Мандри убивці

Розділ 25. Стратегія

Шість мудреців у Джампі прийшли,

Піднялися угору, а вниз не зійшли,

Відкинувши тіло, злетіли увись,

На крилах камінних угору знялись.

П’ятеро мудрих прийшли в Джампі-град,

Дорогу знайшли, — ні вперед, ні назад,

Порвались на клапті, злились воєдино,

Роботу закінчили наполовину.

Четверо мудрих до Джампі дістались,

Вони розмовляли, та не озивались,

Свою королеву зуміли вблагати,

А що з ними сталось, хто може знати?

Троє премудрих у Джампі з’явились,

Без них би король на престолі не втримавсь,

Та, як намагались зійти на вершину, —

Звалилися всі у глибоку пучину.

Двоє премудрих до Джампі прийшли,

Вони собі любих тут подруг знайшли,

Забули похід свій, жили у коханні,

Мабуть, наймудріші були ці останні.

Самотній премудрий до Джампі прилинув,

Свою королеву й корону покинув,

Зробив свою справу та й ліг спочивати,

А костям судилося каменем стати.

І більше до Джампі ніхто не приходить,

Ніхто не спускається, вгору не сходить,

Бо річ наймудріша — це вдома зостатись,

Самому безстрашно зі смертю змагатись.

— Фітце? Ти прокинувся? — Блазень схилився наді мною, майже торкнувшись лицем мого обличчя. Здавався стривоженим.

— Мабуть, так. — Я заплющив очі. Картини та думки пролітали крізь мою свідомість. Я не міг вирішити, які з них мої. Намагався згадати, чи й варто знати це.

— Фітце! — труснув хтось мене. Кеттрікен.

— Посадіть його, — підказала Старлінг.

Кеттрікен одразу ж ухопила мене за перед сорочки й потягла, силоміць посадивши. Через раптову зміну положення голова мені пішла обертом. Я не міг зрозуміти, чого вони будять мене посеред ночі. Так їм і сказав.

— Уже полудень, — кинула Кеттрікен. — Буря не припинялася від учорашнього вечора. — Вона пильно до мене придивилася. — Ти голодний? Хочеш чашку чаю?

Намагаючись вирішити, я забув, про що вона мене питала. Так багато людей розмовляло пошепки, що я не міг відділити власних та їхніх думок.

— Даруйте, — чемно звернувся я до жінки. — Ви щось питали?

— Фітце! — роздратовано просичав блідий чоловік. Потягся кудись назад, видобув пакунок. — Тут у нього ельфійська кора. Її залишив Чейд. Може, змусить його отямитися.

— Обійдеться, — гостро сказала літня жінка. Присунулася ближче до мене, простягла руку, вхопила мене за вухо. Сильно стиснула.

— Ох! Кеттл! — скрикнув я і спробував вирватися. Та вона ще сильніше стиснула моє вухо.

— Прокинься! — суворо наказала мені. — Негайно!

— Я прокинувся! — запевнив я, а вона, грізно на мене глянувши, відпустила моє вухо.

Я дещо розгублено озирнувся довкола, а Кеттл сердито пробурмотіла:

— Ми надто близько до тієї клятої дороги.

— Надворі досі буря? — приголомшено спитав я.

— Щойно тобі вже це казали разів шість, — шорстко відповіла Старлінг, але я відчував, що за цими словами ховається стурбованість.

— Я… бачив уві сні кошмари. Погано спав. — Оббіг очима коло людей, що скупчилися довкруж маленької жаровні. Хтось мусив змагатися з вітром, щоб поповнити запас дров. На триніжку над жаровнею стояв казанок, у якому топився сніг.

— Де Нічноокий? — спитав я, занудьгувавши без нього.

— Полює, — сказала Кеттрікен, а з узгір’я над нами луною донеслося:

І не дуже вдало. — Я відчув, що вітер б’є йому в очі. Він згорнув вуха та відвів їх назад. — Через цю бурю всі сидять по норах. Навіть не знаю, чого я морочуся.

Повертайся і сиди в теплі, — порадив я.

Тут Кеттл схилилася і боляче вщипнула мене за плече. Я скрикнув і відсахнувся.

— Вважай на нас! — гарикнула вона мені.

— Що ми робимо? — зажадав я, розтираючи плече. Усі навколо сьогодні поводилися якось безглуздо.

— Чекаємо, доки закінчиться буря, — розтлумачила Старлінг. Схилилася ближче, дивлячись мені в лице. — Фітце, що з тобою діється? Я відчуваю, що насправді ти деінде.

— Не знаю, — зізнався я. — Почуваюся наче уві сні. А як не зосереджуся, то відразу ж засинаю.

— То зосередься, — шорстко порадила мені Кеттл.

Я не міг зрозуміти, чого вона така сердита на мене.

— Може, йому просто слід відіспатися, — припустив Блазень. — Здається, він утомлений, а минулої ночі так кидався і кричав уві сні, що навряд чи ті сни були спокійними.

— Тож він краще відпочине, якщо не повертатиметься до тих снів, — немилосердно наполягла Кеттл. Зненацька штурхнула мене між ребра. — Порозмовляй з нами, Фітце.

— Про що? — спитав я, захищаючись.

Кеттрікен негайно рушила на приступ.

— Ти бачив цієї ночі сни про Веріті? — зажадала вона. — Ти скіллив уночі, а тому такий приголомшений?

Я зітхнув. На пряме запитання королеви годі відповісти брехнею.

— Так, — відповів я, та, коли її очі засяяли, мусив додати: — Але з цього сну невелика потіха. Він живий, перебуває у холодному та вітряному місці. Не дозволив мені нічого більше побачити, а коли я спитав, де він, просто наказав мені знайти його.

— Чого він так поводиться? — спитала Кеттрікен.

На її обличчі малювався такий біль, наче це сам Веріті відштовхнув її геть.

— Він суворо перестеріг мене перед усяким скілленням. Я… спостерігав за Моллі та Баррічем. — У цьому тяжко було зізнатися, бо я не хотів нічого казати про побачене. — Веріті прийшов, забрав мене звідти й попередив, що через мене наші вороги можуть їх знайти та заподіяти їм лихо. Думаю, тому він і затулив від мене своє довкілля. Боявся, що як я його знатиму, то й Регал чи його група теж можуть довідатися.

— Він боїться, що вони й тут його шукають? — здивовано сказала Кеттрікен.

— Так мені здається. Хоча я не чув жодного знаку їхньої присутності, він, мабуть, вважає, що вони його шукатимуть. Чи Скіллом, чи у плоті.

— Чого Регалові цим перейматися, якщо всі вважають Веріті мертвим? — спитала мене Кеттрікен.

Я стенув плечима.

— Може, аби впевнитися, що він ніколи не повернеться і не доведе, що всі, хто так вважає, помиляються. Я справді не знаю, моя королево. Відчуваю, що мій король багато чого приховує. Він мене попередив, що сили групи численні та великі.

— Але ж, напевно, міць Веріті не менша? — з дитячою вірою промовила Кеттрікен.

— Він панує над бурею могуті, рівної якій я ніколи не бачив, міледі. Та це панування поглинає всю його волю.

— Все таке панування — це ілюзія, — пробурмотіла сама собі Кеттл. — Пастка, щоб ошукати необережних.

— Королю Веріті не можна закинути необережність, дамо Кеттл, — сердито відрізала Кеттрікен.

— Справді не можна, — мовив я примирливим тоном. — І це були мої слова, не Вер… не короля Веріті, міледі. Я лише хочу, аби ви зрозуміли: те, що він робить зараз, — понад моє розуміння. Можу тільки вірити, що сам він знає, чого добивається. І зроблю те, що він мені наказав.

— Тобто знайти його, — погодилася Кеттрікен. Зітхнула. — Якби ж ми могли піти зараз, негайно. Та лише безумець кинув би виклик такій бурі.

— Доки ми тут сидимо, Фітц Чівелрі в постійній небезпеці, — сповістила нас Кеттл.

Усі очі звернулися до неї.

— Чого ви так кажете, Кеттл? — спитала Кеттрікен.

Стара завагалася.

— Кожному видно, що так воно й є. Тільки-но перестає говорити, як його думки розпливаються, а очі порожніють. Вночі не засне без того, щоб його не підхопив Скілл. Очевидно, винувата дорога.

— Це й справді так, але для мене геть не очевидно, що річ у дорозі. Може, це викликана раною пропасниця чи…

— Ні, — відважився я перебити мою королеву. — Це дорога. У мене немає пропасниці. І я не почувався так, доки не ступив на неї.

— Ану поясни, — наказала Кеттрікен.

— Я й сам до пуття не розумію. Можу тільки здогадуватися, що при прокладанні цієї дороги якось використано Скілл. Вона пряміша й рівніша за всі інші, які я знав. Тут не проросло жодне дерево, хоч як мало нею користуються. На ній немає звіриних слідів. А ще, ви звернули увагу на дерево, яке ми вчора проминули? Колоду, що перегородила дорогу? Коріння і верхівка крони майже неушкоджені… але стовбур, що впав на дорогу, геть зігнив. Якась сила досі рухається вздовж цієї дороги, щоб вона була чистою і справною. І я вважаю, хай що це за сила, вона пов’язана зі Скіллом.

Кеттрікен якусь хвилину сиділа, обмірковуючи це.

— І що ти нам радиш зробити? — спитала мене.

Я стенув плечима.

— Нічого. Наразі. Намет тут добре встановлений. Нерозумно було б намагатися переставити його на вітрі. Я мушу просто усвідомлювати, яка небезпека мені загрожує, та намагатися уникати її. А завтра чи коли тільки вгамується вітер, мені слід іти не дорогою, а поруч із нею.

— Не дуже воно тобі допоможе, — пробурмотіла Кеттл.

— Можливо. Але, оскільки дорога веде нас до Веріті, було б шаленством покидати її. Веріті здолав цю дорогу, а він ішов сам. — Я замовк, подумавши, що тепер краще розумію деякі уривчасті Скілл-сни, які бачив про нього. — Якось упораюсь.

Обличчя навколо, які з сумнівом на мене дивилися, не додавали бадьорості.

— Що ж, думаю, ти мусиш, — сумно промовила Кет­трікен. — Якщо ми якось можемо тобі допомогти, Фітце Чівелрі…

— Не уявляю, як, — зізнався я.

— Єдиний спосіб — зосереджувати його увагу. Найкраще, як зуміємо, — порадила Кеттл. — Не дозволяти йому сидіти без діла чи надто довго спати. Старлінг, ти ж маєш якусь арфу, чи не так? Можеш зіграти та заспівати для нас?

— Маю якусь арфу, — кисло уточнила Старлінг. — Дуже вбогу, коли порівняти з тим інструментом, який у мене відібрано в Мунсеї. — На мить її обличчя спорожніло, очі скосилися. Я замислився, чи не такий я мав вигляд, коли мене притягав Скілл. Кеттл простягла руку, легенько поплескала менестрельку по коліну, і та здригнулася від дотику. — Але маємо те, що маємо. Зіграю на ній, якщо вважаєте, що це допоможе.

Потяглася до свого клунка, що лежав позаду, дістала звідти загорнуту арфу. Коли її розгорнула, я побачив, що це всього лиш рама з погано обробленого дерева, на яку натягнуто струни. Мала форму її давньої арфи, та бракувало їй краси і блиску. Проти колишньої арфи Старлінг цей інструмент був наче один із навчальних клинків Год порівняно з мечем доброї роботи: практична функціональна річ, та й годі. Але менестрелька поклала арфу на коліна, почала налаштовувати. Саме зіграла перші такти старої бакійської балади, коли її перебили. Крізь закривку намету пропхався засніжений ніс.

— Нічноокий! — привітав його Блазень.

У мене м’ясо на всіх. — Це була горда заява. — Наїмося вдосталь, і ще залишиться.

Це не було перебільшенням. Коли я вибрався з намету, щоб оглянути його здобич, то виявилося, що це якийсь різновид вепра. Ікла та жорстка щетина були такі ж, як у кабанів, на яких я полював досі, та це створіння мало більші вуха, а його щетина була чорно-білою. Кеттрікен, приєднавшись до мене, скрикнула від захвату. Розповіла, що бачила вже кілька таких раніше, але вони відомі з того, що блукають лісами та мають репутацію дуже грізної дичини, якої краще не чіпати. Рукою в рукавичці почухала вовка за вухом і так його розхвалювала за відвагу та спритність, що він упав на сніг, страшенно пишаючись собою. Я глянув на нього, як він лежав горічерева на снігу та вітрі, і не зміг стримати сміху. Вовк миттю схопився на ноги, боляче куснув мене за литку й зажадав, щоб я розрізав для нього кабанячий живіт.

М’ясо було розкішним — жирним і соковитим. Тушу розбирали переважно ми з Кеттрікен, бо мороз безжально мучив Блазня та Кеттл, а Старлінг благала змилуватися над руками арфістки. Холод і волога не йшли на користь її ще не цілком загоєним пальцям. Мені ж це не вадило. І завдання, і суворі умови праці не дозволяли мені блукати думками, а перебування сам на сам із Кеттрікен, навіть за таких обставин, було для мене дивно приємним, бо, спільно виконуючи цю скромну роботу, ми обоє забули про своє становище і про минуле. Стали двома людьми на морозі, що раділи з м’ясного багатства. Нарізали шматків м’яса, насадили їх на довгий рожен і прикріпили пектися над маленькою жаровнею. Спеклося воно швидко, вистачило на всіх. Нічноокий забрав собі нутрощі, розкошуючи серцем, печінкою та тельбухами. Тоді взявся за передню ногу, задоволено хрускаючи кістьми. Цю хрумку здобич він приніс до намету, але ніхто не сказав засніженому та закривавленому вовкові, який лежав при стіні намету й гучно жував м’ясо, жодного слова, крім похвали. Я подумав, що він нестерпно загордився, і сказав йому це. Він натомість сповістив, що я ніколи ще не вполював такої трудної здобичі сам-один, не кажучи вже про те, щоб притягти її сюди неушкодженою та поділити на всіх. Весь час Блазень почухував йому вуха.

Невдовзі намет наповнився чудовим запахом доброї страви. Минуло кілька днів, відколи ми їли хоч якесь свіже м’ясо, а через холод, який нам дошкуляв, жир смакував удвічі краще. Багата трапеза додала нам духу, ми майже забули про виття вітру надворі та холод, що люто натискав на наш маленький притулок. Коли ж досхочу наїлися, Кеттл приготувала нам чаю. Не знаю кращого способу зігрітися і гарно провести час, ніж почастунок гарячою м’ясною стравою та чаювання у доброму товаристві.

Це зграя, — задоволено зауважив Нічноокий зі свого кутка. Мені довелося погодитися.

Старлінг обчистила пальці від жиру та забрала арфу в Блазня, який попросив її, щоб оглянути. Мені на подив, він схилився над арфою разом із нею, обвів раму блідим нігтем і промовив:

— Якби я мав зараз свої інструменти, міг би підстругати дерево тут і тут, а з цього боку вигладити заокруглення. Думаю, тоді вона краще пасувала б до твоїх рук.

Старлінг уважно глянула на нього, чи то підозрюючи, чи то вагаючись. Придивилася до його обличчя, шукаючи там глузливого виразу, та не знайшла нічого схожого. Заговорила обдумано, наче звертаючись до нас усіх:

— Мій майстер, що вчив мене грати на арфі, вмів також доб­ре їх робити. Може, аж надто добре. Намагався навчити й мене. Засади я вивчила, але він не міг дивитися, як я «терзаю і шкребу шляхетне дерево». Так це сформулював. То я й не навчилася робити рами вишуканої форми. А ще з цими незграбними пальцями…

— Були б ми у Джампі, я б тобі дозволив терзати і шкребти, скільки заманеться. Насправді це єдиний спосіб навчитися. Та, гадаю, я тим часом і тут, навіть із такими ножами, як у нас, зумію надати цьому дереву зграбнішої форми, — щиро сказав Блазень.

— Якщо твоя ласка, — тихо погодилася менестрелька.

Я задумався, коли ж це вони припинили бойові дії, і тут усвідомив, що вже кілька днів не звертаю особливої уваги ні на кого, крім себе. Вже змирився з тим, що Старлінг не шукає приязні зі мною. Їй потрібно лише бути присутньою при тому, як я вершитиму великі подвиги. Я теж не накидався їй зі своєю дружбою. І високий ранг Кеттрікен, і її жалоба поставили між нами нездоланний бар’єр, через який я не смів переступати. Стриманість Кеттл та її потайність у всьому, що стосувалося її самої, утруднювала справді щире спілкування. А от вигадати жодного виправдання тому, що останнім часом виключив зі своїх думок Блазня і вовка, я не зміг.

Коли зводиш стіни від тих, хто може використати проти тебе Скілл, замикаєш усередині не лише Скілл-чуття, — зауважив Нічноокий.

Я сидів і обмірковував це. Здається, мій Віт і почуття до людей останнім часом якось потьмяніли. Може, мій побратим мав рацію. Та тут Кеттл різко штурхонула мене.

— Не блукай! — дорікнула вона.

— Я просто задумався! — захищався я.

— То думай уголос.

— Я зараз не думаю нічого такого, чим варто ділитися.

Кеттл грізно зиркнула на таке ухиляння від співпраці.

— То декламуй, — наказав Блазень. — Чи заспівай щось. Однаково що, лише б на цьому зосередитися.

— Добра думка, — погодилася Кеттл, і настала моя черга грізно глянути на Блазня.

Та всі очі були скеровані на мене. Я глибоко вдихнув і намагався вигадати, що б міг продекламувати. Майже кожен знає напам’ять чи то улюблену історію, чи віршований уривок. Та більшість того, що пам’ятав я, — або про отруйне зілля, або ще якісь інші убивницькі штуки.

— Знаю одну пісню, — зізнався нарешті. — «Пожертва Кроссфаєра».

Тепер скривилася Кеттл, але Старлінг, весело усміхнувшись, заграла перші такти. Я вступив невчасно, та потім поправився і навіть непогано впорався, хоча бачив, як Старлінг раз чи двічі здригнулася, коли я фальшував. З якоїсь причини мій вибір пісні не вдовольнив Кеттл: вона сиділа з похмурим виглядом і глипала на мене так, наче кидала виклик. Після мене настала черга Кеттрікен, вона заспівала гірську мисливську баладу. Потім Блазень розвеселив нас не надто пристойною піснею про залицяння до дівчини-молочарки. Я начебто зауважив, що цей виступ викликав мимовільне захоплення Старлінг. Тут черга перейшла до Кеттл, і я сподівався, що стара випросить собі звільнення від участі. Натомість вона завела дитячого віршика «Шість мудреців у Джампі прийшли, піднялися угору, а вниз не зійшли», при цьому постійно позираючи на мене так, ніби кожне слово, промовлене її старечим надтріснутим голосом, призначалося персонально мені. Та якщо там була якась завуальована шпичка, то я її не зрозумів, так само, як і причини невдоволення Кеттл.

Вовки співають разом, — зауважив Нічноокий, а Кеттрікен майже тієї ж миті сказала:

— Зіграй нам щось таке, що ми всі знаємо, Старлінг. Щоб зміцнити наші серця.

Тож менестрелька зіграла старовинну пісню про квіти, зібрані для коханої людини, а ми всі підспівували, і декого ця пісня взяла за серце сильніше, ніж інших.

Коли останній такт затих, Кеттл промовила:

— Вітер слабшає.

Ми всі прислухалися, тоді Кеттрікен вибралася з намету. Я подався слідом за нею. Якийсь час ми стояли мовчки, на вітрі, що справді затихав. Сутінки відібрали у світу барви. Густо падав сніг, який прийшов на зміну вітру.

— Буря майже припинилася, — зауважила Кеттрікен. — Завтра вже зможемо вийти в дорогу.

— Як на мене, то чим раніше, тим краще, — озвався я.

У ритмі мого серцебиття досі лунало: «Йди до мене, йди до мене». Десь у цих горах чи за ними був Веріті.

І ріка Скіллу.

— А от я забарилася, — тихо сказала Кеттрікен. — Якби ж то рік тому я послухалася своїх інстинктів і дійшла до кінця карти. Але гадала тоді, що не впораюся краще, ніж Веріті. І боялася ризикувати його дитям. Дитям, яке я й так втратила, тож підвела його і в цьому, і в тому.

— Підвели його?! — нажахано скрикнув я. — Втративши його дитя?!

— Його дитя, його корону, його королівство. Його батька. Що з довіреного мені мужем я не втратила, Фітце Чівелрі? Навіть поспішаючи, щоб знову бути з ним, питаю себе, як подивлюся йому в очі.

— Ох, моя королево, у цьому ви помиляєтесь, запевняю вас. Він не сприйме це так, наче ви його підвели, а тільки вболіватиме, що покинув вас у величезній небезпеці.

— Він лише пішов зробити те, що вважав своїм обов’яз­ком, — тихо промовила Кеттрікен. А тоді жалібно додала: — Ох, Фітце, як ти можеш запевняти, що він почуває, якщо навіть сказати не вмієш, де він?

— Моя королево, де він — це лише частка інформації, плямка на цій карті. А що він відчуває і що відчуває до вас… це те, чим він дихає. Коли ми зв’язуємося Скіллом, єднаючи наші свідомості, то я знаю такі речі, навіть якщо не хочу цього. — Я згадав, як колись мимоволі розділив почуття Веріті до його королеви, і втішився, що ніч приховала від неї моє обличчя.

— Якби лишень я могла навчитися Скіллу… Знаєш, як часто й сильно я сердилася на тебе тільки тому, що ти міг дістатися до того, за ким я тужила, і так легко пізнати його розум та серце? Ревнощі — огидна річ, і я завжди намагалася відігнати їх геть. Та інколи мені здається так жахливо несправедливим, що ти з ним пов’язаний цим, а я ні.

Мені й на думку не спадало, що вона може так це відчувати. Я незугарно зауважив:

— Скілл — це водночас і дар, і прокляття. Принаймні так воно зі мною. Навіть якби я міг подарувати вам його, міледі, то не знаю, чи варто робити таке другові.

— Відчути його присутність і його кохання бодай на мить, Фітце… за це я прийняла б кожне прокляття, якщо інакше не можна. Знову зазнати його дотику, у тій чи іншій формі… Чи можеш ти уявити, як я стужилася за ним?

— Думаю, що можу, міледі, — тихо сказав я. Моллі. Наче долоня, яка стисла моє серце. Нарізає на столі тверду зимову ріпу. Ніж тупий, вона попросить Барріча погострити його, коли він прийде з дощу. Рубає дрова, щоб завтра відвезти їх до селища і продати. Надто багато працює, сьогодні йому болітиме нога.

— Фітце? Фітце Чівелрі!

Я повернувся до Кеттрікен, яка трусила мене за плечі.

— Даруйте, — тихо мовив я. Протер очі, засміявся. — От іронія. Усе життя мені тяжко було використовувати Скілл. Він приходив і відходив, як вітер, що надимає вітрила. І от я тут — і зненацька скіллити стає так само легко, як дихати. Я прагну використати Скілл, аби довідатися, що відбувається з тими, кого люблю понад усе. Та Веріті перестерігає мене, що цього робити не слід. А я мушу вірити, що він знає краще.

— Як і я мушу, — втомлено погодилася вона.

Ми постояли так ще мить у темряві, і я переборов раптовий порив обійняти її та сказати, що все буде добре, що ми знайдемо її мужа й короля. Ненадовго Кеттрікен здалася мені тією високою стрункою дівчиною, яка приїхала з Гір, щоб стати дружиною Веріті. Та тепер вона була королевою Шести герцогств, і я бачив її силу. Вона, безперечно, не потребувала розради когось такого, як я.

Ми нарізали ще м’яса із напівзамерзлої кабанячої туші, а тоді приєдналися до наших супутників у наметі. Нічноокий спав, наситившись. Блазень тримав арфу Старлінг між колінами. Ножем, який ми використовували для білування, обтесував раму, щоб надати їй шляхетніших обрисів. Менестрелька сиділа поруч із ним, стежила та намагалася приховати тривогу. Кеттл здійняла мішечок, який носила на шиї, відкрила його і вийняла жменю відполірованих камінців. Коли ми з Кеттрікен розпалили маленький вогник у жаровні і приготувалися підсмажити м’ясо, Кеттл наполягла, що пояснить мені правила гри. Чи бодай спробує це зробити. Врешті-решт кинула цю затію, вигукнувши:

— Ти зрозумієш, коли кілька разів програєш!

Я програв більше, ніж кілька разів. Вона протримала мене за цією грою довгі години після вечері. Блазень далі знімав стружку з арфи Старлінг, роблячи часті перерви, щоб наново нагострити ножа. Кеттрікен була мовчазною, майже похмурою, аж доки Блазень не помітив її меланхолійного настрою і не почав розповідати історії з життя Оленячого замку до її прибуття туди. Я слухав одним вухом і подумки повернувся в минуле, коли червоні кораблі були тільки розпові­дями, а моє життя — майже безпечним, якщо не щасливим. Розмова якимось чином перейшла на різних менестрелів, що грали в Оленячому замку, як славетних, так і менше відомих. Старлінг засипала Блазня питаннями про них.

Я невдовзі втягнувся у гру каменів. Вона напрочуд заспокоювала: самі камені були червоними, чорними чи білими, гладенько відполірованими, приємними на дотик. Гра полягала в тому, що кожен гравець навмання витягав камінь із мішечка, а тоді клав його на перетині ліній, нанесених на шматок тканини. Ця гра була водночас і простою, і складною. Щоразу, коли я вигравав, Кеттл негайно залучала мене до складнішої стратегії. Гра заволоділа мною і звільнила від спогадів та міркувань. Врешті-решт, коли всі інші вже дрімали у своїх постелях, стара розставила камені на гральній полотнині й наказала мені вивчити їхнє розміщення.

— У цій грі можна виграти одним рухом чорного каменя, — сказала вона мені. — Але розв’язок нелегко знайти.

Я глянув на гральне поле й хитнув головою.

— Скільки часу ви вивчали цю гру?

Кеттл сама собі усміхнулася.

— У дитинстві я вчилася швидко. Та визнаю, що ти швидший!

— Я думав, що це гра з якогось далекого краю.

— Ні, це давня бакійська гра.

— Я ніколи досі її не бачив.

— У моєму дитинстві це була відома гра, але не всіх навчали грати в неї. Та тепер це нічого не означає. Вивчи розстановку каменів. Завтра скажеш мені розв’язок.

Залишила камені, розкладені на полотнині біля жаровні. Довгі тренування пам’яті, які влаштовував мені Чейд, допомогли. Вклавшись у постіль, я уявив гральне поле та чорний камінь, яким міг виграти. Було досить багато можливих рухів, бо чорний камінь міг зайняти місце червоного і змусити його перейти на інше перехрестя, а червоний камінь мав таку саму владу над білим. Я заплющив очі, але подумки бачив гру і ставив камінь то туди, то сюди, аж доки не заснув. Уві сні бачив або гру, або взагалі нічого. Це відігнало від мене Скілл-сни, але, прокинувшись, я так і не знав розв’язку задачі, яку загадала мені Кеттл.

Я прокинувся першим. Вибрався з намету та повернувся з казанком, повним свіжого мокрого снігу, який мав розтопитися для ранкового чаю. Надворі було значно тепліше, ніж упродовж кількох останніх днів. Це мене втішило, хоч я й замислився, чи в долини прийшла вже весна. Та, перш ніж мої думки почали блукати, я повернувся до міркувань про гру. Нічноокий підійшов до мене, поклав голову мені на плече.

Сни про каміння мене змучили. Підведи очі та подивися на все разом, менший братчику. Це мисливська зграя, а не самотні ловці. Глянь. Поклади туди чорний і не вживай червоного, щоб перемістити білий, а помісти його сюди і закрий пастку. Це й усе.

Я все ще не міг надивуватися з чудової простоти розв’язку Нічноокого, коли прокинулася Кеттл. Широко усміхнувшись, спитала, чи я вже розв’язав задачу. У відповідь я витяг із мішечка чорний камінь і зробив ходи, підказані вовком. Обличчя Кеттл осунулося від здивування. Стара з благоговінням глянула на мене.

— Ніхто досі не розв’язував цього так швидко, — сказала вона.

— Мені допомогли, — ніяково зізнався я. — Це розв’язок вовка, а не мій.

Тут її очі геть розширилися.

— Насміхаєшся зі старої жінки, — дорікнула мені.

— Ні, що ви, — заперечив я, бо, здається, поранив її почуття. — Я думав про це більшу частину ночі. Навіть уві сні бачив цю гру. Але, коли прокинувся, Нічноокий знайшов розв’язок.

Вона трохи помовчала.

— Я думала, що Нічноокий… кмітлива тварина. Виконує твої накази, навіть якщо ти не промовляєш їх уголос. А тут ти кажеш, що він може збагнути гру. Скажи, а мої слова він теж розуміє?

Старлінг по той бік намету сперлася на лікоть і прислухалася до розмови. Я намагався придумати, як викрутитися, але сердито відкинув такі спроби. Вирівняв плечі, начеб складав звіт особисто Веріті, та виразно промовив:

— Ми пов’язані Вітом. Що чую та розумію я, те може збагнути й він. Коли щось його зацікавить, він вчиться. Не запевнятиму, що він може прочитати сувій чи запам’ятати пісню. Та як щось його заінтригує, то він обмірковує це на власний лад. Зазвичай по-вовчому, проте інколи майже як хтось із нас… — Я намагався висловити те, чого й сам достеменно не розумів. — Він бачив цю гру як вовчу зграю, що жене здобич. Не як чорні, червоні та білі значки. І побачив, куди піде, полюючи з цією зграєю, щоб певніше пі­ймати дичину. Думаю, що й я час від часу бачу речі так, як бачить їх він… як вовк. Вважаю, що це не зле. Це просто інший спосіб сприймати світ.

Кеттл переводила погляд від мене до сонного вовка, а в її очах зоставався слід забобонного остраху. Нічноокий вибрав саме цю мить, щоб дозволити своєму хвостові здійматися та опускатися, наче крізь сон. Показав цим, що повністю розуміє, — ми розмовляємо про нього. Кеттл здригнулася.

— Як ви з ним… чи це як скіллити від одної людини до іншої, тільки з вовком?

Я почав заперечно хитати головою, але тоді мусив знизати плечима.

— Віт переважно починається як поділ почуттів. Особ­ливо коли я був дитиною. Йти слідом за запахами, наздоганяти курчатко, бо воно біжить, тішитися спільною їжею. Та коли ви разом так довго, як ми з Нічнооким, то це стає іншим. Виходить за межі почуттів, але не є і справжніми словами. Я краще розумію тварину, в якій живе мій розум. Він краще розуміє…

Думання. Про те, що відбувається перед ухваленням рішення і після нього. Усвідомлення, що завжди постають вибори, і обмірковування, які з них найкращі.

Саме так.

Я вголос повторив його слова Кеттл. Тут Нічноокий сів. Демонстративно потягся, а потім сидів, дивлячись на неї та схиливши голову вбік.

— Розумію, — слабко сказала вона. — Так.

Тоді встала і вийшла з намету.

Старлінг сіла й потяглася.

— Це змушує по-іншому глянути на чухання його за вухами, — зауважила вона.

Блазень відповів їй, пирхнувши сміхом, сів на своїй постелі та відразу ж простяг руку, щоб почухати Нічноокого за вухами. Вовк вдячно звалився на нього. Я гарикнув на обох і знову заходився готувати чай.

Ми трохи забарилися, збираючи речі та рушаючи в дорогу. Усе покрив товстий шар мокрого снігу, тож було складно згорнути табір. Нарізали, що ще зосталося з вепра, і забрали з собою. Джеппи повернулися. Попри бурю, далеко не зайшли. Здається, що таємниця ховалася у мішку з підсолодженим зерном, яким Кеттрікен підманювала джеппа-проводиря. Коли ми нарешті зібралися і приготувалися до виходу, Кеттл заявила, що мені не можна йти дорогою і що зі мною завжди мусить хтось бути. Я трохи погороїжився, та вони на це не зважали. Блазень швидко зголосився бути моїм першим напарником. Старлінг кинула йому дивну посмішку та хитнула головою. Я прийняв їхнє глузування, мужньо набурмосившись. На це вони теж не зважали.

Невдовзі жінки та джеппи легко закрокували дорогою, а ми з Блазнем пішли вздовж узбіччя, що позначало її край. Кеттл обернулася, махнула костуром, на який спиралася під час ходьби.

— Забери його подалі звідси! — наказала Блазневі. — Зайдіть якомога далі, щоб тільки бачити нас і йти слідом. А тепер пішли. Пішли.

Тож ми слухняно відійшли вглиб лісу. Тільки-но перестали бачити інших, Блазень повернувся до мене і схвильовано зажадав:

— Хто така Кеттл?

— Мені відомо не більше ніж тобі, — коротко відповів я. І спитав сам: — А що там між тобою та Старлінг?

Він здійняв брови й лукаво підморгнув.

— Дуже в цьому сумніваюся, — відбив удар я.

— Ах, не всі такі невразливі на мої хитрощі, як ти, Фітце. Що я можу сказати? Сохне за мною, тужить за мною у глибині душі, та не знає, як це виразити, сердешна.

Я вирішив, що це невдала тема для розмови, тож облишив її.

— Що ти маєш на увазі, питаючи, хто така Кеттл?

Блазень співчутливо глянув на мене.

— Це не таке складне запитання, принцику. Хто ця жінка, що стільки знає про те, від чого ти потерпаєш, жінка, що раптом вивуджує з кишені гру, згадку про яку я бачив тільки раз у дуже старому сувої, що співає для нас «Шість мудреців у Джампі прийшли» з двома додатковими куплетами, яких я ніколи не чув. О світло мого життя, хто така Кеттл і чого така стара жінка вирішує провести свої останні дні, спинаючись із нами вгору?

— Ти нині в доброму гуморі, — кисло зауважив я.

— Справді, — погодився він. — А ти майже так само добре ухиляєшся від мого запитання. Напевне, маєш якісь міркування стосовно її таємниці та поділишся ними з бідним Блазнем.

— Вона не достатньо про себе розповідає, щоб на це можна було б опиратися, — відповів я.

— Ну так. То що ми можемо здогадатися про особу, яка настільки добре стереже свого язика? Про когось, хто, здається, так багато знає про Скілл? І древні бакійські ігри на додачу, і стару поезію? Як ти гадаєш, скільки їй років?

Я стенув плечима.

— Їй не сподобалася моя пісня про групу Кроссфаєра, — зненацька згадав я.

— Може, це просто через твій спів. Не хапаймося за соломинку.

Я мимоволі усміхнувся.

— Минуло стільки часу, відколи твій язичок був гострим. Майже полегша чути, як ти з мене глузуєш.

— Якби я знав, що тобі цього бракує, почав би грубити куди раніше. — Він широко усміхнувся. Тоді посерйознішав. — Фітце Чівелрі, таємниця кружляє над цією жінкою, як мухи над… розлитим пивом. Вона наскрізь пропахла знаками, віщуваннями та пророцтвами, які ось-ось здійсняться. Думаю, настав час, щоб хтось із нас поставив їй кілька прямих запитань. — Посміхнувся до мене. — Матимеш найкращу нагоду для цього, коли вона супроводитиме тебе сього­дні пополудні. Звичайно, зроби це тонко. Спитай її, хто був королем за її дівоцтва. І чого її відправили у вигнання.

— Вигнання? — засміявся я. — Оце так стрибок фантазії!

— Ти так вважаєш? А я ні. Спитай її. І обов’язково розкажи мені те, чого вона не скаже.

— А ти натомість відкрий мені все, що відбувається між тобою та Старлінг.

Блазень скоса глянув на мене.

— Справді хочеш це знати? Востаннє, коли ми добили такого торгу і я виклав тобі свою таємницю, то виявилося, що ти геть цього не хотів.

— І це теж така таємниця?

Він здійняв брову.

— Знаєш, я й сам не певен, як відповісти на це запитання. Інколи ти дивуєш мене, Фітце. Хоча, звісно, переважно ні. Найчастіше я сам себе дивую. Як тоді, коли добровільно зголошуюся продиратися крізь невтоптаний сніг та оминати дерева з якимсь бастардом, тимчасом як міг би виступати ідеально рівною дорогою в компанії чарівних джеппів.

До кінця ранку я витяг із нього небагато інформації. Коли ж проминув полудень, до мене приєдналася не Кеттл, а Старлінг. Я очікував, що це буде незручно. Ще не забув, як вона виторгувала участь у нашій експедиції взамін на відомості про мою дитину. Та якимось чином за час, відколи ми рушили в подорож, мій гнів на неї перетворився на втомлену обережність. Я знав, що не існує жодної інформації, яку б вона посоромилася вжити проти мене, тож тримав язика за зубами, постановивши не казати нічого ні про Моллі, ні про мою доньку. Хоча тепер це навряд чи мало якесь значення.

Проте, на мій подив, Старлінг була приязною та говіркою. Засипáла мене питаннями не про Моллі, а про Блазня, і то в такій кількості, аж я почав уже міркувати, чи не запалала вона до нього раптовою пристрастю. При дворі траплялося кілька разів, що жінки ним цікавилися і переслідували його. З тими, кого приваблював його незвичний вигляд, він був немилосердно жорстоким, викриваючи плиткість їхнього інтересу. Була одна садівниця, настільки зачарована дотепністю Блазня, що в його присутності не могла вимовити й слова. У кухні кружляв поголос, наче вона залишала для нього букети квітів біля підніжжя сходів, які вели на його вежу, а дехто припускав, що її час від часу запрошували піднятися цими сходами. Зрештою вона мусила покинути Оленячий замок, щоб опікуватися старою матір’ю десь у далекому містечку. Наскільки знаю, цим усе й закінчилося.

Хоч якими скупими були ці відомості про Блазня, та я приховав їх від Старлінг. Збував її запитання банальними відповідями, що ми були друзями з дитинства, але наші обов’язки залишали нам дуже мало часу на товариське життя. Насправді майже так і було, проте я бачив, як вона через це дратується і тішиться водночас. Спитала, чи я колись цікавився його справжнім іменем. Я відповів, що не міг згадати, яким іменем назвала мене мати, тож з обережності не ставив таких запитань іншим. На якийсь час це її заспокоїло, але потім менестрелька запрагнула інформації, як він одягався в дитинстві. Мої описи його строкатого одягу, що змінювався разом із порами року, її не влаштовували, та я цілком правдиво запевнив, що аж до Джампі ніколи не бачив на ньому іншого вбрання, крім блазенського. Під кінець пополудня її запитання та мої відповіді більше скидалися на фехтувальне змагання, ніж на розмову. Я втішився, коли зміг приєднатися до інших у таборі, розбитому на чималій відстані від дороги Скіллу.

Однак і там Кеттл не давала мені спокою, додавши до моїх обов’язків ще й свої завдання, аби мій розум постійно був зайнятий. Блазень приготував смаковиту душенину з наших запасів і вепровини. Вовк вдовольнився другою кабанячою ногою. Коли вечерю з’їдено, а посуд прибрано, Кеттл одразу ж розстелила свою гральну полотнину й витягла мішечок з каменями.

— Зараз побачимо, чого ти навчився, — пообіцяла мені.

Коли ми зіграли з пів дюжини ігор, стара зиркнула на мене, насупившись.

— Ти не брехав! — заявила вона.

— Про що?

— Про вовка, що знайшов розв’язок. Якби ти сам опанував цю стратегію, то геть по-іншому провів би зараз гру. Оскільки ж це хтось інший підказав тобі відповідь, а не ти сам її відкрив, то не цілком усе розумієш.

У цю мить вовк устав і потягся.

Мені вже набридли камені та полотнина, — сповістив він мене. — Моє полювання приємніше, а при кінці ще й дарує справжнє м’ясо.

Невже ти голодний?

Ні. Знуджений.

Він відхилив закривку намету та вийшов у ніч. Кеттл спостерігала за ним, підібгавши губи.

— Я саме хотіла спитати, чи не могли б ви зіграти в цю гру разом. Мені цікаво побачити, як ви граєте.

— Думаю, він про це здогадався, — пробурмотів я, трохи незадоволений, що той не запросив мене приєднатися до нього.

Після п’яти ігор я зрозумів блискучу простоту пасткової тактики Нічноокого. Вона постійно лежала в мене перед носом, але зненацька стало так, наче я побачив, як камені не лежать на шматку тканини, а рухаються. При наступному ході я використав цей здогад і легко виграв. У дальших трьох іграх вправно переміг, бо вже бачив, як застосувати його також у іншій ситуації.

Після мого останнього виграшу Кеттл забрала камені з полотнини. Інші довкола нас уже засинали. Жінка докинула жменю хмизу до жаровні, щоб востаннє присвітити. Її вузлуваті старечі пальці швидко розклали камені на полотнині.

— Це знову твоя гра і твій хід, — сповістила вона мене. — Та цього разу можеш поставити лише білий камінь. Малий і слабкий білий камінчик, але він може принести тобі перемогу. Добре про це подумай. І без ошуканства. Не підпускай вовка до гри.

Я придивився до розстановки, щоб запам’ятати гру, а тоді ліг спати. Гра, яку вона для мене вибрала, здавалася безнадійною. Я не бачив, як виграти її чорним каменем, не кажучи вже про білий. Не знаю, завдяки чому, — чи грі, чи тому, що ми були далеко від дороги, — я швидко провалився у сон без сновидінь майже до світанку. Тоді приєднався до вовка у його вільному бігові. Нічноокий залишив дорогу далеко позаду й радісно вивчав довколишні узгір’я. Ми наткнулися на двох сніжних котів, що пожирали свою здобич, і якийсь час насміхалися з них, кружляючи на недосяжній для них відстані та змушуючи їх сичати і плювати на нас. Жоден кіт не покинув заради нас м’яса, тож згодом ми відмовилися від полювання та повернули до намету. Наближаючись до нього, непомітно обійшли довкола джеппів, які для захисту зібралися в гурт, а тоді ми їх підігнали, аж вони закрутилися дов­кола намету. Вовк прокрався досередини. Я ще був з ним, коли він грубувато штовхнув Блазня крижаним носом.

Добре бачити, що ти не втратив відваги й радості, — сказав він мені, коли я звільнив свою свідомість від нього і прокинувся у власному тілі.

Дуже добре, — погодився я з ним.

І підвівся назустріч дню.