Мандрівний замок Хаула

Розділ четвертий, у якому Софі виявляє кілька дивних речей

Коли Софі прокинулася, вона була вся залита денним світлом. Оскільки Софі твердо пам’ятала, що жодних вікон у Мандрівному Замку не було, то спочатку подумала, що заснула за прикрашанням капелюшків — і їй приснилося, ніби вона пішла з дому.

Вогонь у вогнищі перед нею майже згас, залишилися тільки блідо-рожеві жарини і сизий попілець, і це ще раз переконало її у тому, що вогненний демон їй просто-на-просто приснився.

Однак перша ж спроба поворухнутися засвідчила, що деякі речі їй аж ніяк не приснилися. Усі кості Софі голосно затріщали.

— Ой! Як боляче! — вигукнула Софі — й почула свій слабкий і надтріснутий голос.

Софі провела вузлуватими пальцями по лиці — й намацала зморшки. Тут з’ясувалося, що весь учорашній день вона перебувала в шоковому стані. Тільки тепер Софі по-справжньому розлютилася на Відьму Пустирищ за те, що вона з нею зробила, — страшенно, неймовірно розлютилася.

— Ходить по крамницях і зачаровує ні в чому не винних людей! — закричала Софі. — Ну, я їй іще покажу!

Злість змусила її різко схопитися на ноги, під акомпанемент потріскування і скрипіння у вогнищі, і пошкутильгати до одного з вікон. На превелике здивування Софі, за вікном виявилося приморське містечко. Вона побачила круту немощену вуличку, вздовж якої стояли невеличкі й убогі на вигляд хатинки, а з-над їхніх дахів стриміли щогли. За щоглами Софі розгледіла море, яке виблискувало під сонячним промінням. Море вона бачила вперше в житті.

— І де ж це я? — запитала Софі в черепа, який стояв на столі. — Ой, ні, друже, можеш не відповідати, — поспішно додала вона, згадавши, що це все-таки замок чарівника, і обернулася, щоби роздивитися кімнату.

Це була зовсім невеличка кімнатка з масивними чорними балками під стелею. При денному світлі стало видно, що тут неймовірно брудно. На кам’яних плитах підлоги виднілися плями жиру, за коминковими ґратами височіла купа попелу, а з балок звисало обліплене пилюкою павутиння. Навіть череп — і той густо вкривала пилюка. Софі машинально витерла його і пішла зазирнути в раковину — ген за столом.

Софі побачила, що раковина майже по вінця заповнена сірувато-рожевим слизом, а з рукомийника в неї скапує білий слиз, і її аж пересмикнуло. Очевидно, Хаула нітрохи не турбувало те, в якому свинарнику доводиться жити його слугам.

Решта Мандрівного Замку, судячи з усього, була за котримись із чотирьох низьких чорних дверей.

Софі відкрила найближчі, у стіні за столом.

За ними виявилася простора ванна кімната. По-суті, вона не посоромила б навіть і найрозкішнішого палацу: тут не бракувало речей і аксесуарів на кшталт ватерклозета, душової кабіни, величезної ванни на пазуристих лапах і гігантських дзеркал. І в той же час тут було ще більше бруду, ніж у кімнаті. Софі здригнулася, зазирнувши у ватерклозет, її пересмикнуло від гидотного кольору ванни, потім вона сахнулася, побачивши пишну рослинність у душовій кабіні, і їй вдалося запросто уникнути вигляду власного зморщеного обличчя в дзеркалах, схованих за плямами і патьоками безіменних речовин. Самі ці безіменні речовини тіснилися на величезній полиці над ванною. Вони були в слоїчках, коробочках, тюбиках і сотнях порваних коричневих пакетиків та паперових мішечків.

Зрештою, найбільший слоїк назву все-таки мав. Він називався «СУШИЛЬНИЙ ЗАСІБ», про що свідчили великі кривулясті літери. Софі навмання витягнула з полички один із пакетиків. На ньому було нашкрябано «ШКІРА», і Софі чимшвидше поклала його назад. На сусідньому слоїчку такими ж кривульками було нашкрябано «ОЧІ». А на одному з тюбиків було написано «ДЛЯ ГНИТТЯ».

— А він, видно, таки працює, — пробурмотіла Софі, з осторогою зазираючи в умивальник. Коли вона повернула синьо-зелений кран, імовірно, латунний, в умивальник потекла вода, і він став виглядати не настільки безнадійно. Софі сполоскала руки й обличчя, не торкаючись раковини, одначе скористатися «СУШИЛЬНИМ ЗАСОБОМ» вона все ж не наважилася. Отож Софі витерла руки об спідницю і вирушила до наступних чорних дверей.

Ці двері вели на хисткі дерев’яні сходи. Софі почула кроки десь нагорі й поспішно зачинила двері. Мабуть, вони вели кудись на горище. Софі зашкутильгала до наступних дверей. Тепер їй ходилося набагато легше. Софі помітила це ще вчора: вона таки справді ще нівроку міцна стара.

Треті двері виходили в убогий внутрішній двір, обнесений високими цегляними стінами. Там височів штабель дров, а попід стінами, мало не до самого верху, стриміли безладно накидані купи всілякого залізного непотребу: колеса, відра, шматки бляхи, дроти. Софі зачинила і ці двері, досить-таки здивована, бо цей двір аж ніяк не пасував до решти замку. Та й, зрештою, жодного замку над цегляними стінами не було видно: вгорі синіло небо. Відтак єдине, що спало Софі на думку, — що це якраз і є та округла частина, куди вчора ввечері її не пустила невидима стіна.

Софі відчинила четверті двері, за якими була лише комірчина для мітел, на ручках яких висіли два ще цілком пристойні, одначе геть запилюжені оксамитні плащі. Софі поволі причинила і ці двері. Відтак залишалися тільки двері в стіні з вікном — саме ті, в які Софі вчора ввійшла. Вона пошкутильгала до них і обережно їх відчинила.

Софі на мить завмерла, дивлячись, як за дверима поволі пропливає горбистий краєвид, як під порогом пригинається верес; вона відчувала, як вітер ворушить її поріділе волосся, і вслухалась у гуркіт і скрегіт великих чорних каменів. Тоді вона зачинила двері й підійшла до вікна.

За вікном Софі знову побачила приморське містечко. Причому це була ніяка не картинка. Жінка з будинку навпроти вимітала за поріг сміття. За дахом височіла щогла, на якій різкими ривками напиналося вітрило із сірого полотна. Саме цієї миті воно наполохало зграйку чайок, які знялися у повітря і стали кружляти на тлі блискотливої морської синяви.

— Нічого не розумію, — звернулася Софі до черепа.

Та нараз їй здалося, що пломінець уже майже погас, тому вона пішла і підклала у вогнище кілька полін, а тоді вигребла трохи попелу.

Між полінами затанцювали зелені язички полум’я, маленькі і кучеряві, а за ними вгору зметнулося подовгувате синє обличчя із зеленим вогняним чубом.

— Доброго ранку, — звернувся до неї вогненний демон. — Не забувай, що ми уклали угоду.

Значить, їй таки справді нічого не приснилося. Софі була не вельми тонкосльозою, але тут вона сіла в крісло і просиділа досить довго, дивлячись на вогненного демона, що тремтів і розпливався в неї перед очима, не звертаючи уваги на шум, який долинав згори. Цей шум, очевидно, мав означати, що Майкл уже прокинувся, а ще за кілька хвилин з’ясувалося, що він стоїть коло Софі з трохи заклопотаним, а трохи сердитим виглядом.

— Ви все ще тут? — поцікавився він. — Чого вам треба?

Софі шморгнула носом.

— Я стара… — почала вона.

Однак більше вона нічого не змогла про себе сказати — власне, все сталося так, як і пообіцяла їй Відьма. Добре хоч, що вогненний демон сам про все здогадався.

— Ну, старість рано чи пізно трапиться з кожним із нас, — сухувато проговорив Майкл. — Може, ви хочете поснідати?

Софі зрозуміла, що вона таки справді дуже міцна стара.

Востаннє Софі підкріплялася хлібом із сиром учора в обід і встигла зголодніти як вовк.

— Авжеж! — вигукнула Софі, а коли Майкл пішов до буфету, вона підхопилася і зазирнула йому через плече, щоб побачити, що там є їстівного.

— Боюся, у нас тільки хліб із сиром, — ще сухіше промовив Майкл.

— Але ж там цілий кошик яєць! — здивувалася Софі. — А ото хіба не бекон? Та й випити чогось гарячого не завадить… Де у тебе чайник?

— Немає, — відповів Майкл. — У нас тільки Хаул уміє готувати.

— Я також умію готувати, — заявила Софі. — Зніми-но мені он ту сковорідку — і сам у всьому переконаєшся!

Вона потягнулася за великою чорною сковорідкою, яка висіла в буфеті на стінці, хоча Майкл усіляко намагався її втримати.

— Ви мене не зрозуміли, — сказав Майкл. — Це Кальцифер, вогненний демон. Він не схилить голови ні перед ким, окрім Хаула. Він не дозволить, щоби на ньому готували.

Софі обернулася і гостро глянула на вогненного демона. Він злісно блимнув у відповідь:

— Я не дозволю, щоби мене експлуатували!

— То ти хочеш сказати, — звернулася Софі до Майкла, — що тобі щоразу доводиться обходитися без теплого пиття, поки не повернеться Хаул?

Майкл ніяково кивнув.

— Тоді це тебе експлуатують! — сказала Софі. — Дай-но її сюди.

Софі вирвала сковорідку з Майклових рук (він нізащо не хотів її відпускати!), кинула в неї бекон, застромила в кошик з яйцями дерев’яну ложку — і з усім цим добром підійшла до вогнища.

— Ну, Кальцифере, — сказала вона, — годі комизитися. Нахиляй голову.

— Ти мене до цього не змусиш! — протріщав вогненний демон.

— Ще й як змушу! — проскрипіла у відповідь Софі з тією люттю, яка частенько зупиняла навіть її сестричок у розпал бійки. — Тільки спробуй не послухатися — і я заллю тебе водою. Або візьму щипці — й заберу в тебе обидва поліна, — додала вона, з хрускотом у кістках опускаючись на коліна перед вогнищем.

Нахилившись, вона шепнула:

— А ще я можу розірвати нашу угоду або розповісти про неї Хаулу. Що ти на це?

— Прокляття! — засичав Кальцифер. — Майкле, чому ти її сюди впустив?!

Він став неохоче нахиляти своє блакитне обличчя, аж доки зверху не залишилося тільки декілька зелених язичків полум’я, що танцювали на полінах.

— Дякую, — сказала Софі і притиснула зелені язички полум’я важкою сковорідкою, щоби не дати Кальциферові знову піднятися.

— Сподіваюся, твій бекон пригорить, — здавлено огризнувся Кальцифер з-під сковорідки.

Софі вкинула в сковорідку тонко нарізаного бекону. Сковорідка була добра, тож розігрілася швидко. Бекон зашкварчав, відтак Софі довелося обгорнути руку спідницею, щоби не обпектися. Двері відчинилися, але через шипіння Софі цього не розчула.

— Не роби дурниць! — нагадала вона Кальциферові. — І не крути головою, бо мені ще треба вибити яйця.

— А, Хауле, привіт, — безпорадно вимовив Майкл.

При цих словах Софі обернулася — можливо, аж занадто поспішно — і стала розглядати господаря Мандрівного Замку. Високий зеленоокий юнак у напрочуд розкішному блакитному зі срібним шиттям костюмі завмер. Він навіть не встиг поставити у куток гітару.

Тим часом Софі порядкувала коло вогню і доволі-таки спокійно розглядала Хаула.

Хаул відкинув пасмо білявого волосся, яке спадало йому на очі, та, у свою чергу, став зацікавлено розглядати Софі. На його подовгастому вузькому обличчі з’явився здивовано-розгублений вираз.

— Хто ви така? — поцікавився Хаул. — Де я міг бачити вас раніше?

— Ви мене не знаєте, — впевнено збрехала Софі.

Врешті-решт, перша і єдина її зустріч із Хаулом була настільки короткою, що він заледве встиг назвати її сірою мишкою, — тож це можна було вважати правдою.

Софі припускала, що їй належало би подякувати долі за тодішню щасливу втечу, однак зараз, щиро кажучи, її займала лише одна думка: «Боже милостивий! Та цей чарівник Хаул, при всій його злостивості, — всього лише двадцятирічна дитина! Бути старою — надзвичайно корисна річ», — думала вона, перевертаючи бекон на сковорідці.

Софі радше погодилася б умерти, ніж дала би зрозуміти цьому дженджуристому молодикові, що якраз вона і була тією дівчиною, яку він пошкодував на Травневому святі. Серця і душі тут ні при чому. Хаул ні про що не довідається.

— Вона каже, що її звати Софі, — пояснив Майкл. — Прийшла вчора ввечері.

— А як їй вдалося змусити Кальцифера нагнутися? — запитав Хаул.

— Вона мене залякала! — здушено і жалібно пропищав Кальцифер з-під шиплячої сковорідки.

— Це мало кому вдається, — замислено зауважив Хаул.

Він поставив гітару в куток, підійшов до вогнища, рішуче відсунув Софі набік — і запах бекону змішався із запахом гіацинтів.

— Кальцифер не любить, коли на ньому готує хтось, крім мене, — повідомив він, обгортаючи долоню довгим хвостом рукава, щоби взятися за ручку сковорідки. — Передайте мені, будь ласка, ще дві скибки бекону та шість яєць і розкажіть, навіщо ви сюди прийшли.

Софі дивилася на блакитний самоцвіт у вусі Хаула і передавала йому яйця по одному.

— Навіщо я сюди прийшла, юначе? — перепитала вона. Після всього, що вона побачила в Мандрівному Замку, відповідь здавалася очевидною. — Я прийшла, бо я ваша нова прибиральниця.

— Невже? — здивувався Хаул, розбиваючи яйця одною рукою і кидаючи шкаралупу у вогонь, де Кальцифер жадібно пожирав її, як пес, із гарчанням і цямканням. — А хто це сказав?

— Я це кажу, — відповіла Софі.

А тоді благочестиво додала:

— Я беруся навести тут лад, хоч мені, мабуть, і не вдасться виправити вашу зіпсовану душу.

— Хаул зовсім не зіпсований, — сказав Майкл.

— Зіпсований, зіпсований, — заперечив Хаул. — Ти забуваєш, Майкле, наскільки негідно я поводжуся навіть у цей момент!

Він різко повів підборіддям у бік Софі.

— Що ж, якщо вам настільки кортить бути корисною, добра жінко, то відшукайте ножі та виделки і поприбирайте зі столу.

Під столом виявилися високі табурети. Майкл повитягував їх звідти і почав згортати різний мотлох зі стільниці набік, щоби звільнити місце для ножів і виделок, які вийняв із шухляди в столі. Софі взялася йому допомагати. Вона, звичайно, аж ніяк не сподівалася, що Хаул їй зрадіє, але наразі він нічим не показав, що погоджується на те, аби вона залишилася після сніданку. Оскільки Майклові, очевидно, не треба було допомагати, Софі зашаркала до свого ціпка й повільно і досить демонстративно поставила його в комірчину для мітел. Коли й це не привернуло уваги Хаула, вона заявила:

— Якщо хочете, можете призначити мені місячний випробувальний термін.

Хаул не відповів нічого, крім: «Майкле, дай-но, будь ласка, тарілки», — і піднявся, тримаючи в руках паруючу сковорідку.

Кальцифер розігнувся, причому аж ревонув від полегшення, і потягнувся вгору, злинувши аж під комин.

Тоді Софі зробила ще одну спробу приперти чарівника до стінки.

— Якщо мені доведеться цілий місяць тут прибирати, — сказала вона, — то я мушу знати, як виглядає і де розташована решта Мандрівного Замку. Бо тут я знайшла тільки цю кімнату і ванну.

На її превелике здивування, Майкл і чарівник вибухнули реготом.

Причину їхнього реготу Софі зрозуміла аж під кінець сніданку.

Їй так і не вдалося загнати Хаула в кут. Судячи з усього, він узагалі не любив відповідати на будь-які запитання. Тоді Софі облишила його і запитала про те ж саме Майкла.

— Поясни їй, — сказав Хаул. — Може, тоді нарешті вона перестане доскіпуватися.

— Ніякої «решти замку» немає, — сказав Майкл. — Крім того, що ви вже бачили, є ще тільки дві спальні нагорі.

— Що?! — вражено вигукнула Софі.

Хаул з Майклом знову розреготалися.

— Мандрівний Замок винайшли Хаул і Кальцифер, — пояснив Майкл, — і тримається він завдяки Кальциферу. Всередині це просто старий будиночок Хаула в Портхавені, і тільки у цій частині він справжній, себто дійсно існує.

— Але ж Портхавен — містечко, розташоване за багато миль звідси, біля самого моря! — вражено сказала Софі. — Як на мене, це нікуди не годиться! Чого ж тоді цей ваш величезний бридкий Мандрівний Замок гасає пагорбами над Маркет-Чиппінгом і лякає всіх його мешканців?

Хаул знизав плечима:

— А ви напрочуд безпосередня бабуся! Я досяг того щабля своєї кар’єри, коли змушений справляти на всіх належне враження як своєю могутністю, так і злостивістю. Змусити короля думати про мене добре я не в змозі. А торік я образив одну надзвичайно могутню особу, і тепер мені потрібно триматися якнайдалі від них обох.

Як на Софі, це був вельми своєрідний спосіб триматися якнайдалі, однак вона припустила, що у чарівників свої стандарти, не такі, як у звичайних людей.

Незабаром Софі виявила, що в Мандрівного Замку є й інші особливості. Вони саме закінчили снідати, і Майкл узявся складати тарілки в заляпану слизом раковину, коли почувся гучний глухий стукіт у двері.

Кальцифер бухнув полум’ям:

— Кінгсберійські двері!

Хаул, який зібрався іти до ванної, повернувся до дверей. Над дверима була вставлена в одвірок квадратна дерев’яна клямка, на кожній із чотирьох боків якої стояла позначка фарбою. Зараз ручка була повернена вниз зеленою позначкою, однак Хаул, перш ніж відкрити на стукіт, повернув її вниз червоним.

Надворі стояв чоловічок у жорсткій білій перуці й у крислатому капелюсі поверх неї. Вбраний цей чоловічок був у золото і багрянець; у руках він тримав багато прикрашений стрічками жезл.

Чоловічок поклонився. Кімнату заполонив аромат гвоздики та флердоранжу.

— Його Величність Король переказує вам свої вітання. Він повелів передати вам плату за дві тисячі пар семимильних чобіт, — урочисто виголосив чоловічок.

За спиною посланця Софі встигла помітити обриси карети, яка стояла на вулиці, вщерть забудованій розкішними особняками з фресками і барельєфами; далі виднілися вежі, шпилі та куполи — настільки пишні, що Софі раніше навряд чи могла собі уявити таку красу. Вона аж пошкодувала, що посланцеві знадобилося так мало часу, щоби витягнути величезний шовковий гаманець, повний дзвінких — вочевидь, золотих — монет, а Хаулові — щоби прийняти гаманець, вклонитися і зачинити двері. Хаул повернув квадратну клямку назад, знову вниз зеленою міткою, і засунув гаманець у кишеню. Софі помітила, що Майкл не відривав від гаманця стривоженого погляду.

Потім Хаул пішов-таки до ванної, гукнувши на ходу: «Кальцифере, пусти-но гарячу воду!» — і надовго зник.

Софі не змогла стримати свою цікавість.

— А хто це був там, за дверима? — запитала вона в Майкла. — Тобто я хотіла сказати: де це було?

— Ці двері виходять у Кінгсбері, — пояснив Майкл, — де живе король. Гадаю, цей чоловік був чиновником лорда-канцлера. Знаєш, — занепокоєно звернувся він до Кальцифера, — я волів би, щоби він не давав Хаулові цих грошей.

— А чи Хаул дозволить мені тут пожити? — запитала Софі.

— Якщо дозволить, то ніколи більше не заганяйте його в кут, — порадив Майкл. — Він свавільний — і ні від кого цього не потерпить.