біллине виразно було зверху: від ударів Біллі влучно ухилявся, а сам раз у раз, ніби в жарт, завдавав супротивникові ударів у лице й по всьому тілі. Ці удари не були важкі, — вони сипалися дзвінко й легко, однак їх настирлива влучність довела Залізного Чоловіка до ясного жару. Даремно глядачі благали його не телесуватися. Його обличчя розпаленіло з гніву, а стусани ставали щораз лютіші. Але Біллі спокійно провадив далі свою тактику, ні на хвильку не припиняючи стриманих упевнених ударів. Залізний Чоловік утратив контроль над собою: він кидався, наскакував, вимахував руками з такою силою, що й убив би людину, а Біллі ухилявся, присідав, виривався набік, і всі удари пропадали марно. В клінчах, що їх ніяк не можна було уникнути, він стискав руки Залізного Чоловіка, і той, отямлюючись, сміявся й просив пробачення, але відразу від першого ж удару втрачав голову і накидався на Біллі ще лютіше.

А коли після поєдинку виявилося, що Біллі таки справжній боксер, Залізний Чоловік добродушно і цілком щиро сприйняв загальне глузування. Їхнє змагання якнайкраще відрекомендувало Біллі. Його спортивна майстерність, його врівноваженість справили на всіх велике враження, а Сексон, безмірно пишаючись своїм чоловіком-хлопчиком, тішилася тим, як захоплено це товариство поставилось до нього.

Та й сама вона теж повелася не згірше. Коли спітнілі засапані змаганці полягали спочити на сухий пісок, її вмовили акомпанувати на укулеле їхнім жартівливим пісням. Незабаром вона посмілішала й почала співати своїм новим знайомим різних давніх пісень, яких сама ще малою навчилася від Кеді — від Кеді-шинкаря, піонера й колишнього кавалериста, котрий за тих часів, як ще не було залізниці, різникував на солтлейкській дорозі. Одна його пісня одразу припала всім до серця:

По тому, як проспівано кілька куплетів пісні «Тримайсь або вмирай», Марк Гол заявив, що йому найбільше до вподоби рядки:

Трохи згодом Марк Гол завів мову про майбутні перегони з Біллі на південному пасмі скель і дуже здивувався, коли той заявив, що готовий хоч зараз до цього. Всі галасливо зажадали змагання. Гол запропонував з ким-небудь закластися, що він добіжить перший, але охочих не знай­шлося. Тоді він запропонував два проти одного Джімові Гезарду, котрий у відповідь тільки головою похитав і сказав, що погодився б лише на три проти одного. Біллі почув це і заскреготів зубами.

— Я ладен забитися на п’ять доларів, — озвався він до Гола, — тільки не на таких умовах. Я ставлю один проти одного.

— Мені потрібні не ваші гроші, а Гезардові, — заперечив Гол. — Хоч я ладен з кожним із вас забитися на три проти одного.

— Або на однакових умовах, або зовсім ні, — вперся Біллі.

Врешті Гол пристав на обидва заклади — з Біллі на однакових умовах, а з Гезардом на три проти одного.

Стежка вдовж гребня скелі була така вузенька, що бігуни не змогли б там обганяти один одного, тим-то вирішили випустити їх з інтервалом у півхвилини. Гол мав бігти перший, Біллі — другий.

Гол став на лінію старту і, коли дали сигнал, полетів, як справжній спринтер. Серце Сексон завмерло. Вона знала, що Біллі так швидко ніколи не пробігав цієї піщаної смуги. Біллі рушив на тридцять секунд пізніше й досяг підніжжя скель тоді, коли Гол був уже на півдорозі до верхівки. Залізний Чоловік заявив, що на гору вони видряпалися за однаковий час, секунда в секунду.

— Мої гроші ще не плачуть, — зауважив Гезард, — і я сподіваюся, що вони обидва не скрутять собі в’язів. Я б ні за що не згодився на такий перебіг, — хай би мені всю бухту золотом засипали.

— Але ж плавати в шторм у кармельській бухті ще небезпечніше, — докірливо мовила його дружина.

— О, я не певний, — відказав він. — Плаваючи принаймні не гепнешся звисока.

Біллі й Гол зникли з очей, вони саме оббігали край скелястого пасма. Глядачі були певні, що в шаленому змаганні над прірвою гору візьме поет. Навіть Гезард схилявся до цієї думки.

— Чи високо йдуть тепер мої гроші? — запально вигукнув він, підскакуючи з нетерплячки.

На видноті з’явився Гол — він уже зробив карколомний стрибок і тепер біг до берега. Але слідком за ним гнався Біллі, наступаючи йому на п’яти, і так щільно й пробіг усю дорогу вниз, аж до того місця, звідки вони починали. На півхвилини Біллі випередив суперника.

— Це тільки за годинником так виходить, — пояснив він, відсапавшись. — Гол увесь час був попереду на півхвилини. Я не пас задніх, як і сподівався, але він прудкіший за мене. Він жене, як спринтер. Він може запросто перемогти мене, хіба що виникне яка перешкода. Його затримала перед стрибком велика хвиля. Ось тоді я його й нагнав. Я стрибнув зараз же за ним, не чекаючи наступної хвилі, а опісля повернув на зворотну дорогу, і мені залишилося тільки пристати до нього.

— Так-то воно так, — сказав Гол. — Але ви більше, ніж обігнали мене. Скільки Бірсова бухта існує, ще ні разу не бувало, щоб двоє стрибнули на один прискалок у той самий проміжок між двома хвилями. І ризикували ж ви, а не я, бо це ви плигнули другий.

— Мені просто поталанило, — наполягав Біллі.

Тут Сексон поклала край їхній шляхетній суперечці й викликала загальний сміх, заспівавши на взір давнього негритянського псалма й підігруючи собі на укулеле:

Пополудні Джім Гезард і Гол кинулися в високу воду, попливли до далеких скель, зігнали звідти обурених морських левів і заволоділи їхньою спіненою фортецею. Біллі дивився вслід плавцям так заздрісно, що місіс Гезард зауважила:

— А чому б вам не перебути цієї зими в Кармелі? Джім навчить вас плавати у високій хвилі. А йому кортить попрактикувати з вами боксом. Він годинами сидить за своїм столом, і фізичні вправи йому конче потрібні.

Вже добре повечоріло, коли веселе товариство позбирало всі свої казанки та пательні, піднялося на дорогу й зникло. Сексон і Біллі дивилися їм услід, аж доки вершники й піші зникли за першим пагорбом, а тоді рука в руці спустилися до свого табору. Біллі кинувся на пісок і простягся.

— Ще ніколи я так не стомлювався, — позіхнув він. — Але певне одно: такого дня я зроду-віку не знав. Один такий день вартий двадцятьох літ життя, а то й більше.

Він простягнув руку до Сексон, що лежала обіч нього.

— А як я пишалася тобою, Біллі, — відказала Сексон. — Я ще ж ніколи не бачила, як ти боксуєш. Я й не уявляла, що це таке. Залізний Чоловік увесь час був на твоїй ласці, але ти не був ані брутальний, ані жорстокий. Усі це бачили і були в захваті.

— Але ти теж себе показала. Вони всі тебе просто обсіли. Слово честі, Сексон, коли ти співала під укулеле, то була мов намальована! І жінкам ти припала до вподоби, а це неабищо.

Такий був їхній перший тріумф у товаристві, і вони розкошували.

— Містер Гол каже, що переглядав збірник «Сторінки минувшини», — почала Сексон. — Він каже, що моя мама була справжня поетеса. І ще він каже, що то просто надзвичайні люди перетяли тоді прерії. Він чимало розказував про ті часи й про людей, яких я зовсім не знала. І він прочитав усе про бій під Літл-Медоу. В нього вдома е книжка про це, і коли ми повернемося до Кармела, він її мені покаже.

— Він таки й справді хоче, щоб ми повернулися. А знаєш, що він сказав мені, Сексон? Він дав мені листа до одного хлопчини, що хазяйнує на державній землі, теж поета, — отже, ми зможемо там перебути, якщо нас захоплять дощі. Але найголовніше ось що! Гол каже, що в нього є «халупа», де він жив, коли будувався його будинок. Тепер у ній живе Залізний Чоловік, але він незабаром виїздить до якогось католицького коледжу вчитися на священика, і Гол каже, що ми зможемо тоді там оселитися, на скільки хочемо. І він каже, що я можу заробляти на харчі тим самим, чим Залізний Чоловік зароб­ляв. Бідолаха Гол страх як ніяковів, коли пропонував мені роботу. Він сказав, що робота буде коли-не-коли, але що ми якось порозуміємось. Я допомагав би йому садити картоплю, сказав він; але дрова — ні! Він аж закричав, що рубати дрова нізащо мені не дозволить. Це, бач, його фах, сказав він. Він усіх просто ревнує до тієї справи.

— Місіс Гол казала мені точнісінько про те саме, Біллі. І зовсім не погано було б перебути дощовий сезон у Кармелі. Тоді б ти міг поплавати з містером Гезардом.

— Я бачу, ми можемо осістися, де тільки нам не заманеться, — кивнув головою Біллі. — Кармел — уже третє місце, куди нас запрошують. Ну, тепер я переконався, що робітник на селі не пропаде!

— Путящий робітник, — виправила Сексон.

— Либонь, що так. — Біллі подумав хвилинку. — Ні, але навіть дурбасові легше влаштуватися на селі, аніж у місті.

— І хто б міг уявити, що на світі є такі чудові люди? — зауважила Сексон. — Аж дивно стає, як подумаєш.

— А що ж тут дивного? Він заможний поет, що здатен поставити догори дриґом ірландську гулянку, — став уголос роздумувати Біллі. — І товариство, з яким він ведеться, має бути таке саме. Гадаю, він сам навернув їх до своїх уподобань. Ну, а сестра в нього — тільки що на морському леві верхи не їздить!.. І цю індіянську боротьбу знає, як свої п’ять пальців, так наче для того й створена.

Вони ще трохи полежали на теплому піску. Мовчання порушив Біллі, і те, що він сказав, було, здавалося, глибоко обдумане.

— І знаєш, Сексон, мені байдуже, чи я будь-коли ще потраплю до кіно чи ні.

Розділ IX

Сексон з Біллі подалися на південь, але через кілька тижнів повернулись назад до Кармела. Вони поселилися у Гефлера, поета, що жив у Мармуровому Будинкові, спорудженому його власними руками. Ця химерна будівля складалася з одного великого покою, майже всуціль обкладеного білим мармуром. Страву Гефлер готував собі немов на багатті — у великому мармуровому каміні. Свої масивні меблі, в тому числі й книжкові полиці вздовж стін, він змайстрував сам з червоного дерева і сам брусував бантини для даху. Один куток кімнати відділили для Сексон, завісивши його укривалом. Поет збирався їхати до Сан-Франциско й Нью-Йорка, але залишився на один день, щоб показати Біллі околицю й ділянки державної землі.

Сексон теж хотіла вийти з ними на світанку, але Гефлер глузливо кинув їй, що в неї ноги закороткі для такої прогулянки. Повернувшись увечері додому, Біллі ледве з ніг не падав. Він щиро визнав, що Гефлер висотав з нього всю душу і що він висолопив язика вже першої ж години. Гефлер запевняв, що вони пройшли п’ятдесят п’ять миль.

— Але яких миль! — скрикнув Біллі. — Вгору й униз, вгору й униз, і майже без битої стежки. І якою ходою! Він правду казав, Сексон, що в тебе ноги закороткі. Ти не пройшла б і першої милі. Але ж місця тут! Таких ми ще й уві сні не бачили!

Другого дня Гефлер подався до Монтері на потяг. Гостей він залишив у своєму будинкові і запропонував їм жити там хоч би й цілу зиму. Біллі вирішив у цей день потинятися неподалік і відпочити. Він був зовсім розбитий — тіло йому нило, прудкі Гефлерові ноги його просто вразили.

— У цих краях кожен чемпіон у своєму ділі, — захоплювався Біллі, — Ну, хоча б оцей Гефлер. Він — кремезніший за мене й важчий, а вага ж завше гальмує рух. Але йому хоч би чмих. Він казав, що раз пройшов за добу вісімдесят миль, а іншим разом за три дні сто сімдесят. Мені сором було йому в очі глянути, — я стояв перед ним ніби який шмаркач!

— Але ж, Біллі, кожному своє, — втішала його Сексон. — Ти ж теж береш гору, тільки у своїй грі. В боксерських рукавицях ти кожного з них подолаєш.

— Так-то воно так, — згодився Біллі. — А все ж якось прикро, що я мусив відставати від поета… Від поета, уявляєш?

Біллі й Сексон цілі дні розвідували державні ділянки і зрештою вирішили не брати їх. Каньйони, вкриті секвоєю, та стрімчасті бескеття хребта Санта-Лучіа зачарували Сексон, але вона пам’ятала Гефлерову розповідь про літні тумани, які залягають тут іноді на місяці і тижнями не пропускають променя сонця. До того ж звідси не дістанешся ні до якого ринку. Навіть до пошти на шосе багато миль, а добиратися повз Пойнт-Сур до Кармела втомливо й небезпечно. Біллі досвідченим оком одразу помітив, що їхати з важким вантажем тут не жарти. На Гефлеровій ділянці була каменярня з першорядним мармуром. Він казав, що то був би скарб, якби поблизу залізниця, а так — він залюбки й подарує їм каменярню, аби-но їхня охота.

На трав’янистих схилах Біллі ввижалися його власні коні й худоба, і йому було шкода полишати цей край; але він погодився із Сексон, що їм потрібна така ферма, як ото, що вони бачили на екрані в Окленді. Він теж був тієї думки, що вони знайдуть таку ферму, хоч би й сорок років муситимуть шукати.

— Але в нас обов’язково повинні рости секвої, — поспішилася докинути Сексон. — Я просто закохалася в них. А без туманів ми обійдемося. І щоб був добрий шлях недалеко, а залізниця щоб була щонайдалі за тисячу миль.

Тривалі зимові дощі затримали їх у Мармуровому Будинкові на півмісяця. Сексон переглядала Гефлерові книжки, на жаль, здебільшого незрозумілі для неї, а Біллі ходив на полювання з Гефлеровою рушницею. Проте стрілець із нього був поганенький, і мисливець ще гірший. Йому щастило тільки на трусиків, та й то, як вони сиділи нерухомо. З полюванням йому рішуче не велося, хоч він з півдесятка разів стріляв в оленів, а одного разу навіть у якусь здоровезну кішку з довгим хвостом, — на його думку, то був гірський лев. Незважаючи на його нарікання, що він такий незграбний, Сексон бачила, як Біллі тішився своєю новою забавою. Це запізніле пробудження мисливського інстинкту, здавалося, зовсім його підмінило. Він виходив рано, повертався пізно, видирався на крутовини, заходив бозна-куди; а одного разу зник на два дні й дійшов аж до золотих копалень, що про них колись розповідав їм Том.

— І оце щоб день у день скніти на міській роботі, а щонеділі — гулянки та кіно! — обурювався він. — І чого це я так довго гибів у тому міському ярмі? Ось де треба вік звікувати чи в якомусь схожому місці.

Біллі захопився новим способом життя і раз у раз пригадував мисливські історії покійного батька й розповідав їх Сексон.

— Тепер я зовсім не стомлююсь, находившись цілісінький день, — тішився він. — Пристосувався. А як коли стріну цього Гефлера, то вже ж ми з ним попоходимо, аж доки душа в нього не вискочить.

— Дурненький ти хлопчику, — радісно сміялася Сексон. — Завжди йому кортить із кимсь змагатися, когось подолати.

— Може, твоя й правда, — муркнув Біллі. — Все одно Гефлера мені не переходити. Такий він уже вродився. А проте, як ми ще зустрінемось, я йому запропоную вдягти рукавиці… хоча я не буду такий неґречний, щоб так змучити його, як він мене.

Коли вони поверталися назад до Кармела, стан дороги переконав їх ще раз у слушності їхньої ухвали не брати державної землі. Дорогою їм трапився перекинутий догори дном фермерський віз, далі вони натрапили на воза з переломаною віссю і ярдів на сто нижче по схилі побачили поштову карету, що звалилася туди разом із пасажирами, кіньми та зрушеним ґрунтом.

— Це вбивча дорога і для коней, і для людей. Просто не уявляю, як би тут мармур возити! Гадаю, взимку на цей шлях ніхто не поткнеться, — сказав Біллі.

Влаштуватися в Кармелі було не тяжко. Залізний Чоловік уже поїхав до свого католицького коледжу, а «халупа» виявилася дуже вигідно умебльованим будиночком на три кімнати. Гол дав Білові роботу на своєму триакровому городі, засадженому картоплею, яку поет обробляв по-своєму, на превелику втіху всього товариства. Він садовив картоплю за всякої доби, і кожне в околиці вважало, що ту картоплю, яка не згниє в землі, поділять між собою ховрашки та зайшлі корови. Позичили плуга, найняли запряг коней, і Біллі взявся до роботи. Він обгородив город тином, а тоді пофарбував гонтовий дах свого будиночка. Гол виліз на гребінь даху й удруге попередив Біла, щоб той не чіпав його дров. Одного ранку Гол надійшов саме, коли Біллі рубав дрова для Сексон. Поет заздро стежив за ним і, нарешті, не стерпів:

— Ясно, що ви сокири в руках тримати не тямите, — сказав він глузливо. — Дайте-но я вам покажу!

Він попрацював з годину, весь час пояснюючи, як треба рубати дрова.

— Досить уже, — вирішив Біллі, забираючи в нього сокиру. — Тепер, щоб віддячитись, мені доведеться цілу хуру вам нарубати.

Гол неохоче віддав сокиру.

— І не подумайте. Бережіться, щоб я вас не застукав у мене на дровітні!.. — погрозив він. — Дровітня — моя недоторканна фортеця, — затямте це.

Щодо грошей, то Сексон з Біллі жилося непогано. За помешкання не треба було платити, проста їжа коштувала дешево, а роботи в Біллі було скільки він хотів. Здавалося, товариство заповзялося, щоб він не байдикував. Робота була переважно випадкова, що Біллі якраз і на руку: це давало йому змогу проводити багато часу з Джімом Гезардом. Вони щодня боксували й довго плавали в морі. Скінчивши свою ранішню порцію писання, Гезард виходив у сосни й гукав до Біллі, і той одразу кидав будь-яку роботу. Наплававшися досхочу, вони брали душ у Гезарда, тоді добре наминали один одному боки, і тільки після цього обідали. Пополудні Гезард знову сідав до писання, а Біллі повертався до своєї роботи на свіжому повітрі, хоч надвечір вони ще часто пробігали по кілька миль у горах. Тренування для обох було звичною справою. Знаючи про випадки наглої смерті серед спортсменів, що раптово кидають тренування, Гезард, що сім років грав у футболі, мусив і далі робити фізичні вправи. Почалося з необхідності, а з часом він і полюбив їх. Біллі теж любив вправи — його проймало захоплення, що в нього такі дужі м’язи.

Часто, взявши рушницю, Біллі виходив спозаранку з Марком Голом, що вчив його стріляти й полювати. Гол змалку звик до рушниці, і його гострий зір та знання звичок дичини були сущою несподіванкою для Біллі. Місцевість була занадто тісно залюднена, щоб тут водилася велика дичина, але зате Біллі щедро постачав Сексон білок та перепілок, зайців та здичавілих трусиків, бекасів та диких качок. Вони навчилися смажити диких качок по-каліфорнійському, — за шістнадцять хвилин у гарячій грубці. Призвичаївшись як слід до рушниці, Біллі почав жалкувати за оленями та гірським левом, яких йому не пощастило вполювати за Суром; кінець кінцем, до решти вимог, що їх мала задовольняти їхня майбутня ферма, прилучилася ще одна вимога: достаток дичини.

Але в Кармелі панувала не сама тільки гра. Той гурт кармельської громади, що з ним запізналися Біллі й Сексон, завзято працював. Декотрі працювали регулярно, хто зрання, хто пізно ввечері. Інші працювали нападами, як от несамовитий драматург-ірландець, що на цілий тиждень замикався у себе, а тоді з’являвся на люди — блідий, змарнілий і, мов божевільний, допадався до розваг, і так до нового нападу. Блідий і молодявий батько родини, що лицем скидався на Шеллі і писав водевілі для заробітку, а трагедії білим віршем та цикли сонетів — на розпач видавцям і редакторам, — той ховався від людей у бетоновій келії зі стінами в три фути завгрубшки, устаткованій так, що досить було повернути кран, і непроханого гостя цвірком поливала вода. Взагалі тут панувала повага до чужої праці. Вони відвідували одне одного, коли кому хотілося, але, заставши господаря за роботою, тихенько зникали. Тільки Марк Гол не підпорядковував себе загальному режимові, не мусивши працювати для заробітку; тож часом йому доводилось аж на дерево видиратися, щоб спокійно творити на дозвіллі.

Увесь цей «гурт» вирізнявся демократизмом і солідарністю своїх членів. З поштивою і благопристойною рештою населення Кармела вони майже не входили ні в які стосунки. Решта кармельців були аристократи від мистецтва та літератури, і їх у насмішку називано «буржуями». Вони ж, у свою чергу, косим оком дивилися на «гурт», мовляв, неприторенних богемників. Табу поширилося також на Біллі й Сексон. Біллі став на бік «богемного» клану і не шукав роботи в іншому таборі. Та його ніхто туди й не кликав.

Двері Голової оселі були завжди широко розчинені. Простора вітальня з великим каміном, диванами, книжковими полицями й столами, повними книжок та журналів, правила за місце сходин. Біллі й Сексон теж почувалися тут, як удома. Коли замовкали суперечки на всілякі можливі й неможливі у світі теми, Біллі грав у головорізне педро, дику п’ятку, бридж та пінокль, а Сексон, улюблениця всіх жінок, шила з ними, показувала їм свої взірці і вчилася в них нових вишивок.

Ледве вони прожили перший тиждень у Кармелі, як Біллі несміливо звернувся до Сексон:

— А знаєш, ти й уявити собі не можеш, як мені бракує всіх твоїх гарненьких дрібничок. Що, коли б написати Томові, аби вислав їх нам терміновою поштою? А коли подамося далі, речі відішлемо назад.

Сексон написала братові листа, і весь цей день серце у неї співало: чоловік її ще й досі її коханець! І в очах у нього спалахували ті давні іскри, що погасли в дні моторошного страйку.

— Я не я, коли ти не краща за всіх тутешніх молодичок, хоч які вони гарні, — казав Біллі. А потім знову: — Ех, я кохаю тебе просто хтозна-як! Але якщо твоїх речей Том не пришле, буде страшенно прикро.

Гол із жінкою мали пару верхових коней, яких тримали на платній стайні, і, звісна річ, що Біллі непереможно тягнуло туди. Звідти обслуговувалося всю місцевість і возилося пошту між Кармелом та Монтері; окрім того, власник стайні віддавав на прокат ресорки й лінійки на дев’ять місць. До екіпажів докладався й візник. А що на стайні візників часто не вистачало, то власник звертався до Біллі. На стайні він став за резервного візника. За день роботи Біллі одержував три долари і возив туристів сімнадцятимильною дорогою вздовж Кармельської долини, а також по узбережжі, до різних мальовничих місцин та пляжів.

— Але вони такі ж пихаті, більшість із них, — розповідав він Сексон про своїх пасажирів. — Тільки й чуєш: містере Робертсе, те, містере Робертсе, се — усякі церемонії, аби лиш я не забував, що вони значніші за мене. Бач, я ж таки не служник, а проте їм не рівня. Я візник — щось середнє між наймитом і шофером. Снідати мені завше дають або окремо, або як уже понаїдаються самі. Де вже там — їсти гуртом, по-товариському, як у Гола і його товариства. А сьогоднішні туристи й зовсім не дали мені поснідати. Тепер треба буде, щоб ти мені давала з собою сніданок. Не хочу я дивитися в рот цим недотепам. Шкода, що ти не бачила, як один з них спробував дати мені сьогодні на чарку! Я нічого не сказав, тільки глянув поза нього так, мовби нічого не бачу, і одвернувся спиною. Він аж очі вирячив ошелешено.

І все-таки Біллі тішився з того, що правив четвернею коней, маючи тепер діло не з неповороткими биндюгами, а з бистрими легкими рисаками. Поставивши ногу на потужне гальмо, обгинав він круті повороти або мчав понад стрімчастими проваллями під полохливий крик пасажирок. А коли доводилося цінувати коней чи лікувати від хвороб та ушкоджень, то навіть власник стайні поступався перед Біловим авторитетом.

— Я можу будь-коли стати тут на постійну роботу, — хвалився він Сексон. — Та як хлопець хоч трохи тямовитий, роботи на селі йому не забракне. Закладаюся, що хазяїн за мене руками й ногами вчепиться, хай я тільки згоджуся на шістдесят доларів у місяць! Він уже натякав… А знаєш? Я тут навчився дечого нового. Їй-бо! Я міг би розвозити пошту. В окрузі Лейк поштові карети запрягають шестернею. Якщо ми коли туди доберемось, я заприятелюю з котримось візником і повчуся правити шестернею. А ти сидітимеш на передку поруч зі мною. Ото буде забава!

Біллі не виявляв особливої цікавості до суперечок у Головій вітальні. «Товчуть воду в ступі», — так кваліфікував він ці балачки. На його думку, замість так марнувати час, краще грати в педро, плавати чи боротися на піску. А Сексон, навпаки, захоплювалася цими словесними змаганнями, хоч мало що в них розуміла, більше інтуїтивно відчуваючи, що до чого, та й то не завжди.

Єдине, чого вона ніяк не могла збагнути, це песимізму, що часто посідав цих митців. У несамовитого ірландця наступали періоди тяжкої депресії. «Шеллі», що писав свої водевілі в бетоновій келії, був хронічний песиміст. Сент-Джон, молодий журналіст, був анархіст, послідовник Ніцше. Месон, маляр, носився з ідеєю вічного круговороту у світі.

А Гол, завжди такий веселий і жвавий, міг усіх їх за пояс заткнути, заводячи мову про космічний пафос релігії та про безглуздий антропоморфізм тих, хто боїться смерті. В такі хвилини ці похмурі сини мистецтва тяжко пригноблювали душу Сексон. Годі їй було зрозуміти, чому з усіх людей на світі саме вони вважали себе такими нещасними.

Одного разу Гол накинувся на Біллі, котрий неуважно стежив за загальною балачкою і добирав тільки, що для цих людей усе на світі гидке й несправедливе.

— Слухайте-но, ви, поганине, флегматичний забійний віл, ви, страховитий взірець чваньковитої життєрадісності й здоров’я, — яка ваша думка щодо цього? — звернувся Гол до Біллі.

— О, я теж випив свій ківш лиха, — як звичайно, помалу мовив Біллі. — Я пережив свою скруту, брав участь у марному страйкові. Заставив свого годинника, не мав грошей на помешкання й харчі, сам лупцював скебів і мене лупцювали, і встряв до в’язниці за власну дурість. Якщо я все правильно зрозумів, то, по-вашому, краще бути товстопузим кабаном, якого годують на заріз, аніж таким небораком, якому душа болить, бо він не зна, на чому крутиться світ, і чи є що доброго на світі.

— Чудово! Цей ваш кабан просто знахідка, — засміявся поет. — Ані клопоту, ані зусиль яких — компроміс між нірваною і життям. Ані клопоту, ані зусиль — ідеальне існування: медуза в присмерковій тиші теплуватих вод!

— Але ж ви забуваєте, скільки гарного у світі, — заперечив Біллі.

— Чого саме, назвіть? — пролунало запитання.

Біллі помовчав хвильку. Йому здавалося, що життя щедре й великодушне. В нього немовби аж руки боліли, що несила було всього охопити; і тоді, спершу запинаючись, він почав віддавати свої почуття словами.

— Якби ви коли-небудь вистояли на рингу двадцять раундів і перемогли суперника, рівного вам силою, ви б зрозуміли, до чого я веду. Ось ми з Джімом Гезардом відчуваємо це, коли випливемо в море через прибій і регочемося в зуби найбільшим валам, що розбиваються об берег, або коли ми виходимо з душу, розітремося і вберемося, а наша шкіра та м’язи стають пружисті, а тіло й душа дзвенять…

Біллі затнувся, не змігши як слід висловити свої думки, що насправді були тільки спогадами пережитих відчувань.

— Хіба щось є краще над пружисте тіло? — безпорадно закінчив він, ніяковіючи від уваги слухачів.

— Це ми всі знаємо, — заперечив Гол. — Облуда тіла. А згодом приходить ревматизм і діабет. Вино життя п’янить, але надто швидко воно перетворюється на…

— Сечову кислоту, — докинув несамовитий ірландець.

— Та й, окрім цього, є гарні речі на світі, — повів далі Біллі, раптом розохотившись на слово. — Починаючи від соковитої печені та кави, яку готує місіс Гол і до… — Він завагався, а тоді випалив одразу: — і до жінки, яку ти кохаєш і яка тебе кохає. Гляньте ось на Сексон з її укулеле на колінах. Це вам не медуза в каламутній воді і не призовий кабан, що його збілував колій.

Жіноцтво привітало Біллі схвальними вигуками й оплесками, і йому стало й зовсім ніяково.

— А припустімо, що ваше тіло втратить свою пружність і ви почнете рипіти, як немазане колесо, — не здавався Гол. — Припустімо, припустімо на хвилину, що Сексон піде від вас до іншого. Що тоді?

Біллі задумався.

— Тоді я, мабуть, теж згадав би за каламутну воду й медузу… — Він випростався на стільці, випнув груди й мимоволі провів рукою по своїх напружених біцепсах. Потім знову глянув на Сексон. — Але я, хвалити бога, ще маю силу в руках, маю жінку, що додає мені сили своїм коханням.

Жінки вдруге заплескали в долоні, а місіс Гол скрикнула:

— Гляньте на Сексон! Як вона зашарілася!.. Ну, а що на це скажете ви, Сексон?

— Що немає у світі щасливішої жінки, — пробурмотіла вона. — І гордовитішої королеви… І що…

Докінчила вона свою думку співом у супроводі укулеле:

Господь веде його шляхом непевним,

Щоб спотикався він на ньому…

— Ваша взяла! — засміявся Гол до Біллі.

— О, я не знаю, — скромно озвався той. — Ви так багато книжок перечитали, що мусите знати про все більше за мене.

— О! О! Зрадник! Голоблі повертає! — закричали на різні голоси жінки.

Біллі набрався духу й запевнив їх зі спокійною усмішкою:

— І все-таки я волію бути сам собою, аніж мати розлад шлунка від книжок. А щодо Сексон — то один її поцілунок дорожчий за всі книгозбірні на світі!

Розділ X

— І були щоб там пагорби й долини, і родючий ґрунт, і чисті джерела, і добрі дороги, і залізниця недалеко, багато сонця, а вночі прохолода, щоб загортатися в укривала; і щоб росла не тільки сосна, а й інші дерева, і щоб були пасовища для Біллиних коней та худоби; і щоб були там олені та трусики, аби він міг полювати, а ще багато-багато секвой і… і щоб не було туманів, — закінчила Сексон опис ферми, якої вони з Біллі шукали.

Марк Гол весело засміявся.

— І соловейки на кожному дереві, — скрикнув він, — квіти, що не в’януть і не обпадають, бджоли, що не жалять, медова роса щоранку, коли-не-коли дощик з манни небесної, джерела вічної юності й поклади філософського каменю. Авжеж, знаю таке місце. Ось зараз вам і покажу.

Сексон почекала, доки Гол заходився переглядати дорожні карти штату. Не знайшовши в них нічого, він витяг великого атласа, і хоч у ньому були країни всього світу, того, що він шукав, і там не виявилося.

— Не біда! — сказав він нарешті. — Приходьте до мене ввечері, і я вам його покажу.

Увечері Гол повів Сексон на веранду і дав їй подивитись у телескоп на повний місяць.

— Десь в одній з тих місячних долин знайдете ви таку ферму, — піддражнив він її.

Місіс Гол глянула на них запитливо, коли вони повернулися з веранди.

— Я показав їй місячну долину, куди вона збирається поїхати фермерувати, — засміявся Гол.

— Ми вийшли з думкою рушити хоч би й на край світу, — відказала Сексон. — А на місяць — то й на місяць, гадаю, ми не відступимось.

— Але, голубонько моя, ви ж не можете сподіватися знайти такий рай на землі, — провадив Гол далі. — Наприклад, де росте секвоя, там обов’язково буває туман, в інших місцях вона не росте. Туман і секвоя нерозлучні.

Сексон задумалася на хвильку.

— Ну що ж, на невеликий туман ми могли б і погодитись, — сказала вона, — аби тільки там росла секвойя. Я не знаю, як виглядають поклади філософського каменю, але якщо вони схожі на мармурову каменярню містера Гефлера і якщо це неподалік від залізниці, то ми б уже якось дали собі раду. А по медову росу зовсім не треба забиратися на місяць. Така роса буває на листі кущів у Неваді. Це правда, бо мій батько розповідав про це мамі, а вона мені.

Довго ще обговорювалася майбутня ферма, а наприкінці Гол вибухнув звинувальною промовою проти «раю грачів», як він назвав Сполучені Штати.

— А які ж можливості були! — почав він. — Нова країна, з обох боків океани, чудові кліматичні умови, багатюща земля, незрівнянні природні багатства, і цю країну заселили іммігранти, що відкинули всі забобони Старого Світу і готові були запровадити тут демократію. Єдине тільки стояло їм на заваді в удосконаленні демократії — це їхня захланність.

Вони, як свині, відразу ж почали жерти все, що попадало їм на очі, а демократія тим часом звелася нанівець. Ненажери перетворилися на грачів. Це була нація ненаситців. Коли людина втрачала одну займанку, їй досить було перетяти на кілька миль західний кордон і розташуватись на новій займанці. І ці люди сунули по країні, як сарана. Вони нищили все — індіян, ґрунти, ліси, так само, як нищили й буйволів та голубів. Їхня мораль у підприємництві й у політиці була мораль грачів. Їхні закони були закони грачів — аби-но виграти! Грали всі. Отож нехай живе гра! Ніхто не заперечував, бо всі могли грати. Я ж кажу, ті, хто програв, переходили кордон і посідали нові займанки. Хто виграв сьогодні, втрачав усе завтра, а за день знову ходив з козиря.

Так вони жерли і грали від Атлантики до самого Тихого океану, аж доки не засвинячили увесь континент. А як покінчили з ґрунтами, лісами й покладами, повернули назад, стали грати на ті дрібниці, які раніш проґавили, грати на привілеях та монополіях, а політикою прикривали свої шахермахери й нечисту гру. Отак демократія звелася нанівець.

І тут почалося найкумедніше. Бідолахи, що програли, не мали вже на що ставити, і переможці далі стали грати між собою. Нещасливим лишалося тільки стояти, позакладавши руки в кишені, й дивитись. Коли голод припікав, вони скидали картуза перед щасливими й виканючували собі яку-небудь посаду. Подолані почали працювати на переможців, і так воно й досі ведеться, а демократія пішла в непам’ять. Вам, Біллі Робертсе, ніколи не доводилося грати. Це тому, що ваш рід вибув із гри.

— А ваш? — спитав Біллі. — Я щось не бачив, щоб ви грали.

— А мені й не треба. Я іншої масті. Я паразит.

— Що це таке?

— Блоха, деревний кліщ — створіння, що живе чужим коштом. Я — поліп на шкірі робочого люду. Мені не треба грати, не треба працювати. Мій батько залишив мені досить своїх виграшів… О, не розчепірюйте хвоста, мій голубе! Ваші кревні були того ж варті, що й мої. Тільки паші програли, а мої виграли, отож ви і обробляєте мій город.

— Ні, це не так, — заперечив Біллі. — Чоловік з тямущою головою на плечах може й сьогодні виграти…

— На державній землі? — жваво запитав його Гол.

Біллі мовчки проковтнув пілюлю.

— А все-таки можна виграти, — вперто правив він своєї.

— Звісно, перебити роботу в когось іншого. Молодик, та ще з такою кмітливою головою, як у вас, може скрізь знайти роботу. Але подумайте про тих бідолах, що не здолають з вами змагатися. Багато вам трапилося дорогою волоцюг, здатних правити четвернею? А дехто з них замолоду був не дурніший від вас. Та й нема тут чого радіти! До такого докотитись — колись ми грали на цілий континент, а тепер на жалюгідну якусь роботу!

— А все-таки… — знову почав Біллі.

— О, та це у вас у крові, — перебив його не дуже чемно Гол. — А чому б пак і пі? В цій країні грали цілими поколіннями. Воно носилося в повітрі, коли ви народились, і ви дихали ним ціле своє життя. Ви зроду не поставили ані марки в цій грі, а проте ладні розпинатися за неї.

— А що ж ми, нещасливці, маємо робити? — спитала Сексон.

— Заявити в поліцію і припинити гру, — порадив Гол. — Ця гра нечесна.

Сексон насупила брови.

— Робити те, чого не зробили ваші предки, — додав він. — Виборювати справжню демократію.

Вона згадала слова Мерсідіз.

— Одна моя приятелька казала, що демократія — це мана.

— Так, мана в гравецькому вертепі. Мільйони наших школярів вірять у дурнячу байку, як вугляр зробився президентом, і мільйони статечних громадян лягають щовечора спати з цілковитою певністю, що їхній голос щось важить в урядуванні країною.

— Ви говорите достотно, як мій брат Том, — відказала Сексон, не добираючи повністю його думки. — Якщо ми всі вдаримось у політику та ревно добиватимемось чогось кращого, то, може, й досягнемо чогось років за тисячу. А я хочу його тепер… — Сексон жагуче стиснула руки. — Я не можу чекати, я хочу його вже тепер!

— Отож саме це я вам і казав, моє дівчатко. В цьому й біда всіх тих, що програли. Вони не можуть чекати! Вони хочуть негайно і ставки й козиря. Так воно й з вами, і з вашою місячною долиною. Так само і з Біллі, якому аж свербить виграти в мене десять центів у педро — він, либонь, нишком кляне нас за оці теревені.

— Е, та з вас вийшов би непоганий вуличний оратор, — зауважив Біллі.

— Я й був би ним, якби не мусив витрачати брудні батькові гроші. А так мені байдуже. Хай собі пропадають переможені. Якби їхнє опинилося зверху, вони були б не кращі. Всі одним миром мазані — сліпі кажани, голодні свині, смердючі шуліки…

Тут місіс Гол не витримала.

— Перестань, Марку, а то знову занудиш світом.

Гол відкинув чуба й силувано засміявся.

— Ні, занудити я не хочу, — відказав він. — Краще я виграю в Біллі десять центів у педро. Їй-бо, виграю.

Сексон і Біллі розквітли в життєрадісній людяній атмосфері Кармела. Вони виросли у власних очах. Сексон почувала себе чимось більшим за колишню прачку й дружину биндюжника-сопілкаря. Вона вирвалася з тісного кола робітничого побуту на Пайн-стріті. Життя їхнє стало повніше. Їм покращало і фізично, і матеріально, і духовно.

І все це відбивалося на їхніх обличчях та на їхній поведінці. Сексон здавалося, що Біллі зроду не був такий гарний та здоровий. А він божився, що має гарем і що Сексон, його друга жінка, вдвічі краща за ту першу, з якою він одружився. Сексон соромливо призналася, що місіс Гол та інші жінки захоплено милувалися її статурою, коли одного разу вони гуртом купалися у річці Кармел. Вони обступили її, називали Венерою й примушували присідати та прибирати різних поз.

Порівняння з Венерою Біллі зрозумів: у Гола у вітальні стояла така мармурова статуя з відбитими руками, і поет якось пояснив йому, що весь світ обожнює її як ідеал жіночої краси.

— Я завше казав, що ти за пояс заткнеш Анету Келерман. — Біллі промовив це так гордовито, що Сексон почервоніла, затремтіла й заховала своє розпалене лице у нього на грудях.

Чоловіки з їхнього товариства одверто захоплювалися Сексон. Але вона не дурила себе і не втрачала голови, та це й було неможливо, бо кохання її до Біллі щодень зростало. Проте вона й не переоцінювала його. Вона знала, який він, і таким його кохала. Він не розумівся на книжках і на мистецтві, як інші тутешні чоловіки, говорив неправильно і, либонь, так ніколи й не виправить своєї мови. А все-таки вона нізащо у світі не проміняла б його на когось іншого, навіть на Марка Гола з його шляхетним серцем, котрого вона полюбила такою самою любов’ю, як і його дружину.

В Біллі вона знайшла те здоров’я, цілісність та щирість, що їй були дорожчі від усякої книжкової вченості й рахунків у банку. Якраз своїм здоров’ям, цілісністю та щирістю подолав він у суперечці Гола того вечора, коли поета посів песимізм. Біллі подолав його не своєю вченістю, але самою своєю істотою та правдою, якою він дихав. А найкраще було те, що Біллі навіть не завважив своєї перемоги й оплески взяв за добродушний жарт. Проте Сексон це завважила, хоч і не пояснила б, чому саме він переміг; і їй глибоко врізалися в пам’ять слова дружини «Шеллі», коли та з блиском в очах прошепотіла їй на вухо: «О Сексон, ви така щаслива!»

Якби Сексон довелося висловити, що означає для неї Біллі, вона просто сказала б: «Справжній чоловік». Біллі завжди був такий для неї, завжди в ореолі своєї чоловічої гідності, як то й належиться справжньому чоловікові. Вона не могла згадувати без радісних сліз, як він, бува, спокійно заявляє якомусь розлюченому чолов’язі: «Манджай на своїх двох, доки вони ще цілі». Такий був Біллі, її чудовий Біллі! І цей Біллі кохав її. Вона знала це. Знала з того, як билося йому серце, знала, як тільки жінка може знати. Щоправда, тепер він кохав її не так палко, як перше, але багато глибше й дозріліше. Це було життєздатне кохання, хіба що вони повернуться до міста, де гине все гарне в людині, а вищиряє ікла все хиже.

Ранньої весни Марк Гол з дружиною поїхали до Нью-Йорка, двох служників-японців звільнили, і будинок залишився під опікою Сексон з Біллі. Джім Гезард теж подався у свою щорічну подорож до Парижа, і хоч Біллі дуже бракувало його, він і сам-один не кидав плавати у високій воді. Голові верхові коні полишено на відповідальність Біллі, і Сексон пошила собі гарне верхове вбрання з брунастого вельвету, що дуже личив до її волосся. Біллі тепер не ходив на поденне. Працюючи при нагоді на стайні, він заробляв більше, ніж вони витрачали, і волів радше вчити Сексон їздити верхи; удвох вони цілі дні роз’їжджали по околицях Кармела. Особливо полюбляли вони їхати вздовж берега до Монтері, де Біллі вчив Сексон плавати у великому басейні Дель-Монте. А надвечір вони поверталися додому через пагорби. Крім того, Сексон почала вдосвіта ходити з Біллі на полювання, і життя видавалося їм за довге свято.

— Я тобі ось що скажу, — промовив Біллі одного разу до Сексон, коли вони, зупинивши коней, милувалися згори на Кармельську долину. — Я тепер допоки віку не піду до когось працювати за гроші.

— Так, праця — ще не все, — погодилася вона.

— Авжеж-бо ні. Ну от працював би я в Окленді мільйон років биндюжником, і одержував би по мільйону доларів у день, і весь час стирчав би в тому місті. Тобто цілий день на роботу, а для розваги — кіно. Якесь паршиве кіно! Таж наше життя стало тепер таке, що куди там кіно! Краще прожити один такий рік, як тут у Кармелі, і вмерти, аніж тисячу мільйонів років на Пайн-стріті.

Сексон попередила Голів листом, що тільки почнеться літо, вони з Біллі вирушать на пошуки місячної долини.

На щастя, це не порушило поетові планів, бо Бідо, Залізний Чоловік з очима василиска, покинув свої мрії про священство і вирішив стати актором. Він повернувся з католицького коледжу саме вчасно, щоб перейняти у свої руки Голів будинок.

На превелике зворушення Сексон художницька колонія ніяк не хотіла їх відпускати. Власник кармельської стайні пропонував Біллі дев’яносто доларів на місяць. Таку саму пропозицію дістав Біллі й від хазяїна іншої стайні, у Пасіфік-Гроуві.

— Куди шлях торуєте? — привітав Сексон і Біллі несамовитий ірландець-драматург, перестрівши їх на вокзалі в Монтері. Він щойно повернувся з Нью-Йорка.

— До місячної долини! — весело відгукнулася Сексон.

Він глянув на їхні дорожні клунки.

— Їй-бо! — скрикнув він. — Я теж хочу з вами, їй-бо! Візьміть і мене з собою. — Але нараз обличчя його спохмурніло. — А я підписав угоду, — простогнав він. — Три дії!.. Ех, які ж бо ви щасливі!.. Та ще такої благодатної пори!

Розділ XI

— Минулої зими ми пішки причвалали до Монтері, а тепер, диви, з яким шиком виїздимо, — промовив Біллі, коли потяг рушив, і вони вигідно відкинулися на спинки своїх сидінь.

Вони вирішили не повертатися тією самою дорогою, і поїхали залізницею до Сан-Франциско. Марк Гол остеріг їх, що південне підсоння людину розманіжує, тож вони подалися на північ шукати помірнішого клімату.

Намір їхній був перебратися через Сан-Франціську бухту до Сосаліто й помандрувати береговими округами. Гол запевняв, що там справжня батьківщина секвой. Проте, пішовши до вагона для курців викурити цигарку, Біллі випадково сів обіч одного пасажира, якому доля судила круто змінити їхній маршрут. То був темноокий чоловік з енергійними рисами обличчя, — безперечно, єврей. Біллі, пам’ятаючи напучення Сексон при кожній нагоді розпитувати людей, завів з ним розмову. Незабаром він дізнався, що Ганстон, як звали незнайомця, — комісіонер, і побачив, що порозмовляти з ним не завадило б і Сексон. Дочекавшись, коли сусіда допалив сигару, Біллі негайно запросив його до того вагона, де була Сексон. Давніше, до свого побуту в Кармелі, Біллі зроду-віку не відважився б на такий крок, але тепер він навчився поводитися у товаристві багато вільніше.

— Містер Ганстон оце розповідав мені про картопляних королів, — пояснив Біллі, познайомивши Сексон з комісіонером. — А розкажіть-но і їй, містере Ганстоне, про того клишоногого китаягу-гравця, що заробив торік дев’ятнадцять тисяч доларів на селері та спаржі.

— Я розповідав допіру вашому чоловікові, як господарюють китайці на Сан-Хоакіні. Вам варто було б поїхати на ту річку й подивитись. Тепер саме пора, москіти ще не дошкуляють. Ви можете зійти в Блек-Даймонді чи Ентіоку і катером або моторкою поїхати на більші острови — побачите там дуже цікаві ферми. Проїзд коштує недорого, і курсують там дуже великі моторні човни, — от хоч би й «Герцогиня» або «Королівна» — вони завбільшки як пароплави.

— Розкажіть їй про Чжоу Лема, — наполягав Біллі.

Комісіонер відкинувся назад і засміявся.

— Кілька років тому Чжоу Лем був збанкрутілий картяр. У нього не було й цента за душею, та й здоров’я ні на цент. Виснажила його двадцятилітня праця на золотих копальнях, де він перемивав звалища від інших шукачів. Те, що він заробляв, зараз же спускав за картами. До того ж він заборгував триста доларів «Шести компаніям», — знаєте, е така китайська фірма. Не забудьте, що це було тільки сім років тому, — хворість, три сотні боргу й жодного ремества. Тоді Чжоу Лем подався на поденну роботу до Стоктона, де на торфовищах річки Мідл китайське товариство розводило селеру й спаржу. Тут Лем схаменувся й задумався. Двадцять п’ять років прожив він у Сполучених Штатах, занапастив свої молоді сили, а на поворот до Китаю — ні цента не відкладено. А він бачив, як інші земляки в цьому товаристві відкладали гроші й купували акції.

Він і собі почав ощаджувати з платні і по двох роках купив одну акцію в товаристві з тридцяти всього акцій. Це було лишень п’ять років тому. Китайці орендували триста акрів торф’янистого ґрунту в білого, що волів подорожувати по Європі. На прибуток від цієї однієї акції Лем наступного року купив дві акції в іншому акційному товаристві. А ще рік пізніше на прибутки з трьох акцій зорганізував власну компанію. Другого року йому не повелося, і він замалим не пішов з димом. То було вже три роки тому. Коли це раптом небувалий урожай — і на його рахункові чистих чотири тисячі доларів. А ще за рік — уже п’ять тисяч. Торік його прибуток становив чистих дев’ятнадцять тисяч. Що, непогано для старого збанкрутілого Чжоу Лема?

— Справді, — тільки й вирвалося в Сексон.

Бачачи її жваве зацікавлення, комісіонер розохотився далі розповідати.

— А ось ще Сін Кі, — стоктонський картопляний король. Я його добре знаю. Я мав з ним багато справ, але заробив на ньому найменше. Двадцять років тому він був тільки простий кулі і контрабандою прокрався до Штатів. Почав він з поденного, потім торгував городиною — розносив її у двох кошиках, почеплених на ціпку, а опісля відкрив власну крамничку в китайському кварталі Сан-Франциско. Але він мав голову на в’язах і незабаром перейняв усю науку в китайських фермерів, що постачали йому продукти. Зиск у крамниці зростав занадто повільно. Тоді він подався вгору Сан-Хоакіном. Два роки сам нічого майже не робив, тільки-но придивлявся. А потім одним наскоком заорендував тисячу двісті акрів по сім доларів за акр.

— Боже! — вражено вихопився Біллі. — Вісім тисяч чотириста доларів тільки за рік оренди! А я знаю клапоть землі на п’ятсот акрів, що продається по три долари за акр.

— А картопля на ній родить? — спитав Ганстон.

Біллі похитав головою.

— Мабуть, взагалі нічого не родить.

Усі троє засміялися, і комісіонер повів далі:

— Сім доларів це лише за оренду землі. А чи знаєте ви, скільки коштує виорати тисячу двісті акрів?

Біллі повагом кивнув головою.

— Зібрав він того року по сто шістдесят лантухів з акра, — казав далі Ганстон. — Ціна на картоплю була п’ятдесят центів за лантух. Мій батько стояв тоді на чолі нашого концерну, і я знаю все з першого джерела. Сін Кі міг збувати картоплю по п’ятдесят центів і вже й на тому заробити. А що він зробив? Китайці добре знають умови ринку, вони найспритнішого комісіонера можуть переплюнути. Сін Кі придержав картоплю. Коли майже всі поспродувалися, ціна на картоплю пішла в ріст. Сін Кі глузував з наших агентів, коли вони давали йому по шістдесят, сімдесят центів, навіть по долару за лантух. А знаєте, за скільки він продав, нарешті, свою картоплю? По долару шістдесят п’ять центів! Даймо, що собівартість лантуха картоплі була сорок центів. Тисячу двісті на сто шістдесят… стривайте… дванадцять нуль, нуль, дванадцять на шістнадцять — буде сто дев’яносто два… Сто дев’яносто дві тисячі лантухів по долару з чвертю; сто дев’яносто два поділити на чотири буде сорок вісім, плюс сто дев’яносто два, буде двісті сорок… Так-так, — двісті сорок тисяч доларів чистого прибутку за один рік!

— А ще китаєць!.. — у розпачі пробурмотів Біллі й обернувся до Сексон. — Треба нам, білим, забиратись до якоїсь іншої країни. Боже мій, вони ж нас просто з дому вигнали!

— Але звісно, такі зиски рідко бувають, — поспішив додати Ганстон. — В інших округах був неврожай на картоплю, і Сін Кі цим скористався. Пізніше він уже ніколи не мав таких зисків. Проте свій інтерес він рік у рік розширює. Торік він мав чотири тисячі акрів під картоплею, тисячу під спаржею, п’ятсот під селерою та п’ятсот під бобами. А шістсот акрів він приділив для розсади. Якщо одне чи друге не зародить, він чи так чи сяк усього втратити не може.

— Я бачила яблуневі сади на дванадцять тисяч акрів, — мовила Сексон. — І хотіла б побачити чотири тисячі акрів під картоплею.

— І побачиш, — статечно заявив Біллі. — Рушаймо на Сан-Хоакін. Ми зовсім не знаємо своєї країни, тож і не диво, що нас вигнали з дому.

— Там ви побачите багато різних королів, — провадив Ганстон. — Єп Гон Лі — звати його Великий Джім, А Пак, А Ван, потім ще Сіма, японський картопляний король. Він має кілька мільйонів і живе, як принц.

— А чому американці не досягають такого? — спитала Сексон.

— Бо вони, мабуть, не хочуть… Вони самі собі шкодять. Я вам ось що скажу: найприємніше мати справу з китайцем. Китаєць чесний. Його слово для нього закон. Як він береться щось зробити, то обов’язково зробить. А крім того, білі не вміють як слід господарювати. Ще й досі білий фермер цілком задовольняється одним урожаєм за раз і звичайною сівозміною. А добродій китаяга — він не такий, — він вирощує на тому самому клапті землі два урожаї водночас. Я сам бачив: редиска й морква, дві різні культури, на одній грядці.

— Але який же тут сенс? — заперечив Біллі. — Кожна дасть по півурожаю, та й квит!

— А отже й ні! — всміхнувся Ганстон, — Як морква підросте, її треба прополювати. Редиску теж. Але морква росте помалу, а редиска швидко. Доки морква дозріє й розростеться, редиска вже готова і її висмикують з землі. Стає більше місця для моркви, що доходить пізніше. Ото й спробуйте перекрити китаягу!

— Не розумію, чому білий не може робити того самого, що й китаяга, — запротестував Біллі.

— Може, — погодився Ганстон. — Але якраз у тім і річ, що він не робить. Китаєць працює сам безнастанно і землі не дає байдикувати. В нього все до ладу, в нього є система. Хто коли чув, щоб білий фермер вів рахункові книги? А китаєць веде. Він навмання нічого не робить, і будь-якої хвилини знає свої ресурси до останнього цента. І знає ринок. Він береться з обох кінців. Як це він примудряється — хто його відає, тільки запевняю вас, що ринок він знає краще за нас, комісіонерів.

Знову ж таки — китаєць терплячий, але не впертий. Даймо, він зробив помилку, — посадив щось таке, що, як виявляється, не матиме збуту. В таких випадках білий чоловік упреться на своєму, хоч ти гопки скач. А китаєць — він зробить усе, щоб по змозі менше втратити. Земля має родити й давати гроші. Не ремствуючи й не жалкуючи, китаєць, скоро побачить свою помилку, відразу береться за плуга, переорює землю — і садовить щось інше. Він має клей у голові. Він тобі гляне на паросток, що тільки-но вистромився з землі, і скаже, що з цього паростка буде: чи він захиріє, чи зросте, а якщо зросте, то який дасть урожай — добрий, середній чи поганий. Це один кінець. А тепер другий: китаєць регулює своє ростиво. Він пришвидшує достигання городини або стримує, — залежно від ринку. А коли на ринку належний попит — його врожай саме готовий, і він викидає його на ринок.

Розмова з Ганстоном снувалася кілька годин, і що більше розповідав він про китайців та їхнє господарювання, на душі у Сексон ставало все прикріше. Вона не мала сумніву у фактах, але вони її не вабили. Для них не було місця в її місячній долині. Аж коли, нарешті, балакучий єврей висів з потяга, Біллі висловив те, що бентежило Сексон.

— Що ж, ми не китаяги. Ми білі. Якому це китайцеві закортить гасати верхи задля власної втіхи? Чи ти бачила, щоб який китаєць кидався стрімголов у кармельські хвилі?.. Чи то боксував, боровся, бігав наввипередки та стрибав просто заради спорту? Чи ти бачила коли, щоб китаєць брав рушницю на плече, проблукав добрих шість миль і повертався додому щасливий з одним миршавим трусиком? Бо що китаєць робить? Одно працює до нестями! А до всього іншого йому байдуже. Та к лихій годині ту роботу, якщо крім неї нічого в житті не бачити! Я теж попрацював на своїм віку і, може, в роботі не поступлюся будь-кому з них. Але навіщо це? Відтоді, як ми з тобою мандруємо, Сексон, я зрозумів принаймні одне: робота повинна бути найменшою часткою життя. Господи! Якби в житті була сама робота, то краще вже одразу перерізати собі пельку. А я хочу мати і дробовика, й рушницю, й коня під собою. Я не хочу стомлюватися так, щоб не вистачало сили кохати свою жінку. Навіщо це — так багатіти, заробляти двісті сорок тисяч на картоплі?.. Ось хоча б і Рокфеллер. Адже він мусить живитися самим молоком! А мені давай печені й такий шлунок, щоб міг підошву перетравити! І мені треба тебе й удосталь вільного часу Для тебе, й радощів для нас обох! Що то за життя, коли без радощів?

— О Біллі! — скрикнула Сексон. — Я це сама відчула, тільки не могла слів знайти. Воно вже давно мене муляє. Я вже забоялася, що зі мною щось не гаразд, що я не створена для села… Я зовсім не заздрила тим сан-леандрським португальцям. Я не хотіла бути ані на місці далматинців з Пагарської долини, ані на місці місіс Мортімер. І ти теж не хотів. Нам треба місячної долини, де роботи було б не надміру, але вдосталь радощів. І ми шукатимемо її, аж доки не знайдемо. А якщо не знайдемо, то все одно житимем собі й розважатимемось так, як від того часу, коли ми залишили Окленд… Ми ніколи-ніколи не працюватимемо з тобою до нестями, правда?

— Ніколи у світі, — твердо заявив Біллі.

З клунками за плечима вони ввійшли до Блек-Даймонда, сільця з облупленими хатинами, розкиданими далеко одна, від одної. На головній вулиці стояла ковбаня чорної грязюки, ще не висохлої після останнього весняного дощу.

Хідники горбатилися від нерівних сходинок та площадок. Все тут здавалося не американським. Прізвища на вивісках брудних крамничок були такі, що американцеві їх і не вимовити. Єдиний брудний готель держав грек. І скрізь снували греки — смугляві чоловіки в високих чоботях та беретах, простоволосі жінки в строкатих сукнях, ватаги кремезних дітлахів — і все те белькотіло й галасувало чудернацькою мовою, жваво жестикулюючи, як то притаманно середземноморцям.

— Ні! Це не Сполучені Штати… — пробурмотів Біллі.

На березі стояли рибний та спаржевий консервні заводи, де робота аж кипіла, але й там вони марно шукали серед робітників американських облич. Біллі признав, що рахівники й майстри, мабуть, таки з американців. Але решта — то греки, італійці й китайці.

До пароплавної пристані підпливали яскраво розмальовані грецькі човни, вивантажували купи першорядного лосося і відпливали знову.

Нью-Йоркський Канал — як звалася тваниста річка з пристанню, — повертав на захід і на північ, а тоді впадав у спільне річище двох річок — Сакраменто й Сан-Хоакіну.

За пароплавною пристанню був ряд рибальських причалів, де сохли на кілках неводи; і тут, далеко від гомону й шуму чужинецького містечка, Сексон із Біллі поскидали клумаки, вирішивши відпочити. Високий шерехтливий очерет ріс просто з води побіля напівзігнилих паль причалу, де вони розташувалися. Проти містечка лежав довгий плискуватий острів зі смугою тополь, що зубчасто впиралися в небо.

— Точнісінько, як той вітряк на голландській картині у Марка Гола, — зауважила Сексон.

Біллі показав рукою на гирло річки, де поза широким водяним плесом білів гурт маленьких будиночків на тлі мерехтючого пасма невисоких Монтезумських пагорбів.

— Оті будиночки — то Колінсвіль, — пояснив він їй. — Там проходить Сакраменто, і по ньому можна дістатися до Ріо-Вісти, Айлтона, Волнот-Гроува, і взагалі до тих місць, що про них розповідав нам містер Ганстон. Це все острівці й рукави, через які лежить шлях до Сан-Хоакіну.

— Яке ж гарне сонечко, — позіхнула Сексон. — І так тут тихо, хоч і близько до цих чудних чужинців. І подумати тільки!.. По містах у цю саму хвилину люди б’ються і вбивають одне одного через роботу.

Коли-не-коли вдалині проносився пасажирський потяг, і гуркіт його відбивався луною від підніжжя гори Діабело, що вивищувалася тяжкою масою своїх двох горбів, прорізаних лісистими зморшками. А потім знову западала дрімлива тиша, аж доки порушить її далекий вигук чужоземною мовою або мотор рибальського баркаса в гирлі річки.

Кроків за сто від них, біля самого очерету, стояла на якорі принадна біла яхта. Незважаючи на свою мініатюрність, вона видавалася просторою і вигідною. З її комина звивався димок, а на кормі було написано золотими літерами: «Блукач». На даху каюти, ніжачись під сонцем, лежали чоловік і жінка. У жінки на голові був рожевий шарф. Чоловік читав уголос книжку, а вона шила. Обіч них простягся фокстер’єр.

— Цим не треба никати по містах задля щастя, — зауважив Біллі.

З каюти на палубу вийшов японець із куркою в руках, сів на прові й почав патрати курку. Пір’я попливло довгою плетеницею до самого гирла.

— О! Глянь! — скрикнула Сексон. — Він ловить рибу! І волосінь прив’язано до пальця в нього на нозі!

Чоловік відклав книжку на дах і взявся за волосінь, жінка відірвала очі від свого шитва, а фокс загавкав. Чоловік, перебираючи руками, почав витягати волосінь, і на гачкові виявилася добряча рибина. Знявши рибу, чоловік закинув волосінь із новою принадою за борт, кінець її обмотав собі круг пальця ноги і знов заходився читати.

На причал поруч з Біллі й Сексон вийшов ще один японець і гукнув до яхти. В руках він ніс пакунки з м’ясом та городиною; в одній кишені мав листи, а в другій — ранкові газети. Почувши його, перший японець скочив на ноги з недощипаною куркою в руках. Господар щось йому сказав, відклав набік книжку, плигнув у білий човник, причеплений до корми яхти, і повеслував до берега. Під’їхавши до помосту, він склав весла, вхопився за причал і зичливо привітався:

— А я вас знаю, — несподівано скрикнула Сексон, вразивши Біллі. — Ви…

Але враз вона зніяковіла й замовкла.

— Ну, то хто я?.. — підбадьорливо усміхнувся незнайомець.

— Ви — Джек Гастінгс, я певна. Я не раз бачила ваше фото в газетах, коли ви були кореспондентом на російсько-японській війні. Ви написали силу книжок, тільки я жодної не читала.

— І правильно зробили, — похвалив він. — А як вас звати?

Сексон назвала себе й Біллі, а помітивши пильний письменників погляд на їхні клунки, коротко розповіла про мету їхньої мандрівки. Ферма в місячній долині, очевидячки, зацікавила Гастінгса, бо він щось не поспішав іти, хоч японець з усіма своїми пакунками вже сидів у човнику. Коли Сексон згадала йому про Кармел, виявилося, що Гастінгс знає всіх з Голової компанії, а почувши, що Робертси лагодяться до Ріо-Вісти, він зараз же запросив їх до себе на яхту.

— Десь так за годину й ми туди рушаємо, — вигукнув він. — Це чудово! Прошу до нас на яхту. Якщо вітер не підведе, ми там будемо о четвертій пополудні. Прошу в човна. Моя дружина там на яхті, а місіс Гол одна з її найкращих приятельок. Ми саме вертаємося з Південної Америки, а ні, то ви нас обов’язково побачили б у Кармелі. Гол писав нам про вас обох.

Удруге на своєму віку їхала Сексон маленьким човником, а «Блукач» був першою яхтою, що на неї вона ступила. Дружина письменника, яку він звав Кларою, щиро привітала їх; між нею та Сексон одразу ж постала велика симпатія. Вони обидві були надзвичайно схожі одна на одну, і Гастінгсові це скоро впало в око. Він поставив їх поруч, пильно оглянув їхні очі, уста, вуха, порівняв у них руки, волосся й литки і забожився, що загинула його найукоханіша мрія — він вважав бо, що природа, створивши Клару, розбила форму, в якій її вилила.

Клара тоді заявила, що, мабуть, природа вилила її й Сексон в одній формі, і вони почали порівнювати свої біографії. Обидві були піонерського роду. Виявилося, що Кларина мати теж перебралася через прерії в запряженому волами фургоні й зимувала в Солт-Лейк-Сіті, — теж, як мати Сексон. У цій мормонській твердині Кларина мати разом зі своїми сестрами відкрила першу школу для не-мормонських дітей. І якщо батько Сексон брав участь у повстанні Ведмежого Стяга у Сономі, то Кларин батько в тій самій Сономі зібрав загін під час Громадянської війни і дістався з ним на схід до Солт-Лейк-Сіті, де його призначено комендантом військової поліції, коли там спалахнув мормонський заколот. А на додаток до всього Клара принесла з каюти таке самісіньке, як і в Сексон, укулеле з дерева коа, і вони разом заспівали «Гонолульського шибеника».

Гастінгс вирішив пообідати (він вживав старомодну назву для полуденної страви) до відплиття. Опинившись у маленькій каюті, Сексон була вражена її несподіваним комфортом.

Тут було так низько, що Біллі мало не впирався головою в стелю. Приміщення переділяла навпіл перегородка, до якої було припасовано стола, що за нього вони сіли обідати. Вкриті ясно-зеленою матерією низькі койки вподовж каюти правили за стільці. Розсунута на день штора — запиналася на ніч, і частина каюти перетворювалась на спальню місіс Гастінгс. По другий бік перегородки спали двоє японців, а на прові, під палубою — містився камбуз. Він був дуже тісний, і кок ледве в ньому повертався, та й то мусив кухарювати навпочіпки. Другий японець, що приставив на яхту пакунки, услуговував до столу.

— Отож вони ходять і шукають ферми в місячній долині, — закінчив Гастінгс свою розповідь дружині про мандри Сексон та Біллі.

— О! А хіба ви не знаєте?.. — скрикнула вона; але чоловік владно стримав її.

— Послухайте-но, — звернувся він до гостей. — В цій ідеї про місячну долину дещо є, але я вам поки що не скажу, що саме. Це таємниця. У нас є ранчо в Сономській долині, миль за вісім від міста Сономи, де колись воювали батьки наших дівчат, і якщо ви завітаєте на це ранчо, то довідаєтесь про цю таємницю. Слово честі, вона щільно пов’язана з вашою місячною долиною… Правда, друзяко? — (Це так подружжя Гастінгсів зверталось одне до одного).

Клара всміхнулася, засміялася й кивнула головою.

— А може, наша долина саме та, якої ви шукаєте? — сказала вона.

Але Гастінгс похитав головою, наказуючи їй мовчати. Клара перевела свою увагу на фокстер’єра, щоб він попрохав у неї шматочок м’яса.

— Його звати Пегі, — пояснила вона Сексон. — Коли ми були в Океанії, то мали двох ірландських тер’єрів, брата й сестру, але вони подохли. Ми звали їх Пегі й Посум. Цього собаку ми назвали в честь того Пегі.

Біллі був дуже вражений, коли побачив, як легко керувати «Блукачем». Доки гості й господарі сиділи за столом, Гастінгс наказав обидвом японцям вийти на палубу. Біллі чув, як ті попустили фали, відкинули кодоли й підняли кітву. За кілька хвилин один з японців гукнув униз: «Готово!» — і всі висипали на палубу. Хвилина-друга, і головне вітрило було підняте. Потім кухар зі служником заходилися біля кітви, і доки один закріпляв її, другий наставляв клівера. Гастінгс, стоячи за штурвалом, поправив шкот. «Блукач» зрушив з місця, вітрила його напнулися і, трохи накренившись, він поплив по водяному плесу до гирла річки. Японці склали фали в бухту й пішли вниз обідати.

— Приплив тільки починається. — Гастінгс показав на смугастого буя, що злегка похитувався коло берега.

Білі будиночки Колінсвіля, до яких вони наближалися, зникли за плескуватим островом, але довге пасмо Монтезумських пагорбів усе так само дрімало на недосяжній далині крайобрію.

Коли «Блукач» поминув гирло Монтезуми й увійшов у Сакраменто, вони опинилися зовсім близько від Колінсвіля. Сексон заплескала в долоні.

— Чисто, як лялькові будиночки з картону! — скрикнула вона. — А оті хвилясті лани за ними — наче намальовані.

Вони пропливали повз баржі та плавучі рибальські будиночки, причалені в очереті, де й самі рибалки, і жінки та діти були смагляві й темноокі, виглядом немов чужинці. Йдучи проти течії, «Блукач» поминав землечерпалки, що вигризали пісок з дна річки й громадили його високими дамбами на береги. Масиви лознякових щитів у сотні ярдів завдовжки були настелені на укоси й закріплені сталевими тросами та тисячами кубометрів бетону. Лоза швидко закорінюється, пояснив Гастінгс, тож доки щити перегниють, нове коріння вже стримуватиме пісок, і насип не зсуватиметься вниз.

— Це, мабуть, коштує грубі гроші, — зауважив Біллі.

— Земля того варта, — відказав Гастінгс. — На цих островах найродючіший ґрунт у світі. Ця частина Каліфорнії нагадує Голландію. Ви не повірите, але рівень води, що по ній ми оце пливемо, вищий за рівень суходолу. Ці острівці наче діряві човни: їх паклюють, латають, день і ніч випомповують з них воду. Однак вони виправдують себе. Цілком.

Навкруги нічого не було видно, крім землечерпалок, густого лозняку, куп мокрого піску та ще гори Діабело на півдні. Час від часу пропливав катер і поміж дерев пролітали блакитні чаплі.

— Тут, мабуть, дуже безлюдно, — зауважила Сексон.

Гастінгс засміявся й запевнив її, що вона незабаром змінить свою думку. Він розповів їм багато про тутешні землі, а потім перейшов на те, як тут господарюють на орендованих ділянках. Сексон навела його на цю тему своїми словами про зголоднілих на землю англосаксів.

— Свинота, що паскудить землю! — випалив він. — Так ми повелися в цій країні. Один старий фермер сказав професорові з агрономічної експериментальної станції: «Пощо вчити мене, як господарювати? Хіба я сам усього не знаю? Не дурно ж я на своєму віку аж три ферми перевів!» Оце такі розумники спустошили Нову Англію. Скільки там земель знову здичавіло! В одному штаті так багато розвелося оленів, що просто стерпу немає. Десятки тисяч ферм стоять спорожнілі. Я колись переглядав такі списки в кількох штатах — у Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Массачусетсі, Конектікаті. Всіх їх продається в півціни. Тих грошей не вистачило б навіть покрити витрат, ну а земля йде ні за що, задарма.

І не думайте: в Техасі, в Міссурі, в Канзасі і навіть у нас у Каліфорнії теж так само плюндрують і виснажують землю. Хоча б ця сама оренда. Недалеко від нас є ранчо, земля там коштувала колись близько ста двадцяти п’ятьох доларів за акр і була того варта. Коли старий власник помер, його син віддав спадщину в оренду португальцеві, а сам перебрався до міста. За п’ять років португалець зібрав вершки й видушив з землі всі соки. Другий португалець заорендував землю на три роки, і тепер ферма давала вже тільки чверть колишніх прибутків. Третього орендаря-португальця не знайшлося на ту землю. Вона була виснажена геть-чисто. Як помер старий, ранчо коштувало п’ятдесят тисяч доларів. А син кінець кінцем збув його за одинадцять. Та що там казати! Я бачив ділянки, що спершу давали по дванадцять відсотків прибутку, а після річного господарювання орендарі ледь-ледь спромогалися на один відсоток з чвертю.

— В нашій долині та сама картина, — додала місіс Гастінгс. — Усі старі ферми занепадають. Ну ось хоча б ферма Ебел, — правда, друзяко? — Її чоловік промовисто кивнув головою. — Коли ми вперше побачили її, то була не ферма, а справжній рай: греблі й ставки, запашні луги, чудові сінокоси, виноградники на пагорбах, сотні акрів розкішного пасовища, затишні соснові й дубові гаї, муровані винарня й комори, біля будинку — сад… Одне слово, цілі години можна про цю садибу розповідати. Але коли місіс Бел померла — родина роз’їхалася хто куди і ферму стали здавати в оренду. Тепер там руїна. Дерева вирубано й продано на дрова. Від виноградника залишився тільки клаптик — тільки на власну потребу теперішньому орендареві-італійцеві, що з бідою тримає на решті садиби казна-яку молочну ферму. Торік я проїздила там верхи і, повірите, плакала… Чудовий фруктовий сад здичавів і заріс бур’яном. Ринв не прочищали, дощ промив собі шпарини всередину, бантини поперегнивали, і велика мурована комора завалилася. Частина винарні теж завалилася, а другу її половину обернули на корівник. А сам будинок — просто слів не знайдеш!

— Це стало професією, — додав Гастінгс. — Такі «кочівники» заорендують землю на кілька років, виснажать її дощенту, а там ізнову мандрують куди-інде. Вони не з того тіста, що чужинці — китайці, чи японці, чи ще хто. Вони просто ледарі, волоцюги, оспалі людці, що обдеруть ділянку, і далі, обдеруть, і далі. Португальці чи італійці не такі. Вони приїздять до нас без щербатого цента за душею і працюють у своїх компатріотів, доки не обживуться і не вивчать мови. Вони не кочівники. Вони прагнуть власної землі, люблять її, дбають за неї і силкуються зберегти. Але як придбати ту землю? Ощаджувати з заробітку — довга річ. Є швидкий шлях — оренда. За три роки вони витискують досить із чужої землі, щоб стати на власні ноги. Це чисте блюзнірство, це справжнє ґвалтування землі, — але хіба що вдієш? Так уже повелося в Штатах.

Гастінгс раптом повернувся до Біллі.

— Слухайте-но, Робертсе. Ви з жінкою шукаєте клаптя землі. Вам прикро її треба. Я дам вам пораду, тверезу сувору пораду: заорендуйте собі ферму, таку, де старі господарі повмирали, а дочки й сини занадто розпаніли, щоб жити на селі. Вибийте з ферми все до останнього долара, не ремонтуйте нічого, і за три роки матимете гроші на власну ферму. А тоді перегорніть сторінку життя і любіть свою власну землю. Плекайте її. За кожен долар, укладений в неї, вона вам поверне два. І не тримайте в себе жодного дрантя. Нехай коні, корови, свині, кури чи там смородина — нехай усе у вас буде першорядне.

— Але ж це бридко! — скрикнула Сексон. — Це бридка порада!

— Ми живемо в бридкі часи, — похмуро всміхнувся Гастінгс. — Загальне виснаження землі — національний злочин Сполучених Штатів. Якби я не був абсолютно певен, що цю саму землю замість вашого чоловіка обдере якийсь португалець чи італієць, я не давав би йому такої поради. Ледь отабориться в нас отакий чужинець, і вже викликає до себе своїх братів, сестер, кузенів, тіток. Якби вас мучила згага, а перед вами горів винний склеп і запашне рейнське вино лилося річкою, невже ви не простигли б руки зачерпнути його? Отож наш національний склеп горить з усіх кінців, і гине безліч гарних речей. Не ловіть гав, хапайте, що можна! А ні, то все розберуть іммігранти.

— О, ви не знаєте мого чоловіка, — поспішила пояснити місіс Гастінгс. — Він увесь час на ранчо присвячує вдосконаленню нашого господарства. Ми маємо понад тисячу акрів самого лісу, і він доглядає його, мов хірург, і не попустить бодай деревця зрубати без свого дозволу. Він посадив ще сто тисяч дерев. І все викопує канави, щоб спинити ерозію ґрунту, і провадить різні досліди з кормовими травами. І раз у раз прикуповує сусідні занехаяні ферми та починає відроджувати життєздатність ґрунту.

— Отож я знаю, що кажу, — перехопив їй мову Гастінгс. — І своєї поради я не змінюю. Я люблю землю, але якби завтра мені скрута, я з чистим сумлінням занапастив би п’ятсот акрів, щоб придбати власних двадцять п’ять. Коли ви будете в Сономській долині, загляньте до мене, і я вас познайомлю з усією грою, як вона виглядає з обох кінців. Я покажу вам і відновлення, і руйнування. Якщо ви натрапите на якусь приречену ферму, — хапайте її і вичавте з неї все для себе.

— Тож він і заставив усе, що мав, — засміялася місіс Гастінгс, — щоб вирвати п’ятсот акрів лісу з рук вуглярів.

Попереду на лівому березі Сакраменто, де танула на обрії стяга Монтезумських пагорбів, виступив Ріо-Віста. «Блукач» легко плив по спокійній воді повз пристані, рибальські помости та склади. Обидва японці вийшли на прову. На Гастінгсову команду клівер спустили, і яхту підхопило вітром, доки Гастінгс не гукнув: «Кинути кітву!» Якір занурився у воду, і «Блукач» підійшов так близько до берега, аж опинився під навислими лозами.

— Вище по течії ми пристаємо просто до берега, і коли прокидаємось уранці, гілля дерев заглядає в саму каюту.

— О-о, — промурмотіла Сексон і показала на свій зап’ясток, де вискочив пухирчик. — Дивіться, москіт!

— Зарано для них, — відказав Гастінгс. — Та пізніше вони дошкулятимуть нестерпно. Їх буває така хмара, що й клівера не розправиш.

Сексон була занадто недосвідчена в мореплавстві, щоб оцінити гіперболу, але Біллі зрозумів і всміхнувся.

— В місячній долині немає москітів, — заявила вона.

— Ніколи немає, — підтвердила місіс Гастінгс, а чоловік її почав висловлювати щирий жаль, що їхня каюта занадто мала і нема де притулити гостей на ніч.

По насипу гнала машина, і хлопці та дівчата з неї загукали до Сексон, Біллі й Гастінгса, що підпливали до берега човником: «Гей, братва!» Гастінгс гукнув їм у відповідь: «Гей, братва!»; і Сексон, милуючись хлопчачим виразом його засмаглого обличчя, згадала хлопчачі витівки Марка Гола та його кармельського гурту.

Розділ XII

Перекинувшись через Сакраменто старосвітським поромом, трохи вище від Ріо-Вісти, Сексон і Біллі опинилися в річковому краї. Те, що Сексон побачила з насипу, вразило її безмежно. Внизу, нижче за рівень річки, простелилася широка, скільки око сягає, рівнина. На всі боки бігли шляхи, і Сексон побачила безліч фермерських будинків, про існування яких вона й не здогадувалась, пливучи за кілька кроків звідси — пустельною річкою, затіненою лозами.

Три тижні перебули Сексон і Біллі на цих родючих островах, мешканці яких день і ніч зводили греблі та випомповували воду, щоб їх не затопило.

Одноманітність краєвиду цієї багатющої землі незмінно порушувала тільки гора Діабело: її нерівна вершина дрімала під полуденним сонцем, громадилася на призахідному небі, примарою проступала крізь сріблясту млу передсвіту. Деколи пішки, частіше моторками, Сексон і Біллі звідали вздовж і впоперек усе надріччя, — аж до торф’янистих земель на річці Мідл, униз по Сан-Хоакіну до Ентіока, і вгору по Джорджіані-річці до Волнот-Гроува на Сакраменто. Здавалося, вони заблукали в зовсім чужу країну. Тисячі людей працювали тут на своєму ґрунті, не розгинаючи спини, а проте Сексон і Біллі знали, що можна за цілий день дороги не спіткати живої душі, що розмовляла б по-англійському. Часом їм траплялися села, де жили самі китайці або японці чи італійці, португальці, індуси, корейці, норвежці, данці, французи, вірмени, слов’яни — мало не всі національності, крім американців. Одного американця вони спіткали на березі Джорджіани — той ледве животів, ловлячи рибу незаконним способом. Інший американець, котрий трапився їм, був мандрівний пасічник, що сипав прокляття, коли мова заходила про політику. У Волнот-Гроуві, де кишма кишіло люду, американцями були тільки крамар, шинкар, різник, доглядач на розвідному мості та поромник. А проте в цьому самому Волнот-Гроуві було два заможні міста — одне китайське, друге японське. Більша частина землі належала американцям, що жили десь далеко і поступово спродували її чужинцям.

Саме коли Сексон з Біллі на пароплаві «Апаш» вирушали до Сакраменто, в японському місті зчинився страшний ґвалт — заколот чи то свято, вони так і не зрозуміли.

— З дому нас уже вигнали, — обурювався Біллі. — А скоро ще й у шию натовчуть.

— В місячній долині такого не буде, — підбадьорювала його Сексон.

Але Біллі годі було втішити.

— А ніхто ж із цих проклятих чужинців не вміє так правити четвернею, як я!.. — і додав за хвильку: — Але обробляти землю вони вміють.

Дивлячись на його похмуре обличчя, Сексон раптом згадалася літографія, яку вона бачила в дитинстві: оздоблений пір’ям татуйований індіянин з прерій сидить на коні і вражено дивиться на потяг, що мчить щойно прокладеною колією. Індіянин розгубився перед потоком нового життя, яке принесло з собою залізницю. Сексон подумала: невже Біллі й таких, як він, теж має знести новий потік напрочуд працьовитого життя, що ринуло до Америки з Азії та Європи?

В Сакраменто вони перебули два тижні. Біллі став на роботу за биндюжника й заробив на дальшу дорогу. Вони звикли до життя в Окленді та в Кармелі близько моря і без нього почувалися недобре. В Сакраменто було занадто гаряче, на їхню думку, і вони подалися вподовж залізниці на захід, через болотяну околицю до Девісвіля. Звідси звернули на північ, до вабливого Вудленду, де Біллі найнявся на якийсь час на ферму возити фрукти, а Сексон, насилу вирвавши в нього дозвіл, і сама попрацювала кілька днів на збиранні садовини. Сексон загадково мовчала, на віщо витратить зароблені гроші. Біллі подратував її трохи, але незабаром забув про це. А Сексон і слова не сказала про грошовий переказ та голубу квитанцію, переслану в листі Бедові Строзерсу.

Спека почала й у Вудленді допікати. Біллі заявив, що вони кудись заблукали від того краю, де вночі треба загортатися в укривала.

— І секвої тут немає, — скаржилася Сексон. — Нам треба податися на захід, до узбережжя. Там ми знайдемо місячну долину.

З Вудленду вони пішли путівцями на південний захід, до фруктового раю — Веквіля. Тут Біллі теж став на роботу: збирати фрукти, потім хурманувати; і тут же таки Сексон одержала листа й невеличкий пакунок від Беда Строзерса. Коли Біллі повернувся з роботи, Сексон попрохала його постояти хвилинку й заплющити очі. Пошарудівши трохи, вона почала щось прикріплювати до його робочої блузи. Чимось таким, наче шпилькою, кольнуло Біллі в груди, він забурчав, але Сексон засміялася й заборонила йому розплющувати очі.

— Заплющуй очі й давай руку, тоді побачиш мою штуку, — заспівала вона й поцілувала його.

Розплющивши очі, сторопілий Біллі побачив на своїй заяложеній блузі золоті медалі, які він заставив у ломбарді того дня, коли вони пішли до кіно і вирішили залишити місто.

— Ах ти моє хитре малятко! — скрикнув він, хапаючи її в обійми. — Так ось на що ти протриндила свій заробіток! А я й не того… Ану-но сюди!

Тут Сексон відчула на собі всю любу їй силу його м’язів; він обіймався й борюкався з нею, аж доки не збігла кава і Сексон не довелося кинутись її рятувати.

— По правді кажучи, я завше трохи пишався ними, — казав Біллі, скручуючи цигарку по вечері: — Вони мені нагадують мої молодощі, коли я так любив боксувати. Я був тоді хлопчак… А знаєш, я зовсім про них забув. Окленд від нас тепер за десять тисяч миль, за тисячу років!

— Ну то ось це поверне тебе до нього. — Із цими словами Сексон розгорнула Бедового листа і прочитала вголос.

Гадаючи, що Біллі знає, чим скінчився страйк, Бед зупинявся тільки на подробицях: кого прийнято назад на роботу, а хто потрапив до чорних списків. На превелике диво самого Беда, його взяли назад до стаєнь, і тепер він править Біллиними кіньми. Але ще неймовірнішою була інша новина. Колишній старший візник Західно-Оклендських стаєнь помер, а обидва його наступники нічого не тямлять. Одне слово, хазяїн розмовляв сьогодні з Бедом — мовляв, він дуже жалкує, що Біллі зник.

«Не думай, що він не знає про твої вибрики, — писав далі Бед. — Головою ручуся, що він перерахує всіх скебів, яких ти потолочив. А проте ось що він мені сказав: — Якщо ви не можете дати мені його адреси, Строзерсе, то напишіть самі йому — хай повертається до мене. Я наставлю його за старшого в стайнях і дам сто двадцять п’ять доларів на місяць».

Сексон замовкла, з затаєним острахом чекаючи на Біллині враження від листа. Біллі простягся на траві, підперши голову рукою, і замислено пускав кільцями дим з цигарки. Червонуваті відблиски багаття відбивалися на його золотих медалях; пазуха його дешевої блузи була розхристана, з-за неї виглядала гладенька шкіра й дужі мускулясті груди. Він глянув навколо: на розвішані укривала, на багаття, на закурений побитий кавник, на щербату сокиру, загнану в пеньок, і потім на Сексон. Його погляд лагідно оповив її всю і зупинився на ній запитливо. Але Сексон мовчала.

— Що ж, — промовив він урешті, — тоді напиши Бедові, хай і не нагадує мені за того негідника… А я тим часом пошлю йому гроші, щоб викупив мого годинника. Ти тільки вирахуй, чи багато там відсотків набігло. А пальто хай собі гниє у них!

Одначе не все було гаразд: палюча спека виснажувала їм тіло, гнітила мозок. Вони обоє змарніли. Біллі казав, що їхня шкіра починає тріщати. Тим-то вони забрали свої клунки на плечі й подалися на захід через пустельні гори. У долині Берієса від миготіння розпаленого повітря їм почало крутитися в голові й в очах. Далі вони йшли тільки вже на світанні та присмерком. Але простували весь час на захід, і, перехопившись ще через кілька кряжів, опинилися в чарівній долині Напа. За нею лежала Сономська долина, куди запрошував їх на своє ранчо Гастінгс. Вони обов’язково завітали б до нього, якби Біллі випадково не вичитав у газеті, що письменник виїхав до Мексики, де на той час вибухла якась революція.

— Що ж, побачимося пізніше, — вирішив Біллі, коли вони звернули на північний захід, повз виноградники й сади Напської долини.

— Ми наче той мільйонер, що про нього любив співати Берт, — тільки ми тринькаємо не гроші, а час. Нам однаково добре будь-куди йти, тільки на захід краще.

В Напській долині Біллі тричі відмовлявся від роботи. За Санта-Геленою Сексон аж підскочила з радощів, угледівши секвої у невеликих каньйонах, які прорізували західні схили гірського пасма. В Калістозі, там, де кінчалася залізниця, вони надибали запряжені шестернею диліжанси, що сполучали Калістогу з Мідлтауном та Лоуер-Лейком. Біллі й Сексон порадилися, куди їм рушати далі. Дорога, якою їздили диліжанси, вела до округи Лейк, а не до моря, тож вони подалися на захід через гори в долину річки Рашн і вийшли біля Гелдсберга. Вони забарилися трохи в цій родючій долині, вкритій хмелем, хоча Біллі з презирством відмовився працювати поруч з індіянами, японцями та китайцями.

— Я б і години не витримав обіч них — так би й заїхав котромусь у макітру, — пояснив він. — Та й ця Рашн — така гарна річка. Нумо розташуймося тут і поплаваймо!

Повільно бралися вони на північ широкою родючою долиною, щасливі й безжурні, забувши про всяку роботу, а місячна долина маячіла перед ними золотою, але здійсненною колись у далині мрією. У Кловердейлі Біллі пощастило. Через недуги та якісь прикрі несподіванки у міських стайнях бракувало кучера. Щодня потяг висипав силу пасажирів, які прямували до Гайзерса, і ось Біллі, не довго думаючи, сів на передок і взявся правити шестірнею, перевозячи гірськими дорогами повні диліжанси точно за графіком. Коли він їхав удруге, поруч із ним на високому передку сиділа Сексон. Наприкінці другого тижня повернувся на роботу колишній кучер. Біллі відмовився від постійної роботи, забрав свою платню, і вони рушили далі на північ.

Сексон підібрала дорогою щеня фокстер’єра і назвала його Посум на честь собаки місіс Гастінгс. Воно було ще таке мале, що скоро почало накульгувати, і Сексон мусила взяти його на руки, аж доки Біллі не посадив щеня собі на клунок, який ніс за плечима, і одразу забурчав, що воно вискубе йому все волосся на потилиці.

Вони проминули мальовничі виноградники Есті, коли збирання винограду вже кінчалось, і ввійшли до Юкаї, змокнувши до рубця під першим зимовим дощем.

— Ти пригадуєш, Сексон, — озвався Біллі, — як хутко мчав «Блукач» по воді? Отак і літо минулося непомітно. Час нам знайти собі притулок на зиму. Це містечко виглядає зовсім не зле. Передусім ми візьмемо собі на ніч кімнатку й обсушимося. А взавтра я піду на вивідки по стайнях; якщо підшукаю щось, ми наймемо собі халупку і тоді зможемо цілу зиму розкидати розумом, куди податися на той рік.

Розділ XIII

Ця зима минула куди менш цікаво за попередню, і Сексон ще дужче почала цінувати кармельське товариство. В Юкаї вона зав’язала лише кілька поверхових знайомств. Тутешні мешканці скидалися на відомий їй оклендський робітничий люд, а котрі заможніші, — ті трималися осібно та роз’їжджали в автомобілях. Не було тут так, як в артистичній колонії, де товаришували одне з одним без уваги, в кого скільки грошей.

Проте, порівнюючи з оклендським життям, ця зима була все-таки приємніша. Біллі не дістав постійної роботи, і тому вони багато часу перебували разом і дружньо й щасливо жили душа в душу у своєму маленькому, винайнятому на зиму котеджі. Біллі траплялася лиш принагідна робота на найбільшій стайні в місті; отож, мавши чимало вільного часу, він заходився торгувати кіньми.

То була непевна справа і не раз він зазнавав краху, — а одначе з їхнього столу ніколи не зникали біфштекс чи кава, та й одежі їм не бракувало.

— Ну й чортячі фермери! — засміявся Біллі одного разу, коли його особливо спритно одурено. — Гав вони не ловлять. Улітку винаймають дачі, а взимку торгують кіньми, та ще й обкручують один одного. І знаєш, Сексон, вони мене дечого навчили. Я вже тепер не ловитиму гав і не дам, щоб моєї поли вчепилися. Маєш, отже, ще одно ремесло у твого чоловіченька. Тепер я будь-де зможу перебитися торгівлею кіньми.

Біллі часом користувався запасними кіньми зі стайні і брав із собою Сексон у свої комерційні експедиції, об’їздивши таким чином усю околицю. Сексон бувала з ним і тоді, коли він їздив продавати коні за чиїмось дорученням, і поступово в їхніх головах сама по собі почала зростати нова думка щодо їхніх дальших мандрів. Біллі перший висловив її.

— Я оце недавно набачив цікаву штуку в місті, — почав Біллі, — і ввесь час думаю про неї. І не пробуй вгадати, що це за штука, бо не вгадаєш. Я сам тобі розкажу: пречудовий фургон, такий, що кращого й не уявити. По-перше, — якість! Міцний-міцнющий. Його зроблено на замовлення аж над Пюджет-Саундом, і сюди він доїхав цілісінький. Ні дороги, ні пригоди не боїться. Паруб’яга, що замовляв його, слабував на сухоти. Разом з ним їхали в цьому фургоні лікар і кухар, доки він не врізав дуба тут, в Юкаї, два роки тому. От якби ти побачила той фургон!.. Усе там передбачено, все припасовано як слід, для кожної речі своє місце, — справжня хата на колесах. Далебі, якби нам купити його, та ще зо дві конячинки, — ми з тобою подорожували б, як королі, і їхали б на будь-яку погоду.

— О, Біллі!.. Я ж про це мріяла цілу зиму! Це було б пречудово! І… бачиш, у дорозі ти часом хоч-не-хоч забуваєш, яка в тебе гарненька жіночка… а у фургоні я могла б краще себе глядіти…

У Білових голубих очах промайнула тепла лагідна хмарка, і він спокійно промовив:

— Я вже думав про це.

— І ти можеш узяти з собою і рушницю, і дробовик, і рибальські снасті, й усяку всячину, — провадила вона хапливо. — І добру сокиру замість цього топірця, що так тебе дратує. І Посум зможе сидіти й відпочивати… І… Та хіба ж ми зможемо купити його?.. Скільки за нього правлять?

— Півтораста доларів, — відповів Біллі. — Задурно, кажу тобі. Його просто хочуть позбутися. Він коштував щонайменше чотириста доларів, я вже на цьому знаюся. Якщо в мене вигорить з Кесвеловою шестернею… Я саме сьогодні почав переговори з покупцем. Якщо він купить ті коні, — знаєш, кому він їх пошле? Моєму колишньому хазяїнові — просто в оклендські стайні. Подорожуючи, як оце ми робимо, я можу залагоджувати й різні справи. Якщо хазяїн захоче, то я постачатиму йому коней. Тільки йому доведеться довіряти мені великі суми, а не знаю, чи він на таке пристане, — він же знає, скількох його скебів я перекалічив.

— Якщо він ладен довірити тобі свої стайні, то не побоїться довірити й гроші, — відказала Сексон.

Біллі скромно знизав плечима.

— Ну, в кожному разі, якщо мені пощастить продати Кесвелову шестерню, ми можемо заборгувати за місяць і купити цей фургон.

— А коней? — запитала Сексон.

— Їх — пізніше, якщо дістану постійну роботу на два-три місяці. Погано тільки, що це затягнеться й на добрий шмат літа. Але ходімо до міста, я покажу тобі фургона.

Побачивши фургон, Сексон так запалилася, що цілу ніч не спала, поринувши в замрію. Кінець кінцем Кесвелову шестірню було продано, сплату місячних рахунків відкладено, і фургон перейшов у власність Робертсів.

Одного дощовитого ранку, два тижні опісля, тільки-но Біллі вийшов з дому, збираючись на цілий день на село по коні, як незабаром і повернувся.

— Збирайся! — гукнув він до Сексон з вулиці. — Вдягнись і виходь. Я маю щось тобі показати.

Вони поїхали до стайні в місті, і Біллі провів Сексон у великий критий задвірок. Там Біллі вивів перед неї пару міцних кобил, гнідих у яблуках, зі світлими гривами й хвостами.

— О, які красуні! Які красуні! — скрикнула Сексон, щокою притискаючись до оксамитної морди однієї кобили, тим часом як друга ревниво сопіла над самим її вухом.

— А хіба ж ні? — озвався Біллі, водячи кобил по дворі перед її зачарованими очима. — Кожна важить тисячу триста п’ятдесят фунтів — вони такі стрункі, що ніхто б і не подумав. Я й сам не йняв віри, доки не поставив на вагу. Разом важать дві тисячі сімсот сім фунтів. Два дні тому я їх випробував: добра вдача, ніякого ґанджу, трудящі, звиклі до автомобілів і все таке. Ну, Сексон, як би вони виглядали в нашому фургоні?

Вабливий образ виринув у Сексон перед очима, але вона сумно похитала головою.

— Триста доларів готівкою — і вони наші, — провадив далі Біллі. — І це остаточна ціна. Власникові припекло грошей, він хоче чим швидше продати. Повір мені, Сексон, у місті на аукціоні така пара потягне п’ять сотень. Рідні сестри, обидві кобили, п’яти- й шестилітка, чистої бельгійської крові, матка їхня — премійована, я певно знаю. Триста доларів — і вони наші; власник згоден чекати три дні.

Жаль в очах Сексон змінився обуренням.

— Навіщо ти показав їх мені? Ти знаєш, що трьох сотень у нас нема. В мене вдома самих шість доларів, а ти й стількох не маєш.

— Може, ти гадаєш, що я лише задля цього й привів тебе сюди? — загадково відказав Біллі. — Ну, то ти помиляєшся.

Він замовк і облизав губи, зніяковіло переступаючи з ноги на ногу.

— Тепер слухай, і доки я не скінчу — ні пари з уст. Гаразд?

Сексон кивнула головою.

— Ні пари з уст?

Сексон знову слухняно кивнула головою.

— Отже, так, — почав нерішуче Біллі. — З Фріско приїхав сюди один парубійко, на прізвисько Молодий Сандо і Гордість Телеграф-Гілу. Він боксер у важкій вазі і мав виступити в суботу ввечері проти Монтанця Реда, та тільки Монтанець звихнув собі вчора руку, тренуючись перед виступом. Організатори про це ані гугу. Бачиш, квитки геть-чисто всі розпродано і в суботу в цирку буде стовковище. Отож аби не повертати публіці грошей, вони випустять замість Монтанця мене. Я — ніби темна конячка. Ніхто мене не зна, навіть і Молодий Сандо. Він прийшов на ринг після мене. Я вдаватиму такого собі селюка-аматора, і назвуся, ну, хоча б Кінь Робертс.

Ні, ні, ще не все. Переможець дістане триста доларів готівкою. Та кажу ж тобі, помовч! Це певне діло — все одно, що п’яного пограбувати. Цей Сандо добрий боксер і все в нього гаразд. Я знаю його з газет. Тільки йому бракує кмітливості. Я неповороткий — знаю, так зате яг макітра в мене варить, і боксую я обома руками. Сандо в мене отут, у жмені, — то вже не сумнівайся!

Тепер ти вирішуй. Скажеш — «так» — коні наші; скажеш «ні» — так і буде, я наймаюся чистити стайні, щоб заробити на пару шкап. Але пам’ятай, Сексон, не на коней, а на шкап. Тільки не на мене зараз дивися, а на коней. І добре їх роздивися.

З болісним ваганням в очах глянула Сексон на чудових красунь.

— Їх звати Гезл і Геті, — лукаво докинув Біллі. — Коли вони будуть наші, ми назвемо їх Ге-Ге.

Але Сексон забула про коней і бачила перед собою лише покалічене Біллине тіло, як того вечора після змагання з Чиказьким Страхіттям. Вона хотіла щось заперечити, але Біллі, що прикипів поглядом до її губів, не дав їй:

— Ти тільки уяви собі: такі коні, та запряжені в наш фургон, а тоді поглянь збоку на все разом. Ну що — смакує?

— Але ж, Біллі, — ти зовсім не тренувався, — несподівано для себе вирвалося в неї.

— Пусте! — приснув він. — А хіба весь цей рік не був для мене тренуванням? Ноги в мене як залізні. Вони триматимуть мене, доки буде сила в кулаках, а сили мені не забракне. До того ж матч триватиме недовго. Він наскакує навально, а таких я швидко ухоркую. Я їх живцем ковтаю. Якби супротивник стриманий, витривалий — тоді б уже не те. А цього Сандо створено мені на убій. Я оброблю його, може, навіть за третім-четвертим раундом. Кажу тобі — це певне діло, — бігме, Сексон, мені навіть соромно брати гроші.

— Але мені страшно й подумати, що тобі можуть потовкти все тіло, — нерішуче заперечувала вона. — Якби я тебе менше кохала — то була б інша річ. А ну ж він тебе покалічить?

Біллі презирливо засміявся, гордий своєю молодістю й силою.

— Ти й не помітиш, що я виступав, хіба що Гезл та Геті нагадають. Та й те, що мені, Сексон, треба час від часу прикласти кулаки до чиєїсь мармизи. Ти ж знаєш, я можу цілі місяці ходити смирний та ніжний, мов ягня, а тоді враз так засверблять кулаки, що хоч кого зацідиш. Таж розумніше заспокоїти їх на шкурі Сандо і заробити за це триста доларів, аніж почубитися із якимось селюком, а тоді ще заплатити штраф у суді. Ну, глянь-бо ще раз на Гезл та Геті. Так наче й створені для ферми, і плідники з них добрі будуть, коли ми доберемось до місячної долини. І за плугом вони здужають.

Увечері перед матчем Сексон попрощалася з Біллі у чверть на дев’яту. А у чверть на десяту, пораючись коло гарячої води, льоду й усього, що могло б знадобитись, вона почула, як нараз хряснула хвіртка і пролунали швидкі Біллині кроки. На його виступ Сексон погодилася наперекір собі, і кожна хвилина чекання була їй невимовно тяжка. Відчиняючи зараз двері, вона була готова до найгіршого. Але на порозі стояв такий самісінький Біллі, з яким вона за годину перед тим прощалася.

— Матч не відбувся? — скрикнула вона, не змігши приховати розчарування, — так що Біллі аж засміявся.

— Коли я виходив, вони галасували: «Шахрайство!», «Шахрайство!», — і вимагали назад свої гроші.

— Ну що ж, зате я маю тебе цілого й здорового, — всміхнулася вона, ведучи його під руку до кімнати й нишком зітхаючи за втраченими Гезл та Геті.

— Дорогою я зайшов купити тобі те, що ти колись дуже хотіла, — немов між іншим сказав Біллі. — Заплющуй очі й давай руку, тоді побачиш мою штуку… — проспівав він.

Щось дуже важке й холодне лягло на долоню Сексон. Вона розплющила очі: в її руці лежав стовпчик з п’ятнадцяти золотих монет по двадцять доларів.

— Я ж тобі казав, — це все одно, що п’яного пограбувати, — усміхнено пояснив Біллі, рятуючись від зливи стусанів, ударів та ляпанців. — Ніякої боротьби й не було. Знаєш, скільки все тривало? Двадцять сім секунд, — менш як півхвилини. А скільки ударів? Один. І зробив його я. Ось так, зараз побачиш. Сміхи, та й годі!

Біллі став посеред кімнати, трохи подався тулубом наперед, нахилив підборіддя, щоб прикрити плече, кулаки стиснув, а лікті відставив, обороняючи лівий бік і живіт.

— Оце тобі перший раунд, — почав він. — Ударив гонг, і ми вже потисли один одному руки. Звичайно, ми ж бачилися вперше в житті, тим-то сподівалися довго боротись — ми не поспішаємо і міряємо один одного оком, — знаєш, пристроюємось. І так минає сімнадцять секунд. Жодного удару. Нічого. І нараз — шведові капець. Розказувати не так швидко, але сталося воно в один мент, в одну десяту секунди. Такого я й сам не чекав. Ми стоїмо дуже близько. Його ліва рукавиця менше за фута від моїх щелепів, моя так само близько до його щелепів. Він маневрує правою, а я знаю, що це тільки маневр, і маневрую й собі. Потім відсовується на якийсь дюйм, і я бачу, що є нагода. Моя ліва менше за фута від нього, і я її не відводжу і кружляю, кружляю над його правицею й викручуюсь так, щоб ударити його з усією силою плеча. І тоді бац! Збоку по підборідді, — він гак і гепнувся. Я відступив у свій куток, і як перед богом, Сексон, навіть пирснув собі під носа — занадто вже легко дісталося. Суддя стоїть над ним і рахує. А він хоча б ворухнувся! Публіка не знає, що воно таке, й сидить приголомшена. Секунданти несуть його в його куток і садовлять на стільця, а він як неживий. Аж за п’ять хвилин розплющує він очі, але нічого не бачить. Очі мов шкляні. Ще за п’ять хвилин підводиться-таки, але встояти не може, — ноги наче ватяні. Секунданти беруть його попід руки, витягають з-під канатів і ведуть до вбиральні. Коли це юрба як зчинить галас, як почне вимагати назад гроші! Двадцять сім секунд, один удар — і здобуто пару добрих конячок для найкращої з жінок, що їх будь-коли мав за своє довге життя Біллі Робертс.

Все давнішнє захоплення Сексон фізичною силою чоловіка ожило й подесятерило. О, він справжній герой, гідний своїх предків у крилатих шоломах, що вистрибували зі своїх криводзьобих човнів на закривавлені піски Англії. Вранці Біллі прокинувся, відчуваючи дотик її уст у себе на лівій руці.

— Гей, що ти тут робиш? — скрикнув він.

— Вітаю Гезл і Геті з добрим ранком, — відповіла вона. — А зараз поцілую й тебе задля доброго ранку… Покажи мені, куди ти його бахнув?

Біллі торкнувся їй до підборіддя. Схопившись обіруч за чоловіків кулак, Сексон відвела його вбік, а потім з силою потягла на себе, наче вдаряючи. Біллі спинив її.

— Тобі що — закортіло розчавити собі щелепи? Я тобі сам покажу. Досить буде й меншої відстані.

І відставивши руку на чверть дюйма, Біллі злегка вдарив Сексон по щелепах. У мозкові в неї спалахнуло біле полум’я, тіло їй ослабло й заніміло, безвільне, а перед очима пішли зелені кола й плями. За мить вона опам’яталася, тільки очі скам’яніли з жаху: вона зрозуміла.

— А ти вдарив його з відстані фута? — приголомшено прошепотіла вона.

— Та ще ж і плечима наліг, — засміявся Біллі. — О, та то пусте! Стривай, — ось я тобі щось інше покажу.

Він розшукав її сонячне сплетіння і злегка вдарив по ньому середнім пальцем. Цим разом вона скам’яніла від ніг до голови, дихання їй урвалося, але свідомість і думка не пригасли. За мить це відчуття зникло.

— Сонячне сплетіння, — пояснив Біллі. — Тож уявляєш, що діється з людиною, коли їй завдають удару в це місце знизу. Таким ударом Боб Фіцсімонс * здобув собі першість світу.

Сексон здригалася, але дозволила Біллі продемонструвати на ній усі вразливі місця людського тіла. Він натиснув пучкою пальця на середину її ліктевої кістки і Сексон заніміла зі смертельного болю. Потім надушив їй з боків шию великими пальцями, і вона трохи не зомліла.

— Ось це один з японських мертвих стисків, — пояснив він, ілюструючи свої слова відповідними рухами. — Цим прийомом Гоч переміг Гакеншмідта. Мене навчив його Фермер Берне… А оце напівнельсон. А це допомагає, коли ти, скажімо, бешкетуєш на танцях, а я розпорядник і мушу тебе попросити на виступці.

Він схопив її однією рукою за зап’ясток, другу підсунув під лікоть, обвив їй передпліччя і замкнув руку на власному зап’ястку. Тільки він натиснув, як Сексон здалося, що рука її ось-ось зламається.

— Це зветься «ходи-но сюди»… А оце — «тверда рука». Хлоп’я може здолати цим здорового чоловіка. А якщо ти вскочила в тарапату, і супротивник схопив тебе зубами за носа, — а тобі, звісно, шкода втратити носа, то ти маєш зробити ось так, тільки миттю.

Сексон мимоволі заплющила очі, коли Біллі натиснув на них своїми великими пальцями. Вона вже відчула тяжкий нестерпучий біль.

— А якщо він і тоді не випустить твого носа, то ти натисни вже як слід, видуши йому очі, нехай буде сліпий, мов кажан, ціле своє життя. О, тоді він ураз розціпить зуби, будь певна!

Біллі випустив її з рук і, сміючись, відкинувся на подушку.

— Ну що, як почуваєшся? — спитав він. — Це не боксові прийоми, але в якій-небудь халепі вони можуть знадобитись.

— Я хочу помститися, — відповіла вона, марно силкуючись виконати прийом «ходи-но сюди» з його рукою.

Натиснувши щосили, вона аж скрикнула з болю, що сама собі завдала. Біллі всміхнувся на її марні зусилля. Вона притисла великими пальцями йому потилицю, наслідуючи японський мертвий стиск, але тільки глянула тужливо на погнуті кінчики своїх нігтів. Потім вона ще вдарила його в підборіддя, і знов-таки скрикнула, забивши собі суглоби.

— Ну, від цього мені вже не буде боляче, — промовила вона крізь зуби, вдаривши обома кулаками по його сонячному сплетінні.

Біллі цим разом зайшовся сміхом. Фатальний нервовий центр був неприступний під панцером його мускулатури.

— Давай ще, — дратував він її, коли вона, засапана, опустила руки. — Це дуже приємно — ти мене мов пірцем лоскочеш.

— Ну що ж, пане мій чоловіче, — похмуро загрозила вона. — Балакайте скільки завгодно про всі свої чоловічі вдари та стиски. Я знаю щось таке, що поб’є всі ваші фокуси і може зробити найдужчого чоловіка безпорадним, як немовля. Постривайте хвилинку. Ось так. Заплющте очі. Вже? Одну хвильку.

Він чекав із заплющеними очима: ніжні, мов трояндові пелюстки, її уста торкнулися його уст.

— Ти перемогла! — промовив він урочисто і обвив її руками.

Вранці Біллі подався до міста, щоб заплатити за Гезл та Геті. Сексон страшенно кортіло побачити їх, і їй здавалося, що він занадто забарився в такій простій справі. Але вона пробачила йому, коли він над’їхав у їхньому власному фургоні, запряженому їхніми власними кіньми.

— Збрую мусив позичити, — промовив Біллі. — Давай-но сюди Посума і гопля сама! А тепер я тобі покажу, що означає наш виїзд Ге-Ге.

Радість Сексон була безмірна — їй наче мову відібрало, коли вони виїхали за місто, а гніді конячки весело замахали світлими хвостами й гривами. Лавочка була м’яка, з високою спинкою — дуже вигідна. А Біллі захоплювався, як дотепно влаштовано гальмо. Він то гнав коней бруківкою, щоб показати, як рівно вони йдуть, то звертав їх на крутий ґрунтовий шлях, де колеса в’язли в грязюці мало не по ступиці, і все лиш, аби довести, що легким бельгійським чистокровкам нічого не бракує.

Коли Сексон остаточно замовкла, Біллі почав скоса допитливо приглядатись до неї. Нарешті вона зітхнула й запитала:

— То коли ми зможемо вирушити, як ти гадаєш?

— Може, за два тижні, а може, за два-три місяці, — повагом зітхнув він і собі. — Ми наче той ірландець, що має скриню, але порожню. Фургона маємо, коней теж, а везти нічого.

Я надибав цими днями дробовика — просто чудовий, хоч і не новий. Вісімнадцять доларів. Але ж у нас стільки боргів! Тоді ще тобі я хочу придбати автоматичну рушницю двадцять другого калібру. І тридцять-тридцять мені треба на оленів полювати. А ще тобі й мені по складаній вудочці треба. А за снасті правлять, як за рідного батька. Ще й упряж, яка мені до вподоби — доларів у п’ятдесят стане. І фургона треба пофарбувати. А тоді ще пута для коней, та торби на овес, та всяке таке… Гезл і Геті коштуватимуть нам немало, коли ми тут сидимо… та й мені самому вже кортить у дорогу.

Раптом він зніяковіло замовк.

— Ну, Біллі, що ти там маєш на думці? Я по очах бачу, — спитала його Сексон.

— Бачиш, яка справа, Сексон. Сандо не задовольнився. Він казиться, що йому не пощастило мене вдарити.

Ані разу! Тепер він вимагає реваншу. Він пащекує по всьому місті, що й однією рукою може мене покласти, і взагалі пиндючиться. Але річ не в ньому, річ у тому, що завсідники матчів аж нетямляться, так вимагають повторної зустрічі. Вони не натішилися того вечора за свої гроші. Людей буде повно. Розпорядники щойно балакали зі мною — тому я так і забарився. За два тижні я матиму ще триста доларів у кишені, якщо ти скажеш слово. Діло певне, як і першого разу. Він — моя здобич, кажу тобі. А він думає, що я такий собі селюк і що то в мене випадково вийшло.

— Але ж, Біллі, ти мені вже давно казав, що бокс виснажує людину. Ти ж саме тому й покинув його і почав візникувати.

— Ні, цей бокс не такий, — відказав він. — Цей бокс — забавка для мене. Я йому попущу до сьомого раунду не тому, що не впорався б раніше, ні, — але треба публіку потішити за її гроші. Ну, звісно, я теж дістану зо дві-три гулі й свічку під око. Але після цього я загилю його по щелепі, й капець! А тоді ми з тобою спакуємося і наступного ранку вирушимо. Ну, то що ти на це скажеш?

Два тижні по тому, в суботу ввечері Сексон, почувши, що рипнула хвіртка, кинулася до дверей. Біллі виглядів стомленим. Волосся злиплося йому на голові, ніс був розквашений, одна щока підпухла, шкіра на вухах де-не-де обдерта, очі запливли кров’ю.

— Бий мене сила божа, коли не в’ївся мені в печінки цей хлопчина! — сказав Біллі, кладучи Сексон у руку стовпчик золотих монет і садовлячи її до себе на коліна. — Він таки зух, як розійдеться. Хотів я приборкати його за сьомим раундом, а довелося потовктись аж до чотирнадцятого. Але тут я вже підловив його — щелепи в нього справді-бо тендітні. Він моторніший, ніж здавалося, і на другому раунді дав мені такого стусана, що я мусив далі вважати. Але щелепи таки має тендітні. Він беріг їх до чотирнадцятого раунду, а там уже я сказав своє слово.

А знаєш, я навіть радий, що ми з ним пововтузилися чотирнадцять раундів. Я зовсім не засапався. Раунди минали швидко, і ноги мої були, мов залізні. Я вистояв би й сорок раундів. Я-то мовчав, але знаєш, відколи Чиказьке Страхіття наклав мені тоді, я трохи втратив віру в себе.

— Дурниці! — обурилася Сексон. — А твій бокс, боротьба й перегони в Кармелі, — хіба то абищо?

— Ні, — переконано похитав головою Біллі. — Це різні речі. Там простісінька гра, там нічим не ризикуєш. Щоб перевірити себе, треба виступати смертним боєм, битися раунд за раундом з дужим натренованим боксером, і ось якщо тоді ти не захекаєшся, ноги твої не підкосяться, серце не лусне і в голові не заморочиться, — то, виходить, ти ще дужий. Отож і я відчув, що маю ще силу в м’язах. І чуєш, Сексон, — я більше не хочу ризикувати на рингу. І так воно й буде. Кінець кінцем, легкі гроші — найтяжчі. Відтепер я торгуватиму кіньми, і ми з тобою вирушаємо в дорогу шукати місячної долини.

Наступного дня вдосвіта вони виїхали з Юкаї. Посум сидів між ними на передку, від хвилювання широко роззявивши рожеву пащеку. Спершу вони гадали податися відразу до моря, але дороги ще не встигли підсохнути після зимових дощів, тому подорожні звернули на схід до округи Лейк, далі на північ, через горішню частину долини Сакраменто і через гори до Орегону. Звідти вони повернуть на захід до узбережжя, де дороги тим часом підсохнуть, і можна буде берегом дістатися до Золотої Брами.

Земля зеленіла й квітла, і кожен вибалок поміж пагорбів здавався садом.

— Оце ж так! — осміхнувся Біллі, роззираючись. — Кажуть, що перекотиполе мохом не обростає, а ось ми вже обросли. Зроду не мав я стільки добра, хоч колись же не був перекотиполем. Хай йому чорт, таж навіть меблі були не наші! В чому ми стояли, те й мали!

Сексон нахилилася й торкнулась його руки, і він знав, що цей рух виявляє її кохання.

— Мені тільки одного шкода, що все це ти купив на свої власні гроші, — сказала вона. — А я до цього зовсім не доклала рук.

— Не доклала? Ти ж мій помічник, однаково, що секундант у боксі. Ти глядиш мого щастя й здоров’я. Боксер не може боротися без доброго секунданта. Хай йому чорт, та хіба б же я був тут, якби не ти?! Ти мене підбила рушити в дорогу. Якби не ти, я б досі спився або теліпався на мотузці в Сан-Квентіні за те, що був би прибив якогось скеба абощо… А глянь на мене тепер. Глянь на цей жмуток зелененьких кредиток, — Біл поплескав себе по нагрудній кишені, — щоб купити коней хазяїнові. Маємо з тобою нескінченну відпустку, та й зароб­ляємо не погано. І я ще один фах собі придбав — постачаю Оклендові коні.

Якщо вони побачать, що я щось тямлю на цьому ділі, а це таки правда, — то всі власники фрісківських стаєнь самі до мене набиватимуться. А це все завдяки тобі. Ти — мій Еліксир Життя, так, так… І якби Посум не лупав на нас очима, я б… А проте — байдуже, хай собі дивиться!

І нахилившись до дружини, Біллі поцілував її.

Дорога вгору слалася крута й кам’яниста, але перевал був легкий, і скоро вони почали спускатися в каньйон Блю-Лейк, що лежав серед ланів, геть-чисто зарослих золотавим маком. На дні каньйону прослалася широка стяга води напрочуд синьої барви. А вдалині, за пасмом пагорбів, здіймалася синювата гірська вершина в осередді всього краєвиду.

Вони завели розмову з приємним чорнооким чоловіком із сивими кучерями, в мові якого виразно чувся німецький акцент, а тим часом з високого ґратчастого вікна швейцарського будиночка, що притулився над озером, усміхалася до них привітна жінка. Біллі напоїв коней трохи далі, біля гарненького заїзду, а балакучий господар вийшов до них і розповів, що він сам збудував свій заклад, але за планом того самого чорноокого добродія з сивими кучерями, що був, як виявилося, архітектор із Сан-Франциско.

— Пішли наші вгору, пішли вгору! — радів Біллі, поганяючи коні звивистою гірською дорогою повз друге, ще синіше, озеро. — Ти помітила, що до нас інакше ставляться, відколи ми їдемо кіньми, а не сунемо пішки з клунками за плечима? Глянуть на Гезл та Геті, на Сексон, на Посума, на твого чоловіченька, на цей розкішний фургон, та й беруть нас за мільйонерів на прогулянці.

Дорога поширшала. Обабіч тяглися обсаджені дубами розлогі пасовища, де паслася худоба. А тоді враз відкрилося перед ними озеро Клір, неначе внутрішнє море, — подмухи вітру з високих гір, на північних схилах яких ще білів сніг, збивали на ньому легку хвилю.

— Місіс Гезард не могла нахвалитися Женевським озером, — озвалася Сексон. — Але навряд, щоб воно було гарніше за це.

— Пригадуєш, той архітектор назвав цю місцевість Каліфорнійськими Альпами, — сказав Біллі. — І коли я не помиляюсь, то онде попереду мріє Лейкпорт. Околиця тут зовсім дика, ніякої залізниці нема.

— І місячних долин теж, — докинула Сексон. — А проте тут дуже-дуже гарно.

— І влітку гарячіше, ніж у пеклі, — переконано заявив Біллі. — Ні, наш край лежить ближче до моря. Але однаково тут таки гарно… Усе мов намальоване! А знаєш, давай зупинимося десь тут надвечір і поплаваємо?..

Через десять днів вони прибилися до міста Вільямса в окрузі Колуза і вперше від якогось часу побачили знов залізницю. Біллі особливо зрадів їй, бо за фургоном ішло двоє чудових биндюгів, куплених для Окленда.

— Тут надто гаряче, — вирішила Сексон, дивлячись крізь мерехтливе від спекоти повітря на долину Сакраменто. — І секвой немає! І ні пагорбів, ні лісу, ні мансаніт, ні мадронів. Порожньо й сумнувато…

— Наче на тих річкових островах, — додав Біллі. — Земля плодюча до ката, але ж каторжної роботи коло неї! Це годиться для робочих шкап, а доброму бурлаці тут ніде й розваги собі знайти. Ні по рибу, ні на полювання, — знай лиш роботу. Я б і сам працював, якби тут оселився.

Крізь спеку та куряву вони їхали Каліфорнійською долиною на північ і на кожному кроці натрапляли на паростки «нових» способів господарювання: великі зрошувальні канави, вже споруджені чи ще споруджувані лінії електрокабеля, що тяглися з гір, силу нових ферм на недавно огороджених невеликих ділянках. Великі господарства розпадалися. Проте чимало порослих кремезними дубами маєтків на п’ять і десять тисяч акрів ще залишалося, і від берегів Сакраменто вони тяглись аж до самого обрію у двигкому мареві розпашілого від сонця повітря.

— Ґрунт тут дуже родючий, а ні, то ці велетні так не розрослися б, — пояснив їм фермер, що господарював на ділянці в десять акрів.

Сексон і Біллі саме звернули з дороги, щоб напоїти Гезл і Геті побіля його клуні. На більшій частині фермерових десятьох акрів розбуяв молодий садок, хоч багато землі було відведено під побілені курники та вольєри, де видніли сотні курей. Господар щось майстрував коло невеликої недокінченої будівлі.

— Купивши цю садибу, я взяв відпустку, — пояснив він, — і посадив дерева. Після цього повернувся працювати до міста, доки тут усе розчищували. Тепер я вже назавжди перебрався сюди і, скоро збудуємо будинок, пошлю по жінку. Вона в мене трохи нездужає, і тутешнє повітря буде їй корисне. Ми кілька років задля цього працювали не покладаючи рук. — Він зітхнув на повні груди. — А тепер ми вже вільні.

Вода в жолобі нагрілася від сонця.

— Стривайте, — сказав фермер. — Не напувайте їх цими помиями. Ось я зараз напущу свіжої води.

Він відійшов під невеличку повітку, повернув електричний вимикач, і одразу загурчав мотор, завбільшки з ящик на садовину. П’ятидюймовий струмінь кришталевої води бризнув у неглибокий головний канал зрошувальної системи і численними рівчаками розлився по садку.

— Хіба не розкіш?.. Розкіш! Розкіш! — співучим голосом захоплювався господар. — Вода — це брунька і овоч! Це кров і життя! Гляньте-но сюди! Та проти цього золотим розсипам гріш ціна, а салун — то жахіття. Я знаю… Я… я ж сам був буфетник. Майже ціле життя був буфетник. Тим-то я й спромігся заплатити за ділянку. Я завжди ненавидів свою працю! Я народився на фермі й увесь вік мріяв повернутися до села. І ось я нарешті повернувся.

Він протер окуляри, щоб краще бачити свою любу воду, тоді схопив сапу й пішов уздовж каналу, відкриваючи входи в дальші бічні рівчаки.

— Такого чудного буфетника я зроду не бачив, — зауважив Біллі. — Я гадав, що він якийсь діловик. Певно, він працював у якомусь тихенькому готелі.

— Постривай завертати коні, я хочу з ним побалакати, — озвалася Сексон.

Господар повернувся назад, протираючи окуляри й не відводячи зачарованих очей від води. Сексон не довелося викликати його довго на розмову — слова полилися йому ще швидше, як вода з-під мотора.

— Піонери позаселяли цей край на початку п’ятдесятих років, — сказав він. — Мексиканці так далеко ніколи не заходили, отож ця земля була урядова. Кожен діставав ділянку в сто шістдесят акрів. І яких акрів! Віри не ймеш, коли чуєш, скільки пшениці тут збирали з одного акра! А потім сталися зміни. Хто тямкіший і витриваліший з піонерів, ті утримали свої ділянки й приєднали до них землі сусідів. Адже треба багато ділянок збити докупи, щоб утворилися такі величезні ферми, як тут бувають. Тож невдовзі дрібних ферм залишилося дуже мало.

— Їм не повелося в грі, — згадала Сексон Голові слова.

Фермер кивнув головою і повів далі.

— Старше покоління мізкувало, як би набути землі, та побільше, ставило великі стодоли та особняки, викохувало садки та квітники. А молодь, розбещена достатками, подалася до міста розтриндити їх. В одному старі й молоді сходилися: і ті, й ті щосили виснажували ґрунт. Рік у рік вони збирали казкові врожаї і не дбали за землю. Лишився після них голий виснажений ґрунт. Великі ділянки землі перетворилися мало не на пустелю.

Тепер, хвалити бога, цим величезним маєтностям настав край, і натомість прийшли ми, дрібні фермери. Небагато років мине, і всю долину поділять на отакі ділянки, як у мене. Бачите, що ми робимо? Знесилену землю, що вже перестала родити пшеницю, ми зрошуємо, доглядаємо як слід і ось маємо!

Ми здобули воду з гір і з-під землі. Недавно я читав дещо на цю тему. Життя потребує харчів, а всякі харчі потребують води; щоб виростити фунт рослинної їжі, треба тисячу фунтів води; на один фунт м’яса треба десять тисяч фунтів води. Скільки води випиваєте ви на рік? Близько тонни. Але з’їдаєте з двісті фунтів городини і стільки ж м’яса, а це означає, що за рік ви споживаєте сто тонн води в городині й тисячу тонн у м’ясі. Тобто щоб прохарчувати рік таку, скажімо, маленьку молодичку, як ви, треба тисячу сто одну тонну води.

— Нівроку!.. — тільки й спромігся промовити Біллі.

— Бачите, якою мірою людність залежить від води, — провадив екс-буфетник. — Ми відкрили тут невичерпні підземні запаси води, і небагато років мине, як цю долину заселиться густіше, ніж Бельгію.

Зачарований п’ятидюймовою цівкою води, що била з землі і поверталася до неї назад, покірна волі мотора, фермер забув про все навколо й навіть не помітив, як фургон від’їхав.

— І він би то споював людей?! — чудувався Біллі. — Та він же тільки на воду годен людей навертати, а не на горілку!..

— Аж любо подумати: стільки чистої води і стільки щасливих людей, що тут оселяться!.. — зауважила Сексон.

— Але це все-таки не місячна долина, — засміявся Біллі.

— Ні, — відповіла вона. — Місячну долину не треба буде зрошувати, хіба що люцерну чи які інші трави. Нам треба, щоб вода сама з-під землі била й розливалася струмочками по всій садибі, а на межі наших володінь щоб була гарна річка…

— І щоб водилися в ній пструги, — підхопив Біллі, — І щоб верби та всілякі інші дерева росли берегами, щоб були шкалубини в кам’янистому дні, звідки того пструга викурювати, і глибини, щоб там поплавати й попірнати. І щоб на водопій прилітали зимородки, прибігали трусики й, може, олені.

— І жайворонки щоб співали над луками, — додала Сексон. — Голуби щоб воркували на деревах. У нас обов’язково мусять бути голуби. І великі сірі білочки.

— Еге ж, ця місячна долина має бути нічогенька, — міркував уголос Біллі, батогом зганяючи муху з коня. — Гадаєш, ми її таки знайдемо?

Сексон упевнено кивнула головою.

— Так само, як євреї знайшли обітовану землю, мормони — Юту, а піонери — Каліфорнію. Пам’ятаєш, яку нам дали останню пораду, коли ми покидали Окленд? «Хто шукає, той знаходить».

Розділ XV

Усе далі на північ розквітлими хвилястими ланами котився фургон, запряжений парою гнідих коней зі світлими гривами й хвостами. Проминули округи Колузу, Глен, Тегаму, Шасту, спинялися в містах Вілоуз, Ред-Блаф, Редінг. Біллі навідувався до багатьох ферм, але купив тільки троє коней. Доки він із чоловіками оглядав табуни, Сексон балакала з жінками. Щораз більше вона впевнювалася, що не тут треба шукати місячної долини.

Під Редінгом вони на поромі перебралися через Сакраменто і цілий день втомно плуганилися горбами й рівнинами. Спека стояла нестерпна, дерева та кущі посохли й поникли. Потім вони вернулись до Сакраменто, побачили там великі сталеливарні Кенета і зрозуміли, від чого це гине рослинність.

Вибравшись із заводського містечка, де маленькі будиночки ліпилися над краєм стрімкої кручі, вони широкою шосейною дорогою піднялися впродовж кількох миль і спустилися в каньйон Сакраменто. Дорога, прорубана в скелястій стіні каньйону, зробилася тут така вузька, що Біллі потерпав на саму думку, щоб їм не зіткнутися з зустрічним екіпажем. Глибоко внизу річка пінилася й клекотіла, перекочуючись через кременисті мілизни, або шалено розбивалася об скелясті брили й валуни і гнала свої води до широкої долини, що її подорожні залишили позаду.

Там, де шлях ширшав, Сексон брала віжки, а Біллі йшов поруч, щоб легше було коням. Сексон наполягала іти пішки по черзі, і, коли він зупинив запряг на крутому схилі, і вона стала перед кіньми, пестячи їх і підбадьорюючи, Біллі просто очей не міг відвести від своїх чудових коней та розпашілої жіночки, такої гарненької і стрункої в її золотисто-брунатному вельветовому костюмі, із-під укороченої спіднички якого видніли заокруглені обриси ніг у брунатних гетрах. Йому бракувало слів від щастя. А коли його щасливий погляд зустрівся з таким же поглядом Сексон і мов легенька імла заволокла на мить її щирі очі, він відчув, що мусить щось сказати, а ні, то задихнеться.

— Ах ти, дитя моє! — вигукнув він.

Сяючи лицем, вона відповіла:

— Ти сам дитя моє!

Одного разу вони заночували у глибокому яру каньйону, де притулилося фабричне сільце. Якийсь беззубий дідок підійшов до них. Подивився вицвілими очима на їхній дорожній обладунок і запитав:

— Ви що — кумедіянти?

Вони поминули Касл-Крегс, що велично пломенів своїми бастіонами на тлі дрімливої блакиті неба. В одному з лісистих каньйонів вони вперше побачили вдалині рожевувату й покриту снігом вершину гори Шасти, що супроводила їх цілі дні. Крутий узвіз дороги, несподіваний поворот, і Шаста знов і знов з’являлася перед ними, все так само далеко, тільки що тепер видніли обидва її шпилі і їхні іскристі під сонцем льодовики. Дні збігали за днями, миля за милею мандрівці підбивалися вгору, і Шаста кожного разу інакшою вимальовувалась перед ними, покрита літніми снігами.

— Чисто кіно тобі в небі, — зауважив кінець кінцем Біллі.

— О, тут так гарно, — зітхнула Сексон. — Але місячних долин тут нема.

Вони натрапили на ціле море метеликів, що кілька днів устеляли їм оксамитно-коричневою пеленою дорогу. Здавалося, наче сама дорога знімається вгору з-під носа у коней, коли ці метелики безгучно злітають у повітря, сповнюючи його безгучним тремтінням крилець; вітрець розвівав їх хмарами темно-рудявих сніжинок та купами прибивав до тинів, і зносила їх із собою вода зрошувальних канав уздовж дороги. Гезл і Геті незабаром призвичаїлися до метеликів, тільки Посум безупинно гавкав на них.

— Чи бачена річ, щоб коні могли розганяти метеликів з дороги? — жартував Біллі. — Це ще на півсотні доларів підвищить їхню ціну.

— Стривайте, ось доберіться-но в долину річки Роуг, що в Орегоні, — казали їм люди. — Там достеменний рай — підсоння благодатне, краєвиди, садки… Ці садки дають у них двісті відсотків прибутку, а земля іде по п’ятсот доларів за акр.

— Еге ж, — промовив Біллі, від’їхавши настільки, що його не могли вже почути. — Це трохи занадто для наших шлунків.

А Сексон відповіла:

— Не знаю, як щодо яблук у місячній долині, але знаю, що вона дасть нам десять тисяч відсотків щастя на капітал, що складається з Біллі, Сексон і таких собі Гезл, Геті та Посума.

Переїхавши округу Сіскію і подолавши високі гори, вони дісталися до Ешленда й Медфорда і отаборилися над бурхливим Роугом.

— Тут прегарно й розкішно, — заявила Сексон, — Але це не місячна долина.

— Ні, це не місячна долина, — погодився Біллі.

Розмова ця велася ввечері напередодні того дня, коли Біллі впіймав на гачок здоровезну рибину. Стоячи по шию в крижаній воді річки, він понад сорок хвилин змагався з тією рибиною, аж доки йому пощастило намотати волосінь. Нарешті з переможним криком команча вискочив він на берег, тягнучи свою здобич за жабри.

— «Хто шукав — той знаходить», — пророче вирекла Сексон, коли вони проїздили північніше від перевалу Гранта, прямуючи все на північ через гори та родючі долини Орегону.

Одного вечора — це було над річкою Ампквою — Біллі налагодився здирати шкуру з першого оленя, що він забив на своєму віку. Підвівши погляд на Сексон, він промовив:

— Якби я не знав Каліфорнії, то кращого за Орегон краю і не шукав би на світі.

А ввечері, наївшись оленини, він запалив цигарку, сперся на лікоть і зауважив:

— А може, місячної долини взагалі нема. Але як і нема, то що з того? Ми можемо так шукати усе наше життя. Кращого мені й не треба.

— Ні, місячна долина існує, — впевнено відказала Сексон. — І ми її знайдемо. Ми її мусимо знайти. Адже ж вічно так блукати не можна, Біллі, бо тоді в нас не буде ні маленьких Гезл, ні маленьких Геті, ні маленьких… Біллі…

— Ні маленьких Сексон, — докинув він.

— Ні маленьких Посумів, — похапцем додала вона, кивнувши головою й ніжно простягаючи руку до фокстер’єра, що захоплено обгризав оленячу кістку. У відповідь почулося сердите гарчання, і зуби собачати мало не вхопили її за пальці.

— Посум! — докірливо скрикнула Сексон, удруге простягаючи до нього руку.

— Облиш! — застеріг її Біллі. — Це понад його силу. Він зараз може й справді хапнути за руку.

Посум ще дужче загарчав, міцно вп’явся зубами в кістку і тільки поблискував люто очима, аж настовбурчилася йому шерсть на загривку.

— Справжній пес і не повинен віддавати своєї кістки, — обороняв його Біллі. — Інакшого пса я б і не хотів тримати.

— Але ж це мій Посум, — запротестувала Сексон. — І він любить мене більше за якусь обгризену кістку. І він повинен слухати мене… Посум, ану віддай цю кістку! Зараз же віддай, чуєш?

Вона несміливо простягла руку; гарчання погрізнішало, і собача клацнуло зубами.

— Кажу ж тобі — це інстинкт, — доводив Біллі. — Він тебе любить, але відступитись — понад його силу.

— Він має право захищати свою кістку від чужих, але не від своєї матері, — наполягала Сексон. — Я примушу його, щоб віддав.

— Фокстер’єри легко розпалюються, Сексон. Ти доведеш його до люті.

Проте Сексон затялася на своєму і підняла з землі дрючка.

— Ану віддай мені кістку, чуєш?

Дрючок справив враження: собака загарчав аж мало не скажено. Він знову клацнув зубами й припав усім тілом до своєї кістки. Сексон занесла дрючка над головою — і нараз Посум відскочив від кістки, перекинувся на спину, задер догори лапи, вуха прищулив, і в очах у нього заблищали покора й благання.

— Боже, оце так-так, — вражено прошепотів Біллі. — Ти тільки глянь! Він віддає тобі на поталу своє тіло, всього себе, і немов каже: «Ось я. Наступи на мене. Вбий мене. Я люблю тебе, я твій раб, але я не можу не боронити своєї кістки. Мій інстинкт дужчий за мене. Вбий мене — але це було над мою силу».

Сексон розчулилась. Із слізьми на очах вона схилилася й узяла собача на руки. Посум аж нетямився — він повискував, дрижав, вигинався, звивавсь, лизав їй обличчя, і все це благаючи прощення.

— Ой серце золоте й рожевий язичок, — наспівувала Сексон, притискаючи лице до ніжного тремтячого клубочка життя. — Мамі так шкода! Вона прохає пробачення. Вона більш ніколи тебе так не мучитиме. На, на, мій любенький! Бачиш? Ось твоя кісточка! Бери її!

Вона поставила песика на землю, але він усе не важився брати кістку, а тільки дивився на Сексон, шукаючи в її очах підтвердження дозволу, і ввесь дрижав від внутрішньої боротьби між повинністю та бажанням. Тільки тоді, коли Сексон удруге сказала, що все гаразд, і кивнула йому головою, підступив він до кістки. Одначе за хвильку він нараз стрепенувся і запитливо глянув на Сексон. Сексон ще раз кивнула й усміхнулася, і Посум, задоволено зітхнувши, припав до неоціненної оленячої кістки.

— Твоя Мерсідіз мала слушність, що люди гризуться за роботу, як пси за кістку, — помалу промовив Біллі. — Це — інстинкт. Я так само не міг стриматись, щоб не тріснути скеба в зуби, як оце Посум не міг не кидатись на тебе. Пояснити цього не можна.

Що вже людині судилося, так воно й буде. Як уже хтось робить щось, то так йому й судилося, — байдуже, чи може він це пояснити, чи ні. Пригадуєш, Гол ніяк не міг пояснити, чого він кинув ціпка Макманусові під ноги на тих змаганнях. Що людині судилося, так воно й буде. Оце й усе, що я знаю. Я ось не мав ніякої причини накидатись на нашого пожильця, Джіммі Гармона. Він хлопець порядний, чесний. А отже мені це просто судилося зробити, бо й страйк провалився, і на душі в мене було так гірко, що й не сказати. Я тобі не казав, але, знаєш, ми з ним бачилися після в’язниці, коли мої руки трохи загоїлися. Я пішов до залізничного депо, діждався, доки він звідкись там повернувся, і перепросив його. А чому я перепросив? Хто його зна, — мабуть, з тієї самої причини, з якої й помотлошив його. Мені так судилося зробити, та й уже.

Отак Біллі розводився повсякденними словами про природу життя, сидячи над річкою Ампквою, доки Посум доводив те саме своїми міцними зубами, пожадливо вгризаючись в оленячу кістку.

Розділ XVI

З Посумом, що сидів поруч неї на передку, в’їздила Сексон до міста Розберга. Вона пустила коні ступою. До задка фургона було прив’язано двоє молодих робочих коней. За ними йшло ще шестеро, а ззаду на дев’ятому коні їхав Біллі. З Розберга всіх цих коней він мав відрядити до Окленда.

В долині Ампкви вони вперше почули приповість про білого горобця. Розповів їм її літній здоровань фермер. Ферма його була зразок доброго ладу й порядку. Від фермерових сусідів Біллі почув згодом, що статки його сягають чверті мільйона.

— Ви чули історію про фермера й білого горобця? — спитав за обідом господар у Біллі.

— Вперше в житті взагалі чую про білого горобця, — відповів Біллі.

— Вони й справді рідко трапляються, — визнав фермер. — Ось послухайте цю історію. Був собі фермер, якому не таланило в господарстві. Все в нього йшло не гаразд, аж ось одного разу почув він про чарівного білого горобця. Казали, що той горобець вилітає тільки на світанні і що хто потрапить спіймати його, тому фермерові пощастить у всіх його замірах. Другого дня наш фермер устав рано-рано, ще й на світ не благословлялося, і почав чекати на того горобця. І знаєте, отак він уставав не раз і не два, а цілі місяці, але навіть хвоста горобиного не побачив. — Господар похитав головою. — Він так і не знайшов того горобця, зате завважив стільки хиб у своєму господарстві і так багато почав докладати праці, чекаючи на біле пташеня, що незабаром його ферма стала на ноги, він виплатив заставне і завів собі поточний рахунок у банкові.

Рушивши з полудня в дорогу, Біллі поринув у глибоку задуму.

— О, я добре второпав, куди він хилить, — промовив він, нарешті. — А все ж таки я не згодний. Звісно, ніякого білого горобця взагалі не було, а суть у тому, щоб рано вставати й працювати щосили, — це я відразу второпав. І все-таки, Сексон, якщо в цьому фермерське життя, не хочу я ніякої місячної долини. Життя не для тяжкої роботи. Працювати не розгинаючи спини можна й у місті. Яка-бо різниця? Для себе ти маєш лише нічний відпочинок, — а яка втіха з життя уві сні? І де не спати — однаково. То вже ліпше подохнути, аніж отак працювати до нестями! Про мене в мандрах куди любіше: там оленя підстрелиш, а то пструга зловиш, полежиш собі горілиць у затінку, посмієшся й побавишся з тобою і… ну, й поплаваєш уволю. Я ж від роботи ніколи не огинався, ти знаєш. Тільки одна річ — поробити в міру, і зовсім інша — дороблятися до нестями.

Сексон цілком була з ним згодна. Вона оглядалася назад на роки, що пройшли в тяжкій праці, і порівнювала їх із теперішнім їхнім безжурним життям у мандрах.

— Ми не хочемо багатства, — сказала вона. — Хай хто хоче ловить собі білих горобців на островах Сакраменто чи в тих зрошуваних долинах. Якщо ми в нашій місячній долині вставатимемо рано, то тільки, щоб послухати пташиний спів і поспівати разом з пташками. А якщо іноді й попрацюємо тяжко, то тільки, щоб мати більше вільного часу на розваги. Коли ти підеш плавати, я піду з тобою. І ми так тяжко битимемо байдики, що робота нам буде за наймилішу розвагу.

— Я вже, здається, висох, як таранька!.. — заявив Біллі, витираючи рясний піт із засмаглого чола. — А може, нам рушити до узбережжя?

Вони звернули на захід, подавшись униз дикими гірськими проваллями. Дорога була така небезпечна, що протягом сімох миль вони побачили десять розбитих автомобілів. Біллі не хотів заганяти кобил і незабаром зупинився перепочити біля бурхливого потоку, звідки одразу ж виловив двох пстругів. На тому самому місці й Сексон виловила здорового пструга. Вона звикла до пстругів у дев’ять-десять дюймів завдовжки, і коли відчула, що на гачок начепилось щось велике, аж скрикнула з подиву. Біллі підійшов до неї допомогти. За кілька хвилин, розпаленівши лицем і збуджено сяючи очима, Сексон обережно витягла свою здобич з води на сухий пісок. Але тут рибина зірвалася з гачка й шалено зашарпалася. Сексон навалилася на неї тілом і схопила її руками.

— Шістнадцять дюймів, — констатував Біллі, коли вона гордовито піднесла до нього пструга. — Стривай, що ти збираєшся з ним робити?

— Змити пісок, звичайно, — відповіла Сексон.

— Краще поклади його в кошик, — порадив він і став мовчки дивитися, що буде далі.

Сексон схилилася над річкою і опустила розкішну рибину у воду. Нараз пструг ударив хвостом, Сексон конвульсійно здригнулась, і риба втекла на волю.

— Ой! — вирвалося в Сексон.

— Що знайдеш, з рук не випускай, — прорік Біллі.

— Не велике лихо, — відтяла вона. — Все одно ти такого здоровенного пструга ще зроду не вловив.

— Куди нам до таких мастаків, як ти… — протягнув Біллі. — Адже ж ти мене впіймала, хіба ні?

— То ще не знати, — відповіла вона. — А може, то було так само, як з тим чоловіком, що ловив пстругів у невідповідний сезон. Коли його заарештували, він заявив, що робив так задля самооборони.

Біллі наморщив чоло, але не зрозумів.

— Пструг, мовляв, накинувся на нього, — пояснила вона.

Біллине обличчя розпливлося в усмішці.

— А ти мене добре підшкильнула, — озвався він за чверть години.

Небо затягли хмари, і над річкою Кокіл на подорожніх зненацька насунув туман.

— Х-ху! — радісно скрикнув Біллі. — Яка розкіш! Я його всмоктую, як суха губка. Досі я ще ніколи так не тішився з туману!

Сексон простягла руки вперед, немов силкуючись обійняти туман, а тоді почала робити плавальні рухи, ніби купалась у сірій млі.

— Я й не гадала, що сонце може мені надокучити, — сказала вона. — Але останнім часом воно вже надто нам допікало.

— Еге ж, відколи ми в долині Сакраменто, — згодився Біллі. — Надміру сонця — це зле, я вже по собі знаю. Сонце — наче вино. Чи ти помічала, як приємно стає на душі, коли воно нараз визирне з-поза хмар після тижня негоди? Таке сонячне світло проймає тебе, як чарка віскі, — по всьому тілі розливається тепло. І знову ж таки, як наплаваєшся — хіба не розкіш погрітися на сонці? А все через те, що ти вихилиш чарчину сонячного коктейлю. Але, даймо, ти прокачалася на піску годин зо дві. Тоді вже воно тобі не так смакуватиме. Тіло стане якесь розбите, ти насилу вдягатимешся, насилу доволочиш ноги додому, немов усе життя з тебе видушено. А від чого таке? Бо це наче похмілля: ти перепилася сонця і тепер мусиш розплачуватись. Оце так воно. Тому найкращий той клімат, де бувають тумани.

— Ну, то, виходить, ми пиячили кілька місяців поспіль, а тепер протверезимося, — сказала Сексон.

— Звісно. І знаєш, — у такому кліматі я за один день можу зробити дводенну роботу. А глянь на кобил — і вони, бігме, повеселішали!

Марно Сексон виглядала своїх улюблених секвой серед соснового лісу. У місті Бендоні їм сказали, що вони знайдуть їх тільки у Каліфорнії.

— Тобто ми забралися занадто на північ, — вирішила Сексон. — Наша місячна долина, очевидячки, десь на півдні.

І вони подалися на південь — уже значно гіршими дорогами. Проїхавши молочарський край Ланглуа та густий сосновий бір, вони дісталися до Порт-Орфорда, де Сексон назбирала на березі блискучих камінчиків — агатів, а Біллі виловив величезну тріску. В цій дикій околиці ще не було залізниць, і щодалі на південь ставало все глухіше. Біля Голд-Бічу над Тихим океаном вони спіткали свою давню знайому, річку Роуг, і переправилися через її гирло поромом. Місцевість робилася щораз первобутніша, дороги — гірші, і лише де-не-де, далеко одна від одної, самотіли ферми й поруби.

Тут не було ані азіатів, ані європейців. Рідке населення складалося з перших осадчих та їхніх нащадків. Багато старих жінок, з якими Сексон заводила розмову, пам’ятали переїзд через прерії у фургонах, що їх тягли натруджені воли. Піонери простували все на захід, аж доки не загородив їм дороги Тихий океан. Тут вони повикорчовували собі ділянки, збудували прості оселі й лишилися жити. Вони забралися на самий Далекий Захід. Стародавній їхній побут мало змінився. Залізниць тут не було. Жоден автомобіль не відважився досі проїхати цими небезпечними дорогами. Зі сходу їх відділяли від густозаселених внутрішніх долин дикі гори Коуст-Рейнджу — рай для мисливців, як оповідали Біллі; хоча, про нього, то й тієї дичини, що йому трапилася дорогою, було подостатком для раю. Хіба ж не пощастило йому підстрелити чудового крислатого оленя, не злазячи навіть з передка, а лиш передавши віжки Сексон?

Підіймаючись вузькою дорогою через незайманий ліс на південь від Голд-Бічу, вони почули далеко попереду калатання дзвіночків. Проїхавши ще ярдів зі сто вперед, Біллі побачив достатньо широке місце, щоб розминутись, і зупинив коней. Тим часом веселі дзвіночки швидко наближалися згори до них. Долинув скрип гальма, глухе цокання кінських копит, різкий вигук погонича й жіночий сміх.

— Ото спритно правує! — пробурмотів Біллі. — Схиляюся перед ним, хто б він не був, — отак мчати по такій дорозі!.. Чуєш, чуеш! Та й міцні ж гальма!.. Гех! Ну й уміє ж, до ката!.. А які в них ресори, Сексон, — які ресори!..

З-за повороту дороги крізь дерева промайнули бистрі копита гнідої четверні й високі колеса невеликої брунастої двоколки.

Потім з-за ближчого повороту показалася передня пара коней, екіпаж зробив широку дугу, і за мить уся четверня понеслася просто на Робертсів, прогуркотівши по вузькому дерев’яному містку. На передку сиділи чоловік і жінка; за ними — японець у полоні численних валіз, вудочок, рушниць, сідел та друкарської машинки, а над ним здіймався ореол хитромудро прив’язаних до двоколки оленячих і лосячих рогів.

— Та це ж Гастінгси! — скрикнула Сексон.

— Го-го! — згукнув Гастінгс, спускаючи гальмо й зупиняючи коней.

Посипалися градом привітання, належна пайка яких припала і японцеві, знайомому Сексон і Біллі ще з «Блукала».

— Це вам не острови Сакраменто, еге ж? — звернувся Гастінгс до Сексон. — У цих горах самі лише давні американські піонери. І люди тут зовсім не змінилися. Як каже Джон Фокс-молодший, вони наші сучасні предки. Наші прадіди були, певно, як дві краплі води схожі на них.

Гастінгси розповіли про свою довгу подорож. Вони вже два місяці в дорозі й мають простувати все на північ — через штати Орегон та Вашингтон до кордонів Канади.

— Звідти ми відішлемо наших коней пароплавом, а самі повернемося залізницею, — закінчив Гастінгс.

— Але як отак гнати, то досі ви мали б уже бути багато далі, — критично зауважив Біллі.

— А ми часто зупинялися, — пояснила місіс Гастінгс.

— Ми побували у Гупському заповіднику, — сказав її чоловік, — потім спустилися човнами по річках Трініті й Кламат до океану. А зараз повертаємося, перебувши два тижні у справжніх нетрях округи Кері.

— Неодмінно там побувайте, — додав Гастінгс. — Нині ввечері ви дістанетеся до Гірського ранчо. А звідти можна звернути просто туди. Доріг, щоправда, там немає, вам доведеться полишити в когось коней. Але зате дичини!.. Я підстрелив п’ятьох гірських левів і двох ведмедів, не кажучи вже про олені. І, знаєте, там є невеликі табуни лосів… Ні-ні, лосів я не стріляв — це заборонено законом. Ці роги я купив у старих мисливців. Я вам усе зараз розповім.

Поки чоловіки розмовляли між собою, місіс Гастінгс і Сексон теж не гаяли часу.

— Що, знайшли свою місячну долину? — спитала письменникова дружина на прощання.

Сексон похитала головою.

— Ну то ще знайдете, якщо добре шукатимете. І обо­в’язково завітайте до Сономської долини й до нашого ранчо. Якщо ви доти її не знайдете, ми щось надумаємо.

За три тижні, вполювавши ще більше, ніж Гастінгс, гірських левів та ведмедів, Біллі виїхав з округи Кері й перетяв кордон Каліфорнії. Сексон знову побачила секвої. Але ці дерева були просто неймовірні. Біллі зупинив коней, скочив на землю й обміряв кроками окружність однієї секвої.

— Сорок п’ять стіп, — заявив він. — Отже, п’ятнадцять у перетині. Й усі вони такі, тільки ще більші. Ні, ось одне потонше. Тільки дев’ять стіп у перетині. А заввишки вони в сотні стіп!

— Коли я помру, Біллі, поховаєш мене у гаю з секвой, — промовила Сексон.

— А я не дозволю тобі померти раніше за мене! — обурився він. — Крім того, ми напишемо у своєму заповіті, щоб нас обох там поховали.

Розділ XVII

Вони верстали дорогу на південь уздовж узбережжя, — полювали, ловили рибу, плавали й купували коней, яких Біллі відсилав на каботажних пароплавах до Окленда. Проїхали через Дель-Норте й Гамболт, через Мендосіно й так добувалися до Сономи — кожна ця округа була більша за цілий східний штат; продиралися крізь велетенські ліси, перебиралися через незчисленні гірські річки, минали безліч родючих долин. І всюди Сексон шукала своєї місячної долини. Деінде все, здавалося, підходить, аж ні — бракує залізниці, або ж мандронових чи манзанітових дерев, а найбільше пригнічували тумани.

— Подеколи ж нам треба сонячного коктейлю, — казала вона Біллі.

— Еге ж, — погоджувався він. — Як забагато туману, то можна й розкиснути. Нам треба, щоб було і так і сяк — золота серединка, тож доведеться податися трохи в глиб країни.

Стояла вже осінь. Вони звернули від Тихого океану біля старого форту Рос і в’їхали в долину річки Рашн, далеко нижче від Юкаї, і подалися на Казадеро та Герневіль. У Санта-Розі вони забарилися, доки Біллі відсилав коней, і виїхали тільки пополудні, попрямувавши на південний схід до Сономської долини.

— Мабуть, до Сономи доберемося аж проти ночі, — зауважив Біллі, міряючи оком сонце. — Це місце зветься долина Бенет. А як перехопимося через перевал, буде Глен-Елен. Долина нічогенька, ге? Та й ота гора над нею теж.

— Гора непогана… — погодилася Сексон. — Але ось ці пагорби якісь голі. І я зовсім не бачу великих дерев. Великі дерева ростуть тільки на доброму ґрунті.

— О, я ж зовсім не кажу, що це місячна долина. А все-таки, Сексон, ця гора хоч куди. Ти тільки глянь, яким лісом вона поросла. Закладаюся, що там є й олені.

— Цікаво, а де ми будемо зимувати? — зауважила Сексон.

— Знаєш, я саме допіру про це думав. Хочеш, перезимуємо в Кармелі? Марк Гол повернувся туди, Джім Гезард теж.

Сексон кивнула.

— Тільки тепер ти вже не ходитимеш на поденне.

— Авжеж, ні! За доброї години ми зможемо їздити скуповувати коні, — лице Біллі сяяло самовдоволенням. — А якщо там буде той ходак-поет з Мармурового Будинку, я поміряюся з ним кулаками на згадку тієї прогулянки, коли він мало не всю душу з мене висотав…

— О! О! — скрикнула Сексон. — Глянь, Біллі! Глянь!

З-за повороту дороги виїхала одномісна бідка, запряжена гнідим жеребцем, що мав світлу гриву й хвоста. Хвіст його мало не волочився по землі, а густа грива лежала хвилями. Жеребець почув кобил і зупинився, закинувши голову, а світла грива війнулася йому на вітрі. Тоді він нагнув голову, аж торкаючись розпаленими ніздрями колін, і між гострих вух проступив вигин його напрочуд дужої шиї. Чоловік, що їхав тою бідкою, сіпнув віжки і звернув круто вбік, а жеребець знову закинув голову й закусив вудила. Його великі очі, мов синяве скло, блищали й іскрились, і Біллі міцніше натиснув великим пальцем на віжки й теж збочив. По тому він підніс руку. Незнайомець, від’їхавши на безпечну відстань, зупинився й через плече заговорив з Біллі про ваговозів.

Виявилося, що це його власний жеребець і звати його — Барбароса, а що сам він з Санта-Рози.

— Звідси до Сономської долини дві дороги, — пояснив він. — Коли на перехресті ви звернете ліворуч, то доїдете просто до Глен-Елена повз шпиль Бенета, — ото, бачите, він.

Поміж положистих ланів, із яких уже було зібрано урожай, шпиль Бенета підносився фортецею в гарячому промінні сонця, спираючись на бастіони менших гір біля свого підніжжя. Схили пагорбів і гір були голі й випалені, проте це вже була прекрасна, золотиста засмага Каліфорнії.

— Дорога праворуч так само доведе вас до Глен-Елена, тільки вона крутіша й довша. Але вашим кобилам, здається, вона не завадить.

— А який з цих шляхів гарніший? — спитала Сексон.

— Звичайно, той, що праворуч, — відповів чоловік. — Там і гору Соному побачите, — дорога її обминає і проходить через Куперс-Гроув.

Попрощавшись із ним, Біллі не відразу зрушив з місця; і він, і Сексон ще довго повертали голови назад, милуючися збудженим Барбаросою, що мчав бідку до Санта-Рози.

— Еге ж, — промовив Біллі. — Хотілося б мені побувати тут навесні.

На перехресті Біллі нерішуче позирнув на Сексон.

— Ну, що з того, коли вона й довша? — відповіла на його погляд Сексон. — Ти тільки глянь, яка краса, яка зелена гущавина! І я певна, що десь тут у каньйонах росте й секвоя. Хто його зна, — але, може, неподалік звідси й місячна долина? Гріх проґавити її заради того, аби виграти півгодини.

Вони звернули праворуч, звідки одразу простяглися ланкою крутезні пагорби. Наближаючись до гори, вони помітили, що в цій місцевості води подостатком. Уздовж дороги бігла гірська річка і, хоч виноградники на схилах пагорбів пожовкли від літньої спеки, довкола будиночків у вибалках та на рівнині росли широковіті дерева.

— Знаєш, це, може, й смішно, але я вже починаю любити цю гору, — зауважила Сексон. — І мені здається, що я вже її давно знаю і бачила, бо тут навколо все таке гарне!..

Вони переїхали через міст. Дорога круто повернула, і враз їх пойняло якоюсь таємничою прохолодною сутінню. Навкруги них гордо підносились угору секвої. Землю встеляло рожевим килимом осіннє листя. Де-не-де крізь густий присмерк цідився струмінь сонця, просвітлюючи похмурість лісу. Між деревами звивалися в глушину вабливі стежки, що приводили до затишних куточків, де колони червоних стовбурів сходилися в кола над могилами своїх предків, і лише діаметри кіл, якими вони росли, свідчили про титанічні розміри цих предків.

За переліском дорога звійнулася вгору до перевалу, що виявився тільки одним з підступів до гори Сономи. Далі їхали через хвилясте нагір’я й неглибокі вільготні провалля та каньйони, густо вкриті лісом. В деяких місцях дорога була зовсім вогка й в’язка від сусідніх джерел.

— Ця гора наче губка, — сказав Біллі. — Зараз кінець сухого літа, а тут усюди вільгота.

— Я знаю, що ніколи раніше тут не була, — міркувала вголос Сексон. — Але все тут таке мені знайоме!.. Мабуть, я вві сні його колись бачила… А ось і мадронові дерева! Цілий гай! І мансаніти! Мені здається, немов я повертаюся додому… Біллі, а що, коли це справді наша долина?

— Що приліпилася до гірського схилу? — осміхнувся він.

— Ні, — може, й ні. Я хочу сказати, — а може, це шлях до нашої долини? Бо шлях… усі шляхи до нашої долини мають бути чудові… І ще… я вже бачила все це, я снила ним…

— Тут таки чудово, — щиро згодився Біллі. — Я б не віддав і чверть милі цього краю за цілу Сакраментську долину з усіма її островами — та ще річкою на додачу. І я не я, якщо й оленів тут немає! А де є джерела, там є й річки, а отже, і пструги.

Вони поминули простору фермерську садибу з вигідним будинком та добрими клунями й хлівами і, проїхавши попід зеленою аркою дерев, вибралися на поле, що сповнило Сексон безмежним захватом. Воно простелилося легкою западиною по схилу гори над дорогою, зливаючись на обрії з лісом. Поле блищало, мов червлене золото в надвечірнім сонячнім промінні, а посеред нього росла самітна секвоя з обпаленою короною — правдиве тобі орле гніздо. Зелена гущавина доходила вгорі аж до самої, як їм здавалося, вершини; але, проїхавши далі й обернувшись востаннє на «своє поле», як вона сказала, Сексон побачила, що справжня вершина Сономи аж ген далеко, а гора за полем — то тільки невеличка її віднога.

Просто перед собою і праворуч поміж стрімчастих гірських хребтів, прорізаних глибокими зеленими каньйонами, а нижче вкритих садками й виноградниками, вони вперше побачили Сономську долину і пасмо диких гір за нею зі сходу. Ліворуч розбігалися смугами золоті пагорби й видолинки. Далі на північ лежала друга частина долини, а ще далі — стяга гір, найвища з яких спокійно виставила проти ніжно-рожевого неба зубчасто-рудаву вершину свого давно погаслого кратера. Гірське пасмо, що тяглося довгою смугою з півночі до південного сходу, ще було освітлене призахідним сонцем, а над Біллі й Сексон уже спустилася вечірня сутінь. Біллі глянув на Сексон і, побачивши захоплення в неї на обличчі, зупинив коней. Небо на сході зажевріло, і гори спалахнули всіма відтінками вина й рубінів. Долину Сономи почало затоплювати пурпуровим потоком, що підносився все вище й вище, заливаючи підошви й схили гір, затягаючи їх кармазиновим серпанком.

Сексон мовчки показала рукою на цю пурпурову повідь, що насправді була надвечірньою тінню гори Сономи. Біллі кивнув головою, цмокнув язиком на кобил, і фургон почав обережно занурюватись у теплий барвистий присмерк долини.

На взгір’ях їх обвивало чудовим свіжим вітерцем, що доносився за сорок миль із Тихого океану; а з кожної влоговини й видолинку дихала теплими повівами осіння земля, пряна від пахощів прив’ялих квітів, пожовклого листя та спалених сонцем трав.

Вони доїхали на край глибокого каньйону, що, здавалося, врізувався в саме серце гори Сономи. Сексон і тут не сказала ні слова, але, глянувши на її обличчя, Біллі сам зупинив коней. Міжгір’я вражало своєю дикою красою. Високі секвої росли вздовж усього каньйону. А в найвіддаленішому кінці його підносилися три округлі пагорби, густо покриті ялиною та дубом. Убік від пагорбів тягся другий каньйон, трохи менший, але так само порослий секвойєю. Біллі показав рукою на скошений луг під тими трьома пагорбами.

— Ось на такому лузі пастимуться мої кобили, — мовив він.

Вони почали спускатися на дно каньйону, а поруч з дорогою під вільхами й кленами дзюркотів потік. Призахідні сонячні блиски, відбиваючись від сколохмачених хмар на осінньому небі, заливали каньйон кармазиновим сяйвом, у якому палали й курилися мадрони з рудявими стовбурами та золотисті мансаніти. Повітря було сповнено пахощами лавра. Дикий виноград повивав обабіч потік кучерявою габою, чіпляючись за дерева. Ажурний іспанський мох звисав з розмаїтих дубів, а близько від води росла папороть та дрібний чагарник. Звідкись доносилося жалібне воркування голуба. Футів з п’ятдесят над землею, мало не над самими їхніми головами, промайнула сіра плямка — то білка перелетіла через дорогу; по тому, як згиналися гілочки дерев у гущавині, вони побачили, куди вона подалася.

— Мені спало щось на думку, — промовив Біллі.

— Дай-но я перша це скажу, — попросила Сексон.

Він чекав, дивлячись на неї, доки вона захоплено роздивлялася навколо.

— Ми знайшли нашу долину… — прошепотіла вона. — Ти це хотів сказати? *

Біллі мовчки кивнув, але сказати нічого не встиг, завваживши малого хлопчака з надміру великою, як на його зріст, рушницею в одній руці й таким самим надміру великим трусиком у другій. Хлопчак поганяв корову.

— Чи далеко звідси до Глен-Елена? — спитав його Біллі.

— Півтори милі, — відповіло хлопча.

— А що це за річка? — поцікавилася й Сексон.

— Дикунка. За півмилі далі вона впадає в Соному.

— Пструг тут водиться? — докинув слово Біллі.

— Якщо ви вмієте його ловити, — лукаво всміхнувся хлопчак.

— А олені в горах?

— Тепер не пора полювати, — ухилився хлопець від відповіді.

— Та ти, я бачу, мабуть, ще жодного оленя на своєму віку не забив? — підшкильнув малого Біллі і дістав у винагороду:

— Я можу показати роги.

— Олені міняють роги, — вів своєї Біллі. — Кожен їх може знайти.

— На моїх рогах ще й м’ясо не засохло…

Хлопець зненацька замовк, відчувши, що попався.

— Не журися, синку, — засміявся Біллі, стьобнувши віжками. — Я не лісничий, я кіньми торгую.

Щодалі все частіше перестрибували з дерева на дерево білочки, все більше росло рудуватих мадронів та величних дубів і все чарівнішими здавалися секвої, що стояли кільцями. Раптом над співучим потоком виринула з гущавини хвіртка, до якої було прибито поштову скриньку з написом «Едмунд Гейл». Під простим піддашком, спираючись на хвіртку, стояли чоловік і жінка. Це була така чудова пара, що Сексон, вгледівши їх, не могла очей відвести. Вони прихилились одне до одного, і ніжна жінчина рука довірливо лежала в чоловіковій, немов створеній на те, щоб благословляти. Таке враження ще й посилював вираз незнайомцевого ясного обличчя з великими, добрими, сірими очима попід блискучим прядивом білого волосся. Чоловік був гарний на вроду і кремезний, а жінка обіч нього — тендітна. Колір шкіри у неї був шафраново-брунатний, наскільки може такий бути в білої жінки, а ясно-блакитні її очі всміхалися. Вбрана у вільну сукню з ніжнозеленої тканини, вона сама здавалася квіткою, а її невелике жваве обличчя раптом нагадало Сексон весняну коноплянку.

Мабуть, Сексон і Біллі в надвечірнім золотім промінні були не менше прегарні, бо обидві пари не могли надивитись одна на одну. Маленька жінка запроменилася радістю, а чоловікове обличчя освітилось урочистою доброзичливістю. Сексон здавалося, що цю чарівну пару вона знала все життя, так само, як знала й те нагірне поле й саму гору. Вона відчувала, що вже встигла їх полюбити.

— Добривечір! — озвався Біллі.

— Ах ви, любі діточки, — відказав чоловік. — Мабуть, ви й самі не знаєте, які ви милі, сидячи отак-о поруч.

І то було все. Фургон проїхав далі, шурхотячи по зів’ялому листі дубів, вільх та кленів, що килимом устеляло дорогу. Вони доїхали до місця, де обидва потоки зливалися в одно.

— О, яке чудове місце для хатини! — скрикнула Сексон, показуючи рукою через Дикунку. — Ось там, Біллі, на тій терасі над лужком.

— Тут багатий ґрунт, Сексон; і на тій терасі теж. Бач, які там здорові дерева? І напевне е й джерела.

— Поїдьмо на той бік, — запропонувала вона.

Вони звернули з битого шляху, вузьким місточком переїхали через Дикунку і подалися давнім вибоїстим путівцем, що тягся вздовж такого ж давнього напівзруйнованого паркана з дощок секвої. Далі дорога через розчинені ворота, де вже й петель не було, вела на терасу.

— Це вона, я знаю, — впевнено сказала Сексон. — їдьмо всередину, Біллі.

З-поза дерев виринув невеликий білий будиночок із побитими шибками.

— А ось і твої мадрони! — Біллі показав рукою на патріарха всіх мадронів, що стояв побіля будиночка. Дерево було таке здоровезне, що мало внизу футів шість у перерізі.

Пошепки розмовляючи, вони об’їхали навкруги занедбаного будинку, оточеного старезними дубами, і зупинилися перед невеличкою шопою. Не розгнуздуючи коней, а тільки прив’язавши їх, вони поспішилися оглянути все навколо. До луга стежка збігала досить круто, але схили густо поросли дубами й мансанітами. Продираючись крізь гущавину, вони сполохали зграйку перепілок.

— Ну, як з дичиною? — спитала Сексон.

Біллі всміхнувся й заходився уважно приглядатися до прозорого струмка, що розпливався на лузі. У цьому місці сонце висушило ґрунт, і він геть-чисто потріскався.

Сексон трохи засмутилася, але Біллі, мнучи пучками грудку землі, і не думав хнюпитись.

— Ґрунт ситий, — промовив він. — Не ґрунт, а сметанка. Його змивало сюди з гір десятки тисяч років. Але…

Він замовк, роздивився, як луг розташований, пройшов до секвой край поля і повернувся.

— Так, як тут є — воно й шеляга не варте, — заявив він, — Але коли докласти рук, то кращого й не схочеш. Треба лиш трохи глузду в голові та зрошувальних канав побільше. Цей луг — природний басейн, тільки воду пустити. А там за гайком — крутий спуск до річки. Ходім, я тобі покажу.

Через гайок вони вийшли до річки Сономи. Тут лона вже не співала, а утворювала спокійне плесо. Верби полоскали в ній свої віти, а потойбіч підносився урвистий берег. Біллі зміряв височінь берега поглядом, а глибину річки дрючком.

— П’ятнадцять стіп, — сказав він. — Можна пірнати з кручі, та й поплавати є де — туди й назад ярдів сто буде.

Вони пішли вздовж плеса. Річка робилася мілкіша, світячи кам’янистим дном, а далі розливалася другим плесом. Раптом у повітрі зблиснув пструг і зник у воді, залишивши по собі хвилясті кола на рівній поверхні води.

— Мабуть, ми таки не зазимуємо в Кармелі, — мовив Біллі. — Це місце просто створене для нас. Завтра вранці я довідаюся, чиє воно.

За півгодини, годуючи коней, Біллі звернув увагу Сексон на гудок паротяга.

— Ось тобі й залізниця, — сказав він. — Це потяг до Глен-Елена. Звідси туди одна миля.

Сексон уже дрімала під укривалами, коли Біллі нараз запитав її:

— А що, коли власник не схоче продати землю?

— Знайшов чим журитись! — переконано відказала Сексон. — Ця земля — наша. Я це знаю.

Розділ XVIII

Розбудив їх удосвіта Посум, обурено гавкаючи на білочку, що не хотіла спускатися з дерева до нього в зуби. А білочка так завзято цокотіла щось нагорі, що собача в нестямі поривалося вискочити на дерево. Біллі з Сексон аж зареготали, побачивши тер’єрову лють.

— Якщо це все буде наше, білочок тут ніхто не стрілятиме, — сказав Біллі.

Сексон стиснула йому руку й сіла. Здалеку долинув крик лугового жайворонка.

— Більше нема чого й бажати, — щасливо зітхнула вона.

— Окрім запродажної, — поправив Біллі.

Нашвидку поснідавши, вони подалися роздивлятися садибу й кілька разів обійшли її — від паркана й до річки і назад. Ділянка була неправильної форми. Біля підніжжя тераси вони виявили аж сім джерел.

— Ось тобі й водні запаси, — зрадів Біллі. — Проведемо канави, зоремо землю, і за допомогою добрив та води збиратимем урожаї цілісінький рік. Тут всього, мабуть, якихось п’ять акрів, але я не проміняв би їх на всі двадцять місіс Мортімер.

Вони стояли саме в старому садку на терасі, де нарахували двадцять сім здичавілих і занехаяних, але міцних фруктових дерев.

— А там, за будинком, у нас росли б ягоди. — Раптом Сексон щось спало на думку, і вона замовкла. — Оце якби місіс Мортімер приїхала та порадила нам! Як ти гадаєш, Біллі, згодиться вона?

— Звісна річ. Звідси до Сан-Хозе потягом годин чотири. Але спочатку нам треба тут зачепитися, а тоді вже можеш до неї писати.

З одного, найдовшого, боку невелику садибу обмивала Сонома, з двох інших боків стояв трухлявий паркан, а з четвертого текла Дикунка.

— Та ще ж у нас будуть такі добрі сусіди! — згадала Сексон. — Адже між ними й нами — тільки Дикунка.

— Але ферма ж тим часом ще не наша, — осмикнув її Біллі. — Знаєш що, ходімо до них. Вони нам про все розкажуть.

— Не наша — так буде наша, — промовила Сексон. — Головне було її знайти. А кому вона зараз належить, мене не обходить. Тут уже давно ніхто не живе. Але ж… Біллі… а тобі ця ділянка до серця?

— Усім чисто, — щиро відповів Біллі. — Шкода тільки, що тут затісно трохи.

Обличчя Сексон пойняв такий смуток, що Біллі радий був би вже відмовитися від своєї власної мрії.

— Добре, ми його купуємо — й край, — заявив він. — Щоправда, за лугом так багато лісу, що паші знайдеться хіба для якоїсь пари конячок та корівки. Та то пусте. Не можна ж мати всього одразу, а те, що є, страх яке гарне.

— Хай це буде лиш початок, — втішала його Сексон. — Пізніше ми зможемо ще докупитись — ну хоча б отой луг між трьох пагорбів, що ми бачили вчора.

— Де я бачив свої коні на пасовищі, — згадав Біллі, блиснувши очима. — А чом би й ні? Відколи ми в дорозі, здійснилося стільки наших бажань — то, може, й це теж здійсниться?

— Ми працюватимемо задля цього, Біллі.

— Працюватимемо, як чорти, — рішуче додав він.

Від хвіртки крізь гущавину вилася вузенька стежка, нею вони й пішли. Здалеку будинку зовсім не було видно — він виринув нараз перед ними з-під густої арки дерев. Цей восьмикутний двоповерховий будинок був такий пропорційний, що, незважаючи на свої два поверхи, здавався низьким. Він був невіддільною частиною цього куточка, ніби виріс із самої землі, як і навколишні високі дерева. Перед будинком не було ніякої галявинки, — зарості підступали до самого порога. Ґанок головного входу підвищувався над землею тільки на одну сходинку. Над дверима чудернацькими літерами було вирізьблено: «Затишний Притулок».

— Підіймайтеся сходами, голуб’ята, — почувся згори голос у відповідь на стук Сексон.

Відступивши назад і піднісши очі, Сексон побачила маленьку жінку, що всміхалася до них з вікна другого поверху.

В легенькій рожевій хатній сукні вона знову нагадала Сексон квітку.

— Штовхніть двері й заходьте, — знову почувся її голос.

Сексон увійшла перша, за нею Біллі. Вони опинилися в ясній просторій кімнаті. В каміні з неотесаного каменю жаріла здорова колода. На каміновій поличці стояв великий мексиканський глек з осіннім гіллям та витким диким виноградом, покритим легким пушком. Стіни було обшальовано деревом приємної барви, але не полірованим. Повітря просякло чистими пахощами лісу.

Всі кути в цій восьмикутній кімнаті були тупі. В одному з них містилася фісгармонія з горіхового дерева, в другому було багато полиць із книжками. У вікнах, під якими стояла низенька канапа, видніла мирна картина осінніх дерев та пожовклої трави з протоптаними стежками, що розбігалися в різних напрямках по невеликій садибі. Гарненькі кручені сходи вели на другий поверх. Там назустріч гостям вийшла маленька пані й провела їх до покою. Сексон відразу зрозуміла, що це кімната господині. Дві зовнішні стіни кімнати були суцільними вікнами. Від підвіконня й до підлоги йшли полиці з книжками. Книжки лежали скрізь — на робочому столику, на канапі, на бюрку, — видно було, що вони весь час у роботі. На відчиненому вікні стояв глечик з осіннім листям, додаючи чар смуглявій жіночці, що сіла в легеньке ротангове крісло-гойдалку, пофарбоване на червоне, — з тих ото, що в них люблять гойдатися діти.

— Дивна господа, правда? — по-дівчачому радісно засміялася місіс Гейл. — Але ми її дуже любимо. Едмунд зробив тут усе власними руками, все, все — навіть водогін, хоч мав з ним страшенно багато клопоту.

— І ту підлогу внизу, з твердого дерева?.. І камін? — питався Біллі.

— Все, все, — гордо відповіла господиня. — І половину всіх меблів. І це кедрове бюрко, і столик — усе чисто зробив власними руками.

— Такі чарівні руки, — несподівано вихопилось у Сексон.

Місіс Гейл швидко глянула на неї, і жваве її обличчя засвітилося вдячністю.

— Так, вони чарівні, найчарівніші у світі, — тихо промовила вона. — І яка ж ви любонька, що помітили це — ви ж тільки мигцем побачили їх учора.

— Я не могла не помітити, — просто відповіла Сексон.

Погляд її через голову місіс Гейл ковзнув на протилежну стіну, до привабливого малюнка на шпалерах, що зображував соти, поцятковані золотими бджолами. Картин у рамках на стінах висіло дуже мало.

— У вас самі портрети, — промовила Сексон, згадуючи прекрасні картини в бунгало Марка Гола.

— Мої вікна — ось рамки для моїх пейзажів, — відповіла місіс Гейл, показуючи рукою на ліс. — А у себе в кімнаті я хочу бачити тільки обличчя милих мені людей, які не завжди зі мною. Декотрі з них ввесь час блукають по світу.

— О, ви знаєте Клару Гастінгс! — схопилася Сексон на ноги, побачивши одну фотокартку.

— Ще б пак! Я її виростила й мало що не вигодувала власним молоком. Із самих пелюшок вона жила в мене. Її мати моя сестра. А чи знаєте ви, як страшенно ви на неї схожі? Я ще вчора зауважила це Едмундові. Йому це теж упало в око. Не диво, що його відразу потягло до вас обох, коли ви проїздили на своїх чудових конях.

Отже, місіс Гейл була Кларина тітка, паросток того самого давнього роду піонерів, що прийшли з-за прерій! Тепер Сексон зрозуміла, чому вона так дуже нагадала їй матір.

Розмова тяглася й далі між двома жінками, а Біллі тільки слухав та милувався чудово змайстрованим кедровим бюрком. Сексон розповіла про зустріч із Кларою та Джеком Гастінгсами, про їхню яхту та про поїздку до Орегону. Місіс Гейл сказала, що вони вже знов у дорозі: коней з Ванкувера відрядили додому, а самі поїхали через Канаду до Англії. Місіс Гейл знала матір Сексон, вірніш, її вірші, і показала Сексон не тільки збірник «Сторінки минувшини», а ще й альбом з газетними вирізками, де було багато віршів, яких Сексон ніколи не бачила.

— Талановита поетеса, — сказала про неї місіс Гейл. — Але скільки співців оспівувало ті золоті часи, а тепер усіх їх забулося. Тоді ще не було такого числа журналів, і безліч віршів, надрукованих у місцевих газетах, загинуло.

Виявилося, що спочатку Джек Гастінгс закохався в Клару, розповідала далі місіс Гейл, а потім, завітавши до «Затишного Притулку», закохався в Сономську долину і купив тут розкішне ранчо, хоч сам буває в ньому рідко, більше мандруючи по світах. Місіс Гейл розповіла і про власну подорож через прерії ще маленькою дівчинкою наприкінці п’ятдесятих років; вона так само, як і місіс Мортімер, знала все про бій під Літл-Медоу і про лиху долю партії переселенців, з якої вирізали всіх, окрім Бідового батька.

— Отже, — годиною пізніше промовила Сексон, — три роки шукали ми нашої місячної долини і, нарешті, знайшли.

— Місячної долини? — здивувалася місіс Гейл. — То, виходить, ви давно вже знали про неї? Чому ж барилися так довго?

— Ні, ми про неї не знали. Ми подалися її шукати навмання. Марк Гол назвав це прощею і піддражнював нас, щоб ми взяли в руки довгі патериці. Він казав, що як наші патериці зацвітуть весняним цвітом, отоді ми зразу й пізнаємо, що знайшли свою долину. Він усе глузував, що ми так багато вимагаємо від неї, а одного вечора вивів мене надвір, показав місяця в телескоп і сказав, що лишень там ту чарівну долину можна знайти. Він вважав, що це химера, але нам сподобалася назва — «Місячна долина» — і ми подалися на пошуки.

— Який дивний збіг! — скрикнула місіс Гейл. — Аджеж це й є Місячна долина.

— Я знаю, — зі спокійною впевненістю відказала Сексон. — Тут є все, що нам треба.

— Але ж, голубонько, ви мене не зрозуміли. Це справді Місячна долина. Це — долина Сономи. Сонома — індіанське слово і означає по нашому Місячна долина. Так спредвіку називали її індіяни, задовго до того, коли ступила сюди нога білої людини. Ми, хто її любить, тож так її називаємо.

Аж тепер Сексон зрозуміла таємничі натяки Джека Гастінгса та його дружини. Розмова й далі снувалася, але врешті Біллі забракло терпцю. Він промовисто відкашлявся й заявив:

— Ми хотіли б дізнатися про ферму за річкою кому вона належить, чи продається, де знайти господаря і всяко таке інше.

Місіс Гейл підвелася.

— Ходімте побалакаємо з Едмундом, — промовила вона, беручи Сексон за руку, і рушила вперед.

— Ти ба! — скрикнув Біллі, дивлячись на неї з височини свого зросту. — Я гадав, що Сексон маленька. Але з неї можна зробити дві таких, як ви.

— А ось ви, нівроку вам, величенький, — усміхнулися маленька господиня. — Проте Едмунд вищий за вас. І ширший у плечах.

Вони пройшли через просторий передпокій і побачили її красеня чоловіка, що читав, сидячи у великому кріслі-гойдалці. Поруч стояло друге, маленьке дитячо ротангове кріселко, пофарбоване на червоне.

На колінах у господаря, головою до каміна, де жевріла колода, простяглася величезна періста кішка. Господар, а за ним і кішка, обернули голови до гостей. Саксон знову відчула ту особливу приємну доброту, що випромінювало його обличчя, очі й руки, на які вона мимохіть знову подивилася. І вона знову була вражена, які вони гарні. Це були руки самої любові. Ці руки належали людині зовсім не знайомої їй породи. Жоден з веселого кармельського гурту не скидався на нього. То були все митці. А це був учений-філософ. Замість юнацьких пристрастей і шаленого бунтарства прийшла шляхетна мудрість. Через ці добрі руки пройшло стільки гіркоти, — а втримали вони лише радощі життя. Щиро люблячи своїх «кармелітів», Сексон аж здригнулася, коли подумала, на що переведуться деякі з них, доживши до такого похилого віку, як цей господар, — а надто театральний критик та Залізний Чоловік.

— Ось тобі ці любі діти, Едмунде, — промовила місіс Гейл. — Знаєш, вони хочуть купити мадронове ранчо. Вони три роки шукали його… Я тільки забула їм сказати, що ми шукали аж десять років наш «Затишний Притулок». Розкажи їм усе про те ранчо. Містер Нейсміт, мабуть, ще не передумав його продавати.

Біллі й Сексон посідали на прості масивні стільці, а місіс Гейл підсунула своє маленьке кріселко до великого Едмундового крісла, і її тендітна ручка довірливо поклалася в руку чоловікові. Сексон пильно слухала, а погляд її снував тим часом по стінах поважної кімнати, обставленої книжковими полицями. Вона починала розуміти, як сама будівля з дерева й каменю може передавати дух людини, що спланувала її і побудувала. Ці добрі руки створили все навколо, навіть меблі — думала вона, перебігаючи очима від бюрка до стільця, від письмового столу до пюпітра коло ліжка в сусідній кімнаті, де стояла лампа під зеленим абажуром і лежали акуратні стоси журналів та книжок.

— Щодо ранчо «Мадрон», то справа досить проста, — сказав господар. — Нейсміт його напевне продасть. У кожному разі, він виявляє таке бажання п’ять останніх років — відколи став учасником підприємства з експлуатації мінеральних вод, трохи нижче в цій-таки долині. Щастя, що ранчо його власність, бо решта землі навколо належить французові, одному з найперших переселенців. Той нізащо не продасть і однієї стопи землі. Він селянин і по-селянському любить землю. Але ця любов перейшла в нього у хворобу, в манію. Над кожним клаптем він тремтить, хоч ділової жилки не має. Він старий і впертий, земля в нього бідна, і невідомо, що спіткає його спершу — смерть чи банкрутство.

А щодо ранчо «Мадрон», то належить воно Нейсмітові, і ціна його п’ятдесят доларів за акр. Тобто за все гуртом тисячу доларів, бо землі там двадцять акрів. Для старосвітського фермера воно не варте цих грошей. Але з ділового погляду якраз навпаки: незабаром ширший світ пронюхав про цю долину, а кращих місць для дач годі й уявити. А щодо краси місцевості й клімату, то ферма варта в тисячу разів більшого. Нейсміт, безперечно, погодиться продати землю на виплат. Найкраще для них було б заорендувати ферму на два роки з правом майбутньої купівлі і з відрахуванням орендної платні від продажної вартості садиби. Нейсміт був уже склав раз таку угоду з одним швейцарцем, котрий сплачував йому щомісяця по десять доларів. Але в того померла дружина, і він виїхав звідси.

Розповідаючи, Едмунд скоро відчув, що Біллі чимсь незадоволений, проте чим саме, він зрозумів лише після кількох запитань: це все були давні піонерські мрії про несходимі простори, про табуни та череди на сотнях пагорбів, про ділянку щонайменше в сто шістдесят акрів.

— Але ж вам не треба стільки землі, мій хлопче, — лагідно зауважив Едмунд. — Я бачу, що ви розумієтесь на інтенсивному господарюванні. А чи спадало вам коли на думку інтенсивне конярство?

Біллі аж рота розкрив, вражений цією нечуваною ідеєю. Він розкинув розумом, але ніяк не міг добачити подібності між цими галузями господарства. В очах його промайнув сумнів.

— Я щось не зовсім добираю… — озвався він.

Старий лагідно всміхнувся.

— Ось дивіться. По-перше, навіть ці двадцять акрів усі вам не потрібні — хіба що око милувати. Під лугом п’ять акрів. З них двох акрів вам вистачить, щоб розвести город і прожити з продажу городини. Власне кажучи, працюючи з дружиною від рання до самого смерку, ви по зможете як слід обробити навіть і цих двох акрів. Залишається ще три акри. Води з джерел вам для них етапе вдосталь. Не вдовольняйтесь одним урожаєм на рік, як решта тутешніх старосвітських фермерів. Над цими трьома акрами працюйте так само інтенсивно, як і над городом: засівайте їх кормовими травами, зрошуйте, угноюй те, дотримуйтеся сівозміни. І тоді ці три акри промір чують стільки ж коней, скільки й величезне, але незасіяне й недоглянене пасовище. Поміркуйте над цим Я дам вам відповідних книжок. Я не знаю, які врожаї принесе вам земля, і не знаю, скільки з’їдає кінь — то вже ваш клопіт. Але я вам ось що скажу: якщо ви візьмете наймита, щоб допомагав вашій дружині на городі, а самі поратиметеся тільки на лузі, то тих трьох акрів вистачить цілком прохарчувати всіх коней, яких ви попервах матимете. А вже згодом прийде час прикупити ще землі, ще коней, і ви почнете багатіти — якщо в цьому ви бачите своє щастя.

Біллі зрозумів і у захваті скрикнув:

— Та з вас неабиякий фермер!

Едмунд усміхнено глянув на свою дружину.

— Що ти на це скажеш, Анет?

Її блакитні очі зблиснули.

— Та він, мої любі, зроду-віку не господарював, він тільки знає, як усе це треба робити, — Вона показала рукою на заставлені книжками стіни. — Він вивчає всяке добро. Він вивчає всі ті добрі речі, що їх створили у світі добрі люди. Найбільше він кохається в книжках та теслярстві.

— А Дулсі?.. — лагідно заперечив Едмунд.

— Так, він любить ще й Дулсі, — засміялася Анет. — Дулсі — це наша корова. Джек Гастінгс ніяк не може вирішити, хто кого більше любить: Едмунд Дулсі чи Дулсі Едмунда. Коли він виїздить до Сан-Франциско, Дулсі впадає в тугу. Едмунд так само тужить і спішить вернутись. О, через Дулсі я пережила стільки мук від ревнощів! Але треба визнати, що ніхто так не розуміє Дулсі, як він.

— Це єдина практична річ у господарстві, яку я знаю з власного досвіду, — підтвердив Едмунд. — Щодо джерсейських корів я фахівець. Можете завжди питати у мене поради.

Він підвівся і підійшов до полички з книжками; тепер вони побачили його прегарну постать на ввесь зріст. З книжкою в руці він зупинився, щоб відповісти на запитання Сексон. Ні, москітів тут немає, хоч, правда, одного літа, коли південний вітер віяв десять днів підряд — нечувана в цих краях річ! — сюди занесло трохи москітів з бухти Сан-Пабло. Що ж до туманів, то саме завдяки їм долина й родюча. Але тут, під заслоною гори Сономи, тумани не нависають низько. Насуваються вони за сорок миль з океану, гора затримує їх, і тумани підіймаються вище в повітря. До того ж «Затишний Притулок» і ранчо «Мадрон» лежать, на щастя, у вузькій теплішій смузі, тож навіть морозними зимовими світанками температура тут завжди на кілька градусів вища, ніж деінде в долині. Власне, мороз у них трапляється лише вряди-годи, інакше не могли б тут зростати деякі сорти помаранчів і цитрин.

Едмунд усе читав різні заголовки й навідкладав уже цілу паку книжок. Він розгорнув верхню з них «Три акри й свобода» Болтона Гола і прочитав їм про одного старосвітського фермера, що проходив за рік шістсот п’ятдесят миль, обробляючи своїх двадцять акрів, і збирав урожай у три тисячі бушелів поганенької картоплі; а тоді про іншого, «новочасного» фермера, що обробляв тільки п’ять акрів, проходив за рік тільки двісті миль і вирощував ті самі три тисячі бушелів, але ранньої добірної картоплі, яку продавав багато дорожче, ніж перший.

Сексон брала в Едмунда книжки і, передаючи їх Біллі, читала назви. Тут були «Каліфорнійська садовина» Віксона, його ж таки «Каліфорнійська городина», «Угноєння» Брукса, «Домашня птиця» Вотсона, «Зрошення та дренаж» Кінга, «Поля, фабрики й майстерні» Кропоткіна та «Фермерський бюлетень», ч. 22, темою якого була годівля худоби.

— Коли вам треба буде ще якихось книжок, ласкаво прошу до мене, — сказав Едмунд. — У мене сотні книжок про сільське господарство, всі агрономічні бюлетені… І коли матимете вільну хвилинку, обов’язково прийдіть познайомитися з Дулсі, — гукнув він їм навздогін.

Розділ XIX

Приїхавши з каталогами, насінням та сільськогосподарськими книжками, місіс Мортімер застала Сексон за читанням книжок, позичених в Едмунда. Сексон показала їй садибу, і місіс Мортімер прийшла в захват від усього побаченого, так само як і від умов оренди, що передбачали право орендарів у майбутньому придбати ферму у свою власність.

— Ну, а тепер — що робити, — промовила вона нарешті. — Сідайте ви обоє і поміркуємо. Це військова нарада, і ніхто у світі, крім мене, не скаже вам, що треба зараз робити. Воно й не диво. Якщо вже я реорганізувала велику міську книгозбірню і склала до неї каталог, то хіба я не знайду, що порадити молодому подружжю? Отже, з чого нам почати?

Вона на хвильку замислилась.

— По-перше, ранчо «Мадрон» дістали ви за безцінь. Я знаюся й на ґрунті, і на краєвидах, і на кліматі. Це ранчо — золоте дно. В цьому лузі — справжній скарб. Щодо обробки землі я вам скажу пізніше. Найперше — земля. По-друге, що ви будете з нею робити? Заробляти на прожиття? Так. Городину садовити? Звичайно. А куди ви її подінете, коли вона достигне? Продаватимете. Де? А ось послухайте. Ви повин­ні зробити так, як я зробила. Обійдіться без посередників! Продавайте прямо споживачеві. Створіть собі свій власний ринок. Знаєте, що я бачила в цій самій долині з вікна вагона, їдучи до вас — кілька миль звідси? Я бачила готелі, джерела, літні й зимові курорти — а це означає людність, споживачів, ринок. Як постачається той ринок? Я надаремне шукала городів. Ану, Біллі, запряжіть-но коней і по обіді провезіть нас трохи із Сексон. Покиньте всі ваші справи. Хай поки що воно буде так, як є. Нема рації будь-куди їхати, не знаючи адреси. Пополудні ми пошукаємо цієї адреси. Тоді знатимемо, що й до чого… — докінчила вона, всміхаючись до Біллі.

Але Сексон не поїхала з ними. Занадто багато роботи набралося в хаті, що стояла так довго пусткою, та й треба було приготувати кімнату для місіс Мортімер на ніч.

Час вечеряти давно минув, коли повернулися місіс Мортімер та Біллі.

— Ну й поталанило вам, дітки! — відразу почала місіс Мортімер. — Ця долина тільки-но прокидається. Ринок у вас під боком, і конкурентів нема. Я так і думала, що всі ці курорти недавні — Кальєнте, Бойс-Гот-Спрінгс, Ель-Верано та інші. І в самому Глен-Елені є три невеликі готелі, — зовсім близько. О, я вже й перебалакала з усіма власниками та директорами.

— Вона мудра голова! — захоплювався Біллі. — Вона й до господа бога піде з діловими пропозиціями. Побачила б ти її!

Місіс Мортімер усміхнено сприйняла комплімент і повела далі:

— А звідки їм привозять городину? Фургонами за дванадцять-п’ятнадцять миль із Санта-Рози та Сономи. Там найближчі городні ферми, а коли тієї городини не вистачає, — мені казали, що це буває частенько, бо попит усе росте, — то мусять посилати по городину аж у Сан-Франциско. Я їм відрекомендувала Біллі. Вони пообіцяли сприяти місцевому городництву. І до того ж їм це на руку. Ви постачатимете за таку саму ціну таку саму городину; тільки подбайте, щоб ваша була краща й свіжіша. І не забувайте, що постачання вам коштуватиме значно дешевше — бо ж це під боком.

Одноденні яйця тут не підуть. Варення та джеми — так само. На терасі у вас тут багато ділянок, але городини не посадиш. Завтра вранці я допоможу вам розпланувати загороди для курей та курники. Окрім того, треба подумати про каплунів для Сан-Франциско. Почнете з дрібнички, поки що це буде другорядна стаття господарства. Про каплунів я вам теж докладно розкажу й надішлю потрібну літературу. Але ви й самі думайте. Хай інші працюють. Це ви повинні добре запам’ятати. Корівники завжди одержують більше за робітників. Ви повинні завести собі книги прибутків і видатків, щоб завжди знати, як ваші справи, що вигідне, а що ні, і що найвигідніше. Про це вам розкажуть ваші книги. З часом я вам усе покажу.

— І все те на якихось двох нещасних акрах! — пробурмотів Біллі.

Місіс Мортімер суворо глянула на нього.

— Два акри, добродію? П’ять акрів, ось що. І того вистачить на ваш ринок. А ви, мій хлопче, то хай тільки почнуться перші дощі, ви з вашими кіньми матимете по вуха роботи, висушуючи свій луг. Завтра ми розробимо весь план. Ага, тут ось, на терасі, будуть у нас ягоди і шпалерний виноград першорядних сортів. За нього платять шалені гроші. Отам ростиме чорна смородина, але тільки Бербанкова, — до речі, він живе в Санта-Розі, — а також гібриди малини, мамутові ягоди… Тільки не заводьтеся з полуницею. З нею стільки мороки, що й не сказати. Це вам не виноград! Сад я вже оглянула. В основному він добрий. Підчищати й щепи робити — за це ми візьмемося пізніш.

— Але ж Біллі хоче залишити три акри під лугом, — вставила при першій змозі Сексон.

— Навіщо?

— А на сіно й таке інше для своїх коней. Чим же їх годувати?

— Купованим на прибуток від цих трьох акрів, — як стій вирішила місіс Мортімер.

Біллі примирився з неминучим.

— Гаразд, — погодився він з саможертовною веселістю в голосі. — Якщо город — то й город, про мене…

Місіс Мортімер пробула в Робертсів кілька днів, разом із Сексон розплановуючи все господарство, а Біллі тим часом мав інший клопіт у голові. В Окленді почалося економічне пожвавлення, і з Західно-Оклендських стаєнь прибуло термінове замовлення на нову партію коней. Біллі пропадав з ранку до ночі, вишукуючи в околиці молодих робочих коней, завдяки чому невдовзі добре ознайомився зі своєю долиною. В Західно-Оклендських стайнях вирішили позбутися кобил, що пошкодили собі ноги на міському брукові, і Біллі запропонували на вигідних умовах вибрати для себе найкращих із них. То були ще добрі коні. Біллі знав це, пам’ятаючи їх ще з давніх часів. Але найперше їм треба було відпочити від підків, набратися сил на доброму пасовиську, на м’якій сільській землі — і тоді вони служитимуть ще не один рік у господарстві, — звісно, не в місті. Та й плідниками вони можуть бути. Проте Біллі все ж не міг зважитися на купівлю і переборював спокусу на самоті, не кажучи нічого Сексон.

Вечорами він сидів у кухні, палив і слухав розповіді обох жінок про те, що вони зробили за день і що планували надалі. Купувати добрих коней був не легкий клопіт: розлучитися з путящим конем для фермера було однаково, що видерти зуба, хоч Біллі дістав повноваження підвищувати ціну доларів на п’ятдесят. Дарма що все більшало число автомобілів, ціна на биндюгів і далі зростала, — скільки Біллі пам’ятає, вона весь час ішла вгору. Як ото підскочила після землетрусу, так уже й не спадала до попереднього рівня.

— А що, Біллі, торгуючи кіньми, ви заробляєте, мабуть, трохи більше, ніж би заробили коло землі, правда? — спитала місіс Мортімер. — Ну й чудово! Тож вам не має жодного сенсу висушувати луг, орати й засівати. Ви собі купуйте коні — і край. Працюйте головою. Але зі свого заробітку платіть, будь ласка, робітникові, що допомагатиме Сексон порати город. Це найкращий банк для вашого капіталу, бо добрі відсотки не забаряться.

— А звісно, — згодився він, — на те й беруть люди наймитів, щоб вибивати з них гроші. Тільки не знаю, як це Сексон із одним наймитом подужає обробити п’ять акрів… Містер Гейл он казав, що ми з нею не виходимо й двох акрів як слід.

— Сексон і не працюватиме, — заперечила місіс Мортімер. — Де ви бачили, щоб я працювала в Сан-Хозе? Сексон керуватиме. Пора вже це зрозуміти. Щоденний заробіток людей, що не вміють метикувати, — півтора долара. А її ці гроші не задовольнять. Послухайте-но. Сьогодні я мала довгу розмову з містером Гейлом. Він сказав, що у вашій долині немає порядних сільськогосподарських робітників.

— Я знаю, — підтвердив Біллі. — Всі добрі робітники йдуть до міста. Залишаються вишкребки. А ті з трудящих хлопців, що є на селі, не хочуть у найми.

— Ваша правда. Отже, слухайте, дітки. Знаючи це, я й перебалакала з містером Гейлом. Він обіцяє вам допомогти. Він добре знає, що й до чого, і знайомий з начальником тюрми. Коротко кажучи, ви візьмете на поруки двох арештантів з Сан-Квентіна, що зарекомендували себе бездоганним поводженням, — і то будуть вам робітники для городу. У в’язниці чимало китайців та італійців, а вони найкращі садівники. Отож ви впіймаєте разом двох зайців. Зробите добро бідолашним в’язням і собі.

Сексон завагалася, неприємно вражена, але Біллі поважно обмірковував пропозицію.

— Ви ж, мабуть, знаєте Джона, робітника містера Гейла? — провадила далі місіс Мортімер. — Що ви про нього скажете?

— О, я ще сьогодні думала, якби нам знайти й собі та кого, — жваво відказала Сексон. — Він такий вірний та щирий. Місіс Гейл розповідала про нього багато гарного.

— Але одного вона вам не сказала, — всміхнулася місіс Мортімер. — Джон — в’язень, відпущений на поруки. Двадцять вісім років тому він у запалі вбив людину, посварившись за шістдесят п’ять центів. У Гейлів він уже три роки. А пам’ятаєте старого Луї в мене на фермі? Це вам другий приклад. Отже, це вже вирішена справа. Ви їм, звичайно, будете платити, скільки належиться. Попросимо, щоб вам прислали людей одної національності: чи китайців, чи італійців… Містер Гейл покаже їм, що до чого, Джон допоможе, і вони поставлять собі хатину — місце ми що виберемо. Але все одно, коли робота на вашій фермі закипить ви потребуватимете ще більше сторонньої допомоги. Тож ви, Біллі, підшукуйте собі людей, коли роз’їжджатимете по долині.

Другого дня Біллі зовсім не вернувся додому, а о дев’ятій вечора з Глен-Елена примчав верхи хлопчик з телеграмою від нього: Біллі подався в округу Лейк шукати коней для Окленда.

Повернувся він додому лише на третю ніч. Втомлений, Біллі, одначе, ледь приховував свою радість.

— Що ж ви робили всі ці три дні? — запитала місіс Мортімер.

— Крутив мозком, — спокійно похвалився він. — Ловив заразом двох зайців і, повірте, впіймав їх цілу зграю. Довідався про це я в Лондейлі і добре-таки попоганяв Гезл і Геті, доки поставив їх на спочинок у Калістозі, а сам подався диліжансом до Санта-Гелени. Зате я встиг закупити таких восьмеро биндюг, що хоч куди! Молоді, здорові коні — найлегший важить щонайменше тисячу п’ятсот фунтів. Учора ввечері я відправив їх з Калістоги. Але ж це ще не все.

Напередодні в Лондейлі я зустрівся з одним чолов’ягою, що підрядився вивозити бруківку з каменярні. Той коней не продавав, — навпаки, йому самому коні потрібні, що аж ну! Він би й сам їх купив, навіть в оренду взяв би!

— І ти послав йому тих вісьмох коней? — поцікавилася Сексон.

— Отакої! Я купив їх на оклендські гроші і до Окленда й відіслав. А з отим чоловіком я домовився на майбутня, що він найме в мене шестеро коней по півдолара в день від кожного коня. Потім зателеграфував хазяїнові в Окленд, щоб вислав у рахунок моїх комісійних шістьох кобил із розбитими ногами і щоб вибрав їх Бад Строзере, він знає, чого мені треба. Тільки-но коні прибудуть сюди — підкови геть, на півмісяця на пашу, а тоді до Лондейла. З роботою вони впораються — станція в долині, і дорога м’яка. По півдолара в день з кожної, це означає три долари за всіх. Мені клопоту ніякого — ані напувай, ані годуй, ані підковуй — тільки час від часу треба накидати оком, щоб їм шкоди не вчинили. Три долари в день! Вистачить на двох наймитів для Сексон, хіба що вона примусить їх працювати ще й у неділю. Оце ж тобі й Місячна долина! Скоро ми в діамантах ходитимемо. В місті можеш крячкою тисячу літ просидіти і зроду не поталанить. Це краще за китайську лотерею!

Біллі підвівся.

— Піду понапуваю, погодую і влаштую Гезл і Геті. Повечеряю опісля.

Жінки захоплено дивились одна на одну, і тільки були зібралися заговорити, коли у двері просунулася голова Біллі.

— Може, ви не все зрозуміли? — сказав він. — Я дістаю за них три долари в день, і ці шість кобил — мої. Вони належать мені. Зрозуміло?

Розділ XX

— Я ще відвідаю вас, дітки, — сказала місіс Мортімер на прощання. І тієї зими вона ще кілька разів приїздила до них, учила Сексон, як розподіляти урожай для невеликого зимового збуту, для щораз більшого весняного, а також для максимального літнього, коли попит не задовольниться, скільки не викинь на ринок. А тим часом Гезл та Геті при кожній нагоді вивозили гори гною з Глен-Елена, де ніколи досі так дбайливо не вивищувано хлівів та стаєнь. Окрім того, їм доводилося возити зі станції мінеральні добрива, закуплені за вказівкою місіс Мортімер.

Надіслані з Сан-Квентіну в’язні виявились китайцями. Обоє вони багато років відсиділи у в’язниці й були вже старі, хоч місіс Мортімер залишилася вдоволена з їхньої роботи. Двадцять років тому Гоу Юм доглядав город в одному з великих маєтків Менлов-парку. Занапастила його бійка під час гри у фан-тан у китайському кварталі Редвуд-Сігі. Його товариш Чан Чі був одчайдушний шибайголова за тих бурхливих років, коли у Сан-Франциско ще існували таємні китайські товариства — тонгі. Але чверть віку у в’язниці та праця на городах остудили йому кров і призвичаїли його руки замість сокири тримати сапу.

Обидва в’язні прибули до Глен-Елена, мов найдорожчий вантаж; під розписку прийняв їх з рук у руки місцевий шериф, котрий до того ж мав щомісяця повідомляти в тюрму про їхню поведінку. Сексон зі свого боку теж мала щомісяця подавати такі відомості.

Страх Сексон, що китайці переріжуть їй горло, скоро минувся. Рука державного правосуддя тяжила над ними щохвилі: за єдину краплю алкоголю їх кинуто б назад у каземати. Не мали вони й свободи пересування. Коли старому Гоу Юмові треба було поїхати до Сан-Франциско підписати якісь папери в китайського консула, він мусив спершу дістати дозвіл із Сан-Квентіну. Та й обидва ці китайці були сумирної вдачі. Сексон гадала, що доведеться приручати двох небезпечних злочинців, а насправді вийшло, що працювати з ними — чиста втіха. Вона наказувала їм, що робити, а як — вони знали краще за неї. Від них Сексон навчилася тисячі мудрих способів і викрутів умілого садівництва і незабаром зрозуміла, якою безпорадною була б вона, якби замість них працювали місцеві робітники.

Не боялася Сексон своїх помічників ще й тому, що була тепер не сама. Вона побачила, що одній не впоратися з хатньою й надвірною роботою, тож запросила приїхати заповзятливу вдову-прачку, яка жила поруч із ними в Юкаї, на що та радо погодилася. Місіс Поль мала сорок років, була кремезна й присадкувата і важила двісті фунтів, хоч у роботі була невтомна. Не боялася вона нічого у світі і, як запевняв Біллі, могла однією своєю важкою рукою впоратися з обома китайцями. Місіс Поль прибула зі своїм сином, шістнадцятирічним парубком; він уже розумівся на конях і міг доїти Гільду, чудову джерсейську корову, що витримала з честю оглядини досвідченого ока містера Гейла. Дарма що місіс Поль дуже добре порала всіляку хатню роботу, одного Сексон не дозволяла їй нізащо: свою тонку білизну вона прала сама.

— Коли я не здолаю сама цього робити, — казала вона Біллі, — то візьми лопату й викопай мені яму он під тією секвоєю за Дикункою. То вже, виходить, не жити мені більш на світі.

Одного разу, під час других відвідин місіс Мортімер, Біллі в’їхав на подвір’я свого ранчо з кількома водогінними трубами; а незабаром — і в будинок, і в клуню, і в курник він провів воду зі старого бака, поставивши його під джерелом.

Еге ж, баняк недурно у мене на в’язах, — сказав він. — По тім боці долини я подивився на одну жінку, що тягає воду за двісті футів, і обрахував дещо. По воду вона ходить тричі на день, а коли прання, то куди частіше. І знаєте, скільки вона проходить пішки за рік? Сто двадцять дві милі, ось що. Добираєте? Сто двадцять дві милі! Я її спитав, чи давно вона тут живе. Каже — тридцять один рік. Ану, помножте. Виходить три тисячі сімсот вісімдесят дві милі — і то все за браком двохсот футів водогінної труби! Чи ж то не сміх!

О, це ще не все. Незабаром я роздобуду ще й ванну, баки й шаплики. Сексон, ти пригадуєш невеликий лужок, де Дикунка впадає в Соному? Там землі тільки-но акр. І він мій, мій власний! Добираєш? Щоб ти не ходила мені там по траві. То моя трава. Трохи вище над потоком я поставлю помпу; я наглянув уже, — правда, не нову, — її віддадуть за десять доларів; вона мені подаватиме воду на всі мої потреби. І в мене там ростиме така люцерна, що аж ну. Для своїх поїздок мені треба іншого коня. Гезл і Геті в тебе завжди працюють, мені до них і не доступитись, а коли ти ще й городину почнеш розвозити, я їх і зовсім не побачу. Ну, а моя люцерна, либонь, таки прогодує ще одного коня.

Але Біллі довелося забути на деякий час про свою люцерну: набігли поважніші справи. Спочатку обсіли його турботи. Ті кількасот доларів, з якими він прибув до Сономи, і зароб­лені тут комісійні пішли на різні господарчі видатки та на життя. Вісімнадцятьох доларів на тиждень за коней, зданих в оренду, вистачало тільки на платню робітникам. Купити собі верхового коня, як виявилося, нема за що. Але пометикувавши добре, Біллі дещо надумав і впіймав одразу двох зайців. Він узявся виїжджати молодих коней і користався з них, коли треба було поїхати кудись на розвідини.

З цього боку все налагодилося. Та незабаром нова міська управа у Сан-Франциско з міркувань ощадності вирішила припинити брукування вулиць. Робота в лондейській каменярні через це припинилася, і шестеро кобил поверталися назад до Біла, і їх же треба було чимось годувати. А звідки взяти грошей на платню місіс Поль, Гоу Юмові та Чан Чі, Біллі вже зовсім не уявляв.

— Мабуть, ми таки трохи зарвалися, — признався він Сексон.

Того вечора він повернувся додому пізно, але зате з сяючим обличчям. Сексон зустріла його не менш радісна.

— Все гаразд, — озвалась вона, підходячи до стайні, куди щойно під’їхав Біллі на стомленому норовистому жеребці. — Я перебалакала з усіма трьома. Вони розуміють наше становище і охоче зачекають з платнею. Наступного тижня Гезл і Геті вже повезуть на продаж городину, і почнуть надходити гроші з готелів. І знаєш, Біллі, — ні, ти б і не подумав! — старий Гоу Юм має гроші в банку. Після нашої розмови він підійшов до мене, — мабуть, обміркував уже все, — і запропонував позичити в нього чотириста доларів. Ну, що ти на це скажеш?

— Скажу, що я не такий гордій, і не відмовлюся від грошей, хоча б і китайцевих. Він однаково, що білий, а гроші ці можуть стати мені в пригоді. Ти ж бо ще не знаєш, що зі мною трапилося сьогодні! Я був такий заклопотаний, що цілий день і ріски в роті не мав.

— Крутив мозком? — засміялася Сексон.

— Про мене, хай буде й так. — Біллі теж засміявся. — Я сипав грішми, як половою.

— Але ж у тебе не було чого сипати, — заперечила Сексон.

— У цій долині я маю кредит, щоб ти знала, — відказав він. — І сьогодні я скористався з нього повного мірою. А тепер угадай, для чого?

— Для верхового коня?

Біллі так зареготався, що кінь, з переляку ставши цапа, мало не скинув його на землю, — добре, хоч вершник устиг учепитись жеребцеві за шию.

— Ні, ти направду вгадай, — знову почав Біллі, коли кінь трохи заспокоївся.

— Для двох верхових коней?

— Ой, не дуже ж ти в мене метка! Ну, то слухай. Ти знаєш Тіркрофта? Я відкупив у нього його велику підводу за шістдесят доларів. По тому купив ще одну підводу в кенвудського коваля — але вже за сорок п’ять. І в Пінга купив — золото, а не підвода! — за шістдесят п’ять. Був би купив зо п’ятдесят, та він помітив, що мені дуже її треба.

— Але ж гроші? — несміливо запитала Сексон. — Ти ж і сотні доларів не мав у кишені!

— Хіба я тобі не сказав, що маю кредит? Отже, раз я маю, то я й використав його на ці підводи. Ні цента готівкою я не заплатив, тільки й того, що купив два довгих батоги. Потім купив ще три комплекти збруї на трьох биндюгів — уживаної, правда, по двадцять доларів за кожну. Це в того чоловіка, що возив бруківку з каменярні, вони йому тепер не потрібні. В нього ж таки я найняв ще чотири підводи й чотири пари коней по півдолара в день за коня й по півдолара за підводу, тобто шість доларів у день. А три комплекти запасної збруї, — то для моїх власних коней. Потім… як його… Ага, я заорендував ще дві стайні в Глен-Елені й замовив у кенвудській крамниці п’ятдесят тонн сіна й вагон висівок та ячменю — треба ж буде прохарчувати чотирнадцять коней. А ще ж підкови й усяко таке… Ага! Я найняв ще семеро конюхів по два долари на день і… Ой! Що це ти робиш, Сексон?

— Ні, ти паче не мариш, — без тіні жарту промовила вона, вщипнувши його за руку. Тоді помацала йому пульс і чоло. — І гарячки немає…— Потім нюхнула повітря. — І горілки ніби не пив… Ну, то що ж далі?.. Кажи вже все, хоч би що там воно було.

— З тебе ще мало?

— Мало. Я хочу далі. Я хочу знати все.

— Гаразд. Але найперше знай, що мій оклендський хазяїн ніяк не мудріший за мене. Я й сам ділова людина, — можеш так і казати, як хто тебе запитає. А тепер слухай, що я тобі розповім, — мені лиш невтямки, як це ніхто з гленеленців не дошолопався до цього раніше! Либонь, їм позакладало. У місті такого ніколи б не проґавили! Отже, так: ти знаєш ту нову цегельню, що вироблятиме спеціальну добру цеглу для внутрішніх стін? Оце сушу я собі голову, чим прогодувати шість коней, що повернуться трутнями мені на шию — вони ж до старців мене доведуть! Десь би їх віддати в роботу, але де? Тут я й згадав про цегельню. Погнав тоді жеребця до цегельні й поговорив із їхнім хіміком-японцем — він там у них у лабораторії. Аж бачу, майстри ходять, усе оглядають, і все вже готове до роботи. Я й собі оком розкинув туди-сюди.

Потім під’їхав до вийми, звідки вони глину братимуть — пам’ятаєш, така крихка крейдяна земля, що копали її за тою ділянкою на сто сорок акрів, де три пагорби? Дорога завдовжки з милю, іде вниз, і не крута, пара коней легко її подужає. Найтяжча робота буде вертатися порожняком угору. Отож прив’язав я жеребця і давай обраховувати.

Японець сказав мені, що директор і верховоди компанії приїдуть ранковим потягом. Я нікому ні пари з вуст, а сам вирішив удати власною особою привітальну комісію. Потяг тільки зупинивсь, а я вже й тут, і простягаю їм руку від імені міста. Водночас це була рука того самого хлопця, якого ти знала колись в Окленді, третьорядного боксера, як його… ага, ось як — Здоровий Біл Робертс, — так він називався на рингу, але тепер nom ім’я не інакше, як Вільям Робертс, есквайр.

Отож, кажу, поздоровкався я з цими, і ми всі гуртом подалися до цегельні. З розмови я побачив, що в них усе готове. Тоді я й закинув слівце щодо привозу глини. В мене перед цим душа потерпала: а що, як вони вже знюхалися з кимсь раніше? Але коли вони запитали про мої умови — мені вже відлягло трохи. Я їм виклав усе, як по писаному, а їхній найстарший занотував собі до записника.

«Ми починаємо відразу на широку ногу», — каже він мені й пронизує очима. — А який транспорт ви нам пропонуєте, містере Робертсе?» А в мене ж за плечима самі тільки Гезл і Геті, та й ті замолоді для такого вантажу.

«Я вам можу постачити чотирнадцять коней та сім підвід. А як треба буде більше — то й більше буде».

А він мені: «Дайте нам чверть години на обміркування, містере Робертсе».

«Чому б і ні, — кажу я, а сам виступаю таким козирем! — Тільки раніш ось що: я хочу підписати контракт на два роки; і потім ще одна умова. А ні, то годі й балакати».

«Яка ж то умова?» — питає.

«А крутизна, — кажу я. — І як ми вже тут, то я вам усе й покажу».

Так я й зробив, і показав їм, що через крутий узвіз мені не з руки заганяти коней, якщо вони не змінять свого первісного плану.

«Вам тільки ось що доведеться зробити… — кажу їм, — побудувати бункери на п’ятдесят футів вище, прокласти дорогу навкруги пагорба та спорудити під’їзного моста футів у сімдесят-вісімдесят завдовжки.

І знаєш, Сексон, моя проста мова зробила своє. Адже ж я казав без манівців. Коли для них найголовніше їхня цегла, то для мене — мої коні.

Радилися вони не менше, ніж півгодини, а я чекав, і серце в мене завмирало мало не так само, як і тоді, коли я чекав на твоє слово після свого освідчення. І тим часом міркував, на чому можна було б трохи спустити, якщо вже наполягатимуть. Бачиш, я їм подав справжні міські ціни, отож і був готовий трохи скинути. Потім вони повернулися.

«На селі ціни мали б бути дешевші», — каже мені їхній старший.

«Де ж пак! — кажу. — Адже це виноградна долина. Тут і на власну худобу сіна не вистачає й доводиться возити з долини Сан-Хоакіну. Та в Сан-Франциско готове сіно дешевше можна дістати, а тут і дорожче плати, та що й сам і привозь».

І це здорово на них вплинуло. Я ж казав щиру правду, і вони те знали. Хоча, звісно, якби вони поцікавилися платнею фурманам та ковалям, — я б мусив збавити, бо ж, бачиш, на селі нема ні спілки візників, ані спілки ковалів, і платня за приміщення нижча проти міста отже, все це виходить багато дешевше. Оце так. Сьогодні я сторгувався з ковалем, що його кузня проти пошти. Він береться підкувати ввесь мій табун зі знижкою у двадцять п’ять відсотків на кожну підкову. Але це тільки між нами. А вони занадто зацікавлені своєю цеглою і ніщо поза нею не бачать.

Біллі помацав кишеню на грудях, витяг звідти якийсь документ із печатками й передав Сексон.

— Ось він, — мовив Біллі. — Контракт з усіма умовами, цінами й штрафами за недодержки. В місті я зустрів містера Гейла і показав йому контракта. Він сказав, що тут усе гаразд. Тоді я кинувся щодуху — і до Кенвуда, і до Лондейла, всюди побував, усе побачив, з усіма переговорив. У каменярні робота кінчається у цю п’ятницю. Я забираю всі свої сім пар і в середу з неділі починаю возити ліс для будівництва, цеглу для печей і таке інше. А коли підійде пора на глину, я вже буду готовий і її підвозити.

Але я ще головного тобі не сказав! Довелося мені зачекати в одній справі по дорозі з Кенвуда до Лондейла — і я тим часом переглянув свої обрахунки. Ти й за мільйон років не вгадаєш, що виявилося! Я десь помилився в додаванні й призначив їм ціни на десять відсотків вищі, ніж гадав. А ще кажуть, що гроші на землі не валяються! Як тільки тобі треба буде ще пару робітників до городу — ти мені лиш одне слово… Хоча, правда, на місяць-два муситимемо трохи врізувати себе. І можеш спокійно позичати ті чотири сотні в Гоу Юма. Скажи йому, що сплатиш вісім відсотків і що за три-чотири місяці борг повернеш.

Звільнившись з обіймів Сексон, Біллі взявся прогулювати жеребця, — треба було, щоб той охолонув. Пройшовши кілька кроків, Біллі нараз зупинився, але так зненацька, що кінь ткнувся носом йому в спину і, злякавшися, став цапа, — аж довелося знову його заспокоювати. Сексон зачекала, здогадавшись, що в Біллі, певне, з’явилась якась нова ідея.

— Скажи-но, — озвався він, — ти щось тямиш у банкових рахунках і чеках?

Розділ XXI

Сонячного червневого ранку Біллі сказав Сексон одягнути верхове вбрання, щоб випробувати нового коня.

— Тільки не раніш як о десятій, — відповіла вона заклопотано. — Тим часом я встигну вирядити підводу з городиною в другий рейс.

Незважаючи на широкий розмах свого господарства, Сексон так уміло організувала роботу, що мала багато вільного часу. Вона могла відвідувати Гейлів, що було для неї справжньою втіхою, особливо тепер, коли повернулися Гастінгси, і Клара часто гостювала у своєї тітки. Сексон розквітла в цьому дружньому оточенні. Вона почала читати, — і то так, щоб розуміти прочитане, — в неї вистачало часу і на книжки, і на рукоділля, і на Біллі, з яким вона не раз виїздила в його справах.

У Біллі було куди менше вільного часу, бо він мусив раз у раз роз’їжджати; а проте він не випускав з уваги і своєї власної стайні та коней, що були в розпорядженні Сексон. Він став справжньою діловою людиною, хоч місіс Мортімер, глянувши пильним оком на рубрику його видатків, виявила кілька дрібних пропусків. За допомогою Сексон вона умовила його дбайливіше вести рахункові книги. Тепер щодня по вечері Біллі й Сексон бралися за обрахунки.

Покінчивши з ними, Біллі сідав у велике м’яке крісло, яке він наполіг купити одразу після контракту з цегельнею, а Сексон умощувалася у нього на колінах і награвала на укулеле; часом вони заводили довгу розмову про свою роботу чи то про плани на майбутнє. То Біллі скаже:

— А знаєш, Сексон, з мене вже робиться політикан — це вдячна робота, бігме, вдячна. Якщо на ту весну шість моїх запрягів не працюватимуть на дорогах та не звозитимуть мені гроші з усієї округи — то я повертаюся до Окленда і скидаю капелюха перед хазяїном, нехай бере мене назад.

То Сексон:

— А таки й справді відкривають новий готель між Калієнте й Елдріджем. І ходять чутки, що в горах лагодяться будувати великий санаторій.

Або ще:

— Тепер, Біллі, коли ти провів воду на свій луг, — ти його мусиш обов’язково віддати мені під городину. Я його в тебе заорендую. Прикинь, скільки люцерни могло б там вирости, і я заплачу тобі за ринковою ціною, відрахувавши вартість вирощування.

— Що ж, бери й це, — зітхнув Біллі. — Та й нема в мене тепер часу морочитися з дрібницями.

Це вже Біллі трохи кривив душею, бо знайшов же він час устаткувати нещодавно греблю і провести воду.

— Бачиш, Біллі, так буде найкраще, — втішала його Сексон, знаючи, що мрія про безмежні простори опосіла Біллі ще дужче, ніж коли. — Нащо тобі з якимось одним нещасним акром морочитися? Онде їх аж сто сорок! Ми купимо їх обов’язково, коли старий Чевон помре. До того ж та ділянка й справді належить до ранчо «Мадрон». Адже колись це був один суцільний маєток.

— Звісно, я нікому не бажаю смерті, — пробурчав Біллі. — Але старий переводить ту землю, коли пасе на ній свою хирляву худобу. Я добре пригляпувся до його землі. Він має під лугами три ділянки — добрих сорок акрів, а води в горах на всю долину стане. Я б міг стільки корму для коней там виростити, аж дух забиває! Потім там ще є пасовище, — з деревами й крутовинами і таке інше, п’ятдесят акрів, — саме для моїх племінних кобил! І що п’ятдесят акрів — густий ліс, — там гарні місця, і дичина водиться. А його стара валькова стайня зовсім не погана. Треба тільки перестелити дах, і в негоду буде притулок для всієї худоби. Ні, ти лиш подумай, яке жалюгідне пасовище за Пінгом я мушу орендувати для своїх коней! А як би вони могли розкошувати на тих ста сорока акрах, коли б та земелька моя! Не знаю, може, Чевон здав би їх в оренду?

Іншим разом Біллі заносився не так високо.

— Доведеться завтра потарабанитися до Петалуми. Буде аукціон на Аткінсоновому ранчо, — може, й мені перепаде що путяще.

— Ще хочеш коней?

— А хіба ж я не підрядився возити двома підводами ліс для нової винарні? Та й Барні звихнув собі плече і до роботи не скоро ще стане. А Бріджет і зовсім пристала, це безперечно. Скільки я вже не оглядав її й не лікував! Вона й ветеринара збила з пантелику. Декому з решти коней теж не завадило б перепочити. Сіра пара вже надто натрудилася. З Чалим теж не гаразд. Спершу всі думали, що йому з зубами якась притичина — аж ні. Він просто отруйної трави нажерся. Глядіти худобу — це певні гроші, а з усіх чотириногих — коні найтендітніші створіння. Колись, як буде тільки змога, я випишу з Колюзи цілу партію добрячих робочих мулів. Тут їх у мене з рук, як гарячі пиріжки, повиривають. Я ж їх випишу, звісно, на продаж.

Часом Біллі любив і жучка підпустити:

— Між іншим, Сексон, якщо ми вже заговорили за обрахунки, то скільки, на твою думку, коштують Гезл і Геті?.. Яка їхня ринкова ціна?

— Нащо це тобі?

— Питаю — отже, треба.

— Ну, стільки, скільки ти заплатив за них, — триста доларів.

— Мг… — замислився Біллі. — Тепер-то вони коштують багато більше, та про мене, хай буде триста. Так отже, наші обрахунки: чи не виписала б ти мені розписку на триста доларів?

— Та це ж грабіжництво!

— Зовсім ні. Чому, коли я видаю тобі сіно й овес зі своїх засік, ти щоразу даєш мені розписку? Ти ж обрахунки ведеш геть до останнього цента, — піддражнював він її. — Якщо вже ти в мене така ділова жінка, то мусиш і з цими кіньми повестися по-діловому. Я не користуюся ними вже хтозна-відколи.

— Але ж лошата будуть твої, — заперечила Сексон. — Та й племінні кобили для мого діла зовсім не потрібні. Гезл і Геті й без того скоро перестануть городину возити, і їх узагалі шкода для такої роботи. Ти краще накинь оком, ким би їх замінити. От за ту нову пару я тобі дам розписку — тільки без комісійних.

— Гаразд, — поступився Біллі. — Гезл і Геті повертаються до мене, але ж ти повинна заплатити мені геть-чисто все за оренду коней!

— Тоді ти плати мені за своє столування, — загрозила Сексон.

— Якщо ти правитимеш із мене за столування, то я правитиму з тебе відсотки за ті гроші, що я вклав у всю цю халазію.

— Ні, ти не зможеш, — засміялася Сексон. — Це наша спільна власність!

Біллі аж зубами заскрипів від удаваного обурення.

— Удар просто під дихало! — скрикнув він. — Лежу на обох лопатках! Чи ж не прегарні слова — «наша спільна власність»?! — Він захоплено смакував ці три слова. — А коли ми з тобою побралися, найбільше, про що ми мріяли, — це постійна праця, трохи лахміття та сякі-такі меблі, і то все приношене й потерте. Якби не ти, не було б ніякої у нас спільної власності.

— Ото дурниці! Що б я сама могла?! Ти чудово знаєш, що це ж ти заробив ті гроші, з яких почалося наше господарство. Ти платиш Гоу Юмові, і Чан Чі, і старому Гюї, і місіс Поль і… Одне слово, це все ти зробив.

Сексон пестливо провела своїми пальцями Біллі по плечах і дужих біцепсах.

— Це все їм ми завдячуємо, Біллі.

— Та де там у чорта! Це все твоя голова зробила. Навіщо придалися б мої м’язи без тямущої голови? Хіба що скебів лупити, на пожильців накидатися та пиячити в шинку. Єдина розумна річ, до якої домислилась моя голова, — це побратися з тобою. Слово честі, Сексон, ти мене вивела в люди.

— Де там у чорта, Біллі! — передражнила вона чоловіка на превелику його втіху. — Куди б я досі скотилась, якби ти не витяг мене з пральні? Я б сама звідти не вирвалася. Я була безпорадне дівча. Якби не ти, я б і досі там сиділа. Місіс Мортімер мала п’ять тисяч доларів, а я мала тебе.

— Звісно, жінці важче вибитися, ніж чоловікові, — вирік Біллі, підсумовуючи. — Я тобі скажу, що все це ми зробили вдвох. Ми працювали в супрязі, разом. Якби кожне з нас діяло одинцем, ти, може, й досі ниділа б у пральні, а я б поганяв цілий день чужі коні та вечорами ходив по танцюльках — та й то, якби мені поталанило.

Сексон стояла під батьком усіх мадронів і стежила за Гезл та Геті, що саме виїздили з воріт, запряжені у віз із городиною, коли на подвір’я верхи в’їхав Біллі, ведучи на поводі гніду кобилу, єдвабна шкура якої золотилася на сонці.

— Чотирьохлітка, породиста, гаряча, але без вибриків, — відрекомендував коня Біллі, зупинившись обіч Сексон. Шкіра тонка, як цигарковий напір, морда шовковиста, а проте кобила будь-якого дикого коня перекриє. Ти тільки глянь, які ніздрі, які легені! Її звуть Рамона, — іспанське ім’я. Її мати Мореліта — з Морганівського роду.

— І її продають? — озвалася Сексон, захоплено стиснувши руки.

— Тим-то я й пригнав її тобі показати.

— Але скільки за неї правлять? — запитала Сексон, не ймучи віри, щоб такий чудовий кінь міг стати її власністю.

— Це тебе не обходить, — хутко відказав Біллі. — За неї платитиме цегельня, а не город. Скажи слово — і вона твоя. Ну то як?

— Ось зараз скажу.

Сексон спробувала скочити в сідло, але кобила нервово сахнулась убік.

— Постривай, доки я свою прив’яжу, — сказав Біллі. — Вона просто не звикла до спідниць.

Сексон цупко схопилася за повіддя й за гриву, ногою в чобітку з острогом сперлася Біллі на руку й легко опинилася в сідлі.

— До острогів вона звична, — гукнув Біллі їй навздогін. — Іспанська кров, — одразу не припиняй. Поволі, поволі! І побалакай з нею — вона-бо ж породиста.

Сексон кивнула, вилетіла чвалом за ворота й помчала дорогою. Проїжджаючи повз «Затишний Притулок», привіталася з Кларою Гастінгс, а тоді подалася каньйоном Дикунки.

Коли Сексон повернулася, Рамона була вся в милі. Повз будинок, курники та кущі ягід у цвіту Сексон під’їхала до Біллі, що чекав на неї в затінку на межі їхньої ділянки, сидячи верхи на коні й палячи цигарку.

Вони глянули обоє вниз через прогалину між дерев на те, що колись було лугом. З математичною точністю землю було поділено на квадрати, прямокутники й смужки, що вигравали на сонці тисячами зелених відтінків. Гоу Юм і Чан Чі в широченних китайських брилях садовили зелену цибулю. Старий Гюї з сапою в руках проходив уздовж головної зрошувальної канави, відкриваючи одні заслони, закриваючи інші. Стукіт молотка з-за шопи свідчив, що це Карлсен перев’язує дротом ящики з городиною.

Бадьоре сопрано місіс Поль, яка співала псалмів, долітало до них крізь дерева, змішуючись із дзижчанням колотівки для яєць. Істеричне гавкання Посума підтверджувало, що він і досі запекло переслідує білок. Біллі глибоко затягся цигаркою і випустив дим, замислено дивлячись на луг. Сексон постерегла, що його гризе якийсь неспокій. Вілова рука з повіддям лежала на луці сідла, і Сексон ніжно поклала на неї свою долоню. Біллі глянув на змилену кобилу, але, наче не побачивши її, повільно перевів погляд на Сексон.

— Оце ж бо, — озвавсь він, ніби прокидаючись зі сну. — Тепер сан-леандрівські португали не перекриють нас в інтенсивному господарюванні. Ти тільки глянь, як дзюрчить вода! Вона мені така мила, що часом кортить стати навкарачки й вихлебтати її всю до краплини.

— О, ще б пак! У такому кліматі не мати вдосталь води! — скрикнула Сексон.

— І можна не боятися, що вона втече від нас. Якщо дощі й підвели б — під боком Сонома, вона нікуди не дінеться. Тільки треба поставити насос із мотором.

— Але в цьому ніколи не виникне потреби. Я розмовляла якось із лісовиком Томпсоном. Він живе в долині з п’ятдесят третього року. Отож він каже, що засухи тут зроду-віку не бувало. Дощі завжди приходять справно.

— Гайда, проїдемося трохи, — раптово запропонував Біллі. — Ти ж маєш час.

— Гаразд, тільки спершу скажи мені, що тебе непокоїть.

Він хутко глянув на неї.

— Нічого. Ні, брешу. Дещо є. Однаково ти довідаєшся — не сьогодні, так завтра. Побачила б ти старого Чевона! Його лице витяглося так, що підборіддя колін сягає. Попливло його золото за водою.

— Яке золото?

— Ну, глина… Це все одно. Цегельня ж платила йому по двадцять центів за ярд.

— Тобто кінець і твоєму контрактові на привіз глини. — Сексон одразу збагнула розмір катастрофи. — Ну, а що кажуть на цегельні?

— Волосся на собі рвуть, хоч досі тримали все в суворому секреті. Цілий тиждень їхні робітники перекопували землю в горах, а хімік-японець ночей не спав, проводячи досліди над тим дрантям, що вони йому приносили. Їм для їхньої Цегли потрібна особлива глина, якої не скрізь і знайдеш. Ті експерти, що досліджували Чевонове глинище, з біса прикро помилилися. А може, полінувалися глибше копнути. У кожному разі вони розраховували на більші запаси цієї глини. Ти тільки не журись — якось уже викрутимося. Однаково ти нічим не зарадиш.

— Чом не зараджу? — заперечила Сексон. — Ми не купимо Рамони.

— Це тебе не обходить, — відповів Біллі. — Куплю її я, і те, що вона коштує, — крапля в морі проти моєї великої гри. Звісно, я завше можу продати своїх коней, тільки тоді годі вже сподіватися на прибутки. А мій контракт з цегельнею був таки вигідною оборудкою.

— Ну, а якщо здавати деяких коней в оренду для дорожних робіт в окрузі?

— Я це й сам маю на увазі. Можливо, каменярня знову почне роботу, а той чолов’яга, що возив їм каміння, вибрався кудись до Пюджет-Саунду. Та навіть якби я й спродав більшість моїх коней, лишаєшся ж ти зі своїм городом — а це вже справа певна. Просто якийсь час ми повільніше йтимемо вперед, та й годі. Тепер я вже села не боюся. Коли ми блукали, я побачив, скільки тут можна зробити. Хіба мало нагод траплялося нам дорогою?.. Ну, а зараз куди їхати?

Розділ XXII

Коні легким галопом виїхали за ворота, затупотіли по дерев’яному місткові і, поминувши «Затишний Притулок», звернули до каньйону Дикунки. Сексон хотіла навідати «своє» поле на схилі Сономи.

— Сьогодні вранці, як я їздив по Рамону, мені сказали щось дуже цікаве, — почав Біллі, відігнавши від себе на часину клопітні думки про глинище. — Це щодо тих ста сорока акрів. Здибав я дорогою молодого Чевона, і просто так, аби лишень, питаю, чи не віддасть мені старий ту ділянку в оренду? І що б же ти думала! Він сказав, що то зовсім і не власність старого. Він сам її орендує. Тим-то його худоба завше там і пасеться. Та ділянка вганяється клином у його землю, бо з трьох боків земля належить йому.

Потім я зустрів Пінга. Він сказав мені, що та ділянка належить Гілярдові і що той давно б її продав, та тільки Чевон не дає того, що слід. А повертаючись назад, я зайшов до Пейна. Він кидає ковальство — якийсь кінь так його бриконув, аж йому спину скрутило — і береться до перепродування нерухомого майна. Він теж каже, що Гілярд ту землю запевне продасть, бо вже й до списків її завів. Чевон виснажив пасовище, і Гілярд вирішив орендного договору з ним не поновлювати.

Вони вибралися з ущелини Дикунки і завернули коней. Просто перед ними на так палко жаданому чужому пасовищі розкинулися три заліснені пагорби.

— Вони будуть наші, — промовила Сексон.

— Авжеж, будуть, — з безтурботною певністю погодився Біллі. — Я ще раз оглянув оту велику валькову стайню — туди цілий табун коней влізе, а новий дах коштуватиме дешевше, ніж я гадав. Та тільки й Чевон і я — тепер ми не купці: підвело глинище.

Доїхавши до поля Сексон, що належало, як вони довідалися, лісовикові Томпсону, Сексон і Біллі поприв’язували коней і пішли далі пішки. Томпсон, що саме згрібав щойно скошену траву, здалеку привітався до них. День був безхмарний та безвітряний і, шукаючи затінку, вони подалися до лісу потойбіч поля. Під ногами вони примітили протоптану стежку.

— Це коров’яча стежка, — заявив Біллі. — Тут десь за деревами неодмінно є невелике пасовище. Ану, ходім стежкою.

За чверть години, вибравшись на кількасот футів угору, вони опинилися серед трав’янистої галявини на схилі. Під ногами в них, за дві милі звідси, простяглися Гілярдові сто сорок акрів, а вершини трьох горбів були врівень з ними. Біллі зупинився помилуватися на ту жадану землю, і Сексон підійшла до нього.

— А що то таке? — показала вона рукою в бік горбів. — Онде ліворуч від того виярка, на останньому горбі, само під похиленою ялиною?

На стіні виярка Біллі побачив якусь білу стяжку.

— Ти ба! Я був певен, що знаю тут кожен дюйм, а цієї стяжки й не запримітив. Адже я був при вході до цього виярка наприпочатку зими. Там така дичавина, що куди! Стіни виярка круті й геть поросли лісом.

— Що ж то може бути? — допитувалася Сексон. Оповз?

— Та, мабуть… після злив. Якщо я не помиляюся… — Біллі так пожадливо вп’явся очима в ту білу стяжку, що й не помітив, як замовк.

— Гілярд продає по тридцять за акр, — почав він знову без видимої логічної послідовності. — І добру землю, й погану — всю гуртом по тридцять за акр. Усього — чотири тисячі двісті. Пейн ще новак щодо нерухомості, і я умовлю його поділити зі мною комісійні і дістану ділянку на найлегших умовах. Ми можемо вдруге позичити чотири сотні у Гоу Юма, і я ще добуду грошей під коні та підводи…

— І сьогодні ж купиш цю землю? — засміялася Сексон.

Її слова не дійшли до свідомості Біллі. Він зиркнув на неї тьмяним поглядом і зараз же забув про її існування.

— Крути мозком, — бубонів він. — Крути мозком… Хто рано встає…

Біллі війнувся назад коров’ячою стежкою, але, згадавши про Сексон, кинув їй через плече:

— Ходи сюди! Швидше! Я хочу поїхати туди подивитись.

Вів так хутко махнув униз і через поле, що Сексон не мала коли й розпитувати. Вона й без того захекалась, насилу за ним устигаючи.

— Що ж воно таке? — спитала вона, коли він підсадив її в сідло.

— Мабуть, дурниця… Я потім розповім… — коротко відказав Біллі.

Вони помчали галопом по рівному, спустилися риссю положистим схилом дороги і тільки на крутому узвозі до ущелини Дикунки дозволили коням іти ступою. Біллі начебто трохи заспокоївся, і Сексон скористалася з нагоди, щоб розповісти йому цікаву новину.

— Клара Гастінгс казала мені вчора, що вони сподіваються гостей. Приїдуть Гезарди, Голи і Рой Бланшар…

Вона тривожно глянула на Біллі. Почувши ім’я Бланшара, він закинув голову, немов на сигнал сурмача. Поволі з його затьмарених блакитних очей збігла хмарка, і вони лукаво примружились.

— Давно вже ти нікому не казав: «Манджай на своїх двох…», — тихо промовила вона.

Біллі осміхнувся.

— Ну що ж, нехай Рой Бланшар приїздить, — сказав він з величною поблажливістю. — Про мене. То все було так давно. Та й тепер я не маю часу морочити голову такими дурницями.

Він стиснув коня остротами і, виїхавши на рівнішу дорогу, погнав його риссю. Повз «Затишний Притулок» вони промчали вже галопом.

— Тільки перше заїдь додому пообідати, — мовила Сексон, під’їжджаючи до воріт ранчо «Мадрон».

— Ні, ти заїжджай, а я зараз не хочу, — відповів він.

— Але ж мені хочеться побути з тобою, — попросилася вона. — Скажи, в чому справа?

— Зачекай трохи. Їдь додому та пообідай.

— Нізащо у світі! — скрикнула Сексон. — Тепер я все одно поїду за тобою.

Промчавши з півмилі дорогою, вони звернули вбік, поминули ворота, що їх поставив Біллі, і через поля вибралися на путівець, покритий крейдяною курявою. Цей путівець вів до глинища Чевона. Гілярдові сто сорок акрів лежали звідси на захід. З-за хмари куряви виринуло два вози.

— Біллі, твої запряги! — скрикнула Сексон. — Ти тільки подумай! Варто було тобі добре помізкувати, як вони вже зароб­ляють на тебе гроші, а ти собі тим часом їздиш зі мною верхи!

— Аж сором подумати, як багато готівки дає мені щодня кожен запряг, — пробурмотів він.

Вони саме збочили до шлагбаума, за яким починалися Гілярдові акри, коли це перший хурман гукнув до них, махаючи рукою. Вони стримали коней.

— Той здоровий чалий наче зовсім сказився, — сказав хурман, зупиняючись обіч них. — Кусає, вищить, брикається. Вирвався з упряжі, наче вона паперова була. Відкусив зубами цілий шмат м’яса у Белді. А тоді ще поламав собі задню ногу. Я зроду не бачив, щоб ото кінь за чверть години накоїв стільки шкоди!..

— А ногу зламав направду? — гостро перепитав Біллі.

— Та певно ж.

— Гаразд, як розвантажите воза, їдьте просто до другої стайні й візьміть Бена. Він в оборі. Скажіть Метюзові, щоб він з ним лагідніше… І дістаньте рушницю, в Семмі є. Ну, й догляньте чалого. Мені зараз ніколи… А чому Метюз сам не поїхав з вами по Бена? Тоді б ви швидше впоралися.

— А він там мене чекає. Він гадав, що я й без нього знайду Бена.

— А він сам тим часом байдикуватиме, га? Ну, добре, їдьте вже.

— Отак з ними завжди, — сердито озвався Біллі до Сексон, коли вони рушили далі. — Ні тобі тями, ні клею в голові. Один сидить, згорнувши руки, а другий їде замість нього туди, куди той мав би їхати. Оце ж і клопіт з робітниками, що одержують два долари на день.

— В них і голови на два долари, — жваво додала Сексон. — А які ж бо інші голови сподівався ти мати за такі гроші?

— То правда, — згодився Біллі. — Якби в них кращі голови, то вони були б давно подалися до міста, як усі інші, більш кмітливі. Але ж і ті кмітливіші теж собі дурні. Якби знали, скільки можливостей на селі, то їх би й силою в місті не вдержати.

Біллі скочив з коня, зняв три жердини, що закривали вхід на ділянку, провів коней і знову їх наклав.

— Коли цей луг буде мій, я поставлю тут ворота, — заявив він. — Вони одразу виплатяться. Господарство з тисячі таких дрібниць і складається. — Він задоволено зітхнув. — Раніш я про таке б і не подумав, але відколи ми забралися з Окленда, я порозумнішав. Вперше мені відкрили очі ті португали із Сан-Леандро. А до того я ввесь час спав.

Вони об’їжджали нижнє з трьох полів, покрите ще не скошеною травою. Біллі зневажливо показав на абияк підремонтовану огорожу і на потолочене худобою збіжжя.

— Оце так, — кивнув він. — Усе по-старосвітському. Глянь тільки, який убогий урожай і яка погана оранка. Дрантива худоба, дрантиве зерно, дрантиве господарство!.. Чевон виснажував землю вісім літ уряд і ні на хвилю не давав їй відпочити, висмоктував, що міг, а гноєм не живив, хіба що, покосивши, худобу на стерню виганяв.

Трохи далі їм трапилася череда на невеликій галявині.

— Ні, ти подивися на цього бугая, Сексон. Дрантя — та й край! Треба б законом заборонити, щоб не держали такої худоби. Не диво, що, так господарюючи, Чевон мусить увесь свій прибуток від глини віддавати на податки та на відсотки по заставних листах. Земля йому не виплачується. Ну, хоч би й оці сто сорок акрів: якби хто тямущий, то загрібав би з неї срібні долари… Ось я їм покажу, як це робиться!

Вони проїздили віддалік повз велику валькову стайню.

— Кілька доларів, якби їх учасно витратити на дах, зберегли б йому сотні, — зауважив Біллі. — Та вже хай — принаймні не доведеться платити за ремонт, коли купуватиму. І скажу тобі ще ось що: це ранчо дуже багате на воду, і якщо Глен-Елен колись розростеться, до мене прийдуть просити води.

Біллі знав Гілярдове ранчо, як свої п’ять пальців, і погнав коня навпростець через ліс, по протоптаних худобою стежинах. Раптом він різко сіпнув за віжки, й обидва коня зупинилися як укопані. Просто перед ними, кроків за двадцять стояла молода руда лисичка. З півхвилини хиже звіря пильно дивилося на них очима-намистинками, а чутливі ніздрі роздималися, вдихаючи запах незнайомих істот. А тоді воно стрибнуло вбік своїми оксамитовими лапками і зникло між дерев.

— Ну й розбійниця!.. — скрикнув Біллі.

Недалеко від Дикунки вони виїхали на довгу вузьку луговину, серед якої виднів ставок.

— Природне водоймище, коли Глен-Елен зацікавиться водою, — сказав Біллі. — Он той дальній край ставка бачиш? Легше легкого спорудити там греблю. А провести воду можна буде хоч куди. Не за горами той час, коли вода в цій долині буде дорожча від золота. А цим усім телепням, йолопам, тюхтіям і недотепам наче позакладало, і вони не бачать, до чого йдеться. Ось уже тепер інженери досліджують долину, щоб прокласти електричку від Сосаліто, з окремою колією до Напської долини.

Біллі з Сексон доїхали до краю ущелини Дикунки. Підкинувшись у сідлах, вони обережно пустили коней униз по крутому схилові, вкритому густими ялинами, і вибралися на давню, ледь примітну стежину.

— Цю стежку пробито ще в п’ятдесяті роки, — пояснив Біллі. — Я натрапив на неї випадково. А вчора розпитав про неї Попа. Він сам місцевий родом. То він сказав, що цю стежку проклали шукачі золота з Петалуми, коли понаїздили сюди. На біржі пішов поголос про нове родовище, і їх тисячі сюди насунуло. Бачиш, ось вируб і старі пеньки. Тут був їхній табір. Під деревами вони розставляли свої лотоки. Галявина була колись ширша, але річка розмила її. Поп казав, що тут сталося кілька вбивств і одне лінчування.

Низько припавши до кінських ший, вони підіймалися крутою стежкою з ущелини, прямуючи до горбів.

— Ти, Сексон, любиш гарні краєвиди. Зараз я тобі покажу щось таке, що ти аж знетямишся! Ось тільки-но виберемося з гущини.

І справді, за весь час їхніх мандрів Сексон ніколи не бачила такої краси, яка розкрилася перед ними, коли вони виїхали з манзанітових хащів.

Велетенські секвої та широкораменні дуби відкидали червонуваті хисткі тіні на майже зарослу стежку, що прорізувала смугою м’який лісовий килим. Угорі запліталося кучерявими гірляндами ажурне склепіння з гілок кленів, мадронів, лаврів, величних темних дубів, обвитих і обснованих диким виноградом та ліанами, що в’юнилися по деревах, перекидаючи з одного на одне свої довгі стеблини. Сексон звернула увагу Біллі на заімшілий берег струмка, вкритий великою папороттю. Здавалося, схили гір зумисне зійшлися тут, щоб утворити цей затишний закутень, цю величезну лісову альтанку. Під ногами земля була вогка, як губка. Невидиме джерельце дзюрчало попід лапатим орляком. Зусібіч милували око чарівні куточки, молоді стрункі секвої юрмилися над трупами старих гігантів, що їхні стовбури, порослі мохом і напівспорохнілі, сягали коням до шиї.

Ще за чверть години вони, нарешті, прив’язали коні понад краєм вузької ущелини, що вела до дикої гущавини трьох пагорбів. Крізь прогалину між вітами дерев Біллі показав рукою на вершечок похиленої ялини.

— Це саме під нею, — сказав він. — Доведеться пройти вгору вздовж струмка. Стежки тут немає, хоч ти побачиш багато оленячих слідів через струмок. Але ноги ти тут промочиш.

Сексон радісно засміялася й рушила слідом за Біллі. Вона брьохала через калюжі, чіплялася руками й ногами за осклизлі вологі каміняччя й пролазила попід стовбурами обвалених дерев.

— Кам’янистого підґрунтя тут в усій горі немає, — пояснював Біллі, — тим-то потік врізається щораз глибше в ґрунт, а береги невпинно зсуваються. Вони страшенно круті і ледь-ледь держаться. Трохи вище ущелина звужується до шпарини, та глибина там така, що ну! Ти можеш легко її переплюнути, але можеш і в’язи собі скрутити.

Продиратися було щодалі тяжче, і, нарешті, завал землі майже й зовсім загородив вузький прохід.

— Ти зачекай тут, — скомандував Біллі, а сам плазом побрався між чагарів.

Сексон почекала, доки всі звуки завмерли в далині. Минуло хвилин десять. Тоді вона поплазувала й собі крізь гущавину, куди продерся Біллі. Незабаром дно ущелини стало вже зовсім неприступне, і Сексон звернула на оленячий, як їй видалося, слід, що слався стрімчастим схилом крізь зелені хащі. Врешті вона побачила мало не над самою головою в себе похилену ялину по той бік урвища і вибралася до ковбані в глинистому ґрунті. Ця водойма утворилася недавно, внаслідок зсуву землі й дерев. Над водою нависла стрімка біла стіна. Сексон упізнала білизну і озирнулася, шукаючи Біллі. Почувши його посвист, вона глянула вгору. Біллі стояв футів із двісті над нею, край тієї майже прямовисної стіни, тримаючись рукою за стовбур дерева. Похилена ялина була поруч.

— Звідси видно маленьке пасовище на твоєму полі! — гукнув він їй згори. — Не дивно, що ніхто сюди досі не зазирав. Це місце видно тільки з тієї галявинки. І ти побачила його перша. Ось я зійду вниз і все тобі розкажу. Раніш я не зважувався.

Не треба було надто гострого розуму, щоб усе зрозуміти. Сексон була певна, що це і є саме та коштовна глина, якої потребує цегельня. Біллі обійшов оповзень, і став спускатись крутосхилом з дерева на дерево, наче по сходинках.

— Хіба не диво! — скрикнув він, зіскочивши обіч неї. — Ти тільки глянь, як сховався цей скарб під шаром землі в чотири фути, та так, щоб око людське не розгледіло, — і чекав, доки ми з тобою прийдемо в Місячну долину! А тоді скинув шматок своєї шкіри, щоб ми його побачили.

— А чи ж це така сама глина? — занепокоєно спитала Сексон.

— Головою ручуся. Та я її із заплющеними очима впізнаю. Занадто багато перейшло її через мої руки, щоб я помилився. Візьми потри грудочку між пальців… ось отак. Та й на смак я розпізнаю — стільки куряви від підвід наковтався. Тепер уже й на нашій вулиці буде свято. Відколи ми в цій долині, у нас було тільки й клопоту, як би викрутитись. Ну, а тепер наше зверху!

— Але ж ця земля не твоя, — заперечила Сексон.

— Не бійся, ти не встигнеш дожити й до сотні років, як я її придбаю. Просто звідси я мчу до Пейна укладати договір на купівлю. А доки папірці утрясатимуться, подамся по гроті. Ми знову позичимо в Гоу Юма чотири сотні, я ще позичу під коні й підводи, під Гезл і Геті й під усе, варте бодай одного цента. Потім одержу запродажню та заставного листа під неї і розрахуюся з Гілярдом. А далі — то вже за іграшки — контракт з цегельнею по двадцять центів за ярд, а може, й більше. Вони збожеволіють з радощів, коли побачать глину. І закопуватися в землю не доведеться. Глина вся на поверхні, двісті футів. Увесь цей пагорб глинястий, лише згори шар ґрунту.

— Але ж як почнете вивозити глину, на що тоді перетвориться це чарівне міжгір’я! — скрикнула з жалем Сексон.

— Ні, міжгір’я не зачепимо — тільки пагорб. Дорога буде з протилежного боку. Звідси до Червоного глинища тільки півмилі. Я прокладу дорогу й візьму більшу ціну за постачання, або хай цегельня сама її збудує, а я возитиму їм глину за ті самі гроші. Двадцять центів чистого зиску за ярд, і це тобі одразу. Мабуть-таки, доведеться ще прикупити коней.

Вони посідали, взявшися за руки, біля водойми і довго ще обговорювали всі деталі.

— А знаєш що, Сексон, — промовив Біллі, помовчавши хвильку, — заспівай-но мені «Жнива», — гаразд?

Коли Сексон скінчила, він сказав:

— Уперше ти співала її мені, коли ми поверталися потягом з гуляння у Візл-парку…

— Того самого дня, коли ми познайомилися, — впала вона йому в слово. — Що ти тоді подумав про мене?

— Те саме, що й зараз, — що тебе створено для мене. Я це одразу відчув, з нашого першого вальсу. А що ти подумала про мене?

— О, я — я все силкувалася відгадати, навіть ще до першого вальса — коли ми тільки-но познайомилися й потиснули одне одному руки… Я ще запитувала себе: невже це він? Ось цими самими словами: «Невже це суджений?»

— То я припав тобі до вподоби? — спитався він.

— Атож, — так мені здалося, а я ж не сліпа.

— Слухай-но! — несподівано Біллі перевів розмову на інше. — А що, якби ми завітали наступної зими до Кармела, — тоді, коли тут усе в нас закрутиться й замелеться? Для твоєї городини однаково буде тиха пора, ну, а я зможу замість себе залишити помічника.

Те, що Сексон не захопилася цим планом, здивувало Біллі.

— Тобі не хочеться? — хутко спитав він.

Сексон соромливо спустила очі й завагалася.

— Біллі, вчора я зробила одну річ, не порадившись із тобою.

Він чекав.

— Я написала Томові, — додала вона стиха.

Він чекав і сам не знав, чого саме.

— Я попрохала його надіслати нам старий мамин комод — пам’ятаєш, отой, що ми залишили в Тома на схов?

— Ну то й що? Я не бачу в цьому нічого лихого, — полегшено промовив Біллі. — Комод нам знадобиться, — адже ж так? Ну, а заплатити за привіз ми, здається, також спроможні.

— Ти — мій любий дурнику, ось хто ти такий, Біллі! Хіба ти забув, що в тому комоді?

Біллі похитав головою, і вона не сказала, а ледве чутно прошепотіла:

— Дитячий посаг…

— Правда? — вигукнув він.

— Правда.

— Ти певна?

Вона кивнула, і щоки її спалахнули.

— Я так цього хотів, Сексон, — хотів над усе на світі! Я дуже багато думав про це, відколи ми в цій долині, — повів він далі нетвердим голосом, і Сексон уперше побачила на очах у нього сльози. — Але після того, що я накоїв… після всієї тої бучі!.. Я… я… не наважувався прохати тебе… навіть натякнути стерігся… Але ж я хотів цього… так хотів!., так, як тебе хочу в цю мить!..

Він стиснув її в обіймах, і над водоймою, в глибині ущелини запала заворожена тиша.

Нараз Сексон відчула в себе на губах остережливий дотик його пальця. Вона повернула голову за його рукою, і обоє побачили далеко вгорі на схилі пагорба оленицю й плямисте оленя, що дивилися на них з-поза густого віття.