Марія

Книга про народження Марії

Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі.

Тих пару днів, що прожила з заплющеними очима по народженню, не входять у рахунок. Це не значить, що вона не бачила неба й землі. Вона вже чула їх, бо була єством, яке ворушилося, відчувало голод і голосно про це нагадувало.

Коли ж її тепла і радісна мати, селянка Оксана, виймала з довгої пазухи груди, Марія здалеко відчувала їх, моргала устечками й намагалась продерти свої майбутні оченята. Оксана, розуміється, допомагала їй, прикладала груди до того місця, яке пізніше звалося устами, і дві ніжні теплі рожеві пелюсточки дружньо обнімали їх.

Прорвалося і полилося молоко, Оксана, з Марією в пелені, сиділа трохи нахилившись, лівою рукою притримувала крихітну людинку, правою допомагала грудям виконувати їх призначення. Голова її похилена направо, очі спущені й закриті довгими повіками, а уста стулені в легку й прозору усмішку.

Оксана з побожним здивуванням подивляла свою першу мрію, яка – ось дивіться – жива репетлива дійсність і ім’я їй Марія. У неї личко, справжнє рожевеньке з білим мачком на крихітному носику й червоними плямками yа щічках. У неї будуть оченята. Так. Будуть оченята, і вони бачитимуть. У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розів’ється, розцвіте й пізнає добро і зло.

Знутра рветься й затримується на половині зітхання радості і разом остраху, що груди їй ще не досить прибули.

Але боятися зовсім не було причини. Груди їй, повірте, вже давно прибули. Вони повні, набряклі, задавакуваті. Коли пелюстки Маріїних уст торкалися їх ягідок, вони проривалися джерелом молока, і Марія пила з насолодою та щирим завзяттям, властивим справжньому борцеві за існування. В її жили вливалися нові червоно-бадьорі частинки життя, яке з неймовірною майстерністю будувало клітинки, розтинало їх, ліпило чудесні вибагливі форми вінця творіння. Творилися великі таємниці, і першою з них було прозріння очей і пізнання сонячного світла.

Була весна, цвіли дерева, кричали птахи, парувала пітна чорна земля.

Пізніше щодня сходило сонце і щодня заходило. Цвіт опадав, сіявся легким пухом, торкався землі і стлівав. На гілках зав’язувалися зелепухи, обтрушували ознаки зародження, більшали і квапилися дозріти.

Сонце ввесь час працювало. Засилало зливу, наганяло пелехаті хмари, бризкало, грюкотіло та ставило від краю до краю семибарвну веселку. Зелений лист тоді обтяжений прозорими краплями, китяги недоспілих яблук оздоблені рубінами, топазами, аметистами. Похилені лани пшениці зводять спини ніби ченці по довгій молитві.

Земля повертає боки. Вишні, черешні набули властивих барв, барв крові та сонячного променя. Вони прозорі криштально. Яблука, сливи й виноград налилися соками і також прозорі. Пити й п’яніти хочеться. Ліси загорілись пожежею, горіли незгораємо. Полум’яні язики відривалися від гілок, поволі спадали до землі й кричали під ногами.

А опісля озивалася північ. Великий віз сточувався далеко вниз, зорі чітко кришталіли на сталевому небосхилі. Корчилася сердитим кулаком земля і натягала м’яку білу рукавицю.

Маленька Марія йшла вже з життям. Нераз прокинеться зі сну, нап’ється з материного лона пахучого напою і наповняється радістю… Белькоче, підіймає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепірює ледь помітні пальченята, а руками ловить щось настирливе перед очима. Стільки праці, простору. Таке чудове й смачне молоко!.. І як, скажіть, не белькотати й не слинити від радості?..

І так Марії пішов шостий рік. Її голівка вкрилася чорними м’якими кучерями, оченята горіли кусниками полірованого антрациту. Батька кликала татом, матір – мамою. Любила це робити безупинно. Але мати її в той час застудилася й дістала страшну хворобу. Кашляла, хапалася за груди. Ті пишні, колись повні молока, груди зів’яли тепер і висохли.

Батько працював у каменоломах. Тоді починали будувати будинки з каменю, і батько не вилазив із скелі. Він мав велику бороду і вуса. Прийде ввечері натомлений додому, скине мокре взуття, сяде коло столу і жує кусень хліба або картоплю «з мундірами». Марія відразу коло нього.

– Тату!..

– А що, доню?

– Мозна до вас на луці?..

– Ну, ходи, ходи…

Вмоститься «на луці» і що ж?.. Отак сидіти спокійно і слухати, як тато дихає, дивитися, як поволі жує, як ворушиться його борода і моргають вуса? О, ні! Нащо ж тоді ті вуса і та борода такі великі й такі м’які? Так і просяться запустити в них рученята і потягати як слід. І Марія береться за свою працю. Що їй до того, що тато втомлений. Він крутить головою і мовчить, ніби зовсім нічого не зауважує. Сильний тато, добрий тато. Марія горда таким татом, бо такого тата немає в усьому світі.

І одного вечора тато довго не вертався з праці.

– Мамо! Де наш тато так довго?..

– Хіба я знаю, де він так довго. Нема й нема. Він б’є камінь…

Надворі вигуки й гармидер. Мати вибігла й заголосила. Марія зовсім не знала, чого мати вибігла й заголосила. Відчинилися двері, і в хату купою ринули засипані кам’яним пилом, у замерзлих постолах та чоботях, люди. Вони двигали щось, внесли всередину і поклали на лаві.

Марії робиться страшно, і вона починає плакати. Забилася в кут на запічку, ніхто на неї не зважає, горнеться до стіни. Мама стає на коліна коло лави і так голосить, аж моторошно. А скрізь повно чужих людей. І на лавах, і за столом, і в запічку. У сінях також тиснуться та гармидерять люди, Батька зовсім не видно.

І так тривало два дні. Марія була залякана, гукала тата і дуже хотіла їсти. Чому сьогодні за неї так забули, а мати, коли помітить її, замість дати їсти, схопить на руки, заливається слізьми і так горне до сухих грудей, що Марії аж боляче.

На другий день чужі люди десь віднесли тата й не принесли назад. Увечері їли, пили й були навіть веселі. На ніч з мамою лишилася одна тітка Катерина, а решта розійшлася.

Минає день, два.

– Мамо! Де наш тато?.. Куди його віднесли? Тату!.. Тату!..

– Ох, дитино моя кохана, ох, ти моя сирітко!.. – горне, притискає до себе Марію. – Немає вже, дитино, тата… Забив його камінь…

– Камінь? А де тато?

– Нема. Засипали землею. – Оксана втирає сльози.

– Засипали землею… Татові буде тязко. Правда йому буде тязко?

– Ах, дитино, дитино! Йому було скрізь тяжко. Може там буде легше…

– А цого з ви плацете?

– Ні, ні, дитино. Я вже не плачу. Це, дитино… Це так собі… Я вже не плачу.

Оксана пестить, горне до лона, цілує Марію. Очі залиті сльозами, у грудях тягар.

За два місяці після цього випадку лягла вона на постіль і більше не звелася. Приходила тітка або сусідка, топила в печі, варила теплу страву, годувала Марію, мила її та проказувала «отченаш».

Мати лежала на постелі, не говорила, не плакала. Очі великі, випнуті. Ніс тонкий, гострий, обличчя жовте. Марія чула щось невимовно жорстоке, бігала по лавицях, по запічку, не знаходячи місця.

І прийшла одна ніч, коли Марію забрали з хати, де лежала Оксана, і перенесли до сусідів. З нею спала тітка Катерина. Марія заснула. Опівночі раптом прокинулась і почала плакати.

– Ой мамо! Ой мамо, мамо!.. – безупинно кликала дитина.

– Цить, дитино. Цить люба. Мати зараз прийдуть. Вони пішли, але зараз вернуться. Засни, дитино, засни…

Марія хлипала:

– Мамо! Де мама?.. Де з мама?..

Тітка Катерина не дасть ради. Марія простягає перед себе руки і тільки кличе маму. А вдень знов у хаті повно люду, знов Марія перелякана й голодна в запічку. На довгому столі вся в білому, обтикана свічками, лежить мати. Марія боїться плакати. Мати сплять. Чого мати так ловго сплять на столі, і нащо горять свічки? У них щільно заплющені очі, міцно затиснуті тонкі уста і зовсім жовті лиця.

Минуло багато днів. Кожного з них Марія кликала й чекала маму, але сходило сонце, Марія лягала спати, вставала – нема й нема. Поволі почала забувати. Жила в тітки Катерини. Де ж подінеться сирота? Забрала, і спочатку нічого було. Добра, лагідна. Але ж не може людина вічно бути доброю і лагідною, а ще коли маєш п’ятеро крикливих ротів. Усі хочуть обов’язково щодня їсти, треба тому чоботята, тому штаненята, те ногу розбило, того напав коклюш. Дядько Тить кошлає велику чуприну.

– Ай-яй-яй-яй! Що я з ними буду робити? Заїдять!… – бігає, рве, де може й що може, латає діри, запихає роти…

І тоді Марія відчула своє сирітство.

Чорні м’якенькі її кучері довго не милися і збилися в твердий ковтун. У них завелися пасожери, які гризли й мучили Марію. Дівча дерло на собі шкіру, поробилися гнійливі струпи. Кругла голівка обліпилася огидними ковтунами, на плечах висить брудна полатана сорочина. Їсти? Що могла їсти Марія? Їла шматок чорного хліба, їла недоспілу овоч, їла картоплю, ту саму черству, водяну, яка варилася для веприка і курей. Мала великий набубнявілий животик.

По рокові мусіла Марія вже щось робити. Не буде ж вона даремно їсти хліб. Скажіть, люди добрі, хто б вам годував даремно сироту? Марія, слава Богу, не сліпа й не крива. Розженеться, як вітер – земля дудонить. Закричить – на другому селі чути. Голосок, бодай їй добро було…

Ціле літо пасла на вигоні гуси. Вставала рано з сонцем, брала в пелену шматок сухого хліба і гнала зграю на річку. Ноженята чорні, порепані, з попідбиваними пальцями. Ступає обережно по верстві куряви на дорозі, опісля – по росі. Роса розмочує репини, заходить бруд і роз’їдає їх. Відчувається гострий біль, виступає чорна густа кров.

Але Марія не зважає на це. Не має часу зважати. Он гуска полізла через бгіж у чужий город. Біжи, Маріє, скоріше за нею, бо вийде з батогом господар, то побачиш. Як мазне по босих ногах, присядеш на місці. До того на вигоні повно таких саме Марій, Микол, Гнатів. Треба гасати, грати в свинки, колдовку. Треба потрапити, як і всі, хоч вони ж не Марія – печеричка, курочка підмочена. Дмитро Чорноокий, злий і крикливий хлопчисько, б’ється й прозивається. Марія мовчить, іноді заплаче і не знає, що вперед – сльози чи носа підтирати. Грають у колдовку, і Дмитро ніколи не візьме Марії «колдувати». Все інших, усе не Марію. Прикро й боляче. Інші:

– Чекай, чекай! Як скажу мамі – побачиш!…

Марія ж не каже: чекай, чекай. Що з того. Піде над річку, порюмсає і знову добре. Знов біжить і верещить. Знов гурт, знов Марія добивається своїх прав. Порепані ноженята тупотять, голос на друге село чути.

У дев’ять років Марія почала самостійно жити. Пішла в найми до Мартина Заруби. Господар порядний. Марію мили, чесали, підгодовували. За це пасла літом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, підстеляла в хлівах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мішки вал і мотала клубки.

Марія швидко росла. На дванадцятій весні відчула дівочий сором і при зустрічі з хлопцями опускала на очі довгі чорні вії. Дивляться, задивляються і кожний:

– О, це буде дівка!..

І з Марії стала – о, дівка! Не скінчилося п’ятнадцять, як почали за нею оглядатися та стригти очима. На вечірні коло монастиря то один, то другий підшивається, але вона заб’ється між дівчат і доберись до неї. Грицько з Діброви, Аникій Балаба, Гнат Кухарчук… Ах, куди вже тому Гнатові в такому перебої!.. «Цур тобі, Прудивусе, які в тебе руді вуса», – підспівувала йому. Низький на зріст і на праву ногу все – два з половиною! Два з половиною! – виробляв. Ще малим хлопцем цюкнув сокирою в чашку коліна, нога зігнулася і так зрослася. Та чи ж він винен, що і йому подобається Марія? А Марія навіть не помічала його, хіба що дівчата часом натякали.

Мартин Заруба мав два господарства. У селі й на хуторі. На хуторі господарив сам, у селі стара мати Домаха заправляла. Любила стара Марію, але дівчина воліла хутір ніж село. І просторо співові. Голосом покотиш – і розійдеться по всіх полях. І менше також скалозубів… Вишкірить оті білі – і хі-хі!. Соромся, парубче. Он люди, сонце дивляться!.. А прийдуть тобі жнива, не до скалозубів… Спини не маєш часу розігнути. Мартин, знаєте ж?.. Господар. Такі не марнують часу…

Та що Марії праця? Жне, в’яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить. Виграють оті чорнізні, оті бездонні… Гляне – опалить… А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина – невгомонна, співоча картина.

Вечори хутірські, коли сонце остаточно згасне, лунко стає, і, коли співаєш, голос в’ється і обнімається з зорями. Марія підійме високі груди й виведе… Дзвенить, дзвенить її моторна, запашна пісня, носиться над полями, чайкою в’ється, розсипається лунами дзвонотонними…

Ех, Маріє! Ех, ти, ти!.. Не все Марія співає. Часом зіпреться щось під горлом, збереться жаль і ллються вони – дівочі, рясні й гарячі… Але не тому Марія плаче, що сирота.

Ні, Марія не тому плаче. Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору. Сини й дочки Мартина по школах розуму набираються. А де ж набратися його Марії? У них голови великі, і Роман знає навіть, чому гримить і звідки береться веселка. Книг у них… Господи, скільки у них тих книг! Навезуть нових пісень, гітара бренькає, і пісня тиха така, несмілива, не Маріїна пісня. Куди їй до Маріїної. Марія не мимрить, а співає. Роман намуштрував, і, каже, просто соло виходить. Гримить пісня, плаче пісня, сміється пісня!..

Одної неділі в книгу заслухалася. Товста книга і жалісна. Написали бозна про якого мурина, якого били. Ах, коли б про своє, про власне розповісти. Коли б розказати думи свої. Слухає товсту книгу, плаче, витирає мокрі очі і просить ще. Цікаво ще. Далі хай книга говорить. Книга не скупиться на слова, досить вкладено в неї смутку.

– Нічого, Романе, не вийде. Можеш Марії не займати. Ганьбу мені наведеш. Не вводь у гріх сироти, – говорив Романові Мартин.

Та говорив дарма.

Марія й не думала дивитись на Романа. Парубків з усіх сіл находило. Посміється, пожартує, а вийдеш до нього в садок?

А хіба вона знає…

Хто ж тоді знає?

Не знає хто.

Ти кпиш, Маріє.

Ха-ха-ха! Моє не влад, то я зі своїм назад. Не ходи й не морочи голови. «В мене миші лихі, в мене миші лихі, цур тобі й пек!»

Ну, й ти чортова личина, Маріє! Попадешся ти мені… Марія круть – і зникла. Краще бігти за хмарою, ніж за нею.

У Мартина Заруби десять корів, ялівняк, безрогі. У Мартина шестеро не стаєнних, а робочих коней. Цілий рік дві наймички ледве вправлялися. На подвір’ї наймити. На жнива наймав окрему силу. Поле широке, вироблене. Земля чорна, пшениця, хміль, буряк жене без гною. Сад розлігся, пасіка гуде. Восени клуні тріщали від збіжжя. Навколо скирти пшениці та вівса. Сад сипне яблуками, сливами. Льохи повні, засіки повні, обори повні. Де ще порожне місце? Давай його сюди!..

На другу Пречисту свято й гульня. З’являється гармонія, чарка і славетна ковбаса. Пахуча, смажена з цибулькою, ще й приперчена. Лигнув чарчину, очі полізли рогом, а за куски і душі, і тілу є. Червоніють щічки, ноги легшають і все підтупують, мов баскі коні. Білявий, стрункий Корній різне на гармонії – хоч-не-хоч, не моли й не проси – рветься сама присядка, і шапка летить кандибобером з потилиці. Чортів Корній. Вус у нього засівається. Кучер на двадцять п’ять. Закрутився і має бісом на брови шовкові та карії очі. Марія витанцьовує, витупує. Дрібно-дрібно снують ноженята. Корній також у Мартина поденне тягнув, «возив копи, по три копи копаком», як сам хвалився Марії.

Дні, дні, дні… Марія йде, співає, працює, спить. Сниться їй сон. У праці зраджують руки, очі тратять уважність. Еге-ге, Маріє! Чуй но, дівчино чорнява, що то з тобою сталося? Не червоній і не спускай повік. Не поможе.

Спала ти, Маріє, минулої ночі? Добре спала? Чому ти, дівчино, не спала? Втомилася ж, руки щеміли, у спині стояли кілки… Чого ж ти так довго оберталася з боку на бік, чого ходила пити воду, чого хрестилася й виходила під ясні зорі, ступала по осінній росі гарячими ногами?

Мовчиш, Маріє?

Променистого вечора те сталося. Марія тягне з колодязя воду. Колодязь глибокий, двадцять п’ять сягів. Витягає відро за відром, наливає корита, бо прийде з паші худоба – треба пійла. Натягнула, поналивала і до хати Затарабанив з гори драбинястий віз, і з-за саду виїхав Корній. Біліють зуби на загорілому лиці, розвивається вітром кучер. Коні прудко розігналися, а він стоячи їде, кашкет набакир, у руках віжки.

Властиво, Марія не потребує так одразу бігти до хати. Їй же треба ще одно відро води. От дійсно була б забула. Загачила відро і пускає вниз. Ах, які незграбні руки. Не витримають чи що? Тремтять, мов навіжені. Корній, їйбогу, вже під’їхав.

– Тпру! – і віжки натягнулися струнами.

Марія пручається з відром.

– Напоїш коні, Маріє?

– Купиш коралі, напою!..

– Ти й сама, як коралина.

– Смійся, Матвійку, дам копійку.

– Ех; Маріє, як скочу з воза! Не дрочи!..

– То що? Поможеш витягнути відро? Вже ось і сама витягнула.

– Маріє, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцілую.

– Ха-ха-ха!

– Ах, ти!.. – плиг і коло неї.

Обхопив, обняв, перегнув через цямрини і впився в червоні соковиті. Янчала, гнулася лозою, умлівала. Тверда рука не пустила перекинутися і полетіти вниз, а Марія забула, що над колодязем. Глибоко ж там.

– Так маєш! – поставив на ноги і сміється.

Опритомніла, глянула навколо. Інший світ, не той. Велетенське сонце саме сідало.

– Ах, що ти, Корнію, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б побачили?..

Зуби, сині очі і кучер реготять.

– Викупалися б, Маріє! Хай, кому мило, дивиться.

А підеш у субоїу на вечірню?

– З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!

– А все-таки підеш?

– Завше ходила, то й тепер піду.

Корпій сам напоїв коней.

У суботу, коли сонце досягає славетного вечірнього пругу, поволі бамкає великий монастирський дзвін. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях, ярах. За селом розлогі поля, синіє ліс, летять птахами хмаринки і хмаринками птахи. Сонячний промінь стриже по верхах тополь, височезних дубів, чіпляється золоченого хреста монастирської дзвіниці.

Бамм!.. Баммм!. Баммм!. – далеко й широко хвилюється і розливається навкруги. По полях, садах, ворушиться працьовитий люд і слухає – бамм!.. бамм!.. бамм!..

Марія ще в полі «посіває». Мартин сіє пшеницю, а Марія ходить коло нього і тикає в рихлу землю «ляшки». Хвилі дзвону долетіли й сюди. Мартин зупинився, зняв заялозений кашкет і тричі поклав на себе широкий хрест. Марія хреститься також, і в її очах миттю з’являється образ з білими на загорілому лиці зубами, синіми очима й русявим кучером.

Глянула на недосіяне поле. Боже, та де ще межа! А недосіяного не можна кидати. М’яка рілля просить зерна. Завтра ж «день сідмий Господу Богу твоєму»… Земля не буде чекати, гріх заставляти чекати її. Ось досіємо й тоді – на вечірню…

Поволі, широко ступає Мартин і чавунною жменею розсипає бурштинове зерно. Сиплеться і шарудить. Земля ласкаво приймає його і вже готує соки й пахощі будучого хліба.

– Ти, Маріє, так не спіши, – каже Мартин. – Не поспію ж я. Не можна так на галай-балай. Зерно мусить рівно лягти.

Марія зменшує ходу. Босі ноги глибоко грузнуть у ріллю. За сіячами коні з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин рівно, як машина, йде, не квапиться, сипле й сипле.

Легкий, ледь помітний вітерець підносить зерна й кладе на ріллю. Доходять до дороги, повертаються назад упорожні і починають новий посів.

А сонце зовсім западає. Ось сповзло до довгої, ніби двосічний меч, хмаринки, облило її пурпуром і золотом. Марія дивиться на сонце і благає його:

– Сонце любе, не спіши так, зачекай! Зачепися он там на дубі і посидь, відпочинь…

На полях западає передвечірня тиша. Голоси стають звучніші. Долиною по куряній дорозі вертаються з піль селяни. Все квапиться до села. Чути пісню, стукіт коліс, хльоскання батога.

– Добрий вечір, дядьку Мартине! А Бог на поміч!.. – гукають Мартинові здалека. – Додому, додому час!…

Мартин зупиняється, обтирає шорсткою правицею чоло.

– Дайбоздоров’я! Спасибі! Ось досію. Ще з корець вийде і кінець!..

«Ах, корець, корець! – думає Марія. – Коли вже він скінчиться той корець!»..

І сонце погрузло. Швидко поглибшується смеркання. Останній посів скінчився. Мартин витирає чоло і витрясає решту зерна з мішка. Марія бігає і метушиться. Витрясає міхи, складає їх, чіпляє до орчиків шлеї. Підходять спітнілі коні. Скоріше, скоріше! Кидається і помагає випрягати, вкладає на віз борони.

Сідаючи на віз, Мартин зауважив:

– Ти, Маріє, сьогодні ніби до шлюбу квапишся!..

Марія мовчить. Слава Богу, що їдемо. Дома в неї ще тисяча справ, але вона раз-два полагодить. Біжить, рве і по короткому часі вимита, причепурена, у найновішій шелестючій спідниці, з хустинкою в руці наспотикача біжить Марія на вечірню.

Село не близько. Добра година ходи. Марія не йде, Марія летить. Дзвін уже давно замовк. Там тих парубків і дівчат. Там їх зібралося. У церкві ченці «Світе тихий» співають, а навколо церкви під розлогими каштанами моляться веселі люди на ясні очі й чорні брови.

По вечірні Марія не вертається на хутір. Піде в село до тітки Домахи, а завтра знов до церкви, а тоді можна й на хутір назад.

Прибігла. Навколо церкви кружляють пари. Широкі церковні вікна ледве освітлені. Марія на всі боки озирається. Увійшла в церкву, купила за копійку свічечку і сама понесла перед вівтар до Матері Божої. Тут ясно і сильно пахне воском. Густо натикані на свічнику свічі горять рівно й лагідно. Сяють срібні ризи і усмішка Богоматері. Марія тремтячою (може, там дивиться хто) рукою ставить свічку, швидко хреститься і розчервоніла вертається назад.

Стала з лівого боку і, як голубка, роздивляється на всі боки. Надто тут спокійно, надто радісно. Цілий тиждень тяжкої праці і, вирвавшись сюди, полегшено зітхається й уста шепочуть швидку тріпотливу молитву.

До кінця вечірні не достояла. Яка молода дівчина достоїть до кінця вечірні? Вже ж відмолилася, вже ж відхрестилася. На крилосах перегукуються ірмосами, і Марія не може далі. Он стоїть Корнієва сусідка Палажка. Марія кивнула їй, і обидві вийшли.

На сходах Корній. Сходи підіймаються й опускаються. Камінь розхвилювався, стіни не встоять на місці. Марія квапиться в тінь, бо тут зрадливий ліхтар видасть очі і барви лиця. Налилася, мов ягода.

Корній без шапки. Тримає її в руці.

– Вже помолилася?..

– Думаєш, як ти. Тільки за дівками ганяєш… Навіть, мабуть, лоба не перехрестив.

– Сто разів охрестив. Двічі в церкві був. Ішов утретє. Обганяв усі закутки, усі сади, усі перелази обдивився…

– А це ж чого так розгонився?

– Чого й чого? Все знатимете, скоро постарієтесь. Можна з вами?

– А хто ж буде далі гасати по закутках і перелазах?

– Вже не треба…

– Ха-ха-ха!

Марія не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася її руки. В очах рожевий туман, у вухах «Світе тихий», шелест спадаючого сухого листка…

– Чого ти, Маріє, замовкла? Кажи, оповідай!.. Які хлопці, які чародії очарували тебе?.. І ти, Корнію, не той зробився. Хмара на тебе звалилася чи що?..

– Мовчи, Палажко. Ідім так тихо і слухаймо… Слухай, як гарно в церкві виспівують. Чуєш?

Ідуть рівно, поволі. З’являється з туману завіса, згортається, розгортається, виринають сходи, ступають на них, підносяться вище й вище, спів лагідний, зоряний… Ідуть, ідуть, ідуть…

Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому. Мигають ліхтарі, чути гармидер, сміхи. Марію проводить Корній. Обняв її за стан, і вона мовчить. Ідуть, як дорослі, як старі. Ідуть і розважають. Корній оповідає, що про Марію в селі говорять. Цікаво. Говорять, що до неї Гнат Кухарчук збирається свататись. Марія тихо хіхікає. Смішно.

– Ех, як піймаю того вишкварка…

– То що?

– Побачиш… Попадеться він у мої лапи…

– Ну, й ти, Корнію, сердитий.

– Переб’ю ребра і другу ногу вирву. Хай не лізе…

Марія хіхотить. Приємно. Дійшли до зарослих ряскою, засипаних опадаючим листом копанок. Тут мочать коноплі і геть яром стелиться конопляний запах. Стежки Марії й Корнієві розходяться. Ось і перелаз, гайок, де весною соловейкові тьохи розливаються, а тепер спадає останній лист, тепер тиша, тепер вітер легко гойдає верхи струнких осичок і розчесаних берізок.

Зупиняються і стоять. Рука Маріїна в розпеченій Корнієвій долоні. Марія схилила голову. Корній каже, що заберуть його «в москалі». Він рекрут і прийняли в матроси. Сім років служби…

Краще б він того не казав. Марія не може стояти. Пригорнув її, і заянчали в пошлунку. Марія зів’яла, і ноги відмовлялися тримати.

– Підеш і забудеш…

– Забуду? Хай грім уб’є мене, коли за буду. Люблю тебе, Маріє… Чуєш?..

Марія хоче щось сказати, але перешкоджає биття серця. Що вона почула? Боже, що це вона почула! І це каже Корній, дужий Корній… І не соромиться, і язик вільно йому повернувся.

– Маріє? Чого ж мовчиш?.. Кажи!.. Хочу чути…

Марія чує в серці біль. Під горло тиснуться тверді сучки, не встигає їх ковтати, здригнулася, і сльози рясно-рясно посипалися. Корній обняв, пестить, горне, цілує мокрі очі, уста і щоки.

– Любий мій! Любий мій! – палко вишіптує Марія. І горнеться, і лине, хмелиною в’ється навколо нього. Гаряче молоде тіло, серце й душа належали тепер не їй – йому. Клялися не забути, розривалися, сходилися знов, ще цілувалися. Чому, Боже мій, буває така коротка ніч?

Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, картоплю, порубали капусти.

Корнія забрали в матроси. Вечорами ховалася Марія від людей і розливала безліч дівочих сліз. Плакали карі очі, марніли з жалю загорілі рожеві шічки. Вийде до колодязя тягнути воду, стане на тому місці, де стояла променистого вечора, і виглядає драбиняка. Не стій, дівчино, і не виглядай. Не зведеш на землю сонця і не здвигнеш гір. Заглядала не раз у глибокий колодязь – чи не знайти там рятунку? Ні, Маріє Ні. Не там рятунок.

Гнат Кухарчук кульгає на праву ногу, але господар, яких мало. Їх три брати. Працьовиті всі і розумні. Середній минулої весни відділився на хуторі, Гнат лишився зі старшим Михайлом і його жінкою Одаркою. Весною цегляну хату заложили, на п’ять сотень одних яблук продали, мурували, барвили кути й комин, стріху бляшану дали і розмалювали назелено. Дивишся й радієш.

Гнат, наймолодший з братів, майстер на всі руки. Знає столярку, знає мулярку. Сам мурував з мулярами, сам вікна, двері, лавиці поробив і помалював їх гнідою барвою.

Коні в Кухарчуків – на цілий куток коні. Випасені, шиї гнуть, як біжать – земля гуде. Всі знали, що, як тільки хату скінчать, Гнат ожениться. Ніяково в старій хаті робити весілля. І хоч Гнат не який там красунь, але дівчата бігали за ним тичбою. Але він не туди дивиться. Піде на вечірню і ввесь час стриже за Марією. Вертається Марія з вечірні, Гнат уже чекає її чи-то біля копанок, чи біля перелазу.

Марія гляне, «добривечір» і далі.

– Чого, Маріє, так квапишся?

– Хіба заборонено?

– Ну, ні… Але… Та постій же.

– За постій гроші платять.

А ось Гнат їй тут дещо приніс. Виймає з кишені пакуночок, а в нім цукерки дорогі, шоколадові в олов’яних папірцях. Ледве чи й бачила Марія такі цукерки. А все в хусточку батистову зав’язане.

– Візьми… – простягає Гнат пакуночок і дивиться на Марію.

Ні, вона цукерків не любить.

То хай візьме і комусь віддасть. Хай віддасть дітям.

Добре. Марія дуже любить дітей. Візьме і віддасть маленьким, але більше не купуй, Гнате.

Те «Гнате» – це дяка. Гнат чує це, і в його твердій душі щось м’якшає. Гнат обіцяє, що більше не купуватиме цукерків.

Зате ж він не обіцяв, що не купуватиме коралів. Сам ходив до міста, довго вибирав і вибрав такі, що хай спробує Марія відмовитися.

Побачила й оченята заграли, перлові зубки самі від себе зробили сміх. Але Марія ж не може взяти тих коралів. Їйбо не може. Ай, Гнате… І не проси, і не моли. Всі будуть знати, сміятимуться.

– Хіба що цей гай і цей перелаз знатимуть, – каже він з жалем.

– Ти, Гнате, дивний. І нащо ти купуєш? Що з того?

– Нічого. Отак собі. Думаєш, дай піду і куплю. А для кого? Ну, ж для кого купити? Дівчини не маєш, матері не маєш. Кому? Марії, – підказує думка. – У неї такі очі й такі брови… Купи їй. За ті очі, за брови. Подякуй їй за них. Ну, й купив…

– Дивний ти…

– І я так кажу, та не вірять. Коли б ти заспівала пісню, а я послухав і більше нічого не бажаю собі…

Марія заспіває йому пісню. Чому б не заспівати. Підіймає груди і «Летить галка через балку» виводить. Гнат слухає.

– Дивлюся на тебе, Маріє, і стає страшно. Страшно за твою таку красу. Тобі треба сидіти в світлиці, накинути царську одіж і бути чиєюсь царицею. Ні, ні… Тобі тільки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пісня яка, яка пісня.

– Не говори так, – сердиться Марія. – Втечу і не побачиш більше. Чого ти хочеш?

– Нічого, нічого, зовсім нічого, Маріє. Хочу лише дивитися й більше нічого.

– А я й не знала, що ти такий говорун. Казали, мовчиш цілими днями.

– Добре, що хоч так казали. Добре, коли що-небудь кажуть. Гірше, коли мовчать, – непомітно передає коралі.

Марія бере, переливає в очах і не в стані розлучитися з ними.

– Ой Гнате! Прошу тебе. Не приходь і не купуй нічого. Не можу…

Але наступного разу Гнат в іншому місці зустрічає Марію і розгортає перед нею шовкову хустку. Марія не хоче дивитися. Марія тікає. Гнат мусить догнати і силою за пояс заткнути хустку. Марія сердитися бажає і не має сили сердитися. Свариться на нього, а він стоїть собі, дивиться і сумно посміхається.

Той посміх, о, той посміх! Марія мало не плаче. Ну, що з тією хусткою? Ну куди її? Відкинути? А як відкинеш, коли вона шовкова і коли так приємно на неї дивитися. Не відкине. Не має сили. Тримає в руках і:

– Їйбогу, Гнате, коли ти мені ще принесеш яку ганчірку, в болото викину!..

А Гнат посміхається. «Ну, як то буде ганчірка», – думає.

– Ну, й чого ти так посміхаєшся? Чого ти стоїш?

– Дозволь мені, Маріє, посміхатися й постояти, – спокійно говорить.

– Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй! Я ж не можу! Чого ти від мене хочеш?

– Нічого, Маріє, – і посміхається.

Марія біжить стежкою під гору, землі не чує. Мороз не мороз – щоки однаково горять. Серце чітко й свавільно б’ється. «Боже мій, Боже мій! Коли б він хоч листа написав. Хочби одного листа. Корнію, далекий Корнію! Почуй мене!»

– Що з тобою? – питає Домаха.

– Ах, що зі мною! Отой Гнат Кухарчук дороги пройти не дасть. Скрізь, де не стань, він, він і він…

Домаха хитає головою.

– А господар він, чуєш, добрий.

Через плач з Марії рветься:

– Господар, господар! Вам лише господар!..

– А що ж, дитино, більше. Хліб, до хліба, тепло, дітки. А що ще? Хіба ж краще в нас? Скільки не жий, скільки не працюй, а найми – найми. Ні? А Мартин ото днями й каже: «Трапиться порядний господар – дві десятини відкрою». Заслужила, запрацювала.

– Тіточко, люба! Але ж я так люблю Корнія! Я так його люблю!

Домаха думає:

– Корнія? Зуби в нього і кучер нічого. Але це й усе. Хатина одна мало не на вигоні. До того він матрос. Ти ще не знаєш, що то таке матрос. Де тільки не бува, куди не їздить. Сім літ… Отак – тьху! і забув. Подумай, що може статися.

Ах, чи ж Марія не думає? Чи треба ще більше думати? Тільки те й робить, що думає. Думає і не раз рясні ядерні перлини спадають з очей і осипають щоки.

Одарка, жінка Михайлова (батьки померли), каже:

– Гнате, як ти собі хоч, а Марія тобі не пара.

Гнат робить з обрізка коси бритву, півдня над нею порається, гострить і пробує. Рудий волос твердий – не тне. Випробовує і гострить далі. Витривалість і впертість переможуть. Мовчить

– Он Юхимова Ганна, – продовжує Одарка, – дві десятини поля, п’ять соток, пару волів і корову має. А хіба ти не бачив, як вона працює? Не бачив, як коло машини вправлялась з конюшиною? Висівала, сама дві решеті… Не бачив?

Бритва Гнатова нарешті тне. Намилює заросле підборіддя і співає:

Намилив – і зашкварчало під бритвою волосся. Сонце заходить, і бамкає монастирський дзвін. Одарка зітхає, говорить про Трихона, що не дивився на чорні брови, узяв з коровами і тепер он господар на всю губу, про веприка, який уже так угодувався, що не може встати, про вчорашній випадок з кіньми, коли Михайло приїхав з олійниці, поставив коні «і якась халєра так наполохала, що сані на трісочки рознесли, а коні ледве зловили. І нащо воно тримати таке нещастя».

Гнат мовчить і голиться. Поголивсь, шурнув долонею по щоці – добре. Набрав кварту води, нахилився над цебриком і докладно вимився. Потім до лампадки поліз, умочив в оливу пальці й намастив волосся. Розчесавши, блищить і відливає золотом. Подивився в кусник розбитого дзеркала, моргнув рижою бровою, і все завершив чортівськи звабливою усмішкою.

За кілька хвилин Одарка лише провела попід вікнами його спину. Подався на вечірню.

Зима, морози і сніги. Часом і метелиці заводили свої викрути. Скоро минає Пилипівка. Загостить і загуляє Різдво. Дядьки чавитимуть «шкаліки», парубки гулятимуть з дівчатами, тягатимуть на Водохрищі «колодку». Тут «колодку» на Водохрищі виправляють. Деінде – на масляну. Парубки – кожний «півока» в кишеню, заломив вовнянку і пішов…

Вертаючись з вечірні, Марійка вже не так цуралася Гната. Ішли поруч і більше мовчали. Він мучився над тим, що має сказати, вона – щоб часом не заговорив. Принаймні хай мовчить. Запитав про здоров’я, чи все помолотили, скільки Мартин продав яблук. Нарешті, після снігу й морозу, нагадав про найвдячнішу розмову. Колодка ж… Треба умовитися, зробити запас…

– А де ж справлятимеш колодку, Маріє?..

– Не знаю, – відтяла і закопилила губу.

– На нашому кутку буде в Трихона. Будуть гарні музики, хата велика, є де потанцювати.

– Хм… Що там мені по вашому кутку.

– Чого ж… Прийди до нас.

– А ти б ще чого хотів? Може скажеш, щоб прибігла до тебе, до самої хати? Щоб прийшла і сказала: «Одарко, а візьми костура та вижени мене з хати». Вже й так по цілому кутку плеще язиком: «Наймичка, задріпанка, очарувала парубка… Не спить, не їсть, ганяє, як скажений… Бідненький!» А скажи-но, хто-то тебе так очарував? Мовчиш, мені й не скажеш!

Гнат усміхався своєю усмішкою й мовчав. Марія поночі не бачить тієї усмішки, але виразно уявляє її.

– Мовчиш, очарований? Хочби сказав що. Нащо в’яжешся з обдріпаною наймичкою?

Гнат уголос міркує:

– Ось прийду, і Одарка дістане.

– О Господоньку! Гнате? Чи ти вже здурів? Чи тільки починаєш? Як наробиш там якого лиха, й на очі не показуйся. Ще скаже: «Намовила, підбиває на свару». О, то вже ні. Ані не подумай.

Від перелазу Гнат має повертатись назад. На прощання взяв її руку і трішки задержав її довше, ніж було треба. Марія намагається швидко визволити руку…

– Ну, й ти чавиш. Пусти! Чого ти так негарно сопеш?..

Гнат пускає руку.

– Ех, Маріє, Маріє! – вирвалося з його уст глибоке й болюче.

Круто повернувся і швидко пошкутильгав у долину.

Марія здивована. Що сталося? Хотіла навіть гукнути, та не послухались уста й язик. Ні. Він зупиниться, принаймні оглянеться… Вузенька, глибока в снігу стежечка. Погойдується чорна постать, меншає, зникає, зникла. Не зупинився й не оглянувся. Марія здивована докраю. Так сумно стоять і наслухують дерева. Тиша така велика. Стоїть Марія, не сходить з місця, дивується і дивиться в сіру ніч.

– Гнате! – зовсім тихо прорвалося з її уст.

Тихо. Наслухує. Нема відзвуку. Сіра ніч проковтнула і не вернулася. Стрункі осички та берізки спинаються догори і там десь лагідно сюсюкаються, ніби про неї, про покинуту Марію.

Вдарили свята. У новій Кухарчуковій хаті гості. Куми, свати, сусіди. «Півоки» довгою чергою простують на стіл, швидко порожніють і зникають. Куми й свати наливаються яскравими барвами і з кожним півоком підвищують говір. Вириваються розкотисто реготи, дрібочуть, гомонять цокотухи-жінки. Коляди, пісні, тверді обійми, соковиті поцілунки. Всі радіють, регочуть, один Гнат щось мовчить та не знаходить місця…

Минуло Різдво, Новий Рік. Водохрищі. Тепер уже й потанцювати можна. Але Гната тепер не пізнаєш. Пень обгорілий не Гнат. Сумний аж чорний. Постановив твердо не йти більше, не канючити, не благати одної усмішки, одного ласкавого слова. Силою не заставиш любити. Серця не змусиш битися так, як це тобі заманеться.

Перед Водохрищами пішов до «шкальні», взяв аж три півоки і подався на колодку до Трихона. У кишеню засадив одну пляшку, дві дома про запас лишив. Ех, і зап’є він сьогодні!

У Трихона гульня. Увійшов.

– Добрий вечір! З Водохрищами.

– Добрий вечір, Гнате. Просимо, сідай, де знайдеш місце.

Гнат пляшку на стіл і розложився на лаві коло подушок. Підскочила Юхимова Ганна, та сама, що воли та корови має, та, що двома решетами нараз висіває. Перш усього шапку забрала і заховала, щоб, бува, не втік. Опісля сіла коло нього і защебетала.

Прийшли музики і гуртом вринули парубки. Цимбали брязнули, заянчала скрипка, забубонів бубон. По хаті закрутилися пари, дівки спідницями розвівають.

Гнат, поки що понурий і суворий. Не танцює, бо не може.

– А ти ж, Ганно, чому не танцюєш? Танцюй.

– Та ти ж знаєш, що я ніколи не танцюю.

– Цього, признатись, не знав.

– Ти ще багато чого не знав. Ти й не знав, як мені приємно з тобою посидіти отут. Подушки такі м’які. А чого ти посумнів? Не сумуй. Кинь лихом об землю. Перемелеться – мука буде.

Ганна вища від Гната. Вона навмисне не стає коло нього, щоб не було помітно. Не личить бути жінці вищою від чоловіка. Гнат знає не також, і як погано на душі. Принаймні чимсь залити це.

Підійшов до столу і вихилив кілька чарок. Думав розвеселиться, але посумнів ще гірше. Гляне на Ганну, пригадає Марію, порівняє і хочеться кричати з розпуки.

А може ще вона прийде? А може якраз? Іскорка надії все-таки жевріла, і не хотілося її гасити. Але минала година за годиною, а її нема. Не прийде!

Нарешті відтанцювали і пора до вечері братися. Ганна залишила сумного Гната і пішла помагати застеляти стіл та носити страви. Хлопці тимчасом скупчилися коло порога і сиплють «оброку». Один сидить з шапкою на колінах, другий нахиляється і ховає в шапці очі. Руки викладає назад, і по них, хто хоче, періщить. Той, що лягає, має відгадати, хто вдарив. Відгадає – гаразд. Тягне винного лягати.

Не відгадає – будь ласка, лягай ще. Реготу, захоплення…

Господи!..

В той час позіхнули двері, і увійшов чужий хлопець з-за яру. Увійшов, сказав – добрий вечір – і засоромився.

Так багато людей, став коло порога і роздивляється, когось шукає.

– Тобі, Андрію, кого? – питають.

Андрій не має часу відповідати. Він уже помітив того, за ким прийшов. Он Гнат, і Андрій просто до нього.

– Маю вам щось сказати. Вийдім надвір.

– А що там такого приніс таємственного? – ніби пручається ще Гнат, хоч у душу стрельнуло щось підбадьорююче.

Зірвався і пішов за хлопцем.

– Марія послала сказати, щоб ви прийшли до неї, – мне шапку Андрій.

Гнат, почувши таке, готовий підстрибнути під зорі. Але не личить відразу ставити на показ своє захоплення. Натягнув байдужість та повагу і:

– А вона ж де?

– Та дома таки. У баби Домахи. Там також колоду котять. – О, Андрій і висловлювався не по-простацьки.

– Побачу. Може зайду.

Андрій пострибав стежкою сливового саду. Гнат постояв, поки не проковтнула його темрява, і вернувся до хати.

Став коло порога і піднявся на рівній нозі. На цілу голову повищав. Він тепер, чого доброго, і в хаті не зміститься. Музикам кинув двадцятку, і ті шкварнули.

– Танцюєш, Гнате? Їйбогу, хлопці, Гнат танцює!.. От так-так!

– Танцюю! Козака сипте!

Цимбали сипнули козака. Гнат підняв поли і пішов ходором.

Вибиває Гнат, притупує кривою, як може. Вона тепер ніби й не крива. Випросталася і суче, як скажена. Піт виступив на чоло, інші хлопці й собі пустилися в тан. Вигукують, підскакують мало не до стелі. От так Гнат! От так, хлопці, загуляв! Не знали ви ще добре Гната.

– Поля! – вигукують. – Поля козакам!..

І коли сорочка стала, що хоч скидай та викручуй, Гнат зупинився. Обтерся, до дівчат звертається:

– Дорогі мої, куріпочки, кохані перепілочки. Дуже мені мило, дуже мені втішно! Бачу вас і серце радіє, ноги не стоять на місці. Погуляти з вами – все одно що чути себе в раю на найпочеснішому місці. Але все-таки мушу вас, кохані, залишити. Мушу піти додому, бо там важне діло маю. Покликав мене брат, мушу послухати! – Гнат докінчив свою мову і мов громом усіх покрив.

– І де ж то, парубче, чувано і де ж то видано, щоб перед вечерею та втікати з колодки!

Ганна не знає, звідки підбігти, що вдіяти, щоб не пустити Гната.

– Та бре, Гнате. Не до брата йдеш. Не вірю.

– Давай, Ганно, давай шапку. Мушу йти.

На стіл подавали смаженю, а Гнат відходив. Музики вдарили марша, Ганна спустила голову.

Зайшов додому, забрав обидві пляшки і подався на цілу ніч на другу половину кутка, за яр.

Ніч і мороз. Тиша. Сріблиться від місяця сніг. Стріхи хат ніби дбайливо пообкладав ватою. З коминів рине дим та тяжко-тяжко десь під саме небо зводиться.

Гнат не йде. Чого б він мав тепер ходити, коли в нього відросли крила, і він може літати. Гнат летить через сад, яр, минув копанки, знайомий перелаз, ось і під гору мчить. Стежка втоптана, слизька. Душно стає Гнатові.

Підходить до Домашиної хати, не молодик він, а серце броварії виробляє. Не вгамувати його, не втримати. У всіх вікнах просторої мурованої хати світло. Вештаються люди, чути музики, спів, гармидер. Зупинився, відсапнув, зняв шапку і підправив чуба.

Підняв голову, випнув черево і сміливо вперед. Увійшов таки… Не встиг через поріг, а до нього Домаха:

– А, добривечір! З Водохрищами будь здоров, голубе! А чого-то ти нас забув? А чого так пізно? Прошу, прошу! Заходь…

Гнат прямує до столу і виймає одну за одною пляшки. Коло столу сам Мартин з хутора і його син Роман.

– На свята зі шкіл приїхали? – запитав його Гнат.

Треба ж ученим наперед віддати шану. Це Гнат добре розуміє. Не вперше між людьми.

Мартин місце коло себе робить.

– Сідай, Гнате. – Налий чарку… Випий та закуси… А на другу ж як? Ну-ну, перехили й на другу. Диви, ми вже тут і по десятій хильнули. Де так забарився?

Вихилив і другу. Божу Трійцю довелося також ушанувати. З’явилася розчервоніла Марія. Від несподіванки Гнат мало не оскандалив себе. З’явилася й засліпила. Язик не повертається, вся кров кинулася в лице. А їй смішно. Стоїть і сміється. Ох, ті бісові очі! Огні!..

– Не думала, що ти такий прошений. Знав же, що в нас колодка, а оминув…

Гнат мовчить. Що в таких випадках скажеш? На щастя, Мартин умішався.

– А у вас, мабуть, і помолотили?

– Та ніби вже…

– А я от ніяк не впораюсь. Конюшина лишилась. А як цього року яблука? На нашому кутку черва зжерла цвіт і нічого не було. А он на Горбах дерева не видержали. Як-то воно дивно створено. Тут так, а там так…

– У нас, – вставляє Гнат, – слава Богу, нічого було, та продали, бачте, так к бісовій матері. За безцін восени віддали купцям. Дай тепер, то сипнули б грошиків.

– Кінчали покої? – з підсміхом Мартин.

– Ет, які там покої. От хатчина така собі…

– Тепла? Не мокріють кути? У мене, трясця ма, як поставив, три роки по кутах мокрота стояла.

– Ми в кути добру цеглу дали і хундамент перелили смолою.

– Це добре. А мої, різало ма, не догадалися…

Далі пішло про худобу, коні. Мартин похвалив Кухарчуківських жеребців. Такі коники хоч під губернатора. А тимчасом перед очима пройшли вареники, смажена капуста, печеня, млинці, голубці… Доходило до каші, і Гнат почав бастувати. Не йде далі. Не помогло й розпускання пояса. Випито було також не мало. Гнат почав досить гамірно підпускати свої дотепи. Почав і до Марії підлабузнюватись та бісики в усмішках підшивати дівці. Музики тнули свою: «свині в ріпі, свині в ріпі, ой годино моя!» Парубки з дівчатами йшли навколо трусячка. Душно. Дівочі хустинки не встигають обтирати піт.

Гнат тримається бундючно. Хотів піймати на самоті Марію і два рази вже виходив на двір. У темних сінях таки нарешті наткнувся на неї. Не пручалася і не тікала. Навіть за руку взяла, а Гнатові здається, що йому всі царства на світі подаровано, що він багатий ніби сам цар. Шкода, що от нема чого казати. Стоїш і дивишся та ще дихаєш. А думав – усе скажеш. От тобі й скажеш…

– Де-то волочився? – питає вона.

– Та де ж… Отак… Сюди-туди…

– Добре мені сюди-туди. Думаєш, не знаю? За Ганною волочишся?

Гнат не стерпить брехні.

– Брехня! – твердо й рішуче заперечив. – Ніколи з Ганною нічого не мав!..

– А нащо ж ляпають язиками?

– Коли б знав хто, ой, Маріє!.. – урвав і замовчав.

По хвилинці:

– Слухай, Маріє! Не можу так далі… Або-або… Кажи.

Засміялася. Не розуміє, мовляв. А розуміє, капосна, гаразд.

– Будеш, Маріє, моєю? Будеш? Або ж…

– Або ж що?…

– Побачиш що. Це, Маріє, не жарт! Не можу далі терпіти цього…

– Ну, й ти нетерплячий. А що Одарка. Не бійся, почує – з хати вижене. Лає мене, ні? О, напевно… Я знаю сама, люди гуторять…

– Ти скажи мені лише слово…

Перебила:

– Слово, слово! Яка дівка отак візьме тобі і випалить: «Голубчику, а бери мене… А приходь!» Це може лише твоя Ганна… Та ж парубок… Але ходім до хати. Холодно…

Коли Гнат відходив, Домаха вузлик гостинців нав’язала.

– Це, чуєш, від неї. Це вона… То знаєш, як то є… Дівча молоде, дурне. Добре воно, але ще молоде… Пручається, соромиться… А ти не цурайся. Не цурайся… Заходь частіше. Вона тепер не на хуторі. Я взяла її до себе… Заходь!…

Марія теплу хустку на плечі накинула і провела його через сад. Хотів постояти, та холоднеча.

А Марія все-таки листів від Корнія чекає. Ночі! Ох, ви дівочі ночі! Пришли, подай вістку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш і не бачиш! Гуляєш у далеких краях, забув, перестав навіть думати. Дні, тижні і місяці і хоч би один листочок. Не проспала кілька ночей і випила з Гнатом могорич.

А дівчата-цокотухи вже давно по селу виспівують: «А Гнатуньо грушки тряс, Маруся збирала, а Маруся не йшла заміж, Гнатуня чекала»… Марія чує співи, і видається їй, що її ховають, що виряджають на смерть.

Відгуляли бучні заручини. Михайло та Одарка, як старші, пішли на оглядини.

– То, чуєте, куманю, які там оглядини. Що там у сироти оглядати. Але вперся. Що не робили, що не говорили… Де там… Ні й ні! Хоч ти йому, людоньки, кіл на голові теши. Ну, хай. Не мені, а собі бере!.. – гуторила на вулиці Одарка.

Але на заручинах, коли приїхав сам Мартин, коли на стіл поставили і слив’яночки, і вишнівочки, та коли варенички підсмажені подали, та ковбаска запахла, о, тоді Одарка іншої заспівала. Підпила, загомоніла:

– То, чуєте, сватуню, вуха мені сусіди протуркали. А що, а куда… А я, чуєте, кажу: аби Бог здоров’ячко дав та мир до господи. Працею люди щастя собі добувають…

– То, кумо, що вже до праці, то знаєте… У мене народ не дармує. У мене – як праця, то праця. А, як самі знаєте, держу її сьомий рік. Золота дівка. Що не похопить, горить у руках. Дайбоздоров’я!

Хай буде все на здоров’я, – і свати випивали. – «Ой, Гнатуню молодий, веди коні до води; поки коні напоїш, з Марусею постоїш», – защебетали дружки.

Одарка пригублює та пригублює наливку і до кінця так напригублювалася, що й за оглядини забула. Домаха з невісткою ведуть її по коморах.

– І це її, і це… Ось тут кожушок… Купили, чуєте, бирок і дали кушнірові виправити. Ліпше, коли сам вибереш, і сам за всим приглянеш… На ярмарку такий тендит пішов, що Господи. Що не візьмеш, у руках розлазиться.

Знайшли й подушки і гуні. Оглянули н корівку. Стоїть і пожовує собі спокійно. Ось тобі воли і корови, думає Гнат, а Одарка що має казати. Не сподівалася навіть. Казали, вона тобі в Мартина, як дома. Як рідну шанує. Правда, виходить. Про головне поки що замовчується. Краще, коли молодий не знає, що дістане. Більше любитиме жінку.

М’ясниці цього року малі, тож треба спішитися. Віталося, турбувалося. Гнат хотів показати, що він допне, а Мартин також не осоромить себе. Докаже, що з нього господар не на жарт. До Марії дівчата бігають. Рідні не має, то кожна хотіла б за дружку бути. А, Маріє, те, а, Маріє, сє… Радять, метушаться. А якого вони віночка виплетуть, а як зачешуть косу…

Збиралися молодиці, і цілими ночами йшли наради, кого за першу сваху, кого за другу, хто буде дружком, хто піде в придани. Посаженою матір’ю одноголосно має бути Домаха. Вона ж їй була як рідна мати. Не може Марія поскаржитися на Домаху, свою стару господиню. Христя Мартинова, то, чуєте, вже гостріша. У тієї язичок, і Марія не раз вислухала сповідь. Щож до Домахи, то гріх щось погане сказати. Лагідна й справедлива. Де треба, нажене, де треба, погладить і помаже. А сироті того треба. Ласки, доброго слова і все.

Згадала Марія, що має десь хресних батьків, але вони так мало в житті піклувалися своєю хрещеницею, що Марія майже не знала їх. Але все-таки пішла просити їх на весілля, і хресний батько став за посаженого. Треба комусь на шлюб благословити.

Спекли коровай. Дівчата обсіли роєм стола, виспівують та вбирають різку. Приїхала з міста Мартинова дочка і причепурила молоду по-панськи. Білий вельон, довгий, аж по землі волочиться. Марія трохи соромилась, але відчувала приємність і знала, що їй будуть заздрити товаришки.

З усього кутка зігнали найкращих коней «у підводу».

Музики взяли троїсті. Як заграли, всі піджилки задрижали.

Раненько приїхав своїми кіньми Гнат. Так під’їхав на подвір’я, що віз мало не перекинувся, аж тахлі у вікнах забряжчали. Дружки та світилки співами заливаються, музики марша тнуть. Піднявся на ціле село гармидер.

А Марія сховалася в сусідській коморі, сидить, як велить звичай, на скрині і заливається справжніми щирими сльозами. Молодий з боярами знаходить її, виводить заплакану і провадить до хати розплітати косу. «Розпліталничка плаче, розплітатися не хоче», – співають дружки. Боярин та сват садовлять молоду на подушку. Міцно зчепила вона на голові руки, боронить свою заплетену косу. Сват розриває руки, розплутує безліч навмисне нав’язаних косників, що поспліталися твердими вузликами.

Ах, чого, чого, Маріє, плачеш? Дівчатонька, голубоньки!.. Розплітайте її, одягайте її. Благословіте, тату, благословіте, мамо! Раз, другий і третій! – Хай вас, дітоньки, Бог благословить, раз, другий і третій!

Благословляли на шлюб непаристими образами. Не було часу поїхати та купити паристі. Один образ – Мати Божа Молошна, другий – Ісус Христос, менший розміром, а це недобрий знак. Сусіди потиху шепотіли. Ні, ні, сусідко, як не кажіть, а це не є добре.

Посідали на підводи, а дружки заспівали:

Марія в ще більші сльози… Гнатові тремтять уста, але стримується. Не личить йому репіти і не сила втриматися. Пісня ніби про нього навмисно складена. І матінка не бачить, і батенько не чує… На шлюб виряджають чужі людоньки, а коники шиї гнуть, і дружечки співають.

Домаха обходить підводи молодих і обсипає їх зерном, намоченим у свяченій воді. Ворота відчинилися – вйо! Рвонули коні, Гната повезли попереду, за ним Марія. До шлюбу ще окремо їдуть.

Під вінцем Марія бліда, як панночка. Тільки опущені тремтячі вії та брови чорніють, та кучері, що вибиваються з-під вельона. Гнат сухий і суворий. Обоє тримають воскові свічки.

– І ти, невісто, нарицаєма Марія, будеш ли вірною мужу своєму Ігнатію? – питає священик.

Марія ледь помітно кивнула головою, а з тремтячих уст вирвалося – так. Свічки горіли рівно, ні одна не згасла. Коли відходила, молода, як годиться, зачепила ногою рушничок, на якому стояла, і відволікла його до порога, щоб щастя не лишилося стояти.

А від шлюбу їхали вже разом на Гнатовій підводі. Кілька разів дорогою перепиняли їх снопом жита, хлібом та сіллю. Гнат брав на віз снопа і частував горілкою перепинщиків. Дома в Домахи зустріли молодих святими образами та хлібом. Благословляли, молоді цілували образи і руки батьків, входили до хати і відразу за стіл, бо від самого раня нічого не їли. Не годиться ж перед шлюбом їсти.

У великій світлиці довгі понакривані столи. Навколо понасідало гостей. Всі голодні. Подають страви. Спочатку тихо та врочисто, але згодом, коли вихилили по одній-другій чарчині, настрій швидко міняється. Загомоніли, заспівали. Музики в цей час на дворі для парубків та дівчат грають. Там, чути, витанцьовують молоді гості, яким не годиться за столом зі старими бути.

Марія сумна. Їла мало, не пила зовсім. Гнат, як міг, припрошував, підкладав їй, що видавалося йому смачнішим, годував цукерками, як дитину. Але вона все-таки сумна. Думала ввесь час про Корнія. В душі чула неспокій. Здаралося, страшний учинила гріх. Боялася кари за зломану присягу бути вірною до смерті. Але ж де він? Ну, чому нічого не написав, ні одної вісточки не дав про себе. Пішов і ніби в воду канув. Де він?

В очах картини і картини. Як побачила його того вечора, як обняв її, сміливо, певно обняв… Його блискучі сині очі, його кучері… «Ах, Боже, Боже!» – виривається тяжке зітхання.

– Що тобі, Маріє? Чого сумна? Їж, люба! Візьми ось цей кусник… Ні, ось цей… Це найкращий. Та випий що-небудь. Ось слив’яночка яка солодка, як мед, густа…

– Дякую, Гнате. Нічого… Ні, ні… Мені нічого. Мені добре. Не хочеться їсти, не голодна…

Ні, думає Марія, він не такий уже дуже поганий. Він добрий і щирий. Не говіркий, але Боже… Не всі ж мають бути говіркими. Якось звикне, полюбиться, забудеться. Що ж, коли доля така. Видно, проти долі не підеш… Коли б він трохи певнішим був… Як той. Той сміло йшов, а цей скрадаючись. Той нічого не носив, не купував. Навіть хотіла, щоб щось купив. Ні. Брав її, як свою, і цілував, і сміявся. Цей же і цукерки, і хустку… Якось підкрадається, мовчить і вичікує… Але і цей сильний. Марія чує його силу. Сила його у витривалості, у терпеливості.

Марія роздумує, а на хаті розлягаються пісні. Свахи, дружки, світилки гармидер підняли, що нічого, крім них, не чути. Розчервонілися, очі всім горять. Рвуться з-за столу і швидко в танець.

Коли дійшло до перепою, Мартин підкреслено кинув на таріль золотий п’ятикарбованець та заявив:

– Дарую тобі, Маріє, ці гроші на шастя, дві десятини на розжиття та корову на розплід!..

Піднесена і врочисто-чиста, Марія приймала свої дари, цілувала кожного в уста, а Мартина, схилилася і, як батька, поцілувала в руку. Гнат був заскочений. Зовсім не сподівався, що, крім красуні жінки, буде мати ще й такий маєток.

– То, – говорив Мартин Михайлові, – у мене так… у мене роби, як у себе, але й дістанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нічого… За господаря, якого знаю, що не змарнує, на! Май, працюй і доробляйся, щоб твої діти і внуки мали…

Уночі виряджали до молодого. Понавантажували вози різним майном, свати шугали потай по Домашиному господарству, що могли похопити, перли і пакували на підводи. Кури, гуси, якісь коноплі, стару ступу. Ну, й реготу опісля було.

У молодого знов зустрічали повінчаних з образами та хлібом. Знов вели до хати, садовили за стіл, їли та пили. Опісля вели молоду до комори, вдягали «тура», уводили до хати, дурили молодого. Уводили, замість Марії, накриту рядном стару бабу. Приводили, ставили перед молодим і співали, чи вгадає, кого привели. Було гармидерно і приємно.

Марія намагалася бути веселішою, більше говорила, часто в різних справах звергалася до Одарки, як старшої. Виряджаючи, Домаха наказувала Марії:

– Слухай, дитино, її. Не забувай, що все-таки вона там старша… Вона тобі має замінити свекруху. Слухайся та будь привітливою…

Марія намагалася слухати та бути привітливою. Одарці дещо не до вподоби, що Марія занехаяла старосвітські звичаї і не вбиралася до шлюбу, як це було прийнято, але такі вже часи настали. Що сторона, то й новина.

Гнат купив Домасі чоботи. Чоботи купувалися матері молодої, але матері не було… Домаха тішилася подарункам, але до чобіт треба співати… Як же вона буде співати своїм старим голосом.

– За мене, людоньки, проспіває Марія. Сядь-но, дитино! Ти ж умієш, ні?

Марія сіла за стіл. Одягнута і зав’язана по-молодицьки. На голові попеляста шовкова хустка, перев’язана червоною стрічкою. На шиї багато справжніх дорогих коралів. Сама свіжа, пишна, натхненна. Очі невинно спушені додолу і закриті рівними гребінчиками вій.

Перед нею, на великому тарелі, перев’язані стрічкою чоботи. Марія дивиться хвилину на них. Гості замовкають. Робиться зовсім тихо, і, піднявши високо повні груди, Марія сильним, дзвінким голосом починає:

Марія співає, а голос її плаче. Чути скаргу, чути жаль глибокий. Гнат дивиться на Марію, дивиться, мов на святу. Здається, що де янгол злетів з небес, сів у нього за столом і виспівує тужливу, але чарівну пісню. Підійти до неї, стати прилюдно на коліна і поклонитися до землі.

– От так дістав жіночку! – говорили сусіди. – Така кривинда, а таку підчепив кралю. Га!..

А гості ще довго бавилися, пили та їли. Вигравали музики. Парубки добивали свої гопаки. У просторих сінях таку завели гульню, що, здавалося, хата не видержить, що стіни рухнуть.

Навіть Марія дещо розвеселилася. Її брали до танцю. Здебільша відмовлялася. Він не танцює, так і вона не повинна танцювати. Мусить звикати. Трималась більше Гната, у всьому радилася його. Він радів і бігав, мов навіжений. Ішли разом до комори, розглядали та впорядковували свої подарунки хустки, спідниці, полотно… Дістали, хвалити

Бога, досить. Вистачить на кілька років. І Марія поволі втихомирюється. Для неї починається нове життя, і треба з цим помиритись…

Буденні дні. Коли б хоч, думає Марія, менше зі мною сидів. Нічого не говорить, сидить і дивиться посоловілими очима. Ах, нащо він так любить! Коли б хоч не так докучливо і не так нагально любив. Завше коло тебе, завше: може хоч те? Може сє? Чи не потребуєш на нову спідницю? Скільки не поїде до міста, ніколи без гостинця не вернеться. Доглядав, як малу дитину.

Дізнався, що Марія любить слухати читання. Щотижня ходив до шкільної книгозбірні і вечорами та святковими днями перечитав їй чимало всячини. Іноді траплялися книжки, від яких Марія не могла відірватися. Гнат мусів постійно сидіти й читати. Марія переживала прочитане, раділа чи плакала разом з тими людьми, про яких оповідала книжка.

Ще більшу втіху мала, коли почула вагітність. Тепер хоч не буде сама. Тепер має хоч про що думати. Родиться таке мацюсіньке крикливе створіннячко. То буде хлопчик, обов’язково хлопчик. Назве його Романом. Це ім’я давно подобалося Марії.

Марія тішилася і працювала, як могла. А працювати вміла і не цуралася праці. Вміла варити, пекти хліб. З першого тижня Одарка багато домашньої роботи зіпхнула на Марію, і та сумлінно і справно виконувала свої обов’язки.

Народився в Марії дійсно хлопчик, назвала його таки Романом. Це було великим святом. Гнат бігав, землі не чув. Боявся за Марію, хотів їхати бозна куди за лікарем, але все обійшлося щасливо і то без лікаря. Марія народила опецькуватого хлопчиська, який верещав на цілу хату. Прикликали бабу Уліту, і та зав’язала новонародженому пупок. Коли Марія годувала дитину, відчувала велику радість. Сиділа над маленьким чоловічком, який ледве ворушився, і безупинно дивилася на нього.

Хрестини відбулися за тиждень. Першим кумом узяла Марія Мартинового Романа, першою кумою – дячиху. Гнат не мав ні в чому голосу, зрештою, і не потребував його. Був надто і так щасливий. Був щасливий, що з очей Марії зник вічний смуток, який не сходив у неї навіть тоді, коли сміялася. Тепер ніколи і нічого сумувати. Тепер вона мати, молоденька, повногруда, усміхнена мати і чого їй ще потрібно? Тішилася і сміялася, і світ не раз обняти бажала б. Гнат став кращим і поважнішим в її очах. Це ж він подарував їй сина. Це ж він, добрий, мовчазний Гнат.

– О мій ти цвяшечку!.. О мій крикунчику!.. Моє янголяточко любе!.. – щебетала Марія, пораючись коло дитини. Дитина пацала ніжками, помахувала незручно рожевими рученятами.

– Як виросте, дамо його, Гнате, на школи. Хай вчиться. Дохтор вийде. Правда? А він буде гарно вчитися… Дивися, який розумний… Ах, ти тільки подивися, який він розумний. Усього тільки два місяці, а чого він тільки не знає.. Які розумненькі оченята. Вийме рученьки і так спішно виробляє ними… Дивися, щось сказати хоче. Ну, сцо ти хоц? Ну, сцо сказес? Ти, ти, ти!.. Любе моє, дороге моє, щастя моє!.. – не видержувала, схоплювала дитину, пригортала до грудей і цілувала, цілувала. Дитя пручалося, слинило і махало тісно затисненими кулачками.

Гнат сам і колиску для сина змайстрував. Довго коло неї порався, вигембльовував, виточував ніжки, поруччя. Пофарбував білим лаком.

– Ти, Маріє, перекормиш його, каже Одарка. – Дитина блює, а ти годуєш і годуєш. Коли був малим мій Семенко, я не мазала його так, і то було для дитини ліпше.

– А коли ж кричить…

– То, мабуть, йому догаряє щось. Подивися. Може, пелюшка мокра, чи кусає пріль. Засипай йому між ніжками та пальчинятами попільцем. Дивися, який у нього білий язик. Грибок завівся. Треба витирати шматкою.

Коли купала, клала в воду любисток, щоб любили дівчата. Одягала сорочечку перед челюстями печі, вигрівала і хрестила її. Огонь і хрест відганяють нечисту силу. Боялася і тремтіла, щоб, бува, не впав на нього злий погляд і щоб не наврочив. Кілька разів бабу Уліту приводила, щоб викачала переляк. Не спить добре, зривається зі сну та кричить.

Дні йдуть, і Романьо росте. Марія кожного дня тримає його в пелені і годує грудьми. Що є приємніше, ніж годувати так дитину? Одного разу зненацька почула в бубці біль. Зраділа. Комусь треба сповістити свою радість. Де батько? Батько он порається на подвір’ї, згрібає солому. Вибігла.

– Гнате, Гнате! А ходи мерщій до хати!

Гнат кидає все, що має в руках, і навзаводи підгицує до Марії.

– Ти тільки подивися. У нього вже зубинята ростуть. Дивися, Гнате, подивися!…

Ах, як Марія тішиться, що в нього й зубинята ростуть Це ж він має стати справжньою людиною. Не хочеться вірити… Гнат дивиться, корчить приємну усмішку, оббігає з усіх боків Марію й дитину, а натішившись, вертається знов до роботи.

Далі минають дні. Марія зовсім призвичаїлася до синових зубинят. Іноді так утне, що викрикне, але терпить. Романьо росте, грубшає, белькоче і ще розумніше ніж колись дивиться на матір.

– Бе-бе-бе! Агі! Агі! Агі! Па… – філософує малий.

– Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе?

– Агі, агі! На!..

– Ну, сцо з, янголяточко? Сцо хоцес сказати? Ну, скази! Ну, скази: мама.

– Агі, агі! Ма…

– Ну, ну! Сце, сце. Ну. Мама.

Але скільки не вмовляє Марія, Романьо далі не подужає такої мудрості. Зате він уже сидить, спритно і завзято рачкує і, чим тільки може, квапиться якнайкраще обмурзатися. Кожний день приносить Марії нові несподіванки. То Романьо новий звук видумав, то зіп’явся на розкаракуваті ніжки і протримався так пару хвилин. Марія тримає за рученята і вчить його ступати. Скільки втіхи, коли він ненароком зробить один ступ уперед. А одного чудового незабутнього дня Романьо настільки розхоробрився, що зовсім виразно замамав.

– Ма-мама!..

Марія почула, заллялася і захлинулася втіхою, кинулася до свого мудрагеля і так цілувала, що він ледь видержав, щоб не розкричатись.

– О, моє ти, моє!.. О, ти моє миле, моє золоте!.. Де ж наш батько? Де той батько завсіди пропадає?

Батько не дома. Батько поїхав до млина. Чекала, не дочекалася, поки не вернеться, а тільки в’їхав увечері на подвір’я, миттю вибігла до нього і:

– Ах, коли б ти тільки чув, що наш Романьо сьогодні сказав. Коли б ти чув!.. Зовсім добре вимовив мама.

– Хм, – сміється Гнат, лишає в запрязі коні і швидко шкутильгає з Марією поглянути на свого мудрого сина, який нарешті втяв таку нечувану штуку.

Михайло побачив запряжені коні без погонича, наробив крику.

– То, різал-ма! поставить у запрязі і піде. Коли б яка нечиста сила наполохала, і тоді лови вітра в полі. Хоче, щоб воза рознесли. Як дитина.

Михайло випрягає коні та відчіплює посторонки. З хати біжить веселий Гнат.

– Ну, ну… Не сварися. Забіг на хвилинку. Їхав і так, знаєш, захотів пити, мало не вмер. З’їв солоного оселедця.

– А коли б збурилися коні та розтаскали воза, про це ти не думаєш. Знаєш же їх. Не первина!

Золота пахуча осінь. Сади обтяжені яблуками і сливами. Сині такі, повні і соковиті. По городах ламають кукурудзу, копають картоплю, рубають капусту. Над яром висить дим і пахне згаром картоплиння. По літниках блукає без пастухів худоба, шелестить листом і вибирає кращу поживу. Пастушки біжать до школи, а вернувшись пополудні, кладуть по лішниках огонь, печуть у пріску картоплю, яблука, варять сливове вариво. Притому наломлюють оберемки ліскових дубців, розпалюють їх у пріску і звучно хльоскають об гладеньке дерево чи пеньок.

У Кухарчуків великий смуток. Півторарічний Романьо тяжко захворів. Не їсть, сильна гарячка, кинувся висип, устечка затиснуті, спраглі. Марія сидить над ним невідступно. Гнат поїхав до міста по лікаря.

Недавно снився Марії дивний сон. Встала й оповідала всім.

Снилося, що ми з Гнатом вийшли на Проводи на могилки. Весна, цвітуть рясно дерева, людей скрізь повно, видзвонюють дзвони по всіх церквах. Ідемо з Гнатом, а коло нас біжить Романьо. Вже великий, одягнений гарно в білу, з виложеним по-матроськи комірцем, блюзочку, у легеньких, як-то я завжди уявляю, чобітках з лакованими холявками. Сіли ми коло наших могил, і тут десь узялися покійниця мама. Так мало пам’ятаю їх, але тепер бачу і пізнаю їх виразно. Підходять до нас, христосуються, беруть за руку Романя і кудись відводять його. – Куди ви, мамо, його берете? – питаю. Усміхаються. – Я, кажуть, – піду з ним до церкви. Тут така тіснота, – беруть і відходять. Опісля ще повернули голову: – Не чекайте, – кажуть, – на мене з обідом, – і зникли між людьми. А я стою, чуєте, дивлюся, і так мені стало дивно. Якось так дивно. Здається, зникли навкруги люди, а я сама стою серед могил і хочу крикнути, хочу бігти кудись. Але уста мої не розтуляються. Ноги такі тяжкі, що не в силі підняти їх. На цьому й прокинулася.

Всі відчули наближення чогось неприємного. Того самого дня захворів Романьо, і Марія не спить другу ніч. Перший день думали – так собі щось. Другого погіршало. Ледь світок Гнат поїхав по лікаря і дуже забарився. Приїхав з ним аж увечері. Дитина лежить у гарячці, кидається, янчить. Серце Марії рветься на кусники. Сердита, готова з усіма битися. Прибув лікар, оглянув.

– Пізно, – каже, – мене прикликали.

Написав рецепт і мусів скоріше назад. Там ще на нього чекає багато людей. Марія кинулася до нього і допитується, що буде. Лікар знизнув плечима.

– Сильна гарячка. А може й видержить. Скоріше біжіть по ліки.

Гнат серед ночі конем погнав по ліки, а лікаря повіз Михайло.

Марія далі на сторожі коло сина. Сидить і навіть плакати не має сили.

– Пізно покликали. Чому ж пізно покликали? Завше той Гнат спізниться. Не міг першого дня. І так завжди!..

Дитина лежить на руках. Ходить з нею по хаті, горне до себе. Усим єством чує щось невимовно страшне наближається, підходить. Марія горне дитину.

– Маріє! Положи його в колиску. Задушиш! Так йому недобре! – просить Одарка.

– Гетьте! Всі гетьте! Не дам!

Одарка боїться сама з нею бути. Побігла кликнути сусідів. Марія лишилася з Семеном. Романьо почав сильно кидатися і янчати.

– Боже мій! Боже мій! Дитино! Що з тобою? Що робити? Боже, Боже! Ти ж бачиш! Не допусти, допоможи!

Посходилися люди. Просять Марію положити дитину і робити холодні оклади.

– Гетьте! Гетьте всі! Боже, рятуй його! Ооой! – раптом різко і дико викрикнула.

Всі кинулися до Марії. Дитина сильно сіпалася, ніби хто перетинав їй одну по одній жили, ноги, рученята. Марія ще сильніше тиснула, ще сильніше горнула і верещала. Здавалося, вона вирветься поночі надвір і побіжить кудись

– Держіть її! Держіть!.. – гукає Одарка.

Люди кинулися до Марії. Розпочалася боротьба.

– Гвалт, рятуйте! Де ви! – гукала щосили Марія.

В той час дитина перестала сіпатися, зів’яла. Люди відняли її від Марії і всі почали молитися. Хлопчик був мертвий.

І, коли вернувся Гнат, Романьо лежав уже на білому столі наряджений. Коло голівки хрест і горить три воскові свічки. Під образами світиться рівно лампадка.

Увійшов з темнуватої кухні до світлиці Гнат, глянув на стіл, зробив кілька кроків і бухнув перед стільцем навколішки. Руки зложив на стільці, сховав у них обличчя і вирвалися ридання, ридання. Вони подібні на рев худобини. Уривні, страшні. Плечі сильно здригалися, а з віддутої кишені його одягу виглядала пляшечка ліків, велика булка і цукерки.

Марія сидить на покуті маняком. Не ворушилася, не плакала. Світло свічок падає на її безвиразне обличчя. По хаті вештаються люди, порається в чистій, білій, з виложеним коміром сорочці баба Уліта і невеличкий дядько сусід однотонно читає з псалтиря: «На руках возьмуть тя нє-приткнєші о камєнь ногу твою»… «Плач і риданія слишу, о, Господи, вомні молєнію моєму»…

Одарка потиху витирає сльози. Сусідки посхиляли голови і мовчать. Гнат довго стояв навколішки перед столом. Ніч тягнулася, ліз у вікно світанок, настав день.

У шопі столярі ладнують трунчину. З комина хати валить дим. Варять, печуть. Михайло поїхав до шкальні, Гнат пішов замовляти церковний хор, у всіх церквах на подзвіння і покликали попа.

Похорон призначено напополудні.

Почали сходитись люди. Приїхав піп з дияконом, посходилися хористи. В хаті всі не змістяться, тому панахиду відправиться надворі. День сонячний, лагідний. З розлогого, що під вікном, горіха поволі спадають широкі листки. Жалібні співи, кадильний дим, ридання Марії і жінок. Наприкінці священик сказав:

– Дорогі брати і сестри! Чую плач і ридання. Відлетіло від нас життя, яке ледь торкнулося мирської суєти. Тяжко і сумно стає на душі, сумно, бо відходить у вічність жива людина, яка тільки розквітала до життя. Але Господь Бог у великій своїй мудрості створив нам мир так, що, коли ми уважніше приглянемося до його творіння, не знайдемо сміливості перечити його великій волі. Все, що стає з нами, все потрібне, все необхідне. Ми можемо плакати, можемо ломати з розпачу руки, але воля Всевишнього є неухильна… Певно так є ліпше. Так хоче найвища воля.

І, звератючись до Марії, промовив:

– Сестро! Чую біль твій, біль матері, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога живого, який усім людям кинув слова: «Прийдіте до мене всі труждаючі і обременені і аз упокою ви». Його розп’яли за це. І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп’ятого Сина, чекаючи Його смерті. Пригадай Її велику мужність, попроси в Неї сили пережити твоє горе і видержати все так само, як це видержала Вона, найбільша з усіх матерів…

Марія падає навколішки, здіймає руки до неба і вголос молиться:

– Боже великий! Але ж за що, за що покарав? Верни мені його! Верни мені мою любов, мою радість, моє щастя! О, Боже, Боже!

Люди німіли. Небо незрушно спокійне, сонце світило, не виявляючи найменшої зміни. Марію підняли, бо похід має рушати. Дівчата підіймали заквітчану вінками з дубового листу і барвінку домовинку. Звуки «вічної пам’яті» носилися в повітрі. Похід рушив не дорогою, а через городи і сади просто в долину.