Маленька Відьма та Кір

Осокорки

В одному південному місті на березі Чорного моря з’явився новий мікрорайон. Називали той мікрорайон Новими Осокорками. Проте назву йому дали порівняно недавно. Колись це був просто дачний район. Згодом місто підкралося впритул до дачного селища і проковтнуло його.

Дачі швиденько зруйнували. Замість них спочатку планували будувати стадіон, а навколо висадити парк. Правда, стадіон збиралися будувати так довго, що й кошти на нього кудись зникли. Та й парк також не виріс. А потім до справи взялася інша будівельна компанія і почала жваво будувати житловий мікрорайон. Будинки там росли дуже швидко — як гриби після дощу. На місці, де мали спорудити стадіон, з’явилися сучасні багатоповерхівки з яскравими фасадами, а на місці парку — елітні котеджі.

Будівництво йшло дуже швидко, але назви для мікрорайону ще не було. І тоді будівельники назвали його Новими Осокорками — перше, що спало їм на думку. Мабуть, хтось із них згадав своє дитинство. Правда, ніхто не міг пояснити, навіщо потрібно було називати його «новим»: адже Старих Осокорків у місті не було. Проте всі жителі в розмовах між собою втрачали перше слово і називали Нові Осокорки просто Осокорками.

І ось у квартиру одного з будинків у цьому районі вселилася родина. Сім’я, треба сказати, була невелика: мама та її донька. Маму дівчинки звали Тетяною Григорівною, а дівчинку — Маринкою.

Тато у Маринки, звичайно, був, але він жив дуже далеко — не тільки в іншому місті, а й в іншій країні.

Чесно кажучи, Маринка не дуже й сумувала за татом, тому що майже не пам’ятала його — бачилися вони всього кілька разів. Але тато досить часто надсилав їй листи. Листи дуже приємно отримувати, але відповідати на них Марина не любила. Тому відповідь на кожен татів лист перетворювалася на справжнісіньку муку — наче приготування домашнього завдання.

Маринину маму вважали діловою жінкою, або як зараз кажуть — бізнес-леді. У неї була своя невелика фірма з працевлаштування. Справи її йшли досить успішно, але забирали багато часу. Тому вихованням Маринки здебільше займалася бабуся.

Досі мешкали вони в старій квартирі, у районі з не дуже доброю славою. Та й колишня квартира була так собі.

Маринка любила свою бабусю Оксану. А та розуміла свою внучку. І вчила її всьому, що знала та вміла сама. Вчила ненав’язливо, ніби граючись. Уже в десять років Марина вміла приготувати обід або спекти пиріг не гірше, аніж бабуся.

Маринці було добре з бабусею Оксаною. Але сталося так, що старенька захворіла, її забрали в лікарню, а потім… потім бабусі Оксани не стало.

Після цього мама чи то запропонувала, чи то запитала поради у доньки:

— Може, тобі няньку запросити?

Маринка обурилася й образилася одночасно:

— Я що, маленька? Навіщо мені нянька? Памперси міняти, чи що?

— То, може, хатню робітницю найняти? — не поступалася мама. — Обід зварити, квартиру прибрати…

— Дуже мені потрібна та фрекен Бок! І взагалі, за кого ти мене маєш? За білоручку чи невмійку? Я і обід зварю, і квартиру догляну. Що я, зовсім маленька?

Мамі нічого не лишалося, як здатися. Вона розвела руками і сказала:

— Я ж хотіла як краще. Що ж, спробуймо обійтися своїми силами.

Маринка нагадала:

— Бабуся Оксана з одинадцяти років без батьків жила, а потім тебе виховала… І мене, до речі, теж.

Мама нічого не відповіла. Та й що тут скажеш? Марина подумала і раптом запропонувала:

— Ма, а давай замість няньки собаку заведемо. Собака — це ж класно!

Тетяна Григорівна похитала головою:

— Собака — це, може, й справді класно, але спочатку спробуймо обійтися без допомоги няньки. Добре?

— Добре, — сумно погодилася Маринка.

Хоча мама й сумнівалася в здібностях доньки, але Маринка впоралася. Вона робила домашню роботу так легко, наче гралася. Навіть почала краще вчитися в школі, хоча часу на домашнє завдання витрачала менше.

Якось під час вечері Маринка запитала:

— Ма, як ти вважаєш, впоралася я з домашнім господарством чи ні?

— Ти в мене справжня господинька, — похвалила її мама.

— Тоді, може, заведемо собаку?

Маринчине запитання заскочило маму зненацька. Було видно, що вона навіть зніяковіла, тож почала здалеку:

— Розумієш, доню, зі собакою потрібно багато гуляти. Щодня. І навіть по кілька разів на день. Але не це найважче. Адже доведеться виводити її дуже рано, а ти й так не висипаєшся — вранці тебе не добудитися.

— Це точно, не добудитися, — зітхнувши, погодилася Маринка.

— Ось бачиш. Тому облишмо цю ідею на деякий час. Я теж дуже хочу собаку, але сама бачиш, що зараз обставини сильніші за нас.

Маринка кивнула і тут же запропонувала інший варіант:

— Ма, а давай тоді заведемо кошеня! Кішку вигулювати не треба — кішки гуляють самі по собі. До того ж вони такі милі!

Мама зітхнула:

— Гаразд, буде тобі кішка. Тільки давай спочатку переживемо переїзд в Осокорки. Знаєш, у народі кажуть: «Два переїзди — як одна пожежа».

— А скоро ми туди переїдемо?

— Скоро. Туди вже меблі завезли. Залишилося деякі дрібниці доробити.

Потрібно сказати, що у Маринки була одна дивина або особливість — називайте це, як хочете. Річ у тім, що вона з дитинства часто бачила те, чого більшість людей бачити не можуть.

Скажімо, їхала Маринка (а вона була тоді зовсім маленька, та й мамина фірма ще тільки починала розвиватися, тому доводилося їздити громадським транспортом) з мамою в автобусі. Поруч із ними сиділа молода вродлива жінка. У неї було довге світле волосся, блакитні очі та чарівна усмішка — білозуба, відкрита та доброзичлива. Тобто це було видно всім.

А Маринка глянула і коротко, але голосно повідомила:

— Стара відьма!

Мама тоді обурилася і почала пояснювати Маринці, що «недобре так казати». А дівчинка все не могла зрозуміти, чому ніхто не бачить, що світле волосся та блакитні очі — всього лише оболонка… дим… або пара… навколо старої маленької сухорлявої бабусі з розкошланими патлами, беззубим ротом і злим поглядом… І ще Маринка відчувала, що до цієї «тітоньки» зовсім не варто наближатися. Мати тоді не зрозуміла її. І сказала, що «вона все вигадує».

Потім ще було багато таких випадків — Маринка вже і не могла згадати їх усіх. Але особливо їй запам’яталася пригода з бездомним собакою. Трапилося це незадовго до того, як бабусю забрали до лікарні.

Узагалі-то це було дуже схоже на казку.

Вони тоді з мамою вийшли з магазину. Мама купила Маринці пачку печива. Дівчинка витягла з пачки одне і заходилася хрумтіти. І тут мама сказала, що їй потрібно негайно повернутися до магазину. Вона залишила доньку із сумками перед входом і зникла за дверима.

Маринка терпляче чекала і їла своє печиво, аж раптом побачила…

На перший погляд це був старий облізлий бездомний пес. Тобто це помічали інші. Але Маринка бачила білу істоту, що була дуже схожа на коня. Тільки на лобі у цього коня стирчав невеликий ріг. Дівчинка пригадала, що такі роги носить фантастична істота, що зветься єдиноріг.

Але найжахливіше те, що на боці в єдинорога була страшна рана: весь бік тварини був закривавлений. Густа кров скрапувала на асфальт.

Маринці до сліз стало шкода цю прекрасну істоту. Вона була готова зробити все, що завгодно, аби тільки допомогти їй.

Дівчинка й сама не помітила, як опинилася біля цієї дивовижної тварини і віддала їй все печиво. Бездомний пес — чи то дивний кінь — обережно брав м’якими теплими губами хрумкі кружальця і ковтав їх. І рана на його боці чарівним чином затягнулася. А тоді…

Білосніжний кінь-єдиноріг раптом вдарив копитом і… розправив свої крила (і де тільки вони у нього були заховані?). А потім злетів у небо.

У Маринки тоді навіть запаморочилося в голові.

Із магазину вийшла мама. Вона про щось запитала. Маринка не відповіла. Тоді мама доторкнулася губами до лоба Маринки й вигукнула:

— Доню, та в тебе жар!

Далі Маринка пам’ятала тільки те, що опинилася у своєму ліжку. Пухнаста ковдра важко тисла на неї. А ще було то дуже жарко, то аж тіпало від холоду.

Потім приїхали лікарі в білих халатах. Але колір їхніх халатів був брудним проти білосніжного кольору того чи то напівконя, чи напівпса…

Лікарі хитали головою і тихо пропонували відвезти дівчинку до лікарні. Мама щось голосно сказала їм. Лікарі знизали плечима, зробили Маринці укол та поїхали.

А потім… потім сталося справжнє диво… Вночі в маленьку щілину кватирки прослизнув вершник — справжнісінький вершник. Тобто Маринка розуміла, що цього не може бути, але… так було. Замість коня під вершником була та біла істота, яку Маринка пригостила печивом.

Вона не запам’ятала вершника — тільки чарівного білого коня. Маринка навіть заплющила очі від цього сліпучого білого кольору. А істота схилилася до неї, дмухнула прохолодним повітрям і безгучно вдарила копитом.

Потім вершник з єдинорогом розвернулися до вікна і почали дуже повільно витікати назад. А коли майже щезли, єдиноріг пошепки мовив лише одне слово: «Дякую!»

Дивна річ, але від такого простого слова Марині зробилося легше, і вона провалилася в сон — але не той хворобливий сон, який буває під час гарячки, а в простий, здоровий сон натомленої за день людини. Крізь нього Маринка чула, як до кімнати увійшла мама. Вона доторкнулася губами доньчиного чола і сказала бабусі, що стояла в дверях кімнати:

— Здається, температура спала.

…А вранці дівчинка прокинулася, наче нічого й не було. Але мама та бабуся ще протримали її в ліжку цілу добу.

Маринка не розповіла про дивну істоту. І без того мама вважала її фантазеркою. Вона не розповіла про це і подругам — бо ті вміли тільки хихотіти. А ось бабусі Оксані розповіла. У відповідь вона поцілувала її в чоло і шепнула: «Молодець, що нікому про це не сказала. Прийде час — сама у всьому розберешся».

А потім якось вона почула, як бабуся розмовляє з мамою на кухні.

— Маринка зростає такою фантазеркою, — скаржилася мама.

— А що ти хотіла? — запитала бабуся.

— Щоб дитина на життя дивилася реально.

Бабуся дзенькнула чи то сковорідкою, чи каструлею.

І несподівано сказала:

— Є багато чого на світі, друг Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям!

— Мамо, залиш свого Шекспіра в спокої, — образилася Тетяна Григорівна. — Зараз не шістнадцяте століття!

— Ти хочеш, щоб я їй про розв’язання диференціальних рівнянь розповідала? Ні, краще вже хай вчиться готувати, розуміти хороші вірші і мріяти… А ще — дивитися на світ своїми очима, своїми, а не моїми чи твоїми…

Чомусь Маринка подумала, що ця розмова добром не закінчиться, тому навмисне голосно затупотіла ногами і забігла в кухню. Дивна розмова між мамою та бабусею Оксаною припинилася сама собою…

Просто Кіт

І ось настав той день переїзду. Як ви розумієте, це не надто хвилювало Маринку. Її більше тішило те, що буде після переселення. А саме — вона чекала від мами обіцяного кошенятка.

На те, що у неї буде кошеня одразу після переїзду, Маринка не сподівалася. Вона занадто добре знала свою маму, у якої, звичайно, одразу з’явиться безліч невідкладних справ, і їй буде «не до того».

На обіцяне від мами потрібно було чекати дуже довго — це Маринка засвоїла з раннього дитинства. І все ж день переїзду наближав її до здійснення мрії.

День був весняний, але похмурий. Мама посадила Маринку на заднє сидіння автомобіля, і вони поїхали оглядати свою нову квартиру. Попри похмуру погоду, і у мами, і у дочки настрій був дуже добрий.

Тетяна Григорівна впевнено вела машину.

Їх обігнало дуже брудне авто. Ззаду на машині хтось неакуратно написав на бруді пальцем: «Я схожа на свого власника». І Марина з мамою усміхнулися. Зненацька щось ляснуло, загуркотіло, автомобіль хитнуло туди-сюди, і він, упершись у бордюр, зупинився.

— Тільки цього ще не вистачало! — пробубоніла мама.

— А що сталося? — запитала Маринка.

— Карбюратор зачепився за радіатор, — відповіла вона словами своєї звичної приказки.

Маринка вже знала, що після такої відповіді краще не ставити зайвих питань.

Мама вийшла з машини. Маринка — слідом за нею. Заднє ліве колесо зморщилося і стало схоже на обличчя людини, яка необачно з’їла цілий лимон.

— Страшніше від цвяха в черевику може бути тільки цвях у колесі.

— Що будемо робити? — поцікавилася Маринка.

— Трошки забруднимося, поміняємо пробите колесо на запасне та й поїдемо собі далі.

— Тобі допомогти?

— Гадаю, що я сама швидше впораюся. Колесо, доню, має міняти лише одна людина. Інакше один понадіється на іншого — і врешті якийсь болт буде незатягнутий. Але найприкріше те, що до нашого будинку ми не доїхали якихось двісті метрів.

Поки мама поралася з колесом, Маринка стояла поруч і озирала навколишні краєвиди. Нові Осокорки нічим не вирізнялися з-поміж інших нових районів. Таких Марина бачила багато. Тому її увагу привернув кіт. Він сидів неподалік і дивився на дівчинку зеленими очима.

Кіт був великим. І чорним. Власне, він був не зовсім чорним. Чорні смуги на боках сусідили зі світлими. Кіт дивився на дівчинку так, наче намагався загіпнотизувати її.

— Все, доню, поїхали далі, — покликала мама.

— Поглянь на того кота — справжня пантера! — показала дівчинка.

Мама озирнулася.

— Схоже на те, — згодилася вона. — І який поважний!

Кіт неначе зрозумів, що мова йде про нього, бо раптом підвівся і, гордо задерши пухнастий хвіст, попрямував до кущів.

— Задавака! — кинула мама йому услід.

Маринка з мамою сіли в автомобіль і поїхали далі.

В’їхавши у двір свого нового будинку, вони заходилися діставати з багажника свої сумки. Зненацька дівчинка вигукнула:

— Ма, поглянь — той кіт вже тут!

Мама подивилася на чорного кота, який сидів біля їхнього під’їзду, і засумнівалася:

— Напевно, це просто схожий кіт. Усі вони схожі один на одного… особливо чорні.

— Ні, це той самий кіт, я впевнена! — запротестувала Маринка.

— Нехай буде й так, — згодилася мама. — Він біг за нашою машиною і навіть випередив нас.

Але тут сталося таке, що їх обох неабияк здивувало.

Варто було їм зайти до під’їзду, як кіт щось промуркотів і обігнав їх. Він першим ступив на сходи і, озираючись на прибулих, пішов попереду. Збоку могло видатися, що він показує їм дорогу.

— Ма, він вирішив стати нашим провідником! — вигукнула Маринка.

— Мабуть, хоче заробити на віскас, — пожартувала мама.

Кіт вивів їх на сходовий майданчик, зупинився біля дверей квартири і вимогливо нявкнув.

Мама з донькою вражено втупилися в нього.

— Він що, знає, де ми будемо жити? — нарешті знайшлася Маринка.

— Буває ж таке!

— Мамо, візьмімо його до себе! — заторохтіла Маринка. — Я читала, що в американців є повір’я: коли до нової квартири запроситься чорний бездомний кіт, його треба обов’язково впустити. Інакше в ній не буде щастя.

— По-перше, я не впевнена, що він бездомний, — зауважила Тетяна Григорівна, дістаючи ключі із сумки. — А по-друге, ми не в Америці живемо…

— А по-третє? — запитала Марина.

— По-третє, у нас є повір’я, що в нову квартиру першою потрібно пускати кішку.

Кіт зневажливо пирхнув. І це переконало Тетяну Григорівну. Вона відчинила двері і покликала кота:

— Ну, заходьте, пане високошвидкісний коте!

Здавалося, кіт тільки цього і чекав: він гордо увійшов до помешкання і заходився діловито обнюхувати всі кутки.

— Схоже, він вже почувається господарем, — посміхнулася мама. — Гаразд, нехай поки що поживе з нами.

— О мамо, дякую! — вихопилося у Маринки.

— Тільки врахуй, доню: якщо знайдеться господар кота, то його доведеться віддати.

— А якщо не знайдеться?

— Якщо не знайдеться, то тоді й говорити немає про що. Втім, ще невідомо, як він вирішує проблему з туалетом.

Але кіт і тут здивував: він одразу прочинив лапою двері туалету і, стрибнувши на унітаз, покришка якого була піднята, своїми подальшими діями довів, що може користуватися і людським туалетом.

— Убив. З маху, — щиро зізналася мама доньці. — Не кіт, а якийсь циркач. Мені вже жаль віддавати його, якщо раптом його господар з’явиться.

Господар тварини не з’явився. Кіт продовжував поводитися досить пристойно. Крім того, він ще раз здивував маму, а з нею і Маринку. Коли йому раптом захотілося погуляти, він вистрибнув у відчинену кватирку на кухні і дістався до гілки височенного осокора, що якимось дивом уцілів під час будівництва. Тоді по стовбуру швидко спустився на землю і зник.

Треба сказати, що стрибнув кіт так, що дуже перелякав маму та Маринку: він розправив лапи, наче крила, і пролетів повітрям близько десяти метрів. Так стрибають тільки білки-летяги. Марина якраз вчора ввечері дивилася про них передачу по каналу Діскавері.

Вони кинулися надвір, але за котом вже і слід пропав. Смутні та невеселі, повернулися вони додому. І яким же було їхнє здивування, коли вони побачили кота, що з байдужим виглядом сидів на відчиненій кватирці!

— Здається, він нам натякає, що кватирку для нього потрібно тримати прочиненою, — здогадалася мама.

Потім поглянула у вікно і додала:

— А дерево не просте. Старий осокір, або чорна тополя. Та й кіт у нас не зовсім кіт, а якась білка.

Єдиним ускладненням, пов’язаним з котом, було те, що він категорично відмовлявся відгукуватися на всі запропоновані йому клички: реагував лише на слово «Кіт».

— Ну і нехай собі буде Котом, якщо йому так подобається, — сказала мама, махнувши рукою.

Кота вирішили відвезти до ветеринара. Той спокійно сприйняв поїздку в автомобілі та огляд ветеринара, який сказав, що йому всього рік і, судячи зі всього, він кілька місяців прожив поза домом. Тож його слід деякий час погодувати молоком та сирими курячими яйцями.

Дізнавшись, що Кіт кілька місяців блукав вулицями, Марина з мамою полегшено зітхнули — малоймовірно, що в цьому разі у Кота з’явиться господар. Бо, коли на те пішло, за ці кілька днів вони вже неабияк прив’язалися до нього.

Суєта, пов’язана з переїздом і появою Кота, потихеньку вщухла, і потяглися звичайні будні.

Маринка готувала домашку. Кіт з підвіконня уважно спостерігав, як дівчинка виводить щось у зошиті.

Але з домашнім завданням не ладилося — сусіди зверху недавно вселилися і вже третій день гучно святкували новосілля. І все було б добре, якби вони не вмикали по сто разів одну й ту ж пісню.

— Коли ж їм вже набридне слухати одне і те ж! — якось спересердя вигукнула Маринка.

— Вимкнути? — знудьговано позіхнув Кіт.

Маринка навіть забула здивуватися з того, що він забалакав.

— А ти зможеш? — запитала вона.

— Це простіше, ніж мишу вполювати, — зауважив Кіт і різко махнув хвостом по підвіконню.

Пісня обірвалася на півслові.

— Схоже, їм таки набридло крутити одне й те саме, — сказала дівчинка.

— Ні, — заперечив Кіт. — Просто в їхньому музичному центрі блок живлення згорів.

— Твоя робота? — з підозрою поглянула на нього Маринка.

Кіт знуджено позіхнув і заходився вмиватися.

— Якось воно негарно вийшло… — невпевнено почала Маринка.

Кіт примружився:

— Не хвилюйся: музичний центр у них новий і ще на гарантії. Його за чотири дні відремонтують. А от у тебе завтра контрольна робота, і тобі до неї готуватися потрібно.

Маринку заспокоїли слова Кота. Проте питань у неї менше не стало:

— А ти з мамою теж будеш розмовляти?

Кіт, вилизуючи пазурі, відповів коротко:

— Ні.

— Чому?

Кіт озирнувся на Маринку і теж запитав:

— А ти чому перестала розповідати їй про те, що інколи бачиш?

— Тому що мама не повірить.

— Ось і мені вона не повірить.

— А чому ти зі мною розмовляєш?

— А ти пам’ятаєш, що зробила увечері першого дня, коли ви сюди приїхали?

Марина почала згадувати.

З нагоди новосілля вони влаштували святкову вечерю. Мама приготувала качку з яблуками, а Маринка напекла пиріжків. Треба сказати, що пиріжки у неї вдавалися точнісінько такі, як у бабусі Оксани.

А потім дівчинка згадала, як бабуся говорила, що потрібно хоч інколи задобрювати домовика — залишити в якомусь затишному куточку ложку каші або шматок пиріжка. І вона потайки від мами залишила пиріжок під ванною. Вранці на місці вже нічого не було. Чесно кажучи, Марина думала, що це Кіт з’їв той гостинець.

— Пиріжок домовикові залишила, — зізналася Маринка.

— Шануєш духів, — багатозначно зауважив Кіт.

— А чому я їх не бачила?

— Ти багато чого хочеш — всього і відразу.

— А мама каже…

Кіт чомусь не захотів далі розмовляти:

— Готуйся до контрольної! — і він заплющив очі.

Маринка зітхнула і повернулася до домашнього завдання: сперечатися з таким котом на початку їхнього знайомства, мабуть, не варто… а там буде видно…

Кіт Розумний та Нові Осокорки

Після контрольної Маринка поспішила додому. Настрій у неї був чудовий: схоже, з контрольною вона впоралася успішно. Кота дівчинка застала за дивним заняттям — він завзято ганяв по квартирі жовтий тенісний м’ячик. Коли той опинявся в кутку, Кіт, наче вправний футболіст, підкидав його в повітря однією задньою лапою, а другою в падінні через себе бив у двері, що слугували йому за ворота.

— Що ти тут робиш? — здивувалася Марина.

— Хіба не бачиш? Граю. Гра — найкраща у світі фізкультура.

— Дивися, тільки не розгроми тут усе, — порадила Маринка і подалася на кухню розігрівати обід.

— Замість того, щоб поради давати, краще б думала, як розв’язати другу задачу — ти зробила помилку, — пробурчав Кіт.

— Звідки ти це знаєш? — здивувалася Маринка.

— Усе тобі так відразу і розкажи…

Кіт облишив свій м’ячик і подався услід за Маринкою до кухні.

— Зголоднів? — запитала дівчинка і, не чекаючи відповіді, поставила перед Котом миску з молоком. Тоді вбила в нього сире куряче яйце.

Кіт вдячно гойднув хвостом і заходився жадібно хлебтати. Марина налила собі тарілку супу і теж почала обідати.

— А яких духів ти згадував учора? — запитала вона.

Кіт поквапливо вижлуктив молоко, облизався і відповів:

— Домовика я того мав на увазі, якого ти нагодувала.

— А домовик — це хіба дух?

— А по-твоєму, це такий маленький дідусь, що в комірчині ховається? — і собі здивувався Кіт.

— А хіба ні? — поцікавилася Маринка.

Кіт похитав головою.

— Не все так просто, — сказав він. — Домовик — це істота з роду духів. Твоя правда — він іноді з’являється перед людьми як маленький дідусь. Але це буває тоді, коли йому вкрай потрібно попередити про щось важливе мешканців дому, де він проживає.

— А ти тоді хто?

— Я? Я — Кіт Розумний.

— Кіт Розумний? — перепитала Маринка.

— Так. Ви, люди, хто? Латиною називаєтеся «Гомо сапієнс». По-тутешньому — людина розумна. Чи не так?

— Так, — згодилася Маринка.

— То чому ж і поміж котів не може бути своїх сапієнсів? Себто Котів Розумних. Може чи не може?

Маринка лише плечима повела. Ну що тут скажеш?

— От і я один із них, — продовжив кіт. — Кіт Розумний. Скорочено — Кір.

— І коли ж ти став Розумним?

Кіт, тобто Кір, з гідністю розправив вуса.

— Коли хочеш знати, то мені вже понад тисячу років.

— Тобі? Понад тисячу? — не повірила Маринка.

— Саме так. А перший мій предок — той кіт, який слугував першій у світі Бабі Язі.

— Бабі Язі?

— Припини перепитувати! — обурився Кір. — Ти ж не глуха!

— Вибач, — зніяковіла Маринка. — Просто якось дивно все це…

— Ще б пак, — насмішкувато муркнув Кір. — До речі, про неї теж усілякі історії розповідають. Ніби вона в одних казках нищить героя, а в інших — допомагає йому. Де логіка, питаю?

— Не знаю, — зізналася Маринка.

— Ти не одна така. А насправді Баба Яга просто дуже сильна відьма. І зовсім не страшна. Вона дуже справедлива. Інша річ, що її справедливість не всім до вподоби. Зазвичай Бабу Ягу побоювалися, проте у скрутну хвилину завжди зверталися до неї за порадою. І вона нікому не відмовляла… Так от, у того першого Кота Розумного було багато дітей. І я серед них. Не знаю чому, але лише мене одного віддали на виховання Бабі Язі. Точніше, вона сама вибрала мене. Тому я теж вивчився на Кота Розумного. А тепер вона відпустила мене, як ви кажете, у вільне плавання. І ось я тут — в Осокорках.

Маринка дивилася на Кіра широко розплющеними очима. Вона вірила і водночас не вірила його словам.

— А навіщо тобі Осокорки? І взагалі, що таке Осокорки? — несміливо запитала дівчинка.

Кіт легко перестрибнув із підвіконня на кухонний табурет.

— Якщо вірити давньослов’янській міфології, Осокорки — це таке місце на околиці Всесвіту. Там стоїть Світове Древо. Стародавні слов’яни вважали, що древо це є віссю світу. З нього можна потрапити в інші світи, тому що вершина древа впирається в небеса, а коріння сягає самого пекла.

— Це — якщо вірити міфології, — зауважила Маринка. — А насправді?

— А це і є правда, — усміхнувся Кіт. — Осокорки — одне з небагатьох місць на Землі, звідки можна потрапити в інші світи… У Тридев’яте царство, наприклад.

І ще в Осокорках дуже сприятливий клімат для чародіїв, чаклунів, відьом і відьмаків. Там, скажімо, знесилений чарівник може швидко відновити свої сили.

— А де вони, ці Осокорки? — запитала Маринка. Чесно кажучи, їй дуже хотілося побачити Тридев’яте Царство бодай одним оком.

— А ти поглянь у вікно, — порадив Кіт.

Маринка визирнула у вікно, нічого особливого там не побачила і запитала:

— Ти хочеш сказати, що наші Нові Осокорки і є саме тими Осокорками?

— А ти гадаєш, що люди дали цьому району таку назву просто так? Ні, нічого просто так не відбувається в цьому світі. І потім — подумай сама, як під час будівництва могли зберегти звичайнісіньке дерево? Де ти таке бачила?

— Ніде, — згодилася Маринка.

— Отож-бо й воно. А звідси можна зробити висновок, що це не простий осокір…

Цієї миті голосно задзеленчав телефон. Кіт зістрибнув із табуретки.

— Потім поговоримо ще на цю тему, — сказав він і пішов до кімнати.

Маринка взяла слухавку. Телефонувала мама. Вона сказала, що купила пельмені, і тому на вечерю нічого не треба готувати. Маринка завершила розмову і теж пішла до кімнати. Кіт солодко спав на підвіконні. Дівчинка з жалем подумала, що якісь пельмені завадили Кірові розповісти про Тридев’яте царство. І про Осокорки теж не все зрозуміло. Але будити кота вона не стала.

Під час вечері мама повідомила:

— Завтра субота, але мені потрібно вийти на роботу. Доню, може, ти хоч трохи наведеш лад у кімнатах?

З усієї домашньої роботи Марина найбільше не любила прибирання. Але вона сказала:

— Гаразд.

Мама піде на роботу — це добре. Адже тоді їм з Кіром можна буде розмовляти хоч цілісінький день.

— А в неділю ми сходимо кудись, — вибачливо додала мама.

Наступного дня одразу після сніданку Кір вистрибнув через кватирку на гілку дерева.

— Піду прогуляюся, — сказав він і щез у листі.

Маринці теж кортіло на вулицю. Проте вона згадала мамине прохання і з огидою оглянула розгардіяш, що панував навколо. Тоді глибоко зітхнула і витягла з комірчини порохотяг. З неприємною роботою найкраще покінчити якомога швидше.

Щойно запрацював порохотяг, Кір миттю з’явився у кватирці. Він зіскочив на підлогу і підлабузницьким голосом попрохав:

— Дівчино-красунечко, а чи не пройтися тобі заодно і по моїй спині? Розумієш, шерсть на мені почала линяти і свербить неймовірно. Почистиш, га?

Оскільки Маринка відповіла не одразу, Кір додав:

— І не сумнівайся, у боргу я не залишуся.

— Я не про борги думаю, — відказала Маринка. — Я думаю про те, що порохотяг у нас потужний і ти можеш стати лисим.

— Про це не турбуйся, — відказав Кір. — Ну, чого стоїш?

Маринка спрямувала порохотяг на Кіра. Той аж замурчав від задоволення:

— Ох, як добре… Чудово… І між вухами, якщо не важко!

Маринка мимоволі усміхнулася. Всі коти, яких вона знала, страшенно боялися порохотяга. А цей навпаки — навіть муркоче від насолоди. Сказати комусь — нізащо не повірять!

— Досить! — нарешті скомандував Кір.

Маринка вимкнула порохотяг і наказала:

— А тепер не заважай. Я повинна прибрати всю квартиру.

— У мене є зустрічна пропозиція: я скрізь наведу лад за дві хвилини, а потім ми поговоримо. Є одна серйозна розмова.

— А як ти впораєшся із цим прибиранням? — здивувалася Марина.

— А ось так…

Кір із силою ляснув хвостом по підлозі. Маринці здалося, що по квартирі війнув легенький вітерець. А за мить вона закліпала очима: у кімнатах був ідеальний порядок.

— Клас! — вихопилося у Маринки. — Це що, ти начаклував?

— Трохи є, — зізнався Кір.

— Мені б так! Знаєш, я на твоєму місці чаклувала б кожної хвилини. Ну навіщо тобі чекати, коли я прийду зі школи і наллю тобі молока? Ляснув собі хвостом — і пий, скільки хочеш…

Кіт похитав головою.

— Маю тобі сказати, що чаклування — це не з ляльками гратися. Щось подібне, що я оце втнув із прибиранням, я можу робити лише раз на добу. Ну, інколи двічі.

— А якщо частіше?

— Якщо частіше, то це може погано закінчитися… для мене, — зауважив кіт.

А потім він надовго задумався.

— Тут один делікатний момент виник, — повідомив він нарешті.

— Ми що, делікатеси їсти будемо? — посміхнулася Маринка.

— Ти не жартуй. Тут усе серйозно. І навіть дуже.

Маринка сіла на диван і почала пильно дивитися на кота.

— Тут така річ… — продовжував м’ятися Кір.

Маринка терпляче чекала. І навіть про всяк випадок спробувала прибрати серйозного виразу обличчя.

— Тільки спочатку постарайся спокійно вислухати мене і не робити нічого доти, доки я тобі не розповім про все, — попрохав кіт. — Гаразд?

— Уже домовилися, — відказала Маринка.

— Сталося це в той день, коли ти з’явилася на світ, — здалеку почав кіт. — Мушу зауважити, що ти народилася… відьмою… Тому з дитинства ти й бачиш усе не зовсім так, як інші люди. Тільки не роби великих очей і не здіймай галасу…

Кір перевів подих і очікувально поглянув на Маринку. Він сподівався, що дівчинка вчинить щось таке… Проте та лише знизала плечем і сказала:

— Я й не думала кричати… А я можу чаклувати?

— Зараз ні. З часом — ще й як! Тільки спочатку треба отримати нові знання. І тут виникає питання — чи захочеш ти цього навчитися, чи ні. Ти можеш відмовитися і проживеш звичайне людське життя. А можеш піти шляхом казок, чарівництва та чаклунства. Вибір за тобою.

Маринка мовчала. Вона й сама не розуміла, чому втрималася від крику радості чи переляку. Мабуть тому, що це було занадто несподівано. Вона почувалася так, ніби її вдарили м’якою, але дуже важкою подушкою.

— Мене відішлють до школи магії? — запитала вона за хвилину.

Кіт заперечно похитав головою:

— Шкіл магії не існує. Це просто така красива вигадка для людей. Якщо буде настрій, колись розповім, чому шкіл магії не може бути. Тож вирішуй — потрібно воно тобі чи ні. Якщо так, то я буду мати за честь почати тебе вчити.

— І я зможу теж чаклувати, як ти? — запитала Маринка. — Раз на добу?

Кіт гмукнув:

— Ти ж не кішка. Відьма може чаклувати хоч би й цілодобово. Хоча, звісно, і їй магією та чаклунством зловживати не варто. Але… якщо ти скажеш «ні», то забудеш про нашу розмову й проживеш звичайне і досить гідне людське життя. Я не вимагаю відповіді негайно. Подумай до понеділка, а в понеділок скажеш, що ти вирішила. І завваж, що через дві хвилини сюди увійде твоя мати…. Гадаю, не варто нагадувати, що наша розмова повинна залишитися в таємниці.

Маринка мовчки кивнула. Рівно за дві хвилини клацнув дверний замок і до квартири увійшла мама.

— Я, доню, подумала, що робота не вовк і в ліс не втече, — почала вона. — А ти тут одна в такій великій квартирі. Тож і вирішила прийти раніше…

Вона спинила погляд на котові, що дрімав на підвіконні, поглянула на доньку, що саме схилилася над порохотягом, тоді повела поглядом по оселі і захоплено вигукнула:

— Слухай, ти така спритна… Коли встигла?

— Постаралася, — ухильно відповіла Марина.

— Тоді завтра підемо в зоопарк! — урочисто пообіцяла мама.

— Підемо, — погодилася Марина без особливого ентузіазму. Те, що вона довідалася від кота, було куди важливішим за відвідини зоопарку.

Так чи ні

Взагалі одразу зважуватися на щось Маринка не вміла. Це була для неї найбільша проблема ще змалечку. Скажімо, у дитинстві питала в неї бабуся Оксана:

— Маринко, що тобі напекти — булочок чи печива?

I Маринка починала довго думати, і все ніяк не могла вирішити.

…Ось і зараз так. Маринка дивилася з мамою телевізор. І все думала над словами Кіра. Але нічого не спадало на гадку.

Зрештою, Маринка згадала фразу, якою користувалося багато казкових героїв: «Ранок мудріший від вечора». А згадавши, з полегшенням відкинула всі думки про відьмацтво та чаклунство. Щось їй підказувало, що рішення знайдеться само собою.

Настав ранок, але питання все ще залишалося без відповіді.

…Маринка з мамою блукали по весняному зоопарку. Багатьох звірів уже перевели в літні вольєри.

— Чому ти така сумна? — поцікавилася мама.

— Думаю, — неуважно відповіла Маринка.

— То про що ж ти думаєш?

— Чому, наприклад, лев, коли б ми не прийшли, весь час спить?

Мама поблажливо усміхнулася:

— Тому що лев — це лев. Я десь вичитала, що леви сплять ледь не двадцять годин на добу.

— А чому вовки весь час метушаться у своїй клітці?

— Вовка ноги годують. Така його природа.

— Але чому?

Тетяна Григорівна задумалася, а потім сказала:

— Так вже їм визначено природою…

Маринка мовчки кивнула. Їй чомусь стало навіть легше дихати. Ага, природою. А проти неї нічого не вдієш.

Коли вони вже збиралися виходити із зоопарку, Маринка затрималася біля клітки з лисицями. Одна з них — сіра, зовсім не така вогненно-руда, як малюють лисиць на картинках, — якось дивно подивилася на Маринку. І тут… на дівчинку ніби знову найшло — вона стала бачити те, чого інші люди напевно не бачили.

Лисиця була зовсім навіть не лисицею… Маринка не знала, як називається ця істота, але зрозуміла, що тварина ця заворожена і молить її про допомогу. Але як їй допомогти — дівчинка не знала…

У понеділок зранку в кухні, як завжди, панувала метушня. Мама підганяла Марину:

— Швидше їж — ми вже запізнюємося.

Кіт розлігся на підлозі посеред кухні і дивився на них крізь примружені повіки. Зненацька він гучно ляснув хвостом по підлозі. Мама навіть здригнулася. А потім сказала:

— Він лупить по підлозі так, наче в нього не хвіст, а палиця.

Маринка з підозрою подивилася на кота. Той з байдужим виглядом перевів погляд на стелю.

Обізвався телефон. Мама взяла слухавку і після короткої розмови повернулася до доньки:

— Тобі дуже пощастило. Дзвонила твоя класна керівничка: вночі в школі труби прорвало та всі класи водою затопило. Так що радій: сьогодні занять не буде. Все, я побігла.

Мама поцілувала доньку в щоку. Грюкнули вхідні двері.

— Твоя робота? — строго запитала Маринка у кота.

Той, усе ще не відводячи погляду від стелі, ліниво відказав:

— Вони все одно б тріснули, але через місяць. А нам поговорити потрібно.

Мимоволі Маринка стала копіювати інтонації своєї матері, коли та вела ділові телефонні розмови:

— Перш ніж відповісти, мені потрібно з’ясувати деякі питання.

— Гаразд, уточнімо, — згодився Кір.

— Теперішні відьми — вони хороші чи погані?

— Круто ти питання ставиш. Можу сказати, що відьми бувають різними: одні творять добрі справи, а інші — чорні й лихі. А дозволь спитати: хіба люди завжди чинять тільки щось добре або лише щось погане? Так само я можу запитати в тебе: а водії машин всі хороші або всі погані?

— Значить, я зможу своїм чаклунством допомагати іншим?

— Зможеш.

Маринка згадала очі тієї істоти в зоопарку, яку хтось зачарував у лисицю, — і сказала не вагаючись:

— Тоді я згодна.

Вона навіть здивувалася, що рішення виявилось таким простим.

— От і чудово, — вдоволено сказав Кір.

— А ти добре вмієш чаклувати? — запитала Маринка.

Кіт пирхнув:

— Якщо тисячу років жити поруч із такою сильною чаклункою, як Баба Яга, то навіть найбездарніший кіт-тугодум навчиться чаклувати. А я — Кіт Розумний, якщо ти не забула.

— А що мені потрібно для навчання? Чарівна паличка, мантія або ще що? — поцікавилася дівчинка.

Кіт подивився на неї так, наче вперше побачив. Він навіть кашляти почав. Відкашлявшись, зауважив:

— Схоже, ти в дитинстві, крім казок для дурненьких немовлят, нічого більше не читала. Чарівна паличка з мантією — не головне.

— А що головне?

— Передусім — бажання. А ще — гарний вчитель. І, звісно ж, відповідне місце. Хоча це не обов’язково, адже у нас під боком справжнісінькі Осокорки, найчарівніше місце на землі. Словом, навчити чаклувати — це те саме, що навчити людину писати вірші. Інша річ, що один буде писати геніальні твори, а інший, окрім віршів для реклами туалетного паперу, нічого не створить.

Маринці не давало спокою ще одне питання. І вона поцікавилась:

— Чому все ж таки немає шкіл магії?

— Як ти не розумієш? — обурився Кір. — Чаклунство і магія вимагають індивідуального навчання. Це — як навчитися грати на скрипці. Якщо в одному класі зібрати десять учнів зі скрипками і вони всі почнуть одночасно грати, то це буде не музика, а шум і гамір.

— А як же оркестр?

— Оркестр — то зовсім інша річ. В оркестрі працюють музиканти, які вже вміють грати… Знаєш, краще я прочитаю тобі лекцію про відьом, — втомлено запропонував Кір.

— А просто так розповісти не можна? — запитала Маринка. — Лекція — це дуже нудно. І довго.

— Інакше не можна, — відказав Кір. — Я все ж таки Кіт Розумний. Проте намагатимуся говорити коротко і цікаво.

— Тоді давай, — неохоче згодилася Маринка. Кіт прокашлявся і почав…

— Відьом поділяють на дві великі групи. Перша група — західні відьми. Друга — слов’янські, або східні відьми. Взагалі, слово «відьма» походить від словосполучення «я відаю». Тобто це людина, яка володіє якимись особливими знаннями.

Західні відьми зазвичай спрямовують свої вміння і знання на шкоду людині. Не всі, звичайно. Але більшість. Це і стало причиною війни між людьми і відьмами в Європі, яку називають «Полювання на відьом». У той час — а діялося це в середні віки — на багаттях спалювали не тільки відьом, а й тих, кого лишень підозрювали в причетності до них.

Слов’янські відьми більше схильні не до шкоди, а до спілкування з людьми. Тому відьом у східних країнах не дуже переслідували. Тоді люди міркували приблизно так: «Ну, люблять відьми коров’яче молоко з росою. Можуть видоїти ненароком чужу корову. А хіба прості люди не крадуть?»

У слов’ян відьми в стародавні часи жили на відлюдді. З одного боку — так простіше було збирати трави і накопичувати знання. З іншого — через відлюдькуватість до відьом знаходили дорогу лише ті, хто конче потребував допомоги. Коротко кажучи, відьом даремно не турбували.

І ще відьми діляться на дві категорії — відьма природжена і відьма вчена. Різниця між ними полягає в тому, що вчена відьма стає такою за своїм бажанням, свідомо, проходить спеціальний ритуал, а потім набирається своїх знань. Природжену відьму вчити не потрібно, бо вона володіє усіма знаннями вже від першого дня появи на світ.

У народі кажуть: «Гірше відьма вчена, ніж природжена». І в цьому є частка істини. Йдеться про те, що природжена відьма більш доброзичлива до людей — якщо і заподіє комусь зло, то цілком його може виправити. Вчена ж відьма свої чари ніколи не розвіє.

А взагалі, якщо казати коротко, то відьма — це людина, яка багато знає і може впливати на перебіг подій.

До слова, завдяки відьмам людям стали відомі такі особливі місця, як Осокорки. А ще — Лиса гора під Києвом, Брокене в Німеччині і Беневентський дуб в Італії. Сюди збираються відьми на свої наради, що називаються шабашем. До речі, про особливості цих місць я вже розповідав у попередній лекції.

Дякую за увагу.

— А я відьма від народження? — запитала Марина.

— Угу, — втомлено муркнув Кір. Схоже, ця лекція далася йому взнаки.

— А моя мама теж відьма?

— Ні.

— Але як же так? Чому так сталося?

— Сталося — то й сталося. І вже неважливо, чому так сталося. Бо це вже трапилося. Минуле не змінить ніяка, навіть найсильніша, відьма.

— Ти казав, що відьма повинна набратися знань від іншої відьми, але як же ти мене будеш вчити? Ти ж не відьма!

— Я відьмою, хоч би як хотів, стати не можу — хіба що відьмаком. А те, що я говорив, стосувалося відьом учених. А у природженої відьми просто потрібно розбудити знання, які в ній приспані. До цього ми й візьмемося.

— Саме зараз?

— Саме зараз. Можна сказати, що ми вже почали.

Юна провісниця

— Почнемо з чогось простого, — мовив Кір.

— А з чого саме?

— З чого завгодно. Скажімо, з передбачення майбутнього.

— А хіба передбачати легко? — здивувалася Маринка.

— Це простіше, ніж тобі здається. Почитай хоча б газету оголошень. Там повно тих, хто пропонує свої послуги із передбачення майбутнього. Звісно, серед них досить багато звичайнісіньких шахрайок, але є й нерозбуджені відьми. Більша частина — саме вони, лише непримітні, приспані.

Кір зітхнув:

— Отож слухай уважно і запам’ятовуй. Для того, щоб уміти передбачати, потрібно навчитися дивитися вперед, у майбутнє. Але не просто дивитися вперед, а дивитися поверх часу.

— Як це? — не зрозуміла Маринка.

— А ти заплющ очі та подумай. Прислухайся, — порадив кіт.

Маринка заплющила очі. До голови лізла всяка нісенітниця. Дивитися поверх часу… Ось мама, коли веде машину, бачить дуже далеко. Маринка завжди дивувалася — звідки мама знає, що попереду зіткнулися, скажімо, машини або на другому перехресті не працює світлофор. На всі питання мама усміхалася і загадково відповідала: «Досягається практикою». Може, Кір помилився і її мама теж відьма? Як це назвав кіт? «Нерозбуджена відьма»?

— Ну, і до чого ти додумалася? — запитав Кір.

Маринка розплющила очі й чесно розповіла про все, що тільки спало їй на думку. Хіба що про можливу помилку кота вона промовчала. Кіт кивнув головою:

— Чогось подібного й варто було чекати. Але ти все ж постарайся дивитися вперед і поверх часу. Тоді дуже просто передбачати майбутнє. Все. Тренуйся на дозвіллі.

— А коли наступне заняття?

— Коли навчимося дивитися поверх часу. Ми ж не в школі, оцінки нас не цікавлять. А цікавлять знання і вміння…

Кіт скочив на підвіконня, розтягнувся на ньому і миттю заснув.

Маринка пішла до своєї кімнати й там тихо передражнила кота:

— Розумник хвостатий. «Потрібно дивитися вперед і трішки поверх часу»! Як це вийде зробити, якщо час побачити не можна? Може для того, щоб спостерігати за часом, люди годинник і придумали.

Потім Маринка ще трохи подумала і вирішила так: навіть якщо вона і не навчиться дивитися поверх часу, то це навіть краще. Наступне заняття відкладеться надовго. І весь цей час Кір житиме з ними. А кіт, який вміє розмовляти, — то круто. І Маринка вирішила не думати про те, як дивитися поверх часу.

Але виявилося, що не думати — набагато важче, ніж думати. Дівчинка гнала нав’язливі думки геть, а потім раптом питала себе: «А все ж, як це воно — дивитися поверх часу?»

Особливо часто ця думка зринала на уроках. На уроках музики, наприклад. Маринці навіть зробили запис у щоденнику: «Витала в хмарах на уроці». Запис цей чомусь так розвеселив маму, що вона навіть не стала картати Маринку.

Але дівчинка так і не могла зрозуміти, як це — дивитися поверх часу. І Кір не підказував. Він просто мовчав.

Маринка злилася на себе, ображалася на кота, але нічого не допомагало. Так тривало кілька днів. А в четвер вона повернулася зі школи і глянула на себе в дзеркало, що висіло в передпокої. Потрібно сказати, що на стіні навпроти дзеркала висів електронний годинник.

Дівчинка подивилася на своє відображення, потім мимоволі перевела погляд на відображення годинника…

…Вона стояла біля класної дошки на уроці математики… «Погано, Маринко! Таке легке завдання, а ти навіть з ним не можеш впоратися», — соромила її вчителька. Маринка подивилася на дошку і перечитала умову задачі…

…Картинка зникла, наче раптом вимкнули телевізор.

— Котику, у мене, здається, вийшло! — радо вигукнула Маринка, забігаючи в кухню.

Кіт, як завжди, вилежувався на підвіконні. Він лише поглянув одним оком і байдуже промуркотів:

— Умм-гу.

І знову згорнувся клубком.

Дівчинка навіть образилася. У неї ж вийшло, а Кір навіть не став з нею розмовляти. А може, він сподівався на щось інше?

— Ледар хвостатий! — голосно, аби чув кіт, промовила вона. Проте той і вухом не повів.

Потім Маринка подумала трохи і вирішила, що якщо вже вона побачила майбутнє, то можна трохи схитрувати і розв’язати сьогодні ту задачу, яку їй доведеться вирішувати завтра біля дошки. Тим більше, що умова завдання досі була у неї перед очима. Маринка записала умову задачі, але дива не сталося — завдання не вирішувалося і вдома. За якусь годину дівчинка вже готова була здатися.

— Чим ти тут така заклопотана? — зненацька пролунав за її спиною матусин голос.

Маринка навіть не завважила, коли мама повернулася з роботи.

— А чого ти так рано? — здивувалася дівчинка.

— Сьогодні я звільнилася раніше, — відказала мама і поцілувала доньку в чоло. — Так що тобі не доведеться готувати вечерю.

— Ма, у мене тут завдання не вирішується, — сказала дівчинка.

Мама взяла зошит з умовою задачі й пішла в кухню. А Маринка стала швидко готувати решту завдань: через ту злощасну задачу вона забула про все на світі. Добре, що хоч на завтра задали зовсім мало.

Хвилин через двадцять мама повернулася з кухні. Вона була розпашіла — чи то від готування страви, чи від задачі.

— Цікаве завдання, — зізналася вона. — Тут одна хитрість, яку так відразу і не помітиш…

Задача й справді була хоч і з маленькою, але все ж цікавинкою. Але та хитрість була такою простою, що Марина навіть здивувалася, як це вона сама не побачила її.

Наступного дня Маринку викликали до дошки. Дівчинка не здивувалася, а, навпаки, зраділа — отже, вона все ж таки навчилася дивитися поверх часу.

Маринка швидко вирішила вже відому їй задачу, вислухала похвалу вчительки і отримала відмінну оцінку.

Додому вона поверталася у доброму гуморі. Проходячи повз новий супермаркет, мигцем глянула у дзеркальну вітрину, сподіваючись побачити своє відображення. Натомість там було віддзеркалення Кіра, який погрожував їй лапою, стиснутою у кулак.

Марина мимохіть озирнулася — проте ніякого кота ніде не було.

«Дивно, — подумала вона. — Що б це мало значити?»

Кіт зустрів її в передпокої. Він прогулювався коридором з гордо піднятим догори хвостом. Проте не квапився хвалити Маринку.

— Якщо тобі вдалося один раз поглянути поверх часу, то це ще не значить, що ти навчилася дивитися поверх нього, — сказав він.

Потому Кір обійшов навколо дівчинки і багатозначно додав:

— І якщо ти вмієш дивитися поверх часу, то це ще не означає, що ти вмієш бачити поверх нього.

— А яка різниця між «дивитися» і «бачити»? — поцікавилася Маринка.

— Дуже велика, — пояснив Кір. — Все одно, що між кроком під час ходьби і кроком під час бігу. Ти зараз нагадуєш мені дитину, яка тільки вчиться ходити… Я веду до того, що, заглядаючи в майбутнє, потрібно бачити не тільки, що станеться, а й те, як це можна змінити. Саме це я і мав на увазі, коли казав — бачити поверх часу.

Кіт ще раз обійшов довкола Маринки й додав:

— Якщо хочеш бути відьмою, яку б усі поважали, то ти повинна навчитися дуже делікатно розповідати людям те, що тобі вдалося підгледіти в майбутньому. Зрозуміла?

— Не дуже, — призналася Маринка.

— Тоді доведеться навести тобі класичний приклад з історії пророцтва — приклад про правителя, провісника і колісниці. Сідай та слухай…

— Жив собі в одному королівстві Правитель. Жив собі та й жив. Треба сказати, Правитель був дуже могутній.

А ще в тому ж царстві жив Провісник. Теж дуже сильний, треба зауважити, Провісник.

Одного разу Правитель покликав Провісника до себе і запитав: «Скажи мені, коли і як я помру?» Провісник думав, думав і мовив: «Помреш ти, Правителю, рівно через рік, і спричиниться до цього колісниця».

Правитель був людиною не тільки могутньою, а й нетерплячою. Він не став слухати далі Провісника, а одразу ж своїм повелінням наказав знищити всі колісниці у своєму королівстві. Провісникові лишалося тільки розвести руками і піти з королівського палацу.

Через якийсь тиждень всі колісниці в королівстві були порубані на друзки, а друзки спалені всі до одної.

Правитель торжествував, що так легко обдурив смерть. Але даремно він радів. Рівно за рік його вбили змовники… вбили кинджалом, руків’я якого було зроблено у формі колісниці.

Отже, проблема була не в колісниці, а в квапливості Правителя, який не дослухав Провісника до кінця. Адже половина правди — ще не вся правда.

Дякую за увагу.

— А що ми будемо вивчати далі? — запитала Марина.

— Нічого, — відказав Кір і заходився вмиватися. — Поки що тренуйся і думай… і того… не надто використовуй свої передбачення в корисливих цілях… Тренуйся і думай!

І він з гордо піднятим хвостом попрямував до свого улюбленого підвіконня.

— Слухай-но, — сказала Маринка йому вслід, — ти якось казав, що минуле не можна змінити… А чи можна дивитися назад поверх часу?

Кіт, не зупиняючись, промовив:

— Звичайно, можна. Тільки ти спочатку вперед навчися дивитися… Все. Розмови закінчені.

Він вистрибнув на підвіконня і одразу ж згорнувся клубочком.

З днем народження, матусю!

Маринка старанно тренувалася майже цілий тиждень. Ці тренування стали цікавим заняттям!

Виявляється, заглянути на тридцять секунд вперед їй було легко і навіть здавалося кумедним: ось іде сусід по парті, банан їсть (жаднюга, ні з ким навіть не поділився)… а вона вже знає, що скоро він… хрясь!.. так і є — гепнувся… і шкірка від банана висить у нього на правому плечі старовинним еполетом.

Всі сміються, а Марині сумно… тобто не те, щоб сумно, але нецікаво… вже нецікаво.

Заглянути вперед на годину-другу теж була невелика проблема. Тобто Маринка могла досить легко передбачити багато подій, але, звичайно ж, не всі — тільки деякі. Наприклад, вона могла передбачити, що через два уроки її сусіда по парті викличуть до дошки (і його дійсно викликали), але вона не завжди могла побачити завдання, яке йому зададуть.

І все ж Маринці не давало спокою питання: як би навчитися заглядати у минуле? Вона намагалася дивитися поверх часу і водночас повернути голову назад. Але з цього нічого не виходило.

Маринка страждала так два дні, аж поки раптом здогадалася: щоб заглянути назад, потрібно дивитися не поверх часу, а під ним. Ні, це дуже складно. А простіше — дивитися поверх часу — але наче відштовхуючись від нього…

Маринка побачила, як Кір наздогнав їх тоді, коли вони вперше зустрілися. Він, власне, не так вже й напружувався. Просто вдав, ніби пішов геть, а потім, скрадаючись за кущами, забіг зі спини і причепився за задній пластмасовий бампер. І навіть хвостом не вдарив, хитрун… Маринці стало навіть прикро: хоч би крапельку чаклунства застосував для знайомства.

Кіт примружився і поглянув на Маринку, коли та повернулася зі школи, і ліниво поцікавився:

— Що, розчарувалася в мені, Морська?

— Чому розчарувалася? — теж поцікавилася Маринка. — І чому морська?

— Марина — значить «морська», — пояснив Кір. — Ти про художника-мариніста чула? Це той, хто море малює. А розчарувалася тому, що думала, ніби я буду будь-якої миті гамселити хвостом об асфальт чи перетворюватися на птаха. Але навіщо так старатися, коли є можливість прокататися на трамваї якихось дві зупинки?

— Якщо хочеш знати, то я анітрохи не розчарувалася, — відказала Маринка. — А ти… Може, ти й найрозумніший з усіх котів, але для мене ти всього-на-всього гарний і дурненький котик…

Вона показала йому язика, тоді не втрималася і припала щокою до його голови. Кіт невизначено нявкнув, проте опиратися не став. Хіба що промуркотів:

— От іще! Дівчачі ніжності… У тебе немає ніякої логіки — то розумний, то дурний… ти якось визначся, який я, але не забувай тренуватися.

І знову поринув у свій сон на підвіконні.

А Маринка взялася за домашнє завдання. Про всяк випадок подивилася поверх часу. Ніяких викликів до дошки на завтра не повинно бути, домашнє завдання ніхто з учителів теж перевіряти не збирався… Тоді навіщо напружуватися та готуватися до уроків?

Дівчинка швидко поскладала підручники, необхідні на завтра, у шкілький ранець. Обідати не хотілося — у школі сусіда по парті Володька Нечипорук поділився з нею гамбургером за те, що вона попередила його про питання, яке йому може поставити вчителька.

Володька не повірив, але про всяк випадок матеріал вивчив. А після того, як його викликали і він несподівано для всіх отримав дванадцять балів, — Володька на великій перерві збігав до найближчого «Макдональдсу» і притарабанив для Маринки аж три гамбургери — на заздрість всім дівчатам у класі… Маринка запропонувала поділити їх порівну, а Володька не відмовився. А ще вона попросила його не розповідати нікому про те, за що він приніс їй ці гамбургери. Володька слухняно закивав головою і навіть не огризнувся, коли хлопці заходилися дражнити їх нареченим і нареченою.

Маринці це все вже здавалося смішним. Тобто годину тому все це видавалося дуже важливим. Але це було годину тому…

А зараз все чомусь змінилося. Так, ніби на сонце набігла хмарка і у світі потемнішало. А чому?

…Вечеря була готова — ще з учора залишилося багато з того, чим можна їм утрьох повечеряти сьогодні. І навіть поснідати завтра… Що ще?

Кіт, вчитель тобто, як завжди — спить. І на оклики не відгукується. То що робити — почитати щось художнє, подивитися телевізор? А може, потренуватися?

Зненацька їй дуже захотілося, аби поруч з нею була мама. Адже вони за всіма своїми клопотами якось віддалилися одна від одної! Цікаво, як там вона?

Марина спробувала заглянути, що чекає на її маму в майбутньому. Може, цієї суботи вони знову кудись підуть? Вона поглянула поверх часу, але чомусь далеко заглянути не виходило — тільки хвилин на п’ять-сім уперед…

Маринчина мама вирвалася на своєму автомобілі з кілометрового затору. На душі стало легше. Вона втопила правою ногою педаль до кінця… машина слухняно понеслася швидше.

Жінка відчула, наче в неї за спиною затріпотіли крила. Як це добре — їхати вільною дорогою! А особливо тоді, коли тобі запропонували вигідний контракт про співпрацю, яка збільшить прибуток фірми настільки, що й подумати лячно…

…Перед нерегульованим перехрестям було вільно. І тут бадьорою мелодією обізвався мобільний телефон. Маринчина мама відволіклася всього лише на секунду, аби пересвідчитися, що їй телефонував офіс-менеджер…

Звідки взявся цей бензовоз справа? Жінка двома ногами вдарила по педалях гальм і зчеплення, а правою рукою рвонула ручне гальмо, а лівою рукою — вліво… Пізно — секунди якраз не вистачило… Удар прийшовся в найнебезпечнішу точку бензовоза…

Вибух!..

Таке можна дивитися, коли це відбувається в якомусь фільмі, але не з твоєю мамою!

Маринка ладна була збожеволіти, що вона щойно побачила.

— Мамо! — вирвалося в неї. А гіркі сльози самі собою ринули по щоках. Дівчинка озирнулася на кота. Той спав собі на підвіконні і навіть вухом не повів на її крик. І тут Маринка збагнула, що вона залишилася наодинці зі своєю страшною бідою. І ніхто у світі вже не допоможе ні їй, ні мамі…

Раптом з Мариною щось сталося. Кудись щезли сльози й відчай. Голова стала холодною. Мозок працював чітко — подумки лічила секунди. Так, вільна дорога…

Дзвінок офіс-менеджера. Бензовоз справа. Кіт міг би просто махнути хвостом, але не в цьому випадку…

Так, вільна дорога… Дзвінок офіс-менеджера. Бензовоз справа… Бензовоз справа. Дзвінок офіс-менеджера. Вільна дорога…

Стоп! Що може зупинити маму? Тільки те, що я смертельно захворіла… Або… Маринка склала два числа разом, щось від чогось швидко відняла і подумки стала лічити час… Потім підняла слухавку… набрала номер маминого офісу… Маринка знала, що мама не похвалить її за цей дзвінок. Вона не любила, коли до офісу телефонують з особистих питань: тому дівчинка і мала свій мобільний телефон ще в той час, коли її однолітки про нього і мріяти не могли.

— Доброго дня, тьотю Іро! Вибачте, але в мене мобільник остаточно сів, а мама просила їй зателефонувати, але я її номера не пам’ятаю — він же в пам’яті мобільника, який сів. Так що ви, будь ласка, зателефонуйте їй і скажіть, що в мене все гаразд, просто я до неї додзвонитися не можу… До речі, у вашої сіамської кішки вже народилися кошенята?

Слухаючи розповідь тітки Іри про кошенят її сіамської кішки Фіфи (більш безглуздої клички для кішки і придумати не можна!), Марина глянула поверх часу…

Маринчина мама вирвалася на своєму автомобілі з кілометрового затору. На душі стало легше… Вона втопила правою ногою педаль до кінця… машина слухняно понеслась швидше.

Жінка раптом відчула свободу. Як добре — їхати вільною дорогою! А особливо тоді, коли тобі запропонували вигідний контракт про співпрацю, який збільшить прибуток фірми настільки, що й подумати страшно!

…Перед нерегульованим перехрестям було начебто вільно. Звідки ти виник — бензовоз, та ще й справа? Гаразд, пригальмуємо — адже він великий і залізний, як жартують деякі водії… Маринчина мама загальмувала і поступилася дорогою бензовозу.

— Тьотю Іро, нам мама голову точно відірве, якщо дізнається, що я телефонувала з міського телефону, — ластівкою щебетала неймовірно втішена Маринка.

— А ти їй про це скажеш?

— Ні. А ви?

— Теж ні.

— А що мені робити: мама просила їй зателефонувати, а у мене мобільник сів?

— Господи, Маринко, зателефонуй їй з міського телефону — ти ж доросла дівчинка, могла б і сама здогадатися. А її номер телефону я зараз тобі скажу. Записуй, — порадила офіс-менеджер Іра.

— Дякую, тьотю Іро, — ввічливо відказала Марина і поклала слухавку. Потім сіла і заплакала. Не полегшено, а від злості.

Як же вона їх всіх ненавиділа: і цю дурну тітку Іру, яку, окрім сіамських котиків, ніщо не цікавило, і той дзвінок, через який мама трохи не загинула, і Кіра, який навіть хвостом не ворухнув, аби врятувати маму.

— Ви всі… — схлипувала вона. — Всі… всі…

Маринка навіть не помітила, як Кір зістрибнув з підвіконня і усівся перед нею, огорнувши себе хвостом.

— Все, — сказав він. — Досить. Ти молодець — побачила і зупинила. Тобто у тебе дуже мало знань, але ти зуміла це зробити… Я б нізащо не здогадався зайняти телефонну лінію порожньою балаканиною. Я б…

Марина чужим голосом запитала:

— Що — «я б»?

Кіт навіть не образився:

— Я б на твоєму місці спік великий пиріг… бажано з рибою… завтра почнемо вчитися нового…

— Чого?

— Це завтра. А сьогодні хочу пирога з рибою…

— А я хочу спати, — чесно зізналася Марина, яка раптом відчула смертельну втому: ноги зробилися ватяними, руки налилися свинцем… і взагалі хотілося просто спати…

— А я хочу пирога з рибою…

Кіт легенько вдарив хвостом у підлогу. Тієї ж миті Маринку огорнула тепла хвиля бадьорості. Та замість того, аби подякувати Кірові, дівчинка раптом розлютилася на нього:

— Варто на ЦЕ витрачати свої дорогоцінні махання хвостом? Міг би відразу і пиріг наклацати!

Кіт незворушно відповів:

— Варто, бо я подивився на добу перед собою… Зробиш пиріг, еге? Ну, дуже вже хочеться. Начарований пиріг — це одне, а зроблений своїми руками — зовсім інше.

— Гаразд, — відказала Маринка. — Буде тобі пиріг. Піду рибу купувати…

Коли за нею зачинилися двері, кіт докірливо промуркотів:

— Дурненька ти, дурненька! Невже й справді гадаєш, що я дозволив би просто так загинути твоїй мамі? У мене ще вагон часу був. Але ти молодець — елегантне рішення знайшла. І без всякого тобі чаклунства… Так що перший свій іспит ти склала на «відмінно».

Маринка повільно простувала до супермаркету.

З Кіром можна було і посперечатися, але навіщо? До того ж пирога з рибою їй і самій захотілося.

Мати давно замовила в банку «дитячу» пластикову карту, з якої донька могла витрачати щодня певну суму грошей. І як Маринка не намагалася викроїти з того ще й на шоколадку, але більше, аніж на маленьку пачку печива, у неї ніяк не виходило. Зрештою вона залишила думку про шоколадку — нехай буде печиво…

На ходу розриваючи пакетик, Маринка вийшла з магазину. І остовпіла. Перед нею стояв ТОЙ білий «кінь»… хоча конем він, звичайно ж, не був… Його можна було швидше назвати єдинорогом чи пегасом. А білизна його тіла сліпила очі, наче сонячний промінь. Маринка, не замислюючись, простягнула білосніжній істоті своє печиво. «Кінь» обережно взяв його м’якими теплими губами. Потім вдячно дихнув в обличчя дівчинки свіжим молочним подихом, від чого у Маринки на мить запаморочилося у голові, а ноги зробилися легкими-легкими. Вона ледь стрималася, аби не відштовхнутися від землі й не злетіти в повітря.

Збоку перехожі бачили просту картинку — дівчинка годує бездомного пса. Що в цьому такого? Нещасний собака і добра дівчинка… Маринка залишилася стояти на ногах, але… як би це пояснити? Як пояснити те, чого взагалі неможливо описати словами?

— Нехай удача не зрадить тебе! — почула Маринка за своєю спиною. Але обернутися вона не наважилася.

«Кінь» торкнувся губами її вуха і… зник… розтанув, як пара під вітром… Той приплив бадьорості, що дав їй Кір, був нічим проти того, що отримала Маринка від цієї білосніжної істоти…

…А збоку перехожі бачили звичну картинку — дівчинка просто нагодувала бездомного пса. Що в цьому такого? Сказати, що Маринка повернулася додому наче на крилах — значить не сказати нічого.

Вона відразу ж узялася готувати пиріг.

— Щось трапилося? — запитав стурбовано Кір.

— Трапилося, — відказала Маринка. — Але це стосується тільки мене.

Кіт навіть не образився. Він почухав задньою лапою за вухом і сказав:

— Гадаєш, мені пиріг із рибою важливіший, ніж питання про добро і зло?

І тут Кір почав говорити… Маринка поралася з пирогом, а Кір говорив. Дівчинка слухала…

— Що таке Добро та Зло? Здавалося б, просте запитання. Мудрі люди стверджують, що Совість — це і є вміння відрізнити Добро від Зла.

Однак поняття Добра та Зла дуже неконкретні. Люди часом творять Зло, а їм здається, що вони роблять Добро.

Поясню свою думку на прикладах. Скажімо, попросила в тебе подруга велосипед, щоб покататися. Ти позичила їй. Добре зробила? На перший погляд, так. Але… подруга впала та зламала собі руку. А вона ж мріяла взяти участь у конкурсі художників! I от через зламану руку її мрія так і лишилася мрією.

Так Добро чи. Зло спричинила ти їй своїм вчинком?

Ще один приклад.

От ти перевела стареньку через дорогу. Начебто Добро зробила. А бабуся на наступному перехресті потрапила під трамвай. А якби ти не перевела її, то старенька ще хвилин десять простояла б на першому перехресті, і прожила б ще років з п’ятнадцять. Так Добро чи Зло перемогло в цьому разі?..

Ні, я не закликаю відмовитися робити добрі справи. Просто я кажу про інше: іноді нам тільки здається, що ми творимо Добро, а насправді… Дякую за увагу.

— Що ти хочеш цим сказати? Що я даремно врятувала свою матусю?!! — голос Маринки мимоволі затремтів від образи та гніву.

Кіт безтурботно відповів:

— Зовсім не те я мав на увазі. Просто… у твоєї мами сьогодні другий день народження, а вона про це ніколи не дізнається. Ти ж не настільки дурна, щоб розповідати про те, як врятувала її?

Маринка мовчки кивнула, погоджуючись із котом.

Левітація

Кілька днів минуло спокійно, непомітно. А тоді Кір несподівано повідомив Маринці:

— Будемо вважати, що передбачати майбутнє ти вже навчилася… А тепер візьмемося за левітацію.

— За що візьмемося?

— За левітацію. Тобто будемо вчитися літати.

— На мітлі?

Кіт закашлявся сміхом — він не сміявся, а просто кашляв:

— Ні, дитинко, ми не будемо літати ані на мітлі, ані в ступі, ані на порохотязі. Правда, Баба Яга іноді брала з собою в політ ступу, але використовувала її як багажник для потрібних речей — ну, не тягнути ж їй цілий лантух з цілющим зіллям на своїх плечах!

Кіт замовк, збираючись із думками, і продовжив:

— Так от, для того, щоб літати, потрібно просто забути про своє тіло і подумки відштовхнутися від землі.

— І це все? — недовірливо запитала Марина.

— Все. Спробуй.

Марина вирішила спробувати, хоча вона дуже сумнівалася, що у неї щось вийде з першого разу.

Проте в останню мить вона раптом згадала того чудового білого коня. Подумала — і відчула, що її тіло зненацька кудись зникло. Вона в уяві відштовхнулася від підлоги і шугонула під стелю, боляче вдарившись у неї плечем.

— Обережно, — застеріг Кір. — І, будь ласка, без фанатизму.

Якусь мить він мовчки спостерігав за Маринкою, а потім невизначено мугукнув:

— Та-ак… Добре…

Кіт зробив коло, тоді всівся навпроти дівчинки і сказав:

— А тепер промов: «Невидима». І подумай, як було б добре, якби люди тебе не бачили.

Стати невидимою для Маринки виявилося зовсім просто.

— Тепер спускайся на підлогу. Розмова є…

Кіт був чимось стурбований.

Маринка уявила, як вона пір’їнкою спадає донизу — і за мить уже стояла на підлозі.

— Молодець, — сказав Кір. — Розумієш усе без підказок. Але про всяк випадок доводжу до твого відома, що під час занять левітацією у жодному разі не можна сумніватися. Інакше… Може статися, як сталося з Ікаром…

І Кір заходився розповідати.

— Напевно, ти чула легенду про Ікара. Якщо забула, то нагадаю тобі. Йдеться про те, що начебто Ікар за допомогою воску зліпив пір’я для крил і злетів на них ледь не до самого сонця. Але сонце розтопило віск, Ікар впав у море, де й потонув. Трохи правди в цьому є, але насправді все було значно простіше. Ікар просто володів левітацією, а воскові крила — лише вигадки людей. Річ у тім, що в якусь мить Ікар переоцінив свої сили і можливості. Він вирішив здійнятися на таку висоту, на яку ніхто до нього не залітав. Інакше кажучи, він просто захотів встановити рекорд для тамтешньої книги Гіннеса. Але засумнівався у своїх силах. А сумнів — найстрашніший ворог левітації. Тож Ікар загинув не через розтоплений віск, а через сумнів. Саме тому під час левітації усі вагання відкидай геть.

Дякую за увагу.

Кіт трохи помовчав, спостерігаючи, яке враження справила його розповідь на дівчинку, і несподівано попрохав:

— Пригадай, що незвичайного сталося з тобою не так давно. Це дуже важливо.

Пегас, матеріалізація духів та атем

Ці слова здивували Маринку. Вона навіть і уявити собі не могла, що саме могло цікавити Кіра.

— Я навіть не знаю, — призналася вона за хвилину.

— А ти подумай, подумай, — наполягав Кір. — Це трапилося зовсім нещодавно. Не згадаєш? Гаразд, поставлю питання інакше. Може, тобі зустрівся хтось незвичайний?

Маринка замислилася.

— Ти, — відказала вона нарешті. — Твоє відображення погрожувало мені кулаком у вітрині супермаркету.

Кіт зморщив свого носа:

— Ну… це я пожартував. Щоб ти не зазнавалася. Ні, я не про те.

Зненацька на кухні щось заторохтіло.

— Потім, не до тебе зараз! — гримнув Кір у той бік.

— Кому це ти? — запитала Марина.

— Домовику нашому, кому ж іще. Але ти не відволікайся, згадуй.

Маринці раптом пригадався білий кінь, що маскувався під бездомного пса.

— Ану, розповідай, як усе було насправді! — зажадав кіт.

Слухав він дуже уважно. На кухні знову загримкотіло. Та цього разу Маринка так глибоко поринула у спогади, що не звернула на гуркіт ніякої уваги. А от Кіт… Не встигла Маринка замовкнути, як він запитав:

— Хочеш побачити нашого домовика?

— А це можна? Він же дух — ти сам мені казав.

— Казав. І тепер кажу. А от ти, замість того, щоб суперечити, краще б клацнула пальцями і сказала: «З’явися!»

Марина так і зробила. У кухні знову щось загуркотіло, і на порозі з’явився крихітний дідусь із сивою скуйовдженою борідкою. Одяг на ньому був дивний: брудні джинси, валянки (до того ж лівий валянок був чорним, а правий — сірим) та якась недоладна куртка невизначеного кольору. До куртки замість ґудзиків були пришиті звичайні гайки. Вони, власне, були навіть не пришиті, а прикручені дротом з якимись хитромудрими вузлами.

Маринка вражено розглядала дідуся. Так он які вони, домовики!

— Ти б спочатку пояснив своїй учениці, що не гоже так різко матеріалізувати духів, — пробурчав дідусь, потираючи спину. — Боляче ж все-таки…

Кіт пропустив слова Домовика повз вуха і якось зовсім не по-котячому почухав потилицю передньою лапою.

— І що ти думаєш про це? — запитав він у Домовика.

— А що ж тут думати? — відповів той і сів прямо на підлогу кухні. — Воно, звісно…

— А все ж таки? — не вгамовувався кіт.

Домовик знизав плечима:

— Завдання для мага-початківця. Легас це був, Легас.

— Саме це мене і непокоїть, — сказав Кір і знову почухав потилицю.

Маринку розбирала цікавість, тому вона чемно запитала:

— Вибачте, що втручаюся у вашу розмову, але скажіть, хто такий цей Легас?

— Як би тобі, Маринко, краще пояснити… — почав Домовик, задумливо крутячи свій ґудзик-гайку. — Утім, питай кота — у нього є педагогічний талант.

— Легас — це син Пегаса і Єдинорога, — сказав Кір. — Досить загадкова істота. Він дуже потайний і з’являється вкрай рідко. Але водночас він з тих істот, яким завжди до всього є діло. Кажуть, що він дружить з волхвами — найсильнішими чарівниками і магами в усіх світах.

І він почав наступну свою лекцію.

— Як відомо, Пегас, згідно з міфологією, — крилатий кінь, улюбленець давньогрецьких муз. Оскільки він, навіть як на нашу мірку, народився досить давно, то про його народження ніхто достеменно нічого сказати не може. Однак існує кілька версій. Згідно з однією із них, Пегаса народила Медуза Горгона від бога води Посейдона, і нібито він вийшов із тулуба Медузи разом зі своїм братом — воїном Хрісаором, після того як Персей відрубав їй голову. За іншою версією, його породила кров Медузи, що тоді ж скрапнула на землю.

Достеменно можна сказати одне: Пегас літає зі швидкістю вітру. А улюбленцем муз він став тому, що ніби вибив своїм копитом з-під землі Гіппокрену — джерело муз, що здатне надихати поетів. Не менш цікава і загадкова постать матері Легаса.

Люди вважають, що Єдиноріг — це істота з кінської породи, що має на лобі ріг. Істота ця неначе володіє магією загоєння ран і приносить удачу. Ріг Єдинорога цінують за здатність нейтралізувати абсолютно всі отрути. Розповідають, що Єдиноріг має особливу магію, яка допомагає йому уникнути будь-якої пастки.

У цих легендах складно відрізнити правду від вигадки. Проте достовірно відомо, що зловити Єдинорога вкрай важко, але якщо це і вдається, то втримати його можна тільки золотою вуздечкою. До речі, і Пегаса теж можна втримати тільки нею.

Стосовно сина Пегаса і Єдинорога всі відомості дуже непевні. Легас є найбільш загадковою істотою з-поміж усіх. Він скритний. Часом добрий і справедливий, а часом — похмурий і небезпечний. Він наділений особливою магічною силою, якою вкрай рідко з ким-небудь ділиться. Про його життя і звички також майже нічого не знаємо. Єдине, що відомо — він радше білий, ніж чорний. Проте межа між Білим і Чорним часом ледь помітна.

Дякую за увагу.

— Так він добрий чи злий? — запитала Марина.

— Це як для кого. Ось тебе він, наприклад, двічі ощасливив своїм диханням.

— Це добре чи погано?

— Ну, так одразу й не скажеш… — Кіт старанно добирав слова. — 3 одного боку, добре, бо навчатися ти тепер будеш набагато швидше. А з іншого… Легас ніколи нічого просто так не робить. Та й з’являється він тоді, коли відбуваються якісь дуже важливі події, хоча й не завжди приємні.

Маринка подумала, що Кір трохи перемудрив. Адже можна подивитися поверх часу і побачити, що Легасові від неї потрібно.

Дівчинка зосередилася. Але цього разу подивитися поверх часу їй не вдалося. Домовик зиркнув на Маринку і зауважив:

— Навіть не намагайся. Дивитися поверх часу можна магам тільки для істот людського роду. Але з нами цей номер не проходить, як казала моя бабуся. Для істот такого рівня, як Легас, твоя магія безсила. А кіт, звичайно ж, забув тобі про це повідомити.

— Годі вже тобі просторікувати, — втрутився Кір. — Краще скажи, що будемо робити?

Схоже, він почав нервувати.

Зате Домовик був незворушний:

— Слухай, ти ж розумний хлопець! — сказав він котові. — То чому такі наївні питання ставиш? Сам знаєш, що нам тільки й лишається чекати подальших подій та швидше навчати нашу дівчинку. І бути готовим до будь-яких сюрпризів… якими б неприємними вони не були.

— І це все, що ти можеш запропонувати? — обурився Кір.

— По-перше, у себе вдома Маринка перебуває в абсолютній безпеці — це моя турбота… Та й ти завжди поруч — коли що, то допоможеш старому…

— Ти що, хочеш посадити її під домашній арешт? — перебив Домовика кіт.

— Я не згодна! — тепер вже обурилася Маринка. Дівчинку розлютило те, що ні Кір, ні Домовик навіть не подумали поцікавитися її думкою.

— Я не згодна! — повторила вона.

Домовик голосно розреготався:

— Ну, дорогенькі ви мої, з вами добре колючки їсти — ви їх з рота вихоплюєте. Тож давайте домовимося так. На моїй території Маринці ніщо не загрожує. А поза нею… їй потрібен якийсь вагомий артефакт… — він поглянув на Маринку: — Скажімо, оберіг, талісман, амулет…

— Молода вона ще для того, щоб артефакти створювати, — пробурчав Кір.

— А хто казав, що вона повинна сама собі артефакт робити? — здивувався Домовик. — Я їй уже сам, між іншим, змайстрував такий собі непоганий оберіг. По нашому він атемом називається, — звернувся він до Маринки.

— Негоже чарівним істотам розкидатися на такі дрібнички, — невдоволено пробурчав Кір.

— Я не гордий, — посміхнувся Домовик. — І корона мені з голови не впаде. До того ж я теж Маринці дечим зобов’язаний. Адже це вона забрала мене сюди зі старої квартири…

…І тут Маринка замислилася… Вже перед самісіньким від’їздом зі старої квартири вона раптом згадала, що забула про щось… Зненацька перед очима зринуло обличчя рідної бабусі. Її очі з докором поглянули на онуку, а зморщені вуста щось прошепотіли.

I Маринка здогадалася, що саме. Вона кинулася нагору, залетіла до кухні, вклонилася перед найдальшим кутом і попрохала:

— Домовику, домовику, ходімо зі мною до нового додому!

Ніхто не вчив дівчинку цим закляттям. Просто бабуся Оксана навчила її поважати всіх — і людей, і тварин, і духів, і все, що рухається та росте.

…Марина хотіла запитати у Домовика, як він з’явився в їхньому старому будинку, але не зважилася.

А Домовик тим часом затято длубався у своїх кишеньках. Зрештою видобув звідтіля манюсінький ніж-брелок і простягнув Маринці.

— Це тобі, — сказав він.

Ніж-брелок мав дерев’яну ручку і був упакований у піхви зі справжньої шкіри.

Лезо було таке тупе, що ним навіть олівця не можна було загострити.

Марина взяла цей брелок і на обличчі її було відверте здивування.

— Це і є оте, що ви кажете?

Домовик ствердно кивнув головою.

— Так, це він — атем, ніж чаклуна.

Маринці чомусь стало весело.

— А можна ним убити, скажімо, Костія Безсмертного? — поцікавилася вона.

Домовик зітхнув.

— Атем, дитинко, існує не для того, щоб різати чи вбивати. Він служить для спрямування і посилення магічної енергії.

— Це як? Так чи що?

Ані Кір, ані Домовик не встигли й оком змигнути, як Маринка вихопила атем із піхов і націлилася ним, наче то був пістолет, у стіну. Далі все сталося само собою: з вістря атема шугонуло щось схоже на блискавку. Будинок здригнувся і, здавалося, навіть застугонів від цього удару. З несподіванки Маринка заплющила очі. А коли розплющила, то побачила в стіні акуратну круглу дірку розміром із кавове блюдце. Крізь неї було видно їхню вітальню.

— Ти що, старий дурню, зовсім з глузду з’їхав? — розлючено зашипів Кір на Домовика. — Це ж треба — підсовувати малій такий артефакт!

— І справді, дитино, тобі треба бути обережнішою, — сказав Домовик. — Дивись, можеш половину району заслати невідомо куди. Вчися контролювати свою енергію. Спершу почни з чогось простішого. Кіт тебе навчить.

А Маринка все ще не відводила погляду від дірки в стіні.

— Що ж скаже мама, коли це побачить? — прошепотіла вона нарешті.

— Вона буде в дикому захваті! — насмішкувато буркнув Кір.

— Нічого, зараз ми все виправимо, — сказав Домовик. Він наблизився до дірки й провів по ній долонею. Стіна знову стала рівною.

— От і все, — вдоволено зауважив. — Але щось я надто забазікався з вами, — схаменувся він і з тихим виляском розчинився в повітрі.

— От бачиш, з ким доводиться працювати, — скрушно промовив Кір. — 3 таким і оком не змигнеш, як посивієш!

Маринка подумала, що він відбере у неї подарунок Домовика, і мерщій заховала його в піхви. Кір хотів щось сказати, але стримався.

Навчання триває

Маринка доволі швидко навчилася контролювати енергію атема. Її тішило, що вона може закип’ятити чайник за кілька секунд. Щоправда, перша спроба виявилася невдалою — чайник перетворився на десятки маленьких чайничків, і Кір, клянучи Домовика, змушений був вдарити хвостом об підлогу, аби чайник таки прибрав свого попереднього вигляду.

Навчання тривало. За кілька днів Кір із Маринкою взялися за малозрозумілу науку — трансгресію.

— Слово «трансгресія» походить від латинського слова «transgressio» і означає перехід через межу, що вважається неперехідною, — почав він. — Для нас — це перехід кордону між можливим і неможливим.

Чомусь раніше Марина вважала, що трансгресія — це просто переміщення в просторі. І взагалі не могла зрозуміти, навіщо потрібно вчитися трансгресії, якщо вона вже опанувала левітацію. Але Кір терпляче пояснив:

— Левітація і трансгресія — це як велосипед і літак: погодься, що безглуздо летіти до найближчого супермаркету літаком. Чи їхати на велосипеді на край світу. До того ж буває трансгресія не тільки простору, але і часу…

— Як це?

— Можна, наприклад, прискорювати або уповільнювати час. Правда, такі жарти з часом можуть погано скінчитися, тому застосовувати їх слід тільки для чогось виняткового. Але вміти це потрібно. До того ж буває трансгресія в інші світи…

— А ось про це прошу детальніше, — пожвавішала Маринка.

Однак Кір розчарував дівчинку:

— Трансгресію в інші світи ми будемо вивчати тільки теоретично: зарано тобі ще туди літати.

Маринка засмутилася, але погодилась.

До речі, для неї трансгресія в просторі виявилася теж досить простою наукою.

А ось потім почалися справжні муки: Кір взявся вчити її, які дивні істоти бувають на світі.

У Маринки голова йшла обертом від усіх цих грифонів, китоврасів та хухликів.

— Грифони — це крилаті чудовиська з левовим тулубом і головою орла, — невтомно втовкмачував їй Кір. — Китоврас — казкове чудовисько слов’ян, що ототожнюється з грецьким кентавром. А хухлик — слов’янський водяний, нечистий дух. Зрозуміла?

— Так, — кивала Маринка головою.

Кіт знову і знову вказував на помилки, але вона все одно постійно їх плутала.

Кіт невдоволено хитав головою і бурчав:

— Рано ще тобі в інші світи, ой як рано. Поки всіх істот не завчиш напам’ять, у казкові світи трангресувати не пущу.

Маринка засмучувалася, але всі міфічні істоти однак погано вкладалися у неї в голові… Так і тривало їхнє життя — день за днем, і не відбувалося нічого особливого із того, чого так побоювався кіт. А Маринці її навчання здавалося просто грою…

Коловерша

Маринка прийшла зі школи і здалеку, немов вправний метальник молота, закинула свою сумку на ліжко.

— Скінчилися муки, скінчилися страждання — почалися канікули! — голосно проспівала вона.

Кіт, який перебрався спати з підвіконня на крісло, зиркнув на дівчинку одним оком, проте одразу ж заплющив його. Невидимий Домовик чимось гримнув на кухні і теж нічого не сказав.

Маринці навіть образливо стало: у людини така втіха, а ніхто й порадіти з нею не хоче!

Знічев’я вона увімкнула телевізор. Йшли «Новини». Розповідали про страшну авіакатастрофу, що сталася десь на іншій частині земної кулі: триста п’ятдесят чотири особи загинуло.

Задзвонив телефон. Маринка вимкнула телевізор, зняла слухавку і почула мамин голос. Якусь хвилину вона притакувала й усміхалася, тоді натисла на важіль і застрибала з радощів.

— Ура! Сьогодні ми їдемо на дачу до тітоньки Віри і дядька Володі! Два дні я буду тільки те й робити, що вилежуватися на піску і купатися!

— Погана ідея, — невдоволено буркнув Кіт.

— Чому? — здивувалася Маринка.

— Тому що поруч з тобою не буде ні мене, ні Домовика. А без нас тебе багато хто образити може, — ухильно зауважив Кіт.

— Ой, кому я там потрібна, щоб мене ображати! — безтурботно відмахнулася Маринка.

Кіт не став заперечувати. Хіба що зауважив:

— Хоча б атем візьми із собою.

На кухні Домовик невдоволено, як здалося дівчинці, гримнув покришкою від сковороди.

«І чого вони все зляться і хвилюються за мене?» — подумала Маринка. Проте допитуватися було ніколи. Треба було збиратися на дачу.

На дачу Маринка з мамою виїхали пізно увечері. Маринка дрімала на задньому сидінні. Чомусь вона, коли їхала в темряві з мамою в машині, завжди дрімала. Їй навіть не заважало радіо, яке тихо бубоніло про чергові новини: сомалійські пірати захопили торговельне судно; один літак зазнав аварії у Піренеях, інший врізався в житловий будинок, і кількість жертв ще невідома…

І чи це наснилося їй, чи згадалося — вона й сама не могла зрозуміти. Мабуть, усе-таки згадалося… Так, зринуло у пам’яті давнє відвідування звіринцю з мамою.

І зачарована в лисицю істота, яка подумки молила Маринку про допомогу. Дівчинці навіть соромно стало: як вона могла забути ці смутні очі?

Маринка почала пригадувати уроки Кота, але так і не змогла вирішити, як називалася ця істота до свого перетворення на лисицю. І від того було ще гірше. Дівчинка заспокоювала свою совість тим, що кіт ще не розповів їй, як можна знімати чари. Вона якось запитала про це, але той ухильно відповів: «Це процес творчий і вимагає певних навичок та досвіду. Тобі поки що рано цим займатися…»

Усю суботу Марина засмагала і купалася, але думки про загадкову істоту зі звіринця не полишали її.

Дорослі були зайняті своїми розмовами. Час від часу до неї долинали уривки нудних фраз:

— Оподаткування… інспектор… звітність…

А в голові дівчинки відлунювали слова кота: «Це процес творчий і вимагає певних навичок та досвіду». І без нього, виходить, зробити нічого не можна.

…Під час вечері у Маринки виникла смілива думка. Вона навіть сама злякалася її і крадькома глянула на маму. Але та весело сперечалася про щось з тіткою Вірою і не звертала уваги на дочку.

Маринка ночувала в окремій кімнаті з балконом на другому поверсі. Дівчинка тихо лежала в ліжку і нетерпляче чекала, коли дорослі заснуть. Вичікуючи, вона вирішувала: що краще — полетіти чи трансгресувати. Після довгих роздумів вирішила, що друге все ж краще.

Коли на першому поверсі запала тиша, Маринка безшумно вдяглася, сунула атем у кишеню шортів і прошепотіла собі під ніс: «Леле, що це я роблю?» І… трансгресувала до звіринця.

Правду кажучи, у звіринці їй стало моторошно. Десь у вольєрах безшумно вовтузилися вовки, підвивали гієни, здалеку долинув невдоволений рик амурського тигра. Єдине, що тішило, — це те, що маленька відьма досить вдало перемістилася в просторі — виникла просто перед кліткою з лисицями. Інакше довелося б довго розгулювати у темряві під зажерливими поглядами хижаків.

Зачарована в лисицю істота не спала. Вона пильно дивилася на Маринку крізь ґрати. Дівчинка спрямувала свою магічну енергію на замок вольєра. Атемом вирішила не користуватися — надто вже кволим видався їй замок: ще розлетиться разом із вольєром.

Дверцята клітки тихо відхилилися. Лисиці злякано зіщулилися по кутках. «Її» лисиця нечутною ходою вийшла назовні. Маринка знову спрямувала енергію на той злощасний замок. Він дзенькнув, замикаючи дверцята, і все стихло.

Істота стояла і продовжувала напружено дивитися на дівчинку. «Це процес творчий і вимагає певних навичок та досвіду», — слова Кіра звучали в неї у вухах, як закляття.

Несподівано для самої себе Маринка просто клацнула пальцями і сказала:

— З’явися!

Заклинання для матеріалізації духів, як не дивно, спрацювало. Лисиця щезла, і в ту ж мить замість неї виник… заєць. Чи кролик — Маринка не знала, чим один відрізняється від іншого.

Лисиці в клітці занепокоїлися.

— Оце так номер, — розгублено прошепотіла Маринка.

— Я — не номер, — ображено сказала істота. — Я — Коловерша.

Марина натужно почала згадувати: «Що там говорив Кіт про цих коловерш? Здається, вони таки схожі на зайців. А ще допомагають відьмам і чаклунам…»

А Коловерша тим часом продовжувала:

— Ти мене звільнила, і тепер я зобов’язана служити тобі.

Маринка подумала, що це зайве. Вона й так ледь вмовила маму на кота, а тепер їй на голову впала ще й ця Коловерша. Ні, можна, звичайно, щось придумати і сказати мамі, що бідний зайчик зламав ніжку або що це якась американська водяна мавпа, але… навряд чи мама погодиться навіть на екзотичного звіра.

Коловерша немов прочитала Маринчині думки:

— Не хвилюйся. Коловерші покликані допомагати відьмі, а не спричиняти їй зайвих проблем, — сказала вона. — Я перетворюся… е-е-е, скажімо, на маленьку іграшку, яку ти зможеш носити в сумці або кишені, а за потреби — одразу буду тут як тут.

Маринка зітхнула:

— Я собі геть не уявляю цього, але спробуймо.

Коловерша високо підстрибнула, зависла в повітрі та… на долоню Маринці опустилася маленька іграшка — чи то лисичка, чи то єнот.

Іграшка була дуже приємна на дотик. Єдине, що було неприродним, — від неї йшло живе тепло.

Маринка поклала іграшку-Коловершу в кишеню своїх шортів, де лежав її атем, і трансгресувала на дачу. Цього разу переміщення відбулося не надто успішно, і Марина опинилася в темному коридорі. Довелося довго розмірковувати в темряві, куди саме її занесло. Потім вслухатися — чи не розбудила вона кого з дорослих.

На щастя, у будинку було все тихо. Її відсутності ніхто не помітив. Маринка навшпиньки пробралася до своєї кімнати. Похапцем роздяглася, лягла в ліжко і одразу заснула.

Жертва нерозмінної гривні

До міста вони повернулися у понеділок вранці. Маринчина мама швидко переодягалася, поспішаючи на роботу.

— Ма, а де кіт? — здивовано запитала Марина, не знайшовши свого пухнастого вчителя.

Мама відмахнулася:

— Гуляє де-небудь… на те він і кіт. Увімкни телевізор — новини послухати хочу.

Марина клацнула пультом. Новини були не дуже добрими: з’явився новий, невідомий науці, вірус грипу; в Азії сильний землетрус…

На кухні щось загуркотіло. Це Домовик дав знати про себе.

— Протягів у квартирі не влаштовуй, застудишся. Не вистачало ще захворіти на початку літа, — наказала мама доньці і подалася на роботу.

Ледь за нею зачинилися двері, Марина вигукнула:

— З’явися! — і клацнула пальцями.

Трапилася несподіванка.

Маринка, чесно кажучи, забула про Коловершу. Вона хотіла матеріалізувати тільки Домовика, а вийшло так, що на підлозі ніс у ніс зустрілися двоє: Домовик та Коловерша.

— Вітаю тебе, Коловершо! — чемно схилився Домовик.

— І я тебе вітаю, шановний пане Домовику! — відказала Коловерша.

Маринка слухала їхню розмову і з подивом дізналася, що чарівні істоти, виявляється, спілкуються між собою точнісінько так само, як і люди.

Проте одразу ж забула про це — тривога за Кіра виявилася сильнішою:

— Ти не знаєш, куди подівся Кір? — запитала вона у Домовика.

Той знизав плечима:

— Як подався невідомо куди в п’ятницю увечері, то й досі не повернувся. Загуляв десь із туги. А ти, я бачу, теж дарма часу не гаяла? — запитав він і кивнув на Коловершу.

— Не гаяла, — неуважно підтвердила Маринка.

— Це добре. Коловерші — вони такі, все до хати тягнуть, — сказав Домовик, і в його очах зблиснули лукаві іскорки.

— Смієшся, — з викликом мовила Коловерша. — Повторюєш людські дурниці, нібито ми зносимо відьмам чуже масло та молоко. Наче не знаєш, що ми просто збираємо для них енергію. Накопичуємо її, а потім у потрібний момент віддаємо цю енергію відьмі!

Іншим разом Маринка із задоволенням прислухалася б до їхньої розмови. Але зараз у її голові снувалася одна-єдина думка: що з котом Кіром?

Дівчинка вийшла на балкон і уважно оглянула все довкола. Кота не було видно.

Марина повернулася на кухню. Там Домовик з Коловершею жваво гомоніли поміж собою.

— І не кажи, — гарячкував перший. — Раніше нам, домовикам, було набагато веселіше. Ми мешкали в хаті, а в дворі жили дворовики. Завжди можна було з кимось перекинутися бодай словом. А зараз… Якщо домовика з покинутої сільської хати люди можуть забрати в місто, то куди подітися бідному дворовикові? От і розповзаються вони по інших світах. А люди не розуміють, що це для них погано — вони ж захисту позбавляються!

— Так, — підтакувала Коловерша. — Правду кажеш!

Цієї миті з кватирки на підлогу діловито зістрибнув кіт.

— Привіт вельмишановному панству! — сказав він таким голосом, ніби й не ходив нікуди.

— Де тебе носило? — напосілася на нього Маринка.

— Довго розповідати, — відказав Кір. — Тільки водички дайте — дуже вже пити хочеться.

Кіт пив так жадібно і довго, що Маринка навіть злякалася, аби не луснув його живіт. Але якось минулося. Кіт утамував спрагу і стрибнув у крісло.

— Я став жертвою нерозмінної гривні, — повідомив він звідтіля. — Так би мовити — ex abrupto…

— Екс-чого? — не зрозуміла Марина.

— Ой, я й забув, що нині латини в школі не вчать! — вибачився Кір. — Ex abrupto — це «зненацька, раптом»…

І Кір почав розповідати.

— Щойно за вами зачинилися двері, вирішив і я трохи прогулятися та подумати на дозвіллі. А ще — прислухатися до деяких своїх відчуттів.

Тож гуляю я собі, аж глип: повз мене проходить якийсь хлопчак. Звичайний собі хлопчак, без будь-якої схильності до магічних наук, але навіть за два кроки було відчутно, що той бідолаха геть схиблений на книжках про магію. А книжки ті, ще раз нагадаю вам усім, мають стільки ж спільного із магією, як я — з амурським тигром.

Але попри те запала хлопцеві в душу технологія виготовлення нерозмінної гривні. Оскільки актуальність цього артефакту вже втрачена понад сто років тому, я дозволю собі нагадати всім, що таке нерозмінна гривня. І взагалі, що таке нерозмінна грошова одиниця. Це така одиниця, яка, хоч скільки нею розраховуйся, завжди повертається до твоєї кишені.

Книга, з якої цей хлопчак довідався, як зробити нерозмінну гривню, була написана не надто гарним знавцем. Але головну умову там було вказано правильно — присутність чорного кота. Ось хлопчик і прихопив мене. Я був настільки зайнятий своїми думками, що навіть не встиг відразу зреагувати.

Ситуацію ускладнювало ще й те, що хлопчак весь час ніс мене на руках, і я не мав можливості вдарити хвостом ні по землі, ні по підлозі, ні по іншому якомусь твердому предмету. Єдине, по чому можна було вдарити, була дубова голова цього хлопчака, проте для магії вона не підходила.

І подався він на перехрестя чотирьох доріг продати мене там рівно опівдні. Хлопчак виявився неабияким ентузіастом і за інерцією поніс мене на одне перехрестя далі.

Можливо, іншого разу я б лише посміявся над наївністю хлопчика. Але тоді мені було не до сміху. Я намагався вислизнути з його обіймів і прохав відпустити мене, проте хлопчак і не думав цього робити. Я кричав з усієї сили, ні, навіть не кричав — я горланив! Зрештою, я так допік тому бідоласі, що він згоден був продати мене за гривню. Але, на моє щастя, повз нього проходили хлопці-студенти, і замість гривні хлопчак отримав по шиї, аби не мучив бідну тварину. А я скористався нагодою і втік. Проте був настільки змучений та виснажений, що на трансгресію вже просто не вистачало сил. Довелося добиратися своїм ходом. А це не найшвидший спосіб пересування.

Дякую за увагу.

Зо дві хвилини слухачі заходилися сміхом аж до кольок у животі.

— Це ж треба до такого додуматися — карбувати нерозмінну гривню влітку, а не в ніч проти Різдва! — аж заходився Домовик. — Такого я ще не чув!

— А де він срібну гривню дістав би, якщо зараз вона зовсім не срібна? — реготала Коловерша.

— Вам «ги-ги», а в мене й досі боки болять, — ображено зауважив Кір.

— Вибач, — сказав Домовик, витираючи сльози, що рясно стікали по його старечих щоках.

Маринка не дуже розуміла, що саме так розсмішило Домовика та Коловершу. Але вона втямила одне — нерозмінну гривню не так-то й легко виготовити.

Кіт ще довго не міг заспокоїтися. Звертаючись до Маринки, він вигукнув:

— Якби ти знала, як мені остогидли всі ці причмелені Homo novis!

— Гомо що? — запитала Маринка.

— Нова людина. От вискакує така, мов той Пилип із конопель, і галасує на весь світ, що стати великим чаклуном чи магом все одно, що раз плюнути. Ще й розмахує, дурень, книжкою «Як стати чаклуном за 14 днів», що її написав такий же неук. І ніяк він не збагне: те, що не зійшло на тебе з небес, не дістанеш ні в якому супермаркеті… А ця що тут робить? — поцікавився він, вказуючи лапою на Коловершу.

— Прошу не тицяти своєю брудною лапою! — образилася вона. — Коли хочеш знати, то Маринка тепер моя хазяйка.

Кіт закліпав очима.

— Чи не зарано тобі коловершу заводити? — запитав він у дівчинки.

Маринка знизала плечима:

— Так уже вийшло.

Магічна дискусія

Коловерша войовниче взялася руками в боки:

— А чому це моїй хазяйці Марині рано коловершу заводити? Вона вже досить вправна відьма. А я тільки додаватиму їй сили.

— Силу потрібно ще й контролювати. І мені, як вчителю, видніше, що моїй учениці треба, а що ні. — І додав, ні до кого особливо не звертаючись: — Коловерші не in usum delphini…

— Не для дітей і не для школи тобто, — переклав Домовик останню Кірову фразу.

У його очах спалахнули веселі іскорки, і він прошепотів Маринці:

— Схоже, нашому бідоласі не тільки боки, а й голову натовкли — бач, на латину перейшов. Добре, що хоч по-давньокитайському не забалакав… або на хінді… тоді б ми теж почали його товкти — але вже з іншого боку.

Маринка швидко відвернулася, аби Кір не завважив, що їй теж стало весело. Але той був занадто зайнятий суперечкою з Коловершею.

— Я вчитель, і тому краще знаю, що їй треба, а що — ні, — аж шипів він, напосідаючи на Коловершу.

— Я теж не сліпа, — войовниче відбивалася вона. — І хай там як, а на відьмах знаюся.

Кіт зневажливо чмихнув.

— І що ж ти такого в моїй Маринці розгледіла? — запитав він.

— А те, що Маринка не просто відьма, а спадкоємиця волхвів.

Кіт гигикнув:

— Щось ти, матінко моя, зовсім заплуталася…

Нараз він перехопив здивований погляд Маринки і сказав:

— Гаразд, я все поясню.

І кіт знову почав свої промови.

— Колись давно на землі жили могутні маги, звані волхвами. Подейкували, що їхня батьківщина — Стародавній Схід. Хай там як, але вони ще тоді, у давнину, вже були в усіх країнах. Волхви були здатні на таке, про що нинішні чаклуни з відьмами і мріяти не сміють.

Але так уже сталося, що вони зникли з людського світу. Подейкують, що вони спочатку вклонилися Ісусу Христу, піднесли йому дари і вже потім пішли… Чи то визнали його вищість, чи то не хотіли заважати. Є відомості, що волхви подалися відлюдниками в інший світ, де стали пророками й провідниками нової цивілізації.

І все ж свій слід на Землі вони залишили. Принаймні свої знання розподілили між трьома групами учнів: відьмами, козаками-характерниками та мольфарами.

Із відьмами усе здебільшого зрозуміло. Марині я все це вже розповів, а ви і без мене про відьом все знаєте. Так що не буду повторюватися. Менш відомі нам козаки-характерники та мольфари. Козаки… Щось войовниче є навіть у цьому слові. Строго кажучи, «козак» — слово тюркського походження, і в перекладі воно означає «вільна людина, легко озброєний воїн, який опанував особливу науку ведення бою».

Найпоказовішими представниками козацтва є характерники. Насправді це — бойові маги. Вони могли, наприклад, наслати на ворога ману. Тобто ворог замість одного воїна міг побачити ціле військо. До слова, сила козаків-характерників була така потужна, що російський цар Петро І заборонив цим воїнам використовувати свою бойову магію. Підозрюю, що він просто боявся їх. І взагалі люди дуже лякаються незвичайного.

Але якщо козака перевершити у всьому міг лише козак-характерник, то першим серед козаків-характерників став Іван Сірко. Цей отаман здійснив півсотні військових походів і не зазнав жодної поразки. Його як вогню боялися турки і татари. Перед Сірком схиляли голови навіть французькі мушкетери, бо вони були свідками того, як він брав неприступні фортеці — наприклад фортецю Дюнкерк, яку називали «ключем від Ла-Маншу». Про Сірка розповідали неймовірне. Казали, що його не брали ні куля, ні меч. І ще казали, що Сірко міг запросто перекидатися на вовка. А ще його боялися не тільки вороги, але й нечиста сила. Річку Чортомлик назвали так тому, що на ній Сірко порішив найголовнішого з чортів. Той тільки «мликнув» — тобто полетів сторч головою, коли Сірко вистрілив у нього з пістолета.

А найдивовижніше те, що цей характерник навіть по смерті продовжував перемагати ворогів! Він заповів козакам після його смерті відрізати його праву руку і брати її з собою в походи. І наші загони здобували перемогу.

Ще більш загадковими є мольфари. Кажуть, їм підвладні сили природи. Відомо, що молоді мольфари іноді розважалися, насилаючи дощ на село. А старі переселяються в карпатські нетрі та печери і живуть відлюдькувато. На що вони здатні — довго розповідати не буду. Зауважу лише, що за своєю сутністю відьми і мольфари дуже схожі. Тільки рівень мольфарів набагато вищий.

Дякую за увагу.

Коловерша погодилася з Кіром:

— Мушу сказати, що сильну відьму можна і до мольфарів зарахувати. Але тут така нечітка межа… я не можу описати її. Проте в Маринці відчуваю неабияку чарівну силу.

— Тільки вона ще здебільшого в ній спить, — втрутився Кір. — І Маринка її ще погано контролює.

— Ха, спить! Ти багато знаєш відьом, які здатні зупинити час?

— Ні, — визнав Кір. — А що?

— А те, що Маринка може це зробити, от! — вигукнула Коловерша і додала ніби між іншим: — А мольфари заввиграшки маніпулюють з часом.

Маринка прислухалася до цієї суперечки, і раптом їй спало на думку, що ці духи нічим не кращі від звичайних дорослих людей. Хіба що одні сперечаються про відьом і мольфарів, а інші — про податки та закони. І в цих дискусіях ще ніхто нікого не переконав. Кожен залишався при своїй думці.

Домовик тим часом намагався вгамувати Кіра та Коловершу.

— Це беззмістовна суперечка, — доводив він. — Час покаже. Мені навіть нецікаво про це слухати.

Проте ті й не думали заспокоюватися. Маринці теж стало нудно, і вона відійшла до вікна. Дівчинка дивилася на ясне небо, сонце, на легенькі хмарки, що безжурно пливли у небесній блакиті. У Маринки був той стан, який дорослі називають «літати у хмарах» — не дарма ж їй зробили такий запис у щоденнику.

Несподівано небо затягнуло сірими хмарами…

Звістка

…Небо затягнуло хмарами. Марина глянула на нього і зойкнула: із просвіту на неї дивилися величезні очі, а поряд чітко проглядався хрест.

Почувши Маринчин зойк, трійця одразу ж забула про суперечку і дружно кинулася до вікна.

— Я так і знав! — з досадою вигукнув кіт.

— Як кажуть: вилазь, приїхали, — підтримала його Коловерша.

Домовик кліпнув очима.

— Ось такі пироги… — сказав він і заходився чухати потилицю.

І тільки Маринка ще нічого не розуміла. Вона хотіла попросити кота, аби пояснив їй, що мали означати ті очі, але тут за їхніми спинами почулося невиразне шарудіння. Всі озирнулися і побачили Легаса, на якому сидів вершник у білосніжному вбранні.

Цього разу Маринка розглянула вершника як слід. Це був міцний дідуган із довгою білою бородою. Щоправда, вона на тлі його білосніжного вбрання мала вигляд брудно-сірої. «Навіть білий колір буває різним» — подумалося Маринці.

Обличчя старого було суворим, але зовсім не страшним. Блакитні очі з-під густих сивих брів з цікавістю дивилися на дівчинку. Довге сиве волосся вершника було стягнуте жовтою стрічкою.

Побачивши дідугана, кіт нагороїжився і вишкірив дрібні гострі зуби. Домовик та Коловерша позадкували. Маринка ладна була поклястися, що вони злякалися. А от їй самій чомусь було ніскілечки не страшно.

Старий кинув котові довгий шкіряний шнурок і той одразу ж заходився його обнюхувати. Час від часу по спині Кіра пробігав дріж. Якусь хвилю старий спостерігав за котом, потім перевів погляд на Маринку і поманив її пальцем з довгим, як у сучасної модниці, нігтем.

Дівчинка без будь-якого остраху наблизилася до нього. Вершник простягнув руку, і Марина сама не зчулася, як опинилася в сідлі поперед нього.

Вона мимоволі зауважила, що руки у вершника були холодні, як у мармурової статуї. А от тіло Легаса, навпаки, було живим і гарячим.

— Тримайся, — шепнув вершник, і тієї ж миті Легас зробив великий стрибок до вікна. Маринка заплющила очі, чекаючи, що зараз усім тілом вдариться у щось тверде. Але нічого не сталося. Вони промайнули крізь стіну з такою легкістю, наче то була завіса з туману.

«Виявляється, проходити крізь стіни дуже навіть просто», — подумала Маринка. Вершники опинилися посеред двору. Нараз над ними щось гримнуло. Маринка подивилася угору і завважила, що небо заполонили сиві грозові хмари. Здавалося, от-от піде дощ.

Вершник опустив Маринку на землю, зіскочив сам і окреслив навколо неї коло. Потім він здійняв руку до небес, і звідтіля туди, де стояла Маринка, вдарила сліпуча блискавка. Пролунав несамовитий грім. «Все, пропала! — із жахом подумала Маринка. — Казала ж мені бабуся остерігатися незнайомців…»

Але вона не пропала. І навіть не впала. І нічого поганого з нею не сталося. Навпаки, Маринка відчула, що якась могутня сила почала вливатися в неї. Вершник усміхнувся і розкрив суворо стиснуті вуста:

— Кіт скаже, що тобі робити далі, — почула дівчинка. — Хай щастить!

І він зник. А от Легас залишився. Він пильно подивився на дівчинку, потім зажмурив одне око, наче підморгнув їй. Зненацька він підстрибнув, як великий білий коник-стрибунець, і щезнув за низькими хмарами. А на землі залишилася тільки срібна підкова.

Дівчинка підняла її. Підкова почала зменшуватися на долоні, доки не сягнула розмірів маленького кулона. Маринка заховала кулон-підківку до кишеньки шортів і кинулася до під’їзду.

По землі проторохтіли перші краплі дощу, і їй зовсім не хотілося промокнути.

Удома дівчинку одразу ж засипали питаннями. Маринка довго відповідала на них, а потім запитала сама:

— Може, ви нарешті теж поясните, що сталося? Хто це був? І що це було? А то я зовсім нічого не розумію.

І Домовик, і Коловерша, і Кір повелися вкрай дивно… тобто вони поводилися як маленькі дітки — підштовхували один одного і шепотіли при цьому:

— Давай ти!

— Ні, давай — ти!

— Ні, ти!

Марина розізлилася.

— Досить! — вигукнула вона. І навіть тупнула ногою.

Домовик виявився найсміливішим.

— Очі та хрест на небі не кожен побачить, — почав він. — Але… це — провісник біди. Зазвичай таке буває перед великими нещастями — війнами або катастрофами. Кажуть, що цей знак посилають людям волхви зі свого світу. Тільки, кажу, побачити його здатен один з мільйона.

— Зрозуміло, — відказала Маринка. — А тепер скажіть мені, що це означає?

Кіт ще раз принюхався до шнурка, що його залишив білий вершник. Потім якось пригнічено промимрив:

— А трапилося те, що нас відвідав Легас.

— Це я і сама зрозуміла. А далі що? — нетерпляче допитувалася Маринка.

Кіт зітхнув і почав говорити. Радше не говорити, а роздумувати уголос:

— Так, але верхи на Легасі сидів волхв. Точніше, не особисто волхв, а образ волхва. Ці чарівники іноді створюють подібні образи, аби передати щось в інший світ. Правда, при цьому вони зазвичай не розмовляють. Утім, і справжні волхви навряд чи зловживають зайвою балакучістю.

Кіт замовк. Паузу відразу заповнила Коловерша:

— Цей, як ти кажеш, образ волхва провів необхідний обряд і передав тобі силу мольфара. Отже, я мала рацію. Що й треба було довести! — з переможним виглядом докінчила вона.

Кіт прищулив вуха і зашипів на Коловершу:

— Ти поводишся не як коловерша, а як балакуча базарна баба!

— Зараз не час для суперечок, — втрутився Домовик.

— Вибачте, — опам’ятався Кір. — Але зараз мене найбільше тривожить оце…

І він показав на шнурок.

— Що це таке? — запитала Маринка.

— Лист, — відповів Кір. — Звичайний лист для кота. Як відомо, ми добре розуміємося на запахах. Ось волхви і надіслали мені «запашного» листа.

На якусь мить Маринці здалося, що Кір зніяковів від того, що отримав таке дивне послання.

— І що в тому листі? — нетерпляче спитала Коловерша.

Кіт повільно вимовив:

— Волхви просили передати: на Маринку покладена місія — повернути книгу «Некрономікон»… Точніше, англійську версію цієї книги.

— Але я не брала ні в кого жодної книги! — обурилася Маринка. — Де ж я її візьму, щоб повернути?

Кіт невесело розсміявся:

— Звичайно, не брала. Ти її навіть не бачила. Але річ ось у чому…

Кіт зітхнув і почав свою розповідь.

— Попереджаю одразу — цієї книги я теж ніколи не бачив, тому розповідаю тільки те, що чув від інших.

У світі існує багато книг з магії та чаклунства. Люди називають їх «чорними книгами». Добре відомі, скажімо, «Волховник», «Чарівник», «Мисленник», «Астролог», «Подорожник», «Аристотелеві врата» та багато інших. Однак «Некрономікон» виділяється з-поміж усіх. Це найзагадковіша книга на світі, і, скажемо відверто, найстрашніша. Про неї вже тисячу триста років ходять неймовірні легенди. Її навіть називають Книгою Зла або Книгою Для Виклику Мертвих. Про неї мріяло багато найвидатніших людей, але кажуть, що вона сама вибирає собі господаря.

Спочатку ця книга називалася «Аль Азиф», тобто «Виття нічних демонів». Її автор — Абдул Альхазред. Його ще називали божевільний поет Санаа. Він об’їхав увесь Близький Схід. Відвідував такі місця, куди розсудлива людина навряд чи потикатиметься без потреби — місцини, населені східними злими духами. Наприклад, у пустелі Руб аль Кхала він провів цілих десять років. До речі, про цю пустелю: мабуть, немає іншого місця на Землі, де відбувалися б настільки дивні та неймовірні події, я б навіть сказав — чудеса, про які люди розповідають тільки пошепки, боязко озираючись на всі боки. Кажуть, що Альхазред бачив навіть казковий Ирем — Місто Колон. Воно збудоване могутнім джином за повелінням шаха Шаддада і є потайними дверима у Велику Порожнечу. Вважають, що людина, яка досягне цієї Порожнечі, може привести у людський світ одного, а то й кількох джинів. До речі, джини бувають добрими, а бувають і злими; бувають джини-чоловіки, а бувають і джини-жінки.

Чомусь більшість людей, які торкнулися Великої Порожнечі, забирають із собою в людський світ злих джинів. Чому так відбувається — складно сказати, але… зазвичай джини стають для цих людей вірними союзниками. І так трапляється, що такий маг мимоволі стає «чорним».

Варто нагадати, що людей, які мали контакти з джинами, називали «маджнун» — «одержимі силою». Є й інший переклад цього слова — «божевільна людина». Тому Альхазреда і називали «божевільним поетом»: за часів своїх поневірянь він не раз спілкувався з джинами та іншими духами.

Потім, осівши в Дамаску, Альхазред написав цю свою знамениту книгу — «Аль Азиф». У X столітті її переклали давньогрецькою мовою і назвали «Некрономікон». «Некро» грецькою означає «мертвий», а «номос» — «правила». У 1230 році книгу вже переклали латинською мовою, але назва залишилася грецька. А в XVI столітті доктор Джон Ді переклав її англійською. Джон Ді, треба сказати, прославився як алхімік, маг і чарівник. Взагалі у світі залишилося сім копій цієї книги: три арабською мовою, одна — давньогрецькою, дві — латиною і одна — англійською. Там описано найтемніші секрети нашої Землі. Є також імена тих богів, які залучають до вивчення «Некрономікона» людей, що прагнуть абсолютної влади у будь-який спосіб. Навіть у найстрашніший.

Дякую за увагу.

Кіт замовк. На кухні запала мертва тиша, яку порушив Домовик:

— Мені все зрозуміло, — сказав він. — Незрозуміло одне: яким чином ця страшна книга стосується саме нас?

Кіт голосно пирхнув:

— Ось тут починається найцікавіше. Послухайте, що я винюхав із цього клятого шнурка.

— Свого часу англійський примірник «Некрономікона» волхви сховали, як найнебезпечніший, у надійне місце. Де воно — нікому не відомо. Декого може зацікавити: чому саме англійський примірник волхви вважали найнебезпечнішим? Відповідь проста: тому що англійська мова найпоширеніша у світі. А от людей, які сьогодні знають латину чи давньогрецьку набагато менше. Висновок із цього робіть самі.

Словом, те, що волхвам здавалося «надійним місцем», виявилося зовсім ненадійним: книга зникла.

Але з’ясувалося це не відразу. Спочатку виявили наслідки зникнення цієї книги. Почалося все з того, що зі Сховища десь подівся досить важливий артефакт: Скринька Верліоки.

Спеціально для Марини поясню, хто такий Верліока — я тобі про нього ще не розповідав. Верліока — це таке чудовисько, яке жило в глухому лісі. Про нього говорили, що він «на зріст високий, має одне око, у плечах на піваршина, на голові щетина, на костур опирається, страшно посміхається». Словом, це був такий чарівник-велетень, що руйнував усе довкола і вбивав усіх на своєму шляху.

Врешті-решт з Верліокою покінчили, а от Скринька Верліоки залишилась. Такий артефакт не так-то й просто знищити. Його спеціально охороняв уже саме в Сховищі могутній дракон, але… одного дня дракона вбили найжорстокішим чином, а Скринька Верліоки невідомо куди запропала.

Нещодавно волхви виявили, що слід Скриньки Верліоки веде у світ людей. На її пошуки вони відрядили Легаса.

І на Легаса відразу було скоєно напад, його важко поранили. До речі, саме Маринка врятувала Легаса, віддавши йому частину своєї енергії. Ось тоді й з’ясувалося, що англійський примірник «Некрономікона» зник.

Волхви таємно повернулися у світ людей. Вони шукали книгу та Скриньку Верліоки. Але все марно. Мабуть, тут доклав руки надзвичайно сильний і хитрий маг.

І раптом — новий злочин: напад на Збройне Сховище артефактів. Зникло відразу три мечі. Та ще й яких!

Азот — магічний меч відомого середньовічного лікаря Парацельса. Насправді Азот — це ім’я демона, замкненого в кристал, який був вставлений в ефес меча. Знаменитий Меч-кладенець — меч Святогора і самого Іллі Муромця. Також, і це найнеприємніше, щезнув Дайнслейф — легендарний меч вікінгів. Його викували карлики. Меч не може повернутися в піхви, якщо не напився крові. Налякані волхви негайно припинили свої пошуки в людському світі і повернулися у свій світ до розграбованого сховища, аби з’ясувати, хто наважився на такий злочин.

Невідомий злочинець миттю скористався цією нагодою. Він негайно перекрив майже всі проходи між світами. І в людському світі почалося звичайне неподобство: почастішали землетруси, катастрофи, епідемії невідомих хвороб, збройні конфлікти. Єдиний, хто ще може пересуватися між світами, — це Легас. І тільки через Осокорки. Дивна річ, але прохід через Осокорки виявився теж частково заблокований.

І ось волхви після тривалих роздумів вирішили, що впоратися з цією напастю зможе тільки наша Маринка.

Дякую за увагу.

Військова нарада

— І це все? — поцікавилася Коловерша.

— Так, — відказав Кір. І додав невідомо навіщо: — Ось такі membra disjecta інформації — тобто вибрані шматки з лекції.

Домовик раптом розлютився:

— Досить нас латиною своєї катувати! Набридло вже. І не смішно!

— Гаразд, — легко погодився Кір.

Запала глибока мовчанка.

— А мене хтось запитав? — раптом обурилася Марина.

Кіт наївно поцікавився:

— Про латинську мову?

— Ні, про те, чи хочу я рятувати світи. А раптом я не зможу?

— Велике пророцтво волхвів говорить, що тільки юна Морська Відьма може впоратися з цим завданням, тобто ти, — пояснив Кір. — Тут йдеться ось про що: усі маги і чарівники, які залишилися в людському світі, виявилися теж заблокованими, тобто вони не можуть використовувати свою магію.

— А як же ми? — запитав Домовик.

— Нам пощастило, бо ми опинилися під захистом чарівного дерева. Осокорик — він розумний. Зловмисникові вдалося закрити прохід між світами, але у чарівного дерева вистачило сил залишити маленьку щілинку. І ще — взяти нас під свій захист. Він мудро розподілив сили, або… або невідомий злочинець сам зробив це з якоюсь невідомою нам метою…

Кіт обвів усіх суворим поглядом і додав:

— Які ще будуть питання?

— У мене є, — сказала Маринка. — І не одне.

— Давай свої питання, — дозволив Кір. — Тільки по черзі.

— Чому волхви самі не начаклували чи не заглянули поверх часу, хто викрав цю книгу?

— Гадаю, що якби вони могли, то обов’язково це зробили 6, — відказав Кір.

— То що, я повинна зробити все за них?

— Не зовсім так. Щойно книга опиниться у твоїх руках, прохід між світами відкриється. А далі — вже клопіт волхвів.

— А який хоч вона має вигляд?

— Рукописна книга… більше нічого не знаю. Але ти обов’язково впізнаєш її, повір мені.

— Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю, що, — сказала Маринка. — А скільки на це піде часу?

— Не знаю.

— А що я мамі скажу? Що пішла рятувати світи від духів і не знаю, коли повернуся?

— Цю проблему Домовик легко вирішить. Чи не так? — Кір пильно глянув на Домовика.

Той буркнув:

— А куди я дінуся…

Маринка не стала уточнювати, як саме він збирається «вирішувати цю проблему». Вона вже ладна була пошкодувати, що згодилася на пропозицію Кіра стати його ученицею. Зараз, як і всі її однокласники, вона насолоджувалася б канікулами. Поїхала у село до рідних, засмагала на пляжі, читала цікаві книжки… Жила б собі, як звичайна дівчинка. І не варто було б морочитися над тим, як врятувати… і не один світ, а декілька… Як там бабуня говорила: «Язик мій — ворог мій…» Ет! Ця думка миттєво промайнула в її голові і одразу ж зникла.

Маринка поглянула на годинник. Секундна стрілка не рухалася. Вона хотіла взяти свій мобільний телефон, але кіт зауважив:

— Не варто. Я зупинив час. Зараз він працює проти нас, тому я і зупинив його.

— Але ж… — спробувала заперечити Марина.

— Зараз саме така нагода, — сказав Кір суворим тоном.

— Гаразд, вирішуймо, куди кому бігти, кому за що братися, — похмуро запропонував Домовик.

— З тобою все ясно, — сказав Кір. — Куди ти підеш? Ти ж до-мо-вик! Поза будинком у тебе і магії ніякої немає!

З несподіванки Домовик закліпав очима. Врешті знайшовся:

— Зате вдома користі від мене більше, ніж від тебе, — сказав він і щезнув.

— Він що, образився? — запитала Маринка.

Кіт скривився, наче скуштував кислицю:

— Не звертай уваги. Домовик скоро з’явиться.

— Зі мною теж усе зрозуміло, — втрутилася Коло-верша. — Я йду з Маринкою.

— А ти багато енергії зібрала? — запитав Кір.

— Дорогою доберу.

— Добре, — згодився кіт. Тоді поглянув на Маринку і важко зітхнув: — А я, чесно кажучи, навіть не знаю, що мені робити. З одного боку — можу стати в пригоді, якщо буду поруч із тобою. А з іншого — ходак з мене нікудишній…

— Ага, ти, вовняний-бавовняний, скажи ще, що будеш гирею на ногах висіти, — пролунав скрипучий і буркотливий голос Домовика. Цього разу він матеріалізувався сам, без Марининого виклику, сидів під кухонним столом та завзято чухав свою бороду. Біля нього стояв червоний мішок. Маринка подумала, що мішок Домовика дуже нагадує той, з яким зазвичай зображають Діда Мороза.

— Що ти хочеш цим сказати? — не зрозумів кіт.

— Я тут в засіках у себе понишпорив… Мої засіки, звісно, не такі, як у волхвів, але дещо все ж знайшлося. Я колись в одній хаті господарював, а там підземелля було — люди його катакомбами називали. А в них карлики жили. Ну, я приятелював із ними…

— Ну, то й що з того? — запитав кіт.

— А те, що вони неабиякі майстри з виготовлення магічних перснів та кулонів. От і надарували мені їх — для кожної нагоди стане. Ось, тримай!

Із цими словами простягнув котові чи то намисто, чи то нашийник із великим яскраво-червоним каменем.

Кіт відсахнувся:

— Ти що — з глузду з’їхав?

— А що тут такого? — відказав Домовик. — Ну, походиш якийсь час у людській подобі. Що, від тебе щось відпаде? Утім, хвіст точно відпаде, — зазначив він.

— У тім і річ… без хвоста я втрачу свою магію.

— Ти забув про основне правило білих чарівників? Нагадую: «Роби, що хочеш, тільки нікому не зашкодь». Ти нікому цим не зашкодиш і робитимеш, що хочеш. А коли все скінчиться, знову котом станеш. І хвіст відросте. Навіть пишнішим буде, ніж зараз… До того ж невже тобі не хотілося бодай раз у житті побути характерником?

Імовірно, слова Домовика переконали кота, бо він покірно схилив перед ним голову. І Домовик спритно надів на нього нашийник.

— А що то за головне правило білих чарівників? — поцікавилася Маринка. — І чому я вперше про нього чую?

— Бо тобі тоді ще рано було про це знати, — буркнув Кір і повів туди-сюди шиєю.

— Тоді, — з притиском сказала Маринка. — А тепер?

— А тепер уже пізно: ти все одно робиш те, що хочеш, — замість Кіра відказала Коловерша.

Кіт кинув на неї убивчий погляд, але у відповідь Коловерша тільки весело розсміялася.

Маринка несвідомо опустила руку в кишеню і намацала там кулон-підкову, що залишив Легас. Чесно кажучи, вона вже й забула про нього, тому нічого не розповіла друзям.

— Знаєте… — почала вона.

І в ту ж мить троє друзів обернулися до дівчинки.

— Що у тебе там? — різко запитав Домовик.

Марина показала підківку.

Кіт широко розплющив очі.

— Ого! — сказав він. — Підкова самого Легаса!

— Крутий оберіг, — додав Домовик.

Марина запитально подивилася на друзів.

— Підкову Легаса вважають найдужчим захистом від пасток, нападу та інших неприємностей, — пояснив Кір. — Відомо, що за своє життя Легас лише чотири рази «втрачав» свої підкови… Значить, ось як він тобі віддячив. Круто!

— Гей, а де шнурок-лист від волхвів? — раптом стурбувався Домовик.

— Ти на ньому сидиш, — підказала Маринка.

Висмикнувши з-під себе шнурок, Домовик повісив на нього підкову Легаса. Потім простягнув його Маринці й сказав:

— Одягни на шию і ніколи не знімай.

Марина слухняно зробила так, як він велів, а тоді скоромовкою випалила:

— Я зараз!

І підстрибом подалася до передпокою. Кіт і Домовик здивовано перезирнулися.

— Куди це вона побігла? — запитав кіт.

Домовик невизначено повів плечем.

— До дзеркала, — пояснила їм Коловерша. — Дивиться, личить їй підкова Легаса чи ні.

— Дівчисько… — пробурчав Кір. — Усі алмази світу не варті цієї підкови, а вона ще й коверзує: личить вона їй чи ні…

— Ніби ти не знаєш, що дівчатка тільки те й роблять, що викручуються перед дзеркалом, — зауважив Домовик і з головою пірнув у свій мішок.

Що робити?

Коловерша непомітно зникла саме тоді, коли Кір з Маринкою спостерігали за Домовиком. А він голосно коментував те, що бачив у мішку:

— Приворотний перстень для нас ще зарано… Захисний перстень від Анцибала, чорта болотяного, теж ні до чого… Апчхи!

З мішка вилетіла хмара пилюки. Домовик продовжував:

— Шапка-невидимка, гадаю, не знадобиться… оберіг, що відлякує Бабая, теж не потрібен… бо ми вже не маленькі дівчатка…

Нарешті він випірнув з мішка і простягнув Маринці сорочку:

— Одягай, — звелів він.

— Що це? — недовірливо запитала Маринка.

— Заговорена сорочка від меча і ножа, — пояснив Домовик. — Підкова Легаса, звичайно, дуже сильний оберіг, але сорочка теж не завадить.

Тоді знову пірнув у свій мішок, якийсь час зосереджено сопів там, тоді виліз і скрушно повідомив:

— Все. Як то кажуть, чим багаті…

— Не густо, — зауважив Кір.

Домовик нічого не відповів. Він покрутив головою на всі боки й стривожено вигукнув:

— А Коловерша де?

— Скучив за нею? — насмішкувато поцікавилася Маринка.

— Ні, справді, куди вона пропала? — занепокоївся і Кір.

— Та тут я, тут, — пролунав знайомий голос у них за спинами. — Уже й на хвилинку покинути вас не можна…

Коловерша на задніх лапах підійшла до столу і поставила на нього склянку з молоком. У цю мить вона дуже нагадувала кенгуру. Та й розміром, схоже, теж трохи збільшилася.

— Це тобі, Маринко, — сказала вона. — Пий.

Дівчинка з задоволенням припала до склянки. Молоко виявилося неймовірно смачним — солодким і водночас… Марина відчувала, як із кожним ковтком вона набуває чогось нового, це було щось особливе… те, чого вона раніше не відчувала.

— Може бути, що ти, Коловершо, і справді маєш рацію, — зауважив Кір. — А можливо, що й ні.

— А що це було? — запитала Марина, розглядаючи дно вже порожньої склянки.

— Напій дорослих відьом: молоко з росою, — відказала Коловерша.

— Подумаймо все ж таки, як і де шукати книгу, — рішуче втрутився кіт. — Бо, схоже, моя магія скоро не зможе утримувати час.

— Може, тобі допомогти? — запитала Марина.

— Не треба, — відмовився Кір. — Тобі твоя сила ще знадобиться.

Зненацька Маринка відчула всередині якесь невідоме досі відчуття… щось ніби змигнуло перед її очима і зникло.

— Книгу потрібно шукати в нашому районі — в Осокорках, — несподівано для себе самої сказала вона. — А якщо конкретніше, то її викрадач перебуває в селищі елітних котеджів.

— З чого ти це взяла? — Кір був відверто шокований.

— Це ж елементарно, Ватсоне, — усміхнулася Маринка. — Подумай сам: усі проходи в інші світи заблоковані, так?

— Ну… припустимо, що це так.

— І тільки в нашому чарівному дереві залишилася шпаринка. Мені здається, що це викрадач залишив її для себе. Щоб у разі потреби перебратися в інші світи.

— Але він може трансгресувати до Осокорків з будь-якої точки планети, — заперечив Кір.

— Так. Але що, коли книга потрапила до рук звичайній людині, яка про чари і магію знає лише з казок, фентезійних книг та фільмів?

— Ну, це вже занадто, — засумнівався Кір.

— Занадто? Тоді скажи, чому наймогутніші волхви не могли виявити викрадача? Та тому, що вони шукали мага або чарівника. А шукати треба було звичайнісіньку людину!

— Це неймовірно, а тому схоже на правду, — зауважив Домовик.

Ці слова ніби додали Маринці нових сил. Вона продовжувала:

— А якщо це людина, то вона, найімовірніше, мешкає десь поруч.

— У цьому щось є, — тепер вже згодився і кіт. Але одразу знову засумнівався: — А чому ти гадаєш, що шукати її треба саме в селищі елітних котеджів? — поцікавився він.

— Ти що, «Графа Монте Крісто» не читав? — здивувалася Маринка. І зразу зрозуміла, що сказала дурницю. Вона уявила собі Кіра, який лежить на тахті і, закинувши лапу за лапу, гортає книжку… Цікаво, як би вона сама відреагувала на таке видовище ще кілька місяців тому? Маринка не втрималася і пирхнула. Кіт підозріло поглянув на неї і сказав:

— А хто цей граф? З графів я знав тільки одного — графа Дракулу.

— Дамо графові спокій, — відказала Маринка. — Просто я думаю, що коли людина раптом стає володарем джина, то вона насамперед наказує йому побудувати для себе розкішний маєток — саме маєток, а не проситиме якусь там квартиру у багатоповерхівці.

— Треба визнати, що логіка в міркуваннях Маринки є, — задумливо сказав Домовик.

— Так, дуже схоже на правду, — нарешті остаточно погодився і Кір.

— Я ж вам казала, — багатозначно промовила Коло-верша. Але ніхто не став уточнювати, що саме, коли й кому вона казала.

— Отже, залишилося вирішити останню проблему: як шукати книгу? — зробив висновок кіт. — Але, гадаю, що ми не станемо гамселити в усі двері і питати: «Вибачте, це не ви поцупили „Книгу Мертвих“? Поверніть, будь ласка!» Чи не так?

Тут уже Домовик проявив мудрість:

— А чого даремно мізкувати? Треба йти та шукати. Гадаю, артефакт такого рівня сам себе видасть. У вас своїх артефактів теж більше ніж треба. От і ловіть на них ту книгу, як щуку на черв’ячка.

— Тоді пішли. Чого тягнути кота за хвіст? — вирішила Маринка і підвелася.

— Не треба мене тягнути, — озвався Кір. — А надто за хвіст. Я й без цього можу трансформуватися.

Святослав

Хлопчика назвали Святослав. Його батько вважав, що коли вже у нього занадто просте ім’я, то нехай хоча б у сина буде красивіше. Так, батькові не подобалося його власне ім’я — Іван. Він був переконаний, що якби у нього — шанованого банкіра — було якесь інше, більш пристойне ім’я, то велося б йому краще.

Бо до «Івана» відразу клеїлося щось із казок: наприклад, Іванко-дурник. Навіть якщо його називати ласкаво — Івасик, — усе одно виходило щось не те. Втім, на бізнес батькові було гріх скаржитися.

Але і синові своє ім’я теж не подобалося. Святослав — занадто довге, і віє від нього якоюсь старовиною. Удома називали його коротко — Слава. А однокласники — Славко.

Якщо говорити відверто, то з дитинства у Славка було все, чого він лише забажає. Простіше перерахувати те, чого у нього не було. Свого батька хлопчик бачив дуже рідко — той постійно був зайнятий своїм бізнесом. Навіть у вихідні.

Мати теж була вічно заклопотана: персональний водій відвозив її то до фітнес-клубу, то до елітних крамниць, то на презентації нового одягу. До речі, у батьків була за містом стайня. Вони намагалися долучити сина до занять великим спортом, але той з дитинства відчував глибоку відразу до надмірних фізичних вправ. Коней він тихо ненавидів уже тільки тому, що їх любили його батьки… Тож, виходить, Славко спілкувався з татом і мамою дуже рідко. До певного віку його вихованням займалася няня, але нещодавно вона звільнилася, бо батько вирішив, що син уже дорослий і йому потрібна не няня, а досвідчений тренер, який би допоміг Славкові досягти визначних успіхів у спорті.

— Яким видом спорту ти хотів би зайнятися? — якось запитав батько, демонстративно помахуючи тенісною ракеткою.

Славко подивився на неї і мало не завив з досади: чому він повинен займатися тим, що йому нецікаво?

Друзів у Славка не було. Однокласники із престижної приватної гімназії, де він навчався, так і залишилися просто однокласниками. Втім, багато хто хотів з ним товаришувати, але Славко підсвідомо відчував, що їх більше цікавить не він, а його родичі. Передусім фінансові можливості батька. І тому Святослав намагався тримати однокласників на відстані. Записки однокласниць на кшталт: «Славо, давай дружити» чи «Ти мені дуже-дуже подобаєшся» — його не стільки хвилювали, скільки насторожували.

Після занять, повертаючись додому автомобілем, який вів найнятий водій (він же й охоронець), Славко у вікно часто бачив один і той же спортивний майданчик. На ньому хлопчаки завзято ганяли футбольний м’яч. Славко дивився і ловив себе на думці, що, якби його запросили у команду, він без вагань став би у ворота. Але… але… Цих «але» було дуже багато. По-перше, батько не дозволить: він прямо-таки схиблений на безпеці сина і навряд чи дозволив би, щоб Славка штовхали чи підставляли йому підніжку. По-друге, крім тенісу, крокету і верхової їзди батько ніякого іншого виду спорту не визнавав. А по-третє… по-третє, навряд чи хлопчаки приймуть такого татового синочка до своєї компанії. «Ні, краще просто проїхати повз них», — зітхав Славко.

Єдине захоплення, яке хлопцеві було до душі і проти чого не протестував батько, — це комп’ютер. Бодай тому, що на комп’ютері можна було грати. Славко обожнював ігри, які називали стратегічними. Дуже класно було почуватися могутнім царем, за одним повелінням якого сотні людей кидаються в атаку чи починають будувати місто в неприступних джунглях.

А ще в комп’ютері була така штука, як Інтернет, з допомогою якого можна було скільки завгодно спілкуватися з людьми. І до того ж нікого не хвилювало, хто твій батько чи скільки тобі років. Та й ім’я собі можна придумувати яке завгодно, а не називатися тим, яке тобі дали батьки. Славко з подивом збагнув, що навчання у гімназії все ж дало йому дещо корисне: знання англійської мови суттєво розширювало його можливості у спілкуванні в Інтернеті.

Зрештою, батькові увірвався терпець. Одного разу він покликав сина до свого кабінету і запитав:

— Якщо ти пам’ятаєш синку, ми з тобою говорили про те, що кожна людина має займатися бодай одним видом спорту. Скажімо, тенісом. Або верховою їздою. Говорили?

— Так, тату.

— То яке ти собі вибрав заняття?

Звісно, батько мав на увазі заняття якимось видом спорту. Але не зовсім правильно сформулював своє питання: мабуть, дозволив собі трохи розслабитися вдома. І Славко миттю скористався цією помилкою батька — позначилися навички спілкування в чатах.

— Я хочу зайнятися… колекціонуванням, — твердо сказав Слава.

— А спортом хіба зайнятися не хочеш? — здивовано запитав батько.

— Я хочу зайнятися колекціонуванням, — вперто повторив Слава.

— Але поглянь, скільки є цікавих видів спорту, — почав умовляти його батько.

— Ні, я хочу колекціонувати! — Славко говорив різко, і останнє слово майже вигукнув.

Він чекав, що батько вибухне. Але він лише кліпнув очима і відказав:

— Добре. Тільки дозволь мені дізнатися: що ж ти зібрався колекціонувати?

До такого повороту розмови Славко не був готовий. Водночас він розумів, що відповідати треба швидко і впевнено. Тож випалив перше, що спало йому на думку:

— Книги!

Батько скривився, наче від зубного болю:

— Це, синку, навіть не смішно. Колекціонування книг було популярне років зо тридцять тому. Та й то здебільшого серед автослюсарів та завідувачів овочевих баз…

Батько говорив, а Славко гарячково роздумував, як йому викрутитися з цієї ситуації. І вихід знайшовся якось сам собою.

— Ти мене не зрозумів, тату. Я хочу збирати рідкісні старі книги… антикварні.

Хлопчик витримав паузу і завдав точного удару:

— От якби ти зміг виділити мені якісь кошти, то я міг би купувати їх через Інтернет…

Так, удар розраховано точно: батько був банкіром і знав, що гроші — всього лише інструмент для досягнення мети. До того ж він звик, що у нього часто просять грошей. І він часто відмовляє. Але відмовити своєму синові банкір не міг.

— Гаразд. Домовляємося так — я спонсорую твою колекцію, а місяці через три подивимося, що ти зібрав і як нам бути далі.

З кабінету Славко вийшов збентежений: так, він позбувся спорту на три місяці. Правду кажучи, він і не збирався колекціонувати книги.

— Та якнайшвидше накуплю в Інтернеті старих екземплярів — і справі кінець! — сказав він сам собі.

Але «якнайшвидше» не вийшло. Зопалу він купив кілька книг видавництва Маркса дев’ятнадцятого століття, але потім з’ясував, що вони не мають ніякої цінності — це видавництво видавало «дешеві книги для народу».

Тоді Славко пішов іншим шляхом: розмістив на дошках оголошень в Інтернеті повідомлення, що він купує старі книги. Це подіяло.

На його електронну скриньку почали надходити пропозиції. Славко дізнавався усе про книгу, яку йому пропонували, а вже тоді вирішував, варто купувати її чи ні.

Подарунок банкіра

На свій подив, Слава раптом помітив, що це заняття захопило його. Тобто цікавив хлопця лише процес придбання книги, бо читати тексти зі всякими там «ятями» і «фетами» у нього не було ні найменшого бажання.

Але ось торгуватися із продавцем і збити ціну — це виявилося крутою розвагою. Навіть не розвагою, а азартною грою. Славко не економив гроші (врешті-решт, рахунки оплачував банкір). Він просто грав.

Через три місяці батько, як і обіцяв, влаштував перевірку колекції. Він був діловою людиною і запросив експерта. І тут банкір зі здивуванням довідався, що у світі існує ціла індустрія колекціонування, а колекціонери цікавилися найнесподіванішими раритетами. Вони збирали марки і монети, холодну зброю, поштові листівки, автомобілі, картини, прищіпки для білизни, колючий дріт. Вірус колекціонування міг заразити будь-кого — і старого, і малого, і бідного, і мільярдера. А головне — тут крутилися великі гроші.

Букініст-антиквар оглянув колекцію, похитав головою і назвав ціну. Банкір із подивом визнав, що сума, яку йому вказав антиквар, рівно удвічі перевищувала ту, що він заплатив за рахунками сина.

«А син у мене, виходить, головатий, — подумав банкір. — Замість того, щоб м’язи качати, вирішив краще зайнятися бізнесом. У мене вдався!»

Але насправді особливої Славкової заслуги в цьому не було. Просто люди, що пропонували йому книги, зазвичай навіть не уявляли їхньої реальної вартості. До того ж Славко любив ще й поторгуватися.

Закінчилося тим, що банкір похвалив сина, перестав чіплятися до нього з питаннями про спорт та поїхав собі в Лондон на два тижні «у справах». Після повернення банкір покликав сина до себе в кабінет.

— Мені сподобалася твоя колекція, — сказав він. — Ось візьми ще одну книгу — я її в Оксфорді у якогось п’янички місцевого купив. Схоже на те, що вона рідкісна й цінна: по-перше, дуже стара, а по-друге, рукописна. Втім, я не фахівець. Розбирайся сам.

— Спасибі, тату, — подякував Славко.

— Іди, працюй, — м’яко сказав батько і повернувся до своїх справ.

— А як ти її через кордон провіз? — несподівано для самого себе запитав Славко вже від дверей кабінету. — Адже на митниці до таких книг пильно придивляються!

— Не став зайвих запитань, — не підводячи голови відказав батько.

Коли за сином зачинилися двері, банкір знизав плечима:

— А справді, як я її провіз? Я навіть якось і не подумав, що така книжка може бути заборонена для вивезення. Ото був би скандал, якби митники мене затримали! Ні, мабуть, усе ж таки я викликаю довіру навіть у них.

І знову взявся до роботи. Він навіть не підозрював, що ані він, ані митники тут ні до чого.

…Титульного аркуша в книзі не було. Тобто він був, але чомусь назви на ньому не було.

— От тобі й подарунок! Навіть не розумієш, що у тебе в руках, — пробурчав Славко.

Зі свого, хай і зовсім незначного, досвіду він знав, що звертатися за консультацією до інших колекціонерів не варто: реальної вартості вони не назвуть, та ще набрешуть. А потім самі захочуть купити книгу. За безцінь.

Книга англійською мовою була написана чорнилом, красивим почерком. Папір щільний, хоча і пожовклий, але цілком здатен ще прослужити досить тривалий час — не те що теперішні книжки: раз прочитав — і вона розсипалася.

Обкладинка була обтягнута товстою шкірою — чи то зміїною, чи шкірою якоїсь древньої ящірки.

Утім, вигляд книги не дуже здивував Славка. Маючи справу з іншими антикварними виданнями, він уже звик до їхньої добротності.

Славко жбурнув книгу на стілець і увімкнув комп’ютер.

Якийсь час хлопець провів в Інтернеті — «розмовляв» в одному чаті з дівчинкою, яка здавалася дуже прикольною. Але на найцікавішому місці раптом розірвався зв’язок з Інтернетом. Відновити його самому не вдалося.

Славко набрав номер сервісної служби. Виявилося, що виникла якась «складна технічна проблема і її усунуть за три-чотири години».

Славко поклав слухавку на важіль. Робити нічого — доведеться чекати.

І тут йому здалося, ніби книга на стільці ворухнулася, наче жива. Якусь мить Славко дивився на неї — не ворушилася. Він посміхнувся і проголосив відому інтернетівську приказку:

По тому все ж узяв книжку. Ще раз оглянув її та розгорнув навмання — так більшість звичайних людей розгортає глянцевий журнал.

Славко почав читати, насилу розуміючи те, що читає: по-перше, текст був рукописний, а по-друге — англійська мова була якоюсь незвичайною. Може, й справді так розмовляли кілька сотень років тому.

Джин та його подарунки

Славкову увагу привернув заголовок: «Як торкнутися Великої Порожнечі».

— Перед тим, як торкнутися, треба знати, що воно таке, — зауважив Славко і зручніше вмостився в кріслі.

Хлопець одразу зрозумів, що отак просто читати не вийде. Багато слів були йому геть незрозумілі. А ще траплялися малюнки, яких не знайдеш у жодному сучасному підручнику з астрономії. А ще безліч заклинань, які треба вимовляти уголос. Славко вимовив кілька з них, проте нічого не сталося.

— Маячня якась, — пробурчав хлопець і вже хотів відкинути книгу вбік, але вона раптом розгорнулася на сторінці, де описувалося, як викликати джина.

— Чого мені не вистачало, так це домашнього джина, — гмукнув Славко.

Він насилу прочитав заклинання і розчаровано відклав книгу. На його думку, це була чистісінька абракадабра. Просте нагромадження звуків.

Хлопець потягнувся. І раптом завважив, що на щойно чистому небі з’явилися грозові хмари. «Не знаю, як джина, але грозу я, здається, викликав», — з усмішкою подумав Славко.

Утім, усмішка швидко зникла, коли за спиною почулися важкі, повільні кроки, від яких струснулася підлога.

— Навіщо ти покликав мене у цей світ? — прогримкотів гучний бас. — Навіщо звільнив від вічного сну?

Від тих слів і відлуння важкої ходи у Славка занудило коло серця і якась холодна хвиля ударила в груди. Все ж він змусив себе обернутися…

Джина годі було назвати красенем: зморшкувате обличчя, товстий ніс, одного ока не вистачає. Брудне довге волосся було схоплене на маківці у кінський хвіст. А ще він був босий і голий — з усього одягу на ньому було щось на зразок пов’язки на стегнах. Та найбільше хлопця вразили нігті на руках і ногах джина — вони були такі довгі, що цілком могли конкурувати з ведмежими пазурами.

Так, джин зовсім не був красенем і чепуруном. Але відсутність бодай натяку на привабливість компенсувалася розмірами: на зріст джин був не менше двох з гаком метрів. Такий велетень був мрією кожного баскетбольного тренера. А мускулатура…

«Такий якщо зацідить у вухо, то голова й без чаклування відвалиться», — з побоюванням подумав Славко.

Джин кілька разів кліпнув очима, відганяючи тисячолітній сон, і вже іншим поглядом подивився на Славка.

— Які будуть накази, хазяїне? — догідливо запитав він.

Хлопець замислився.

— Можеш зробити так, щоб на цій книзі з’явилася назва? — запитав він і показав батьків дарунок.

Джин низько схилився перед Славком:

— Не гнівайся, хазяїне, але тут я безсилий. Це особлива книга. Вона сама собі обирає господаря, тож назва їй не потрібна.

«Тоді навіщо ти мені здався? — подумав Славко. — Того й гляди, стелю головою проб’єш…»

— Можеш бути вільним, — уголос сказав він.

— Хазяїне, я недочув? — не повірив джин. — Ти сказав, що я можу бути вільним?

— Так, — відказав Славко. — Можеш.

Джин гупнув головою об підлогу.

— Дякую тобі, хазяїне! — вигукнув він.

Джин відштовхнувся ногами від підлоги і злетів угору, розчинившись під стелею.

Хлопця обдало потоком гарячого повітря. Від цього заворушилися сторінки дивної книги. Славко втупився в неї настороженим поглядом. Що ж це за диво-книга така, що заклинання із неї спрацьовують, бодай і через раз? Звідкіля вона взялася, яка її назва?

Відповіді не було.

Невідомо, скільки Славко простояв над книгою — час ніби зупинився для нього. Раптом за спиною хлопця знову пролунав гучний бас:

— Чи дозволить мені хазяїн вручити йому маленький подарунок на пам’ять?

— Давай, — згодився Славко.

Джин простягнув якусь річ, що заледве нагадувала товсту лаковану ляльку. Тільки розписана вона була не квіточками й півниками, а якимись страшними потворами.

— Що це? — запитав Славко.

— Скринька Верліоки, — відказав джин. — Якщо хазяїна хто образить, варто йому відкрити скриньку і взяти одну з ляльок. Усього їх тринадцять.

І джин непомітно розчинився в повітрі.

«Гаразд, при нагоді перевіримо», — подумав Славко і сховав скриньку з рукописною книгою в шухляду комп’ютерного столу.

Тоді клацнув клавішею на комп’ютері й забув про все. З’єднання з Інтернетом відновилося.

Кілька днів минуло спокійно.

Потім… потім одного дня за вікном на деревах ні з того ні з сього здійняли вереск горобці. Славко саме готувався до річної контрольної, і цей ґвалт його дратував.

— Я ж вас… — проказав він і дістав з шафи свою пневматичну гвинтівку. Після першого пострілу горобці розлетілися. Славко хотів вистрелити ще раз їм навздогін, проте за спиною почувся знайомий бас:

— Слабка зброя у мого хазяїна…

— Чого тобі? — невдоволено запитав хлопець, перезаряджаючи гвинтівку.

— Не варто найбільшому з магів опускатися до війни з дрібними тваринами.

Джин клацнув пальцями, і все — горобці в саду попадали на землю.

— Дякую, — сказав невдоволений Славко. Адже він збирався лише відлякати горобців, а не вбивати їх. Бо тоді може статися так, як у Китаї. Там якось вибили всіх горобців, бо вони нищили посіви. А тоді мусили за валюту закуповувати їх за кордоном, бо без них розплодилося безліч шкідників, які переводили все насіння ще в землі.

— Тобі щось потрібно? — запитав Славко джина.

— Я приніс моєму хазяїнові зброю, — відказав той. — Гадаю, вона йому підійде.

І джин шанобливо поклав перед Славком три мечі.

Усіх хлопців цікавлять ножички. Особливо великі. І Славко не був винятком. Він підняв один меч і спробував витягти його з піхов…

— Обережніше, хазяїне! — попередив його джин. — Цей меч має одну особливість: він не може повернутися в піхви доти, доки не вб’є або не скалічить когось. Адже його викували карлики.

Славко вирішив не ризикувати. Він узяв інший меч:

— А цей? — запитав у джина.

— А цей можна.

Славко витяг його з піхов. Сталь клинка притягувала погляд своїм таємничим зблиском. На мить хлопця охопив дикий захват, проте він тут же отямився.

«На жаль, батьки не зрозуміють, якщо в моїй кімнаті висітимуть три гостренні бойові мечі, — подумав він. — Почнуться розпитування, мама проситиме, аби я викинув їх геть, бо можу порізатися…»

Славко зітхнув і вклав меча до піхов.

Джин наче відчув, про що думає його хазяїн, бо сказав:

— Можна повісити їх на стіну, а я накладу закляття, щоб ніхто зі смертних не побачив їх.

— Навіть мій батько?

— Шановні батько і мати мого хазяїна нічим не відрізняються від інших смертних.

— Тоді згоден, — сказав Славко.

Мечі, які приніс джин, викликали неабияке задоволення у Славка. Але часті й несподівані візити дивного гостя уже почали трохи дратувати хлопця.

«Непогано було б позбавитися від його відвідин, — якось подумав Славко. — Цікаво, чи є таке заклинання, аби джин більше не з’являвся?» Він одразу ж відчув подих спечного повітря, і книга послужливо розгорнулася на потрібній сторінці.

Слава побачив главу «Як закрити вхід в інші світи». І він заходився вголос читати заклинання…

«Дрібні» капості

Джин більше не з’являвся.

Наближалися канікули, але, на відміну від попередніх років, чомусь це Славка не дуже тішило. Він став якимось дратівливим і знервованим. А ще він, як ніколи раніше, почувався самотнім і нещасним.

Славко підійшов до вікна. У дворі біля машини його мати залицялася до нового водія, височенного стрункого молодика. Охоронці за зріст прозвали його Баскетболістом.

Зненацька хлопець відчув, як у ньому наростає гнів на власну матір: ич, залицяється до цього жирафа, а поговорити з рідним сином у неї часу немає! Мати сіла в машину поруч з водієм, і вони виїхали за ворота. Славко провів їх поглядом і повернувся до свого комп’ютера. Проте мати не сходила йому з думки.

«Ні, з цим треба щось робити», — подумав він, і тут йому в голові ніби щось тумкнуло.

— Скринька Верліоки! — вигукнув він.

Скринька була там, де їй і належало бути, — у шухляді столу. Вона навіть трохи припала пилюкою.

Славко підняв покришку, і зі скриньки в різні боки вилетіли чи то метелики, чи то ще щось — хлопець так і не зрозумів. Тільки завважив, що вони ніби народжуються з диму і легко пролітають крізь стіни…

Славко зручніше усівся в кріслі й почав чекати, що ж буде далі.

За півгодини у дворі почулася метушня. Славко виглянув у вікно і побачив, як двоє охоронців ускочили до машини і вилетіли з двору. Хлопець нишком прокрався до кімнати охоронців. Двері були відчинені, і він зміг підслухати, про що там говорять.

Один з охоронців аж заходився сміхом. Інший обурено сказав:

— Та скажи ти нарешті, що там сталося?

— Баскетболіст… бовдур натуральний, — схлипував від сміху перший.

— Ну? Далі що?

— Уявляєш, у місті одна-єдина асенізаційна машина… ну, нужників у нас в приватних будинках вже майже немає…

— Це оті дерев’яні кабінки, що стояли колись у дворах?

— Так… зараз здебільшого всюди каналізація… але є ще одна машина, яка все це «добро» вибирає з нужників… Так ось… Баскетболіст протаранив цього асенізатора. Травм і жертв немає, але Баскетболіст і наша хазяйка обидва по вуха у тому… що з цієї бочки вилилося… Лобове скло вилетіло, а вміст бочки — в салон…

Охоронці зареготали вже удвох:

— Тепер від нього, — затинаючись, почав один з них, — так просто і не відмиєшся!

Славко навшпиньках відійшов від дверей. «Крута Скринька», — подумав він.

Проходячи повз кухню, де тихо гомонів телевізор, Славко зовсім не звернув уваги на слова диктора «Новин» про те, що під містом Енськ спортивний літак впав на пасажирський поїзд і кількість жертв зараз підраховують… Зате, коли приїхала машина охоронців і з неї вийшла мати, Славко одразу почув: мати лаяла водія найостаннішими словами.

Хлопець прожогом вилетів на подвір’я. Вигляд у матері був жалюгідний. Його навіть описати важко. Єдине, що можна сказати, — охоронці намагалися триматися від хазяйки та її водія якомога далі. Побачивши сина, мати заходилася зганяти свою злість на ньому:

— Чого витріщився? Твою рідну матір трохи не втопили, а він, бач, дивиться на неї як баран на нові ворота! А ну, марш до себе!

Двічі Славкові наказувати не довелося. Втім, другий напад материнського гніву він почув навіть у своїй кімнаті. Виявилося, що система автономного водопостачання, що безвідмовно працювала протягом одинадцяти років, з незрозумілих причин вийшла з ладу.

Славко відчув, якою солодкою може бути помста.

…І тут же згадав, що його однокласник Гриць Семичасний позавчора відмовився дати переписати гарну мелодію зі свого мобільника. І Славко знову відкрив покришку. Цього разу зі Скриньки Верліоки вилетіло щось схоже на крихітних сов.

Що трапилося з однокласником, Славко так і не дізнався — той просто не прийшов до школи, бо почалися канікули. А на те, що спалахнула епідемія невідомої хвороби в якійсь азіатській країні, хлопець просто не звернув уваги… Та і який між цими подіями може бути зв’язок?

Славко вже навіть хотів, аби його хоч хтось образив. Але через літні канікули кількість потенційних кривдників швидко скоротилася. Тож утретє Славко відкрив покришку Скриньки Верліоки просто так.

Цього разу з неї на всі боки розбіглося щось схоже на павуків…

Диктори аж захлиналися, розповідаючи про трагічні події у світі.

…В одній із країн Південної Америки виявлено новий досі невідомий науці вірус якоїсь хвороби. Заразилося близько п’ятдесяти осіб, троє з яких вже загинули…

…Сомалійські пірати захопили торговельне судно. Є жертви…

…Аварія на хімічному заводі в Китаї. Кількість постраждалих з’ясовують…

Який між цими подіями може бути зв’язок? І до чого тут татів синочок на ім’я Святослав? Дійсно, який тут може бути зв’язок?!

«Глибокі»

Після цієї пригоди мати поїхала покращувати стан свого здоров’я на Канарські острови. Батько був зайнятий (як завжди) і не зміг поїхати з нею. Славко відмовився, посилаючись на те, що на нього чекали «невідкладні колекційні справи». Втім, мати не надто й наполягала, аби він її супроводжував.

Через кілька днів після її від’їзду Славко раптом занудьгував. Він засмагав на сонці, купався в басейні внутрішнього двору, читав найцікавіші детективи, — і все одно нудьга обплітала його своїм липким павутинням все дужче й дужче. І знічев’я хлопець знову розгорнув навмання рукописну книгу.

Хто знає, скільки дурниць коїться у світі саме від оцього «знічев’я»?

На якусь мить Славкові здалося, що книга сама по собі розгорнулася на сторінці з назвою «Як стати володарем „глибоких“ тварюк».

Що означає слово «глибокі», Славко знав. Розумів він і те, що означає слово «тварюки». Але що означають ці два слова разом — не мав зеленого поняття. Тож знічев’я він заходився вимовляти заклинання. Хоча в голові раз по раз немов спалахувала червоним вогником думка: «Не встиг ще й джина позбутися, як знову іншу нечисть викликаєш…»

Славко читав заклинання знудженим голосом. Читав і не здогадувався, що на титульному аркуші проявилася назва книги. І була вона найжахливішою з усіх назв: «Некрономікон».

Утім, якби навіть хлопець і побачив це слово, все одно не вважав би його страшним. Він навіть не увійшов би в Інтернет, аби дізнатися, що воно означає.

…Славко тричі збивався і починав читати заклинання знову. Вдалося тільки з четвертого разу…

Навколо хлопця з’явилися шість вельми дивних істот, подібних до гібридів риби, жаби і людини. Четверо з них були яскравого зеленого кольору. А ще були синя і червона істоти.

Якийсь час Славко розглядав їх, не відчуваючи ані найменшого страху чи огиди, а потім запитав:

— Хто ви?

— Ми — «глибокі», — відповіли дивні істоти дружним хором. Славко мимохіть зауважив, що у них дуже приємні голоси.

А «глибокі» продовжували:

— Ми живемо в глибинах вод, печер і взагалі в будь-якій підземній порожнечі. Ти викликав нас заклинанням великої книги «Некрономікон». Відтепер ми твої слуги. Наказуй!

— А що ви можете? — запитав хлопець.

— Можемо діставати скарби з-під землі і з дна морського… можемо… можемо… ми можемо виконувати будь-який наказ нашого повелителя…

Потім вони так само дружно і злагоджено взялися приємними голосами оспівувати розум та красу Славка. Хлопець слухав їх і розумів, що це звичайнісінькі лестощі. І все ж ці лестощі з кожною хвилиною було слухати все приємніше і приємніше. Проте, як людина самокритична і ділова, він змусив себе перевести розмову на інше. Тож запитав:

— І багато скарбів під землею?

— О, багато! Коштовності та монети, зброя та золото, — солодко заспівали «глибокі». — Що дістати для нашого повелителя?

У Славкові прокинувся колекціонер. І він віддав «глибоким» свій перший наказ:

— Принесіть мені по одній монеті, що зберігаються під землею!

— Уже виконуємо! — проспівали «глибокі».

Через кілька днів Славко став володарем найбільшої колекції монет у світі. Але дивно — чомусь він розглядав її без особливого захоплення. Хіба що подумав: «Якби батько дізнався, скільки коштує ця колекція, то, мабуть, повісився б від заздрощів. Проти мене він жебрак!»

Славко і сам навіть не здогадувався про вартість своєї колекції. Але не це було для нього важливим. Виявилося, що керувати такими покірними істотами, як «глибокі», надзвичайно приємно. Це дуже нагадувало комп’ютерну стратегію. Тільки тут його піддані були не віртуальними, а реальними. Він наказав заховати колекцію монет на горищі будинку, куди, крім нього, ніхто не заглядав.

«Глибокі» слухняно потягли вісімнадцять важких скринь на горище. А коли вони спустилися звідтіля, Славко віддав новий наказ:

— Дізнайтеся, як моя мати відпочиває на Канарах.

Через кілька днів «глибокі» повернулися і повідомили, що зараз там вода холодна і його мати віддає перевагу прогулянкам на яхті у товаристві якогось мускулястого блондина.

«Мало їй було пригод з Баскетболістом», — подумав Славко. У голові мимохіть зринув материн голос: «…Твою рідну матір трохи не втопили, а він, бач, дивиться на неї як баран на нові ворота!»

Образа на матір знову прокинулася в ньому. Особливо за «барана» і «ворота». І він наказав «глибоким» розгойдати яхту так, щоб мати скупалася в морі. Він не бачив, як це сталося, і тому не зазнав повною мірою вдоволення від помсти. Зате як було приємно керувати та наказувати!..

А в кімнаті охоронців тим часом панувала метушня: почали виникати збої у роботі камер стеження за подвір’ям: якісь дивні іскри раз у раз пробігали по екрану моніторів. Якби охоронцям сказали, що це не перешкоди, а просто дивні зелені істоти, то вони нізащо у це не повірили б. Вони б вважали, що той, хто це каже, — божевільний. Адже більшість людей думає, що коли хтось бачить «зелених чоловічків», то це поганий симптом… Вкрай поганий.

Доки Славко роздумував, яку б іще роботу загадати «глибоким», вони безнастанно вихвалювали його:

— Наш пан і повелитель такий сильний та всемогутній… Відкрий, повелителю, Скриньку Верліоки… Покажи нам свою справжню силу…

Врешті-решт Славко здався і підняв покришку. Зі скриньки вилетіло щось на зразок крилатих акул. «Глибокі» заплескали в долоні і аж застрибали від радості. І почали лестити ще наполегливіше:

— З нашим повелителем ніхто не зрівняється у силі та мудрості…

…Цунамі в Індійському океані накрило кілька островів. Постраждало кілька десятків тисяч осіб…

…Охоронці телефонували у фірму, яка обслуговує систему відеоспостереження. Але за дивним збігом обставин жоден з п’яти телефонів не відповідав. Охоронці занервували…

А насправді нервувати треба було не їм, а синові господаря будинку, Святославу. Непомітно для самого себе він із хазяїна перетворився на раба. Його зачарували «глибокі» своїми лестощами. На їхнє прохання, яке більше скидалося на наказ, Славко ще двічі відкривав Скриньку Верліоки.

…Людський світ котився до краю прірви…

…А відомий нам джин сидів на паркані, прихований магією невидимості, і дивився на те, що відбувається, з недоброю посмішкою.

У похід

— Ходімо. Чого тягнути кота за хвіст? — сказала Маринка.

— Не треба мене тягнути… тим більше за хвіст. Досить того, що мені вже і так боки нам’яли. Тільки я зараз, з вашого дозволу, трансформуюся, — важко зітхнув Кір.

Маринка була вже в заговореній сорочці. Вона не підходила дівчинці за розміром, і виглядала на ній радше справжнісінькою сукнею.

Кіт між тим незграбно перекинувся через голову. У повітря здійнявся стовп чорної шерсті. А за мить перед Маринкою сидів уже не кіт, а доволі симпатичний молодик, якому, на жаль, додавала літ неприродна чуприна. Вона була сива, як у столітнього діда. Молодик скривився і потер те місце, яким не дуже вдало приземлився під час свого перекидання.

— Як же я не люблю цього! — пробурмотів він.

— Кір… ой, а як тебе тепер називати? — запитала Маринка.

— Можеш і надалі кликати Кіром… а можеш Костиком, — молодик з цікавістю розглядав свої руки.

Потім він підвівся на ноги і знову пробурмотів:

— Як же я не люблю цього! Ходити на двох лапах… як в цирку. Гаразд, пішли, бо моя магія не залізна і вічно час тримати не зможе…

Кір уже був біля дверей, коли Домовик зупинив його:

— Стривай! — вигукнув він. — Трохи не забув. Візьми ось це…

І простягнув Кірові круглу свинцеву кульку. Той підозріло оглянув її та поцікавився:

— Що це?

— Куля Івана Сірка, — відказав Домовик. — Та, якою він самого чорта порішив. В усякому разі так стверджував гном, який мені її віддав. Я не впевнений, але… схоже, той гном боявся, що у нього кулю віднімуть…

— І ти весь час мовчав? — обурився Кір-Костик. — Ну, знаєш!

Домовик виправдовуватися не став. Він звернувся до Коловерші:

— Візьми у мене частину енергії — мені вона ні до чого, а вам стане в пригоді. Мені тільки трохи залиш, бо маю вирішити одну дрібну проблему.

Коловерша гучно втягнула повітря кирпатим носом, підійшовши до Домовика впритул. Він значно зменшився і став напівпрозорим. А от Коловерша — навпаки, стала чи не вдвічі більшою.

— Дякую, — сказала вона.

— Та чого там, — слабким голосом відказав Домовик і поглянув на Маринку. — Атем у тебе?

— Так, — відказала Маринка.

— Ідіть. І хай вам щастить, — сказав Домовик і розчинився в повітрі.

І вони вирушили в дорогу.

Коли друзі спустилися у двір і проходили повз Осокорика, Кір-Костик задумливо мовив:

— Зброю б мені якусь… а то я себе без магії якось незатишно почуваю.

Осокорик заворушив листям, наче від вітру (хоча який може бути вітер, коли час зупинено?). І на землю впав сучок, що формою дуже нагадував замашний ціпок. Марина чомусь відразу зрозуміла, що ціпок цей чарівний — він був немов із заліза.

— Дякую тобі, Великий Осокорику, — вклонився дереву Кір-Костик.

Він підняв кийок і зі свистом змахнув ним у повітрі.

— Саме те, що треба, — вдоволено зазначив він.

Місто мало вельми незвичайний вигляд. Час зупинився, і це створило фантастичні картини.

Усміхнена дівчинка, що каталася на роликових ковзанах, так і застигла на одній нозі.

Хлопчисько на велосипеді хвацько звертав і завмер в такій позі, що, здавалося, ось-ось впаде. На хлопця загавкала крихітна болонка, — і застигла із роззявленим писком. Здавалося, що вона хотіла позіхнути.

Повнощока дівчина сиділа на лаві й задумливо жувала гумку — та так і завмерла з відкритим ротом. Вона мала такий несимпатичний вигляд, що Маринка вирішила, що відтепер ніколи не візьме ту жуйку до рота.

Натомість Кір-Костик, помахуючи кийком, бадьоро крокував серединою вулиці й не роззирався навсібіч. Було видно, що такі картини для нього — не дивина.

А Коловерша метушилася, забігаючи то вперед, то назад. Вона не оминала жодної застиглої постаті і від цього помітно збільшувалася.

— Гляди не перестарайся, — застеріг її Кір-Костик. — Бо, коли час відновиться, вони попадають від слабкості.

— Я потроху беру. Зовсім по крапелинці.

— По крапелинці, — пробурмотів Кір. — Можна подумати, що в людей так вже й багато тих крапелинок…

— Гадаєш, що у людей мало магічної енергії? — запитала Маринка, спостерігаючи, як Коловерша втягує повітря перед носом здоровецького дядька, що застиг у відчиненому віконці автомобіля.

Кір-Костик ствердно кивнув головою:

— У сучасних людей — так. Чим більше людина вірить в диво, тим більше у неї магічної енергії. А про нинішніх людей цього не скажеш. Як не дивно, але найбільше магічної енергії мають діти.

— Прийшли, — сказав Кір-Костик.

Селище елітних котеджів дуже мало скидалося на звичне поселення. Це радше було містечко казкових палаців, що виглядали з-за височенних парканів. Утім, Маринку це не цікавило… саме у цей час… І «саме цей час» був розтягнутий на незрозуміло який термін.

Коловерша так переповнилася енергією, що стала одного зросту з Кіром-Костиком. Той похитав головою і поцікавився:

— А не луснеш?

— Ні, — відказала вона. — Я в нормі, — і по-дитячому хвицнула ніжкою.

Кір зітхнув і звернувся до Маринки:

— Як ти гадаєш, де той будинок, що нам потрібен?

— Не знаю, — зізналася Маринка. — Думаю, що він сам знайдеться.

— Гляди ж, не помились, — буркнув Кір.

Битва розпочалася

Кір-Костик крокував поруч із Маринкою і час від часу пересмикував то одним, то іншим плечем. Чи то тренував грудні м’язи, чи тому, що почувався незвично. На запитання не відповідав, хіба інколи бурчав щось собі під ніс. Востаннє він пробурчав так, щоб почула і Маринка:

— Усе це добре, от тільки невідомо, скільки ще магія буде стримувати час.

Маринка і сама все розуміла. Вона хотіла щось сказати у відповідь, але Кір-Костик раптом зупинився і напружився…

— Тихо! — прошипів він.

Марина абсолютно нічого не чула. Втім, вона знала, що інші істоти здатні чути те, що недоступно людському вуху… Тим більше, що підкова Легаса на її грудях якось дивно посмикувалася.

Кір-Костик постояв, послухав, потім повільно, озираючись на всі боки, рушив далі.

— Ой, як мені це все не подобається! — нишком зізнався він.

— Мені це вже давно не подобається, — так само тихо відповіла Маринка.

Однак, що саме їй не подобається, не уточнила. Та й ніколи було. І так зрозуміло, що небезпека чатує на них десь зовсім близько. Може, навіть поруч…

Два здоровецькі пси з’явилися перед ними так несподівано, що Маринка навіть зойкнути не встигла. Чи то вродилися з-під землі, чи виникли з повітря. З ікластих пащек виривалося полум’я, вони приглушено гарчали, з-під задніх лап вилітала земля. Пси повільно й невідворотно наближалися.

Маринка чомусь подумала: «Дивно. Усе навколо завмерло, а вони рухаються…»

…Із несамовитим нявканням Кір-Костик стрибнув уперед і опинився між дівчинкою та псами. Чарівний кийок свиснув перед собачими пащеками. Але це анітрохи не охолодило запалу собак. Вони лише на мить припали на лапи, а тоді стрибнули на Костика.

Марині здалося, що той навіть зрадів цьому нападові. Пси були прудкі, але Кір-Костик рухався набагато швидше. Він огрів кийком по голові одного пса, потім, ковзнувши у повітрі, наче тінь, опинився позаду іншого. Вільною рукою він ухопив його за хвіст і жбурнув далеко убік. Такого приниження пес не очікував: він жалібно завив і дременув навтікача. Його товариш подався за ним.

І тільки тепер Маринка злякалася по-справжньому. Але зібрала всі свої сили і сердито кинула невідомо кому:

— Таких псів на ланцюгу треба тримати, а не випускати на вулицю!

— Звичайно, — погодився Костик. — От тільки ланцюгів для них ще не вигадали.

— Як це? — здивувалася Марина.

— Це не прості пси, вони — диявольські.

— Що ж у них такого особливого, диявольського?

— А те, що вони готові розірвати будь-яку людину. Але полюють вони здебільшого на відьом і є їхніми найбільшими ворогами… Але немає лиха без добра — диявольські пси показали нам, що ми підійшли вже близько до нашої мети.

Повз них із голосним писком пролетіла якась птаха. І світ навколо одразу ожив: з’явилися звуки — шелест листя, щебетання птахів і багато іншого, чого люди зазвичай і не помічають. У Маринки було таке відчуття, ніби після купання з її вух вилилася вода.

— Усе, магія відпустила час, — повідомила Коловерша.

Утім, Маринка зрозуміла це і сама. А ще вона побачила сліди диявольських псів. Але це були не ті сліди, які залишаються на землі. Ці сліди тягнулися в повітрі на кшталт туманного шлейфа. І цей дивний шлейф був спрямований до солідного маєтку. Маринка вказала на нього і впевнено промовила:

— Нам туди!

Кір-Костик невизначено знизав плечима. Вони підійшли до воріт і зупинилися.

— Це навіть не палац, — сказала Коловерша. — Це справжня неприступна фортеця.

І вона мала рацію. Маєток оточувала найвища в селищі загорожа, глухі ворота і танк не пробив би. А над ними насторожено блищала об’єктивом камера відеоспостереження.

Першою жертвою Маринки була саме ця камера: дівчинка направила на неї свій атем… Відеокамера на якусь мить стала схожа на бенгальський вогник…

Марина не стала милуватися цим видовищем, а відразу скерувала атем на ворота. Але вона трохи не розрахувала енергії атема. Ворота бабахнули, наче ними вистрілили з гранатомета, і шугонули під хмари.

— Грубувато, але ефективно, — зазначив Кір-Костик.

Зненацька він схопив Маринку з Коловершею за руки і кинувся з ними убік. І саме вчасно: з будинку вибігли озброєні охоронці й стали одночасно стріляти в те місце, де тільки-но стояла трійця.

— Ось що з людьми витворяє проста мана! — гигикнув Кір-Костик і пояснив Маринці:

— Вони бачать нас зовсім не там, де ми зараз стоїмо, а там, де ми щойно були. Що ж, нехай постріляють — у них же патрони колись та закінчаться. Є така людська мудрість: почавши стріляти, не забудь вчасно зупинитися. Але це не для них.

Марина мимоволі усміхнулася. Навіть у такій ситуації Кір не міг стриматися від пояснень — схоже, потяг до педагогіки у нього в крові.

Якусь мить Кір-Костик спостерігав за охоронцями, а потім попрохав Маринку:

— Ти ось що… коли вони настріляються, не марнуй на них свою енергію — я сам тут розберуся…

— Гаразд, — згодилася Маринка. — Але й ти будь з ними обережний… вони ж не винні, що у них така робота.

— Дивина, та й годі, — посміхнувся Кір-Костик. — У неї стріляють по-справжньому, а вона жаліє їх… Гаразд, буде по-твоєму…

Набої в охоронців нарешті скінчилися, і Кір-Костик негайно цим скористався. Він відкинув ціпок убік і за кілька стрибків опинився посеред натовпу охоронців. Дії його нагадували якийсь швидкий і дотепний танець. Але варто було йому доторкнутися до когось із охоронців, як той падав, наче підкошений.

Незабаром усі охоронці валялися на землі.

— Вони живі? — злякалася дівчинка.

— Звісно, живі, — відказав Кір-Костик. — Я застосував бойовий гіпноз. Посплять хлопці трохи — і все. Ну, хіба що коли прокинуться, то голови у них трохи поболять… але, як то кажуть, поболить і перестане.

— Ти прямо як якийсь гігант Шаоліня, — похвалила його Маринка.

— А хто така Шаоліня? — поцікавився Кір-Костик.

Маринка звела погляд кудись за його спину і скоромовкою відказала.

— Потім поясню… Поглянь краще, хто це?

Їх оточили невеликі зелені чоловічки, які навперебій почали лестити Кірові:

— Який ви спритний!

— Ви — найсміливіший!

— Ви — найдужчий у світі!

Свою порцію лестощів отримала і Маринка:

— Ви така гарна!

— Такої, як ви, ми ще не бачили!

— Ми вражені вашим мистецтвом магії…

Радше серцем, аніж розумом Марина зрозуміла, що нічого доброго від цих лестощів чекати не доводиться. Та й вигляд зелених чоловічків не дуже вселяв довіру.

— А ні, дзуськи! — чомусь саме це слово зірвалося з вуст Марини. І ще вона тупнула ногою. І відчула, як затремтіла земля від її магічної енергії, що мимоволі вилилася з неї.

Зелені чоловічки запищали і кинулися врозтіч…

— Гарно у тебе вийшло! — похвалила її Коловерша. — Ти однією лівою впоралася з цими «глибокими». Але чому «дзуськи»? Так лише шкідливих котів проганяють!

Кір-Костик загрозливо поглянув на Коловершу, але вона вже швиденько сховалася за спиною Марини і звідтіля показала гострого язика.

Маринка до цієї гри не приєдналася. Її непокоїло інше.

— Дивно, — сказала вона. — Щось дуже легко нам дісталася ця перемога. Навіть не віриться.

— Не хочу тебе засмучувати, а тим більше лякати… але це все — навіть не початок справжньої битви, — сказав Кір-Костик. — Чує моє котяче серце, що неприємності у нас тільки починаються.

— Повертатися вже пізно, — на всяк випадок застерегла Коловерша.

— Так, — відказав Кір-Костик, — повертатися пізно. Тож тільки вперед!

«Неприємність номер один»

Друзі пройшли повз купу сонних охоронців. Всюди рясно, наче падалиці під яблунею, валялися стріляні гільзи. Пахло порохом.

Друзі вже підійшли до входу в будинок, аж раптом Кір-Костик, який ішов попереду, спритно відскочив убік і відбив ціпком цеглину, що зненацька зірвалася з даху. Потому поглянув угору і насварився кулаком:

— Почекай, доберемося і до тебе!

— Кому це ти? — запитала Маринка.

— Та тому, хто цеглою кидається, — пояснив Кір-Костик. — Чи, може, ти думаєш, що цеглина просто так на голову падає?

Маринка не відповіла. Її товариш мав рацію. Вони мовчки піднялися сходами і зайшли до будинку. Там панувала тиша. Ця безмовність була не простою. Маринка подумала, що це тривожне безголосся.

Кір-Костик жестом показав, що піде першим. Маринка не заперечувала. Коловерша замикала їх групу. Друзі рухалися обережно, а тому повільно. Вони увійшли до величезної вітальні, що розмірами нагадувала спортивну залу.

…На них напали зненацька. Удар меча був спрямований на Кіра-Костика. Але той встиг захиститися чарівним ціпком. Все ж удар виявився таким сильним, що Кір-Костик не встояв на ногах і втелющився в стіну. Коловерша злякано зойкнула.

— Бережися! — гукнула вона Маринці.

Перед Маринкою опинився якийсь хлопець її віку. Хіба що трохи вищий. Хлопець двома руками тримав над головою важкий меч. «Схоже, це один з трьох богатирських мечів. Може, навіть меч-кладенець», — подумала дівчинка.

— Навіщо ти прогнала моїх рабів? — голосно вигукнув хлопець. — Хочеш їх забрати собі? Не вийде!

Усе ж Маринка відчувала, що хлопець побоюється її. І ще вона знала майже напевно, що за допомогою магії може легко впоратися з ним. Але вона не хотіла робити йому боляче. До того ж дівчинка пам’ятала, що на ній зачарована сорочка… Звичайно, меч у руках хлопця теж був непростий, але Марина чомусь була впевнена, що зачарована сорочка захистить її.

Краєм ока вона завважила, що Кір-Костик трясе головою і намагається підвестися. Але допомогти йому не мала змоги.

Вона повернулася до хлопця і, намагаючись усміхатися якомога приязніше, запитала перше, що спало їй на гадку:

— Краще скажи, як тебе звати?..

Та хлопець замість відповіді вигукнув щось войовниче і накинувся на Маринку.

Магічна енергія сама собою зірвалася з її руки. Меч, вибитий із рук Славка (а це, звичайно, був саме він), описав дугу і глибоко встромився в стіну. Хлопець вражено подивився на свої порожні руки і спробував висмикнути меч зі стіни. Але сил у нього було явно недостатньо. Марина доброзичливо всміхнулася:

— Давай поговоримо! Я — Марина.

Схоже, хлопець її не слухав.

— Ну, постривай! — закричав він і мерщій кинувся по сходах нагору.

— Дикий якийсь хлопець, — зауважила Марина.

Потім запитала у Костика:

— Тебе не поранили?

— Зі мною все гаразд, — кволо відказав той. — От тільки трохи посиджу — і все буде в порядку.

Кір-Костик знову спробував підвестися, проте ноги заледве слухалися його.

— Віддихайся трохи, — порадила Марина.

І тут хлопець з’явився знову. Цього разу у нього в руках був інший меч.

— А ось і Азот знайшовся, — зауважила Маринка і знову вибила меч з рук хлопчика. Сталь задзвеніла по підлозі.

— Ну, стривай же! — закричав Славко і знову рвонув нагору.

— Смішний він якийсь, — дивлячись йому услід, сказала Маринка.

— Він не смішний, — заперечив Кір-Костик, укотре намагаючись звестися на ноги. — Він зачарований.

Славко з’явився втретє. І знову в його руках був меч. На цей раз у піхвах. Хлопець на бігу намагався витягти його звідтіля.

Марина розлютилася.

— Який же ти тупий дурень! — вигукнула дівчина і спрямувала енергію на Славка. Той беркицнувся на спину і непорушно завмер.

Маринка закліпала очима.

— Сподіваюся, я його не вбила, — прошепотіла вона.

— Нічого з ним не станеться…

Кір-Костик нарешті звівся на ноги, але все ще похитувався. Марина збагнула, що має трохи часу, аби допомогти товаришеві. Не гаючись, спрямувала на нього частку своєї енергії. Кір-Костик одразу відчув себе набагато краще, проте замість подяки невдоволено зауважив:

— Даремно ти це зробила. Енергію берегти треба. Хоча удар мечем-кладенцем — то не муха крилом зачепила, скажу тобі.

— Нерозумно якось на нас нападають… по-дурному трохи, — зауважила Марина.

— Не так уже й нерозумно, як тобі здається. Ти витрачаєш на ці дрібниці дуже багато енергії. Подивися на Коловершу.

Маринчина помічниця лиш соромливо посміхнулася. Дівчинка помітила, що Коловерша зменшилася.

Підкова Легаса знову заворушилася у маленької відьми на грудях. Вона виразно натякала на якусь небезпеку. Проте Маринка лише подумки посміхнулася: небезпека тут чатує на кожному кроці.

А Кір-Костик продовжував:

— Треба якомога скоріше знайти «Некрономікон». А хлопчик — це ще квіточки… неприємність номер один…

— А ось і неприємність номер два! — якимось дерев’яним голосом мовила Коловерша.

У її очах був справжнісінький жах…

Огр

Те, що побачила Марина, змусило її здригнутися.

Перед ними виник величезний звіроподібний чоловік. Якщо й не велетень, то дуже високий на зріст. Низький лоб. Важка нижня щелепа. І очі — тупі очі, налиті люттю…

— Це огр, — тихо прошепотів Кір-Костик.

Маринка гарячково спробувала згадати, що вона пам’ятала про огрів із Кірових розповідей. Але в її голові крутилися лише якісь невиразні слова: «…низький інтелект… родич тролів та гігантів… кажуть, вони ще і людожери…» Остання фраза геть не додавала оптимізму…

Огр оглушливо загарчав і заходився роздирати кігтями шкіру на своїх грудях. Певно, таким чином він доводив себе до несамовитого стану. Водночас огр водив крихітними оченятами по прибульцях, гадаючи, на кого з них краще напасти. Нарешті його очиці зупинилися на Маринці…

Кір-Костик атакував його, як то кажуть військові, з флангу і завдав кілька сильних ударів своїм ціпком. Але огр відмахнувся від нього, як від настирливої комахи. Кір-Костик відлетів убік, описавши в повітрі звивисту дугу. Однак цього разу котяче єство спрацювало, і Кір-Костик впав, як і годиться справжньому коту, на всі чотири кінцівки.

Марина підвела свій атем.

Удар магічної енергії припав у груди огрові. Той похитнувся, але встояв. Він кліпнув кілька разів, струснув головою і з гарчанням знову рушив уперед. Вигляд у нього був жахливий: удари Костика і сила магічної енергії Маринки неймовірно роздратували його. Огр по звірячому ощирився. З його рота капала слина, і він був схожий на скаженого собаку.

Огр зробив кілька кроків, але тут Кір-Костик знову перегородив йому шлях, цього разу націливши вістря свого ціпка на ногу чудовиська.

Маринка знову вдарила магічною енергією. Вона цілила в голову, але промахнулася, і удар влучив у стіну. Від цього в стіні утворилася наскрізна дірка розміром з футбольний м’яч.

Проте, попри промах Маринки, огр відсахнувся від магічного струменя убік, втратив рівновагу і впав на підлогу — удари Кіра-Костика видалися мало не останнім поштовхом, який остаточно підкосив велетня. Утім, огр встиг знову навідмаш вдарити рукою кота в людській подобі. Той з розгону втелющився в кришталевий столик і перетворив його на купу блискучих уламків. Доки огр зводився на ноги, доки мотав головою і роздумував, на кого напасти цього разу, Маринка відчувала, як магічна енергія знову накопичується в ній. Вона не бачила, але точно знала, що то Коловерша переливає в неї всю енергію, яку назбирала сама.

Тепер Маринка не поспішала. Вона вичікувала.

…Дівчинка вдарила в останню мить — коли огр був уже зовсім поруч і простягав до неї свої лаписька. Удар прийшовся йому в нижню щелепу — від низу до верху. Зуби огра клацнули, він беркицнувся на спину.

Маринка відскочила убік, очікуючи, доки огр почне підніматися. Але той лежав без руху. Він нагадував Маринці нокаутованого боксера. Втім, це так і було.

З-під уламків столика вибирався Кір-Костик, невдоволено бурмочучи собі щось під ніс.

Зненацька Маринка завважила, що з огром діється щось дивне. Він ставав все прозорішим і, зрештою, зник з очей.

— Що це з ним? — здивувалася дівчинка. — Куди він щезнув?

— Що, не хочеш розлучатися з цим красунчиком? — зненацька розвеселився Кір-Костик.

Поки Марина роздумувала, образитися їй на цей дурний жарт чи ні, Кір-Костик вже серйозним голосом додав:

— Ти відправила його туди, звідкіля він з’явився. Сподіваюся, він у цей світ більше не повернеться.

Джин

Тим часом магічна енергія все ще переливалася в Маринку. Дівчинка поглянула на Коловершу і помітила, що та знову стала маленькою. Такою, якою була під час першої зустрічі. Дівчинка хотіла сказати їй, що це вже ні до чого, що битва закінчена, але… підкова Легаса знову нагадала про себе тривожним биттям. Маринка й сама вже відчувала, що насувається нова небезпека, ще більша, ще страшніша від попередніх. Дівчинка озирнулася на всі боки, але нічого не побачила.

— Обережно! — раптом щосили зарепетував Кір-Костик.

І в цю мить їй у спину вдарив згусток магічної енергії. Заговорена сорочка на Маринці затріщала — вона надійно захищала від меча та ножа, але проти магічної енергії утриматися не могла.

Маринка відчула, що летить невідомо куди. Перед очима миготіло то небо, то земля. У голові крутилася одна й та ж думка: «Тільки б не розбити носа! Тільки б не розбити!» Найбільше вона боялася чомусь розбити собі носа.

Десь неподалік нестямно заволав Кір-Костик.

Маринці пощастило. Її жбурнуло у м’яке крісло. Якусь мить вона лежала непорушно. А тоді звелася на ноги й озирнулася.

За кілька кроків від неї Кір-Костик відчайдушно бився з якимось чудовиськом — ще бридкішим і ще дужчим, аніж огр. Маринка відчула, що ця жахлива істота теж заряджена магічною енергією, а Кір-Костик ціною власного життя відволікає увагу чудовиська від неї, Маринки.

— Це джин, — пискнула нажахана Коловерша, і джин блискавично послав у неї енергетичний струмінь.

На щастя, Кір-Костик уперіщив джина кийком по коліну і той промахнувся: підлога перед Коловершею вибухла маленьким вулканом.

Коловерша відскочила убік і пискнула ще раз:

— Мерзенний джин! Смердючка!

Джин заревів розлюченим бугаєм і знову вистрелив у неї, проте та ухилилася і на цей раз. Але він знову цілився.

Маринка хапливо послала енергетичний струмінь у джина, — вона чудово розуміла, що Коловерша, як і Кір-Костик, відволікає увагу джина від неї самої. Промах!

Джин розреготався. Він відкинув Кіра-Костика далеко вбік. Той пролетів через весь зал і щезнув за вікном, розтрощивши вщент віконну раму. Маринка встигла вдарити ще раз. Цього разу вона цілила в голову і таки влучила. Але ефекту майже не було: джин просто затрясся і вдарив у відповідь. Маринка встигла ухилитися — її тільки обсипало гарячими осколками цегли. Джин люто заревів і вдарив струменем ще раз. На Коло-вершу він уже не дивився, хоча та щосили вигукувала на його адресу щось геть непристойне.

На цей раз ухилитися Маринці не вдалося. Вона відчула, що сорочка розповзається на ній, а підкова Легаса, прийнявши частину удару магічної енергії на себе, зігнулася. Дісталося й самій Маринці: вона відлетіла до стіни і боляче вдарилася об неї спиною. І тут знову їй на допомогу прийшов Кір-Костик. Він вискочив на підвіконня вибитого вікна і радісно повідомив:

— А ось і я!

Джин негайно вдарив у нього енергетичним струменем, але Кір-Костик спритно ухилився. Від другого удару він закрився своєю палицею, але та розлетілася на друзки. Тепер Кір-Костик тільки дражнився, ухиляючись від ударів джина. Хитрість була зрозуміла: він продовжував дражнити джина, даючи дівчинці час зібрати магічну енергію. І Маринка її концентрувала.

А Кір-Костик то зазирав у розтрощене вікно знадвору, то ховався за стіну, коли джин цілив у нього пальцем. І весь час дражнив його:

— Ти, кривозубий, стоматолога боїшся, еге?

Або:

— Коли востаннє вмивався? Ти — замазура!

Джин скаженів — чи то від слів Кіра-Костика, чи то тому, що лють заважала йому поцілити в нахабу. І все-таки джин влучив. Удар був потужної сили, і Кір-Костик впав, як підкошений. Джин розтягнув пащеку в задоволеній посмішці й знову націлився в безпомічного хлопця, аби добити його остаточно.

— Ні! — вигукнула Маринка і метнула в джина всю енергію, що у неї була. Джин похитнувся: удар був несамовитий. І все ж він знайшов сили, аби розвернутися до Маринки і послати в неї струмінь у відповідь.

Ухилитися дівчинка вже не мала сил. Підкова Легаса розкололася навпіл, а Маринку з силою жбурнуло на підлогу.

«Ну ось і все! — подумала вона. — Даремно на нас сподівалися…».

І ще Маринці до сліз чомусь було шкода підкови Легаса — від неї залишився на шиї тільки шкіряний шнурок.

Джин удруге націлився на дівчинку своїм енергетичним пальцем. Зненацька Кір-Костик схопився на ноги і метнув щось у голову джинові. Метнув і знову впав. Це «щось» гулко вдарилося джинові в скроню. Маринка здогадалася, що то була куля Івана Сірка.

І все ж джин устояв. Якусь хвилину він хитався, наче од вітру, а тоді важко ступив до Маринки, водночас цілячись у неї пальцем. Але з нього нічого не вилетіло. Мабуть, куля Сірка позбавила чудовиська його страшної енергії.

І все ж джин наближався. Маринка здогадалася, що він збирався прикінчити її голими руками — без усякої там магії. Втім, вона помилялася — джин простягнув руку до меча-кладенця, який стирчав зі стіни. «Ну, тепер уже все…» — подумала Маринка.

Під час цієї метушні ніхто не завважив, що Славко вже отямився. Він виглядав так, наче щойно прокинувся від кошмарного сну. Хлопець побачив свого знайомого джина, який збирався вбивати беззахисну дівчинку. Славко хотів кинутися вперед, аби захистити її, проте не міг навіть підвестися. І тоді він вчинив все, на що був здатний: ногою дотягнувся до меча Дайнслейф і штовхнув його у бік Маринки.

Дівчинка схопилася за руків’я меча і видобула його з піхов. І відразу зрозуміла, що довго розмахувати ним не зможе — меч був занадто важким для неї. І тоді Марина прийняла нерозсудливе, але єдине у цій ситуації рішення: вона просто жбурнула меч у джина.

Джин, що вже висмикнув зі стіни меч-кладенець, раптом побачив інший меч, що летів йому просто в груди. Але ухилитися від нього часу вже не було. Сталь, викувана легендарними гномами, глибоко увійшла в груди джина по самісіньке руків’я. Той хитнувся і заревів. Не стільки від болю, скільки від здивування:

— Як, смертне дівчисько перемогло мене? А-а-а!

Він почав танути на очах. Він танув, танув, а потім щезнув. На підлогу зі сталевим дзвоном впав меч.

Маринка кинулася до Кіра-Костика. Той повільно перетворювався на кота. Поруч лежав понівечений нашийник-амулет — той самий, що подарував Домовик.

Кіт слабо ворухнув хвостом і з зусиллям мовив:

— Шкода, що довчити тебе не вдалося… але ми славно попустували… не забудь кулю Домовикові повернути…

Марина зрозуміла, що Кір прощається з нею.

— Ні, ти не помреш! — крикнула вона. І сама зрозуміла, що це неправда.

— Він справді помирає? — раптом озвався Славко.

— Стули пельку! — грубо сказала Марина. Вона не зважала на свої розбиті до крові коліна, на величезну ґулю на лобі і на те, що все її тіло болить і ниє, натомість не відводила погляду від кота.

Звідкілясь дівчинка знала, що допомогти Кірові могла хіба що магічна енергія. Та й то ще не відомо напевне. Але Маринка вже енергії не мала. Вона повела поглядом — і побачила Коловершу, що зменшилася до розмірів миші. Ні, вона не помічник, їй самій потрібна допомога.

I тут Маринка відчула слабкий потік енергії, що надходила від Славка. Вона безжально забрала її. Але цієї енергії теж було замало.

— Залиш… цією краплею мене не вилікуєш… а себе занапастиш… — слабо простогнав Кіт, немов читаючи думки дівчинки.

Погляд Маринки впав на третій меч Азот. Азот… Парацельс… лікар… Вона схопила меч і не тямлячи сама, що робить, встромила його поруч з головою Кота…

— Ти будеш жити! — вигукнула Маринка і спрямувала залишки енергії на кристал у руків’ї меча…

Демон Азот спав у своєму кристалі.

Узагалі демони особливою доброзичливістю до людей не вирізняються. Про них кажуть, що вони вбивають, щоб жити, і живуть, аби вбивати.

Демон Азот був трохи не таким. Ні, спочатку він був таким, як всі демони. Але потім прихильники Парацельса наклали на нього незворотне закляття та помістили в кристал. Тепер він не вбивав, а міг лише лікувати. Втім, демон іноді хитрував: час від часу він під різними приводами уникав того, аби лікувати хворого. Адже це також було вбивство — приховане, але вбивство. Ні, звичайно, зі самим Парацельсом такі хитрощі не проходили, але ось з іншими власниками меча…

Згодом меч замкнули в сховище артефактів, і Азот заснув. І ось ця дівчинка розбудила його.

З першого погляду Азот зрозумів: з нею краще не хитрувати. І ще, чесно кажучи, він знудьгувався по роботі. І нехай йому лікування не дуже подобається — але це все ж є роботою, а не столітнім неробством у півсні.

Тож Азот без усіляких відмовок виконав прохання Маринки. А заодно трохи полікував саму відьму та її Коловершу.

…І знову занурився в півсон… Засинаючи, Азот подумав: «А дівчинка має гарні шанси стати врівень з Парацельсом… Шкода лише, що з такою не похитруєш. Утім, меч скоро знову замкнуть у сховище…»

Нелегке прощання

Маринці здалося, ніби вона отямилася від чийогось буркотливого голосу.

— Спить собі й, мабуть, вірить, що я можу її чогось навчити. І навіть не припускає, що вже зараз знає значно більше, ніж я…

Маринка із зусиллям розплющила очі і побачила над собою кота. Очі його сміялися.

Маринка позіхнула і сказала:

— Як ти мене налякав!

— Та я сам злякався, — відказав кіт. — Бо хіба ж можна за якусь мить вилікувати такі страшні травми!

І тільки тут Марина завважила, що у неї дивним чином зникла ґуля на лобі та садна на колінах. На Кірові теж не було ані сліду від ран. Він сяяв, наче нова копійка.

— Агов! — нагадала про себе Коловерша. Вона теж мала досить пристойний вигляд. — А ви про книгу не забули?

— Ой! — зойкнула Маринка. Тоді озирнулася і побачила Славка. — Спасибі, що допоміг з тим мечем, — сказала вона. — Як тебе звати?

— Та чого там… — знітився хлопець. — А звати мене Славком.

Він не відводив погляду від цієї незвичайної дівчинки. Вона була геть не схожою на його верескливих однокласниць. І джина анітрохи не злякалася. А ще в неї такі гарні ямочки на щоках…

— А мене звати Маринкою, — відказала дівчина й усміхнулася.

Славко навіть очима закліпав — такою вона видалася йому гарною. А ще він відчув, що з цією дівчинкою можна поводитися мов з найкращим товаришем. Аж дивно якось…

— Ти не знаєш, де та клята книга? — запитала Маринка.

— І справді клята, — охоче згодився Славко. — Вона у моїй кімнаті.

— Будь ласка, принеси її, — попрохала Маринка.

— Забери сама, — відказав Славко. — Я не хочу навіть дивитися на неї.

Вони подалися до Славкової кімнати, і за хвилину Маринка тримала незвичайний артефакт у своїх руках. Правду кажучи, вона була розчарована: книга як книга… навіть книгою її важко назвати — зошит… Старий, звичайно, але зошит… Тільки ось лиха з допомогою такої книги можна наробити багато.

— І мечі теж забери — дивитися на них не можу, — сказав Славко.

Марина неуважно кивнула. Тут у неї виникла проблема: Кіт рухатися ще не міг, і його доведеться нести на руках. Коловершу можна просто в кишеню покласти… але книга і три мечі — це вже занадто…

— Де ти живеш? — раптом запитав Славко, немов читаючи її думки.

— Недалеко. А що?

— Я тобі допоможу…

І, сказавши це, він зник з кімнати.

Марина глянула на те, що залишилося від просторої вітальні. Там панував цілковитий безлад.

«Бідний Славко, — співчутливо подумала вона. — Довго доведеться йому виправдовуватися перед батьками…»

Славко з’явився досить скоро і, підхопивши мечі, бадьоро сказав:

— Ходімо!

Марина поклала Коловершу в кишеню, затиснула книгу під пахвою, Кіра притисла до грудей і пішла за хлопцем.

У подвір’ї на них чекав розкішний лімузин.

— У тебе є власна машина? — очі Маринки стали круглими від подиву, хоча після всього, що відбулося сьогодні, її навряд чи можна було чимось здивувати.

— Ні, — відказав Славко, сідаючи за кермо. — Я її у батька… того… — додав він, усміхаючись.

— А тобі не влетить? — запитала Марина. Тоді згадала про те, який вигляд має вітальня, і таке запитання здалося їй безглуздим.

— А хто йому скаже? До речі, охоронці живі?

— Живі. Проспляться та й годі…

— Ну, тоді вони батькові точно нічого не скажуть, — сказав Славко.

Він натиснув на педаль і мотор ледь чутно запрацював.

— Ти хоча б водити вмієш?

— До першого стовпа доїдемо, — усміхнувся хлопець.

Маринка у відповідь теж усміхнулася. Проте тривога залишилася. І тут вона відчула, як у неї переливається енергія від Коловерші. І де тільки вона взяла її?

Маринка витратила дорогоцінну енергію дуже ощадливо — вона глянула поверх часу. Автокатастроф попереду не передбачалося. Тож вона спокійно вмостилася на заднє сидіння машини, дбайливо уклавши кота поруч із собою.

Машина повільно виїхала з подвір’я. Славко пильно вдивлявся в дорогу і подумки дякував водієві, який з нудьги навчив його азів водійського ремесла.

— Вибач, що я на тебе нагримала, — несподівано сказала Маринка.

— Усе, забудьмо, — не відриваючи від траси пильного погляду, сказав Славко. — Мені ці «глибокі» зовсім голову задурили.

Далі вони їхали мовчки. Хіба що час від часу зустрічалися поглядами в дзеркалі заднього виду. І тоді обоє червоніли.

— Приїхали! — нарешті повідомила Марина.

Славко допоміг дівчинці донести її трофеї до квартири…

— Дякую, — відказала Маринка і відвела погляд.

— Немає за що… — Славко дивився в інший бік. — А можна я тобі зателефоную? — несподівано запитав він.

— Можна, — відказала Маринка. І Славкові дивно було бачити, щоб дівчинка, яка так хоробро трималася проти джина, раптом залилася фарбою по самісінькі вуха.

— А ти номер своєї мобілки дай, — попрохав він.

Марина проторохтіла номер свого мобільного телефону (вона знала його напам’ять). Славко кивнув.

— Ти запиши, а то забудеш, — порадила Марина.

— Не забуду. Бувай.

— Бувай… — і Маринка повернулася до дверей.

— Стривай, — почулося позаду. Славко опустив у кишеню руку і простягнув дівчинці щось загорнуте в клапоть брудної ганчірки.

— Це Скринька Верлікоки, — сказав він.

Марина посміхнулася і поправила його:

— Верліоки!

— Ага… Бувай.

Цього разу Славко пішов… Точніше, гучно тупаючи ногами, подався сходами униз.

— Ох і влетить же йому від батьків і за вітальню, яку ми розтрощили, і за машину! — зауважила вона, звертаючись до Кіра.

— Ти ще про ворота забула, — нагадав той.

Розв’язка

— Не влетить, — почула Марина за своєю спиною незнайомий чоловічий голос.

Дівчинка швидко обернулася. На неї дивився сивий дідусь. Щось в ньому було знайоме. Він був дуже схожий на вершника, що сидів на Легасі, але водночас вони були різними.

— Не лякайся, — сказав дідусь. — Я — твій друг. Я прийшов по книгу… — і поглянув на дівчинку добрими очима.

— Мечі та Скринька Верліоки теж не завадять, — додав він.

Чомусь Маринка одразу повірила йому. Вона простягла старому книги, тоді подала три мечі і скриньку.

— А чому Славкові не влетить? — запитала Марина. — Джин там такого безладу наробив!

— Ви теж постаралися, — відказав старий. — Але не турбуйся, звичайні люди, які так чи інакше причетні до цієї історії, вже забули про неї. Та й вітальня, про яку ти так турбуєшся, уже відновлена. Там наші чарівники постаралися.

— Зрозуміло, — сказала Маринка і, приховуючи збентеження, попрохала: — А можна зробити так, щоб Славко бодай хоч щось пам’ятав?

Тінь усмішки промайнула по зморшкуватому обличчю старого.

— І це все, про що ти просиш? — запитав він.

— Та… так.

Старець похитав головою:

— Ти зробила велику послугу всім магам і чарівникам, а просиш як нагороду таку дрібницю… Втім, кожен вибирає свій шлях. І кожен йде своїм шляхом… Ось тобі дар волхвів.

І з цими словами старий простягнув дівчинці меч Азот.

— Дякую, — сказала Маринка. — Тільки боюся, що мама сварити буде… Та й навіщо він мені? — Марина була збентежена таким даром… Дивний дар для дівчинки, навіть для відьми.

— Не турбуйся, — заспокоїв її старий. — Азот вміє бути невидимим простим людям, тому мати тебе сварити не буде. А відповіддю на твоє питання буде те, що ти вже вибрала свій шлях. Правда, ще до кінця не усвідомила його. І на цьому шляху Азот неабияк знадобиться тобі.

І з цими словами старий зник. Зникли і всі артефакти, лишився тільки Азот. А Маринка відчула, що вона буквально переповнилася магічною енергією: мабуть, старий передав їй частину своєї енергії, але не захотів про це нагадувати. Та зараз дівчинку непокоїло інше.

— І що він мав на увазі? — міркувала вголос Маринка.

— Ти про меч? — озвався кіт. Схоже, він почав приходити до тями.

— Так.

— Ти зробила велику послугу всім магам і чарівникам, а просиш як нагороду таку дрібницю… Втім, кожен вибирає свій шлях. І кожен йде своїм шляхом… Ось тобі дар волхвів.

І з цими словами старий простягнув дівчинці меч Азот.

— Дякую, — сказала Маринка. — Тільки боюся, що мама сварити буде… Та й навіщо він мені? — Марина була збентежена таким даром… Дивний дар для дівчинки, навіть для відьми.

— Не турбуйся, — заспокоїв її старий. — Азот вміє бути невидимим простим людям, тому мати тебе сварити не буде. А відповіддю на твоє питання буде те, що ти вже вибрала свій шлях. Правда, ще до кінця не усвідомила його. І на цьому шляху Азот неабияк знадобиться тобі.

І з цими словами старий зник. Зникли і всі артефакти, лишився тільки Азот. А Маринка відчула, що вона буквально переповнилася магічною енергією: мабуть, старий передав їй частину своєї енергії, але не захотів про це нагадувати. Та зараз дівчинку непокоїло інше.

— І що він мав на увазі? — міркувала вголос Маринка.

— Ти про меч? — озвався кіт. Схоже, він почав приходити до тями.

— Так.

— А ти витягни його з піхов, — порадив Кір. — Бачиш — на ньому два леза?

— Бачу. Ну то й що? — запитала Маринка.

— А те, що звичайний меч може вражати, а може і захищати. А от Азот — дивовижний меч. Він може захищати, а може і зцілювати… Усе, я втомився, далі думай сама. Ти вже не маленька — он як з огром і джином впоралася.

Звідкілясь матеріалізувався Домовик.

— Вітаю вас! — вигукнув він. — Ви навіть не уявляєте, скільки зараз розмов про ваші подвиги!

Тоді перевів подих і вже геть іншим голосом додав:

— Але перейдімо до хатніх клопотів: телефонувала твоя мама. Цікавилася, як у тебе справи. Я їй сказав — звісно, твоїм голосом, — що у тебе все гаразд.

Із кишеньки виглянула Коловерша і зауважила:

— А з тебе неабиякий секретар вийде.

— А чому би й ні, — відказав Домовик. — Треба ж хоч комусь стежити за порядком! А ти чим заклопотана? — звернувся він до Маринки.

Дівчинка важко зітхнула:

— Шкода, що підкова Легаса розкололася, — сказала вона.

Домовик усміхнувся:

— Покажи!

Маринка смикнула шнурок, який усе ще висів у неї на шиї. На її подив, підкова Легаса висіла на кінці шнура, мов нічого й не було.

— Як же так? Я не розумію… — здивувалася Марина.

— А тут і розуміти нічого — такі артефакти, як підкова Легаса, легко не руйнуються.

Потім Домовик став серйозним. І швидко забурмотів, утупившись поглядом у підлогу:

— Я тут… з нагоди перемоги… дещо… Словом, ходімо, напою вас чаєм домовиків. Тільки ви нікому не кажіть — а то засміють: не заведено у нас чаєм поїти когось із чужого роду-племені… Скажуть, що я геть з глузду з’їхав…

Чай у Домовика

Чаювання в теплому і дружньому товаристві усім припало до смаку. Всі поводилися так, наче вперше зустрілися після довгої розлуки. Коржики, що їх десь роздобув Домовик, були навдивовижу смачні. А от чай…

Спершу Маринка дізналася, що чай у домовиків особливий — він набуває такого смаку, якого хоче господар чашки. Щоправда, спільне чаювання було трохи зіпсоване котом — чай із його чашки відгонив густим рибним запахом. Утім, до цього всі незабаром звикли і перестали зважати на таку дрібницю.

У розпалі чаювання задзвонив телефон Маринки. Вона піднесла мобілку до вуха.

— Це Славко, якщо ти не забула такого, — почула вона.

— Зовсім ні! — вихопилося у Маринки.

Проте вона зразу опанувала себе і діловито запитала:

— Тобі щось треба?

— Як сказати… Розумієш, мені тут «глибокі» залишили колекцію монет. То чи не могла б ти підказати, що мені з нею робити?

— А що хочеш, — безтурботно відповіла Марина. — Утім, я зараз…

Вона заглянула поверх часу, і їй відкрилося, що колекція не принесе Славкові суттєвих неприємностей — в усякому разі найближчим часом.

— Нехай собі лежить, де і лежала, — сказала вона.

— Зрозумів, — відказав Славко. — Дякую.

— Тільки у птахів більше не стріляй, — раптом сказала Марина.

Вони попрощалися.

За столом нависла тиша, яку порушив Кір:

— Слухай, дитинко, а звідки ти знаєш, що Славко у птахів стріляє?

— Вибач, — знітилася Маринка. — Я випадково заглянула у минуле.

За столом знову запала мовчанка.

— Так, виросла наша дівчинка, — зауважив Домовик. — Дуже виросла.

Маринка почервоніла.

— І тут червоніти нічого! — додав Кір.

І від того Маринка почервоніла ще більше. Щоб приховати ніяковість, вона звернулася до своєї помічниці:

— Я ось все хотіла запитати: як ти потрапила до звіринця?

— Елементарно. Я перед тим до західної відьми прибилася. Ну, західні відьми від природи злючки, а ця була чорніша від найчорнішої відьми. Якось зійшлися моя Чорна Західна Відьма з Білою Східною — щось вони там не поділили. Що саме — не знаю, я в такі тонкощі не вдавалася. Адже ми — як батарейки, лише збираємо енергію для своєї відьми. І Біла Відьма перемогла Чорну, а на мене наклала закляття: бути мені лисицею у звіринці доти, доки мене не забере інша Біла Відьма. Ось ти, Марина, мене і забрала. Дякую тобі!

— На здоров’я, — усміхнулася Марина.

— Я тільки ось якій несправедливості дивуюся, — продовжувала Коловерша. — І за що нас карають, якщо винна господиня? Адже ми просто магічні батарейки!

А Маринка згадала, як ще зовсім нещодавно Коловерша відволікала на себе увагу джина. Ще невідомо, чи перемогла б маленька відьма, якби не її помічниця і не Кір… та й без артефактів Домовика не обійшлося…

— Ні, Коловершо, ти не батарейка, — сказала вона.

— А хто? — здивувалася та.

— Подруга. Справжня подруга…

На очі маленької Коловерші набігли сльози. Вона хотіла щось сказати, але не змогла.

— А ми? — запитали воднораз Кір і Домовик.

— А ви — справжні друзі. Без вас я б не впоралася. Дякую вам.

— Та чого там, — так же дружно відповіли вони.

Марина відчула, що зараз сама розплачеться. Несподівано Кір хвицнув хвостом по підлозі.

— Ти що? — здивувалася Маринка.

— Вечерю зробив, — пояснив Кір. — Твоя мама за десять хвилин буде вдома, а ти за вечерю і не бралася.