Маленькі жінки

5 Добросусідство

– Що, на Бога, ти знову задумала, Джо? – запитала Мег, побачивши, як сестра направляється до вхідних дверей у гумових чоботах, старому пальто з капюшон, з лопатою в одній руці та мітлою в іншій.

– Та ось вирішила трохи розім'ятися, – відповіла Джо з бешкетним вогником в очах.

– Ти і так сьогодні вже два рази гуляла. Тобі що, мало? На вулиці заметіль і холоднеча, сиди краще вдома в теплі та грійся біля каміна, як я, – тремтячи від холоду, сказала Мег.

– Не можу я сидіти без діла! Я ж не кішка, щоб спати біля каміна цілими днями. Мені потрібно рухатися! Мені потрібні пригоди і я маю намір їх знайти. А заодно і сніг у дворі почищу.

Мег присунулася ще ближче до каміна, витягла ноги практично до самого вогню і продовжила читати «Айвенго»[27], поки Джо тим часом почала енергійно махати мітлою і розчищати доріжки в саду. Сніг був пухким і піддатливим, тож незабаром вона почистила всі доріжки, щоб Бет могла спокійно прогулюватися там зі своїми бідолахами-ляльками, коли припиниться сніг. За садом починалася земля Лоренсів. Це було передмістя, тому тут не було міської метушні, всюди були гаї, галявини, сади та тихі вулички. Два будинки розділяв невисокий живопліт. По один бік стояв старий цегляний будинок, який вже кричуще вимагав ремонту. Зараз, взимку, це було особливо помітно, тому що тріщини на стінах не ховалися під буйною зеленню виноградних лозин, та й клумби у дворі були порожні, тож будинок виглядав вкрай похмуро. По інший бік живоплоту стояв прекрасний маєток, який одним своїм виглядом говорив, що його господарі живуть у розкоші та комфорті. Враження тільки закріплював величезний каретний сарай у дворі та доглянутий сад з прилеглою до нього оранжереєю. Вікна прикрашали дорогі портьєри, за якими вгадувалися силуети вишуканих предметів інтер'єру. Але незважаючи на всю цю розкіш, будинок виглядав якимось порожнім, тому що по галявині не бігали діти, у вікно не визирало усміхнене материнське обличчя, та й ті рідкісні гості, які сюди приходили, були скоріше винятком, аніж правилом. Єдиними мешканцями цього будинку були старий джентльмен і його шістнадцятирічний онук.

У бурхливій уяві Джо цей гарний будинок був чимось на зразок зачарованого замку, за дверима якого були приховані скарби і розваги, якими просто нехтували. Їй давно хотілося заглянути всередину і на власні очі побачити все, а ще познайомитися з «хлопчиськом Лоренсом», який, як здавалося Джо, і сам хотів завести друзів, але, мабуть, соромився або просто не знав, як зробити перший крок. Після новорічного балу Джо була налаштована вкрай рішуче і навіть вигадала безліч сценаріїв, як зав'язати з ним дружбу, проте останнім часом Лорі не було видно, і Джо вирішила, що він міг знову поїхати вчитися кудись за кордон. Але ось вона помітила знайоме смагляве обличчя у вікні верхнього поверху, яке задумливо спостерігало, як Бет та Емі грали в сніжки у саду.

– Цей хлопчик явно страждає від нестачі спілкування та розваг, – сказала вона собі. – Його дідусь просто не розуміє, що для нього добре, інакше він не тримав би його під замком у повній самотності. Йому потрібні друзі, з якими можна повеселитися і пограти, хто-небудь молодий і жвавий. Може, піти туди і поговорити про це особисто зі стариганом Лоренсом?

Ця ідея потішила Джо, яка любила сміливі вчинки і завжди шокувала Мег своїми дивними витівками. План походу до «палацу Лоренсів» не давав Джо спокою, і в один прекрасний день Джо вирішила діяти, а там вже, як то кажуть, хай буде, що буде. Вона помітила, що містер Лоренс кудись поїхав, і тієї ж миті вислизнула з дому, прокралася через сад до живоплоту, де на кілька хвилин причаїлася, щоб розвідати обстановку. Все тихо – фіранки на нижніх поверхах запнуті, слуг не видно, а все в тому ж вікні верхнього поверху стирчить курчава чорна голова.

– Ось він, бідолаха, вмирає там від нудьги у такий похмурий день. Так не годиться! Мабуть, жбурну сніжок у його вікно, щоб він мене помітив, і хоч трохи розважу його дружньою бесідою.

І ось уже наступної миті в повітря злетіла невелика біла куля, і у вікні з'явилося обличчя, яке вже за мить засяяло, коли Лорі помітив джерело метушні. Джо засміялася, змахнула мітлою і крикнула:

– Як ваші справи? Як здоров'я? Щось вас не видно останнім часом, чи не захворіли ви раптом?

Лорі відкрив вікно і хрипким голосом відповів:

– Мені вже краще, дякую. Я сильно застудився і цілісінький тиждень провалявся у ліжку.

– Як шкода. Нудне, мабуть, заняття сидіти постійно вдома і нікуди не виходити.

– Ви навіть не уявляєте, наскільки. Тут нудно, як на цвинтарі.

– Мене в таких ситуаціях рятує читання якої-небудь цікавої книги.

– Мені не дозволяють зараз багато читати, кажуть, що очі мають відпочити, адже мені скоро знову сідати за підручники.

– Хтось може читати вам вголос.

– Дідусь іноді мені читає, але мої книги йому не цікаві, а весь час просити Брука мені незручно.

– Тоді хтось міг би прийти до вас у гості та почитати.

– Мені особливо і запрошувати нікого. Хлопчаки, яких я знаю, такі розбишаки, що у мене голова починає боліти від їх галасу.

– Ну, можливо, у вас є знайома мила дівчина, яка могла прийти до вас? Дівчата тихі, виховані та люблять про когось піклуватися.

– На жаль, я нікого такого не знаю.

– Ну, як це не знаєте? Ви знаєте мене, – почала Джо, а потім розсміялася і замовкла, замислившись, чи не занадто нав'язливо прозвучали її слова.

– А й справді! Ви прийдете навідати мене? Будь ласка! – вигукнув Лорі.

– Я звичайно не така вже й тиха, та і манери мої залишають бажати кращого, але я з задоволенням прийду навідати вас, якщо мама відпустить. Ось прямо зараз піду і спитаю в неї дозволу. А тепер закривайте скоріше вікно, щоб знову не застудитися, і чекайте на гостей.

З цими словами Джо закинула мітлу на плече і покрокувала до будинку, розмірковуючи над тим, чи розділять домашні її ентузіазм. Лорі, не гаючи часу, на радощах побіг готуватися до приходу Джо. Не дарма місіс Марч назвала його юним джентльменом, адже щоб гідно зустріти шановну гостю, хлопчик насамперед ретельно причесався, пристебнув чистий комірець і як міг прибрався у кімнаті, де, незважаючи на зусилля прислуги, панував аж ніяк не ідеальний порядок.

Незабаром почувся гучний дзвінок у двері, а потім тонкий голос рішуче попросив «аудієнції містера Лорі». Вже через кілька секунд на порозі кімнати з'явився вельми здивований слуга та сповістив про візит юної леді.

– Добре, хай піднімається, це міс Джо, – сказав Лорі і став ближче до дверей, щоб зустріти її.

Через кілька секунд він побачив Джо з червоними від морозу щоками, яка піднімалася сходами у супроводі слуги. На її обличчі не було й натяку на збентеження від першого візиту до незнайомого місця, і, побачивши Лорі, вона бадьоро привітала його. В одній руці дівчинка несла тарілку, накриту серветкою, а в іншій – кошик, де сиділи троє кошеня Бет.

– А ось і я! І не з порожніми руками, – весело сказала вона. – Мама передає вам вітання. Вона була рада, що ми можемо вам чимось допомогти. Мег попросила, щоб я пригостила вас її бланманже,[28] воно у неї виходить дуже смачне. А Бет сказала взяти з собою її кошенят, тому що вони милі і завжди піднімають їй настрій. Можливо, ця затія здасться вам смішною, але я не могла їй відмовити, адже вона так хотіла теж чимось допомогти.

Так вийшло, що ідея Бет виявилася просто геніальною, тому що граючи з милими кошенятами, Лорі абсолютно забув про свою сором'язливість і поводився легко та невимушено.

– Ну це просто витвір мистецтва, шкода навіть їсти таку красу, – сказав він, радісно посміхаючись, коли Джо прибрала серветку і показала желе, яке Емі красиво прикрасила зеленню і червоними квітами своєї улюбленої герані.

– Ну що ви! Просто сестри щиро хотіли якось вас підтримати. Нехай вам подадуть бланманже до чаю, вам буде легко його їсти, адже воно м'яке і легко прослизне вниз, не пошкодивши ваше хворе горло. Яка затишна у вас кімната!

– Могла бути і більш затишною, якби покоївки тут як слід прибиралися, але вони такі ліниві. Навіть не знаю, як з ними боротися, – зніяковіло відповів Лорі.

– Не турбуйтесь, зараз все виправимо, тут роботи на дві хвилинки. Зараз підмету попіл біля каміна і розставлю все як слід на камінній полиці. Так, книги поставимо тут, а пляшечки з ліками от там. А канапу вашу повернемо ось так, нехай на неї падає світло. Подушки трохи зіб'ємо. Все, готово.

Кімната дійсно змінилася. І поки Джо розставляла речі на свої місця і наводила порядок, вона весь час жартувала і щось розповідала. Лорі дивився на неї в шанобливому мовчанні, а коли вона покликала його оцінити нове місцеположення канапи, він сів і, зітхнувши від задоволення, сказав:

– Ви такі ласкаві! Так, все саме так, як мені й хотілося. А тепер, будь ласка, сідайте зручніше у те велике крісло і дозвольте тепер мені вас розважати. Адже, як не крути, ви моя гостя.

– Так, ми ж домовлялися, що я прийду, щоб розважати вас. Хочете, я почитаю вам вголос? – і Джо оцінюючим поглядом обвела кілька книг на найближчій полиці.

– Дякую, але справа в тому, що я їх всі вже прочитав, і, якщо ви не заперечуєте, давайте краще просто поговоримо, – відповів Лорі.

– Звичайно, не заперечую, я можу базікати хоч цілий день. Бет говорить, що я ще те базікало і ніколи не знаю, коли треба зупинитися.

– Бет це дівчинка з рум'яними щоками, яка майже завжди сидить вдома і лише зрідка виходить погуляти до саду з кошиком? – з цікавістю запитав Лорі.

– Так, це наша Бет. Вона моя улюблениця, янгол, а не дитина.

– Наскільки я пам'ятаю, вродлива – це Мег, і, якщо не помиляюся, курчава – це Емі?

– Так. А як ви дізналися?

Лорі почервонів від збентеження, але відверто відповів:

– Річ у тім, що я часто чую, як ви кличете одна одну, і коли я сиджу тут на самоті, я іноді виглядаю у вікно і бачу ваш будинок. Ви завжди так весело проводите час. Прошу вибачення, якщо це прозвучить неввічливо з мого боку, але іноді ви забуваєте закрити штори у вітальні, там, де на підвіконні ростуть квіти, і коли ввечері ви запалюєте лампи, вас видно, як на долоні. Це немов дивишся на картину – в каміні палає вогонь, а ви всі сидите за столом разом з матір'ю. Вона сідає навпроти вікна і я дуже добре бачу її обличчя, воно виглядає таким добрим і милим, а навколо нього немов рама з живих квітів. Це так зворушливо, що я часом не можу відірвати погляд. Розумієте, адже у мене немає матері. Лорі осікся і почав терміново перевертати дрова в каміні, щоб приховати легке тремтіння губ, яке він не міг контролювати. Але як Лорі не старався приховати свої очі в цей момент, Джо помітила його сумний погляд. Їй від усього серця було шкода цього бідолашного самотнього юнака. Джо з дитинства була прямодушною і такою вона залишилася і в свої п'ятнадцять, а ще вона була наївною і відкритою, наче дитина, і в голові її не було жодної поганої думки. Але також Джо була напрочуд здогадливою, і зараз чітко бачила, що Лорі дуже страждає від самотності. У цей момент вона зрозуміла, наскільки вона багата, адже у неї є хай скромний, але затишний будинок, вона оточена любов'ю близьких, і їй завжди є з ким поговорити. Тож зараз їй найбільше хотілося поділитися цим багатством з ним. Її обличчя зараз випромінювало доброту та турботу, а зазвичай різкий і гучний голос набув надзвичайної м'якості. Вона сказала:

– Ми більше ніколи не будемо закривати штору на вікні з квітами, і я дозволяю вам дивитися скільки забажаєте. А ще краще, не дивіться крадькома, а приходьте до нас у гості. Наша мама така хороша, вона так любить допомагати людям! Я попрошу Бет зіграти для вас на фортепіано та заспівати, а Емі із задоволенням потанцює для вас, а ми з Мег розсмішили б вас над нашими кумедними сценками, і ми весело провели б час разом. Як ви думаєте, ваш дідусь дозволить вам прийти до нас?

– Думаю, що він дозволив би, якби ваша мати попросила його. Взагалі, він дуже добрий, тільки на вигляд такий суворий. Він дозволяє мені робити те, що я хочу, ну, в значній мірі, просто він непокоїться, щоб я не докучав чужим людям, – пояснив Лорі і його обличчя торкнулася легка усмішка.

– Ми не чужі, ми сусіди, і навіть не думайте, що будете нам докучати. Ми дуже хочемо познайомитись з вас ближче. Я вже довго думала, як би завести з вами знайомство. Наша сім'я живе тут не дуже давно, але ми вже знайомі з усіма сусідами, крім вас.

– Річ у тім, що дідусь постійно сидить за своїми книгами, і те, що відбувається за стінами будинку його не особливо цікавить. Містер Брук, мій учитель, не живе тут, а приїжджає лише провести заняття. Ось і виходить, що мені просто нема з ким піти погуляти, тому я сиджу вдома.

– Погано. Вам потрібно перебороти себе і почати ходити у гості, адже наскільки мені відомо, вас запрошують. Тоді у вас буде багато друзів і вам завжди буде, куди піти. І до речі, спілкування чудово допомагає подолати сором'язливість.

Лорі знову зніяковів і почервонів, але абсолютно не образився на прямолінійність Джо, адже він розумів, що вона сказала це виключно з добрих намірів. Та й як тут ображатися, адже вона сказала чисту правду.

– Вам подобається ходити до школи? – запитав хлопчик, вирішивши змінити тему розмови після невеликої паузи, під час якої він зніяковіло витріщався на вогонь в каміні і думав над словами Джо, поки сама Джо з інтересом розглядала кімнату.

– Я не ходжу до школи. Я пішла працювати, щоб хоч трохи допомогти своїй родині – я доглядаю за своєю старою тітонькою. Вона, звичайно, рідкісна буркотуха, але мені вона все одно подобається, – відповіла Джо.

Лорі вже відкрив рота, щоб запитати ще щось, але швидко передумав, бо згадав, що занадто цікавитися чужими справами неввічливо, то він зніяковіло закрив рота і промовчав. Джо оцінила його вихованість, але вона була не проти розповісти кілька кумедних історій про тітоньку Марч, тому вона жваво описала йому навіжену стару леді, її товстого пуделя, папугу, що говорить іспанською, і, звичайно ж, розповіла про чудову бібліотеку, де вона зачитується цікавими книгами. Лорі був у захваті від її історій. А коли Джо розповіла про одного старого джентльмена, який прийшов якось у гості до тітки і так захопився своїми пишними промовами, що не помітив, як папуга зірвав з його голови перуку, Лорі так голосно розреготався, що до кімнати навіть зазирнула покоївка, щоб перевірити, що там відбувається.

– Ой, зараз лусну від сміху! Це просто чудово! Розкажіть ще щось, – сказав він, відриваючи від диванної подушки своє червоне від нестримних веселощів обличчя.

Натхненна своїм ораторським успіхом, Джо почала розповідати Лорі про їх домашні вистави, про те, як вони непокояться за батька і з нетерпінням чекають на його повернення, і про інші важливі події того маленького світу, в якому вони з сестрам жили. Потім вони перейшли до розмови про книжки. Джо була рада, що Лорі виявився таким самим книголюбом, як і вона, і прочитав навіть більше книжок, ніж вона сама.

– Якщо ви так любите книги, давайте я покажу вам нашу бібліотеку. Дідуся немає вдома, тож не бійтеся, – сказала Лорі, встаючи.

– Я нічого не боюся, – відповіла Джо, рішуче змахнувши головою.

– Навіть не сумніваюся! – вигукнув хлопчик, дивлячись на неї з великим захопленням, хоча про себе подумав, що його дідуся вона все ж трохи злякалася б, якби зустріла його, коли той був у поганому настрої.

По дорозі до бібліотеки Лорі провів Джо екскурсію по дому. Хоч будинок і був величезним, він був добре отоплений, тому вони не поспішаючи заглядали в різні кімнати, і Джо мала можливість розглянути все, що їй хотілося. І ось, нарешті, вони дісталися бібліотеки. Від захоплення Джо заплескала в долоні та підстрибнула. Кімната була заставлена стелажами з книгами, між якими, немов вартові, стояли статуї, а стіни прикрашали прекрасні картини. А ще там були вітрини, де під склом, немов у музеї, зберігалися старовинні монети та різні сувеніри з усіх куточків світу. На химерних різьблених столиках стояли бронзові погруддя вчених і письменників, а глибокі крісла так і манили вмоститися у них зручніше з цікавою книгою про пригоди. І, так би мовити, вишенькою на торті був величезний камін, викладений хитромудрими кахлями, який справив на Джо просто незабутнє враження.

– Оце так! – вигукнула Джо, сідаючи в оббите оксамитом крісло і з захватом озираючись навколо. – Теодоре Лоренс, ви найщасливіша людина на світі, – додала вона.

Лорі сів на край столу, що стояв навпроти крісла Джо.

– Боюся, що для щастя одних книг замало, – сказав він, хитаючи головою.

Перш ніж він встиг сказати щось ще, продзвенів дзвіночок на вхідних дверях, і Джо кулею вилетіла з крісла, злякано вигукнувши:

– Ой, матінко! Це, мабуть, ваш дідусь повернувся!

– А якщо і так, то що? Ви ж нічого не боїтеся, – дражливо зазначив хлопчик.

– Здається, я щойно зрозуміла, що, напевно, все ж трохи його боюсь, щоправда, сама не знаю, чому, адже Мармі дозволила мені відвідати вас і вам наче гірше не стало від мого візиту, – заспокоювала себе Джо, не зводячи при цьому очей з дверей.

– Навпаки, зараз я почуваюся набагато краще і я дуже вдячний вам за цей добросусідський візит. Я більше хвилююся, що я сам міг втомити вас своїми розмовами. Мені так подобається з вами розмовляти, що я б так говорив і говорив, – з вдячністю сказал Лорі.

У дверях з'явилася покоївка і оголосила:

– Прийшов лікар оглянути вас, сер.

– Ви не заперечуєте, якщо я залишу вас на хвилинку? Думаю, мені дійсно потрібно до нього вийти, – трохи винуватим тоном сказав Лорі.

– Не переймайтесь, тут мені точно не буде нудно, – відповіла Джо.

Лорі пішов, а гостя вигадала собі вельми своєрідну розвагу. Вона якраз стояла перед портретом містера Лоренса-старшого, коли двері знову відчинилися. Джо, не обертаючись, рішуче заявила:

– Тепер я впевнена, що мені не варто його боятися, тому що у нього добрі очі, нехай і вигляд похмурий. А ще я бачу, що це людина вольова, можливо, навіть трохи авторитарна. Звичайно, він не такий красень, як мій дідусь, але він мені безумовно подобається.

– Дякую, мем, – пролунав за її спиною хриплий чоловічий голос. Джо з жахом озирнулась і зустрілася поглядом з містером Лоренсом-старшим.

Бідолаха Джо не знала, куди себе подіти, вона почервоніла, як різдвяна троянда, а серце її шалено закалатало. Вона знову і знову прокручувала в голові слова, які щойно промовила. На мить її охопило дике бажання втекти, але це було б нерозумно і боягузливо, та й сестри над нею будуть сміятися. Тому вона взяла себе в руки і вирішила спробувати якось викрутитися з цієї неймовірно незручної ситуації. Поглянувши ще раз на містера Лоренса, Джо зловила себе на думці, що очі під густими сивими бровами в житті були навіть добрішими, ніж на портреті, а ще вона помітила, що в них був ледь помітний хитрий вогник, і це значно зменшило її страх. І ось після цієї жахливої хвилинної паузи, яка здалася Джо вічністю, хрипкий голос, який зараз звучав ще суворіше, ніж кілька хвилин тому, сказав:

– Отже, не боїшся мене, так?

– Не боюсь, сер.

– І не вважаєш мене таким красивим, як твій дідусь?

– Є трохи, сер.

– І я, кажеш, людина вольова і навіть трохи авторитарна, чи не так?

– Я просто сказала, що мені спало на думку, коли я дивилась на ваш портрет.

– Але я тобі подобаюся, незважаючи на це?

– Так, сер.

Така відповідь явно сподобалась старому джентльменові. Він розсміявся і потиснув їй руку. Потім він нахилився так, що його обличчя порівнялося з обличчям Джо, уважно подивився на неї, а потім знову випростався і сказав:

– Обличчям ти на діда не дуже схожа, а ось характером точно пішла в нього. Він і справді був гарним чоловіком, моя люба, але що найголовніше, він був хоробрим і чесним, і я пишаюся тим, що у мене був такий прекрасний друг.

– Дякую, сер, – видихнувши з полегшенням, відповіла Джо. Тепер вона відчувала себе цілком комфортно і знову говорила в своїй звичній невимушеній манері.

– І що це ви тут робили з моїм онуком, га? – несподівано запитав містер Лоренс.

– Невеликий добросусідський візит, щоб трохи підбадьорити Лорі, сер.

– Думаєш, його потрібно було трохи підбадьорити?

– Так, сер, він здається таким самотнім, думаю, спілкування з однолітками пішло б йому на користь. Можливо, з нами, дівчатами, йому буде не так цікаво, але ми будемо раді допомогти чим зможемо. А ще я хочу від усього серця подякувати вам за чудовий різдвяний подарунок, який ви нам передали, – додала Джо.

– Ну що ти, це не мені потрібно дякувати, це була ідея Лорі! До речі, як справи у тієї нещасної жінки?

– Уже все добре, сер, – і Джо почала розповідати про сімейство Гуммель і про те, як їх матері вдалося залучити до допомоги цій бідолашній сім’ї людей більш заможних, ніж вона.

– Це у неї від батька, він теж завжди поривався всім допомагати. Передай мамі, що я загляну до вас на днях. О, чуєш, задзвенів дзвоник – чай готовий. Це Лорі розпорядився. Тож пропоную пройти до їдальні для добросусідського чаювання.

– Якщо я не заважатиму, я буду рада залишитися на чай, сер.

– Я б промовчав, якби не хотів, щоб ви залишилися, міс Марч, – і містер Лоренс у старомодній галантній манері простягнув їй руку.

– Що б на це сказала Мег? – подумала Джо, і при думці, як вона сьогодні буде розповідати домашнім про свої пригоди у Лоренсів, її очі весело заблищали.

– Агов, хлопчику мій! Куди ти так летиш? – запитав старий джентльмен, побачивши, як Лорі, перескакуючи через дві сходинки, біжить вниз по сходах. Побачивши Джо у супроводі свого грізного діда, він заціпенів від жаху, однак побачивши переможний погляд Джо, з полегшенням видихнув.

– Я не знав, що ви так скоро повернетеся, сер, – зніяковіло сказав Лорі.

– Це я вже зрозумів, інакше ти не носився б так по сходах. А тепер давайте пити чай. І, Лорі, поводься як личить джентльменові.

Лагідно скуйовдивши хлопчикові волосся, містер Лоренс пішов вперед разом із Джо, а Лорі поплентався за ними. Джо крадькома озирнулась і побачила, як Лорі кілька разів змінився в обличчі, вочевидь, обмірковуючи гіпотези щодо того, що тут взагалі відбувається. При цьому він корчив такі здивовані пики, що вона ледь стримувалася, щоб не розреготатися.

Під час чаювання літній джентльмен здебільшого мовчав. Він пив вже четверту чашку чаю і спостерігав за молодими людьми, які базікали, наче старі друзі. Звичайно, він не міг не помітити зміни, які відбулися з його онуком – на обличчі хлопчика з'явився здоровий рум'янець, він поводився розкуто, а сміх його був щирим і веселим.

– Вона має рацію, хлопчикові самотньо. Що ж, подивимося, як складуться його стосунки з цими милими дівчатами, – подумав містер Лоренс.

Джо дуже сподобалася містеру Лоренсу, адже йому імпонували її почуття гумору і трохи хлопчачі манери, а ще вона легко знаходила спільну мову з його сором'язливим онуком. Більш того, судячи з усього, вона і сама отримувала від їх спілкування величезне задоволення.

Зазвичай у компанії настільки респектабельних людей, яких Джо зазвичай вважала занадто «манірними і зарозумілими», вона відчувала себе дуже незграбно, але з Лоренсами все було інакше, з ними їй було легко і комфортно.

Коли всі встали з-за столу, Джо подумала, що їй вже, мабуть, час додому, але Лорі сказав, що хотів би ще дещо їй показати. Він відвів Джо до оранжереї, де спеціально для неї запалили лампи. Її захопленню не було меж, адже в м'якому світінні ламп рослини виглядали воістину чарівно. Вона обережно ступала по доріжках, заворожено розглядаючи фантастичні квіти і ліани, які тягнулися по стінах аж до самої стелі. Вона з насолодою вдихала вологе ароматне повітря, уявляючи, що гуляє по казковому лісі. Тим часом Лорі дбайливо зрізав квіти, формуючи букет. Коли квіти вже насилу вміщалися в його руках, він перев'язав їх стрічкою і задоволено посміхнувся.

– Будь ласка, передайте це вашій матері і скажіть, що я надзвичайно вдячний їй за чудодійні ліки від нудьги, які вона мені прислала.

Повернувшись до будинку, вони знайшли містера Лоренса у великій вітальні, він стояв біля каміна, поглинений своїми думками. І тут Джо побачила шикарний рояль.

– Ви граєте? – запитала вона, глянувши на Лорі.

– Іноді, – скромно відповів хлопчик.

– А зможете зіграти що-небудь зараз? Я б з радістю послухала, дуже вже хочеться розповісти потім про нього Бет, вона буде в захваті.

– Може, ви самі хочете зіграти?

– Ой, що ви! Я, на жаль, не вмію грати. Слухати музику дуже люблю, але з грою справи кепські, бракує мені таланту, – просто відповіла Джо.

Лорі сів за рояль. Він грав, а Джо слухала, тримаючи в руках величезний букет. Вона закрила очі і з насолодою вдихала прекрасний аромат геліотропів і чайних троянд.

Грав Лорі чудово, дуже щиро і душевно, без натяку на самовдоволення і хизування, через що повага Джо до «хлопчиська Лоренса» щомиті лише зростала. Вона подумала, що Бет високо оцінила б його гру, і почала щедро нахвалювати Лорі, і він все більше заливався рум’янцем від збентеження, тож Містер Лоренс вирішив прийти онукові на допомогу:

– Ну, все, все, юна леді, не перехваліть мені онука, а то ще, не дай Боже, зазнається, – лукаво сказав старий. – Грає він і справді непогано, але я сподіваюся, що і в більш важливих справах він теж досягне успіху. Ви вже йдете? Що ж, я вам дуже вдячний і сподіваюся, що ви порадуєте нас своїм візитом знову. Передавайте мої щирі вітання вашій матінці. На добраніч, лікарю Джо.

Він м'яко потиснув їй руку, але Джо здалося, що обличчя його було похмурим, немов він був чимось незадоволений. Лорі провів Джо до передпокою, і вже біля самих дверей вона все ж таки зважилася запитати, чим вона розсердила його дідуся. Лорі помахав головою і поспішно сказав:

– Ні, ні, що ви, він розсердився зовсім не вас, а на мене. Він не любить, коли я граю на роялі.

– Але чому? Адже у вас так добре виходить.

– Я вам колись розповім. На жаль, мені ще не можна виходити на вулицю, тому додому вас проводить Джон.

– Це абсолютно зайве. Я ж не якась тендітна леді, до того ж тут йти менше хвилини. А ви одужуйте і набирайтеся сил.

– Слухаюсь, лікарю Джо. Але ви ж ще навідаєте мене?

– Якщо ви пообіцяєте прийти до нас у гості після того, як видужаєте.

– Обіцяю.

– На добраніч, Лорі!

– На добраніч, Джо, на добраніч!

Коли Джо розповіла про свої пригоди у будинку Лоренсів, дівчата вирішили, що наступного разу вони підуть у гості всі разом, при цьому у кожної були на це свої причини. Місіс Марч хотіла поговорити про свого батька зі старим Лоренсом, який, як виявилося, згадував його з теплотою в серці. Мег хотілося прогулятися по оранжереї, Бет не терпілося пограти на прекрасному роялі, а Емі дуже хотілося побачити прекрасні картини та статуї в бібліотеці.

– Мама, а чому містер Лоренс не любить, коли Лорі грає на роялі? – запитала Джо, якій не давали спокою слова Лорі.

– Я не впевнена, але думаю, справа в тому, що його син, батько Лорі, не спитав дозволу у свого батька, тобто дідуся Лорі, і одружився на італійській піаністці. Старого Лоренса зачепило, що син без його благословення зробив такий серйозний вчинок, і сильно розгнівався. І попри те, що мати Лорі була милою, доброю та освіченою жінкою, він одразу не злюбив її та після одруження сина більше ніколи з ним не бачився. Батьки Лорі померли, коли хлопчик був ще малюком, і дід забрав його до себе. Хлопчик народився в Італії і ще з дитинства мав слабке здоров'я, тому старий так ним опікується і нікуди не випускає – він дуже боїться втратити і його. Любов до музики Лорі успадкував від матері, на яку він, до речі, дуже схожий, і я насмілюся припустити, що його дідусь побоюється, що він теж захоче стати музикантом. У будь-якому разі, музичний талант Лорі нагадує йому про жінку, яка йому не подобалася, і тому він, як сказала Джо, насупився.

– Боже мій, як романтично! – вигукнула Мег.

– Точніше сказати, як нерозумно! – сказав Джо. – Нехай буде музикантом, якщо хоче! Навіщо калічити йому життя, відправляючи до коледжу, якщо він так не хоче туди йти.

– Думаю, тому у нього такі гарні чорні очі та прекрасні манери. Мені здається, італійці взагалі дуже вишуканий народ, – сказала Мег, яка любила такі сентиментальні історії.

– Як ти можеш судити про його очі та манери, якщо ти навіть толком не розмовляла з ним? – здивовано вигукнула Джо, яка на відміну від сестри була зовсім не сентиментальною.