Місячний камінь

Розділ І

Я завдячую моїм батькам (обоє тепер на небі) тим, що вони привчили мене з ранніх дитячих літ до порядку й акуратності.

У ті щасливі, давно минулі дні вони навчили мене і вдень і вночі охайно тримати своє волосся, а перш ніж лягти відпочивати — старанно складати своє вбрання в одному й тому ж порядку, на тому самому стільці, що стояв на тому самому місці в ногах ліжка. Складанню одягу незмінно передував запис подій дня в моєму невеличкому щоденнику. За ним незмінно йшла вечірня молитва, яку я повторювала в ліжку. Після вечірньої молитви незмінно огортав мене солодкий сон дитинства.

Згодом (на жаль!) молитву змінили сумні й гіркі роздуми; а солодкий сон поступився місцем тривожним сновидінням, які позбавили мене спокою. Все ж і тепер я складаю свій одяг і веду невеличкий щоденник. Колишня звичка зв'язує мене із щасливим дитинством, до розорення батька. Ця остання звичка, завдяки якій мені вдалось головним чином дисциплінувати грішну природу, успадковану всіма нами від Адама, несподівано виявилась важливою для моїх скромних інтересів зовсім в іншому напрямі. Вона дала змогу мені, бідолашній, удовольнити примху одного багатого члена сім'ї нашої. Мені таки поталанило стати корисною (у світському розумінні цього слова) містерові Френкліну Блеку.

Деякий час я не мала ніяких вістей від цієї квітучої гілки нашої сім'ї. Коли ми самотні й бідні, про нас часто забувають. Я живу зараз (треба ж економити!) у невеличкому місті в Бретані, в якому я знайшла добірне коло шановних англійських друзів і яке може похвалитися протестанським пастором і дешевим ринком.

У цей самотній куточок — острівець серед величезного океану католицизму, що оточував нас, — нарешті надійшов до мене лист з Англії. Про моє жалюгідне існування раптом згадав містер Френклін Блек. Мій багатий родич (на жаль, не можна додати: духовно багатий!) пише, не приховуючи, що йому дещо потрібно від мене. Заманулося знову витягти на світ горезвісний скандал з Місячним каменем, і я повинна допомогти йому, написавши про все те, що бачила в домі моєї тітоньки Веріндер у Лондоні. Мені запропонували грошову винагороду — з властивою багатим людям відсутністю чуйності. І ось я маю знову ятрити рани, ледь затягнуті часом; я повинна розбудити найболючіші спогади і, зробивши це, відчувати себе компенсованою новими муками — у вигляді чека містера Блека.

Я — слабке створіння. Довго боролась, поки християнська покора перемогла в мені гріховну гординю і самозречення примусило погодитись на чек.

Не маючи свого щоденника, сумніваюсь — дозвольте мені, будь ласка, сказати про це мирськими вульгарними словами! —чи змогла б я чесно заробити ці гроші? А з щоденником бідна трудівниця (вибачаючи містерові Блекові його образи) заслуговує одержати належне. Ніщо не залишалось поза моєю увагою в той час, коли я гостювала у моєї дорогої тітоньки Веріндер. Завдяки моїй давній звичці (я записувала день у день все, як було), все, до найдрібніших деталей, буде розказано тут. Моя свята повага до правди (дякуючи богові) значно вища від поваги до окремих осіб. Містер Блек зможе легко замовчати ті місця, які здаватимуться йому не зовсім приємними для однієї особи. Він купив мій час; але навіть його щедрість не зможе підкупити моє сумління.[1]

Щоденник мій повідомляє, що я випадково проходила поблизу будинку тітоньки Веріндер на Монтег'ю-сквері в понеділок 3 липня 1848 року.

Побачивши, що віконниці відчинені, а штори підняті, я відчула, що ввічливість зобов'язує постукати й розпитати про все. Особа, яка відчинила двері, сказала мені, що моя тітонька та її дочка (я, справді, не можу назвати її кузиною!) тиждень тому приїхали з свого маєтку і мають намір на деякий час лишитися в Лондоні. Я відразу ж попросила переказати, що не бажаю турбувати їх, а хотіла б лише довідатись, чи не можу бути їм корисною.

Особа, яка відчинила двері, вислухала моє прохання з зухвалою мовчанкою і лишила мене стояти в передпокої. Це була дочка старого поганця Беттереджа, якого довго, надто довго терплять у родині моєї тітоньки. Я присіла в передпокої почекати відповіді і, маючи завжди в своїй сумочці кілька релігійних трактатів, вибрала один досить таки підхожий до особи, яка відчинила двері. Передпокій був забруднений, стілець твердий, але блаженна свідомість того, що я плачу добром за зло, поставила мене значно вище від таких мізерних дрібниць. Трактат був одним із серії брошур, написаних для молодих жінок про гріховність нарядів. Стиль був побожний, простий. Трактат називався: «Слівце про стрічки для вашого чепчика».

— Міледі дуже вдячна і запрошує вас завітати завтра, на другий сніданок, о другій годині дня.

Не буду говорити про тон, яким вона передала це доручення, і неприємну зухвалість її погляду. Я подякувала юній грішниці і з християнською чемністю сказала:

— Будь ласка, візьміть оцю книжечку від мене.

Вона глянула на заголовок.

— Хто це написав, міс, чоловік чи жінка? Якщо жінка, мені, чесно кажучи, нічого читати з цього приводу. Якщо чоловік, то перекажіть йому, що він нічого в цьому не розуміє.

Вона повернула книжечку й відчинила мені двері.

Ми повинні сіяти зерна добра, де можемо і як можемо. Я почекала, поки двері зачинились за мною, і всунула книжечку в поштову скриньку. Коли ж я просунула другу книжечку через огорожу палісадника, я відчула певне полегшення в своїх турботах про душі ближніх.

У нас цього вечора були збори в «Материнському опікунському комітеті по перетворенню батьківських штанів на дитячі». Мета цього чудового благодійного товариства, як відомо всім серйозним людям, полягає в тому, щоб викупляти батьківські штани в лихварів і не допускати, щоб їх знову взяв невиправний батько, а перешивати негайно для його невинного сина. Я була тоді членом цього високодостойного комітету і згадую про це товариство тут тільки тому, що мій дорогий і чудовий містер Годфрі Еблуайт також брав участь у подаванні моральної й матеріальної допомоги. Я сподівалась побачити його у комітеті в понеділок увечері, у той час, про який я тепер пишу, і мала намір сказати йому, коли ми зустрінемось, про приїзд дорогої тітоньки Веріндер у Лондон. Але, на превеликий жаль, його там не було. Коли я сказала, що дуже здивована його відсутністю, всі мої сестри по комітету відвели очі від штанів (ми в цей вечір мали досить роботи) і з подивом запитали, невже я не чула такої новини. Я призналася у своїй необізнаності, і тоді мені розповіли про подію, яка становить, так би мовити, відправну точку даної розповіді.

Минулої п'ятниці два джентльмени, які займають цілком відмінне становище в суспільстві, стали жертвами тяжкої наруги, що вразила весь Лондон. Один із цих джентльменів був містер Септімус Люкер, який проживає в Лембеті, а другий — містер Годфрі Еблуайт.

Живучи тепер самотньо, я не маю можливості перенести в свою розповідь замітку про цю наругу, надруковану тоді в газетах. Я була позбавлена тоді також неоціненної переваги — почути про все з красномовних вуст самого містера Годфрі Еблуайта. Все, що я можу зробити, це подати факти так, як мені самій розповіли того понеділка увечері, дотримуючись порядку, який я засвоїла з раннього дитинства в складанні одягу. Все буде переказано точно і все буде поставлено на своє місце. Ці рядки написані бідною кволою жінкою. А хто буде таким жорстоким, щоб сподіватись на щось більше від бідної кволої жінки?

Дата (завдяки моїм батькам, жоден календар не може бути точнішим щодо дат, ніж я сама) — п'ятниця ЗО червня 1848 року.

Ранком цього пам'ятного дня нашому талановитому містерові Годфрі довелося міняти чек в одному з банківських будинків на Ломбардській вулиці. Назва фірми випадково закреслена в моєму щоденнику, а моя свята повага до правди не дозволяє мені робити припущення в такій справі. На щастя, назва фірми не має ніякого відношення до справи. А має відношення одна обставина, що сталась, коли містер Годфрі уже закінчив із своїм ділом. Виходячи з приміщення банку, він зустрів у дверях джентльмена, абсолютно йому незнайомого, який випадково виходив з контори одночасно з ним. Навперебій вони ввічливо запропонували один одному пройти першим у двері. Незнайомець настояв, щоб містер Годфрі пройшов раніш за нього; містер Годфрі сказав кілька ввічливих слів; вони розкланялись і розійшлися в різні боки.

Легковажні й несерйозні люди можуть сказати, що це справді незначний, дріб'язковий випадок, розказаний безглуздо до подробиць. О, мої юні друзі і браття-грішники! Бережіться поспішно застосовувати ваш бідний плотський розум. Будьте скромніші морально! Хай буде ваша віра, як і ваші панчохи, а ваші панчохи, як і ваша віра — без плям і готові бути вдягнутими в потрібну хвилину!

Тисяча пробачень! Я непомітно для себе перейшла на свій недільно-шкільний стиль. Зовсім недоречно в подібному звіті. Дозвольте мені бути світською, — дозвольте сказати, що легковажні речі, в даному випадку, як і в багатьох інших, приводять до жахливих наслідків. Попередивши, що ввічливий джентльмен був містер Люкер з Лембета, ми тепер підемо за містером Годфрі додому в його резиденцію в Кільберні.

В передпокої він побачив, що його чекає бідно вдягнений, але делікатний і інтересний зовнішністю хлопець. Хлопець вручив йому листа, попередивши при цьому, що одержав його від старої леді, якої не знав і яка не веліла йому ждати відповіді. Подібні випадки не раз траплялись у величезній практиці містера Годфрі як покровителя громадської благодійності. Він відпустив хлопця і розкрив листа.

Почерк був зовсім не знайомий йому. В листі його запрошували зайти через годину в один будинок на Странді по вулиці Нортумберланд, де йому жодного разу не доводилось бувати. Літня леді хотіла одержати деякі пояснення від достойного керівника «Материнського опікунського комітету» і збиралася зробити щедрі внески для благодійних цілей, якщо містер Годфрі дасть відповіді, які задовольнили б її. Вона назвала своє ім'я, додавши, що короткочасність її перебування в Лондоні не дає їй змоги перенести час зустрічі із знаменитим філантропом, до якого вона звертається.

Звичайна людина двічі подумала б, перш ніж піти на запрошення до незнайомої особи. Але істинний християнин не буде вагатися, коли йдеться про добрий вчинок. Містер Годфрі відразу ж поїхав на Нортумберландську вулицю. Йому відчинила двері людина вельми порядної зовнішності, хоч і товстувата трохи і, почувши ім'я містера Годфрі, відразу ж провела його в порожню кімнату з внутрішнього боку, в бельетажі. Зайшовши до кімнати, Годфрі помітив дві незвичайні речі. По-перше, слабкий запах мускусу і камфори. По-друге, старовинний східний рукопис, багато ілюстрований індуськими фігурами й девізами, який лежав на столі.

Він заглянув у цю книгу, стоячи спиною до зачинених дверей, які вели до передньої кімнати, коли раптом, без найменшого шуму, його ззаду схопили за шию. Він устиг лише помітити, що рука, яка схопила його за шию, була гола і смуглява, але вмить його очі були міцно зав'язані, рот заткнутий, а самого кинули на підлогу (як йому здалося) двоє людей. Третій очистив його кишені і обшукав його, дозвольте мені вжити такого вислову, безцеремонно з ніг до голови.

Я б із задоволенням додала кілька приємних слів про побожність і сміливість містера Годфрі, які не залишили його в подібному жахливому критичному становищі. Все ж, мабуть, стан і зовнішній вигляд мого прекрасного друга в кульмінаційний період тяжкої наруги (яку я щойно описала) навряд чи були в межах, пристойних для жіночих розмов. Дозвольте мені дещо пропустити і повернутись до містера Годфрі в момент, коли огидний обшук його був завершений. Вся наруга скоювалась у мертвій тиші. Коли все було закінчено, невидимі розбійники обмінялись кількома словами — мовою, якої не розумів мій друг, але таким тоном, який ясно виражав (для його освіченого вуха) розчарування і гнів. Його раптом підняли з підлоги, посадовили на стілець і зв'язали йому руки й ноги. Відразу ж після цього він відчув струмінь повітря, що війнув з відчинених дверей, прислухався і переконався: він один у кімнаті.

Через деякий час містер Годфрі почув унизу шурхіт, схожий на шелест жіночої сукні. Він наближався з боку східців і раптом припинився. Жіночий крик розітнув атмосферу злочинства. Знизу пролунав чоловічий голос: «Хелло!» На східцях почулись чоловічі кроки. Містер Годфрі відчув, як чиїсь християнські пальці розв'язують його і виймають з рота кляп. Здивовано він побачив двох пристойного вигляду незнайомців і ледве вимовив:

— Що все це означає?

Незнайомці пристойного вигляду подивились на нього і сказали:

— Про те ж саме ми хотіли запитати вас.

Після цього відбулась неминуча розмова. Ні! Буду скрупульозно точна. Спочатку містерові Годфрі дали нюхальної солі й води, щоб заспокоїти його нерви. А після цього були зроблені пояснення.

З розповіді господаря і господині дому (людей, котрі мають хорошу репутацію серед сусідів) стало ясно, що їх перший і другий поверхи напередодні найняв на тиждень поважний джентльмен, — саме той, хто відчиняв двері на стук містера Годфрі. Джентльмен заплатив за тиждень наперед, заявивши, що ці кімнати потрібні для трьох східних вельмож, його друзів, які прибули в Англію вперше. Рано-вранці, в день жахливої наруги, два східних незнайомці, в супроводі їхнього поважного англійського друга, переселились у цю квартиру. Незабаром повинен був приєднатись і третій, а багаж (дуже громіздкий, як запевняли) мав прибути до них з митниці пізніше, ввечері. Хвилин за десять до прибуття містера Годфрі з'явився третій незнайомець. Нічого незвичайного не сталось, як здавалося господареві й господині, котрі були внизу доти, поки (п'ять хвилин тому) три іноземці в супроводі свого поважного англійського друга не вийшли з будинку і не пішли в напрямі Странду. Господиня згадала, що до них приходив відвідувач, і, оскільки вона не бачила, щоб він також виходив з будинку, їй здалося дивним, що джентльмена залишили нагорі одного. Порадившись з чоловіком, вона вирішила переконатись, чи не сталось чогось підозрілого. Результат я вже описала; на цьому й закінчилось пояснення господаря й господині.

Після цього в кімнаті зробили обшук. Речі дорогого містера Годфрі були геть розкидані. А коли їх зібрали, то виявилось, що все ціле: годинник, ланцюжок, гаманець, ключі, носова хусточка, записник; всі його папери були уважно перебрані, але залишені цілими в розпорядженні власника. Жодної, навіть найдрібнішої речі з майна господарів дому не було взято. Східні вельможі захопили з собою тільки свій ілюстрований рукопис і більш нічого.

Що все це означало? Якщо судити з мирської точки зору, це, мабуть, означало, що містер Годфрі став жертвою незрозумілої помсти з боку якихось невідомих. Мала місце ганебна змова, і наш улюблений невинний друг потрапив у тенета злочинців. Коли християнин, герой сотень благодійних перемог, потрапляє у пастку, помилково поставлену на нього, — о, яке це попередження для нас завжди бути насторожі! Як швидко можуть наші власні темні пристрасті стати східними вельможами, які несподівано схоплять нас!

Я могла б написати цілі сторінки застережень лише на цю тему, але (на жаль!) мені не дозволено розмірковувати, я повинна розповідати. Чек мого багатого родича — з цього часу кошмар мого існування — застерігає мене, щоб я не допускала нічого зайвого в цьому літописі насильства. Тепер ми повинні залишити містера Годфрі на Нортумберландській вулиці й піти трохи пізніше слідом за містером Люкером.

Після відвідання банку містер Люкер побував у різних частинах Лондона у справах. Повернувшись до себе додому, він побачив лист, який чекав його, недавно залишений, як йому сказали, якимсь хлопчиком. Тут, як і в листі містерові Годфрі, почерк був незнайомий; згадувалось прізвище одного з клієнтів містера Люкера. Його кореспондент повідомляв (лист було написано від третьої особи, мабуть, його помічником), що його несподівано викликали в Лондон. Він щойно найняв квартиру на площі Альфреда, Тотенхем-Корт-роуд, і хоче негайно побачитися з містером Люкером у справі однієї покупки, яку він збирається зробити. Джентльмен цей був натхненним збирачем східних антикварних речей і багато років був щедрим клієнтом містера Люкера. О, коли ми вже звільнимось від культу Мамони! Містер Люкер узяв кеб і негайно поїхав до свого щедрого клієнта.

Точнісінько все, що сталося з містером Годфрі на Нортумберландській вулиці, повторилось і з містером Люкером на площі Альфреда. Знову солідна людина відчинила двері і провела гостя в задню вітальню. Тут знову на столі лежав ілюстрований рукопис. Увага містера Люкера, так само, як і увага містера Годфрі, була зосереджена на цьому прекрасному творі індуського мистецтва. Він так само раптово відчув смугляву голу руку на своїй шиї, йому так само зав'язали очі й заткнули кляпом рот. Його так само кинули додолу й дочиста обшукали. Тільки проміжок часу, який настав після цього, був довший, ніж той, під час якого тривав обшук, але й він закінчився тим, що господарі будинку, підозрюючи щось лихе, пішли нагору подивитись, що сталось. Точнісінько таке ж саме пояснення, яке господар будинку на Нортумберландській вулиці дав містерові Годфрі, дав і господар будинку на площі Альфреда.

Обох ошукали правдоподібною адресою і туго набитим гаманцем солідного незнайомця, який нібито діяв в інтересах своїх закордонних друзів. Єдина різниця була в тому, що, коли розкидані речі з кишень містера Люкера зібрали з підлоги, то його годинник і гаманець були цілі, зате (він не був такий щасливий, як містер Годфрі) один папірець забрали. Цей папірець був квитанцією на дуже цінну річ, яку містер Люкер віддав того дня на збереження своїм банкірам. Проте цей документ не міг бути корисним для злодія, бо коштовність міг одержати лише власник особисто. Як тільки містер Люкер опам'ятався, він поспішив у банк — на той випадок, якщо злодії, котрі обікрали його, через свою недосвідченість прийдуть туди з його квитанцією. Але в банку ніхто їх не бачив ні того дня, ні пізніше. Їхній товстий англійський друг, на думку банкіра, розібрався в квитанції, перш ніж вони надумались використати її, і вчасно застеріг їх.

Обидва скривджені заявили про все в поліцію, і необхідне розслідування було проведено, як я гадаю, з великою енергією. Поліцейські власті дійшли висновку, що грабіжники задумали операцію, але були недостатньо поінформовані. Вони не були цілком упевнені, чи здав містер Люкер свій коштовний камінь, чи ні, а бідолашний чемний містер Годфрі потерпів через те, що випадково заговорив із ним. Додайте до цього, що відсутність містера Годфрі на наших зборах у понеділок була викликана необхідністю бути присутнім на нараді поліцейських властей, на яку його запросили, — і ви матимете всі необхідні пояснення, а я зможу перейти до скромної розповіді про мої власні переживання на сквері Монтег'ю.

У вівторок я акуратно прийшла на сніданок. Довідка з мого щоденника свідчить, що цей день був щедрий на враження — багато за чим треба шкодувати, багато чому треба завдячувати.

Мила тітонька Веріндер прийняла мене із своєю звичною люб'язністю й добротою. Але я згодом помітила, що тут щось сталось. Тітонька кинула кілька тривожних поглядів на дочку. Коли я дивлюсь на Речел, я не можу без здивування подумати, що така нікчема може бути дочкою таких знаменитих батьків, як сер Джон і леді Веріндер. Цього разу вона, треба сказати, не тільки розчарувала, а просто-таки вразила мене. Неприємно було бачити відсутність будь-якої стриманості в її розмові й поводженні. Нею опанувало якесь гарячкове хвилювання, що змушувало її надто голосно сміятись і бути гріховно-примхливою та перебірливою в стравах за сніданком. Мені було дуже шкода її бідолашної матінки навіть до того, як я по секрету довідалась про справжній стан речей.

— Пам'ятай, Речел, тобі лікар казав, щоб ти тихо сиділа за книжкою після їди.

— Я піду в бібліотеку, мамо, — відповіла вона. — Але якщо прибуде Годфрі, нагадайте, щоб мені сказали про це. Я помираю від бажання дізнатися про його пригоди на Нортумберландській вулиці.

Вона поцілувала матір у лоб і глянула в мій бік.

— Бувайте, Клак! — кинула вона недбало.

Її зухвалість не викликала в мене гнівних почуттів. Я тільки запам'ятала собі, щоб помолитися за неї.

Коли ми лишились одні, тітонька розповіла мені всю жахливу історію про індійський алмаз, котру мені, як я з радістю дізналась, нема потреби тут переказувати. Вона не приховувала від мене, що була б схильна зберегти її в таємниці. Але тепер, коли всі її слуги довідались про зникнення алмаза і коли про деякі обставини стало відомо навіть газетам і сторонні люди роблять припущення про те, чи є якийсь зв'язок між тим, що сталося в маєтку леді Веріндер, і пригодами на Нортумберландській вулиці та на площі Альфреда, — неможливо приховувати це, і повна відвертість стає не тільки необхідністю, а й доброчесністю.

Дехто, почувши те, що почула я, був би, мабуть, украй здивований. Що ж до мене, то, знаючи, що характер Речел не піддавався виправленню з дитинства, я була готова до всього, що тітонька могла мені сказати про свою дочку. Могло статися ще гірше й закінчитися вбивством, і я сказала собі: «Природний результат! О господи, господи, — природний результат!» Але одне мене таки приголомшило — це ті заходи, до яких вдалася тітонька за даних обставин. Тут справді варт було б діяти пасторові, коли б він був! А леді Веріндер вважала за потрібне запросити лікаря. Всю свою молодість бідолашна тітонька провела в безбожній домівці свого батька. Знову природний результат! О господи, знову природний результат!

— Лікарі приписали Речел якнайбільше моціону та розваг, а мені настійно рекомендували відвернути її думки від минулого, — сказала леді Веріндер.

«О, яка поганська порада, — подумала я про себе. — В християнській країні і така поганська порада!»

А моя тітонька вела далі:

— Я докладаю всіх сил, аби виконати ці вказівки. Але дивна пригода з Годфрі сталася в такий невдалий час! Речел нараз стала неспокійною і схвильованою, як тільки почула про це. Вона не давала мені спокою, аж поки я не написала листа моєму племінникові Еблуайту з запрошенням приїхати до нас. Вона виявила інтерес і до іншої людини, з котрою так само брутально вчинили, — до містера Люкера, чи як там його звати? — хоч ця людина, певна річ, зовсім чужа їй.

— Ваша обізнаність із світом, дорога тітонько, значно вища за мою, — натякнула я делікатно. — Але ж повинна бути причина такої дивної поведінки Речел. Вона приховує гріховну таємницю від вас і від усіх. Можливо, є щось таке у недавніх подіях, що загрожує викриттям її таємниці?

— Викриттям? — повторила моя тітонька. — Що ви хочете цим сказати? Викриттям через Люкера? Через мого племінника?

Як тільки ці слова злетіли з її вуст, — втрутилося провидіння. Слуга відчинив двері і доповів про появу містера Годфрі Еблуайта.

Розділ II

Містер Годфрі з'явився відразу ж, як тільки було названо його ім'я, — саме так, як містер Годфрі робить усе, — в самий раз. Він не зайшов відразу ж слідом за слугою, щоб приголомшити нас. І не так повільно, аби завдати нам подвійної незручності чекання при відчинених дверях. Така вже його чудова особливість — завжди бути в щоденному житті справжнім християнином. Ця дорога людина була цілковитою досконалістю.

— Підіть до міс Веріндер, — звернулась моя тітонька до слуги, — і скажіть їй, що містер Еблуайт тут.

Ми обидві довідались про його здоров'я. Обидві разом запитали, чи заспокоївся він після страшної пригоди минулого тижня. З цілковитим тактом він устиг відповісти нам обом в одну і ту ж хвилину. Леді Веріндер одержала відповідь словами, а мені дісталась його чарівна посмішка.

— Чим заслугував я все це співчуття? — вигукнув Годфрі з безмежною ніжністю. — Моя дорога тітонько! Дорога міс Клак! Мене вважали за когось іншого; мені тільки зав'язали очі; мене тільки ледве не задушили, мене тільки кинули навзнак на дуже тонкий килим, що вкривав якусь особливо тверду підлогу! А могло ж бути значно гірше! Мене могли вбити, могли пограбувати. Що я втратив? Нічого, крім Нервової Сили, котру закон не визнає за власність, отже, відверто кажучи, я не втратив нічого. Якби я міг зробити по-своєму, я замовчав би цю пригоду, — мені неприємна ця метушня і гласність. Але містер Люкер розголосив про свою образу, і, як природний результат, було розголошено і про мої кривди. Я став поживою для газет, так що доброму читачеві скоро набридне ця тема. Мені самому вона вже набридла. Нехай же й добрий читач наслідує мій приклад! Як здоров'я шановної Речел? Вона все ще тішиться лондонськими розвагами? Дуже радий чути це. Міс Клак, мені потрібна ваша поблажливість. Я жахливо занедбав свої справи по комітету і своїх шановних дам. Але я таки сподіваюсь заглянути наступного тижня в «Материнський опікунський комітет». Чи багато ви зробили в понеділок? Які перспективи комітету на майбутнє? Чи доволі у вас штанів?

Важко не скоритись небесній красі його посмішки. Багатство його бархатистого голосу посилило своєю невимовною принадністю інтерес до того ділового питання, з яким він до мене звернувся. Правду кажучи, ми мали досить-таки штанів; ми були зовсім завалені ними. Тільки-но я хотіла про це сказати, як відчинилися двері, і стихія мирського неспокою вдерлась у кімнату в особі міс Веріндер.

Вона підбігла до дорогого містера Годфрі з непристойною для леді швидкістю, неохайно зачесана, а її обличчя, я б сказала, непристойно розчервонілося.

— Я така рада вас бачити, Годфрі, — звернулась вона до нього так, — з горем додам я, — ніби приятель звертається до приятеля. — Як шкода, що ви не захопили з собою містера Люкера! Ви і він (поки триває наша остання сенсація) тепер найцікавіші люди в усьому Лондоні. Про це боляче говорити, це неприродно, від цього інстинктивно здригається упорядкована натура, подібна до міс Клак. Та дарма! Розкажіть мені всю історію на Нортумберландській вулиці. Я знаю, що газети не про все написали.

Навіть містер Годфрі успадкував ницу натуру, що дісталась нам від Адама, — дуже мізерну частинку людської спадщини, але — на жаль! — все ж успадкував. Чесно кажучи, мені тяжко було бачити, як він узяв руку Речел в обидві свої руки і ніжно притис її до лівого боку свого жилета. Це було пряме заохочення її нерозсудливій манері говорити і її зухвальству щодо мене.

— Люба Речел, — промовив він тим же голосом, який збуджував мене, коли він говорив про наші плани і штани, — газети розповіли вам усе — і розповіли значно краще, ніж це міг би зробити я.

— Годфрі вважає, що ми надаємо надто великого значення цій справі, — зауважила моя тітонька. — Він щойно казав нам, що йому не хочеться розповідати про це.

— Чому?

Речел запитала, зненацька блиснувши очима і пильно глянувши прямо в обличчя містерові Годфрі. Щодо нього, то він дивився на неї згори вниз з поблажливістю такою нерозумною і такою незаслуженою, що я справді відчула необхідність втрутитися.

— Речел, дорогенька, — м'яко заперечила я, — справжня велич і справжня мужність завжди скромні.

— Ви гарний хлопець, Годфрі, — не звертаючи на мене ані найменшої уваги, продовжувала вона говорити з своїм кузеном, ніби юнак розмовляє з юнаком. — Але я впевнена, що у вас немає ніякої величі; я не вірю, щоб ви мали якусь особливу мужність; я твердо переконана — якщо ви коли-небудь мали скромність, то ваші залицяльниці звільнили вас від цієї доброчесності багато років тому. Ви маєте особисту причину не розповідати про ваші пригоди на Нортумберландській вулиці; але я таки хочу дізнатись про цю причину.

— Причина дуже проста, і розповісти про неї дуже легко, — відповів він примирливим тоном, — мені набридла ця тема.

— Вам набридла ця тема? Мій дорогий Годфрі, я хочу зробити вам зауваження.

— Яке?

— Ви надто довго перебуваєте серед жінок. І запозичили від них дві дуже погані звички. Навчились говорити серйозно про нісенітниці і брехати, маючи задоволення з того, що брешете. Ви не можете діяти відверто з вашими палкими прихильницями. А я маю намір примусити вас діяти відверто. Йдіть сюди і сідайте. Я згоряю від нетерпіння засипати вас прямими запитаннями і сподіваюсь, що ви повинні засипати мене прямими відповідями.

Вона потягла його через усю кімнату на стілець, що стояв біля вікна, де світло падало б на його обличчя. Мені дуже важко переказувати розмову та описувати такі вчинки. Та, якщо зважити на чек містера Френкліна Блека, з одного боку, і мою повагу до істини — з другого, що було мені робити? Я глянула на мою тітоньку. Вона сиділа непорушно, не маючи, очевидно, наміру втручатися. Ніколи раніше я не помічала в неї такого заціпеніння. То була, можливо, реакція після тих випробувань, що вона зазнала у себе в маєтку. Неприємний симптом, треба зауважити, до того ж у віці дорогої леді Веріндер і з її огрядною фігурою.

А тим часом Речел сіла біля вікна з нашим люб'язним і поблажливим — надто вже поблажливим — містером Годфрі. Вона почала сипати запитання, якими погрожувала йому, не звертаючи ніякої уваги ні на свою матінку, ні на мене, ніби нас зовсім не було в кімнаті.

— Поліція нічого не розкрила, Годфрі?

— Нічогісінько.

— Це правда, що троє людей, які розставили вам тенета, були ті ж самі, які потім розставили тенета містерові Люкеру?

— У цьому не може бути ніякого сумніву, дорога Речел.

— І ніякого сліду цих людей не було знайдено?

— Ніякого.

— Мабуть, думають, що це ті ж самі три індуси, які приходили до нас у селі?

— Дехто так думає.

— А ви, як ви думаєте?

— Дорога моя Речел, вони зав'язали мені очі раніш, ніж я встиг побачити їхні обличчя. Я абсолютно нічого не знаю про це. Як можу я висловити свою думку з цього приводу?

Навіть ангельське терпіння містера Годфрі, як ви бачите, урвалось від переслідування, якого він зазнав. Я не насмілюся сказати, що спрямовувало запитання міс Веріндер: розбещена цікавість чи невгамовний страх? Я лише зауважу, що тільки-но містер Годфрі спробував піднятись після того, як він дав їй такі вичерпні відповіді, вона справді взяла його за плечі і штовхнула назад на стілець.

О, не кажіть, що це непристойно, навіть не натякайте на те, що таку поведінку можна пояснити лише жахом, що його почуває злочинець. Ми не повинні судити інших. Мої християнські друзі, так, справді, так, ми не повинні судити інших!

Вона і далі безсоромно сипала запитання. Ті, хто ретельно вивчають біблію, неодмінно згадають, як згадала і я, сліпих дітей диявола, котрі продовжували безсоромно свої оргії ще до потопу.

— Я б хотіла дещо знати про містера Люкера, Годфрі.

— Знову мені не щастить, Речел. Ніхто менше за мене не знає про містера Люкера.

— Ви ніколи не бачили його до того, як зустрілися з ним випадково в банку?

— Ніколи.

— А пізніше ви бачили його?

— Так, нас допитували і разом, і поодинці в поліції.

— У містера Люкера, здається, украли розписку, яку він одержав від свого банкіра? Що це була за розписка?

— На якийсь коштовний камінь, що його він здав на збереження в банк.

— Про це і в газетах було сказано. Можливо, цього й досить для широкого кола читачів, але для мене — замало. В розписці банкіра мало бути сказано, що це за коштовний камінь.

— У розписці банкіра, Речел, як мені говорили, нічого про це не було сказано. Коштовний камінь належить містерові Люкеру, зданий ним на збереження, опечатаний його печаткою і може бути виданий назад лише містерові Люкеру особисто. Такою є форма, і це все, що я знаю про неї.

Речел помовчала трохи після того, як він усе це сказав. Глянула на матір і зітхнула. Потім знову перевела погляд на містера Годфрі й повела далі:

— Деякі наші приватні домашні справи, — сказала вона, — здається, теж потрапили в газети?

— На мій превеликий жаль, мушу сказати, що це справді так.

— І дехто з нероб, абсолютно чужих нам людей, намагається встановити зв'язок між тим, що скоїлось у нас удома в Йоркшірі, і тим, що сталося після цього тут, у Лондоні?

— Боюсь, що цікавість публіки спрямована саме в цей бік.

— Люди кажуть, що троє невідомих, котрі вчинили наругу над вами й містером Люкером, — це ті самі індуси, вони запевняють також, що й коштовний камінь...

Тут вона зупинилась. Речел блідішала на очах. Незвичайно чорне волосся дівчини зробило блідість її, за контрастом, такою страшною, що ми всі подумали — вона ось-ось знепритомніє, зупинившись на середині свого запитання. Дорогий містер Годфрі вдруге зробив спробу залишити свій стілець. Моя тітонька благала Речел не говорити більше. Я слідом за тітонькою поспішила на допомогу їй із скромними примирливими ліками у вигляді склянки з нюхальною сіллю. Але ніхто з нас не мав ні найменшого впливу на неї. Нараз пролунало:

— Годфрі, лишайтесь на своєму місці. Мамо, немає ніякої причини тривожитись за мене. Клак, ви помираєте від нетерпіння почути кінець, — я не знепритомнію спеціально для того, щоб зробити вам послугу.

Саме такими були її слова, записані мною в щоденнику відразу ж після того, як я повернулась додому.

Речел знову звернулась до містера Годфрі. З упертістю, яку страшно було бачити, вона знову повернулась до того запитання, на якому зупинилась, і закінчила такими словами:

— Я сказала вам хвилину тому про те, що говорять люди у певних колах. Скажіть мені відверто, Годфрі, чи говорить хто-небудь, що коштовна річ містера Люкера — це і є Місячний камінь?

Як тільки було згадано про Місячний камінь, я побачила раптову зміну в моєму чудовому другові. Обличчя його потемніло. Він утратив притаманну йому м'якість у поводженні, яка була найбільшою його чарівністю. А його відповідь переповнилась благородним обуренням.

— Вони таки говорять про це! — вигукнув він. — Є люди, котрі не зупиняються перед тим, щоб звинувачувати містера Люкера в ошуканстві заради якихось приватних, його особистих інтересів. Він уперто присягається, що до скандалу, який звалився на його голову, він ніколи в житті не чув про Місячний камінь. А ці пройдисвіти — без будь-яких доказів — кажуть, що він мас певні причини щось приховувати; ми, мовляв, відмовляємось вірити його клятві. Ганьба! Сором!

Поки він говорив, Речел дивилась на нього якось дивно, не можу сказати, як саме, та вельми дивно. А коли він закінчив, вона сказала:

— Коли взяти до уваги, що містер Люкер лише випадковий ваш знайомий, то ви щось надто запально відстоюєте його інтереси, Годфрі.

Мій обдарований друг дав їй одну з найбільш справді євангельських відповідей, які я будь-коли чула:

— Сподіваюсь, Речел, я палко відстоюю інтереси всіх скривджених, — відповів він.

Тон, яким були сказані ці слова, міг би розтопити камінь. Але — о друзі мої! — що таке твердість каменя? Ніщо перед твердістю духовно не відродженого серця. Вона пирхнула. Я червонію, згадуючи це, — вона пирхнула прямо йому в обличчя.

— Збережіть ваші благородні фрази, Годфрі, для жіночого комітету. Я переконана, що скандал, котрий зачепив Люкера, не пощадив і вас.

Навіть заціпеніння тітоньки минуло після цих слів.

— Моя люба Речел, — заперечила вона, — ти справді не маєш права так говорити!

— Я не маю на увазі нічого поганого, мамо, я говорю це з добрими намірами. Постривайте ще трохи, і ви переконаєтесь.

Вона знову кинула на містера Годфрі погляд, сповнений, здавалось, несподіваним співчуттям. Вона зайшла так далеко, — а це несполучне з жіночою гідністю, — що дозволила взяти його за руку.

— Я впевнена, — сказала вона, — що здогадуюсь про справжню причину вашого небажання говорити на цю тему з моєю матінкою і зі мною. Нещасна випадковість поєднала ваше ім'я в очах людей з ім'ям містера Люкера. Ви розповіли мені про ті скандальні чутки, які ходять про нього. А що про вас кажуть?

Навіть у цю хвилину люб'язний містер Годфрі, завжди готовий відповідати добром на зло, спробував пощадити її.

— Не питайте мене! — попросив він. — Краще забудьмо про це, Речел, слово честі, забудьмо!

— А я хочу цього знати! — несамовито закричала вона на весь голос.

— Розкажіть їй, Годфрі, — втрутилась моя тітонька, — ніщо їй не завдасть зараз такої шкоди, як ваше мовчання.

Гарні очі містера Годфрі просльозились. Він кинув на неї останній благальний погляд і потім промовив фатальні слова:

— Якщо ви хочете знати, Речел, кажуть, що Місячний камінь під заставою у містера Люкера і що я — та людина, яка віддала його під заставу.

Міс Речел підскочила й застогнала. Вона спочатку дивилась на тітоньку, потім на містера Годфрі з таким нестямним виглядом, що я вже подумала, чи не збожеволіла вона.

— Не говоріть зі мною! Не чіпайте мене! — вигукнула міс Речел, відійшовши від нас усіх, я б сказала, наче загнаний звір, у куток кімнати. — Це моя провина! Я повинна виправити її! Я пожертвувала собою — це моє право. Але бачити, як гине невинна людина, і зберігати таємницю, яка руйнує їй репутацію на все життя? О господи! Це надто жорстоко! Я не зможу цього перенести.

Тітонька підвелася зі стільця і раптом знову сіла. Вона покликала мене слабким голосом, показавши на флакон у своєму робочому кошику.

— Мерщій, — шепнула вона, — шість крапель з водою. Щоб Речел не помітила!

За інших обставин мені здалося б це дивним. Але тепер не було часу думати — необхідно було дати ліки. Люб'язний містер Годфрі підсвідомо допоміг мені приховати все це від Речел, говорячи їй в іншому кінці кімнати стриманим голосом:

— Слово честі, далебі ви перебільшуєте, — почула я його слова. — Моя репутація вельми бездоганна для того, щоб їй міг завдати шкоди подібний нікчемний наклеп. Через тиждень усе це забудеться. Ніколи не будемо говорити про це знову.

Але міс Речел залишалась зовсім незворушною навіть для такої його великодушності. Вона продовжувала поводитись дедалі гірше.

— Я повинна і хочу зупинити цей наклеп, — сказала вона. — Мамо, послухайте, що я скажу. Міс Клак, послухайте, що я скажу. Я знаю руку, яка взяла Місячний камінь. Я знаю, — вона зробила сильний наголос на цих словах і тупнула ногою в шаленій люті, що охопила її, — я знаю, що Годфрі Еблуайт невинний! Ведіть мене до судді, Годфрі, і я присягну в цьому!

Тітонька схопила мене за руку і шепнула:

— Загородіть мене від неї на хвилину чи дві. Не дозволяйте, щоб Речел вгледіла мене.

Я помітила на її обличчі синюватий відтінок, і це злякало мене. Вона побачила, що я перелякалась.

— Хвилин через дві краплі зарадять справі, — промовила вона тихенько і, заплющивши очі, застигла в чеканні.

Поки це тривало, я чула, як люб'язний містер Годфрі чемно заперечував:

— Ваше ім'я не повинно бути зв'язане з такими справами. Ваша репутація, люба Речел, вельми чиста і вельми свята для того, щоб нею розважалися.

— Моя репутація! — вона вибухнула сміхом. — Мене звинувачують, Годфрі, так само, як і вас. Найкращий сищик в Англії переконаний, що я вкрала свій власний алмаз. Спитайте його, що він думає, і він скаже вам, що я віддала Місячний камінь під заставу, щоб сплатити свої особисті борги.

Вона замовкла, перебігла в інший кінець кімнати і впала навколішки біля ніг матері.

— О мамо! мамо! мамо! Я, либонь, збожеволіла, чи не правда? Не відкрити правди навіть тепер!

Вона була така збуджена, що навіть не помітила стану своєї матінки. Знову звелась на ноги і в одну мить опинилась біля містера Годфрі.

— Я не дозволю, щоб вас — не дозволю, щоб будь-яку невинну людину — звинувачували і знеславлювали з моєї вини. Якщо ви не хочете повести мене до судді, то напишіть зараз же заяву про вашу невинність, і я підпишу її. Робіть, як я наказую вам, Годфрі, інакше я напишу про це у всі газети або вибіжу й почну кричати про це на вулицях!

Ми не станемо запевняти, що це були слова каяття, — ми заявимо, що причиною сказаного була істерика. Поблажливий містер Годфрі заспокоїв її: взяв аркуш паперу й написав заяву. А вона з гарячковою поспішністю підписала її.

— Показуйте її скрізь, не думайте про мене, — сказала Речел, подаючи йому заяву. — Боюсь, Годфрі, що я не була до вас справедлива досі в своїх думках. Ви не такий егоїст, ви значно кращий, ніж я думала. Заходьте до нас, коли зможете, і я постараюся загладити несправедливість, якої ви зазнали через мене.

Вона подала йому руку. О! Яка жалюгідна й низька наша натура! На жаль, містер Годфрі не тільки забувся настільки, що поцілував їй руку — більше того, він відповів їй ніжним тоном, який у даному разі сам собою був гріховний:

— Я прийду, люба, з умовою, — сказав він, — що ми не будемо більше говорити про цю ненависну річ.

Раніш, ніж хто-небудь з нас встиг промовити хоч слово, нас вразив сильний стукіт у двері з вулиці. Я глянула у вікно і побачила Мирське, Плоть і Диявола перед самим будинком у вигляді карети й коней, напудреного лакея і трьох жінок, одягнених так сміливо, що я чогось подібного в своєму житті не зустрічала.

Речел здригнулася, але вмить опанувала себе. Вона пройшла через усю кімнату й підійшла до матінки.

— Вони заїхали взяти мене на виставку квітів, — сказала вона. — Одне словечко, мамо, перш ніж я піду. Чи не завдала я вам горя?

(Чи повинні ми висловлювати співчуття або виправдувати низькі моральні почуття, які дозволили поставити подібне запитання після того, що сталось? Я схильна на прощення. Зжальмося).

Краплі зробили своє — колір обличчя моєї бідолашної тітоньки знову став звичайним.

— Ні, ні, моя мила, — відповіла вона. — Їдь із своїми друзями й розвеселися трохи.

Дочка нахилилась до неї й поцілувала її.

Я відійшла від вікна й була вже біля дверей, коли Речел збиралася вийти з кімнати. І раптом сталася нова зміна — вона заплакала. Я з інтересом спостерігала за несподіваним пом'якшенням цього жорстокого серця. Я вже була схильна сказати їй кілька серйозних слів. На жаль, моя симпатія, викликана добрими намірами, лише образила її.

— З якої речі ви співчуваєте мені? — спитала вона гірким шепотом, прямуючи до дверей. — Хіба ви не бачите, що я щаслива? Я їду на виставку квітів, Клак, і в мене найкрасивіший капелюшок на весь Лондон.

Вона завершила всю цю насмішку, пославши мені поцілунок рукою, й вискочила з кімнати.

Я думаю, що змогла б описати кількома словами свій жаль, який я відчула до цієї нещасної й зіпсованої дівчини. Та я майже така ж багата на слова, як і на гроші. Дозвольте мені сказати: моє серце стікало кров'ю через неї.

Повернувшись до того місця, де сиділа моя тітонька, я помітила, що люб'язний містер Годфрі щось шукає тихенько і тут, і там — у різних кутках кімнати. Перш ніж я встигла запропонувати йому свою допомогу, він уже знайшов те, що шукав. Потім повернувся до своєї тітоньки й до мене з заявою про свою невинність в одній руці і з коробочкою сірників у другій.

— Люба тітусю, невеличка змова, — сказав він. — Дорога міс Клак, благочестивий обман може пробачити навіть ваша висока моральна прямота! Прошу вас залишити Речел переконаною, що я приймаю благородну самопожертву, з якою вона підписала цей папір. І прошу вас бути свідками того, що я знищив цей папірець у вашій присутності, перш ніж залишити цю кімнату!

Він запалив сірник і спалив папір на тарілці, що стояла на столі.

— Невеличка неприємність, що сталася зі мною, — дрібниця, — зауважив він. — Значно важливіше — вберегти її добре ім'я від світської чуми. Ось! Перед нами невеличка невинна купка попелу; наша мила вразлива Речел ніколи не дізнається про те, що ми зробили! Як ви почуваєте себе, мої любі друзі? Що у вас на душі? Щодо мене, бідолашного, то в мене так легко на душі, як у маленького хлопчика!

Він засяяв своєю прекрасною посмішкою; простягнув одну руку тітоньці, а другу мені. Я була так вражена його благородною поведінкою, що й слова не вимовила. Тільки заплющила очі і в якомусь містичному самозабутті піднесла його руку до своїх губ. А він прошепотів ніжне заперечення. О порив, чистий, неземний порив цієї хвилини! Я сіла, сама не знаю, на що, забувши абсолютно про все в своєму захваті. Коли я знову розплющила очі, то ніби спустилася з небес на землю. В кімнаті нікого не було, крім тітоньки моєї. Він пішов.

Мені хотілося б поставити на цьому крапку, закінчивши розповідь на благородному вчинку містера Годфрі. Та, на жаль, залишається ще багато, дуже багато, про що я мушу писати під немилосердним фінансовим тиском чека містера Френкліна Блека. А жахливим викриттям, які стались у вівторок під час мого візиту на Монтег'ю-сквері, не було кінця.

Лишившись наодинці з леді Веріндер, я, цілком природно, запитала її про здоров'я, делікатно нагадавши, що було дуже дивним її бажання приховати від дочки свій припадок і прийняті ліки.

Відповідь моєї тітоньки вельми здивувала мене.

— Друзілло, — сказала вона (якщо я не згадувала, що моє християнське ім'я Друзілла, то дозвольте мені сказати про це зараз), — ви зачепили, без усякого лихого заміру, я певна, дуже болючу тему.

Я відразу ж підвелася. Делікатність залишила для мене тільки один вихід: спочатку попросити пробачення, а потім піти. Леді Веріндер зупинила мене й настояла на тому, щоб я знову сіла.

— Ви випадково довідались про таємницю, — сказала вона, — яку я довірила тільки своїй сестрі, місіс Еблуайт, і своєму стряпчому, містерові Бреффу, і більше нікому. Я можу покластись на їхню мовчазність і впевнена: коли розповім вам про всі обставини, зможу покластись і на вас. Ви сьогодні вільні, Друзілло, чи запрошені куди-небудь?

Нема потреби говорити, що весь свій час я віддала в розпорядження моєї тітоньки.

— Тоді залишайтеся зі мною ще на годинку, — сказала вона. — Я вам розповім дещо таке, що, думаю, ви вислухаєте з жалем. А потім попрошу вас допомогти мені, якщо тільки ви не заперечуєте зробити це для мене.

Знову не потрібно говорити, що я не була проти і щиро погодилась допомогти їй.

— Ви побудете тут, — продовжувала вона, — до п'ятої години, поки приїде містер Брефф. І будете одним із свідків, Друзілло, коли я підпишу мою духівницю.

Її духівницю! Я згадала про ліки в її робочому кошику. Згадала про синюватий відтінок її обличчя. Світло, що йшло не від світу цього — світло, яке пророче засяяло з невиритої ще могили, — прояснило мої думки. Таємниця моєї тітоньки не була більше таємницею для мене.

Розділ III

Повага до бідолашної леді Веріндер не дозволила мені навіть натякнути їй, що я вгадала гірку правду, перш ніж вона сказала хоч слово. Я мовчки ждала, коли вона заговорить, і, вирішивши сказати кілька втішних слів при першій же зручній нагоді, почувала себе готовою здійснити будь-який обов'язок, поставлений переді мною, — байдуже, наскільки боляче це може бути.

— Друзілло, я давно вже серйозно хвора, — почала моя тітонька. — І, дивно, сама цього не знала.

Я подумала про тисячі й тисячі людських істот, котрі гинуть від того, що вони цієї хвилини духовно хворі, самі не підозрюючи цього. І я дуже боялась, що моя бідолашна тітонька може бути однією з них.

— Так, дорога, — промовила я сумно. — Так.

— Як ви знаєте, я привезла Речел у Лондон для того, щоб порадитися з лікарями, — вела вона далі. — Я вважала за потрібне звернутись за порадою до двох лікарів.

Двоє лікарів! І, о боже, (при стані Речел) жоден з них не духовна особа!

— Так, дорога, — знову повторила я. — Так.

— Один з двох лікарів, — продовжувала тітонька, — був незнайомий мені. Другий був давнім другом мого чоловіка і завжди щиро ставився до мене заради мого чоловіка. Прописавши ліки для Речел, він сказав, що хотів би поговорити зі мною наодинці в іншій кімнаті. Я сподівалася, звичайно, дістати деякі спеціальні поради для поправки здоров'я моєї дочки. На мій подив, він з серйозним виглядом взяв мене за руку і сказав:

«Я дивлюсь на вас, леді Веріндер, не тільки як друг, але і як лікар. Боюсь, що негайна медична допомога потрібна більше вам, аніж вашій доньці».

Він поставив мені ряд запитань, яким я не надала ніякого значення, аж поки помітила, що мої відповіді засмутили його. Закінчилося все тим, що він домовився приїхати до мене зі своїм другом, теж лікарем, на другий день, в години, коли Речел не буде вдома. Результат цього візиту — дуже ласкаво й обережно повідомлений мені — переконав обох лікарів у тому, що втрачено дуже багато дорогоцінного часу, який вже не можна було повернути, і що моя хвороба стала тепер недоступною їхній майстерності.

Понад два роки я слабую на хворобу серця, яка, не виявляючи ніяких симптомів, що могли б налякати мене, поступово руйнувала моє здоров'я. Я можу прожити ще кілька місяців або померти, не дочекавшись завтрашнього дня, — лікарі не можуть і не сміють сказати що-небудь певне. Не буду запевняти, моя мила, що я не переживала важких хвилин з того часу, як дізналась про свій справжній стан. Але зараз я вже примирилася з цим і збираюся зробити все можливе, щоб упорядкувати всі мої світські справи. Я найбільше стурбована тим, щоб Речел не довідалась про правду. Якщо вона довідається про неї, відразу ж пояснить моє погане здоров'я заклопотаністю стосовно алмаза й почне, бідолаха, гірко дорікати собі за те, в чому зовсім не винна. Обидва лікарі погодилися, що це лихо почалося років два, якщо не три тому. Я впевнена, що ви збережете мою таємницю, Друзілло, бо я бачу щиру печаль і співчуття до мене на вашому обличчі.

Печаль і співчуття! О, чи ж можна чекати таких поганських почуттів від християнки й англійки, глибоко відданої своїй вірі!

Моя бідна тітонька й уявити собі не могла, який трепет побожної вдячності пробіг по моїх жилах, коли вона наблизилась до кінця своєї сумної розповіді. Тут переді мною відкривалось широке поле корисної діяльності! Моя улюблена родичка й нещасна ближня стояла на краю великої зміни, зовсім не підготувавшись, і само провидіння примусило її розповісти про свій стан мені! Як можу я описати радість, з якою я відразу ж згадала, що цінних духовних друзів, на яких можна в цій справі покластись, не одиниці, а десятки! Я схопила тітоньку в свої обійми, — моя надмірна ніжність не могла тепер задовольнитись нічим меншим, окрім обіймів.

— О! — сказала я побожно, — який невимовний інтерес викликали ви в мене! О, яку користь я збираюсь принести вам, моя мила, перш ніж ми з вами розлучимося!

Після кількох серйозних слів перестороги я запропонувала їй вибір між трьома милими духовними пастирями, які з ранку до ночі займалися справами милосердя в цій окрузі. Всі вони однаково красномовні, однаково готові застосувати свої здібності, для чого досить мені лише слово сказати. На жаль, результат не викликав бадьорості. На обличчі бідної леді Веріндер було видно замішання і страх, і на все, що я їй говорила, вона відповідала суто мирськими запереченнями, що вона, мовляв, дуже слабка фізично для зустрічей з незнайомими людьми. Я поступилася, звичайно, на деякий час. Мій величезний досвід читця (під час відвідувань з благодійною метою під керівництвом не менш як чотирнадцяти улюблених друзів духовного сану) підказав мені, що була нагода саме для підготовки через читання книг. Я мала невеличку робочу бібліотечку, цілком підхожу для даного випадку, в якій усе розраховане на те, щоб пробудити, переконати, просвітити і підкріпити мою тітоньку.

— Ви не відмовитесь прочитати, люба моя, — запитала я якнайніжніше, — не відмовитесь, якщо я принесу вам мої власні дорогоцінні книги? Всі необхідні сторінки, тітонько, загнуті. А олівцем зроблені позначки там, де ви повинні зупинитись і запитати себе: «Чи стосується це мене?»

Навіть таке просте прохання — такий сильний нечестивий вплив світу! — здається, налякало мою тітоньку. Вона відповіла, кинувши на мене здивований погляд, бачити який було водночас і повчально, і жахливо:

— Я зроблю, що зможу, Друзілло, для вашого задоволення.

Не можна було гаяти жодної хвилини. Годинник на каміні показав мені, що я ледве встигну збігати додому, запастись першою серією відібраних книжок (скажімо, лише дюжиною) і повернутися вчасно, щоб зустріти стряпчого й бути свідком підписання духівниці леді Веріндер. Пообіцявши обов'язково повернутись до п'ятої години, я поспішила виконувати мою благодійну справу.

Коли йдеться про мої власні інтереси, я скромно задовольняюсь місцем в омнібусі. Дозвольте переконати вас у моїй відданості інтересам тітоньки тим, що на цей раз я вирішила розоритись — узяла кеб.

Приїхавши додому, я відібрала і зробила позначки в книжках першої серії для читання й повернулась на Монтег'ю-сквер з дюжиною книг у дорожному мішку, подібних до яких, я цілком певна, не знайдете в літературі жодної країни Європи. Я заплатила кучерові тільки те, що він заробив. Він узяв гроші, проклинаючи мене, а я негайно вручила йому один з моїх трактатів. Коли б я приставила пістолет йому до лоба, цей негідник не виявив би більшого переляку. Він скочив на передок і з нечестивими вигуками невдоволення чимдуж погнав коней. І зовсім даремно, — можу з радістю доповісти вам, що я таки встигла посіяти добре насіння всупереч його волі, кинувши другий трактат у вікно його кеба.

На моє велике задоволення, двері відчинила не служниця в чепчику із стрічками, а лакей, який доповів мені, що приїхав лікар і сидить, замкнувшись із леді Веріндер. Містер Брефф, адвокат, також приїхав хвилину тому і жде в бібліотеці. Мене провели в бібліотеку і попросили почекати.

Містер Брефф здивовано подивився на мене. Він — сімейний адвокат, і ми не раз зустрічалися з ним раніше. Я з жалем мушу сказати, що він постарів і посивів, займаючись своїми мирськими справами. В ділові свої години ця людина була обраним пророком Закону й Мамони, а в вільні години була здатна прочитати роман і розрізати брошуру.

— Ви приїхали сюди жити, міс Клак? — запитав він, угледівши мій мішок.

Сказати йому, що лежало в моєму дорогоцінному мішку, означало б просто викликати зливу нечестивих слів. Я принизила себе до його рівня і призналась, у якій справі прибула сюди.

— А! Ну, що ж, міс Клак, ви можете бути свідком. Вам уже понад двадцять років. До того ж ви не маєте найменшого грошового інтересу в духівниці леді Веріндер.

Найменшого грошового інтересу в духівниці леді Веріндер! О, з якою вдячністю я почула все це! Коли б моя тітонька, яка має тисячі, та згадала й мене, бідну, для якої навіть п'ять фунтів багато важать, і коли б моє ім'я з'явилось у духівниці в зв'язку з невеликою спадщиною, — мої вороги могли б сумніватися в причині, яка примусила мене привезти з собою відібрані скарби моєї бібліотеки і витратити мої мізерні кошти на розорюючий проїзд кебом. Але тепер у цьому не можуть сумніватися навіть найжорстокіші насмішники. Значно краще, що сталося саме так! О, напевно, напевно — краще так!

Від цих утішних думок мене відірвав голос містера Бреффа. Моя споглядальна мовчанка, здавалося, гнітила цю мирську людину і примусила її, так би мовити, проти власної волі почати зі мною розмову.

— Ну, міс Клак, які останні новини у ваших благодійних організаціях? Як поживає ваш приятель містер Годфрі Еблуайт після того, як пройдисвіти на Нортумберландській вулиці завдали йому перцю? Їй-богу, потішну історію розповідають у моєму клубі про цього благодійного джентльмена.

Я пропустила повз вуха манеру, з якою ця людина заявила, що мені вже понад двадцять років і що я не маю ніякого грошового інтересу в духівниці леді Веріндер. Але від тону, яким він натякнув на дорогого містера Годфрі, мій терпець увірвався. Вважаючи себе зобов'язаною після всього, що сталося в цей день у моїй присутності, стверджувати невинність мого чудового друга скрізь, у кого б і де б не виникали сумніви, — я відчула необхідність вважати приводом до виконання цього справедливого наміру і жалюгідний докір містера Бреффа.

— Я живу далеко від світського товариства, — сказала я, — і не маю можливості, сер, бути членом вашого клубу. Але я випадково дізналась про історію, на яку ви натякаєте, і знаю, що огиднішої брехні, ніж ця історія, ніколи ще не вигадували.

— Так, так, міс Клак, ви вірите своєму приятелеві. Цілком природно. Але містерові Годфрі Еблуайту не так легко буде переконати світ, — це не комітет благодійних дам. Факти проти нього. Він був у будинку, коли вкрали алмаз. І він був першою людиною в цьому будинку, яка поїхала в Лондон після всього. Це дуже негарні обставини, пані, якщо подивитись на них з точки зору останніх подій.

Я знаю, що повинна була зупинити його раніше, ніж він говоритиме далі. Мені треба було сказати, що він говорить, не знаючи про свідчення невинності містера Годфрі, видане йому єдиною особою, котра була безперечно досить компетентною, щоб говорити про це, — вона прекрасно знала справу. На жаль, спокуса довести стряпчого до необхідності усвідомити свою неправоту була значно сильнішою для мене. Удавши з себе вельми наївну людину, я спитала його, що він має на увазі під «останніми подіями».

— Під останніми подіями, міс Клак, я маю на увазі події, до яких причетні індуси, — почав містер Брефф, дедалі більше беручи наді мною, бідолашною, гору, в міру того як він говорив. — Що роблять індуси після того, як їх випустили з фрізінголлської тюрми? Вони відправляються в Лондон і стежать за містером Люкером. Що ж каже містер Люкер, коли він уперше звертається до судді за захистом? За його словами, він підозрює одного зі своїх працівників — також чужоземця — у змові з індусами. Чи ж може бути ясніший доказ, що ті негідники знайшли собі співучасника серед осіб, котрі працювали в містера Люкера і знали, що Місячний камінь знаходиться в домі містера Люкера? Дуже добре. А що ж далі? Містер Люкер занепокоєний (і має на це підстави) за безпеку «великої коштовності», яку він держав у себе вдома. Він таємно віддає цю річ (за загальним описом) у сейф свого банкіра. Дуже розумно з його боку, але індуси також розумні зі свого боку. Вони мали підозру, що алмаз переміщений з одного місця в інше, і вони точно знайшли надзвичайно сміливий і вдалий спосіб з'ясувати ці підозри. Кого вони схопили і обшукали? Не тільки містера Люкера, — що було цілком зрозуміло, — але й містера Годфрі Еблуайта також. Чому? Містер Еблуайт пояснює це тим, що індуси діяли, керуючись нібито сліпою підозрою, побачивши, як він випадково розмовляв з містером Люкером. Абсурд! З містером Люкером цього ранку говорило з півдюжини інших людей. Чому ж індуси не простежили за цими людьми також до самого дому і не заманили їх у пастку? Ні, ні! З цього можна зробити простий висновок: містер Еблуайт має свій власний інтерес у «коштовній речі» так само, як і містер Люкер, а індуси, певно, не знали, в кого саме з них була коштовність, і їм нічого іншого не лишалось, як обшукати їх обох. Такою є громадська думка, міс Клак. А громадську думку спростувати в даному разі не легко.

Останні слова він промовив з такою самовпевненістю, що я й справді (признаюсь собі на сором) не могла втриматися від бажання дати йому можливість зайти ще далі, перш ніж мала вразити його правдою.

— Не беруся сперечатися з таким досвідченим юристом, як ви, — сказала я. — Але чи справедливо буде щодо містера Еблуайта не зважати на думку видатного лондонського сищика, який проводив слідство? Сищик Кафф не підозрює нікого, крім міс Веріндер.

— Ви хочете сказати мені, міс Клак, що ви згодні з думкою сищика?

— Я нікого не осуджую, сер, і не висловлюю ніякої думки.

— А я, пані, висловлюю думку і осуджую. Я вважаю, що сищик був зовсім неправий, і висловлюю свою думку про те, що коли б він знав характер Речел так, як знаю його я, він підозрював би в цьому будинку кожного, за винятком її. Я згоден, що вона має свої вади — вона потайна й свавільна, дивна й нестримана і зовсім не схожа на дівчат її віку. Вона тверда, як сталь, і водночас надміру великодушна й благородна. І коли б найнезаперечніші на світі докази вказували на одне і нічого, крім чесного слова Речел, не підтверджувало інше, я віддав би перевагу її слову перед доказами, незважаючи на те, що я юрист. Сильно сказано, міс Клак, але саме так я думаю.

— Чи не пояснили б ви, містере Брефф, значення вашої думки так, аби я переконалась, що розумію вас? Уявіть собі, що ви побачили міс Веріндер зовсім незрозуміло чому заінтересованою в тому, що сталося з містером Еблуайтом і містером Люкером. Уявіть собі, що вона ставила вельми дивні запитання про цей жахливий скандал і виявила зовсім нестримне хвилювання, коли довідалась, що про це говорять.

— Уявляйте, що хочете, міс Клак, це не підірве мого довір'я до міс Веріндер ні на йоту.

— Отже, ви вважаєте, що їй можна абсолютно вірити?

— Можна абсолютно вірити.

— Тоді дозвольте повідомити вас, містере Брефф, що містер Годфрі Еблуайт був у цьому будинку дві години тому і що про його цілковиту невинність в усьому, що стосується пропажі Місячного каменя, заявила сама міс Веріндер у найсильніших висловах, які я будь-коли чула від молодої дівчини.

Я тріумфувала, — боюсь, що це був гріховний тріумф, — побачивши містера Бреффа, враженого і приголомшеного моїми кількома простими словами. Він підскочив і мовчки втупився очима в мене. А я й далі спокійнісінько сиділа на своєму місці і розповіла йому всю сцену саме так, як воно було.

— Що ви тепер скажете про містера Еблуайта? — я запитала якомога м'якше, закінчивши розповідати.

— Якщо Речел засвідчила його невинність, міс Клак, я не посоромлюся сказати, що вірю в його невинність так само твердо, як вірите ви. Мене, як і багатьох, підвели зовнішні факти, і я зроблю все можливе, щоб скрізь, де можна, прилюдно спростувати наклеп, який переслідує вашого друга скрізь, де тільки я про це почую. А поки що дозвольте привітати вас з тією майстерністю, з якою ви відкрили повний вогонь вашої батареї в той момент, коли я найменше його чекав. Ви зробили б багато чудового в моїй професії, пані, якби народились чоловіком.

Сказавши це, він відвернувся від мене і, роздратований, почав ходити туди й сюди по кімнаті.

Я цілком переконалася, що світло, в якому показала йому цю тему, надзвичайно здивувало і збентежило його. Окремі вислови, що злітали з його вуст у міру того, як він дедалі більше заглиблювався в свої думки, пояснили мені, з якої жахливої точки зору він досі розглядав таємницю пропажі Місячного каменя. Він не соромився підозрівати люб'язного містера Годфрі у ганебній крадіжці алмаза і приписувати Речел великодушне бажання приховати його злочин. За власним свідченням міс Веріндер — авторитету неспростовного, як вам відомо, на думку містера Бреффа, — тепер виявилось, що таке пояснення зовсім помилкове. Збентеження цього високого юридичного авторитета було таким великим, що він ніяк не міг приховати його від мене.

— От тобі маєш, — почула я, як він промовив до себе, зупинившись біля вікна і тарабанячи пальцями по шибці, — цього не можна пояснити, це перевершує будь-які припущення!

У цих словах не було нічого такого, що вимагало б відповіді з мого боку, — і все ж я відповіла йому. Здавалось майже неймовірним, що я не могла втриматись, аби дати спокій містерові Бреффу, навіть тепер. Було б, напевне, понад людську зіпсованість, коли б я відкрила в тому, що він щойно сказав, новий привід зробити йому неприємність. Але, о мої друзі, нема нічого понад людську зіпсованість, і всього можна чекати, коли наша грішна природа бере гору над нами!

— Вибачте, що я втручаюсь у ваші думки, — сказала я містерові Бреффу, який нічого не підозрював. — Але є підстави зробити ще одне припущення, яке поки що не спало вам на думку.

— Можливо, міс Клак. Чесно кажучи, мені більше нічого не спадало на думку.

— Раніше ніж я мала щастя переконати вас, сер, у невинності містера Еблуайта, ви згадали, як один з приводів підозрювати його, той факт, що він був у будинку під час пропажі алмаза. Дозвольте мені нагадати вам, що містер Френклін Блек також був у будинку під час пропажі алмаза.

Старий грішник відійшов від вікна, сів на стілець навпроти мене і пильно подивився на мене з жорстокою, недоброю посмішкою.

— Ви не такий уже хороший юрист, міс Клак, як я думав, — зауважив він, замислившись, — ви не вмієте вчасно зупинитися.

— Боюсь, що я не розумію вас, містере Брефф, — скромно відповіла я.

— Так не можна, міс Клак, — не можна так думати, слово честі. Ви ж добре знаєте, що містер Френклін Блек — мій улюбленець. Але це нічого не значить. Я гляну на справу з вашої точки зору, поки ви встигнете накинутись на мене. Ви маєте цілковиту рацію, міс. Я підозрював містера Еблуайта на підставі причин, які дають право підозрювати також і містера Блека. Дуже добре, будемо підозрювати обох. Припустимо, що за своїм характером він здатний вкрасти Місячний камінь. Єдине питання полягає в тому, чи був він заінтересований у цьому.

— Борги містера Френкліна Блека, — зауважила я, — відомі всій родині.

— А борги містера Еблуайта ще невеликі. Цілком вірно. Але тут виникають два ускладнення у вашій теорії, міс Клак. Я керую справами Френкліна Блека, і дозвольте, будь ласка, зауважити вам, що більшість його кредиторів (знаючи, що його батько — багата людина) цілком задоволена ростом процентів на його борги і спокійно жде повернення своїх грошей. Це перше, досить-таки сильне ускладнення. Можна вказати й інше, ще сильніше. Я знаю від самої леді Веріндер, що її дочка була готова вийти заміж за Френкліна Блека ще до того, як цей триклятий індійський алмаз зник з їхнього будинку. Вона то подавала йому надію, то відштовхувала його з кокетством юної дівчини. Але вона призналась матері, що любить свого кузена Френкліна, а мати довірила цю таємницю кузенові Френкліну. Ось у якому стані він був, міс Клак, з кредиторами, котрі ладні були ждати, і з перспективою одружитися з багатою спадкоємницею. Вважайте його після цього негідником, але скажіть мені, будь ласка, навіщо йому було брати Місячний камінь?

— Людське серце — глибока таємниця, — відповіла я. — Хто дістанеться до його глибини?

— Інакше кажучи, пані, хоч він не мав ніякої рації красти алмаз, він усе-таки взяв його внаслідок розбещеності своєї натури? Дуже добре. Нехай буде так... На якого ж чорта...

— Прошу пробачення, містере Брефф. Якщо ви так будете згадувати чорта, я змушена буду залишити кімнату.

— Вибачте, міс Клак. Надалі буду обачнішим у своїх висловах. Я хочу тільки запитати вас ось про що. Чому — якщо припустити, що алмаз украв Френклін Блек, — чому він робить себе найпомітнішою особою в будинку, старається відшукати пропажу? Ви можете відповісти, що він хитро намагався відвернути підозру від себе. А я вам скажу, що йому не треба було відвертати підозри, бо його ніхто не підозрював. Спочатку він краде Місячний камінь, не маючи ніяких підстав для цього, — лише через природну зіпсованість, а потім відіграє першу роль у розшуках краденого алмаза, роль, яка йому зовсім не потрібна і через яку була смертельно ображена молода дівчина, що, коли б не це, вийшла б за нього заміж. Ось яке безглузде твердження, до якого ви неминуче прийдете, якщо спробуєте зв'язати пропажу Місячного каменя з Френкліном Блеком. Ні, ні, міс Клак! Після нашого сьогоднішнього обміну думок з вами справді можна зайти у безвихідь. Невинність Речел (як відомо про це її матері й мені) — поза всяким сумнівом. Невинність містера Еблуайта безперечна, — інакше Речел ніколи не засвідчила б її. Невинність Френкліна Блека, як ви щойно бачили, незаперечна сама по собі. З одного боку, ми всі морально впевнені в цьому. З другого боку, ми також упевнені, що хтось привіз Місячний камінь у Лондон і що алмаз таємно знаходиться в цю хвилину або у містера Люкера, або в його банкіра. Яка користь із моєї досвідченості, яка користь з будь-чиєї досвідченості в даній справі? Вона заводить у безвихідь мене; вона заводить у безвихідь усіх нас.

Ні, не всіх. Вона не збила з пантелику сищика Каффа. Я вже хотіла сказати про це з усією можливою лагідністю і всім необхідним протестом проти припущення, ніби я бажаю заплямувати Речел, як увійшов слуга сказати, що лікарі поїхали і моя тітонька жде нас.

Це припинило нашу суперечку. Містер Брефф, трохи втомлений нашою розмовою, зібрав свої папери. Я взяла свій мішок з дорогоцінними книжками, почуваючи, що могла б продовжити нашу розмову ще на кілька годин. Ми ввійшли мовчки до кімнати леді Веріндер.

Дозвольте мені додати тут, перш ніж моя розповідь перейде до інших подій, що я не описала, до чого ми домовилися із стряпчим, не маючи певної точки зору на цю тему. Мені наказано в розповідь про разючу історію Місячного каменя включити не тільки зображення напряму, якого набирає підозра, але й імена людей, на яких вона падає в той час, коли, як вважали, індійський алмаз був у Лондоні. Звіт про мою розмову в бібліотеці з містером Бреффом, як мені здається, точно відповідає цим умовам. Я мушу також сказати, що моя грішна натура знов узяла гору наді мною. Смиренно признаючись у цьому, я беру гору над своєю грішною натурою. Отже, моральна рівновага відновлюється; духовна атмосфера знову очищається. Дорогі друзі, ми можемо продовжувати.

Розділ IV

Підписання духівниці тривало значно менше, ніж я сподівалася. На мою думку, все було зроблено дуже поспішно, непристойно поспішно. Покликали Самюеля, лакея, котрий мав бути другим свідком, — і відразу вручили перо моїй тітоньці. У зв'язку з цією урочистою подією я відчувала сильний порив сказати кілька відповідних слів. Але містер Брефф своєю поведінкою переконав мене, що буде значно розумніше утриматись від цього, поки він був у кімнаті. Не минуло й двох хвилин, як все було закінчено, і Самюель (не скориставшись тим, що я могла сказати) знову пішов униз.

Згорнувши духівницю, містер Брефф глянув на мене, очевидно, запитуючи себе, думаю я чи ні залишити його наодинці з тітонькою. Та я повинна була виконати мою високу місію, і мішок з цінними виданнями лежав у мене на колінах. Адвокат міг своїм поглядом зрушити з місця собор святого Павла з таким же успіхом, як зрушити з місця мене. У нього була одна добра риса (внаслідок, безперечно, його світського виховання), якої я не можу не визнати: він пильно спостерігав усе. Я, здається, справила на нього таке ж враження, яке справила на візника. Він також пробурмотів якісь нечестиві слова й поспішно вийшов, залишивши мене переможницею на полі бою.

Як тільки ми залишились одні, моя тітонька прилягла на диван, а потім натякнула з деяким замішанням на свою духівницю.

— Я сподіваюсь, що ви не будете вважати себе забутою, Друзілло, — сказала вона. — Я збираюсь віддати вам вашу невеличку спадщину, моя люба, особисто.

Ось вона, золота нагода! І я відразу ж скористалася з неї. Іншими словами, мерщій розкрила свій мішок і взяла книжечку, що лежала зверху. Це було одне з ранніх видань — тільки двадцять п'яте — відомого анонімного твору (гадають, що його написала люба міс Беллоус) під заголовком «Змія в домі». Мета цієї книжки, з якою мирський читач, можливо, не знайомий, показати, як злий дух підстерігає нас у всіх, на перший погляд невинних, справах нашого буденного життя. Розділи, найбільш придатні для того, щоб їх читали жінки, називаються: «Сатана у щітці для пригладжування волосся», «Сатана за дзеркалом», «Сатана під чайним столом», «Сатана за вікном» та багато інших.

— Приділіть вашу увагу, дорога тітонько, цій дорогоцінній книзі — і ви дасте мені все, що я у вас попрошу.

Промовляючи ці слова, я дала їй книгу, розкриту на чудовому місці — тут суцільний спалах запального красномовства! Тема: «Сатана між подушками дивана».

Бідолашна леді Веріндер, легковажно прихилившись до подушок свого дивана, глянула на книжку й повернула її мені, знітившись ще більше, ніж раніш.

— Боюся, Друзілло, — сказала вона, — що, раніше, ніж я зможу прочитати це, треба почекати, поки мені стане краще. Лікар...

В ту хвилину, коли вона згадала лікаря, я вже знала, що буде далі. Багато разів, під час моєї минулої практики серед моїх тяжко хворих, члени відомого нечестивого товариства лікарів заважали мені виконувати мою благородну місію, прикриваючись жалюгідними твердженнями, ніби пацієнт хоче спокою і що міс Клак з її книжками — це найшкідливіше, що може для них бути. Вочевидь, подібний сліпий матеріалізм (діючи віроломно за моєю спиною) тепер хотів забрати моє єдине право власності, на яке я можу претендувати, — право на духовну власність над моєю умираючою тітонькою.

— Лікар сказав, — вела далі моя бідолашна родичка, — що я сьогодні не зовсім здорова. Він заборонив мені зустрічатися зі сторонніми особами й наказав, якщо й читати, то тільки найлегші, найзабавніші книжки. «Не робіть нічого, леді Веріндер, що могло б викликати у вас розумову перевтому чи прискорити пульс», — такі були його останні слова, Друзілло, коли він прощався сьогодні зі мною.

Не лишалось нічого іншого, як відступити, але тільки на одну хвилину, як і раніше. Всяке відкрите запевнення, що справа моя значно важливіша за справу лікарів, примусило б лікаря впливати на людську слабість своєї пацієнтки загрозою перестати лікувати її. На щастя, є багато способів сіяти добре насіння, і мало хто розуміє ці способи краще за мене.

— Ви, можливо, почуватимете себе краще, моя дорога, через годину чи дві, — сказала я. — Ви можете прокинутись завтра вранці з почуттям, що вам чогось бракує, і тоді цей простий томик зможе замінити те, чого вам справді бракувало. Дозвольте залишити вам книжку, тітонько. Лікар не заперечуватиме проти цього!

Я підсунула книжку під подушку дивана біля її носової хусточки і скляночки з нашатирним спиртом. Кожного разу, як тільки рука її почне шукати те чи інше, вона доторкнеться й до книжки, і рано чи пізно (хто знає?) книжка може захопити її. Влаштувавши так справи, я вважала розумним піти собі.

— Дозвольте мені залишити вас, відпочивайте, дорога тітонько. Я прийду завтра знову.

Сказавши це, я випадково глянула на вікно. Там стояло багато квітів у ящиках і горшках. Леді Веріндер до нестями любила ці тлінні скарби і мала звичку вставати час від часу, милуватись ними і нюхати. У мене в голові майнула нова думка.

— О! Дозвольте мені зірвати квітку? — попросила я і, не викликаючи підозри, підійшла до вікна.

Але замість того, щоб зірвати квітку, я додала до неї ще одну книжку з мого мішка, залишивши її як сюрприз тітоньці між геранню і трояндами. Після цього в мене промайнула щаслива думка: «А чому б не зробити те саме для неї, бідолашної, в усіх інших кімнатах, куди вона заходить?» Я хутко попрощалася з нею і, проходячи через передпокій, прокралась до бібліотеки. Самюель підійшов до дверей, щоб випустити мене, але, подумавши, що я вже пішла, вернувся до себе вниз. На столі в бібліотеці лежали дві «розважальні книги», які порекомендував невіруючий лікар. Я негайно прибрала їх з очей, прикривши своїми двома дорогоцінними книжками. В їдальні я побачила улюблену канарейку тітоньки, яка співала у клітці. Тітонька мала звичку завжди годувати цю пташку з власних рук. На столі, що стояв під кліткою, було розсипане насіння. Я поклала книжку в насіння. У вітальні мені трапилась щасливіша нагода спорожнити свій мішок. На фортепіано лежали улюблені музичні п'єси тітоньки. Я засунула дві книжки між ноти. Ще одну книжку поклала в дальній вітальні під незакінченою вишивкою: я знала, що це робота леді Веріндер. Третя маленька кімната була коло дальньої вітальні, відділена від неї портьєрами, а не дверима. На каміні лежало просте стародавнє віяло тітоньки. Я розкрила дев'яту книжку на одному дуже корисному місці, а віяло поклала замість закладки. Тут виникло питання, чи не пробратись мені ще вище, в спальню, — ризикуючи, певна річ, зазнати образ, якщо особа в чепчику зі стрічками перебуває в цей час на верхньому поверсі й побачить мене. А втім — боже мій! — що з того? Невже бідній християнці варто боятись образ? Я пішла наверх, приготувавшися стерпіти все. Скрізь було тихо і порожньо, здається, був час, коли служниці пили чай. Ось переді мною кімната тітоньки. На стіні навпроти ліжка висів мініатюрний портрет мого покійного дорогого дядечка, сера Джона. Здавалось, він посміхнувся до мене, здавалось, він говорив: «Друзілло, поклади сюди книгу». Обабіч тітчиного ліжка стояли столики. У неї було безсоння, і вночі вона хотіла, чи думала, що хоче, мати деякі речі. Я поклала одну книжку біля коробки сірників — з одного боку і ще одну книжечку під коробку з шоколадними цукерками — з другого. Якщо їй потрібний буде вогонь, чи вона захоче цукерку, дорогоцінна книжка потрапить їй на очі або буде зачеплена рукою і в кожному випадку говоритиме з мовчазним красномовством: «Прочитай мене, будь ласка, прочитай!»

Але на дні мого мішка була ще одна книжка й залишалась необстеженою ще одна кімната — ванна, відразу ж за спальнею. Я заглянула туди, і священний внутрішній голос, який ніколи не підводив мене, шепнув мені: «Ти поклала книжки скрізь, Друзілло, поклади тепер і у ванній, і справа твоя буде зроблена». Я помітила халат, кинутий на стілець. У ньому була кишеня, і туди я всунула останню книгу.

Чи можна висловити простими словами втіху від виконаного обов'язку, відчуття якої охопило мене, коли я вишмигнула з будинку, ніким не помічена, і опинилась на вулиці з порожнім мішком у руках? О мої мирські друзі, вам, що захоплюєтесь ілюзією розваг у грішному лабіринті непутящого життя, як легко бути щасливим, якщо тільки ви бажаєте бути добрими!

Коли цієї ночі я складала свої речі, коли відновлювала в пам'яті справжнє багатство, яке я розсіяла щедрою рукою з верху до низу в будинку моєї багатої тітоньки, — я заявляю, що відчула себе вільною від усіх турбот, ніби я знову стала дитиною. На серці в мене було так легко, що я проспівала строфу вечірньої молитви. На серці в мене було так легко, що я заснула, не проспівавши другої строфи. Зовсім так, ніби я знову дитина! Точнісінько так, ніби я знову дитина!

Так минула ця блаженна ніч. Коли я прокинулась наступного ранку, якою молодою відчула я себе! Я могла б додати, якою молодою здавалась я, коли б я була здатна розповідати про своє тлінне тіло. Але я не здатна і не додам нічого.

Перед сніданком — не заради людських потреб, а за ради побачення з моєю милою тітонькою я вдягнула капелюшок, щоб відправитись на Монтег'ю-сквер. Тільки-но я приготувалася йти, як служниця квартири, де я тоді жила, заглянула в двері і сказала:

— Слуга від леді Веріндер до міс Клак.

Під час свого перебування в Лондоні я займала нижній поверх. Вітальня моя була невеличка, дуже низька і дуже бідно вмебльована, але така чистенька! Я виглянула в коридор подивитись, хто з прислуги леді Веріндер прийшов по мене. Це був молодий лакей Самюель — ввічливий, червонощокий мужчина з вельми люб'язними манерами. Я завжди відчувала духовний інтерес до Самюеля і бажання сказати йому кілька повчальних слів. Цього разу я запросила його до вітальні. Він зайшов з великим пакунком у руках і поклав його на стіл з таким виглядом, наче боявся цього пакунка.

— Моя пані кланяється вам, міс, і каже, що ви знайдете тут листа.

Виконавши доручення, рум'яний молодий лакей здивував мене тим, що хотів, здавалося, відразу ж утекти.

Я затримала його, щоб задати йому ласкавим тоном кілька запитань. Чи зможу я побачити тітоньку, якщо завітаю на Монтег'ю-сквер? Ні, вона поїхала покататись. Міс Речел поїхала з нею, і містер Еблуайт сів з ними в коляску. Знаючи, як сильно милий містер Годфрі занедбав свої благодійні заняття, я вважала дивним, що він поїхав кататись, наче йому нема чого робити. Затримавши Самюеля вже в дверях, я звернулась до нього ще з кількома ласкавими запитаннями. Міс Речел їде сьогодні на бал, а містер Еблуайт домовився прибути на вечірню каву і поїхати разом з нею. На завтра оголошено ранковий концерт, і Самюель мав наказ взяти кілька квитків, зокрема, для містера Еблуайта.

— Боюсь, що всі квитки буде продано, — сказав цей невинний юнак, — якщо я відразу ж не побіжу по них.

Він промовив ці слова й помчав, а я знову лишилась одна з тривожними думками, які полонили мою голову.

Цього вечора в нас мало відбутись термінове засідання «Материнського опікунського комітету по перешиттю батьківських штанів на дитячі», скликане спеціально для того, щоб дістати пораду й допомогу від містера Годфрі. І, замість того щоб підтримати комітет, завалений горою штанів, які зовсім придушили нашу невелику громаду, він домовився пити каву на Монтег'ю-сквері, а після цього їхати на бал! На завтрашній день було призначено урочисті збори «Британського жіночого товариства нагляду за недільними залицяльниками до служниць». Замість того щоб з'явитись на ці збори й бути душею цього товариства, яке ледве бореться за своє існування, він дав слово суєтним людям поїхати разом на ранковий концерт! «Що все це значить?» — запитала я себе. На жаль, це означало, що наш християнський герой постав переді мною в зовсім іншому вигляді і в думках моїх повинен був стати поруч з найжахливішими відступниками наших днів.

Однак повернімось до історії сьогоднішнього дня. Залишившись одна в кімнаті, я, цілком природно, звернула увагу на пакунок, що викликав, либонь, якийсь дивний переляк у рум'яного молодого лакея. Чи не надіслала мені тітонька спадщини, яку обіцяла, і чи не будуть це зношений одяг, потерті срібні ложки та інші речі, котрі давно вийшли з моди, або ще щось подібне? Підготувавшись покірно прийняти все і не гніватись ні на що, я розкрила пакунок — і що я побачила? Мені було повернуто за наказом лікаря дванадцять дорогоцінних видань! Як же міг не тремтіти юний Самюель, коли він приніс пакунок до мене в кімнату? Як йому було не тікати, коли він виконав таке мерзенне доручення! Що ж до листа тітоньки, то вона, бідолашна, лагідно повідомляла, що не сміє не слухати свого лікаря.

Що ж тепер робити? З моїм вихованням і моїми принципами у мене не лишалось ні найменшого сумніву з цього приводу. Керуючись своєю совістю і подвизаючись на користь ближнього свого, справжня християнка ніколи не занепадає духом. Ні громадський вплив, ні вплив окремих осіб не викликають у нас ні найменшого враження, коли ми вже взялися за виконання своєї місії.

Наслідком місії може бути оподаткування; наслідком місії можуть бути заколоти; наслідком місії можуть бути війни, — ми продовжуємо свою роботу незалежно від будь-яких людських поглядів, що рухають світ. Ми вищі від розмірковувань; ми вищі від глузувань; ми не дивимось чужими очима; ми не слухаємо чужими вухами; в наших грудях б'ються власні серця. Славна, чудова перевага! І як можна заслужити це? О мої друзі, не поспішайте ставити зайві запитання! Ми єдині, котрі можуть заслужити це, бо ми єдині, котрі завжди праві.

У справі моєї ошуканої тітоньки форма, якої мала набрати моя побожна наполегливість, була для мене вельми чітка.

Не пощастило підготувати для майбутнього життя леді Веріндер з допомогою клерикальних друзів — унаслідок явної відсутності в неї такого бажання. Не пощастило підготувати її і з допомогою книжок — унаслідок нечестивої впертості лікаря. Нехай буде так! Що ж робити далі? Підготувати її з допомогою листів! Інакше кажучи, з огляду на те що книжки було відіслано, вибрані місця з них, переписані різними почерками й адресовані тітоньці у вигляді листів, надсилатимуться поштою, а деякі розкидатимуть у будинку за тим планом, який я виробила напередодні. Як листи — вони не викличуть підозріння, будуть розпечатані і, можливо, прочитані. Деякі з них я писала сама.

«Дорога тітонько, чи не можу я попросити вас звернути увагу на ці кілька рядків?» і таке інше.

«Дорога тітонько, читаючи вчора ввечері, я випадково натрапила на таке місце...» і таке інше.

Інші листи написали для мене мої неоціненні співробітниці, члени товариства материнського опікунства.

«Вельмишановна добродійко, пробачте за втручання у ваші інтереси, яке дозволяє собі вірний, хоч і смиренний друг...»

«Шановна пані, чи може серйозна особа потурбувати вас кількома бадьорими словами?»

Удаючись до такої або іншої простої форми ввічливих прохань, нам пощастило всі ці дорогоцінні місця подати в такій формі, яка не змогла б викликати підозри навіть у найдосвідченішого з нечестивих лікарів. Перш ніж згустились вечірні сутінки, я написала до тітоньки дванадцять повчальних листів замість дванадцяти повчальних книжок. Після цього негайно ж дала розпорядження, щоб шість із них надіслали поштою, а шість заховали в кишеню, щоб особисто розкидати їх по будинку на другий день.

Незабаром я знову стала на поле благочестивої боротьби, звернувшись до Самюеля з лагідними запитаннями біля дверей будинку леді Веріндер.

Виявляється, моя тітонька погано спала. Вона знову була в кімнаті, в якій я стала свідком підписання духівниці; лежала на дивані і намагалася заснути.

Я сказала, що почекаю в бібліотеці, сподіваючись побачити її пізніше. Захопившись прагненням розкидати мерщій всі листи, я зовсім забулася довідатись про Речел. У домі було тихо, і настав час, коли мав початися концерт. Упевнена, що й вона, і все товариство шукачів розваг (включаючи — на жаль! — і містера Годфрі) були там, я жадібно взялася за свою добру справу, поки час і зручні обставини були ще в моєму повному розпорядженні.

Ранкова кореспонденція моєї тітоньки, включаючи шість повчальних листів, які я надіслала поштою, лежала ще нерозпечатаною на столі в бібліотеці. Вона, мабуть, почувала себе неспроможною зайнятись такою кількістю листів, і, можливо, її налякала б ще більша їх кількість, коли б вона пізніше зайшла в бібліотеку. Тому я поклала один з другої шістки листів окремо, щоб привернути її цікавість саме тим, що він лежатиме окремо від решти. Другий лист я навмисне поклала на підлогу в їдальні. Перший, хто зайде після мене із служниць, подумає, що його загубила сама тітонька, і постарається повернути їй цей лист. Закінчивши свій посів на нижньому поверсі, я легко побігла нагору, щоб розкидати свої благородні діяння по підлозі у вітальні.

Як тільки я зайшла до кімнати, відразу ж почула стукіт у двері з вулиці — тихий, квапливий і настирливий стукіт. Перш ніж я встигла прошмигнути назад у бібліотеку (де я мала бути) прудкий молодий лакей уже був у передпокої і відчинив двері. Я не надала цьому особливого значення. Стан здоров'я тітоньки не давав їй змоги приймати гостей. Але, на мій превеликий жаль і подив, той, хто тихо й обережно постукав, був, як виявилось, винятком із загальних правил Самюель (очевидно, відповівши на запитання, яких я не чула) мовив дуже чітко

— Прошу нагору сер.

Через хвилину я почула кроки — чоловічі кроки, що наближались до вітальні. Хто міг бути цей щасливець? Не встигло виникнути це запитання, як постала в думках і відповідь. Хто ж може бути, крім лікаря?

Коли б це був інший відвідувач, я дозволила б застати себе у вітальні. Нічого незвичайного не було б у тому, що мені набридло ждати в бібліотеці, і що я піднялась нагору, щоб змінити місце. Але повага до себе перешкодила мені зустрітися з людиною, котра образила мене, відіславши назад мої книжки. Я прошмигнула у маленьку третю кімнату, що, як я вже говорила, межувала з дальньою вітальнею, і опустила портьєри, які закривали двері. Досить мені буде переждати хвилин зо дві, і станеться те, що звичайно буває в таких випадках. Точніше кажучи, лікаря проведуть у кімнату його пацієнтки.

Я ждала хвилину чи дві, а може, й більше. Чула, як гість, схвильований, ходив туди й сюди. Чула також, як він розмовляв сам із собою. Мені навіть здалося, що я впізнала його голос. Чи не помилилась я? Невже це не лікар, а хтось інший? Може, це містер Брефф? Ні, безпомилковий інстинкт підказав мені, що це не містер Брефф. Але хто б він не був, він все ще розмовляв там сам із собою. Я ледь-ледь розсунула важкі портьєри і почала прислухатися.

Слова, які я почула, були: «Я зроблю це сьогодні!». А голос, який промовляв їх, належав містерові Годфрі Еблуайту

Розділ V

Рука моя опустила штору. Але не думайте, о, не думайте, що мене злякала думка про моє надзвичайно складне становище! Моє сестринське співчуття до містера Годфрі було таким, що я навіть не спромоглася запитати себе, чому він не на концерті. Ні! Я думала тільки про слова разючі слова, які злетіли з його вуст. Він зробить це сьогодні! Він промовив їх тоном страшної рішучості, що зробить це сьогодні. Та що ж саме, що він зробить? Що-небудь не більш негідне, ніж він уже вчинив? Чи не зречеться він віри? Чи не залишить наш материнський комітет? Невже ми востаннє бачили його ангельську посмішку в залі комітету? Невже ми востаннє чули його неперевершене красномовство в Екстер-Голлі? я була така схвильована від самої лише думки про жахливі перспективи для такої людини, як він, що, здається, ладна була вибігти зі свого сховища і заклинати його іменем усі жіночі комітети в Лондоні пояснити все, — коли раптом почула в кімнаті інший голос. Він проник через портьєри, гучний і сміливий, у ньому зовсім не було жіночої чарівності. Це був голос Речел Веріндер!

— Чому ви зайшли сюди, Годфрі? — спитала вона. — Чому ви не в бібліотеці?

Він тихо засміявся і сказав:

— У бібліотеці сидить міс Клак.

— Клак у бібліотеці?!

Вона відразу ж сіла на диван у дальній вітальні.

— Ви цілком маєте рацію, Годфрі. Нам краще лишитись тут.

Ще хвилину тому я була наче в лихоманці і не знала, що мені робити. Тепер я охолола і більше ні в чому не сумнівалась. Показатись їм після того, що я почула, було неможливо. Крім каміна, куди було більше сховатись? Отож попереду слід сподіватись на мучеництво. Я обережно розсунула портьєри, щоб можна було і бачити, і чути все. А потім пішла на мучеництво з натхненням перших християн.

— Не сідайте на диван, — вела далі молода леді. — Візьміть стілець, Годфрі. Мені подобається, коли той, хто говорить зі мною, сидить навпроти.

Він сів на найближчий стілець. Стілець був низенький і занадто малий для високого мужчини. Я ще ніколи не бачила ніг Годфрі в такому незручному для них положенні.

— Ну, — продовжувала вона, — що ж ви їм сказали?

— Саме те, мила Речел, що ви сказали мені.

— Що мама почуває себе погано сьогодні? А мені не хочеться залишати її і йти на концерт?

— Саме так. Вони дуже шкодували, що вас не буде на концерті, але цілком зрозуміли вашу відмову. Всі вони шлють вам привіт, і всі хочуть вірити, що нездужання леді Веріндер скоро мине.

— Ви не вважаєте його серйозним, Годфрі?

— Абсолютно ні! Через кілька днів, я в цьому переконаний, знову все буде гаразд.

— Я теж так думаю. Спочатку я була трохи злякалась, а тепер — певна, що все буде гаразд. Ви були дуже люб'язні, що пішли попросити за мене вибачення перед людьми, майже незнайомими вам. Але чому ви самі не поїхали з ними на концерт? А шкода, що ви також не послухаєте музику.

— Не кажіть так, Речел! Якби ви тільки знали, який я щасливий тут, з вами!

Він склав руки й подивився на неї. А зробивши це, він у тому ж положенні повернувся в мій бік. Чи можна описати словами, як мені стало огидно, коли я побачила такий самий патетичний вираз обличчя, який зачаровував мене, коли він виступав на захист мільйонів неімущих братів на трибуні Екстер-Голла!

— Важко позбутись поганої звички, Годфрі Але, будь ласка, спробуйте все ж відкинути звичку говорити компліменти. Зробіть це для мене!

— Я ніколи в своєму житті не говорив вам компліментів, Речел. Щаслива любов може іноді вдаватись до мови лестощів, я згоден з цим. Але безнадійна любов, моя мила, завжди говорить правду.

Він присунув свій стілець ближче і, промовивши слова «безнадійна любов», узяв її за руку. Настала хвилина мовчання. Він, котрий міг схвилювати кожного, безсумнівно, схвилював і її. Я подумала, що почала розуміти слова, які зірвались у нього, коли він був один у вітальні: «Я зроблю це сьогодні». Боже мій! Навіть найсуворіша пристойність не могла б не здогадатися, що саме робив він тепер.

— Хіба ви забули, Годфрі, про що ми домовились, коли ви говорили зі мною у нас в маєтку? Ми домовились, що будемо кузенами — і тільки.

— Я порушую цю умову кожного разу Речел, як бачу вас.

— Тоді не треба зі мною зустрічатися.

— Абсолютно марно! Я порушую нашу умову кожного разу, як думаю про вас. О Речел! Як ніжно ви сказали мені цими днями, що я виріс у ваших очах як ніколи! Либонь, це божевілля з мого боку надіятись на підставі цих дорогих слів? Можливо, це божевілля мріяти, чи не прийде день, коли ваше серце пом'якшає до мене? Не кажіть мені, що це безумство! Залиште мені мою ілюзію, моя мила! Я повинен мати її, щоб плекати для своєї втіхи якщо я не маю нічого іншого.

Голос його тремтів, і він підніс до очей білу носову хустинку. Знову Екстер-Голл! Для повної схожості невистачало тільки глядачів, захоплених вигуків і склянки води.

Навіть її невразлива натура піддалася спокусі. Я бачила, як вона ближче нахилилась до нього. Я почула новий тон зацікавлення в таких її словах.

— Чи впевнені ви, Годфрі, що любите мене так безмірно?

— Чи впевнений? Ви знаєте, яким я був, Речел. Дозвольте мені розповісти вам, який я тепер. Я втратив інтерес до всього на світі, крім вас. Зі мною сталося перетворення, якого я сам не можу пояснити. Чи повірите? Мої благодійні справи стали нестерпною неприємністю для мене, і коли я бачу тепер жіночий комітет, мені хочеться втекти на край світу!

Якщо в літописах відступництва є щось подібне до такої заяви, я можу тільки сказати, що даний випадок не взятий з оповідань, прочитаних мною. Я подумала про «Материнський опікунський комітет». Я подумала про товариство «Нагляду за недільними залицяльниками до служниць». Я подумала про інші товариства, дуже численні, щоб згадати тут, про ті, які спирались на цю людину як на непохитний стовп. Я подумала про боротьбу жіночих комітетів, котрі, так би мовити, вдихали своє ділове життя ніздрями містера Годфрі, — того самого містера Годфрі, який щойно огудив нашу добру роботу як дошкульну неприємність і щойно заявив, що він хотів би втекти на край світу якщо потрапить у наше товариство! Мої юні подруги зрозуміють моє становище, коли я скажу, навіть мені з моєю дисциплінованістю було важко проковтнути мовчки справедливе обурення. В той же час справедливість вимагає додати, що при цьому я не пропустила жодного слова з дальшої розмови. Заговорила Речел.

— Ви проголосили свою сповідь, — сказала вона. — Хотілося б мені знати, чи вилікує вас від вашої нещасної прихильності моя сповідь, якщо я її зроблю?

Він здригнувся. Признаюсь, здригнулась і я. Він подумав, і я теж подумала, що вона хоче розголосити таємницю Місячного каменя.

— Чи можете ви подумати, дивлячись на мене, — продовжувала вона, — що я — найнещасніша дівчина на світі? Це правда, Годфрі. Чи може бути більше нещастя, ніж свідомість того, що ти втратив повагу до себе? Ось яке тепер моє життя.

— Моя дорога Речел, це неможливо, аби ви мали хоч найменшу причину так говорити про себе!

— Звідки ви знаєте, що в мене такої причини нема?

— І ви можете про це питати? Я впевнений у цьому, бо знаю вас. Ваше мовчання, моя мила, зовсім не принизило вас в очах ваших справжніх друзів. Пропажа дорогоцінного подарунка, зробленого вам в день народження, може здатись дивною; ваш незрозумілий зв'язок з цією подією може здаватись ще дивнішим...

— Ви говорите про Місячний камінь, Годфрі?

— Звичайно, я думав, що ви натякаєте на нього...

— Я зовсім не натякала на нього. Я можу слухати про пропажу Місячного каменя, хто б не говорив про нього, зовсім не втрачаючи почуття поваги до себе. Якщо історія алмаза розкриється коли-небудь, стане зрозуміло, що я взяла на себе жахливу відповідальність; стане зрозуміло, що я взялася зберігати жахливу таємницю, — але також стане ясно, як сонячний день, що я ні в чому не винна! Ви не розумієте мене, Годфрі. Мені слід було висловитися чіткіше. Як це мені не важко, я висловлюсь зараз чіткіше. Припустимо, що ви не закохані в мене. Припустимо, що ви любите якусь іншу жінку...

— Ну?

— Припустимо, ви дізнались, що ця жінка зовсім не гідна вас. Припустимо, ви абсолютно переконані, що для вас буде приниженням навіть думати про неї. Припустимо, що тільки від думки про одруження з такою жінкою ваше обличчя загорілося б від сорому...

— Ну?

— І припустимо, що, незважаючи на все це, ви не можете вирвати її зі свого серця. Припустимо, що почуття, яке вона викликала у вас (у той час, коли ви вірили їй), не можна приховати. Припустимо, що любов, яку ця негідна істота вселила вам... О, як мені віднайти слова, щоб висловити це? Як можу я примусити мужчину зрозуміти, що це почуття водночас лякає й зачаровує мене? Це і подих мого життя, Годфрі, і водночас — отрута, яка мене вбиває! Облиште мене! Я, мабуть, збожеволіла, говорячи так! Ні не залишайте мене зараз, — ви не повинні винести помилкове враження. Я мушу сказати все, що можу, на свій власний захист. Пам'ятайте одне. Він не знає і ніколи не знатиме того, про що я вам розповіла. Я ніколи його не побачу — мені байдуже, — що б не сталось, — я ніколи, ніколи, ніколи не побачу його знову! Не запитуйте мене його ім'я! Не запитуйте мене ні про що більше. Змінимо розмову. Чи розумієтесь ви в медицині, Годфрі, щоб сказати мені, чому я почуваю, ніби задихаюсь від браку повітря? Чи немає такої істерії, котра виливається не в зливі сліз, а в зливі слів? Напевне, є. Та чи це так важливо? Ви тепер легко витримаєте всяку неприємність, яку я вам будь-коли заподіяла. Я зайняла належне місце в ваших очах, правда ж? Не звертайте уваги на мене! Не жалійте мене! Ради бога, залиште мене!

Вона раптом повернулась і з усієї сили почала бити руками по спинці дивана. Голова її опустилась на подушку, і вона заридала. Не встигла я обуритися її поведінкою, як була вражена зовсім несподіваним вчинком містера Годфрі. Чи можете ви повірити, — він упав перед нею на коліна, на обидва коліна, — я урочисто заявляю! Чи може скромність моя дозволити мені згадати, що потім він обійняв її? Чи можу я признатися, що, проти волі своєї, я раділа, коли привів її до пам'яті двома словами:

— Благородне створіння!

Нічого більше! Але він промовив ці слова з таким поривом, який зробив його колись відомим публічним промовцем. А вона сиділа чи вражена, чи зачарована, — я справді не знаю, — і не думала навіть відштовхнути його руки туди, де їм належало бути. Щодо мене, то моє розуміння пристойності було зовсім спантеличене. Я була так неприємно непевна, в чому мій перший обов'язок — заплющити очі чи заткнути вуха — що не зробила ні того, ні другого. Те, що я була здатна держати портьєри так, щоб чути й бачити, я приписую цілком істериці, з якою я боролась. Навіть лікарі підтверджують, що, коли ви боретеся з істерикою, треба міцно за що-небудь триматися.

— Так, — сказав він з усією чарівністю свого божественного голосу й манери, — ви найблагородніше створіння! Жінка, яка говорить правду заради самої правди, жінка, яка скоріш пожертвує своєю гордістю, ніж чесною людиною, котра любить її, — це найцінніший скарб з усіх скарбів. Якщо така жінка вийде заміж і лише поважатиме свого чоловіка, — вона цілком ощасливить його на все його життя. Ви говорили, моя мила, про місце, яке ви займаєте в моїх очах. Судіть самі про те, яке це місце, — адже я благаю вас на колінах дозволити мені вилікувати ваше бідне поранене серце своїм піклуванням про вас. Речел, чи удостоїте честі, чи ощасливите ви мене, ставши моєю дружиною?

Цієї миті я затулила б вуха, коли б Речел не заохочувала тримати їх нашорошеними, відповівши йому першими розумними словами, які я будь-коли чула від неї.

— Годфрі! — сказала вона. — Ви, мабуть, з глузду з'їхали?

— Я ніколи не говорив більш розсудливо, моя мила, з точки зору як ваших, так і моїх інтересів. Загляньте на мить у майбутнє. Невже ви повинні пожертвувати своїм щастям заради людини, яка ніколи не знала про ваші почуття до неї і яку ви вирішили ніколи більше не бачити? Чи не ваш це обов'язок щодо самої себе забути це нещасне захоплення? А хіба ви знайдете забуття в тому житті, яке тепер провадите? Ви випробували це життя, і ви доволі ситі ним. Оточіть себе більш благородними інтересами, ніж нікчемні мирські інтереси. Серце, що любить і поважає вас, домівка, спокійні права і щасливі обов'язки якої день у день поступово захоплюватимуть вас. Спробуйте цю втіху, Речел! Я не прошу вашої любові, я буду задоволений вашою дружбою й повагою. Все інше залишіть, довірливо залишіть відданості вашого чоловіка й часові, котрий вилікує навіть такі глибокі рани, як ваші.

Вона почала вже піддаватися. О, яке тільки виховання дістала вона! О, я б на її місці поводилась не так.

— Не спокушайте мене, Годфрі, — сказала. — Я й так доволі нещасна і доволі нерозсудлива. Не робіть мене ще більш нещасною й нерозсудливою.

— Лише одне запитання, Речел. Чи маєте ви щось проти мене особисто?

— Я? Ви завжди мені подобались. Після того, що ви мені сказали щойно, я була б просто бездушна, коли б не поважала і не цінувала вас.

— Чи багато жінок знаєте ви, люба Речел, котрі поважали б і цінували своїх чоловіків? І все ж вони добре живуть зі своїми чоловіками. Чи багато наречених, ідучи під вінець, можуть розкрити свою душу перед тим, хто веде їх? І все ж їхній шлюб не буває від того нещасним, вони продовжують жити так чи інакше. Правда, жінки в заміжжі шукають затишку значно частіше, ніж вони бажають зізнатися в цьому; і, треба додати, вони переконуються в тому, що шлюб справдив їхні надії. Повернімося знову до вас. У ваші роки і з вашою привабливістю хіба можна приректи вам себе на одиноке життя? Повірте моїй обізнаності зі світом, — для вас це абсолютно неможливо. Це питання тільки часу. Ви вийдете заміж за когось іншого через кілька років. Або ви вийдете заміж, моя мила, за людину, котра зараз біля ваших ніг і яка дорожить вашою повагою й добрим ставленням більше, ніж любов'ю всякої іншої жінки на світі.

— Тихше, Годфрі! Ви намагаєтесь переконати мене в тому, про що я раніше ніколи не думала. Ви спокушаєте мене новими перспективами, коли всі інші мої сподівання лишились марними. Я кажу вам знову, що я зараз нещасна і дійшла до такого відчаю, що, коли ви скажете ще хоч слово, я можу погодитись вийти за вас заміж на цих умовах. Скористайтесь цим попередженням і залиште мене!

— Я не встану з колін, поки ви не дасте згоди!

— Якщо я дам згоду, ви будете розкаюватись, і я каятимусь, але буде вже надто пізно.

— Ми благословлятимемо, люба, той день, коли я наполіг, а ви поступились.

— Чи справді ви так переконані, як говорите?

— Судіть самі. Я говорю на підставі того, що бачив у своїй власній сім'ї. Скажіть, що ви думаєте про мою родину в Фрізінголлі? Хіба мій батько й мати нещасні одне з одним?

— Навпаки, якщо я можу судити.

— Коли моя мати була дівчиною, Речел (це не таємниця в нашій родині) вона любила, як любите ви, — і вона віддала своє серце людині, яка була не гідна її. Вона вийшла заміж за мого батька, поважаючи його, цінуючи його, але не більше. А результат цього можете бачити на власні очі. Невже нема заохочення в цьому для вас і для мене?[2]

— Не примушуйте мене поспішати, Годфрі.

— Ви самі призначите час.

— А ви не вимагатимете від мене більше того, що я зможу дати?

— Ангеле мій! Я тільки прошу, щоб ви вручили себе мені.

— Я згодна.

З цими словами вона прийняла його пропозицію.

Ним оволодів новий порив — цього разу порив нечестивого захоплення. Він пригортав її все ближче і ближче до себе, так що його обличчя вже торкалось її обличчя, і тоді... НІ! Я, справді, не можу перебороти себе, щоб описати до кінця цей скандальний момент. Дозвольте мені тільки сказати, що я збиралася заплющити очі, перш ніж це станеться, і на одну мить запізнилась. Бачите, я сподівалася, що вона чинитиме опір. А вона скорилась. Для кожної вельми пристойної особи моєї статі цілі томи нічого більше не скажуть.

Навіть моя невинність у таких справах почала підозрювати, до чого схиляється таке побачення. Вони за цей час так зрозуміли одне одного, що я цілком закономірно сподівалася, що вони, взявшись за руки, підуть під вінець. Однак містер Годфрі промовив ще кілька слів, які нагадали, що треба виконати ще одну пусту формальність. Він сів — і цього разу йому вже не заборонялось — на диван біля неї.

— Чи можу я сказати вашій дорогій матінці? — запитав він. — Чи ви самі це зробите?

Вона відхилила і те, й інше.

— Нехай краще мама нічого не знає про це доти, поки не видужає. Я хочу, Годфрі, тримати це поки що в таємниці. Ідіть тепер і повертайтесь увечері. Ми вже й так довго тут удвох, вельми довго одні.

Вона підвелася і вперше глянула в напрямі маленької кімнатки, в якій я продовжувала терпіти свої муки.

— Хто опустив ці портьєри? — вигукнула вона. — В кімнаті і так душно, навіщо ж закривати доступ повітрю?

І міс Речел підійшла до портьєр. Тієї миті, коли вона поклала руки на них, тієї миті, коли вона неминуче повинна була виявити мене в кімнаті, голос молодого рум'яного лакея на східцях зупинив її, і мені вже не треба було щось придумувати. Це, безперечно, був голос дуже переляканої людини.

— Міс Речел! — вигукнув він. — Де ви, міс Речел?

Вона відскочила від портьєр і кинулась до дверей.

Лакей щойно зайшов у кімнату. На його обличчі не було видно рум'янцю. Він сказав:

— Будь ласка, спустіться вниз, міс! Міледі знепритомніла, і ми ніяк не можемо привести її до пам'яті.

Через хвилину я лишилась одна і могла в свою чергу непомітно зійти вниз. Містер Годфрі пройшов повз мне в передпокій. Він поспішав за лікарем.

— Ідіть і допоможіть їм, — сказав він, показуючи мені на двері.

Я застала Речел на колінах біля дивана. Голова матері лежала в неї на грудях. Одного погляду на обличчя тітоньки (знаючи те, що я знала) було досить, щоб відкрити мені страшну правду. Я залишила свої думки при собі до приїзду лікаря. Він приїхав досить скоро. Передусім попросив Речел залишити кімнату, а потім сказав усім нам, що леді Веріндер померла. Серйозним особам, котрі цікавляться прикладами закоренілого скептицизму, можливо, буде цікаво почути, що він не проявив жодних ознак каяття, коли глянув на мене.

Згодом я заглянула в їдальню і бібліотеку. Тітонька померла, не розпечатавши жодного з моїх листів. Мене це так вразило, що я не подумала (згадала тільки через кілька днів) про те, що вона померла, не залишивши мені невеликої спадщини, яку обіцяла.

Розділ VI

1. «Міс Клак шле своє привітання містерові Френкліну Блеку і, посилаючи йому п'яту частину своєї скромної розповіді, повідомляє, що вона почуває себе неспроможною сказати про все, що хотілось би сказати з приводу такої жахливої події, як смерть леді Веріндер. Тому вона додає до свого власного рукопису численні уривки зі своїх дорогоцінних видань, котрі є в її розпорядженні, — все, що стосується цієї страшної теми. І, можливо, ці уривки (міс Клак гаряче вірить) пролунають, як звук сурми у вухах шановного родича, містера Френкліна Блека».

2. «Містер Френклін Блек кланяється міс Клак і висловлює вдячність за п'яту частину її розповіді. Повертаючи уривки, надіслані разом із записками, він бажає утриматись від будь-яких заперечень, які може мати щодо цієї різновидності літератури, і хоче просто сказати, що додані до рукопису видання не потрібні для виконання тієї мети, яку він має на увазі».

3. «Міс Клак сповіщає, що вона одержала повернені уривки. І люб'язно нагадує містерові Френкліну Блеку, що вона християнка, отже, він не може її образити. Міс К., глибоко поважаючи містера Блека, наполягає й дає обіцянку при першій же нагоді, коли він захворіє, запропонувати йому скористатись її уривками вдруге. Разом з тим вона була б рада знати перед початком останньої частини її розповіді, чи не дозволили б їй зробити її скромний внесок повнішим, вказавши на те світло, котре пізніше осяє таємницю Місячного каменя».

4. «Містер Френклін Блек шкодує, що він змушений розчарувати міс Клак. Він може тільки повторити вказівки, які мав честь дати їй, коли вона починала роботу над своєю розповіддю. Її просили обмежити себе власними спостереженнями людей і подій, як записано в її щоденнику. Наступні викриття вона буде так ласкава залишити для пера тих людей, які правомочні писати про це як справжні свідки».

5. «Міс Клак надзвичайно шкодує, що змушена потурбувати містера Френкліна Блека ще одним листом. їй повернуто уривки й заборонено викладати її цілком визрілу точку зору на Місячний камінь. Міс Клак із болем усвідомлює, що вона повинна (по-світському кажучи) почувати себе переможеною. Але ні — міс Клак вчилась наполегливості в школі Нещастя. Пишучи це, вона хоче знати, чи містер Блек (який забороняє все інше) забороняє появу цього листування в розповіді міс Клак? Деяке пояснення місця, котре вона посіла як автор завдяки втручанню містера Блека, здається, зумовлене загальною справедливістю. Міс Клак, із свого боку, найбільше турбується про те, щоб її листи могли говорити самі за себе».

6. «Містер Френклін Блек погоджується з пропозицією міс Клак, розуміючи, що вона погодиться розглядати це повідомлення як кінець листування між ними».

7. «Міс Клак вважає своїм християнським обов'язком (раніш ніж листування закінчиться) повідомити містера Френкліна Блека, що його останній лист, який, очевидно, повинен був образити її, не досяг мети, яку ставив її автор. Вона дуже просить містера Блека, залишившись на самоті в своїй власній кімнаті, самому обміркувати, чи виховання, що зробило бідну слабосилу жінку недоступною для образи, не буде варте більшої похвали, ніж він тепер схильний її висловити. Маючи переваги внаслідок цього, міс Клак урочисто обіцяє надіслати назад повну серію її уривків містерові Френкліну Блеку».

(На цей лист не одержано відповіді. Коментарі зайві).

(Підпис) Друзілла Клак

Розділ VII

Попереднє листування достатньою мірою покаже, чому мені не залишилось ніякого вибору, крім того, щоб пропустити опис смерті леді Веріндер, обмежившись простим оголошенням самого факту, яким закінчується моя п'ята частина.

Дотримуючись принципу розповідати все, те що особисто пережито, я повинна тут сказати, що минув цілий місяць після смерті моєї тітоньки, перш ніж я знову зустрілася з Речел Веріндер. Ця зустріч дала мені можливість провести з нею кілька днів під одним дахом. Саме під час мого візиту і сталося дещо важливе, пов'язане з заручинами містера Годфрі Еблуайта, про що треба зробити спеціальні замітки на цих сторінках. Коли ця остання з багатьох сімейних неприємностей буде описана, моє завдання буде виконане, бо я тоді розповім про все, що знаю як безпосередній (хоч і невільний) свідок подій.

Тіло моєї тітоньки було перевезено з Лондона й поховано на маленькому кладовищі біля церкви в її власному парку. Мене запросили на похорон разом з іншими родичами. Але було неможливо (при моїх релігійних поглядах) заспокоїтися раніше, ніж через кілька днів, від потрясіння, якого завдала мені смерть тітоньки. Більше того, я дізналась, що ховати буде фрізінголлський ректор. А оскільки я на власні очі бачила колись, як цей клерикальний відступник грав за ломберним столом леді Веріндер, сумніваюсь, чи добре б я зробила, будучи присутньою на похороні, коли б навіть мала сили приїхати.

Після смерті леді Веріндер її дочка стала підопічною швагра покійної, містера Еблуайта-старшого. Згідно з духівницею, він був призначений опікуном Речел до її заміжжя або повноліття. Думаю, що за цих обставин містер Годфрі повідомив батька про свої нові стосунки з кузиною. Що б там не було, але через десять днів після смерті моєї тітоньки заручини вже не були таємницею в сімейному колі, і для містера Еблуайта-старшого — другого завершеного відступника — стало важливим зробити свою опікунську владу якнайприємнішою для багатої молодої дівчини, яка збиралась вийти заміж за його сина.

Речел завдала йому клопоту спочатку з вибором місця, де вона мала проживати. Будинок на Монтег'ю-сквері нагадував їй про смерть матері. Будинок в Йоркшірі нагадував їй скандальну справу з Місячним каменем. Власна резиденція її опікуна у Фрізінголлі не нагадувала нічого подібного. Але присутність Речел у цьому будинку після тяжкої втрати перешкоджала б розвагам її кузин — дочок Еблуайта, — та вона й сама просила, щоб її відвідини відклали до сприятливішого часу. Закінчилось тим, що старий містер Еблуайт запропонував їй зняти мебльований будинок у Брайтоні. Там разом з нею мали жити його дружина з хворою дочкою і ждати його приїзду туди трохи пізніше. Вони не прийматимуть нікого, крім кількох старих друзів, а його син, Годфрі, роз'їжджаючи туди й сюди лондонським поїздом, завжди буде до їхніх послуг.

Я описую цей безцільний переїзд з місця на місце, — цей невгамовний тілесний неспокій і страшний душевний застій заради тих кінцевих наслідків, до яких вони призвели. Подією, яка (з волі провидіння) знову звела мене з Речел Веріндер, було зняття будинку в Брайтоні.

Моя тітонька Еблуайт — повна мовчазна білява жінка з однією визначною рисою характеру: вона зроду ніколи нічого не робила для себе сама. Вона прожила все своє життя, використовуючи допомогу інших і засвоюючи чужі думки. Більш безпорадної особи з духовної точки зору я не зустрічала ніколи, — абсолютно неможливо було вплинути на такий важкий характер. Тітонька Еблуайт слухала б тібетського далай-ламу точнісінько так само, як вона слухає мене, і сприймала б його погляди, як і мої. Вона зупинилась у лондонському готелі і, лежачи на дивані, з допомогою свого сина найняла будинок у Брайтоні. Необхідних слуг вона розшукала, снідаючи ранком у ліжку (в тому ж готелі); вона ж дала вільний день своїй покоївці з умовою, щоб дівчина «почала свої розваги з того, що пішла б по міс Клак». Об одинадцятій годині, коли я зайшла до неї, вона все ще була в капоті і спокійно обмахувалась віялом.

— Дорога Друзілло, мені потрібні слуги. Ви така розумна дівчина, — будь ласка, найміть їх для мене.

Я оглянула цю брудну кімнату. Церковні дзвони закликали до обідні; вони навіяли мені слова ніжного умовляння.

— О тітонько, — сказала я сумовито. — Хіба це достойно християнки і англійки? Хіба наш перехід у вічність повинен здійснюватись у такий спосіб?

Тітонька відповіла:

— Я вдягну плаття, Друзілло, якщо ви будете такі люб'язні допомогти мені.

Що можна було сказати після цього? Я творила чудеса з убивцями, але з тітонькою Еблуайт мені не пощастило ні на дюйм.

— Де список потрібних вам слуг, — запитала я.

Тітонька похитала головою; у неї забракло енергії навіть зберігати список.

— Його взяла Речел, моя дорогенька, — відповіла вона. — Він у тій кімнаті.

Я зайшла в дальшу кімнату і ось так знову побачила Речел — уперше після того як ми з нею розлучились на Монтег'ю-сквері.

Вона здавалась жалюгідно маленькою й худою, перебуваючи в своїй глибокій жалобі. Коли б я надавала серйозного значення таким тлінним дрібницям, як людська зовнішність, я могла б додати, що в неї був такий колір обличчя, який, на нещастя, завжди втрачає свою природність, якщо його не відтінити на шиї чим-небудь білим. Але що таке наш колір обличчя і наш зовнішній вигляд? Це перешкоди і пастки, люба дівчино, які оточують нас на нашому шляху до більш високих речей! На велике моє здивування, Речел підвелась, коли я зайшла в кімнату, і зустріла мене з простягнутою рукою.

— Рада вас бачити, — сказала вона. — Друзілло, я раніш мала звичку говорити з вами дуже нерозумно і вельми грубо. Прошу пробачення. Сподіваюсь, ви пробачите мені.

Моє обличчя, напевне, видало те здивування, яке відчула я після цих слів. Речел почервоніла, а потім продовжувала своє пояснення.

— За життя моєї бідної матінки, — сказала вона, — її друзі не завжди були моїми друзями. Тепер, коли я втратила її, моє серце звертається за підтримкою до людей, котрих вона любила. Вона любила вас. Постарайтесь бути моїм другом, Друзілло, якщо ви можете.

Для кожної розсудливої людини мотив, висловлений в такий спосіб, був просто разючим. Тут, у християнській Англії, була молода жінка, яка переживала тяжку втрату і не знала, де знайти собі вірну підтримку, а знайти її вона справді сподівалася серед друзів матінки! Тут моя родичка зрозуміла свою провину щодо інших не під впливом переконання і обов'язку, а під впливом настрою й поривання! Вельми сумно так думати — а все ж то був проблиск надії для особи з моїм досвідом влаштовувати добрі справи. Я думаю, що нема нічого лихого в моєму прагненні пересвідчитися в тих змінах, що сталися у вдачі Речел після смерті матері. Отож я вирішила зробити корисне випробування — прозондувати справу щодо її заручин з містером Годфрі Еблуайтом.

Відгукнувшись на привітність Речел з усією притаманною мені доброзичливістю, я сіла, на її прохання, біля неї на диван. Ми обговорили родинні справи і плани на майбутнє — все, за винятком одного прийдешнього плану, котрий мав закінчитись її весіллям. Хоч як намагалась я повернути розмову в цей бік, вона рішуче відмовлялась розуміти мої натяки. А будь-яка відкрита згадка про це питання з мого боку була передчасною на цій, ранній, стадії нашого примирення. Проте я з'ясувала все, що хотіла знати. Речел не була більше нерозсудливим, зневажливим створінням, яке я чула і бачила під час мого мучеництва на Монтег'ю-сквері. Цього вже було досить, щоб заохотити мене взяти її дальше перевтілення в свої руки — починаючи з кількох слів щирого застереження проти поспішного утворення сімейних уз — і так просуватися вперед до вищих справ. Дивлячись на Речел тепер з новим інтересом і пригадуючи, з якою необачною поспішністю вона прийняла пропозицію містера Годфрі, я вважала своїм святим обов'язком гаряче втрутитись у цю справу і наперед була впевнена в її цілковитому успіху. Я думаю, що швидкість просування була важливим чинником у цій справі. Я відразу ж повернулась до питання про слуг, потрібних для мебльованого будинку.

— Де список, моя дорога?

Речел подала.

— Куховарка, посудниця, служниця і лакей, — прочитала я.— Моя дорога Речел, ці слуги потрібні тільки на строк, на який ваш опікун найняв цей будинок. Нам буде вельми важко знайти чесних і здібних людей, котрі погодилися б найнятись на такий короткий строк, якщо ми шукатимемо їх у Лондоні. Будинок у Брайтоні вже знайдено?

— Так. Його найняв Годфрі, і люди в цьому будинку просили, щоб він залишив їх як слуг. Він не був упевнений, чи підходять вони для нас, і повернувся, так нічого й не вирішивши.

— А самі ви не розумієтесь у таких справах, Речел?

— Не дуже.

— А тітонька Еблуайт не хоче утруднювати себе?

— Ні, не хоче. Не осуджуйте бідолашну тітоньку, Друзілло. Я гадаю, що це єдина щаслива жінка, котру я будь-коли бачила.

— Різні ступені щастя є, моя мила. Ми якось поговоримо з вами і про це. А поки що я візьму на себе клопіт по добору слуг. Нехай ваша тітонька напише листа в брайтонський будинок.

— Вона підпише листа, якщо я напишу за неї, — а це те саме.

— Цілком те саме. Я візьму листа і завтра поїду в Брайтон.

— Як це люб'язно з вашого боку! Ми приїдемо туди до вас, як тільки все буде готове. Сподіваюсь, ви залишитесь погостювати у нас. У Брайтоні зараз велике пожвавлення, і вам далебі там сподобається.

Такими словами мені було зроблено запрошення, і блискуча перспектива втручання відкрилась переді мною.

Це було в середині тижня. А в суботу ввечері будинок уже був готовий для них. За цей короткий проміжок часу я встигла перевірити не тільки вдачі, а й релігійні погляди всіх слуг, котрі звертались до мене, і зробила вибір, який схвалювала моя совість. Я також відшукала й відвідала двох серйозних моїх друзів, котрі проживали в цьому місті і яким я могла розповісти про благочестиву мету, що привела мене в Брайтон. Один з них — духовний друг — допоміг мені закріпити місця для нашого невеликого товариства в тій церкві, де він сам служив. Інший друг — незаміжня жінка, така ж, як і я, — віддала у повне моє розпорядження свою бібліотеку (яка мала тільки дорогоцінні видання). Я взяла в ній з півдюжини творів, старанно вибраних для Речел. Розклавши їх у тих кімнатах, які вона могла зайняти, я вважала свої приготування закінченими. Непохитна віра в слуг, котрі її обслуговуватимуть, непохитна віра в пастора, котрий читатиме їй проповіді, і непохитна віра в книги, які лежать у неї на столі, — таким був потрійний подарунок, який приготувало моє завзяття осиротілій дівчині. Мою душу переповнював небесний спокій у цей суботній вечір, коли сиділа я біля вікна, чекаючи приїзду моїх родичок. Перед моїми очима снував туди й сюди суєтний натовп народу. Та чи багато хто з них усвідомлював так, як я, що вони бездоганно виконали свій обов'язок? Жахливе запитання. Не будемо спинятись на ньому.

Десь о сьомій годині прибули мандрівники. На мій превеликий подив, їх супроводив не містер Годфрі, як я сподівалась, а стряпчий, містер Брефф.

— Як поживаєте, міс Клак? — запитав він. — Цього разу я маю намір залишитися.

Цей натяк на випадок, коли я примусила його відступити зі своїми справами перед моєю справою на Монтег'ю-сквері, переконав мене, що старий грішник приїхав у Брайтон з якоюсь особливою метою. Я приготувала зовсім невеличкий рай для моєї улюбленої Речел — і ось уже знову з'явилася змія!

— Годфрі було дуже прикро, Друзілло, що він не міг приїхати з нами, — сказала моя тітонька Еблуайт. — Щось затримало його в Лондоні. Його місце погодився заступити містер Брефф і залишитись у нас до понеділка. До речі, містере Брефф, мені приписано робити моціон, та мені це зовсім не подобається. Ось, — додала тітонька Еблуайт, показуючи з вікна на інваліда, якого віз у кріслі слуга, — ось мій ідеал моціону. Якщо вам потрібне повітря, ви можете дихати ним, сидячи в кріслі; якщо ж вам потрібна втома, я впевнена, можна досхочу заморитися, дивлячись на цього слугу.

Речел тихенько стояла біля вікна, задивившись на море.

— Ви заморились, мила? — запитала я.

— Ні, мені тільки трошки сумно, — відповіла вона. — Я часто бачила море на нашому березі в Йоркшірі при такому ж освітленні. І я думаю про ті дні, Друзілло, які вже ніколи не повернуться.

Містер Брефф залишився на обід і на цілий вечір. Чим більше дивилась я на нього, тим більше переконувалась, що він приїхав у Брайтон з якоюсь таємною метою. Я старанно стежила за ним. Він поводився невимушено і весь час говорив безбожні дурниці, — аж доти, поки настав час розставатись. Коли він тиснув руку Речел, я помітила, що його жорсткий і хитрий погляд зупинився на ній на якусь мить з особливим інтересом і увагою. Вона була об'єктом тієї мети, яку він мав на увазі! Прощаючись, він нічого особливого не сказав ні їй, ні іншим. Містер Брефф сам напросився на сніданок на завтрашній день і пішов ночувати в готель.

Не було ніякої можливості примусити тітоньку Еблуайт на другий ранок вчасно зняти капот, щоб встигнути одягнутись до церкви. Її хвора дочка (яка, на мою думку, не хворіла ні на що, крім невигойних лінощів, успадкованих від матері) заявила, що має намір цілий день провести в ліжку. Речел і я разом пішли до церкви. А там мій обдарований друг прочитав чудову проповідь про поганську байдужість світу до маленьких прогрішень. Більш як годину лунало його красномовство у святому приміщенні. Коли ми виходили з церкви, я запитала у Речел:

— Чи знайшла проповідь шлях до вашого серця, люба?

— Ні, у мене тільки голова розболілась.

Така відповідь розхолодила б багатьох. Та коли я стала на очевидний шлях благодіяння, мене ніщо не розхолодить.

Ми застали тітоньку Еблуайт і містера Бреффа за сніданком. Коли Речел, поскаржившись на головний біль, відмовилась від сніданку, хитрий адвокат відразу ж зумів скористатися з цього.

— Від головного болю є тільки одні ліки, — сказав цей жахливий старик, — прогулянка. Прогулянка вилікує вас, міс Речел. Я до ваших послуг, якщо ви зробите мені честь, прийнявши мою руку.

— З великим задоволенням. Прогулянка саме те, за чим я так скучила.

— Уже третя година, — лагідно зауважила я, — а денна служба, Речел, почнеться о третій.

— Як можете ви думати, що я знову піду до церкви з таким головним болем! — роздратовано сказала вона.

Містер Брефф галантно розчинив перед нею двері. Через хвилину вони обоє вийшли з будинку. Не знаю, чи відчувала я коли-небудь сильніше священний обов'язок втрутитись, ніж цієї хвилини. Але що було робити? Нічого іншого, як тільки втрутитись при першій же зручній нагоді — того ж таки дня, хоч і пізніше.

Повернувшись із денної служби, я побачила, що вони щойно прийшли. Перший же погляд на них переконав мене, що стряпчий встиг сказати їй все, що хотів сказати. Я ніколи не бачила Речел такою мовчазною й замисленою. Ніколи раніше не бачила я, щоб містер Брефф виявляв їй таку відданість, таку увагу й дивився на неї з такою повагою. Він заявив (можливо, вигадавши це), що сьогодні запрошений на обід, і рано розстанеться з нами, маючи намір повернутися в Лондон першим же ранковим поїздом.

— Ви упевнені у вашому рішенні? — запитав він Речел уже в дверях.

— Цілком упевнена, — відповіла вона; так вони і розстались.

Тільки-но він вийшов, Речел повернулась до себе в кімнату. Вона не вийшла до обіду. Її покоївка (та сама, що носить чепчики зі стрічками) прийшла вниз сказати, що у міс болить голова. Я побігла до неї, пропонуючи їй крізь зачинені двері свої сестринські послуги. Двері були замкнуті, і Речел не відчинила їх. Скільки тут мені довелось перебороти перешкод! Та коли я побачила замкнуті двері, то відчула новий приплив сил і натхнення.

На другий ранок, коли їй понесли чашку чаю, я зайшла в кімнату. Сіла біля її ліжка і сказала їй кілька серйозних слів. Вона вислухала їх з томною чемністю. Я помітила дорогоцінні видання мого серйозного друга, звалені в купу на розі стола. Чи заглядала вона в них? Так, але вони не зацікавили її. Чи дозволить вона мені почитати їй уголос кілька місць — надзвичайно цікавих, — які, мабуть, лишились непоміченими нею? Ні, не зараз, — вона зараз думає про зовсім інше. Даючи ці відповіді, вона зосереджено перебирала оборки своєї нічної сорочки. Треба було якимсь натяком привернути її увагу до мирських інтересів, які вона мала у серці.

— Знаєте, моя мила, — почала я, — мені вчора спала на думку дивна фантазія про містера Бреффа. Побачивши вас після прогулянки з ним, я подумала, що він розповів вам якусь неприємну новину.

Вона випустила оборки своєї нічної сорочки, і її чорні очі люто блиснули на мене.

— Навпаки! — сказала вона. — Цю новину я з інтересом вислухала і глибоко вдячна містерові Бреффу за те, що він сказав її мені.

— Справді? — мовила я лагідним тоном зацікавлення.

Вона знову почала перебирати свої оборки і понуро відвернулась від мене. Сотні разів, виконуючи мої добрі діла, я натрапляла на таке ж ставлення. Воно й цього разу підштовхнуло мене на нову спробу. В моїй безстрашній старанності врятувати її душу я відважилась на величезний ризик і відкрито натякнула на заручини.

— Дуже цікава для вас новина? — перепитала я. — Либонь, мила Речел, це повідомлення про містера Годфрі Еблуайта?

Вона сіла в ліжку, смертельно бліда. У неї, очевидно на кінчику язика вертілось зухвальство, яким вона колись нагороджувала мене. Але міс Речел стримала себе, знов опустила голову на подушки, подумала якусь хвилину а потім виголосила знаменні слова:

— Я ніколи не вийду заміж за містера Годфрі Еблуайта.

Настала моя черга сполотніти, почувши таке.

— Що ви хочете цим сказати? — вигукнула я. — Усі наші рідні вважають шлюб вирішеною справою.

— Містера Годфрі Еблуайта очікують сьогодні, — сказала вона похмуро. — Почекайте, поки він приїде, і ви все зрозумієте.

— Але, мила Речел...

Вона подзвонила в дзвіночок, який висів у неї над ліжком. І в кімнаті з'явилась особа в чепчику зі стрічками.

— Пенелопо, ванну!

Треба віддати їй належне. При тодішньому стані моїх почуттів, я гадаю, вона знайшла єдино можливий засіб примусити мене піти з кімнати.

Моя позиція щодо Речел, у простому світському розумінні, була надзвичайно складна. Я сподівалась привести її до вищих речей щирим застереженням щодо її заручин. А тепер, якщо їй можна було вірити, ніяких заручин не передбачалося зовсім. Але, о друзі мої, християнка з моїм досвідом (із перспективою проповідування євангелія) ширше дивиться на речі. Припустивши, що справді розірвано заручини Речел, які Еблуайти батько і син, вважають справою вирішеною, на який же результат можна сподіватись? Усе це може закінчитись, якщо вона уперто стоятиме на своєму, обміном жорстокими словами й гіркими обвинуваченнями з обох боків. А що було б із Речел після закінчення бурхливого побачення? Внаслідок цього була б благотворна моральна депресія. Її гордість була б виснажена, її упертість була б вичерпана рішучим опором, який вона вчинить із своїм характером за даних обставин. Вона б звернулася за співчуттям до найближчої людини, котра могла б запропонувати їй своє співчуття. І я була б цією найближчою людиною, була б їй розрадою, знайшла б потрібні живлющі слова євангельської проповіді. Ніколи перед моїми очима євангельські перспективи не були такими широкими, як я їх бачила тепер.

Вона прийшла на сніданок, але нічого не їла й не промовила ні слова.

Після сніданку міс Речел безцільно блукала по кімнатах, потім раптом опам'яталась і відкрила фортепіано. Мелодія, яку вона вибрала для своєї гри, була непристойно нечестивого гатунку й нагадувала ті вистави на сцені, про які не можна подумати без того, щоб кров не застигла в жилах. Було б передчасним звертатись до неї тоді. Я тихенько дізналась, коли саме прибуває містер Годфрі Еблуайт, а потім урятувалась від цієї музики, утікши з дому.

Гуляючи одна, я використала нагоду, щоб відвідати двох моїх місцевих друзів. Це була невимовна втіха знову відчувати себе зайнятою серйозною розмовою з серйозними людьми! Безмежно підбадьорена і освіжена, я поверталась назад, додому, в найбільш підхожий час прибуття гостя, якого чекали. Я ввійшла в їдальню, завжди безлюдну в цей час, і віч-на-віч зустрілася з містером Годфрі Еблуайтом.

Він не зробив будь-якої спроби втекти. Навпаки, він вельми поспішно підійшов до мене.

— Дорога міс Клак, саме вас я і ждав! Я випадково звільнився раніше, ніж думав, від моїх лондонських справ і приїхав сюди до призначеного часу.

В його поясненні не відчувалось ні найменшого сум'яття, хоч це була наша перша зустріч після сцени на Монтег'ю-сквері. Правда, він не знав, що я була свідком цієї сцени. Але він знав, з другого боку, що я відвідувала «Материнський опікунський комітет» і була зв'язана з іншими благодійними комітетами, котрі й могли поінформувати мене про його ганебне ставлення до його дам та його бідолах. І все ж він був переді мною з повною владою свого чарівного голосу і непереможної посмішки!

— Ви ще не бачили Речел? — запитала я.

Він тихо зітхнув і взяв мене за руку. Певна річ, я вирвала б свою руку, якби тон його відповіді не вразив мене.

— Я бачив Речел, — сказав він цілком спокійно. — Вам відомо, мила подруго, що вона була заручена зі мною? Але тепер вона раптом вирішила взяти своє слово назад. Вона переконалась, що для неї і для мене буде краще, якщо вона візьме назад поспішну обіцянку і дасть мені можливість зробити інший, щасливіший вибір. Це єдина причина, на яку міс Речел посилається, і єдина відповідь, яку вона дає на мої запитання.

— А що ви зробили зі свого боку? — запитала я. — Скорились?

— Так, — відповів він з абсолютно непорушним спокоєм, — я скорився.

Його поведінка за даних обставин була такою неймовірною, що я стояла вкрай здивована, в той час як моя рука лежала в його руці. Дивитись, витріщивши очі, на будь-кого — грубо, а на джентльмена — неделікатно. А я вчинила обидві ці провини. І промовила, як уві сні:

— Що це значить?

— Дозвольте мені розповісти вам, — відповів він. — Може, ми сядемо?

Містер Годфрі підвів мене до крісла. Я невиразно пригадую, що він був ніжним. Я не думаю, щоб він обняв мене рукою, підтримуючи мене — але я не впевнена. Я була зовсім безпорадна, а його поводження з дамами таке сердечне. В усякому разі, ми сіли. За це я можу ручитись, якщо я не можу ручитись ні за що інше.

Розділ VIII

— Я втратив прекрасну дівчину, блискуче громадське становище і багаті прибутки, — почав містер Годфрі, — і скорився цьому без боротьби. Що може бути причиною такої незвичайної поведінки? Моя дорогоцінна подруго, причини нема.

— Нема причини? — повторила я.

— Дозвольте мені, дорога міс Клак, навести вам для порівняння приклад з дитиною, — продовжував він. — Дитина завжди цілком щиро обирає якусь лінію в своїй поведінці. Ви дуже здивовані цим і хочете дізнатись про причину. Маля нездатне пояснити вам причину. Ви можете так само запитати траву, чому вона росте, і птахів, чому вони співають. І ось, у даному випадку, я схожий на малу дитину, на траву, на птахів. Я не знаю, чому я освідчився міс Речел. Не знаю, чому ганебно знехтував моїх милих дам. Не знаю, як міг зректися «Материнського опікунського комітету». Ви питаєте дитину чого ти капризуєш? А це маленьке янголятко засуне пальчик у рот і само не знає. Точнісінько так і зі мною, міс Клак! Я не можу признатись про це нікому іншому. Я відчуваю себе зобов'язаним признатись про це тільки вам.

Я почала мислити спокійніше. Мені потрібно було розібратися в психологічній проблемі. Я глибоко цікавлюсь психологічними проблемами і, думаю, майстерно вирішую їх.

— Найкраща подруго, напружте ваш розум і допоможіть мені, — вів далі Годфрі. — Скажіть, чому настав час, коли мої плани одруження здаються мені чимось подібним до сну? Чому раптом мені спало на думку, що моє справжнє щастя в тому, щоб допомагати моїм милим дамам у виконанні скромних, корисних справ і щоб проголошувати короткі переконливі промови, коли мене викликає голова зборів? Навіщо мені громадське становище? Я його і так маю. Навіщо мені прибутки? Я і так можу заплатити за свій хліб насущний, за мою славну маленьку квартиру і за мої два фраки на рік. Чого я хотів би від міс Веріндер? Вона призналась мені власними вустами (це, моя дорога, між нами), що любить іншу людину й виходить за мене заміж тільки для того, щоб викинути цю людину з голови. Який жахливий союз! О моя дорога, який жахливий союз! Ось про що я думав, міс Клак, по дорозі в Брайтон. Я наближався до Речел з почуттям злочинця, який збирався почути свій вирок. Коли дізнався, що вона також змінила свою думку, коли почув її пропозицію відректись від заручин, я відчув (у цьому не може бути ні найменшого сумніву) надзвичайне полегшення. Місяць тому я в екстазі притискав її до грудей. А годину тому, коли дізнався, що ніколи більше не притисну її до грудей, мене сп'янила радість, як міцний напій. Це здається неймовірним, цього, здається, не може бути. А втім, це — факти, як я мав честь повідомити вас, коли ми з вами сіли у ці два крісла. Я втратив прекрасну дівчину блискуче громадське становище і багаті прибутки й скорився без боротьби. Як ви можете це пояснити, мила подруго? Я цього зробити не спроможний.

Його чудова голова опустилась на груди, і він у відчаї відмовився вирішувати психологічну проблему.

Я була глибоко зворушена. Хвороба (якщо я можу говорити як духовний лікар) була для мене цілком ясна. З власного досвіду всі ми знаємо таке звичайне явище, коли люди з високими здібностями часто опускаються до рівня найбільш обмежених людей, котрі їх оточують. Мета мудрого провидіння, без сумніву, полягає в тому, щоб нагадати великим світу цього, що й вони смертні, і що та сила, яка дала їм велич, може також і відняти її. Тепер, на мою думку, в сумних учинках милого містера Годфрі, невидимим свідком яких я була, легко було побачити одне з таких корисних принижень. Легко було встановити приємне перетворення його прекрасного характеру, коли він з огидою відсахнувся від ідеї одруження з Речел і коли в чарівному пориві виявив бажання повернутись до своїх дам і бідняків.

У кількох простих сестринських словах я виклала йому свої погляди. Приємно було дивитись на його радість. Поки я продовжувала, він порівнював себе з рештою людей, які виходили з темряви на світло. Коли ж я сказала про щире повернення його в «Материнський опікунський комітет», серце нашого християнського героя ущерть переповнилося радістю. Він притискував до губів то одну, то другу мою руку. Схвильована винятковим торжеством його повернення до нас, я дозволила йому робити, що він хоче, з моїми руками. Я заплющила очі. В екстазі духовного самозабуття я опустила голову на його плече. Через хвилину я, звичайно, зомліла б на його руках, коли б не шум зовнішнього світу, який примусив мене опам'ятатись. За дверима почулось осоружне брязкання ножів і виделок, і лакей прийшов накривати стіл для сніданку.

Містер Годфрі миттю підвівся й глянув на годинник, що стояв на каміні.

— Як швидко летить час, коли я з вами! — вигукнув він. — Ще запізнюсь на поїзд.

Я насмілилась запитати його, чому він так поспішає повернутися в Лондон. Його відповідь нагадала мені про сімейні ускладнення, які ще настануть, і про сімейні труднощі, які треба буде владнувати.

— Я одержав листа від батька, — сказав він. — Справи примушують його сьогодні ж виїхати з Фрізінголла в Лондон, і він має намір приїхати сюди або сьогодні ввечері, або завтра вранці. Я повинен розповісти йому, що сталося між мною і Речел. Його серце прихильне до нашого одруження — і, я боюсь, буде вельми важко примирити його з думкою про розрив наших заручин. Я мушу зупинити його заради нас — до того, як він прибуде сюди, і підготувати його до примирення. Найкраща і найдорожча подруго, ми ще зустрінемось!

Промовивши ці слова, він поквапно вийшов. Так само поквапно, із свого боку, я побігла нагору заспокоїтися в своїй кімнаті до того, як зустрінуся з тітонькою Еблуайт і міс Речел за сніданком.

Я добре знаю (продовжимо ще на хвилину обговорення справи містера Годфрі), що нечестива думка світу звинуватила містера Годфрі в тому, нібито він в якихось своїх інтересах при першій же зручній нагоді звільнив Речел від даного нею слова. До мене дійшло також, що його нетерпляче бажання відновити свою репутацію в моїх очах деякі кола пояснили корисливим наміром примиритися (за допомогою мене) з однією шановною дамою з «Материнського опікунського комітету», щедро нагородженою матеріальними благами світу цього, — з дамою, яка була моїм щирим і улюбленим другом. Я нагадую про ці огидні наклепи тільки для того, аби заявити, що вони ніколи не мали ні найменшого впливу на мою душу. Дотримуючись інструкцій, я висвітлила мої вагання щодо нашого християнського героя так само, як вони були викладені в моєму щоденнику. Заради справедливості щодо себе дозвольте мені тут додати, що, раз відновивши своє попереднє становище в моїх думках, мій обдарований друг ніколи вже не втрачав цього місця. Я пишу зі слізьми на очах, згоряючи від бажання сказати більше. Але ні, я жорстоко обмежена тим, що мушу писати лише про те, що бачила сама. Не менш як через місяць із часу, про який я пишу, події на грошовому ринку (які зменшили мої мізерні прибутки) примусили мене виїхати в закордонне вигнання і не залишили мені нічого, крім милих спогадів про містера Годфрі, на якого марно нападають мирські наклепники.

Дозвольте мені втерти сльози й перейти до моєї розповіді.

Я зійшла вниз поснідати, нетерпляче бажаючи побачити, як вплинув на Речел розрив заручин.

Мені здалося (але, признаюсь, я поганий суддя в таких справах), що одержана нею свобода повернула її до своїх думок про того іншого, кого вона любила, і що вона злилась на себе за те, що не могла перебороти почуття, якого в душі соромилась. Хто ця людина — я підозрювала, але годі було витрачати час на пусті припущення. Якщо мені вдасться навернути її в свою віру, вона, цілком зрозуміло, не матиме таємниць від мене. Я почула б про цю людину, я також почула б усе про Місячний камінь. Коли б навіть у мене не було вищої мети довести її до розуміння духовних речей, — самого лише бажання звільнити її душу від цих гріховних таємниць було б досить, щоб заохотити мене і далі діяти.

Тітонька Еблуайт робила свій моціон увечері — в кріслі для хворих. Її супроводила Речел.

— Хочеться самій тягнути це крісло, — занепокоєно промовила вона, — хочеться зморити себе до такої міри, щоб звалитися з ніг!

Вона була в такому ж настрої і ввечері. В одному з дорогоцінних видань мого друга — «Життя, листи й праці міс Джен-Анн Стампер», сорок п'яте видання — я знайшла місця, дивовижно схожі на становище, в якому опинилась Речел. Коли ж я запропонувала їй прочитати, вона відійшла від мене до фортепіано. Уявіть собі, як мало вона знала серйозних людей, якщо могла подумати, що моє терпіння так швидко вичерпається. Я залишила міс Джен-Анн Стампер у себе й чекала подій з великою надією на майбутнє.

Того вечора старий Еблуайт не приїхав. Та я знала, якого значення цей пожадливий мирянин надавав одруженню свого сина з міс Веріндер, і була твердо впевнена, що (як не перешкодить цьому містер Годфрі) ми побачимо його на другий день. З його втручанням у справу прийшла б буря, якої я сподівалась, і, звичайно, настало б благотворне виснаження сил опору в Речел. Я не ігнорую того факту, що старий містер Еблуайт має репутацію взагалі (і особливо серед своїх підлеглих) чудової доброхарактерної людини. За моїми спостереженнями, він заслуговував на свою репутацію в тих випадках, коли робили так, як він хотів, не більше.

На другий день, як я й передбачала, тітонька Еблуайт, наскільки їй дозволяла її природа, виявила щось подібне до здивування, коли так раптово з'явився її чоловік. Не пробув він удома й хвилини, як слідом за ним, на мій превеликий подив, з'явилось несподіване ускладнення в особі містера Бреффа.

Не пам'ятаю, щоб коли-небудь присутність стряпчого була такою небажаною, як у цю хвилину. Він, мабуть, був готовий до всього, аби перешкодити, був здатний поводитись миролюбно заради Речел.

— Який приємний сюрприз, сер, — сказав містер Еблуайт, звертаючись до містера Бреффа з удаваною привітністю. — Коли я вчора виходив з вашої контори, я не сподівався мати честь зустріти вас сьогодні в Брайтоні.

— Я ще раз обміркував усю нашу розмову після того, як ви пішли, — відповів містер Брефф, — і мені здалось, що я, можливо, буду корисним тут. Я ледве встиг на поїзд і не бачив, у якому вагоні ви їхали.

Давши це пояснення, він сів біля Речел. Я скромно пішла в куток — з міс Джен-Анн Стампер на всякий випадок. Тітонька моя сиділа біля вікна, як завжди, спокійно обмахуючись віялом. Містер Еблуайт стояв посеред кімнати; його лисина була, як ніколи, червона, коли він з найбільшою люб'язністю звернувся до своєї племінниці.

— Моя дорога Речел, — сказав він, — я чув дуже дивні новини від Годфрі. Я приїхав сюди довідатися про них. У цьому будинку у вас є своя власна вітальня. Проведіть мене туди, будь ласка.

Речел не поворухнулась. Чи вона вирішила довести справу до кризи, чи помітила якийсь секретний знак від містера Бреффа, — не можу сказати. Вона відмовилась виявити честь містерові Еблуайту і провести його в свою вітальню.

— Все, що ви хочете сказати мені, — відповіла вона, — можете сказати тут, у присутності моєї родички і в присутності (вона подивилась на містера Бреффа) старого вірного друга моєї матінки.

— Як хочете, моя люба, — лагідно відповів містер Еблуайт.

Він сів на стілець. Усі інші дивились на його обличчя так, наче сподівались, що воно скаже правду, — і це після сімдесяти років мирського життя! Я дивилась на маківку його лисої голови, бо помічала раніш, що справжній його характер виявлявся саме там.

— Кілька тижнів тому, — вів далі старий джентльмен, — мій син інформував мене, що міс Веріндер дала йому слово вийти за нього заміж. Може, Речел, він не так зрозумів або нафантазував про те, що ви сказали йому?

— Звичайно, ні, — відповіла вона. — Я дала слово взяти шлюб.

— Вельми відверта відповідь, — сказав містер Еблуайт, — і найбільш задовільна, моя мила. Значить, Годфрі не помилився, розповідаючи про те, що сталось кілька тижнів тому. Очевидно, він помилився в тому, що розповів мені вчора. Тепер я починаю розуміти. Ви з ним посварились, як сваряться закохані, а мій дурненький синок сприйняв це серйозно. О, в його роки я був практичнішим!

Гріховна природа нашої, так би мовити, прабабусі Єви пробудилася в Речел, і вона почала розпалюватись.

— Будь ласка, містере Еблуайт, давайте зрозуміємо одне одного, — сказала вона. — Нічого подібного до сварки не було вчора між мною і вашим сином. Якщо він вам сказав, що я запропонувала розірвати наші заручини і він погодився з свого боку, — він сказав вам правду.

Колір лисини містера Еблуайта, подібно до термометра, показав, що він почав сердитись. Обличчя його було милішим, ніж будь-коли, але й без того червона лисина ставала ще червонішою.

— Годі, годі-бо, моя дорога, — промовив він заспокійливим тоном, — не сердьтесь і не будьте жорстока до бідолашного Годфрі. Він, очевидно, сказав щось недоречне. Він з дитинства такий незграбний, — але наміри в нього хороші, Речел, наміри хороші!

— Містер Еблуайт, або я неточно висловилась, або ви навмисне не розумієте мене. Розрив між вашим сином і мною раз і назавжди вирішений. Ми залишимось на все життя кузенами і ніким більше. Чи це вам досить зрозуміло?

Вона промовила таким тоном, що навіть старому Еблуайтові не можна було не зрозуміти її. Його термометр піднявся ще на один градус, а голос його, коли він знову заговорив, перестав бути голосом, властивим людині, відомій своєю хорошою вдачею.

— Значить, — сказав він, — я повинен зрозуміти, що ваші заручини розірвані остаточно?

— Саме так ви повинні зрозуміти, містере Еблуайт, якщо ваша ласка.

— І я також повинен зрозуміти, що пропозиція розриву, насправді, йшла від вас?

— Так, це йшло спочатку від мене. Але це зустріло, як я вам уже сказала, згоду і схвалення вашого сина.

Ртуть у термометрі піднялась до краю. Мені здалося, що лисина раптом стала ясно-червоною.

— Мій син — малодушний боягуз! — закричав несамовито старий грішник. — Заради себе як батька, а не заради нього, я прошу вас, міс Веріндер, сказати, чим невдоволені ви в поведінці Годфрі Еблуайта?

І тут уперше втрутився містер Брефф.

— Ви не зобов'язані відповідати на це запитання, сказав він Речел.

Старий містер Еблуайт відразу ж накинувся на нього.

— Не забувайте, сер, — сказав він, — що ви тут непроханий гість. І ваше втручання було б тоді бажаним, коли б ви дочекались, коли вас попросять втрутитись.

Містер Брефф не звернув на це ніякої уваги. Гладкий полиск ніяк не змінився на його старому, зморшкуватому обличчі. Речел подякувала йому за пораду, а потім обернулась до містера Еблуайта, зберігаючи спокійний вираз обличчя, який (беручи до уваги її роки і стать) було страшно бачити.

— Ваш син запитував мене точнісінько те саме, що й ви запитуєте, — сказала вона, — і я дала йому тільки одну відповідь; тільки одну відповідь можу дати і вам. Я запропонувала, щоб ми розійшлись, бо переконалась, що для його і мого щастя найліпше взяти назад поквапно дане слово і полишити йому свободу зробити інший вибір.

— І що ж зробив мій син? — наполягав містер Еблуайт. — Я маю право знати це. Що зробив мій син?

Речел так само уперто стояла на своєму.

— Ви маєте єдине пояснення, котре я вважаю за необхідне дати йому чи вам, — відповіла вона.

— Просто кажучи, ви зі своєї доброї волі і для своєї втіхи, міс Веріндер, кокетували з моїм сином?

Дівчина помовчала якусь хвилину. Сидячи позаду неї, я почула, як вона зітхнула. Містер Брефф взяв її руку і притиснув. Зібравши сили, вона відповіла містерові Еблуайту так само сміливо, як і раніше.

— Я чула ще гірші тлумачення, — сказала вона, — і терпляче перенесла їх. Минув той час, коли ви могли б образити мене, назвавши дурисвіткою.

Вона говорила з такою гіркотою в голосі, що я подумала, чи не прийшла їй на пам'ять скандальна історія Місячного каменя?

— Мені більше нічого сказати, — стомлено додала Речел, не звертаючись ні до кого; відвернувшись від усіх, вона дивилась у найближче до неї вікно.

Містер Еблуайт підвівся і так сильно відсунув свій стілець, що він перекинувся й полетів на підлогу.

— Але я маю дещо сказати, — оголосив він, грюкнувши по столу кулаком. — Я скажу, що коли син мій не відчуває образи, то її відчуваю я.

Речел здригнулась і глянула на нього з несподіваним здивуванням.

— Образа? — повторила вона. — Що ви цим хочете сказати?

— Так, образа, — знову повторив містер Еблуайт. — Тепер я знаю, з якої причини ви, міс Веріндер, порушили обіцянку, яку дали моєму синові! Я, певно, знаю це не гірше, ніж ви розповіли б про це. Ваша клята родинна гордість завдає образи Годфрі, як образила вона й мене, коли я одружився з вашою тіткою. Її родичі — злиденні родичі — відвернулись від неї за те, що вона вийшла заміж за чесну людину, котра своїми власними руками завоювала собі місце і виборола собі щастя. Предків не було в мене. Моє походження не бере початок від головорізів і шахраїв, які б жили з крадіжок і вбивств. Я не можу вказати час, коли в Еблуайтів не було сорочки на тілі і коли вони не вміли розписатись. Ха! Я не був підхожим до Гернкаслів, коли я одружувався. А тепер, як видно, мій син не підходить для вас. Я підозрював це давно. У вас заговорила кров Гернкаслів, моя юна дівчино! Я давно це підозрював.

— Вельми непристойне підозріння, — зауважив містер Брефф. — Дивуюсь, як у вас вистачило зухвалості висловити його.

Перш ніж містер Еблуайт знайшов підхожі слова, щоб відповісти, заговорила Речел тоном, сповненим презирства.

— Справді, — сказала вона адвокатові, — не варт звертати на це увагу. Якщо він може так думати, нехай думає, як хоче.

З ясно-червоного містер Еблуайт став багряним Він задихався, ледве переводив подих, дивився то на Речел, то на Бреффа люто, наче не знав, кого з них атакувати першого. Дружина його, яка досі байдуже обмахувалась віялом, злякалась і спробувала, зовсім безрезультатно заспокоїти його.

Під час усієї цієї невеселої розмови мені не раз кортіло втрутитись і сказати кілька серйозних слів, але я стримувала себе, боячись можливих наслідків, що дуже не гідно християнки і англійки, яка прагне не до того, чого вимагає головним чином розсудливість, а до того, що морально справедливо. Побачивши, до чого дійшла справа я поставила себе вище від будь-яких міркувань про пристойність. Якби я збиралась заперечувати власними, смиренно придуманими словами, доказами, — можливо, я й не наважилася б. Але прикра родинна незгода, свідком якої я тепер стала, була чудово й добре передбачена в листуванні міс Джен-Анн Стампер, — лист тисяча перший, під заголовком «Мир у сім'ї». Я вийшла зі свого скромного куточка і розкрила дорогоцінну книгу.

— Любий містере Еблуайт, — сказала я, — одне тільки слово.

Коли, вставши, я привернула до себе увагу всього товариства, я могла помітити, що містер Еблуайт збирається сказати мені щось брутальне. Однак мої сестринські слова зупинили його. Він витріщився на мене з поганським здивуванням.

— Дозвольте мені, — продовжувала я, — як щирій прихильниці і другові, як жінці, котра давно звикла пробуджувати, переконувати, підготовляти, просвіщати й укріпляти інших, — дозвольте мені взяти на себе цілком простиму вільність заспокоїти вашу душу.

Містер Еблуайт трохи опам'ятався; він готовий був вибухнути гнівом і таки вибухнув би, коли б на моєму місці був хтось інший. Але мій голос (завжди лагідний) у важливих випадках життя володіє високою нотою. В даному випадку я відчула владний заклик говорити найвищим тоном. Піднесла до містера Еблуайта мою дорогоцінну книгу й показала пальцем на розкриту сторінку.

— Не до моїх слів! — вигукнула я в запалі. — О не думайте, що я вимагаю уваги до своїх смиренних слів! Манна в дикій безлюдній місцевості, містере Еблуайт! Роса на висохлій землі! Слова втіхи, слова мудрості, слова любові — блаженні, щасливі, пророчі слова міс Джен-Анн Стампер!

Тут я зупинилась, бо в мене захопило подих. Перш ніж я встигла отямитись це страховисько в людській подобі люто закричало:

— До ... міс Джен-Анн Стампер!

Я не можу написати жахливе слово, яке тут замінене крапками. Я скрикнула, як тільки воно злетіло з його вуст кинулась до мого мішечка, який лежав на боковому столику, висипала з нього всі мої трактати; схопила один трактат про нечестиві лайки, під заголовком «Замовкніть в ім'я неба!» і піднесла йому з почуттям душевного благання. Він роздер його і кинув через стіл на мене. Всі підвелися, стривожені, не знаючи, що буде далі. А я відразу ж сіла у свій куток. Якось був такий випадок, майже за подібних обставин, коли міс Джен-Анн Стампер схопили за плечі й виштовхали з кімнати. Я чекала, натхненна її мужністю, повторення її мучеництва.

Але ні — цього не сталось. Передусім старий грішник звернувся до своєї дружини.

— Хто... хто... хто... — запитав він, заїкаючись від злості, — запросив сюди цю нахабну бузувірку? Хто?

Перш ніж тітонька Еблуайт встигла сказати слово, за неї відповіла Речел:

— Міс Клак в гостях у мене.

Слова ці дивно вплинули на містера Еблуайта. Вони раптом перетворили його з людини, яка клекотіла гнівом, на людину з крижаним презирством. Кожному стало зрозуміло, що Речел сказала щось таке, — хоч її відповідь була коротка і зрозуміла, — що дало йому, нарешті, перевагу над нею.

— Ого! — сказав він. — Міс Клак тут, у вас у гостях, у моєму домі?

Після цього в свою чергу втратила терпіння Речел. Обличчя її почервоніло, а очі гнівно заблищали. Вона повернулась до адвоката і, показуючи на містера Еблуайта, гордо спитала:

— Що він хоче цим сказати?

Містер Брефф утрутився втретє.

— Ви, здається, забули, — сказав він, звертаючись до містера Еблуайта, — що ви найняли цей будинок як опікун міс Веріндер і для міс Веріндер.

— Не поспішайте, будь ласка, — перепинив стряпчого містер Еблуайт. — Я хочу сказати своє останнє слово, яке я давно сказав би, коли б не ця... — він подивився на мене, придумуючи, яку огидну назву можна дати мені, — коли б ця нестямна стара діва не втрутилась у нашу розмову. Дозвольте мені сказати, сер, що коли мій син не підходить у чоловіки міс Веріндер, то я не думаю, щоб його батько годився їй в опікуни. Прошу вас зрозуміти, що я відмовляюсь від опікунства, запропонованого мені в духівниці леді Веріндер. Говорячи вашою юридичною мовою, я складаю з себе опікунські повноваження. Цей будинок було найнято на моє ім'я, і я беру всю відповідальність за цю справу на свої плечі. Це мій будинок. Я можу його залишити або віддати, як захочу. Я не бажаю підганяти міс Веріндер. Навпаки, я прошу її забрати звідси свою гостю і свої речі — тільки тоді, коли це буде зручно для неї.

Він низько вклонився і вийшов з кімнати.

Так відплатив містер Еблуайт за те що Речел не погодилась вийти заміж за його сина!

Як тільки за ним зачинилися двері, тітонька Еблуайт виявила надзвичайну енергію, що примусило всіх нас замовкнути. У неї вистачило сил перейти через всю кімнату!

— Моя мила, — сказала вона, взявши Речел за руку, — мені було б соромно за свого чоловіка, якби я не знала, що з вами говорив його гнів, а не він сам. Ви, — казала далі тітонька Еблуайт, звертаючись до мене в куток з новою енергією, — це ви, зла особо, роздратували його. Сподіваюсь, я ніколи більше не побачу ні вас, ні ваших трактатів!

Вона знову повернулась до Речел і поцілувала її.

— Прошу пробачення у вас, моя любонько, — сказала вона, — пробачення від імені мого чоловіка. Що я можу зробити?

Завжди уперта в усьому, вередлива й нерозсудлива у своїх вчинках протягом усього життя, Речел несподівано залилася слізьми при цих простих словах і мовчки поцілувала тітку.

— Якщо ви мені дозволите відповісти за міс Веріндер, — сказав містер Брефф, — я попросив би вас, місіс Еблуайт, послати сюди Пенелопу з капелюхом і шаллю її пані. Залиште нас удвох на десять хвилин, — додав він тихим голосом, — і ви можете покластись на мене — я владнаю всі справи так, що будете задоволені і ви, і Речел.

Довір'я родини до цієї людини було справді надзвичайне. Не кажучи ні слова, тітонька Еблуайт залишила кімнату.

— Ех! — сказав містер Брефф, дивлячись їй услід. — Кров Гернкаслів має свої вади, я згоден з цим. Але все-таки є дещо в хорошому походженні!

Зробивши це суто мирське зауваження, він пильно глянув у мій куток ніби чекаючи, що я піду. Але моя заінтересованість у Речел, незрівнянно вища, ніж його, прикувала мене до стільця.

Містер Брефф відмовився від надії випровадити мене так, як це було у леді Веріндер на Монтег'ю-сквері. Він підвів Речел до стільця біля вікна і там заговорив з нею.

— Мила моя міс Речел, — почав він, — поведінка містера Еблуайта, цілком природно, образила і здивувала вас. Якби варто було сперечатися з такою людиною, ми швидко показали б йому, що він не сміє чинити самовільно. Але не варто цього робити. Ви мали рацію, коли сказали, що на нього не слід звертати уваги.

Він зупинився і знову подивився в мій куток. Я сиділа зовсім непорушно з трактатами під руками і з міс Джен-Анн Стампер на колінах.

— Ви знаєте, — знову почав він, повернувшись до Речел, — що ваша матінка, маючи прекрасний характер, завжди бачила найкраще в людях, які оточували її і ніколи не бачила поганого. Вона призначила вашим опікуном свого швагра тому, що вірила йому і думала, що це сподобається її сестрі. Я ніколи не любив містера Еблуайта і умовив вашу матінку дозволити включити в духівницю пункт, за яким виконавцям її духівниці в деяких випадках дасться право радитися зі мною про призначення нового опікуна. Один з таких випадків стався сьогодні; я зараз саме в такому становищі, коли мені приємно покінчити з цими сухими деталями передачею доручення від моєї дружини. Чи не виявите ви честі місіс Брефф, ставши її гостем? Чи не погодитесь ви залишитись у моєму домі, поки ми, розсудливі люди, порадимось і вирішимо, що нам робити?

Після цих слів я встала й вирішила втрутитися. Містер Брефф зробив те, чого я боялась, коли він просив місіс Еблуайт прислати капелюшок і шаль для Речел.

Перш ніж я встигла сказати слово, Речел прийняла його пропозицію з найщирішою вдячністю. Коли б я дозволила укладеній в такий спосіб між ними угоді здійснитись, коли б Речел хоч раз переступила поріг дверей містера Бреффа, — тоді прощавай найкраща надія мого життя, надія, яка принесла мені загублену вівцю назад до кошари! Одна тільки думка про подібне нещастя вкрай розбила мене. Я викинула на вітер жалюгідні кайдани мирської скромності і з завзяттям, рішуче висловила свою думку.

— Стійте! — вигукнула я. — Зупиніться! Вислухайте мене, містере Брефф. Не ви їй рідня, а я. Отож я запрошую її, я благаю виконавців її духівниці призначити опікункою мене. Речел, мила Речел, я пропоную вам мою скромну домівку, їдьте у Лондон першим же поїздом, моя мила, і живіть зі мною!

Містер Брефф нічого не сказав. А Речел подивилась на мене з холодним подивом, якого навіть не приховувала.

— Ви дуже люб'язна, Друзілло, — відповіла вона. — Я сподіваюсь навідуватись до вас, коли мені доведеться приїхати в Лондон. Але я прийняла запрошення містера Бреффа і думаю, що буде значно краще, коли я залишусь тепер під наглядом містера Бреффа.

— О, не кажіть цього! — благала я. — Я не можу розлучитися з вами, Речел, ніяк не можу розлучитися з вами!

Я спробувала обійняти її, але вона відступила від мене. Моя палкість не передалася їй, а тільки налякала.

— Далебі, це зовсім непотрібний прояв хвилювання, — сказала вона. — Я не розумію його.

— Не більше, ніж я, — підтвердив містер Брефф.

Їхня черствість, їхня огидна мирська черствість обурила мене.

— О, Речел, Речел! — закричала я. — Невже ви ще не бачите, що я всім серцем прагну зробити з вас християнку? Невже внутрішній голос не говорить вам, що я стараюсь зробити для вас те, що я старалась зробити вашій милій матінці, аж поки смерть не вирвала її з моїх рук?

Речел ступила до мене на крок і вельми дивно подивилась на мене.

— Не розумію вашого натяку на мою матінку, — сказала вона. — Міс Клак, будь ласка, поясніть мені це.

Раніш ніж я змогла відповісти, підійшов містер Брефф і запропонував свою руку Речел, намагаючись вивести її з кімнати.

— Вам краще не продовжувати цієї розмови, моя мила, — сказав він, — а міс Клак краще не розповідати.

Коли б я була палицею чи каменюкою, таке втручання й тоді примусило б мене сказати правду. Я з обуренням відштовхнула містера Бреффа і урочисто, пристойною для подібного випадку мовою, розповіла їй погляди християнського вчення на те якою страшною бідою є смерть без покаяння.

Речел відсахнулась від мене, — я червонію, пишучи про це, — і скрикнула від жаху.

— Ходімо звідси! — сказала вона містерові Бреффу. — Ходімо геть звідси, ради бога, поки ця жінка не сказала ще чогось! О, подумайте про невинне, корисне і прекрасне життя моєї бідолашної матінки! Ви були на похороні, містере Брефф, ви бачили, як всі любили її, ви бачили, як бідняки плакали над її могилою, втративши свого найкращого друга. А ця негідна жінка стоїть тут і хоче викликати в мене сумнів, чи є моя матінка, що була ангелом на землі, ангелом на небесах! Та годі говорити про це! Ходімо! Мене вбиває сама лише думка, що я дихаю одним повітрям з нею! Жахливо навіть подумати, що ми перебуваємо в одній кімнаті з нею!

Глуха до будь-яких умовлянь, вона побігла до дверей.

У цю хвилину ввійшла її покоївка з капелюшком і шаллю. Вона накинула їх на себе абияк.

— Зберіть мої речі, — сказала міс Речел, — і доставте їх до містера Бреффа.

Я зробила спробу підійти до неї; я була вражена і засмучена, але, нічого й говорити, не була ображена. Я тільки хотіла їй сказати: «Дай бог, щоб ваше жорстоке серце пом'якшало! Я охоче прощаю вам!» Але вона опустила вуаль і, вирвавши з моїх рук кінчик своєї шалі, поквапно вибігла з кімнати, грюкнувши дверима перед самим моїм носом. Я витерпіла цю образу з властивою мені звичайною твердістю. Я пригадую це тепер із своїм звичайним терпінням, звикнувши ставити себе вище від будь-якої образи.

Містер Брефф, перед тим як вийти, сказав мені глузливе слівце.

— Краще було б вам не пояснювати, міс Клак, — сказав він, вклонився і вийшов.

За ним вважала потрібним звернутись і особа в чепчику

— Легко здогадатися, хто посварив їх усіх, — сказала вона. — Я всього лише бідна покоївка, але мені, слово честі, соромно за вас!

Вона також вийшла і грюкнула за собою дверима.

Я залишилась одна в кімнаті. Ображена всіма, покинута всіма, я залишилась одна в кімнаті.

Чи можна ще додати щось до цього зрозумілого викладу фактів, до цієї зворушливої картини, як світ пере слідує християнку? Ні! Мій щоденник нагадує мені, що тут закінчився один з багатьох строкатих розділів у моєму житті.

Відтоді я ніколи більше не бачила Речел Веріндер. Я простила їй тоді, коли вона ображала мене. Зі своєї доброї волі я молилась за неї після цього. І коли я помру, то як відповідь мою добром на її зло: вона одержить «Життя, листи й праці міс Джен-Анн Стампер», залишені їй у спадщину за моєю духівницею.

Розділ I

Мій прекрасний друг, міс Клак, поклала перо; я продовжую розповідь після неї з двох причин.

По-перше, тому, що я можу пролити необхідне світло на деякі пункти, які досі лишаються неясними. Міс Веріндер мала свої таємні причини розійтися з женихом, і я був тому виною. Містер Годфрі Еблуайт мав свої власні причини відмовитись від усіляких прав на руку своєї чарівної кузини, — і я відкрив їх.

По-друге, не знаю, на щастя чи на нещастя, але в період, про який я зараз пишу, я виявився замішаним у таємницю індійського алмаза. Я мав честь розмовляти в моїй власній конторі з незнайомим чоловіком східного походження з незвичайно вишуканими манерами, який, безсумнівно, був ватажком трьох індусів. Додайте до цього, що я зустрів на другий день славнозвісного мандрівника, містера Мартуета, розмовляв з ним про Місячний камінь, і ця розмова вельми вплинула на дальші події. Оце короткий перелік моїх прав на те становище, яке я займаю на цих сторінках.

Та оскільки справжня причина розриву заручин хронологічно передувала цим обставинам, отож вона повинна зайняти перше місце в даній розповіді. Оглядаючи весь ланцюг подій з одного кінця до другого, я вважаю за необхідне почати свою розповідь із сцени, хоч як це не дивно може вам здатись, — біля ліжка мого чудового клієнта і друга, покійного сера Джона Веріндера.

Сер Джон мав свою частку либонь, дуже велику частку — найнешкідливіших і найсимпатичніших якостей, притаманних людству. Серед них згадаю про одну що стосується даної справи — це непереборне небажання, поки він перебував у доброму здоров'ї, написати свою духівницю. Леді Веріндер використала весь свій вплив, щоб спонукати його виконати свій обов'язок, і я старався вплинути на нього. Він погоджувався із справедливістю наших поглядів, але далі цього не йшов аж поки не занедужав на хворобу яка кінець кінцем звела його в могилу. Лише тоді нарешті послали по мене, щоб я вислухав вказівки мого клієнта щодо духівниці. Вона, як виявилось, була набагато простішою від тих, котрі мені будь-коли доводилось засвідчувати протягом усієї своєї професійної кар'єри.

Сер Джон дрімав, коли я зайшов до кімнати. Він прокинувся і побачив мене.

— Як поживаєте, містере Брефф, — привітався він. — Я говоритиму дуже коротко, а потім знову засну.

З великим інтересом він спостерігав, як я виймав перо, чорнило й папір.

— Ви готові? — запитав він.

Я вклонизся, вмокнув перо і ждав вказівок.

— Я залишаю все своїй дружині, — сказав сер Джон. — Ось і все.

Він повернувся на своїй подушці і приготувався знову заснути.

Я змушений був потурбувати його.

— Чи так я вас зрозумів? — запитав я. — Ви залишаєте все майно, яким володієте на сьогоднішній день, у повну власність леді Веріндер?

— Так, — відповів сер Джон, — тільки я висловився значно коротше. Чому ви не можете записати коротше і дати мені знову заснути? Все — моїй дружині. Ось мій заповіт.

Усе майно перебувало в його повному розпорядженні і було двох родів: земельна власність (я навмисно не вживаю технічних висловів) і грошова власність. У більшості подібних випадків я вважав би своїм обов'язком попросити мого клієнта ще раз обдумати свою духівницю. Щодо сера Джона, то я знав, що леді Веріндер не тільки гідна необмеженого довір'я (всі хороші дружини гідні цього), а й виправдає це довір'я (на що, наскільки я знав прекрасну стать, здатна одна з тисячі). За десять хвилин духівниця сера Джона була написана і засвідчена, а сер Джон, добра людина, знову продовжував спати.

Леді Веріндер цілком виправдала довір'я, виявлене їй чоловіком. У перші ж дні вдівства вона послала по мене і склала свою духівницю. Її розуміння свого становища було таким здоровим і розумним, що мені не було ніякої необхідності радити їй що-небудь. Моя відповідальність почалась і закінчилась перекладом її вказівок на юридичну мову. Не минуло й двох тижнів, як помер сер Джон, а майбутнє його дочки було забезпечене з любов'ю і розумом.

Духівниця лишалася в моїй конторі у вогнетривкому сейфі значно менше років, ніж мені цього хотілось. Уже влітку тисяча вісімсот сорок восьмого року довелося мені глянути на неї знову за вельми сумних обставин.

У той час, про який я пишу, лікарі оголосили свій вирок бідолашній леді Веріндер, і цей вирок у буквальному розумінні слова можна назвати смертним вироком. Я був перший, кого вона повідомила про своє становище; і я побачив, що вона бажає переглянути свою духівницю разом зі мною.

Краще забезпечити свою дочку було неможливо. Але з часом її наміри винагородити деяких менш близьких родичів трохи змінились, і стало необхідним додати три або чотири пункти до документа. Відразу ж зробивши це, щоб уникнути непередбачених випадковостей, я дістав дозвіл леді Веріндер перенести ці останні вказівки на другу духівницю. Моєю метою було уникнути деякої неминучої плутанини і повторень, які вже дещо змінили початковий документ і які, правду кажучи, прикро впливали на мої професіональні відчуття придатності речей.

Засвідчення цієї другої духівниці було описано міс Клак, яка підписалась на ній як свідок. Щодо грошових інтересів Речел Веріндер, то друга духівниця слово в слово повторювала першу. Єдина зміна стосувалась призначення опікуна і певних умов цього призначення, які було вказано за моєю порадою. Після смерті леді Веріндер я віддав духівницю моєму повірникові, щоб він зареєстрував її, як це у нас ведеться.

Через три тижні після цього, наскільки я пам'ятаю, стало відомо, що діється щось незвичайне. Трапилось мені зайти в контору свого повірника і друга, і я помітив, що він прийняв мене з більшим, ніж завжди, інтересом.

— У мене є для вас новина, — сказав він. — Як ви гадаєте, що я почув сьогодні ранком у Доктор-Коммонс? Духівницю леді Веріндер уже запитували і розглядали!

Це була справді новина! В духівниці не було абсолютно нічого, що могло б викликати якісь суперечки, і я не міг збагнути, кому цікаво було її розглядати. (Я, мабуть, правильно зроблю, якщо поясню в цьому місці для тих людей, хто цього не знає, що законом дозволено кожному, хто звернеться в Доктор-Коммонс за довідкою, заплативши шилінг, ознайомитися з будь-якою духівницею).

— Чи не довідались ви, хто саме цікавився духівницею? — запитав я.

— Так, клерк сказав мені це без вагання. Духівницю розглядав містер Смоллі, з фірми Скіпп і Смоллі. Вона ще не була скопійована в фоліактовий реєстр. Отже, нічого не лишалось робити, як відхилитись від заведеного порядку й показати йому оригінальний документ. Він дуже старанно розглядав його і зробив помітки в своїй записній книжечці. А знаєте, що йому було потрібно там?

Я заперечно хитнув головою і сказав:

— Ні. Але дізнаюсь, і сьогодні ж.

Із цим я відразу ж повернувся в свою контору.

Якби інша фірма проявила незрозумілий інтерес до духівниці моєї покійної клієнтки, мені б, можливо, було не легко зробити деякі відкриття. Але на Скіппа і Смоллі я мав вплив, так що тут мені порівняно легко було діяти. Мій власний клерк (дуже здібна й чудова людина) був братом містера Смоллі, і завдяки цьому побічному зв'язку Скіпп і Смоллі вже кілька років підбирали крихти, що падали з мого стола, інакше кажучи, ті справи, котрі потрапляли в мою контору і які я з різних причин не хотів вести особисто. Моє професіональне покровительство було в даному разі вельми важливим для фірми. Я мав намір, якщо буде потрібно, нагадати про це покровительство в даному випадку.

Повернувшись у контору, я розповів моєму клерку про те, що сталось, і послав його в контору брата з таким дорученням: «Містер Брефф наказав кланятись і повідомити вас, що він бажав би знати, чому містери Скіпп і Смоллі визнали за потрібне розглядати духівницю леді Веріндер».

Це примусило містера Смоллі разом із своїм братом відразу ж прийти в мою контору. Він признався, що діяв за інструкціями, одержаними від клієнта. А потім додав, що не може сказати більш нічого, бо це було б порушенням професіональної таємниці з його боку.

Ми трохи посперечалися з приводу цього. Певна річ, він мав рацію, а не я. Правду кажучи, я був розсердився, у мене виникла підозра, і я настирливо хотів дізнатись більше. Ще гірше — я відмовився вважати таємницею будь-яку додаткову інформацію, запропоновану мені, і вимагав повної свободи дій для себе. Більше того, я хотів здобути найбільше вигоди зі свого становища.

— Вибирайте, сер, — сказав я містерові Смоллі, — між ризиком втратити справи або вашого клієнта, або мої.

Цілком згоден, що це необгрунтована вимога, — деспотичний натиск, і нічого більше. Подібно до інших тиранів, я настояв на своєму. Містер Смоллі зробив вибір без найменшого вагання. Він покірно посміхнувся і назвав ім'я свого клієнта:

— Містер Годфрі Еблуайт.

Цього для мене було досить, мені більше нічого не треба було знати.

Дійшовши до цього пункту в моїй розповіді, я повинен пояснити читачеві зміст духівниці леді Веріндер, щоб він був обізнаний з цим нарівні зі мною.

Коротше кажучи, Речел Веріндер, згідно з духівницею, не могла нічим користуватись, окрім довічного прибутку. Чудовий здоровий розум її матері і мій великий досвід звільнили її від усякої відповідальності й захистили від усякої небезпеки стати в майбутньому жертвою жадібної і безсовісної людини. Ні вона, ні її чоловік (якби вона вийшла заміж) не могли взяти й шести пенсів ні з земельної власності, ні з капіталу. Вони могли жити в лондонському або йоркшірському будинках і мати хороші прибутки — і це все.

Коли я обміркував те, про що довідався, я зайшов у безвихідь: що ж мені далі робити?

Ще й тижня не минуло, відколи я почув (на моє здивування і прикрість) про заручини міс Веріндер. Я щиро поважав і любив її, і мені було невимовно сумно почути, що вона виходить заміж за містера Годфрі Еблуайта. І ось тепер цей чолов'яга, якого я завжди вважав брехуном з добре підвішеним язиком, справдив найгіршу про нього думку і прямо розкрив, що він одружується з корисливою метою. «Ну, і що ж тут такого? — ви можете сказати. — Подібне робиться щодня». Згоден, вельмишановний сер. Та чи сприйняли б ви все так легко, якби йшлося, скажімо, про вашу сестру?

Перше, що спало мені на думку, було питання, чи не відмовиться містер Годфрі Еблуайт від своїх заручин після того, що з'ясував юрист за його дорученням?

Це цілком залежало від його фінансових обставин, про які я нічого не знав. Якщо його справи були дуже кепські, йому вигідно було одружитися з міс Веріндер заради самого тільки прибутку. Якщо ж, із другого боку, йому необхідно було терміново дістати велику суму на певний час, тоді духівниця леді Веріндер досягла б своєї мети і не допустила б, щоб її дочка потрапила в руки мерзотника.

В останньому випадку мені не було ніякої необхідності засмучувати міс Веріндер у перші ж дні її жалоби по матері, негайно розповівши їй правду. А промовчати в попередньому випадку — значить сприяти шлюбу, який зробить її нещасною на все життя.

Мої сумніви закінчились після того, як я зайшов у той самий лондонський готель, в якому опинились місіс Еблуайт і міс Веріндер. Вони сказали мені, що збираються їхати на другий день у Брайтон і що якісь несподівані обставини перешкодили містерові Годфрі Еблуайтові супроводити їх. Я відразу ж запропонував зайняти його місце. Коли я тільки думав про Речел Веріндер, можна було ще вагатись. А коли я побачив її, то умить вирішив, що б там не було, сказати їй правду.

Зручна нагода трапилась, коли ми разом пішли на прогулянку другого дня після мого приїзду в Брайтон.

— Чи можу я поговорити з вами, — запитав я, — про ваші заручини?

— Звичайно, — відповіла вона байдуже, — якщо у вас нема нічого цікавішого для розмови.

— Чи не пробачите ви старому другові і слузі вашої родини, міс Речел, якщо я наважуся спитати вас, чи ви дуже бажаєте цього шлюбу?

— Я виходжу заміж з горя, містере Брефф, сподіваючись знайти затишний куточок, який примирить мене з життям.

Сильно сказано! І тут, мабуть, таїться щось схоже на роман. Але в мене була своя тема для розмови, і я не став відхилятися (як висловлюються юристи) від основного питання.

— Навряд чи містер Годфрі Еблуайт думає так, як ви, — сказав я. — Він, у всякому разі, прагне цього шлюбу?

— Він так говорить, і мені здається, що я повинна йому вірити. Він не одружився б зі мною після того, в чому я йому призналась, якби він не любив мене.

Бідна дитина! Проста думка про те, що людина сватає її для свого власного самолюбства й корисливості, ніколи не виникала у неї. Завдання, яке я поставив перед собою, почало здаватись мені значно важчим, ніж я сподівався.

— Це звучить дивно, — сказав я далі, — для моїх старих вух...

— Що дивно звучить? — запитала вона.

— Тон, яким ви говорите про свого майбутнього чоловіка, підтверджує, що ви не зовсім упевнені в щирості його почуттів. Чи є у вас якісь причини мати сумнів у цьому?

Її гідна подиву швидкість сприймання допомогли їй помітити зміну в моєму голосі і в моєму поводженні при цьому запитанні, зміну, яка наштовхнула її на думку, що я маю якусь свою мету в розмові. Вона зупинилась і, висмикнувши свою руку з моєї руки, пильно глянула мені в обличчя.

— Містере Брефф, — сказала вона, — ви хочете щось сказати про Годфрі Еблуайта? Говоріть.

Я вельми добре знав її і, не вагаючись, розповів їй усе.

Вона знову взяла мене під руку і тихенько пішла зі мною. Я почував, як її рука машинально дедалі міцніше тиснула мою руку, і я бачив, як від моєї розмови вона стає дедалі блідішою, — але ні слова не злетіло з її вуст у той час, коли я говорив. Вона довго мовчала, і коли я закінчив. Опустивши голову, йшла поруч зі мною, не усвідомлюючи моєї присутності, не помічаючи нічого довкола себе, заглиблена, можна сказати, у свої власні думки.

Я не пробував потурбувати її. Моє знання її характеру підказало мені в даному, як і в багатьох інших випадках, що треба дати їй опам'ятатись.

Взагалі, перша необхідність у дівчат, яким розповіли щось таке, що їх цікавить, — задати безліч запитань, а потім утекти і обговорити все це з кимось із своїх близьких друзів. Необхідністю Речел Веріндер, за подібних обставин, було замкнутись у собі і обміркувати все це самій. Звичка покладатись на себе є дуже цінною властивістю чоловіка. Жінку ж це виділяє з загальної маси осіб її статі і лишає беззахисною перед пересудами загальноприйнятої думки. Я підозріваю себе в тому, що думаю так, як і весь світ думав про це — за винятком у даному разі Речел Веріндер. На мою думку, це вміння покладатись на себе було найціннішою властивістю її вдачі; я так думав почасти тому, що точка зору, якої я дотримувався у зв'язку з пропажею Місячного каменя, грунтувалась на моєму особливому знанні її вдачі. У справі Місячного каменя, хоч вона зовні здавалась жахливою, бо знали, що Речел так чи інакше була зв'язана з таємницею нерозкритої крадіжки, я був певний, незважаючи на все це, що міс не зробила нічого не гідного її, бо я завжди був упевнений, що вона не зробить і кроку в жодній справі, не замкнувшись у собі і не обміркувавши все як слід.

Ми продовжували йти, — я б сказав, що майже милю пройшли, поки Речел отямилась. Вона раптом подивилась на мене із слабким просвітком колишньої щасливої усмішки — найнепереможнішої усмішки, котру я будь-коли бачив на обличчі жінки.

— Я вже багато чим завдячую вашій доброті, — сказала вона. — А тепер почуваю себе ще більш зобов'язаною вам, ніж раніше. Якщо ви почуєте, повернувшись у Лондон, розмови про моє заміжжя, відразу ж спростуйте їх від мого імені.

— Ви вирішили розійтися з вашим нареченим? — запитав я.

— Хіба ви можете сумніватись у цьому, — гордо заявила вона, — після того, що сказали мені?

— Дорога міс Речел, ви ще дуже молода і, можливо, натрапите на ще більші труднощі при виході з цього становища, ніж ви гадаєте. Чи нема у вас кого-небудь, — я маю на увазі даму, безперечно, — з ким ви могли б порадитись?

— Нема нікого, — відповіла вона.

Я був уражений, коли вона це сказала. Вона була така юна і така самотня — і так стійко переносила це! Бажання допомогти їй перемогло в мені почуття ніяковості, що її міг би я відчути за таких обставин, і я висловив їй думки, що виникли у мене в дану хвилину. Мені доводилось давати поради у свій час численним моїм клієнтам і справлятися з вельми делікатними труднощами. Та це був перший випадок, коли я мав радити молодій дівчині, як звільнитись від слова, даного своєму нареченому. Порада, яку я подав, була така: я рекомендував сказати містерові Годфрі Еблуайту — в приватній розмові, певна річ, — що їй стало достеменно відомо про корисливу мету його сватання до неї. Потім вона мала додати, що їхнє одруження після того, що стало їй відомо, просто неможливе. А далі вона пропонує йому вибір: або гарантувати собі її мовчання, погодившись на розрив заручин, або вона буде змушена розповісти правду про справжню причину розриву. Якщо ж він задумає захищатись або спростувати факти, вона повинна буде послати його до мене.

Міс Веріндер уважно слухала мене до кінця. Потім дуже мило подякувала за пораду й відповіла, що вона не зможе скористатися з неї.

— Чи можна мені запитати, — сказав я, — що заважає цьому?

Вона завагалась, а потім у свою чергу запитала мене:

— Що, коли б вас попросили висловити свою думку про поведінку містера Годфрі Еблуайта?

— Ну?

— Що б ви сказали?

— Назвав би її поведінкою просто брехливої людини.

— Містере Брефф, я вірила цій людині. Я пообіцяла вийти заміж за Годфрі Еблуайта. Як можу я сказати йому, що він підлий, як можу я сказати, що він обдурив мене, як можу я знеславити його в очах світу після цього? Я принизила сама себе, навіть думаючи про нього як про свого чоловіка. Якщо я скажу йому те, що ви радите, значить, я буду змушена признатись перед ним у своєму власному приниженні. Я не можу зробити цього — після того, що між нами сталося, — я не можу цього зробити! Для нього сором не матиме ніякого значення. А для мене цей сором буде нестерпним.

Тут виявилась одна з чудових особливостей її характеру, яка цілком розкрилася переді мною. Велика огида до всього підлого приводила до того, що Речел забувала про свої інтереси й легко могла поставити себе у фальшиве становище й скомпрометувати перед усіма друзями! Досі я трохи сумнівався, чи добру пораду я дав. Але після того, що вона заявила тут, я переконався: це найкраща порада в її становищі, і без будь-яких вагань почав знову вмовляти її зробити саме так.

Вона тільки похитала головою й повторила свої заперечення трохи іншими словами.

— Він був мені настільки близькою людиною, що просив мене дружиною його стати. А я була вельми високої думки про нього, коли дала згоду. Я не можу сказати йому в обличчя, що він після цього найогидніша істота!

— Але, моя дорога міс Речел, — заперечив я, — просто неможливо вам сказати, що ви розриваєте заручини, не давши пояснення, чому саме.

— Я скажу, що продумала все ще раз і дійшла висновку що для нас обох буде краще, якщо ми розлучимось.

— І нічого більше?

— Більше нічого.

— А чи подумали ви, що він скаже зі свого боку?

— Він може говорити все, що хоче.

Неможливо було не захоплюватись її ніжністю і її рішучістю й так само неможливо було не відчувати, що вона ставить себе в незручне становище. Я благав її обдумати це становище. Нагадав їй, що вона накликала б на себе найгірші пересуди з приводу її мотивів відмови.

— Ви не можете нехтувати громадською думкою, — сказав я, — через свої власні почуття.

— Я можу, — відповіла вона. — Я вже робила це.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ви забули про Місячний камінь, містере Брефф. Хіба я не зробила виклик громадській думці тоді з моїми власними особистими причинами для цього?

Відповідь її примусила мене замовкнути на деякий час. Я намагався простежити її поведінку під час пропажі Місячного каменя поза тим дивним зізнанням, яке щойно вихопилось у неї. Я міг, далебі, це зробити, коли був молодшим. Але не міг, певна річ, зробити цього тепер.

Перш ніж повернутись додому, я востаннє спробував умовити ЇЇ. Речел була непохитна, як завжди. В моїй душі громадились дивні, суперечливі почуття до неї, коли я залишив її в цей день. Вона була вперта, вона була неправа; була цікава, чудова, гідна глибокого співчуття. Я взяв у неї обіцянку, що вона напише мені, як тільки в неї буде що-небудь повідомити, і повернувся до своїх справ у Лондоні з почуттям тривожного спокою.

В той вечір, коли я повернувся, і ще до того, як міг прийти обіцяний лист, я був здивований візитом містера Еблуайта-старшого, який сказав мені, що містер Годфрі дістав відмову — і прийняв її — того ж дня.

З моєї точки зору, простий факт, висловлений словами, підкресленими мною, пояснював причину згоди містера Годфрі так чітко, ніби він признався в ній сам. Йому потрібна була велика сума грошей, і потрібна на певно визначений час. Прибуток Речел міг допомогти в усьому іншому, але не в цьому; і Речел звільнилась від нього, не зустрівши ні найменшого опору з його боку. Якщо мені скажуть, що це — просте припущення, я запитаю в свою чергу яке інше припущення пояснить, чому він відмовився від шлюбу, що забезпечив би його на все життя?

Радість, яку я відчув при щасливому ході справи, затьмарилась тим, що сталось під час моєї зустрічі з містером Еблуайтом-старшим.

Він приїхав, цілком зрозуміло, довідатись, чи не зможу я пояснити йому дивний вчинок міс Веріндер. Не варт говорити, що я ніяк не міг дати йому потрібної інформації. Досада, яку я викликав у нього, і роздратування від недавньої зустрічі з сином примусили містера Еблуайта втратити рівновагу. Його вигляд і його слова переконали мене, що міс Веріндер зустріне в ньому безжалісну людину, маючи справу з ним, коли він приїде до них у Брайтон на другий день, щоб усе з'ясувати.

Я провів тривожну ніч, обмірковуючи, що мені тепер робити. Чим закінчились мої роздуми і як вони виправдали моє недовір'я до містера Еблуайта-старшого, уже розказано (як мені відомо) в належному місці оцією зразковою особою, міс Клак. Я тільки хочу додати до її розповіді, що міс Веріндер знайшла спокій і відпочинок, яких вона, бідолаха, вельми потребувала, в моєму домі в Гемпстеді. Вона зробила нам честь, зупинившись у нас погостювати на тривалий час. Моя дочка й дружина були зачаровані нею, а коли виконавці духівниці призначили нового опікуна, я відчув щиру гордість і задоволення від думки, що моя гостя і моя сім'я розлучилися добрими друзями.

Розділ II

Тепер я повинен навести додаткові дані, які мені відомі про Місячний камінь або, точніше кажучи, про змову індусів, котрі хотіли викрасти алмаз. Те, що мені лишилося сказати (здається, я вже говорив про це), досить таки важливе в світлі подій, які чекають нас попереду.

Через тиждень чи десять днів після того, як міс Веріндер залишила нас, один із клерків зайшов до мого приватного кабінету з карточкою в руці і повідомив мене, що якийсь джентльмен жде внизу і хоче поговорити зі мною.

Я глянув на карточку. На ній було написано іноземне прізвище, яке я вже не можу пригадати. Під прізвищем унизу картки були написані англійською мовою слова, які я добре запам'ятав:

«Рекомендований містером Септімусом Люкером».

Зухвальство такої людини, як містер Люкер, який посмів рекомендувати когось мені, так здивувало мене, що якусь хвилину я сидів мовчки, запитуючи себе, чи не підвели мене мої очі. Клерк, помітивши моє здивування, поділився зі мною результатом своїх власних спостережень над іноземцем, який чекав унизу.

— Людина ця чудової зовнішності, сер. Він такий смуглявий, що ми всі в конторі прийняли його за індуса або кого-небудь у цьому ж роді.

Порівнявши думку клерка з образливим для мене рядком на карточці, я відразу ж подумав, що рекомендація містера Люкера і візит іноземця стосуються Місячного каменя. На подив мого клерка, я вирішив негайно прийняти джентльмена, який чекав унизу.

На виправдання надзвичайно непрофесіональної жертви, принесеної мною цікавості, дозволю собі нагадати кожному, хто читатиме ці рядки, що жодна людина (в Англії, в усякому разі) не могла б претендувати на більш тісний зв'язок з історією Місячного каменя, ніж я. Полковник Гернкасл довірив мені складений ним, щоб урятуватись від смерті, план. Періодично я одержував листи полковника, де повідомлялось, що він живий. Я писав його духівницю, в якій він заповів Місячний камінь міс Веріндер. Я умовив виконавця духівниці не відмовлятись від покладених на нього обов'язків, бо цей алмаз може стати дорогоцінним надбанням для його родини. І, нарешті, я переборов нерішучість містера Френкліна Блека й умовив його відвезти алмаз у дім леді Веріндер. Думаю, що ніхто не зможе спростувати моє право більше за всіх цікавитись Місячним каменем.

В ту ж хвилину, коли мій таємничий клієнт був запрошений у кімнату, я відчув внутрішнє переконання, що перебуваю в присутності одного з трьох індусів, — можливо, верховоди. Він був у вишуканому європейському одязі. Але смугляве обличчя, висока гнучка постать, серйозна і граціозна ввічливість у поводженні видавали його східне походження всякій кмітливій людині, що дивилась на нього.

Я показав йому на стілець і попросив повідомити, які справи привели його до мене.

Після перших пробачень (добірною англійською мовою) за те, що насмілився потурбувати мене, індус вийняв невеличкий пакуночок, загорнутий у золоту парчу. Знявши цю і ще одну обгортку з якоїсь шовкової тканини, він поставив на стіл невеличкий ящичок і скриньку, красиво й багато викладену дорогоцінними каменями по ебеновому дереву.

— Я прийшов просити вас, сер, — сказав він, — позичити мені грошей. А це я залишаю вам на доказ того, що мій борг буде повернений.

Я показав на його карточку.

— Ви звернулись до мене за рекомендацією містера Люкера? — запитав я.

Індус вклонився.

— Чи можу я запитати, чому сам містер Люкер не дав вам грошей, які ви просите?

— Містер Люкер сказав мені, сер, що в нього нема грошей.

— І після цього порадив вам звернутись до мене?

Індус у свою чергу показав на карточку:

— Так тут написано, — сказав він.

Коротка і чітка відповідь! Коли б Місячний камінь був у мене, цей східний джентльмен, я твердо переконаний, убив би мене без найменшого вагання. І разом з тим, за винятком згаданої неприємної маленької обставини, я повинен сказати, це був справді зразковий клієнт. Можливо, він не пошкодував би мого життя. Але він зробив те, чого ніхто з моїх співвітчизників не робив ніколи, — він шанував мій час.

— Мені шкода, — сказав я, — що ви мали клопіт іти до мене. Містер Люкер помилився, пославши вас сюди. Мені доручають, як і іншим людям моєї професії, позичати гроші. Але я ніколи не даю гроші незнайомим людям і ніколи не позичаю під таку гарантію, яку пропонуєте ви.

Зовсім не намагаючись, як це робили б інші, умовляти мене вчинити проти моїх правил, індус ще раз вклонився і загорнув свою шкатулку в обидві обгортки, не кажучи ні слова. Він встав — цей чудовий убивця встав, щоб іти, тієї самої хвилини, як я відповів йому!

— Чи не будете ви такі ласкаві для іноземця і чи не дозволите мені одне запитання, — сказав він, — раніш ніж я піду?

Я вклонився зі свого боку. Лише одне запитання на прощання. У моїй практиці в середньому задають по п'ятдесят.

— Припустимо, сер, що ви могли б позичити мені гроші, — сказав він, — в який саме строк я повинен був би повернути їх вам?

— Згідно із звичаями моєї країни, — відповів я, — ви були б зобов'язані повернути борг (якби ви захотіли) через рік після того, як взяли гроші.

Індус востаннє вклонився мені ще нижче, ніж раніш, і відразу тихенько вийшов з кімнати.

Це сталося в одну мить, — він вислизнув тихою, гнучкою кошачою ходою, яка, признаюсь, трохи налякала мене. Як тільки я опам'ятався настільки, що почав думати, я дійшов одного ясного висновку з приводу незрозумілого гостя, який вшанував мене своїм візитом.

Його обличчя, голос і манери під час нашої розмови були такі стримані, що здавалися неприступними найдопитливішому поглядові. Але заглянути під його маску спокійної зовнішності він все-таки дав мені змогу. Не виявив ні найменшої ознаки інтересу запам'ятати що-небудь з того, що я говорив йому, аж доки я не сказав, у який строк дозволяється боржникові зробити перший внесок грошей, взятих ним під заставу. Коли я інформував його про це, він уперше за всю нашу розмову глянув мені прямо в обличчя. З цього я зробив висновок, що він спеціально поставив мені останнє запитання, і в нього був особливий інтерес почути мою відповідь. Чим більше я думав про те, що сталось між нами, тим більше я підозрював, що принесена шкатулка і прохання дати позику були простою формальністю для того, щоб прокласти шлях до останнього запитання, поставленого мені.

Повіривши у правильність такого висновку, я постарався зробити дальший крок і вгадати причини приходу індуса; в цей час мені принесли листа від самого Септімуса Люкера. Він просив у мене пробачення в огидливо раболіпних висловах і запевняв, що може все пояснити, якщо я удостою його особистої зустрічі.

Я ще раз пожертвував своїми професіональними справами для простої цікавості й призначив йому побачення в моїй конторі на другий день.

Містер Люкер був у всіх відношеннях значно нижчий від індуса, — такий вульгарний, такий бридкий, такий раболіпний і нудний, що не варт його й описувати принаймні на цих сторінках. Ось коротко суть того, що він мені сказав.

Напередодні візиту до мене індуса містер Люкер був вшанований відвіданням цього вишуканого джентльмена. Незважаючи на його європейський костюм, містер Люкер відразу ж упізнав у гостеві верховоду трьох індусів, які набридли йому, блукаючи біля його будинку, так що йому довелось порадитися з суддею в цій справі. Зробивши це дивне відкриття, він прийшов до висновку (цілком природно, мушу признатись), що індус обов'язково належить і до зграї тих трьох людей, котрі зав'язали йому очі, заткнули рот і відібрали в нього розписку банкіра. В результаті — він був паралізований від страху, тож твердо вважав, що прийшла його остання година.

Зі свого боку індус зберігав вигляд зовсім незнайомої людини. Він вийняв маленьку скриньку і звернувсь до нього з тим самим проханням, що й до мене. Бажаючи скоріше спекатись його, містер Люкер заявив на його прохання, що грошей у нього нема. Тоді індус попросив назвати людину, до якої було б краще й доцільніше звернутися по позику. Містер Люкер відповів, що в подібних випадках краще й доцільніше звертатись до адвоката, який має добру репутацію. Індус попросив назвати людину з такою репутацією і такої професії, і містер Люкер назвав мене, — з тієї простої причини, що, будучи дуже переляканим, він схопився за перше ж ім'я, яке пригадав.

— З мене піт котився градом, сер, — закінчив цей нещасний чоловік. — Я сам не знав, що говорю. Сподіваюсь, ви не звинувачуватимете мене за це, сер, беручи до уваги, що я був переляканий до смерті.

Я вельми люб'язно вибачив цій людині. Це був найкоротший шлях звільнення від Люкера. Коли він збирався вже йти, я затримав його, щоб запитати ще дещо. Чи не питав індус чогось особливого в ту хвилину, коли виходив від містера Люкера?

Так! Індус запитав містера Люкера, запитав саме те, про що питав і мене, прощаючись, і дістав таку саму відповідь, яку дав йому я.

Що це означало? Пояснення містера Люкера не допомогло мені розв'язати цю проблему. Не допомогла мені й моя кмітливість, до якої я звернувся, у подоланні цих труднощів. Того дня я був запрошений на обід і пішов до себе нагору переодягтись без особливого настрою, зовсім не підозрюючи, що дорога в мою кімнату нагору буде дорогою відкриття.

Розділ III

Найвизначнішою персоною серед гостей, запрошених на обід, був містер Мартует.

Коли він повернувся в Англію кілька місяців тому, громадськість дуже цікавилась цим мандрівником як людиною, котра пройшла через багато небезпечних пригод і врятувалась від них, ніби для того, щоб розповідати про них. Тепер він заявив про свій намір повернутись на стару ниву своїх подвигів і проникнути в області, які все ще лишаються недослідженими. Така надзвичайна байдужість до небезпеки, з якою він готовий зустрітися ще раз, піднесла інтерес, що був трохи підупав, до культу цього героя. Закон шансів був явно проти можливості і на цей раз знову лишитись врятованим. Не щодня вдається нам зустрічатися за обідом з визначною людиною і передбачити, що скоро ви почуєте звістку про її загибель.

Коли чоловіки залишились одні в їдальні, я сидів поблизу містера Мартуета. Чи варто говорити, що всі гості, будучи англійцями, як тільки дами залишили їх, почали розмову про політику.

Щодо цієї загальнонаціональної теми, я один з найменш типових англійців, які коли-небудь жили в світі. Розмови про політику, як правило, здавались мені найбільш нудними і найменш корисними розмовами. Глянувши на містера Мартуета, коли пляшка вперше обійшла навколо столу, я побачив, що й він, очевидно, поділяє мої погляди. Він робив це вельми обережно — з можливою повагою до почуттів свого господаря, — і все ж було видно, що він збирається задрімати. Мені спало на думку розігнати його сон розмовою про Місячний камінь і, якщо це вдасться, подивитися, що він думає про нове ускладнення індуської змови, котре сталося в буденній обстановці моєї контори.

— Якщо я не помиляюсь, містере Мартует, — почав я, — ви були знайомі з покійною леді Веріндер і, здається, цікавились дивними подіями, які закінчились пропажею Місячного каменя?

Видатний мандрівник зробив мені честь, пробудившись від дрімоти й запитавши мене, хто я такий.

Я розповів йому про свої професіональні зв'язки з родиною Гернкаслів, не забувши нагадати і про те дивне становище, яке я займав щодо полковника і його алмаза.

Містер Мартует повернувся на своєму стільці так, що залишив позаду все товариство (і консерваторів, і лібералів) і всю свою увагу сконцентрував на містері Бреффі, звичайному адвокатові з Грейс-Інн-сквера.

— Чи було чути щось про індусів за останній час? — запитав він.

— У мене є всі підстави вважати, що один з них розмовляв учора зі мною в моїй конторі, — відповів я.

Не так легко було здивувати містера Мартуета, але ця моя відповідь цілком уразила його. Я розповів, що сталося з містером Люкером і що сталося зі мною, точно так, як я описав це тут.

— Зрозуміло, що прощальне запитання індуса мало щось на меті, — додав я. — Чому це йому так хотілося знати, в який строк боржник повинен повернути свою позику?

— Чи можливо, щоб ви не зрозуміли причини цього, містере Брефф?

— Мені сором своєї дурості, містере Мартует але я справді не розумію.

Видатному мандрівникові захотілось дослідити до самого дна глибину моєї дурості.

— Дозвольте мені одне запитання, — сказав він. — У якому стані перебуває тепер змова, метою якої є викрадення Місячного каменя?

— Не можу сказати, — відповів я. — Змова індусів для мене — таємниця.

— Змова індусів, містере Брефф, може бути для вас таємницею тільки тому, що ви ніколи не дивились на неї серйозно. Давайте розглянемо її разом з вами з того часу, як ви написали духівницю полковника Гернкасла, і до тієї хвилини, коли індус прийшов до вас у контору. У вашому становищі сімейного юриста може бути вельми важливим, щоб ви могли, якщо буде потрібно для інтересів міс Веріндер, мати ясне розуміння всієї справи. Виходячи з цього, скажіть мені, що вам цікавіше — підійти поступово до розуміння рушійних причин індусів, чи ви хочете, щоб я позбавив вас клопоту самостійного аналізу і відразу сказав, що я сам думаю?

Не варт говорити про те, що я цілком оцінив практичний сенс першої з двох пропозицій і вибрав саме її.

— Дуже добре, — сказав містер Мартует. — Розглянемо передусім вік трьох індусів. Можу поручитися, що всі вони ніби одних років, — вирішіть самі, чи не здався вам індус, котрий відвідав вас, у самому розквіті життя? Ви гадаєте, йому нема й сорока років? Я теж так думаю. Припустимо, що йому нема ще й сорока років. Тепер поверніться до того часу, коли полковник Гернкасл приїхав в Англію і коли ви були втягнуті в план, придуманий ним для збереження свого життя. Я не хочу, щоб ви лічили роки. Я тільки хочу сказати, цілком зрозуміло, що теперішні індуси, за своїм віком, повинні бути наступниками тих трьох індусів (майте на увазі, містере Брефф, усі вони були брамінами найвищої касти, коли залишили батьківщину), які поїхали слідом за полковником сюди. Дуже добре. Наші теперішні індуси прийшли на зміну тим, що були тут раніше. Коли б мова йшла тільки про це, справа не являла б такого інтересу. Але вони зробили більше. Вони замінили собою ту організацію, яку їх попередники створили в цій країні. Не бійтеся! Ця організація, я не сумніваюсь, як на наше розуміння, — пуста справа. Я б сказав, що в основному вони могли розпоряджатись певною сумою грошей; коли їм це було потрібно, могли забезпечити собі послуги англійців того підозрілого гатунку, які марнують загадкове життя в кварталах Лондона, де живуть іноземці; нарешті, могли спиратися на співчуття тих небагатьох із своїх співвітчизників, які так чи інакше працюють у цьому великому місті. Як бачите, нічого страшного. Але про це варт знати, тому що, можливо, нам доведеться пізніше звернутись до цієї скромної невеликої організації індусів. Зробивши таке пояснення, задам вам запитання і сподіваюсь, що ваша досвідченість відповість мені. Яка подія дала індусам першу можливість захопити алмаз?

Я зрозумів натяк на мою досвідченість.

— Першу можливість, — відповів я, — надала їм смерть полковника Гернкасла. Я думаю, що їм стало відомо про його смерть, звичайно.

— Авжеж. І його смерть, як ви кажете, дала їм першу можливість. До того Місячний камінь зберігався у банкіра. Ви надали законної форми духівниці полковника, який залишив дорогоцінний камінь своїй племінниці; духівниця була стверджена звичайним шляхом. Як юрист, ви легко здогадались, що саме індуси могли (за порадою англійців) зробити після цього?

— Зняти копію з духівниці в Доктор-Коммонс! — сказав я.

— Саме так. Той чи інший з тих підозрілих англійців, про яких я згадував, дістав їм копію того, що ви написали. З копії вони дізнались, що Місячний камінь був відписаний дочці леді Веріндер і що містер Блек-старший або людина, призначена ним, повинна була віддати його їй в руки. Погодьтесь, що необхідну інформацію про таких людей, як леді Веріндер і містер Блек, зовсім легко здобути. Єдина трудність для індусів полягала в тому, щоб вирішити, коли їм зробити спробу викрасти алмаз: чи під час переміщення його з банку, чи пізніше, почекавши, коли його перевезуть в Йоркшір, у дім леді Веріндер. Другий шлях, очевидно, був менш небезпечним шляхом — і ось вам пояснення появи у Фрізінголлі індусів, переодягнених фокусниками. Можна не говорити про те, що в Лондоні в їхньому розпорядженні була організація, яка тримала їх у курсі всіх подій. Двоє могли зробити це: один мав стежити за тим, хто йде в банк з будинку містера Блека, а другий, мабуть, почастував пивом слуг містера Френкліна Блека і дізнався від них про домашні справи. Таким найпростішим способом вони довідались, що містер Френклін Блек ходив у банк і був єдиною людиною в домі, яка мала намір відвідати леді Веріндер. Що насправді було після цього, ви пам'ятаєте, без сумніву, так само добре, як і я.

Я згадав, що Френклін Блек помітив, як за ним хтось стежив на вулиці, в результаті цього він прискорив час свого прибуття в Йоркшір на кілька годин, — і як (завдяки чудовій пораді старого Беттереджа) віддав алмаз у фрізінголлський банк раніше, ніж індуси сподівались побачити його в Йоркшірі. Отож досі все цілком ясно. Але, зважаючи на те, що індуси не знали про вжиті заходи обережності, як могло статися, що вони не зробили жодної спроби вторгнутись у дім леді Веріндер (де мав бути, на їхню думку, алмаз) за той проміжок часу, який минув з дня приїзду Френкліна Блека до дня народження Речел?

Запропонувавши цю загадку містерові Мартуету, я вважав за потрібне додати, що чув про хлопчика, про чорнило і про все інше і що пояснення, яке грунтується на теорії ясновидіння, було непереконливе для мене.

— Для мене також, — підтримав містер Мартует. — Ясновидіння у даному разі — просто прояв романтичної сторони індуського характеру. Для таких людей було б оживленням і підохоченням — зовсім незбагненним, даруйте, для розуміння англійця — оточити їх нудне і небезпечне доручення в цій країні певним ореолом чудесного й надприродного. Їхній хлопчик, безперечно, — суб'єкт, який піддається гіпнотичному впливу, і під цим впливом він, зрозуміло, відгукувався на те, що відчувала людина, котра гіпнотизувала його. Я вивчав теорію ясновидіння, і мені не вдалося встановити, щоб практично її прояви заходили далі цього пункту. Індуси розвідують цю справу іншим шляхом; вони вважають свого хлопчика здатним бачити предмети, незримі для їхніх власних очей, і, повторюю, в цьому чуді вони знаходять джерело нового інтересу для досягнення мети, яка єднає їх. Я тільки згадую про це як про цікаву рису людського характеру, зовсім нову для вас. При розшуках, якими тепер займаємось ми з вами, нам зараз нема ніякого діла до ясновидіння, месмеризму і всього іншого, в що важко повірити практичній людині. Моя мета простежити змову індусів крок за кроком і зробити висновок раціональними засобами, дошукуючись природних причин. Чи задовольнив я вже хоч трохи вашу цікавість?

— У цьому нема сумніву, містере Мартует! Але я нетерпляче жду раціонального пояснення тієї загадки, яку я мав честь щойно викласти.

Містер Мартует посміхнувся:

— З такою загадкою найлегше мати справу, — сказав він. — Дозвольте мені для початку визнати, що ваше пояснення справи було абсолютно правильним. Індуси, безсумнівно, не знали, де саме подів містер Френклін Блек алмаз, бо вони зробили свою першу помилку в перший же вечір приїзду містера Блека до його тітки.

— Першу помилку? — повторив я.

— Звичайно! Їхня помилка полягала в тому, що їх застав на терасі ввечері Габріель Беттередж. Однак вони самі помітили свою помилку, — бо, як ви сказали, маючи багато часу в своєму розпорядженні, вони не підходили до будинку кілька тижнів після цього.

— Але чому, містере Мартует? Ось що я хотів би знати! Чому?

— Тому, що жоден індус, містере Брефф, не ризикуватиме без потреби. З пункту, написаного вами в духівниці полковника Гернкасла, їм стало відомо (чи не правда?), що Місячний камінь переходить у повну власність міс Веріндер у день її народження. Дуже добре. Скажіть мені, як розумніше можуть вчинити люди в їхньому становищі? Зробити спробу викрасти алмаз, поки він був під контролем містера Френкліна Блека, коли стало ясно, що він щось підозрює і може перехитрувати їх? Чи почекати, поки алмаз надійде в розпорядження молодої дівчини, яка з невинною радістю носитиме цю прекрасну річ при кожній нагоді? Можливо, вам потрібне підтвердження того, що мої докази правильні? Хай цим підтвердженням для вас буде поведінка індусів. Вони з'явились біля будинку, переждавши всі ці тижні, в день народження міс Веріндер; і вони були нагороджені за своє терпіння, побачивши Місячний камінь на грудях міс Веріндер! Коли пізніше в цей вечір я почув історію полковника й алмаза, я був так упевнений, що містер Френклін Блек підпадає винятковому ризикові (вони обов'язково напали б на нього, коли б йому довелося їхати назад до леді Веріндер одному, а не в товаристві інших людей); і був так сильно переконаний в ще більшій небезпеці для міс Веріндер, що порадив підтримати план полковника і знищити значення каменя, розбивши його на окремі камінці. Його незвичайне зникнення в ту ніч, яке зробило мою пораду непотрібною, а також звело нанівець індуську змову, і дальші дії індусів, припинені на другий день у зв'язку з тим, що індусів посадовили в тюрму як шахраїв і бродяг, — відомо вам так само добре, як і мені. Тут кінчається перша дія змови. Перш ніж ми перейдемо до другої, чи не можу я запитати, наскільки задовільно для практичної людини я пояснив вашу загадку?

Не можна заперечувати, що він чудово пояснив важке для мене питання, — бо прекрасно знав характер індусів і йому не треба було думати, як мені, про сотні інших духівниць після смерті полковника Гернкасла!

— Отже, все гаразд, — підвів підсумки містер Мартует. — Першу можливість захопити алмаз індуси втратили того дня, коли їх посадовили у фрізінголлську тюрму. Коли ж випала їм друга можливість? Друга можливість була для них, як я можу довести, коли вони ще сиділи в тюрмі.

Перш ніж продовжувати свою розповідь, він дістав записник і розгорнув його на спеціальній сторінці.

— Я в ті дні залишався із своїми друзями у Фрізінголлі, — продовжував він. — За день чи за два до того, як індусів звільнили (здається, це було в понеділок), до мене прийшов комендант тюрми з листом. Якась місіс Маканн, у якої вони наймали квартиру, принесла цього листа в тюрму для передачі індусам; а самій місіс Маканн цей лист всунув у двері вранці листоноша. Тюремні власті помітили, що на листі був ламбетський штемпель і що адреса, хоч і написана правильною англійською мовою, якось не відповідала прийнятому у нас звичаю адресувати листи. Розпечатавши конверт, вони побачили, що текст був цілком написаний іноземною мовою — мовою хінді, як вони цілком правильно подумали. До мене прийшли, певна річ, для того, щоб я зробив їм переклад. Я записав у своєму записнику копію оригіналу і свій переклад, — ось вони до ваших послуг.

Він подав мені розгорнутий записничок. Першою була скопійована адреса. Вона була написана суцільною фразою без жодних розділових знаків: «Трьом індусам які проживають у дами на ім'я Маканн у Фрізінголлі в Йоркшірі». Потім був переписаний індуський текст, а англійський переклад був наприкінці, зроблений такими дивними словами:

«Іменем правителя Ночі, який сидить на Антилопі, руки якого обіймають чотири кутки землі!

Брати, поверніть ваші обличчя на південь, приходьте до мене на вулицю, на якій багато шуму і яка спускається до берега річки!

Причина цьому та:

Мої власні очі бачили його».

Лист ось так і закінчувався; не було ні числа, ні підпису. Я віддав книжечку містерові Мартуету і признався, що цей цікавий зразок індуської кореспонденції поставив мене в безвихідь.

— Я можу вам пояснити перше речення, — сказав містер Мартует, — а поведінка індусів пояснить вам решту слів. Бог Місяця в індуській міфології зображується чотирируким божеством, що сидить на антилопі, а один з його титулів — правитель Ночі. Тут є щось підозріло схоже на прихований зв'язок з Місячним каменем. Тепер давайте глянемо, що робили індуси, коли тюремні власті вручили їм лист. Того ж дня, як їх звільнили, вони відразу поспішили на залізничну станцію й зайняли місця в першому ж поїзді, який відходив у Лондон. Ми всі у Фрізінголлі жалкували, що за дальшими вчинками індусів не було встановлено таємного нагляду. Але після того, як леді Веріндер відпустила сищика і припинила дальше слідство про пропажу алмаза, ніхто вже нічого не міг зробити в цій справі. Індусам було дано можливість їхати в Лондон, і вони поїхали в Лондон. Що потім ви чули про них містер Брефф?

— Вони почали набридати містерові Люкеру, — відповів я, — тиняючись без діла коло його будинку в Ламбеті.

— Ви читали про те, що містер Люкер звернувся до судді?

— Так.

— У своїй заяві, як ви пам'ятаєте, він згадує про іноземця, котрий служив у нього і якого він щойно звільнив, підозрюючи його у спробах вчинити крадіжку; він також думав, що цей іноземець діє заодно з індусами, які набридали йому. Висновок, містере Брефф, на диво ясний — і про те, хто написав лист, такий незрозумілий вам, і про те, яку східну коштовність цей іноземець хотів украсти в містера Люкера.

Висновок (як я сам поспішив признатися) був вельми ясний, щоб його пояснювати. Я ніколи не сумнівався, що Місячний камінь потрапив до рук містера Люкера саме в той проміжок часу, про який говорив містер Мартует. У мене було тільки єдине питання: як могли індуси довідатись про не? Питання це (найважче в даному разі, як я думаю) тепер розв'язане, як і решта питань. Хоч я і стряпчий, але відчув, що містер Мартует проведе мене з зав'язаними очима останніми поворотами лабіринта, яким він вів мене досі. Я зробив йому комплімент сказавши це, і він люб'язно це прийняв.

— Дайте й мені, в свою чергу, певну інформацію, перш ніж продовжувати, — попросив він. — Хтось мав відвезти Місячний камінь з Йоркшіра в Лондон, і хтось одержав за нього гроші, інакше він не був би в руках містера Люкера. Чи відомо вам, хто це зробив?

— Ще ні.

— Була якась історійка (чи не так?) з містером Годфрі Еблуайтом. Мені сказали, що він — знаменитий філантроп, а це вже прямо говорить проти нього.

Я щиро погодився з містером Мартуетом. Водночас я відчув себе зобов'язаним повідомити його (даремно писати тут, що я не назвав ім'я міс Веріндер), що містер Годфрі Еблуайт виправдався від будь-якої підозри на підставі показань такої особи, за правдивість якої я безсумнівно можу поручитись.

— От і добре, — спокійно промовив містер Мартует, — залишимо це доти, поки справа не з'ясується. А поки що, містере Брефф, ми повинні знову повернутись до індусів. Поїздка їхня у Лондон просто закінчилась тим, що вони стали жертвою другої невдачі. Втрату другої можливості вкрасти алмаз слід, на мою думку, приписати хитрості й передбачливості містера Люкера, який недаремно стільки років належить до верхівки тих, що займаються цим старим ремеслом — лихварством! Спішно звільнивши службовця з своєї контори, він позбавив індусів допомоги, яку їхній спільник міг би подати, впустивши їх у дім. Спішно перенісши Місячний камінь до свого банкіра, він цим збив з пантелику змовників, перш ніж вони змогли виробити новий план пограбування його. Як здогадались індуси, в останньому випадку, про те, що він зробив, і як вони встигли захопити розписку банкіра — події, вельми свіжі для того, щоб про них багато говорити. Досить сказати, що індуси дізналися, що Місячний камінь вислизнув від них і був відданий (під загальною назвою коштовної речі) на збереження банкірові. Яку ж, містере Брефф, третю можливість передбачають вони, і коли вона настане?

Як тільки запитання злетіло з його вуст, я здогадався, нарешті, чого індус приходив до мене вчора.

— Бачу! — вигукнув я. — Індуси впевнені, як і ми впевнені, що Місячний камінь під заставою, і вони хочуть точно знати найраніший строк викупу його — бо саме тоді алмаз і буде взятий з сейфа банкіра!

— Я говорив вам, містере Брефф, що ви додумаєтесь самі, якщо тільки вам дати можливість для цього. Через рік після того, як Місячний камінь було здано під заставу, індуси чекатимуть третій шанс вкрасти його. Містер Люкер сам сказав їм, скільки треба чекати, і ви своїм шановним авторитетом підтвердили, що містер Люкер говорив правду. Коли приблизно, на вашу думку, алмаз було передано в руки позикодавця?

— Наприкінці червня, — відповів я, — наскільки пригадую.

— А тепер тисяча вісімсот сорок восьмий рік. Дуже добре. Якщо невідома людина, котра віддала під заставу Місячний камінь, може викупити його через рік, алмаз буде в руках цієї людини знову наприкінці червня сорок дев'ятого року. Я буду за тисячі миль від Англії і англійських новин. Та, либонь, вам варт було б записати число і постаратися бути в Лондоні в цей час?

— Ви думаєте, що станеться щось серйозне? — запитав я.

— Я думаю, — відповів він, — що буду в більшій безпеці між найлютішими фанатиками Центральної Азії, ніж я був би, переступивши поріг дверей банку з Місячним каменем у кишені. Індуси двічі зазнали невдачі, містере Брефф. І я твердо вірю, що втретє вони не зазнають невдачі.

Це були його останні слова на цю тему. Подали каву; гості підвелись і розійшлися по кімнатах, а ми піднялись нагору до дам.

Я записав число, і, либонь, непогано буде закінчити свою розповідь, повторивши цю замітку тут:

Червень тисяча вісімсот сорок дев'ятого року. Ждати новин про індусів наприкінці цього місяця.

Зробивши це, я передаю перо, на яке не маю права далі претендувати, тому, хто повинен писати після мене.

Розділ I

Весною тисяча вісімсот сорок дев'ятого року я мандрував на Сході, змінивши свої дорожні плани, складені кілька місяців тому й передані моєму юристу і моєму банкіру в Лондоні.

Через цю зміну мені довелось послати мого слугу за листами й векселями до англійського консула в одному з міст, яке вже не значилося в моїх нових планах мандрувань. Слуга мав приєднатись до мене знову в призначений час і в призначеному місці. Але непередбачений випадок, в якому він не був винен, затримав його в дорозі. Цілий тиждень я й мої люди ждали, розташувавшись табором там, де починалась пустеля. Нарешті перед моєю палаткою появився зниклий слуга з грішми й листами.

— Боюсь, що привіз вам нехороші новини, сер, — сказав він, показуючи на один з листів з жалобною рамкою, адреса на якому була написана рукою містера Бреффа.

У подібних випадках я не знаю нічого нестерпнішого, ніж невідомість. Першим листом, який я розпечатав, був лист з жалобною рамкою.

Лист повідомив мене, що мій батько помер, а я став спадкоємцем його величезного багатства. Спадщина, яка переходила в мої руки, принесла з собою й відповідальність, містер Брефф благав мене негайно повернутися в Англію.

На світанку другого дня я уже був на шляху до моєї батьківщини.

Портрет мій, описаний старим другом Беттереджем у той час, коли я виїжджав з Англії, був (мені здається) трохи перебільшеним. Беттередж по-своєму химерно й серйозно тлумачив сатиричні зауваження своєї панночки про моє закордонне виховання й переконав сам себе, що справді бачив ті французькі, німецькі й італійські сторони мого характеру, з яких завжди підсміювалась моя весела кузина і які існували тільки в уяві нашого доброго Беттереджа. Але, за винятком цієї хиби, мушу признатися, що він написав чисту правду. Я справді був вражений в саме серце ставленням Речел і залишив Англію при першому ж гострому стражданні, заподіяному мені найгіршими розчаруваннями.

Я виїхав за кордон, вирішивши, що зміна місця і моя відсутність допоможуть мені забути її. Я переконаний, що людина, яка в подібних випадках не вірить у благотворну дію зміни місця й розлуки, невірно уявляє собі людську природу. Зміна місця й розлука відвертають увагу від виключного споглядання свого горя. Я ніколи не забував про це, але муки спогадів потроху втрачали свою гіркоту в міру того, як час, віддаль і новизна дедалі більше ставали між Речел і мною.

З другого боку, під час мого повернення на батьківщину дія цих ліків, які так добре допомагали мені, почала так само слабнути. Чим більше я наближався до країни, де вона жила, і до можливості побачити її знову, тим більше непереборною ставала її влада наді мною. Коли я залишав Англію, її ім'я було останнім словом, яке злетіло з моїх вуст. Повернувшись в Англію, я передусім спитав про неї, коли ми зустрілися з містером Бреффом.

Мені розповіли, звичайно, про все, що сталось під час моєї відсутності, — інакше кажучи, про все, що було тут написано як продовження розповіді містера Беттереджа, за винятком тільки однієї обставини. Містер Брефф у той час не вважав можливим повідомити мене про причини, що спонукали Речел і Годфрі Еблуайта розірвати свої заручини. Я не турбував його незручними запитаннями на цю делікатну тему. Великим полегшенням для мене було дізнатись після ревнивого розчарування, викликаного в мені повідомленням про намір Речел стати дружиною Годфрі, що, подумавши, вона переконалася в поспішності свого вчинку і взяла назад своє слово.

Вислухавши розповідь про минуле, я почав розпитувати (все про Речел!) про сучасне. Під чиєю опікою вона перебуває, залишивши домівку містера Бреффа, і де вона живе тепер?

Вона жила під опікою вдови, сестри покійного сера Джона Веріндера, місіс Меррідью, яку виконавці духівниці її матері просили бути опікункою і яка погодилась прийняти цю пропозицію. Мені сказали, що вони прекрасно зжились і тепер влаштувались на сезон у будинку місіс Меррідью на Портлендській площі.

Через півгодини після того, як я одержав цю інформацію, я відправився на Портлендську площу, — не маючи мужності признатися в цьому містерові Бреффу!

Слуга, який відчинив двері, не був упевнений, чи дома міс Веріндер. Я послав його нагору з моєю візитною карточкою, щоб швидше з'ясувати це питання. Слуга повернувся з кам'яним обличчям і повідомив мене, що міс Веріндер нема вдома.

Я міг підозрювати в навмисній відмові побачитися зі мною будь-кого. Але неможливо було підозрювати в цьому Речел. Я сказав, що прийду знову о шостій годині вечора.

О шостій годині вечора мені вдруге сказали, що міс Веріндер немає вдома. Чи не доручила вона щось передати мені? Ніякого доручення не було передано. Хіба міс Веріндер не одержала мою карточку? Прошу пробачення, міс Веріндер її одержала.

Висновок був досить ясний: Речел відмовилась бачити мене.

Із свого боку, я не хотів, щоб до мене так ставились, не зробивши спроби дізнатися хоч би про причину цього. Я послав свою карточку місіс Меррідью і просив її призначити мені побачення в будь-який зручний для неї час.

Місіс Меррідью відразу ж прийняла мене. Запросили мене в затишну маленьку вітальню, і я опинився перед приємною маленькою, вже літньою дамою. Вона була така добра, що висловила мені своє співчуття і деяке здивування. Водночас, однак, вона не могла ні пояснити мені поведінку Речел, ні умовити її, бо ця справа стосувалась її особистих почуттів. Усе це було сказано кілька разів із ввічливим терпінням; і це було все, чого я досяг, звернувшись до місіс Меррідью.

Моєю останньою спробою було написати Речел. Мій слуга відніс їй на другий день листа з суворим наказом дочекатись відповіді.

Відповідь було принесено — буквально одне речення:

«Міс Веріндер відмовляється вступати в листування з містером Френкліном Блеком».

Хоч як я кохав її, мене глибоко образила така відповідь. Містер Брефф, який зайшов до мене поговорити у справах, застав мене ще приголомшеним пережитим. Я відразу ж відкинув усі справи й відверто розповів йому про все. Та він не зміг, як і місіс Меррідью, дати задовільного пояснення. Я запитав його: можливо, якийсь наклеп дійшов до Речел? Містер Брефф не знав нічого про будь-який наклеп на мене. Може, вона говорила що-небудь про мене, коли мешкала в домі містера Бреффа? Ніколи. Можливо, вона хоч запитувала під час моєї довгої відсутності, живий я чи помер? Про це вона ніколи не питала.

Я вийняв із свого записника лист бідної леді Веріндер з Фрізінголла, написаний в день мого від'їзду з її йоркширського маєтку. Я звернув увагу містера Бреффа на дві фрази в цьому листі:

«Цінна допомога, яку ви подали слідству в розшуках зниклого алмаза, все ще здається непростимою образою для Речел в її нинішньому пригніченому стані. Діючи в цій справі наосліп, ви посилили її тривогу, бо своїми свідченнями, самі того не бажаючи, помагали розкриттю її таємниці».

— Можливо, — запитав я, — що почуття до мене, описані тут, і тепер не змінились?

Містер Брефф був справді засмучений.

— Якщо ви наполягаєте на відповіді, — сказав він, — признаюсь, що я не можу інакше пояснити її поведінки.

Я подзвонив і наказав своєму слузі запакувати мої речі і послати за розкладом поїздів. Містер Брефф запитав здивовано, що я збираюсь робити.

— Я їду в Йоркшір, — відповів я, — найближчим поїздом.

— Чи можу запитати, з якою метою?

— Містере Брефф, допомога, яку я з найкращим наміром подав під час розшуків її алмаза, була непростимою образою для Речел майже рік тому і залишається непростимою образою досі. Я не хочу бути в подібному становищі. Я вирішив відкрити секрет, чому вона нічого не сказала матері і чим викликана її неприязнь до мене. Якщо час, зусилля і гроші зможуть зробити це, я знайду злодія, який вкрав Місячний камінь!

Містер Брефф пробував заперечувати, умовляв мене послухатися здорового глузду, — коротше кажучи, хотів виконати свій обов'язок переді мною. Та я залишився глухим до всіх його переконань. Ніякі в світі докази не похитнули б у цю хвилину моєї рішучості.

— Я буду знову продовжувати слідство — з того самого місця, на якому зупинився, — заявив я, — і вестиму його крок за кроком доти, аж поки дійду до теперішнього часу. В ланцюгу свідчень дечого не вистачає; в тому стані, в якому я залишив справу, це може доповнити Габріель Беттередж. І я їду до Габріеля Беттереджа!

Того ж вечора, перед заходом сонця, я знову стояв на так добре знайомій мені терасі спокійного старого сільського будинку. Першою людиною, яку я зустрів, був садівник. Годину тому він залишив Беттереджа в його улюбленому куточку на задньому дворі, де той сидів і грівся на сонці. Я добре знав цей куточок і сказав, що сам піду і знайду його.

Я пішов знайомими доріжками й заглянув у відчинену хвіртку на подвір'я.

Ось він — милий старий друг щасливих днів, які ніколи вже не вернуться; ось він — у давньому своєму куточку, в давньому плетеному кріслі, з люлькою в зубах, із своїм «Робінзоном Крузо» на колінах і зі своїми двома друзями-собаками, які дрімали біля його ніг. Я стояв так, що останнє скісне проміння сонця кидало поперед мене довгу тінь. Чи собаки побачили мою тінь, чи їх тонкий нюх відчув моє наближення, вони, загарчавши, піднялися. Здригнувшись, у свою чергу, старий одним окриком примусив їх замовкнути, а потім, прикривши свої старечі очі рукою, допитливо подивився на людину, яка стояла в хвіртці.

Очі мої наповнились сльозами. Я мусив почекати хвилину, перш ніж наважився заговорити з ним.

Розділ II

— Беттередж, — промовив я нарешті, вказуючи на добре знайому книгу, що лежала у нього на колінах, — чи повідомив вас «Робінзон Крузо» в цей вечір про можливість побачити Френкліна Блека?

— Їй-богу, містере Френклін, — вигукнув старий, — саме це й зробив «Робінзон Крузо»!

Він з моєю допомогою звівся на ноги і з хвилину постояв, дивлячись то на «Робінзона Крузо», то на мене, ніби не був упевнений, хто ж із нас двох здивував його більше. Присуд випав на користь книжки. Держачи в обох руках розгорнуту книжку, він дивився на цей чудовий томик з невимовним почуттям — ніби сподівався, що сам Робінзон Крузо зійде з цих сторінок і ощасливить нас особистим побаченням.

— Ось те місце, яке я читав, містере Френклін! — промовив він, як тільки до нього повернулась здатність говорити, — щоб я так хліб їв, сер, ось те місце, яке я читав перед вашим приходом! Сторінка сто п'ятдесят шоста: «Я стояв, як громом прибитий, або ніби побачив примару». Якщо це не означає: «Чекайте несподіваної появи містера Френкліна Блека», то англійська мова нічого не варта! — сказав Беттередж, із шумом загорнувши книжку і звільнивши нарешті руку, щоб потиснути мою простягнуту йому правицю.

Я думав — цілком природно за таких обставин, — що він засипле мене запитаннями. Але ні, головне місце в душі старого слуги зайняло почуття гостинності, коли член родини прибув (байдуже як!) гостем у дім.

— Будь ласка, містере Френклін, — сказав він, відчиняючи переді мною двері зі своїм особливим старомодним поклоном. — Я запитаю пізніше, що привело вас сюди, а спочатку повинен влаштувати вас якнайзручніше. Тут стались сумні зміни після вашого від'їзду. Будинок замкнутий, слуги відіслані. Але це не так важливо! Я сам приготую вам обід, дружина садівника постелить вам, а якщо в льоху збереглась пляшка нашого знаменитого латурського кларету, ви ним прополощете собі горло, містере Френклін. Прошу заходити! — сказав бідний старик, мужньо відстоюючи честь покинутого дому і приймаючи мене з гостинністю і ввічливою повагою давніх часів.

Я не хотів розчаровувати його. Але цей будинок належав тепер Речел. Чи міг я їсти або спати в ньому після того, що сталося в Лондоні? Найпростіше почуття поваги до самого себе забороняло — рішуче забороняло мені — переступати поріг цього будинку.

Я взяв Беттереджа під руку й повів його в сад. Що поробиш! Я змушений був розповісти йому нею правду. Його відданість Речел і прихильність до мене за даних обставин привели його в безвихідь і засмутили. Він висловив свою думку із звичайною прямотою і властивою йому найпозитивнішою в світі філософією, яку я тільки знаю, — філософією беттереджської школи.

— Міс Речел має свої вади, — я цього ніколи не заперечував, — почав він. — І зарозумілість, що іноді трапляється, — одна з них. Вона постаралася взяти гору над вами, і ви стерпіли це. Боже мій, містере Френклін, невже ви досі так мало знаєтесь у жінках? Чи ви коли-небудь чули від мене про покійну місіс Беттередж?

Я дуже часто чув від нього про покійну місіс Беттередж, — він незмінно згадував її, як приклад слабості і порочності чудової статі. В такому вигляді виставив він її й тепер.

— Дуже добре, містере Френклін. Тепер вислухайте мене. Кожна жінка мас свої власні примхи. Покійна місіс Беттередж починала гарячитись, як тільки мені доводилось відмовити їй в тому, що їй було до серця. Коли я в таких випадках приходив після роботи додому, будьте певні, моя дружина вже кричала мені з кухні, що після такого брутального ставлення до неї з мого боку в неї невистачає сил приготувати мені обід. Я терпів це деякий час — так, як ви тепер терпите примхи міс Речел. Але, нарешті, терпіння моє увірвалось. Я пішов на кухню і взяв місіс Беттередж — розумієте, по-дружньому — на руки і відніс її одним махом у найкращу кімнату, де вона звичайно приймала гостей.

«Ось твоє справжнє місце, моя дорога», — сказав я і знову повернувся на кухню. Там я замкнувся, зняв свій сюртук, закачав рукави і зготував собі обід. Коли все було готове, я подав його, як сам хотів, і пообідав з задоволенням. Потім викурив люльку, випив трохи грогу, а після цього навів лад на столі, помив каструлі, почистив ножі й виделки, прибрав усе й підмів черінь. Коли все було до блиску чистим, я відчинив двері і пустив на кухню місіс Беттередж. «Я пообідав, моя мила, — сказав я, — і сподіваюсь, ти знайдеш кухню в найкращому вигляді». Поки ця жінка жила, містере Френклін, мені ніколи вже не доводилось самому готувати обід! Звідси мораль: ви стерпіли примху міс Речел у Лондоні, не робіть цього в Йоркшірі. Прошу до господи!

Що можна було відповісти на це? Я тільки міг запевнити мого милого друга, що навіть його здатність переконувати пропала марно в даному разі.

— Вечір чудовий, — сказав я. — Пройдуся пішки до Фрізінголла і зупинюсь у готелі, а ви приходьте завтра ранком до мене, і поснідаємо разом. Я маю дещо сказати вам.

Беттередж із серйозним виглядом похитав головою.

— Я вельми жалкую, — сказав він. — Сподіваюсь почути, містере Френклін, що між вами і міс Речел усе йде знову добре і приємно. Якщо ви повинні вчинити по-своєму, сер, — продовжував він після хвилинного роздуму, — то вам нема ніякої потреби йти ночувати у Фрізінголл. Переночувати можна значно ближче: всього за дві милі звідси готерстонська ферма. Проти цього ви нічого не можете заперечити ім'ям Речел, — хитро додав дідуган. — Готерстон живе, містере Френклін, на своїй власній землі.

Я згадав це місце, як тільки Беттередж назвав його. Ферма стояла серед долини, на березі найкрасивішого струмка в цій частині Йоркшіра; фермер мав окрему спальню й вітальню, яку він бувало здавав художникам, рибалкам і туристам. Приємнішого житла на час мого перебування в цих місцях я не міг би знайти.

— Кімнати вільні? — запитав я.

— Ще вчора сама місіс Готерстон просила мене, сер, рекомендувати її кімнати.

— Я найму їх, Беттередж, з великим задоволенням.

Ми знову повернулись на подвір'я, де я залишив свій дорожній мішок. Узявши мішок на палицю й піднявши його на плече, Беттередж, здавалося, знову віддався тому подиву, який викликав у нього мій несподіваний приїзд у ту хвилину, коли він дрімав у своєму солом'яному кріслі. Він недовірливо глянув на будинок, а потім повернувся і ще недовірливіше подивився на мене.

— Багато я прожив на світі, — сказав цей найкращий і наймиліший зі старих слуг, — але ніколи не сподівався, що доведеться мені побачити щось подібне. Ось стоїть будинок, і тут же стоїть містер Френклін Блек і, хай мене грім поб'є, він повертається спиною до цієї домівки і йде ночувати в чужу квартиру!

Він пішов уперед, невдоволено хитаючи головою, і щось бурчав.

— Залишається трапитись іще тільки одному чуду, — сказав він мені через плече, — якщо ви, містере Френклін, здумаєте заплатити мені сім шілінгів і шість пенсів, які ви позичили в мене в дитинстві.

Цей саркастичний випад привів його у кращий настрій. Ми пройшли повз будиночок і вийшли з хвіртки. Як тільки ступили на нейтральну землю, обов'язки гостинності (за кодексом моралі Беттереджа) припинились і набрали чинності привілеї цікавості.

Він трохи зупинився, щоб я міг порівнятися з ним.

— Чудовий вечір для прогулянки, містере Френклін, — сказав він, ніби ми щойно зустрілися з ним. — Припустимо, що ви йдете у Фрізінголлський готель, сер...

— Ну?

— Тоді я мав би честь снідати у вас завтра вранці.

— Замість цього приходьте до мене снідати на готерстонську ферму.

— Вельми зобов'язаний вам, містере Френклін, за вашу ласку. Але я мрію, власне кажучи, не про сніданок. Здається, ви сказали, що хочете щось розповісти мені? Якщо це не секрет, сер, — промовив Беттередж, залишивши обхідні дороги і ставши на пряму, — я згораю від нетерпіння дізнатися, що привело вас сюди так несподівано?

— А що привело мене сюди минулого разу? — запитав я.

— Місячний камінь, містере Френклін. Але що привело вас сюди зараз, сер?

— Знову Місячний камінь, Беттередж.

Старий раптом зупинився і подивився на мене, ніби не вірив своїм вухам.

— Якщо це не жарт, сер, — сказав він, — боюсь, що я трохи подурнів на старості літ. Я не розумію його.

— Це не жарт, — відповів я. — Я приїхав сюди знову почати слідство, яке було перервано під час мого від'їзду з Англії. Я приїхав сюди зробити те, чого ніхто ще не зробив, — дізнатися, хто вкрав алмаз.

— Облиште ви цей алмаз, містере Френклін! Послухайте моєї поради і киньте ви цей алмаз! Клята індійська штучка збивала з праведного шляху кожного, хто до неї наближався. Не витрачайте ваших грошей і ваших сил у прекрасну весну вашого життя, сер, займаючись Місячним каменем. Як можете ви (прошу пробачення) сподіватись на успіх, коли сам сищик Кафф заплутався в цій справі? Сищик Кафф, — повторив Беттередж, суворо погрожуючи пальцем, — найвидатніший сищик в Англії!

— Ніщо не змінить мого рішення, мій старий друже. Навіть детектив Кафф не переконає мене. Між іншим, рано чи пізно я повинен поговорити з ним. Ви що-небудь чули про нього за останній час?

— Кафф не допоможе вам, містере Френклін.

— Чому?

— Після вашого від'їзду, сер, в поліцейських колах сталась подія. Знаменитий Кафф подав у відставку. В нього є невеличкий коттедж у Доркінгу, і він геть захопився розведенням троянд. Він сам написав мені про це, містере Френклін. Він виростив білу мохову троянду, не прищеплюючи до дикої троянди. І сподівається, що містер Бегбі, наш садівник, приїде в Доркінг і визнає себе остаточно переможеним.

— Це ще нічого не значить, — відповів я. — Обійдуся і без допомоги сержанта Каффа. А для початку я повинен у всьому довіритись вам.

Мабуть, я щось сказав не зовсім обережно. В усякому разі, щось у моїй відповіді, здається, образило Беттереджа.

— Ви б могли довіритись кому-небудь і гіршому за мене, можу вам сказати, містере Френклін, — сказав він хитрувато.

Тон, яким він зробив це зауваження, і деяка розгубленість у його манерах підказали мені, що він має якусь інформацію, якої не наважиться мені повідомити.

— Я думаю, ви допоможете мені, — сказав я, — зібравши докупи окремі фрагменти слідства, які залишив після себе сищик Кафф. Я знаю, що ви можете це зробити. А що ви можете зробити крім цього?

— Чого ж ви ще хочете від мене, сер? — запитав Беттередж із виглядом крайньої покірливості.

— Я жду від вас більшого, судячи з того, що ви зараз сказали.

— Пусті хвастощі, містере Френклін, — уперто відповів старий. — Деякі люди, народившись на світ божий хвальками, такими й помирають. Я — один з таких людей.

Залишився тільки один засіб вплинути на нього. Я вирішив скористатись його прихильністю до мене й до Речел.

— Беттередж, чи були б ви раді, коли б почули, що Речел і я знову стали хорошими друзями?

— Погано, значить, я служив вашій сім'ї, якщо ви сумніваєтесь у цьому!

— Пам'ятаєте, як Речел поводилась зі мною перед моїм від'їздом з Англії?

— Так, добре пам'ятаю, ніби це було вчора! Міледі сама написала вам листа про це, а ви були такі ласкаві, що показали лист мені. Там було сказано, що міс Речел вважає себе смертельно ображеною тією участю, яку ви взяли в розшуках її алмаза. І ні міледі, ні ви, і ніхто інший не могли вгадати чому.

— Цілком правильно, Беттередж! Я повернувся з мандрів і побачив, що Речел все ще вважає себе смертельно ображеною. Минулого року я знав, що причиною цього був алмаз, і я знаю, що алмаз — причина цього й тепер. Я зробив спробу поговорити з нею, але вона не захотіла мене бачити. Зробив спробу написати їй, і вона не відповіла мені. Як же, скажіть мені, зрозуміти це? Розкрити секрет пропажі Місячного каменя — ось єдина можливість, яку залишає мені Речел.

Мої слова, очевидно, примусили його подивитись на справу по-іншому. Він задав мені запитання, яке показало, що я таки зворушив його.

— У вас нема недоброго почуття до неї, містере Френклін?

— Був гнів, — відповів я, — коли я виїжджав з Лондона. Але зараз він минув. Я хочу примусити Речел порозумітися зі мною і нічого більше.

— Припустимо, ви зробите якесь відкриття, сер, — чи не боїтесь ви, що завдяки цьому відкриттю вам стане що-небудь відомо про міс Речел?

Я зрозумів, яка ревнива віра в свою панночку підказала йому ці слова.

— Я вірю в неї так само, як і ви, — відповів я. — Найповніше відкриття її таємниці нічого не виявить такого, що могло б зменшити вашу чи мою повагу до неї.

Остання нерішучість Беттереджа зникла разом з цими словами.

— Можливо, я чиню недобре, допомагаючи вам, містере Френклін, — вигукнув він, — але я можу сказати лише одне: я в цьому розбираюсь як новонароджена дитина! Я поставлю вас на шлях відкриття, а потім ви підете самі ним, як зможете. Ви пам'ятаєте нашу служницю, Розанну Спірман?

— Звичайно!

— Ви завжди думали, що вона щось знала про Місячний камінь і хотіла відкрити вам свою душу?

— Я, певна річ, не міг пояснити її дивної поведінки чимось іншим.

— Ви можете, містере Френклін, розвіяти цей сумнів, якщо тільки бажаєте.

Настала моя черга завмерти. Даремно я намагався у вечірніх сутінках розгледіти його обличчя. Здивований, я трохи нетерпляче запитав, що він хоче цим сказати.

— Не поспішайте, сер! — зупинив мене Беттередж.— Я кажу те, що хочу сказати. Розанна Спірман лишила запечатаний лист — лист на ваше ім'я.

— Де він?

— У її приятельки в Коббс-Голлі. Ви, мабуть, чули, коли були тут востаннє, сер, про Кривоніжку Люсі — дівчину, що ходить з милицею?

— Дочка рибалка?

— Вона, містере Френклін.

— Чому ж лист не було передано мені?

— Кривоніжка Люсі норовлива дівчина, сер. Вона не захотіла віддавати його ні в чиї руки, крім ваших. А ви виїхали з Англії раніш, ніж я встиг вам написати про це.

— Тоді давайте повернемось, Беттередж, і відразу ж заберемо цей лист!

— Зараз дуже пізно, сер. На нашому узбережжі рибалки економлять свічки, і в Коббс-Голлі рано лягають спати.

— Дурниця! Ми дійдемо туди за півгодини.

— Ви можете дійти, сер. Але коли ви дійдете, то побачите замкнуті двері.

Він показав на світло, що мерехтіло внизу, і в той самий момент я почув у нічній тиші дзюрчання струмка.

— Ось ферма, містере Френклін. Спокійно спіть і приходьте завтра вранці, якщо ви будете такі ласкаві.

— Ви підете зі мною до рибалки?

— Так, сер.

— Рано-вранці?

— Так рано, містере Френклін, як вам буде потрібно.

Ми спустилися стежкою, що вела до ферми.

Розділ III

Мов у тумані, залишилось у пам'яті моїй все те, що сталось на готерстонській фермі.

Пригадую гостинну зустріч; багату вечерю, якою можна було б нагодувати ціле село на Сході; чудову, чисту постіль, з одним недоліком — ненависною спадщиною наших предків — пуховою периною; безсонну ніч, безперестанне запалювання сірників, щоб засвітити маленьку свічку; і почуття величезного полегшення, коли зійшло сонце і можна було вставати.

Напередодні я домовився з Беттереджем, що зайду по нього по дорозі в Коббс-Голл так рано, як мені захочеться; а мовою мого нетерплячого бажання заволодіти листом це означало: так рано, як тільки можливо. Не дочекавшись сніданку на фермі, я взяв у руку окраєць хліба й пішов, боячись, чи не застану доброго Беттереджа ще в ліжку. На превелике моє здивування й полегшення, він був, так само, як і я, схвильований наступними подіями. Я побачив його вже готовим: з ціпком у руці він чекав на мене.

— Як ви почуваєте себе цього ранку, Беттередж?

— Дуже зле, сер.

— Шкода чути таке. На що ж ви скаржитесь?

— Я скаржусь на нову хворобу, містере Френклін, хворобу мого власного винаходу. Не хочеться вас лякати, але й ви, мабуть, схопите цю хворобу сьогодні ж уранці.

— Чорт побери!

— Ви почуваєте неприємний жар у животі, сер, і паскудні кольки на маківці голови чи ні? Ще ні? Ну, тоді з вами це станеться в Коббс-Голлі, містере Френклін. Я називаю це розшукною лихоманкою, й заразився я нею вперше у товаристві детектива Каффа.

— Ну! ну! А вилікуєтесь ви, напевне, коли я розпечатаю листа Розанни Спірман. Ходімо й одержимо його.

Незважаючи на ранній час, ми побачили, що дружину рибалки вже поралась на кухні. Коли Беттередж відрекомендував мене, добра місіс Йолланд виконала церемоніал, розрахований (як я пізніше довідався) виключно на знатних приїжджих. Вона поставила пляшку голландського джину, поклала дві чисті люльки на стіл і почала розмову такими словами:

— Що нового в Лондоні, сер?

Перш ніж я придумав, що відповісти на це неосяжне запитання, переді мною з темного кутка кухні виринув привид. Бліда, нестямна, виснажена дівчина з на диво красивим волоссям і з гнівною проникливістю в очах, підійшла, шкутильгаючи і спираючись на милицю, до столу, біля якого я сидів, і подивилась на мене так, ніби я вселяв інтерес і жах, що зовсім зачарували її.

— Містере Беттередж, — сказала вона, не відводячи від мене погляду, — назовіть його, будь ласка, ще раз.

— Цього джентльмена зовуть, — відповів Беттередж (роблячи наголос на слові «джентльмен»), — містер Френклін Блек.

Дівчина повернулась до мене спиною і раптом вийшла з кімнати. Добра місіс Йолланд, — як я здогадуюсь — вибачилась за дивну поведінку своєї дочки, а Беттередж (мабуть) переклав її слова на ввічливу англійську мову.

Я говорю про це навздогад. Всю мою увагу привернув стукіт милиці, що віддалявся. Грюк-грюк — дерев'яними східцями; грюк-грюк — через кімнату над нашими головами; грюк-грюк — знову по східцях униз — і знову на порозі стояв привид із листом у руці, підкликаючи мене до себе.

Я не прислухався до дальших пробачень і пішов слідом за дивним створінням, яке шкутильгало поперед мене чимраз швидше, спускаючись униз до берега. Кривоніжка Люсі підвела мене до рибальських човнів, де нас не могли бачити й чути жителі села, і там зупинилась і вперше глянула мені в обличчя.

— Стійте тут, — сказала вона, — я хочу подивитись на вас.

Не можна було помилитись у виразі її обличчя. Я викликав у неї почуття сильної огиди й обурення. Я не такий пихатий, аби говорити, що жодна жінка ще не дивилась на мене так. Обмежусь скромнішим запевненням: ні одна жінка не дала мені можливості помітити це. Такий безцеремонний розгляд можна витримати лише до певної міри. Я зробив спробу відвернути увагу Кривоніжки Люсі на предмет, менш огидний, ніж моє обличчя.

— Ви збиралися, здасться, передати мені лист, — почав я. — Оцей, що у вас в руках?

— Скажіть те саме ще раз, — була єдина відповідь, яку я дістав.

Я повторив слова, як слухняна дитина повторює уроки.

— Ні, — сказала дівчина, розмовляючи сама з собою, але не спускаючи з мене безжалісного погляду, — не можу збагнути, що вона знайшла в його обличчі. Не можу вгадати, що вона почула в його голосі.

Вона раптом відвернулась від мене і стомлено опустила голову на свою милицю.

— О бідолашна! — промовила вона м'яким голосом, який я вперше почув від неї. — О моя втрачена подруго! Що ти знайшла в цій людині? — Вона знову підвела голову і ще раз люто глянула на мене.

— Ви можете їсти й пити? — спитала вона мене.

Я зібрав усі сили, аби цілком серйозно відповісти:

— Так.

— І ви можете спати?

— Авжеж.

— Коли ви бачите якусь бідну служницю, ви не відчуваєте докорів сумління?

— Звичайно, ні. Чому я їх повинен відчувати?

Вона раптом (після цих слів) жбурнула лист мені в обличчя.

— Візьміть його! — люто вигукнула вона. — Я ніколи не бачила вас раніше. Не допусти мене, боже, знову побачити вас!

І з цими прощальними словами вона якомога швидше пошкутильгала від мене. Було одне пояснення, котре я міг дати її поведінці і яке, безсумнівно, зробив би кожний. Я міг тільки підозрювати, що вона божевільна.

Зробивши такий неминучий висновок, я звернувся до цікавішої речі для дослідження — листа Розанни Спірман. На конверті було написано:

«Френклінові Блеку, есквайру. Віддати в його власні руки (не доручати нікому іншому) повинна Люсі Йолланд».

Я зірвав печать. У конверті лежав лист; а в цьому листі, в свою чергу, було вкладено аркуш паперу. Передусім я прочитав лист:

«Сер, якщо вам цікаво знати значення моєї поведінки з вами у той час, коли ви гостювали в домі моєї господині, леді Веріндер, зробіть те, що вказано в пам'ятці, вкладеній у цей лист, — зробіть це так, щоб ніхто не був присутній при цьому. Готова служити Вам

Розанна Спірман»

Я глянув на клаптик паперу. Ось його копія слово в слово:

«Пам'ятка. Піти до Тремтливих пісків, коли почнеться відплив. Іти по Південному стрімчаку доти, поки маяк на стрімчаку і флагшток на митниці, що над Коббс-Голлом, не опиняться на одній лінії. Покласти палицю чи якусь іншу пряму річ на скелі, щоб продовжити ту лінію. Треба, щоб один кінець палиці був на краю скелі з того боку, який підіймається над зибучими пісками. В морській траві, вздовж палиці (починаючи з того її кінця, який лежить ближче до маяка) пошукати ланцюг. Знайшовши його, повести рукою вздовж ланцюга до того місця, де він звисає по краю скелі вниз до зибучих пісків. І тоді потягни за ланцюг».

Не встиг я прочитати останні слова, підкреслені в оригіналі, як почув позаду себе голос Беттереджа. Винахідник розшукної лихоманки був зовсім охоплений цією непереборною хворобою.

— Не можу більше витримати, містере Френклін. Про що говориться в її листі? Ради бога, сер, скажіть мені, про що говориться в її листі?

Я вручив йому лист і пам'ятку. Він прочитав лист без особливого інтересу. Але друга записка — пам'ятка — сильно вразила його.

— Сищик говорив про це! — вигукнув Беттередж. — Із самого початку й до кінця, сер, Кафф говорив, що вона має план тайника. І він тут! Спаси нас, боже, містере Френклін, ось таємниця, яка спантеличила всіх, починаючи з найвидатнішого Каффа, ось вона готова і жде, так би мовити, тільки того, аби відкритись вам. Зараз приплив, сер, це може кожний бачити. А скільки часу ще залишилось до відпливу?

Він підняв голову й побачив недалеко від нас юнака, який латав сітку.

— Теммі Брайт! — гукнув він на весь голос.

— Слухаю вас! — закричав у відповідь Теммі.

— Коли починається відплив?

— Через годину.

Ми обидва подивились на наші годинники.

— Ми можемо пройти берегом, містере Френклін — сказав Беттередж, — щоб дістатись до зибучих пісків, і часу в нас більше ніж достатньо. Що ви скажете, сер?

— Ходімо.

По дорозі до Тремтливих пісків я звернувся до Беттереджа з проханням відновити в моїй пам'яті події (зв'язані з Розанною Спірман) того періоду, коли розслідування проводив сищик Кафф. З допомогою мого старого друга я скоро здобув уявлення про всі обставини. Подорож Розанни у Фрізінголл, коли весь дім гадав, що вона лежить хвора в своїй кімнаті; таємнича робота Розанни за замкнутими дверима вночі при світлі свічки, що горіла до самого ранку; підозріла покупка Розанною покритого лаком олов'яного ящика і двох ланцюжків від собак місіс Йолланд; цілковите переконання сищика в тому, що Розанна заховала щось у Тремтливих пісках, і цілковита необізнаність сищика з тим, що це могло бути, — всі ці дивні результати невдалого розслідування пропажі Місячного каменя стали зовсім ясними мені, коли ми досягли Тремтливих пісків і прогулювались по низькому карнизу скелі, що звалась Південним стрімчаком.

З допомогою Беттереджа я скоро зайняв правильну позицію і побачив на одній лінії маяк і флагшток. Керуючись вказівками пам'ятки, ми поклали мою палицю в указаному напрямі так прямо, як тільки могли на нерівній поверхні скелі, а потім знову глянули на свої годинники.

Залишалося ще майже двадцять хвилин до відпливу. Я запропонував переждати цей проміжок часу на березі, а не на мокрій і слизькій поверхні скелі. Дійшовши до сухого піску, я приготувався був сісти, як, на велике моє здивування, Беттередж вирішив залишити мене.

— Чому ви збираєтесь іти від мене? — запитав я.

— Гляньте в лист іще раз, сер, і ви самі побачите.

Глянувши в лист, я згадав, що мав зробити відкриття сам.

— Важко мені залишати вас одного в таку хвилину, — сказав Беттередж.— Але вона, бідолаха, вмерла жахливою смертю, і я відчуваю ніби обов'язок перед нею, містере Френклін, виконати її останнє прохання. Крім того, — додав він багатозначно, — в листі нічого не сказано про те, щоб ви зберігали своє відкриття в таємниці. Я піду в ялинник і почекаю вас там. Не затягуйте надовго, сер. За подібних обставин не легко справитися з такою хворобою, як розшукна лихоманка.

З цим прощальним застереженням він залишив мене.

Період чекання, яким би коротким він не був, якщо міряти його одиницями часу, розтягується до жахливих пропорцій, якщо міряти його одиницями невідомості. Це був один з тих випадків, коли неоціненна звичка курити стає особливо дорогоцінною і втішною. Я закурив сигару і сів на схилі берега.

Проміння сонця надавало особливої краси всім навколишнім предметам, які я міг бачити. Повітря було таке свіже, що жити й дихати ним вже було насолодою. Навіть невеличка одинока бухта весело вітала ранок, і навіть гола, волога поверхня Тремтливих пісків, вилискуючи золотавим блиском, приховувала весь жах свого підступного коричневого обличчя під короткочасною посмішкою. Це був найкращий день після мого приїзду до Англії.

Відплив настав раніш, ніж я докурив сигару. Я побачив, як почав підніматись пісок, а потім як страшно затремтіла його поверхня, — ніби якийсь злий дух ожив, почав рухатись і здригатися в його бездонній глибині. Я викинув сигару і знов повернувся на скелю.

Пам'ятка давала мені вказівку промацати землю вздовж палиці, починаючи з того кінця, котрий ближче до маяка.

В такий спосіб я просунувся більш як на половину довжини моєї палиці, не знайшовши нічого, крім виступів скелі. Ще дюйм чи два — і моє терпіння нарешті було нагороджене. У вузькій маленькій щілині, саме в тому місці, до якого міг дотягтися мій вказівний палець, я намацав ланцюг. Намагаючись промацати його далі, я заплутався в густій морській траві, яка виросла тут, без сумніву, за той проміжок часу, який минув після того, як Розанна Спірман вибрала цей тайник.

Не було абсолютно ніякої можливості вирвати цю морську траву чи просунути крізь неї руку. Зробивши позначку кінцем палиці, ближчим до Тремтливих пісків, я вирішив за власним планом відшукати ланцюг. Мій план полягав у тому, щоб пошукати внизу під самою скелею, чи не знайдеться втрачений слід ланцюга там, де він входив у пісок. Я взяв палицю і став на коліна на самому кінці Південного стрімчака.

У такому положенні обличчя моє опинилось майже на рівні поверхні Тремтливих пісків. Вони хитались час від часу так близько біля мене, що їхній вигляд на якусь мить зіпсував мої нерви. Жахлива думка, що померла може прийти на місце самогубства, аби допомогти мені в розшуках, невиразний страх, що ось-ось вона підведеться над хисткими пісками й покаже мені потрібне місце, охопили мою душу, і мороз пробіг у мене поза шкірою при теплому сонячному світлі. Признаюсь, я заплющив очі тієї миті, коли кінчик палиці ввійшов у хисткий пісок.

Але після цього, перш ніж палиця заглибилась у пісок ще на кілька дюймів, я відкинув цей забобонний жах і весь затремтів від хвилювання. Встромивши палицю навздогад при першій своїй спробі — при цій першій спробі я попав у потрібне місце. Палиця зачепила ланцюг.

Міцно схопившись за коріння морської трави лівою рукою, я приліг на самий край і помацав правою рукою під виступом скелі. Моя права рука натрапила на ланцюг.

Я дуже легко витягнув ланцюг. До його кінця був прикріплений олов'яний ящик.

Ланцюг так заржавів у воді, що я ніяк не міг відчепити його від кільця, яке прикріплювало його до ящика. Поставивши ящик між колінами і напруживши всі свої сили, я зірвав кришку ящика і побачив щось біле всередині. Я навпомацки визначив, що це було полотно.

Витягуючи полотно, я разом з ним вийняв і зім'ятий лист. Глянувши на адресу і переконавшись, що лист адресований мені, я поклав його в кишеню й дістав полотно. Воно було туго згорнуте, щоб могло вміститися в ящику, і, хоч довго пролежало в ньому, зовсім не зазнало ніякого пошкодження від морської води.

Я виніс полотно на сухий пісок, розгорнув його і розглядів. Без сумніву, це був предмет одягу. Переді мною лежала нічна чоловіча сорочка.

Передня її сторона, коли я розправив сорочку, являла собою численні складки і бганки, і нічого більше. Та коли я повернув її, то відразу побачив плями від фарби, якою були пофарбовані двері будуара Речел!

Мої очі залишались прикутими до плями, а думки миттю перенесли мене від сучасного в минуле. Я так чітко пригадав слова сищика Каффа, ніби ця людина знову стояла біля мене, ділячись зі мною неспростовним висновком, до якого вона прийшла, розглядаючи пляму на дверях:

«Знайдіть у цьому будинку одяг, замазаний такою фарбою. Дізнайтесь, кому належить цей одяг. Дізнайтесь, як пояснить ця особа своє перебування в цій кімнаті, де вона заплямувала свій одяг, між північчю і третьою годиною ранку. Якщо ця особа не зможе дати задовільного пояснення, нічого далеко шукати руку, яка взяла алмаз».

Одне по одному слова ці виникали у мене в пам'яті, повторюючись знову й знову з нудною, механічною одноманітністю. Опам'ятався я від екстазу, що тривав, як мені здавалось, кілька годин, хоч насправді минуло всього лише кілька хвилин, — коли почув голос, який кликав мене. Я подивився. й побачив, що терпіння зрадило нарешті Беттереджа. Він пробирався поміж піщаними пагорбами, повертаючись до берега.

Вигляд старого відразу ж повернув мене до дійсності й нагадав, що розслідування, за яке я взявся, ще не закінчене. Я знайшов пляму на нічній сорочці. Але кому належала ця сорочка?

Першим моїм поривом було глянути на лист, який лежав у мене в кишені, лист, знайдений мною в ящику.

Та, засунувши руку в кишеню, я тут же згадав, що є швидший спосіб дізнатися про це. Сама сорочка відкриє правду, бо, цілком вірогідно, вона має мітку її господаря.

Я взяв з піску сорочку й почав шукати мітку.

Я знайшов мітку й прочитав — моє власне ім'я!

Знайомі букви сказали мені, що ця нічна сорочка — моя. Я відвернув очі від них. Я побачив сонце; побачив блискучу воду бухти; побачив старого Беттереджа, який щораз ближче підходив до мене. Я знову глянув на букви. Моє власне ім'я. Прямо переді мною — моє власне ім'я.

«Якщо час, зусилля і гроші зможуть зробити це, я знайду злодія, який украв Місячний камінь!» — з цими словами я поїхав з Лондона. Та ось я проник у таємницю, яку Тремтливі піски приховували від усіх живих. І незаперечний доказ плями, зробленої фарбою, відкрив мені, що злодієм був я сам!

Розділ IV

Я нічого не можу сказати про свої почуття.

Мені здавалось, що удар, заподіяний мені, зовсім паралізував мою здатність думати й почувати. Зрозуміло, я не усвідомлював, що зі мною діється, бо, за словами Беттереджа, я заливався сміхом, коли він запитав, у чому річ, і, тицьнувши йому в руки нічну сорочку, сказав, щоб він сам розгадав загадку.

Про що ми говорили на березі, я не маю ні найменшого уявлення. Перше місце, яке я пригадую зараз, — ялинник. Ми з Беттереджем разом ішли назад додому, і Беттередж говорив мені, що і він, і я будемо здатні глянути на речі тільки після добрячої склянки грогу.

Потім дія переходить з ялинника в маленьку вітальню Беттереджа. Моє рішення не входити в будинок Речел — забуте. Я був радий прохолоді й тиші цієї кімнати. Я пив грог (цілком нова для мене насолода в цей період дня), який мій старий друг приготував з холодною, як крига, водою з криниці. За всяких інших обставин цей напій довів би мене до отупіння. Тепер же він зміцнив мої нерви. Я почав прямо дивитись на речі, як і передбачав Беттередж. І Беттередж, зі свого боку, також почав прямо дивитись на речі.

Боюсь, що картина, яку я щойно тут змалював, здається читачеві вельми дивною, щоб не сказати більше. До чого я передусім вдаюсь, потрапивши в таке виняткове становище? Либонь, віддаляю себе від людського товариства? Можливо, примушую себе проаналізувати цю потворну неможливість, яка, проте, стоїть переді мною як неспростовний факт? Чи, може, я поспішаю в Лондон з першим же поїздом, аби проконсультуватись з компетентними людьми й негайно ж провести розслідування? Ні. Я знаходжу притулок у будинку, в який був вирішив не входити ніколи, аби не принизити власної гідності, і сиджу, попиваючи спиртні напої з водою в товаристві свого старого слуги о десятій годині ранку. Чи можна було чекати такої поведінки від людини, котра потрапила в моє жахливе становище? Можу тільки відповісти, що вигляд знайомого обличчя старого Беттереджа приносив мені невимовну втіху, а його грог допоміг мені так, як, гадаю, ніщо інше не допомогло б мені в тій тілесній і душевній знемозі, яка охопила мене. Тільки це й можу я сказати на своє виправдання і готовий щиро захоплюватись, якщо мої читачі й читачки незмінно зберігають гідність і сувору логічність поведінки в усіх випадках життя.

— Тепер, містере Френклін, принаймні одне зрозуміло, — сказав Беттередж, кидаючи нічну сорочку на стіл і показуючи на неї, як на живу істоту, котра може його почути: — вірно те, що вона бреше.

Я не міг погодитися з таким утішним поглядом на справу.

— Я так само нічого не знаю, що я вкрав, як і ви, — сказав я. — Але свідок проти мене є! Пляма й мітка на нічній сорочці — факти.

Беттередж узяв мою склянку зі столу і силоміць всунув її мені в руку.

— Факти? — повторив він. — Випийте ще грогу, містере Френклін, і ви переборете слабкість, яка примушує вас вірити фактам. Тут справа нечиста, сер! — вів далі він, конфіденційно понизивши голос, — ось як я відгадую загадку. Справа тут нечиста, — і ви, і я повинні її розслідувати. В олов'яній скриньці нічого більше не було, коли ви її розкрили?

Запитання відразу ж нагадало про лист у моїй кишені. Я вийняв і відкрив його. Лист був на багато сторінок дрібно списаного тексту. Я з нетерпінням глянув на підпис унизу листа: «Розанна Спірман».

Коли я прочитав це ім'я, несподівана згадка сяйнула мені і несподівана підозра постала в новому світлі.

— Стривайте! — вигукнув я. — Розанна Спірман прийшла до моєї тітки з виправного будинку? Розанна Спірман раніше була злодійкою?

— Проти цього нема заперечень, містере Френклін. Але що з цього, дозвольте запитати?

— Як що з цього? Звідки ми знаємо, нарешті, що вона не могла вкрасти алмаз? Звідки ми знаємо, що вона навмисне не забруднила фарбою мою нічну сорочку?

Беттередж поклав свою руку на мою й зупинив мене, перш ніж я встиг ще щось сказати.

— Ви зумієте виправдатись, містере Френклін, у цьому нема ні найменшого сумніву. Але, я сподіваюсь, не таким шляхом треба виправдовуватись. Гляньте спочатку, що пишеться в листі, сер. В ім'я справедливості і пам'яті цієї дівчини, гляньте, що мовиться в листі.

Серйозність, з якою він промовив ці слова, здалась мені майже докором.

— Судіть самі про її лист, — сказав я, — зараз прочитаю його вголос.

Я почав і прочитав такі рядки:

«Сер, я повинна освідчитись вам. Освідчення, в якому багато горя, можна іноді зробити кількома словами. Моє можна зробити трьома словами: «Я люблю вас».

Лист випав з моїх рук. Я глянув на Беттереджа.

— Благаю, поясніть, — вигукнув я, — що це значить?

Йому, мабуть, незручно було відповідати на це запитання.

— Сьогодні вранці ви були наодинці з Кривоніжкою Люсі, сер, — мовив він. — Хіба вона нічого не сказала вам про Розанну Спірман?

— Вона навіть не згадувала імені Розанни Спірман.

— Будь ласка, повернімось до листа, містере Френклін. Кажу відверто вам, у мене духу невистачає засмучувати вас після того, що ви вже витерпіли. Нехай вона сама за себе говорить, сер. А ви продовжуйте пити свій грог. Заради самого себе, продовжуйте пити свій грог!

Я знову повернувся до листа.

«Дуже ганебно було б для мене говорити вам про це, якби я була живою, коли ви читатимете цей лист. Але я вже буду мертвою, сер, коли ви знайдете його. Ось це й додає мені сміливості. Навіть і могили моєї не залишиться, щоб сказати вам про мене. Я хочу написати всю правду, бо Тремтливі піски ждуть, аби заховати мене, щойно ці слова будуть написані.

Крім того, ви знайдете свою нічну сорочку, заховану в моєму тайнику, з плямою від фарби, і захочете дізнатись, яким чином я заховала її і чому не сказала нічого вам про це, коли була ще живою. Можу навести лише одну причину. Я зробила ці дивні речі тому, що люблю вас.

Не буду більше турбувати розповіддю про себе, про своє життя до того дня, як ви приїхали в дім міледі. Леді Веріндер взяла мене з виправного будинку. Я прийшла у виправний будинок з в'язниці. Мене запроторили за грати, бо я була злодійкою. А стала злодійкою тому, що мати моя зробилась вуличною жінкою, коли я була ще зовсім маленькою дівчинкою. Мати моя зробилась повією тому, що джентльмен, котрий був моїм батьком, кинув її. Нема ніякої потреби розповідати таку звичайну історію, як ця, детально. Вельми часто її можна прочитати на сторінках газет.

Леді Веріндер і містер Беттередж були дуже ласкаві зі мною. Ці двоє й начальниця виправного будинку — єдині добрі люди, з якими мені доводилося зустрічатися за все моє життя. Я змогла б залишитись на своєму місці — не зовсім щасливому, — але могла б залишитись, якби ви не приїхали. Я не вважаю вас винним, сер. Це моя провина — цілком моя провина.

Пам'ятаєте той ранок, коли ви спустились до нас із піщаних горбів, шукаючи містера Беттереджа? Ви були схожі на принца з чарівної казки. Ви були схожі на коханця, створеного мрією. Ви були найпрекраснішим людським створінням, яке я будь-коли бачила. Щось подібне до щасливого життя, якого я ніколи ще не знала, промайнуло переді мною в ту хвилину, коли я побачила вас. Не смійтеся з цього, якщо можете стриматись. О, коли б я зуміла примусити вас відчути, яке важливе все це для мене!

Я повернулась додому й написала ваше ім'я і своє ім'я на своїй робочій скриньці й намалювала під ними вузол закоханих[3]. Потім сам демон — ні, мені треба сказати: добрий ангел, — шепнув мені: «Піди й подивися в дзеркало». А дзеркало сказало мені — не так важливо, що сказало. Я була надто дурною, щоб скористатись з цього застереження. Я дедалі більше закохувалась у вас, ніби була одного з вами звання і найпрекраснішою з усіх істот, яких вам будь-коли доводилось бачити. Я старалась — о боже, як я старалась! — примусити вас глянути на мене. Коли б ви знали, як я, було, плакала ночами від горя й досади, що ви ніколи не звертали на мене уваги! Ви, мабуть, пожаліли б тоді мене і час від часу нагороджували б своїм поглядом, щоб я могла жити.

Либонь, ваш погляд не був би дуже добрим, коли б ви знали, як я ненавиджу міс Речел. Я, здасться, здогадалася, що ви любите її, раніше ніж ви про це самі взнали. Вона, було, дарувала вам троянди, щоб ви носили їх у петлиці. Ах, містере Френклін! Ви носили мої троянди частіше, ніж ви чи вона думали! Єдина втіха, котру я мала в той час, полягала в тому, щоб потихеньку поставити у вашу склянку з водою мою троянду, замість її троянди, — а її троянду викинути.

Коли б вона була справді такою вродливою, якою вона вам здавалась, я, можливо, легше стерпіла б усе це. Ні, я, либонь, ще більше зненавиділа б її. Уявіть собі міс Речел без її вбрань, одягнуту в сукню служниці... Не знаю, нащо я пишу все це. Не можна заперечувати, що вона має погану поставу; вона надто худорлява. Але хто може сказати, що саме подобається мужчині? І юним леді дозволяється мати такі манери, за які служниця була б позбавлена свого місця. Та це не моя справа. Я не буду певна, що ви прочитаєте мого листа, якщо я й далі так писатиму. Тільки образливо чути, як міс Речел називають гарненькою, коли знаєш, що все це йде від її нарядів і від її впевненості в самій собі.

Постарайтесь, сер, не втрачати терпіння, читаючи листа. Я зараз перейду до того часу, який, я певна, цікавить вас, — коли було вкрадено алмаз.

Але є ще одна річ, яку я мушу спочатку розповісти вам.

Моє життя не здавалось мені дуже важким, коли я була злодійкою. І тільки коли мене навчили у виправному будинку розуміти всю ганебність мого попереднього життя і прагнути до кращого, мої дні стали довгими й нудними. Думки про майбутнє не давали мені спокою. Чесні люди — навіть найдобріші чесні люди — були мені страшним докором. Розпачливе почуття самотності не залишало мене, куди б я не пішла, що б я не робила, з ким би я не була. Я знаю, це був мій обов'язок старатися жити в злагоді з моїми подружками-служницями на моєму новому місці. Однак я не здружилася з ними. Вони дивились (чи мені здавалося, що дивились) на мене з підозрою. Я не жалкую, о ні, не жалкую, що мені дали можливість виправитись, — але насправді, насправді це було нудне життя. Ви спочатку прийшли, як промінь сонця, — а потім ви також не справдили моїх надій. Я була досить-таки божевільною, що покохала вас, і я не могла навіть привернути вашої уваги до себе. Це було велике нещастя — справді було велике нещастя в цьому.

Тепер я наближаюсь до того, що вам хочу сказати. В ті гіркі дні я пішла два чи три рази, коли була моя черга виходити, до мого улюбленого місця — на берег над Тремтливими пісками. І я сказала собі: «Я думаю, що все закінчиться тут. Коли я не зможу далі терпіти, я думаю, що все закінчиться тут». Ви повинні зрозуміти, сер, що це місце приваблювало мене ще до того, як ви прийшли. Я завжди думала, що зі мною щось станеться в хистких пісках. Але я ніколи не думала, що саме вони вкоротять мені життя, — аж доти, поки не настав час, про який я нині й пишу. Тоді я подумала, що це місце за хвилину чи дві може покінчити з усіма моїми турботами, — і після цього назавжди поховає мене.

Це все, що я хотіла сказати про себе, починаючи з того ранку, коли я вперше побачила вас, і кінчаючи ранком, коли в домі була зчинена тривога з приводу пропажі алмаза.

Я була так роздратована безглуздими розмовами серед служниць про те, кого будуть першим підозрювати; і дуже сердилась на вас (не розуміючи вас у той час) за ваші старання розшукати алмаз і за виклик поліції і трималася сама якнайдалі від цього, аж поки не прибув у дім полісмен із Фрізінголла.

Містер Сігрев почав, як ви, можливо, пригадуєте, з того, що поставив варту біля спалень служниць, і всі жінки з гнівом кинулись нагору дізнатися, з якої речі він так їх образив. Я теж пішла з ними, бо, коли б я зробила щось інше, ніж робили всі, містер Сігрев відразу ж запідозрив би мене. Ми знайшли його в кімнаті Речел. Він сказав нам, що жінкам тут нічого робити, і, показавши на пляму на пофарбованих дверях, додав, що це зробили ми нашими спідницями, і виставив нас усіх знову вниз.

Вийшовши з кімнати Речел, я зупинилась на хвилинку на площадці подивитися, чи не вимазала я фарбою випадково свою сукню. Тут проходила Пенелопа Беттередж (єдина дівчина, з якою я була в дружніх стосунках) і побачила, що я роблю.

«Вам нічого турбуватись, Розанно, — сказала вона, — фарба на дверях міс Речел уже кілька годин тому висохла. Коли б містер Сігрев не поставив варту біля наших спалень, я також і йому б сказала про це. Не знаю, що ви думаєте, а я ніколи в своєму житті не була так ображена!»

Пенелопа була гаряча дівчина. Я заспокоїла її й перепитала про фарбу на дверях, яка, за її словами, нібито висохла вже кілька годин тому.

— Звідки ви це знаєте? — запитала я.

— Вчора я була з міс Речел і містером Френкліном весь ранок, — відповіла Пенелопа, — змішувала фарби, коли вони закінчували розмальовувати двері. Я чула, як міс Речел запитувала, чи висохнуть двері до вечора, до приїзду гостей. А містер Френклін похитав головою і сказав, що вони висохнуть не раніш, як через дванадцять годин. Уже давно минув час сніданку, — була третя година дня, коли вони закінчили. Що говорять ваші підрахунки, Розанно? Мої говорять, що двері мали бути сухими вже о третій годині цього ранку.

— Чи не ходив, було, хтось із дам учора ввечері подивитись на двері? — запитала я. — Мені здалося, що міс Речел попереджала їх, аби вони не вимазались об двері.

— Ніхто з дам не міг зробити цієї плями, — відповіла Пенелопа. — Я залишила міс Речел у ліжку о дванадцятій годині минулої ночі. Тоді ж я оглянула двері, і там не було ніякої плями.

— Можливо, вам треба розповісти про це містерові Сігреву, Пенелопо?

— Я не скажу ні слова в допомогу містерові Сігреву, що б мені не обіцяли!

Вона пішла займатися своєю роботою, а я — своєю.

Моїм обов'язком, сер, було застелити вам ліжко і прибрати вашу кімнату. Це була моя найщасливіша година за весь день. Я, бувало, цілувала подушку, на якій всю ніч відпочивала ваша голова. Хто б не прибирав вашу кімнату після мене, ви ніколи не побачите свої речі так гарно складеними, як складала їх я для вас. Ні на одній дрібничці з вашого несесера ніхто не міг побачити ні найменшої цяточки. Ви не помічали цього ніколи, як не помічали й мене. Пробачте, будь ласка, я знову заговорилась. Поспішатиму і буду продовжувати.

Так, значить, я пішла того ранку виконувати свою роботу у вашій кімнаті. На ліжку лежала ваша нічна сорочка так, як ви скинули її. Я взяла її, щоб скласти, і побачила на ній пляму від фарби, якою були пофарбовані двері міс Речел.

Я була так перелякана цим відкриттям, що вибігла з нічною сорочкою в руках на чорний хід і замкнулась у своїй кімнаті, щоб роздивитись цю сорочку в такому місці, де ніхто б не міг мені перешкодити.

Як тільки я отямилась, мені пригадалась розмова з Пенелопою, і я сказала собі: «Ось доказ того, що він був у вітальні міс Речел між дванадцятою і третьою годинами цієї ночі!»

Не скажу вам прямо, яка підозра першою промайнула у мене в голові, коли я зробила це відкриття. Ви тільки розсердитесь, а коли розсердитеся, далебі розірвете листа й не читатиме його далі.

Досить, з вашого дозволу, сказати лише одне. Детально обміркувавши все, я вирішила, що це неймовірно, — з причини, про яку я скажу вам. Коли б ви були у вітальні міс Речел в такий час ночі і міс Речел знала це (а ви були б настільки нерозумними, що забули б остерігатись невисохлих дверей), вона сама нагадала б вам про це — вона ніколи не дозволила б вам винести таке свідчення проти неї, яке тепер було перед моїми очима! В той час, признаюсь, я не була цілком упевнена, що мої підозріння помилкові. Не забудьте, що я призналась у своїй ненависті до міс Речел. Постарайтесь, якщо можете, уявити собі, що частина цієї ненависті була в усьому. Все це закінчилось тим, що я вирішила залишити нічну сорочку в себе, ждати, спостерігати й дивитись, яку користь із цього я можу здобути. В той час — пригадайте, будь ласка, — я й подумати не могла, щоб ви украли алмаз».

Тут я знову, вдруге, перервав читання листа.

Ті місця, в яких нещасна жінка освідчувалась мені в коханні, я читав із щирим здивуванням і можу чесно сказати, із щирою гіркотою. Я розкаювався, справді розкаювався, що звів на її пам'ять наклеп, перш ніж прочитати хоч рядок її листа. Але коли я дійшов до того місця, котре наведено зараз, признаюсь, я відчув, що Розанна Спірман дедалі більше роздратовує мене.

— Дочитайте решту самі, — сказав я, простягуючи Беттереджу листа через стіл. — Якщо там є щось, про що я повинен знати, ви зможете сказати мені про це.

— Розумію вас, містере Френклін, — відповів він. — Цілком природно з вашого боку. Допоможи нам, боже, — додав він, понизивши голос, — але це було також природно і з її боку.

Знов приступаю до переписування змісту листа з оригіналу, який зараз є в моїх руках:

«Вирішивши зоставити вашу нічну сорочку в себе й подивитись, що можуть зробити з нею моя любов чи моя помста (важко сказати, що) в майбутньому, — мені залишалось придумати, як заховати її без усякого ризику, що її зможуть знайти.

Був єдиний засіб — пошити точнісінько таку саму нічну сорочку до суботи, коли в дім прийде праля із своїм записником.

Я побоялась відкласти це на другий день (п'ятницю), бо була певна в тому, що за цей проміжок часу може щось статись. І я вирішила пошити нову нічну сорочку того ж таки дня (в четвер), якщо зможу, гарненько зігравши свою роль, викраяти для цього вільний час. Але передусім необхідно було (замкнувши вашу нічну сорочку в комод) повернутись до вашої спальні — не стільки для того, щоб закінчити прибирання (Пенелопа зробила б це для мене, коли б я її попросила), скільки для того, аби пересвідчитись, чи не замазали ви фарбою від нічної сорочки постіль чи якісь меблі в кімнаті.

Я старанно оглянула все і нарешті знайшла незначні смужечки фарби на внутрішньому боці вашого халата — не полотняного, який ви звичайно носили в цей літній сезон, а фланельного, який ви також мали при собі. Ви, мабуть, замерзли, прогулюючись туди й назад у самій нічній сорочці, і вдягли першу ж теплу річ, котра вам потрапила під руки. Як би там не було, на внутрішньому боці вашого халата було видно сліди фарби. Я легко вивела їх, зіскобливши фарбу з фланелі. Після цього єдиним доказом проти вас був доказ, замкнутий у моїй шухляді.

Не встигла я закінчити прибирання у вашій кімнаті, як мене разом з іншими слугами викликали на допит до містера Сігрева. Після цього почали оглядати всі наші речі. Потім сталась найбільш незвичайна для мене подія за цей день після того, як я знайшла пляму від фарби на вашій нічній сорочці. Це сталось після другого допиту Пенелопи Беттередж інспектором Сігревом.

Пенелопа повернулась до нас зовсім розгнівана і ображена ставленням до неї містера Сігрева. Він натякнув — та так, що в смислі його слів не можна було помилитись: він підозрює її в крадіжці. Ми всі були однаково здивовані, почувши це, і всі запитали її, чому?

— Тому, що алмаз був у вітальні міс Речел, — відповіла Пенелопа. — І тому, що я була останньою у вітальні вчора ввечері.

Не встигла вона вимовити ці слова, як я пригадала, що у вітальні побувала ще одна особа, вже після Пенелопи. Цією особою були ви. У мене в голові запаморочилось, а думки мої страшенно переплутались. І відразу ж щось шепнуло мені, що фарба на вашій нічній сорочці могла мати зовсім інше значення, ніж те, якого я надавала їй досі. «Якщо остання людина, котра була в кімнаті, це той, кого треба підозрювати, — подумала я, — то злодій не Пенелопа, а містер Френклін Блек!»

Коли б ішлося про іншого джентльмена, я думаю, мені було б сором підозрювати його в крадіжці. Але сама лише думка, що ви спустились до мого рівня і що я, маючи в руках вашу нічну сорочку, дістаю можливість урятувати вас від викриття й ганьби на все життя, — я кажу, сер, сама лише думка про це відкрила переді мною таку можливість заслужити вашу прихильність, що я перейшла сліпо, як кажуть, від підозри до переконання. Я відразу ж вирішила, що ви старались більше за всіх, аби викликати поліцію, тільки для того, щоб обманути нас, і що рука, яка взяла алмаз міс Речел, ніяк не може належати нікому іншому, окрім вас.

Збудження від нового мого відкриття повинно було, я думаю, запаморочити мені голову на деякий час. Я відчула таку нестримну нетерплячку побачити вас, аби випробувати якимсь слівцем про алмаз і примусити глянути на мене та заговорити зі мною, що я причесалась, причепурилась, як могла, і сміливо пішла в бібліотеку, де ви, я знала, щось писали.

Нагорі ви забули одну з ваших каблучок, і це дало мені можливість — як я й бажала — віддати її вам і вибачитись за своє вторгнення. Але, о сер! Якщо ви коли-небудь кохали, ви зрозумієте, як вся моя сміливість відразу ж зникла, коли я ввійшла до кімнати й побачила вас, а ви подивились на мене так холодно і так байдуже подякували мені за знайдену каблучку, що мої коліна затремтіли, і я відчула, що можу впасти на підлогу біля ваших ніг. Коли ви подякували мені, то знову повернулись, якщо пам'ятаєте, до своєї роботи. Я була так засмучена подібним ставленням до мене, що ледь зібралася з духом, щоб заговорити.

— Вельми дивно, сер, трапилося з цим алмазом, — сказала я.

А ви знову глянули і промовили:

— Так, вельми дивно.

Ви говорили чемно (я цього не можу заперечувати), але все ще були на відстані від мене, — жорстока відстань між нами! Будучи тоді глибоко переконана, що ви переховуєте вкрадений алмаз, я була так роздратована і тоном голосу вашого, і вашою байдужістю, що в запалі тієї хвилини набралася сміливості натякнути вам.

Я сказала:

— Вони ніколи не знайдуть алмаза, чи не так, сер? А також того, хто взяв його, — я поручусь за це! — Кивнула головою і всміхнулась до вас, неначе говорила: — А я знаю!

На цей раз ви глянули на мене, і в ваших очах заблищало щось подібне до цікавості, і я відчула, що ще кілька слів з вашого й мого боку, і вони допоможуть виявити правду. Саме цієї хвилини містер Беттередж зіпсував усю справу, підійшовши до дверей. Я пізнала його кроки, я також знала, що для нього буде незвичним бачити мене цієї пори дня в бібліотеці — не кажучи вже про перебування там разом з вами. Я мала час тільки для того, аби самій устигнути забратися геть до того, як він міг зайти і попросити мене вийти. Я була зла й розчарована, а проте ще не зовсім утратила надію. Крига, що була між нами, тріснула, як ви бачите, — і я думала, що при наступній нагоді я подбаю, щоб містер Беттередж не став на нашому шляху.

Коли я повернулась у кімнату до слуг, пролунав дзвінок до нашого обіду. Було вже так пізно, а ще треба було дістати матерію для нової нічної сорочки! Була тільки одна можливість дістати її. Я прикинулась за обідом хворою і, в такий спосіб, увесь проміжок часу до самого чаю мала в своєму розпорядженні.

Що я робила, коли всі думали, що я хвора лежу в своїй кімнаті, і як я провела ніч після того, як знову прикинулась хворою за чаєм і мене відіслали в ліжко, — нема потреби розповідати вам. Сищик Кафф дізнався про все це, та не дізнався більш нічого. А я можу здогадатись, як він це робив. Мене впізнали (хоч я й не піднімала вуалі) у фрізінголлській крамниці. Навпроти мене висіло дзеркало біля того прилавка, де я купувала полотно, і в цьому дзеркалі я побачила, як один з крамарів, показавши на моє плече, шепнув щось іншому. Знову ж увечері, коли я таємно сиділа за роботою, замкнувшись у своїй кімнаті, я чула за дверима дихання служниць, які підозрювали мене.

Мені тоді було байдуже до цього, байдуже мені й тепер. У п'ятницю вранці, за кілька годин до того, як прибув сищик Кафф, нова нічна сорочка — замість тієї, яку я взяла у вас, — була пошита, випрана, висушена, випрасувана, позначена, складена так, як звичайно пралі складали всі інші сорочки, і благополучно вкладена у ваш комод. Тепер нічого було боятись (коли б вирішили переглянути білизну в домі), що новизна нічної сорочки видасть мене. Вся ваша спідня білизна була нова, пошита, либонь, у той час, коли ви повернулися з-за кордону додому.

Потім приїхав сищик Кафф і здивував усіх, оголосивши те, що він думає про пляму на дверях.

Я гадала, що винні ви (як я вам призналась) більше тому, що мені хотілося вважати вас винним, ніж із якихось інших причин. А тепер сищик Кафф дійшов до такого ж самого висновку зовсім іншим шляхом! Але одяг — єдиний доказ проти вас — був у моїх руках! І жодна жива істота на землі не знала цього, включаючи й вас самого! Боюсь признатися вам, що я почувала, коли думала про це, — пам'ять про мене стане вам назавжди ненависна».

В цьому місці Беттередж відвів очі від листа.

— Все ще нема жодного проблиску світла, містере Френклін, — сказав старий, знімаючи свої важкі черепахові окуляри і відсуваючи від себе сповідь Розанни Спірман. — Чи не додумались ви до якогось висновку, сер, поки я читав?

— Закінчуйте насамперед листа, Беттередж; либонь, у кінці щось з'ясується. Тоді я вам скажу кілька слів.

— Гаразд, сер. Нехай трохи відпочинуть мої очі, а потім я продовжуватиму. А поки що, містере Френклін, я не хочу квапити вас, — але, може, ви скажете мені хоч слово, — чи не знайшли ви з цієї жахливої плутанини вихід?

— Думаю поїхати в Лондон, — сказав я, — порадитися з містером Бреффом. Якщо він зможе допомогти мені...

— Так, сер?

— І якщо сищик не захоче покинути своє затишне містечко в Доркінгу...

— Не захоче, містере Френклін!

— Тоді, Беттередж, — наскільки я бачу тепер, — усі мої засоби вичерпані. Крім містера Бреффа і сищика, я не знаю жодної живої душі, котра могла б бути хоч трохи корисною мені.

Тільки-но ці слова злетіли з моїх вуст, як хтось постукав у двері кімнати.

Беттередж був здивований і невдоволений тим, що нам перешкодили.

— Зайдіть, — роздратовано крикнув він, — хто б там не був.

Двері відчинились, і до нас спокійно зайшов чоловік такої незвичної зовнішності, якої мені ніколи не доводилось бачити. Судячи з його постави й рухів, він був ще молодий. Якщо ж судити з його обличчя і порівняти його з Беттереджем, він здавався старшим за нього. Колір його обличчя був смуглявий, як у цигана; його худі щоки глибоко запали, а вилиці різко видавались. Його ніс був чудово вирізьблений, такий типовий для стародавніх народів Сходу, але дуже рідкий серед нових племен Заходу. Над бровами — високе чоло. Зморщок і складок на обличчі було безліч. Очі на цьому дивному обличчі були ще дивніші — ніжні карі очі, вдумливі й засмучені, глибоко запалі, — вони дивились на вас і (принаймні так було зі мною) полонили увагу силою власної волі. Додайте до цього густе кучеряве волосся, яке з дивних примх природи втратило свій колір найбільш дивовижним і химерним способом. На маківці голови воно ще зберегло свій природний густий чорний колір. З обох боків голови, без найменшого поступового переходу до середини, який зменшував би силу незвичайного контрасту, воно було зовсім біле. Межа між цими двома кольорами була примхливою. В одному місці біле волосся переходило в чорне, а в іншому чорне переходило в біле. Я дивився на цю людину з цікавістю, яка, сором сказати, не піддавалась контролю. Його м'які карі очі лагідно глянули на мене, і він відповів на мою мимовільну грубість (я так витріщився на нього) пробаченням, якого, впевнений, зовсім я не заслужив.

— Вибачте, — сказав він, — я зовсім не думав, що містер Беттередж зайнятий.

Він вийняв з кишені папірець і подав його Беттереджу.

— Список на наступний тиждень, — сказав він.

Він знову подивився на мене й вийшов так само тихо, як і зайшов.

— Хто це? — запитав я.

— Помічник містера Кенді, — відповів Беттередж. — До речі, містере Френклін, я мушу вам сказати, на превеликий жаль, що маленький лікар не видужав ще від хвороби, яку він захопив, повертаючись додому з обіду в день народження міс Речел. Почуває він себе добре, але під час лихоманки втратив пам'ять, і з того часу вона більше ніколи не поверталась до нього. Всю роботу виконує його помічник. Працювати йому доводиться в основному серед бідних. А вони не можуть дістати собі іншої допомоги, ви це знаєте. Вони змушені миритися і з людиною, що має таке шпакувате волосся і засмагла, мов циган, — адже інакше вони залишаться зовсім без лікаря.

— Далебі він не подобається вам, Беттередж?

— Він нікому не подобається, сер.

— Чому ж він такий непопулярний?

— Треба почати з того, що сама його зовнішність проти нього. До того ж розповідають, що містер Кенді взяв його з дуже сумнівною репутацією. Ніхто не знає, звідки він; у нього тут нема жодного приятеля. Як же ви після цього можете сподіватися, що він кому-небудь сподобається?

— Певна річ, це зовсім неможливо! Чи можу я запитати, що йому було потрібно від вас, коли він дав вам оцей папірець?

— Він приніс мені список хворих, сер, яким треба на цьому тижні видати вино. Міледі завжди роздавала добрий портвейн і херес хворим біднякам, і міс Речел бажає продовжувати цей звичай. Настали інші часи! Так, настали інші часи! Я пам'ятаю, як містер Кенді сам приносив цей список моїй господині. А тепер помічник містера Кенді приносить список — мені. Я дочитаю листа, з вашого дозволу, сер, — сказав Беттередж, підсуваючи до себе сповідь Розанни Спірман. — Не весело читати, запевняю вас. І все ж це заважає мені сердитись, коли я думаю про минуле.

Він надів окуляри й похмуро похитав головою.

— Є здоровий глузд, сер, у нашій поведінці, коли мати народжує нас на світ божий. Кожний з нас більше чи менше чинить опір цій появі на світ. І ми, всі до одного, цілком маємо рацію в цьому.

Помічник містера Кенді так вразив мене, що я не міг негайно викинути його зі своєї голови. Я прослухав останні неспростовні філософські вислови Беттереджа й повернувся до питання про напівсивого чоловіка.

— Як його звати? — запитав я.

— Гіршого імені не може бути, — відповів похмуро Беттередж. — Його звуть Езра Дженнінгс.

Розділ V

Назвавши мені ім'я помічника містера Кенді, Беттередж, мабуть, вирішив, що ми втратили досить часу на такий маловажливий предмет. Він знову повернувся до уважного читання листа Розанни Спірман.

А я сидів біля вікна, чекаючи, поки він закінчить. Потроху враження, яке справив на мене Езра Дженнінгс (хоч у тому стані, в якому був я, здавалося зовсім незрозумілим, щоб якась жива істота могла справити на мене будь-яке враження!), стерлося з моєї пам'яті. Думки мої повернулись у старе русло. Я ще раз примусив себе глянути прямо в лице своєму неймовірному становищу. Я ще раз продумав той план, який склав нарешті для майбутніх своїх дій.

Повернутися в Лондон того ж дня, викласти все перед містером Бреффом і, нарешті, найголовніше — добитися (будь-яким способом і ціною будь-яких жертв) особистого побачення з Речел, — ось який був мій план дій, наскільки я був здатний скласти його в той час. До відходу поїзда лишалося ще більше години. Мало було надії на те, що Беттередж зможе знайти в непрочитаній ще частині листа Розанни Спірман щось таке, що корисно було б знати до того, як я залишу будинок, у якому пропав алмаз. Цього я й чекав тепер.

Лист закінчувався такими словами:

«Вам тепер не треба сердитися, містере Френклін, навіть якщо я трохи торжествувала, знаючи, що держу в своїх руках усе ваше майбутнє. Тривога й побоювання знову повернулись до мене. Знаючи думку детектива Каффа про пропажу алмаза, можна було передбачити, що він огляне нашу білизну й одяг. А в моїй кімнаті, та й у всьому будинку не було місця, яке, на мою думку, правило б за надійне сховище від обшуку. Як заховати вашу нічну сорочку, щоб навіть сищик не зміг її знайти, і як зробити це, не втрачаючи жодної хвилини такого дорогоцінного часу? Нелегко було відповісти на подібні запитання. Моя нерішучість закінчилась тим, що я придумала спосіб, котрий, можливо, примусить вас посміятися. Я роздяглась і одягла вашу нічну сорочку на себе. Ви одягали її, — і на хвилину я відчула задоволення, надягши її після вас.

Наступна новина, яка стала відома нам у кімнаті для слуг, показала, що я не запізнилась ні на хвилину з вашою нічною сорочкою. Сищик Кафф зажадав побачити книжку, де записували білизну.

Я знайшла її й віддала йому у вітальні міледі. Колись нам із сищиком доводилось не раз зустрічатись. Я була впевнена, що він упізнає мене, — і не була впевнена в тому, що він зробить, коли побачить, що я служу в домі, де пропала коштовна річ. Я відчула, що в подібному випадку для мене буде полегшенням відразу ж закінчити наше побачення з ним і відразу ж знати найгірше.

Коли я вручила йому книгу, він подивився на мене, ніби я була зовсім незнайома йому, і особливо ввічливо подякував за те, що я принесла книгу. Я подумала, що все це — нехороші прикмети. Невідомо, що він міг сказати про мене за спиною, невідомо, як скоро я могла опинитись у в'язниці, будучи запідозреною і обшуканою. Саме був час вашого повернення з залізниці, куди ви їздили проводжати містера Годфрі Еблуайта, і я пішла на вашу улюблену доріжку в заростях чагарника дочекатись нової можливості поговорити з вами — останньої можливості, що, як я думала, ще може трапитись мені.

Ви не з'явились; і, що було ще гірше, повз те місце, де я ховалась, пройшли містер Беттередж та сищик Кафф, і сищик побачив мене.

Після цього мені не залишалось нічого більше, як повернутись на своє місце, до своєї роботи, поки нове лихо не впаде на мою голову. В ту хвилину, як я проходила алеєю, ви поверталися з вокзалу. Ви йшли прямо до чагарників, коли побачили мене, — я впевнена, сер, що ви побачили мене, — а потім повернули в інший бік, ніби від зачумленої, і ввійшли в будинок[4].

Я чорним ходом пробралась додому. В ці години пральня була порожня, і я залишилась там одна. Я вже казала вам, які думки викликали в мене Тремтливі піски. Ці думки повернулись до мене знову. Я запитувала себе, що буде важче зробити, якщо справи далі так триватимуть, — стерпіти байдужість містера Френкліна Блека чи кинутися в Тремтливі піски й покласти всьому цьому край?

Даремно вимагати від мене пояснення щодо моєї власної поведінки в той час. При всьому бажанні я й сама не можу її зрозуміти.

Чому я не зупинила вас, коли ви відвернулись так жорстоко від мене? Чому я не закричала: «Містере Френклін, я маю щось вам сказати; це стосується вас самих, і ви повинні вислухати й вислухаєте мене!» Ви повністю залежали від мого милосердя — ви, як кажуть, були в моїх руках. Більше того, я мала тоді всі засоби (якби я тільки могла примусити вас довіритись мені) стати корисною вам у майбутньому. Звичайно, я ніколи не думала, щоб ви, джентльмен, украли алмаз тільки заради простого вдоволення забаганки вкрасти його. Ні! Пенелопа чула, як міс Речел, а я чула, як містер Беттередж говорили про ваше марнотратство і ваші борги. Для мене було цілком ясно, що ви взяли алмаз для того, аби продати його або віддати під заставу і, в такий спосіб, дістати грошей, які вам були потрібні. Ну, а я могла б назвати вам одну людину в Лондоні, котра б позичила вам потрібну суму під заставу такої речі і не задавала б вам незручних запитань.

Чому я не заговорила з вами! Чому я з вами не заговорила!

Невже я нічого більше не могла зробити для вас, окрім того, що сховала вашу нічну сорочку, не могла піти на більший ризик, перебороти більші труднощі? Так могло бути з іншою жінкою, але як могло це статися зі мною? В дні, коли я ще була злодійкою, я підпадала в п'ятдесят разів більшому ризику і виходила з таких утруднень на своєму шляху, порівняно з якими ця трудність була просто дитячою грою. Я, так би мовити, пройшла добру школу шахрайства та обдурювань, деякі з них були такого великого масштабу і так майстерно проведені, що вони стали знаменитими, і про них писали в газетах. Чи було ймовірним, щоб така незначна справа, як переховування вашої нічної сорочки, вплинула на мою душу і примусила завмирати моє серце, коли я повинна була поговорити з вами? Марно й безглуздо питати. Цього не могло бути!

Чи варт детально розповідати про своє безглуздя? Істина і так зрозуміла, правда? За вашою спиною я любила вас усім серцем і душею. А коли була перед вами — нічого заперечувати — я боялась вас; боялась, що ви можете розсердитись на мене; боялась вашої відповіді (хоч ви і взяли алмаз), коли б я наважилася сказати вам, що саме я розгадала вас. Я дійшла до того, що насмілилася заговорити з вами в бібліотеці. А ви відвернулись тоді від мене. І втекли, як від зачумленої. Я намагалась будь-якою ціною розгніватись на вас і, таким чином, набратись мужності. Ні! Я не відчувала нічого, крім нещастя й гіркого почуття образи. «Ви некрасива дівчина; у вас перекошене плече; ви тільки служниця; чого ви добиваєтесь, намагаючись поговорити зі мною?» Ви ніколи не казали подібних слів, містере Френклін, і, незважаючи на це, ви все сказали мені! Чи треба пояснювати подібну дурість? Ні. Не лишається нічого більше, як признатися в цьому, і хай буде так.

Я ще раз прошу вас пробачити за ці вправи мого пера. Можна не боятись, цього більше ніколи не станеться. Я наближаюся вже до кінця.

Першою, хто потурбував мене, зайшовши до пральні, була Пенелопа. Вона вже давно знала мою таємницю і робила все можливе, аби напоумити мене, — і робила це вельми ласкаво.

— Ох, — сказала вона, — я знаю, чого ви тут сидите і переживаєте одна-однісінька. Найкраще, що могло б статися для вас, Розанно, це коли б містер Френклін виїхав звідси, я думаю, що він незабаром залишить наш дім.

Думка про те, що ви можете виїхати, ніколи не виникала в мене. Я не могла говорити з Пенелопою. В мене вистачило сили тільки дивитись на неї.

— Я щойно прийшла від міс Речел, — казала далі Пенелопа, — і я досить-таки намучилась через її примхи.

Вона каже, що їй тут нестерпно залишатись, поки в домі перебуває поліція; вона вирішила сьогодні ввечері поговорити з міледі і завтра ж виїхати до тітки Еблуайт. Якщо вона це зробить, містер Френклін відразу ж знайде причини для від'їзду, повірте мені!

При цьому до мене повернулася здатність говорити.

— Ви хочете сказати, що містер Френклін поїде з нею? — запитала я.

— Вельми охоче поїхав би, коли б вона дозволила йому; але вона не дозволить. Йому також далася взнаки її вдача; він теж у неї в немилості, хоч зробив усе, що міг, аби допомогти їй, бідолаха! Ні, ні! Якщо вони не помиряться до завтра, ви побачите, що міс Речел поїде в один бік, а містер Френклін — в інший. Куди він помандрує, не можу сказати. Але він ніколи не залишиться тут, Розанно, після від'їзду Речел.

Мені вдалося приховати відчай, який охопив мене при думці про ваш від'їзд. Правду кажучи, я побачила невеличкий проблиск надії для себе в тому, що між вами і міс Речел виникла серйозна незгода.

— Чи знаєте ви, — запитала я, — чому вони посварились?

— Винна в усьому міс Речел, — сказала Пенелопа, — і, наскільки мені відомо, це все її примхи, і нічого більше. Не хочеться мені розчаровувати вас, Розанно, але не захоплюйтесь думкою про те, що містер Френклін напевне посвариться з нею. Він надто вже любить її!

Тільки промовила вона ці жорстокі слова, як нас покликав містер Беттередж. Всі слуги повинні були зібратися в залі. А звідти ми мали один по одному відправитись у кімнату містера Беттереджа на допит до сищика Каффа.

Моя черга прийшла після допиту покоївки міледі й першої служниці. Розпити сищика Каффа, — хоч він і дуже вміло їх маскував, — незабаром показали мені, що ці дві жінки (мої найлютіші вороги в домі) підглядали біля моїх дверей у четвер після полудня і в той же четвер уночі. Вони досить багато наговорили сищикові, аби відкрити йому частину істини. Він — і це цілковита правда — знав, що я пошила нічну сорочку, але помилково думав, що замазана фарбою сорочка належала мені. Я відчула ще одне з того, що він мені говорив, хоч я це ще не зовсім розуміла. Він, певна річ, підозрював мене, що я була замішана в зникненні алмаза. Але водночас дав мені зрозуміти — з певною метою, як я думаю, — що не вважає мене головним винуватцем зникнення коштовного каменя. Він, здається, думав, що я діяла за чиїмись вказівками. Хто це міг бути, я так і не змогла здогадатись ні тоді, ні тепер.

У даній обстановці одне було ясно: сищик Кафф дуже далекий від істини. Ви були б у безпеці доти, поки не знайшли б вашої нічної сорочки, — але ні хвилини більше.

Важко мені примусити вас зрозуміти страждання й жах, котрі зараз тяжіють наді мною. Для мене було небезпечно далі носити вашу нічну сорочку. Мене могли б примусити скинути її в поліції у Фрізінголлі, взявши туди за підозрою і зробивши там обшук. У той час, як сищик Кафф залишив мене ще на свободі, я повинна була вибрати, притому негайно: знищити мені вашу сорочку чи заховати в безпечному місці, на безпечній відстані від будинку.

Коли б я хоч трохи менше любила вас, я думаю, що знищила б її. Але як я могла знищити єдину річ, котру я мала і яка підтверджувала, що я врятувала вас від викриття? Якби ми дійшли до можливості відверто поговорити і якби ви підозрювали мене в тому, що в мене якісь погані наміри, і заперечували б усе, — як могла б я примусити вас довіритись мені, не показавши вам вашої нічної сорочки? Чи не було помилкою вірити, як я вірила і ще вірю, що ви не наважилися б дозволити бідній дівчині, подібній до мене, бути співучасницею вашої таємниці і вашої крадіжки, вчинити яку спокусили вас борги? Згадайте про ваше холодне ставлення до мене, і ви неодмінно зрозумієте моє небажання знищити єдину річ, котра, на моє щастя, давала мені змогу здобути ваше довір'я і ванту вдячність.

Я вирішила заховати сорочку і вибрала місце, яке найкраще знала, — Тремтливі піски.

Як тільки допит було закінчено, я придумала якусь причину і попросилась піти подихати свіжим повітрям. Я попрямувала в Коббс-Голл, у котедж містера Йолланда. Його дружина й дочка були моїми найкращими друзями. Не подумайте, що я довірила їм вашу таємницю — я її нікому не довірила. Я тільки хотіла написати вам цього листа і зняти з себе у безпечному місці вашу нічку сорочку. Мене підозрювали, і тому я не могла зробити нього в нашому будинку без ризику ні того, ні другого.

І ось я майже закінчую мій довгий лист, одна, у спальні Люсі Йолланд. Коли його буде закінчено, я зійду вниз, згорну нічну сорочку і заховаю її під плащ. Я знайду між старими речами місіс Йолланд якусь скриньку, аби зберегти сорочку цілою і сухою в моєму тайнику. А потім піду до Тремтливих пісків — не бійтеся, сліди моїх ніг не видадуть мене! — і заховаю вашу нічну сорочку в піску, де жодна жива душа не зможе знайти її, якщо я сама не відкрию цієї таємниці.

А коли це буде зроблено, що тоді?

Тоді, містере Френклін, я матиму дві причини ще раз зробити спробу сказати вам те, чого я не змогла сказати досі. Якщо би, як говорила Пенелопа, поїдете і якщо я не встигну поговорити з вами до від'їзду, я назавжди втрачу таку можливість. Це перша причина. Далі, мене заспокоює свідомість того, що коли мої слова й розсердять вас, то нічна сорочка, яку я дістану, буде достатнім виправданням для мене. Це друга моя причина. Якщо обидві причини не дадуть мені сили витримати холодного ставлення, яке досі пригнічувало мене (я кажу про ваше холодне ставлення до мене), то скоро прийде кінець моїм зусиллям і моєму життю.

Так. Якщо я знову не зможу скористатися з відповідної нагоди, якщо ви будете, як завжди, жорстоким і я відчую ваше холодне ставлення, як вже відчувала, — прощавай, життя, яке відмовило мені в щасті, наділяючи ним інших! Я розстануся з життям, яке ніщо, крім вашої доброти, не може зробити для мене приємним. Не думайте докоряти собі, сер, якщо все це саме так закінчиться. Але постарайтесь — таки постарайтесь — хоч трошки простити мене! Я подбаю, аби ви довідались про те, що я зробила для вас, годі, коли я вже не зможу сказати вам про це сама. Чи скажете ви тоді щось ласкаве про мене тим лагідним гоном, яким ви говорите з міс Речел? Якщо ви зробите це і якщо існують духи, я вірю, що мій дух почує це і затремтить від радощів.

Час закінчувати лист. Я довела себе до сліз. Як же я знайду дорогу до свого тайника, якщо дам непотрібним сльозам засліпити мене?

Крім того, навіщо так сумно дивитись на речі? Чому не вірити, що все ще може закінчитись гарно? Можливо, я зустріну вас у хорошому настрої сьогодні ввечері, а якщо ні, то мені, либонь, ще пощастить зустріти вас завтра вранці. Моє бідне некрасиве обличчя не буде красивішим від горя — адже так? Хто зна, можливо, я списала всі ці нудні довгі сторінки даремно? Я покладу їх для більшої безпеки (не варт говорити зараз про іншу причину) в тайник разом з нічною сорочкою. Важко мені було, дуже важко писати вам цього листа. О, коли б ми могли зрозуміти одне одного, з якою радістю я роздерла б його!

Залишаюся, сер, вірно любити Вас і покірно служити Вам, Розанна Спірман».

Беттередж мовчки дочитав листа. Потім старанно вклав назад у конверт і замислився, понуривши голову й опустивши очі долу.

— Беттередж, — сказав я, — чи нема в кінці листа якогось натяку, що міг би допомогти нам?

Він повільно підвів очі, глибоко зітхнувши.

— Нема тут нічого, що могло б допомогти вам, містере Френклін, — відповів він. — Послухайте моєї поради і не виймайте цього листа з конверта, аж поки закінчаться ваші теперішні турботи. Лист дуже засмутить вас, коли ви прочитаєте його. Не читайте його тепер.

Я поклав лист у свій записник.

А тепер згадайте шістнадцятий і сімнадцятий розділи розповіді Беттереджа, і ви зрозумієте, що я мав причини берегти себе в такий час, коли моя сила духу зазнавала жорстокого випробування. Двічі нещасна жінка пробувала поговорити зі мною. І (двічі бог зна, як невинно!), на своє нещастя, я відштовхнув її від себе.

У п'ятницю ввечері, як вірно описав це Беттередж, вона зустріла мене самого біля більярдного столу. Її поведінка й мова давали мені право думати — і наштовхнули б на таку думку кожного за даних обставин, — що вона була близька до того, аби признатись про пропажу алмаза. Заради неї я свідомо не проявив інтересу до того, що вона могла б повідомити, заради неї я навмисне дивився на більярдні кулі, а не на неї — і який результат? Я відштовхнув її від себе, вразив її серце!

У суботу знову — в той день, коли вона довідалась від Пенелопи про мій можливий терміновий від'їзд, — нас і далі переслідувала приреченість. Вона ще раз робить спробу зустрітися зі мною на доріжці з кущах, але побачила там мене в товаристві Беттереджа і сищика Каффа. Вона чула, як детектив (маючи власний таємний намір) запитав про моє співчуття до Розанни Спірман. Знову ж, заради неї самої, бідолашної, я категорично відповів йому — голосно відповів, аби вона могла почути мене — що «Розанною Спірман я зовсім не цікавлюсь». Тільки-но ці слова, які мали на меті попередити її, щоб вона не шукала побачення зі мною, було сказано, — вона повернулась і зникла: запобігла небезпеці, як я тоді думав; зважилась на самогубство, як я тепер знаю.

З цього моменту я простежив послідовність подій, що привели мене до дивного відкриття у Тремтливих пісках. Огляд минулого тепер повний. Я можу залишити нещасну історію Розанни Спірман, до якої навіть тепер я не можу повертатись без гострого болю, — зоставивши для себе все, чого тут навмисне не було сказано. Я можу перейти вже від самогубства в Тремтливих пісках, з його дивним і жахливим впливом на моє нинішнє становище і наступні перспективи, до інтересів живих людей цієї розповіді і подій, які прокладали дорогу для повільної і стомливої мандрівки з темряви до світла.

Розділ VI

Я вирушив на станцію пішки в супроводі, цілком зрозуміло, Габріеля Беттереджа. Лист поклав у кишеню, а сорочку заховав у дорожній мішок, аби показати те й інше містерові Бреффу, перш ніж засну цієї ночі.

Ми мовчки вийшли з будинку. Вперше, відколи я його знаю, старий Беттередж не знаходив про що говорити зі мною. Зате я мав дещо йому сказати і тому почав розмову, як тільки ми вийшли з воріт парку.

— Раніш ніж поїду в Лондон, — почав я, — хочу поставити вам два запитання. Вони стосуються мене і, я думаю, вельми здивують вас.

— Якщо тільки вони виб'ють з моєї голови лист цієї бідної дівчини, містере Френклін, нехай роблять зі мною все, що тільки хочуть. Будь ласка, здивуйте мене, сер, якнайшвидше.

— Моє перше запитання, Беттередж, ось яке: чи не був я п'яний увечері в день народження Речел?

— Ви — п'яні? — вигукнув старий. — Навпаки, саме це і є вашою великою вадою, містере Френклін, що ви п'єте тільки за обідом і не пригубите й чарки після нього!

— Але день народження — особливий день. Я міг зрадити своїй звичці саме цього вечора.

Беттередж подумав хвилинку.

— Ви таки зрадили своїй звичці, сер, — сказав він. — І я скажу вам, як саме. Ви здавались страшенно недужим, і ми умовили вас випити кілька крапель віскі з водою, аби трохи підбадьорити вас.

— Я не звик до віскі з водою. Цілком можливо...

— Стривайте, містере Френклін. Я також знав, що ви до цього не звичні. А тому я налив вам пів чарки нашого п'ятдесятирічного старого коньяку і — як не сором мені! — розвів цей благородний напій повною склянкою холодної води. Від цього не змогла б сп'яніти дитина, а тим більше дорослий чоловік.

Я знав, що можу цілком покластись на його пам'ять у таких справах. Значить, думати про те, що я був напідпитку, було абсолютно неможливим. Я перейшов до другого запитання.

— До того, як мене відправили за кордон, Беттередж, ви знали мене, коли я був дитиною. Скажіть відверто, чи не було чогось дивного в мені після того, як я засинав? Чи не бачили ви, щоб я коли-небудь ходив сонний?

Беттередж зупинився, подивився на мене якусь мить, похитав головою і вів далі:

— Бачу, куди ви гнете, містере Френклін, — сказав він. — Ви намагаєтесь пояснити, як фарба без вашого відома опинилась на вашій нічній сорочці. Не так це легко, сер. Ви на тисячі миль від істини, сер. Гуляти сонним? Та ви ніколи в житті не робили нічого подібного!

Знов я відчув, що Беттередж каже правду. Ніколи — ні вдома, ні за кордоном я не був самотній. Коли б я був сновидою, сотні людей помітили б цю мою особливість і, співчуваючи мені, попередили б мене про таку хворобу і вжили б якихось заходів.

І проте, допускаючи все це, я чіплявся — з настирливістю, природною і простимою за даних обставин — то за ту, то за другу з єдиних двох обставин, що могли вияснити жахливе становище, в якому я годі перебував. Помітивши, що я не зовсім був задоволений, Беттередж хитро натякнув на пізніші події в історії Місячного каменя і розбив мої теорії раз і назавжди.

— Давайте спробуємо думати інакше, сер, — сказав він. — Додержуйтеся своєї думки, але подивіться, яка далека вона від істини. Коли вважати, що нічна сорочка є доказом, — а я цьому не вірю, — ви б не тільки вимазались об пофарбовані двері, самі не знаючи цього, але також узяли б і алмаз, самі не знаючи того. Чи не так?

— Цілком вірно. Кажіть далі.

— Дуже добре, сер. Припустимо, що ви були п'яні або сонно блукали, коли взяли алмаз. Цим можна пояснити те, що сталося в ніч після дня народження. Але як ви поясните те, що сталось далі? Алмаз було надіслано в Лондон після цього. Алмаз було віддано під заставу містерові Люкеру. Хіба ви робили щось подібне, нічого не знаючи про це? Невже ви були п'яні, коли я вас проводжав у кабріолеті в суботу ввечері? І хіба ви крізь сон пішли до містера Люкера, коли поїзд довіз вас до кінця вашої подорожі? Вибачте мені, містере Френклін, коли я скажу, що вас так пригнітила ця справа, що ви просто нездатні оцінити все самі. Чим швидше ви порадитеся з містером Бреффом, тим швидше виберетеся з безвиході, в яку тепер попали.

Ми дійшли до станції за кілька хвилин до відходу поїзда.

Я поспішно дав Беттереджу мою лондонську адресу, аби він міг написати мені, коли буде потрібно, обіцяючи зі свого боку повідомити його про новини, якщо вони у мене будуть. Зробивши це і вже прощаючись із ним, я випадково глянув у бік лотка з книгами й газетами. Там знову стояв помічник містера Кенді, ця людина незвичайної зовнішності, і розмовляв з господарем лотка! На мить наші очі зустрілись. Езра Дженнінгс зняв капелюха. Я відповів на привітання і сів у вагон, коли поїзд уже рушив. Мені здається, що думати про щось інше, що, власне, мене не обходило, було для мене великим полегшенням. Як би там не було, я знову вирушив у важливу подорож, що мала привести мене до містера Бреффа. Ідучи, я думав — признаюсь, досить дивні думки це були, — що бачив людину із шпакуватим волоссям двічі за один день!

Я прибув у Лондон у такий час, що в мене не було ніякої надії застати містера Бреффа в його конторі. Отож я з вокзалу поїхав до нього додому в Гемпстед і потурбував старого стряпчого, який куняв собі в своїй їдальні з улюбленою моською на колінах і пляшкою вина під рукою.

Як вплинуло розказане мною на містера Бреффа, найкраще описати, показавши, що він робив після того, як я закінчив свою розповідь. Він звелів засвітити світло й подати міцного чаю в кабінет, а також передав своїм дамам, щоб вони не турбували нас ні в якому разі. Давши таке розпорядження, він спочатку поважно оглянув нічну сорочку, а потім повністю віддався читанню листа Розанни Спірман.

Прочитавши листа, містер Брефф звернувся до мене вперше з того часу, як ми замкнулись в його кабінеті, ізолювавши себе від навколишнього світу.

— Френкліне Блек, — сказав старий джентльмен, — це дуже серйозна справа, з якого боку не взятися. На мою думку, вона стосується так само близько Речел, як і вас. Її дивна поведінка тепер уже не таємниця. Вона впевнена, що ви вкрали алмаз.

Я довго боровся з собою, відкидаючи цей обурливий висновок. Але він усе ж неминуче висів наді мною. Мій намір добитися особистого побачення з Речел був справді викликаний думкою, яку щойно висловив містер Брефф.

— Перший крок, який треба зробити, — казав далі стряпчий, — це звернутись до Речел. Вона мовчала весь цей час із причин, котрі я, знаючи її характер, можу легко зрозуміти. Але, після того що сталось, далі терпіти цю мовчанку неможливо. Треба переконати її чи примусити розповісти нам, чому вона переконана, що саме ви взяли Місячний камінь. Можна сподіватися, що вся ця справа, яка здається нам такою серйозною, розлетиться вщент, коли нам удасться зламати упертість Речел і спонукати її висловитися.

— Це вельми заспокійлива думка для мене, — сказав я. — Чесно кажучи, мені хотілося б знати...

— Вам хотілось би знати, як я можу пояснити це, — перепинив мене містер Брефф. — Я зможу пояснити вам це протягом двох хвилин. Зрозумійте, що я дивлюсь на цю справу передусім з юридичної точки зору. Для мене питання полягає в доказі. Дуже добре! А доказ із самого початку позбавлений грунту в одному важливому пункті.

— В якому?

— Зараз ви почуєте. Погоджуюсь, що позначка на нічній сорочці доводить, що ця сорочка ваша. Погоджуюсь, що пляма від фарби доводить, що нічна сорочка вимазана фарбою від дверей Речел. Але чи є докази, що ця нічна сорочка була на вас?

Таке заперечення вразило мене і було переконливішим за те, яке я відчував раніше.

— Щодо цього, — продовжував адвокат, узявши в руки визнання Розанни Спірман, — то я розумію, що лист неприємний для вас. Я розумію, що ви не наважуєтесь проаналізувати його з суто об'єктивної точки зору. Але я перебуваю в іншому становищі, ніж ви. На основі моєї юридичної практики я можу розглядати цей документ, як розглядав би його всякий інший юрист. Не нагадуючи про те, що ця жінка була злодійкою, я тільки зауважу, що її лист підтверджує, за її власним визнанням, її брехливість; і виходячи з цього, я маю право запідозрити її в тому, що вона сказала вам не всю правду. Не буду зараз гадати, могла чи не могла вона це зробити. Я тільки одне хочу сказати, що коли Речел підозрює вас, маючи доказ тільки у вигляді нічної сорочки, дев'яносто дев'ять із ста відсотків говорять за те, що цю сорочку показала їй Розанна Спірман. У даному разі сама ця жінка признається в листі, що вона ревнувала Речел, що вона підмінювала її троянди у вазі, що вона бачила промінь надії для себе у сварці між вами і Речел. Не запитуватиму, хто взяв Місячний камінь (аби досягти своєї мети, Розанна Спірман могла взяти п'ятдесят Місячних каменів), — я тільки скажу, що пропажа алмаза дала цій врятованій злодійці можливість посіяти між вами й Речел ворожнечу на все життя. Вона тоді, пригадуєте, не наважилась позбавити себе життя, і я при цій слушній нагоді рішуче підтверджую, що, маючи такий характер і перебуваючи тоді в такому становищі, вона могла вкрасти камінь. Що ви скажете на це?

— Щось подібне промайнуло у мене в голові, — відповів я, — коли розпечатав лист.

— Саме так! Але коли ви прочитали листа, вам стало шкода цієї бідолахи, і ви не наважилися запідозрити її. Це робить вам честь, шановний сер, це робить вам честь!

— Але припустимо, що ця нічна сорочка була на мені. Що тоді?

— Я не бачу, як це можна довести, — відповів містер Брефф. — Та коли вважати, що такий доказ існує, довести вашу невинність буде нелегко. Не будемо зараз про це думати. Давайте почекаємо й подивимося, чи Речел підозрювала вас на підставі самої лише нічної сорочки.

— Боже мій! Як спокійно ви говори те, що Речел підозрює мене! — спалахнув я. — Яке право має вона підозрювати мене в крадіжці на підставі будь-якого доказу?

— Вельми розумне запитання, шановний сер. Трохи запально висловлене, та все ж варте уваги. Те, що приводить до замішання вас, приводить до замішання й мене. Подумайте і скажіть, чи не сталось під час вашого перебування в домі леді Веріндер чого-небудь такого, що примусило б Речел взяти під сумнів вашу честь або, скажімо, взяти під сумнів (нехай навіть і безпідставно) ваші моральні принципи взагалі?

Я схопився з місця надзвичайно схвильований. Запитання юриста нагадало мені вперше після від'їзду з Англії про те, що справді сталось тоді.

У восьмому розділі розповіді Беттереджа згадується про приїзд іноземця у будинок моєї тітки, який прибув до мене в справі. А справа ця полягала ось у чому.

Я мав необережність (потребуючи, як звичайно, в той час грошей) позичити певну суму у власника невеликого ресторану в Парижі, якому я був добре відомий як постійний відвідувач. Було призначено строк виплати позики, а коли час настав, я не зміг виконати умови, як це часто буває з тисячами інших чесних людей. Я послав цій людині вексель. Мій підпис, на моє нещастя, був надто добре відомий на подібних документах: йому не вдалось реалізувати його. Справи його підупали після того, як я позичив у нього гроші, він опинився перед можливим банкрутством, і його родич, французький юрист, приїхав до мене в Англію і почав вимагати, щоб я заплатив йому свій борг.

Це був чоловік запальної вдачі, і він обрав не той тон у розмові зі мною. З обох сторін було сказано багато гострих слів; а моя тітка і Речел, на нещастя, були в сусідній кімнаті і все чули. Леді Веріндер увійшла до нас і захотіла неодмінно дізнатися, що сталося. Француз показав дане йому доручення і заявив, що я винен у банкрутстві бідної людини, котра довірилась моїй честі. Моя тітка негайно виплатила йому гроші і випровадила його. Вона, безперечно, значно краще знала мене і не поділяла думки француза про мене. Але була вражена моєю безтурботністю і справедливо розгнівалась на мене за те, що я поставив себе в таке становище, яке без її втручання могло б бути дуже неприємним. Чи мати розповіла про все, чи Речел чула це з сусіднього покою, я не можу сказати, але вона по-своєму, романтично і звисока розглядала цей випадок. Я був «бездушним», я був «неблагородним», у мене «не було принципів», невідомо, «що я міг би зробити потім», — одне слово, наговорила мені таких жорстоких слів, яких я ще ніколи не чув від жодної молодої дівчини.

Розрив між нами тривав увесь наступний день. На третій день мені вдалось помиритися з нею, і я перестав думати про це. Можливо, Речел пригадала цей нещасний випадок у ту критичну хвилину, коли моє право на її повагу знову і значно сильніше було поставлене під сумнів? Містер Брефф, коли я розповів йому про все, відразу ж ствердно відповів на це запитання.

— Він повинен був вплинути на неї, — відповів він цілком серйозно. — І я, заради вас самого, бажав би, щоб цього не сталось. Однак ми з вами відкрили, що ця обставина нашкодила вам, і, в усякому разі, нам хоч одне стало ясно. Не бачу, за що ми можемо тепер узятись. Наш дальший крок у цьому слідстві повинен привести нас до Речел.

Він встав і в задумі почав ходити по кімнаті туди й назад. Двічі я наважувався сказати йому, що саме вирішив побачитися з Речел, і двічі, беручи до уваги його роки і вдачу, утримався від того, аби зненацька не вразити його в таку несприятливу хвилину.

— Найбільша трудність полягає в тому, — вів далі він, — як примусити її сказати все, що їй відомо в цій справі. Що можете ви запропонувати?

— Я вирішив, містере Брефф, сам поговорити з Речел.

— Ви?! — Він раптом зупинився і подивився на мене так, ніби я втратив розум. — Ви? Це ніяк неможливо для вас!

Він раптом замовк і знову пройшовся по кімнаті.

— Хвилиночку, — сказав. — У таких незвичайних випадках необачність може іноді бути найкращим шляхом.

Він обдумував ситуацію в новому світлі ще хвилину чи дві і раптом сміливо розв'язав питання на мою користь.

— Вовка боятися — в ліс не йти, — зробив висновок старий джентльмен. — Ви маєте шанси, яких нема у мене, отже, ви перший і спробуєте ризикнути.

— Маю шанси? — повторив я з великим здивуванням.

Обличчя містера Бреффа вперше розпливлось у посмішці.

— Ось у чім річ, — сказав він. — Чесно кажучи, я не можу надіятись ні на вашу обачність, ні на ваш характер. Але я сподіваюсь, що десь у самому куточку серця Речел ще зберегла до вас деяку слабкість. Торкніться злегка цієї слабкості, і, повірте, за цим буде найвідвертіше зізнання, на яке здатна жінка! Неясне одне питання — як вам зустрітися?

— Вона була вашим гостем у цьому домі, — відповів я. — Чи не можете ви запросити її сюди, не кажучи їй про те, що вона побачиться тут зі мною?

— Чудово! — сказав містер Брефф. Відповівши одним словом на мою пропозицію, він знову пройшовся туди й сюди по кімнаті.

— Простіше кажучи, — продовжував він, — моя домівка повинна перетворитись на пастку для Речел з приманкою у вигляді запрошення від моєї дружини і дочок. Коли б ви не були Френкліном Блеком і коли б ця справа була хоч на волосину менш серйозною, ніж вона є, я категорично відмовився б. Але обставини склались так, що я твердо переконаний: сама Речел згодом буде вдячна мені за мою віроломність щодо неї в мій похилий вік. Вважайте мене своїм спільником. Речел буде запрошена провести день у нас, і вас вчасно буде повідомлено про це.

— Коли? Завтра?

— Завтра ми ще не встигнемо одержати від неї відповідь. Нехай буде післязавтра.

— А як я довідаюсь про це?

— Залишайтесь увесь вечір дома, і я сам заїду до вас.

Я щиро подякував йому за неоціненну допомогу, яку він мені подав, і, відмовившись від гостинного запрошення переночувати в Гемпстеді, повернувся на свою лондонську квартиру.

Про наступний день я можу тільки сказати, що він був найдовшим у моєму житті. Хоч я знав про свою невинність, хоч я й був упевнений, що рано чи пізно огидне звинувачення, яке лежало на мені, повинно бути спростоване, — все ж у душі моїй було почуття самоприниження, що якось інстинктивно тримало мене на відстані від моїх друзів. Ми часто чуємо (найчастіше, однак, від неглибоких спостерігачів), що злочин може мати вигляд невинності. Мені здається, що скоріше невинність може бути схожа на злочин. Я наказав нікого не приймати протягом усього дня і наважився вийти лише під покровом нічної темряви.

На другий ранок, коли я ще снідав, несподівано з'явився містер Брефф. Він вручив мені невеликий ключ і сказав, що вперше в його житті йому сором за себе.

— Вона прийде?

— Прийде сьогодні поснідати з нами і проведе цілий день з моєю дружиною й дівчатами.

— Місіс Брефф і ваші дочки знають про ваш намір?

— Інакше не може бути. Але жінки, як ви вже встигли помітити, не дуже дотримуються принципів. Моя сім'я в даному разі не відчуває мук сумління. Річ у тім, аби звести вас із Речел, і моя дружина й дочки дивляться на засоби для досягнення мети із спокійною совістю, подібно до єзуїтів.

— Я безмежно вдячний їм. А що це за ключ?

— Ключ від хвіртки в задній стіні мого саду. Приходьте туди о третій годині. Зайдіть у сад і звідти через оранжерею — в будинок. Пройдіть маленьку вітальню й відчиніть двері, які ведуть у музичну кімнату. Там ви зустрінете Речел і побачите її одну.

— Як тільки я можу віддячити вам?

— А я вам скажу як. Не ганьте мене за те, що станеться потім.

Сказавши це, він пішов від мене.

Чекати треба було ще довго. Щоб якось провести час, я почав переглядати листи. Серед них був лист від Беттереджа. Я негайно розпечатав його. На моє здивування і розчарування, він починався з пробачень за те, що там не було якихось особливих новин. У дальшому реченні знову з'явився неминучий Езра Дженнінгс! Він зупинив Беттереджа, коли той повертався із станції, і запитав його, хто я такий. Довідавшись, як мене звати, він повідомив свого патрона містера Кенді, що бачив мене. Почувши це, містер Кенді сам приїхав до Беттереджа висловити свій жаль з приводу того, що ми не зустрілись. Він мав особливу причину бажати нашої зустрічі і просив, щоб йому дали знати, як тільки я знову буду в околицях Фрізінголла. Крім кількох фраз, характерних для філософії Беттереджа, оце і все, що було в листі мого кореспондента. Добрий, вірний старик признався, що написав його «скоріше із приємності писати мені».

Я всунув лист до кишені й через хвилину забув про нього, захоплений думками про свою недалеку зустріч із Речел.

Коли на годиннику гемпстедської церкви пробило третю годину, я всунув ключ містера Бреффа в замок дверей, зроблених у стіні саду. Вступивши в сад і замикаючи хвіртку із внутрішнього боку, признаюсь, я відчував деякий страх за те, що може статися. Крадькома озирнувся, боячись якого-небудь несподіваного свідка в одному з кутків саду. Але ніщо не підтвердило моїх підозрінь. Алеї саду були всі, як одна, пусті, і єдиними моїми свідками були пташки і бджоли.

Я пройшов через сад, вступив до оранжереї і пройшов маленьку вітальню. Поклавши руку на ручку протилежних дверей, я почув кілька жалібних акордів на фортепіано в сусідній кімнаті. Речел, бувало, так само безсистемно перебирала клавіші, коли я гостював у домі її матері. Я мусив зупинитись на якусь мить, аби зібратися з духом. Цієї хвилини моє минуле і сьогодення випливли переді мною, і контраст між ними вразив мене.

Ще мить, і я насмілився відчинити двері.

Розділ VII

В ту хвилину, коли я з'явився у дверях, Речел встала з-за фортепіано.

Я зачинив за собою двері. Ми мовчки дивились одне на одного: нас розділяла вся довжина кімнати. Рух, який зробила Речел, вставши з місця, був, либонь, єдиним рухом, на який вона була здатна. Здавалося, що всі її душевні сили зосередилися в погляді на мене.

У моїй голові промайнула тривожна думка, чи не дуже раптово я з'явився? Я зробив кілька кроків до неї і промовив лагідно:

— Речел!

Звук голосу мого повернув її до пам'яті, і її щоки порожевіли. Вона мовчки пішла мені назустріч. Повільно, ніби діючи під впливом сили, яка не залежала від її волі, вона підходила до мене все ближче й ближче; тепла густа барва залила її щоки, жваві вогники засвітились у неї в очах. Я забув про мету, з якою прийшов до неї; забув про ганебну підозру, що лежала на моєму доброму імені; забув ті думки, те минуле, сучасне і майбутнє, чого я не мав права забувати. Я не бачив нічого, крім жінки, яку любив і яка все ближче підходила до мене. Вона тремтіла, вона стояла в нерішучості. Далі я вже не міг стримати себе — я обійняв її і вкрив обличчя поцілунками.

Була хвилина, коли мені здавалося, що на мої поцілунки відповідають, хвилина, коли мені здавалося, що й вона також забула про все. Не встигла ще ця думка промайнути у мене в голові, як її перша ж свідома дія примусила мене відчути, що вона все пам'ятає. З криком смертельного переляку вона відштовхнула мене з такою силою, що навряд чи я встояв би проти неї, якби й захотів цього. В її очах побачив я нещадний гнів, а на вустах — безжалісне презирство. Вона зміряла мене поглядом згори донизу, ніби перед нею була незнайома людина, що образила її.

— Ви боягуз! — сказала вона. — Ви підлий, жалюгідний, безсердечний боягуз!

Такими були її перші слова! Найбільш нестерпний докір, який тільки жінка може зробити мужчині, вона підібрала й адресувала мені.

— Я пам'ятаю дні, Речел, — відповів я, — коли ви могли делікатніше сказати мені, що я вас образив. Прошу пробачення.

Можливо, гіркота, яку я відчував, передалась і моєму голосу. Після перших же моїх слів її очі, які ще хвилину тому дивились кудись в інший бік, знехотя повернулись до мене. Вона відповіла тихим голосом, з похмурою покірністю, котра була для мене зовсім новою.

— Либонь, я заслуговую на деяке пробачення, — промовила вона. — Після того, що ви зробили, мені здається, це підлий вчинок з вашого боку пробратись до мене таким шляхом, яким ви пробралися сьогодні. Мені здається, малодушно з вашого боку розраховувати на мою слабкість до вас. Мені здається, підло з вашого боку, скориставшись несподіванкою, добитись можливості поцілувати мене. Але це тільки жіноча точка зору. Мені треба було б знати, що ви не можете поділяти її. Я зробила б краще, коли б оволоділа собою й не сказала вам нічого.

Це пробачення було важчим за образу. Найнікчемніша людина і та відчула б себе приниженою.

— Коли б моя честь не була у ваших руках, — сказав я, — в цю ж хвилину я залишив би вас і ніколи більше не побачився б із вами знову. Ви говорили про те, що я зробив. Що ж я зробив?

— Що ви зробили? Ви питаєте про це мене?

— Так, я питаю.

— Я зберегла вашу ганьбу з таємниці, — відповіла вона, — і стерпіла всі наслідки своєї мовчанки. Невже я не маю права, щоб ви звільнили мене від запитання, яке ображає мене? Невже будь-яке почуття вдячності померло у вас? Колись ви були джентльменом. Ви колись були дорогі моїй матері і ще дорожчі мені...

Голос зрадив її. Вона опустилась на стілець, повернулась до мене спиною й закрила обличчя руками.

Я почекав трохи, перш ніж знайшов у собі сили сказати щось. У цю хвилину мовчання сам не знаю, що я відчував гостріше — образу, заподіяну мені її зневагою, чи горду рішучість, яка не дозволяла мені співчувати її горю?

— Якщо ви не будете говорити першою, — почав я, — я змушений це зробити. Я прийшов сюди з наміром сказати вам дещо серйозне. Чи не будете ви просто справедливою і не погодитесь вислухати мене?

Вона не поворухнулась і не відповіла. Я не звернувся до неї вдруге, ні кроку не зробивши в напрямі до її стільця. З такою ж, як у неї, упертою гордістю я розповів їй про своє відкриття в Тремтливих пісках і про все, що привело мене до нього. Розповідь, певна річ, зайняла небагато часу. Від початку і до кінця вона навіть не повернулась до мене і не промовила жодного слова.

Я стримував себе. Все моє майбуття, цілком можливо, залежало від того, щоб я не втратив витримки в цю хвилину. Настав час перевірити теорію містера Бреффа. Охоплений палким бажанням випробувати її, я обійшов навколо стільця і став прямо перед Речел.

— Я хочу одне запитати вас, — сказав я, — і це примушує мене знову повернутись до неприємної теми. Показувала вам Розанна Спірман мою нічну сорочку? Так чи ні?

Вона миттю підхопилась і підійшла прямо до мене. Її очі уп'ялися мені в обличчя, ніби бажаючи прочитати там те, чого вони ніколи не читали в ньому.

— Ви що, з глузду з'їхали? — вигукнула вона.

Я все ще стримував себе. Я промовив спокійно:

— Речел, ви дасте відповідь на моє запитання?

Вона продовжувала, не звертаючи на мене уваги.

— Чи не приховується тут якась невідома мені мета? Якийсь малодушний страх за майбутнє, який стосується й мене? Кажуть, що після смерті батька ви стали багатою людиною. Можливо, ви прийшли сюди, аби повернути мені вартість мого алмаза? І, певно, вам соромно приходити до мене з такою метою? Чи не це таємниця вашої вдаваної невинності і вашої розповіді про Розанну Спірман? Чи не приховується сором у глибині всієї цієї брехні?

Я перебив її. Я не міг більше стримуватись.

— Ви жорстоко образили мене, — випалив я гарячково. — Ви все ще підозрюєте мене, що я вкрав алмаз? Я маю право і хочу знати, на якій підставі?

— Підозрюю вас! — вигукнула вона, схвильована, як і я. — Негідник! Я на власні очі бачила, як ви взяли алмаз!

Відкриття, яке засвітилось переді мною з цих слів, знищення всього, на що надіявся містер Брефф, привели мене до заціпеніння. І хоч я був зовсім невинний, я мовчки стояв перед нею. В її очах, в очах кожного я повинен був здаватись людиною, пригніченою викриттям свого злочину.

Вона знітилась перед видовищем мого приниження і свого торжества. Раптова моя мовчанка, здавалось, налякала її.

— Я пощадила тоді вас, — сказала вона. — Я пощадила б вас і тепер, якби ви не примусили мене заговорити.

Вона відійшла вбік, ніби збираючись вийти з кімнати, і завагалась, перш ніж дійшла до дверей.

— Чого ви прийшли сюди принижувати себе? — запитала вона. — Чого ви прийшли сюди принижувати мене?

Вона зробила ще кілька кроків і знову зупинилась.

— Заради бога, скажіть що-небудь! — вигукнула вона схвильовано. — Якщо у вас лишилось хоч трохи жалю до мене, не допускайте мене принижувати себе в такий спосіб! Скажіть щось і виженіть мене з кімнати!

Я підійшов до неї, сам не знаючи, що роблю. Либонь, я мав якусь непевну думку стримати її, аби вона не сказала ще чогось. Із тієї хвилини, як я дізнався, що свідчення, на підставі якого Речел звинувачувала мене, було свідченням її власних очей, ніщо — навіть переконання у власній невинності — не було ясним у моїх думках. Я взяв її за руку; я намагався говорити з нею твердо й розважливо. Та все, що я міг сказати, було:

— Речел, ви колись любили мене.

Вона затремтіла й відвернулась від мене. Її рука була безсилою і тремтіла, залишаючись у моїй руці.

— Пустіть мою руку, — сказала вона ледь чутно.

Мій дотик до її руки вплинув на неї так само, як звук мого голосу, коли я вперше зайшов до кімнати. Після того як вона мене обізвала боягузом, після того як вона зробила визнання, що затаврувало мене як злодія, я все ще мав владу над нею, поки її рука була в моїй руці!

Я тихо відвів її на середину кімнати й посадовив біля себе.

— Речел, — сказав я, — не можу я пояснити суперечності у тому, що скажу вам зараз. Можу тільки висловити правду, як висловили її ви. Ви бачили мене, бачили на власні очі, як я взяв алмаз. Перед богом, який чує нас, заявляю, що тільки зараз я вперше довідався, що я взяв алмаз! Ви все ще не вірите мені?

Вона або не звернула уваги на мої слова, або не чула мене.

— Облиште мою руку, — повторила Речел слабким голосом.

Це була єдина її відповідь. Голова її опустилась на моє плече, а рука мимоволі стиснула мою руку, коли вона просила мене випустити її.

Я утримався від повторення запитання. Але тут і закінчилась моя витримка. Мені можна було знову з чистою совістю ходити між чесними людьми, лише примусивши Речел розповісти все детально. Єдина надія, котра залишалась у мене, полягала в тому, що, можливо, Речел не звернула уваги на щось у ланцюгу подій, — на якусь дрібницю, яка далебі при уважному розгляді могла б стати підставою для доведення моєї невинності. Признаюсь, я не випускав її руки. Признаюсь, я заговорив з нею з усією ніжністю і довір'ям, як у добрі давні часи.

— Я хочу спитати вас про дещо, — сказав я. — Хочу, щоб ви розповіли мені про все, що сталося з тієї самої хвилини, коли ми побажали одне одному спокійної ночі, і до того моменту, коли ви побачили, що я взяв алмаз.

Вона підвела голову з мого плеча і зробила зусилля звільнити свою руку.

— О! Навіщо повертатись до цього? — сказала вона. — Навіщо повертатись?

— Я скажу вам навіщо, Речел. Ми з вами — жертви якоїсь страшної облуди, що натягла на себе маску істини. Якщо глянемо удвох на те, що сталося в ніч після дня народження, ми, можливо, ще зрозуміємо одне одного.

Голова її знову впала на моє плече. В неї на очах появилися сльози і поволі покотились по щоках.

— О! — сказала вона. — Хіба я не мала ніколи цієї надії? Хіба я не старалась дивитись на це так, як ви дивитесь зараз?

— Ви старались одна, — відповів я. — Ви ще не старалися з моєю допомогою.

Ці слова ніби пробудили в ній надію, яку я відчував сам, коли говорив їх. Вона відповіла на мої запитання не тільки з покірністю, але й напружуючи свій розум; вона охоче розкривала мені всю свою душу.

— Вияснимо спочатку те, — сказав я, — що трапилось після нашого взаємного побажання спокійної ночі. Ви лягли в ліжко чи продовжували сидіти?

— Я лягла в ліжко.

— Чи помітили ви, котра була година? Пізно було?

— Не дуже. Я гадаю, близько дванадцятої години.

— Ви заснули?

— Ні, я не могла спати в ту ніч.

— Ви були чимсь стурбовані?

— Я думала про вас.

Така відповідь майже позбавила мене мужності. Щось у голосі, — навіть більше, ніж у словах, — проникло мені прямо в серце. Тільки після деякої паузи я зміг продовжувати.

— Чи горіло у вашій кімнаті світло? — запитав я.

— Ні. Аж поки я не встала і не засвітила свічку.

— Скільки часу минуло після того, як ви лягли в постіль?

— Я думаю, година, — не більше.

— Ви вийшли зі спальні?

— Я збиралась вийти. Накинула халат і пішла у вітальню, щоб взяти книжку...

— Ви відчинили двері вашої спальні?

— Відчинила.

— Але ще не зайшли у вітальню?

— Ні, я змушена була зупинитись.

— Що зупинило вас?

— Я побачила в щілині дверей світло й почула кроки.

— Ви злякались?

— Ні. Я знала, що моя бідолашна мама страждала безсонням, і згадала, що вона умовляла мене ввечері віддати їй на збереження алмаз. Я думала, що вона безпідставно турбувалась за нього, і я вирішила, що вона прийшла подивитись, чи я сплю, і поговорити зі мною про алмаз, коли побачить, що я не сплю.

— Що ж ви зробили?

— Я погасила свічку, аби мама подумала, що я сплю. Я була уперта, — мені хотілось тримати алмаз там, де я його сховала.

— Погасивши свічку, ви знову лягли в ліжко?

— Я не встигла. Тієї ж миті, як я погасила свічку, відчинилися двері вітальні, і я побачила...

— Кого ви побачили?

— Вас.

— Одягнутого, як завжди?

— Ні.

— У нічній сорочці?

— У нічній сорочці, зі свічкою в руці.

— Одного?

— Одного.

— Ви могли бачити моє обличчя?

— Так.

— Ясно?

— Зовсім ясно. Свічка у вашій руці освітила мені його.

— Очі мої були розплющені?

— Так.

— Чи не помітили ви чогось дивного в них, схожого на неуважність чи безтямність?

— Нічого подібного. Ваші очі блищали, були блискучіші, ніж звичайно. Ви так оглядались у кімнаті, ніби знали, що перебуваєте там, де вам не потрібно бути, і ніби боялись, що вас побачать.

— Ви звернули увагу, коли я зайшов до кімнати, — як я зайшов?

— Ви зайшли, як ходите завжди. Ви дійшли до середини кімнати, а потім зупинились і оглянулись навколо.

— Що ж ви зробили, як тільки побачили мене?

— Нічого не могла зробити. Я стояла, мов скам'яніла. Не могла ні заговорити, ні крикнути, не могла навіть поворухнутись, аби зачинити двері.

— Чи міг я бачити вас там, де ви стояли?

— Звичайно, ви могли бачити мене, але ви жодного разу не глянули на мене. Даремно це запитувати. Я певна, що ви мене не бачили.

— Чому ви так упевнені?

— Хіба б ви взяли алмаз? Хіба б ви робили так, як робили далі? Чи прийшли б ви сьогодні сюди, якби знали, що я не спала тоді й дивилась на вас? Не примушуйте мене говорити про це! Я хочу відповідати вам спокійно. Допоможіть мені зберегти спокій.

Вона мала рацію — рацію в усьому. І я перейшов до іншого.

— Що я зробив після того, як дійшов до середини кімнати й зупинився там?

— Ви повернулись і пішли прямо в куток, що біля вікна, де стоїть моя індійська шафа.

— Стоячи біля шафи, я повинен був стояти спиною до вас. Як же ви могли бачити, що я робив?

— Коли ви рушили з місця, пішла і я.

— Щоб бачити, що я роблю?

— В моїй вітальні три дзеркала. Коли ви стояли там, я бачила ваше відображення в одному з дзеркал.

— Що ж ви побачили?

— Ви поставили свічку зверху на шафі. І висували й засували одну шухляду за одною, аж поки не дійшли до тієї, в яку я поклала алмаз. Якусь мить дивились на відкриту шухляду, а потім всунули в неї руку й вийняли алмаз.

— Як ви довідалися, що я вийняв алмаз?

— Я бачила, як ви всунули руку в шухляду. Бачила також блиск каменя між вашим вказівним і великим пальцями, коли ви вийняли руку з шухляди.

— Чи не потяглась моя рука знову до шухляди, щоб закрити її, наприклад?

— Ні, у вашій правиці був алмаз, а лівою рукою ви взяли свічку з шафи.

— Після цього я знову оглянувся чи ні?

— Ні.

— Чи відразу ж залишив кімнату?

— Ні, ви стояли зовсім непорушно, як мені здавалося, і довгий час. Я бачила ваше обличчя боком у дзеркалі. Ви були схожі на людину, яка замислилась і не задоволена своїми думками.

— Що ж сталось далі?

— Ви раптом ніби пробудились від думок і відразу ж вийшли з кімнати.

— Чи зачинив я за собою двері?

— Ні. Ви хутко вийшли в коридор, і двері залишились відчиненими.

— А потім?

— Потім вогник ваш зник і звук від ваших кроків завмер, а я лишилась одна в темряві.

— І нічого не сталось більше до того, як весь дім довідався, що алмаз пропав?

— Нічого.

— Ви впевнені в цьому? Можливо, ви заснули на деякий час?

— Я зовсім не спала. Я зовсім не лягала в ліжко. Нічого не сталось, аж поки зайшла Пенелопа, в звичайний час, ранком.

Я випустив її руку, встав і пройшовся по кімнаті. На всі мої запитання було дано відповідь. Кожну подробицю, яку я хотів знати, було розкрито передо мною. Я навіть повернувся був до думки про лунатизм і сп'яніння; але, знову ж, неможливість того й іншого постала переді мною, — цього разу в переконливому доказі свідка, який бачив мене на власні очі. Що тепер можна було сказати? Що тепер треба було робити? Тільки жахливий факт злодійства — єдиний видимий і відчутний факт — стояв переді мною серед непроглядного мороку, який заволік усе довкола. Не було ніякого проблиску світла, коли я довідався про таємницю Розанни Спірман в Тремтливих пісках. І ні найменшого проблиску світла тепер, коли я звернувся до самої Речел і почув таку ненависну історію з її власних вуст.

На цей раз вона перша порушила мовчанку.

— Ну, — сказала вона, — ви питали, а я відповідала. Ви вселили в мене надію, що з усього цього щось вийде, бо ви самі надіялись на щось. Що тепер ви можете сказати?

Тон, яким вона говорила, показав мені, що мій вплив на неї закінчився.

— Ми повинні були разом переглянути все, що відбувалося в ніч після мого дня народження, — вела далі вона, — і тоді ми повинні були зрозуміти одне одного. Чи сталося так?

Вона безжалісно чекала моєї відповіді. Але, відповідаючи їй, я вчинив згубну помилку, — я дозволив у моєму становищі відчайдушної безпорадності взяти гору над моїм самовладанням. Необачно й непродумано я почав дорікати їй за мовчання, через яке я досі не знав правди.

— Якби ви сказали тоді, коли вам треба було сказати про це, — почав я, — якби ви в ім'я загальної справедливості пояснили мені...

З шаленим викриком вона зупинила мене. Кілька слів, мовлених мною, вкрай розлютили її.

— Пояснила! — повторила вона. — О, чи є ще подібна людина на світі? Я пощадила його, коли розривалось моє серце, я захищала його, коли йшлось про мою репутацію; а він — єдиний з усіх людей на світі — він дорікає тепер мені й говорить, що мені треба було пояснити! Після того, як я йому вірила, як тільки я можу вірити, після того, як я його любила, після того, як я думала про нього вдень і бачила його уві сні, — він питає, чому я не звинуватила його в безчесті вперше, коли ми зустрілись. «Мій коханий, ви — злодій! Мій герою, якого я люблю й поважаю, — ви пробрались у мою кімнату під покровом ночі й украли мій алмаз». Ось що треба було мені сказати. О негіднику, підлий, осоружний, ненависний негіднику! Я б краще втратила п'ятдесят алмазів, аніж побачила ваше обличчя, яке брехало мені так, як воно бреше зараз!

Я взяв капелюх. Співчуваючи їй — так, я чесно кажу, — співчуваючи їй, я відвернувся, не кажучи ні слова, і відчинив двері, через які ввійшов до кімнати.

Вона пішла за мною й відштовхнула мене від дверей, зачинила їх і вказала мені на стілець, з якого я підвівся.

— Ні, — сказала вона. — Не тепер! Виявляється, я ще зобов'язана виправдати свою поведінку перед вами. То ви залишитесь і вислухаєте мене. Інакше вам доведеться дійти до найгіршої підлості, силоміць вириваючись ізвідси.

Мені було дуже важко бачити її, моєму серцю було боляче чути її слова. Я відповів знаком — це все, що я міг зробити,— що скоряюсь її волі.

Густий рум'янець гніву почав сходити з її обличчя, коли я повернувся й мовчки сів на стілець. Вона переждала трохи й зібралася з силами. Коли вона заговорила, лише одна ознака почуття була помітна в ній. Вона говорила, не дивлячись на мене. Її руки були міцно стиснуті на колінах, а очі втуплені в землю.

— Я повинна була проявити до вас звичайнісіньку справедливість і пояснити, — повторила вона мої слова. — Ви побачите, старалась я бути до вас справедливою чи ні. Я щойно сказала вам, що зовсім не спала і зовсім не лягала в ліжко після того, як ви вийшли з моєї вітальні. Не варто турбувати вас розповідями про те, що я думала, — ви мене не зрозумієте; хочу тільки сказати, що я зробила, коли через деякий час опам'яталась. Я вирішила не зчиняти тривоги в домі і не розповідати про те, що сталося, — що мені слід було зробити. Незважаючи на те, що я все бачила на власні очі, я так любила вас, що ладна була повірити чому завгодно, тільки не тому, що ви злодій. Я думала й думала, а закінчила тим, що написала вам.

— Я ніколи не одержував цього листа.

— Знаю, що ви ніколи не одержували його. Почекайте трохи і ви почуєте, чому. Мій лист нічого не сказав би вам ясно. Він не занапастив би вас на все життя, коли б потрапив у руки комусь іншому. В ньому тільки говорилось — так, що ви не могли помилитись, — що у мене є підстави думати, що ви заборгувались і що мені й моїй матері відомо, що ви не дуже перебірливі й скрупульозні у виборі засобів, з допомогою яких дістаєте гроші, коли вони вам потрібні. Ви згадали б візит французького юриста і здогадалися б, на що я натякаю. Коли б ви продовжували читати з інтересом і після цього, ви дійшли б до пропозиції, яку я вам хотіла зробити, — пропозиції таємної (з тим, щоб ні слова не було сказано між нами вголос): позичити вам таку велику суму грошей, яку я тільки могла б дістати, і я дістала б її! — вигукнула Речел; щоки її знову залив рум'янець, і вона ще раз глянула на мене. — Я сама віддала б під заставу алмаз, коли б не змогла дістати грошей іншим шляхом. Ось про що написала я вам. Стривайте! Я мала намір зробити більше. Я б домовилася з Пенелопою, аби вона віддала вам лист так, щоб ніхто не бачив. Я хотіла замкнутися в своїй спальні й залишити свою вітальню відчиненою і пустою весь ранок. І я сподівалась, — вірила всім серцем і душею, — що ви скористаєтесь цією нагодою і покладете алмаз назад.

Я спробував заговорити. Але вона нетерплячим жестом зупинила мене. Її настрій раз у раз змінювався, й знову почав розгорятися гнів. Вона підвелася зі стільця й підійшла до мене.

— Я знаю, що ви збираєтеся сказати, — продовжувала вона. — Ви хочете знову нагадати мені, що ніколи не одержували листа. Можу сказати, чому. Я порвала його.

— З якої причини?

— Причина була важлива. Я вирішила краще порвати його, ніж віддати такій людині, як ви! Які перші вісті дійшли до мене вранці? Я почула, що ви — ви!!! — були першим, хто запросив у дім поліцію. Ви були активною людиною, ви верховодили, старались більш за всіх, аби відшукати алмаз! Ви навіть зробились таким сміливим, що хотіли говорити зі мною про пропажу алмаза, який самі ж украли, алмаза, який весь час був у ваших руках! Після цього доказу вашої огидної брехливості й хитрощів я порвала свого листа. І навіть тоді, коли мене допікали допитами й запитаннями полісмена, якого запросили ви, — навіть тоді якесь засліплення душі моєї не дало мені змоги зовсім відмовитись від вас. Я говорила собі: «Він грає свій підлий фарс перед усіма іншими в домі. Спробуємо, чи зможе він зробити це переді мною». Хтось сказав мені, що ви на терасі. Я спустилась на терасу. Примусила себе глянути на вас. Примусила себе заговорити з вами. Ви не забули, що я сказала тоді?

Я міг би відповісти, що я пам'ятаю кожне слово, сказане нею. Але яку користь у таку хвилину дала б мені моя відповідь?

Як міг я сказати їй, що почуте тоді мною здивувало й засмутило мене, примусило думати, що вона перебуває в стані небезпечного нервового збудження, викликало в душі моїй навіть деякий сумнів, чи була пропажа алмаза для неї такою ж таємницею, як для всіх нас, і не показало мені й проблиску істини. Не маючи найменшого доказу на своє виправдання, як міг я переконати її, що знав не більше, ніж перший-ліпший сторонній чоловік, про те, що вона справді думала, коли говорила зі мною на терасі?

— Можливо, у ваших інтересах забути це; в моїх же інтересах — пам'ятати, — вела вона далі. — Я знаю, що сказала, бо я продумала свої слова, перш ніж сказати їх. Я дала вам одну за одною кілька нагод признатися в істині. Я нічого не приховала з того, що могла сказати, — крім того, що мені відомо про крадіжку, вчинену вами. А ви у відповідь тільки подивились на мене з удаваним здивуванням і з фальшивим виглядом невинності — ось так, як ви дивились на мене сьогодні, так, як ви дивитесь на мене зараз! Я пішла від вас того ранку, дізнавшись нарешті, хто ви такий — ви були і є найпідліший негідник, якого тільки знало людство!

— Якби ви все сказали тоді, ви могли б піти від мене, Речел, із свідомістю, що жорстоко образили невинну людину.

— Коли б я висловилась у присутності інших, — заперечила вона з новим вибухом гніву, — ви були б зганьблені на все життя! Коли б висловилась тільки вам одному, ви б зреклися цього, як відмовляєтесь тепер! Невже думаєте, що я дозволила б вам? Чи вагатиметься збрехати людина, котра вчинила те, що, як я сама бачила, вчинили ви, і поводилась після цього так, як поводились ви? Повторюю, я боюсь почути від вас брехню після того, як бачила вас під час крадіжки. Ви говорите про це так, ніби подібне непорозуміння можна було виправити кількома словами. Гаразд! Непорозуміння тепер з'ясувалося. А як же із справою? Все лишилось по-старому. Я вам не вірю зараз! Я не вірю, що ви знайшли нічну сорочку; не вірю, що Розанна Спірман написала вам листа, я не вірю жодному вашому слову. Ви вкрали алмаз — я бачила вас! Ви вдавали, ніби допомагаєте поліції, — я бачила сама! Ви віддали під заставу алмаз лондонському лихвареві, — я впевнена в цьому! Ви викликали підозру в безчесті (завдяки моїй підлій мовчанці) на невинну людину! Ви на другий ранок утекли на континент із своєю здобиччю! І після всіх цих підлостей ви спромоглися зробити лише одне. Ви змогли прийти сюди з останньою брехнею на вустах, — ви прийшли сюди і сказали мені, що я образила вас!

Коли б я залишився ще на хвилину, не знаю, чи втримався б я від слів, які згодом прийшлося б згадувати з марним каяттям і жалем. Я пройшов повз Речел і знову відчинив двері. Але й цього разу вона з нестримною жіночою норовливістю схопила мене за руку й перепинила мені шлях.

— Пустіть мене, Речел, — сказав я. — Буде краще для нас обох. Дозвольте.

У неї в грудях клекотів істеричний гнів — часте, судорожне дихання майже торкалось мого обличчя, коли вона затримала мене біля дверей.

— Навіщо ви прийшли сюди? — відчайдушно наполягала вона. — Питаю вас знову: чого ви прийшли сюди? Боїтесь, що я викрию вас? Тепер ви багаті, тепер ви посіли місце у світському суспільстві, тепер ви можете одружитися з найкращою дівчиною на землі — і що ж, боїтесь, що я скажу іншим слова, яких не говорила нікому в світі, крім вас? Я не можу сказати цих слів! Не можу викрити вас! Я ще гірша, якщо можна бути гіршою, ніж ви.

Дівчина заридала. Вона робила несамовиті зусилля, аби стриматись, і дедалі міцніше тримала мене.

— Я не можу вирвати свого палкого почуття до вас із свого серця, — промовила вона, — навіть тепер! Ви можете покластись на ганебну, нікчемну слабість, яка може боротися з вами тільки таким шляхом!

Вона раптом відпустила мене, підняла руки й почала несамовито заламувати їх.

— Інша жінка вважала б ганьбою для себе доторкнутись до нього! — вигукнула вона. — О боже! Я ненавиджу себе ще більше, ніж зневажаю його!

Сльози мимоволі виступили на моїх очах. Я не міг більше все це терпіти.

— Ви ще довідаєтесь, що даремно образили мене, — сказав я, — або ніколи не побачите мене більше!

З цими словами я залишив її. Вона підхопилася зі стільця, на який сіла за хвилину до цього, підхопилась, — благородне створіння! — і провела мене через всю сусідню кімнату з останнім співчутливим словом на прощання.

— Френкліне! — сказала Речел. — Я прощаю вас! О Френкліне, Френкліне! Ми більше ніколи не зустрінемося. Скажіть, що прощаєте мене.

Я обернувся, щоб вона могла побачити на моєму обличчі те, чого я не міг висловити, — обернувся й махнув рукою. Я побачив її тьмяно, як видіння, крізь сльози, які нарешті здолали мене.

Через хвилину все скінчилося. Я знову вийшов у сад. І більше не бачив і не чув її.

Розділ VIII

Пізніше, цього ж таки вечора, до мене несподівано заїхав містер Брефф.

У поведінці стряпчого сталась помітна зміна. Не було звичайної самовпевненості, запалу. Він потис мені руку — вперше в житті — мовчки.

— Ви повертаєтесь у Гемпстед? — запитав я, аби сказати щось.

— Я зараз їду з Гемпстеда, — відповів він. — І я знаю, містере Френклін, що ви нарешті дізнались про правду. Але, кажу вам відверто, коли б я міг передбачити, якою ціною доведеться заплатити за це, я вважав би за краще, аби ви й далі нічого не знали.

— Ви бачили Речел?

— Я приїхав сюди після того, як відвіз її на Портлендську площу; неможливо було відпустити її одну. Я не можу звинувачувати вас, — адже ви бачили її в моєму домі і з мого дозволу, — в тому потрясінні, якого завдало їй це нещасне побачення. Я можу тільки не допустити повторення подібного зла. Вона молода, з рішучим характером, і перенесе це; час і спокій допоможуть їй. Хочу бути певним, що ви не зробите нічого для того, аби перешкодити її видужанню. Чи можу я покластисть на вас у тому, що ви не зробите другої спроби побачитися з нею без моєї згоди і схвалення?

— Після того, що вона вистраждала, і після того, що переніс я, — відповів я, — ви можете покластися на мене.

— Ви обіцяєте мені?

— Обіцяю.

Містерові Бреффу полегшало. Він поклав капелюх і присунув свій стілець ближче до мого.

— Це вирішено, — сказав він. — Тепер поговоримо про майбутнє, — про ваше майбутнє, я маю на увазі. Думаю, що висновок з незвичайного повороту цієї справи тепер, одне слово, ось який. По-перше, ми впевнені, що Речел сказала вам всю правду так ясно, як тільки можна її сказати словами. По-друге, хоч ми і знаємо, що тут вкралась якась жахлива помилка, — ми не можемо звинувачувати Речел за те, що вона вважає вас винним на підставі своїх власних почуттів; тим більше, що це свідчення підтвердили обставини, котрі говорять саме проти вас.

Тут я втрутився.

— Я не вважаю винною Речел, — сказав я. — Я тільки жалкую, що вона не наважилась поговорити відверто зі мною ще тоді.

— Ви можете також жалкувати, що це була Речел, а не хтось інший, — заперечив містер Брефф. — Та й так я маю сумнів, чи наважилася б делікатна дівчина, яка всім серцем бажала стати вашою дружиною, прямо у вічі сказати вам, що ви злодій. В усякому разі, не така вдача у Речел, щоб зробити це. У зовсім відмінній від вашої справі, яка, проте, поставила її в становище, відмінне від вашого, я випадково дізнався, що на неї вплинув мотив, схожий на той, який мав місце у вашій справі. Крім того, вона сама сказала мені сьогодні ввечері, йдучи у місто, — якщо я вірно її зрозумів, — що й тоді не повірила б вам, як не вірить тепер. Яку можна дати відповідь на це? Такої відповіді нема. Гаразд, містере Френклін! Виявилось, що моя теорія цілком помилкова, — згоден з цим, — але, враховуючи справжнє становище, не завадить все-таки прислухатись до моєї поради. Кажу вам відверто, ми будемо даремно гаяти час і сушити собі голову, якщо спробуємо повернутись назад і почнемо розплутувати цей жахливий клубок з самого початку. Забудьмо абсолютно все, що сталось минулого року в садибі леді Веріндер, і давайте глянемо, що ми можемо відкрити в майбутньому замість того, чого ми не можемо відкрити в минулому.

— Ви далебі забули, — сказав я, — що вся ця справа, принаймні щодо мене, — справа минулого.

— Дайте мені відповідь, — заперечив містер Брефф, — що є причиною всіх цих неприємностей: Місячний камінь чи ні?

— Безперечно, Місячний камінь.

— Дуже добре. Що ж, на вашу думку, було зроблено з Місячним каменем, коли його привезли в Лондон?

— Його віддали під заставу містерові Люкеру.

— Ми знаємо, що не ви зробили це. А чи знаємо ми, хто його віддав у заставу?

— Ні.

— Де ж, на вашу думку, тепер Місячний камінь?

— Зберігається в банкірів містера Люкера.

— Цілком вірно. А тепер зверніть увагу ось на що. Зараз ми маємо вже червень. Наприкінці цього місяця (не можу точно пригадати день) мине рік, відколи, як ми вважаємо, було віддано під заставу алмаз. Слушна нагода, — щоб не сказати більше, — для людини, котра віддала цю річ, викупити по закінченні року. Якщо вона її викупить, містер Люкер повинен сам — відповідно до його власного розпорядження — взяти алмаз від банкіра. За даних обставин я вважаю потрібним поставити сищика біля банку в кінці цього місяця і простежити, кому містер Люкер поверне Місячний камінь. Тепер ви розумієте?

Я погодився (не зовсім охоче), що, в усякому разі, це нова ідея.

— Це ідея містера Мартуета стільки ж, скільки й моя, — сказав містер Брефф. — Вона, можливо, ніколи не виникла б у моїй голові, коли б у мене не було недавно розмови з ним. Якщо містер Мартует має рацію, індуси також, видно, чатуватимуть коло банку наприкінці місяця, і тоді може статися щось серйозне. Що з цього вийде, — цілком байдуже вам і мені, — крім того, що це допоможе нам схопити таємничу «особу», котра віддала під заставу алмаз. Ця людина, повірте мені, несе повну відповідальність (не претендуючи знати, як саме) за те становище, в якому перебуваєте ви тепер; і тільки ця людина зможе повернути вам повагу Речел.

— Не можу заперечувати, — сказав я, — що запропонований вами план розв'яже ускладнення вельми сміливим, дуже відвертим і цілком новим способом. Але...

— Але ви маєте заперечення?

— Так. Мої заперечення полягають у тому, що ваша пропозиція змушує нас чекати.

— Згоден. За моїми розрахунками, нам доведеться чекати близько двох тижнів. Хіба це так довго?

— Це ціла вічність, містере Брефф, у моєму становищі. Моє життя буде просто нестерпним для мене, коли я не зроблю чогось такого, аби відновити свою репутацію.

— Так, так, я розумію це. І ви вже придумали, що можна зробити?

— Я надумався порадитись із сищиком Каффом.

— Він пішов у відставку. Даремно сподіватися, щоб Кафф зміг вам чимось допомогти.

— Я знаю, де знайти його, і зможу спробувати.

— Що ж, спробуйте, — сказав містер Брефф після деякого роздуму. — Справа ця набрала такого незвичайного повороту після закінчення слідства сищиком Каффом, що, либонь, ви зацікавите його. Спробуйте й повідомте мене про результат. А поки що, — казав він далі, вставши, — якщо ви нічого не відкриєте до кінця місяця, я зі свого боку доб'юсь чого-небудь, улаштувавши спостережний пункт біля банку.

— Звичайно, — відповів я, — якщо тільки не звільню вас через деякий час від необхідності вдаватись до подібного експерименту.

Містер Брефф посміхнувся і взяв капелюх.

— Передайте сищикові Каффу, — відповів він, — мою думку, що розгадка таємниці алмаза прихована в розгадці того, хто віддав його під заставу. І повідомте мене, яка думка про це досвідченого детектива Каффа.

Так ми розлучилися з ким цього вечора.

На другий ранок я вирушив у невеличке містечко Доркінг — у те саме місце, куди переїхав сищик Кафф, як інформував мене Беттередж.

Розпитавши в готелі, я дістав необхідні дані, як знайти сищика. До нього вела тиха польова дорога недалеко від міста, і котедж стояв посеред садка, оточеного ззаду і з боків хорошою кам'яною стіною, а спереду — високою огорожею. Хвіртка з пофарбованими, майстерно виготовленими ґратами вгорі була замкнута. Подзвонивши, я заглянув крізь грати й побачив скрізь улюблені квіти знаменитого Каффа; вони квітли в його саду гронами, вони затуляли його двері, заглядали йому у вікна. Далеко від злочинів і таємниць великого міста знаменитий сищик, викривач злодіїв, спокійно доживав сибаритом останні роки свого життя, цілком віддавшись своїм трояндам.

Поважна літня жінка відчинила мені хвіртку і відразу ж зруйнувала мої надії на допомогу сищика Каффа: він лише напередодні поїхав в Ірландію.

— Він поїхав туди у справах? — запитав я.

Жінка посміхнулась.

— У нього тепер тільки одна справа, сер, — сказала вона, — троянди. Садівник однієї знатної особи в Ірландії винайшов якийсь новий спосіб розводити троянди, і містер Кафф поїхав довідатися про нього.

— А ви не знаєте, коли він повернеться?

— Нічого не знаю, сер. Містер Кафф сказав, що він може повернутись і відразу, а може й затриматися, залежно від того, буде новий спосіб вартий чи не вартий вивчення. Якщо ви маєте щось передати йому, я подбаю про це, сер.

Я віддав їй мою картку, написавши на ній олівцем: «Маю розповісти вам дещо про Місячний камінь. Повідомте мене, як тільки повернетесь». Після цього мені більше нічого не лишалось, як підкоритись обставинам і повернутися в Лондон.

У такому збудженому стані, в якому перебував я в той час, про який пишу зараз, і моя невдала поїздка до сищика тільки збільшила в мені невгамовну потребу щось зробити. В день мого повернення з Доркінга я вирішив, що на другий ранок докладу нових зусиль, аби форсувати свій шлях через усі перепони від мороку до світла.

За який інший експеримент узятися?

Коли б чудовий Беттередж був присутній в той час, як я обдумував це питання, і коли б він був у курсі моїх думок, він, без сумніву, сказав би, що в даному разі взяла гору німецька сторона. Серйозно кажучи, цілком можливо, що моє німецьке виховання було в деякій мірі причиною того лабіринта марних думок, в який я тепер вплутав себе. Більшу частину ночі я сидів і курив, будуючи різні теорії, одну неймовірнішу за іншу. Коли я нарешті заснув, вигадані мною фантазії переслідували мене уві сні; я встав уранці, почуваючи, що об'єктивно-суб'єктивне і суб'єктивно-об'єктивне безнадійно переплутались у мене в голові, і почав день, — який мав стати свідком моїх дальших зусиль щодо практичних заходів, — зовсім не впевнений, чи мав я будь-яке право (на суто філософському грунті) розглядати будь-які речі (включаючи й алмаз) як такі, що існують взагалі.

Як довго я міг би блукати в тумані власної метафізики, якби мене залишили власні думки, самому мені важко сказати. Сталось так, що несподіваний випадок прийшов на допомогу моєму визволенню і врятував мене. Цілком випадково цього ранку я вдягнув те пальто, яке носив у день мого побачення з Речел. Шукаючи щось в одній з кишень, я натрапив на зім'ятий клаптик паперу і, видобувши його, побачив у руці забутий лист Беттереджа.

Недобре було залишати без відповіді мого доброго давнього друга. Я сів за письмовий стіл і знову прочитав його лист.

Не легко відповідати на лист, де нема нічогісінько більш-менш важливого. А лист Беттереджа належав саме до такої категорії. У ньому, зокрема, йшлося про те, що Езра Дженнінгс, помічник містера Кенді, сказав своєму господареві, що бачив мене; а містер Кенді, в свою чергу, хотів бачити мене і сказати мені щось, коли я буду наступного разу в околицях Фрізінголла. Що можна сказати у відповідь на це, що було б варте лягти на папір? Я сидів, ліниво малюючи з пам'яті портрети примітного помічника містера Кенді на шматку паперу, який пообіцяв присвятити Беттереджу, — аж поки не вловив себе на тому, що невгамовний Езра Дженнінгс заполонив мої думи знову! Я викинув у кошик принаймні з дюжину портретів людини з різнокольоровим чубом (волосся в кожному разі на диво схоже) — і, не відкладаючи, написав відповідь Беттереджу. Це був цілком банальний лист, але він мав чудовий вплив на мене. Спроба написати кілька речень чистою англійською мовою повністю очистила мою голову від туманних нісенітниць, які заповнили її з попередніх днів.

Присвятивши себе ще раз розв'язанню непроникної загадки, яку моє власне становище поставило переді мною, я тепер намагався подолати трудність дослідження її з суто практичної точки зору. Оскільки події пам'ятної ночі були все ще незрозумілі мені, я оглянувся трохи назад і почав шукати в своїй пам'яті якихось пригод у час, що передував тій ночі в день народження, — пригод, котрі допомогли б мені знайти ключ до розгадки.

Чи не сталось чогось у той час, коли ми з Речел закінчували фарбувати двері? Або пізніше, коли я їздив у Фрізінголл? Або потім, коли я повернувся з Годфрі Еблуайтом і його сестрами? Або ще пізніше, коли я віддав Речел Місячний камінь? Або значно пізніше, коли приїхали гості і всі ми сіли за обідній стіл? Моя пам'ять дуже легко відповідала на всі запитання, аж поки я не дійшов до останнього. Оглядаючись на події, що сталися за обідом у день народження, я знову відчув безвихідь. Я був нездатний навіть пригадати кількість гостей, які сиділи за одним столом зі мною.

Я відчув себе цілком переможеним тут і, натурально, дійшов висновку, що події за обідом особливо важливі й аналіз їх вартий того, аби затратити на нього зусилля. Я вірю, що й інші в моїй ситуації міркували б саме так. Коли власні інтереси примушують нас стати об'єктом власного дослідження, ми з підозрою ставимось до того, чого не знаємо. Згадавши імена тих осіб, які були за обідом, я б наважився, аби поповнити недостатні джерела своєї власної пам'яті, звернутись до пам'яті інших гостей і записати все, що вони зможуть пригадати з подій, котрі сталися в день народження, і результат, одержаний таким способом, перевірити по тих подіях, що відбувались після того, як товариство роз'їхалось.

Це останнє і найновіше з багатьох моїх планів і спроб у майстерності розшуків, яку Беттередж, либонь, приписав би чистому розумові або французькому нахилу мого характеру, що брав гору в цей час, — могло чесно претендувати на те, щоб його тут записати. Неймовірно, як це може здатися, але я тепер нарешті справді йшов навпомацки своїм шляхом до розкриття справи. Мені потрібний був лише натяк, який з самого початку дав би вірний напрям моїм думкам. Не минуло й дня, як цей натяк зробив мені один з гостей, котрі були на торжествах у день народження.

Виробивши цей план дій, я повинен був насамперед мати повний список гостей. Його легко було одержати від Габріеля Беттереджа. Я вирішив того ж дня повернутися в Йоркшір і почати мої розслідування з наступного ранку.

Було вже вельми пізно виїжджати тим поїздом, який відходив з Лондона до полудня. Не лишалось нічого більше, як ждати близько трьох годин наступного поїзда. Чи не міг би я з користю провести цей час у Лондоні?

Думки мої знов уперто повертались до обіду в день народження.

Хоч я й забув і кількість, і більшу частину імен гостей, я досить легко пригадав, що майже всі вони приїхали з Фрізінголла або його околиць. Але «майже всі» ще не означало «всі». Деякі з них не були жителями цього графства. Я сам був одним з таких. Містер Мартует був другим, а Годфрі Еблуайт — третім. Містер Брефф не приїхав: я згадав, що справи перешкодили йому приїхати. Чи не було кого-небудь з дам, які постійно живуть у Лондоні? Я зміг пригадати лише міс Клак, яка належала до цієї останньої категорії. Однак уже є троє гостей, з якими, в усякому разі, мені було б корисно зустрітися, перш ніж я поїду з Лондона. Не знаючи адреси людей, яких мені треба було знайти, я пішов прямо в контору містера Бреффа, сподіваючись, що, можливо, він допоможе мені відшукати їх.

Містер Брефф був так заклопотаний, що не міг приділити мені більше хвилини свого дорогоцінного часу. Проте й за цю хвилину він устиг розв'язати в найнегативніший спосіб усі питання, які я поставив перед ним.

По-перше, він вважав мій нововинайдений метод знайти ключ до розгадки таємниці досить фантастичним для того, аби про нього можна було говорити серйозно. По-друге, по-третє і по-четверте, містер Мартует був у даний момент у дорозі, прямуючи до місця своїх минулих пригод; міс Клак у результаті грошових втрат переселилася, з метою економії, до Франції; містера Годфрі Еблуайта, можливо, вдалося б знайте десь у Лондоні. Чи не взнати мені його адресу в клубі? А, може, я вибачу містерові Бреффу, якщо він повернеться до своєї справи й побажає мені всього найкращого?

Поле розшуків у Лондоні тепер так обмежилось, що мені залишалось тільки взнати адресу Годфрі. Я послухався стряпчого й поїхав у клуб.

У холі зустрів одного з членів клубу, колишнього давнього приятеля мого кузена, а також і мого знайомого. Цей джентльмен, вказавши мені адресу Годфрі, розповів про дві недавні пригоди, які сталися з ним і які ще не дійшли до мене, незважаючи на значну важливість їх для мене.

Виявилося, що, одержавши від Речел відмову, він, замість того щоб упасти в розпач, незабаром після цього освідчився іншій молодій дівчині, що була відома як багата відданиця. Пропозицію його прийняли, і шлюб вважався справою вирішеною. Але заручини раптом зовсім несподівано розладнались, і цього разу, подейкували, через серйозну незгоду в думках між нареченим і батьком нареченої щодо шлюбного контракту.

І, ніби в нагороду за цю другу невдачу, Годфрі невдовзі після цього був згаданий у духівниці однієї з численних своїх шанувальниць. Багата і літня леді, яку дуже поважали в «Материнському опікунському комітеті» і яка була великою приятелькою міс Клак (їй, до речі кажучи, вона не відписала нічого, крім жалобної каблучки), виділила в духівниці чудовому і достойному містерові Годфрі п'ять тисяч фунтів. Одержавши це приємне доповнення до своїх скромних грошових запасів, він, кажуть, відчув необхідність трохи відпочити від своїх благодіянь і, за приписом лікаря, повинен був «вирушити на континент, оскільки це могло згодом дати користь його здоров'ю». Якщо я хотів побачити його, треба було, не гаючи часу, зробити йому візит.

Я негайно ж пішов до нього.

Та сама нещасна доля, котра примусила мене запізнитись на один день до детектива Каффа, примусила мене й тут запізнитись на один день до Годфрі: він виїхав напередодні вранці в Дувр. Спочатку він поїхав в Остенде, і слуга його думав, що він поїде в Брюссель. Час, коли він повернеться, не був встановлений, але, в усякому разі, він буде відсутній принаймні три місяці.

Я повернувся до себе, трохи підупавши духом. Троє з гостей, присутніх тоді на обіді (і всі троє винятково розумні люди!), були далеко від мене саме в той час, коли мені так важливо було мати з ними зв'язок. Свої останні надії покладав я тепер на Беттереджа і на друзів покійної леді Веріндер, яких міг ще знайти живими й здоровими в околицях сільського маєтку Речел.

На цей раз я прямо вирушив у Фрізінголл, місто, що тепер стало центральним пунктом моїх розшуків. Я приїхав увечері досить-таки пізно для того, щоб побачитися з Беттереджем. На другий ранок я послав до нього гінця з листом, запрошуючи його якнайшвидше приїхати до мене в готель.

Частково для того, аби скоротити час, а частково тому, що це було зручніше для Беттереджа, я послав свого гінця у найнятім екіпажі і міг сподіватись, якщо не виникне якихось перешкод, побачити старого раніш як через дві години. А в цей проміжок часу я вирішив поговорити з тими гістьми, що були на обіді в день народження і були особисто знайомі мені та проживали тут поблизу. Це були мої родичі Еблуайти і містер Кенді. Лікар висловлював особливе бажання бачити мене, а жив він на сусідній вулиці. Отже, я вирішив передусім вирушити до містера Кенді.

Після того, що розповів мені Беттередж, я, природно, сподівався побачити на обличчі лікаря сліди серйозної хвороби, яку він переніс. Та я не був готовий до зміни, котру побачив у ньому, коли він увійшов до кімнати й потиснув мені руку. Очі його були тьмяні, волосся зовсім посивіло, обличчя вкрилося зморшками, постать ізгорбилась. Я добре пам'ятав цього рухливого, балакучого, веселого, маленького на зріст лікаря, пам'ятав його невинні світські грішки й численні жарти, але, на моє здивування, нічого цього я не побачив, хіба що збереглася стара звичка вульгарно-чепуристо одягатися. Людина ця була уламком минулого, але її одяг і прикраси (ніби жорстоко глузуючи із зміни, що сталася в ньому) були такі ж яскраві й крикливі, як завжди.

— Я часто думав про вас, містере Блек, — сказав він, — і щиро радий нарешті знову бачити вас. Якщо я зможу зробити щось для вас, будь ласка, я цілком до ваших послуг, сер, — цілком до ваших послуг!

Він сказав ці прості, звичайні слова з непотрібною поспішністю й запалом, цікавлячись довідатися, що привело мене в Йоркшір; і цю цікавість він зовсім (я сказав би по-дитячому) не міг приховати.

Предмет моєї розмови, певна річ, передбачав необхідність уведення в курс справи особистим поясненням, перш ніж я зможу зацікавити людину, майже не знайому мені, аби вона зробила все можливе для допомоги в моїх розшуках. Ще їдучи у Фрізінголл, я вирішив, яким буде моє пояснення, — і зараз мав можливість випробувати на містерові Кенді.

— Я недавно був у Йоркшірі і тепер знову приїхав сюди у справі досить романтичній, — сказав я. — У цій справі, містере Кенді, беруть участь усі друзі покійної леді Веріндер. Ви пам'ятаєте пропажу індійського алмаза близько року тому? Недавно склались обставини, які подають надію, що цей алмаз можна відшукати, і я як член родини беру участь у розшуках. Серед труднощів, на які я натрапив, є й необхідність знову зібрати всі свідчення, котрі були зібрані раніше, причому зібрати якнайбільше їх, якщо можливо. Деякі особливості цієї справи вимагають відновлення моїх спогадів про все, що сталось у цьому домі ввечері в день народження міс Веріндер. І я насмілююсь звернутись до друзів її покійної матері, які були присутні при цьому, з проханням допомогти мені своїми спогадами...

Ледве я промовив цю фразу, як раптом зупинився, ясно побачивши на обличчі містера Кенді, що дослід мій не вдався.

Маленький лікар сидів, неспокійно покусуючи кінчики своїх пальців увесь час, як я говорив. Його тьмяні, водянисті очі дивились на моє обличчя з таким неуважним і сумним виглядом, який боляче було бачити. Неможливо було вгадати, про що він думає. Ясно було тільки одне, що мені не пощастило після перших двох-трьох слів привернути його увагу до самого питання. Єдина можливість скерувати його мислення на потрібний шлях полягала в зміні теми розмови. І я спробував негайно заговорити про інше.

— Ось що привело мене у Фрізінголл, — сказав я весело. — Тепер, містере Кенді, ваша черга. Ви доручали Габріелеві Беттереджу сказати мені...

Він перестав кусати пальці і раптом повеселішав.

— Так, так, так, — вигукнув нетерпляче. — Справді! Я доручав сказати вам!

— І Беттередж повідомив мене про це в листі, — продовжував я. — Ви хотіли щось сказати мені, як тільки я приїду в ці місця. Ну, містере Кенді, ось я й тут!

— Ось ви й тут! — повторив лікар. — І Беттередж абсолютно мав рацію. Я хотів вам щось сказати. Я дав йому це доручення. Чудова людина Беттередж. Яка пам'ять! В його роки — така пам'ять!

Він знову замовк і почав кусати пальці. Згадавши, що я чув від Беттереджа про наслідки лихоманки, що відбилась на його пам'яті, я продовжував розмову, сподіваючись, що, можливо, допоможу лікареві пригадати дещо.

— Як давно ми не зустрічались! — сказав я. — Ми бачились востаннє на обіді в день народження Речел, останньому званому обіді, який дала моя бідолашна тітонька.

— Саме так! — вигукнув містер Кенді. — На обіді в день народження!

Він схопився з місця і глянув на мене. По його блідому обличчю раптом розлився густий рум'янець, і він знову сів на стілець, ніби усвідомлюючи, що виявив слабкість, яку йому хотілося б приховати. Боляче, як боляче було бачити, що він усвідомлює ваду своєї пам'яті і хоче приховати її від своїх друзів.

До цього він викликав у мене тільки співчуття. Але слова, сказані лікарем зараз, — хоч їх було й небагато, — відразу ж збудили до краю мою цікавість. Обід у день народження уже став подією минулого, на яку я дивився з дивною сумішшю надії й недовіри. І раптом виявилося, що містер Кенді має сказати мені щось важливе про цей обід!

Я постарався знову допомогти йому. Цього разу причиною моєї участі були мої власні інтереси, і вони примусили мене надто вже поспішати до тієї мети, яку я мав на увазі.

— Скоро мине рік, — сказав я, — як ми сиділи за цим приємним столом. Чи не записано у вас — у щоденнику або в іншому місці — те, що ви хотіли мені сказати?

Містер Кенді зрозумів мій натяк і в свою чергу дав зрозуміти мені, що вважає його образливим.

— Мені зовсім непотрібно записувати, містере Блек, — сказав він досить холодно. — Я ще не такий старий і на свою пам'ять, дякувати богові, можу покластися.

Нічого й говорити, мені довелось удати, ніби я не зрозумів, що він образився на мене.

— Те саме хотів би я сказати про свою пам'ять, — відповів я. — Коли стараюсь думати про справи, котрі були рік тому, я знаходжу свої спогади далеко не такими, як мені б хотілося. Взяти, приміром, обід у леді Веріндер...

Містер Кенді знову пожвавішав, як тільки ці слова злетіли з моїх вуст.

— А! Обід, обід у леді Веріндер! — вигукнув він ще запальніше. — Я маю дещо розповісти вам про цей обід.

Очі його знову дивились на мене допитливо і так жалібно, так неуважно і так сумно, що було жаль старого. Він, очевидно, болісно й даремно намагався щось пригадати.

— Обід був вельми приємний, — раптом заговорив він з таким виглядом, ніби саме це й хотів сказати. — Вельми приємний обід, містере Блек, чи не так?

Він кивнув головою, посміхнувся і наче повірив, бідолаха, що йому пощастило, знайшовши такий вихід, приховати цілковиту втрату пам'яті.

Це було таке сумне видовище, що я відразу ж, — хоч і був дуже заінтересований у тому, щоб він пригадав обстановку обіду, — змінив тему розмови й заговорив про місцеві події.

Тут він почувався досить вільно. Облуда різних пліток і сварок у місті, які стались місяць тому, легко приходили йому на пам'ять. Він теревенив так само плавно, як і колись. Та були хвилини, коли навіть при всій красномовності він раптом вагався, дивився на мене якусь мить допитливо, переборював себе і знову продовжував. Я терпляче зносив цю муку (це, звичайно, справжнісінька мука для космополіта — слухати мовчки, без заперечень новини провінціального містечка), аж поки годинник на каміні не показав мені, що візит мій триває більш як півгодини. Маючи деяке право вважати, що я вже приніс свою жертву, я підвівся, аби розпрощатись. Коли ми тисли один одному руки, містер Кенді сам заговорив знову про обід у день народження.

— Я такий радий, що ми знову зустрілися, — сказав він. — Я справді збирався поговорити з вами, містере Блек, про обід у леді Веріндер — чи не так? Приємний обід — справді, приємний обід, ви погоджуєтеся зі мною?

Повторюючи цю фразу, він, здавалося, відчував необхідність перешкодити мені підозрювати його у втраті пам'яті, як відчув він це у першому випадку. Сумний погляд знову затьмарив його обличчя, і після очевидного наміру провести мене до вихідних дверей він раптом змінив свою думку, подзвонив своєму слузі й лишився у вітальні.

Я повільно спускався східцями, з болем переконавшись, що лікар справді хотів сказати щось надзвичайно важливе для мене, та неспроможний був зробити це. Зусилля пригадати, що він хотів сказати мені, було, цілком очевидно, єдине зусилля, на яке здатна була його розслаблена пам'ять.

Коли я спустився зі східців і повернув у коридор, десь на нижньому поверсі будинку тихо відчинилися двері, й лагідний голос поза моєю спиною промовив:

— Боюся, сер, що ви побачили сумну зміну в містерові Кенді.

Я повернувся й опинився віч-на-віч з Езрою Дженнінгсом.

Розділ IX

Гарненька служниця лікаря стояла, чекаючи на мене, притримуючи двері рукою. Ранкове проміння, яскраво розлившись у передпокої, впало на обличчя помічника містера Кенді, коли я повернувся і глянув на нього.

Неможливо було заперечувати думку Беттереджа, що зовнішність Езри Дженнінгса — з загальноприйнятої точки зору — говорила проти нього. Його циганський вигляд, його запалі очі з опуклими вилицями, замріяні очі й надзвичайно різнобарвне волосся, дивна суперечність між його обличчям і поставою, які робили його і старим, і молодим водночас, — усе це було більш або менш розраховано на те, аби створити несприятливе уявлення про нього у незнайомої людини. І проте, почуваючи все це, як я почував, не можна було не визнати, що Езра Дженнінгс якимись недоступними шляхами збуджував у мене симпатію, якій я не міг протистояти.

У той час, як мій життєвий досвід радив мені відповісти про сумну зміну в містері Кенді, а потім іти далі своєю дорогою, —інтерес до Езри Дженнінгса ніби прикував мене до місця і дав йому можливість, якої він, мабуть, сам шукав, поговорити зі мною наодинці про свого хазяїна.

— Чи не по дорозі нам, містере Дженнінгс? — спитав я, помітивши у нього в руках капелюх. — Я саме йду провідати свою тітку, місіс Еблуайт.

Езра Дженнінгс відповів, що йде в той же бік, до хворого.

Ми вийшли разом. Я помітив, що гарненька молода служниця, яка так посміхалась і була люб'язною, коли я побажав їй усього найкращого, виходячи з цього дому, — слухала вказівку Езри Дженнінгса про те, коли треба чекати його повернення, із стиснутими губами; її очі дивились куди завгодно, тільки не йому в обличчя. Бідолаху, очевидно, не любили в цьому домі. Вийшовши, я згадав слова Беттереджа, що його скрізь не люблять. «Що за життя!» — подумав я сам собі, як тільки ми спустилися з лікаревого ґанку.

Зачепивши розмову про хворобу містера Кенді, Езра Дженнінгс, либонь, надав можливість продовжувати цю розмову мені. Його мовчання говорило само за себе: «Тепер черга за вами». Я також мав свої причини повернутись до розмови про хворобу лікаря і заговорив першим.

— Судячи із зміни, яку я побачив у ньому, — почав я, — хвороба містера Кенді була значно небезпечніша, ніж я гадав.

— Це майже чудо, що він витримав її,— сказав Езра Дженнінгс.

— Чи бувають у нього поліпшення пам'яті порівняно з тим, що я застав сьогодні? Він усе намагався сказати мені щось...

— Що сталось перед його хворобою? — докінчив помічник лікаря, помітивши, що я зупинився.

— Так.

— Його пам'ять про події того часу послабла безнадійно, — сказав Езра Дженнінгс. — Навіть прикро, що бідолаха зберіг ще деякі жалюгідні її рештки. Тьмяно пригадуючи наміри, які він мав перед хворобою, і справи, які він збирався зробити чи про які мав говорити, він зовсім неспроможний згадати, в чому ці наміри полягали і що він повинен був сказати чи зробити. Він болісно усвідомлює, що втрачає пам'ять, і мучиться, стараючись, — як ви, мабуть, помітили, — приховати це від інших. Коли б він одужав, зовсім забувши про минуле, він був би щасливішим. Ми всі, можливо, почували б себе щасливішими, — додав він із сумною посмішкою, — якби про це могли цілком забути!

— Але ж, безперечно, в житті кожної людини є такі події, — заперечив я, — із спогадами про які вона не хоче розлучитись.

— Це можна сказати, думаю, про більшу частину людства, містере Блек. Боюсь, що цього не можна сказати про всіх. Чи є у вас будь-які підстави думати, що спогади, які містер Кенді намагався воскресити в своїй пам'яті під час вашої розмови з ним, мають для вас серйозне значення?

Говорячи це, він зачепив із власної ініціативи саме те, про що я хотів з ним порадитись. Інтерес до цієї дивної людини примусив мене під впливом минулого враження дати йому можливість поговорити зі мною; приховуючи поки що все те, що я міг, із свого боку, сказати про його патрона, я хотів насамперед переконатися, чи зможу довіритись його скромності й делікатності. Але й того, що він сказав, було годі, аби переконати мене, що я маю справу із джентльменом. У ньому було те, що я наважусь назвати невимушеним самовладанням, яке не тільки в Англії, але і в усіх цивілізованих країнах є вірною ознакою хорошого виховання. Яку б мету він не ставив собі останнім запитанням, з яким звернувся до мене, я без сумніву відчув, що поки що немає підстав не відповісти йому відверто.

— Думаю, що я дуже зацікавлений, — сказав я, — у відновленні обставин, які містер Кенді не спроможний пригадати сам. Чи не можете ви підказати мені який-небудь спосіб, аби допомогти його пам'яті?

Езра Дженнінгс глянув на мене з деяким проблиском співчуття у своїх замріяних карих очах.

— Пам'яті містера Кенді вже нічим не зарадиш, — відповів він. — Я стільки разів пробував їй допомогти, відколи він видужав, що можу говорити про це цілком певно.

Сказане засмутило мене, і я не приховував цього.

— Признаюсь, ви мені подали надію на більш задовільну відповідь, ніж ця, — сказав я.

Езра Дженнінгс посміхнувся.

— Можливо, ця відповідь ще не остаточна, містере Блек. Можливо, ще знайдеться спосіб воскресити обставини, забуті містером Кенді, не звертаючись до нього самого.

— Справді? Чи не буде з мого боку нескромно, коли я запитаю — як?

— Анітрохи. Єдина трудність відповіді на ваше запитання полягає для мене в самому поясненні. Чи можу я розраховувати на ваше терпіння, якщо повернуся ще раз до хвороби містера Кенді і, говорячи про неї, цього разу не звільню вас від ознайомлення з деякими професіональними деталями?

— Будь ласка, говоріть! Ви вже зацікавили мене цими деталями.

Моя цікавість, здавалось, тішила його, можна сказати, була йому приємною. Він знову посміхнувся. В цей час ми вже минули останні будинки міста. Езра Дженнінгс на хвилинку зупинився, аби зірвати кілька придорожних польових квітів.

— Які вони гарні! — промовив він просто, показуючи мені свій букетик, — і як мало людей в Англії, здатних милуватися ними так, як вони того заслуговують!

— Ви не завжди жили в Англії? — запитав я.

— Ні. Я народився й частково був вихований в одній з наших колоній. Батько мій був англійцем, але моя мати... Ми відійшли від нашої теми, містере Блек, і це моя провина. Правду кажучи, в мене багато асоціацій з цими маленькими придорожними квітами... Але це не так важливо. Ми говорили про містера Кенді. Давайте повернемось до містера Кенді.

Зіставляючи кілька слів, які мимоволі вирвались у нього про самого себе, з меланхолійним поглядом на життя, коли він вважав умовою щастя для людства повне забуття минулого, — я цілком зрозумів, що історія, яку я прочитав у нього на обличчі, збігалася — в усякому разі, у двох деталях — з його розповіддю. Він страждав, як мало хто з людей страждає; і в його англійській крові була домішка чужоземної раси.

— Ви, либонь, чули, дозволю собі сказати, про початкову причину хвороби містера Кенді? — заговорив він знову. — Цілу ніч після званого обіду леді Веріндер лив дощ. Мій патрон їхав додому у відкритому кабріолеті і промок до кісток. А вдома його чекав посланець від хворого, який прохав негайно приїхати; і, на своє нещастя, лікар одразу ж поїхав до пацієнта, навіть не переодягнувшись. Я сам затримався цієї ночі біля хворого, на певній відстані від Фрізінголла. Коли я повернувся на другий ранок, мене вже чекав біля дверей переляканий конюх містера Кенді й відразу ж повів мене в кімнату свого хазяїна. За цей час біда вже сталася; хвороба вступила в свої права.

— Хворобу мені описали в загальних словах як лихоманку, — сказав я.

— Я не можу нічого додати, аби визначити її точніше, — відповів Езра Дженнінгс. — Від початку й до кінця лихоманка не набирала будь-якої певної форми. Я послав за двома медиками, приятелями містера Кенді, щоб узнати їхню думку про хворобу. Вони погодилися зі мною, що вона серйозна, але щодо лікування наші погляди різко розійшлися. Ми робили зовсім різні висновки на підставі пульсу хворого. Прискорений пульс змушував обох лікарів наполягати на лікуванні жарознижуючим, як єдиним, що було потрібне. Я ж із свого боку, визнаючи, що пульс прискорений, вказував на страшенну слабкість хворого як на ознаку виснаженого організму, а значить, і на необхідність вдатись до збуджуючих засобів. Обидва лікарі були такої думки, що треба посадити хворого на кашу, лимонад, ячмінний відвар і так далі. А я був за те, аби дати йому шампанського чи коньяку, аміаку і хініну. Серйозні розходження в поглядах, як бачите, розходження між двома медиками, які здобули загальну повагу в окрузі, і незнайомим, який був тільки помічником лікаря! В перші дні мені нічого не лишалось робити, як підкорятися волі людей, котрі стояли вище за мене; а здоров'я хворого тим часом ставало дедалі гіршим. Я вирішив удруге спробувати вказати на чітке, безсумнівно чітке свідчення пульсу. Швидкість його не зменшувалась, а слабкість зростала. Лікарі образились за мою настирливість. Вони сказали:

— Містере Дженнінгс, або ми лікуємо хворого, або ви. Вибирайте.

— Джентльмени, — відповів я. — Дайте мені п'ять хвилин подумати, і ви на своє чітке запитання дістанете чітку відповідь.

Коли призначений час настав, я прийняв рішення.

— Ви категорично відмовляєтесь спробувати лікування збуджуючими засобами? — запитав я.

Вони відмовились у кількох словах.

— Тоді, джентльмени, я маю намір негайно приступити до цього.

— Приступайте, містере Дженнінгс, а ми відразу ж відмовляємось від дальшого лікування.

Я послав у льох по пляшку шампанського і своєю власною рукою дав хворому добрих півсклянки випити. Обидва лікарі мовчки взяли свої капелюхи й пішли...

— Ви взяли на себе велику відповідальність, — зауважив я. — Коли б я був на вашому місці, боюсь, що спробував би уникнути її.

— Коли б ви були на моєму місці, містере Блек, ви б згадали, що містер Кенді взяв вас до себе в дім за обставин, які зробили вас його боржником на все життя. На моєму місці ви, побачивши, що сили його падають і падають, наважилися б скоріше ризикувати всім, ніж дати померти на своїх очах єдиній людині на світі, яка підтримала вас. Не думайте, що я не усвідомлював жахливого становища, в яке поставив себе! Були хвилини, коли я відчував усю гіркоту своєї самотності й страшної відповідальності, яка лежала на мені. Коли б я був щасливою людиною, коли б я прожив квітуче життя, я певен, що звалився б під тягарем обов'язку, який взяв на себе. Але в мене не було щасливого минулого, на яке я міг би оглянутися, не було в минулому спокою, якому я міг би протиставити теперішні мої турботи й тяжку невідомість, — і я мужньо дотримувався свого рішення. Я вибирав повний час у середині дня, коли моєму пацієнтові трохи кращало, для того, аби відпочити. Весь інший час доби я не відходив від його ліжка, поки життя його було в небезпеці. Перед заходом сонця, як завжди буває в таких випадках, починалося звичайне при лихоманці марення. Воно тривало з перервами майже всю ніч і стихало в небезпечні години ранку — від другої до п'ятої, коли життєві сили навіть найздоровіших найбільше знижуються. У такі години смерть пожинає найбагатші людські жнива. Тоді я ставав на герць із смертю, відвойовуючи у неї хворого, котрий лежав на смертному ложі. Я жодного разу не ухилився від лікування моїм методом, заради якого ризикував собою. Коли вино переставало діяти, я давав коньяк. А коли інші збуджуючі засоби втрачали свою дію, я подвоював дози. Після тривалої невідомості (яку, сподіваюсь, бог ніколи в житті більше не пошле мені) настав день, коли дуже частий пульс поступово ставав рідшим і ритмічнішим; і, ще краще, настала зміна в битті — безпомилкова зміна, що вказувала на видужання хворого. Тоді я зрозумів, що врятував його; і, чесно кажучи, мене зрадила рішучість. Я опустив худу руку бідолашного хворого на ліжко і заридав. Істеричний припадок, містере Блек, і нічого більше! Фізіологія говорить, — і правильно говорить, — що деякі чоловіки народилися з жіночою конституцією, — і я один з них!

Він сказав це таким же спокійним і природним голосом, яким говорив і перед цим. Голос і манера його від початку й до кінця свідчили про його особливу, майже хворобливу турботу про те, щоб ні в якому разі не викликати мого співчуття до себе.

— Ви можете запитати мене, нащо я докучаю вам цими деталями, — сказав він далі. — Це єдиний шлях, містере Блек, який, мені здається, придатний, аби підготувати вас до того, що я маю сказати далі. Тепер ви точно знаєте моє становище під час хвороби містера Кенді, тому ви легше зрозумієте, як гостро я потребував тоді чогось такого, що змогло б дати мені деяке душевне полегшення. Кілька років тому у вільні години я почав писати книгу, присвячену моїм побратимам по професії, — книгу про складну й важку проблему захворювання мозку й нервової системи. Моя книга далебі ніколи не буде закінчена і, цілком зрозуміло, ніколи не буде видана, і все ж вона була мені другом у довгі години самотності; вона ж допомогла мені скоротати час — час болісного чекання і нічого більше — біля ліжка містера Кенді. Я, здасться, говорив вам, що в нього було марення? Я назвав навіть час, коли воно починалося?

— Так.

— Так от я саме дійшов тоді у своїй книзі до розділу, присвяченого маренню такого роду. Не буду викладати вам детально свою теорію з цього питання; обмежусь лише тим, що являє для вас інтерес у даному разі. Я неодноразово сумнівався, практикуючи, а чи не можна зробити висновок, що під час марення втрата здатності зв'язно говорити доводить до втрати здатності послідовно мислити. Хвороба бідного містера Кенді давала мені можливість вияснити свої сумніви, перевірити їх. Я володію стенографією і легко міг записувати уривчасті фрази хворого точнісінько так, як він їх вимовляв. Тепер ви розумієте, містере Блек, до чого я все це веду нарешті?

Я добре бачив усе і ждав з нетерпінням, затамувавши подих, що він скаже далі.

— У різний час уривками, — вів далі Езра Дженнінгс, — я розшифровував свої стенографічні записи, звичайним порядком, залишаючи великі прогалини між уривчастими фразами та окремими словами в тій же послідовності, в якій їх незв'язно говорив містер Кенді. Фактично я робив усе майже так, як роблять, розгадуючи дитячі головоломки. Спочатку у вас суцільне безладдя, та все це може набрати відповідної форми і мати певний порядок, якщо тільки вам пощастить натрапити на правильний шлях. Дотримуючись цього плану, я заповнював прогалини між двома фразами, стараючись угадати думку хворого; так я переставляв і змінював по кілька разів, аж поки мої вставки ставали на місце після слів, сказаних до них, і так само природно примикали до слів, сказаних слідом за ними. Результат підтвердив, що я недаремно трудився в ці довгі важкі години і досяг того, що мені здавалось підтвердженням моєї теорії. Простіше кажучи, коли я зв'язав уривчасті фрази, я переконався, що вища здатність — здатність зв'язного мислення — продовжувала свою діяльність у пацієнта більш або менш нормально, тим часом як нижча здатність — словесного викладу думок — була майже зовсім розладнана.

— Стривайте! — нетерпляче втрутився я. — Чи не згадував він під час марення моє ім'я?

— Ви почуєте про це, містере Блек. Серед моїх письмових доказів згаданого твердження — або, вірніше, в письмових дослідах, які можуть підтвердити моє становище, — є аркуш, де зустрічається ваше ім'я. Майже цілу ніч думки містера Кенді були зайняті чимось спільним між вами і ним. Я записав його безладні слова в такому вигляді, в якому їх сказав хворий, на одному аркуші паперу. Свої ж власні міркування, які зв'язують ці слова, я записав на іншому аркуші паперу. Похідним від цього, як кажуть в арифметиці, був чіткий звіт: по-перше, про щось зроблене в минулому; по-друге, про щось таке, що містер Кенді мав намір зробити в майбутньому, коли б йому не перешкодила хвороба. Питання полягає в тому, чи це той втрачений спогад, який він марно намагався вловити, коли ви сьогодні відвідали його, чи ні?

— В цьому не може бути сумніву! — відповів я. — Відразу ж ходімте назад і подивимось папери.

— Зовсім неможливо, містере Блек.

— Чому?

— Поставте себе для певного часу на моє місце, — сказав Езра Дженнінгс. — Чи відкрили б ви іншій людині те, що сказав у непритомному стані під час хвороби ваш пацієнт і беззахисний друг, не пересвідчившись спочатку, що подібний ваш вчинок виправдується необхідністю.

Я зрозумів, що важко заперечувати йому, і спробував підійти до питання з іншого боку.

— Моя поведінка в такій делікатній справі, — відповів я, — залежала б, головним чином, від того, зможу я чи ні пошкодити моєму другові своєю відвертістю.

— Я давно вже геть відкинув усяку необхідність обговорювати цей бік справи, — сказав Езра Дженнінгс. — Коли б мої записки включали в себе щось таке, що містер Кенді хотів би зберегти в таємниці, записки ці давно були б знищені. Мої записки-експерименти, зроблені біля ліжка мого друга, не мають в собі зараз нічого такого, що він не наважився б повідомити іншим, коли б до нього вернулась пам'ять. А щодо вас, я маю всі підстави бути певним, що мої записки містять саме те, що він так сильно хоче сказати вам.

— І все-таки ви вагаєтесь?

— І все-таки я вагаюсь. Згадайте обставини, при яких я дістав цю інформацію. Хоч вона й невинна, я не можу наважитись розповісти вам про неї, поки ви не викладете мені причин, які підтвердять необхідність зробити це. Він був такий страшенно хворий, містере Блек! Він був такий безпорадний і повністю в моїй владі! Хіба це дуже багато, якщо я попрошу вас тільки натякнути мені, чому вас цікавить утрачений спогад? Як ви гадаєте, що це за спогад?

Відповісти йому з відвертістю, яку викликала в мене його манера тримати себе й говорити, означало б відкрито поставити себе в становище людини, котру підозрюють у викраденні алмаза. І хоч як зросла симпатія, викликана в мені Езрою Дженнінгсом із самого початку, я все-таки не міг перебороти свого небажання розповісти йому про ганебне становище, в яке я потрапив. Я знову вдався до тих пояснювальних фраз, які мав напоготові для задоволення цікавості сторонніх людей.

На цей раз я не мав причин скаржитися на брак уваги з боку свого слухача. Езра Дженнінгс слухав мене терпляче, навіть тривожно, поки я не закінчив своєї розповіді.

— Мені дуже шкода, містере Блек, що я збудив у вас надії тільки для того, аби розчарувати їх, — сказаз він. — За весь період своєї хвороби від початку й до кінця містер Кенді жодним словом не згадав про зникнення алмаза. Справа, з якою він зв'язував ваше ім'я, не має, запевняю вас, ніякого відношення до втрати чи повернення коштовного каменя міс Веріндер.

Коли він сказав ці слова, ми наблизились до місця, де велика дорога, якою ми йшли, розгалужується на дві менші. Одна вела до садиби містера Еблуайта, а друга — в село, що лежало в долині, на відстані двох чи трьох миль. Езра Дженнінгс зупинився біля дороги, що вела в село.

— Мені сюди, — сказав він. — Я далебі щиро засмучений, містере Блек, що не можу бути вам корисним.

Голос його переконав мене в щирості. Лагідні карі очі зупинились на мені з глибоким співчуттям. Він уклонився і пішов дорогою до села, не промовивши більше ні слова.

Хвилину чи більше я стояв непорушно і спостерігав, як він віддалявся, несучи з собою те, що я вважав можливою розгадкою, якої я так шукав. Пройшовши деяку відстань, він оглянувся. Побачивши мене все ще на тому ж місці, де ми розлучились, він зупинився, ніби запитуючи себе, чи не бажаю я поговорити з ним ще. У мене часу не було думати про своє власне становище і про те, що я втрачаю нагоду, яка може зробити важливий поворот у моєму житті, — і все тільки з тієї причини, що не можу поступитися своїм самолюбством! Я встиг спочатку покликати його назад, а потім уже почав думати. Сильно підозрюю, що на світі нема людини, необачнішої за мене. Я покликав його назад, а потім сказав собі: «Тепер уже нікуди подітись. Я мушу розповісти йому всю правду».

Він відразу ж повернувся назад. Я пішов йому назустріч.

— Містере Дженнінгс, — почав я, — я з вами був не зовсім відвертий. Інтерес до втраченої згадки містера Кенді у мене не зв'язаний з розшуками Місячного каменя. Причиною мого приїзду в Йоркшір є важливе особисте питання. Щоб виправдати неповну відвертість з вами у цій справі, можу сказати тільки одне. Важко, вельми важко пояснити будь-кому моє становище.

Езра Дженнінгс глянув на мене, знітившись уперше відтоді, як ми почали з ним говорити.

— Я не маю права, містере Блек, і бажання, — промовив він, — втручатися у ваші приватні справи. Дозвольте мені, зі свого боку, вибачитись у тому, що я, абсолютно не підозрюючи цього, піддав вас неприємному випробуванню.

— Ви маєте повне право ставити умови, на яких вважаєте можливим розповісти мені те, що почули біля ліжка містера Кенді, — заперечив я. — Я розумію й ціную благородство, яке вами керує. Як я можу сподіватись від вас довір'я, якщо я сам відмовлятиму вам у ньому? Ви повинні знати, і ви знатимете, чому мені так важливо встановити, що саме хотів мені казати містер Кенді. Коли виявиться, що я помилився у своїх сподіваннях і ви не зможете допомогти мені, довідавшись про справжню причину моїх розшуків, я покладусь на вашу чесність, щоб ви зберегли мою таємницю; щось говорить мені, що довір'я моє не буде обманутим.

— Зупиніться, містере Блек! Я повинен сказати кілька слів, перш ніж дозволю вам продовжувати.

Я здивовано подивився на нього. Мабуть, жорстоке душевне страждання раптом оволоділо ним і потрясло його до глибини душі. Циганський колір його обличчя змінився смертельно-сіруватою блідістю; його очі раптом заблищали диким блиском; голос понизився і зазвучав суворою рішучістю, яку я почув від нього вперше. Приховані в цій людині сили (важко було сказати в ту хвилину, на що вони були спрямовані — на добро чи на зло) виявились переді мною несподівано як спалах блискавки.

— Перш ніж ви мені виявите будь-яке довір'я, — казав він далі, — вам треба знати, і ви знатимете, за яких обставин найняли мене в дім містера Кенді. Це не займе багато часу. Я не збираюся, сер, розповідати «історію свого життя», як кажуть, будь-кому. Вона помре разом зі мною. Все, що я прошу, це дозволити розповісти вам те, про що я повідомив містера Кенді. Якщо, вислухавши мене, ви не передумаєте з приводу того, що хотіли мені сказати, тоді я весь у вашому розпорядженні. Чи не пройти нам трохи далі?

Вираз невимовного болю на його обличчі примусив мене замовкнути. Я жестом відповів на його запитання, і ми пішли далі.

Пройшовши кілька сот ярдів, Езра Дженнінгс зупинився біля отвору в стіні з необтесаного каменю, яка відділяла в цьому місці болото від дороги.

— Чи не хочете трохи відпочити, містере Блек? — запитав він.— Я вже не той, ким був раніше, і є речі, котрі глибоко вражають мене.

Я, звичайно, погодився. Він пішов уперед через отвір у стіні на порослий вереском лужок, який облямовували з боку дороги кущі й хирляві дерева; з другого боку звідси відкривалась велична картина розлогого й пустинного простору бурих степів. За останні півгодини небо захмарилося. Світло стало похмуре, обрій огорнули тумани. Прекрасне лице природи зустріло нас лагідно, тихо, з погаслими барвами — і без найменшої усмішки.

Ми мовчки сіли. Езра Дженнінгс, поклавши біля себе капелюх, провів рукою по лобі з очевидною втомою, провів і по незвичайному своєму волоссю, чорному й сивому впереміж. Він відкинув від себе свій маленький букет польових квітів таким рухом, ніби зв'язані з ним спогади зараз завдавали йому страждання.

— Містере Блек, — сказав він раптом, — ви в поганому товаристві нині. Тягар жахливого звинувачення лежав на мені багато років. Я скажу вам найгірше. Перед вами людина, життя якої поламане, а добре ім'я безслідно зникло.

Я хотів було перервати його. Та він зупинив мене.

— Ні, — вигукнув. — Вибачте, ще рано це робити. Не висловлюйте мені співчуття, в якому згодом можете розкаятись. Я згадав про те звинувачення, котре багато років тяжіє наді мною. Деякі обставини, зв'язані з ним, говорять проти мене. Я не можу примусити себе признатися, в чому це звинувачення полягає. І я не зможу, зовсім не зможу довести свою невинність. Я тільки можу заявити про неї. Клянусь у цьому як християнин. Даремно було б для мене клястися своєю честю.

Він знову зупинився. Я глянув на нього, а він не подивився на мене. Все його єство, здавалось, було пройняте болісними спогадами і зусиллям говорити.

— Багато чого міг би я розповісти, — продовжував він, — про безбожне поводження зі мною моїх рідних і нещадну ворожнечу, жертвою якої я став. Та зло скоєне; його вже не поправиш. Я не хочу ні перевтомлювати вас, сер, ні засмучувати. З самого початку моєї кар'єри в цій країні брудний наклеп, про який я згадував, убив мене раз і назавжди. Я відмовився від будь-якого успіху в своїй професії, — єдиною надією на щастя залишилась мені тепер невідомість. Я розлучився з дівчиною, котру любив, — хіба міг я приректи її на те, аби вона розділяла мою ганьбу? В одному з найдальших куточків Англії відкрилось місце помічника лікаря. Я дістав це місце. Воно обіцяло мені спокій, обіцяло невідомість; так думав я. І — помилився. Погана слава повільно шириться, але за допомогою часу й випадку заходить вельми далеко. Обвинувачення, від якого я втік, переслідувало мене. Попередили мене вчасно. Мені пощастило піти добровільно з цього місця, з атестатом, який я заслужив. З його допомогою я дістав інше місце, в іншому віддаленому куточку. Знову минув деякий час, і знову наклеп, убивчий для моєї честі, відшукав мою схованку. Цього разу не попередили мене. Мій господар сказав мені:

— Містере Дженнінгс, я нічого не маю проти вас, та ви повинні виправдатись або залишити мене.

Вибору не було — я мусив піти. Нічого говорити про те, що я пережив після цього. Мені тепер всього сорок років. Але гляньте на моє обличчя, воно розкаже вам за мене про пережиті мученицькі роки. Закінчилось це тим, що доля закинула мене в ці краї: я зустрівся з містером Кенді. Йому потрібний був помічник. Я послався щодо моїх здібностей на відзив мого останнього хазяїна. Що ж до моєї репутації — я розповів йому те саме, що сказав вам, навіть більше того. Я попередив його про труднощі, котрі можуть виникнути в даному випадку, якщо навіть він повірить мені.

— Тут, як і скрізь, — сказав я йому, — я зневажаю ганебний виверт жити під чужим іменем: у Фрізінголлі я буду не в більшій безпеці, ніж в інших місцях, від хмари, яка переслідує мене, куди б я не заховався.

— Я нічого не роблю наполовину, — відповів він мені. — Я вірю вам і жалію вас. Якщо ви готові піти на будь-який ризик, який би не трапився, я також готовий ризикувати.

Хай благословить його всемогутній бог! Він дав мені притулок, він дав мені роботу, він дав мені спокій душі, і я маю цілковите переконання (вже кілька місяців, як я його маю), що тепер не станеться нічого, що змусило б його каятися в цьому.

— Наклеп вже перестав переслідувати вас? — запитав я.

— Наклеп діє, як і завжди. Та коли він добереться сюди, буде вже пізно.

— Ви заздалегідь залишите цю посаду?

— Ні, містере Блек, — мене не буде в живих. Протягом десяти років я слабую на внутрішню хворобу, яку не можу вилікувати. Не буду приховувати від вас, я давно дав би їй можливість убити мене, коли б один, останній зв'язок з життям, не надавав життю ще деякої ціни в моїх очах. Я хочу забезпечити особу... вельми дорогу мені... якої я ніколи не побачу більше. Та незначна спадщина, що залишилась мені від рідних, навряд чи дасть їй незалежність. Отож надія прожити стільки часу, аби ця сума досягла певного розміру, спонукала мене боротися проти хвороби. Ефективним у даному разі виявився опіум. Цим всесильним лікам для вгамування всякого болю я зобов'язаний відстроченням на багато років мого смертного вироку. Але й сила опіуму має свої межі. Хвороба посилювалась, і я непомітно почав зловживати опіумом. Тепер я розплачуюся за це. Вся моя нервова система розладналась; мої ночі сповнені жорстоких мук. Тепер уже кінець недалекий. Нехай він приходить — я жив і трудився недаремно. Невелика сума майже зібрана, і я маю можливість її поповнити, якщо останній запас життєвих сил не виснажиться раніше, ніж я думаю.

Сам не розумію, як я розповів усе це вам. Не думаю, що я був такою ганебною істотою і намагався викликати у вас жаль до себе. Либонь, ви скоріше повірите мені, коли довідаєтесь, що, заговоривши з вами, я твердо був переконаний: скоро помру. Не буду приховувати, містере Блек. Ви мене зацікавили. Втрата пам'яті мого бідного друга була мені засобом для спроби зблизитися з вами. Я покладав надію на побіжний інтерес з вашого боку, інтерес, котрий міг бути викликаний бажанням довідатись, що він хотів вам сказати, і на можливість, з мого боку, задовольнити його. Хіба нема для мене пробачення, що я нав'язався вам таким способом? Либонь, можна пробачити мені. Людина, яка живе так, як я прожив своє життя, має свої гіркі хвилини, коли думає про людську долю. У вас — молодість, здоров'я, багатство, становище в суспільстві, надії на майбутнє. Ви і люди, подібні до вас, показують мені сонячну сторону життя і мирять мене з цим світом перед тим, як я розлучуся з ним назавжди. Як би не закінчилась розмова ця між нами, я не забуду, що ви були люб'язні погодитись на неї. Тепер від вас залежить, сер, сказати мені те, що ви мали намір сказати, або попрощатись зі мною.

На цей заклик у мене могла бути єдина відповідь. Не вагаючись ні хвилини, я розповів йому все так само відверто, як написав на цих сторінках.

Езра Дженнінгс раптом схопив мене за руку.

— Стривайте! — вигукнув він. — Ви мені сказали більше, ніж думаєте. Чи не траплялось коли-небудь вам приймати опіум?

— Ніколи в житті.

— Чи в порядку були ваші нерви минулого року в цей час? Чи не відчували ви особливого роздратування і неспокою?

— Справді, відчував.

— Ви погано спали?

— Вельми погано. Багато ночей я не міг навіть заплющити очі.

— Чи не була ніч після дня народження винятком? Постарайтесь пригадати, чи спокійно ви тоді спали?

— Я добре пам'ятаю! Спав я тоді міцно.

Він випустив мою руку так само несподівано, як і взяв її, і подивився на мене з виглядом людини, в якої зник останній сумнів, що мучив її.

— Сьогодні чудовий день у вашому житті і в моєму, — сказав він серйозно. — В одному я абсолютно впевнений, містере Блек, — я тепер знаю, що містер Кенді хотів сказати вам сьогодні; це занотовано в моїх записках. Стривайте, це ще не все. Я твердо переконаний, що зможу довести, як підсвідомо ви діяли, коли зайшли в кімнату і взяли алмаз. Дозвольте мені тільки подумати і дайте час розпитати вас. Здається, докази вашої невинності в моїх руках!

— Поясніть же, благаю вас! Що ви хочете цим сказати?

Захоплені нашою розмовою, ми пройшли кілька кроків, лишивши за собою групу карликових дерев, за якими нас не видно було. Перш ніж Езра Дженнінгс устиг відповісти мені, його покликала з шляху людина, дуже схвильована; як видно, вона давно вже ждала його.

— Я йду! — крикнув він у відповідь. — Йду в цю ж мить!

Він повернувся до мене.

— Там у селі мене чекає невідкладна справа; я мусив бути у хворого вже півгодини тому; я повинен іти туди негайно. Дайте мені дві години з цього моменту і приходьте знову до містера Кенді; я буду повністю у вашому розпорядженні.

— Як я можу чекати! — вигукнув я з нетерпінням. — Хіба ви не можете заспокоїти мене хоч би словом перед тим, як ми розстанемося?

— Надто вже важлива це справа, щоб її так похапцем можна було пояснити, містере Блек. Не з власної примхи я випробовую ваше терпіння: я зробив би чекання ще важчим для вас, коли б здумав полегшити його зараз. До зустрічі у Фрізінголлі, сер, через дві години!

Людина, яка стояла на широкій дорозі, знову покликала його. Він поспішив до неї, залишивши мене самого.

Розділ X

Як період невідомості, на який я був приречений, вплинув би на іншого на моєму місці, не берусь судити. Двогодинне випробування далось мені взнаки: я відчував себе нездатним залишатись на одному місці й морально нездатним говорити з жодною живою істотою, поки не знатиму всього, що Езра Дженнінгс мав сказати мені.

В такому настрої я не тільки відмовився відвідати місіс Еблуайт, але ухилився навіть від зустрічі з Габріелем Беттереджем.

Повернувшись у Фрізінголл, я залишив записку для Беттереджа, в якій повідомив, що я несподівано відкликаний, але повернуся обов'язково до третьої години. Я попросив його замовити собі обід у звичайний свій час і чимсь зайняти себе до мого повернення. Він мав, як я добре знав, у місті силу-силенну друзів, і йому неважко було заповнити чимось цей час до мого приїзду в готель.

Виконавши це, я знову вийшов з міста й почав самотньо блукати по болотистій місцевості, яка оточувала Фрізінголл, поки мій годинник не показав, що настав нарешті час повернутися в дім містера Кенді.

Езра Дженнінгс був уже готовий і чекав мене.

Він сидів один у невеличкій кімнаті, яка була з'єднана скляними дверима з аптекою. На стінах, пофарбованих жовтою фарбою, висіли кольорові малюнки, які зображали жахливе спустошення, що його завдають різні страшні хвороби. Книжкова шафа вся заповнена медичними творами у потемнілих оправах, а над шафою, замість звичайної статуетки — череп; великий сосновий стіл, увесь в чорнильних плямах; дерев'яні стільці, які можна бачити на кухнях і в котеджах; протертий невеликий килим посеред кімнати; водогінний кран з раковиною й водостічною трубою, грубо вмурованою в стіну, — все це мимоволі викликає думку про страшні хірургічні операції, — ось як була вмебльована кімната. Між кількох горщиків з квітами дзижчали бджоли; в саду співали пташки; в одному з сусідніх будинків час від часу долітало до вуха слабке уривчасте бринькання розладнаного піаніно. В усякому іншому місці такі звичайні звуки приємно говорили б про звичайний світ за стінами; але сюди вони вривались як порушники тиші, яку ніщо, крім людського страждання, не могло порушити. Я глянув на скриньку з червоного дерева з хірургічними інструментами і на величезний згорток корпії, котрі займали відведені їм місця на поличках книжкової шафи, і внутрішньо здригнувся від думки про звуки, такі звичайні й підхожі для кімнати Езри Дженнінгса.

— Я не прошу пробачення у вас, містере Блек, що приймаю вас у цій кімнаті, — сказав він. — Це єдина кімната в усьому будинку, де в такі години дня ми можемо бути певні, що ніхто не заважатиме нам. Ось лежать мої папери, приготовлені для вас; а тут дві книги, до яких ми матимемо нагоду звернутися, перш ніж закінчимо нашу розмову. Підсувайтесь ближче до столу, і ми матимемо можливість подивитися все це удвох.

Я присунувся ближче до столу, і Езра Дженнінгс вручив мені свої записки. Вони складалися з двох цілих аркушів паперу. На першому були записані слова через великі інтервали. Другий знизу доверху був списаний чорним і червоним чорнилом. У тому неспокійному стані зацікавленості, в якому я перебував тієї хвилини, я з відчаєм відклав убік другий аркуш паперу.

— Згляньтеся на мене! — вигукнув я. — Скажіть, чого мені чекати, перш ніж я візьмусь за читання?

— Охоче, містере Блек! Чи не дозволите ви мені задати вам два-три запитання?

— Запитуйте, про що тільки хочете.

Він глянув на мене з сумовитою посмішкою на губах і лагідною симпатією в своїх ніжних карих очах.

— Ви вже мені казали, — почав він, — що, наскільки вам відомо, ніколи опіуму і в рот не брали.

— Наскільки це мені відомо? — повторив я.

— Ви скоро зрозумієте, чому я говорю про це застереження. Підемо далі. Ви не пам'ятаєте, щоб коли-небудь вживали опіум? Саме в цей час минулого року у вас було нервове збудження, і ви погано спали вночі. Проте в ніч після дня народження — це був виняток з правила — ви спали міцно. Чи правий я до цього часу?

— Цілком праві.

— Чи можете ви сказати мені причину вашого нервового виснаження та безсоння?

— Я не можу назвати причину. Старий Беттередж підозрював її. Але про це не варт згадувати.

— Вибачте. Нема нічого такого, про що не варт було б згадувати в подібній справі. Беттередж, кажете, чимось пояснював ваше безсоння. Чим саме?

— Тим, що я кинув курити.

— А ви курили?

— Так.

— І ви враз кинули цю звичку?

— Так.

— Беттередж цілком мав рацію, містере Блек. Коли куріння входить у звичку, людина, коли кине курити, повинна бути незвичайної конституції, аби не відчувати деякого розладу нервової системи. Ваше безсоння, на мою думку, цим і пояснюється. Друге моє запитання стосується містера Кенді. Чи не пригадуєте ви: не було у вас із ним чогось подібного до суперечки про його професію в той день народження за обідом або пізніше?

Запитання це викликало в мене туманні спогади, зв'язані із званим обідом в день народження. Моя безглузда суперечка з містером Кенді описана набагато детальніше, ніж того вона заслуговує, в десятому розділі розповіді Беттереджа. Деталі цієї суперечки — оскільки я мало про неї думав згодом — зовсім вилетіли з моєї пам'яті. Все, що я міг пригадати, і все, що я міг розповісти Езрі Дженнінгсу, полягало в тому, що я за столом нападав на медицину так гостро й настирливо, що навіть у містера Кенді увірвався терпець. Я згадав також, що леді Веріндер втрутилась, аби припинити нашу суперечку, а ми з маленьким лікарем «помирились», як- кажуть маленькі діти, і лишились, як завжди, найкращими друзями, перш ніж потисли один одному руки на прощання.

— Є ще одна річ, яку мені дуже важливо було б знати, — сказав Езра Дженнінгс. — Чи не мали ви приводу для того, щоб турбуватись за Місячний камінь у цей самий час минулого року?

— У мене були дуже серйозні причини для неспокою. Я знав, що Місячний камінь був предметом змови, і мене попередили, аби я вжив заходів до охорони міс Веріндер. якій він належав.

— Чи не була безпека алмаза предметом розмови між вами і ще ким-небудь, зразу ж перед тим, як ви пішли тог вечора спати?

— Леді Веріндер говорила про алмаз із своєю дочкою...

— У вашій присутності?

— В моїй присутності.

Езра Дженнінгс узяв свої записки зі столу і подав їх мені.

— Містере Блек, — сказав він, — якщо ви прочитаєте зараз ці записки у світлі моїх запитань і ваших відповідей, ви зробите два дивні відкриття щодо самого себе. Ви побачите, по-перше, що ввійшли до вітальні міс Веріндер і взяли алмаз, будучи сонним під впливом опіуму; по-друге, що опіум вам дав містер Кенді — без вашого відома, — для того, аби на практиці спростувати думку, яку ви висловили за званим обідом у день народження міс Речел.

Я сидів з паперами в руках зовсім приголомшений.

— Пробачте, будь ласка, бідному містерові Кенді, — лагідно попросив помічник. — Він учинив велике зло, я визнаю; але вчинив він це невинно. Якщо ви проглянете мої записки, то побачите, що — коли б йому не перешкодила хвороба — він приїхав би до леді Веріндер наступного ранку після пам'ятного обіду і признався б у своєму жарті з вами. Міс Веріндер, звичайно, почула б про це й розпитала б його — і, отже, правда, яка лишається прихованою ось уже рік, була б відкрита того ж таки дня.

До мене поверталось самовладання.

— Містер Кенді не може бути предметом моєї злопам'ятності, — сказав я сердито. — Але жарт, який він зіграв зі мною, все ж учинок віроломний. Я можу пробачити, але ніколи цього не зможу забути!

— Кожний лікар, містере Блек, у своїй медичній практиці робить іноді подібне віроломство. Неуцьке недовір'я до опіуму в Англії зовсім не обмежується нижчими й малоосвіченими класами. Кожний лікар, який має широку практику, буває вимушений час від часу обдурювати своїх пацієнтів, як містер Кенді обманув вас. Я не виправдую безглуздого жарту, якого він припустився за тих обставин. Я тільки роз'яснюю вам більш точний і більш поблажливий погляд на спонукальні причини.

— Як усе це було зроблено? — запитав я. — Хто дав мені його без мого відома?

— Цього сказати я не можу. За всю свою хворобу містер Кенді не згадав про це ні словом. Либонь, ваша власна пам'ять підкаже, кого треба підозрювати в цьому?

— Ні.

— У даному разі нема потреби на цьому зупинятися: таємно чи якимсь іншим способом дали вам ліки. Погодимось на цьому й перейдемо до обставин, значніших у даній справі. Якщо можете, прочитайте мої записки. Продумайте все те, що сталось у минулому. А я маю запропонувати вам дещо вельми сміливе й дуже захоплююче в майбутньому.

Останні слова його пробудили мене.

Я проглянув папери, складені в тому ж порядку, в якому Езра Дженнінгс вручив їх мені. Аркуш, менше списаний, лежав зверху. На ньому безладні слова й уривки фраз, які злетіли з вуст містера Кенді під час марення, читались так:

«...Містер Френклін Блек... і приємний... збити пиху... медицину... признався... безсоння... кажу йому... виснажені... лікуватись... мені говорить... йти навпомацки в темряві... одне й те ж... присутності всіх за столом... кажу... шукаєте сон навпомацки в пітьмі... каже... сліпий водить сліпця... знає, що це значить... дотепно... проспати цілу ніч, незважаючи на його гострий язик... аптечка леді Веріндер... двадцять п'ять гран... щоб він не знав... наступного ранку... ну, що, містере Блек... прийняти ліки сьогодні... ніколи не позбудетесь... помиляєтесь, містере Кенді... прекрасно... без ваших... вразити... правду... спали прекрасно... дозу лаудануму, сер... перед тим... лягти... що... тепер... медицину».

Оце й усе, що було написано на першому з двох аркушів. Я повернув його назад Езрі Дженнінгсу.

— Це те, що ви чули біля ліжка хворого? — запитав я.

— Слово в слово те, що я чув, — відповів він, — за винятком повторень одних і тих же слів, коли я переписував мої стенографічні нотатки. Він повторював деякі слова і фрази десятки разів, іноді до п'ятдесяти разів, залежно від того, якого значення надавав думці, котру вони передавали. Повторення в такому випадку допомагали мені встановити зв'язок між окремими словами й уривками фраз. Не думайте, — додав він, вказуючи на другий аркуш паперу, — що я видаю вставлені мною вислови за ті самі, яких ужив би містер Кенді сам, коли б він був здатний говорити зв'язно. Я тільки маю на увазі, що проникнув через перепони безладного викладу до логічної основної думки. Судіть самі.

Я взявся за другий аркуш, що, як я тепер довідався, був ключем до першого.

Марення містера Кенді було тут записано чорним чорнилом, а відновлені його помічником інтервали між словами і фразами — червоним чорнилом. Я переписую перше й друге підряд, бо і марення,і його пояснення записані на цих сторінках досить близько одне від одного — так, що їх легко можна порівняти й перевірити.

«...Містер Френклін Блек розумний і приємний, та йому треба збити пиху, перш ніж говорити про медицину. Він признався, що страждає безсонням. Я кажу йому, що нерви виснажені і що йому треба лікуватися. Він мені каже, що лікуватися і йти навпомацки в темряві — одне й те ж. І це він сказав у присутності всіх за столом. Я йому кажу: «Ви шукаєте сон навпомацки в пітьмі, але ніщо, крім ліків, не зможе допомогти вам знайти його». Він відказує мені на це, що чув, як сліпий водить сліпця, і тепер знає, що це значить. Дотепно, — але я можу дати йому можливість проспати цілу ніч, незважаючи на його гострий язик. Йому справді треба поспати: аптечка леді Веріндер у моєму розпорядженні. Дати йому двадцять п'ять гран лаудануму перед сном так, щоб він не знав, і приїхати наступного ранку: «Ну, що, містере Блек, чи не погодитесь ви прийняти ліки сьогодні? Без них ви ніколи не позбудетесь свого безсоння». «Помиляєтеся, містере Кенді, я спав прекрасно цілу ніч без ваших ліків». Тоді вразити його, сказавши правду! «Ви спали прекрасно цю ніч тому, що прийняли дозу лаудануму, сер, перед тим, як лягти спати. Що ви тепер скажете про медицину?»

Я дивувався винахідливості, з якою він зумів із страшенної плутанини відновити рівну й логічну мову, і це було, цілком природно, моїм першим враженням, коли я повернув папери Езрі Дженнінгсу. Перші слова, котрі говорили про мій подив, він із властивою йому скромністю перервав запитанням, чи погоджуюсь я з висновком, зробленим з його записок.

— Чи вірите ви, як вірю я, — сказав він, — що ви діяли під впливом лаудануму, роблячи все, що ви зробили в домі леді Веріндер у ніч після дня народження міс Речел?

— Я дуже мало розуміюся в дії лаудануму, аби мати свою власну думку, — відповів я. — Я тільки можу покластися на вашу думку й відчути внутрішнім переконанням, що ви маєте рацію.

— Гаразд. Тепер виникає інше питання. Ви переконанні я переконаний; але як передати це переконання іншим людям?

Я показав на папери, що лежали на столі перед нами. Езра Дженнінгс похитав головою.

— Ніякої користі, містере Блек, абсолютно ніякої користі не дадуть вони вам з трьох неспростовних причин. По-перше, ці записки зроблені за обставин, зовсім нових для більшості людей. Вже це говорить проти них! По-друге, в цих записках викладена ще не перевірена медична й метафізична теорія. І це також говорить проти них! По-третє, це записки мої; і, крім мого запевнення, нема ніяких доказів, що вони не підроблені. Пригадайте, що я вам говорив у долині, і запитайте себе, яку вагу можуть мати мої слова? Ні, записки мої цінні тільки в одному відношенні — з точки зору людського вироку. Ваша невинність повинна бути доведена, і вони вказують, як це можна зробити. Ми зобов'язані обгрунтувати наші переконання фактами, і я знаю, що ви та людина, яка доведе це.

— Яким чином? — запитав я.

Він нахилився до мене через стіл, який розділяв нас.

— Чи не наважитесь ви зробити сміливий дослід?

— Я ладний на все, аби тільки зняти підозру, яка лежить на мені!

— Чи погодитесь ви піддати себе деякій незручності на певний час?

— Якій завгодно, мені байдуже.

— Чи будете ви безумовно підкорятись моїм порадам? Це може призвести до насмішок різних дурнів, умовлянь друзів, думку яких ви зобов'язані поважати...

— Говоріть мені, що треба робити, — перервав я нетерпляче, — і, що б там не було, я все виконаю.

— Ви повинні зробити ось що, містере Блек, — відповів він. — Ви повинні вкрасти Місячний камінь підсвідомо вдруге, в присутності людей, свідчення яких не викликали б сумніву.

Я підскочив. Я намагався говорити. А міг тільки дивитись на нього.

— Думаю, що це можна зробити, — продовжував він. — І це буде зроблено, якщо тільки ви захочете мені допомогти. Спробуйте заспокоїтись, сідайте й вислухайте, що я вам скажу. Ви знову почали курити; я сам це бачив. Коли ви знову почали причащатися сигарами?

— Близько року.

— Тепер ви курите більше чи менше, ніж раніш?

— Більше.

— Чи не кинете ви знову цю звичку? Відразу, як це ви зробили тоді.

Я почав трохи розуміти його план.

— Кидаю з цієї ж хвилини.

— Якщо наслідки будуть такі ж самі, як у червні минулого року, — сказав Езра Дженнінгс, — якщо ви знову страждатимете так, як страждали тоді від безсоння, ми зробимо наш перший крок. Ми знову доведемо вас до того нервового стану, в якому ви були в ніч після дня народження. Якщо ми знову зможемо відновити хоч приблизно домашню обстановку, яка тоді оточувала вас, і якщо ми зможемо знову зайняти ваші думки різними питаннями, зв'язаними з алмазом, які раніше хвилювали вас, ми поставимо вас фізично й морально так близько, як тільки можна, в те ж саме становище, в якому ви торік прийняли опіум. І в даному разі ми цілком можемо надіятися, що повторне вживання опіуму приведе в більшій чи меншій мірі до повторення результату вживання. Ось така моя пропозиція в кількох словах. Ви тепер побачите причини, які примушують мене це зробити.

Він повернувся до однієї з книг, що лежали біля нього, і розгорнув її на тому місці, яке було закладене папірцем.

— Не подумайте, що я почну докучати вам лекцією з фізіології, — сказав він. — Я вважаю своїм обов'язком довести, що прошу вас зробити цей дослід не для того тільки, аби виправдати теорію мого власного винаходу. Встановлені принципи й визнані авторитети виправдовують мої погляди. Приділіть мені свою увагу на кілька хвилин, і я берусь показати вам, що наука схвалює мою пропозицію, якою б дивною вона не здавалася. Тут, по-перше, фізіологічний принцип, на основі якого я дію, викладений доктором Карпентером. Прочитайте це самі.

Він подав мені аркуш паперу, яким була закладена книжка. На ньому були написані такі рядки:

«Є багато підстав думати, що кожне почуттєве сприйняття, раз сприйняте свідомістю, записується, так би мовити, в нашому мозку і може бути відтворене згодом, хоч би ми й не усвідомлювали існування його в нашому мозку за весь даний період».

— Поки що все зрозуміло, правда? — запитав Езра Дженнінгс.

— Цілком зрозуміло.

Він підсунув мені через стіл розгорнуту книгу й показав уривок, позначений олівцем.

— А тепер, — каже він, — прочитайте ось цей звіт, що, як мені здається, безпосередньо стосується вашого становища і того експерименту, зробити який я вмовляю вас. Зверніть увагу, містере Блек, перш ніж ви почнете читати, що я посилаюсь на одного з найвизначніших англійських фізіологів. У ваших руках книга доктора Елліотсона «Фізіологія людини», а випадок, який наводить доктор, грунтується на відомому авторитеті містера Комба.

Ось уривок, який був мені показаний:

«Доктор Ебл повідомив мене, — говорить містер Комб, — про одного ірландського носильника, який, будучи тверезим, забував, що він робив, коли випивав, та, напившись, знову згадував ті вчинки, які він скоїв у п'яному стані. Якось, добре випивши, він загубив досить цінний пакунок і в хвилини тверезості не міг дати ніяких пояснень про це. Випивши наступного разу, він згадав, що лишив пакунок в одному будинку, а оскільки на пакунку не було адреси, то він і залишився там цілим, і носильник одержав його, коли пішов по нього».

— І це зрозуміло? — запитав Дженнінгс.

— Якнайкраще.

Він поклав папери на місце й закрив книгу.

— Чи переконались ви тепер, що я говорив, спираючись на авторитети, які підтверджують мої думки? — запитав він. — Якщо ні, мені залишається тільки звернутись до цих полиць, а вам — прочитати місця, які я вам покажу.

— Я цілком задоволений, не читаючи більше ні слова.

— В такому разі ми можемо повернутись до ваших власних інтересів у цій справі. Я зобов'язаний сказати вам, що є дещо таке, що може похитнути віру в цей експеримент. Коли б ми змогли в цьому році точно відновити ті умови, які існували торік, то, безсумнівно, досягли б точно такого ж результату. Але це просто неможливо зробити. Ми можемо сподіватись лише наблизитись до цих умов, і якщо не зможемо повернути вас якнайближче до минулого, дослід наш не вдасться. А якщо зуміємо, — і я вірю в успіх, — ми зможемо, в усякому разі, побачити повторення всього, що ви зробили в ніч після дня народження міс Речел, і це мас переконати всяку розсудливу людину в тому, що морально ви не винні у викраденні алмаза. Думаю, містере Блек, що я розглянув питання з усіх боків так справедливо, як тільки міг, у межах, встановлених мною самим. Якщо для вас щось лишилось незрозумілим, скажіть мені, і я постараюсь вам роз'яснити.

— Усе, що ви пояснили мені, — сказав я, — я чудово зрозумів. Але, признаюсь, для мене лишається загадкою ще один пункт, який ви ще не роз'яснили мені.

— Який саме пункт?

— Я не розумію, як діяв опіум на мене. Я не розумію, як я гуляв по коридорах і спускався східцями, висовував і засовував шухляди в шафі і знову повернувся в свою кімнату. Все це активні вчинки. А я вважав, що дія опіуму приводить спочатку до отупіння, а потім навіює сон.

— Загальна помилка щодо опіуму, містере Блек! У цю хвилину я напружую свій розум (такий, який він є) для вашої справи під впливом дози лаудануму, яка в десять разів сильніша, ніж дана вам містером Кенді. Але не покладайтесь на мій авторитет навіть у такому питанні, яке вже випробуване на моєму власному досвіді. Я передбачав заперечення, котрі ви щойно зробили, і я знову заручився свідченням, яке матиме вагу і у ваших очах, і в очах ваших друзів.

Він подав мені одну з тих двох книг, що лежали біля нього на столі.

— Ось, — сказав він, — знамениті «Визнання англійця, який вживав опіум»! Візьміть із собою цю книжку і прочитайте її. На сторінці, яку я позначив, ви знайдете, що, коли де-Квінсі влаштовував, як він каже, «оргію опіуму», тобто вживав його велику дозу, він ішов в оперу й утішався музикою чи блукав по лондонських ринках у суботу ввечері і з інтересом спостерігав старання бідняків роздобути собі щось на недільний обід. Отже, ця людина була здатна займатись відповідною діяльністю і переходила з місця на місце під впливом опіуму.

— Ви мені відповіли, — сказав я, — але ви ще не пояснили, як впливав опіум на мене.

— Я постараюсь розповісти вам кількома словами, — сказав Езра Дженнінгс. — Вплив опіуму буває здебільшого двояким — спочатку збуджуючим, а потім заспокійливим. При збуджуючій дії найостанніші і найяскравіші враження, які були у вас, а саме — враження, що стосувались алмаза, при вашому хворобливо-чутливому нервовому стані, скоріш за все стали дуже інтенсивними у вашому мозку і підкорили собі ваші судження і вашу волю подібно до того, як підкорює ваші помисли і вашу волю звичайний сон. Потроху під цим впливом усі побоювання про алмаз, які ви відчували вдень, повинні були перейти із стану невідомості в стан упевненості, — вони мали викликати у вас практичний намір зберегти алмаз, спрямували ваші кроки з цією метою в ту кімнату, в яку ви ввійшли, і керували вашою рукою доти, поки ви не знайшли в шафі ту шухляду, в якій лежав камінь. Усе це ви робили, сп'янівши від опіуму. Згодом, коли заспокійливий вплив почав переборювати збуджуючу дію, ви поступово ставали дедалі млявішим і впадали в заціпеніння. Ще пізніше ви міцно спали. Коли настав ранок і дія опіуму закінчилась, ви прокинулись, абсолютно нічого не знаючи з того, що робили вночі, — ніби з неба впали. Чи досить чітко я роз'яснив вам усе це?

— Так, зрозуміло все, — відповів я, — і я хочу, аби ви продовжували далі. Ви показали мені, як я зайшов до кімнати і як я взяв алмаз. Але міс Веріндер бачила, як я вийшов з кімнати з алмазом у руці. Чи не змогли б ви простежити за моїми вчинками з даної хвилини? Чи можете ви вгадати, що я зробив потім?

— Я саме й переходжу до цього пункту, — відповів він. — Це й для мене питання, чи буде дослід, який я пропоную, не тільки засобом довести вашу невинність, але також і засобом знайти втрачений алмаз. Коли ви вийшли з вітальні міс Веріндер з алмазом у руці, ви, цілком можливо, повернулися в свою власну кімнату?..

— Так! І що ж тоді?

— Можливо, містере Блек, — не смію сказати більше, — що ваша думка зберегти алмаз привела цілком природно до наміру заховати цей коштовний камінь, і ви підібрали йому місце десь у своїй спальні. В даному разі з вами могло статися те, що сталося з ірландським носильником. Можливо, під впливом другої дози опіуму, ви згадаєте місце, де заховали алмаз після першої дози.

Тепер прийшла моя черга дати пояснення Езрі Дженнінгсу. Я зупинив його раніше, ніж він устиг щось сказати іще.

— Усі ваші міркування ні до чого не приведуть, — мовив я. — Алмаз у даний момент знаходиться в Лондоні.

Він здригнувся і подивився на мене з великим здивуванням.

— У Лондоні? — повторив він. — Як потрапив він у Лондон з дому леді Веріндер?

— Цього ніхто не знає.

— Ви його винесли власними руками з кімнати міс Веріндер. Як він був узятий від вас?

— Не маю ні найменшого уявлення про це.

— Ви бачили його, коли прокинулися ранком?

— Ні.

— Чи він був повернений міс Веріндер?

— Ні.

— Містере Блек, тут є дещо таке, що треба з'ясувати. Чи можу я запитати, яким чином вам відомо, що алмаз тепер у Лондоні?

Таке саме запитання поставив я містерові Бреффу, коли розпитував його про Місячний камінь, повернувшись в Англію. Відповідаючи Езрі Дженнінгсу, я повторив те, що сам чув з вуст нашого стряпчого і що вже добре відоме читачам із цих сторінок.

Він ясно сказав, що не задоволений моєю відповіддю.

— При всій повазі до вас, — сказав він, — і при всій повазі до вашого юридичного радника, я додержуюсь висловленої мною думки. Вона грунтується, мені це добре відомо, на простому здогаді. Але ваша думка, вибачте мені за нагадування, також грунтується на простому здогаді.

Його погляд на справу був цілком новий для мене. Я з хвилюванням хотів почути, як він обстоюватиме його.

— Я вважаю, — казав далі Езра Дженнінгс, — що під впливом опіуму ви взяли алмаз, аби заховати його десь у безпечному місці. Цей же вплив і цей же мотив могли спонукати вас заховати його десь у вашій кімнаті. Ви вважаєте, що індуські змовники не могли помилитись. Індуси пішли в дім містера Люкера по алмаз, — значить, алмаз повинен бути у містера Люкера. Чи маєте ви які-небудь докази, аби довести, що Місячний камінь був завезений в Лондон? Адже ви не можете навіть угадати, як і хто вивіз його з дому леді Веріндер! Чи є у вас доказ, що алмаз відданий під заставу Люкеру? Той заявив, що ніколи не чув про Місячний камінь, а в розписці його банкіра згадується тільки про цінну річ. Індуси вважають, що містер Люкер бреше, — і ви знову вважаєте, що індуси мають рацію. Все, що я можу сказати на захист своєї думки, то це те, що вона можлива. Що ж ви, містере Блек, логічно чи юридично можете сказати на захист вашої думки?

Сказано було різко, та не можна заперечити, що сказано також і справедливо.

— Признаюсь, ви викликали в мене сумнів, — відповів я. — Ви не заперечуватимете проти того, аби я написав містерові Бреффу й розповів йому все щойно сказане вами?

— Навпаки, я буду вельми радий, якщо ви напишете містерові Бреффу. Порадившися з його досвідченістю, ми, можливо, побачимо справу в іншому світлі. А поки що давайте повернемось до нашого експерименту з опіумом. Значить, вирішено, що ви негайно кидаєте курити?

— З цієї ж хвилини,

— Це перший крок. Другий крок повинен полягати в тому, щоб відновити, наскільки це можливо, домашню обстановку, яка оточувала вас минулого року.

Як це можна було зробити? Леді Веріндер померла. Речел і я, поки на мені лежала підозра в злодійстві, були розлучені безповоротно. Годфрі Еблуайта не було — він мандрував десь на континенті. Просто було неможливо зібрати людей, які населяли будинок, коли я ночував у ньому востаннє. Ці заперечення не збентежили Езру Дженнінгса. Він сказав, що надає дуже мало значення тому, аби зібрати тих самих людей, бо даремно було б сподіватися, щоб вони зайняли те ж саме положення відносно мене, яке займали тоді. З другого боку, він вважав за необхідне для успіху експерименту, щоб я бачив ті самі предмети навколо себе, які оточували мене, коли я востаннє був у цьому домі.

— А найголовніше, — додав він, — щоб ви спали в тій кімнаті, в якій спали в ніч після дня народження, і умебльована вона повинна бути точно так, як і тоді. Сходи, коридори й вітальня міс Веріндер також мають бути відновлені в такому вигляді, в якому ви бачили їх востаннє. Обов'язково треба, містере Блек, поставити меблі на ті ж самі місця в цій частині будинку, звідки, можливо, тепер їх винесли. Кинути курити буде даремною жертвою, якщо ми не дістанемо дозволу міс Веріндер зробити це.

— Хто звернеться до неї за цим дозволом?

— Може, ви самі звернетесь?

— Про це нічого й говорити. Після того що сталось між нами через пропажу алмаза, я не можу ні бачитися з нею, ні писати їй. Ось як стоїть справа.

Езра Дженнінгс замовк і щось міркував собі.

— Можу я задати вам делікатне запитання? — сказав він.

Я ствердно кивнув головою.

— Чи можу я, містере Блек, зробити висновок (з двох-трьох фраз, які вихопились у вас), що ви відчували не простий інтерес до міс Веріндер раніше?

— Цілком вірно.

— І вам платили за це почуття взаємністю?

— Платили.

— Як ви гадаєте, чи не зацікавиться міс Веріндер експериментом, який може довести вашу невинність?

— Я в цьому впевнений.

— В такому разі я сам напишу міс Веріндер, — якщо ви мені дозволите.

— І ви розповісте їй про ту пропозицію, яку зробили мені?

— Розповім їй усе, що було між нами сьогодні.

Зайве говорити, що я із запалом прийняв послугу, яку він мені запропонував.

— Я ще встигну надіслати листа з сьогоднішньою поштою, — сказав він, глянувши на годинник. — Не забудьте замкнути ваші сигари, коли повернетесь у готель! Я зайду завтра вранці й послухаю, як ви провели ніч.

Я підвівся, аби попрощатися з ним; я намагався висловити глибоку вдячність за його люб'язність, яку я справді відчував. Він тихо потиснув мені руку.

— Пам'ятайте, що я говорив вам у долині, — відповів він. — Якщо я зможу зробити для вас цю невеличку послугу, містере Блек, я відчую це, як останній проблиск сонячного світла, яке сяє ввечері після довгого і хмарного дня.

Ми розсталися. Це було п'ятнадцятого червня. Події наступних десяти днів, — кожна з них у тій чи іншій мірі стосується експерименту, в якому я був пасивним учасником, — записані слово в слово, як вони відбувались, у щоденнику помічника містера Кенді. На сторінках Езри Дженнінгса нічого не приховано й нічого не забуто. Нехай він розповість, як було зроблено експеримент з опіумом і чим все це закінчилося.