Мандри Ґуллівера

Розділ 1

Наша родина мала невеличкий маєток у Ноттингемширі; я був третім із п’яти синів. Батько відрядив мене, чотирнадцятирічного, до коледжу св. Еммануїла в Кембриджі, й упродовж двох із половиною років я наполегливо вчився. Однак моєму батькові, який мав дуже скромні статки, було важко оплачувати навчання, тож він забрав мене з коледжу. Вирішили продовжити моє навчання у містера Джеймса Бетса, відомого лондонського хірурга. Там я і мешкав наступні чотири роки. Невеликі гроші, які зрідка надсилав мені батько, я витрачав на вивчення навігації та математики – мені кортіло в майбутньому стати мандрівником. Медичну освіту я завершив у місті Лейден, де прожив понад два роки; усі мої рідні – особливо батько й дядько Джон – допомагали справдити мою мрію: стати судовим лікарем та присвятити життя далеким морським подорожам.

Повернувшись із Лейдена, я, за рекомендацією мого доброго вчителя містера Бетса, найнявся хірургом на судно «Ластівка», що ходило під командуванням капітана Авраама Паннелла. З ним я проплавав три з половиною роки, здійснивши кілька подорожей до Леванту[1] й інших країн.

Повернувшись до Англії, я вирішив тимчасово оселитися в Лондоні та попрацювати лікарем, що схвалив би й містер Бетс, який усіляко сприяв мені в цій справі. Пацієнтів я приймав у невеликому будинку неподалік Олд-Джурі, де жив і сам. Справи мої були непогані, й невдовзі я одружився з міс Мері Бертон, найменшою дочкою містера Едмунда Бертона, торговця панчохами з Ньюгейт-стрит. Моя наречена була чарівною та розумною дівчиною з посагом чотириста фунтів стерлінгів.

За два роки доктор Джеймс Бетс помер; друзів у Лондоні в мене лишалося небагато, прибуток мій значно зменшився. Сумління не дозволяло мені наслідувати шарлатанство деяких моїх колег, і я почав замислюватися над тим, щоб припинити медичну практику. Порадившись із дружиною та обізнаними людьми, я вирішив знову вирушити в море.

Я був хірургом спочатку на одному, а потім на іншому торговельному судні та впродовж шести років здійснив кілька подорожей до Ост- і Вест-Індії, що трохи покращило моє фінансове становище. Виходячи в море, я набирав книжок і весь вільний час присвячував читанню; на березі ж вивчав вдачу, звичаї та мови тубільців, що вдавалося легко, оскільки я мав чудову пам’ять. Останнє з тих плавань було не надто щасливим, і я, втомлений морським життям, вирішив більше не полишати дружину й дітей.

Ми переїхали з Олд-Джурі на Феттер-лейн і вже звідти у Воппінг, ближче до гавані, де я сподівався рано чи пізно дістати вигідну пропозицію, але ця надія справдилася не скоро. За три роки мені нарешті поталанило – капітан Вільям Причард, власник судна «Антилопа», запропонував мені місце на своєму кораблі. Четвертого травня 1669 року ми знялися з якоря в Бристолі, й початок нашого плавання до південних широт Тихого океану виявився напрочуд удалим.

Однак під час переходу від Магелланової протоки до Ост-Індії наше судно було відкинуто страшною бурею на північний захід від Вандименової Землі[2]. Дванадцять членів екіпажу померли, здоров’я інших було підірвано перевтомою та поганою їжею. П’ятого листопада – у Південній півкулі якраз починалося літо – стояв густий туман, але сильний вітер не вщухав, і вахтовий надто пізно помітив небезпеку. Корабель кинуло на скелі, й він миттю розбився вщент.

Шістьом з екіпажу, і мені зосібна, вдалося спустити шлюпку, щоб спробувати дістатися берега. Сидячи на веслах, ми відчайдушно боролися з хвилями протягом трьох миль, поки з півночі не налетів шквал, що перекинув наш човен. Я виринув і поплив до землі, що виднілася вдалині, й мене підганяли вітер і приплив. Що сталося з моїми товаришами, як і з тими, хто марно шукав сховища на скелях, об які розбився наш корабель, я так і не дізнався…

В міру того як наближалася земля, хвилі ставали все меншими, вітер вщухав. Нарешті мої ноги торкнулися дна, та довелося брести по воді понад милю, перш аніж я дістався берега. Мабуть, це сталося близько дев’ятої години вечора. Долаючи слабкість, я пройшов іще з півмилі, проте так і не побачив жодної ознаки житла. Я дуже втомився, ноги відмовлялися мені служити, мене долав сон. Урешті-решт я ліг на коротку шовковисту траву й заснув так міцно, як не спав ніколи в житті.

Коли я прокинувся, уже зовсім розвиднілося. Одначе ні піднятися, ні зійти з місця я не зміг. Я заснув горілиць, а тепер виявилося, що руки й ноги немов прикуті до землі, волосся ж моє, густе й довге, ніби приклеїлося до трави. Від пахв до стегон я був обплутаний безліччю тонких мотузок. Голову повернути не вдавалося, і я міг дивитися тільки в небо; сонце палило моє обличчя та сліпило очі. Навколо вирувало якесь життя, одначе становище, у якому я перебував, не давало змоги зрозуміти походження дивних звуків.

Незабаром я відчув, що по моїй лівій нозі рухається щось живе, обережно пробирається на мої груди та наближається до підборіддя. Опустивши очі, я насилу розгледів людську істоту на зріст не більше шести дюймів, у руках якої був крихітний лук, а за спиною – сагайдак. І одразу ж я збагнув, що по моєму тілі рухається безліч подібних істот. Від подиву я так голосно зойкнув, що несподівані гості, вжахнувшись, кинулись урозтіч і попáдали на землю, однак не минуло й п’яти хвилин, як вони повернулися. Один чоловічок наважився зовсім близько підкрастися до мого обличчя, неймовірно здивований сплеснув рученятками та щось голосно прокричав решті. Я не зрозумів жодного слова.

Уявіть, у якому становищі я перебував увесь цей час – нерухомо розпластаний на землі та не маючи змоги навіть поворухнутися. Урешті-решт мені пощастило, доклавши величезних зусиль, розірвати кілька мотузок і вирвати кілочки, до яких була прив’язана моя ліва рука. Тільки піднісши долоню до лиця, я зрозумів, до яких хитрощів вдалися ці істоти, щоб зв’язати мене. Різким рухом, що завдав мені нестерпного болю, я дещо послабив мотузки, які тримали в полоні моє волосся, що дозволило повернути й трохи підвести голову. Однак мені не вдалося схопити жодного з чоловічків, тому що вони миттю вдарилися навтікача. Я почув їхні пронизливі крики й одразу ж відчув, як у мою ліву руку впиваються сотні гострих, немов голки, стріл. У мене було таке відчуття, що я потрапив до осиного гнізда, – декілька стріл влучили мені в обличчя, яке я поспішив затулити вивільненою рукою. Щойно ця колюча злива вщухла, я застогнав від болю та безсилого гніву й знову спробував звільнитися, але це спричинило нову атаку лучників; до того ж мучителі кололи мої боки піками та списами. На щастя, їхні наконечники не могли пробити шкіряну куртку, що була на мені. Вирішивши, що краще не опиратись і спокійно дочекатися темряви, я випростався на траві. Уночі, подумав я, мені вдасться звільнитися від мотузок, а щодо цих маленьких злобливих вояків, то з ними вже я якось упораюся.

Однак доля вирішила інакше. Щойно чоловічки помітили, що я заспокоївся, вони припинили обстріл; тим часом галас навколо мене наростав, і я здогадався, що чисельність істот, які захопили мене в полон, зростає щохвилини. З відстані чотирьох ярдів від мого правого вуха до мене долинало рівномірне стукання, що тривало близько години. Повернувши голову, наскільки це виявилося можливим, я скосив очі та побачив дерев’яний поміст заввишки півтора фута і драбину, що вела до нього. Поміст був досить широким, та незабаром я зрозумів, що його будували лише для однієї людини.

Вочевидь, мене вирішила відвідати важлива персона.

Залізши на поміст, вельможний пан тричі прокричав: «Лангро дегіль сан!» – і мотузки, що обплутували мою голову, були негайно перерізані. Я зміг уважно роздивитися свого гостя. Це була особа чоловічої статі середнього віку, на зріст вища за свій почт; один із тих, що його супроводжували, заввишки з мій мізинець і на вигляд паж, тримав шлейф вельможі, двоє інших шанобливо заклякли по обидва боки. До мене звернулися з довгою промовою, з якої я не втямив ані слова, одначе звучала вона як промова досвідченого оратора. Чоловічок довго говорив, загрозливо жестикулюючи, поки в його владному голосі не почулися доброзичливі нотки; закінчив він, як я збагнув, висловленням жалю та непевними обіцянками.

Я дав йому зрозуміти, що підкорюся будь-якому його рішенню, при цьому закотив очі та трохи підняв руку, ніби запрошуючи небо у свідки моєї щирості й покори. Мене мучили голод і спрага – востаннє я їв за кілька годин до того, як полишити корабель. Тому, всупереч етикету, я кілька разів підніс долоню до рота, бажаючи показати, що вмираю з голоду. Гурго (так називають у Ліліпутії сановників) чудово зрозумів цей жест. Він поважно спустився з помосту й одразу ж наказав мене нагодувати.

Тієї ж таки миті до моїх боків було приставлено драбини, по яких мені на груди залізла сотня чоловічків із кошиками, у яких знаходилося багато різноманітної їжі, – страви були приготовлені та доставлені сюди за наказом монарха, правителя Ліліпутії, щойно він отримав звістку про мене. Чоловічки бадьоро рушили до мого рота. Меню містило печеню, але, з яких саме тварин, я не розібрав, усі ці лопатки, окости й філейні частини, чудово приготовані, за смаком нагадували баранину. Особливість мого сніданку полягала лише в тому, що будь-яка страва за об’ємом була не більшою за крильце жайворонка. Я ковтав одразу кілька порцій разом із трьома хлібинами, кожна з яких була не більшою від рушничної кулі. Чоловічки спритно прислужували мені, дивуючись із мого апетиту й величезного зросту.

Дивлячись на те, як стрімко порожніють кошики, слуги зрозуміли, що цим я не задовольнюся, і тому, коли дійшло до питва, за допомогою мотузок підняли найбільшу діжку, підкотили до моєї руки і спритно вибили дно. Я одразу осушив усю діжку, у якій містилося не більше ніж півпінти легкого вина, що нагадувало наше бургундське. Друга діжка лише розохотила мене, і я попрохав іще, однак, на жаль, вино закінчилося.

Увесь цей час чоловічки пританцьовували на моїх грудях та волали: «Гекіна дегуль!», показуючи знаками, щоб я для сміху скинув обидві діжки на землю. Зізнаюся, мені важко було придушити бажання схопити перших-ліпших сміливців, що потрапили б до рук, і відправити їх услід за порожніми діжками. Та я присягнувся поводитися сумирно і не хотів нових неприємностей. Окрім того, я вважав себе пов’язаним узами гостинності з цим маленьким народом, який не пошкодував сил і витрат на розкішне частування.

І слід визнати – ці крихітні винахідливі чоловічки були ким завгодно, тільки не боягузами. Я мав здаватися їм гігантським чудовиськом, але вони з відчайдушною хоробрістю залізали на мене й розгулювали, жваво бесідуючи та зовсім не звертаючи уваги на те, що одна моя рука лишалася вільною і, якби я мав охоту, могла б усіх їх стерти на порох.

Щойно веселощі стихли, до мене на груди в супроводі численного почту піднявся посланець короля. Видершись нагору, посольство наблизилося до моєї голови. Посланець надав вірчі грамоти, скріплені королівською печаткою, піднісши їх мені до очей, і хвилин із десять щось енергійно говорив – мабуть, тут полюбляли врочисті промови. У його словах не було ані найменших ознак погроз, він звертався до мене з гідністю, постійно вказуючи кудись удалину; нарешті я здогадався, що мене вирішили доправити до столиці королівства, котра, як я дізнався згодом, розташовувалася на відстані півмилі від узбережжя. Намагаючись не зачепити сановних ліліпутів, я показав жестом, що досі зв’язаний та час би мене звільнити.

Ймовірно, мене зрозуміли, та поважна персона заперечливо похитала головою і, своєю чергою, пояснила, що я залишуся полоненим, але при цьому до мене добре ставитимуться, годуватимуть і поїтимуть. У мене відразу ж виникло непереборне бажання звільнитися самостійно, але спогад про зливу маленьких жалючих стріл, біль від яких я досі відчував, охолодили мене, і я покірно опустив повіки. Задоволені моєю смиренністю, посланець короля разом зі своїм почтом чемно вклонився та пішов під загальний захват і голосні вигуки. Я лишився лежати на траві.

Рани на моєму обличчі та лівій руці змастили якимись ліками, що приємно пахли та відразу ж припинили біль і свербіж. Потім було перерізано мотузки, але тільки з лівого боку, і я відразу ж повернувся на правий бік і задовольнив свою потребу, змусивши чоловічків кинутися врозтіч від міцного й шумного, як їм здавалося, потоку. Ситий і задоволений, незабаром я міцно заснув. Спав я – як з’ясувалося потім – близько восьми годин, і в цьому не було нічого дивного, тому що ліліпутські медики домішали снодійного зілля в обидві діжки з вином.

Мабуть, усе відбувалося таким чином. Щойно мене знайшли, коли я спав на березі, до столиці негайно відрядили гінця з доповіддю королю. Одразу ж було скликано державну нараду, на якій ухвалили рішення позбавити мене змоги пересуватися – що й було зроблено вночі, – потім нагодувати, приспати і доправити до столиці. Таке рішення на перший погляд може здатися нерозумним і надто сміливим, однак я дійшов висновку, що в такому разі жоден європейський державний діяч не вчинив би настільки гуманно. Справді: припустімо, мене б спробували вбити. І що далі? Відчувши уколи від мікроскопічних стріл, я прокинувся б і в нападі люті розірвав мотузки, а потім знищив усе живе, що потрапило б мені на очі.

Серед цього народу були чудові математики й механіки. Як я дізнався згодом, король ліліпутів заохочував і підтримував розвиток наук і всіляких ремесел. У місцинах, де зростав ліс, будувалися великі військові кораблі – до дев’яти футів завдовжки. Потім кораблі підіймали на спеціальні платформи й перевозили до моря, тож досвід будівництва транспортних засобів ліліпути мали. Інженерам і п’ятистам теслям було наказано негайно братися до будування найбільшої з таких платформ. Я ще спав, коли готова платформа вже стояла паралельно до мого нерухомого тіла, викликаючи галасливе схвалення оточуючих. Вона мала двадцять дві пари коліс і сягала семи футів завдовжки і чотирьох завширшки, вивищуючись при цьому на три дюйми над землею.

Головні труднощі полягали в тому, щоб підняти мене та покласти на поміст. Із цією метою – як мені згодом розповіли – вбили в землю вісімдесят паль заввишки фут і приготували міцні линви, що кріпилися гаками до численних мотузок, якими я був сповитий, ніби немовля. Дев’ятсот добірних силачів узялися до справи та почали тягти линви за допомогою блоків, прикріплених до паль. Щоб перемістити моє тіло, знадобилося не менше як три години. Нарешті мене поклали на платформу, міцно прив’язали, і півтисячі найдужчих коней, яких тільки знайшли у королівських стайнях, повезли мене до столиці.

Ми подорожували вже чотири години, коли я прокинувся – цьому сприяв кумедний випадок. Візок зупинився перед невеликою перепоною; скориставшись із цього, двоє молодих ліліпутів залізли на платформу й потихеньку дісталися мого обличчя. Один із них, вочевидь солдат, сунув мені в ніздрю вістря своєї піки та почав лоскотати, ніби соломинкою. Я оглушливо пчихнув і розплющив очі. Сміливців наче й не було, та я прокинувся і міг бачити все, що надалі відбувалося довкола.

Коли потемніло, ми влаштувалися перепочити. Проте й тоді мене суворо охороняли при світлі смолоскипів і не давали змоги навіть ворухнутися. На світанку візок-платформа, риплячи, вирушив у путь і вже майже опівдні був у двохстах ярдах від міської брами. Король і весь двір вийшли нам назустріч, однак його величності заради безпеки порадили не підійматися на моє нерухоме тіло.

На майдані, де зупинився наш караван, вивищувався величезний стародавній храм. Кілька років тому цей храм був опоганений убивством, і відтоді мешканці столиці не ходили туди на служіння. Храм зачинили, винесли все з нього, і він тривалий час стояв порожнім. У тій будівлі й вирішили мене помістити.

Широкий вхід у колишнє святилище надав мені змогу вільно заповзти всередину, що я й зробив, коли мене звільнили від дорожніх мотузок. Обабіч дверей, на відстані якихось семи дюймів від землі, було розташовано два віконця; в одне з них придворні ковалі пропустили дев’яносто один ланцюжок, подібні до тих, на яких наші європейські дами носять свої годиннички. До моєї лівої ноги прикували мініатюрні ланцюжки з тридцятьма шістьма навісними замочками. Напроти моєї в’язниці, на відстані двадцяти футів, стояла вежа, куди зійшов король разом із придворними, щоб спостерігати за мною, – а сам я його не бачив. Близько ста тисяч ліліпутів із тією-таки метою залишили свої будинки. Нарешті, переконавшись, що втекти звідси я не можу, мені дали спокій.

У найлихішому гуморі я зіп’явся на ноги і стенув плечима, розминаючи онімілі м’язи. Тут і з’ясувалося, що прикуті до моєї ноги ланцюжки завдовжки близько двох ярдів дають мені змогу не тільки виходити з храму і гуляти, описуючи півколо, а й вільно вкладатися на підлозі храму на весь зріст.

Розділ 2

Настав час роздивитися, тож саме це я і зробив. Місцевість поблизу храму являла собою суцільний пишний сад, а огороджені поля, кожне з яких займало не більше сорока квадратних футів, нагадували клумби. Поля чергувалися з лісом, де найвищі дерева, скільки я міг судити, сягали лише семи футів. Ліворуч було місто, схоже на строкату театральну декорацію.

Поки я милувався цією незвичайною картиною, король уже спустився з вежі та верхи рушив у мій бік, ледве не поплатившись за таку хоробрість. Його чудово виїжджений кінь, побачивши мене, злякався – імовірно, йому здалося, що на нього суне гора. Тварина стала дибки, та король, прегарний вершник, зміг утриматися в сідлі, аж поки слуги підбігли і, схопивши коня за вуздечку, допомогли вершникові зійти. Твердо стоячи на ногах і зберігаючи цілковитий спокій, його величність пильно розглянув мене зусібіч, проте не наближався. Потім він звелів мене нагодувати й напоїти, що одразу ж було виконано. Лакеї, які були напоготові, підкочували візки з провізією на відстань моєї простягненої руки; я швидко спорожнив двадцять візків із різноманітними стравами й десять із винами. Королева, молоді принци та принцеси разом із придворними дамами оточили короля, і тепер уся компанія спостерігала за мною, затамувавши подих.

Про правителя Ліліпутії хотілося б сказати окремо, оскільки згодом я з ним не раз зустрічався, а розібравшись у ліліпутській говірці, довго бесідував, для чого мені доводилося лягати на бік, а він розміщувався лише у трьох ярдах від мого обличчя. Коли ми потоваришували, я навіть садив його величність на долоню, де король безстрашно походжав, розмовляючи далі. Він був досить гідний свого становища і щасливо правив країною вже понад сім років, оточений любов’ю підданих.

Зовнішність король мав цікаву. На зріст він був трохи вищий за своїх придворних, із величною поставою, з мужніми й суворими рисами округлого обличчя. Ніс гачкуватий, шкіра оливкова, нижня губа злегка відкопилена. Статура його пропорційно складеного тіла була величною, рухи – стриманими і граційними. Король уже перетнув межу квітучої молодості, однак від нього віяло чудовим здоров’ям і силою. Його одяг був скромним, звичайного покрою – щось середнє між азійським і європейським стилем; королівську голову прикрашав легкий золотий шолом із коштовним камінням, а в руці він тримав шпагу завдовжки близько трьох дюймів, на піхвах та ефесі якої сяяли маленькі діаманти. Голос у його величності виявився пронизливим, чистим і такою мірою зрозумілим, що навіть стоячи, я міг легко розрізнити слова, які він вимовляв.

На відміну від короля, придворний почт – а особливо дами – були настільки пишно одягнені, що, зібравшись разом, скидалися на тканину, гаптовану золотими та срібними візерунками.

Нарешті його величність, наблизившись, почав ставити запитання, на які я намагався відповідати, але, на жаль, із нашого діалогу нічого не вийшло – ми зовсім не розуміли один одного. Короля змінили, судячи з одягу, священик і правник – тепер їм було наказано вести зі мною розмову. Я пробував говорити всіма мовами, з якими був хоч трохи знайомий, почав із латини і закінчив німецькою, французькою та голландською, але це все ні до чого не привело.

За дві години розчарований королівський двір неквапом пішов, і мене залишили під посиленою вартою; мене охороняли щонайперше від цікавого та збудженого натовпу ліліпутів. У декого з них вистачило безсоромності обстріляти мене з лука, щойно я влаштувався на землі біля входу; одна стріла ледве не влучила мені в око. Начальник варти розсердився і наказав заарештувати стрільців, та не вигадав нічого кращого замість, зв’язавши, віддати їх мені для покарання. Солдати, штовхаючи нещасних злочинців у спину ратищами, підігнали їх до моїх ніг. Я нахилився, згріб шістьох чоловічків у руку й поклав усіх, окрім одного, до кишені камзола. Останнього я підніс до рота, жартома вдаючи, що хочу його з’їсти. Він, бідолаха, відчайдушно заверещав, а варта страшенно сполошилася, побачивши в моїх руках ще й ножа. Я швидко їх заспокоїв – ласкаво посміхнувшись бранцю, розрізав мотузки, що зв’язували його, та обережно поставив на землю. Він миттю кинувся тікати. Так само я вчинив із рештою ліліпутів, по черзі виймаючи їх із кишені. Юрба була в захваті; про цей випадок одразу ж доповіли королю, і моє милосердя справило величезне враження при дворі.

Коли настала темрява, я з певним зусиллям заповз до своєї конури та ліг на кам’яній підлозі. І поки для мене готували постіль, довелося впродовж двох тижнів ночувати таким чином. Нарешті на візках доставили шістсот ліліпутських матраців і внесли їх до храму; робота почалася. Сто п’ятдесят штук зшили докупи – так і утворився один величезний матрац, що годився б мені. Коли були готові всі чотири, їх склали один на одний, але все-таки моє ліжко залишалося ненабагато м’якшим за кам’яні плити. Простирадла та ковдри виготовили в той самий спосіб, і вони виявилися досить зручними для людини, що давно звикла до злиднів.

Щойно звістка про мене поширилася королівством, звідусіль до столиці почали сходитися цікаві. Найближчі села збезлюдніли, польові роботи призупинилися, господарські справи занепали. Усе це тривало б іще довго, якби король своїми наказами не припинив паломництво. Так, він розпорядився, щоб ті, хто вже подивився на мене, негайно поверталися додому. Решта мали дістати особливий платний дозвіл у канцелярії, що значно збагатило королівську скарбницю.

Тим часом король усе частіше скликав раду, на якій обговорювали мою долю. Згодом я довідався від однієї вельможної особи, втаємниченої в державні справи, що двір перебуває у великих сумнівах і думки розділилися. Декотрі побоювалися моєї втечі та стверджували, що моє утримання виявиться важким тягарем для країни. Інші мали намір уморити мене голодною смертю або радили швидше відправити на той світ за допомогою отруєних стріл. Супротивники цього рішення заперечували, наголошуючи на тому, що розкладання такого величезного небіжчика може спричинити чуму, яку ліліпутам не подолати. Саме в найзапеклішу хвилину цієї суперечки і з’явилися кілька офіцерів із приставленої до мене варти, щоб повідомити про мій добродушний норов та гуманний вчинок стосовно шістьох несамовитих, які в мене стріляли.

Король Ліліпутії, підтримуваний усією державною радою, негайно підписав наказ, який зобов’язував мешканців сіл у радіусі дев’ятсот ярдів від столиці щоранку доставляти на королівську кухню шість биків, сорок баранів та іншу провізію для мого столу, не забуваючи про хліб, вино й чисту воду. Це все оплачувалося з коштів його величності. Зауважу, що король Ліліпутії жив на прибуток від своїх володінь, лише в деяких випадках звертаючись по фінансову допомогу до підданих, які охоче відгукувалися на його прохання.

Було призначено штат прислуги – шістсот осіб. Для них установили зручні намети по обидва боки від входу до мого житла, платили їм та годували. Далі вийшов наказ його величності про те, щоб триста кравців зшили для мене костюм місцевого фасону, а півдюжини відомих професорів взялися навчати мене мови ліліпутів. І нарешті, вирішили якомога частіше тренувати коней з королівської стайні та стаєнь королівської гвардії просто на майдані перед храмом, де я мешкав, щоб тварини більше не лякалися моєї величезної фігури.

Усі накази його величності було виконано.

За три тижні я вже досяг певних успіхів в оволодінні ліліпутською мовою. Упродовж цих тижнів король часто відвідував мене, особливо йому подобалося бути присутнім на уроках – він вслухався в мій голос і схвально кивав головою. Невдовзі я спробував бесідувати з його величністю, і першими словами, які я вивчив, було прохання дарувати мені волю. Стоячи навколішки, кожну нашу зустріч я починав із цієї фрази – як привітання.

Король, однак, відповідав ухильно. Наскільки я зміг зрозуміти, моє звільнення він вважав питанням часу – один, без згоди державної ради, він не міг ухвалити таке відповідальне рішення. Перш за все я мав присягнутися зберігати мир із королем та всіма його підданими. Звучала ця тарабарщина приблизно так: «Люмоз кельмін пессо деемарлон емпозо!» Утім, вів далі король, до мене й без того ставитимуться прихильно, а терплячістю і доброю поведінкою я зможу заслужити пошану його країни.

Під час одного зі своїх візитів його величність трохи збентежено заявив, що мене необхідно обшукати, оскільки великі предмети, що я мав при собі, можуть становити небезпеку. «Ми не хочемо вас образити, – додав він, – але такі наші правила». Я, посміхнувшись, відповів, що можу хоч зараз роздягтися й вивернути геть усі кишені, та король пояснив, що, згідно з законом, обшукувати мають двоє спеціальних чиновників і для цього конче потрібна моя згода. Знаючи мою шляхетність і великодушність, він спокійно передає чиновників до моїх рук; усе, що буде взято, мені повернуть тієї-таки миті, як я залишу Ліліпутію, або ж буде куплено за призначеною мною ціною. Я кивнув; його величність плеснув у долоні, і до мене наблизилися двоє суворих ліліпутів.

Нахилившись, я обережно підняв обох служителів правосуддя і відправив їх для початку до кишень куртки. Потім, коли вони закінчили огляд, поклав до інших, окрім двох потаємних кишеньок на жилетці. Там були речі, нікому, опріч мене, тут не потрібні: срібний годинник, гаманець та інші дрібнички. Після обшуку суворі джентльмени звеліли мені спустити їх на землю та склали докладний опис усього, що знайшли в моїх кишенях, який і подали королю. З часом я переклав цей документ англійською:

Ознайомившись із цим документом, король звернувся до мене з проханням надати деякі предмети, що згадувалися в ньому. Спочатку його зацікавила шабля. Мене оточили три тисячі гвардійців із луками напоготові, а його величність звелів мені вийняти зброю, що, як я знав, де-не-де заіржавіла від морської води. Одначе, коли я видобув шаблю з піхов і продемонстрував королю, лезо яскраво спалахнуло на сонці. Гвардійці позадкували та дружно залементували, але король навіть бровою не поворухнув, наказав мені вкласти шаблю до піхов і кинути на землю в шести футах від мого ланцюга. Потім він попросив показати те, що було позначено як «два порожні залізні стовпи неправильної форми». Я видобув з-за пояса один із пістолетів (а це й була саме пара моїх пістолетів) і, як міг, пояснив його будову і призначення. Потім я зарядив пістолет холостим набоєм – завдяки щільно закупореній ладівниці порох залишився сухим – і, попередивши його величність, вистрелив у повітря. Цього разу сотні його вояків попадали на землю, немов уражені громом, а сам король ліліпутів, хоч і встояв, довго не міг прийти до тями. Я віддав йому пістолети, ладівницю з кулями та порохом, однак попросив тримати порох якнайдалі від вогню, оскільки за найменшої іскри він може спалахнути і королівський палац злетить у повітря.

Мені довелося розлучитися і з улюбленим годинником, який король розглядав, не приховуючи цікавості. Його вразили хід годинникового механізму і рух хвилинної стрілки. Його величність забажав послухати думку своїх учених, однак ті так і не змогли дати зрозумілих пояснень. Тоді король розпорядився, щоб двоє найдужчих гвардійців віднесли дорогоцінний предмет. Начепивши годинник на жердину і поклавши його на плечі, вони одразу ж рушили до палацу.

Я показав, видобуваючи з кишень по черзі, срібні й мідні гроші, гаманець із десятьма золотими, ніж, бритву, гребінець, срібну тютюнницю, хустину та записник. Моя шабля, пістолети й ладівниця були доправлені на візках до арсеналу його величності. Решту повернули мені.

Потаємну кишеньку я нікому не показав – там у мене лежали окуляри, я користувався ними під час читання. Підзорну трубу та ще дещо я також заховав. Для короля це не мало особливого значення; крім того, я побоювався, що потрібні мені речі загубляться або їх пошкодять надто допитливі ліліпути.

Розділ 3

Моя покора й добра поведінка викликали таку симпатію в короля, двора, усього народу та навіть армії, що в мене з’явилася надія на швидке звільнення з почесного полону. Я марив волею й намагався заслужити ще більшу довіру до себе. Мене вже не боялися; я досить добре розумів ліліпутську мову та розмовляв нею. Іноді, лежачи на землі, я дозволяв веселим чоловічкам танцювати на моїй руці, а діти часто грали у схованки в моєму волоссі.

Якось королю закортіло розважити мене яскравими ярмарковими святами. На мою думку, акробати в цій країні своєю спритністю й майстерністю перевищують решту циркачів у світі, але понад усе мене зацікавили канатоходці. Уявіть собі тонку білу нитку два фути завдовжки, натягнену на висоті дванадцяти дюймів від землі, і чоловічків, що танцювали на ній. У таких виставах беруть участь лише ті ліліпути, які є кандидатами на державні посади або прагнуть прихильності королівського двору. Вони вчаться цього мистецтва з юності та наполегливо вдосконалюються, відмовляючи собі у приватному житті. І коли відкривається вакансія на високу посаду, кілька пошукачів подають на ім’я короля прохання – дозволити їм улаштувати виставу в присутності його величності й усього двору. Кандидати танцюють на канаті, і той, хто стрибне вище за інших і при цьому не впаде на землю, обіймає бажану посаду. Іноді перші міністри змушені підтверджувати свою майстерність, щоб переконати короля в тому, що вони не втратили свій хист. Так, Флімнап, державний скарбник, був відомий своєю стрибучістю: він здійснив пірует на канаті, повторити який не вдалося жодному іншому вельможі в усьому королівстві. Я спостерігав за його небезпечними стрибками, коли він тренувався. Рельдресель, державний секретар і голова міністерства закордонних справ, мій приятель, – якщо, звісно, наші з ним стосунки можна назвати приятельськими, – посідав друге місце після державного скарбника. Решта сановників також були на високому рівні в мистецтві ходіння над безоднею.

Такі вистави нерідко супроводжуються фатальними випадками й нещастями. Я на власні очі бачив кількох понівечених кандидатів-невдах. Та особлива небезпека чатує на міністрів і державних чиновників, які демонструють свою спритність королю. Так, іще до мого прибуття сер Флімнап ледве не зламав собі шию, але його врятувала одна з королівських подушечок, що випадково лежала під канатом.

Щодня в моїй присутності конюхи гвардійських та королівських стаєнь об’їжджали на майдані коней. Невдовзі коні вже сміливо підходили так близько до мене, що одного разу, коли я опустив руку на землю, деякі вершники примудрилися в’їхати на неї. Одначе кращим за всіх був королівський єгер, який з легкістю перестрибнув на своєму коні через мою взуту в черевик ногу – ніби брав бар’єр. Це був насправді приголомшливий стрибок.

Якось я вигадав для короля незвичайну розвагу. Я попросив доставити дюжину палиць завдовжки два фути і завтовшки зі звичайну тростину, і за день моє прохання було задоволено королівським лісничим. Я взяв більшу частину палиць і міцно ввігнав їх у землю у вигляді чотирикутника, а зверху туго натягнув свій носовичок. Із решти матеріалу я зробив щось подібне до бар’єра. Закінчивши роботу, я запропонував королю виділити двадцять чотири найкращих кавалеристів для вправ на цьому плацу. Потім, піднявши по черзі кожного вершника, повністю озброєного, разом із конем, я поставив їх на хустину. Вишикувавшись, кавалеристи розділилися на два загони, і воєнні дії почалися. Король був у такому захваті, що ще не раз просив мене повторити ці маневри, і якось сам забажав піднятися на плац, щоб командувати військом. Королеві ці розваги були не до душі, однак і вона зрідка спостерігала за блискучою виставою, сидячи в ношах на відстані двох ярдів від майданчика. На щастя, маневри закінчилися добре; лишень один баский кінь пробив дірку в носовичкові й, перечепившись, упав, підім’явши вершника. Я одразу ж поспішив йому допомогти. Кінь, упавши, вибив ліву передню ногу, але вершник не постраждав.

Незадовго до мого звільнення, коли я, нудьгуючи, розважав себе та королівський двір усілякими фокусами, до його величності прибув гонець зі звісткою, що біля того місця на березі, де я потрапив у полон, знайдено величезний чорний предмет дивної форми, який лежить нерухомо. Предмет має круглу основу, за площею дорівнює апартаментам його величності, дах предмета є пласким, а всередині – порожнина. Я одразу здогадався, що йдеться про мій загублений капелюх, і вмовив короля доставити його до столиці. Він люб’язно погодився, одначе, коли капелюх потрапив мені до рук, його стан виявився вкрай поганим. Ліліпути тягли його від самого берега до міста за допомогою гаків і мотузок та наробили в ньому численні дірки.

За кілька днів по цих подіях його величності спала на думку ще одна дивна забавка. Було віддано наказ про приведення в повну готовність кінних і піхотних полків, що стояли в столиці та на її околицях. Король попросив мене завмерти на майдані, широко розставивши ноги. Потім військо зімкнуло лави та врочистим маршем пройшло піді мною – піхота по двадцять чотири чоловіки в ряд, а кавалерія по шістнадцять, – із барабанним боєм, розгорнутими прапорами і піками навпереваги. Було наказано, щоб під час параду, під страхом найсуворішого покарання, війська зберігали шану до мене. Однак сам я з жахом думав про кепський стан своїх старих панталонів, – і дійсно, проходячи між моїми ногами, деякі офіцери тишком-нишком підводили очі вгору та непристойно жартували…

Я подав до королівської канцелярії стільки прохань і доповідей про моє звільнення, що зрештою король виніс це питання на обговорення кабінету міністрів, а потім і державної ради. Ніхто не протестував, окрім Скайреша Болголама, який, не маючи жодної причини, зненавидів мене. Та, попри всі його зусилля, питання було розв’язано та затверджено королем на мою користь. Болголам обіймав посаду гальбета, – іншими словами, адмірала королівського флоту, заслужив довіру його величності й був людиною хоч і обізнаною у військовій справі, але брутальною і трохи дивакуватою. Неохоче погодившись на моє звільнення, він домігся того, щоб йому доручили висунути умови, на яких я нарешті звільнюся. Папір адмірал доправив мені особисто в супроводі двох секретарів і кількох шляхетних осіб. Коли наказ короля було оголошено, я присягнувся, що не порушу жодного пункту. Спочатку я присягнувся за звичаями своєї країни, а потім мав повторити присягу за ліліпутськими правилами.

Це мало такий вигляд. Я мусив тримати праву ногу в лівій руці, поклавши до того ж середній палець правиці собі на тім’я, а великий – на праве вухо. Вийшло це в мене з третьої спроби. Історичний документ залишили мені на згадку, і я його переклав:

«Його Височайша Величність Гольбасто Мамарен Евлем Гердайло Шефін Моллі Оллі Гу, могутній король Ліліпутії, радість і жах усесвіту, чиї володіння, займаючи п’ять тисяч блестрегів (близько дванадцяти миль в окружності), поширюються до крайніх меж земної кулі; король над королями, найвеличніший з-поміж синів людських, властитель, що своєю спиною торкається центру землі, а головою – сонця; король, чий погляд викликає дрож у колінах земних царів, – пропонує Куїнбусу Флестрину, або Людині Горі, який нещодавно прибув до наших небесних володінь, такі умови, що їх той зобов’язується неухильно виконувати.

1. Людина Гора не має права залишити Ліліпутію без нашої дозвільної грамоти з прикладенням великої державної печатки.

2. Також він не має права входити до столиці без нашого особливого розпорядження. У такому разі мешканці мають бути попереджені за дві години, щоб мати час і змогу сховатись у своїх будинках.

3. Людина Гора зобов’язаний обмежувати свої прогулянки тільки великими шляхами та не має гуляти або лягати відпочивати на луках і нивах.

4. Під час прогулянок Людині Горі необхідно турбуватися про те, щоб не наступити на когось із наших люб’язних підданих, на їхніх коней та візки; він не має брати до рук нікого з жителів без їхньої на те згоди.

5. Якщо виникне потреба швидко відрядити кудись кур’єра, то Людина Гора бере на себе обов’язок раз на місяць відносити у своїй кишені кур’єра разом із конем на відстань шести днів шляху, а в разі доконечної потреби доставляти його цілим і неушкодженим знов до Нашої Величності.

6. Людина Гора має стати нашим союзником у боротьбі проти ворожого острова Блефуску й докласти всіх зусиль, аби знищити його флот, який зараз готується до війни з нашим королівством.

7. Людина Гора в час дозвілля мусить брати участь у громадських роботах, підіймаючи величезне каміння під час зведення муру, який оточуватиме головний парк столиці, а також під час спорудження інших королівських будівель.

8. Протягом двох місяців Людині Горі пропоновано скласти точний опис кордонів нашого королівства, для чого йому дозволяється обійти все узбережжя та виміряти довжину кордону, порахувавши кількість пройдених кроків.

9. Людина Гора врочисто присягається чітко виконувати зазначені умови його звільнення з-під варти. Ми ж своєю чергою призначаємо йому щоденне утримання, яке дорівнює утриманню 1728 наших підданих. Окрім того, він матиме вільний доступ до нашої найяснішої особи та наше благовоління.

Підписано в Бельфабораку, королівському палаці, у дванадцятий день дев’яносто першого місяця нашого правління».

Я з великим задоволенням присягнувся і поставив підпис під цим цікавим документом, хоча деякі з його пунктів мене ошелешили. Цілком очевидно, що до його укладення причетний адмірал Болголам, який затаїв на мене лють.

Мої ланцюги одразу ж було знято, і я опинився на волі. Король особисто був присутній на цій церемонії. На знак подяки я розпластався біля ніг його величності, але він звелів мені підвестися, мовив кілька ласкавих слів і висловив надію, що я стану його вірним слугою та буду гідним тих милостей, що він уже надав мені та сподівається надати в майбутньому.

Розділ 4

Здобувши волю, я насамперед попросив дозволити мені оглянути Мільдендо, столицю Ліліпутії. Король охоче погодився, але звелів бути дуже обережним щодо містян та їхніх осель. Столичних мешканців одразу ж оповістили.

Усю столицю було огороджено стіною заввишки два з половиною фути і завтовшки не менш аніж одинадцять дюймів. Ліліпути могли зовсім вільно проїхати по ній у кареті, яку везли двоє коней. По кутах стіни на відстані десяти футів одна від одної вивищувалися міцні вежі. Переступивши через головну Західну браму, я скинув сюртук, щоб не зачепити дахи й карнизи будинків, і обачно пройшов двома центральними вулицями. Попри суворий наказ сховатись у будинках і не залишати їх до кінця моєї прогулянки, легковажні мешканці столиці сновигали в мене під ногами. Я надзвичайно обережно просувався вперед, намагаючись нікого не розчавити. У відчинених вікнах горішніх поверхів, на балкончиках і дахах заклякли цікаві; у мене склалося враження, що місто надто густо заселене.

Столиця Ліліпутії на плані скидалася на правильний чотирикутник, кожна сторона якого дорівнює п’ятистам футам; дві головні вулиці завширшки п’ять футів кожна перетиналися під прямим кутом і розділяли місто на чотири частини. Невеликі бічні вулички та провулки, до яких я не міг пробратися, були завширшки від дванадцяти до вісімнадцяти дюймів. У місті могло проживати до п’ятисот тисяч людей; будинки переважно були три- та п’ятиповерхові, а крамниці й ринки повні найрізноманітніших товарів.

Королівський палац розташовувався в центрі столиці – на перехресті головних вулиць. Його оточувала стіна два фути заввишки, що стояла на відстані двадцять футів від тильної частини палацу та службових будівель і на відстані вісім футів – із боку майдану, куди виходив фасад. Я дістав дозвіл його величності переступити через стіну і завдяки вільному простору позаду будівель міг оглянути їх з усіх боків.

Королівські помешкання розміщувалися у глибині великого квадратного внутрішнього подвір’я, і, щоб потрапити туди, – а мені кортіло на них подивитися, – треба було пройти крізь головну браму заввишки лише вісімнадцять дюймів і сім дюймів завширшки. Я міг би через них переступити, але боявся зруйнувати кам’яниці, які хоча й були міцні, одначе стояли надто щільно. Король дуже хотів показати мені свій прекрасний палац, але тільки за три дні мені вдалося задовольнити його бажання.

У королівському заміському парку я зрізав ножем кілька найбільших дерев і змайстрував із них два табурети заввишки близько трьох футів, які могли б витримати мою вагу. Підійшовши до резиденції короля з боку майдану, я став на один табурет, підняв другий над дахами будівель і обережно поставив на вільне місце. Потім переступив через будівлі з одного табурета на другий. Тепер, присівши, я міг уважно розглянути внутрішнє вбрання палацу, а також усіх його мешканців.

Мені вдалося побачити всю королівську родину та навіть поцілувати ручку королеви, яку вона граційно й милостиво простягнула мені з вікна.

Помилувавшись красою палацу, я за допомогою тих самих табуретів щасливо вибрався на майдан та повернувся до себе.

Якось уранці, десь за два тижні після мого звільнення, до мене прийшов Рельдресель у супроводі слуги. Звелівши кучеру чекати, державний секретар попросив вислухати його і під час нашої розмови залишався на моїй долоні. Я охоче погодився з поваги до його особистих чеснот і на знак подяки за клопотання стосовно моєї долі перед королем. Мені було добре відомо, що жодна важлива справа в королівстві не відбувалася без його відома.

Насамперед Рельдресель привітав мене зі звільненням, додавши, що своєю свободою я зобов’язаний особливому збігу обставин у державних справах.

– Хоч би яким блискучим здавався іноземцеві наш стан, – вів далі мій гість, – ми потерпаємо від двох страшних лих: від внутрішнього розбрату і від загрози нападу підступного й сильного ворога. Перше пов’язано з тим, що близько сімдесяти місяців тому в королівстві виникли дві ворожі партії. Партія тремексенів об’єднала прихильників високих підборів, а слемексени оголосили себе прихильниками низьких. Можливо, ви, друже мій, помітили, – спитав державний секретар, злегка посміхаючись, – що піддані його величності взуті в черевики, підбори яких різної висоти?

Я кивнув.

– Тремексени стверджують, – вів далі він, – що обов’язкове носіння високих підборів було навіки закріплене нашою першою Конституцією. Однак наш король – прихильник низьких підборів, і він видав особливий наказ, щоб усі службовці урядових та придворних установ носили виключно низькі підбори. І це ви теж помітили, як і те, що у його величності підбори на черевиках на один дрерр, або чотирнадцяту частину дюйма, нижчі, ніж у придворних. Ворожнеча між обома партіями доходить до того, що члени однієї не можуть перебувати за спільним обіднім столом із членами другої. Тремексени численні, однак не мають влади. До того ж у нас з’явилася підозра, що спадкоємець симпатизує цій партії, – неважко помітити, що один його підбор вищий за другий, унаслідок чого його високість трохи кульгає… І ось на тлі цього внутрішнього розбрату наближається лихо ззовні – з боку сусіднього острова Блефуску…

Рельдресель зробив паузу й уважно подивився на мене.

– Ось ви стверджуєте, – зітхнув він, – що у світі існують інші королівства й держави, де живуть такі самі велетні, як ви. Проте наші вчені сумніваються в цьому та схиляються до гіпотези, що ви, мій шановний друже, швидше за все, впали з неба. Крім того, є літописи й історичні документи, у яких за період у шість тисяч місяців не згадується жодної держави, опріч великого королівства Ліліпутії та імперії Блефуску… Ми межуємо з цією острівною державою, однак упродовж уже тридцяти шести місяців нам доводиться вести з нею жорстоку війну. Приводом до неї стала така подія. Усім відомо, що від непам’ятних часів яйця, зварені некруто, треба розбивати з тупого краю. Сталося так, що дідусь його величності, коли ще був дитиною, снідаючи, порізався гострим осколком шкаралупи, розбивши яйце, котре йому подали. Його батько, прадід нашого короля, видав наказ усім ліліпутам розбивати яйця виключно з гострого краю… І що б ви думали? Цей наказ викликав таке обурення серед населення, що почався заколот, який переріс у справжню революцію. Літописи згадують про шість повстань, під час яких постраждали навіть королівські особи. Близько одинадцяти тисяч фанатиків були засуджені на смерть за відмову розбивати яйце з гострого краю.

Правителі Блефуску вперто підтримували й заохочували народні хвилювання, переховуючи бунтівників у своїх володіннях. Там друкувалися прокламації та навіть брошури. У Ліліпутії рух тупоконечників було давно заборонено, його прибічників позбавлено права обіймати державні посади, а їхні книжки спалено… Усе ще більше ускладнилося, коли з острова Блефуску в наш бік пролунали звинувачення в єресі й розколі. Ми, за твердженням їхніх теологів, спотворили основний догмат нашого великого спільного пророка Люстрога. У п’ятдесят четвертому розділі духовної «Книги Алкорана» сказано таке: «Усі істинно віруючі та розбивають яйця з того краю, з якого зручніше». А який край – тупий чи гострий – вважати зручним? Як на мене, так це особиста справа кожного вірянина. Тож почалася полеміка, супроводжувана тепер уже релігійними заворушеннями, було написано й надруковано сотні томів, присвячених цьому питанню, однак усе було марно і стосунки між нашими країнами остаточно зіпсувалися. А вигнанці-тупоконечники знайшли притулок в імперії Блефуску й мають величезний вплив на тамтешніх правителів.

І ось – ця жахлива війна триває вже тридцять шість місяців, і жодна з ворожих сторін не здобула вирішальної перемоги. За цей час ми втратили сорок лінійних кораблів і величезну кількість дрібних суден, п’ятдесят тисяч моряків і солдатів загинули. Гадаю, що втрати противника не менші, якщо не більші. Одначе, за доповідями таємних агентів, ворог відряджає новий флот, щоб висадити десант на узбережжя нашого королівства. Його величність, король Ліліпутії, покладаючись на вашу силу й хоробрість, звелів мені змалювати вам справжній стан справ…

Я подякував держсекретареві за довіру та просив переказати його величності моє шанування.

– Перекажіть королю, – попрохав я свого гостя, – що, хоча мені як іноземному підданому не слід утручатися у внутрішні справи іншої держави, я боржник його величності – він урятував мене і подарував мені свободу. Я готовий, ризикуючи життям, захищати його особу та всіх ліліпутів від будь-якого ворога, що загрожує вторгненням у королівство!

Розділ 5

Королівство Ліліпутія займає частину узбережжя континенту, а імперія Блефуску – острів, розташований на північний схід від нього; протока завширшки вісімсот ярдів розділяє держави. Я ще жодного разу не був у тій частині берега, звідки видно острів, а дізнавшись про ймовірне вторгнення, і далі намагався не з’являтися там, побоюючись, що мене помітять з кораблів противника. Навряд чи у Блефуску могли знати про моє перебування в Ліліпутії – адже під час війни всілякі стосунки між сусідами було заборонено під страхом смертної кари, до того ж король заборонив вихід суден із портів своєї країни.

Нарешті розвідка повідомила, що ворожий флот стоїть напоготові в одній з гаваней у протоці, очікуючи попутного вітру. Зустрівшись із його величністю, я виклав йому план захоплення всіх неприятельських кораблів і дістав згоду на втілення задуму.

Перш за все я розпитав у досвідчених моряків про глибину протоки та дізнався, що навіть під час припливу глибина її в середній частині дорівнює сімдесяти глюмглеффам, – тобто приблизно шести європейським футам. У всіх інших місцях вона не перевищує п’ятдесяти глюмглеффів. Вирушивши на північно-східне узбережжя, я сховався за піщаним пагорбком та, дивлячись у свою підзорну трубу, нарахував близько п’ятдесяти військових кораблів блефускуанців.

Я одразу ж заходився готуватися до операції. Спочатку розпорядився доставити мені півтори сотні найміцніших та найдовших линв і велику кількість залізних брусів. Завдання було виконане швидко. Линви виявилися завтовшки не більшою за звичайну мотузку, а бруси – такими, як в’язальна спиця. Щоб виготовити те, що мені було потрібно, я зв’язав линви по три, а залізні бруси скрутив і зігнув у вигляді гачків. Кожен із цих п’ятдесяти гачків я прикріпив до кінців тросів.

Потім я знову рушив до того місця, звідки стежив за флотом ворога.

Знявши з себе одяг, черевики й панчохи, в самій шкіряній куртці я ввійшов до води за півгодини до початку припливу. Спершу я йшов убрід, а потім трохи проплив, поки знову не відчув під ногами дно. Мені довелося поквапитись, і вже за двадцять хвилин я опинився в гавані, де стояв ворожий флот. Моя несподівана поява спричинила паніку серед блефускуанців; помітивши мене, вони так жахнулися, що почали кидатися з кораблів у море. Тоді я вийняв приготовані мотузки і зв’язав їх у вузол, зачепивши гачки за ніс кожного корабля. Поки я цим займався, у моє обличчя та руки встромилися тисячі стріл. Тут мені й стали в пригоді окуляри, які я утаїв під час обшуку. Стріли завдавали болю та заважали працювати, але очі були захищені. Тепер лишалося підрізати якірні линви, що утримували кораблі, – і нарешті, взявшись за вузол, який з’єднував усі троси, я потягнув за собою півсотні ворожих військових кораблів.

Ворог розгубився. Блефускуанці гадали, що я маю намір просто знищити весь флот або пустити кораблі за течією, – але, побачивши, що я перерізаю якірні линви, вони впали в розпач. Не звертаючи уваги на крики й тужливий лемент, я вибрався з-під обстрілу, тягнучи кораблі за собою. І тільки опинившись у повній безпеці, я зупинився, щоб витягти з обличчя та рук кляті колючки, зняти окуляри й годинку перепочити, поки вода трохи спаде. Потім, неушкоджений, я щасливо прибув зі своїми трофеями до головного порту Ліліпутії.

Його величність і весь двір перебували, чекаючи, на березі; на середині протоки вода доходила мені до шиї, і з берега було видно тільки півмісяць кораблів, що наближалися. Король був вирішив, що я потонув, а ворожий флот наближається з найсерйознішими намірами, та незабаром його величність зрозумів: тривога марна. Я вийшов із води, трусячи линвами, до яких були прив’язані кораблі, і голосно вигукнув: «Хай живе король Ліліпутії!» Щойно я наблизився до його величності, я був удостоєний найвищої похвали й титула нардака – найпочеснішого в королівстві.

На жаль, честолюбство сильних світу цього не має меж. Король одразу ж забажав, щоб я винайшов спосіб повністю обеззброїти ворога. Йому нетерпеливилося перетворити імперію Блефуску на провінцію Ліліпутії, знищити всіх тупоконечників і змусити блефускуанців розбивати яйця з гострого краю. Тобто остаточно стати володарем усесвіту. Одначе я всіляко уникав розмов на цю тему, а коли його величність усе-таки почав вимагати від мене відповіді, прямо й рішуче заявив, що ніколи не стану знаряддям завойовника.

Цього король Ліліпутії мені не пробачив.

Те, що я в неласці, зрозуміли і члени державної ради. Дехто з них був на моєму боці, однак їх була меншість; таємних ворогів у мене стало набагато більше. Така вдячність володарів. І не минуло двох місяців, як його величність і віддані йому міністри розв’язали проти мене справжню війну.

Та повернімося до мирних часів. За два тижні після мого подвигу з Блефуску прибуло посольство імператора. Урочистий кортеж, який складався з шести парламентерів і почту в п’ятсот персон, уповні відповідав важливості події. Я брав участь у перемовинах і, завдяки своєму дійсному чи уявному впливові при дворі, надав чимало послуг посольству. По закінченні офіційної частини візиту блефускуанці відвідали мене. Не припиняючи висловлювати захоплення моєю винахідливістю й хоробрістю, посли передали мені запрошення імператора Блефуску відвідати його острів. Потім гості попросили дати кілька прикладів моєї дивовижної сили, про яку складають легенди. Я охоче задовольнив послів, показавши декілька простих фокусів. Подив їх був надзвичайним, і ми розлучилися, задоволені одне одним. Наостанок я пообіцяв обов’язково відвідати їхній острів.

Зустрівшись із королем Ліліпутії, я попросив у нього дозволу побувати в імперії Блефуску. Його величність погодився, але при цьому поводився дуже холодно. Мені й на думку не спадало, що на мене вже встигли звести наклеп Флімнап і Болголам, доповівши королю, що я нешанобливо говорив про нього у приватній бесіді з блефускуанцями. Однак моє сумління було чисте, тому я простодушно подякував королю за милість, хоча і став усе частіше задумуватися про звичаї, що панують на вершинах влади.

Слід зауважити, що посли Блефуску розмовляли зі мною через перекладача, а офіційні перемовини проводилися ліліпутською мовою – це була вимога короля, він користувався правом переможця. Мова блефускуанців відрізняється від ліліпутської не більше, ніж дві споріднені європейські мови, і завдяки географічній близькості обох держав і щільним торговельним зв’язкам у минулому мовних бар’єрів між сусідами не існує. Звичай відряджати молодих людей подивитися світ, познайомитися з історією та життям іншого народу призвів до того, що рідко можна було зустріти освічену людину, моряка або купця з приморського міста, який не володів би обома говірками. У цьому я переконався, коли вирушив до острова Блефуску засвідчити пошану імператорові.

Цей візит у подальшому виявився неоціненним – у той час, коли злісні мої недоброзичливці несправедливо звинуватили мене. До того ж тепер я мав найпочесніший титул у Ліліпутії, що давав мені право не дотримуватися деяких особливо принизливих пунктів угоди, що подарувала мені волю. Договір мені не подобався, а король після перемоги над блефускуанцями про нього й не згадував.

Це ж бо і розлютило моїх недоброзичливців.

Розділ 6

Я не маю бажання повторювати тут наклепи, які, немов тінь, повзли за мною. Урешті-решт вороги та заздрісники налаштували проти мене короля й навіть королеву.

Набагато приємніше просто розповісти читачеві про Ліліпутію, тим більше що я сподіваюся коли-небудь присвятити цьому дивовижному королівству окреме дослідження.

Середній зріст чоловіка-ліліпута трохи перевищує шість дюймів. Цій величині тут пропорційно відповідають і тварини, і рослини. Так, коні й бики не виростають вище за чотири або шість дюймів, а вівці – вище за півтора дюйма; гуси трохи менші за нашого горобця. Дрібні ж тварини, птахи й комахи були для мене майже невидимі. Одначе природа пристосувала зір ліліпутів до всіх предметів, що їх оточують, – вони бачать дуже добре, але на малій відстані. Ніколи не забуду, з яким задоволенням я одного разу спостерігав за кухарем, який патрав жайворонка, набагато меншого за звичайну муху, і за дівчиною, котра усиляла шовкову нитку, що я її не бачив, у вушко голки, якої немов і зовсім не було.

У Ліліпутії найбільші й найстаріші дерева сягають заввишки не більше семи футів; вони ростуть у королівському парку. Мене часто мучило питання: навіщо крихітним людям такі гіганти, адже навіть я міг торкнутися верхівок деяких із них, тільки піднявшись навшпиньки. Решта рослинності мала розміри, пропорційні розмірам середнього ліліпута.

Перш аніж розповісти про науку й технічні досягнення, що проникли до всіх галузей господарства в цьому королівстві, зазначу: манера писання ліліпутів досить оригінальна. Вони пишуть не так, як європейці – зліва направо, не так, як араби – справа наліво, або як китайці – згори донизу. Їхній спосіб писати подібний до того, яким нерідко користуються англійські дами: навскіс сторінки, від одного кута до іншого.

Ліліпути ховають померлих головою додолу; вони вірять, що за одинадцять тисяч місяців мертві воскреснуть, а оскільки до цього часу Земля, яку ліліпути вважають пласкою, перевернеться догори дном, небіжчики твердо стануть на ноги. Тамтешні вчені визнають безглуздість цієї доктрини, але серед простого народу такий звичай зберігається досі.

У королівстві ліліпутів діють дуже своєрідні закони, і якби вони не були протилежні тому, що відбувається в моїй милій батьківщині, я став би їх пристрасним прибічником. Бажано тільки, щоб їх суворо дотримувалися. Перш за все торкнуся кримінальних законів.

Усі державні злочини в Ліліпутії караються надзвичайно суворо. Одначе якщо під час судового процесу звинувачуваний доведе свою невинність, то обвинувача відразу ж засуджують на ганебну смерть, а з його майна стягуються на користь невинного штрафи в чотирикратному розмірі: по-перше, за втрату робочого часу, по-друге, за небезпеку, в якій він перебував, по-третє, за лихо, що його довелося зазнати, і нарешті, по-четверте, за всі витрати, яких коштував йому захист. Якщо майна обвинувача не досить, решту сплачує скарбниця. Крім того, король публічно надає виправданому знак своєї ласки і по всьому королівству оголошують про його невинуватість.

Ліліпути вважають шахрайство тяжчим злочином, ніж злодійство, і тому лише в окремих випадках воно не карається на смерть. Вони гадають так: за умови деякої обережності, пильності й наявності здорового глузду майно завжди можна зберегти від крадія, але від спритного шахрая нема порятунку. Втім, уся торгівля ліліпутів ґрунтується на цілковитій довірі. Тому закон суворо переслідує ошуку в торговельних операціях. Мені якось довелося просити короля за злочинця, якого звинувачували в крадіжці. Цей чоловік, отримавши за дорученням хазяїна велику суму, привласнив її та переховувався. Я вказав його величності на те, що це була не крадіжка, а лише зловживання довірою, – саме це стверджували б адвокати в моїй країні. Для короля мій аргумент був жахливий. На його думку, він тільки збільшує провину злочинця – до обману додається порушення взаємної довіри. Зізнаюсь, я не міг заперечити і, засоромившись, лише пробурмотів, що закони в різних народів не можуть бути однаковими.

Хоча ми й називаємо батіг і пряник важелями, за допомогою яких рухається державна машина, тільки в Ліліпутіїї я бачив, як суворо й послідовно втілюється це правило. Будь-хто, якщо зможе довести, що протягом сімдесяти трьох місяців він жодного разу не порушив законів, здобуває право на привілеї, які відповідають його суспільному стану, а також на значну грошову нагороду, що видається зі спеціальних фондів. Такий підданий дістає титул снільпела, тобто охоронця законів; цей титул додають до прізвища, але він не передається у спадок. Коли я розповів ліліпутам, що в Англії дотримання законів забезпечено лише страхом покарання без ані найменшого натяка на винагороду, вони сприйняли це як величезний недолік нашого законодавства. Тому в тутешніх судових установах статуї, що зображують богиню правосуддя, мають шість очей: два ока дивляться на вас, два розміщено на потилиці й два по боках голови – це означає пильність. У правій руці богиня тримає розкритий мішок із золотом, а в лівій – меч у піхвах, на знак того, що вона готова швидше нагороджувати, ніж карати.

Під час вибору кандидатів на державні посади, насамперед, ураховуються моральні чесноти претендентів. Людина, вважають ліліпути, яка має середній розумовий розвиток, здатна працювати на благо королівства і без особливого хисту. Керування державними справами не містить у собі ні таємниць, ані труднощів, із якими можуть упоратися тільки генії, обдаровані природою. Генії ж народжуються раз на три сторіччя. «Немає нічого гіршого, – кажуть ліліпути, – за те, щоб доручати державні справи таким людям. Помилка посадовця, якої він припустився через простодушність або необізнаність, але з добрими намірами, може бути виправлена. А от діяльність чиновника з лихими нахилами, що вміє вдало приховувати свої пороки й уникати покарання, становить величезну небезпеку для суспільного добробуту».

На жаль, останнім часом у Ліліпутії багато чого змінилося. Як і в інших державах, у цьому маленькому королівстві повсюдно панує зіпсованість – головна ознака виродження нації. Наприклад, ганебне правило, що його запровадив нинішній король, призначати на вищі державні посади найспритніших танцюристів на канаті або нагороджувати тих, хто краще стрибає через перепони чи швидше за всіх проповзає під ними, – надзвичайно промовисте. Як наслідок – інтриги, політичні скандали та боротьба кланів і партій.

Невдячність вважається у ліліпутів кримінальним злочином, про це вони кажуть таке: «Якщо людина здатна на добро відповідати злом, то в решті людей, які нічим їй не зобов’язані, вона неодмінно шукає ворогів – і вже тільки через це заслуговує на смерть».

Ліліпутські погляди на родину та взаємини між батьками й дітьми дуже відрізняються від тих, що склалися в усьому цивілізованому світі. Ліліпути впевнені, що діти є лише природним продовженням роду й не повинні мати жодних зобов’язань стосовно батьків. Життя важке, кажуть вони, а народження дитини – лише результат почуття кохання між чоловіком і жінкою; потомство проходить той самий шлях, що і його батьки. Прихильність до дітей випливає також із природного начала, і тому не слід довіряти виховання дитини батькові чи матері. Це має робити держава й суспільство. Тому в Ліліпутії в усіх містах існують особливі установи для виховання, куди дитина вирушає, коли їй виповнюється двадцять місяців.

Ці школи поділяються на чоловічі й жіночі, а виховання та навчання в них провадять по-різному – залежно від складу учнів. Існують школи для нащадків багатих і вельможних батьків, для дітей ремісників і бідних містян, – і в усіх цих навчальних закладах досвідчені педагоги готують учнів до майбутнього життя й діяльності залежно від їхніх здібностей, нахилів та відповідно до суспільного стану їхніх батьків.

Школи для хлопчиків шляхетного походження перебувають під наглядом поважних професорів. Учителі в них дуже освічені, стосунки демократичні. Одяг і їжа учнів вирізняються простотою та скромністю; до чотирьох років за дітьми доглядає прислуга, але надалі вони обслуговують себе самостійно, хай би яке славетне ім’я мали. Учні виховуються такими, що шанують честь, справедливість, хоробрість і скромність; їм прищеплюють релігійне почуття й любов до батьківщини. Діти постійно зайняті: увесь час, за винятком сніданку, обіду й вечері, сну та двогодинних фізичних вправ, присвячено навчанню; двадцять чотири години на добу вихованці перебувають під наглядом, тому вони захищені від поганого впливу вулиці та натовпу, якого зазнають європейські діти. Батьки мають право відвідувати школу лише двічі на рік. Кожне побачення триває не більше як годину. Виявити ласку до дитини можна тільки під час зустрічі та прощання; вихователь, присутній під час побачень, стежить, щоб батьки й матері не перешіптувалися зі своїми дітьми, не цілували їх, не дарували їм іграшок і ласощів.

Школи для дітей незаможних дворян, купців і ремісників улаштовано за тим самим зразком. Відрізняються вони лише тим, що нащадки дворян і купців здобувають загальну освіту до п’ятнадцяти років, решта ж учнів з одинадцяти років вивчають ремесла, щоб опанувати професію батьків. Слід зазначити, що шкільний режим для старших вихованців набагато суворіший та жорсткіший.

У жіночих навчальних закладах дівчатка знатного стану виховуються так само, як і хлопчики. До п’яти років за ними наглядають, одягають і роздягають покоївки, але при цьому обов’язково присутня вихователька. Прислузі найсуворіше заборонено розповідати дівчаткам безглузді казки, страшні історії й вуличні плітки, як це часом буває в нас. Якщо щось таке буде помічено, винна в порушенні заборони тричі зазнає публічного побиття батогом, на рік сідає у в’язницю, а потім навіки засилається до незаселеної частини королівства. З п’яти років дівчинка привчається до самостійності.

Завдяки такій системі виховання молоді дами в Ліліпутії соромляться манірності та вважають боягузтво ганьбою. Подібно до чоловіків, вони зневажливо ставляться до прикрас; вони чепурні й поводяться гідно. Я не помітив істотної різниці в освіті хлопчиків і дівчаток. Лише фізичні навантаження менші та курс наук для дівчаток складений не так широко й глибоко, зате багато часу присвячено вивченню господарювання. Навіть якщо жінка належить до вищого світу, вважають ліліпути, вона має займатися господарством, а головне – бути чуйною та розумною подругою своєму чоловікові. Адже молодість і краса не вічні. Коли випускниці школи виповнюється п’ятнадцять років, батьки або опікуни забирають її додому, щоб підготувати до заміжжя; при цьому прощання з подругами рідко обходиться без гірких дівочих сліз.

У закладах для дівчаток із нижчих прошарків суспільства, крім початкової освіти, вихованки навчаються різних робіт. Дівчатка, здібні до ремесла, залишаються в школі до семи років, а потім навчаються в майстрів; решта закінчують навчання в одинадцять років.

Батьків усіх без винятку дітей закон зобов’язує вносити частину щомісячних доходів на рахунок кожного учня; ці гроші зберігаються в школі до закінчення навчання. І це не беручи до уваги невеликої щорічної платні за пансіон і послуги вчителів. Рахунки дівчаток стають підґрунтям посагу випускниці, а шляхетні особи внесками на ім’я своїх синів закладають фундамент їхніх майбутніх статків. Таким чином ліліпути лише частково передають державі піклування про власних дітей. Якщо батьки вчасно не вносять платню за утримання й виховання своїх дітей, ці гроші примусово стягуються з них державними чиновниками.

Селяни виховують дітей удома. Оскільки все життя цієї частини населення країни пов’язане із землею та присадибним господарством, то і її освіта не має особливого значення для суспільства. Хворих і старих держава утримує в богадільнях; таке поняття, як жебрацтво, у королівстві просто невідоме.

У Ліліпутії я провів дев’ять місяців і тринадцять днів. Як же я жив і що робив упродовж усього цього часу?

Мені завжди подобалося займатися фізичною працею. Тут мої навички в теслярській справі стали в пригоді – я змайстрував собі з найміцніших дерев королівського парку досить зручні стіл і стілець.

Багато годин пішло на те, щоб забезпечити мене новим одягом і постільною білизною. Знадобилося двісті кравчинь, щоб пошити мені сорочки з найміцнішого й найгрубшого полотна, яке тільки знайшли в Ліліпутії. Однак виявилося, що, навіть тричі складене, воно не товще за наш серпанок. Тому робітницям довелося до того ж простьобати потрійну тканину нитками.

Звичайний сувій тутешнього полотна – три фути завдовжки та завширшки дорівнює трьом дюймам. Щоб кравчині могли зняти з мене мірку, я розлігся на дорозі біля свого сховища. Одна з них стояла біля мого горла й тримала кінець тонкого міцного шнурка, а інша приклала, натягнувши, другий кінець до мого коліна; третя дівчина вимірювала довжину шнура в дюймах. Потім мені виміряли великий палець правої руки, і цього для них виявилося досить. Знаючи, що окружність п’ясті вдвічі більша за окружність пальця і вдвічі менша за окружність шиї, кравчині змайстрували мені білизну якраз на мій зріст. Узірцем для них була моя стара сорочка.

З камзолом було трохи складніше – його шили триста кравців. Щоб із мене зняли мірку, мені довелося стати навколішки, до спини приставили драбину, і один із ліліпутів заліз по ній на мою шию, опустивши мотузку до землі. Рукави й талію я виміряв сам. Кравці працювали в моїй оселі, оскільки в усьому місті не було такого приміщення, де б умістився камзол. Урешті-решт він вийшов схожим на клаптикові ковдри, які англійки шиють зі строкатих шматочків матерії, – відрізнявся хіба тим, що був одноколірним.

Готували для мене безліч кухарів. Разом зі своїми родинами вони жили в невеликих будинках із дощок, що їх звели на майдані поряд із моєю оселею. Кожен кухар по черзі готував по дві страви на сніданок, обід і вечерю. Я брав у руку двадцять лакеїв і ставив їх до себе на стіл; решта прислужували на підлозі: одні підносили страви, інші тягли на плечах барильця з вином та різними напоями. Ті, хто був на столі, спритно підіймали знизу за допомогою блоків усе готове – немов відра з криниці. Кожну м’ясну страву я ковтав за один прийом, кожне барильце вина осушував одним ковтком. Тутешня баранина на смак поступається нашій, зате яловичина просто пречудова. Якось мені дістався такий великий кавалок філе, що довелося різати його ножем, але це був надзвичайний випадок. Мої слуги дивувалися, спостерігаючи за тим, як я ковтаю м’ясо разом із кістками, подібно до того як у нас їдять жайворонків. Дрібних птахів я брав за один раз по двадцять штук, а гусей та індичок з’їдав по півдюжини.

Король, наслухавшись розмов про мій апетит і спосіб життя, забажав одного разу пообідати зі мною разом зі своєю сім’єю. Коли вінценосні особи прибули, я посадовив їх у парадні крісла на своєму столі, а вартових і тілоохоронців розмістив по обидва боки. Серед гостей був і головний скарбник Флімнап, який нишком кидав на мене злобні погляди. Одначе я вдавав, що нічого не помічаю, та їв навіть більше, ніж зазвичай, згадуючи милу моєму серцю батьківщину. Настрій у мене був прекрасний, але, думаю, саме цей обід дав Флімнапові привід остаточно налаштувати короля проти мене. Цей непривітний та лицемірний ліліпут завжди мене не любив, хоча й приховував свої почуття. Скарбник постійно доповідав королю про поганий стан фінансів; тепер він попросив його величність про зустріч, щоб із цифрами в руках довести, якої шкоди я завдаю королівству. Він заявив, що його відомство змушене брати позики з величезними відсотками, що моє утримання вже коштувало півтора мільйона спругів (а треба вам знати, що в Ліліпутії спруг – найбільша золота монета, завбільшки з маленьку блискітку) і що було б розумніше вислати мене якнайшвидше за межі держави, котра знемагає від безглуздих витрат.

Не виключаю, що причина такого ставлення до мене полягала в іншому. Я дізнався, що Флімнапові спало на думку приревнувати до мене свою дружину. Ця поважна дама, досить розумна, але занадто жвава, завжди ставилася до мене дружньо, злі язики натомість пліткували, що вона палає до мене шаленою жагою. Плітки про те, що дружина скарбника потайки відвідувала мене, здійняли галас при дворі та ледве не позбавили Флімнапа залишків розуму. Мені довелося урочисто оголосити, що це злісний наклеп. Так, дружина скарбника навідувалася до мене не раз, однак робила це відкрито; ми бесідували в присутності інших дам – найчастіше її сестри або подруги. Якось дружина Флімнапа відвідала мене разом зі своєю дочкою. Я звернувся як до свідків до своїх слуг, котрі підтвердили, що в мене часто бували гості, зосібна й чимало інших придворних дам. Мої лакеї все чудово бачили: і як мені доповідали, хто прибув, і як я піднімав карету з кіньми, обережно ніс її в будинок і ставив на стіл, як потім сідав напроти й пані, не виходячи з карети, бесідували зі мною. Потім я виносив гостей на майдан, ґречно вклонявся і повертався до себе. Ніхто ніколи не відвідував мене таємно, якщо не брати до уваги єдиного візиту державного секретаря Рельдреселя, та й то за дорученням його величності.

Крім усього, Флімнап був злий через те, що король обдарував мене вищим титулом, аніж мав він сам. Із дружиною він невдовзі замирився, однак на мене зиркав спідлоба. А оскільки король Ліліпутії перебував під впливом свого фаворита, то і ставлення його величності до мене змінювалося на гірше.

Розділ 7

Упродовж двох місяців проти мене плелася таємна палацова інтрига. Раніше мені ніколи не доводилося бувати в королівських кімнатах. Як і будь-яка інша людина, я цікавився долями та характерами великих монархів, але ніяк не очікував, що в цій маленькій країні панують такі звичаї.

Я збирався вирушити на сусідній острів на запрошення імператора Блефуску. Раптом пізно ввечері слуга повідомив, що мене просять вийти на майдан. Поблизу моєї оселі зупинилися закриті ноші; усередині був мостивий придворний, якому я якось допоміг. Він просив про коротку зустріч віч-на-віч. Відіславши носіїв і звелівши слузі тримати язика за зубами, я підняв ноші й, поклавши їх до кишені камзола, повернувся до приміщення і щільно зачинив двері.

Улаштувавши, як звичайно, гостя на столі, я всівся напроти. Вельможа відкинув запону, і ми привіталися. Обличчя гостя здалося мені стурбованим, і я прямо поцікавився причиною, що змусила його прибути до мене такої пізньої години. «Майте терпець, – відповів він, – і уважно мене вислухайте. Йдеться про вашу честь і життя…»

Коли відвідувач залишив мене, я спробував якомога докладніше записати зміст нашої бесіди.

– Ви мусите знати, – почав мій таємний прихильник, – що останнім часом відбувалися таємні наради його величності й державної ради, де обговорювалося питання про вашу подальшу долю. Два дні тому король ухвалив остаточне рішення. Вам відомо, що адмірал Скайреш Болголам буквально від дня вашої появи на узбережжі Ліліпутії став вашим найлютішим недоброзичливцем. Причини цього мені незрозумілі, однак ненависть Болголама тільки зросла після вашої перемоги над імператорським флотом Блефуску. Адмірала підтримують державний скарбник, верховний суддя і деякі воєначальники – словом, ті наближені, яким король особливо довіряє. Було складено доповідь його величності, і питання передали на обговорення державній раді. Ви якось дуже допомогли мені, тож зараз я вважаю за свій обов’язок надати вам копію обвинувального акта, спрямованого проти вас. Ознайомтеся з його змістом не гаючи ані хвилини.

Я вийняв окуляри, взяв простягнені мені папери й уважно прочитав таке: