Мáліна - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Інґеборґ Бахман (Хроніка життя і творчості письменниці) #3

Хроніка життя і творчості письменниці

1926	Інґеборґ Бахман народилася 25-го червня у столиці федеральної землі Австрії Каринтії — Клаґенфурті. Мати, Ольга Бахман-Гаас — слов’янського походження. Батько, Матіас Бахман, родом із сім’ї протестантів, які в роки Селянських воєн прибули з Баварії, за фахом — учитель. Інґеборґ — перша дитина в родині, в якій згодом з’являється ще двоє дітей: сестра Ізольда (1928) та брат Гайнц (1939). Раннє дитинство письменниці минає в атмосфері профашистських рухів та незгод світової економічної кризи. Містечко Клаґенфурт стане для неї символом провінційної вузькості, проте сама Каринтія — позитивним образом пограниччя культур та стирання меж між мовами та ментальностями.
1932–1936	Навчання в народній школі.
1936–1938	Федеральна реальна гімназія.
1938–1944	Вища школа для дівчат на Урсуліненґассе. Матура. У роки навчання майбутня письменниця переживає аншлюс Австрії до гітлерівської Німеччини, окупацію Клаґенфурта та стає свідком націонал-соціалістичної пропаганди. Перші літературні спроби (вірші, драма у віршах, оповідання) написані в дусі протесту проти нацизму.
1944–1945	Курс для абітурієнтів при педагогічному навчальному закладі, після війни припиняє навчання.
1945–1946	Філософські студії в Інсбрукському університеті.
1946	Семестр філософії та юриспруденції у Ґраці.
Публікація першого оповідання «Пором». Не виданими за життя залишились «Листи до Феліціана» — освідчення в коханні, написані прозою в стилі гімнів.
1946–1950	Продовження філософських студій у Віденському університеті, додаткові спеціальності — германістика і психологія. У Відні Інґеборґ Бахман входить до кола молодих літераторів, яких згуртовує відомий фейлетоніст Ганс Вайґель. Вони зустрічаються у кав’ярні «Раймунд». Ганс Вайґель підтримує молоду авторку. Робота над неопублікованим романом «Безіменне місто», задум якого з’явився під впливом творчості Кафки.
1948–1949	У віденському часописі «Лінкей. Поезія. Мистецтво. Критика» виходять друком перші вірші.
1949	Практика у психіатричній клініці Штайнгоф, неподалік Відня.
1950	Завершує роботу над дисертацією «Критична рецепція екзистенційної філософії Мартіна Гайдеґґера». Захист дисертації відбувся 25-го березня. Згодом Бахман іронічно зауважить, що мала мету написати дослідження не про Гайдеґґера, а проти нього: «Тоді я думала (…), що скину цього чоловіка із п’єдесталу!» Однак «зробити це мені не вдалося». Після захисту дисертації активно займається філософією мови Людвіґа Віттґенштайна, яка має великий вплив на її літературну творчість. Перша зустріч з Паулем Целаном, знайомство з яким залишить глибокий слід у її душі. Інтелектуальний вимір кохання до Пауля Целана стає визначальним для формування Інґеборґ Бахман як особистості та поетеси. Приватна сфера цих стосунків залишається відкритою для спекуляцій, однак діалог кохання між обома поетами простежується в їхніх літературних текстах впродовж усього життя.
1950–1951	Подорожі до Парижу та Лондона. Повернення до Відня, робота в секретаріаті американської окупаційної влади. З осені — сценарист, згодом редактор австрійського радіо «Рот-Вайс-Рот».
1952	Перша трансляція радіоп’єси «Торгівля снами» (радіостанція «Рот-Вайс-Рот», Відень).
У річнику «Голоси сучасності» з’являється цикл віршів «Від’їзд», у часописі «Слово і правда» — низка рецензій на романи Гайнріха Бьолля, Теа Штернгайма, Альфреда Момберта й Хосе Орабуени. Центральна подія року — перебування та виступ із читанням віршів на Десятій конференції «Групи 47», яка відбулася у травні в Нієндорфі на Балтійському морі. Інґеборґ Бахман сприяє запрошенню на цей форум Пауля Целана, поезії якого, серед них і «Фугу смерті», літературна критика повоєнної Німеччини не сприйняла. Вірші поетеси, натомість, мають на конференції великий успіх.
У вересні — перша подорож до Італії.
1953	Припинення роботи на радіо «Рот-Вайс-Рот».
Поява збірки віршів «Відтермінований час».
На Дванадцятій конференції «Групи 47» у травні в Майнці Інґеборґ Бахман отримує премію «Групи 47».
З кінця літа живе як «вільна письменниця» в Італії, на острові Іскіа, у Неаполі та в Римі. Дружба та співпраця з композитором Гансом Вернером Генце. Музика стає для Інґеборґ Бахман предметом рефлексій впродовж усієї літературної творчості — як тема і як композиційний принцип; у своїх творах письменниця часто звертається до музичної термінології.
1953–1957	Популярність Інґеборґ Бахман активно зростає. Цьому сприяє публікація в німецькому часописі «Шпіґель» статті та портрета поетеси на титульній сторінці цього видання (серпень 1954). Вони зумовлюють народження «міфу про Бахман»: у багатьох публікаціях фахівці з літератури заперечують «чуттєвість» поетеси, переносячи водночас акцент на її «інтелект, вишколений філософією». Лірику Інґеборґ Бахман зараховують до європейського літературного модерну, вона стає символом відродження німецької поезії.
1954	Стипендія секції культури Федерального товариства німецьких промисловців.
1955	Прем’єра радіоп’єси «Цикади» в музичному супроводі Ганса Вернера Генце (Північно-західне німецьке радіо, Гамбурґ).
Запрошення на міжнародний семінар Гарвардської літньої школи мистецтва, науки й освіти (Гарвардський університет, Кембридж/Массачусетс, США).
1956	Виходить друга й остання збірка віршів «Заклик до Великої Ведмедиці», за яку поетеса отримує Літературну премію Вільного Ганзейського міста Бремена.
1957	Інґеборґ Бахман — член-кореспондент Німецької академії мови та поезії у Дармштадті. Відтоді вона напише не більше двадцяти віршів, які опублікує поодиноко. Майже в усіх них звучить тема «мовного скепсису». Відмова від лірики викликає подив та розгубленість критиків, які побачили в поезіях Інґеборґ Бахман спорідненість із німецькою довоєнною лірикою, однак повністю ігнорували її поетичне опрацювання теми нацизму. Вона звертається до прози, до нових можливостей оповіді. Наприкінці року поетеса перебуває в Парижі, де, ймовірно, зустрічається з Паулем Целаном.
1958	Фінансові нестатки та пошуки роботи спричинюють переселення з Риму до Мюнхену. Інґеборґ Бахман працює драматургом на Баварському телебаченні в Мюнхені, виступає з численними читаннями своїх творів, бере участь у семінарі «Критичний погляд на літературну критику» у Вупперталі, де вперше зустрічається з Гансом Майєром. На семінарі присутній і Пауль Целан.
Інґеборґ Бахман вступає до «Комітету проти ядерного озброєння», активно бореться проти нової мілітаризації Німеччини. У відповідь на це в пресі з’являється відкритий лист її колишнього покровителя зі студентських років у Відні Ганса Вайґеля, у якому він «потрійно» критикує політичну заанґажованість Інґеборґ Бахман: «як жінка, як поетеса та як чужинка» вона має мовчати. Письменниця, натомість, відстоює свої позиції.
Прем’єра радіоп’єси «Добрий Бог Мангеттену», спільна передача Баварського радіо та Північно-західного німецького радіо (Гамбурґ).
У липні Інґеборґ Бахман зустрічається в Парижі з Максом Фрішем. Перше побачення переростає в любовну історію. Чотири наступні роки вона живе разом з Максом Фрішем поперемінно в Цюріху та в Римі. Підтримує стосунки з композитором Гансом Вернером Генце та письменником Гансом Маґнусом Енценсбергером. Любовні стосунки з Максом Фрішем та остаточний розрив, який стався наприкінці 1962-го року, лишили болючий слід у душі письменниці та зумовили екзистенційну кризу. Якщо кохання до Пауля Целана переросло в субтильний поетичний діалог, то будь-яких згадок про зв’язок з Максом Фрішем Бахман уникає, за винятком кількох ремінісценцій у контексті «нестерпних спогадів» про 3-тє липня 1958 року — дату їхньої першої зустрічі. Цюріх, який чотири роки був центральним місцем проживання письменниці, у її творчість не ввійшов. Спрощене прочитання роману Макса Фріша «Нехай зовуть мене Ґартенбайном» та надто його повісті «Монтóк» спричинює багато версій щодо стосунків автора з Інґеборґ Бахман.
1959	За радіоп’єсу «Добрий Бог Мангеттену» письменниця отримує Премію сліпих ветеранів війни. З нагоди вручення премії Інґеборґ БаХман виступає з промовою: «Людині слід довірити правду», у якій стисло формулює свій поетологічний концепт. Святкування 70-ліття Мартіна Гайдеґґера. Філософ, знайомий з дисертацією Інґеборґ Бахман, звертається до неї та до Пауля Целана з проханням написати по віршу до ювілейного альбому. Обоє відмовляють йому.
1960	Інґеборґ Бахман — перша доцент новоствореної гостьової доцентури з поетики при університеті Франкфурту-на-Майні. Вона прочитає п’ять лекцій, текст яких напише в будинку Теодора Адорно. Згодом їх транслюватиме Баварське радіо, вони будуть надруковані. У центрі уваги «Франкфуртських лекцій» Інґеборґ Бахман — винайдення «нової мови», сповненої етики, пройнятої «новим духом». Утопічним виміром «нової мови» стає для неї література.
Літо письменниця проводить в Італії. Прем’єра опери «Принц Гомбурзький», лібрето Інґеборґ Бахман, музика Ганса Вернера Генце, Гамбурзька державна опера.
У березні — перша подорож разом із Гансом Маґнусом Енценсберґером та Вальтером Йенсом до Німецької Демократичної Республіки для участі в літературному симпозіумі в Ляйпціґу. Знайомство з Ернстом Блохом та Штефаном Гермліном.
Визнання Інґеборґ Бахман зростає.
У травні відбувається зустріч Пауля Целана, Неллі Сакс, Інґеборґ Бахман та Макса Фріша в Цюріху. Ймовірно останнє побачення Інґеборґ Бахман з Паулем Целаном. Обоє пишуть по віршеві, присвяченому Неллі Сакс. Інґеборґ Бахман розпочинає роботу над перекладом віршів італійського поета Джузеппе Унґаретті німецькою мовою, якого згодом теж перекладатиме Пауль Целан.
1961	Виходить збірка оповідань «Тридцятий рік» — вивірення «нової мови». Критика одностайно окреслює їх як «ліричну прозу», однак історичний та філософський зміст текстів недооцінено. За цю збірку Інґеборґ Бахман отримує літературну премію 1960-1961 рр. Спілки німецьких критиків (Берлінська премія критиків).
Інґеборґ Бахман — позаштатний член відділу літератури Академії мистецтв у Берліні.
1963	Навесні Фундація Форда запрошує письменницю на однорічне перебування в Берліні.
Переїзд до Берліну, де вона живе до кінця 1965 року. Контакти з Альфредом Андершем, Уве Йонсоном, Йоганнесом Бобровскі та Вітольдом Ґомбровічем. З Уве Йонсоном Інґеборґ Бахман зберігає щиру дружбу до кінця життя. Погіршення стану здоров’я, лікування, початок узалежнення від медикаментів.
1964	Публікація роману Макса Фріша «Нехай зовуть мене Ґартенбайном». Інґеборґ Бахман вбачає себе в цьому творі об’єктом психічних досліджень. Стан здоров’я погіршується.
Подорожі до Праги, Єгипту та Судану разом з Альфредом Оппелем. Захоплені враження від пустелі: «єдиний ландшафт, для якого створені очі». Пустеля набуває для Бахман символічного значення як місце, що має цілющу силу на противагу до «знівеченої топографії міст», що відтворено в її промові з нагоди присудження Німецькою академією мови та поезії в Дармштадті премії Ґеорґа Бюхнера та у незакінченому романі «Справа Франци».
Наприкінці року — перебування на острові Сицилія. Тут Інґеборґ Бахман зустрічається з російською поетесою Анною Ахматовою, якій при врученні Премії Італії присвячує один із своїх останніх віршів — «Насправді».
1965	Прем’єра опери «Юний лорд», лібрето Інґеборґ Бахман, музика Ганса Вернера Генце (Німецька опера в Берліні). Разом з Гансом Маґнусом Енценсберґером її обирають до керівництва Європейського літературного товариства. Письменниця почуває себе фізично дуже ослабленою і, незважаючи на контакти та велике коло друзів, залишає Берлін.
Переселення на постійне проживання до Риму: «це вже не паломництво до Італії, я не потребую вражень від Італії, я з приємністю тут живу».
1966–1972	Усі наступні роки Інґеборґ Бахман провадить замкнений спосіб життя. У липні 1967 року вона разом з Енценсберґером бере участь у літературному симпозіуму в Лондоні, літо 1968, 1970 та 1972 років проводить у рідному Клаґенфурті.
1968	Вручення Великої Австрійської державної літературної премії. Це перше офіційне вшанування письменниці на її батьківщині, вражаюче запізнення якого стає скандальним.
1970	У квітні в Парижі трагічно йде з життя Пауль Целан.
Інґеборґ Бахман активно працює над проектом «Види смерті», який розпочала у другій половині 60-х років. Задум проекту з’явився набагато раніше (першу згадку пов'язують з 1963 роком). Він має охопити великий цикл романів. Письменниця пише кілька текстів водночас, змінює послідовність звернення до окремих творів, що зумовлює складний, фраґментарний стиль оповіді.
1971	Поява першої книги романного циклу «Види смерті» — роману «Мáліна». Дві наступні — «Справа Франци» та «Реквієм для Фанні Ґольдман» — залишилися незакінченими, опубліковані посмертно. Відразу після виходу «Мáліна» стає популярним, роман перевидають багато разів. Інґеборґ Бахман знову в центрі уваги літературного життя. Вона виступає з читаннями (Відень, Зальцбурґ, міста Федеративної Республіки Німеччини), дає численні інтерв’ю. У них письменниця застерігає від одновимірного прочитання її твору.
1972	«Уявна віденська екзистенція» письменниці в Італії: «хоча я й живу в Римі, веду, однак, подвійне життя, бо в момент, коли заходжу до кімнати, в якій працюю, я у Відні, а не в Римі… Я краще сприймаю Відень, коли я в Римі; без цієї дистанції я не змогла б писати про нього.» Бахман намагається реалізувати цю подвійну екзистенцію — вона знаходить паралельно до квартири в Римі помешкання у Відні, однак оселитися в ньому їй не судилося.
Виходить друком збірка оповідань «Синхронно» — остання прижиттєва публікація письменниці. П’ять оповідань — історії п’яти жінок, усі вони є австрійками — з’являються за десять місяців після виходу «Мáліни». Критика високо оцінює талант Інґеборґ Бахман як прозаїка.
Друга австрійська відзнака — премія Антона Вільдґанса Об’єднання Австрійських промисловців за 1971 рік. У виступі з нагоди вручення нагороди Інґеборґ Бахман, як і у «Франкфуртських лекціях», виступить проти вимоги того, щоб письменник був «актуальним»: «Щодо злободенності я можу лише сказати, що в літературній творчості її потрібно оминати… не можна погоджуватися на корупцію фразами, за допомогою яких ця злободенність нав’язується. Письменник має знищити фрази.» Відверто, з почуттям гіркоти говорить Бахман про екзистенцію «того, хто пише»: «Це рідкісний, дивний спосіб існування, поза суспільством, самотньо, приречено, у цьому якесь прокляття, і лише те, що опубліковано, — книги — стають соціальними, віднаходять шлях до Тебе.»
1973	У березні помирає батько. Запрошення Австрійського інституту культури до Варшави. Поїздка до концентраційних таборів Освєнцим та Бжезінка: «…в ту мить, коли там стоїш, усе стає іншим. Я не можу про це говорити, бо… тут немає про що говорити. Раніше я могла говорити про це, але відтоді, коли побачила, мені здається, я більше не можу…»
Інґеборґ Бахман виступає з читаннями у Варшаві та в університетах Кракова, Вроцлава, Торуня й Познані. Після поїздки до Польщі далі працює в Римі над проектом «Види смерті», влітку відпочиває на острові Мальта.
Проти ночі 26-го вересня від непогашеної сигарети в квартирі письменниці стається пожежа. Вранці 26-го вересня її перевозять до клініки «Сант'-Ойґеніо», де 17 жовтня вона помирає від опіків у розповні віку. Інґеборґ Бахман похована на батьківщині, на цвинтарі Клаґенфурт-Аннабіхль.
«Лише декілька фраз, декілька висловів знову і знову оживають в свідомості, крізь роки я чую їх голос: Білих крил у слави немає. Обгорілою моєю рукою я пишу про природу вогню. У вогонь любов мене кинула, у любові вогонь мене кинула. Єдиному натхненникові…» (Інґеборґ Бахман. «Маліна». Розділ перший. «Щаслива з Іваном»).