Мій хрест

Ви думаєте – легко?

Ой, нелегко.

Стою один, обличчям до стіни.

Мої ненамальовані лелеки

Перепливають небо восени.

Ви думаєте – швидко?

Ой, повільно

Я опускаюсь вічності на дно.

З підрамника волає божевільно

Розіп’яте, порожнє полотно.

О, полотно!

Ти що не день малієш,

Мов шагренева шкіра днів моїх.

Великий світ.

Всього не намалюєш.

І все-таки не спробувати – гріх.

Ви лічите на метри чи на літри,

На тонни й грами всепланетний скарб,

А в мене світ вміщається в палітру.

В одну палітру.

В кільканадцять фарб.

Вона – мій еталон між еталонів,

Супутниця у швидкоплинних днях.

Свої замерзлі, втомлені долоні

Відігріваю на її вогнях.

Вона – моя непройдена дорога

На ручці пензля, мов на важелі.

Ви думаєте – довго?

Ой, недовго

Живем на незмальованій землі.

Ви думаєте – близько?

Ой, далеко

Той дивний край,

Куди через моря

Летять ненамальовані лелеки

І білі пелюстки календаря…

Літо 1980 р.

Хтось говорить про гроші,

А для мене з цих пір

Листя чорної груші —

Найдорожчий папір.

Легко не зрозуміти,

Затоптати у гній.

Найжорстокіша в світі

Девальвація мрій.

Осінь 1980 р.

Вже літня ніч допита до останку.

Вже жовті плями в кленів на щоках.

Блювотина осіннього світанку

Стікає жовто по моїх шибках.

На обрії, на шпичаках чорнолісу

Докорчуються трупики ідей.

Розпливчастий, як з полотна Чурльоніса,

З туману виповза осінній день.

Каноничі, 1980 р.

Ніякий сніг не вічний. Але цей —

Не вічний двічі.

Першість завше тлінна.

Мої слова загрузли по коліна

У синьому снігу твоїх очей.

Вмерзають, мов очеретинки, в лід.

Й ця осінь – до незвичності холодна,

І на небес розчахнутому тлі —

Відбілені розлукою полотна,

І я – самолюбивий до плачу,

В стремлінні до пріоритету впертий, —

Я сам собі ледь чутно шепочу:

«Якщо вже бути снігом – то не першим…»

І білий сніг, холодний хліб зими,

Торкаючи замерзлими вустами,

У долі я прошу: «Благослови

Цих світлих днів розтоптані кристали…»

Листопад 1980 р.