Мій чоловік — пінгвін

ХОЧУ ЗАМІЖ!

Своїм незаміжнім подругам, які приходять до мене понарікати на самотність, я на правах матрони з 12-річним стажем зазвичай пропоную наступний експеримент: «Заведи одночасно трьох тварин: ненажерливого пса, істеричного крикливого папугу та лінивого кота, який невідомо де вештається ночами. Цікаво, як довго твої нерви витримають таке товариство? А тепер уяви, що риси трьох маленьких милих тваринок будуть поєднані в одній великій — коханому чоловікові. Страшно? А ти додай до цього розкидані по всій квартирі шкарпетки, щоденну гауптвахту біля плити, гору прання та подерті фотографії колишніх залицяльників: від голопузого дитсадківського Ромчика до Енріке Іглесіаса». Більшість жінок після цього досліду змінюють свої погляди на жіноче щастя і, щиро дякуючи, живуть собі далі, насолоджуючись свободою. Але, на превеликий жаль, трапляється серед подруг невеликий відсоток бідолашних створінь, яких ніщо не зупиняє і вони вперто продовжують лізти у ярмо, що називається «шлюб». Якщо ти — одна з цих нещасних, слухай уважно!

Я пропоную тобі піти на полювання. Стояти за кущиком, мов Крихітка Хіврунька, ти можеш ще років п'ятдесят. Повір, тільки у казках чоловіки божеволіють від тихенької, затурканої сирітки, бо в неї добра душа. В житті вони більше ведуться на самодостатніх хижих кицьок із мобілкою в руці та «мерсівьким» кріслом під сідницями. Отож, сильна жінко, вперед!

До сьогоднішнього дня ти вважала, що кандидат у законні чоловіки має бути: 1) гарний; 2) розумний; 3) добрий; 4) багатий; 5) вірний. Ризикуєш посивіти в дівках, якщо і надалі плекатимеш ці ілюзії. Принци на білих конях вимерли задовго до мамонтів, і якщо сучасному чоловікові притаманна хоч одна з перерахованих рис — хапай його, поки він ще на волі! Але спершу добре зваж і визнач пріоритети: яка з п'яти якостей є, на твій погляд, найважливішою. Далі розглянемо всі типи, і я дам рекомендації щодо поведінки стосовно кожного.

Пункт 5 відкинемо відразу, оскільки такого поняття не існує ні в природі, ні у лінгвістиці. Буває «жіноча вірність», «лебедина вірність», «вірність ідеалам революції», та чи чув хто-небудь про «чоловічу вірність»? Ці два слова не узгоджуються між собою, а тому нам залишається лише чотири типи.

ТИП 1. «ГАРНИЙ»

Якщо ти вибираєш супутника життя за цією ознакою — мені тебе щиро шкода. Схаменися, ти ж не люстру у вітальню купуєш! Ну вдуситься від заздрощів Наталка — а далі що? Поставиш своє декоративне чудо на полицю до старовинної порцеляни і почепиш табличку «Руками не чіпати!»? Чіпатимуть! Не одна ж ти любиш гарні цяцьки. До того ж, чоловіча краса, на відміну від тієї ж таки люстри чи порцеляни, — категорія вельми нестала. Чоловічий організм має здатність до трансцендентальних змін. Наприклад, розкішна чуприна з роками чомусь перелазить на груди та спину; блиск, який у молодості перебував в очах, у зрілому віці чомусь розташовується на носі та підборідді; і одній тільки природі відомо, що саме є будівельним матеріалом для підступного кругленького черевця. Пригадай колишніх секс-символів Міккі Рурка та Михайла Боярського і порівняй їх із сьогоднішніми відповідниками, і ти переконаєшся, що метаморфози іноді безжальні!

Втім, якщо ти вже така естетка, що йдеш на ризик — уперед! Запам'ятай найголовніше: об'єкт не повинен знати, яке враження на тебе справляють його блакитні очі (варіанти: білі зуби, сталеві м'язи, квадратова щелепа). Роби вигляд, що настільки цінуєш його душевну красу, що готова пробачити зовнішню недосконалість. Такий підхід повинен збентежити «Алена Делона», а не затягне на рушничок щастя збентеженого чоловіка хіба лінива.

ТИП 2. «РОЗУМНИЙ»

Більшість жінок, які полюють на інтелектуала, обкладаються підручниками з квантової фізики, енциклопедичними словниками та іншою довідковою літературою. І даремно! Порепаний у словесних баталіях з опонентами-науківцями, він приходить до тебе, щоб покласти свою мудру голову на твої теплі груди і хоч трохи дати спокій бідолашному мозкові. Тож не «грузи» його лекцією про венеціанську поліфонічну школу епохи Ренесансу, дай людині спокій. Якщо ж одного дня він ненароком зачепить за живе, наприклад, обмовиться про Джуліана Барнса, нізащо не піддавайся спокусі підтримати розмову! Забудь свою дисертацію на тему європейського постмодернізму, скажи краще, що нічого не тямиш у футболі… І слухай свого обранця, слухай, слухай… При цьому уважно слідкуй, щоб у твоїх очах не згасав яскравий вогник жаги пізнання та щире захоплення широтою його інтересів.

ТИП 3. «ДОБРИЙ»

Такого завжди шкода, бо воно ж беззахисне! А тому підстав йому мужню жіночу спину, за якою б він почувався, як за кам'яною стіною. «Відбий» від бандитів, «відмаж» від податкової інспекції. Полікуй лапку підібраному ним у парку песикові, помий шампунем усіх шістьох кошенят, врятованих з підвальних лабіринтів, роздай у вічний борг свої гроші двадцяти його найближчим друзям — і ти швидко увійдеш у довіру. Але не забувай головне — дай йому відчути, що й ти сама потребуєш уваги, тепла й турботи. Або одружиться, або ж його доброта — із зубами…

ТИП 4. «БАГАТИЙ»

Вітаю! Чудовий вибір. Такому чоловікові автоматично вибачається низький коефіцієнт інтелекту та відсутність атлетичної будови тіла (багато жінок вважають, що ідеальна чоловіча фігура — гаманець із вушками). Володар вілли на Канарах та рахунку у Швейцарському банку не буває старим, навіть якщо він ходив до школи з онуком Олександра Невського.

Як завоювати серце такого мужчини? А біс його знає! Недарма ж кажуть, що у багатих свої дивацтва. Думаю, треба зробити так, щоб шлюб з тобою власне став одним із них, і нехай тоді він сам думає, як же цю «свою» ідею реалізувати.

Наприкінці хочеться додати, що сезон, який розпочався навесні, зараз у розпалі. Щоправда, кров у чоловіка кипить трохи слабше, ніж у березні, його все ще можна брати голими ногами. Поспішай, бо восени-взимку ефекту досягнути важче. Проте — не перестарайся. Звір сам іде на ловця, а тому не треба бігати з висолопленим язиком у пошуках щастя. Сядь. Заспокойся. Підпусти жертву на відстань простягненої лапи. А тепер елегантно підчепи її догори гостреньким розмальованим нігтиком. ЦАП!!!

ЯК ЗДИХАТИСЯ ОБРИДЛОГО КОХАНЦЯ

Кохання згасло, і стосунки стають такими ж нестерпимими, як поролоновий бюстгальтер у 50-градусну спеку. Проте ти ніяк не наважуєшся покласти край невдалому романові, сподіваючись на спалах пристрасті. Що ж, дозволь запропонувати тобі невеличкий тест, який дозволить безпомилково обрати правильне рішення. Навпроти кожної позитивної відповіді став хрестик.

Тест:

— Він приходить до тебе у гості з пакетиком розчинної кави або цукеркою «Солодкий дотик», знищує тижневий запас харчів, а потім ненароком зауважує, що «на відміну від декого» вміє куховарити.

— Ти бовкнула, що любиш кактуси, і твоя оселя вмить перетворилась на оранжерею, в якій майже не залишилось місця для сну, роботи та фізіологічних потреб, оскільки останній подарований вазонок довелося поставити на кришку унітазу.

— Він виходить за цигарками і повертається через два тижні. Без цигарок.

— Він возить тебе трамваєм (у зливу) або тягне через усе місто пішки (під час дрібного дощу) у бар із сумнівно чистим посудом та без сумніву брудною підлогою, бо «тут смачна кава».

— Він прекрасно знає, що ти не можеш встояти перед солодощами, однак без міри пакує тебе морозивом та горами тістечок у шикарному ресторані, через що об'єм твоєї талії став більшим, ніж в Наталки.

— Він залишає волосся у твоїй ванній, і ти довго виправдовуєшся перед чоловіком, що воно «саме поналазило» із каналізації.

— Своїми палкими поцілунками він залишає синці на твоїй шиї, і ти змушена доводити чоловікові, що тебе вкусив Наталчин хом'як.

— Очі у нього робляться млосними, коли та дурна Наталка ірже, мов коняка, над його тупими анекдотами.

— Він постійно позичає у тебе гроші. Іноді повертає.

— Він ніякий у ліжку.

Якщо ти набрала бодай п'ять хрестиків, постав великий хрест на ваших стосунках. Якщо хрестик стоїть навпроти останнього пункту — зроби це негайно Якщо ж навпроти двох останніх — то, вибач, ти просто пришелепувата! Негайно біжи до психотерапевта, бо хвороба, вочевидь, серйозна.

Але як повідомити коханцеві, що він іде у відставку, уникаючи докорів, істерик, пістолетної стрілянини та інфарктів міокарда? Ера справжніх чоловіків завершилась по смерті останнього з чотирьох мушкетерів, а відтак не надійся, що він сам все зрозуміє й дасть тобі спокій. Небагатьом із нас випадає таке щастя. Отже, розглянемо кілька варіантів «мирного розлучення».

Варіант 1. УНІВЕРСАЛЬНИЙ

Діє надійно й безпомилково на будь-якого чоловіка!!!

Приділяй йому надмірну увагу! Щогодини телефонуй на роботу, цікався станом здоров'я допитуйся, чому у нього такий сумний голос, під час обідньої перерви принеси йому в офіс загорнений у кілька газетних листів слоїк гарячого капусняку і постарайся, щоб це бачили якомога більше колег. Старайся частіше заглядати йому у вічі, допитуйся, чи він тебе ще любить. Якщо любить, чи сильно, якщо сильно, то чому десять хвилин не цілує. Зроби порядок на його робочому столі, пострижи на новий фасон улюбленого пуделя, напросись у гості до його матусі (важкувато, зате ефективно — вона дає тобі таку характеристику, що він сам перестає телефонувати). Цікався його минулими романами, вимагай проілюструвати розповідь фотографіями, зроби кілька ядучих зауважень на адресу його «колишньої». Упади в депресію і постійно наголошуй, що лише він один у всьому світі здатен вивести тебе з неї. Для надійності поплач на грудях, витираючи об сорочку туш для вій.

Результат не забариться. Доведено, що більшість чоловіків витримують такий натиск на протязі трьох днів, найбільш стійкі «коляться» за тиждень.

Варіант 2. ТВОРЧИЙ

Оскільки більшість жінок обожнюють складати байки, а чоловіки у них вірять, вигадай історію у стилі детективів Дарії Донцової. Таку, щоб у твого коханця виникло миттєве бажання вийти покурити й накивати п'ятами. Наприклад, скажи, що тебе звільнили з роботи, а колишній чоловік відсудив твою квартиру і погрожує відібрати джип, банківський рахунок і горóд у Брюховичах. До того ж ти щойно дізналася, що вагітна, але ніяк не второпаєш від кого саме. Можеш також згадати про невтішний результат аналізів у венеричному диспансері. Для більшої достовірності йорзай на стільчику й час від часу ковтай вітамінку, уважно стежачи за тим, щоб він не помітив етикетку на ліках. Вищий пілотаж — наплести, що притримуєшся нетрадиційної орієнтації (мовляв, подруга, із якою ви посварилися, повернулась, і тепер вам так добре удвох!), але тут потрібні неабияке натхнення й артистизм.

Цей метод ефективний, проте абсолютно непридатний для жінки, яка поважає себе і людину, до якої колись була небайдужа.

Варіант 3. КРИМІНАЛЬНИЙ

Убити.

Стовідсоткова гарантія, що твій колишній не з'явиться одного дня на обрії і не питиме кров благаннями «почати все спочатку».

Цей метод рекомендується застосовувати до мужчин-зануд, оскільки, як стверджує жіноча народна мудрість, такому легше віддатися, ніж пояснити, що ти його не хочеш.

Варіант 4. ДЛЯ МУДРОЇ ЖІНКИ

Якщо навіть ваші стосунки охололи настільки, що «підігрівати» їх немає сенсу, не потрібно принижувати того, із ким ви колись провели хоча б кілька приємних хвилин. А отже, не вдавайся до пояснень по телефону. Ухиляйся від прямої відповіді на типове питання: «Ти покохала іншого?» Підкресли, що ваш роман себе вичерпав, і втручання третьої особи тут не відіграє ніякої ролі. Утім, якщо це дійсно так, і від тебе наполегливо вимагають відповіді, скажи спокійно, але впевнено: «Так. Я покохала іншого». Проте розповідати про подробиці твого нового кохання вкрай нетактовно й нерозумно.

Не вдавайся до банального з'ясовування стосунків, не звинувачуй і не виправдовуйся! Інакше ризикуєш перетворити розмову на дешеву виставу. Будь ввічливою й делікатною (адже на його місці можеш опинитися й ти!). Проте дай зрозуміти екс-коханцеві: ти не обговорюєш із ним питання про ваш розрив, а повідомляєш про своє рішення. Ні в якому разі не піддавайся на провокації типу «Попрощатися останній раз» або «Трохи зачекати», не обіцяй «Залишатися друзями» або «Зателефонувати якось». Хіба тобі потрібні зайві клопоти? Тримай марку вихованої, самостійної, впевненої у собі жінки!

Важкувато? Що поробиш, з цими коханцями завжди купа проблем. Але без них життя робиться таким сірим і буденним…

Ну то що? Наважилася скористатися порадами? Тоді — уперед! Удачі тобі! І… нового коханця!

ХТО В ХАТІ ГОСПОДАР?

Ну звичайно ж ти, любий. Як це — чому раніше не казала? Ні, ти мене не так зрозумів, попіл на паркет струшувати не потрібно. Кажеш, господар має право… Так-то воно так, але… Навіщо ти взуваєш черевики, кудись збираєшся? А, хочеш пройтися у них по килиму в спальні. Та чому ж відразу «зчиниш вереск», хіба я наважуся кричати на господаря? Спацеруй собі на здоров'я вперед-назад, мені не шкода. Тільки зваж, твоє взуття зовсім чисте. Ну хоч би трішечки піску! Може краще тобі спочатку вийти на вулицю, набрати на черевики кілограм багнюки, а вже тоді господарювати? Так і зробиш? От і добре. Слухай. Котику, якщо ти вже йдеш на двір, то може сміття викинеш? Якщо тобі, звичайно, не важко. Не важко? Я так і думала, ти ж у мене такий сильний… А заодно завітаєш до крамниці, хліба купиш. Це ж поруч — усього три квартали. Ні-ні, тільки хліба, більше нічого не потрібно. Хіба що пакет сметани до борщу. І капустину. Ну й бурячок, томатну пасту, три кілограми картоплі. Так, це вже на базарі. Ой, я тебе прошу, скільки там іти від крамниці до базару, якихось нещасних сто метрів. А скільки? Сімсот? Не може бути! Мовчу, мовчу. Сімсот — то сімсот. Господарю видніше. Але повертайся якомога швидше, я готуватиму твій улюблений борщик. Відколи тебе нудить від борщу? Відтоді, як одружився? Чому — щодня? Неправда, я ще вмію варити зелений борщик, із щавлю. І капусняк. Ну, знаєш, «хляпа з бульбою» — це вже занадто! А що — твоя матуся? Дай спокій, в її борщі холестерин шматками плаває! Сонечко моє, ти ж не хочеш заробити атеросклероз разом із виразкою і булімією? І я не хочу. Твоє здоров'я для мене — передусім.

До речі, про матусю. Ти не забув, що завтра ми їдемо на уродини? Як це не казала? Ти забув. Мовчу. Так. Саме так. В останню мить. Як завжди. Авжеж. Безперечно. Ти господар у хаті, хто ж іще? До чого тут — Катерини? Завтра — Ольги, ми ж до моєї матусі поїдемо, а не до твоєї. Ні, Зайчику, я не можу їхати сама, усі питатимуть: «Де господар твоєї хати?», а я що відповім? Зустріч із друзями перенесеш на інший день, гаразд? Запросиш до нас тих своїх колишніх однокласників. Авжеж, і однокласниць запроси. І однокласниць із паралельного класу також. І однокласниць, котрі вчилися на вісім класів пізніше у сусідній школі теж. Так. Будь-ласка. Чудово. Ні. Щастя моє. Мені дуже шкода, але в цю п'ятницю нічого не вийде, бо ти мусиш іти на батьківські збори. Радість моя, я ж ясно висловилась — батьківські, а не мамівські. У щоденнику написано вчительською рукою. Уявляєш, як я почуватимусь сама у натовпі чужих чоловіків? І мені страшно уявити. Мовчу. Ніколи. Тільки ти. Так. Авжеж. Безперечно. П'ятниця, шоста вечора, кабінет інформатики, третій поверх ліворуч.

Що я робитиму, поки ти ходитимеш за хлі… вимазуватимеш болотом черевики? Висушу манікюр і повитрушую доріжки. А, може, дочекаюсь твого повернення… Як то навіщо? Зараз таке робиться! Раптом хтось у мене ті доріжки відбере! Уяви: повертається господар додому, а доріжок немає… Непорядок! Я ж беззахисна, мене кожен скривдить. Не те що ти — з будь-якого бандита зробиш квасне яблуко. Звідки я знаю, Золотце? Ну, ти ж колишній спортсмен. Так. Я пам'ятаю, три грамоти. Авжеж, у сімдесят шостому році. Почесне шосте місце. На районній спартакіаді. З пінг-понгу.

А після доріжок допоможеш мені прибити на кухні поличку. Чому це — знову? Ні, Солоденький, того гвіздочка, що ти прибив позаторік, вже немає з нами. Куди подівся? Та його ж наступного дня аварійна бригада витягла, коли згоріло п'ять метрів проводки. Не пам'ятаєш, бо був на роботі. Так і вечеряємо з того часу при свічках. Не помічаєш, бо від вечері відмовляєшся. Як це «крім борщу нічого не буває»? А часник?

Ну, то йди вже, коханий. Не барися. Відро не забув? Ні, Лебедику, сміттєвих мішків у нас немає. Ну чому відразу «як бовдур із відром», де ти бачив, щоб бовдури ходили з відрами? Цілком справедливо: якщо сам не купиш, то нікому й справи немає. Так. Саме так. Усе потрібно контролювати. На те ти і господар. Мовчу. Авжеж. Безперечно.

І Арнольда із собою візьми. Чуєш, як скавулить господарський песик — на двір проситься. Так, «притягла до хати монстра», однак за господаря він тебе, а не мене визнає. Звідки знаю? Бо саме тобі він пісяє у капці, висловлюючи собачу відданість. Куди ти подінеш відро, як ітимеш до крамниці? Віддаси його псові в зуби, нехай волоче. Не донесе? В такому разі, запхаєш Арнольда у відро. Що ти кажеш? Такса туди не влізається? Тоді пса в зуби, відро на поводок. Або навпаки. Придумаєш щось! Не треба створювати проблеми на рівному місці.

Врешті-решт, хто у нас у хаті господар: ти чи я?

НЕ ПУСКАЙТЕ ЧОЛОВІКА НА КУХНЮ!

Одного разу дружина попросила чоловіка-інженера випрати білизну. Кілька тижнів по тому з'явилась перша у світі пральна машина.

Думаєте, співчутливий інженер відчув на собі принади каторжної роботи пралі і перейнявся співчуттям до жінок? От і ні! Закладаюся, що насправді все виглядало інакше. Бідолашний просто не знав із якого боку підійти до величезної купи одягу. Сконструювати хитромудрий препарат з режимом часу й центрифугою виявилося набагато простіше, ніж посортувати речі за принципом біле-кольорове, чисте-брудне, встановити послідовність прання, попрати, виполоскати у трьох водах, підкрохмалити і розвісити на мотузці (впевнена, що якщо ці рядки прочитає хтось з чоловіків, він зробить для себе відкриття у цій галузі і буде вкрай вражений складністю процесу ручного прання. Ще й перед друзями хизуватиметься: «А ти знаєш, як наші прабабусі прали білизну? От я знаю!)». Така вже чоловіча природа — вони можуть ракету в космос запустити, але довести до тями брудну сорочку їх не навчиш. Теоретично — можна, а на практиці — ніколи. Заважає аналітичний склад розуму та науковий підхід до проблеми.

Я знаю це з власного досвіду. У студентські роки, коли ми з чоловіком ще не мали пральної машини, але вже встигли обзавестися немовлям, побутові справи забирали доволі багато часу. Якось благовірний вирішив мені допомогти. Від миття вікон я його відмовила, бо не бажала овдовіти, а довірила таку цілком безпечну справу, як прання пелюшок.

— Як їх перуть? — запитав він.

— Дуже легко, — відповіла я. — Господарським милом, оскільки порошок викликає у дітей алергію.

— Просто намилити?

— Так. І потерти, щоб відійшли жовті плями.

— Скільки часу терти? — не відставав він.

— Доки не стануть чистими!

Через годину чоловік зазирнув до кімнати, і гордо повідомив, що всі пелюшки білосніжні.

— Що далі?

— Вішай!

Була зима, і сушити доводилось в кухні біля плити. Пеленки були розвішані, і я тішилась, що видалась нагода трохи подрімати. Мене розбудив голос свекрухи, яка забігла після роботи зробити онучці «Усі-пусі» і «проконтролювати ситуацію»:

— Навіщо ти крохмалиш пеленки?! У немовлят дуже чутлива шкіра!

Я вийшла на кухню. Те, що висіло на мотузці нагадувало не бавовняне полотно, а цупкий папір, майже картон. Нічого не розуміючи, допитувалась чоловіка:

— Що ти зробив?

— Усе, як ти казала: намилив, потер, розвісив.

— Стривай, — раптом майнула здогадка. — Ти що, не прополіскував їх?

— Ти нічого про це не казала! — обурився він.

І справді. Сьогодні я вже знаю: недосконалий інструктаж призводить до таких от виробничих аварій, але передбачити такий хід подій у двадцять років не могла.

Ще один «прокол» я допустила кількома роками пізніше. Вранці обсмалила курку, добре її випотрошила, помила, сподіваючись після роботи зварити свіжий бульйон. Та сталося так, чоловік звільнився трохи раніше, а мені довелося затриматись на роботі до вечора. І я вирішила ризикнути.

— Візьми великий синій баняк, поклади курку, залий водою на три чверті, постав на вогонь. Коли закипить, ретельно збери шумовиння ложкою з дірочками, тоді додай ложку солі, два лаврових листочка, поріж попередньо обчищені і вимиті морквину й цибулину. Варити треба близько двох годин, поки курка стане м'якою. Наприкінці додаси трохи петрушки й кропу (дві-три гілочки, дрібненько нарізавши!) — давала я по телефону вказівки. Враховуючи попередній досвід з пеленками, напружено перебрала в думках кожен етап, намагаючись попередити небажані наслідки, і підкреслила:

— Головне — добре зібрати шумовиння, бо будуть клапті. Усе зрозумів?

— Ти мене за повното ідіота маєш? — образився чоловік і поклав трубку.

Коли я повернулась, вдома все було гаразд. Ні тобі попілу на місці оселі, ні навіть обгорілих стін — чистота й порядок. А на плиті стояв курячий бульйон. Щоправда, я розраховувала на більшу його кількість — хоча б на півкастрюлі, а рідина ледь покривала дно. Невже все з'їли?

— Донька повечеряла сиром, а я на тебе чекав, — розвіяв сумніви чоловік.

Скуштувавши страву, я зрозуміла, що нам теж доведеться вечеряти сиром, бо до цієї солі не завадило б ще зо три літри бульйону. Знаєте, де я схибила? Не сказала, що треба зробити повільний вогонь і накрити баняк кришкою!

Ну, не привчиш чоловіка до хатніх справ — і все тут! Це жах якийсь: він може знешкодити три мафіозні угрупування і загинути на пожежі при спробі посмажити яєчню. Або ж врятувати людство від нейтронної бомби і потрапити на операційний стіл із пришитим до сідниць гудзиком від манжета. До речі, про гудзики… Ви зауважували, що вузлик на нитці більшість чоловіків зав'язують не двома пальцями правої руки, як ми, а десятьма обидвох! Виходить щось на зразок морського вузла. Під час процесу чоловік, як правило, рясно вкривається потом і сопе, мов ковальський міх. Процедура займає у нього щонайменше десять хвилин, і — що найдивовижніше — підступний вузлик розв'язується, ледь торкнувшись тканини. А не приведи Господи вколотися голкою!

Як переважно реагуємо ми з вами? Кажемо «ой!» або «блін», слинимо пальця і продовжуємо шити. З чоловіком усе інакше. Вигляд червоної цяточки миттєво паралізує його волю, проте активізує роботу сірих клітин головного мозку. Чоловік блідне, як полотно, відчайдушно трясе рукою і метушиться в пошуках аптечки. Оскільки в паніці він не може пригадати, де вона знаходиться, то пошуки ведуться по всій квартирі, а відтак він примудряється перевернути все догори дригом і перемазати кров'ю не тільки шафки на кухні та у ванній, а й диван і підлогу в кімнаті. Нарешті, аптечку знайдено, на палець виливається півлітра перекису водню та флакон йоду, і це трохи заспокоює чоловіка. Але не надовго. Він раптом помічає криваві розводи на меблях, і йому робиться млосно. Отримані ним у середній школі початкові знання курсу анатомії підказують, що пошкоджено життєво важливий капіляр, бо в іншому випадку чого б це так хлебтала кров? На зупинку кровотечі використовується три перев'язочних пакети, після чого він ковтає валідол і знесилено падає на диван, високо тримаючи руку догори ушкодженим пальцем. Якщо ж вам все-таки вдається вмовити чоловіка замінити кілограм бинту на мініатюрний бактерицидний пластир, вважайте його справжнім героєм! І не так уже й суттєво, що, знявши перев'язку, ви довго намагаєтесь розгледіти крізь лупу колоту рану. Отримана ним психологічна травма значно сильніша за тілесну. Але щиро співчуваю вам, якщо ваш коханий — гуманітарій за освітою, бо на цьому історія з уколом не завершується! Серед ночі він раптом згадує, що татусь поета Маяковського помер від зараження крові, вколовши пальця під час зшивання палітурки. Заснути чоловікові (зрештою, як і вам) так і не вдається, оскільки щогодини йому ввижається привид батька Маяковського позмінно з тінню батька Гамлета. (Знову ця клята ерудиція, недарма ж кажуть: «Менше знаєш — спокійніше спиш»!) Промучившись цілу ніч, вранці він біжить в поліклініку, якимось дивом переконує дільничного хірурга призначити йому профілактичне лікування, а потім протягом десяти днів ковтає повний курс біциліну в комплексі з глюконатом кальцію, запиваючи мінеральною водою (для виведення токсинів) і заїдаючи йогуртами (для нормалізації функції шлунково-кишкового тракту, ушкодженого антибіотиками).

Чоловіча незграбність — невичерпна тема жіночих посиденьок за кавою. Чого тут тільки не почуєш! І смажена на сухій пательні риба, і рідина «Фейрі» в огірках замість олії, і спроба вивести плями на піджаку хлоркою.

— Застрель (бл… вибач)… Застрель мене з пальця, якщо ти коли-небудь куштувала такий шашлик! — сказав на пікніку мій знайомий десантник, простягаючи шампур з апетитними шматками рум'яного соковитого м'яса.

— Смачно (бл… вибач)?

«Смачно» було не те слово. Неперевершена (бл… вибачте) насолода! Стріляти не змогла б навіть при бажанні, бо пальці проковтнула разом із шашликом! Та от що дивно: геніальні кухарські здібності мій знайомий виявляв лише в природних умовах. На річці він міг у пригоршні зварити уху, а вдома підірвав вщент три шашличниці (хоча всі знають, що шашличниці не здатні вибухати…). І ще одна загадка: загальновідомо, що найкращі у світі кулінари, кутюр'є, перукарі і візажисти — чоловічої статі. Але ж їх, цих «геніїв побуту» — краплина в морі у порівнянні із загальною кількістю безпорадних криворучок. Чому це так?

— Тому що в мене спрацьовує голос пращурів, — відповів мій друг-десантник, задумливо видлубуючи загостреним штик-ножем залишки м'яса із власних зубів. — Ну, як от: мамонта завалити, веприка зарубати, вогонь із каменюки висікти. А що стосується твоїх (вибач) кутюр'є…(?)…(!): поглянь на них — вони ж усі (бл…) через одного — п… (ой!!! вибач, вибач, вибач!!!) — «голубі»!

Таке пояснення мене трохи спантеличило, я довго не могла второпати витончену армійську логіку. Можливо, мій товариш мав на увазі те, що кожен повинен робити свою справу? Чоловікові ніколи самовдосконалюватись на борщах і макраме. Його робота — уполювати здобич і притягти її додому жінці й дітям. А наш номер — сто двадцятий: сиди собі тихенько і загортай голубці в капусту. Кожному — своє.

А тому, шановні жінки, я закликаю вас не бути надто суворими до сильної статі! Не «вантажте»

хороброго мисливця нудним проханням вибити килим чи вимити посуд, відчепіться від нього зі своїм дурнуватим сміттєвим відром. Людина, що виснажилась за день у боротьбі за місце під сонцем, заслуговує увечері право на годину-другу байдикування перед телевізором. Завтра йому знову в бій: сокирою тюкати, вугілля добувати, апендицити різати, атоми розщепляти. А ми тим часом полагодимо однією рукою праску, другою пришиємо до сорочки гудзика, зубами поколишемо колиску. А вночі все гарненько помиємо, повишкрябуємо, напастуємо. І під ранок дисертацію напишемо. Хіба нам важко?

ЄДИНИЙ НЕДОЛІК ДУЖЕ САМОТНЬОЇ ЖІНКИ

Алло! Це ви давали оголошення? «Самотній чоловік 150/90, симпатичний приємний, освіта середня, майже спеціальна». Я відразу зрозуміла, що мушу зателефонувати! Підтримати, розрадити. Мені здається, що люди, у яких так багато спільного, повинні допомагати одне одному долати життєві негаразди. Ви також відчуваєте рідну душу? Чудово!

Що?! Хто летить? Куди летять? І ви їх чітко бачите? О Господи, видно кінець мені. Я думала, що маю лише аденоїди, а тут ще якісь хлю… флю… Як ви кажете? Флюїдики? Як це я можу не лякатися, коли вони аж через слухавку скачуть. Як коні. Не хвороба? А що? Ну знаєте… Ви будь-ласка більше мене так не лякайте! Своїх болячок вистачає, а тут ще ви зі своїми фрю… хрю… язика зламаєш, поки вимовиш.

Я ж чого телефоную: краплі Береша пробували? А березові бруньки, настояні на дизоксирибонуклеїновій кислоті? Правильно, і не починайте! Нічого вони не дають, тільки нирки садять. І печінку. По собі знаю. Можете спробувати кристепінчик, медики рекомендують, але скажу щиро, як своєму: усе воно лайна варте. Лікарі ж як: аби що дорожче приписати. У них з аптекарями домовленість, за великі відсотки. Не вірю їм, бо від гіпертонії ще ніхто нікого не вилікував. Що ви кажете? Чому я вирішила, що ви гіпертонік? Так в оголошенні чітко написано, чорним по-білому: «150/90». Не артеріальний тиск? А що?!! Зріст і вага… Ой-ой-ой… серйозний діагноз. Краще б у вас був тиск…

Навіщо ж ви оголошення давали, бідолашний? Шукаєте супутницю життя… Струнку білявку, матеріально забезпечену, без дітей, раніше не засуджену… Ну-ну, Шерлоку Холмсе, спробуйте, а раптом пощастить. На вулиці Кульпарківській понишпоріть, — здається, до них якраз сьогодні поступила свіжа партія божевільних мільйонерок. Питаєте, чого я така зла? Та є трохи… Нерви, пробачте. Просто, коли мені щось болить, я завжди трохи роздратована.

Сьогодні от ячмінь на оці вискочив — який тут настрій може бути? Ну, ще не вискочив, але до вечора точно буде, повіка підпухла, почервоніла. На світло боляче дивитись. Пробувала народний метод — дулю в око і пошепотіти — не допомогло. Довелося левоміцетин закрапати, ромашковий компрес покласти. Так і сиджу. Тобто лежу. У ліжку. Куди ж я піду із закритими очима, ще вдарюся, гулю наб'ю, або зламаю собі щось.

Що ви питаєте? Чи я самотня? О так, дуже. Чи я порядна? Як вам не соромно! Поряднішої не знайти днем з вогнем. Наркотиками не торгую, проституцією не займаюсь. Я навіть квиток у трамваї купую! І туалетний папір у громадському туалеті не краду ніколи. Якщо і є у мене якась вада — то це слабке здоров'я.

Останнім часом геть підупала. Зірочки в очах кружляють. Особливо, як голову відкинеш. Люстру помити, полиці протерти — не даю ради. Доводиться чоловіка кликати. Що вас дивує? Так, самотня, надзвичайно. А що до цього має мій чоловік? Ні, дорогенький, це я вас не розумію. Самотнішого серця від мого світ не бачив. Тому воно часто болить. І тріпотить, мов пташка. Тахікардія! Ой, я вас прошу, що мені дасть той корвалол. Треба знову їхати у санаторій, у гори. Якщо сама себе не пошкодуєш, то хто ж…

Стривайте, навіщо я телефоную… Ні, не заміж… Ви мене збили з думки. О, згадала! Хотіла пригадати, як лікувати гіпертонію. Особисто мене рятує коньячок. Небагато — на дні келишка. Але щоб хороший. Не кажіть дурниць, гірше не буде — я ж з власного досвіду знаю. Як то ви не маєте гіпертонії, що ви верзете? Ії усі мають, просто іноді ця хвороба протікає безсимптомно. От, наприклад, вам закладає вуха? Ні? А у жар кидає? Також ні? От бачите, я ж казала — безсимптомно!

Ні, телефон у мене справний. Погано мене чуєте? О, дорогенький, та у вас отит. Стріляє? Не «хто», а «де». У вусі. Ще ні… Зараз я вам допоможу. Є у вас дома вазонок герані? Чудово! Треба запхати у вухо. Та не вазонок, а листочок. Який завбільшки? А яке у вас вухо, мужчина 150/ 90? Ага… Ну то листочок герані приблизно такий самий. Поміститься, якщо постараєтесь. А якщо залишиться місце — спирту камфорного налийте, вати напхайте, хустку вовняну зав'яжіть. Що значить «не болить»? Треба чекати, доки заболить? Так і до менінгіту недовго. Будь-ласка, не нервуйте мене. Ідіть, лікуйтеся. Я вам трохи згодом зателефоную. Перевірю, як подіяла герань. І розповім, чим лікують геморрой.

ХТО ТАКА МЕГЕРА? Трохи античності

Виявляється — богиня. Хоча й антична. Проте, красунею її не назвеш: змії замість волосся, вишкірені зуби, смолоскип у руці. Одне слово, огидна баба. Така ж, як і дві її сестри-еринії, богині гніву. Хіба що більш заздрісна й люта.

Та й у наш час, як зясувалося, давньогрецькими божествами хоч греблю гати. Хочеш знати, що думають деякі чоловіки про своїх дружин?

— Вона насторожується і прислухається до кожної телефонної розмови: а раптом я завуальовано домовляюсь про зустріч із коханкою? Спочатку було смішно з того. Та одного разу дружина видерла у мене з рук слухавку і безсоромно облаяла мою 60-річну начальницю. Не до жартів стало. Найдурніше, що я ще й виявився винним, мовляв, чого таким веселим тоном розмовляв?

— А моя хоче, щоб я постійно сидів біля неї. А для чого? Усоте вислуховувати балачки про бразильську Хуаніту? Розумію, що дружині нудно: діти повиростали, онуків ще немає. Та користуйся нагодою, знайди собі заняття до душі! Пробував у басейн її записати — тіло свербить від хлорованої води, брав із собою у гори — тиск, голова болить. А по-моєму, їй просто подобається «пити кров» із власного чоловіка, от і все.

— Вчора забув у спальні гаманець і пройшовся в черевиках по килимі. Зчинила такий галас, наче її ріжуть! Усе у неї розкладено на полички, блищить і сяє. Незабаром і мене поставлять на котрусь, натруть до блиску, і я буду одним з експонатів у цьому «Музеї чистоти й порядку». Усе частіше ловлю себе на думці, що не хочу йти додому.

— От-от! Не тягне додому. Як Висоцький співав: «Прийдеш додому — там ти сидиш!» Мегера — вона й в Африці мегера. Бурчить зрання до вечора. Така сама, як її мамуся. Порода в них така — мегерська.

— Питаю в дружини, як там на вулиці люди ходять, щоб відповідно до погоди вдягнутися, а у відповідь — роздратування: «Ногами!» Ну чого така недобра? Усі її дратують: я, сусіди, колеги по роботі, навіть власні діти. Хіба так можна жити?

— А моя мене любить. Затримався якось на роботі, пояснюю, що попав у корок на дорозі. Знаєте, що зробила? Кинулась телефонувати в ДАІ, щоб перевірити. Це нормально?

— Не нормально, проте не страшно. Те, що мені влаштовувала колишня дружина, доходило до абсурду. Рівень масла в авто перевіряла щоранку й щовечора. Сорочки тестувала на плями від помади мало не під мікроскопом. А найстрашніше — періодично влаштовувала «сеанс душевних розмов»: «Ти щось приховуєш, я відчуваю! Які у тебе можуть бути таємниці від мене, ми ж подружжя?». І у сльози. Наче штамп у паспорті забороняє людині побути наодинці зі своїми думками! Коли ми побралися, дуже її кохав, та три роки справжнього пекла звели кохання нанівець. Одне слово — мегера…

Р.S. У давніх греків богиня-месниця Мегера виконувала позитивну роль! Вона пильно стежила за тим, щоб не порушувались правила й закони людського співжиття, стосунки між чоловіком і жінкою, батьками та дітьми. Та, вочевидь, у наші дні тепло домашнього вогнища охороняють інші поняття. Це — віра у себе і глибока довіра до коханої людини. Нехтування партнером або ж надмірна увага до нього можуть це вогнище загасити. І ще. Жінка любить компліменти. Що може зрівнятися з епітетом «богиня»! Але волію називатися Зайчиком. Кицькою. Рибкою. Звучить банально і зоологічно. Проте краще від «Мегера!»

ЧИ ВІРИТЕ ВИ У КАЗКУ?

«Казки переважно поділяються на три види: чарівні, побутові і про тварин», — читаємо у підручнику з фольклористики. Та, як на мене, поза увагою науковців залишився ще один пласт, а саме — чоловічі казки. Ці маленькі шедеври усної народної творчості з досконалою композицією та захоплюючим сюжетом гідні ретельного дослідження й аналізу. Тож дозвольте поділитися деякими думками й спостереженнями з цього питання.

Чоловічі казки вводять нас у неповторний світ, який заворожує й чарує водночас. Поєднання фантастичного і реального робить цей жанр захоплюючим і надає йому такої правдивості, що, один раз почувши чоловічу казочку, ти хочеш слухати її знову й знов. Більш за те, переповнена співчуттям до головного героя, захоплена його неперевершеним героїзмом і кмітливістю, ти з нетерпінням чекаєш нових історій. А слухати і справді є про що. У світі чоловічої казки герої вирушають у далекі мандри, де на кожному кроці їх підстерігають небезпечні випробування — боротьба з чудовиськами, переходи через вогненні ріки, непорозуміння з автодорожнім інспектором, протистояння шефові, спуски у заплутані лабіринти метро, сходження на вершину Олімпу і стрімкий політ донизу обличчям у салат. Відважний герой з гідністю долає всі перешкоди і навіть залишається байдужим до численних спокус у вигляді розважальних закладів, довгоногих красунь, футболу, спиртних напоїв і т. п.

Як кожен фольклорний твір, чоловіча казка поєднує в собі дві важливі функції — естетичну (тобто красу) та прагматичну (користь). Перша залежить насамперед від особи оповідача та його таланту донести до слухача живе народне слово. Друга ж покликана внести гармонію у ваші стосунки, справити приємне враження на співрозмовницю, уникнути виконання побутових (подружніх, ділових) обов'язків, виправдати непристойну поведінку тощо.

Щоправда, попри розмаїття сюжетів, жанр чоловічої казки не відрізняється багатством тематики. Це, здається, єдина його вада. Зазвичай усі чоловічі казочки можна звести до кількох варіантів. Розглянемо найпоширеніші з них.

Казка перша

«ЗУСТРІВ СТАРОГО ДРУГА»

Якось чоловік попередив, що після роботи зайде до шкільного товариша. Зустріч затягнулася, і десь опівночі, занепокоєна тривалою відсутністю благовірного, я таки зателефонувала однокласникові.

— Мій ще у тебе?

— Щойно вийшов, спускається східцями. Стривай-но, я зараз його гукну, У трубці почулися віддалені гукання. І все б нічого, та у цей час клацнув мій дверний замок і на порозі виник світлий образ коханого. Відстань між Левандівкою й Сихівом, самі знаєте яка, а надзвуковий зореліт ми наразі не придбали. Я співчутливо похитала головою і сказала:

— Візьми, будь-ласка, слухавку, заспокой Андрія, бо він, бідолашний, намагається розшукати тебе у темному під’їзді…

Ну перестаралися хлопці, що тут удієш!

Ох, ці друзі… Якщо від вашого коханого ледь відгонить коньячне амбре, не вірте — ніякого приятеля (тим паче старого!) в помині не було! Інакше він прийшов би додому на бровах і розповідав би вам зовсім іншу казку, яка називається

Казка друга

«ЛИШЕ ГАЛЬБУ ПИВА»

Не сумнівайтеся. Пива справді була лише гальба. Але чи варто було запивати нею пляшку горілки?

Утім, казковий герой гаряче запевняє, що він «тверезий як огірочок» (навіщо ж тоді це повторювати щохвилини?), намагається виглядати справжнім Богатирем і навіть робить спробу вписатися у дверну раму. Врешті-решт Котигорошком (у прямому розумінні) потрапляє до кімнати і трусить стіни несамовитим звіриним хропінням із присвистом, як у Солов'я-Розбійника.

Казка третя

«У ЖІНКАХ ПЕРЕДУСІМ ЦІНУЮ РОЗУМ, А НЕ ПИШНИЙ БЮСТ!»

Ну і як на такі слова реагувати? Особисто я образилась, а потім вдома, зачинившись у ванній, довго рюмсала, уважно розглядаючи у дзеркалі власні принади. Не давало спокою: невже я така убога, що можу причаровувати чоловіків лише інтелектом?! А може, це у нього якісь проблеми? Заспокоїлась лише тоді, коли помітила в його руках журнал із зображенням Памели Андерсон. Бачили б ви, як він пожирав очима той силікон. Тоді я зрозуміла: у нього все о'кей. А отже, і у мене також.

Казка четверта

«ЗБІГАЮ ЗА ЦИГАРКАМИ»

Ви зауважували, що підступні цигарки мають звичку закінчуватися якраз у момент генерального прибирання або під час візиту тещі? Похід за ними власне нагадує оту подорож у тридев'яте королівство, нерідко з переходом у казку № 2 про гальбу пива. Повертається герой зазвичай у квартиру, звільнену від пилюки й тещі.

Казка п'ята

«ОДНА МОЯ ЗНАЙОМА…»

Це зачин. На зразок «жили-були», «у тридев'ятому царстві». Переважно тут робиться велика пауза і на вас крадькома кидають погляд, щоб перевірити, як ви зреагуєте на існування у житті вашого Принца таємничої незнайомки (чи пак — «знайомки»). Продовження казочки банальне: «подарувала мені круту краватку у синю цяточку», «була в захопленні від моїх пісень (картин, мускулатури, бультер'єра, сексуальних можливостей)».

Що тут скажеш? Ваш казкар — нарцис, невдаха і просто йолоп. Утікайте від нього, поки не пізно.

Казка шоста

«Я ТЕБЕ ЗОВСІМ НЕ РЕВНУЮ»

Звичайно. Але фотографію «колишнього» розмалював, залив чорнилом, пошматував, спалив, а попіл спустив в унітаз. Дуже гарно!

І потім, до чого ці одвічні натяки, що «тобі пасує біла блузка і довга чорна спідниця, а отой жовтий прозорий сарафан на бретельках носи тільки у моїй присутності»?

Казка сьома

«ЗАТРИМАВСЯ НА РОБОТІ»

«Попав у пробку (тайфун, цунамі)», «простояв у черзі за хлібом», «переводив через дорогу бабусю, а вона не могла згадати, у який бік їй потрібно йти»…

Старе як світ. Примітивно, як «Колобок» чи «Ріпка». Без польоту фантазії, без душі, без смаку. Нудно!!!

Казка восьма

«Я НІКОГО ТАК НЕ КОХАВ, ЯК ТЕБЕ»

До речі, це правда. Якщо ж через п'ять хвилин він нашіптуватиме цю ж казочку твоїй подрузі — не переживай. Це також правда. І справа зовсім не в чоловічій підступності і навіть не в короткій пам'яті. Просто він дійсно тебе кохає ТАК, а її — інакше. Просто треба уважно слухати і не створювати зайвих ілюзій.

А чи можна вірити у чоловічі казочки? Я думаю, — треба. Одна розумна пані розповідала, як одного разу чоловік повернувся додому в доброму настрої і з плямою від рожевої помади на светрі (це було особливо прикро, бо светр вона щойно випрала).

— Що це? — строго спитала вона.

— Помада! — бадьоро відповів чоловік.

— Чия?

— Твоя!

— Ти впевнений у цьому?

— Авжеж! Чия ж іще вона може бути?

— Але… Я не маю рожевої помади.

— Як?! — обурився чоловік. — Ти не маєш рожевої помади? Чому?!

Він дістав із гаманця грубу купюру, тицьнув її дружині і, віддано заглядаючи у вічі, попросив:

— Кохана, будь ласка, купи собі гарну помаду. Вибери найдорожчу. Не треба жаліти грошей на косметику.

І жінка з рудим волоссям, яка завжди користувалась персиковими відтінками, таки купила собі рожеву помаду.

— Звичайно, я не користуюся нею. Лежить собі у шухляді, — розповідала пані.

— Але… Навіщо?

— Як це навіщо? Раптом чоловік знову прийде вимазаний, а я — опа! — дістаю рожеву помаду і тішуся: «Любий, я знаю, знаю, це моя помада!»

Отакої. Звичайно, будь-якого казкаря можна вивести на чисту воду. Але — чи варто? Іноді так солодко полинути в казковий світ і слухати, слухати… Чи не так?

КОМУ ПОТРІБНА НАША ВРОДА?

Для кого ми, жінки, робимо все можливе й неможливе, аби виглядати привабливо? Задля кого витрачаємо шалені гроші на шмаття, яке встигає вийти з моди швидше, ніж ти його донесеш додому? Заради якого щастя мучимо ноги підборами-шпильками, заробляючи при цьому варикоз, і пурхаємо взимку в капронових колготках, наражаючись на ревматизм? Натираємо синці металевими кісточками бюстгальтеру, викликаємо алергію епіляторами, пітніємо під перуками? А ще — годинами просиджуємо у косметичних салонах, воюючи із зморшками, прищиками та бородавками: без усілякого наркозу дозволяємо вискубувати собі брови: натхненно боремося з хворобою століття під страшною назвою «целюліт»? Думки про кого спонукають нас проводити на власній голові нещадні хімічні досліди, користуючись аміаком, фенолом і перекисом водню (з метою надати волоссю природного блиску), із варварським заняттям убивати нігті ацетоном, мазати на власні губи гидоту, виготовлену на основі тюленевого (якби ж то тільки) жиру (не скажу чого саме, бо, чесне слово, — соромно перед тим тюленем за власну невибагливість).

«Як це для кого, — скажете ви. — Звичайно, для чоловіків, щоб привернути їхню увагу, спокусити, вийти заміж і таке інше». Не поспішайте з відповіддю. Я також так думала колись, поки одного разу…

Якось ми з колегою-журналістом, готуючи матеріал про арт-моду, домовились зустрітися за філіжанкою кави з власницею одного львівського салону краси. В останню мить плани у мого приятеля змінилися, і я мусила вирушати на зустріч сама.

— Як виглядає та пані? — запитала я, щоб упізнати співрозмовницю.

— Нормально, — стенав плечима колега.

— Що ти маєш на увазі? Поясни, будь-ласка.

— Ну… Руки-ноги… голова… спідниця… Усе на місці.

— Це ж треба! Скільки їй років на вигляд?

— Не знаю. Десь тридцять-сорок.

Від цих слів мені стало гаряче. Нічого собі розмежування!

— Вона старша за мене? — обережно спитала я.

— Авжеж, і то набагато!

Ага, отже, не тридцять. Можливо, усі п'ятдесят.

— А зачіску яку вона носить? Довгу чи коротку?

— Здається, коротку. До плечей.

— Дуже добре. Може, ти ще й колір волосся пригадаєш?

Він напружено створював в уяві фоторобот.

— Блондинка? Брюнетка? Шатенка? — допомагала я.

При останньому слові він нервово здригнувся.

— Це як — шатенка?

— Усі відтінки каштанового, рубіну і махагону.

— О Господи!

— Ну, то як, пригадав? Ти ж учора з нею дві години спілкувався, невже не розгледів?

Обличчя приятеля знову стало заклопотаним.

— Блондинка? Ні, блондинку я б запам'ятав… Тоді брюнетка?.. О! Точно — брюнетка!

— Яскрава?

— Яскрава. Дуже.

— У що вона була одягнена?

— Щось хутряне. Таке саме, як на тобі. І ще…(згадав!) на ній була купа прибамбасів. Але не золото: якась бляшка й пластмаса.

Відтак, озброєна словесним портретом незнайомки, я вирушила на зустріч. І, щиро кажучи, до сьогоднішнього дня дивуюся, що, попри повну дезінформацію, все-таки змогла упізнати пані! Чому? Жодна (підкреслюю — жодна!)

ознака її зовнішності не збіглася з реаліями життя.

По-перше, зачіска. Якщо враховувати смагляву шкіру і смоляні брови власниці салону, то природній колір її волосся, можливо, і був чорним. («От бачиш, я дивився у корінь», — виправдовувався потім друг). Та це було колись, А того дня воно сяяло усіма кольорами райдуги, переливаючись, наче бензинові кола на калюжі. Основним тоном був, безумовно, «Пурпуровий дощ» від «Веллатон», — це видно неозброєним оком. А от над пасмами вона добре попрацювала (воно й не дивно — що ще має до роботи «салонна пані»?): відтінкова піна «Сілвер стар» по всій довжині волосся плавно переходила у колор гель «Аква блу» на кінчиках. І завершував картину спрей «Пейшн оранж» з ефектом металік. Дуже стильно!

Років їй було сорок п'ять із половиною, а то й усі сорок сім. Щоправда, ліфтинг і бездоганний макіяж матовим стіком ретельно заховали не лише кожну зморшку, а й саму думку про неї.

Тепер про «прибамбаси». Вони і справді були не золотими, але за ціною не поступалися жовтому металові. В ексклюзивних ювелірних виробах відчувалася рука справжнього майстра. «Бляшка» — не що інше, як капельне срібло, «пластмаса» — слонова кістка («Хіба у слонів не буває пластмасових протезів?» — захищався колега).

«Щось хутряне, як у тебе»… Знаєте, якби шиншилі натякнули, що вона схожа на зеленого мальованого кроля, то та горжетка загризла б мою шубу на місці.

Але навіть не це мене вразило найбільше. За словами друга, як пам'ятаєте, моя співрозмовниця виглядала «нормально». Він навіть розгледів, що у неї є руки-ноги. Проте поза увагою залишились: топ з еластичного оксамиту від Армані, замшева спідниця асиметричного покрою з в'язаними вставочками (не впевнена, але, здається, Труссарді), шифоновий шалик із ручною вишивкою і шикарні денімові чобітки-панчохи. Про французький манікюр і макіяж я вже й не згадую. Пахло від неї трьома краплинами хвилюючої ланкомівської «Поеми» (дві крапельки за вушками, одна на зап'ясті). Добре, що я не запитала у товариша про аромат, бо, без сумніву, почула б у відповідь: «Якийсь нудотний дезік».

— Як же тоді виглядаю я? — поцікавилась у нього згодом.

— О! Ти виглядаєш суперово. (Поясню: джинси, розтягнений від вух по коліна светр-самов'язка, схожі на величезні праски черевики плюс нестримне бажання нарешті вирватись у перукарню.)

Узагалі, за моїми спостереженнями, оцінюючи наш вигляд, чоловіки користуються лише чотирма словами:

1. «Нормально». (Коли ти вбрана вишукано, стильно, елегантно, без зайвих крикливих деталей і «наворотів»).

2. «Супер». (Коли на тобі класні фірмові джинси. У джинсах чоловіки таки трохи тямлять — самі ж бо носять. А десантні черевики «USA Army» на твоїх ніжках викликають у них чорну заздрість, дехто навіть пропонує обміняти їх на власну рокерську курточку і робить спробу вписати свій сорок сьомий у твій тридцять шостий.

Або — цілком протилежне — ти виглядатимеш «супер» у білому шовковому платтячку а-ля Наташа Ростова (чоловіки, що не кажіть — невиправні романтики), і, якщо вже зовсім відверто, то вигляду «супер-клас» у чоловічих очах тобі надасть повна відсутність джинсів, платтячок, трусиків і будь-якого одягу взагалі (нічого не вдієш, чоловічий романтизм базується на еротизмі).

3. «Ну, блін…» (Міні-спідниця, розріз від стегна, декольте від пупця, купальник на лямочках без чашечок. Слово «блін» може замінятися емоційно-експресивним словосполученням «Зніми то вже!», якщо йдеться про власну дружину).

4. «Прибацано». (Це коли «ні в тин, ні в ворота»: повна відсутність смаку й уваги жінки до самої себе. І, навпаки, — прагнення привернути увагу за допомогою рожевого бантика, страусового пір'я, 1 кг косметики).

Не подумайте, що я роблю висновки на підставі окремо взятого індивідуума.

Пригадую, як, готуючись до шкільної вистави, зробила собі вдома пробний грим. Так і вийшла на кухню в образі Коломбіни — очі на півобличчя, накладні вії. «Чого ти так на мене дивишся?» — не зрозумів татусь. (Застережу: татусь не пиячить.) Або — інший випадок, коли мені доручили зібрати з працівників кошти на передплату преси, і профорг-новачок присягався директору, що він віддав гроші п'ятдесяти співробітників «маленькій білявій дівчинці». (Блондинкою у своєму житті я була лише дві години, і то була найстрашніша мить. Я плакала на грудях перукаря і благала щось із мною зробити. Що стосується «маленької» — протестую, бо 165 см — на цілий сантиметр більше, ніж у Венери Мілоської. Ну, а що до «дівчинки»… приємно. Значить сивину добре замалювала.).

Таких прикладів безліч. На жаль, чоловіки сліпі до яскравого сяйва і глухі до пронизливого крику високої моди. Нічого тут не вдієш. І що? Виходить, ми наводимо красу або «для себе, коханої», або «щоб та руда мавпа вдусилася»? То може не варто витрачати стільки зусиль, якщо чоловіки все одно нічого не тямлять у тонкощах?

Відповідь однозначна — треба! Відчуваєте різницю між «нормально» і «прибацано»? Отож. Не вдаючись у деталі, чоловік підсвідомо виділяє з натовпу стильну жінку. Він не може второпати «що ж у ній таке є», та гармонію й смак відчуває інстинктивно. Я думаю, не потрібно розтлумачувати йому, які рум'яна і парфуми ви застосували для створення образу леді-шарм, скільки грошей вгатили кравчині і скільки сліз пролили, поки нарешті, виплакали у чоловіка ту мацьопіньку смарагдову брошечку. Нехай це буде невеличка жіноча таємниця.

ТЕРАКТ В ДИТЯЧОМУ САДОЧКУ

Здається, це трапилося в Одесі. Принаймні, інформація у два рядки потрапила на сторінки місцевого журналу «Фонтан». Мені ж залишалося дізнатися про подробиці…

Сьогодні Марія Петрівна вперше за багато років сумлінної праці спізнилася на роботу. Її годинник, подарований матусею у день закінчення педучилища, пізнив рівно на годину. Цей факт вихователька дитсадка «Сонечко» виявила вже в тролейбусі, а тому щодуху мчала до своїх любих вихованців, відчайдушно проклинаючи в душі громадський транспорт, високі підбори-шпильки та халтурного годинникаря, котрому п'ять років тому заплатила три гривні за ремонт якогось непотрібного коліщатка.

Дитячий садочок зустрів виховательку підозрілою тишею. Марія Петрівна вбігла до роздягальні, швиденько скинула плащ, перевзулася у капці і, кинувши погляд на годинника, що висів на стіні, з подивом зауважила, що не чує дитячого вередливого писку «Не хочу!», «Не буду!», яке мало б долинати з їдальні. Адже саме о цій порі маленькі мешканці «Сонечка» отримували сніданок у вигляді манної каші та компоту з сушки.

Так і є! Їдальня була порожньою. Нічого не розуміючи, Марія Петрівна відчинила двері ігрової кімнати, але й тут на неї чекала та сама картина.

— Мабуть, бавляться зі мною у хованки! — нарешті здогадалася вихователька і пішла до спальні. — Ну заждіть, пустуни! От я вам…

Ставши навколішки, Марія Петрівна заглядала під ліжка. Не полінувалася вона відчинити дверцята кожної шафки. Нікого! Залишалося єдине місце — кухня, куди й попрямувала спантеличена вихователька.

Найперше, що вразило її тут — повна відсутність кухарського персоналу. Відчуваючи серцем недобре, жінка потяглася до аптечки за валідолом, коли раптом почула стримане хихотіння десь у районі холодильника. Підійшовши ближче, вона помітила, що дверцята його не зачинено. Взялася за ручку, але вони різко відчинилися самі по собі. Прямо на неї вистрибнув малий хлопчисько у масці з прорізами для очей, яка щільно ховала обличчя, і пістолетом у руці, спрямованим на виховательку.

— Поросюк! — полегшено зітхнула вихователька. — Як ти мене налякав! А де усі решта?

На відповідь не довелося чекати. «Усі решта» — 14 хлопчаків та дівчаток, вихованців Марії Петрівни — нечутно, наче таргани, повислизали зі своїх схованок. На кожному була така сама злодійська маска з чорної панчохи, як на Поросюкові. Тільки Галочка Бобиляк зробила її з ажурного мережива, пов'язавши на маківці великого рожевого бантика.

«Молодець! Така маленька, а уже чепуруха. От що значить тато — масажист і мама — зубний технік. Інтелігенція!» — оцінила вихователька естетичні здібності маленької модниці. А вголос сказала:

— Не розумію, чому Сидоренко і Ганущак без змінного взуття? Негайно перевзутися! Баняковський, ти помив вуха? Ми з тобою вчора домовлялися! Гризлюк, покажи нігті!

Однак ніхто не зрушився з місця. Тоді вихователька продовжила трохи м'якіше:

— Ну гаразд. Погралися у злодіїв — і досить. Зніміть вже врешті ці гидкі реквізити. Шикуйтесь парами, підемо на прогулянку. Сподіваюсь, няня вас погодувала у мою відсутність.

Тут Марія Петрівна почула за спиною невиразне бурмотіння, схоже на слабеньке коров'яче «МУ» і озирнувшись, побачила таке, від чого у неї підігнулися ноги. Якби не вчасно підставлений Баняковським стілець, вона б загриміла усією своєю вагою, далекою від норм фотомоделі, прямо на підлогу. В кутку за буфетом стояв прихилений до стіни довгий пакунок, який при детальнішому вивченні виявився тією самою нянечкою, яка, на думку Марії Петрівни, повинна була нагодувати маленьких розбійників. Руки і ноги худорлявої і вже не молодої нянечки були міцно прив'язані мотузками до тіла. До рота їй запхали великого кляпа, зробленого, вочевидь, з її власної барвистої хустини.

— Це не пограбування, а терористичний акт, — діловито пояснив Поросюк і підніс залізну гранату до обличчя напівпритомної виховательки.

— Ми — телолисти! — захоплено підтвердив Баняковський.

— У разі невиконання умов вами і вашими колегами, смикну за кільце, і взірву усе до…

Тут Поросюк вимовив словосполучення, за яке у інших умовах його б неодмінно відправили в кут.

— Ага! За колецко — і бабах! Вели-и-икий салют! — захоплено зааплодував Баняковський. Уся група, крім Поросюка, розділила його радість стрибками й оплесками.

— Погляньте у вікно, — продовжував Поросюк, — опиратися марно. Або виконуєте наші умови, або…

За вікном, метрах в п'ятидесяти від будинку Марія Петрівна побачила людей у цивільному та військовому вбранні, трохи поодаль — кілька легкових автомобілів з «мигавками», «швидку» та пожежну машини. Хтось дуже знайомий розмахував білою хустинкою. Придивившись уважно, вихователька упізнала завідувача управлінням освіти та його тендітну заступницю у великих окулярах, яка тримала ще кілька таких хустинок.

«Де ці бешкетники узяли зброю? — подумала Марія Петрівна, оглядаючи своїх захватників, „до зубів“ обвішаних пістолетами, балончиками, гачечками і дисками. — Ой, ну як же… У Поросюка тато прапорщик, на якомусь складі служить. А Сидоренко сам хвалився, що без зусиль відкриває татусевий сейф за допомогою ключика від заводної черепашки. Вочевидь, директор банку окрім ассигнацій тримає у ньому ще й інші цяцьки. Точніше, тримав…»

— Ну добре, — приречено погодилась вихователька. — Кажіть ваші умови. Але мушу вас розчарувати: управління за мою особу багато не заплатить. Звичайно, я маю значок відмінника народної освіти і кілька грамот — а це вже щось! От тільки не знаю, зацікавить це вас чи ні…

— Гроші нам не потрібні! — гаряче запевнив Сидоренко.

— Глосі нам Сидоленко сце плинесе. У пацках. Лозеві… — підтвердив Баняковський.

— Зелені, — виправила його Марія Петрівна. — Коли ти вже навчишся розрізняти кольори? Вчиш тебе, вчиш…

— А я хоцу, сцоб це називалося лозеві, — захнюпав Баняковський і дула чотирнадцяти пістолетів миттю зачорніли отворами перед очима виховательки.

— Домовились, — втомлено погодилась вона. — Що далі?

А далі натовп терористів з радісним свистом та гиканням повів Марію Петрівну до їдальні. Тут її (знову ж під дулами пістолетів) примусили з'істи три порції манної каші і запити все це теплим компотом, який вона ненавиділа з дитинства.

— Тепер розвиваючі заняття! — скомандував Поросюк і терористи потягли заручницю до ігрової кімнати.

Спочатку вона двічі співала пісню Лисички-сестрички у супроводі вкрай розладнаного фортепіано, в якому не вистачало чотирьох клавіш. Сьогодні це чомусь дратувало її як ніколи. Потім на вимогу мучителів — арію Кози-Дерези. Далі — щось сумне про журавликів, дзвіночки і врешті — тричі «Пісню про ялиночку».

— Може, я краще щось з репертуару Ірини Білик заспіваю? — заблагала нещасна через годину.

— І що саме? «Може дам, може — ні…»? — підозріло поцікавився Ганущак. — І хто вас навчив цієї брутальності, невже тато з мамою?

— Позавчора з такими словами ви поставили в кут Ковальського за виконання останнього хіту Славка Вакарчука, — нагадала Галочка. — Чому ви так не любите кицьок, Маріє Петрівно?

А Баняковський у відповідь заволав:

— «Кіска ти кіска! А ну лягай у ліско!!!»

І додав:

— Вакалцук класций. Зе бест!

Після музики були заняття з вивчення правил дорожнього руху.

— Який колір світлофора дозволяє пасажирові переходити проїзну частину вулиці? — допитувався Поросюк.

— Зеле… — впевнено почала вихователька, але зустрівшись поглядом з Баньковським, швидко виправилась:

— Рожевий!

Той схвально захитав головою і опустив зброю.

Читали буквар. Марія Петрівна, плутаючи незнайомі слова, запиналась:

— Мама мила раму. Торговий дім «Гофроєвродабл-експо плюс» — вікна і двері на всі смаки… У Тамари телефон. Джі-бі-уай-псі-севен-ейч. Гнучка система знижок.

«Клята реклама, — крутилося в голові. — У мої дитячі роки все було набагато простіше. Щоправда, тоді підручники видавалися не за спонсорські гроші.»

А потім виховательку повели на прогулянку, і вона мусила чемно обходити кілька кіл довкола клумби. Нечитайло і Сироїжко ретельно стежили, щоб Марія Петрівна не забруднила взуття. На обід зловмисники замовили чотири ящики кока-коли і мішок лизунів. Виховательку ж годували борщем, гречкою та малиновим кіселем. Знову теплим.

Але усі ці випробування були ніщо у порівнянні з обов'язковим денним сном. Перезбуджена нервова система ніяк не хотіла слухатися Марію Петрівну і дозволити бідолашній полинути в обійми Морфея. Їй і в жахливому сні не снилося, як важко лежати із заплющеними очима, вдаючи, ніби він тобі сниться.

До того ж, Марія Петрівна дуже хотіла кави. Натомість її напоїли незрозумілою рідиною, що на 98 відсотків складалася з ненависного молока. Але вихователька тішилася, що її взяли в заручники не у четвер, бо якби довелося ще й рибу їсти, то надії вийти живою з цих стін у неї б не залишилося.

…О п'ятій годині після опівдня напівживу виховательку вивели на подвір'я. Терористи погодилися віддати її тільки особисто в руки батьків. Даремно чолов'яга у синій маринарці та бурштиновій краватці, елегантно заправленій у штани, переконував шановне товариство, що доводиться заручниці чоловіком.

— Будь-ласка, свідоцтво про шлюб, відмітку у паспорті, — сурово вимагав Поросюк.

Дядечко заламував руки і жалібно скиглив, щось про «шістнадцять літ разом» і «Наступного тижня збирався віднести заяву в РАГС», але юні терористи були незворушні, мов скеля.

Довелося галікоптером доставляти стареньких батьків виховательки, що жили десь біля самих Карпат і з якими востаннє вона бачилася на котресь Різдво.

…По дорозі до машини «швидкої допомоги», куди її несли на ношах, Марія Петрівна встигла розгледіти заплаканого Сидоренка, якого татусь за вухо волочив до мерседеса, нагороджуючи дзвінкими ляпасами по сідницях. Та радісного Баняковського, який підстрибував і плескав у долоні, наспівуючи сумну пісеньку «Журавлики линуть, курли-курли…» Під її мотив в голові виховательки крутилася нав'язлива думка. «Мацієвський щось там про весілля говорив. Можливо, цього разу поталанить. Тільки-но вийду з лікарні, треба брати його, поки теплий», — розмірковувала вона, непритомніючи.

І СТАЛО МЕНІ РАДІСНО! Триптих

Проходила повз аптеку. У вітрині — надпис великими червоними літерами: «ПОСТІЙНИМ ПОКУПЦЯМ — ЗНИЖКИ 5 %!». І якось так сумно мені стало.

«Постійний»… Звучить без оптимізму. Я б навіть сказала — приречено. Не приведи Господь стати постійним клієнтом цього поважного закладу! Тут уже не втішать ні п'ятивідсоткові знижки, ні привітно усміхнені обличчя провізорів. «Ласкаво просимо! Проходьте, почувайтеся як удома. Кави не бажаєте? Як здоров'я? Як завжди?.. Чудово! Не хочете ознайомитися з новим асортиментом продукції? Спеціально для вас ми замовили у Парижі ексклюзивну колекцію таблеток від UPSA. Загорнути? А ось це упакування шприців — подарунок від нашої аптеки мільйонному покупцеві: саме на таку суму ви придбали у нас товар. До речі, ви брали участь у святковому розіграші призів? Добре. І що виграли? Клізму? Вітаємо, дуже приємно. Тож заходьте до нас ще. Завжди раді вас бачити».

Від таких думок стало зовсім сумно.

Раптом у голові промайнуло: чому відразу про найгірше? Адже в житті кожної жінки трапляються моменти, коли вона, щаслива й весела, на крилах летить до найближчої аптеки. До того ж, зовсім не за ліками…

З надією підходжу до віконця. «Ні, — ввічливо відповіли мені, — для того, щоб претендувати на високе звання постійного покупця, купувати товар раз на місяць на суму 5 грн. 78 коп. недостатньо. На жаль.» Час від часу аспіринчик, вітамінки і пурген ситуацію не врятують. На жаль. Плакали мої кровно зароблені 5 %. А це так сумно, що годі пояснити.

Щоб хоч якось заспокоїтись, я купила собі в тій аптеці м'ятну жуйку.

І стало мені радісно!

Завтра я вже мала йти додому. Але лікар, котра готувала документи на виписку, сказала, що це досить складно, бо там немає якоїсь довідки, що мій чоловік не здав кров, яку мені не переливали, але могли переливати при потребі і що навіщо мені зайві проблеми, адже завтра субота і її не буде, і начальства не буде, і взагалі нікого не буде. Крім вередливого чергового лікаря. Я нічого не відповіла, подумавши, що зайві проблеми якщо і виникнуть, то у неї, а не у мене. А сусідка по палаті сказала, що має чистий спокій і назвала суму, скільки той спокій їй коштував.

Я теж хотіла чистого спокою, проте у мене були принципи. А у лікарки їх не було. Тобто, були, але інші. Ще у неї були нові мешти з блискучими камінцями, лаковані.

На дворі світило сонце, гуляли чужі діти, а моя власна спала поруч, бо то був пологовий будинок, а не лікарня. І так хотілося додому! В суботу, а не в понеділок, коли повернеться начальство і здасть зміну вередливий черговий лікар.

І я купила собі спокій! Недорого. Лікар сплеснула в долоні, сказала «Ой, рибочка!» і засяяла зсередини ясним теплим світлом. Вона була щаслива, бо знала, що завтра піде на «Південний» і купить собі лаковану сумочку з блискучими камінцями.

Та й мені було приємно, бо, коли даруєш радість іншим, тобі також стає радісно на душі!

Снився мені Леонардо ді Капріо. Взагалі-то, я його не дуже люблю. Не мій тип. Таке собі пухке хлопчисько з надутими губками. Але він так віддано дивився у вічі, що я не втрималася і погодилась з ним повечеряти. Ми поїхали на дискотеку в «Сан-Ремо» і бісилися, мов дітлахи, до самого ранку.

А вранці вимкнули гарячу воду, і я не змогла прийняти душ. Бо то вже був не сон, а сувора реальність.

За кілька днів сон повторився. Тільки цього разу ми гуляли Стрийським парком, годували лебедів і навіть два рази поцілувались в губи. На моєму кавалерові був блакитний блейзер під колір очей. Він увесь час розповідав про свою морську свинку. Зануда рідкісний, я ледве стримувалась, щоб не позіхати.

А вранці вимкнули опалення, і на батареях з'явився іній.

Знову снився ді Капріо. Читав вірші і кликав на Канари.

Вранці вимкнули холодну воду, увечері — світло.

Леонардо катає мене на своїй яхті, дарує діаманти і годує омарами в кокосовому соусі, який готує для мене власноруч. Між іншим, не такий він вже й зануда. Усі кажуть, що тут, на Канарах, ми — найгарніша пара. На другому місці — Мелані Гріффіт зі своїм Антоніо Бандерасом. Перші дні Мелані трохи ображалась і не дивилась у мій бік, але потім ми потоваришували і навіть ходимо одна до одної у гості. А от з Жізель Бундхен стосунки не склалися. Вона постійно про мене пліткує, бо сама поклала око на Леонардо, а я їй перейшла дорогу. Про це мені Джулія Робертс розповіла. Та чхати я хотіла на ту шмаркачку, вона ніколи мені не подобалась. До того ж, за лівим вухом у неї бородавка, і це дуже помітно.

Тусовка зібралась класна. Вечорами граємо у покер з подружжям Крузів, а Бред Пітт грає на баяні. Вупі Голдберг співає у його супроводі «Ой чорна я си чорна…» Вчора ми з Мелані сиділи під баобабом, я вчила її вишивати хрестиком, а вона жалілася мені, що Антоніо скупердяй і ледащо. В цю мить з'явився начальник жеку з гаєчним ключем у руці і могильним голосом, страшно регочучи, промовив, що перекриє газ.

Прокинулась холодна від поту. Холоду також сприяли крижані батареї і відсутність гарячої води. Газ, на щастя, був на своєму місці і на превелике щастя відновили постачання холодної води. До болю хотілося знову на Канари, але треба було вставати, розпалювати «буржуйку» і готувати молоко з медом синові, який знову почав нестерпно кашляти.

Зателефонувала Наталці, котра з дитинства захоплюється сонниками, попросила занотувати: «Якщо сниться ді Капріо — вимкнуть гарячу воду, світло і опалення».

Та сьогодні приснився Пірс Броснан з букетом білих троянд і в крані не стало холодної води, а газова конфорка ледь жевріє. Тоді я наказала подрузі внести примітку: «І взагалі, хто б не наснився — все заберуть, вимкнуть, відріжуть, повидлубують, повишкрябують, холера ясна».

Швидше б вечір. Тоді я надягну шубу, бабусині валянки, вкриюся периною і полину на Канари, де мене зігріє палке сонце і пристрасні залицяння голлівудських красенів. Я годуватиму Леонардову морську свинку, виграю тенісний поєдинок у термі-губернатора Шварценеггера і назло Мадонні фліртуватиму з Гаєм Річі.