Мальви

Розділ третій

Рік тому Османська імперія знову стривожила світ. Цього разу ляк огорнув не тільки християнські, а й мусульманські держави. Ім'я тридцятилітнього султана Амурата IV пролунало з такою силою, як колись імена його великих попередників.

Магомет Завойовник узяв Константинополь.

Сулейман Пишний покорив Сербію, Грузію, Алжір.

Амурат IV завоював Багдад.

Десять років турецькі війська облягали перлину світу, десять років текли гроші з державної скарбниці на безнадійну, здавалося, війну, і нарешті — таки перемога, нарешті багдадське золото перелилося в ковані куфри стамбульського семивежного замка Едікуле.

Фанатичний ворог курців і поклонник Бахуса, несамовитий деспот, що винищив тисячі непокірних яничар, і простодушний демократ, до якого на вулиці підходили жебраки, пияк і звитяжець Амурат IV, втративши терпець стратега, переодягнувся в мундир рядового воїна і сам поліз на стіну Багдада. Деморалізовані яничари і знеохочені невдачами спагії34 ринулись за своїм шаленим полководцем — Багдад упав. Переможці справили сорокаденну криваву тризну на берегах Тігру, а на султанській чалмі засвітився ще один алмаз.

Перський шах Сефі І погодився на всі умови Амурата. Протягом цілого року прибували до Золотого Рогу галери з трофеями, султан із військом повернувся аж весною. Більш ніж місяць готувався в Скутарі до вступу в столицю. Стамбул томився в очікуванні великого свята.

Врешті півсотні галер переплили Босфор під грім усієї артилерії. На білому перському коні, в леопардовій шкурі, перекинутій через плече, в сніжно-білій чалмі в'їжджав у Золоті ворота султан-переможець, з ним — двадцять вельмож у срібних латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими килимами, їхав Амурат; народ юрмився, лунала музика, юні циганки-красуні звивалися в гарячих танцях, дзвеніли лютні, цитри, заливались флейти, з сотень мінаретів викрикували муедзини хвалу султанові, і навіть дзвонили церковні дзвони на Пері і Галаті.

За Золотим Рогом, на горбах Касим-паші, звідки видно, мов на долоні, весь Стамбул, розставили столи. Амурат звелів пригощати всіх — від великого візира до простого кафеджі. А сам раз по раз підіймав бичачий ріг із вином, і кожний тост султана супроводжували гарматні залпи з анатолійського і румелійського берегів.

Біля султана стояли п'ятибунчужний великий візир — сивобородий Аззем-паша, ага яничарів — понурий Hyp Алі, шейхульіслам Регель — глава духовенства.

— Я покорив перлину світу Багдад! — мовив гучно султан, і повіяло тишею над гамірною юрмою. — Квітуча і хлібодайна Месопотамія навіки з'єдналась із єдиновірною імперією Османів. Я підіймаю чашу за те, щоб усі народи стали під зелений прапор пророка, який держатиме Висока Порта, за майбутню перемогу над невірною Руссю, бо клянусь вам, що й Азов, і Астрахань, і Київ лежатимуть біля моїх стіп. Хай допоможе мені в цьому аллах!

Вдарили залпи, знову заграла музика, дервіші-трясуни здирали одяг, кололи себе ножами, пекли тіло розпеченим у багаттях залізним бруссям. Викрикували «слава» спагії, та мовчазні були чомусь яничари, наче отой понурий погляд Hyp Алі не дозволяв їм радіти з перемоги.

— Великий султане, — підступив яничар-ага до Амурата, — дозволь хоч мені, коли забули про це твої уста, прославити сьогодні хоробре яничарське військо, яке штурмувало стіни Багдада і билося, мов стадо диких левів, за твою честь і славу.

Амурат не чекав таких зухвалих слів від яничара-аги. З того часу, як він розправився зі збунтованими яничарами в казармах Селяміє на Скутарі, Hyp Алі став запобігливим і заробляв собі султанської ласки в битвах насправді героїчних.

Мить не зводив грізного погляду з аги, вже чув, як клекоче в грудях божевільна лють, але вигляд Hyp Алі був настільки спокійний, що знітився Амурат.

— Ти правий, Hyp Алі, — промовив, стримуючи тремтіння губ. — За твоїх лицарів треба випити, і я дозволяю. Одначе, як велить закон предків, усі пропозиції султану доводить до відома диван35, а не одна особа. І тому завтра я чекатиму ухвали дивану про те, чи потрібен серед султанської прислуги ще й проголошувач тостів?

— День тільки-но закінчився, великий падишаху, хай вічним буде твоє ім'я, — поклонився Hyp Алі, показуючи рукою в бік затоки, де засвічувалися факели. — Сонце не швидко осінить Анатолію, а ніч довга. — Він із ненавистю дивився тепер в очі Амурата, і не бентежило його те, що насторожилися султанські сановники і підступили ближче до султана зброєносці. Біля нього стояв чорбаджі36 Алім — чорновусий кремезний слов'янин, а позаду — почет. Яничар-ага випростався. — Ніч буде довгою для тебе, султане. А спадкоємці твої, можливо, задумаються, чи годиться рубати галузу, на якій сидиш, чи можна ремісникові ламати верстат, що дає йому засоби на прожиток. Багдад здобутий ціною крові, яка лилась роками, а міг би впасти за місяць, якби не злочин, який ти вчинив на Скутарі.

Амурат зблід, вихопив із піхви далматинську шаблю. Кинулись до Hyp Алі султанські зброєносці, та в цю мить султан схопився обома руками за живіт і впав долілиць на землю.

Зчинився крик, брязнули шаблі, та на скресалися. Яничари обеззброїли султанську охорону.

Великий візир Аззем-паша стояв незворушно. Дивлячись на мертвого султана, промовив півголосом:

— Закінчилась династія Османів. Синів ти не народив, султане, а слабоумний брат твій Ібрагім не може правити імперією.

Наказав своїй прислузі віднести тіло султана в палац — споряджати для вічного супочинку, а сам стояв у нерішучості, слухаючи, як верещить натовп, розбігаючись по місту:

— Султан Амурат помер! Султан помер!

Та враз тривожні вигуки приглушились іншим кличем, що наростав, ширився, а врешті виразно долетів до вух великого візира:

— Ібрагіма! Ібрагіма!

Стояли, мов на герці, розумні очі Аззем-паші з підступними, злорадними очима Hyp Алі.

— Рано тішишся, ефенді, — блиснув яничар-ага білими зубами. — Чуєш, кого проголошують яничари? Чи, може, й ти посмієш піти проти них?

Тепер зрозумів Аззем-паша; султана отруїли яничари, щоб поставити на престол недолугого Ібрагіма, якого Амурат запроторив на вічне ув'язнення у двірцеву тюрму. Не лють, а страх перед неминучим лихом струснув ним, і, забуваючи про свій стан, великий візир закричав:

— Шайтан! Чужинце, віровідступнику! Що дороге тобі на цьому світі, крім власної вигоди? А будь ти проклята, зміє, вигодувана Урханом!..37 О аллах, Ібрагім правитиме імперією!

Hyp Алі спокійно вислухав вибух безсилого гніву великого візира. Вигуки «Ібрагіма, Ібрагіма!» лунали вже по обидва боки Золотого Рогу, яничар-ага міг бути спокійним. Він поклонився візирові і мовив, не ховаючи переможної посмішки:

— Непорушні устої Порти, ефенді. На яничарах виросла Османська імперія, на яничарах держиться і, якщо буде воля аллаха, загине разом із ними. А та голова, — додав із погрозою, — що не має влади над своїм язиком, часто пишається на золотій таці біля воріт Баб-і-гамаюн38 напроти Айя-Софії.

Він повернувся до великого візира спиною, сказав прислузі подати коня. З сідла ще раз поклонився Аззем-паші.

— Сьогодні брат покійного Амурата буде на волі. А тоді, коли султан Ібрагім повернеться з мечеті Еюба, оперезаний мечем халіфа Османа, я сподіваюся зустрітись із тобою на раді дивану, де поговоримо не про посаду виголошувача тостів, а про важливіші державні справи.

Аззем-паша не відповів. Він дивився на те місце, де недавно лежав останній хоробрий султан із роду Османів — династії, яка пережила себе. Позаду візира стояв його ескорт, по всьому місту народ вигукував: «Ібрагіма, Ібрагіма!», чвалував до палацу Hyp Алі — все це були піддані Аззем-паші, та серед них усіх найменше сили мав він сам.

Тіло Амурата спорядили в спальні султана, і тоді увійшли сюди шейхульіслам, анатолійський і румелійський кадіаскери39, вождь спагіїв — алай-бег, останнім увійшов спітнілий від швидкої їзди Hyp Алі.

— Покличте валіде40 Кьозем, — сказав шейхульіслам, та саме в цю хвилину відхилалася портьєра, і в спальню увійшла жінка в чорному. Серпанкова чадра прикривала її суворе обличчя. Вона притулила руку до серця, скорботно дивлячись на мертвого сина. Та хвилина материнської печалі тягнулась недовго, валіде підвела голову, зняла вгору руки.

— О, радість мого серця Ібрагім, син султана! — виголосила урочисто, і блиснули очі в яничара-аги. Владна султанська мати, яка колись сама порадила Амуратові посадити в тюрму Ібрагіма, благословила тепер свого юродивого сина на трон.

Hyp Алі ступив крок назад, і глянули на нього сановники. Він мовчки показав рукою на вихід, шейхуль-іслам вагався тільки мить і пішов першим, а за ним усі члени дивану. Мовчазною процесією пройшли через подвір'я, минули султанську конюшню і зупинилися перед залізними дверима двірцевої темниці. Розступилися вартові, каштелян тюрми прогундосив тремтячим голосом:

— Тільки з дозволу великого візира можу відчинити браму...

Hyp Алі шмагонув його канчуком, зірвав з пояса каштеляна ключі, і відчинилися зі скреготом двері.

Заросла людина в брудному халаті, з червоними очима боязко наблизилася до виходу, впала на коліна і проячала:

— Тільки... тільки Амурат є і буде повелителем правовірних, ніхто не сміє визнавати іншого... даруйте, даруйте мені життя...

Валіде Кьозем рішуче ступила вперед і перервала Ібрагімове квиління:

— Сину мій, твоя любляча мати благословляє тебе на престол предків.

— Ні, ні! — вереснув Ібрагім. — Я не піду звідси, я не піду!

— Принести тіло Амурата! — наказала валіде.

І тільки тоді, коли Ібрагімові дозволили діткнутися до братового трупа, він повірив.

— Тиран мертвий, мертвий! — закричав, схопив ротом повітря й впав зомлілий на руки Hyp Алі.

Старий Хюсам, власник ювелірної майстерні, що заховалась у темній вулиці на околиці Скутарі, довго не міг заснути цієї фатальної ночі. Розтривожили його сльози вірної дружини Нафіси, зануртували свої думи — невтішні й тривожні.

Не знав, що діється по той бік Босфору, та певне, — оргії, банкети, зикри дервішів із нагоди святкування перемоги Амурата. Але це його мало обходило. Вісім султанів змінилось на престолі за довгий вік Хюсама, а пам'ятає він ще Сулеймана Пишного — Законодавця. Ні один не доріс до нього, ні один не досяг слави великого можновладця.

Багато років прожили разом Хюсам із Нафісою — тільки удвох. Не мав він більше жінок, хоч ця йому й не народила дітей. Любив Нафісу. А їм, бездітним, завжди давали з сералю на виховання хлопчиків, привезених із чужих країн. Нафіса любила їх, приймаків, — отак, як люблять сусідських дітей бездітні жінки. Хюсам навчав їх турецької мови і корана, а сам не раз запитував себе: навіщо це? Хіба можна полюбити мачуху дужче, ніж рідну матір? І віддавали їх у яничарський корпус без болю, і забували про них, як забувають про сусідських дітей.

А одного випестили, а одного викохали — дикуватого хлопчину з Дніпровських степів. Не хотів Хюсам віддавати вихованця, коли ода-баші41 прийшов його забирати в яничарські казарми. Хай подарують їм Аліма — в заплату за багатьох добре вихованих воїнів. Ридала Нафіса — чей заслужила вона в султана довгими роками безплатної праці на право мати сина. Адже він один-єдиний з усіх називав її матір'ю. Зм'як ода-баші, дивлячись на сльози Нафіси, але велів покликати Аліма — хай скаже він сам. Увійшов Алім, високий, дужий, широкі чорні брови зсунулися над орлиним носом; загорілись в нього очі, коли побачив зброю, міцно стиснув ефес ятагана, якого подав йому ода-баші, і пішов, не обнявши на прощання названих батьків, зник із їхніх очей назавжди.

Сказав тоді Хюсам: «Людина має одну матір або не має жодної». Та не заспокоїли його слова Нафісу, побігла проводжати Аліма. Потім день у день ходила до яничарських казарм, тинялась там — даремно. Не виходив до неї Алім. А вчора, коли переправлялись яничари з Амуратом через Босфор, цілий день простояла на березі, але й тепер його не побачила. Голосила, що загинув.

Розтривожили Хюсама сльози Нафіси, хоч сам він не тужив більше за приймаком. Інші думи схилили його сиву голову над точилом, на якому кував жіночі каблучки, браслети, серги.

Лежить перед ним рубін, на якому він більше місяця з ранку до вечора вирізьблював квіткою вірш вічного Сааді: «Між друзями в кайданах ліпше бути, аніж в саду сидіти з чужаками». Розсипались на столику рідкісні перлини, самоцвіти, тонко відшліфовані руками майстра. Всі вони вже тут, дома, крамничку свою на Бедестані42 Хюсам закрив. Не йдуть більше його товари, перестали покупці помічати крам славного ювеліра, виробами якого колись пишалися султанші і візири. Зате розхапують брязкальця, аби тільки вони світилися показним блиском, аби тільки на них було вигравірувано похвалу невічному султанові. Чому це так? Куди раптом ділося в людей зацікавлення справжнім мистецтвом? Адже воно було. За добрих часів Сулеймана спроваджували з Персії й Аравії найкращих майстрів, австрієць Кожда Сінан навіки прикрасив Стамбул вісімдесятьма мечетями, бібліотеками, караван-сараями. Тоді кожен карниз на будинку, кожна колона, капітель, порохівниця, тарілка, ба навіть мангала43 ставали витвором вічної краси. І не шкодували тоді грошей ні міщани, ні вельможі. Чому тепер усі дбають тільки про своє власне збагачення, ставши байдужими до прекрасного? Адже коли жінка перестає дбати про рум'янці і убори, коли починає труситись над кожним алтином і держить їх замкненими в шкатулці, а сама ходить у брудному фередже, — то всі вже знають, що вона старіється...

Та хіба біда тільки в тому, що руйнуються мечеті, а замість нових медресе44 будують казарми, що на базарі купують радше латунь, ніж золото? Галата, Пера і Скутарі з кожним днем повняться все більше й більше зубожілими заїмами й тімаріотами45, що не витримали податків, яничарської сваволі й пішли наповнювати базари жебраками, міські завулки бандитами, монастирі дармоїдами-дервішами, а яничарські полки грабіжниками. Адже коли мати стає байдужою до дітей і внуків, значить — постаріла вона і збирається в дорогу на той світ. Що трапилося з Туреччиною, державою п'яти морів і трьох континентів? Невже вона відчула невиліковну хворобу й перед неминучістю смерті байдужіє до того, що було окрасою її молодості?

А куди ділось найсвятіше почуття турка — любов до своєї батьківщини? Хюсам добре пам'ятає колишні походи Сулеймана Пишного, коли кожний здоровий мужчина кидав сім'ю і хату, брав зброю і йшов на війну, не питаючи про платню. Тепер же ніхто не піде воювати, поки не пошпурять мішка з дукатами. Адже коли сини забувають про матір, то вмирає вона, жебрачачи, перед сусідськими порогами...

А ти, Нафісо, плачеш, що нерідний син забув про тебе...

Десь під ранок заснув Хюсам у своїй підвальній. майстерні, не знаючи, що діється по той бік Босфору. Нафіса розбудила старого аж понад вечір. Саме повернулася з міста. Була стривожена, настирливо термосила Хюсама за плече.

— Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш і нічого не знаєш. Цієї ночі помер султан Амурат...

— Аллах акбар46, — схопився Хюсам. — Як, чому помер Амурат?

— Подейкують, що яничари отруїли. На банкеті.

— Прокляття... А хто ж, хто... — старий раптом схопився за бороду, поманив пальцем дружину до себе. — Слухай, я добре знаю... О, я знаю, що є такий закон, виданий ще Магометом Завойовником, коли він узяв Кафу... Слухай, Нафісо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цієї ночі! В законі тому заповів Магомет: «Коли закінчиться мій рід, кримська династія Гіреїв посяде престол Порти...»

— Тс-с-с! — Нафіса затулила Хюсамові рот. — Сьогодні я чула, що якогось Гірея задушили в Дарданелльській фортеці Султаніє за такі слова... Ти ж не знаєш, Ібрагіма випустили з тюрми і мають проголосити його султаном.

Хюсам замахав руками.

— Шайтан тобі плюнув на язик! Таж він придуркуватий...

— Спам'ятайся! — скрикнула Нафіса. — Ти ще на вулиці таке скажеш. Злетить слово з язика і попаде на тисячі. А яничари нишпорять і хапають тих, хто лихословить Ібрагіма.

Хюсам довго не зводив погляду з переляканої дружини, наче ждав: може, вона усміхнеться і скаже, що пожартувала? Та бачив, що їй, певно, нині не до жартів.

Сидів на міндері, опустивши голову на долоні, і думав тепер про Радісну Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справді була вона невольницею, а потім зрадила свій народ, чи, може, вмисне прийшла, щоб отруїти своєю кров'ю османський рід? Чи то з дикої материнської ревності наказала вбити розумних синів Сулеймана, щоб престол дістався її синові Селіму, чи, може, вже знала вперед, що продовжувач османського роду від її плоті — виродок? Хто про це відає?..