Місячна дорога

Розділ перший КІЛЬЦЕ ДРУЖБИ

Під крилом літака пливли прямокутники розграфлених каналами полів. Країна працьовитості, відгороджена від моря дамбами, осушена каналами й насосними станціями, що помпували воду в море, рівень якого був вищий від дахів, здавалася величезною шахівницею. Широкий канал натягнутою стрічкою розділяв її навпіл. Пароплави й моторні барки розсипалися по ньому плямами. Поряд тягнулися лінійки рейок. Іграшковий потяг на них ніби стояв. Паралельна смужка шосе була всіяна автомобільчиками, а вервечка велосипедистів на бетонній стежині здавалася ланцюжком.

До самого крила раптом різко піднялися будиночки з крутими дахами, стало видно перекинуті з порогів містки, замигтіли крони рідких дерев.

Літак ішов так низько, що мав би врізатися в паркан.

Але парканів у Голландії не зводять.

Не було огорожі й навколо Амстердамського аеродрому, центрального вузла західних повітряних шляхів. Джон Сміт чудово знав це ще в ті часи, коли сам літав. Тепер він був пасажиром. Востаннє на цей аеродром він садовив літак трансатлантичної лінії разом з другим пілотом Томом Годвіном, який бродить тепер десь на Місяці, а тоді, готуючись до космічних польотів, проходив практику на сучасних реактивних літаках.

Тут, у ресторані для екіпажів, відбулися проводи Джона Сміта. Він сидів на високому стільчику біля шинквасу поряд з Томом Годвіном і по-батьківськи поглядав на тоненьких, затягнутих у формені костюми дівчат, які на голчастих каблучках прибігали з летовища. А хлопці з усіх ліній, англійці, поляки, росіяни, німці, французи, чехи, шведи і, звісно, голландці в різних, але чимось схожих одностроях, щойно з’являючись у ресторані, підходили до Сміта й цокалися, перехиляли з ним чарку. Всі вони були тут друзі: і польський льотчик Казимир Нагурський, що пишався своїм родичем, першим російським полярним льотчиком, і француз Лавеню, невгамовний веселун, і огрядний Герберт Шварц, що відмовився свого часу від служби у військовій авіації, й іронічний Джоліан Сайкс, син лондонського докера й поет; нарешті, ці радянські хлопці, що тільки-но прилетіли на обганяючому час ТУ, — всі, всі вони знали один одного, сідали за одні й ті самі столики, обмінювалися жартами й жаліли старого Джона Сміта, який закінчував свій останній рейс.

— Ні, не останній, — втовкмачував кожному Джон Сміт. — Я ще полечу, вірніше вилечу з місця. Оце й буде останній політ.

Пілоти реготали, тривожно поглядаючи на старого льотчика. Важко буде йому, багатосімейному, знайти роботу.

Тоді й сказав Том Годвін:

— Хелло, Джоне, не крайте всім душу, мовби вас уже найняли на постійну роботу в пекло. Я влаштую вас у космопорт. Чи не хочете підтримувати зі мною зв’язок крізь космічні безодні, наповнені надіями?

— О’кей! — сказав Джон Сміт. — Це не гірше, ніж просто вити на місяць.

Насправді це виявилося майже одне й те саме. Джон Сміт працював у радіорубці космопорту, але Годвіна не чув. Американська ракета «Колумб» розбилася об місячні скелі. Том Годвін і ця молодчина Кенні, що отримала у всьому світі прізвисько «космічної Елен», приєдналися до росіян, і всі разом, кинувши російську ракету з радіоапаратурою, вирушили перетинати місячний диск! А зв’язок із Землею підтримували через телекеровану танкетку лише в ті години, коли Місяць було видно в Москві.

Джон Сміт відчував, що дарма їсть хліб і має всі шанси вилетіти з місця. Однак не лише турбота про себе і про сім’ю привела його на Амстердамський аеродром. Йому здавалося дуже важливим підтримувати з Місяцем зв’язок цілодобово. Багато газет добре б заплатили, щоб отримати кореспонденції від «космічної Елен» і на лихий кінець від Тома Годвіна безпосередньо, а не через росіян.

За вікном літака замигтіли бетонні плити. Негр Джонсон непогано посадив літак. Сміт завжди вважав, що ці чорні парубки — здібні хлопці.

Пасажирам не належало ходити по летовищу, вони мали сісти в автобус, смішний і незвичайний. Його кузов майже торкався дном бетонних плит, ззаду спираючись на колеса, а спереду на моторний візок, який вільно повертався під ним і возив не лише його, але й бензоцистерну.

Джон Сміт із задоволенням порушив правило і в ресторан екіпажів подався разом із Джонсоном пішки.

Джонсон був гігантського зросту. Сміт не поступався йому в ширині плечей, але зростом був удвічі нижчий. Словом, він не став би виставляти свою фігуру на конкурс краси.

Вперше у знайомий ресторан заходив Джон Сміт, зодягнений у мішкуватий цивільний костюм.

Але його впізнали, стали підводитися назустріч, кликали випити чарчину. І всі говорили про Тома Годвіна. Оце хлопець, він знайшов собі на Місяці відповідну компанію! Хай йому чорт, якби потрібно було послати на Місяць цілу армаду ракет, браку в пілотах напевно не було б.

— Він сидів ось на цьому стільчику біля шинквасу, — згадував Сміт, — а я не можу з ним навіть розмовляти, хоча він спеціально для цього влаштував мене в космопорт. Коли з Америки видно Місяць, то танкетка, що супроводжує Тома, глухне, мов старий джентльмен, у якого просять позичку.

— Потрібен гучніший голос? — запитав огрядний Шварц.

Джон Сміт зробив у повітрі невизначений жест.

— Якби всі хлопці захотіли…

— Я розумію вас, Сміте, — сказав Казимир Нагурський. — Підняти в повітря антени, налагодити ретрансляцію?

— О’кей! — вигукнув Джон Сміт. — Саме про це я й думав.

— Якби генерали наказали замість атомних бомб брати антени й патрулювати з ними в повітрі, все було б гаразд, — відзначив Джоліан Сайкс.

— А чи не в нас за спиною жезли маршалів авіації? — зазначив Жак Лавеню.

— Самовільно піднятися в небо й кружляти там? — спитав Шварц.

Лавеню не встиг відповісти. З летовища вбігла схвильована голландка в сірому, перетягнутому в талії костюмі та зсунутому береті. Всі насторожилися.

— Джентльмени! — крикнула вона. — Москва!.. Про Місяць… Телефонний виклик. Усім вам… Вмикаю репродуктор.

На шинквасі задзвеніли склянки. Льотчики зашикали на молоденьку буфетницю «Маркізу» з фарбованим під сивину волоссям.

У репродукторі зазвучав жіночий голос. Казимир Нагурський і Жак Лавеню перекладали з російської на англійську.

— …становище майже безнадійне. Радянський уряд ще вчора звернувся по дипломатичних каналах, а чекати вже не можна. Вони гинуть.

— Хто? Хто? — почулося в залі.

— Петро Громов і Том Годвін… І Елен Кенні. Всі вони задихаються, а танкетка не може доставити їм кисень. Місяць зайшов у Москві за обрій.

— А що я казав! — у відчаї крикнув Джон Сміт.

— Тихше! — громовим голосом зажадав Джонсон…

— …врятувати їх ще можливо. Якби кожен вилітаючий літак ніс на собі антену…

— Блискуче! — не витримав Жак Лавеню. — Саме кожен!

— …весь світ фактично був би оперезаний кільцем антен.

— Кільце дружби, — вставив Джоліан Сайкс.

— Але ж це я й хотів запропонувати! — сказав Джон Сміт. — Адже якби всі хлопці…

— Друзі! Я говорю просто з лабораторії, — схвильовано продовжувала Наталя. — Від вас залежить порятунок перших дослідників Місяця…

Перші дослідники Місяця вмирали…

В голові у Громова помутилося. Кортіло зірвати ковпак шолома, роздерти на грудях скафандр.

Елен знепритомніла. Вона лежала біля провалу й немов спала, поклавши під шолом руку. Адже командор наказав їй заснути.

Танкетка, безпорадно накренившись на камені, стояла серед пустельних місячних скель. Навколо нікого не було.

Анікін давно зник за стрімчаками. Він біг, тримаючи балон на плечі. При кожному кроці він злітав над поверхнею, пролітав два-три десятки метрів, ледве торкаючись ногою каменю, відштовхувався і знову злітав.

Петро Сергійович не дозволяв стрибати на Місяці, боячись несподіванок. Тепер Анікін міг не зважати на заборону. Все вирішувала швидкість. Він не біг, він летів, лише зрідка торкаючись ногою каміння. Таке відчуття польоту буває лише уві сні! Разом з балоном він важив ледве третину того, що важив на Землі. Добре натреновані м’язи спортсмена якнайкраще стали в нагоді. Щось подібне він відчував на пружинній сітці, що підкидала його в тренувальній залі. На ній він звик володіти тілом у стрибку.

Мало який спортсмен може бігти протягом години. У скронях у Івася стукотіло, горло перехопило, кисню не вистачало. Стрибки ставали все коротшими, ноги не корилися. Здавалося, після наступного кроку він упаде і не встане.

Й Анікін упав. Гострий біль обпік ногу. Він застогнав і зціпив зуби. Адже його можуть почути в шоломофони! Він піднявся, хотів ще раз стрибнути, але знову впав. Сльози залили йому очі.

Встати він уже не міг і поповз, волочучи кисневий балон.

Він нестямно повз уперед, насилу долаючи вузькі тріщини. Через ширші він перекидав кисневий балон і переповзав по ньому, мов по містку…

Надії не було. Була лише тупа впертість, воля і страх за дорогих і близьких людей.

На шарі тисячолітнього пороху залишався звивистий слід. На мільйони років збережеться цей дивний запис першої місячної трагедії…

На Місяці немає звуку, на ньому не може бути звуків!.. Що це? Галюцинація? Чи так калатає серце? У скронях шумить! А цей гуркіт?

Це ж по камінні звук передається!

Щось промайнуло повз повзучого Анікіна.

Не ймучи віри очам, він дивився услід танкетці, за якою здіймалася поволі осідаюча курява.

Жах скував Анікіна, серце немов зупинилося, перед очима пішли кола… Танкетка помчала, кинувши його напризволяще.

Анікін звівся на коліна й закричав. Але кричав він уже від радості, ще нічого не тямлячи, але тріумфуючи:

— Тисни, тисни! Жени! Встигнеш! Ех, молодець!..

Він бачив, як злинала танкетка, перелітаючи над тріщинами, підскакуючи на нерівностях.

Ось вона підскочила ще раз, зблиснула на чорному небі і зникла за обрієм.

Коли танкетка підлетіла до провалу, кірка затріщала під її гусеницями. Лише швидкість могла запобігти катастрофі. Залізні руки на ходу підхопили лежачу непорушно Елен, відтягнули її від провалу й почали під’єднувати кисневий балон до дихального апарату скафандра.

Євген діяв швидко й чітко. Ніколи він так не проклинав ці нескінченні три секунди, які відокремлювали його думку й команду від її виконання. Йому здавалося, що маніпулятори не скоряються йому, що Елен ніколи не очуняє… Лише страхом за неї можна було пояснити, що він промчав повз Анікіна. Адже лише Івась міг спуститися на мотузку в провал, щоб підняти безсилих Громова й Годвіна, але він відстав, його немає тут і тепер.

Елен опритомніла.

— Анікін відстав. Треба спуститися. Ви зможете, Селено?

Елен постаралася посміхнутися, але надто велика була тривога. Вона схопилася на ноги, хотіла бігти до провалу. Євген зупинив її.

Через хвилину, прив’язана за пояс, вона нерішуче пересувала ноги, наближаючись до чорніючої пройми.

Танкетка поволі рухалася за нею віддалік. Укріплений за її передній гак мотузок весь час залишався натягнутим.

Елен безстрашно кинулася в чорне провалля.

Танкетка поволі наближалася до нього.

Мотузок ослаб. Танкетка зупинилася.

Нестерпно текли секунди…

Євгенові здавалося, що зіпсувалася апаратура, що вона не передає більше руху. Все було мертве й нерухоме на Місяці.

Але ось мотузок слабо натягнувся.

Три секунди, три нескінченні секунди знадобилися Євгенові, щоб танкетка, виконуючи його наказ, почала задкувати.

Перекинутий через край мотузок прорізав у прузі заглиблення, що перетворилося на тріщину. Елен не показувалася, хоча танкетка дійшла до потрібного місця. Кірка нависла над Елен!

Та ось відвалився біля краю провалу великий шматок кірки, з пройми висунулася рука…

Маленька жінка вибралася. Майже з надприродною силою витягнула вона двох важких із вигляду чоловіків.

Це можна було зробити лише на Місяці.

Танкетка стала задкувати, відтягаючи всіх трьох від небезпечного місця.

Волосся злиплося в Євгена на чолі, теніска прилипла до спини.

Розділ другий КІНЕЦЬ ВАВИЛОНА

Золота доріжка тягнулася по воді до сонця, жива й іскриста. Місяць прозорим бліком піднімався з-за голих верховин, що нагадували місячні скелі. Але гори оточували не мертву западину цирку, а земне, вражаюче синє озеро, яке немов відкидало синяву навіть на небо…

Катер підходив до берега. Гострим піком височіла дивовижна циліндрична споруда. Її шоломоподібна баня пронизувала тонкий струмінь хмар і, здавалося, діставала до місячного диска.

Катер уповільнив хід. І вдень і ввечері привозив він сюди юрми схвильованих людей, готових допомагати будівельникам. Велетенська вежа, якій хмарочоси були по пояс, скидала з себе вбрання риштовань і набувала все більш закінчених стрімких форм. Лише в найнижчій частині ще щось чіплялося за ракету, немов утримуючи її на Землі.

За низькою бетонною огорожею носилися мотовози з вагонетками, виїжджали і в’їжджали вантажівки, снувало безліч людей у комбінезонах, кепках, випрасуваних костюмах і м’яких капелюхах, лунали крики, гудки, пронизливі свистки, гуркіт і мірні удари. Зверху сипалися іскри електрозварювання. На стовпах тьмяно світилися в поспіху не погашені з ночі прожектори.

Сухорлява американка у вигадливих окулярах, із сивими буклями, що вибилися з-під берета, важким поглядом дивилася на берег, що вирував людьми.

Місіс Хент зовсім не була туристкою, ані, тим більше, добровільною помічницею будівельників ракети, які зустрічалися тут на кожному кроці. Ні! Місіс Хент, глава газетного тресту[21], розраховувала на сенсаційні зміни в ході подій, вона мріяла про новий бум, який поправить занепалі справи «Уорлд кур’єр»…

Все почалося з клятої Вавилонської вежі. Авантюристка Елен Кенні вигадала для ракети цю хльостку назву… Бездушне і невдячне дівчисько! Хіба не було зроблено для неї все, щоб вона стала найпопулярнішою жінкою на Землі? Тепер вона може вибирати собі чоловіка серед красенів і мільйонерів, мов покупку в універсальному магазині. По-зрадницьки відплатила вона за турботу й понесені витрати. Розбовкала в лівій пресі про милу й безневинну затію з Малятком Білом і кисневими балонами. Неначе сто фунтів справді могли мати вирішальне значення! Як купувалися тоді газети! А зараз? Через «місячні кореспонденції» цієї «космічної Елен» «Уорлд кур’єр» напередодні банкрутства. Газету не купують, виражаючи симпатії цій місячній інтриганці! Але все змінюється в підмісячному світі, окрім засад здорової політики. Вавилонська вежа була й залишиться символом різномовності. Не можна зрадити інтереси «вільного світу», виказати комуністам атомні секрети, які лише й можуть стримати їх від вандальського[22] наступу на цивілізацію!..

Місто туристів було переповнене. Сюди приїжджали і приходили молоді люди, як у дні фестивалів, ставали наметовим табором у горах, пропонуючи свої послуги будівельникам міжнародного космічного корабля. Вони зуміли своїми силами прокласти до будівництва ще одну автомобільну дорогу і провести нову залізничну гілку…

На вузеньких вуличках між гостродахими будинками кишів натовп. Столики кав’ярень стояли просто на бруківці, й автомобілям їздити не було де. Немов весь світ з’їхав з глузду через цей Місяць і місячних волоцюг!

Місіс Хент насилу проштовхалася до готелю, в якому проходило вирішальне засідання Всесвітнього космічного комітету. Там зріла справжня світова сенсація, про яку першою повідомить колишня королева репортажу, що свого часу зуміла вийти заміж за газетного короля Хента! Її брати і сестри по каплиці, благоговійно вислухавши проповідь про захист цивілізації, проллють разом з нею сльози за нерозумними жертвами, що порушили заповіт покірливості й полинули з Землі на небо… Та святі атомні таємниці залишаться американськими.

На сходах готелю з’явився американський делегат. Місіс Хент добре знала сенатора Мена. Вона непомітно відкрила сумочку, ввімкнувши в ній крихітний звукозаписний апарат. Такі апарати в сумочці або портсигарі вручалися лише репортерам її газети.

І раптом вона почула незнайомий голос. Перед нею замість сенатора Мена стояв гожий сивий красень із люлькою в зубах.

— Леді і джентльмени, — звернувся до журналістів американський делегат професор Тріпп. — На користь людства і людяності від імені Америки я передав будівництву місячної ракети всю необхідну апаратуру для використання ядерного пального, що поставлятиметься нашими радянськими колегами. Одностайно всіма членами комітету місячній ракеті присвоєна назва «Розум». Хай її політ послужить переломним моментом у міжнародних відносинах, початком ери довіри і спільних дій роз’єднаного людства.

Місіс Хент з люттю захряснула сумочку. Записуючий апарат вимкнувся, але слова американського делегата незалежно від цього облетіли весь світ.

У готелі розгнівану власницю газет чекав Сем, її секретар, який свого часу проміняв кар’єру кіногероя на вигіднішу догідливу службу.

Зараз на цукерковому обличчі Сема був гидливий вираз. Не відчувалося в його тоні й звичної шанобливості:

— Хелло, мем, — сказав він. — Із Нью-Йорка втішили. Нашими газетами можна було б палити топки паротягів, але, на жаль, вони на звалищі. А щоб скинути весь наш тираж на звалище, потрібно заплатити більше, ніж залишилося на вашому банківському рахунку, мем.

Місіс Хент гнівно зблиснула окулярами:

— Я добуду сенсацію хоч з-під Землі, хоч з-під Місяця!

Сем осміхнувся.

Пізно увечері місіс Хент знайшла радянського представника академіка Бєляєва за одним зі столиків веранди готелю. Академік жваво розмовляв із молодими людьми, що шанобливо оточили його столик.

— Ці слухачі годяться вам у онуки, сер, — сказала місіс Хент, безцеремонно проштовхуючись до академіка. — Чи не вважатимете ви за вигідніше побалакати з людиною свого покоління, якій дано більше розуміти?

Молоді люди в розгубленості відступили. Академік устав і чемно присунув до столика стілець.

— Прошу вас, ви, звісно, журналістка, мадам?

— Ви проникливий джентльмен, містере Бєляєв. Перед вами газетний трест на чолі з газетою «Уорлд кур’єр».

— Дуже приємно, — тонко посміхнувся академік. — Вам справді дано багато що зрозуміти.

— Що ви скажете про Місяць, який населений зараз рівною кількістю росіян і американців?

— Даруйте, — шанобливо відгукнувся академік. — Населений?

— Як буде розподілена між СРСР та Америкою місячна територія?

— На мій погляд, ніяк, — холодно відповів академік.

— О’кей! — зраділа місіс Хент. — Значить, росіяни ніяк не ділитимуться з американцями?

Академік знизав плечима.

— Ще одне невагоме питання, сер. Що ви думаєте про залежне становище американців на Місяці? Що ви скажете про те, що росіяни виявилися власниками всіх запасів кисню на Місяці? Що ви думаєте про радянський диктат на Місяці?

— Я думаю, мадам, що вигадати всю цю злісну маячню можна й не вислуховуючи моїх відповідей.

— Мій апарат запише ваші слова! — сказала місіс Хент, демонстративно відкриваючи сумочку. — Тут мікрофон, прошу.

— Якщо так, то я скажу. Я скажу, що дослідники Антарктиди жили поряд і дружили, незалежно від того, чи були вони росіянами, американцями, бельгійцями… Дослідження Космосу вимагає ще більшої напруги, ще більшого об’єднання всіх сил різних народів. Недаремно будується зараз міжнародна ракета.

— Для того, щоб і її підпорядкувати радянському диктатові?

— Не диктатові, а дружбі. Лише дружба може просунути людство на нові рубежі знання. Майже вся попередня історія людства характерна спалахами знання, викликаними міжусобною боротьбою народів, війнами, що примушували гарячково розвиватися науку і техніку. Але нині, коли цей розвиток досяг таких меж, що застосування останніх досягнень науки в злочинній справі війни загрожує вже існуванню всього людства, нині стимули прогресу неминуче стануть іншими. Не ворожнеча, не боротьба, не війна, а дружба і єдність — ось що приведе людину до нових висот знання, допоможе досягти нових планет Сонячної системи, навіть нових зірок врешті!

Місіс Хент закрила сумочку.

— Пропаганда! — прошипіла вона.

Академік усміхнувся.

— Стосунки людей на Місяці — чудовий приклад єднання, взаємовиручки і дружби. Запевняю вас, дослідникам буде що розповісти після повернення на Землю не лише про Місяць, але й про… Землю. Про стосунки людей на Землі.

— Даремно стараєтеся, містере академіку, звукозаписний апарат уже вимкнений.

— На щастя, свідомість людей у всьому світі зовсім не вимкнена.

— Мадам! Прошу вибачити! Один танець?

Місіс Хент перелякано обернувся.

Перед нею стояв низенький пристойний, рано полисілий пан, що нагадував власника невеликого магазину, ввічливий і рухливий.

— О’кей?.. — запитав запрошувач.

Розгублена місіс Хент покірно встала, кинувши безпорадний погляд на академіка.

— Будь ласка, будь ласка, прошу вас, якщо це принесе вам задоволення, — поспішив запевнити той.

Сумочка місіс Хент залишилася лежати на столі. Академік волів би піти.

— Ви з глузду з’їхали, — зашипіла місіс Хент у вухо Маляткові Білу.

— Не люблю гаяти часу, мем.

— Ви перервали інтерв’ю.

— А мені потрібно тепер інше.

— Що ви маєте на увазі?

Джаз шалів, пари не танцювали, а, обнявшись, тупцювали в неймовірній тісняві, в якій вважалося допустимим обійматися, класти голову на груди партнерові, шепотіти щось на вухо.

Малятко Біл шепнув Біг-мем:

— Бачте, мем, я людина багатосімейна і не можу більше ризикувати. Газета має друкувати те, що хочуть читати її покупці.

— Яке вам діло до моєї газети? — обурилася місіс Хент.

— Лише те, що акції вашої газети на біржі так упали, що мені майже нічого не вартувало прибрати їх до рук.

— Це жахливо! — вигукнула місіс Хент, відштовхуючи партнера.

Сусідні пари покосилися на так темпераментно танцюючу немолоду пару.

Місіс Хент вирвалася з обіймів містера Скіапареллі.

— Так, так, мем, — спокійно підтвердив він. — Ви вже більше не власниця газетного тресту. Але я можу вас залишити на роботі. Для делікатних доручень, мем. Адже саме для цього ви часто зверталися до мене. Ми ж старі друзі.

Танці тривали. Академіка знову оточила молодь. Дамська сумочка продовжувала лежати на столику, й академік з неспокоєм поглядав на неї.

Через юрбу проштовхався містер Скіапареллі і ввічливо розкланявся з академіком.

— Де ж ця… журнальна пані? — запитав академік. — Вона залишила тут сумочку.

Малятко Біл узяв до рук сумочку й оцінююче оглянув її.

— Це дуже поважна й побожна пані, — сказав він. — Йдучи, вона сказала — це зі Святого Письма: «Голими ми прийшли в цей світ, голими й підемо».

— І пішла? — повеселів академік.

— І пішла, — підтвердив новий господар газети.

Розділ третій ЖИВА ПІНА

Євгенові Громову було моторошно. Він дивився на зображення напливаючого і відступаючого гірського кряжу, дивився на звужені очі Елен, які то потрапляли у фокус, то затуманювалися, і не знав, як їй усе пояснити:

— Зрозумійте, Селено! Я не можу летіти на «Розумі».

— Не можу!.. — з гіркотою повторила Елен, і її голос став далеким, ледве чутним.

— Адже це мій принцип! — гаряче доводив Євген, намагаючись підсилити звук.

Радіозв’язок ставав усе менш стійким. Танкетка досягла краю видимого із Землі диска, місячні гори вже заважали проходженню радіохвиль.

— Мені подумалося тут, що я краще розумію чоловіків. Але, Міраже… це інше?

— Я все життя присвятив освоєнню Космосу без людей. Зрадити тепер собі і все-таки летіти на міжпланетному кораблі?

— Зрада! Це є дуже правильне, доречне слово! Багато разів дякую вам за нього.

Євген зніяковів:

— Я перший зустріну вас на Землі.

— На Землі? В будинку, в теплі, без скафандра. Ні! Не треба… У нас на Місяці також буде будинок.

Й Елен відійшла від танкетки.

Анікін і Годвін морочилися з балоном. Петро Сергійович сидів віддалік на камені й писав щоденник.

На сірому, вкритому шаром пороху камінні лежала темна маса. Від неї тягнувся шланг до балона з написом: «Повітря».

Елен спостерігала, як надимається гумовий намет, у який Анікін впускав повітря. Том Годвін розправляв складки.

З каменів почала здійматися безформна споруда, поступово набуваючи несподіваних для дикого пейзажу форм земного будинку. Гумовий намет не потребував ніяких підпор. Внутрішній тиск повітря, що наповнило його, замінював балки, крокви, каркас. Серед місячних скель виник маленький будиночок із півсферичним дахом, схожий на фургон, лише без коліс. У ньому були два целулоїдні вікна й тамбур.

Петро Сергійович встав і вказав Елен на балон з водою:

— Сьогодні у вас буде свято, Оленко.

— Я подумала і не знайшла, як дякувати вам, командоре.

— Що ж, друзі, увійдемо до будинку, — запропонував Петро Сергійович. — Шкода. Жені доведеться залишитися на вулиці.

Елен знизала плечима.

— Скімлитиму біля вікна, — долинув ледь чутний голос Євгена.

Петро Громов узяв Елен за руку і ввів її в тамбур повітряного шлюзу. Двері за ними зачинилися. Він засвітив електричний ліхтарик. Стало видно гармошки зморщених стін. Але вони швидко розправлялися. Тамбур заповнювався повітрям.

Громов із посмішкою подивився на Елен і легко відчинив двері в будиночок.

Вони увійшли до невеликої кімнатки. Громов з полегкістю зняв шолом скафандра, відтак допоміг звільнитися від шолома й Елен.

Щаслива, схвильована, вона озиралася. Гумові стінки немов складалися з окремих подушечок, нагадуючи стьобану ковдру. Посередині тумбою височів надувний столик з алюмінієвим верхом. Обабіч нього, мов у залізничному купе, піднялися надуті повітрям гумові канапи.

Елен кілька разів вдихнула в себе повітря:

— Як на Землі! Як на Землі! — сказала вона й раптом заплакала, припавши головою до грудей командора.

Петро Сергійович розгублено гладив її по стриженій голові.

Відчинилися двері, й один за одним до будинку увійшли Анікін і Том Годвін.

Елен заметушилася біля столу:

— Що ви гадаєте, — казала вона, — вперше ми пообідаємо в поході без цих осоружних гумових трубок, через які доводилося смоктати поживну кашку. Але раніше я мушу скористатися скарбом, який презентував мені командор.

Том Годвін сів і, цілком пригнічений земною обстановкою, стиснув голову руками, поставивши лікті на стіл.

— Обідом займуся я, — запропонував Анікін. — Підсмажу філе соус мадера! А ти, Оленко, займися собою. Ми відвернемося.

Петро Громов розставив на столі реактиви і дві пробірки — одну з темною рідиною, знайденою на дні печери, другу з червонуватою цвіллю, зішкрябаною з каменів.

З дозволу командора Елен зняла карту місячних півкуль з однієї зі стін і відгородила собі закут. Ця своєрідна завіса не могла приховати всю Елен, її плечі й ноги було видно, але чоловіки намагалися не дивитися на неї. На гумовій підлозі стояв звичайний тазик. Елен наповнила його водою.

— Кожна крапля для мене дорожча від будь-якого алмазу, який можна тут знайти! — сказала Елен.

Том Годвін покосився на неї. Він побачив голі плечі й гарну шию. Він опустив очі, але затримав їх на голих і струнких ногах, що стояли в тазу.

— Яке щастя! — казала Елен, хлюпаючись. — Пречудова рідина. Насолода!

— А чи знаєте ви, що це за чорна рідина? — відгукнувся, розглядаючи пробірку, Петро Сергійович. — Це нафта!

— Вода чудовіша! — безтурботно засміялася Елен.

— Кристал води також був знайдений на Місяці. Але нафта!..

— Що ви радієте, немов отримали спадок? — Годвін підняв голову. — Сміялися над місячними копальнями, а вхопилися за місячні промисли?

— Ні, Годвіне, ні! Якщо нафта є на такому космічному тілі, як Місяць, то…

— То нафта не біологічного походження! — договорив за Громова Анікін.

— Атож. Хай Місяць і відірвався колись від Землі, але це було ще до часу, коли з’явилося життя на Землі.

— Земля! — перервав Годвін. — У мене все всередині перевертається, коли я чую це слово.

— У багатьох зараз перевернуться уявлення про неї. Нафта — це не залишки колись живучих істот, як гадав багато хто, а хімічна сполука, що утворилася при формуванні земної кори, — її рідка складова разом з водою. У глибині Землі можна знайти океани нафти. І що глибше в Землю, то все більше!.. Ніколи не настане нафтовий голод на Землі!

— Знову Земля! — крикнув Годвін. — Та перестаньте ж! Я увійшов до цього будинку, дихаю земним повітрям, говорю й чую як людина, без безглуздих шоломофонів. Я немов удома, а за годину знову опинюся серед клятих скель у порожнечі. Показали їжу після голодування й зараз віднімуть її…

Він озирнувся на Елен.

— Відверніться, містере Годвін! — обурено зажадала вона, сівши, щоб сховатися за картою.

— Від вашого плюскоту в мене серце ниє, мов зуб. Я народився в лісі біля струмка, хай йому чорт!

— Ви відвернулися нарешті?

— Слухайте, друзі! — захоплено продовжував Громов. — Ця місячна цвіль виявилася білковою речовиною. Вона напевно поживна!..

Він відкинувся на спинку канапи й торжествуюче оглядів усіх. Перед ним на столі, мов трубки маленького органу, стояли ряди скляних пробірок з різноколірними світними реактивами, лежали скляні квадратики з помутнілими краплями і крупинками червонуватої речовини. Виглянувши з-за імпровізованої завіси, Елен з цікавістю розглядала все це.

Годвін знову стиснув голову руками:

— До біса! Я не рушу далі з місця. Ми з міс Кенні американці. Сенс життя в комфорті. Ми залишаємося тут.

— Місячний рай у гумовому курені, — сказав ущипливо Анікін.

— Я не пам’ятаю, щоб наймав когось займатися моїми справами.

— Але займаєтеся моїми, Годвіне! Ви забули запитати мене, чи згодна я залишитися, — Елен уже одяглася і вийшла з-за карти.

— Ваша розмовляючи коляска залишиться тут, мем.

— Значить, вам буде з ким перекинутися словом.

— До дідька! Дивитися на каламутну скляну картинку Землі й вити? Ні!

— Годвіне, тихше, — зупинив його Петро Сергійович. — Ви лише подивіться. Цвіль бурхливо реагує на нові умови. Вона поглинає вуглекислоту і, ймовірно, навіть азот! Вона збільшується в об’ємі на очах. Не сперечайтеся! У вас просто напад ностальгії, Томе. Про Землю треба думати, звісно, але… А що, коли перенести місячну цвіль на Землю? Якщо вона вижила на Місяці, то вже на Землі!.. Ви лише погляньте, вона піднімається, мов на дріжджах…

Годвін покосився на червонувату масу, що зайняла вже частину столу.

— Трясця, воно пухне, — пробурчав він.

— Ви уявляєте, які врожаї білкової речовини можна отримати, якщо перенести спори цієї цвілі на Землю? Це незвичайне відкриття, друзі! Якщо мені пощастить і я побачу з гірського кряжу «той бік» і вулкан, який не можна розрізнити на фотографіях, якщо доведу вулканічне походження місячних гір, то завдання нашої експедиції буде виконане!

— Я піду з вами, командоре! — заявила Елен.

— Ви ж хотіли залишитися ще тоді в ракеті! — запротестував Годвін.

— Ні, Оленко, — м’яко сказав Громов. — Ніхто не піде, окрім мене. Я отримав таку вказівку з Москви. Годвін має рацію. Ви всі залишитеся тут. Не можна ризикувати всіма членами експедиції, відривати їх від танкетки, від нашої бази, від зв’язку з Землею. Ви зачекаєте мене тут.

— Вказівка Москви? — скипів Годвін. — Чому я маю слухатися Москви? Я хоч і загиблого корабля капітан, але все-таки американський капітан. Сам собі господар. Тьху, чорт! Яку гидоту розвели ви тут на столі, командоре. — Годвін оглядав забруднений у червонуватій масі кулак.

Петро Громов захоплено дивився, як розповзається червонувата маса по столу, стікає з нього на канапи й на підлогу.

— Жива піна! Як це незвичайно гарно! Жива піна! Всепереможне життя! Воно потрапило в кращі умови, і ви погляньте, яка в ньому непереборна жага зростання. Живий скарб!.. Ним харчуватиметься худоба на Землі. Ще Тімірязєв[23] мріяв про «хліб із повітря». Адже в повітрі є всі матеріали для створення поживних білків. І ось бачите, де був прихований механізм такого перетворення. На Місяці!

— Трясця, командоре! Я б не так захоплювався цим диявольським тістом. Воно росте, мов банківський рахунок у Рокфеллера.

На столі коїлося неймовірне. Елен із жахом дивилася, як здіймається, стікаючи на канапи й на підлогу, червонувата, ворухка піна. Вона немов із невидимого крана вливалася в гумовий намет, набухаючи, заповнюючи собою все.

— Краще викинути її назовні, — запропонував Анікін.

Він і Годвін почали згрібати живу піну й викидати через розчинені двері у шлюз. Елен після гидливого вагання приєдналася до них.

Основну масу вдалося викинути, зачинивши двері в тамбур. Але цвіль, що залишилася, розмазана по столу й підлозі, знов набухала, пузирячись і ворушачись.

Стало важче дихати. Анікін додав повітря, яке витрачалося на ріст піни.

І піна відразу стеклася, немов прорвала греблю. На підлозі вже не було куди ступити. Ноги утопали в ній по кісточки.

— Доведеться відступити, — вирішив Петро Сергійович. — Це буде найприємніший відступ, який лише можна собі уявити. Яка сила життя! Яка! Недарма знаходили мікроби на метеоритах, що блукали в Космосі…

Годвін раптом розреготався:

— Трясця, командоре! Це веселе тісто привело мене до тями. Я, здається, наговорив тут чортзна-що!

— Нічого, Годвіне. Це напад ностальгії, туга за рідною Землею. Одягайте скафандри.

— Шкода покидати такий затишний котедж. Але тубільці виживають нас звідси, мов англійців із Африки.

— Можливо, встигнемо пообідати по-людськи? — запитав Анікін. — У мене все готово.

— До вас на сковорідку потрапила піна! — з жахом сплеснула руками Елен.

— Ось і чудово. Можна тепер спробувати, — і несподівано для всіх Петро Сергійович підчепив зі сковорідки шматочок коричневої кірки, на яку перетворилася місячна піна.

Всі завмерли.

— Можливо, коровам і свиням сподобається, — сказав він, поморщившись.

— Треба випускати з намету повітря, — запропонував Годвін.

Анікін марно намагався відчинити двері в шлюз. Очевидно, піна там надто розрослася.

Люди вже з ногами залізли на канапи.

— Пам’ятаєте? Княжна Тараканова! — вигукнула Елен. — Страшно!

— Це не страшно, Оленко! Це чудово!

— Висаджувати вікно? — поспитав Анікін.

Питати було вже пізно. Піна піднялася врівень з канапами. Петро Громов ударом ноги вибив вікно. Стіни будиночка зморщилися, стеля нависла. Громов допоміг Елен першою вибратися назовні.

Розділ четвертий ВОГНЕННИЙ ДОЩ

— Можливо, мені й не так цікаво поглянути на той бік Місяця, — заявив Том Годвін. — Адже не я вгадав, що там місячні дідьки через якийсь кратер провітрюють пекло. Але я не хочу потрапити до них на роги, як кепський друг, і я йду з вами, командоре.

Елен пішла провести дослідників у останній перехід. Відтак вона повернеться до танкетки, до зруйнованого будиночка, який Івась Анікін очищає від місячної цвілі.

Елен тримала чоловіків за руки. Вони утрьох ішли вздовж світлої смуги, яка тягнулася по долині від самого обрію і, немов пірнувши в одному місці під сірий попіл, піднімалася круто по гірському схилу.

Це був один з тих таємничих променів, що радіально розходяться від місячних цирків, над загадкою яких сушили голови вчені. Промені ці виявилися смугами вулканічних викидів. Підносячись над рештою місцевості, вони разюче нагадували велетенські залізничні насипи. Пузиристі, пористі, шлакоподібні, пізнішого походження, ніж місячні моря, і тому не вкриті шаром метеоритного пилу, вони здавалися з великої відстані світлішими.

— Що ви гадаєте! — сказала Елен. — Не можу подолати відчуття, що це кимсь насипано.

— Місячні міста вигідно буде будувати уздовж цих природних насипів, — відгукнувся Петро Сергійович. — Їх легко перетворити на шосе.

— Місячні міста! — захоплено повторила Елен.

— Бачите це нагромадження скель? — продовжував Громов. — Посередині їх вінчатиме купол, з боків піднімуться малі куполи, нагадуючи східні храми. Казкове герметичне місто зі штучною атмосферою всередині. Від нього радіально протягнуться труби оранжерей. У них надзвичайно розростуться без кайданів земного тяжіння знайомі нам рослини. Мов сторожові башти, піднімуться навколо міста щогли геліостанцій з велетенськими дзеркалами, і, мов башти серед башт, найвище від усіх постануть два гігантські монументи Ціолковському і Кибальчичу[24].

— Кибальчич, — задумливо сказала Елен. — Я бачила його портрет. Чоловік із натхненним обличчям біля тюремних ґрат. Я дізналася, що він, засуджений до смерті за замах на царя, відмовився розмовляти про помилування з адвокатом, пославшись на те, що був зайнятий…

— Так, він був зайнятий першим проектом міжпланетного корабля, заснованого на реактивному русі. Він заповів свій проект людям.

— Що нині досягли Місяця.

— І тут побудують місто. Найвищий купол у ньому належатиме «храму обсерваторії». Жерці-«звіздарі», не знаючи перешкод атмосфери, відкриють науці вікові таємниці сусідніх планет.

— О-о, командоре! Я знайома з одним чоловіком, зовсім не жерцем. Перешкоди земної атмосфери не перешкодили йому побачити зміни у світлих променях на самому краю місячного диска. І він втратив спокій…

Петро Сергійович зупинився й міцно потиснув руку Елен:

— Це ви, звісно, про мене, Оленко. Спасибі. А зараз вам потрібно повернутися. Ви були дуже легкою супутницею.

— Так підказує ваше плече?

— Не лише плечові м’язи, але й серцеві.

— О’кей, Ель? Я також потисну вам руку!

— О, Томе. Чи задоволені ви, що знайшли на Місяці сестру?

— Сестра? Це, либонь, добре. У мене ніколи не було сестри.

— На Місяці можна дуже багато знайти. Я гадала, що ми тут знайшли Дон-Кіхота Космічного, а командор-бо радше Георгій Сєдов[25].

— Це, Оленко, надто високий приклад. Георгій Сєдов, навіть вмираючи, наказував матросам везти себе до Північного полюса.

— Вважайте мене за свого матроса, командоре, — сказав Том Годвін. — Слово «вперед» мене влаштовує.

— Я заздрю вам, Томе! І вам я заздрю, Георгію Сєдов!.. — Елен обома руками струсила руки чоловіків.

Елен довго дивилася услід тим, що відходили. Вони рухалися обережно, уникаючи стрибків. Їх світлі силуети ставали все меншими й меншими.

Елен заплакала. Вона не розуміла чому. І не могла витерти сліз.

Маленька, похнюплена, почвалала вона назад.

Петро Сергійович був майстром альпінізму. Він володів чудовою технікою скелелаза, яка стала в нагоді йому зараз.

На Місяці підніматися було і легше і важче. Можна було здійснювати величезні стрибки, застрибувати знизу на прискалки, можна було підійматися на цілком прямовисні скелі, учепившись пальцями за майже невідчутні шерехатості, але дуже важко було розрахувати свою силу й рухи. Щонайменша помилка загрожувала загибеллю.

Годвін був менш досвідчений у гірському спорті, але сильний та відважний і намагався не відставати від командора.

Подолавши особливо важку кручу, Петро Громов кидав униз мотузок, і Годвін спритно підіймався по ньому.

Просуваючись по вузеньких карнизах над прірвами, вони намагалися не дивитися в їх непроглядну чорноту. Втім, будь-яка тінь здавалася прірвою чи провалом, хоча нога й могла вільно ступити на неї.

Зупинилися перепочити. Внизу розкинулася гірська країна гострих скель, ще нижче тягнулася рівнина моря з круглими, здавалося б напівзатопленими, острівцями, з подобою лагуни посередині кожного з них.

— Схоже на відбитки гігантських копит, — сказав Годвін, — або на коралові острови, які я бачив у Тихому океані.

— Острови, це слушно. Але, звісно, не коралові. Перед нами, Годвіне, ті самі вулкани, ті самі утворені ними кільцеві гори, але тільки затоплені.

— Гори кільцями… Дивно… Можливо, у місячних чортів справді такі величезні копита?

— Ні. Просто на Місяці сила тяжіння мала. І лава, викинута з кратера, розліталася гігантською хризантемою.

— Непогана квіточка Вельзевула!..

— Розплавлена лава, не стикаючись із повітрям — адже його не було тут, — не втрачаючи через це тепла, падала кільцем і застигала, поступово зводячи навколо вулкана, в десятку кілометрів від нього, кільцевий бар’єр, який врешті-решт перетворювався на замкнутий гірський хребет. На такий хребет, Годвіне, зараз ми й піднімемося.

— А потім?

— А потім гірська країна, що складалася з місячних цирків, при стискуванні місячної кулі опустилася. З розжарених надр через утворені тріщини піднялася розплавлена магма й затопила старі гори.

— Хай йому всячина, командоре! Виходить, місячні цирки народжувалися і вмирали.

— Як і все в природі, Годвіне. Ви добре сказали. У вогні народжувалися гори, у вогні вмирали, опускаючись у виблискуюче море. Воно дихало тут тектонічними брижами, золотисте, місцями червоне, все у фіолетових лелітках. Пологі хвилі важко вдаряли в підніжжя цих гір, стрясаючи місячні кручі. Вогненний прибій унизу розсипався міріадами іскор. Магма вгризалася в скелі, випалюючи в них гроти, і відразу тверділа каменем. І базальтовим льодом вкрилися всі місячні моря, нагадуючи земні крижані океани.

— Хай йому чорт, командоре! Шкода, шоломофони увімкнені на ближній прийом і міс Кенні не чує ваших слів. Чудова вийшла б кореспонденція.

— Коли знадобиться, Годвіне, ми увімкнемо шоломофони на телекомунікацію. Ми ще зверху повідомимо Елен, а вона — на Землю все, що побачимо на «тому боці»… Втім, ми зараз не мудруватимемо.

— Я не знаю, що ми побачимо на тому боці, командоре, але на цьому я вже бачу якусь чортівню. На Землі я завжди щось загадував, коли падали зірки.

— Стійте, Годвіне! Здається, час умикати телекомунікацію! У чорному небі летять зірки. Це краплі лави! Задля цього, спираючись на розум і працю сотень тисяч людей, варто було опинитися на Місяці! І задля цього варто було жити, Годвіне!

— Жити… завжди варто, — відгукнувся Годвін.

Мов заворожені, дивилися дослідники на чорне небо, де спалахували й пролітали золотисті зірочки.

— Щось не схоже на хризантему…

— Це вогненний дощ, Годвіне.

Зірочки спалахували не лише в небі, але у всіх чорних провалах, якими здавалися тіні ближніх скель.

— Мені це не подобається, — сказав Годвін.

— А мені дуже подобається, Томе! Дуже!

Зірочки спалахували й на освітлених каменях, перетворюючись на димки.

Краплі беззвучно шльопалися зовсім недалеко від дослідників.

— Як це прекрасно, Годвіне! — Громов роздивлявся одну з них. — Вона застигає на очах! На міліметр зробила вищою скелю. З міліметрів складаються кілометри висоти!

Весь гірський схил покрився димками.

— Залізні парасольки стали б у пригоді. Я волів би, командоре, щоб ви сховалися під якимось приступцем.

— Так, так, Годвіне! Ось тут безпечно. Ходіть сюди. Давайте спостерігати. Добре, що я взяв у Елен кінокамеру! Чудовий вийде фільм. Хай його подивиться академік Коваленков!

Петро Сергійович захоплено знімав: вогненні краплі падали на каміння, розсипалися виблискуючими фонтанчиками, особливо ефектними в непроглядній тіні. Краплі застигали шлаковими наростами.

— Трясця! — лише й міг вимовити Годвін.

Громов перемкнув шоломофон:

— Друзі! Оленко! Івасю! Женю! Місячний дощ! У нас на очах росте каміння, піднімаються гори місячного цирку!

— Ми чуємо вас, командоре! — здалеку долинув голос Елен. — Яка я щаслива! Ах, якби я могла бути зараз із вами.

— Петре Сергійовичу! Я шлю через Євгена радіограму Коваленкову. Я навіть радий, що ви маєте рацію, — чувся голос Анікіна.

Вогненний дощ посилювався. Вже не окремі іскри спалахували тепер. Тіні покрилися виблискуючими мережами, весь схил задимів, немов підпалений…

Лава не встигала застигати, вогненними цівками вона сповзала вниз, підтікаючи під самі ноги дослідників, що стояли у сховку.

— Треба тікати, командоре! Я віддаю перевагу іншим гарячим напоям.

Струмочок лави утворив калюжу, пінисту, всю в пухирях. Вона куріла.

Громов і Годвін почали обережно спускатися. Проте про обережність довелося забути.

Цівки лави стікали звідусіль. Вони набухали, зливалися, перетворювалися на вогненні потоки.

Ущелина здавалася найбільш безпечною. Щоправда, в ній було дуже темно, вона освітлювалася лише спалахами зірочок.

Тримаючись за руки, бігли по ній мандрівники, стрибаючи через каміння. І раптом у тіні стало геть світло. Вогненний потік, немов у гонитві за втікачами, ринувся по ущелині.

— Кепсько, командоре! — ледве вимовив Годвін.

— Пречудово, Годвіне! Таким Місяць був мільярд років тому!

— Але чи побачимо ми Землю, якою вона буде завтра?

Ущелина скінчилася. Дослідники вискочили з неї, і негайно звідти вирвався вогненний потік.

Петро Громов схопився за бік:

— Обережно, Годвіне! Здається, крапля пропалила мій костюм.

— Ховайтеся, командоре! Ось сюди!

— Я затиснув рукою… Тікаймо…

Громов, тримаючись рукою за стегно, накульгуючи, насилу стрибаючи з каменя на камінь, все більше відставав від Годвіна.

Помітивши це, Годвін повернувся до нього.

— Повітря виходить. Тікайте, Томе. Візьміть кінокамеру. Не чекайте.

І раптом вогненний потік обрушився сліпучим водоспадом. Дослідники опинилися по пізні його боки.

— Тримайтеся, командоре! Я перестрибну через потік. Не тут, трохи вище… Чекайте мене.

Громов опустився на камінь. Пальці гарячково закручували матеріал у пошкодженому місці костюма.

Клуби диму огортали його. Вогненна маса, клекочучи й пузирячись, мчала біля його ніг. Витік повітря з костюма вже давав себе знати. Громов відчував, що йому важче дихати. Обпечене стегно заніміло від холоду, що проник у скафандр. Голова паморочилася. Він хитнувся, втрачаючи рівновагу, і, ледве опанувавши себе, всидів. Але наступної миті він зробив конвульсивний рух вільною рукою, повалився набік і покотився по камінні.

— Командоре! Де ви? Хелло! Хелло!..

Громов котився все нижче. Рука судомно стискувала пошкоджене місце скафандра. Обличчя Петра Сергійовича вкрилося потом.

— Годвіне! Сюди! Спустіться метрів на…

Шолом ударився об камінь, антена погнулася, відламалася…

— Радируйте… Потрібні металеві щити. Обов’язково…

Громов ворушив губами, йому здавалося, що він кричить, але його вже ніхто не міг чути. Радіо не працювало.

Годвін стрімголов стрибав униз. Зупинився, задихаючись.

Виблискуючі потоки там і тут розмалювали гірський схил, дим химерними хмарами невпізнанно змінив усе навколо.

Годвін не бачив командора. А він лежав за каменем, на який сперся ліктем Годвін.

— Ване! Елен! SOS! На допомогу! — радирував Годвін. — Ми спустилися майже до підніжжя. Довкола вогонь… Шукайте нас…

Годвін кружляв на місці, не знаючи, де шукати командора. Оббігши камінь, він раптом наткнувся на Громова.

Годвін відразу збагнув, що трапилося. Він обірвав антену командора, закрутив дротом пошкоджену матерію костюма, відтак узяв величезне тіло Громова на руки і, стрибаючи по камінні, поніс його вниз.

Подекуди спалахували в тіні вогненні фонтанчики.

Розділ п’ятий МОРЕ ПОПЕЛУ

Газети вийшли тричі потрійним тиражем. Особливого успіху досягла «Уорлд кур’єр», яка оголосила про зміну курсу й відтепер називалася «Волосся Вероніки».

Дівчаток, що народилися, називали тепер не лише Елен, але й Вероніками. Хлопчики ж як і раніше отримували імена Вана, Тома й Пітера…

Відліт найбільшого космічного корабля «Розум» був призначений у цей пам’ятний день на 10 годину 07 хвилин за середньоєвропейським часом.

Президент США надіслав уряду СРСР телеграму, висловивши надію, що дружба радянських людей і американців у Космосі послужить хорошим прикладом для народів на Землі.

З повідомлень ТАРС світ дізнався про незвичайні, зроблені на Місяці відкриття, що мали величезне значення для Землі.

Чомусь газети друкували портрети місячних дослідників попарно: Елен з Петром Громовим і Анікіна з Томом Годвіном.

Не було на Землі сім’ї, будинку, де ці портрети, вирізані з газет і журналів, не лежали б на столі, не висіли б на стінах.

Тієї хвилини, коли Петро Громов радісно повідомив, що бачить, як ростуть місячні камені, Євген показував Елен одну з останніх газет із портретами місячних мандрівників, поміщеними попарно…

Видимість була кепська, та Елен зрозуміла, що хотів сказати Євген.

— Петро повідомляє про таємницю місячних гір. Ось тут наведені ваші слова про місячні гори, що нагадують острів Капрі, — казав Євген. — Також обривисті береги, з яких жорстокий імператор Тиберій скидав неугодних йому римлян. І що Місяць на відміну від Землі незаймано чистий, не знає людських пристрастей: жорстокості, ненависті…

— Любові та дружби, — додала Елен. — Не знав. Командор мріяв про казкові міста в місячних скелях. О, разом з людиною на Місяць прийде багато що.

— Селено!

— Якщо я вас дуже попрошу? Не кличте мене більше Селеною.

— Оленкою?

— О ні! — Елен навіть здригнулася. — Тільки не Оленкою! Тільки не так!

— Ви залишилися жінкою й на Місяці!..

— Він сказав, що я була легкою супутницею.

— О так! Звісно! Адже він ніс вас!

— Не завжди слушно мати на увазі плече… Наприклад, рубати з плеча… задля принципу.

І раптом e шоломофони увірвався голос Тома Годвіна:

— Ване! Елен! SOS! На допомогу!

Євген гарячково крутив ручки апаратури, марно намагаючись підсилити звук:

— Довкола вогонь… Шукайте нас… — і голос Годвіна обірвався.

— Івасю! — закричала Елен. — Мерщій! На танкетку! Мій Міраже! Я благаю вас… Боже! Я так не хотіла їх відпускати…

Анікін уже біг від гумового намету.

— Що ж ви стоїте, Міраже? Мерщій! Адже могли ж ви перестрибнути тріщину!.. Чоловік ви чи ні!..

— Селено, зрозумійте… Танкетка не може рухатися. Радіозв’язок нестійкий.

— Ах, ще одне технічне рівняння. Ну, звісно! Воно не вирішується звичайними людьми! — крикнула Елен, зіскочила з танкетки, на яку вже було піднялася, й побігла слідами командора і Годвіна.

Анікін кинувся за нею. З тривогою дивився він, як злітає вгору маленька фігурка, як падає, — йому здавалося, що вона розіб’ється, але вона все-таки підстрибує знову і знову…

Анікін відставав. У нього боліла нога з розтягнутими зв’язками.

— Оленко, Оленко! Обережніше! — марно волав він.

І раптом повз нього промчала танкетка. Вона рухалася, якось дивно виляючи, немов втрачаючи керування і знову знаходячи його. Мотори працювали на повну потужність, здійнятий гусеницями порох не осідав, і Анікін загубив Елен із виду.

Тоді він забув про біль і помчав… ні! полетів услід за танкеткою, боячись відстати.

Танкетка чекала. Елен уже стояла на ній, спираючись рукою об півсферу.

Анікін застрибнув на залізний корпус і крикнув:

— Жени! Печи! Молодець усе-таки, Женько!

Танкетка рвонулася з місця, але нараз вильнула вбік. Елен повалилася на півсферу, а Анікін злетів на каміння. Танкетка зі всього розмаху уперлася носом у великий камінь, розбивши один з прожекторів. Машина завмерла, півсфера потьмяніла, зображення в ній зникло. Елен у відчаї била по півсфері кулаками. І, немов підкоряючись її волі, знову з’явилося зображення Євгена. Танкетка ожила, позадкувала. Анікін ледве встиг застрибнути на неї. Вона рвонула й помчала.

Світла смуга, схожа на залізничне полотно, попереду зникала під попелом, з’являючись знову лише біля самого підніжжя гірського кряжу.

— Там попіл, Женю! Глибоко! Треба об’їжджати! — крикнув Анікін.

Танкетка круто повернула, пробігла кількадесят метрів і зупинилася. Зображення в півсфері мерехтіло, то з’являючись, то зникаючи.

— Не можна, Івасю. Радіохвилі не проходять.

Танкетка почала задкувати.

— Я ненавиджу вас! — застукала Елен кулаками по півсфері. — Адже вони гинуть!

Танкетка спробувала об’їхати море попелу зліва, але й там незабаром втратила керування. Обрис гострих гір, за якими майже цілком сховався земний диск, залишив лише вузьку смугу, і лише по ній могла ще рухатися танкетка.

І тоді Євген зважився. Не звертаючи уваги ні на що, він спрямував танкетку просто в попіл.

Танкетка влетіла в море попелу з великою швидкістю і… попливла по ньому. Гусениці скажено крутилися, здіймаючи чорну хмару, яка спухала сірою кулею, розпливаючись туманом.

Але танкетка все ж рухалася вперед до світлої смуги вулканічних викидів, що виднілася крізь туман, піднімаючись із попелу.

Аби лише дістатися до неї!

— Міраже! Ні, я не помилилася в вас! Але тільки швидше! Швидше!

Раптом у шоломофонах знову прозвучав голос Годвіна:

— Я несу, командора. Скафандр пропалило. І я бачу вас, бачу. Ви не так далеко…

Том Годвін ніс Громова, відчуваючи, що плече його дубіє. Він увімкнув аварійний пристрій, що від’єднував його шолом від скафандра.

«Звісно, — думав він, — праву руку командора доведеться ампутувати, ногу також. Пропалило й у мене скафандр… Аби лише добігти до насипу, залізти на нього».

І Том Годвін біг.

Рука його метлялася батогом, перекинуте через ліве плече тіло командора було мульким. Том Годвін не подумав, що воно захищає його від смертельних вогненних крапель, він не знав, що краплі ще в декількох місцях пропалили скафандр Громова і космічний холод увірвався під захисний одяг, а повітря вийшло… Тіло стало негнучким.

І раптом у Годвіна задерев’яніла нога. Годвінові здалося, що у нього більше немає її. Він не міг зробити ані кроку. Зусиллям волі він змусив себе обережно опуститися на каміняччя й покласти поряд із собою тіло командора.

Кола пливли перед очима Годвіна. Серце, замість того щоб скажено калатати, билося все повільніше, спочатку воно молотом віддавалося у скронях, відтак почало завмирати, немов замерзаючи…

Майже байдуже подивився він на свій пошкоджений у декількох місцях скафандр. Затим зазирнув у обличчя командора.

«Яка була людина!» — подумки сказав Том Годвін, навіть не подумавши про себе. Його шолом слизнув по гладкій поверхні шолома командора і скотився на каміння.

Обидва вони лежали тепер поряд, лицем до пруга земної кулі, який вузенькою смужкою ледь виступав над зубчастою гірською грядою.

Внизу в попелястому морі здіймалася чорна хмара.

Танкетка борсалася з останніх сил. Гусениці буксували, вона все глибше занурювалася в попіл.

Елен і Анікін ледве бачили одне одного.

Євген круто повернув убік.

— Куди ви? Вперед! Тільки вперед! — кричала Елен.

Але Євген не слухав її.

Елен стояла. Попіл доходив їй до кісточок.

Анікін похмуро дивився вперед.

Попіл засмоктував машину. Лише верхня частина півсфери ще залишалася над поверхнею.

— Стрибайте! Стрибайте! — чомусь кричав Євген.

Анікін схопив Елен за руку, шарпнув.

Елен не розуміла, що треба робити.

Ах ось що! Над попелом височіє скеля. Але вона надто далеко… А танкетка перестала рухатися. Вона потопає, потопає!

— Стрибай, Оленко! Стрибай! — умовляв Анікін.

Це був незбагненний стрибок. Вони стрибнули разом, тримаючись одне за одного, пролетіли крізь сіру хмару…

Скеля плавно наблизилася знизу темною плямою, і вони впали на неї. Елен забилася.

Півсфери майже не було видно. Ледь виступаючий над попелом її верх нагадав Елен краєчок земного диска, ледве видимий над обрієм. А потім…

Потім півсфера з Євгеном зникла. Попіл над нею зімкнувся.

— Мій Міраже! — крикнула Елен. — Він потонув!

— Сядь, Оленочко, — м’яко сказав Анікін.

Елен ридала.

Євген Громов, почорнілий, немов попіл справді осідав на його обличчі, вискочив з макету танкетки. Він нікого не бачив у лабораторії, хоча вона була повна стривожених людей.

Наталя плакала, впустивши голову на стіл.

Євген безглуздо твердив:

— Я потонув… потонув…

Раптом Наталя підхопилася з-за столу, схопила Євген за плечі й почала трясти:

— Лише ти знаєш, де вони! Лише ти!

— Але я потонув, потонув…

— Перестань! Ти не смієш! Ти знаєш там кожен камінь.

— Я знаю там кожен камінь, — механічно повторив Євген.

— Вона чудово розібралася, хто з вас справжній чоловік! — в нестямі крикнула Наталя, відштовхуючи Євгена.

Євген зблід, подивився на годинник.

У цій лабораторії командувала все-таки Наталя…

Широкий, приземкуватий автомобіль заносило на поворотах. Рух на шосе припинився при звуках сирени.

— Пожежа? Швидка допомога? Аварія?..

Перегоновий автомобіль мчав, припавшись до асфальту. Євген мимоволі нагинався, сидячи поряд із перегонцем. Перед ним був великий автомобільний годинник.

«Розум» відлітав о 10 годині 07 хвилин…

На стрілках 9 година 49 хвилин… До міста туристів від Москви півтори тисячі кілометрів повітрям.

Брама аеродрому широко розчинена. Перегоновий автомобіль мчить уже по бетонних плитах.

Реактивна амфібія стояла, освітлена прожекторами, нагадуючи стрілу з легким оперенням.

Сирена перегонця замовкла. Завищали гальма.

Зверху з амфібії простяглися руки.

Євген буквально злетів і зник у проймі дверей.

Амфібія вже розбігалася… Пролетіла над огорожею… Сховала шасі…

Годинник показував 10 годину 07 хвилин.

Волосся Євгена злиплося.

Дівчина в білому халаті простягнула йому склянку. Він незрячим поглядом подивився на неї, намацав рукою і залпом осушив. Відтак відкинувся на спинку сидіння.

Годинник показував 10 годину 23 хвилини.

Євген знав, знав, як ніхто інший, що траса «Розуму», швидкість його, рух у кожній точці розраховані з граничною точністю. Ніколи ще не піднімався з Землі такий гігант. Виліт його не міг затриматися ні на секунду.

Несамовито ревли за вікном реактивні двигуни.

Дівчина-лікар начиняла Євгена краплями й кавою.

— Я знаю, що ви пережили, але від вас знадобиться ще чимало.

Годинник показував 10 годину 36 хвилин.

— Ми летимо швидше від часу, — переконувала дівчина-лікар Євгена, немов він не знав цього, — швидше, ніж обертається земна куля…

Амфібія сідала просто на гірське озеро, грудьми чайки розбиваючи відблиски місячної доріжки.

Місяць стояв над самими зубцями гір, і, немов цілячись у нього, піднялося над контуром гір вістря гігантської башти — ракети…

Годинник показував знову 9 годину 49 хвилин.

Розділ шостий СПІЛЬНЕ ДИХАННЯ

Анікін, накульгуючи, кілька разів пройшовся по оточеній попелом скелі, відтак опустився поряд з Елен.

— Вони вже не чекають нас? — запитала Елен, не повернувши голови.

— Вже ні, — глухо відгукнувся Анікін. — Ми б почули їх у шоломофони.

— Ти не подумаєш, що це тепер для мене означає…

Анікін допитливо подивився на Елен.

— Якби я залишилася жити… — додала Елен.

Вона не відривала погляду від тіньового боку гір, навпроти якого вони сиділи. Тінь була чорною, мов небо, відділяючись від нього розжареною крайкою скель.

— Негатив життя, — задумливо сказала Елен.

Окреслені світною лінією гори спускалися до розжареного, здавалося, дна ущелини. Чорні й гострі, кинджальні тіні з обох боків врізалися в цю світлу смугу, поточивши її нерівними зубцями й щербинами.

— Якби залишилася жити, — повторила Елен.

— Він не пробачив би тобі такого тону, Оленко.

— Він умів шанувати правду. У нас кисню не вистачить, Івасю, навіть якщо за нами вже летять із Землі.

— Він кликав завжди вперед.

— У тебе є мама?

— Дуже хороша, тиха така… І є ще в мене дівчина. Красуня! Цілий рік я милувався нею… По телевізору.

Елен похитала головою:

— Зображення? Це міраж почуттів…

— Ні! Потім ми зустрілися.

— Тоді добре. А у нього все було справжнє, все! Він ішов наче до Північного полюса.

— Він ішов не сам, Оленко.

— Жінка ніколи не буває справедливою, Івасю…

Анікін мовчав.

Елен різко обернулася до нього:

— Чому я не пішла з ним? Я хочу бачити його! Вони не згоріли, якщо їх залило лавою?

— Згоріти вони не можуть. Тут немає кисню.

— Лава могла залити їх, застигнути каменем…

— Могла.

Влиті в місячний камінь, влиті навіки.

Анікін немов бачив перед собою важку базальтову скелю, подібну до гранітного постаменту. І по груди в неї увійшли два перші місяцепроходці, що навіч бачили, як ростуть камені, піднімаються гори, два перші дослідники, що стали місячною кручею…

— Що шукає жінка все життя? Що, Івасю? Жінка шукає чоловіка. Все життя шукає, якщо відразу не знайде. Це дуже важко знайти, Івасю. А виявляється-бо, треба шукати в житті щось інше. Про це знав командор. Він говорив про казкове місячне місто, про куполи, що вінчатимуть скелі, про храм науки в місячній пустелі.

Анікін стрепенувся:

— Місто куполів? Дуже зручно використати ген ту купу скель.

— Він так і казав.

— Колись до них добиратимуться в просторому вагоні підвісної дороги. І на цій рівнині поставлять щогли, залізні, ажурні, на бетонних плитах, але тільки дуже, дуже далеко одну від одної: адже канати тут не порвуться. У підвісних вагонах буде зручно. Нерівності, тріщини — все дарма!

— А він говорив про місячні дороги, хотів переробити в шосе промені вулканічних викидів.

— Буде й так, — погодився Анікін. — І ось ми проїжджаємо на підвісній дорозі або по бетонованому променю.

— І бачимо?..

— Перш за все космодроми. Місяць стане головною міжпланетною станцією. Щоб відлетіти з нього, потрібна швидкість дещо більше двох кілометрів у секунду. Космодроми розміщуватимуться кущами, по два — по три, і нагадуватимуть місячні цирки, лише бетонні. На аренах замість центрального піку вулкана височітимуть ракети.

— Ракети також подібні до вулканів; вулкани викидають каміння, ракети — самі себе…

— Бетонна дорога проляже по ідеальній прямій променя. Ми проїдемо повз копальні. Транспортерні стрічки виноситимуть на поверхню цінні руди й вантажитимуть у машини з герметичними скляними кабінами…

— У них будуть не зображення?

— Ні. Самі водії, які до вечора повернуться у своє місто. І ми потрапимо разом з ними в місто. Спочатку в’їдемо в повітряний шлюз. Зачиняться за нами товсті двері. Шлюз наповниться звичним земним повітрям…

— Як у нашому гумовому будиночку.

— Відтак відчиниться внутрішня брама, і ми в’їдемо на місячний вокзал. Нас зустрінуть квітами…

— Обожнюю квіти!

— Все місто буде оточене трубами оранжерей.

— Він так і казав.

— Авжеж, величезними прозорими трубами, де, по два тижні не заходячи, світитиме сонце і буйно ростиме…

— Не місячна цвіль, сподіваюся?

— Ні! Нею почнуть годувати худобу на Землі. А на Місяці в оранжереях заквітнуть перетворені земні рослини, що дихатимуть особливо сприятливою для них атмосферою. Вуглекислоти, що надходитиме з міста, виявиться в ній так багато, що садівникам і садівницям у легких купальних костюмах — адже жарко! — доведеться все ж користуватися кисневими масками й заплічними балончиками.

— Ех, Івасю, Івасю! Про кисень-бо якраз і не слід було говорити.

— А в спортивних залах, де зможуть вправлятися в надзвичайній спритності місячні атлети, кисню буде навіть більше від норми. А які чудеса стануть виробляти в гімнастичних залах! Пам’ятаєш нашу залу в Космічному інституті? Я крутив там «сонце» на турніку, коли ти прийшла… Тут же спортсмен зуміє плигнути з підлоги до стелі.

— А місто? Місто…

— Воно не буде копією земного. Будинки упруться в небо, в купол. І до куполу сягнуть крони дерев, перерісши своїх земних предків. Навколо будинків-колон, немов витканих зі скла і світла, заструмують ручаї. На Місяці можна буде воду зачерпнути рукою… Під головним куполом у самому центрі постане головна будівля, мовби складена зі скляних циліндричних приступок, що природно переходитимуть у колону, яка вінчатиме будівлю, підтримуючи склепіння.

— Якби можна було, Івасю, я б тебе поцілувала.

— Але люди не захочуть жити, завжди замкнені, закупорені в місячних містах. Хто втримає їх там?

— Природа Місяця, сувора й невиправна…

— Людина може зробити все! Історія людського прогресу — це історія оволодіння енергією. Нею володіє тепер людина, і вона зробить неможливе. На Місяці в місячних породах у зв’язаному вигляді хімічних сполук є й азот, і кисень, навіть водень для води. Людина звільнить азот і кисень, і вони в земній пропорції створять навколо Місяця атмосферу із земним тиском. Вона, звісно, випаровуватиметься, але поповнювати її не складе труднощів. І штучно створена на Місяці вода заповнить водойми під небом, яке стане синім, мов у нас на півдні. Місячний попіл, як і поблизу Везувію, допоможе створити тут чудовий родючий ґрунт. На поверхні Місяця з’являться дивовижні сади, навіть ліси з деревами неймовірної висоти і краси. Перенесені з Землі, вони, не відчуваючи звичної для попередніх поколінь сили тяжіння, буйно розростуться. І на Місяць стануть прилітати люди Землі не лише працювати на копальнях чи в обсерваторіях, на геліостанціях чи космодромах. Люди Землі відпочиватимуть тут у казкових умовах, не відчуваючи земної ваги. Тут чудодійно вилікуються хвороби серця. Сюди стануть прилітати спортсмени для небувалих змагань у швидкості бігу, у висоті стрибків — з жердиною тут можна буде перестрибнути двадцятиповерховий будинок!.. Альпіністи зіткнуться з захопливими перешкодами, зі скелястими вершинами, з неприступними піками і хвилюючими прірвами… Людина, що побувала на Місяці, ніколи вже не забуде його, стане прагнути назад, як прагне кожен, хто побував у Арктиці… Вона сумуватиме за буйними місячними лісами, за озерами, по гладіні яких легко бігати у спеціальному взутті з перетинчастими підошвами, вона ніколи не забуде пречудового відчуття легкості, яка дозволить навіть ширяти в повітрі на заполах плаща, мов на крилах. Місяць стане щонайчудовішим місцем Землі, мрією, казкою, місцем щастя для кожного… Всі прагнутимуть побувати на ньому або повернутися знову на нього.

Елен слухала мов зачарована. Вона навіть не здивувалася тому, яким нараз постав перед нею Івась Анікін. На Місяці люди виглядають особливими. На Землі ми не знаємо їх, не вміємо розгледіти. Том Годвін, Петро Громов… тепер Анікін! Лише Елен Кенні нічим, окрім авантюризму, не проявила себе, нічим не довела, що гідна бути серед таких людей. Була лише членом невблаганного рівняння.

Невблаганне рівняння!..

Але ж воно повторюється тут, серед моря попелу, на крихітному камені, це невблаганне рівняння! В одній його частині запаси кисню в заплічних балончиках, у другій — двоє людей, вона й Івась Анікін, які дихають, споживають кисень. Але знаку рівності в цьому рівнянні немає! Як і в Космосі, в ракеті Годвіна, знову тут один зайвий…

Горда сила наповнила Елен. Нове, ніколи не звідане почуття оволоділо нею. Вона встала й підійшла до Івася Анікіна, що все ще дивився на розтріскану рівнину, змінену в його мріях велетенськими деревами й синіми озерами.

— Івасю. Я змогла вирішити.

— Що вирішити? — отямився Анікін.

— Я слабка, і мені потрібно заснути. Просто заснути. Ти візьмеш мій заплічний балончик. Я залишаю його тобі. Уві сні я побачу твій чудовий Місяць. Я дихатиму ароматом квітів і літатиму на розтягнутому прозорому шарфі. Ні, Івасю, не жартую, — Елен сумно похитала головою. — Я так вирішила. Я жінка. У мені інстинкт усіх матерів, що жили до мене.

Анікін відсунувся й свиснув, міряючи Елен поглядом.

— Це ти облиш, Оленко! Геройство не потрібне, жертви не приймаються.

— Жінка створена для того, щоб дати дихання іншому. Я ще нікому не дала дихання.

— Дихатимемо разом. Дихатимемо… поки дихається.

Елен нічого не могла вдіяти з цим упертюхом. Це виявилося важче, ніж самій ухвалити рішення. Він відкидав розумне, логічне… А ще кажуть, що лише чоловіки логічні.

Через деякий час про два заплічні балончики можна було вже не говорити.

Івась не розповідав більше про майбутній Місяць, дивовижні ліси й земних туристів. Він лежав на боці й важко дихав, з великими перервами піднімаючи й опускаючи груди. Елен розглядала крізь прозорий шолом його веснянкувате, кирпоносе, вкрите краплями поту обличчя і плакала.

В Івася був завидний об’єм легенів, які годі було навіть порівнювати з легенями Елен. При кожному подиху Анікін споживав значно більше кисню, ніж Елен. І ось тепер… Кисень у балончику Анікіна вичерпувався.

Івась ослаб, він уже не чинитиме опору. Може, зробити таки зараз, проти його волі? Він пробачить…

Він сказав:

«Дихатимемо разом, поки дихається».

Разом! Дихатимемо разом!

Адже це й є вирішення рівняння!

Елен почала гарячково приєднувати свій дихальний апарат до скафандра Івася.

— Івасю, рідний! Вдихни… Тобі краще? Ти чуєш мене?

— Що таке? — прочумався Анікін. — Оленко? Ти не смієш! Зараз же від’єднай!

— Дурний! Я ж не задихаюся. Я не заснула. Я зрозуміла, як потрібно. У нас спільне дихання. Спільне! Відчуваєш? Ми дихаємо одним повітрям…

Із космічного корабля «Розум», що летів до Місяці, було передано на Землю повідомлення. Вдалося перехопити радіопередачу між шоломофонами місячних дослідників Елен Кенні й Івана Анікіна, що залишилися живими. У них спільне дихання, вони дихають одним повітрям…

Радіокоментатори й диктори у всьому світі, не змовляючись, додавали до цього повідомлення від себе, що люди Землі також дихають одним повітрям. Людству варто мати одне, спільне дихання…

Розділ сьомий МІСЯЧНИЙ КАМІНЬ

Колючі, різноколірні зірки не мерехтіли. Розсипані по небозводу, над Землею, вони відрізнялися лише величиною, але тут, у Космосі, дивовижно чітко було видно зірки, ближчі й дальші. У знайомому сузір’ї Великої Ведмедиці деякі зірки цілком випадали з малюнка, настільки очевидно було, що вони відокремлені одна від одної незбагненною глибиною простору.

На яскраве кошлате сонце, оточене вогненною короною, не можна було дивитися, й разом з тим сусідні зірки аніскільки не блякли.

Це також було дивним, тому що Євген бачив таке сонце лише на екрані лабораторії, коли вів «Шукач-ІІ» до Місяця.

Місяць не виглядав величезним півмісяцем, хоча освітлений був лише його серп. Зблизька затінена його частина, сіріша, була чудово видима у всіх деталях. Не таким запам’ятав Місяць Євген, підлітаючи до нього вперше…

Уперше! А зараз не вперше?

Вважалося, що він уже перетинав Космос, досяг Місяця, ступив на його поверхню. Ще вчора він ладен був це стверджувати, а зараз…

Незвідані відчуття охопили Євгена. Магнітні підошви, дозволяючи ходити по металевій підлозі, лише утримували тіло, але саме воно було сповнене незбагненною легкістю, спочатку неприємною, нудотною, а відтак радісно-п’янкою.

Корабель був величезний, із безліччю відсіків і коридорів. Він давав уявлення про майбутні зорельоти, в яких люди, перетинаючи галактики, житимуть роками. Подорож у ньому нагадувала політ у «Шукачі-ІІ» не більше, ніж поїздка у м’якому вагоні експреса їзду на мотоциклі.

Нові відчуття не затьмарили гіркої тривоги Євгена за близьких йому людей… Пригнічений, неуважний, бродив він по переходах, прислухаючись до дзвінкого стуку підошов. Мати!.. Вона не переживе… Добре, що сильна Наталя з нею…

На «Розумі» летіло дванадцятеро людей. Зустрічаючись з ними, він мовчки поступався дорогою. Це були двоє американців, професор Тріпп, член космічного комітету, і старий пілот Джон Сміт, радист «Розуму», запасні пілоти англієць Джоліан Сайкс, поляк Нагурський і француз Лавеню, добровольці, що в останню хвилину добилися введення їх до складу екіпажу. З радянськими учасниками експедиції, зокрема з тими, кого вже знав весь світ, Євген дружив ще в Космічному інституті. Лише він один не проходив там спеціального тренування, не розраховуючи летіти в Космос.

Академік Бєляєв знайшов Євгена в салоні з закритою книгою в руках:

— Даруй, що відвертаю. Ми порадилися з професором Тріппом і вирішили, що посадку ракети довіримо тобі. У тебе є досвід, ти вже спускався на Місяць і знаєш, куди саме треба посадити корабель.

Євген не подав вигляду, як схвилювали його ці слова. Ракету він знав чудово, ще готуючись до телекерування «Шукачем-ІІ». Але «Розум» був таким величезним.

Євген запхав книгу корінцем до стінки в шафу і поспішно пройшов до рубки керування.

— Хелло, Еджине! — сказав Джоліан Сайкс. — Ви будете єдиною людиною, яка без повернення двічі прилетить в одне місце.

Євген кивнув головою і зайняв крісло, яким поступився йому Сайкс.

До поверхні Місяця залишалося близько трьохсот кілометрів. Крізь металеву раму вікна виднілася освітлена частина кулі. Зверху здавалося, що вона вкрита калюжами. Великі й малі, ці «калюжі» були цілком круглими, полискуючи гладкою й твердою поверхнею. Кам’яна крига деяких озер була зрита двома-трьома вирвами теж із гладким дном. Коли Євген летів до Місяця вперше, він усього цього не розгледів.

Гориста частина Місяця здавалася дуже дивною через довгі тіні, що відкидалися низьким сонцем. Деякі кратери зяяли чорнотою, немов не мали дна. Менш високі гори зникали в тіні зазубрених піків, справжні відчуття порушувалися.

Євген непокоївся, чи знайде він точне місце на краю місячного диска, куди дісталася експедиція Петра Громова.

Зараз не було межі між видимою й невидимою з Землі частиною місячної кулі. Місячний глобус, що стояв на пульті, був зроблений зі всіма подробицями лише в одній півкулі, а в другій дуже приблизно за фотографіями автоматичних міжпланетних станцій. Він не цілком скидався на поволі зростаючу внизу кулю.

Євген змусив гігантський корабель обернутися дном до Місяця.

Піт виступив у нього на чолі, не стільки від виниклого відчуття свинцевого тягаря, скільки від нервової напруги.

Все нижче опускалася ракета-коло́с. Вібрували її стінки, ревли гальмівні дюзи.

Чудовий корабель! Як він слухається кожного руху! Адже Євген звик до того, що його накази виконуються через півтори секунди. І дізнавався він про це ще через такий самий час. А зараз…

За рамою вікна виднівся знайомий гірський кряж, перед яким лежало зрадливе море попелу. Тоді цей кряж курів… Зараз він був по-місячному похмурий і незмінний.

Усі члени екіпажу припали до вікон. Вони бачили місячний пейзаж уперше.

Літаюча вежа опустилася. Її лапи, спружинивши, скидалися на тріумфальні арки.

Скафандри були вдягнуті завчасно.

Зорельотчики вервечкою спускалися по алюмінієвій драбині у хмару пороху, здійнятого дюзами з поверхні.

Євген, Джон Сміт, Казимир Нагурський і Жак Лавеню — рятувальна команда — не стали чекати, коли розсіється пиловий туман, вони побігли у вказаному Євгеном напрямі.

Євген бачив під ногами сліди танкетки, які він сам нещодавно залишив тут…

Він знову був і в знайомому і разом з тим цілком незнайомому місці… Знову та сама легкість у всьому тілі, яку відчував він у польоті, і гнітючий тягар на серці.

Туман скінчився.

Місячний пейзаж уразив Євгена, немов він бачив його вперше. Жоден телевізійний екран не міг передати абсолютно неправдоподібну контрастність усього, що сприймало зараз око. Здавалося, тут були лише дві барви, біла й чорна, й ніяких півтіней, ніяких колірних відтінків. Враження посилювалося через довгі тіні, що перетинали рівнину й видавалися прірвами. Вони лягли й на морі попелу. Якщо ці холодні тіні дісталися до острівця, то… Мінус сто градусів! Цього не витримають скафандри!

Євген чудово їздив по Місяці на танкетці, але ходити по Місяці він не вмів, як і його супутники. Він не міг узгодити своєї сили й рухів. Він поспішав, хотів бігти, і кожен крок підкидав його високо вгору, йому здавалося, що він розіб’ється об каміння…

І все-таки він біг, як бігли і його товариші.

Слід танкетки пірнув у попіл. Усі четверо зупинилися, натягуючи подобу мисливських лиж, які дозволять пройти по попелу.

Казимир Нагурський тримав на плечі балон кисню, Жак Лавеню ніс два запасні скафандри, у Джона Сміта були ноші.

На острівці виднілися скоцюрблені тіла…

Євген підбіг до Елен першим. Він побачив, що шоломи Елен та Анікіна сполучені спільним шлангом. Він приєднав до нього кисневий балон.

Сміт і Лавеню побігли по попелу далі, до гірського схилу.

У відчаї дивився Євген на загострені риси милого обличчя. Елен була зовсім іншою, зовсім-зовсім іншою…

Анікін отямився першим.

— Ну ось! Не потонув усе-таки! — сказав він і посміхнувся.

Нагурський робив Елен штучне дихання. Євген намагався допомагати. Він був майже певен, що все марно.

Але він помилився. Елен розплющила очі й довго дивилася, нічого не усвідомлюючи. Вона побачила вродливе обличчя поляка, й очі її здивовано округлилися. Але ще більше здивувалася вона, упізнавши Євгена.

Кутики її губ опустилися.

— Євген, — сказала вона й задумливо повторила: — Значить, Євген…

— Як ви себе почуваєте, Елен? — запитав він.

Примружившись, вона дотяглася до руки Євгена, легенько потиснула її й розридалася.

Більше Євген ні про що не питав.

Авжеж, Елен була іншою, як і все навколо. Щоб відчути, що ти знаходишся на Місяці, треба, виявляється, бути на самій планеті, а не лише бачити її скелі за допомогою найдосконалішої апаратури. Щоб розуміти людину, потрібно бути поряд з нею…

Чотирнадцять зорельотчиків повільно один за одним простували по морю попелу до гірського кряжу.

Елен та Євген рухалися останніми. Елен ішла, низько опустивши голову. Вона ніяк не виявила своєї радості чи задоволення, що він усе-таки прилетів на Місяць. Можливо, вона знаходила це цілком природним… І раптом Євген видався сам собі нікчемним, дріб’язковим… Чого він сподівався? Визнання геройства? А цьому тут зовсім інше мірило. Він бачив кожен їх крок. Але його не було з ними! І, звісно, тепер він не впізнавав її. Не було в ній колишньої жвавості, гостроти, невичерпної милої жіночності. Тоді вона була сама. Навколо все було дике, яскраве й похмуре. А вона була цілком сама й гарячково вхопилася за єдине, що пов’язувало її з Землею, за його «зображення», за живе людське слово, яке звучало в її шоломофоні.

А людина, поряд з якою йшла вона Місяцем, була іншою, зовсім іншою людиною.

Євгенові важко було зізнатися, що він не може відокремити в собі біль образи від болю втрати…

Петро Громов і Том Годвін лежали в заглибині між двома виступами скелі. З двох боків урівні з цими виступами було насипане каміння. Прозорі ковпаки шоломів були зняті. Обидва дослідники дивилися в зоряне небо, яке наважилися підкорити…

У них були строгі, спокійні обличчя, навіть величні, можливо через те, що вони чимось нагадували скульптуру.

— Я подумала, що вони перетворилися на місячний камінь.

— Ми закриємо їх кам’яною плитою, — сказав академік Бєляєв.

— О ні! — запротестувала Елен. — Вони завжди мають дивитися в зоряне небо. Вони перші дотяглися до нього.

— Ні, — похитав головою академік. — Вони — люди Землі. Хай за звичаями батьківщини камінь накриє їх гробницю.

— Я була б сама собою, якби ридала зараз.

— Не стримуйтеся, Елен. Буде легше, — сказав Євген.

Елен заперечно похитала головою:

— Хай буде важче.

Джон Сміт приніс «особисті речі» загиблих, що виявилися в їх скафандрах: золоті самородки Тома Годвіна, скляні пробірки з темною рідиною й червонуватою масою і синю жіночу косинку.

Елен сказала:

— Я не знаю, чий цей тонкий шарф, але я заздрю тій жінці, навіть її горю…

— Візьміть, — простягнув їй косинку академік.

— Ні. Покладіть шарф із ним. А золоті самородки — разом з Томом. І ще ось це. — Елен простягнула червоний камінець.

— А це, — продовжувала Елен, беручи скляні пробірки, — це дозвольте мені взяти. Він дуже цінував ці відкриття.

— Ми продовжимо їх, — сказав Євген.

Елен ковзнула по ньому поглядом.

Дванадцятеро людей, усі, крім Елен та академіка, підняли величезну базальтову брилу. Це було можливо лише на Місяці.

Обережно несли вони, спотикаючись на нерівностях, важку кам’яну плиту й обережно опустили її на могилу.

Елен мужньо зняла кінокамерою мить, коли застиглі в холодному й мудрому спокої обличчя перших дослідників Місяця закрили надгробком.

Лише Євген бачив, яких зусиль вартувало Елен триматися.

— Я знаю, — сказала вона. — В один з наступних рейсів сюди прилетить скульптор. Він викарбує на цьому місячному камені їхні статуї. Саме так, як уявила я їх собі на острівці.

— Їм викарбують пам’ятник і на Землі, — сказав академік.

Елен відійшла убік.

Євген знав, що вона плаче.

Академік дав по радіо сигнал, і з велетенської вежі «Розуму» вилетів сніп ракет. Немов викинуті з жерла вулкана, вони залишали за собою вигнутий димний слід. Усі разом вони нагадали розквітлу в чорному небі хризантему. Відтак зоряні вогники почали поволі падати між нерухомих зірок. Вони були схожі на вогненний дощ…

Розділ восьмий СЛІД РОЗУМУ

Гірський кряж на краю місячного диска назвали Горою Пам’ятника.

— Я так подумала, — сказала Елен, — якщо ми піднімемося на вершину гори, як це хотіли командор і Годвін, ми зробимо їм найкращий пам’ятник.

— Міс Кенні каже вельми розумно, — відзначив професор Тріпп. — Найкращий пам’ятник ученому — завершення початих ним досліджень.

— Я вже просив дозволу піднятися на кряж, — заявив Євген.

— Я за всяку ціну піду туди. І я не попрошу в дорозі ні в кого допомоги, — рішуче сказала Елен, благально дивлячись на академіка.

Той крекнув і заворушив кошлатими бровами:

— Я б відмовив вам, мій любий досліднику, якби таке сходження не було передбачене у плані робіт експедиції «Розуму». — Й академік оголосив, що для сходження виділяється група у складі Євгена Громова, академіка Бєляєва, Елен Кенні, Джона Сміта, Джоліана Сайкса, Жака Лавеню й Казимира Нагурського. — Професор Тріпп залишається керівником бази на ракеті «Розум».

Початок підйому відкладати не стали. Виверження, вочевидь, уже ослабло, але хотілося застати вулкан ще діючим, зняти на кіноплівку картину місячної вулканічної діяльності, вивчити все, що можливо. Геологом і селенологом був сам академік, тому він і ввів себе у групу.

— Я втратив тут, любі друзі, п’ять шостих своєї безумовно зайвої на Землі ваги, — немов виправдовуючись, казав він. — Але це не головне. Я, очевидно, скинув із зайвою вагою й вантаж років, я можу тепер пригадати, як піднімався на важкі вершини з такими вовками альпінізму, як академік Ігор Євгенович Тамм[26] чи член-кореспондент Академії наук Гаврило Адріанович Тихов[27]. Я, скажу відверто, був тоді їм до пари. Потім, щоправда, постарів, але Місяць мене омолодив.

Місячний камінь лежав на першій місячній могилі. Життя тривало. Дослідження продовжувалися…

Казимир Нагурський розумівся в альпінізмі і вже доставив з ракети альпіністський інвентар, спеціальні черевики, альпенштоки, льодоруби, які тут годилися лише для каменю, мотузки, гаки, клини і навіть якісь новинки, зокрема сім залізних непропалюваних парасольок, які могли вберегти подорожан від дощу лави.

Євген Громов, як і його брат, був майстер альпінізму і схвалив передбачливість поляка.

З перших-таки кроків сходження Євген став командиром походу. Однак авторитетом у місячній обстановці виявилася Елен. Анікін через пошкоджену ногу залишився внизу, й Елен, єдина з учасників підйому, мала досвід руху по місячній поверхні. Вона навчилася чудово розраховувати свої сили, дуже точно стрибала, давала тямущі поради і мовчки виконувала найважчі завдання.

— Без вас, дівчинко, ми просто не могли б піднятися сюди, — відзначив академік, коли його втягнули мотузком на чергову кручу.

Першою на неї застрибнула знизу Елен, тримаючи кінець мотузка.

Привал вирішили зробити приблизно в тому місці, звідки Петро Громов і Том Годвін розглядали затонулі цирки.

Тепер цією картиною милувався академік.

— Яка наочність! Ви лише погляньте! — захоплювався він. — Чудове підтвердження наших уявлень про підняття й опускання земної кори. Часто опускаються саме високі місця, тобто гірські країни. Вони опиняються згодом на дні океанів. На Місяці те саме! Колись високогірна місячна країна, повна вулканічних, як ми тепер знаємо, цирків, опустилася. Кожна точка кори, вочевидь, будь-якої планети, здійснює мовби коливальний рух, надзвичайно розтягнутий у часі. Якби ми зобразили висоту якоїсь точки планети над рівнем її океану й показали залежність цієї висоти від зміни мільйоноліть, то вийшла б хвиля, синусоїда! Помилуйтеся, ось вона, окам’яніла діаграма!

Внизу виднілися напівзалиті затверділим каменем кільцеві острови. Місцями над кам’яною гладінню піднімалися гострі хребти, що колись були гірськими вершинами.

Під час сходження Елен і Євгенові доводилося бути поряд. Холодок між ними не зникав. Але кожен з них відчував необхідність сказати щось важливе для обох.

— Отож, Еджине, — почала Елен на привалі. — Що ви гадаєте про те, що змушені були порушити свій принцип?

— Я не порушив, а змінив його. Відтепер я присвячу себе польотам і тільки польотам у Космос. Автомати лише служитимуть експедиціям.

— Упевнена, ви будете цінним дослідником, Еджине. На жаль, ми з вами назавжди міняємося місцями.

— Назавжди?

— Так. Я ніколи більше не полечу в Космос. Я не маю на це права. Я багато чому навчилася. Навчилася розуміти, яку малу користь тут приношу. А я хочу приносити велику. У мене є перо, Еджине, і я ним не поступлюся, як ви своїм принципом. Мій обов’язок — оспівати все побачене. Я напишу книгу «Місячний шлях» про першу експедицію на Місяць. Це буде перш за все книга про командора, Еджине. Про місячного Георгія Сєдова, про Петра Громова… — Елен помовчала. — Це буде книга про суворий, але прекрасний Місяць, ось про ці пейзажі, яких навіть не збагнути, не уявити, знаходячись на Землі. Ви помітили, що Місяць — край геометричних форм, а не хаос, як гадали? Правильні кола, прямовисні зрізи, прямолінійні тріщини. Тут ніщо не пом’якшене, не згладжене. Місяць прекрасний, Еджине! Я провела тут найщасливіші дні мого життя і все своє життя присвячу розповіді про ці дні.

— Напишете книгу?

— Авжеж, книгу про нього, про Тома й Івася… Навіть про себе. І, знаєте, навіть про вас, про віртуозного водія танкетки.

— Дуже вдячний.

— Будь ласка. А ви?

— Я готуватиму польоти. Це дуже морочлива й непомітна справа. Роки готувати, координувати зусилля сотень тисяч людей, щоб потім, якщо мені довірять ракету, як довіряють льотчикові-випробувачеві літак, спрямувати чудове творіння розуму й рук людей до інших планет. Адже я майстерний водій, як ви сказали…

— Цілі у нас спільні, Еджине, а шляхи різні. Колись я візьму у вас інтерв’ю під час вашого тренування.

— Буду радий.

— Але я ніколи, чуєте, ніколи не говоритиму з вами по телефону, ніколи…

Євген промовчав.

— І я ніколи не підійду до телевізора, якщо ви опинитеся в студії.

— Я постараюся не потрапляти на екран.

Євгенові кортіло запитати, чи буде в книзі щось про Селену, але він не запитав.

Академік виявився невгамовним. Йому вже не сиділося:

— Друзі, єдине, від чого тут можна втомитися, то це від відпочинку!

Євген рішуче піднявся й перекинув через плече мотузок.

— О’кей! — сказала Елен і труснула стриженою головою.

Євгенові вдалося знайти зручний перевал, але, щоб скористатися ним, треба було перебратися через чорну прірву.

— Вона немов наповнена сажею, — відзначив Джон Сміт. — Потрібен щонайменше міст імені Вашингтона.

— Буде міст імені Сміта, — пообіцяв Нагурський.

Він приніс ракетний гарпун. Гарпуном треба було поцілити точно в одну з тріщин на протилежному боці провалля, щоб він застряг там і дозволив натягнути прив’язаний до нього мотузок.

Нагурський виявився чудовим стрільцем.

— У вас, хлопче, добре піде китобійний бізнес, — відзначив Джон Сміт.

Гарпун міцно застряг у тріщині. Мотузок вдалося натягнути, і всі по черзі переправилися через прірву за допомогою гака й підвісної петлі, як свого часу переправлялися перші дослідники через місячну тріщину.

Євген запропонував було Елен переправитися з ним разом, як вона це робила з Петром, але вона сухо відмовилася.

Група підіймалася все вище й вище. Семеро людей допомагали одне одному, страхували одне одного, намагалися зробити сходження безпечнішим.

Виднокрай став ширший, а опуклість місячної кулі різкіша. Але видимість удалині залишалася цілком такою самою, як зблизька. Жодного серпанку! Щоправда, розрізнити деталі вдалині було важче, але не тому, що вони були дрібніші, а тому, що обриси гір мовби нашаровувалися один на одного.

Євген вів групу точно. Зробили ще один привал, відтак кидок і… люди побачили «той бік Місяця».

Він не мав бути особливим, чимось корінним відрізнятися від видимої з Землі частини, але… Було на «тому боці Місяця» щось, що змусило всіх завмерти.

— Ось він, вулкан Петра Громова! — першим промовив академік, піднімаючись на останній камінь перевалу.

— Пречудовий вулкан! — сказав Жак Лавеню.

— Він більший від Везувію й Етни, — відзначила Елен.

Так, це було цілком нове: вулкан на Місяці! Посередині величезного цирку над гострим конічним піком клубочилася хмара диму, вірніше, вона стовпом злітала вгору і там розпливалася туманною кулею.

Чорна тінь тягнулася від вулканічного піку через усю арену цирку й досягала протилежної частини кільцевого хребта, розмальованого вертикальними світлими смугами.

Академік дивився на діючий вулкан у бінокль і жалкував, що окуляр не можна притиснути до самих очей. Заважав ковпак шолома.

Так і не прилаштуваши бінокль як слід, він махнув рукою і передав його Джонові Сміту, що стояв поряд.

— Чудовий комин, сер. І димить, — сказав той і передав бінокль Джоліанові Сайксу.

Євген узяв бінокль останнім. Елен скоса спостерігала за ним. Спочатку він дивився на центральний пік, над яким стояв димний стовп, а відтак почав чомусь розглядати засипане вулканічним попелом дно кратера. Бінокль затремтів у його руках.

— Що ви бачите? — тихо запитала Елен.

— Подивіться ви, — сказав Євген.

Елен узяла в нього бінокль і піднесла до очей.

— Це, напевно, міраж, — сказала вона.

Євген здригнувся, почувши це слово, не відразу збагнув його справжнє значення.

— Цього не може бути, — продовжувала Елен. — Ми тут не проходили.

— Що таке? — зацікавився академік.

— Сліди, — сказав Євген.

— Які сліди? — здивувався Бєляєв.

— Погляньте.

Академік сердито узяв бінокль і цього разу зумів ним скористатися як слід.

У всіх шоломофонах чулося важке, уривчасте дихання.

Академік строго обернувся до Елен та Євгена:

— Ви не могли тут пройти?

— Для цього потрібно було б перебратися через кільцевий хребет, — нагадав Євген.

— Значить, хтось перебрався? — підвищив голос академік.

Євген знизав плечима.

Тепер у бінокль дивилися всі по черзі. Те, що вони бачили, перевершувало все допустиме…

Від підніжжя кільцевого хребта по дну кратера до центрального піку вулкана тягнувся ланцюжок… слідів.

Так, це були сліди… безумовно сліди! Маленькі лунки в шарі попелу.

І кожна — на відстані кроку від сусідньої.

— Шестиноге місячне чудовисько, — вирішив Жак Лавеню.

— На Місяці чудовиськ немає й бути не може, — строго сказав академік.

— Не шестиноге, — відзначив Нагурський, розглядаючи далекі сліди в бінокль. — Радше, це сліди трьох двоногих…

— Неймовірно! — вигукнула Елен.

— Це… це… — академік майже задихався, — слід Розуму!

— «Розуму»? — подивувався Лавеню. — Але ж він…

— Та не ракети ж! — вибухнув академік. — Хто міг залишити сліди на Місяці?

— Справді, хто?

— Лище розумні істоти, — переконано сказав старий учений.

— От, трясця, яка прикрість! — вигукнув Джон Сміт. — Встигли раніше від нас…

Академік розсміявся.

— Це щось подібне до ква́сного патріотизму у всеземному масштабі. Ви що, гадаєте, подвиг відкривачів був би менший, якби вони відкрили населену планету? Наші загиблі герої відкрили населений Космос! Наукова пристрасть вела їх саме до цього місця, куди прагнули колись і представники чужого, невідомого нам Розуму.

— І ті й ті цікавилися діючим тут вулканом, — підказав Євген. — Тому й зійшлися їхні шляхи.

— Хоча і відокремлені часом у п’ять тисяч, а може, і в п’ять мільйонів років, — продовжував академік.

— А раптом це вирви від викинутого з жерла каміння, що впало ланцюжком? — засумнівався Жак Лавеню. — Такі вулканічні викиди не спростували б засад віри.

— Віра? — вигукнув Нагурський. — Тоді довелося б повірити, що каміння вилітало разком намиста. Надто вже точні відстані між лунками.

— Поважаю будь-які переконання, — сказав академік. — Волію не відкидати, а спростовувати. Нам залишилося зробити всього лише крок, щоб переконатися в тому, що в лунках немає каміння і що ми, люди, — зовсім не біблійні обранці природи і зовсім не самі існуємо у Всесвіті! Стане гранично ясно, що безліч далеких і близьких світів породили Розум. Десь він виявиться давнішим і вищим, ніж у нас. І природно, що, прагнучи до пізнання всього сущого, розумні істоти летіли в Космос, як полетіли й ми. І вони зупинялися, хай йому біс!.. Зупинялися… в усякому разі на Місяці, і хтозна де ще! Можливо, тепер і на Землі ми шукатимемо їх сліди.

— Далебі, я попрошу тоді відлучити мене від церкви, — відзначив Жак Лавеню.

— Друзі, — сказав академік, — якби я не керував міжнародною космічною експедицією, я наказав би зараз же на відчай душі спускатися в кратер. Хтозна, що ми відкриємо, йдучи по слідах! Братів по Розуму, простягнуту руку вищої цивілізації!..

— Але ви обережний керівник експедиції й мусите покласти тут крапку? — запитала Елен.

— Крапку? — обурився академік. — Це ви писатимете свою повість «Місячна дорога» й поставите тут крапку, напишете «кінець», а наука, дослідження, життя… вони ніколи не закінчуються!..

© КАЗАНЦЕВ А. П. Гости из Космоса. — М.: Московский рабочий, 1963. — 612 с.

© АРГОНАВТИ ВСЕСВІТУ: Сайт україномовної фантастики.

© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2010.

Адреса перекладача в Інтернеті: tantra@ua.fm