Марш Радецького та інші романи

^{Переклад з німецької Євгенії Горевої}

^{Євгенія Горева, переклад, 2000. Перекладено за виданням: Joseph Roth. Radetzkymarsch. Kiepenheuer Verlag. Berlin, 1932.}

Частина перша

Тротти були молодим дворянським родом. Його засновник отримав дворянство за битву при Сольферіно. Він був словенець. Сиполє — назва села, звідки він походив, стала йому за родове ім’я. Звершити неабиякий подвиг судила йому доля. Однак він подбав про те, щоб з пам’яті часів пізніших ім’я його було стерто. У битві при Сольферіно він у чині лейтенанта командував піхотним роєм. Уже півгодини тривав бій. За три кроки попереду він бачив білі спини своїх вояків. Перша лава його рою стріляла з коліна, друга — стоячи. Усі були бадьорі й певні своєї перемоги. Вони добре попоїли й випили горілки коштом і на честь цісаря, що відучора був на бойовищі. То тут, то там котрийсь із вояків падав. Тротта миттю кидався в кожну прогалину і стріляв з осиротілої рушниці вбитого чи пораненого. Він то щільніше збивав поріділу лаву, то знов розтягав її, пильнуючи навсібіч стократ загостреним зором, дослухаючись навсібіч напруженим слухом. За тріскотнявою рушниць його недремний слух ловив розрізнені дзвінкі команди капітана. Гострим зором пронизував Тротта синьо-сірий туман перед ворожим військом. Жодного разу не вистрелив лейтенант не цілячись і кожним пострілом влучав у ціль. Люди відчували його руку й погляд, чули його поклик і почувалися впевнено.

Ворог зробив перепочинок. Неозору лінію фронту облетіла команда:

— Припинити вогонь!

То тут, то там ще клацав шомпол, то тут, то там ляскав постріл, запізнілий і самотній. Синьо-сірий туман поміж фронтами ледь розвіявся. Нараз відчулася опівденна теплінь срібного, захмареного, грозяного сонця. Тоді поміж лейтенантом і спинами вояків постав цісар з двома офіцерами генерального штабу. Він саме мав піднести до очей польового бінокля, якого подав йому один із супровідників. Тротта тямив, що це означає. Навіть коли припустити, що ворог налаштувався до відступу, його ар’єргард, звісно, стоїть обличчям до австрійців, і людина, яка підносить до очей бінокля, дає ворогові зрозуміти, що перед ним така мішень, у яку варто влучити. І тією мішенню був цісар. Тротта нараз відчув власне серце десь аж у горлянці. Страх перед нечуваною, безмежною катастрофою, що мала знищити його самого, увесь полк, всю армію, державу, цілий світ, палючим морозом перебіг по лейтенантовому тілі. Його коліна тремтіли. І одвічне обурення підлеглого фронтового офіцера проти високих панів з генштабу, що уявлення не мають про гірку фронтову практику, продиктувало лейтенантові той вчинок, який назавжди вписав його ім’я в історію полку. Обома руками він ухопив цісаря за плечі, пориваючи монарха до землі. Мабуть, Тротта доклав забагато сили. Цісар упав одразу. Офіцери супроводу кинулися до нього. Тієї ж миті постріл пробив ліве плече лейтенантові, той постріл, що призначався цісареві. Лейтенант упав, коли цісар підводився. Усюди, вздовж усього фронту зірвалося метушливе й недоладне ляскання сполоханих і видертих із дрімоти рушниць. Цісар, попри нетерплячі умовляння супроводу покинути небезпечне місце, схилився над непорушним лейтенантом і, вірний своєму монаршому обов’язкові, спитав того, вже не здатного почути, зомлілого, як його ім’я. Полковий лікар, санітарний офіцер і двоє вояків із ношами, зігнувшись і понахилявши голови, учвал прискочили до них. Офіцери генерального штабу спочатку штовхнули додолу цісаря, потім і самі попадали на землю.

— Ось… лейтенанта! — гукнув цісар до засапаного полкового лікаря.

Тим часом стрілянина знову вщухла. Коли підхорунжий, ставши перед вояками рою, дзвінким голосом вигукнув: «Роєм командую я!». Франц Йосиф із супутниками попідводилися, лейтенанта санітари обережненько прив’язали до ношів, і всі рушили назад, у напрямку штабу полку, туди, звідки виглядав сніжно-білий намет найближчого перев’язувального пункту.

Ліва ключиця Тротти була роздроблена. Кулю, що застрягла під лопаткою, витягнено в присутності найвищого військового командування, під несамовитий лемент оперованого, якого біль повернув до притомності.

За чотири тижні Тротта видужав. Коли він повернувся до своєї південноугорської залоги, то був уже капітаном, мав найвищу в імперії нагороду — орден Марії Терезії — і дворянський титул. Відтепер він звався капітан Йозеф Тротта фон Сиполє.

Так наче його власне життя підмінили на чуже, нове, злаштоване на якійсь фабриці, він щовечора перед сном і щоранку, прокинувшись, повторював своє нове звання й свій титул, підходив до дзеркала, щоб пересвідчитися, що в нього те саме, колишнє обличчя. Між незграбним панібратством, з допомогою якого його товариші силкувалися здолати відстань, що її так несподівано поклала поміж ними незбагненна доля, й своїм власним марним намаганням невимушено, як завжди, простувати світом свіжоспечений дворянин і капітан Тротта, здавалося, втрачав рівновагу й почувався як людина, котрій судилося віднині й довіку гуляти в чужих чоботях по слизькій землі, вловлюючи за спиною притишені балачки й перехоплюючи полохливі погляди. Його дід був нікому не відомим дрібним сільським господарем, батько — військовим писарем, а згодом — жандармським вахмістром у південній прикордонній області імперії. Відколи ж у сутичці з босняцькими контрабандистами позбувся ока, то жив як інвалід війни й парковий сторож при Лаксенбурзькому замку, годував лебедів, підрізував живоплоти, навесні стеріг щедринець, а пізніше — бузину від нетруджених рук злодіїв і вимітав лагідними ночами бездомні закохані пари з благодатних, затінених паркових лав. Звання звичайного собі піхотного лейтенанта здавалося природним і доречним синові унтер-офіцера. Ушляхетненому ж і орденоносному капітанові, що ніби в золотій хмарі плавав у доти незнайомому, аж наче моторошному сяйві цісаревої ласки, рідний батько раптом став далеким, і помірна любов, яку син відчував до старого, мовби стала вимагати якихось нових способів вияву, нової форми стосунків батька з сином. Уже п’ять років не бачив капітан свого старого, зате щодругого тижня, повернувшись після вічно незмінного обходу до вартівні, він писав батькові короткого листа при скупому й нерівному світлі казенної свічки, — по тому, як перевірив вартові пости, записав час їхньої зміни й у графі «Надзвичайні випадки» проставив таке виразне й енергійне «Не було», що воно самою манерою написання заперечувало найменшу можливість будь-яких надзвичайних випадків. Як посвідки про відпустку чи як службові записки були схожі між собою ці листи, написані кожен на чвертці аркуша жовтавого шорсткого паперу, зі звертанням «Любий батьку!» на початку, зліва на відстані в чотири пальці від горішнього краю і в два — від бічних, з незмінним повідомленням про добробут автора листа й висловленням надії на гаразди адресата і з підписом наприкінці — з нового рядка, праворуч, по діагоналі до звертання: «З повагою. Ваш відданий і вдячний син Йозеф Тротта, лейтенант». Але як він мав тепер, коли, завдяки своєму новому становищу, скинув із себе тягар звичних обов’язків, змінити усталену, розраховану на ціле солдатське життя форму листа, вставляючи між узвичаєними реченнями незвичні повідомлення про незвичні з якогось часу обставини, яких ще й сам до пуття не розумів? Того тихого вечора, коли капітан Тротта вперше після свого одужання сів за рясно пописаний і покарбований грайливими солдатськими ножиками стіл, щоб написати листа, він раптом збагнув, що неспроможний просунутися вперед далі від звертання «Любий батьку!». І він вийняв безплідне перо з чорнильниці й зняв нагар з ґноту блимливої свічки, наче сподівався знайти в її лагідному полум’ї щасливу думку й добрий вислів, і незчувся, як поринув у спомини про дитинство, матір і кадетський корпус. Він розглядав велетенські тіні навіть від найдрібніших предметів, відбиті на голих, пофарбованих у синій колір стінах, і злегка загнутий, мерехкий обрис шаблі на гачку біля дверей з протягненим крізь її піхви шарфом. Він дослухався до невтомного дощу за вікном, до барабанного вибивання краплин по бляшаному підвіконню. Врешті він підвівся з наміром перевідати батька після належної подячної аудієнції в цісаря, на яку його мали відрядити за декілька днів.

За тиждень він просто після аудієнції, що тривала рівно десять хвилин, всього лише десять хвилин цісарської ласки, і складалася з зачитаних із протоколу десяти-дванадцяти запитань, на які треба було, витягнувшись у струнку, неголосно, але чітко вистрілювати: «Так, величносте!», поїхав фіакром до батька в Лаксенбурґ. Він застав старого в кухні його службового помешкання, без уніформи, біля гладенько виструганого незастеленого столу, на якому лежав темно-синій, з червоними берегами носовик, перед огорнутим парою чималим кухлем запашної кави. Сучкуватий червоно-брунатний черешньовий ціпок висів, зачеплений своїм закрутом за край столу, і стиха погойдувався. Побрижений шкіряний кисет, добре напханий грубо нарізаним тютюном, лежав напіврозкритий обіч білої, з брунатно-жовтавим відтінком люльки. Барвою вона пасувала до розкішних, білих батькових вусів. Капітан Йозеф Тротта фон Сиполє стояв серед цього вбогого казенного хатнього затишку неначе бог війни — з блискучими аксельбантами, в лакованім шоломі, що сяяв, немов якесь лискуче чорне сонце, до блиску начищених чоботях з ряхтливими острогами, з двома рядами сліпучих ґудзиків уніформи, наділений неземною потугою ордена Марії Терезії. Отож син стояв перед батьком, який повагом підводився з-за столу, наче хотів неквапливістю вітання відтінити синів блиск. Капітан Тротта поцілував батька в руку, трохи нахилив голову й дістав поцілунок у чоло і ще один — у щоку.

— Сідай! — сказав старий.

Капітан відстебнув деякі складники свого блиску й сів.

— Вітаю тебе, — мовив батько своїм звичним голосом, твердою німецькою мовою військовиків-слов’ян. Голосні в нього гриміли громом, а на закінчення він ніби клав невеличкі важки.

Ще п’ять років тому він звертався до сина словенською, хоча хлопець розумів із його мови яких кілька слів і сам ніколи не вимовив жодного. Та сьогодні розмовляти материнською мовою сина, з ласки долі й цісаря відсунутого так далеко, було б, на думку старого, ризикованою інтимністю, дарма що капітан стежив за батьковими губами, аби привітати вже перший словенський звук як щось таке давно знайоме і втрачено рідне.

— Вітаю, вітаю! — знов загримотів вахмістр. — За моїх часів ніщо так хутко не робилося. За моїх часів з нас іще знімав стружку Радецький!

Ну все, кінець, подумав капітан Тротта. Відмежувала батька від нього важка гора військових чинів.

— Чи знайдеться у вас ракія, панотче? — спитав він, щоб підтвердити останні рештки родинної спільності.

Вони випили, цокнувшись, випили ще; після кожної чарки батько кректав, заходився нескінченним кашлем, червонів, аж синів, плювався, поволі заспокоювався й починав розповідати заїжджені історії з часів власної військової служби — з виразним наміром применшити заслуги і кар’єру сина. Нарешті капітан підвівся, поцілував батька в руку, а той його — в чоло і в щоку, приперезав шаблю, надягнув шолома й пішов з твердою певністю, що бачить батька востаннє в земному житті…

І це справді було так. Син писав старому звичні листи, а більше між ними жодних видимих стосунків не було. Капітан Тротта звільнився від довгої низки своїх предків-слов’ян. З нього розпочався новий рід. Літа котилися одне за одним, як добре припасовані мирні колеса. Згідно зі своїм рангом Тротта одружився з уже не молоденькою заможною небогою свого полковника, донькою окружного начальника з Західної Богемії, породив сина, зажив розміреності впорядкованого офіцерського життя в невеличкому гарнізоні, щоранку виїздив верхи на навчальний плац, по обіді грав у кав’ярні в шахи з нотарем, звик до свого капітанського чину, до свого суспільного становища, свого титулу й своєї слави. Він мав пересічні військові здібності, які й засвідчував на щорічних маневрах пересічними успіхами, був добрим подружжям, не довіряв жінкам, цурався карт, мав славу прискіпливого, але справедливого на службі, був запеклим ворогом будь-якої брехні, не гідної справжнього чоловіка поведінки, потайного боягузтва, хвалькуватої балаканини й жадоби почестей. Він був простий і бездоганний, як його послужний список, і лише гнів, що іноді охоплював його, дозволив би знавцеві людської породи здогадатись, що і в душі капітана Тротти криються темні провалля, де дрімають бурі й незнані голоси безіменних предків.

Він, капітан Тротта, не читав книжок і потай співчував своєму синові, який уже підріс і невдовзі мусив заходжуватись коло грифеля, аспідної дошки, гумки, паперу, лінійки й таблички множення і на якого вже чекали неминучі читанки. Капітан був певен, що син його також стане солдатом. Йому й на думку не спадало, що віднині й до кінця їхнього роду бодай один Тротта може мати інший фах. Якби він мав двоє, троє, четверо синів, вони б усі стали солдатами, але його дружина була слабовита, потребувала лікарського нагляду й лікування, вагітність була небезпечна для її здоров’я. Так гадав собі капітан Тротта. Подейкували про нову війну, він був до неї готовий щодня й щогодини. Так, він був майже певен, що йому судилося померти на бойовищі. Його нелукавій простодушності смерть на бойовищі здавалася природним наслідком військової слави. Аж поки одного дня він із недбалою цікавістю взяв до рук першу синову читанку. Хлопчикові щойно минуло п’ять років, та завдяки марнославству матері домашній учитель змусив його дочасно скуштувати гірких плодів науки. Капітан прочитав римовану вранішню молитву — вона десятками років залишалася незмінна, він іще пам’ятав її. Потім прочитав «Чотири пори року», «Лисицю й Зайця», «Царя звірів». А тоді знайшов зміст і натрапив на заголовок одного оповіданнячка, в якому йшлося чи не про нього самого, бо воно звалося «Франц Йосиф Перший у битві при Сольферіно»; капітан прочитав статейку й так і сів. «У битві при Сольферіно, — писалося на початку, — нашому цісареві Францу Йосифові Першому загрожувала велика небезпека». Аж ось з’явився й сам Тротта. Але ж який переінакшений! «Монарх, — сповіщала читанка, — у запалі бою вихопився так далеко вперед, що несподівано побачив себе оточеним ворожими кіннотниками. Під ту мить найвищої загрози туди на змиленому рудому коні, вимахуючи шаблею, підскочив юний лейтенант. Гей, які удари посипались на голови і на в’язи ворожих кіннотників!». І далі: «Ворожий спис прохромив груди юного героя, але більшість ворогів уже було побито. Із осяйним мечем в руках юний, безстрашний монарх зміг уже легко відбивати дедалі слабший напад. Тоді взято в полон усю кінноту ворога. А юний лейтенант, лицар Йозеф фон Тротта — ось його ім’я — отримав найвищу нагороду, якою наша Батьківщина відзначає своїх героїв, — орден Марії Терезії».

Капітан Тротта подався в садок, де тихими пообідніми годинами поралася дружина, й побілілими губами, ледве чутно спитав її, чи знайома вона з цією ганебною статейкою.

Дружина з усміхом кивнула головою.

— Це брехня! — вигукнув капітан і пошпурив книжку на вологу землю.

— Це ж бо для дітей! — лагідно мовила дружина.

Капітан повернувся до неї спиною. Гнів стрясав ним, як буря вутлим кущиком. Він швидко зайшов до будинку, серце його калатало. Був саме час гри в шахи. Він зняв із стіни шаблю, сердитим замашним рухом затяг на собі пасок і рвучким сягнистим кроком вийшов з дому. Побачивши його, хтось би подумав, що капітан збирається винищити цілу купу ворогів. У кав’ярні Тротта, не промовивши й слова, з чотирма глибокими поперечними зморшками на лобі під шорстким коротким чубом, програв поспіль дві партії, а відтак немилосердною рукою поваляв на дошці шахові фігури, аж заторохтіло, й сказав партнерові:

— Мені треба з вами порадитись!

Пауза.

— Мені вчинено наругу, — знов почав капітан, дивлячись просто в блискучі скельця нотаревих окулярів, і за мить відчув, що йому бракує потрібних слів. Треба було взяти з собою ту читанку. З такою одіозною річчю в руках йому було б легше пояснити, що сталося.

— Яку наругу? — запитав правник.

— Я ніколи не служив у кінноті. — Капітан Тротта вирішив, що найкраще почати саме так, хоча й відчував, що його не легко буде зрозуміти. — А ці безсоромні писаки розказують у книжках для дітей, що я на рудому коні, на змиленому рудому коні, пишуть вони, прискочив урятувати монарха.

Нотар зрозумів. Він знав цю оповідку з читанок своїх синів.

— Ви перебільшуєте вагу цього факту, пане капітане, — сказав він. — Поміркуйте лишень: адже це для дітей!

Тротта злякано втупився в нього. Тієї миті йому видалося, що весь світ у змові проти нього: автори читанок, нотар, власна дружина, син, домашній вчитель.

— Усі історичні подвиги, — мовив нотар, — для шкільного вжитку подаються дещо змінено. І це слушно, як на мене. Дітям потрібні приклади, зрозумілі для них, такі, які легко запам’ятати. А правду вони дізнаються згодом.

— Рахунок! — гукнув капітан Тротта й підвівся.

Він подався до казарми, заскочив чергового офіцера, лейтенанта Амерлінґа, з дівчиною в кімнаті писаря, особисто перевірив вартові пости, наказав покликати фельдфебеля, викликав чергового унтер-офіцера задля рапорту, звелів вишикувати чоту на подвір’ї казарми й розпочати муштру з рушницями. Наказові скорилися збентежено і тремтячи. У кожному рою були відсутні кілька вояків, і знайти їх виявилося неможливо. Капітан Тротта наказав зробити поіменний переклик.

— Про відсутніх доповісти завтра під час рапорту! — звелів він лейтенантові.

Вояцтво муштрувалося з рушницями, аж доки геть засапалось. Брязкали шомполи, літали ремені, гарячі руки з виляском хапалися за холодні металеві цівки рушниць, важкі приклади трамбували розігріту вогку землю.

— Набивай! — командував капітан.

Повітря тремтіло від глухої тріскотняви холостих набоїв.

— Півгодини салютних пострілів! — командував капітан.

За десять хвилин він змінив наказ:

— Навколішки до молитви — ставай!

Заспокоївшись, він дослухався, як об землю, жорству й пісок глухо шаруділи тверді солдатські коліна. Він іще капітан, господар своєї чоти. Він іще покаже тим писакам!

Того дня Тротта не пішов до казино, він навіть не попоїв, так і ліг спати. Він спав важким сном без сновидінь. Уранці наступного дня під час офіцерського рапорту капітан стисло й чітко виклав полковникові свою скаргу. Так почалося мордування капітана Йозефа Тротти, лицаря фон Сиполє, лицаря правди. Минуло кілька тижнів, доки з військового міністерства надійшло повідомлення, що його скаргу переслали до міністерства культів і освіти. Минуло ще кілька тижнів, аж доки одного дня капітан одержав з цього міністерства таку відповідь:

Папір цей було підписано міністром культів і народної освіти. Полковник передав його капітанові Тротті з батьківською порадою:

— Облиш це діло!

Тротта взяв міністрову відповідь, нічого не сказавши. Тиждень згодом він через належні інстанції попрохав аудієнції в його величності, а ще за три тижні в першій половині дня стояв у замку віч-на-віч зі своїм найвищим повелителем.

— Послухайте, любий Тротто! — сказав цісар. — Справа ця дійсно прикра. Але ж ми обидва не так уже й багато від цього втратили! Облиште це діло!

— Величносте, — відповів капітан, — там написана брехня!

— Брешуть узагалі немало, — потвердив цісар.

— Величносте, я не можу, — видушив із себе капітан.

Цісар підступив ближче до нього. На зріст монарх був не набагато вищий за Тротту. Вони дивилися просто у вічі один одному.

— Мої міністри, — почав Франц Йосиф, — мають самі знати, що вони роблять. Я повинен на них покладатися. Розумієте, любий капітане Тротто? — І за хвильку: — Ми виправимо становище! Ви побачите!

Аудієнція скінчилася.

Батько був ще живий. Але Тротта не поїхав до Лаксенбурґа. Він повернувся до гарнізону й попросив відставки з армії.

Його відпустили, надавши чин майора. Він поселився в Богемії, у невеличкому маєтку свого тестя. Цісар не обминув його своєю ласкою. За два тижні Тротта отримав повідомлення про те, що цісар зволив наділити на навчання синові свого рятівника п’ять тисяч гульденів зі своїх особистих коштів. Одночасно Тротта дістав титул барона.

Йозеф Тротта, барон фон Сиполє, прийняв цісареву милість понуро, як образу. Прусську кампанію проведено без нього й програно. Майор кипів від гніву. Його скроні вже переткалися сріблом сивини, очі потьмяніли, хода сповільніла, руки обважніли, вуста змовчазніли більш ніж будь-коли. Хоч він був чоловік у розповні віку, проте виглядав пристаркуватим. Вигнано його було з раю простодушної віри в цісаря й чесноту, правду й справедливість; закутий у кайдани терпіння й мовчання, він починав схилятися до думки, що світ, потуга законів і блиск величностей тримаються на лукавстві. На принагідно висловлене побажання цісаря оповіданнячко № 15 зникло зі шкільних читанок монархії. Ім’я Тротта лишилося тільки в анонімних анналах полку. Майор жив далі як невідомий носій передчасно відлуналої слави, як мимобіжна тінь, що її відкидає в білий світ живих людей схований кимсь таємничий предмет. Барон порався в маєтку тестя з поливальницею й садовими ножицями і, як його батько в замковому парку Лаксенбурґа, підрізував живоплоти й косив моріжки, навесні стеріг щедринець, а пізніше — бузину від грабіжницьких і нетямущих рук, замінював трухлі дошки в паркані новими, гладенько обструганими, лагодив садове причандалля й упряж, власними руками загнуздував і сідлав гнідих, міняв іржаві замки на хвіртках і брамі, підпирав обмірковано й чисто виструганими кілками перехняблену шопу, цілими днями пропадав у лісі, стріляв дрібну дичину, ночував у лісничого, дбав про курей, про гній і врожай, садовину й шпалерні культури, наймитів і візничих. Скупував і не довіряв, роблячи закупки, обережно витягав монети із замшевої торбинки й знов ховав її за пазуху. Він став дрібним словенським господарем. Часом на нього ще нападав давній гнів і стрясав ним, як велика буря малим кущиком. Тоді він бив наймитів і коней, бахкав дверима, розбиваючи замки, що їх сам поставив, погрожував поденникам смертю й погубою, за обідом люто швиргав від себе тарілки, ходив голодний і бурчав. Поряд, в окремих кімнатах, мешкала дружина, квола й хирлява, і хлопчик, з яким батько бачився лише за обіднім столом і чиї шкільні свідоцтва двічі на рік барон переглядав, не висловлюючи ні похвали, ні догани, та ще тесть, що безтурботно проциндрював свою пенсію, любив дівчат, тижнями жив у місті й боявся зятя. Він, барон Тротта, став дрібним старим словенським господарем. Як і раніше, він двічі на місяць писав батькові листи — пізно увечері, при блимливій свічці, на чвертці аркуша жовтавого паперу, відступивши на чотири пальці від горішнього й на два від бічних країв, з неодмінним звертанням «Любий батьку!». Відповіді надходили дуже зрідка.

Щоправда, барон часом думав навідатися до батька. Давно вже він знудився за вахмістром, за вбогим затишком його помешкання, грубо натертим тютюном і домашньою ракією. Та барон боявся витрат, як боялися їх його батько, його дід і прадід. Тепер він знов став куди ближчим інвалідові з Лаксенбурзького замку, ніж був кілька років тому, коли, у свіжому блиску щойно отриманого дворянства, сидів у синенькій кухоньці маленького службового батькового помешкання й пив ракію. З дружиною Тротта ніколи не говорив про своє походження. Він відчував, що її, доньку державного службовця давнього коліна, відмежовувала б від словенського вахмістра своєрідна соромлива пиха. І барон не запрошував батька в гостину до себе.

Одного ясного березневого дня, коли барон, долаючи тверде груддя ріллі, йшов до управителя маєтку, служник передав йому листа з управління Лаксенбурзького замку. Інвалід помер, безболісно заснув вічним сном у вісімдесятиоднорічному віці. Барон сказав лише:

— Піди до пані баронеси, нехай спакують мою валізу, увечері я їду до Відня!

І пішов далі, до будинку управителя, розпитав, як із сівбою, погомонів про погоду, звелів замовити три нових плуги, на понеділок викликати ветеринара і ще сьогодні привести повитуху до вагітної служниці. Уже прощаючись, він сказав:

— Помер мій батько. Я пробуду у Відні три дні! — Недбало козирнув одним пальцем і пішов.

Його валізу було спаковано, у повіз запрягали коней — до станції мали їхати з годину. Він швидко попоїв супу й м’яса. Тоді звернувся до дружини:

— Я так більше не можу! Мій батько був добра людина. Ти його ніколи не бачила!

Чи то було надмогильне слово? Чи скарга?

— Ти поїдеш зі мною! — сказав він зляканому синові.

Дружина підвелася — спакувати й хлопчикові речі. Доки вона поралася на другому поверсі, Тротта сказав малому:

— Тепер ти побачиш свого діда.

Хлопчик затремтів і опустив очі.

Коли вони приїхали, вахмістр уже був у домовині. Він лежав на катафалку в своїй кімнаті, з розкуйовдженими великими вусами, в темно-синій уніформі, з трьома блискучими медалями на грудях, під наглядом двох його товаришів-інвалідів і вісьмох метрових свічок. Черниця-урсулинка молилася в кутку біля єдиного, запнутого тепер вікна. Коли Тротта увійшов, обидва інваліди виструнчилися. Він, в уніформі, з орденом Марії Терезії на грудях, став навколішки, і син його також уклякнув у ногах небіжчика — його юне обличчя опинилося просто перед величезними підошвами чобіт мертвого діда. Барон Тротта вперше на віку відчув, як йому тонко, гостро шпигнуло біля серця. Його невеличкі очі залишалися сухі. Він промурмотів «Отче наш» раз, удруге, втретє, в тихому сум’ятті, підвівся, схилився над небіжчиком, поцілував пишні вуса, кивнув головою інвалідам і сказав до сина:

— Ходімо!

— Бачив ти його? — спитав барон надворі.

— Бачив, — відповів хлопчик.

— Він був простий жандармський вахмістр, — мовив батько, — я врятував життя цісареві у битві при Сольферіно, і тоді нам надали баронство.

Хлопчик не сказав нічого. Інваліда поховали на ділянці для військових невеличкого цвинтаря в Лаксенбурзі. Шестеро темно-синіх його товаришів несли труну від каплиці до могили. Майор Тротта, в парадній уніформі, з ківером на голові, весь час тримав руку на синовому плечі. Хлопчик схлипував. Жалобна музика військового оркестру, сумний і монотонний спів духовних, який чутно було щоразу, коли музиканти на хвилю змовкали, розлитий довкола дух ладану завдавали хлопцеві якогось незбагненного, давкого болю. І постріли з рушниць, якими піврій солдатів віддав небіжчикові останню військову шану, приголомшили малого своєю довго відлунюваною невблаганністю. Солдати пострілами слали своє «Прощай!» небіжчиковій душі, яка саме летіла просто на небо, навіки-віків зникаючи з цього світу.

Батько з сином поїхали додому. Дорогою барон весь час мовчав. Аж як вони вже покинули пристанційний перон і сідали в повіз, що чекав на них за сквериком позад вокзалу, майор сказав:

— Не забувай його, свого діда!

І знову він заходився коло своїх звичних щоденних справ. І покотилися роки, як однакові, мирні, безмовні колеса. Вахмістр був не останній небіжчик, якого довелося баронові ховати. Він поховав спершу тестя, а через кілька років — дружину, що сумирно, швидко, ні з ким не попрощавшись, померла від гострого запалення легенів. Хлопчика він віддав до пансіону у Відні, поклавши собі, що син ніколи не буде кадровим військовим. Барон лишився сам у маєтку, в білому просторому будинку, де ще витав дух померлої дружини, розмовляв тільки з лісничим, управителем, наймитом і візником. Дедалі рідше спалахував у ньому гнів. Проте челядь весь час відчувала його селянський кулак, а сердите баронове мовчання гнітило людей, мов ярмо на шиї. Перед появою барона Тротти завжди залягала боязка тиша, наче перед бурею. Двічі на місяць надходили йому поштиві листи від сина. Раз на місяць барон відповідав на них двома короткими реченнями на вузеньких смужках паперу — берегах, ощадливо відрізаних від синових листів. Раз на рік, вісімнадцятого серпня, на день народження цісаря, барон у парадній уніформі їхав до сусіднього гарнізонного містечка. Двічі на рік — на різдвяні й на літні канікули — приїздив до нього в гостину син. Кожного Святвечора хлопець отримував від батька три дзвінкі срібні ґульдени, в одержанні яких мусив розписуватися і яких ніколи не смів узяти з собою. Того ж таки вечора ґульдени опинялися в скриньці, що стояла в батьковій кімнаті. Біля ґульденів лежали синові шкільні табелі. Вони засвідчували неабияку синову старанність і його достатні, хоч і не видатні здібності. Ніколи не одержав хлопчик якоїсь іграшки, ніколи — кишенькових грошей чи якоїсь книжки, крім обов’язкових підручників. Йому, здавалося, нічого не було треба. Він мав ясний, тверезий і чесний розум. Його вбога фантазія ніколи не сягала поза єдине бажання — якомога швидше пережити літа шкільної науки.

Хлопцеві було вісімнадцять років, коли батько якось різдвяного вечора сказав йому:

— Цього року ти вже не одержиш трьох ґульденів! Можеш узяти під розписку дев’ять зі скриньки. Стережися дівчат! Вони здебільшого хворі! — І, помовчавши: — Я вирішив, що ти будеш правником. До того ти маєш іще два роки. Військо нікуди не втече. Можуть відстрочити, поки скінчиш правництво.

Хлопець прийняв дев’ять ґульденів так само слухняно, як і батькову волю. До дівчат він ходив рідко, ретельно вибирав їх і коли влітку приїхав додому на канікули, мав іще шість гульденів. Він спитався в батька дозволу запросити в гостину друга.

— Гаразд, — трохи здивовано погодився майор.

Друг прибув з малим пакуночком речей, зате з чималою коробкою фарб, що не сподобалося господареві дому.

— Він малює? — спитав старий.

— Дуже гарно! — сказав Франц, син.

— У будинку він не мазькатиме! Хай малює краєвиди!

Гість і справді малював поза домом, та зовсім не краєвиди. Він писав портрет барона Тротти з пам’яті. Щодня за столом вивчав риси господаревого обличчя.

— Чого він з мене очей не зводить? — спитав барон.

Обидва хлопці зашарілися й поопускали очі на обрус.

Портрет, однак, було завершено і, заведений у раму, передано старому на прощання. Той розглядав його статечно й з усміхом. Повернув на другий бік, наче шукав на звороті ще якихось подробиць, що могли згубитися на лицьовому боці, підносив до вікна, дивився звіддалік, поглядав у дзеркало, потім на портрет і нарешті сказав:

— Де його почепити?

То була його перша радість за багато років.

— Можеш позичити своєму другові грошей, як йому треба, — стиха сказав він Францові. — Ладнайте ж там між собою добре!

Той портрет був і залишився єдиним, будь-коли намальованим із старого Тротти. Згодом він висів у покої сина і хвилював уяву онука.

А поки що він кілька тижнів додавав майорові дивного настрою. Барон чіпляв його то на ту, то на іншу стіну, підлещений, з утіхою роздивлявся свій суворо окреслений, випнутий уперед ніс, свої бліді й вузькі, без заросту над ними губи, худорляві вилиці, що, мов пагорки, виступали під маленькими чорними очима, і невисокий, зморшкуватий лоб під острішком коротко підрізаного, цупкого, їжакуватого чуба. Тротта аж тепер по-справжньому вивчив своє обличчя і деколи провадив з ним мовчазні розмови. Воно будило в ньому ніколи доти не знані думки, спомини, незбагненні, швидко зникомі тіні журби. Треба було аж портрета, щоб майор побачив свою ранню старість і велику самоту; вони ринули на нього з малюнка на полотні, самота й старість. Чи це так було завжди? — питав він себе. Завжди так було? Незчувшись, як воно вийшло, він час від часу став ходити на цвинтар, на могилу дружини, роздивлявся сірий цоколь і білий, мов крейда, хрест, дату народження й смерті, зміркував, що вона рано померла, й пересвідчився, що не може виразно згадати її образу. Приміром, не пам’ятає її рук. «Китайський винний оцет» — спала йому на думку назва ліків, що їх вона вживала впродовж багатьох років. Її обличчя? Заплющивши очі, він ще міг його викликати в уяві, проте воно хутко зникало, розпливалося в червонясте кружало імли. Він став лагідний у домі й на подвір’ї, часом гладив коня, всміхався до корів, частіше, ніж колись, випивав чарку горілки і одного разу написав синові короткого листа не в термін. З ним почали вітатися, всміхаючись, і він люб’язно кивав головою.

Настало літо, канікули привели додому сина з другом, старий поїхав з обома хлопцями до міста, зайшов до ресторану, раз-другий сьорбнув сливовиці й замовив хлопцям багатий обід.

Син став правником, частіше навідувався додому, розглядався по маєтку і одного разу відчув охоту порядкувати в ньому, відмовившись від юридичної кар’єри. Він сказав про це батькові. Майор відповів:

— Запізно! З тебе ніколи не вийде ані селянина, ні господаря! З тебе вийде добрий урядовець та й годі!

Справу було вирішено. Син став державним службовцем — окружним комісаром у Сілезії. Хоча ім’я Тротти й зникло з авторизованих шкільних читанок, проте не щезало з таємних документів вищих політичних інстанцій, і п’ять тисяч гульденів, дарованих з ласки цісаревої, забезпечили урядовцеві Тротті повсякчасну ласкаву увагу і сприяння невідомих йому високих інстанцій. Він швидко дійшов неабиякого чину. За два роки перед тим, як він обійняв посаду окружного начальника, помер майор. Він залишив несподіваний заповіт.

Бувши переконаний у тому, писав майор, що з його сина не вийде доброго сільського господаря, і сподіваючись, що Тротти, вдячні цісареві за його незмінну ласку, доробляться високих чинів і становища на державній службі й будуть у житті щасливіші за нього, автора заповіту, він смиренно вирішив, на пам’ять про свого небіжчика батька, заповісти маєток, з усім наявним у ньому рухомим і нерухомим майном, відписаний колись йому, майорові, від його тестя, фондові військових інвалідів, причому на спадкоємців не покладається жодних інших обов’язків, крім як поховати заповідача з усією можливою скромністю на тому цвинтарі, де спочиває його батько, якомога ближче до його могили. Він, заповідач, просить обійтися без будь-якої помпи. Уся наявна готівка, в сумі п’ятнадцять тисяч флоринів з відсотками, що зберігається в банкірському домі у Відні, як і всі інші його гроші, наявні вдома, срібло, мідь, а також персні, годинники й ланцюжки небіжки матері належать єдиному синові заповідача, баронові Францові фон Тротта і Сиполє.

Віденський військовий оркестр, чота піхотинців, представник кавалерів ордена Марії Терезії, представник південно-угорського полку, скромним героєм якого був майор, усі здатні маршувати інваліди, двоє урядовців двірської і власної його величності канцелярії, офіцер військового міністерства і один унтер-офіцер, з орденом Марії Терезії на обтягненій чорним крепом подушечці, становили офіційну похоронну процесію. Син Франц ішов весь у чорному, худорлявий і самотній. Оркестр грав той самий жалобний марш, що й на дідовому похороні. Постріли надгробного салюту цим разом були потужніші й довго відлунювали в повітрі.

Син не плакав. Ніхто не плакав над померлим. Усе було сухо і врочисто. Ніхто не виголошував промов над могилою. Поблизу жандармського вахмістра спочивав тепер майор, барон фон Тротта і Сиполє, лицар правди. Йому поставили простий вояцький кам’яний надгробок, на якому поряд з ім’ям, військовим рангом і полком було викарбувано вузькими чорними літерами горді слова: «Герой Сольферіно».

Отож від померлого лишилося не набагато більше, ніж надгробний камінь, відлунала слава й портрет. Отак іде селянин навесні ріллею — а згодом, влітку, слід його кроків значать благодатні пшениці, що їх він сіяв. Цісарсько-королівський обер-комісар фон Тротта і Сиполє ще того ж тижня отримав листа — зі словами співчуття від його величності, в якому двічі згадано про досі «не забуті заслуги» небіжчика.

У цілій дивізії не було кращого військового оркестру над оркестр Н-ського піхотного полку в невеличкому повітовому містечку В. у Моравії. Його диригент належав ще до тих австрійських військових музикантів, які завдяки точній пам’яті й вічно живій потребі нових варіацій давніх мелодій були спроможні щомісяця компонувати новий марш. Усі марші були схожі між собою, мов солдати. Починалися вони здебільшого дріботінням барабанів, містили прискорений у ритмі маршу сигнал вояцької вечірньої зорі, лункі усміхи легких тарілок і закінчувалися могутнім громом великих литаврів — цією бадьорою й короткою грозою військової музики. Капельмейстера Нехвала вирізняла з-поміж його колег не так надзвичайно плідна витривалість у компонуванні, як те хвацьке й невтомне завзяття, з яким він диригував оркестром. Ліниву звичку інших капельмейстерів — віддавати диригування першим маршем фельдфебелеві музичного рою і лише за другим номером програми підносити диригентську паличку — Нехвал вважав явною ознакою занепаду цісарсько-королівської монархії. Тільки-но оркестр ставав, як належить, кружка і тендітні ніжки крихітних нотних пюпітрів позастромлювано в чорну землю між великим бруковим камінням майдану, капельмейстер уже стояв серед своїх музикантів, рішуче піднісши догори чорну ебенову диригентську паличку зі срібною головкою. Усі плац-концерти — вони відбувалися під балконом пана окружного начальника — починалися з маршу Радецького. І хоч марш той був так добре знаний оркестрантам, що вони заграли б його серед ночі з заплющеними очима, без ніякого диригування, капельмейстер уважав за необхідне, аби вони кожну ноту вичитували з паперу. І, мовби виконуючи марш Радецького з своїми музикантами вперше в житті, він кожної неділі, з усією сумлінністю військовика й диригента, підіймав догори голову, паличку й погляд і спрямовував усе те водночас на, як йому здавалося, спраглі його велінь сегменти круга, в центрі якого він стояв. Суворо били барабани, солодко співали флейти, аж заходилися дзвінкі тарілки. На обличчях слухачів вигравав утішний, ясний усміх, і в ногах їхніх жвавіше грала кров. Стоячи на місці, вони ніби вже марширували. У молоденьких дівчат спирало дух у грудях і розтулялися губи. Чоловіки схиляли голови й думали про маневри. Старі жінки сиділи неподалік у парку, і їхні маленькі сиві голівки трусилися. А було літо.

Еге ж, було літо. Старі каштани навпроти будинку окружного начальника лише вранці й увечері гойдали своїми темно-зеленими й рясними крислатими кронами. Удень вони стояли непорушно, дихали на світ терпким духом і простеляли довгу прохолодну тінь аж до середини вулиці. Небо було незмінно синє. Без угаву виспівували над тихим містом невидимі жайворонки. Подеколи вибоїстою бруківкою з вокзалу до готелю проїздив фіакр із заїжджим гостем. Інколи вицокувала копитами по широкій вулиці запряжена в колясу пара коней, що везла свого хазяїна, землевласника пана фон Вінгерніґа на прогулянку, з півночі на південь, від його замку до його ж таки неозорих мисливських угідь.

Дрібненький, старий і жалюгідний жовтий дідок у великій жовтій ковдрі і з маленьким висхлим личком, пан фон Вінтерніґ сидів у своєму повозі. Наче вбога грудочка зими, їхав він крізь розбуяле літо. На пружних і безгучних високих ґумових колесах з тендітними брунатними лакованими спицями, що блискали на сонці, котився він просто з постелі до своїх заміських володінь. Великі темні ліси і ясно-зелені соснові бори вже чекали на нього. Мешканці міста віталися до нього. Він не відповідав на привітання. Непорушний, їхав він серед моря привітань. Чорний візничий стовпцем височів на передку, його циліндр майже черкався об крони каштанів, гнучкий батіжок погладжував спини гнідих, і зі стулених губів через певні проміжки часу злітало пронизливе прицмокування, гучніше за тупіт копит і схоже на мелодійний постріл із рушниці.

Такої пори починалися канікули. П’ятнадцятирічному синові окружного начальника Карлові Йозефу фон Тротті, учневі кавалерійського кадетського корпусу в моравській Білій Церкві, його рідне місто здавалося домівкою літа, так само, як і його власною. На Різдво й на Великдень його запрошували до дядька. Додому ж він приїздив лише на літні канікули. І щоразу його приїзд припадав на неділю. Так бажав його батько, пан окружний начальник, барон фон Тротта і Сиполє. Літні канікули, хай там якого дня вони розпочиналися в кадетському корпусі, удома неодмінно наставали в суботу. У неділю пан Тротта фон Сиполє не ходив на службу. Цілий ранок, з дев’ятої до дванадцятої, він мав для свого сина. Рівно за десять хвилин перед дев’ятою, через чверть години після вранішньої меси, хлопець у парадній уніформі стояв перед дверима батькової кімнати. За п’ять хвилин до дев’ятої сходами наниз спускався Жак у сірій лівреї й казав:

— Паничу, ваш панотець іде.

Карл Йозеф іще раз обсмикував на собі уніформу, поправляв портупею, брав у руки кашкета і, як веліли правила, прикладав його до боку. З’являвся батько, син клацав підборами, аж луна йшла по тихому старому будинку. Старий відчиняв двері й легким привітним помахом руки запрошував сина пройти вперед. Хлопець не рушав з місця, ніби не помічав запрошення. Тоді барон проходив у двері, Карл Йозеф рушав за ним і зупинявся на порозі.

— Розташовуйся, — казав по хвилині окружний начальник.

Аж тепер Карл Йозеф підходив до великого крісла, оббитого червоним плисом, і сідав навпроти батька, звівши коліна докупи й поклавши на них кашкета з опущеними в нього білими рукавичками.

Крізь вузькі щілини зелених жалюзі падали на темно-червоний килим тоненькі сонячні смужки. Дзижчала муха, починав бити настінний годинник. Коли він, лунко вибивши дев’ять ударів, замовкав, окружний начальник починав запитувати:

— Як там пан полковник Марек?

— Дякую, тату, йому ведеться добре!

— З геометрії в тебе так само слабенько?

— Дякую, тату, трохи краще!

— Книжки читав?

— Так, тату!

— А як з верховою їздою? Торік у тебе було не вельми блискуче…

— Цього року… — почав був Карл Йозеф, та мусив урвати.

Батько наставив проти нього вузьку руку, напівсховану в круглій блискучій манжеті. Золотом сяйнула велика чотирикутна запонка.

— Торік було не вельми блискуче, сказав я. То був… — Тут окружний начальник зробив паузу, а тоді вимовив безгучним голосом: — …сором!

Батько з сином замовкли. Хоч як нечутно було сказане слово «сором», та воно ще витало в кімнаті. Карл Йозеф знав, що після суворої батькової огуди слід витримати паузу. Присуд належало осягнути в усій його вазі, осмислити, вкарбувати в пам’ять, увібрати в серце і в мозок. Цокав годинник, дзижчала муха.

Нарешті Карл Йозеф почав дзвінким голосом:

— Цього року було значно краще. Сам вахмістр часто це казав. І від пана обер-лейтенанта Коппеля я дістав похвалу.

— Втішно це чути, — замогильним голосом вимовив пан окружний начальник. Об край столу він засунув манжету в рукав, почулося рипіння накрохмаленої тканини.

— Розповідай далі, — сказав окружний начальник і закурив цигарку.

То був звичний сигнал переходу в атмосферу домашнього затишку. Карл Йозеф поклав кашкета й рукавички на невеличкий столик, підвівся й почав викладати батькові всі події минулого шкільного року. Старий кивав головою. Несподівано він сказав:

— Та ти вже великий хлоп’яга, сину мій! У тебе міняється голос. Чи ти вже й закоханий?

Карл Йозеф спаленів. Обличчя йому горіло, як червоний лампіон, та хлопець хоробро дивився на батька.

— Отже, ще ні, — сказав окружний начальник. — Ну, дарма, розповідай далі.

Карл Йозеф ковтнув слину, густий рум’янець зійшов з обличчя, хлопцеві раптом стало холодно. Він повільно, з багатьма паузами заходився звітувати далі. Тоді витяг з кишені список замовлених книжок і простяг батькові.

— Цілком пристойна література! — схвалив окружний начальник. — Будь ласка, зміст «Цріні»!

Карл Йозеф переповів драму акт за актом. Потім сів, знеможений, блідий, із пересохлим горлом.

Він крадькома зиркнув на годинник. Було тільки пів на одинадцяту. Ще півтори години тривав батьків екзамен. Старому могло спасти на думку перевірити синові знання зі стародавньої історії чи германської міфології. Він курив, ходячи по кімнаті й заклавши ліву руку за спину. На випраній сорочці рипіла накрохмалена манжета. Дедалі яснішали сонячні смуги на килимі, дедалі ближче посувались вони до вікна. Сонце вже, мабуть, підбилося високо. Ударили церковні дзвони, звуки лунали зовсім близько від покою, аж наче просто за густими зеленими жалюзі.

Сьогодні старий перевіряв знання лише з літератури. Він докладно з’ясував синові значення Ґрільпарцера й порадив читати на канікулах «легких» авторів — Адальберта Штіфтера та Фердинанда фон Заара. Далі окружний начальник знов перескочив на військову тему, варту, військовий статут, частина друга, склад армійського корпусу, чисельність полку під час війни. Зненацька він спитав:

— Що таке субординація?

— Субординація є обов’язок безумовного послуху, — продекламував Карл Йозеф, — що його кожен підлеглий щодо свого начальника і кожен нижчий ранґом…

— Стоп! — урвав батько й виправив: — …так само, як кожен нижчий ранґом…

І Карл Йозеф підхопив:

— …має виявляти щодо вищого, коли…

— …тільки-но… — виправив старий.

— …тільки-но той приймає командування.

Карл Йозеф полегшено зітхнув. Вибило дванадцяту.

Аж тепер насправді починалися канікули. Ще чверть години — і до слуху хлопця долинав перший барабанний розсип музики військового оркестру, що саме вирушив з казарми. Щонеділі обідньої пори він грав перед помешканням окружного начальника, який представляв у цьому місті неабикого — його величність цісаря. Карл Йозеф стояв на балконі, схований за густим плетивом винограду, й сприймав музику як величальну на власну честь. Він почувався трохи ріднею Габсбурґам, владу яких представляв і захищав тут його батько і за яких він і сам колись піде в похід на війну і на смерть. Він знав імена всіх членів найяснішої родини. Він любив їх усіх щиро, по-дитячому відданим серцем, і насамперед цісаря, що був добрий і великий, шляхетний і справедливий, безмежно далекий і дуже близький, такий прихильний до своїх армійських офіцерів. Найкраще вмерти за нього під музику військового оркестру, найлегше — під марш Радецького. Меткі кулі в ритмі маршу свистіли кругом голови Карла Йозефа, виблискувала його ясна шабля, з серцем і мозком, переповненими чарівною шпаркістю маршової мелодії, він умирав у барабаннім шумовинні музики, і кров його черленою тонкою цівкою стікала на сліпуче золото сурм, на глибоку чорноту литаврів і на переможне срібло оркестрових тарілок.

Жак став за його спиною й кахикнув. Отже, починався обід. Коли музика на хвилю замовкала, з їдальні долинав тихий брязкіт посуду. Вона містилася за дві кімнати від балкону, якраз посередині першого поверху. Під час обіду музика лунала віддалено, а проте виразно. На жаль, вона грала не щодня. Музика була добра й корисна, вона лагідно і миротворно обрамлювала врочисту церемонію споживання їжі й не давала місця для тих прикрих, коротких і нещадних розмов, що їх так часто любив здіймати батько. Можна було мовчати, слухати й розкошувати. Тарілки були з бляклими синіми й золотавими вузенькими смужками. Карл Йозеф любив їх. Протягом року він їх часто згадував. Вони, і марш Радецького, і на стіні портрет матері (якої хлопець уже не пам’ятав), і важкий срібний ополоник, і таріль з рибою, і ножі для фруктів із зубчастими спинками, і манюні чашечки на каву, і тендітні ложечки, тоненькі, мов стерті срібні монети, — усе те вкупі означало літо, волю, домівку.

Він віддав Жакові шинелю, кашкета й рукавички і подався до їдальні. Старий зайшов туди водночас із ним і всміхнувся синові. Панна Гіршвіц, економка, з’явилася хвилинку згодом, по-недільному вбрана в сірий шовк, з піднесеною головою, з важким вузлом кіс на потилиці й величезною кривою пряжкою на грудях, схожою на татарську шаблюку. Здавалося, що панна при повній зброї і в панцері. Карл Йозеф ледь доторкнувся губами до її довгої, твердої руки. Жак трохи відсунув стільці. Окружний начальник знаком запросив усіх сідати. Жак зник і за хвилинку з’явився в білих рукавичках, які його наче цілком одмінили. Вони лили сніжно-біле сяйво на його й так уже біле обличчя, уже й так білі бакенбарди, вже й так білу голову. Зате вони перевершували білістю все, що на цьому світі можна було назвати білим. І вбраними в ті рукавички руками він тримав темну тацю. На ній парувала супниця. Ось Жак поставив її посеред столу обережно, нечутно й дуже швидко. Як велося здавна, панна Гіршвіц заходилася насипати суп у тарілки. Подавану нею тарілку брали з готовністю і з усміхом вдячності в очах. Панна Гіршвіц і собі всміхалася у відповідь. Тепле, золотаве ряхтіння плавало в тарілках; то був суп, суп із локшиною. Прозорий, із золотаво-жовтою, тонюсінькою, смаковитою, ніжною локшиною. Пан Тротта фон Сиполє їв дуже похапливо, часом аж люто. Здавалося, що він не їсть, а з безгучною, шляхетною і шпаркою ненавистю знищує страву за стравою, трощить їх упень. Панна Гіршвіц брала собі за столом крихітні порції, а по обіді у своїй кімнаті їла всі страви вдруге, в тій же таки послідовності. Карл Йозеф боязко і поспіхом висьорбував ложки гарячої юшки і проковтував велетенські шматки. Таким чином закінчували вони обідати всі водночас. Ніхто й словом не озивався, коли мовчав пан Тротта фон Сиполє.

Після супу подавано телячий огузок з гарніром, недільну страву старого вже з давніх-давен. Вдоволені оглядини, які він їй присвячував, забирали більше часу, ніж половина обіду. Погляд окружного начальника голубив спершу ніжну облямівку з сала, що оповивала чималенький шмат м’ясива, тоді — низку тарілочок, на яких лежали овочі: буряки з фіолетовим відблиском, темно-зелений поважний шпинат, весела, ясна салата, суворий, білий хрін, бездоганні овали молодої картоплі, що плавала в розтопленому маслі і нагадувала якісь вишукані іграшки. Пан фон Тротта перебував у незвичайних стосунках зі стравами. Найласіші шматки він з’їдав очима, його чуття краси передовсім споживало естетичний зміст їжі, сказати б, її «душу», порожня оболонка, що потім діставалася до рота і шлунку, була нецікава, і її належало чимшвидше проковтнути, та й по всьому. Гарний вигляд їжі справляв старому не меншу втіху, ніж її просте призначення. Адже він був прихильником так званого бюргерського меню — данина, що її він платив як своєму смакові, так і своїм поглядам, які він називав спартанськими. Отак йому щастило спритно поєднувати задоволення своїх бажань з вимогами обов’язку. Він був спартанець. Та він був і австрієць.

Пан фон Тротта зібрався, як і щонеділі, розрізати огузок. Він запхнув манжети в рукава, підняв обидві руки і, вже приклавши виделку до м’яса, звернувся до панни Гіршвіц:

— Бачите, шановна, вимагати в різника ніжніший шматок м’яса — то ще далеко не все. Треба дивитися, як той шматок розрубано. Маю на увазі — вздовж чи впоперек волокон. Теперішні різники вже не тямлять свого ремесла. Найкраще м’ясо можна зіпсувати, не до пуття розрубавши. І погляньте лишень сюди, шановна! Вже й не знаю, чи пощастить мені його врятувати. Воно розпадається на волокна, просто розлазиться… Загалом його можна назвати м’яким. Проте в ньому траплятимуться шматочки й цупкі, як ви зараз самі пересвідчитеся. Стосовно ж «докладу», як це зветься в німців, то наступного разу я бажав би, щоб хрін, чи, по-їхньому, «морська редька», був трохи сухіший. Не можна, щоб він видихався в молоці. І готувати його треба аж перед тим, як подаватимуть до столу. Задовго мок! Помилка!

Панна Гіршвіц, що багато років прожила в Німеччині, розмовляла верхньонімецькою говіркою й полюбляла образно висловлюватись, на що й натякав пан фон Тротта, згадавши «доклад» і «морську редьку», — важко й повільно кивнула головою. Їй коштувало видимих зусиль піднести від потилиці важкенький вузол кіс і змусити свою голову схилитися на знак згоди. З-поза її старанної привітності проглянула ніби якась суворість, ба навіть певний спротив. Тому окружний начальник відчув потребу додати:

— Запевняю вас, я не прискіпуюся, шановна!

Він говорив характерною для австрійців носовою німецькою мовою вищих урядовців і дрібних дворян. Вона трохи нагадувала далеку гру гітари серед ночі чи останні неголосні звуки щойно спиненого дзвона; була то мова лагідна, та водночас і влучна, делікатна й заразом колюча. Вона пасувала до худого, кістлявого обличчя пана фон Тротти, до його тонкого, орлиного носа, в якому ніби спочивали лункі, трохи журливі голосні. Коли окружний начальник говорив, його ніс і рот були радше духовими музичними інструментами, ніж частинами обличчя. Крім губів, ніщо на ньому не рухалося. Темні бакенбарди, що їх пан фон Тротта вважав елементом своєї уніформи, прикметою, що засвідчувала його належність до числа вірних слуг Франца Йосифа Першого, доказом династичних переконань окружного начальника, також лишалися непорушні, коли пан Тротта фон Сиполє говорив. За столом він сидів рівно, наче тримав у своїх кістлявих руках віжки. Коли окружний начальник сидів, то здавалося, що він стоїть, коли ж підводився, то вражав своїм високим зростом і рівною, мов свічка, поставою. Вбирався він завжди в темно-синє, взимі і влітку, в свята і в будень: темно-синій сурдут і сірі, в смужку, панталони, які щільно облягали його довгі ноги й були туго притягнуті штрипками до блискучих високих чобіт. Між другою і третьою стравами пан фон Тротта підводився й походжав по кімнаті, щоб «розворушитися». Та збоку здавалося, ніби він хоче показати присутнім, як можна підводитися, стояти й ходити, зберігаючи непорушність. Жак прибирав зі столу м’ясо, перехоплюючи блискавичний погляд панни Гіршвіц, який нагадував йому, що решту треба для неї розігріти. Пан фон Тротта неквапливою ходою підійшов до вікна, трохи відсунув гардину й знов вернувся до столу. Тієї ж миті подано на великій тарілці вареники з вишнями. Окружний начальник узяв лише одного, розрізав його ложкою і сказав панні Гіршвіц:

— Ось, милостива пані, взірець вареника з вишнями. Коли його розріжеш, він зберігає необхідну консистенцію, але так і тане на язиці. — І, звертаючись до Карла Йозефа: — Раджу тобі сьогодні взяти два.

Карл Йозеф узяв два. Миттю їх проковтнувши, він упорався з варениками на хвилинку раніше за батька й запив обід склянкою води, — бо вино подавали тільки увечері, — щоб проштовхнути третю страву зі стравоходу, де вона застрягла, в шлунок. Водночас із старим хлопець згорнув свою серветку. Всі підвелися з-за столу. Музика грала віддалік увертюру до «Танґейзера». Під її лункі звуки всі рушили до кабінету. Панна Гіршвіц вела перед. Жак приніс туди каву. Чекали на пана капельмейстера Нехвала. Він з’явився тієї хвилини, коли його музиканти внизу шикувалися до відходу в казарми, — в темно-синій парадній уніформі, з блискучою шпагою і двома осяйними невеличкими золотими арфами на комірі.

— Я в захваті від вашого концерту, — сказав пан фон Тротта й сьогодні, як і кожної неділі. — Він був просто надзвичайний.

Пан Нехвал уклонився. Він пообідав уже годину тому в ресторані офіцерського зібрання й тепер не міг дочекатися чорної кави; у роті він відчував смак їжі, йому страшенно хотілося закурити «вірґінську». Жак приніс йому коробку сиґар. Пан Нехвал довго припалював від сірника, якого Карл Йозеф непохитно тримав перед вільним кінчиком його сиґари, ризикуючи попекти собі пальці. Всі повмощувались у широкі шкіряні крісла. Пан Нехвал розповідав про виставу нової оперети Леґара у Відні. Він був світський чоловік, цей капельмейстер. Двічі на місяць він їздив до Відня, і Карл Йозеф прикидав, що десь на дні музикантової душі сховано багато таємниць із життя великого нічного напівсвіту. Нехвал мав трьох дітей і дружину «з простих», однак сам він, незважаючи на те, виступав у всьому блиску світськості. Розкошуючи сиґарою, він з хитруватим задоволенням розповідав єврейські анекдоти. Окружний начальник їх не розумів і не сміявся, проте щоразу казав:

— Чудово, чудово!

— Як почувається пані ваша дружина? — завжди питав пан фон Тротта.

Він ставив це запитання роками. Він ніколи не бачив пані Нехвал та й не мав охоти здибатися з нею, тією «дружиною з простих», але на прощання неодмінно казав панові Нехвалу:

— Кланяйтеся від мене вашій дружині, хоч ми з нею й незнайомі!

І пан Нехвал незмінно обіцяв кланятися від пана фон Тротти й запевняв, що дружина буде дуже рада.

— А як там ваші діти? — питав пан фон Тротта, який щоразу забував, чи то були сини, чи дочки.

— Старший добре вчиться, — казав капельмейстер.

— Певне, теж буде музикантом? — питав пан фон Тротта з легенькою ноткою зневаги.

— Ні, — відповідав пан Нехвал. — За рік він вступатиме до кадетського корпусу.

— А, офіцер, — казав окружний начальник. — Це добре! Піхота?

Пан Нехвал усміхався.

— Авжеж! Він тямовитий, може, колись доб’ється й до штабу.

— Звісно, звісно! — підтакував окружний начальник. — Таке вже траплялося!

За тиждень він усе забував. Капельмейстерові діти не тримались йому в голові.

Пан Нехвал завжди випивав дві невеличкі чашечки кави, не більше й не менше. З жалем роздушив він об попільничку добру третину недокуреної «вірґінської». Він мусив іти, не будеш же прощатися з сиґарою в зубах!

— Сьогодні концерт був просто розкішний! Надзвичайний! Кланяйтеся пані вашій дружині! На жаль, я ще не мав приємності… — сказав пан Тротта фон Сиполє.

Карл Йозеф клацнув підборами. Він провів капельмейстера до сходів. Тоді повернувся до кабінету. Він виструнчився перед батьком і сказав:

— Я піду прогуляюся, тату!

— Гаразд, гаразд! Щасливого відпочинку! — сказав пан фон Тротта й помахав рукою.

Карл Йозеф пішов. Він збирався йти поволі, йому хотілося ступати спроквола, даючи ногам знати, що й у них канікули. Та, стрівши першого солдата, він, як кажуть у війську, «підтягся», випростався і пішов маршовим кроком. Ось він дістався на край міста — до великої жовтої будівлі фінансового управління, що спокійно грілася на сонці. Його обвіяло солодким духом поля, дзвінким співом жайворонків. Блакитний обрій на заході заступали сіро-сині пагорби, показалися перші сільські хати, криті ґонтом і соломою, свійське птаство голосним співом, немов фанфарами, розтинало літню тишу. Місцина спала, оповита в день і ясність.

За залізничним насипом стояв будинок жандармського відділку, очолюваного вахмістром. Карл Йозеф знав його, вахмістра Сламу. Він вирішив постукати. Ступивши на розігрітий кружґанок, він постукав, смикнув за дротину дзвоника — ніхто не обізвався. Відчинилося одне з вікон. Пані Слама вихилилася з нього понад геранями й гукнула:

— Хто там?

Побачивши «малого Тротту», вона сказала:

— Зараз! — і відчинила сінешні двері.

Війнуло прохолодою і злегка — парфумами. Пані Слама капнула краплинку духмянощів собі на вбрання. Карлові Йозефу спали на думку нічні кав’ярні. Він спитав:

— Вахмістра немає?

— Він на чергуванні, пане фон Тротто, — відповіла жінка. — Заходьте ж бо!

Тепер Карл Йозеф сидів у вітальні подружжя Слам. То була низенька червоняста кімната, дуже прохолодна, тут сиділося, неначе в льодовні. Високі спинки м’яких крісел оздоблювало різьблення по брунатному мореному дереві, й дерев’яні гірлянди листя боляче муляли в спину. Пані Слама принесла холодного лимонаду; вона пила невеличкими ковточками, відставивши набік мізинця й закинувши ногу на ногу. Вона сиділа поруч Карла Йозефа, повернувшись до нього обличчям, і гойдала голою, без панчохи ногою в червоному оксамитовому капці. Карл Йозеф дивився на ту ногу, потім зводив очі на лимонад. В обличчя пані Сламі він не дивився. Кашкет лежав у хлопця на щільно зсунутих колінах; він випростано сидів перед лимонадом, наче пити той напій було службовим обов’язком.

— Давненько в нас не бували, пане фон Тротто! — сказала пані вахмістрова. — Вже зовсім дорослий! Чотирнадцять минуло?

— Так, уже давно!

Карл Йозеф подумав, що треба якнайшвидше піти звідси. Випити одним духом лимонад, вишукано вклонитися, передати вітання вахмістрові й піти. Хлопець безпорадно поглянув на лимонад — так швидко з ним не впораєшся. Пані Слама все підливала. Вона принесла цигарку. Курити було заборонено. Вона запалила цигарку сама й стала курити, неуважно, роздимаючи ніздрі, і все гойдала ногою. Зненацька, не мовивши й слова, вона взяла в нього з колін кашкета й поклала на стіл. Тоді встромила свою цигарку йому в рота, її рука пахла димом і «Кельнською водою», світлий рукав її літнього квітчастого вбрання сяйнув йому перед очима. Карл Йозеф увічливо докурював цигарку, на мундштуці якої ще відчувалася вологість її губів, і дивився на лимонад. Пані Слама знову взяла в зуби цигарку й стала позаду хлопця. Він боявся обернутися. Раптом обидва її квітчасті рукави лягли на його шию, і її обличчя притулилося до його чуба. Карл Йозеф не поворухнувся. Але серце його гучно калатало, велика буря здіймалася в ньому, болісно стримувана закам’янілим тілом і міцними ґудзиками уніформи.

Жінка сіла йому на коліна, швидко його поцілувала й лукаво примружила очі. Пасмо білявих кіс упало їй на лоба, вона скосила очі і, випнувши губи, спробувала його здмухнути. Хлопець починав відчувати її вагу на своїх колінах, та водночас його всього наповнила нова сила, напруживши м’язи стегон і рук. Він обхопив жінку і крізь цупку тканину уніформи відчув м’яку прохолоду її грудей. З її горлянки вихопилося тихеньке хихотіння, трохи схоже чи то на схлипування, чи то на пташиний спів. Сльози стояли у неї в очах. Потім вона відхилилася й почала з ніжною зосередженістю один по одному розстібати ґудзики на його уніформі. Вона поклала прохолодну ніжну руку йому на груди й стала цілувати його в губи, довго, з якоюсь систематичною насолодою, і зненацька підхопилася, ніби її злякав якийсь шелест. Хлопець разом зірвався на рівні, вона всміхнулась і, задкуючи, з простягненими вперед руками й закинутою догори головою, з якимось сяйвом на обличчі владно повела його за собою до дверей, які, не обертаючись, відчинила ногою.

— Ходи! — прошепотіла пані Слама.

Обоє прослизнули до спальні. Мов безвладний бранець, дивився він крізь напівстулені повіки, як вона його роздягала, — неквапно, дбайливо, по-материнському. З якимось жахом бачив він, як одна за одною падали жужмом додолу частини його парадного вбрання; він почув, як глухо гупнули його черевики об підлогу, й зразу відчув на своїй нозі руку пані Слами. Нова хвиля тепла й холоду покотилася в ньому знизу аж до грудей. Він скорився. Він прийняв цю жінку як м’яку, велику хвилю насолоди, вогню й води.

Він опам’ятався. Пані Слама стояла перед ним, подаючи йому одну за одною частини його уніформи; він заходився квапливо вдягатися. Вона побігла до вітальні, принесла йому кашкета й рукавички. Вона поправила на ньому одяг, він весь час відчував на своєму обличчі її погляд, проте уникав дивитися на неї. Він клацнув підборами, аж виляски пішли, поцілував жінці руку, вперто дивлячись через її праве плече, й пішов.

Десь на вежі вибило сьому. Сонце хилилося до пагорбів на обрії, що тепер були сині, як небо, і майже не відрізнялися від хмар. Від дерев на узбіччі шляху плив прохолодний дух. Вечірній вітер розчісував низеньку травицю обабіч шляху. Було видно, як вона тремтливо хилиться під його невидимою, тихою й широкою рукою. На далеких болотах закумкали жаби. З відчиненого вікна крикливо-жовтого будиночка на передмісті дивилася на безлюдну вулицю якась молода жінка. Хоч Карл Йозеф доти ніколи її не бачив, він привітався до неї, виструнчившись, сповнений пошани. Вона кивнула головою трохи здивовано і вдячно. Хлопцеві здалося, ніби він аж оце тепер пошанував на прощання пані Сламу. Як вартовий на кордоні між коханням і життям, стояла у вікні ця незнайома й така близька жінка. Привітавшись із нею, Карл Йозеф відчув, що його знову повернуто світові. Він швидко пішов уперед. Рівно за чверть до восьмої він був удома й сповістив батька, що повернувся, — безбарвно, коротко й рішуче, як личить дорослому чоловікові.

Вахмістр щодругого дня мав патрульну службу. Щодня з купою паперів приходив він до окружного управління. Сина окружного начальника він жодного разу не зустрів. Щодругого дня пополудні, о четвертій годині, Карл Йозеф вирушав до жандармського відділку. О сьомій вечора він виходив звідти. Запах, що його він виносив із собою від пані Слами, змішувався з пахощами сухих літніх вечорів і лишався на руках Карла Йозефа вдень і вночі. Хлопець стерігся, щоб за столом не сісти до батька ближче, ніж було потрібно.

— Тут пахне осінню, — сказав одного вечора старий.

Він узагальнював: пані Слама користувалася тільки парфумами «Резеда».

У кабінеті окружного начальника висів портрет — навпроти вікон і так високо на стіні, що волосся й чоло зображеного на ньому чоловіка губилися в темно-рудявій тіні старого дерев’яного склепіння. Онукова цікавість повсякчас витала круг згаслого дідового образу і його відлуналої слави. Інколи, тихими пообіддями, — вікна були відчинені, темно-зелені тіні каштанів міського парку вщерть наливали кімнату ситим і міцним спокоєм літа, — окружний начальник провадив якусь свою справу за межами міста, а десь у глибині будинку ходою привида никав по сходах Жак у своїх повстяних капцях, збираючи по всьому помешканні черевики, одяг, попільнички, світильники й настільні лампи, щоб усе те почистити, — Карл Йозеф ставав на стілець і розглядав дідів портрет ізблизька. Портрет розпадався на численні глибокі тіні і ясні цятки світла, на мазки пензля і крапки, на тисячі переплетень замальованого полотна, на зблиски засохлих олійних фарб. Тоді Карл Йозеф злазив із стільця. Зелена тінь дерев грала на брунатному дідовому вбранні, мазки пензля й крапки з’єднувалися в такий знайомий, але незбагненний дідів образ, і очі здобували звичний, далекий, звернений у сутінь під стелею погляд. Щороку під час літніх вакацій відбувалися німі розмови онука з дідом. Нічого не видав небіжчик. Нічого не довідався хлопець. З кожним роком портрет ніби все дужче бліднув, ставав дедалі потойбічнішим, так наче герой Сольферіно поволі вмирав удруге, помалу стягаючи пам’ять про себе туди, на той світ, і здавалося, мав настати такий час, коли на онука ще більш німо, ніж тепер портрет, зиритиме з чорної рами голе полотно.

Унизу на подвір’ї, в затінку дерев’яного балкона сидів на ослінчику Жак перед вишикуваною в бойовому порядку шерегою наваксованих чобіт. Щоразу, повернувшись від пані Слами, Карл Йозеф ішов на подвір’я до Жака й сідав на край ослінчика.

— Розкажіть про діда, Жаку!

І Жак відкладав набік щітку, ваксу й гуталін і тер одну об одну руки, наче змивав із них сліди роботи й бруд, перед тим як почати свою розповідь про небіжчика. І, як завжди, як уже добрих разів двадцять, починав:

— Ми з ним добре ладнали! Прийшов я до його господи вже геть немолодим, і ніколи не одружувався, небіжчикові те було б не до вподоби. Він не вельми полюбляв жіноту, крім своєї пані баронеси, тільки вона невдовзі померла від легенів. Усі знали: він урятував життя цісареві у битві при Сольферіно, але він про те ніколи не згадував жоднісіньким звуком. Того вони й написали на його надгробку: «Герой Сольферіно». Помер він зовсім не старим, увечері, десь так близько дев’ятої, в листопаді воно сталося. Уже сніг падав, пан барон вийшов на подвір’я й питає: «Жаку, де ти дів мої чоботи?» Я їх не брав, але кажу йому: «Зараз принесу, пане бароне!» — «Потерпиться до завтра», — каже він. А завтра вони йому вже не знадобилися. А я ніколи не був одружений!

Ото й усе.

Одного разу (у Карла Йозефа були останні канікули, наступного року йому мали надати звання офіцера) окружний начальник, прощаючись, сказав:

— Сподіваюся, що все мине гладенько. Ти онук героя Сольферіно, пам’ятай про це, й тоді з тобою нічого не станеться!

Пам’ятав про те й полковник, пам’ятали й усі вчителі, й усі унтер-офіцери, тож із Карлом Йозефом і справді не могло нічого статися. Дарма що вершник з нього був ніякий, з топографією було слабенько, а до тригонометрії він узагалі не мав жодних здібностей, він, однак, витримав іспит «з добрим балом», здобув звання лейтенанта й був приділений до Н-ського уланського полку.

З очима, п’яними від власного нового блиску й від прощального врочистого обіду, й вухами, ще повними громохких гуків напутньої промови полковника, в блакитній уніформі з золотими ґудзиками, зі срібним патронташиком за спиною, оздобленим гордовитим золотим двоголовим орлом, у яскраво-червоних рейтузах і дзеркально-блискучих чоботях із дзвінкими острогами, з шаблею в широких піхвах при боці, тримаючи в лівій руці шолом з лускатими ремінчиками й плюмажем, — у такому вигляді постав одного спекотного літнього дня Карл Йозеф перед батьком. Було це не в неділю. Лейтенант мав право приїхати і в середу. Окружний начальник сидів у своєму кабінеті.

— Розташовуйся, — сказав він, скинув пенсне, примружив очі, підвівся, з усіх боків оглянув сина і виснував, що все гаразд.

Він обійняв Карла Йозефа, вони швидко поцілувалися.

— Сідай! — сказав окружний начальник і всадовив лейтенанта в крісло.

Сам він заходив туди-сюди по кімнаті — обмірковував, як годиться почати розмову. Докори сьогодні були б недоречні, а висловлювати з самого початку своє задоволення не можна.

— Тепер, — нарешті сказав він, — тобі треба ознайомитися з історією свого полку й почитати дещо з історії того полку, в якому воював твій дід. Я збираюся на два дні до Відня, ти поїдеш зі мною.

Він подзвонив. Увійшов Жак.

— Нехай панна Гіршвіц, — наказав окружний начальник, — подбає, щоб сьогодні подали вино і, якщо можна, приготували яловичину й вареники з вишнями. Сьогодні ми обідатимемо на двадцять хвилин пізніше.

— Слухаюсь, пане бароне, — відрапортував Жак, поглянув на Карла Йозефа й прошепотів: — Вітаю щиро!

Окружний начальник підійшов до вікна — сцена загрожувала стати зворушливою. Він чув, як за спиною в нього син подав руку служникові, Жак човгнув ногами й промурмотів щось нерозбірливе про «небіжчика пана». Барон відвернувся од вікна аж як Жак вийшов з кабінету.

— Жарко, чи не так?

— Так, тату!

— Я гадаю, не завадить вийти на повітря.

— Так, тату!

Окружний начальник узяв свою паличку з чорного дерева, зі срібною головкою, замість жовтої тростинової, з якою любив прогулюватися ясними ранками. І рукавички він цим разом надягнув, а не просто взяв у ліву руку. На голову надягнув низький циліндр і вийшов з кімнати. Син ішов за ним. Повагом і не перекинувшися жодним словом, простували вони обидва серед літньої тиші міського парку. Поліцай козирнув їм, чоловіки підводилися з паркових лав і віталися. Обіч поважної врочистості старого ще яскравішою і лункішою здавалася дзвінка строкатість юнака. В алеї, де якась сонячно-білява дівчина продавала під червоною парасолею содову воду з малиновим сиропом, старий зупинився й сказав:

— Свіжий напій не завадить!

Він замовив дві склянки содової без сиропу і з прихованою пихою стежив за білявою панною, яка, здавалося, безвладно й хтиво тонула в сліпучому сяйві Карла Йозефа. Вони випили воду й рушили далі. Окружний начальник час від часу злегка помахував паличкою. То був ніби знак погорди, яку вміють тримати в рамках пристойності. Хоча він мовчав і був, як звичайно, поважний, проте здавався нині синові майже веселим. З його радісного нутра часом вихоплювалося вельми вдоволене підкахикування — так немовби сміх. Коли до нього віталися, він трохи підсував догори капелюха на голові. Траплялися хвилини, коли він навіть наважувався на сміливі парадокси, як ось, приміром:

— Навіть ввічливість може бути обтяжлива!

Він радше вимовив би вільнодумне слово, ніж виказав свою радість з приводу зачудованих поглядів стрічних людей. Коли вони знов підійшли до воріт своєї господи, старий ще раз зупинився. Обернувся обличчям до сина й сказав:

— Замолоду я й сам залюбки став би солдатом. Твій дід недвозначно мені заборонив. Тепер я задоволений, що ти не урядовець!

— Авжеж, тату! — відповів Карл Йозеф.

До обіду подавали вино. Зготовано було і яловичину та вареники з вишнями. Панна Гіршвіц з’явилася до столу в своєму сірому шовковому вбранні й, побачивши Карла Йозефа, одразу втратила чи не всю свою суворість.

— Я дуже рада, — сказала вона, — і від щирого серця віншую.

— «Віншувати» означає «вітати», — зауважив окружний начальник.

І всі заходилися коло обіду.

— Не квапся, — сказав окружний начальник. — Якщо я впораюся перший, то трохи зачекаю.

Карл Йозеф підвів очі. Він зрозумів, що батько вже давно знав, як важко було встигати за ним. Тієї миті юнак ніби вперше крізь панцер старого зазирнув у живе батькове серце, в плетиво його потаємних думок. І, дарма що вже був лейтенантом, Карл Йозеф почервонів.

— Дякую, тату! — сказав він.

Окружний начальник квапливо їв далі. Він начебто нічого не чув.

Два дні згодом вони сіли в потяг до Відня. Син читав газету, старий переглядав свої службові папери. Якоїсь хвилини окружний начальник підвів голову й сказав:

— У Відні замовимо парадні рейтузи. У тебе лише дві пари.

— Дякую, тату!

Вони знову взялися до читання.

Лишалося рівно чверть години їзди до Відня, коли батько склав папери. Син миттю відклав газету. Окружний начальник подивився у вікно, потім на кілька секунд звернув очі на сина. Несподівано він сказав:

— Ти ж знаєш вахмістра Сламу?

Те прізвище вдарило у свідомість Карла Йозефа як відгомін утрачених часів. У пам’яті постала дорога, що вела до жандармського відділку, низенька кімнатка, квітчасте вбрання, широке й вигідне ліжко; він відчув духмяність лугів і водночас — пахощі «Резеди», парфумів пані Слами. Він принишк.

— На жаль, він цього року став удівцем, — повів далі старий. — Сумно. Його дружина померла з пологів. Ти мусиш його перевідати.

В одну мить у купе стало нестерпно душно. Карл Йозеф спробував попустити комір. Поки він марно силкувався знайти доречні слова, у ньому зринуло божевільне, палюче, дитинне бажання заридати, здушило горлянку, в роті так пересохло, наче він кілька днів не бачив води. Напружено дивлячись на краєвид за вікном, він відчував на собі батьків погляд, чимраз ближча мета поїздки мовби ще загострювала його муку; його поривало бодай вийти в коридор, та водночас хлопець розумів, що не втече від погляду старого й від страшної новини. І тоді, квапливо зібравши жалюгідні рештки підупалої снаги, він сказав:

— Я перевідаю його, тату!

— Здається, ти кепсько зносиш їзду залізницею, — зауважив батько.

— Так, тату!

Мовчазний і випростаний, прибитий мукою, якій не міг прибрати назви, якої ще зроду не зазнав і яка була мов загадкова недуга з незнаних країв, їхав Карл Йозеф до готелю. Йому вдалося ще сказати: «Pardon, тату!». Потім він відімкнув кімнату, розпакував валізу й дістав звідти течку, в якій лежало кілька листів пані Слами, в тих-таки конвертах, у яких вони надійшли, із зашифрованою адресою: Моравська Біла Церква, posst restante[1].

Блакитні аркуші мали колір неба і ледь пахли резедою, а тендітні чорні літери летіли на них, ніби вирівняні в рядочки прудкі ластівки. Листи мертвої пані Слами! Тепер вони здавалися Карлові Йозефу ранніми провісниками її раптового відходу, лише з рук, приречених на смерть, могла спливати оця примарна ніжність, завчасний привіт з того світу. На останнього листа він не відповів. Офіцерське звання, промови, прощання, врочистий обід, призначення в полк, нове звання і нова уніформа разом утратили всю свою вагу перед невагомим летом темних літер на блакитному полі. На юнаковій шкірі ще жили дотики пестливих рук тепер мертвої жінки, і в його власних теплих руках ще чаївся спомин про її прохолодні груди; заплющивши очі, він бачив блаженну втому на її вдоволеному після кохання обличчі, розтулені червоні вуста й біле сяйво зубів, недбало заломлену руку, в кожній лінії тіла — плинний відблиск мрій без бажань, відсвіт щасливих снів. Тепер по тих грудях і стегнах лазять хробаки і лице спотворює нещадний розклад. Що виразнішими поставали перед юнаковими очима огидні картини тління, то дужче розпалювали вони в ньому жагу. Здавалося, та жага зростала аж до неосяжної безмежності незнаних сфер, куди щезла небіжчиця. Мабуть, я більше й не навідався б до неї! — думав лейтенант. — Я б її забув! Її слова були лагідні, вона була матір’ю, вона кохала мене, вона померла! Було ясно, що він винуватець її смерті. Її труп лежав на порозі його життя, коханий труп.

То була перша зустріч Карла Йозефа зі смертю. Матері він не пам’ятав. Нічого не лишилося від неї в пам’яті, була тільки могила з грядочкою квітів та кілька фотокарток. Тепер же смерть спалахнула перед ним, як чорна блискавка, розбила його тихі радощі, спалила його юність і жбурнула юнака на край тієї фатальної безодні, що відмежовує мертвих від живих. Отож перед ним лежало довге життя, сповнене скорботи. Рішучий і блідий, він готувався перейти його, як личить чоловікові. Хлопець сховав листи. Замкнув валізу. Вийшов у коридор, постукав у двері батькового номера, зайшов і, наче крізь товсту скляну стіну, почув голос старого:

— Здається, в тебе вразливе серце!

Окружний начальник поправляв перед дзеркалом краватку. Він мав справи в намісництві, в управлінні поліції та у верховному суді імперії.

— Ти поїдеш зі мною, — сказав він.

Вони поїхали колясою на гумових шинах, удвокінь. Ще святковішими, ніж будь-коли, видалися Карлу Йозефові вулиці. Широке, щедре золото літнього пообіддя спливало на будинки й дерева, трамваї, перехожих, поліцаїв, зелені лави, пам’ятники й сади. Було чутно моторне вицокування копит по бруку. Мов ясні, ніжні світильники, пропливали обіч молоді жінки. Солдати віддавали честь. Виблискували вітрини. Літо лагідно розкрилилося над великим містом. Та вся краса літа не принаджувала байдужих очей Карла Йозефа. Били у вуха батькові слова. Сотні змін помічав старий: переставлені тютюнові крамниці, нові кіоски, подовжені омнібусні лінії, пересунуті зупинки. За його часів тут багато що було не так. Але до всього, що зникло, як і до всього, що збереглося, зверталася його незрадлива пам’ять, голос його з тихою і незвичною ніжністю підносив навіть найкрихітніші скарби втрачених часів, худорлява рука вітально простягалася до місць, де колись буяла його юність. Карл Йозеф мовчав. Він щойно втратив юність. Його кохання померло, але серце його розкривалося для батькового смутку, і він почав здогадуватися, що за кістлявою твердістю окружного начальника криється хтось інший, таємничий і водночас рідний, криється Тротта, нащадок словенського інваліда й син дивовижного героя битви при Сольферіно. І що жвавішали вигуки й зауваження старого, то скупіш і тихше лунали у відповідь покірні й звичні синові підтвердження, а його силувані й послужливі «Так, тату!», з дитинства такі знайомі язикові, вимовлялися тепер інакше — по-братньому й по-домашньому. Так ніби помолодшав батько й постарішав син. Вони зупинялися перед багатьма установами, в яких окружний начальник шукав давніх товаришів, свідків своєї юності. Брандль став радником поліції, Смекал — начальником відділу, Монтешицький — полковником, а Гасельбруннер — радником посольства. Батько з сином зупинялися перед крамницями, замовили в Ратмаєра на Тухлаубені пару чобітків з матового шевра для двірських балів та аудієнцій, а на Відені у кравця Етлінґера, що шив для двору та війська, — парадні рейтузи; а далі сталося неймовірне: окружний начальник вибрав у двірського ювеліра Шафранського срібну табакерку, важку, з ребристим верхом, предмет розкоші, на якій дав вигравіювати слова потіхи: «In periculo securitas[2]. Твій батько».

Вони вийшли з повозу біля міського парку і випили кави. Сяяли білістю в темно-зелених сутінках круглі столи тераси, на скатертинах синіли сифони. Коли змовкала музика, чутно було, як заходиться співом птаство. Окружний начальник підвів голову і, ніби сотаючи спомини з високості, почав:

— Тут я познайомився колись з одним дівчатком. Скільки ж це вже відтоді збігло часу?

Він поринув у мовчазні підрахунки. Довгі, дуже довгі роки, мабуть, відтоді минули — Карлу Йозефові здалося, що перед ним сидить не батько, а якийсь давнезний предок.

— Вона звалася Міці Шинаґль, — сказав старий.

Він шукав стьмянілий образ панни Шинаґль у густих кронах каштанів, так неначе вона була пташкою.

— Вона ще жива? — спитав Карл Йозеф, почасти із ввічливості, почасти ж — аби знайти точку опертя задля оцінки проминулої епохи.

— Сподіваюсь! За моїх часів, бачиш, не визнавали сентиментів, розлучалися й з дівчатами, й з товаришами…

Він зненацька урвав. Біля їхнього столика несподівано опинився незнайомий чоловік у капелюсі з широкими крисами й розмаяною краваткою, в сірій, дуже старій візитці з обвислими полами, з густим довгим волоссям, що падало з-під капелюха на потилицю, з широким сірим, погано поголеним обличчям, на перший погляд начебто художник, — принаймні він аж надто виразно втілював у своїй постаті традиційний образ художника, що здається неправдоподібним і вирізаним із старих ілюстрованих часописів. Незнайомець поклав свою теку на стіл і збирався запропонувати власні твори з тією гордовитою байдужістю, якої однаковою мірою надавали йому злидні і усвідомлення свого хисту.

— Мозер! — вихопилось у пана фон Тротти.

Художник помалу звів важкі повіки великих ясних очей, кілька секунд придивлявся до обличчя окружного начальника, тоді простяг руку й сказав:

— Тротта!

Уже наступної миті він струсив із себе і ніяковість, і лагідність, жбурнув теку на стіл, аж склянки забряжчали, й вигукнув: «Громи й блискавиці!» — так голосно, наче й справді викликав грозу, переможно озирнув сусідні столики, немов сподівався від присутніх оплесків, трохи підняв капелюха над головою, а потім кинув його на жорству біля стільця, зсунув ліктем зі столу теку, недбало узвавши її «лайном», нахилив голову до лейтенанта, звів брови докупи, знову відхилився назад і сказав:

— Що, пане наміснику, пан — твій син?

— Мій друг юності професор Мозер, — пояснив окружний начальник.

— Громи й блискавиці, пане наміснику! — повторив Мозер.

Водночас він ухопив за фрак офіціанта, підвівся й прошепотів йому на вухо замовлення, мов якусь таємницю, сів і замовк, втупивши погляд у тому напрямку, звідки виходили офіціанти з напоями. Нарешті перед ним поставлено келих на содову, до половини налитий чистою, як сльоза, сливовицею; він разів кілька підніс її до своїх роздутих ніздрів, потім приклав до вуст таким замашним порухом, наче збирався одним духом вихилити чималенький келих, врешті-решт надпив трохи і, висунувши кінчик язика, позлизував з губів краплини.

— Ти вже два тижні тут і не зайшов до мене! — почав він з доскіпливою суворістю начальника.

— Любий Мозере! — сказав пан фон Тротта. — Я вчора приїхав і завтра вранці повертаюся назад.

Художник довго не зводив з окружного начальника очей. Потім знов підніс келих до рота і, як воду, без перепочинку, вихилив усе до дна. Коли ж він хотів був поставити келиха, то вже не міг утрапити ним у блюдце, і Карл Йозеф мусив узяти келиха в нього з рук.

— Дякую! — сказав художник і тицьнув пальцем у бік лейтенанта: — Дивовижна схожість із героєм Сольферіно! Тільки трохи м’якші риси. Безвільний ніс! Млявий рот! Та це з часом може змінитися…

— Професор Мозер намалював портрет твого діда, — зауважив старий Тротта.

Карл Йозеф подивився на батька й на художника, і в його уяві постав дідів портрет, що тьмянів у сутінку від стелі кабінету. Незбагненним здався йому дідів стосунок до цього професора; батькова інтимність у ставленні до Мозера його лякала; він бачив, як широка, брудна чужакова рука дружньо ляснула по смугастих штанях окружного начальника, і завважив легенький ухильний рух батькової ноги. Старий сидів, як завжди, з гідністю, відхилившись назад і водночас силкуючись ухилитися від пахощів алкоголю, що пливли на рівні його обличчя і грудей, усміхався і все приймав добродушно.

— Ти повинен себе підновити, — сказав художник. — Підтоптався ти! Твій батько мав інакший вигляд!

Окружний начальник погладжував бакенбарди і всміхався.

— Отак, старий Тротто! — почав знову Мозер.

— Прошу рахунок! — раптом тихо сказав окружний начальник. — Ти вибач, Мозере, у нас домовленість.

Художник лишився сидіти, батько з сином покинули парк. Окружний начальник узяв сина під руку. Уперше Карл Йозеф відчув сухорляву батькову руку біля своїх грудей; у сірій рукавичці, трохи зігнута, вона довірливо лежала на рукаві блакитної уніформи. Це була та сама худорлява рука, що, висуваючись із цупкої манжети, могла спонукати й застерігати, нечутно гортати гострими пальцями папери, сердитим поштовхом засувати відсунені шухляди, замикати їх і так рішуче виймати ключа, що здавалося, ніби їх замкнено навіки-вічні. Це була та рука, що очікувально й нетерпляче вибивала об край столу, коли щось чинилося навсупереч бажанню її владаря, і об лутку вікна, коли в кімнаті часом виникала ніяковість. Ця рука підносила худого вказівного пальця, коли хтось у господі нехтував своїм обов’язком, вона мовчки стискалася в кулак, що ніколи не вдарив, лагідно лягала тобі на чоло, обережно скидала пенсне, легко охоплювала келих з вином, пестливо несла до губів чорну вірґінську сиґару. То була батькова лівиця, віддавна знайома синові. А проте здавалося, ніби син аж оце тепер уперше відчув її як руку батька, як батьківську руку. Карл Йозеф палко забажав притиснути цю руку до своїх грудей.

— Чи бачиш, цей Мозер… — почав окружний начальник, якусь мить помовчав, шукаючи справедливого, виваженого слова, й нарешті сказав: — З нього могло б щось вийти.

— Так, тату!

— Коли він намалював портрет твого діда, йому було шістнадцять років. Нам обом було по шістнадцять років. Він був єдиний мій друг у класі! Потім він вступив до академії. Горілка просто знищила його. Та він однак… — Окружний начальник замовк і аж за кілька хвилин озвався знову: — З-поміж усіх, кого я тут знаю і сьогодні знов побачив, лише він, однак, мій друг!

— Так… батьку.

Уперше Карл Йозеф сказав «батьку»!

— Так, тату! — швидко виправив він себе.

Стемніло. Вечір навально впав на вулиці.

— Тобі холодно, тату?

— Аж ніяк.

Проте окружний начальник додав ходи. Невдовзі вони підійшли до готелю.

— Пане наміснику! — почулося позад них.

Художник Мозер, вочевидь, ішов за ними слідком. Вони обернулися. Він стояв перед ними з капелюхом у руці, сумирно схиливши голову, наче хотів загладити свій іронічний вигук.

— Даруйте, панове, — сказав він. — Я запізно помітив, що мій портсигар порожній. — Він показав розкриту бляшану коробку.

Окружний начальник витяг портсигар.

— Я не курю сигар, — сказав Мозер.

Карл Йозеф простяг йому коробку з цигарками. Мозер повагом поклав теку перед собою на брук, наповнив свою коробку цигарками, попросив вогню, обома руками прикрив блакитний пломінець. Його руки, червоні й липкі, завеликі проти суглобів, злегка тремтіли, нагадуючи чорні лопаточки, якими він щойно длубався в землі, в болоті, у мішанині фарб і рідкому нікотині.

— Отже, ми більше не побачимося, — сказав він і нахилився, щоб узяти теку. А коли випростався, по його щоках котилися рясні сльози. — Більше ніколи не побачимось, — захлипав він.

— Мені треба на хвилинку піднятися в номер, — сказав Карл Йозеф і зайшов до готелю.

Він вибіг сходами нагору до своєї кімнати, вихилився з вікна і з острахом почав стежити за батьком, побачив, як старий витяг гаманця і як художник дві секунди згодом, з новими силами, поклав свою страхітливу руку на плече окружному начальникові, й почув, як Мозер вигукнув:

— Отже, Франце, третього, як завжди!

Карл Йозеф знову збіг униз, відчувши, що повинен захистити батька; професор козирнув, відступив від старого і, востаннє вклонившися, з піднесеною головою, подався з відвагою сновиди простісінько через дорогу, з тротуару навпроти, озирнувшись, ще раз махнув рукою і пірнув у бічну вуличку. Та за мить знову виринув, гукнув: «Хвилиночку!» — так гучно, аж луна пішла тихою вуличкою, неймовірно рішучими й сягнистими стрибками перемчав дорогу й став перед готелем такий безхмарний і незворушний, ніби взагалі вперше тут з’явився, наче й не він дві хвилини тому розпрощався. І так ніби вперше побачив друга своїх молодих літ із його сином, завів плаксивим голосом:

— Яка печаль отак зустрітися! Чи ти пам’ятаєш, як ми з тобою сиділи на третій парті? Грека в тебе кульгала, я завше давав тобі списувати. Якщо ти справді порядний чоловік, то скажи сам, перед своїм нащадком! Чи не давав я завше тобі списувати? — І до Карла Йозефа: — Він був добрий хлопець, тільки Тома невірний, ваш пан батечко! І до дівчат він пішов пізно. Я мусив додати йому духу, бо сам би він ніколи не знайшов туди дороги! Скажи правду, Тротто! Признавайся, що це я тебе повів!

Окружний начальник усміхався й мовчав. Художник Мозер налагодився виголосити ще тривалішу доповідь: він поклав теку на брук, скинув капелюха, виставив одну ногу вперед і почав:

— Як я вперше спіткався зі старим — це було на канікулах, ти ж пам’ятаєш… — Він несподівано урвав і шпарко лапнувся по кишенях. На лобі в нього виступили великі краплини поту. — Загубив! — вигукнув він, затремтів увесь і похитнувся. — Я загубив гроші!

Тієї миті з дверей готелю вийшов портьє. Широким помахом обшитого золотим галуном кашкета він привітав окружного начальника й лейтенанта і враз скорчив сердиту міну на обличчі. Скидалося на те, що наступної миті він заборонить художникові Мозеру зчиняти перед готелем галас, зупиняти й ображати пожильців. Старий Тротта сягнув до внутрішньої кишені сурдута, художник замовк.

— Ти мені не зарадиш? — спитав батько.

Лейтенант сказав:

— Я трохи проведу пана професора. До побачення, тату!

Окружний начальник ледь підняв над головою капелюха й зайшов до готелю. Лейтенант дав професорові банкноту й подався слідом за батьком. Художник Мозер підняв теку й гордовито попростував геть дещо непевною ходою.

Надворі вже стояв пізній вечір, і у вестибюлі готелю було темно. Окружний начальник з ключем від кімнати в руці сидів у шкіряному кріслі, оповитий густим пасмом темряви; його капелюх і паличка лежали обіч. Син зупинився на пристойній відстані, мовби збирався доповісти про завершення пригоди з Мозером. У готелі ще не світили ламп. Із темної тиші озвався голос старого:

— Ми їдемо завтра о чверть на третю по обіді.

— Так, тату!

— Мені тут під музику спало на думку, що ти мусиш відвідати капельмейстера Нехвала. Як перевідаєш вахмістра Сламу, певна річ. Ти ще маєш якісь справи у Відні?

— Треба послати по рейтузи і портсигар.

— Ще що?

— Більше нічого, тату.

— Завтра зранку підеш відвідати дядька. Ти, мабуть, забув? Часто ти бував у нього?

— Двічі на рік, тату!

— Отож-бо! Перекажеш від мене вітання. Скажеш, нехай вибачає. Між іншим, як він там виглядає, добряга Странський?

— Коли я його востаннє бачив, він мав чудовий вигляд.

Окружний начальник дістав свою паличку й зіперся витягненою рукою на її срібний загнутий кінець, як зазвичай спирався стоячи, — так наче й сидячи потребував особливого опертя, коли мовилося про того Странського.

— Я його востаннє бачив дев’ятнадцять років тому. Тоді він був лише обер-лейтенант. І вже закоханий у цю Копельманн. Невиліковно! То була справді фатальна історія. Закохався, бачте, в Копельманн, і край! — старий вимовив прізвище голосніше за всю решту слів і з виразною цезурою посередині. — Вони, звісно, не змогли сплатити застави. Твоя мати замалим не вмовила мене сплатити за нього половину.

— Він подав у відставку?

— Так, подав і пішов служити на північну залізницю. Здається, він тепер радник міністерства транспорту, чи не так?

— Так, тату!

— Отож. А сина хіба він не вивчив на аптекаря?

— Ні, тату, Александер ще гімназист.

— А-а! Я чув, ніби він трохи кривенький, еге?

— Одна нога в нього коротша.

— Ну так, — підсумував старий задоволено, неначе він ще дев’ятнадцять років тому передбачав, що Александер кульгатиме.

Він підвівся, лампи у вестибюлі спалахнули і освітили його блідість.

— Піду по гроші, — сказав він і рушив до сходів.

— Я принесу, тату, — озвався Карл Йозеф.

— Дякую, — мовив окружний начальник. — Раджу тобі, — сказав він згодом, коли вони їли солодощі, — навідатися до Бахусових зал, це має бути щось новочасне. Може, зустрінеш там Смекала.

— Дякую, тату! На добраніч!

Наступного дня, між одинадцятою і дванадцятою, Карл Йозеф поїхав перевідати дядька Странського. Радник був ще на службі, його дружина, в дівоцтві Копельманн, просила переказати щирі вітання панові окружному начальнику. Карл Йозеф повагом подався до готелю через головну вулицю. Він звернув на Тухлаубен, звелів надіслати рейтузи до готелю, потім зайшов забрати портсигар. Вітер був різкий, крізь кишеню легкої гімнастерки холодив шкіру. Лейтенант згадав про наступний візит до вахмістра Слами й поклав собі в жодному разі не заходити до помешкання. «Прийміть моє найщиріше співчуття, пане Сламо!» — скаже він ще на кружґанку. Невидимі жайворонки виспівують під блакитним склепінням. Чутно металічне сюрчання коників. Пахне сіном, цвітом пізніх акацій, що саме розкривають свої пуп’янки в невеличкому сквері при відділку жандармерії. Пані Слама померла, Каті, Катарина Луїза, згідно із записом у метриці. Вона мертва.

Вони поїхали додому. Окружний начальник відклав свої папери, прихилився головою до червоного оксамиту обшивки в кутку біля вікна й заплющив очі.

Карл Йозеф ніби вперше побачив голову окружного начальника закинутою догори, розширені ніздрі тонкого кістлявого носа, невеличку ямку на чисто виголеному, припудреному підборідді й бакенбарди, статечно розділені на двоє широких чорних крил. Вони трохи сріблилися на зовнішніх окрайках, їх, як і скроні, вже позначила старість. «Якогось дня він помре! — подумав Карл Йозеф. — Він помре, і його закопають. Я лишуся».

Вони були самі в купе. Сонне батькове обличчя мирно погойдувалося в червонястій сутіні обшивки. Бліді тонкі губи під чорними вусами здавалися суцільною рискою, на тонкій шиї, між ріжками стоячого коміра випинався оголений борлак, стулені синюваті повіки з тисячами дрібнісіньких зморшок весь час легенько тремтіли, широка, барви темного вина краватка рівномірно підіймалася і опускалась, і кисті згорнутих на грудях рук, сховані під пахвами, спали теж. Велика тиша спливала від сонного батька. Приспана і вмиротворена була його суворість, вкладена до сну в тихій поздовжній борозенці між носом і чолом, як буря, що спить в ущелині між скель. Ця борозенка була Карлові Йозефу знайома, навіть дуже. Така самісінька борозенка прикрашала дідове обличчя на портреті, що висів у кабінеті батька, гнівна оздоба Тротт, спадок героя Сольферіно.

Батько розплющив очі.

— Довго ще?

— Дві години, тату!

Почався дощ. Була середа. У четвер після півдня треба йти до вахмістра Слами. Дощ ішов і до півдня в четвер. Через чверть години по обіді, коли вони ще сиділи в кабінеті за кавою, Карл Йозеф сказав:

— Я піду до Сламів, тату!

— На жаль, тепер він один! — відповів окружний начальник. — Ти застанеш його, найімовірніше, о четвертій.

Тієї миті від церковної вежі долинуло два дзвінкі удари, окружний начальник підняв угору вказівного пальця й повів ним у напрямку дзвону. Карл Йозеф почервонів. Здавалося, що й батько, й дощ, і годинники, й люди, і час, і сама природа змовилися, щоб зробити йому цю дорогу ще тяжчою. І тоді, в ті пообіддя, коли він ще міг ходити до живої пані Слами, він дослухався до золотих звуків дзвону так само нетерпляче, як і тепер, але тоді йому жадалось не зустрітися з вахмістром. Здавалося, ті дні прикидані нині грудами десятиріч. Смерть затінила й сховала їх, смерть стала між «тоді» й «сьогодні», загнавши між минулим і теперішнім увесь свій вічний морок. Тим часом золоті звуки годин лунали й нині так самісінько, як і тоді, і так самісінько, як і тоді, син із батьком сиділи в кабінеті й пили каву.

— Дощ іде, — сказав старий, так наче аж тепер звернув на те увагу. — Може б, ти взяв повіз?

— Я люблю ходити по дощі, тату!

Він хотів сказати: «Довга, довга має бути ця дорога, яку я мушу пройти. Може, мені треба було тоді брати повіз, як вона була жива!». Було тихо. Дощ вибивав по шибках. Окружний начальник підвівся.

— Треба йти на той бік. — Це означало — на службу. — Побачимося згодом.

Він причинив за собою двері тихіше, ніж завжди. Карлові Йозефу здалося, що батько з хвилину постояв під дверима, дослухаючись.

Аж ось на дзвіниці вибило чверть, далі половину. Пів на третю, ще півтори години. Він вийшов у коридор, узяв шинелю, довго поправляв обов’язкову складку на спині, прошморгнув ефес шаблі крізь проріз кишені, машинально надягнув перед дзеркалом кашкета й вийшов з дому.

Він ішов знайомою дорогою, через відкритий віадук, повз сонну жовту будівлю фінансового управління. Звідси вже видно було самотній будинок жандармського відділку. Лейтенант поминув його. За десять хвилин ходи за відділком був невеличкий цвинтар з дерев’яною огорожею. Дощова сітка ніби ще густішала над мертвими. Лейтенант торкнув мокру залізну клямку, зайшов за огорожу. Самотньо свистіла якась невидима пташка. Де вона могла тут сховатися, чи не лунав її спів з могили? Лейтенант надавив клямку на дверях сторожки. Стара жінка з окулярами на носі чистила картоплю. Вона висипала лушпиння разом з рештою картоплі з пелени у відро й підвелася.

— Я шукаю могилу пані Слами!

— Передостанній ряд, чотирнадцятий, могила сьома, — сказала жінка враз, так наче вже давно чекала такого запитання.

Могила була ще свіжа — невеликий горбок, маленький тимчасовий дерев’яний хрест і мокрий вінок із скляних фіалок, що нагадували круглі цукерки. «Катарина Луїза Слама, народилася… померла…» Вона лежала в ямі, товсті кільчасті хробаки вже починали неквапно точити круглі білі перса. Лейтенант заплющив очі й скинув кашкета. Дощ лагідно гладив мокрими руками його зачесане на проділ волосся. Карл Йозеф не зважав на могилу, тіло, що розкладалося під цим горбком, не мало ніякої дотичності до пані Слами. Йому було ближче тіло, поховане у його споминах, ніж труп під цим горбком землі. Карл Йозеф надягнув кашкета й вийняв годинника. Ще півгодини. Він покинув цвинтар.

Він дістався до жандармського відділку, подзвонив, ніхто не вийшов. Вахмістра ще не було вдома. Дощ шелестів у рясному листі дикого винограду, що обплів кружґанок. Карл Йозеф заходив туди-сюди, туди-сюди, закурив цигарку й викинув її, весь час відчуваючи, що він скидається на вартового, щоразу відвертаючи голову, коли його погляд падав на те вікно праворуч, звідки завжди виглядала Катарина, вийняв годинника, ще раз натиснув кнопку дзвоника й знову став чекати.

Приглушені відстанню чотири удари повільно долинули з церковної вежі міста. Тоді звідкись виринув вахмістр. Він машинально козирнув, ще не розгледівши, хто перед ним. І Карл Йозеф, ніби відповідаючи не на привітання, а на якусь жандармову погрозу, гукнув голосніше, ніж хотів:

— Слава Ісусу, пане Сламо!

Він простяг руку, ніби кинувся в привітання, як кидаються в окоп, чекав з тим нетерпінням, з яким чекають нападу, поки вахмістр длявся, з натугою скидаючи рукавичку, аж занадто при тому стараючись і втупившись очима в підлогу. Нарешті оголена, вогка, широка вахмістрова рука без потиску лягла в руку лейтенанта.

— Дякую за відвідини, пане бароне, — сказав вахмістр, так ніби той не щойно прийшов, а вже збирався йти собі.

Вахмістр вийняв ключа. Він одімкнув двері. Порив вітру лунко шмагнув по кружґанкові рясним дощем, так наче заганяв лейтенанта до помешкання. В сінях стояли сутінки. Однак чи не сяйнула ж крізь них тонесенька смужка світла — легесенький сріблястий земний слід померлої? Вахмістр відчинив кухонні двері — слід потонув у потоці світла.

— Будь ласка, роздягайтеся, — сказав Слама.

Сам він ще й досі стояв у шинелі, підперезаний. «Моє найщиріше співчуття! — думає лейтенант. — Зараз я швиденько скажу ці слова й піду собі». Слама вже розставив руки, щоб скинути з Карла Йозефа шинелю. Лейтенант увічливо скоряється. Сламина рука на мить черкається об лейтенантову потилицю над коміром, при коренях волосся, саме там, де любили змикатися руки пані Слами — ніжний замок любовних ланцюгів. Коли, власне, якої саме хвилини можна, врешті-решт, відбути формулу співчуття? Тоді, як зайдемо до вітальні чи вже коли посідаємо? Чи треба тоді знову підвестися? Здається, не можеш вичавити з себе ані звуку, поки не сказано тієї дурниці, яку ти взяв із собою і цілу дорогу тримав на язиці. Вона прилипла там, важка й нікчемна, втративши смак.

Вахмістр натискає клямку, двері вітальні замкнено.

— Пробачте, — каже він, хоч у тому нема його провини.

Він знову сягає рукою в кишеню шинелі, яку вже скинув, — здається дуже давно, — і бряжчить в’язкою ключів. Ніколи ці двері не замикалися за життя пані Слами. Отже, її немає! — раптом спадає на думку лейтенантові, — ніби він не тому саме сюди прийшов, що її не було на світі, — і він зауважує, що весь час голубив затаєну гадку, ніби вона може бути тут, сидіти в якійсь кімнаті й чекати. Тепер він знає напевне, що її немає. Вона справді лежить там, надворі, під тим горбком, який він недавно бачив.

У вітальні тхне вогкістю, одне з двох вікон запнуте, у друге пливе сіре світло похмурого дня.

— Прошу, заходьте, — повторює вахмістр. Він стоїть за півкроку позад лейтенанта.

— Дякую! — каже лейтенант.

І він уступає до кімнати й підходить до круглого столу. Він знає достотно візерунок скатертини в рубчик, якою стіл застелений, і шпичасту маленьку цяточку посередині, і брунатний лак, і примхливі викрутаси на жолобчастих ніжках. Ось стоїть буфет із заскленими дверцятами, а за ними — мельхіорові келихи, невеличкі порцелянові ляльки й жовта керамічна свинка зі шпариною на спині — вкидати монети.

— Зробіть мені честь, сідайте! — мурмотить вахмістр.

Він стоїть за одним із крісел, обхопивши спинку руками і тримаючи перед собою, ніби щит. Понад чотири роки тому бачив його Карл Йозеф востаннє. Вахмістр саме був на чергуванні. На його чорному капелюсі маяв осяйний плюмаж, груди навхрест заперізували ремені. З рушницею при нозі стояв він перед канцелярією окружного начальника. Він був вахмістр С л а м а, прізвище лунало, мов звання; плюмаж так само належав до його зовнішності, як і біляві вуса. Тепер вахмістр стоїть тут простоволосий, без шаблі, без ременів на грудях і без пояса, і видно, як над спинкою крісла лисніє його уніформа з тканини в рубчик над ледь помітним черевцем; це вже не тодішній вахмістр Слама, а просто собі пан Слама, жандармський вахмістр по службі, колись чоловік пані Слами, а тепер удівець і господар цього дому. Його коротко підрізаний білявий чубчик, розділений проділом посередині, як двійчаста щіточка, лежить над гладеньким лобом, переписаним червоною горизонтальною смужкою — слідом від цупкого кашкета. Осиротілою здається вахмістрова голова без кашкета чи шолома. Не затінене козирком обличчя являє собою правильний овал, заповнений щоками, носом, бородою і невеличкими блакитними, упертими і щиросердими очима. Він перечікує, поки сяде Карл Йозеф, тоді присуває крісло, сідає й собі, витягає табакерку з барвистою емальованою покришкою. Вахмістр кладе її на середину столу, між собою й лейтенантом, і каже:

— Не бажаєте закурити?

Тепер час висловити співчуття, думає Карл Йозеф, підводиться й каже:

— Прийміть моє щире співчуття, пане Сламо!

Вахмістр сидить, поклавши обидві руки перед собою на край столу, він, здається, не відразу розуміє, про що йдеться, пробує всміхнутися, підводиться, запізно, саме коли Карл Йозеф збирається знов сісти, приймає руки зі столу й кладе на коліна, схиляє голову, знов підводить і дивиться на Карла Йозефа, ніби хоче спитати, що йому діяти. Вони знов сідають. Одне минулося. Вони мовчать.

— Вона була славна жінка, покійна пані Слама! — каже лейтенант.

Вахмістр проводить рукою по вусах і, спіймавши між пальці тоненький кінчик бороди, відказує:

— Вона була вродлива, адже пан барон її знали!

— Я знав її, пані вашу дружину. Чи не дуже тяжко вона вмирала?

— Це тривало два дні. Ми запізно покликали лікаря. А то вона була б жива. Я мав нічне чергування. Як прийшов додому, вона вже була мертва. Коло неї була жінка з фінансового управління. — І відразу потому: — Може, бажаєте води з малиновим сиропом?

— Будь ласка, будь ласка! — відгукується Карл Йозеф трохи бадьорішим голосом, так ніби вода з малиновим сиропом спроможна докорінно змінити стан справ, і дивиться, як вахмістр встає з-за столу й підходить до буфета. Карл Йозеф знає, що там нема ніякої води з малиновим сиропом. Вона стоїть у кухні, в білій шафці із заскленими дверцятами, звідти завжди її брала пані Слама. Він пильно стежить за всіма рухами вахмістра: короткі, дужі Сламині руки у вузьких рукавах тягнуться до горішньої полиці, шукаючи пляшку, а тоді знов безпорадно опускаються, і витягнуті ноги стають знову на всю підошву, і вахмістр, мовби вернувшись додому з якогось чужого краю, куди зробив не доконечну й, на жаль, марну подорож з метою відкриття нових земель, обертається до столу й зі зворушливою безнадією в блискучих блакитних очах робить просте повідомлення:

— Перепрошую, на жаль, я її не знаходжу!

— Байдуже, пане Сламо! — втішає лейтенант.

Та вахмістр, ніби й не чуючи того втішання чи ніби скоряючись наказові, що надійшов з вищої інстанції і не може бути скасований нижчою, виходить з кімнати. Чутно, як він порається в кухні; потім він повертається з пляшкою в руці, дістає з буфета склянки з матовим орнаментом понад краєм, ставить на стіл графин з водою і, виливаючи з темнозеленої пляшки тягучу рубіново-червону рідину, повторює:

— Зробіть мені честь, пане бароне!

Лейтенант наливає з графина воду в склянку з малиновим сиропом, обидва мовчать, вода широким струменем ллється з нахиленої шийки графина, трохи хлюпотить, неначе коротко відгукується на невтомний плюскіт дощу, який весь час чутно знадвору. Дощ оповиває самотню оселю Слами і, здається, робить ще самотнішими обох чоловіків. Вони самі. Карл Йозеф підносить склянку, вахмістр підіймає свою, лейтенант смакує солодку, липку рідину, Слама спорожняє склянку одним духом. Його змагає спрага, дивна, незбагненна спрага такого прохолодного дня.

— Ви вступаєте до Н-ського полку уланів?

— Так, цього полку я ще не знаю.

— У мене там знайомий вахмістр, військовий писар Ценобер. Ми разом служили в єгерському полку, а потім він перевівся до уланського. Зі шляхетної родини, вельми освічений чоловік. Він, певне, здасть екзамен на офіцера. Наш брат лишається, де й був. У жандармерії перспектив жодних.

Дощ полив дужче, сердитіше забурхав вітер, без угаву періщило в шибки.

— Наш із вами фах узагалі нелегкий, я маю на увазі військову службу, — каже Карл Йозеф.

Вахмістр сміється незрозумілим сміхом, здається, його страшенно тішить, що людям їхнього з лейтенантом фаху доводиться непереливки. Він сміється трохи гучніше, ніж йому хотілось би. Це видно з того, що рот його розтулений ширше, ніж вимагає сміх, і залишається розтулений довше, ніж той сміх триває. І на якусь мить здається, що вахмістрові навіть уже суто фізично тяжко повернутись до своєї звичайної буденної поважності. Чи не тішить, бува, його й справді, що їм з лейтенантом так нелегко живеться?

— Пан барон зволили, — починає він, — згадати про «наш» фах. Будь ласка, не візьміть мені за зле, адже ж із нашим братом усе трохи інакше.

Карл Йозеф не знає, що на це відповісти. Якесь невиразне чуття підказує йому, що в серці у вахмістра живе ненависть проти нього чи, може, загалом проти становища людини з рушницею в армії і в жандармерії. В кадетському корпусі не вчили, як офіцер має поводитись у таких випадках. Проте він усміхається — такою усмішкою, що наче залізна скаба розтягає і знов стягає йому губи; він наче скупиться виявити вдоволення, яке так відверто гайнує вахмістр. Вода з малиновим сиропом, яка щойно, на язиці, була солодка, набуває в горлянці гіркуватого, прісного присмаку, після неї тягне випити коньяку. Нижчою й тіснішою, ніж завжди, видається сьогодні ця червоняста вітальня, можливо, зіщулена від дощу. На столі лежить добре знаний йому альбом з твердими, блискучими мідними ріжками. Всі знімки в ньому добре знайомі Карлові Йозефу. Вахмістр Слама каже:

— Ви дозволите? — розгортає альбом і тримає перед лейтенантом.

На знімку — молоде подружжя: вахмістр у цивільному поряд з дружиною.

— Тоді я ще був ройовим! — каже він з відтінком гіркоти, ніби хоче підкреслити, що він уже тоді заслуговував на вище звання.

Пані Слама сидить біля нього, тонюсінька в стані, вбрана у вузеньку, ясну літню сукню, наче в невагомий панцер, у крислатому білому капелюшку з пласким верхом. Що сталося? Чи Карл Йозеф уперше бачить цей знімок? То чому ж сьогодні це фото здається йому таким новим? І таким старезним? І таким чужим? І таким сміховинним? Еге ж, він усміхається, мов розглядає кумедну картинку з давноминулих часів, і немов пані Слама ніколи не була йому близькою й дорогою, і немов вона померла не якихось кілька місяців, а кілька років тому.

— Вона була дуже гарненька, це видно, — каже він, уже не від ніяковості, як раніше, а просто з лицемірства. Адже заведено казати щось гарне про небіжчицю — вдівцеві, якому висловлюєш співчуття. Він враз відчуває себе звільненим, відмежованим від померлої, так наче все, геть усе стерто з пам’яті. Фантазія то була, й годі! Він допиває свою воду з малиновим сиропом, підводиться й каже:

— То я піду, пане Сламо!

І, не чекаючи, повертається до дверей, вахмістр не встигає навіть вчасно підвестися, ось вони вже знову в сінях, Карл Йозеф уже в шинелі, стоїть і поволі, задоволено натягає рукавичку на ліву руку, на це в нього несподівано знаходиться доволі часу; і коли він промовляє:

— Ну, на все добре, пане Сламо! — то з утіхою чує якісь чужі, зверхні нотки у своєму голосі.

Слама стоїть, опустивши очі, не знаючи, де діти руки, що раптом стали порожніми, так ніби до цієї миті вони щось тримали, та щойно впустили і навіки втратили. Вони подають один одному руки. Слама ніби має ще щось казати? Дарма!

— Може, ще який раз зайдете, пане лейтенанте? — таки каже Слама.

Ну-ну, Карл Йозеф, мабуть, і сам у це не повірив би, але він уже забув Сламине обличчя. Він бачить лише золотаво-жовті канти на його комірі й три золоті косячки на рукаві чорної жандармської уніформи. — Прощавайте, вахмістре!

Дощ усе йде, рівний, невтомний, з поодинокими теплими поривами вітру. Наче давно вже мав би бути вечір, а все ніяк не звечоріє. Ця незмінна мокра сіра тканиця! Уперше, відколи носить уніформу, ба навіть уперше, відколи пригадує, Карл Йозеф відчуває, що треба звести коміра. Він на мить навіть підносить руки, однак спохоплюється, що вбраний у військове, і знов опускає. Він ніби на хвильку забув про свій фах. Неквапною, лункою ходою іде лейтенант по мокрій рипучій жорстві палісадника, втішаючись із тієї неквапності. Йому нема чого поспішати, нічого не було, був лише сон. Котра тепер може бути година? Кишеньковий годинник схований надто глибоко, під кітелем, у невеличкій кишеньці рейтузів. Не варт розстібати шинелі, однаково незабаром виб’є на вежі.

Він відчиняє хвіртку, виходить на вулицю.

— Пане бароне! — озивається раптом позад нього вахмістр.

Незбагненно, як це він так нечутно йшов слідком? Авжеж, Карл Йозеф сполоханий. Він зупиняється, але не наважується зразу обернутись. Може, цівка пістолета вже націлена саме в заглибину між складками шинелі на спині. Жахна й дитинна гадка! Чи все почнеться спочатку?

— Слухаю, — каже він з тією-таки згірдною недбалістю, що є мовби тяжким продовженням його прощання й коштує йому великого напруження, — і обертається.

Без шинелі, простоволосий, стоїть на дощі вахмістр, із мокрою двійчастою щіточкою чубчика й великими краплинами дощу на гладенькому білому лобі. В руках у нього — синій пакуночок, перев’язаний навхрест сріблястим шнурком.

— Це для вас, пане бароне, — каже вахмістр, опустивши очі в землю. — Прошу вибачити! Пан окружний начальник звелів. Я відразу приніс їх тоді. Пан окружний начальник швидко все проглянув і сказав, щоб я передав особисто.

На мить западає мовчання, тільки дощ капотить на бідолашний ясно-синій пакуночок, який від того дедалі темнішає, він більше не може чекати, той пакуночок. Карл Йозеф бере його, опускає в кишеню шинелі, червоніє, якусь мить розмірковує, чи не скинути з правиці рукавичку, оговтується, простягає вахмістрові руку в рукавичці, каже:

— Красно дякую! — повертається і швидко йде геть.

Він відчуває той пакуночок у кишені. Звідти вгору по руці струмує незнаний жар і ще густіше червонить йому обличчя. Тепер його пориває розстебнути коміра, як перед тим — звести. В роті знов з’являється гіркуватий присмак води з малиновим сиропом. Карл Йозеф витягає пакуночка з кишені. Так, безперечно. Це його листи.

Тепер мав би вже, врешті, настати вечір і вщухнути оцей дощ. Багато що мало б змінитися на світі, і сонце, може, ще пошле сюди останній промінь. Крізь дощ дихають на лейтенанта таким рідним духом луки і лине самотній поклик невідомої пташини, ніколи її тут не було чутно, здається, наче опинився в незнайомій місцевості. На вежі в місті вибиває п’яту, виходить, минула рівно година — не більш як година. Чи йти повільно, чи швидко? Час посувається дивною, незбагненною ходою, одна година — ніби цілий рік. Б’є чверть на шосту — а ти пройшов якихось кілька кроків. Карл Йозеф починає крокувати швидше. Він переходить колію, тут уже видно перші будинки міста. Дорога веде повз кав’ярню, єдиний на все місто заклад такого роду з модними обертовими дверима. Може, зайти сюди, випити навстоячки коньяку й піти собі? Карл Йозеф заходить.

— Швидше, один коньяк, — каже він біля буфету.

Він не скидає кашкета й шинелі. Кілька відвідувачів підводяться. Чутно стукіт більярдних куль і шахів. Офіцери гарнізону сидять у сутінку ніш. Карл Йозеф не бачить їх і не вітається. Найважливіше — це коньяк. Лейтенант блідий; блякло-білява касирка по-материнському всміхається йому зі свого підвищеного місця і зичливою рукою кладе біля келишка грудочку цукру. Карл Йозеф випиває коньяк одним духом. І відразу ж замовляє ще келишок. Замість обличчя касирки він бачить лише мерехтіння білявих кіс та дві золоті коронки в кутиках її рота. У нього таке враження, наче він робить щось заборонене, і він не розуміє, чому заборонено випити два келишки коньяку. Врешті-решт, він уже не учень кадетського корпусу. Чого ця касирка дивиться на нього з такою чудною усмішкою? Погляд її очей барви морської води, як і вугільно-чорні брови, йому прикрі. Він одвертається й дивиться в залу. Там у кутку біля вікна сидить його батько.

Атож, це справді окружний начальник, і що, зрештою, в тому аж такого дивного? Він сидить тут щодня, від п’ятої до сьомої, читає «Фремденблатт» і відомчу газету й курить вірґінську. Все місто про те знає ось уже три десятки років. Окружний начальник сидить у кутку, дивиться на свого сина й ніби усміхається. Карл Йозеф скидає ківера й підходить до батька. Старий пан фон Тротта коротко зиркає на нього з-за газети, не відкладаючи її, й каже:

— Ти від Слами?

— Так, тату!

— Він віддав тобі твої листи?

— Так, тату!

— Сідай, будь ласка!

— Слухаюсь, тату!

Окружний начальник нарешті кладе газету, спирається ліктями на стіл, повертається до сина й каже:

— Вона дала тобі дешевий коньяк. Я завжди п’ю «Геннесі».

— Візьму це до уваги, тату!

— До речі, пий зрідка.

— Так, тату!

— Ти ще трохи блідий. Роздягнися. Там майор Крайдль, він дивиться сюди!

Карл Йозеф підводиться і вітається до майора, вклоняючись.

— Він був нечемний, Слама?

— Ні, славний хлопець!

— Ну, отож-бо!

Карл Йозеф скидає шинелю.

— Де ж ті листи? — питає окружний начальник.

Син дістає з кишені пакуночок. Старий пан фон Тротта бере його. Зважує на долоні правої руки, відкладає набік і каже:

— Чималенько листів.

— Так, тату!

Тихо, чутно лише стукіт більярдних куль і шахів та як надворі ллє дощ.

— Післязавтра ти їдеш на місце служби! — каже окружний начальник, дивлячись у вікно.

Несподівано Карл Йозеф відчуває на своїй правиці сухорляву руку батька.

Рука окружного начальника лежить на лейтенантовій, холодна й кістлява. Лейтенант втуплює очі в стіл. Він червоніє. Він каже:

— Так, тату!

— Рахунок! — гукає окружний начальник і приймає свою руку з синової. — Скажіть панні, що ми п’ємо лише «Геннесі», — зауважує він офіціантові.

По рівній, як натягнута струна, діагоналі йдуть вони через усю залу до дверей — батько й за ним син.

Коли вони повільно простують вологим садом додому, вже лише крапає з дерев, лагідно й співуче. З воріт окружного управління виходить вахмістр Слама в шоломі, з рушницею, до якої прикріплено багнета, й зі службовою книгою під пахвою.

— Слава Ісусу, любий Сламо! — каже пан фон Тротта. — Нічого нового, еге ж?

— Нічого нового! — повторює вахмістр.

Казарма стояла в північній частині міста. Вона замикала собою широку й добре втрамбовану дорогу, яка за її червоною цегляною будівлею починала нове життя й вела в імлисту далину. Здавалося, що цісарсько-королівська армія спорудила цю казарму тут, у слов’янській провінції, як символ могутності Габсбурґів. Навіть цій прадавній дорозі, що стала така широко-розлога внаслідок вікових мандрів багатьох поколінь слов’ян, вона поставила перепону. Дорога мусила звернути. Вона обігнула казарму. Навіть з найдальшої північної точки міста, в кінці вулиці, звідти, де будинки чимраз меншали й зрештою ставали сільськими хатами, ясного дня можна було бачити аж ген віддалік широку склепінчасту чорно-жовту браму казарми, обернуту до міської смуги, мов велетенський герб Габсбурґів — знак погрози чи захисту, чи того й того водночас. Полк стояв у Моравії. Проте складався він не з чехів, як можна було сподіватися, а з українців і румунів.

Двічі на тиждень відбувалася військова муштра на південній околиці. Двічі на тиждень проїжджали верхівці-улани вулицями невеличкого міста. Дзвінкі й громохкі звуки сурм через однакові проміжки часу перебивали рівномірний гупіт кінських копит, і червоні рейтузи вершників обабіч лискучих брунатних тіл огирів сповнювали містечко кривавою пишнотою. Край дороги зупинялися городяни. Крамарі кидали свої крамниці, гулящі завсідники кав’ярень — свої столики, міські поліцаї — звичні місця чатування, а селяни, що привезли на торг свіжі овочі, — своїх коней з возами. Лише візники нечисленних фіакрів, що стояли неподалік міського парку, як і перше, непорушно сиділи на передку. Звідти, згори, їм було краще видно всю ту військову виставу, ніж тим, що стояли по обидва боки вулиці. І здавалося, що старі конячини з глухою байдужістю вітали пишний виїзд своїх молодших і здоровших родичів. Далекою ріднею були горді кавалерійські огирі убогим шкапинам, що цілих п’ятнадцять років тільки й знали тягати фіакри на вокзал та з вокзалу.

Карл Йозеф, барон фон Тротта, був байдужий до полкових коней. Деколи йому здавалося, що він відчуває в жилах кров своїх предків. Вони повагом ступали по землі, спрямовуючи твердими руками гребінчасті борони. Вони чимглибше заганяли в соковиту ріллю плуга й, підгинаючи коліна, йшли за парою дужих волів. Вербовими лозинами вони їх поганяли, а не острогами й нагаями. Гостра коса літала в їхніх моторних руках, мов блискавиця, і вони збирали з поля благодать, яку самі посіяли. Дідів батько ще був селянин. Сиполє — так звалося село, звідки вони походили. Сиполє — це слово мало старовинне значення. Нинішні словенці його вже навряд чи й знали. Карл Йозеф гадав, що він знає Сиполє. Він бачив його, коли згадував дідів портрет, що висів, притемнений стелею, в батьковому кабінеті. Воно лежало десь між невідомими горами, в золотому сяйві незнаного сонця, зі своїми убогими хатами з глини та соломи. Любе село, добре село! За нього чоловік пожертвував би офіцерською кар’єрою!

Ох, тільки ж цей чоловік був не селянин, а барон і лейтенант уланського полку! Карл Йозеф не мав у місті власної кімнати, як інші. Він жив у казармі. Вікно його помешкання виходило у двір. Навпроти були приміщення для рядових солдатів. Коли він увечері вертав до казарми й за ним зачинялася велика двійчаста брама, йому завжди здавалося, неначе він опинився у в’язниці: ніколи більше не відчинять перед ним цієї брами. Його остроги мерзлякувато дзенькали на голих кам’яних сходах, і гупання його чобіт відлунювало на дерев’яній, рудій, із плямами смоли підлозі коридору. Побілені вапном стіни на якийсь час утримали в собі світло згаслого дня і тепер знов випромінювали його, наче дбали в своїй голій ощадності про те, щоб казенних гасових ламп по кутках не засвітили, перш ніж геть стемніє; так мовби ті стіни вчасно увібрали в себе день, щоб тепер, у темряві, віддавати. Карл Йозеф не вмикав світла. Притулившись чолом до вікна, що наче відмежовувало його від пітьми, а насправді само було її холодною зовнішньою стіною, він дивився на освітлений жовтим світлом солдатський «домашній затишок» у приміщеннях для рядових. Він радо помінявся б місцем із котримсь солдатом. Вони сиділи там напівроздягнені, в грубих жовтих казенних сорочках, поспускавши з ліжок ноги й гойдаючи ними, співали, розмовляли й грали на губній гармоніці. Цієї пори дня — осінь уже давно вступила в свої права, — через годину після переклику й за півтори години до відбою, казарма скидалася на велетенський корабель. Карлові Йозефу навіть здавалося, наче вона стиха гойдається, і наче скупі жовті пломінці гасових ламп під великими білими ковпаками рівномірно колишуться в ритмі якихось хвиль невідомого океану. Солдати співали пісень незнайомою мовою, якоюсь слов’янською. Старі селяни з Сиполє, мабуть би, добре їх зрозуміли! Дід Карла Йозефа, може, ще зрозумів би їх! Його нерозгаданий образ тьмянів, притемнений стелею батькового кабінету. За той дідів образ чіплялися Карлові Йозефові спомини як за єдину і останню реліквію, заповідану йому довгою низкою незнаних предків. Він був їхній спадкоємець. Відколи прибув до полку, він відчував себе онуком свого діда, а не сином свого батька, ба навіть сином, так, сином, свого дивовижного діда. Там, навпроти, без угаву вигравали на губній гармоніці. Він міг виразно бачити рухи грубих смаглявих рук, що водили бляшаним інструментом туди-сюди перед червоними ротами, а часом — і виблиски металу. Велика туга цих інструментів лилася крізь зачинені вікна в чорний прямокутник подвір’я і наповнювала морок світлим відчуттям рідного краю, жінки, дитини й господи. Удома вони жили в низьких хатах, уночі запліднювали жінок, а вдень — лани! Біло й високо лежали взимку сніги довкола їхніх хат. Жовто й високо хвилювало влітку жито навкруги. Селяни були вони, селяни! Не інакше жили й цілі покоління Тротт! Не інакше!

Далеко вперед уже просунулася осінь. Уранці, коли улани вставали, сонце виринало на сході крайнеба, мов криваво-червона помаранча. Коли ж починалися гімнастичні вправи на лузі, на просторій зеленій галявині, обрамленій темними, аж чорними ялинами, повільно вставали сріблясті тумани, роздерті дужими рівномірними рухами темно-синіх одностроїв. Тоді бліде й невеселе сонце підпливало вище. Його блякле срібло, холодне й чуже, пробивалося крізь чорне гілля. Крижані крупці немилосердним шкреблом шкребли іржаво-руді боки й спини коней, і чулося з сусідньої галявини їхнє іржання — болісний голос туги за домівкою і стайнею. Солдати робили «вільні вправи з карабіном». Карл Йозеф насилу дочікувався повернення до казарми. Він боявся чвертьгодинного «перепочинку», що починався рівно о десятій, і розмов з товаришами, які інколи збиралися в сусідній пивниці випити пива й діждатися полковника Ковача. Ще прикріший був для нього вечір у казино. Він хутко настане. Обов’язок велів з’являтися на людські очі. Вже надходив час вечірньої зорі. Уже поспішали через темний прямокутник подвір’я казарми темно-сині брязкучі тіні солдатів, що верталися «додому». По тім боці вже вийшов із дверей вахмістр Резнічек із жовтим блимливим ліхтарем у руці, і сурмачі вже збиралися в темряві. Жовті мідяні інструменти зблискували на тлі темно-синього сяйва уніформи. Зі стаєнь чулося сонне іржання коней. На небі золотом і сріблом сяяли зірки.

У двері постукали. Карл Йозеф не поворухнувся. То його денщик, він і так зайде. Він зветься Онуфрій. Скільки часу знадобилося, аби завчити це ім’я! Онуфрій! Дідові воно ще було звичним.

Онуфрій зайшов. Карл Йозеф припав лобом до шибки. Він почув, як денщик за спиною клацнув підборами. Сьогодні була середа. Онуфрій мав «вихід». Доведеться вмикати світло й підписувати папірця.

— Увімкніть світло! — наказав Карл Йозеф не обертаючись. Навпроти ще й досі вигравали на губній гармоніці.

Онуфрій увімкнув світло. Карл Йозеф почув, як клацнув вимикач біля одвірка. За його спиною стало зовсім видно. А в прямокутник вікна все так само непорушно дивилася темрява та блищав навпроти у приміщеннях для рядових жовтавий, мов домашній, вогник. (Електрика була привілеєм офіцерів.)

— Куди ти сьогодні підеш? — запитав Карл Йозеф, усе ще дивлячись у вікно.

— До дівчини! — відказав Онуфрій.

Це вперше лейтенант звернувся до нього на «ти».

— До якої дівчини? — спитав Карл Йозеф.

— До Катерини! — відповів Онуфрій.

Було чутно, що він став у струнку.

— Вільно! — скомандував Карл Йозеф.

Почулося, що Онуфрій виставив праву ногу вперед.

Карл Йозеф обернувся. Онуфрій стояв перед ним, його великі, мов конячі, зуби блищали між товстих червоних губів. Він не міг стояти «вільно» не всміхаючись.

— Яка вона з себе, твоя Катерина? — запитав Карл Йозеф.

— Пане лейтенанте, дозвольте доповісти: великі білі груди!

— Великі білі груди! — Лейтенант округлив кисті рук і ніби відчув на долонях груди Каті. Мертва вона, мертва! — Дозвіл! — звелів Карл Йозеф.

Онуфрій подав йому дозвіл на вихід.

— А де живе твоя Катерина? — спитав Карл Йозеф.

— У панів служить! — відповів Онуфрій. І додав, щасливий: — Великі білі груди!

— Дай сюди! — сказав Карл Йозеф.

Він узяв папірця, розгорнув його, підписав.

— Іди до Катерини, — сказав Карл Йозеф.

Онуфрій знов клацнув підборами.

— Кроком руш! — наказав Карл Йозеф.

Він вимкнув світло. Потемки намацав шинелю. Вийшов у коридор. Тієї миті, як він унизу зачинив за собою двері, сурмачі програли останній сиґнал відбою. Зірки мерехтіли на небі. Вартовий біля брами відсалютував. Брама зачинилася за лейтенантом. Вулиця мріла, срібна від місячного світла. Жовті вогні міста моргали юнакові, мов зірки, що прилетіли з неба. Крок його гучно відлунював на свіжо-замерзлій осінньо-нічній землі.

За спиною в себе він почув гупання чобіт Онуфрія. Лейтенант пішов швидше, щоб денщик його не наздогнав. Проте Онуфрій і собі додав ходи. Так побігли вони один за одним безлюдною, твердою і лункою вулицею. Для Онуфрія, вочевидь, було радістю наздоганяти свого лейтенанта. Карл Йозеф зупинився й зачекав. Онуфрій чітко вимальовувався в місячному сяйві, він наче ріс, підносив голову до зір, мов набираючись у них нової сили для зустрічі зі своїм паном. Він рвучко вимахував руками в ритмі своєї ходи, здавалося, що він топче й повітря — руками. За три кроки від Карла Йозефа він зупинився, знову випнув груди, жаско гримнув підборами й козирнув, зліпивши докупи всі п’ять пальців правиці. Карл Йозеф безпорадно усміхнувся. Будь-хто інший, подумав він, зумів би сказати хлопцеві щось приємне. Було зворушливо те, як Онуфрій прилип до нього. Власне, йому ще не випадало нагоди роздивитися до пуття свого денщика. Поки не завчив імені, не мав можливості роздивитись і обличчя. Йому здавалося, ніби його щодня обслуговував інший денщик. Декотрі офіцери говорили про своїх денщиків по-знавецькому, як про дівчат, убрання, улюблені страви й коней. Карл Йозеф, коли мовилося про слуг, згадував лише старого Жака в батьковій оселі, старенького Жака, який служив іще його дідові. Не було на світі слуг, окрім старого Жака! Тепер перед ним на освітленій місяцем дорозі стояв Онуфрій з могутніми випнутими грудьми, з блискучими, як пломінь, ґудзиками, дзеркально наваксованими чобітьми й судомно затаєною радістю від зустрічі з лейтенантом.

— Стійте! Заспокійтеся! — наказав Карл Йозеф.

Йому хотілося сказати щось привітне. Дід сказав би щось привітне Жакові. Онуфрій лунко виставив уперед праву ногу. Груди ж його й далі були випнуті, наказ на нього не вплинув.

— Стійте вільно! — наказав Карл Йозеф трохи сумно й нетерпляче.

— Насмілюся доповісти, я стою вільно! — відповів Онуфрій.

— Далеко вона живе, твоя дівчина? — спитав Карл Йозеф.

— Насмілюся доповісти, недалеко, за годину ходи, пане лейтенанте!

Ні, нічого не виходило! Карл Йозеф неспроможний був знайти жодного слова більше. Горлянку йому здушила якась незнана ніжність, він не вмів обходитися з денщиками! А з ким він умів обходитися? Його безпорадність була велика, він і для розмов з товаришами не знаходив слів. Чого вони завжди шепотілися між собою, тільки-но він відвертався чи перше ніж він до них підходив? Чого він так незграбно сидів на коні? Ох, він знав себе! Він бачив свій силует, як у дзеркалі, дарма було б його вмовляти! За його спиною потайки перешіптувалися товариші, їхні відповіді він розумів аж після того, як йому їх розтлумачували, та й тоді не міг сміятися, власне, якраз тоді ніяк не міг! Проте полковник Ковач його любив. І, звісно, послужний список був у нього відмінний. Він жив під крилом слави свого діда. Он воно як! Він був онук героя Сольферіно, єдиний онук. Він відчував дідів погляд на своїй потилиці. Він був онук героя Сольферіно!

Кілька хвилин Карл Йозеф і його денщик Онуфрій мовчки стояли один навпроти одного на залитій місячним сяйвом вулиці. Місяць і тиша ще подовжували ті хвилини. Онуфрій стояв — ані руш. Стояв, мов пам’ятник у срібнім блиску місяця. Карл Йозеф зненацька повернувся й рушив уперед. Рівно за три кроки позад нього йшов Онуфрій. Карл Йозеф чув рівномірне гупання важких чобіт і залізне брязкання острогів. То йшла за ним сама вірність. Кожний удар чобіт об землю лунав як нова, невелемовна, тверда врочиста обітниця солдатської вірності. Карл Йозеф боявся обернутися. Йому хотілося, щоб ця рівна, як шнур, дорога раптово прослала перед ним якусь несподівану, невідому бічну стежку — порятунок від невідступної послужливості Онуфрія. Денщик ішов за ним у тому ж таки темпі. Лейтенант силкувався йти в ногу з чобітьми в себе за спиною. Він боявся розчарувати Онуфрія, з неуважності змінивши ногу. В надійно твердій хлопцевій ході озивалася вона, його вірність. І кожний новий її відгук зворушував Карла Йозефа. Здавалося, що там, за його спиною, незграбний парубійко, ударяючи в землю важкими підошвами чобіт, намагався достукатись до серця свого зверхника — безпорадна ніжність убраного в чоботи і остроги ведмедя.

Аж ось вони дісталися межі міста. Карлові Йозефу спало на думку добре слово, підхоже задля прощання. Він обернувся до хлопця і сказав:

— Розважайся на здоров’я, Онуфрію!

І швидко звернув у бічну вуличку. Онуфрієва подяка долинула до нього вже лишень як віддалена луна.

Йому довелося дати гаку. Він підійшов до казино на десять хвилин пізніше, ніж звичайно. Казино містилося на другому поверсі одного з найкращих будинків міста, біля старого ринку. Як і щовечора, всі його вікна лили світло на майдан перед будинком — улюблене місце прогулянок тутешнього населення. Було нерано, доводилося вужем прослизати між гуртками бюргерів, що вийшли прогулятися з дружинами. Щодень Божий чекала на лейтенанта невимовна мука — з’являтися в своїй дзвінкій барвистості між темних постатей цивільних, відчувати на собі неприязні, цікаві й хтиві погляди і врешті якимось божеством пірнати в яскраво освітлений під’їзд казино. Він швидко прослизнув поміж завсідниками цього корсо, згаявши на те дві хвилини, бридкі дві хвилини. Вибіг сходами нагору, долаючи по два східці зразу, — ні з ким не зустрітися! Такі зустрічі були поганою прикметою. Тепло, світло й голоси зустріли його у вестибюлі. Він зайшов, привітався до присутніх. Розшукав у звичному кутку полковника Ковача. Той щовечора грав тут у доміно, кожного разу з іншим партнером. У доміно він грав із захватом, можливо, з незмірного страху перед картами.

— Я ще ніколи не тримав у руках карт, — полюбляв він казати.

Не без ворожості вимовляв він навіть слово «карти» і при тому кидав погляд на свої руки, так ніби в них він тримав свій бездоганний характер.

— Я вам рекомендую, — додавав він інколи, — грати в доміно, панове! Це чиста гра, і вона виховує в нас стриманість. — Він брав один із чорно-білих багатооких камінчиків і підносив його вгору, мов магічний інструмент, за допомогою якого можна вигнати з одержимих картярів їхнього біса.

Сьогодні справляти службу в царині доміно припало ротмістрові Тайтінґеру. Полковникове обличчя кидало синювато-червоний відсвіт на жовтаве, худе ротмістрове. Карл Йозеф, стиха дзенькнувши острогами, зупинився біля полковника.

— Привіт! — сказав йому полковник, не підводячи очей від доміно.

Він був добряга, цей полковник Ковач. Уже багато років як він призвичаївся до батьківського тону в стосунках з підлеглими. І лише раз на місяць траплялися в нього напади штучного гніву, яких він сам боявся дужче, ніж його полк. Тоді полковник хапався за наймізерніший привід. Горлав так, що здригалися стіни казарми й старі дерева довкола заливної луки. Його синясто-червоне обличчя полотніло аж по самі губи, а нагайка в тремтячих руках безперестану ляскала по халяві чобота. Він вистрілював якусь суцільну нерозбірливу всячину, і лише безпорадні, ні з чим не пов’язані, повторювані раз у раз слова «у моєму полку» лунали трохи тихіше, ніж ціла його тирада. Врешті-решт він ущухав так само несподівано, як і розходжувався, і вмить кидав канцелярію, казино, навчальний плац чи що там він іще обрав місцем перебігу своєї громовиці. Еге ж, полковника Ковача, цього доброго звіра, знали! На регулярність його гнівних вибухів можна було покластися, як на повторення фаз Місяця. Ротмістр Тайтінґер, який уже двічі переводився з полку до полку й мав достеменні знання про весь командний склад, не втомлювався запевняти всіх і кожного, що в цілій австро-угорській армії нема іншого такого незлобивого командира полку.

Полковник Ковач звів нарешті очі від партії доміно й простягнув Тротті руку.

— Вже повечеряли? — запитав він, і його погляд потонув у таємничій далечіні. — Шкода! — повів він далі. — Шницель був сьогодні пречудовий! — І за якусь хвилину знов сказав: — Пречудовий! — Він жалкував, що Тротті не довелося скуштувати шницеля. Сам він залюбки посмакував би ним удруге, отут, перед лейтенантом, щоб той хоч побачив, як люди щось наминають з апетитом. — Ну, приємних розваг! — завершив він і знову заглибився в доміно.

Людно було о цій порі в казино, аж надто. Не було затишного куточка, щоб приткнутися. Ротмістр Тайтінґер, що вже хтозна відколи порядкував офіцерськими сходинами і мав єдину справжню пристрасть — солодке печиво, — з часом переобладнав казино на взірець тієї кондитерської, де він збавляв свої надвечір’я. Крізь її скляні двері можна було бачити, як він сидів там, похмурий і непорушний, — незвична рекламна постать в уніформі. Він був найнадійніший завсідник тієї кондитерської і, може, найголодніший. Аніскілечки не змінюючи виразу свого скорботного обличчя, поглинав він солодощі тарілку за тарілкою, час від часу сьорбав води зі склянки, непорушно зирив крізь скляні двері на вулицю, звільна кивав головою, коли котрийсь солдат, минаючи цукерню, козиряв йому, і в його великому худорлявому черепі з руденьким чубчиком начебто нічогісінько не відбувалося. Він був лагідний і дуже ледачий офіцер. З усіх його службових обов’язків тільки клопоти з облаштуванням їдальні для офіцерів, з кухнею, кухарями, ординарцями та льохами з вином були для нього любі. І над його рясним листуванням з торгівцями вином і фабрикантами лікерів трудилося не менш як двоє канцеляристів. З плином літ йому вдалося уподібнити обставу казино до внутрішнього образу улюбленої ним кондитерської, порозставлявши по кутках мініатюрні столики і прикривши настільні лампи червонястими абажурами.

Карл Йозеф роззирнувся довкола. Він шукав підхожого для себе місця. Чи не найбезпечніш було сісти між фенріхом запасу Беренштайном, лицарем фон Залога, новоспеченим дворянином і багатим адвокатом, та рум’яним лейтенантом Кіндерманом, німцем з походження. Фенріх, до чийого поважного віку й ледь помітного черевця так мало пасувало юначе звання молодшого командира, що він здавався перевдягненим в уніформу цивільним, і чиєму обличчю з невеличкими вугільно-чорними вусиками, здавалося, кричуще бракувало пенсне, випромінював у цьому казино якусь надійну гідність. Він нагадував Карлові Йозефу чи домашнього лікаря, чи рідного дядька. Про нього єдиного на обидві тутешні великі зали можна було з певністю сказати, що він справді чесно сидів на стільці, — тимчасом як усі решта неначе вистрибували на своїх місцях. Єдиною, — крім уніформи, — поступкою, яку фенріх доктор Беренштайн робив своєму званню військового, було те, що в армії він користувався моноклем, бо в своєму цивільному житті він справді носив пенсне.

Заспокійливіш від інших діяв на Карла Йозефа, безперечно, і лейтенант Кіндерман. Він ніби складався з якоїсь білявої, рожевої й прозорої субстанції. Здавалося, що крізь нього можна просунути руку, мов ото крізь осяяну вечоровим сонцем легеньку імлу. Усе, що він казав, злинало з його єства так легко й прозоро, що сам він не зменшувався в розмірах. І навіть поважність, з якою він слухав поважні розмови, мала в собі щось сонячно-усміхнене. Раденьке ніщо сиділо за столиком в особі лейтенанта Кіндермана.

— Привіт! — цвірінькнув він своїм тоненьким голосом, про який полковник Ковач казав, що то один з духових інструментів прусського війська.

Фенріх запасу Беренштайн підвівся, згідно з правилами, а проте повагом.

— Моє шанування, лейтенанте, — сказав він.

Карл Йозеф замалим не відповів йому поштиво: «Добрий вечір, пане докторе!»

— Я не заважатиму? — лише спитав він натомість і сів.

— Доктор Демант сьогодні повертається, — почав Беренштайн. — Я випадково зустрів його по обіді.

— Чудовий хлопець! — мов на флейті вивів Кіндерман; після густого судового баритона Беренштайна це пролунало так, неначе ніжний легіт перебіг по струнах арфи. Кіндерман, що завжди прагнув надолужити свою вкрай мізерну зацікавленість жіноцтвом перебільшеною до нього увагою, далі повідомив: — А його дружина — знаєте ви її? — то просто чарівне створіння! — На слові «чарівне» він підніс руку й танцюристо помахав у повітрі розставленими пальцями.

— Я знав її, ще як вона була молодесеньким дівчам, — сказав Беренштайн.

— Цікаво, — завважив Кіндерман. Він очевидно прикидався.

— Її батько був колись одним із найбагатших фабрикантів-капелюшників, — провадив далі фенріх.

Пролунало це так, немовби він зачитував свідчення з судових паперів. Він наче злякався сказаного й замовк. Слова «фабрикантів-капелюшників» здалися йому надто цивільними, він-бо сидів, урешті-решт, не в товаристві адвокатів! Він нишком заприсягся собі, що з цієї миті добре зважуватиме заздалегідь кожну свою фразу. Принаймні цим він був зобов’язаний кавалерії. Він спробував подивитися на Тротту. Але той, мов на злість, сидів ліворуч, а Беренштайн носив монокль у правому оці. Виразно він бачив тільки лейтенанта Кіндермана, однак той сидів байдужий. Щоб дізнатися, чи фамільярна згадка про фабриканта-капелюшника не справила кепського враження на Тротту, Беренштайн витяг портсигара і простяг його налівобіч, але тієї ж миті пригадав, що Кіндерман був старший ранґом, і, повернувшися праворуч, квапливо сказав:

— Пардон!

Тепер усі троє курили й мовчали. Погляд Карла Йозефа раз у раз звертався до цісаревого портрета на стіні навпроти. Франц Йосиф був зображений на ньому в білій, як цвіт весняних дерев, генеральській формі, з широким криваво-червоним шарфом через плече і орденом Золотого руна на шиї. Великий чорний фельдмаршальський капелюх, оздоблений пишним зеленим плюмажем із павичевих пер, лежав коло цісаря на хисткім з вигляду столику. Здавалося, портрет висів десь дуже далеко, аж ген поза стіною. Карл Йозеф пригадав, що попервах після його приїзду в полк цей портрет був для нього особливою гордою втіхою. Тоді здавалося, що цісар будь-якої миті може виступити з вузької чорної рами. Проте помалу образ верховного головнокомандувача став байдужим, звичним, і так само не привертав уваги, як той, що на поштових марках і монетах. Портрет цісаря висів на стіні казино — незвичайною офірою, що її божество приносить самому собі… Його очі — колись вони нагадували небо пори літніх канікул — тепер викликали в уяві тверду синю порцеляну. А це ж був той самий цісар! Удома, в кабінеті окружного начальника, теж висів цей портрет. І у великій актовій залі кадетського корпусу. І в канцелярії полковника в казармі. І сотні тисяч разів був повторений у всій розлогій імперії цісар Франц Йосиф, усюдисущий між своїх підданців, мов той Бог у світі. Йому врятував життя герой Сольферіно. Герой Сольферіно постарів і помер. Тепер його точили хробаки. І його син, окружний начальник, батько Карла Йозефа, теж став уже старим чоловіком. Незабаром і його також точитимуть хробаки. Лише цісар, сам лише цісар, здавалося, постарів зразу, за один-єдиний день, за одну певну годину, і від тієї години лишився закутий у свою крижану й вічну, сріблясту й жахливу старість, мов у кришталевий панцер, який вселяв найглибшу пошану. Літа не сміли підступитися до нього. Дедалі блакитнішав і твердішав його погляд. Навіть його ласка, що спочивала над родом Тротт, була тягарем з умирущої криги. І Карлу Йозефові робилося холодно під синім поглядом свого цісаря.

Удома, згадувалося йому, коли він приїздив до батька на канікули і в неділю перед обідом капельмейстер Нехвал ставив свій військовий оркестр, як належало, кружка, він був готовий на блаженну, теплу й солодку смерть за цього цісаря. Живий був дідів заповіт — рятувати цісареві життя. І його, цісареве життя, незмінно рятували, якщо поряд був котрийсь Тротта.

І ось ледве чотири місяці як він у полку. Несподівано виявилося, що цісар, неприступно захований у своєму панцері з кришталю, більш не потребує Тротт. Задовго тривав мир. Смерть була далеко від юного лейтенанта кавалерії — та смерть, що вінчала узаконене статутом просування по службі. Колись він стане полковником і на тому помре. А тим часом ходитиме щовечора до казино, дивитиметься на цісарів портрет. Що довше лейтенант Тротта на нього дивився, то дальшим робився йому цісар.

— Погляньте лишень! — продзвенів, мов у флейту, голос лейтенанта Кіндермана. — Тротта всі очі видивив, приглядаючись до старого!

Карл Йозеф усміхнувся Кіндерманові. Фенріх Беренштайн давно почав партію в доміно і вже збирався її програти. Він вважав за свій обов’язок програвати, коли грав із кадровими офіцерами. У цивільних він завжди вигравав. Його навіть між адвокатами мали за небезпечного партнера. Проте, відбуваючи річну військову перепідготовку, він ховав свою кмітливість у кишеню й силкувався вдавати дурня.

— Цей раз у раз програє, — сказав до Тротти Кіндерман.

Лейтенант Кіндерман був переконаний, що всі «цивілісти» — то істоти копійчаної ціни: у доміно, й то незугарні виграти.

Полковник ще й досі сидів у своєму кутку з ротмістром Тайтінґером. Декотрі офіцери з нудьги тинялися поміж столиками. Вони не сміли покинути казино, поки полковникові не набридне грати. М’якосердий годинник на стіні щочвертьгодини починав дуже виразно й повільно голосити, його скорботний плач перебивало стукотіння камінців доміно й шахових фігур. Часом забігав який з ординарців, клацав підборами, біг до кухні й повертався з маленькою чарчиною коньяку на кумедно великій таці. Деколи хтось зривався на регіт, — поглянувши в той бік, звідки він лунав, можна було побачити чотири схилені докупи голови і зрозуміти, що там правлять жарти. Ох, ті жарти! Ті анекдоти, коли всі відразу бачили, що змушує тебе сміятися — піддобрювання чи розуміння! Ті анекдоти відрізняли своїх від чужих. Хто їх не розумів, той не належав до корінних уланів. І Карл Йозеф до них не належав.

Йому спало на думку запропонувати нову партію в доміно — утрьох, — коли враз відчинилися двері і, аж надто дзвінко клацнувши підборами, на порозі козирнув ординарець. Умить стало тихо. Полковник Ковач підхопився зі стільця і звернув очі до дверей. Увійшов не хто інший, як полковий лікар Демант. Він аж сам злякався того переполоху, який зчинив. Він усміхаючись стояв біля дверей. Ординарець усе ще стовбичив обік нього, витягшись у струнку, і вочевидь йому заважав. Полковий лікар махнув рукою. Та ординарець того не помітив. Грубі скельця лікаревих окулярів ледь запітніли від осіннього вечорового туману. Демант звик, заходячи з холоду до теплого приміщення, скидати й протирати окуляри. Однак тут він на це не наважився. Минула ще якась хвилина, поки він пройшов уперед від дверей.

— А, дивіться, та це ж доктор! — вигукнув полковник.

Він гукав щодуху, ніби мав перекричати гармидер велелюдних свят. Добряга собі гадав, що всі короткозорі водночас ще й глухі і що їхні окуляри проясніють, коли краще чутимуть вуха. Полковників голос проторував собі шлях. Офіцери поступилися назад. Жменька тих, хто ще сидів за столами, попідводилися. Полковий лікар обережно переставляв ногу за ногою, мовби йшов по кризі. Скельця його окулярів начебто потроху проясніли. Звідусіль лунали привітання. Лікар не без труднощів упізнавав панів офіцерів. Він нахилявся, щоб читати з облич, як читають із книжки. Перед полковником Ковачем він, нарешті, зупинився, випнувши груди. Як на стороннє око, він аж надто переборщував, коли відкидав догори оту свою вічно схилену голову або коли силкувався одним порухом підвести й випростати свої похилі, вузькі плечі. За час довгої відпустки через хворобу полкового лікаря з його немілітарною вдачею всі майже геть забули. Тепер його розглядали не без подиву. Полковник заквапився покласти край неодмінному, належному за правилами ритуалові привітання. Він ревнув так, що забряжчали склянки:

— А в нього гарний вигляд, у доктора! — Наче хотів повідомити про це всю армію.

Він поплескав Деманта долонею по плечах, ніби хотів надати їм звичного положення. Душею Ковач справді був прихильний до полкового лікаря, але ж той, сердега, дідьче ребро, громи й блискавиці, не надавався до війська! Аби він хоч трохи надававсь до мілітарки! Не доводилось би щоразу так збіса напружуватись, щоб бути до нього добрим. Можна було, дідько їх мамі, саме до його полку надіслати й іншого лікаря! Бо ці вічні битви, які чинилися між душею полковника і його солдатським смаком через цього клятого симпатягу, таки могли доїхати кінця старому вояці. Цей доктор іще колись зажене мене в могилу! думав полковник, коли бачив полкового лікаря Деманта на коні. І одного чудового дня попросив доктора ліпше не їздити через усе місто верхи.

Треба сказати йому щось приємне, гарячково думав полковник. Шницель сьогодні був чудовий! — зопалу спало йому на думку. І він це й сказав. Доктор усміхнувся. Він усміхається наскрізь цивільною усмішкою, цей хлоп! подумав полковник. І враз згадав, що тут є хтось, іще не знайомий з доктором. Тротта, звісно! Він прибув у полк, коли доктор Демант пішов у відпустку. Полковник загукав:

— Наш новачок, Тротта! Ви ще не знайомі!

І Карл Йозеф підійшов до полкового лікаря.

— Онук героя Сольферіно? — запитав доктор Демант.

Такого докладного знання воєнної історії від нього не сподівалися.

— Усе він знає, наш доктор! — вигукнув полковник. — Він книжник!

І вперше на віку йому так сподобалося підозріле слово «книжник», що він одразу проказав його ще раз: «Книжник!» — пестливим тоном, яким звичайно вимовляв лише: «Улан!»

Усі знову посідали, і вечір поплив своїм плином.

— Ваш дід, — сказав полковий лікар, — був одним з найдивовижніших людей в армії. Ви його знали?

— Ні, живого я його не знав, — відповів Карл Йозеф. — У нас дома в батьковому кабінеті висить його портрет. Коли я був малий, то часто його роздивлявся. І в нас іще живе його слуга Жак.

— А що це за портрет? — спитав полковий лікар.

— Його намалював приятель молодих літ мого батька, — сказав Карл Йозеф. — Це дивовижний портрет. Він почеплений доволі високо. Малим мені доводилося ставати на стілець, щоб його роздивитися.

Вони кілька секунд помовчали. Потім доктор Демант сказав:

— Мій дід був шинкар, єврей-шинкар у Галичині. Ви про Галичину щось знаєте?

(Доктор Демант був єврей. В усіх анекдотах виступали полкові лікарі-євреї. Два євреї були і в кадетському корпусі. Потім вони служили в піхоті.)

— До Резі! До тітоньки Резі! — зненацька вигукнув хтось.

І всі підхопили:

— До Резі! Пішли до Резі!

— До тітоньки Резі!

Ніщо не могло злякати Карла Йозефа дужче, ніж цей заклик. Уже кілька тижнів він чекав його, сповнений страху. Він ще виразно пам’ятав усе, пов’язане з останніми відвідинами борделю пані Горват, геть усе! Шампанське, що ніби складалося з камфори й лимонаду, м’яке, розлізле тісто жіночого тіла, криклива червінь і божевільна жовтизна шпалер, дух котів, мишей і конвалій у коридорі і потім печія дванадцять годин поспіль. Тоді не минуло й тижня, як він прибув до полку, і то був його перший візит до борделю.

— Любовні маневри! — сказав Тайтінґер.

Тут він був проводир. Це належало до обов’язків офіцера, що віддавна правив офіцерським клубом. Блідий і худющий, поклавши руку на ефес шаблі, довгими, неквапними кроками, він з тихим побрязкуванням острогів ходив по салону пані Горват від столика до столика, скрадливий спонукальник до гірких утіх. Кіндерман трохи не зомлів, зачувши дух голих жінок, його нудило від жіночої статі. Майор Прохазка стояв у туалеті й чесно намагався запхати до рота свого товстого куцого пальця. Шовкове плахіття пані Резі Горват шамотіло водночас по всіх закутках будинку. Великі м’ячики її чорних очей перекочувалися на широкому борошнисто-білому обличчі без певного напрямку й мети; білі й великі, наче клавіші рояля, зблискували в її широкому роті зуби штучної щелепи. Траутманнсдорф зі свого кутка пантрував за кожним її порухом манісінькими, бистрими, зеленкуватими очима. Раптом він підвівся й запхав руку за пазуху пані Горват. Рука згубилася там, як біла миша поміж білих гір. А Полак, тапер, сидів, зігнувши спину, — відданий раб музики! — за чорним блискучим роялем, і на його руках, що вибивали по клавішах, рипіли цупкі манжети — немов захриплі флейти, супроводили вони бляшаний бренькіт рояля…

До тітки Резі! Все рушило до тітки Резі! Унизу полковник повернув назад, сказав: «Приємно розважитись, панове!». Двадцять голосів на тихій вулиці гукнули: «Шанування, пане полковнику!» — і сорок острогів брязнули одна об одну.

Полковий лікар Макс Демант і собі зробив несміливу спробу попрощатися.

— Ви теж мусите йти з усіма? — тихо спитав він лейтенанта Тротту.

— Мабуть, так буде краще! — прошепотів Карл Йозеф.

І полковий лікар мовчки рушив із ним. Вони йшли останні в безладній низці офіцерів, що з брязкотом простували тихими, осяяними місяцем вуличками невеличкого міста. Полковий лікар з лейтенантом не розмовляли між собою. Обидва відчували, що їх пов’язали оті вимовлені пошепки запитання й відповідь, з цим годі було щось удіяти. Вони обидва були відмежовані від усього полку. І вони знали одне одного, може, якоїсь півгодини.

Несподівано, він сам не знав чому, Карл Йозеф сказав:

— Я кохав одну жінку на ім’я Каті. Вона померла.

Полковий лікар зупинився і всім тілом обернувся до лейтенанта.

— Ви ще кохатимете й інших жінок! — сказав він.

І вони рушили далі.

Від далекої станції було чутно свистки пізніх потягів, і полковий лікар мовив:

— Хотів би я десь поїхати, далеко поїхати!

Аж ось вони опинилися під синім ліхтарем закладу тітки Резі. Ротмістр Тайтінґер постукав у замкнені двері. Хтось відчинив. У будинку враз забренькали на роялі: марш Радецького. Офіцери маршовим кроком зайшли до салону.

— Розсипатись по одному! — скомандував Тайтінґер. Голі дівчата сипнули їм назустріч послужливим табуном білих курей.

— Господь з вами! — сказав Прохазка.

Траутманнсдорф цим разом тут-таки, як стій, поліз за пазуху до пані Горват. І поки що не відпускав її від себе, їй треба було наглядати за кухнею й льохом, вона вочевидь страждала від пестощів обер-лейтенанта, проте гостинність вимагала від неї жертви. Вона дозволила спокушати себе. Лейтенант Кіндерман зблід. Він зробився біліший від пудри на плечах у дівчат. Майор Прохазка замовив содову воду. Хто знав його ближче, міг сказати заздалегідь, що сьогодні майор нап’ється як чіп. Водою він лише прочищав дорогу алкоголеві, як ото чистять вулиці перед приїздом високих гостей.

— І доктор прийшов? — голосно запитав він.

— Треба вивчати хвороби біля їхнього джерела, — сказав з поважністю науковця блідий і худющий, як завжди, ротмістр Тайтінґер.

Монокль фенріха Беренштайна блищав тепер в оці якоїсь білявої дівчини. Сам фенріх сидів коло неї, кліпаючи маленькими чорними очима. Його смагляві волохаті руки, ніби якісь чудні звірятка, шастали по тілі панянки. Потроху всі повмощувалися. Між доктором і Карлом Йозефом на червоній канапі сиділи дві жінки, випростані, зі стиснутими коліньми, налякані розпачливими обличчями обох чоловіків. Коли подали шампанське, — його врочисто внесла сувора домоправителька в убранні з чорної тафти, — пані Горват рішуче витягла обер-лейтенантову руку зі своєї пазухи й поклала її на його чорні рейтузи, наче з любові до порядку, як ото кладуть на звичне місце позичену в когось річ, і підвелася, могутня і владна. Вона погасила горішнє світло. Горіли тільки невеличкі лампочки в нішах. У червонястих сутінках світилися напудровані білі тіла, блискали золоті зірки, сяяли срібні шаблі. Пара за парою підводилася і зникала. Прохазка, що вже давно був заходився коло коньяку, підступив до полкового лікаря й сказав:

— Вам їх не треба, я забираю їх собі!

І він узяв обох жінок за руки й поплентався поміж ними до сходів.

Отаким робом вони раптом залишилися самі, Карл Йозеф і доктор Макс Демант. Тапер Полак у протилежному кутку салону ще знічев’я торкав клавіші. Якийсь дуже ніжний вальс несміливо й тихенько плив по кімнаті. А так скрізь було тихо і майже затишно, й на каміні цокав годинник.

— Гадаю, нам обом нема чого тут робити, правда ж? — сказав доктор.

Він підвівся. Карл Йозеф глянув на годинник на каміні й собі встав. У напівтемряві він не розгледів, котра година, підійшов ближче до годинника й сахнувся на крок назад. У бронзовій, поцяткованій мухами рамі стояв цісар, у зменшеному вигляді, — знайомий, усюдисущий портрет його величності, у білих, як цвіт весняних дерев, шатах, з криваво-червоним шарфом і орденом Золотого руна. Щось треба зробити, подумав лейтенант гарячково й по-дитячому, щось треба зробити! Він відчув, що зблід, серце його закалатало в грудях. Він ухопив раму, вийняв чорну паперову задню стінку й витяг портрета. Згорнув його удвоє, потім ще раз і заховав у кишеню. Враз обернувся. Позад нього стояв полковий лікар. Він вказав пальцем на кишеню, куди Карл Йозеф сховав цісарів портрет. Твій дід його теж урятував, подумав доктор Демант. Карл Йозеф спаленів.

— Свинство! — сказав він. — Що ви подумали?

— Нічого, — відповів доктор. — Я тільки згадав вашого діда.

— Я його онук! — сказав Карл Йозеф. — На жаль, мені не трапилося нагоди врятувати йому життя!

Вони поклали на стіл чотири срібні монети й покинули заклад пані Резі Горват.

Уже три роки як полковий лікар Макс Демант відбував службу в уланському полку. Він мешкав за містом, на південній його околиці, там, де дорога звертала до обох цвинтарів — «старого» й «нового». Сторожі обох цвинтарів добре знали доктора Деманта. Він приходив сюди кілька разів на тиждень перевідати небіжчиків, відійшлих давно, і недавніх, ще не забутих. І деколи довго ходив поміж могилами, й часом то тут, то там було чутно, як його шабля тихо дзенькала, вдарившись об надгробок. Доктор, безперечно, був дивний чоловік — добрячий лікар, як казали, і отже, з будь-якого погляду — рідкість серед армійських лікарів. Він уникав будь-якого спілкування з людьми. Лише службовий обов’язок змушував його вряди-годи (та однаково частіше, ніж би він хотів) показуватися серед товаришів. І за своїм віком, і за часом служби він мав би вже бути штабним лікарем. Чому він ним ще й досі не був, не знав ніхто. Можливо, він і сам того не знав. «Бувають кар’єри з зазубнем». Ці слова належали ротмістрові Тайтінґеру, який, крім усього іншого, постачав полк ще й дотепними афоризмами.

«Кар’єра з зазубнем», — не раз думав і сам доктор.

— Життя з зазубнем, — сказав він лейтенантові Тротті. — У мене життя з зазубнем. Якби доля була до мене прихильніша, я міг би стати асистентом великого віденського хірурга, а може, й професором.

Славетне ім’я віденського хірурга рано сягнуло своїм сяйвом тісних закапелків Максового дитинства. Макс Демант ще хлопчиком твердо поклав собі, що стане лікарем. Він походив із прикордонного села на сході монархії. Його дід був лагідний шинкар-єврей, а батько після дванадцятирічної служби в ландвері став поштовим урядовцем середньої руки в поближньому прикордонному містечку. Макс іще виразно пам’ятав свого діда. Будь-якої години дня той сидів перед великою аркою воріт прикордонного шинку. Буйна борода срібними хвилями вкривала йому груди й спадала аж до колін. Від нього плив дух добрив, і молока, й коней, і сіна. Він сидів перед своїм шинком — старий король шинкарів. Коли селяни, вертаючи з недільного торгу свиньми, зупинялися коло шинку, старий підводився їм назустріч, могутній, мов гора в людській подобі. А що він уже недочував, то нижчі на зріст селяни мусили вигукувати йому свої замовлення догори, приклавши долоні рупором до рота. Старий лише кивав головою. Він розумів. Він задовольняв бажання всіх своїх клієнтів так, наче робив їм ласку й наче вони не платили йому готового твердою монетою. Міцними руками він сам випрягав коней і заводив їх до стайні. І доки його доньки в просторій низькій хаті-шинку обносили гостей горілкою з підсушеним і посоленим горохом, він годував коненята, додаючи їм охоти до їжі ласкавого балачкою. У суботу він, зігнувшись, сидів над великими благочестивими книгами. Його срібляста борода вкривала долішню половину надрукованої чорним шрифтом сторінки. Якби він знав, що його онук колись гулятиме по світі в офіцерській уніформі і при вбивчій зброї, то прокляв би свою старість і плід своїх чресел. Уже його син, батько доктора Деманта, поштовий службовець середнього розряду, будив у душі старого лише стримувану янгольським терпінням відразу. Шинок, успадкований від прапрадідів, довелося залишити дочкам із зятями; тим часом його нащадкам чоловічої статі, аж до найдальшого майбутнього, судилося стати урядовцями, науковцями, службовцями й дурноголовцями. Аж до найдальшого майбутнього? Ні, такі слова були тут ні до чого. Полковий лікар не мав дітей. Він і не хотів їх мати… Власне, його дружина…

На цьому пункті доктор Демант звичайно уривав свої спомини. Він починав згадувати матір. Вона жила в повсякчасному гарячковому пошуку бодай якогось приробітку. Батько після служби сидить у невеличкій кав’ярні. Він грає в тарок, програє, ще й заборговує власникові закладу. Він хоче, щоб син закінчив чотири класи середньої школи й став службовцем, звісно, поштовим. «Ти завжди зависоко літаєш!» — каже він матері. Хоч яке безладне його цивільне життя, він, однак, утримує в сміховинному ладу весь той реквізит, що його приніс із військової служби: його уніформа, — кітель «унтер-офіцера інтенданта понадстрокової служби» з золотими косинчиками на рукавах, чорні штани й піхотний ківер, — висить у шафі, наче поділена на три частини, та все ще жива людська персона, з блискучими ґудзиками, що їх кожного тижня старанно чистять. І чорна крива шабля з ребристим ефесом, який теж кожного тижня протирають, з ліниво звислою золотаво-жовтою китичкою, схожою на трішки припорошений пуп’янок соняшника, висить упоперек стіни на двох цвяшках над письмовим столом, що завжди стоїть без ужитку. «Якби не з’явилася ти, — каже батько матері, — я склав би екзамен і тепер був би капітаном інтендантства». На цісарів день народження поштовий службовець Демант одягає свою службову уніформу, трикутний капелюх і бере шпагу. Цього дня він не грає в тарок. Щороку на цісарів день народження він збирається почати нове, вільне від боргів життя. Він напивається. Вертається додому серед ночі, витягає на кухні свою шпагу й командує цілим полком. Горщики в нього — то військові рої, чашки — загони солдатів, тарілки — чоти. Симон Демант — полковник, полковник на службі у Франца Йосифа Першого! Мати в мереживному чіпці, рясній нічній спідниці й розхристаній блузці встає з постелі втихомирювати чоловіка.

Якось, через день після цісаревих іменин з батьком уві сні стався удар. Йому випала легка смерть і пишний похорон. Усі листоноші йшли за його домовиною. І у вірній удовиній пам’яті небіжчик лишився взірцевим подружжям, чоловіком, що помер на службі цісареві й цісарсько-королівській пошті. Обидві уніформи Симона Деманта — унтер-офіцерська й поштарська — ще й тепер висять поряд у шафі — удова за допомогою щітки, камфори та нафталіну підтримує їх у незмінному блиску. Вони були наче мумії, і щоразу, як відчинялася шафа, синові здавалося, що він бачить два трупи свого небіжчика батька.

Будь-що треба було стати лікарем. Доводилося давати уроки за нещасні шість крон на місяць. Доводилося ходити в драних чоботях. Коли йшов дощ — залишати на добрячих, навоскованих підлогах багатіїв мокрі й страшенно великі сліди: ноги наче більшають, коли в тебе драні підошви. І врешті-решт складено екзамени. Став медиком. Злидні все ще заступали майбутнє — чорним муром, об який розбивалися надії. Довелося просто-таки кинутися в обійми армії. Сім років їжі, сім років пиття, сім років зодягнений, сім років — дах над головою, сім, сім довгих років! Так вийшов з нього військовий лікар. І ним Макс Демант лишився.

Життя, здавалося, летіло швидше, ніж думки. І перш ніж устиг щось вирішити, нагадали про себе літа.

А потім одруження з панною Свою Кнопфмахер.

На цьому полковий лікар доктор Демант знов урвав плин своїх споминів. Він подався додому.

Уже звечоріло. Незвично врочисте світло лилося з усіх кімнат.

— Старий пан приїхав! — сповістив служник.

Старий пан — то був докторів тесть, пан Кнопфмахер.

Він саме виходив з ванної кімнати, в довгому квітчастому волохатому халаті, з бритвою в руці, з приємно порожевілими, свіжопоголеними й напахченими щоками, поставленими далеченько одна від одної. Його обличчя ніби розпадалось на дві половини. Купи воно трималося лише завдяки сивій гостренькій борідці.

— Мій любий Максе! — сказав пан Кнопфмахер, дбайливо поклав бритву на столик і розгорнув обійми, а заразом і поли халата. Тесть із зятем обнялися, двічі нашвидку поцілувалися й разом зайшли до кабінету.

— Я б випив чарку горілки! — сказав гіан Кнопфмахер.

Доктор Демант відчинив шафу, якусь хвилину дивився на ліс пляшок і знов обернувся до тестя.

— Я не великий знавець, — сказав він. — Не знаю, що тобі тут буде до смаку.

Він склав собі набір алкогольних напоїв десь так, як неук збирає бібліотеку.

— Ти досі не п’єш, — сказав пан Кнопфмахер. — Чи є в тебе сливовиця, арак, ром, коньяк, тирличівка, горілка? — умить проторохтів він, що аж ніяк не в’язалося з його демонстративною гідністю.

Він рушив (поли халата на ньому розліталися) до шафи і впевненим рухом вихопив із шереги пляшку.

— Я вирішив зробити Єві сюрприз, — почав пан Кнопфмахер. — І скажу тобі відразу, любий Максе, тебе тут не було всю другу половину дня. А замість тебе… — Він зробив паузу й повторив: — Замість тебе я зустрів тут якогось лейтенанта. Якогось йолопа!

— Він — єдиний друг, — заперечив Макс Демант, — який трапився мені за весь час моєї військової служби. Це лейтенант Тротта. Прекрасна людина!

— Прекрасна людина! — повторив за ним тесть. — Я, приміром, теж прекрасна людина. Але я б тобі не радив бодай на годину залишати мене наодинці з гарненькою жінкою, коли тільки вона для тебе хоч щось важить. — Кнопфмахер стулив докупи великий і вказівний пальці і за хвильку сказав: — Хоч ось стільки.

Полковий лікар зблід. Він скинув окуляри й довго їх протирав. У такий спосіб він ніби повивав для себе довкілля в благодатний туман, серед якого тесть у своєму купальному халаті здавався невиразною, хоч і дуже великою плямою; і, протерши окуляри, він не зразу начепив їх, а, тримаючи в руці, промовив у той туман:

— Я не маю ніяких підстав, любий тату, не довіряти Єві чи своєму другові.

Якось нерішуче сказав ці слова пан полковий лікар. Вони й для нього самого пролунали мов зовсім чужий вислів, вичитаний дуже давно з книжки чи бозна-коли почутий на якійсь виставі.

Він начепив окуляри, і старий Кнопфмахер, уже чіткий і обсягом і обрисами, враз опинився поруч. І вислів, яким щойно скористався доктор, тепер здавався безмежно далеким. Щось таке далеке від тебе ніяк не могло бути правдою.

— Не маєш ніяких підстав? — проказав пан Кнопфмахер. — Зате я маю підстави! Я знаю свою дочку! А ти своєї дружини не знаєш! І панів лейтенантів я знаю чудово! І взагалі чоловіків! Я не хочу нічого сказати проти армії. Говорімо по суті. Коли моя жінка, твоя теща, була молода, я мав не одну нагоду вивчити молодих чоловіків. І тих, що в цивільному, й тих, що у військовій уніформі. Еге ж, кумедні ви люди, ви, ви…

Він шукав загального означення для тієї категорії людей (яку й сам не те щоб дуже знав), до котрої належав його зять та інші отакі дурноверхі. Він би найрадніше сказав: «Ви, з вашими університетами!» Бо сам він дійшов розуму, достатку й шани від людей — без університетських студій. Авжеж, а десь цими днями йому мали надати звання комерційного радника. Він плекав у душі солодку мрію про свої грошові пожертви в майбутньому, великі грошові пожертви. Безпосереднім їхнім наслідком було б дворянство. А якщо, скажімо, прийняти угорське громадянство, можна стати дворянином ще хутчіш. У Будапешті людині не так обтяжують життя. А втім, не забуваймо про «вчених мужів», які на те й створені, щоб тобі його обтяжувати, недолугі мудраї, телячі голови! Власний зять обтяжує тобі його! Якщо тепер зчиниться бодай найменший скандал із дітьми, довго ж тобі доведеться ждати звання радника комерції! Усюди мусиш пильнувати ладу сам, сам-один! Навіть цноту чужих жінок доводиться стерегти самому.

— Я хотів би тобі, любий Максе, зняти полуду з очей, поки не пізно!

Полковий лікар не любив цієї приказки, він не любив вислуховувати правду будь-що-будь. Гай-гай, він знав свою дружину так само добре, як пан Кнопфмахер свою дочку! Та він кохав її — що тут удієш! Він її кохав. У Ольмюці в неї був окружний комісар Гердал, у Граці — окружний суддя Ледерер. Полковий лікар дякував Богові й своїй дружині вже й тоді, коли це не були його колеги. Якби ж хоч можна було залишити армію! Тут тобі повсякчас загрожує смертельна небезпека. Скільки вже разів він збирався запропонувати тестеві… Він налагодився й цього разу.

— Я знаю, — сказав він, — що Єва тут у небезпеці. Завжди в небезпеці. Вже багато років. На жаль, вона легковажна. Межі вона не переступає… — Він замовк і за мить із притиском повторив: — Не переступає! — Він убивав цими словами усі власні сумніви, що вже роками не давали йому спокою. Він випалював свою непевність, повертав собі віру в те, що дружина його не зраджує. — Ні в якому разі! — сказав він ще раз уголос. Він переконав себе остаточно: — Єва порядна людина, хай там що!

— Авжеж! — потвердив тесть.

— Але такого життя, — вів далі лікар, — ми обоє довго не витримаємо. Як тобі відомо, мене зовсім не задовольняє цей фах. Якби не ця служба — чого б я не досягнув уже тепер! Я посідав би визначне місце у світі, і Євине марнолюбство було б задоволене. Бо, на жаль, вона марнолюбна!

— Це в неї від мене, — сказав пан Кнопфмахер не без утіхи.

— Вона невдоволена, — провадив полковий лікар, поки його тесть наливав нову чарку. — Вона невдоволена й шукає розваги. Я не можу їй за це дорікати…

— Ти мусиш сам її розважати! — перебив тесть.

— Я… — доктор Демант затнувся, хвильку помовчав і потягся поглядом до горілки.

— Та випий-бо вже нарешті! — підбадьорливо сказав пан Кнопфмахер.

І він підвівся, узяв чарку й налив повну; халат на ньому розхристався, виглянули волохаті груди й веселе черевце, таке саме рожеве, як і його щоки. Він підніс повну чарку до самих губів зятеві. Макс Демант нарешті випив.

— Є ще дещо… власне, воно й змушує мене кинути армію. Коли я прибув у полк, з очима в мене, можна сказати, було все гаразд. А тепер що рік, то стає гірше. Я тепер… тепер я не можу… Я тепер просто нічогісінько гаразд не бачу. Властиво, я мушу подати рапорт і вийти у відставку.

— Так? — спитав Кнопфмахер.

— А з чого…

— З чого жити? — Тесть закинув ногу на ногу, його враз пробрав холод, він закутався в халат і притримував руками коміра. — Так, — сказав він, — ти гадаєш, що я все це на собі витягну? Відколи ви одружені, мої видатки на вас складають триста крон у місяць — я випадково це запам’ятав… Та вже знаю, знаю! Єві багато треба. І якщо ви почнете нове життя, вона потребуватиме не менше. Та й ти теж, мій сину! — Він злагіднів. — Еге ж, мій любий, любий Максе! Тепер мені ведеться не так добре, як колись!

Макс мовчав, Пан Кнопфмахер відчув, що відбив атаку, й знов розхристав халат. Він випив ще чарку. Голова його вміла не туманіти. Він себе знав. Ці телепні! А все ж таки оцей зять кращий проти того, другого, Германа, чоловіка Елізабет… Шість сотень крон у місяць коштували йому дочки. Він знав це достеменно. Якщо раптом полковий лікар колись осліпне… Пан Кнопфмахер поглянув на блискучі зятеві окуляри. Нехай пильнує дружину! Це й для підсліпуватого не штука!

— Котра зараз година? — спитав він дуже миролюбно й дуже безневинно.

— Хутко сьома! — сказав доктор.

— Піду одягнуся, — вирішив тесть.

Він підвівся, кивнув зятеві головою і з гідністю, поволі виплив у двері.

Полковий лікар лишився сам. Після інтимної самотності на цвинтарі самотність у власній оселі здавалася йому колосальною, нестерпною, майже ворожою. Уперше в своєму житті він сам налив собі горілки. Скидалося на те, що й п’є він уперше в житті. «Дати лад, — думав він, — треба дати лад». Він надумав поговорити з дружиною. Вийшов у коридор.

— Де моя дружина?

— У спальні, — відповів служник.

«Постукати?» — спитав сам себе доктор. «Ні!» — наказало йому залізне серце. Він натиснув на клямку, двері відчинилися. Його дружина в блакитних штанцях стояла перед дзеркалом з великою трояндово-рожевою пухівкою в руці.

— Ах! — скрикнула вона і приклала другу руку до грудей.

Полковий лікар не рушив від дверей.

— Це ти? — сказала дружина.

Вона вимовила це, наче позіхнула.

— Це я! — твердо відповів полковий лікар.

Йому здалося, ніби це сказав хтось інший. Окулярів він не скинув, але промовляв у туман.

— Твій батько, — почав він, — сказав мені, що тут був лейтенант Тротта!

Дружина обернулася. Вона стояла в блакитних штанцях, тримаючи в правій руці пухівку, мов зброю, спрямовану проти чоловіка, і сказала щебетливо:

— Твій приятель Тротта був тут! Тато приїхав! Ти вже його бачив?

— Саме тому… — сказав полковий лікар і враз зрозумів, що він програв цю гру.

З хвилину він мовчав.

— Чому ти не стукаєш? — спитала вона.

— Хотів, щоб ти зраділа!

— Я злякалася!

— Я… — почав був полковий лікар. Він хотів сказати: «Я твій чоловік».

Натомість він сказав:

— Я кохаю тебе.

Він справді кохав її. Вона стояла перед ним у блакитних штанцях. І він кохав її.

«Але ж я й ревнивий!» — подумав він. І сказав:

— Я не люблю, коли в нас бувають люди, а я про це нічого не знаю.

— Він милий хлопчина! — сказала вона й заходилася повільно і старанно пудритися перед дзеркалом.

Полковий лікар підійшов до своєї дружини і взяв її за плечі. Подивився в дзеркало. Він побачив там свої смагляві волохаті руки — на її білих плечах. Вона всміхалася. У дзеркалі він бачив скляну луну її усміху.

— Будь зі мною щира! — благально вимовив він.

Його руки неначе вклякнули на її плечах. Нараз він зрозумів, що цього не буде. І повторив:

— Будь щира, я тебе прошу!

Він бачив, як вона меткими білими руками поправляє біляві кучерики на скронях. Той порух, зайвий порух. Він збуджував його. У дзеркалі він перехопив її погляд, що вразив його: похмурий, холодний, сухий і бистрий — не погляд, а крицевий спис. «Я кохаю її, — думав полковий лікар. — Вона завдає мені болю, а я кохаю її». Він спитав:

— Ти сердишся, що я цілого півдня не був дома?

Дружина напівобернулася до нього. Тепер вона сиділа, повернувши в стегнах горішню частину тіла, — нежива істота, манекен із воску й шовкової білизни. З-під завіси її довгих чорних вій глянули ясні очі — фальшиві, роблені блискавиці з криги. Її вузькі долоні лежали на штанцях, мов білі птахи, вишиті на блакитному шовковому тлі. І якимось незвично глибоким голосом, якого він, здавалося, ніколи в неї не знав і який теж ніби виходив із неживої машинки в її грудях, вона повільно вимовила:

— Мені тебе ніколи не бракує!

Він заходив туди-сюди по кімнаті, не підводячи на дружину очей. Відсунув з дороги два стільці. Йому марилося, ніби він має ще багато що прибрати зі своєї дороги, може, розсунути стіни, розтрощити головою стелю, ногами втоптати в землю підлогу. Його остроги тихо бряжчали йому у вухах, десь здалеку, наче були на комусь іншому. Одне-однісіньке слово жило в його голові, шугало в ній навсібіч, без угаву літало в його мозку. Все… все… все! Манісіньке словечко. Прудке, легеньке, мов пір’їнка, і водночас важке, як центнеровий тягар. Кроки його усе швидшали, ноги рухалися в ритмі руху того слова, що, наче маятник, розгойдувалося йому в голові. Зненацька він зупинився.

— То ти мене не кохаєш? — спитав він.

Доктор був певен, що вона не відповість на це запитання. Промовчить, подумав він. Вона відповіла:

— Ні!

Жінка підняла чорну завісу своїх вій, зміряла його неприкритими, жахливо голими очима з голови до ніг і додала:

— Та ти п’яний!

Він збагнув, що випив забагато. І з утіхою подумав: «Я п’яний, і я хочу бути п’яний!». І сказав якимось чужим голосом, так наче відтепер був зобов’язаний повсякчас бути п’яним і не бути самим собою:

— А так, еге ж!

Йому тьмяно марилося, ніби саме такі слова і таким голосом промугикав би в таку хвилину п’яний. І він мугикнув. І він зробив ще й не те.

— Я вб’ю тебе! — проказав він поволеньки.

— Убий, убий! — процвірінькала вона своїм колишнім, дзвінким, знайомим голосом.

Вона підвелася. Підвелася моторно і зграбно, досі ще з пухівкою в правій руці. Рвучкий порух її оксамитових ніг на мить викликав йому в уяві складові частини фігур манекенів з вітрин будинків мод; уся ця жінка була складена з таких частин, стулена з окремих заготовок. Він більше не кохав її, він більше її не кохав! Він був переповнений неприязню, яку сам ненавидів, люттю, що, мов незнаний ворог, прийшла до нього з далекого краю і оце вселилась йому в серце. Він промовив уголос те, що надумав годину тому:

— Дати лад! Я дам усьому цьому лад!

Вона засміялася лунким сміхом, якого він досі в неї не знав. «Театральщина!» — подумав він. Необорний порив довести їй, що він спроможний дати всьому цьому лад, напружив його м’язи, надав незвичайної видющості його підсліпуватим очам. Він сказав:

— Лишаю тебе вдвох із твоїм батьком! Піду знайду Тротту!

— Іди, йди! — відгукнулася жінка.

Він пішов. Та спершу зайшов до кабінету випити чарчину. Уперше в житті його тягло до алкоголю як до найближчого друга. Він налив собі чарку, потім другу, третю… Брязкаючи острогами, вийшов із будинку. Він подався до казино. Спитав ординарця:

— Де пан лейтенант Тротта?

Лейтенанта Тротти не було в казино.

Полковий лікар попростував рівною, як струна, вулицею, що вела до казарми. Місяць уже йшов до ущербу. Світив він ще ясним сріблястим світлом, майже як повний. На тихій вулиці ніщо ані шелеснуло. Сухорляві тіні безлистих каштанів обабіч вулиці вимережали химерну плетеницю на ледь опуклому її полотні. Твердо й холодно лунала хода доктора Деманта. Він ішов до лейтенанта Тротти. Віддалік, у блакитнявій білості він бачив грубезну стіну казарми і подався просто на неї, ту ворожу фортецю. Йому назустріч озвався холодний, бляшаний сигнал вечірньої зорі. Доктор Демант пішов на той мерзлий, металічний звук, він топтав той звук ногами. Хутко, з хвилини на хвилину мав з’явитися лейтенант Тротта. І ось уже той чорною рискою відділився від потужної білини казарми й рушив до доктора. Ще три хвилини. Тепер вони стояли один насупроти одного. Лейтенант козирнув. Доктор Демант почув власний голос мовби з якоїсь незмірної далечини:

— Ви були сьогодні після полудня в моєї дружини, пане лейтенанте?

Запитання луною відбилося від синього скляного небесного склепіння. Вони вже давно, кілька тижнів тому почали звертатись один до одного на «ти». Вони були на «ти» один з одним. І ось стояли один проти одного як вороги.

— Я був сьогодні після полудня у вашої дружини, пане полковий лікарю! — відповів лейтенант.

Доктор Демант підступив до лейтенанта майже впритул.

— Що у вас із моєю дружиною, пане лейтенанте?

Товсті скельця докторових окулярів блискали. Очей у полкового лікаря тієї миті не було, самі лишень окуляри.

Карл Йозеф мовчав. Здавалося, що в цілому широкому світі не існувало відповіді на запитання доктора Деманта. Десятки років можна було марно шукати на нього відповіді, так наче людська мова вичерпалася і всохла навіки-віків. Серце било в груди короткими, сухими, твердими ударами. Сухий і ствердлий язик прилип до піднебіння. Величезна, страхітлива порожнеча шумувала в голові. Здавалося, наче стоїш за півкроку від безіменної небезпеки і водночас наче та небезпека вже тебе поглинула; стоїш за півкроку до велетенської чорної прірви і водночас її морок уже обсотав тебе. Зі скрижанілої скляної далечіні долинули слова доктора Деманта — мертві слова, трупи слів:

— Відповідайте, пане лейтенанте!

Ані звуку. Тиша. Мерехтять зірки і сяє місяць.

— Відповідайте, пане лейтенанте!

І Карл Йозеф усвідомлює, що треба відповісти. Він збирає докупи жалюгідні рештки своєї снаги. Із шумкої порожнечі в його голові визміюється кволенька, негідна фраза. Лейтенант клацає підборами (за звичкою військового, а ще — аби почути бодай якийсь звук), і бряжчання острогів заспокоює його. І він каже зовсім тихо:

— Пане полковий лікарю, у мене з вашою дружиною нічого немає.

Ані звуку. Тиша. Мерехтять зірки і сяє місяць. Доктор Демант не озивається. Він дивиться на Карла Йозефа крізь мертві окуляри. І той ледве чутно повторює:

— Нічогісінько, пане полковий лікарю!

Він схибнувся, думає лейтенант. І ще: зламано! Щось зламано! Йому аж наче вчувся сухий, лункий тріск: розлетілися цурки. «Зламана вірність!» — зринуло в голові. Він колись вичитав десь такий вираз. Розбита дружба! Так, ось тобі розбита дружба.

І враз він розуміє, що цей полковий лікар уже кілька тижнів друг йому. Друг йому! Вони щодня зустрічалися. Одного разу він із цим полковим лікарем походжав поміж могилами на цвинтарі. «Стільки мерців! — сказав полковий лікар. — А ти хіба не відчуваєш, як живеш померлими?» — «Я живу своїм дідом», — відповів Тротта. Він уявив собі портрет героя Сольферіно, притемнений стелею батьківського дому. Так, щось братерське було в словах полкового лікаря. Із серця доктора Деманта пробивався ясний промінчик братерського почуття. «А мій дід, — сказав полковий лікар, — був старий, високий єврей із срібною бородою!». І Карл Йозеф уявив собі високого єврея зі срібною бородою. Вони були онуки, вони обидва були онуки! Коли полковий лікар сідає на коня, він здається трохи кумедним, меншим, дрібнішим, ніж коли йде пішки, кінь несе його на своїй спині, наче мішечок вівса. Такий самий жалюгідний вершник і з Карла Йозефа. Він добре себе знає. Він бачить себе, як у дзеркалі. На цілий полк є двоє офіцерів, за чиїми спинами шепочуться інші. Доктор Демант і онук героя Сольферіно! Їх двоє таких на цілий полк. Двоє друзів.

— Слово честі, пане лейтенанте? — питає доктор.

Тротта, не відповівши, простягає йому руку. Доктор каже:

— Дякую! — І бере його руку.

Вони разом ідуть вулицею назад, десять кроків, двадцять кроків і не кажуть ані слова.

Несподівано полковий лікар починає:

— Ти не повинен на мене гніватися. Я випив. Сьогодні приїхав мій тесть. Він тебе бачив. Вона мене не кохає. Вона мене не любить. Ти можеш це зрозуміти?.. Ти молодий, — каже полковий лікар за хвилину, ніби хоче сказати, що марна його мова. — Ти молодий!

— Я розумію! — каже Карл Йозеф.

Вони йдуть у ногу, їхні остроги бряжчать, шаблі постукують. Довірливо підморгують їм назустріч жовтаві вогні міста. В обох у них одне бажання: щоб ця дорога не мала кінця. Довго-довго хотілося б їм отак іти пліч-о-пліч. Кожен мав би щось сказати, але обидва мовчать. Якесь слово, слово ж легко вимовити. Його не сказано. «Востаннє, — думає лейтенант, — востаннє ми вдвох ідемо пліч-о-пліч!»

Ось вони вже підходять до міста. Полковий лікар має ще щось сказати, перед тим як вони пірнуть у нього.

— Це не через мою жінку, — каже він. — Те вже не важливо! З тим у мене по всьому. Це через тебе. — Він чекає на відповідь і знає, що її не буде. — Усе гаразд, дякую тобі, — каже він квапливо. — Я зайду ще до казино. Ти теж?

Ні, лейтенант Тротта сьогодні не йде до казино. Він вертається назад.

— На добраніч! — каже він і рушає. Він іде до казарми.

Зима не забарилася. Уранці, коли полк вирушав на муштру, світ був ще повитий мороком. Під копитами коней на вулицях хрущала тоненька крижана кірка. Сива пара пливла з ніздрів коней і з ротів вершників. На піхвах важких шабель і цівках легких карабінів тьмяно зблискував перлистий іній. Мале містечко ніби ще поменшало. Глухі, змерзлі поклики сурм не принаджували на вулиці люду. Лише візники на своїй давній стоянці щоранку підводили бородаті голови. Коли намітало снігу, вони їздили саньми. Дзвоники на посторонках їхніх коней раз у раз дзеленчали стиха, бо тварини померзли і не могли встояти на місці. Дні були схожі між собою, мов сніжинки. Офіцери уланського полку очікували якоїсь надзвичайної події, що порушила б одноманітність їхніх днів. Правда, ніхто не знав, що то має бути за подія. Проте здавалося, що ця зима приховує в своєму брязкучому лоні якусь страшну несподіванку. І одного дня та несподіванка вдарила з нього, як червона блискавка з білого снігу…

Того дня ротмістр Тайтінґер не сидів, як завжди, самотою за великим склом у дверях улюбленої кондитерської. З раннього пообіддя він в оточенні молодших товаришів засідав у цій-от задній кімнатчині. Ще блідішим і худорлявішим, ніж завжди, здавався він сьогодні офіцерам. А втім, вони всі були бліді. Вони налягали на всілякі лікери, проте їхні обличчя не рожевіли. Не їли вони нічого. Лише перед ротмістром, як завше, височіла гора солодощів. Еге ж, сьогодні він ласував чи й не більше, ніж іншими днями. Бо турбота гризла його нутрощі й спустошувала їх, а він мусив підтримувати своє життя. Отож кидаючи худорлявими пальцями шматочки печива один по одному до свого широко роззявленого рота, він уже вп’яте повторював свою розповідь завжди жадібним до новин слухачам.

— Отже, головне, панове, це найсуворіша стриманість супроти цивільного населення. Ніяких розмов! Як я ще служив у дев’ятому драгунському, то там був один такий базіка, із запасу, звісно, нестерпний тягар, до слова сказати, — і треба ж було статися тій історії, як він саме прибув на перепідготовку! Ну й, певна річ, не встигли ми поховати бідолашного барона Зайдля, як уже все місто знало, чого він так раптово помер. Сподіваюся, панове, що цим разом ми забезпечимо дискретний… — Він мав сказати «похорон», урвав, довго думав, не знаходячи потрібного слова, поглядав на стелю, і його голову, як і голови його слухачів, оповивала моторошна тиша. Врешті-решт ротмістр завершив: — …влаштуємо все дискретніш. — Він відітхнув, ковтнув маленьке тістечко і одним духом випив усю воду зі склянки.

Усі відчули, що він накликає смерть. Смерть витала над ними, а вони до неї ще не звикли. Вони народилися за мирного часу й стали офіцерами на мирних маневрах і військових навчаннях. Тоді вони ще не знали, що кілька років згодом кожен із них, без винятку, віч-на-віч зустрінеться зі смертю. Ніхто з них тоді не мав ще такого проникливого слуху, щоб розчути обертання великих коліс тих потайних млинів, які вже починали молоти велику війну. Білий зимовий мир панував у невеликому гарнізоні. І враз чорна й червона смерть майнула над ними в сутінках задньої кімнати цукерні.

— Я не можу цього зрозуміти! — сказав один із молодих офіцерів.

Усі інші вже казали щось схоже на це.

— Я ж вам розповідаю вже надцятий раз! — відказав Тайтінгер. — Заїжджа трупа! З неї все почалося. Мені чорт надав піти в оперету, на цього, як же його, за всім цим забув і назву. Як же це вона зветься?

— «Мандрівний лудильник!» — підказав хтось.

— Саме так! Отож усе почалося з «Мандрівного лудильника». Як я, отож, виходжу з театру, то на майдані на снігу стоїть сам як палець Тротта. Я до кінця вистави не досидів, я щоразу йду раніше, панове! До кінця ніколи не витримую, там усе складеться добре, це бачиш, тільки-но почнеться третя дія, кінець знаєш заздалегідь, отож я собі якомога тихіше й виходжу з зали. До того ж цю виставу я вже тричі бачив — ну? Отож стоїть сердега Тротта на снігу сам-самісінький. Я й кажу: «Славненька оперетка!». І принагідно розповідаю йому, як дивно поводився Демант! На мене чи й глянув, покинув свою дружину саму посеред другої дії, пішов і вже більше не повернувся! Міг же він лишити свою дружину на мене, але отак просто піти собі — це майже скандал, і я все це й кажу Тротті. «Так, — каже він, — з Демантом я вже давно не розмовляв».

— Та Тротта з Демантом тижнями не розлучалися! — вигукнув хтось.

— Я, звісно, це знаю, я через те ото й розповів Тротті, як чудно повівся Демант. Але ж глибше в чужі справи я не хочу влазити, а тому лише питаю Тротту, чи не скочить він зі мною до кондитерської на часинку. «Ні, — каже він, — у мене ще рандеву». То я й пішов собі. А якраз того вечора кондитерську зачинили раніше. Доля, панове! Я — до казино, певна річ! Розказую, не чувши лиха, Татенбахові й хто там ще був, про Деманта і що в Тротти рандеву посеред театрального майдану. Коли чую — Татенбах свистить. «Що ж це ти свистиш?» — питаю. — «Та то я так собі, — відповідає. — Пильнуйте, кажу вам, нічого більше, лиш пильнуйте! Тротта з Євою, Тротта з Євою!» — співає він, підробляючись під кафешантанні дзеньки-бреньки, а я не втямлю, про яку це він Єву править, думаю собі, що це та, з раю, себто символічна й узагальнена, панове! Зрозуміли?

Усі зрозуміли й на потвердження згідливо загукали й закивали головами. Вони не лише зрозуміли ротмістрову розповідь — вони вже знали її напам’ять від початку до кінця. А проте ладні були знову й знову слухати подробиці того, що сталося, бо в нерозважних і потаємніших куточках своїх серць сподівалися: ану ж ротмістрова оповідь якось переінакшиться й відкриє бодай найменшу надію на добрий кінець. Тому вони знов і знов розпитували Тайтінґера. Але його розповідь була щоразу однакова. Ані найменша скорботна деталь у ній не змінилася.

— І що ж далі? — питав хтось.

— Решту ви ж уже знаєте! — сказав ротмістр. — Тієї миті, як ми виходимо з казино, — Татенбах, Кіндерман і я, — просто на нас ідуть Тротта з пані Демант. «Увага! — каже Татенбах. — Чи не казав Тротта, що в нього рандеву?». — «Це може бути й випадкова зустріч», — кажу я Татенбахові. І це таки сталося випадково, як я тепер знаю. Пані Демант вийшла з театру сама. Тротта відчув себе зобов’язаним провести її додому. І від рандеву свого мусив відмовитися. Нічого б не скоїлося, якби Демант в антракті передав свою дружину на мої руки! Нічогісінько!

— Нічогісінько! — підтвердили всі.

— Наступного вечора Татенбах з’являється до казино п’яний, як завжди. І тільки-но заходить Демант, цей підводиться й каже: «Салютус, костоправе!» З цього почалося!

— Нікчема! — зауважують двоє водночас.

— Звісно, нікчема, але ж п’яний! Що тут удієш? Я ввічливо кажу: «Привіт, пане полковий лікарю!». А Демант, таким голосом, якого я від нього ніколи не чув, до Татенбаха: «Пане ротмістре, вам відомо, що я полковий лікар?». — «Я ото краще сидів би дома, взявши очі в руки!» — каже Татенбах, не встаючи з крісла. До речі, того дня були його іменини. Казав я вам уже?

— Ні! — гукнули всі.

— Ну то щоб ви знали: були саме його іменини, — повторив Тайтінґер.

Цю новину всі прийняли жадібно. Так наче з того факту, що в Татенбаха були іменини, випливало якесь нове, щасливе вирішення цієї невеселої справи. Кожен нишком обмірковував, яку користь можна здобути з факту Татенбахових іменин. І невеличкий Штернберґ, у чиєму мозкові думки завжди пролітали, як самотні птахи крізь безводні хмари, — порізно, без табуна й без сліду, — тут-таки й висловив надію всіх із передчасною радістю в голосі:

— Але ж тоді все гаразд! Становище докорінно змінюється! Адже в нього були іменини!

Усі подивилися на маленького графа Штернберґа спантеличено й невтішно, а проте ладні вхопитися й за таку нісенітницю. Те, що ляпнув тут Штернберґ, було видимим безглуздям, та коли добре поміркувати, то чи не можна справді якось зачепитися за це, чи не жевріє тут якась надія, не зблисне якась утіха? Глухий регіт, яким тут-таки зайшовся Тайтінґер, пронизав їх новим жахом. З напіврозтуленими губами, із завмерлим безпорадним словом на враз занімілих язиках, з широко розплющеними безтямними очима, вони всі так і замовкли, понімілі й посліплі, ті, що сподівалися почути звук розради, вловити промінець надії. Глухо й темно було довкола. В усьому велетенському, німому, засипаному глибоким снігом зимовому світі не лишилося більше нічого, крім уже вп’яте повторюваної залізно-незмінної розповіді Тайтінґера. А він повів далі:

— Отже, «я б ото краще сидів дома, взявши очі в руки», — каже Татенбах. А доктор, знаєте, як ото в шпиталі на обході, нахиляється до Татенбаха, мов до пацієнта, й каже: «Пане ротмістре, ви п’яні!..». — «Я б краще стеріг власну жінку, — белькоче своєї Татенбах. — Наш брат не пускає своїх жінок серед ночі на прогуляночки з лейтенантами!..». — «Ви п’яний негідник!» — каже Демант. Я вже мав був підхопитись, та не встиг ще й з місця зрушити, аж Татенбах як зарепетує, мов скажений: «Жид, жид, жид!». Вісім разів поспіль проревів «Жид!» Мені ще стало духу полічити.

— Браво! — каже куций Штернберґ, і Тайтінґер киває головою.

— Але мені стало духу ще й на те, щоб скомандувати: «Ординарцям вийти!». Бо до чого там ті хлопці?

— Браво! — знов вигукує куценький Штернберґ. І решта всі схвально кивають головами.

Вони знов замовкли. З кухні кондитерської почувся гучний брязкіт посуду та на вулиці різко продзеленчали дзвониками сани. Тайтінґер запхав до рота ще шматочок печива.

— Ось і маємо сюрприз! — вигукнув куций Штернберґ.

Тайтінґер проковтнув рештки своїх солодощів і тільки й сказав:

— Завтра, о сьомій двадцять!

Завтра, о сьомій двадцять! Вони знали умови поєдинку: стріляти водночас, із відстані десяти кроків. Дуель на шаблях з доктором Демантом була неможлива: він не вміє фехтувати. Завтра о сьомій ранку полк вирушає муштруватися на луку. Звідти до так званого Зеленого майданчика за старим замком, де має відбутися поєдинок, якихось дві сотні кроків. Кожен з офіцерів знає, що завтра ще під час гімнастики почує два постріли. Кожен чув їх уже тепер. Смерть на чорно-червоних крилах шугала над їхніми головами.

— Рахунок! — гукнув Тайтінґер, і вони покинули кондитерську.

Знов посипав сніг. Німотним темно-синім табуном простували вони крізь німотний білий сніг, відставали й губилися по двоє й поодинці. Кожен із них боявся зостатися на самоті, але й лишатися вкупі з усіма було нестерпно, їм хотілося затратитися в тісних вуличках маленького містечка, та за кілька секунд хоч-не-хоч доводилося здибатися знову. Покручені вулички зводили їх докупи. Всі вони були бранцями маленького містечка і великої своєї безпорадності. І щоразу, коли один стикався з іншим, обоє лякалися — кожен боявся того страху, що гніздився в іншому. Вони очікували години вечері і водночас боялися близького вже вечора в казино, де сьогодні, вже сьогодні не всі будуть присутні.

І справді там зібралися не всі! Не було Татенбаха, майора Прохазки, доктора, обер-лейтенанта Цандера та лейтенанта Кріста і взагалі всіх секундантів. Тайтінґер не вечеряв. Він сидів за шахівницею і грав сам із собою в шахи. Ніхто не озивався. Ординарці скам’яніло-непорушно стояли біля дверей, чутно було, як повільно й невблаганно вицокував великий годинник. А ліворуч від нього холодними очима барви блакитної порцеляни дивився на своїх мовчазних офіцерів верховний головнокомандувач. Ніхто не зважувався ні піти з казино сам, ні попросити сусіда вийти разом з ним. Так вони й сиділи кожен на своєму місці. Там, де вмостилися по двоє чи по троє, слова падали розрізнено й важко, і між словом та відповіддю залягала велика свинцева тиша. Кожен відчував її, наче тягар на своїй спині.

Вони думали про тих, кого з ними не було, так наче відсутні вже були мертвими. Усі згадували появу тут доктора Деманта кілька тижнів тому, після довгої відпустки за станом здоров’я. Вони ніби бачили перед собою його нерішучу ходу і його блискучі окуляри. Вони бачили й графа Татенбаха, його присадкувату кругленьку постать на кривих ногах кіннотника, вічно червоний череп з водяво-білим чубом, коротко підрізаним і розділеним на проділ посередині, і світлі, маленькі очиці з червонястими повіками. Чули тихий голос доктора й крикливий — ротмістра. І хоча слова «честь» і «загин», «стріляти» й «битися», «смерть» і «могила» жили в їхніх серцях і мозкові, відколи вони почали думати й почувати, сьогодні їм здавалося незбагненним, що, можливо, вони вже навіки відмежовані від крикливого голосу ротмістра й лагідного докторового. Щоразу, коли лунали тужливі удари великого настінного годинника, усім присутнім здавалося, що то вибило їхню останню годину. Вони не хотіли повірити власним вухам і поглядали на стіну. Жодного сумніву. Час не зупинився. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! — молотом гупало кожному в мозкові.

Вони попідводилися, один по одному, нерішуче й присоромлено; їм здавалося, що, розлучаючись, вони зраджують один одного. Вони розходилися майже нечутно. Їхні остроги не бряжчали, їхні шаблі не стукотіли, підошви глухо стукали по глухій підлозі. Ще не настала й північ, як казино спорожніло. І за чверть години до півночі обер-лейтенант Шлеґель і лейтенант Кіндерман підійшли до казарми, де вони мешкали. З другого поверху, де містилися помешкання офіцерів, єдине освітлене вікно відкидало жовтий прямокутник у квадратовий морок подвір’я. Обидва водночас поглянули вгору.

— Це Тротта! — сказав Кіндерман.

— Це Тротта! — повторив Шлеґель.

— Треба було б зазирнути до нього!

— Йому це не сподобається!

Вони, брязкаючи острогами, пішли коридором, стишили ходу біля дверей лейтенанта Тротти й прислухалися. За дверима ніщо не ворухнулося. Обер-лейтенант Шлеґель узявся за клямку, проте не надавив її. Він прийняв руку, і вони пішли собі. Далі кивнули один одному головою й розійшлися до своїх кімнат.

Лейтенант Тротта справді їх не чув. Уже годин з чотири він силкувався написати докладного листа батькові. Він не просунувся за межі кількох перших рядків. «Любий батьку! — так починався лист. — Я мимоволі й безневинно став причиною трагічної справи честі». Рука його була важка. Мертвим, нікчемним знаряддям зависало над папером тремтяче перо. Цей лист був першим тяжким листом у його житті. Лейтенантові здавалося неможливим дочекатися розв’язку справи і аж тоді написати окружному начальникові. Від часу фатальної сварки між Татенбахом і Демантом він із дня на день відкладав листа до батька. Не надіслати його ще сьогодні було просто неможливо. Ще сьогодні, до дуелі. Що зробив би в такому становищі герой Сольферіно? Карл Йозеф відчував у себе на потилиці владний дідів погляд. Герой Сольферіно диктував своєму хиткому онукові безоглядну рішучість. Треба було писати негайно, не встаючи з місця. Так, може, треба навіть поїхати до батька. Поміж небіжчиком героєм Сольферіно і його нерішучим онуком стояв батько, окружний начальник, хранитель честі, оберігач дідового спадку. Жива й червона, струмувала в жилах окружного начальника кров героя Сольферіно. Не дати вчасно знати про все батькові означало б затаїти щось від діда.

Але щоб написати цього листа, треба було вродитися таким дужим, як дід, бути таким прямодушним і відважним, таким близьким до селян Сиполє, як був герой Сольферіно. А він, лейтенант, був лише онук! Цей лист так страхітливо уривав мирну низку звичних, незмінно однакових щотижневих коротких листів-звітів, що їх завжди надсилали сини батькам у роду Тротт. Кривавий лист. Треба було його написати.

Лейтенант узявся писати далі:

Тепер, як здавалося лейтенантові, найтяжче було позаду. Та коли він підвів погляд на сутемряву стелю, то зненацька ніби знов побачив спонукувальне обличчя свого діда. І здалося йому, що поряд героя Сольферіно він угледів образ білобородого шинкаря-єврея, чиїм онуком був полковий лікар доктор Демант. І він відчув, що мертві кличуть живих, і йому примарилося, що це він сам не далі як завтра о сьомій двадцять ранку має вийти на дуель. Вийти на дуель і впасти. Упасти! Впасти і померти!

За тих давноминулих недільних днів, коли Карл Йозеф стояв на балконі батькового дому і військовий оркестр пана Нехвала грав марш Радецького, упасти й померти здавалося дрібницею. Вихованцеві цісарсько-королівського кадетського корпусу смерть була не страшна, тільки ж то була дуже далека смерть! Завтра вранці, о сьомій двадцять, смерть чекала на його друга доктора Деманта. Післязавтра чи за кілька днів — на лейтенанта Карла Йозефа фон Тротту! О жах і морок! Бути причиною її чорної з’яви і врешті стати її офірою! А коли й не судилося впасти її офірою тобі самому, то скільки ще трупів ляже на твоїй дорозі? Мов верстові стовпи на шляхах інших, стоять надгробки на шляху Тротт! Було певною річчю, що він більш ніколи не побачить друга, як після розлуки не побачив Катарини. Ніколи! Це слово розтяглося перед Карлом Йозефом у страшну безберегість і безмежжя — мертве море глухої вічності. Маленький лейтенант стиснув немічні білі кулаки супроти великого чорного закону, що котив на його шлях надгробки, не ставив жодної перепони невблаганності того «ніколи» й не бажав прояснити вічного мороку. Лейтенант стиснув кулак і підступив до вікна, щоб погрозити небесам. Та лише підвів очі. Він побачив холодне мерехтіння зимових зірок. Йому згадалася та ніч, як він востаннє йшов із доктором Демантом від казарми до міста. Востаннє! Він знав це ще тоді.

Зненацька в ньому зринула туга за приятелем і надія, що доктора можна ще порятувати! Було двадцять хвилин на другу. Ще шість годин доктор Демант житиме напевне, довгих шість годин! Той час тепер здавався лейтенантові майже таким великим, як перед тим безмежна вічність. Він кинувся до вішалки, оперезався шаблею, одним махом одягся в шинелю, перебіг коридор, злетів сходами наниз, перемчав нічним чотирикутником подвір’я до брами, повз вартового, вибіг на безлюдну вулицю, за десять хвилин добіг до міста, а ще за хвилину наздогнав єдиного візника з саньми, що справляв свою самотню нічну службу, і поїхав під утішне дзеленчання дзвоника на південний край міста, до вілли доктора Деманта. За парканом спав будиночок з темними вікнами. Тротта натиснув на дзвінок. Ніщо не ворухнулося. Він став гукати доктора Деманта. Ніщо не ворухнулося. Трохи зачекав. Потім звелів візникові поляскати батогом. Ніхто не подав голосу.

Якби він шукав графа Татенбаха, того було б легко знайти. Ніч перед своєю дуеллю він, певне, просидів у Резі, п’ючи за власне здоров’я. Та здогадатися, де перебував доктор Демант, було неможливо. Може, полковий лікар блукав вуличками міста. А може, походжав поміж могилами знайомих, уже шукаючи своєї.

— На цвинтар! — звелів лейтенант наляканому візникові.

Обидва цвинтарі були неподалік. Сани зупинилися перед старим цвинтарним муром із замкненою хвірткою. Тротта встав із саней. Підійшов до хвіртки. Під владою того ж таки божевільного пориву, який пригнав його сюди, він приклав долоні руркою до губів і якимось чужим голосом, що виривався з його серця, мов ридання, почав вигукувати серед могил ім’я доктора Деманта, і йому самому видалося, ніби він гукає не живого, а вже мертвого, і він злякався й затремтів, немов один з голих кущів поміж могилами, над якими тепер свистів зимовий вітер, і шабля дрібно забилася об лейтенантів бік.

Візника на передку саней обійняв жах перед цим подорожнім. Він, у простоті своїй, подумав, що цей офіцер або привид, або ж божевільний. Проте він боявся й цьвохнути коня та й утекти. Його зуби цокотіли, серце калатало під товстим кошачим хутром.

— Та сідайте ж бо, пане офіцере! — попросив він.

Лейтенант скорився.

— Назад до міста! — наказав він.

У місті він устав із саней і сумлінно оббігав покручені вулички й невеличкі майданчики. Бляшані мелодії музичного автомата, що забрязкали десь у нічній тиші, стали йому за тимчасову мету пошуку; він заквапився на той музичний скрегіт. Звуки пробивалися крізь тьмяно освітлені двері шинку неподалік закладу пані Резі. Той шинок часто відвідували солдати, офіцерам же вчащати туди було не вільно. Лейтенант підійшов до ясно освітленого вікна й крізь рожеву завісу зазирнув усередину. Він побачив шинквас і за ним сухорлявого шинкаря в сорочці без піджака. За одним столом троє чоловіків, так само в сорочках без піджаків, грали в карти, ще за одним столом сидів якийсь чоловік, сам-один, з олівцем у руках; він схилявся над аркушем паперу, щось писав, потім уривав писання, надпивав із чарки й дивився в просторінь. Раптом він навів свої окуляри на вікно. Карл Йозеф упізнав того чоловіка. То був доктор Демант у цивільному.

Карл Йозеф постукав у скляні двері, вийшов господар. Лейтенант попросив його викликати самотнього пана. Полковий лікар вийшов на вулицю.

— Це я, Тротта! — сказав лейтенант і простяг докторові руку.

— Ти мене знайшов! — сказав доктор.

Він говорив тихо, як завжди, тільки набагато чіткіше, — так здалося лейтенантові, бо в якийсь незбагненний спосіб докторові слова перекривали гримкіт музичного автомата. Це вперше Тротта бачив доктора в цивільному. Доктор Демант у незвичному вбранні промовляв до лейтенанта таким знайомим голосом, що лунав, як щирий привіт із батьківщини. Що чужішим здавався Демант у цьому незнайомому вбранні, тим рідніше лунав його голос. Усі страхи, які цієї ночі мордували лейтенанта, розлетілися від звуків того голосу, якого Карл Йозеф не чув уже кілька тижнів і якого йому бракувало. Так, йому бракувало докторового голосу, тепер він це знав. Музичний автомат урвав своє гримотіння. Стало чутно, як час від часу завиває нічний вітер; обидва відчули, як він крутить і кидає в обличчя снігову порошу. Лейтенант підступив ще на крок ближче до доктора. (А проте не так близько, як хотілось би.) «Ти не повинен померти!» — хотів був сказати Карл Йозеф. Йому сяйнуло в голові, що Демант стоїть перед ним без пальта, на снігу, на вітрі. «Це не зразу помічаєш, коли людина в цивільному», — подумав він. І сказав із ніжністю в голосі:

— Ти ще застудишся!

На обличчі в доктора Деманта вмить засяяла його колишня, така знайома усмішка, що ледь надимала губи й трішки підіймала догори чорну борідку. Карл Йозеф почервонів. «Адже він узагалі вже не може застудитися!» — подумав лейтенант. І водночас почув лагідний голос доктора Деманта:

— Я вже не маю часу захворіти, любий друже! — Він умів усміхатися й заразом говорити: усмішка не зникала з обличчя, коли доктор вимовляв слова, вона бриніла на губах, наче маленький ясний жалобний серпанок.

— Та зайдімо всередину! — повів доктор далі. Він стояв чорною нерухомою тінню під тьмяно освітленими скляними дверима, відкидаючи на засніжену вулицю ще одну, прозорішу тінь. На його чорному чубі лежав сріблястий сніговий пил, підсвічений тьмяним світлом, що пробилося зсередини будинку. Над його головою ніби вже стояло сяйво царства небесного, і Тротта був майже ладен піти собі. Йому хотілося сказати: «На добраніч!» і якнайшвидше піти геть.

— Та зайдім-бо всередину! — повторив доктор. — Я спитаю, чи не можна тобі пройти непомітно.

І він пішов, лишивши Тротту надворі. Тоді повернувся удвох з господарем. Перейшовши коридор і якесь подвір’я, вони опинилися в кухні шинку.

— Тебе тут знають? — спитав Тротта.

— Я інколи сюди приходжу, — відповів доктор. — Тобто я сюди частенько приходив.

Карл Йозеф поглянув на нього.

— Тебе це дивує? — сказав полковий лікар. — Я мав був сякі-такі власні звички.

«Чого він каже — «мав був»?» — подумав лейтенант і згадав з уроків німецької мови, що це називається «давноминулий час». — «Мав був». Чого полковий лікар каже — «мав був»?»

Господар приніс до кухні столика й два стільці і засвітив зеленаву газову лампу. У пивниці знов загримотів музичний автомат, цим разом — попурі з відомих маршів, і серед них, через певні проміжки часу, перші барабанні гуки маршу Радецького, спотворені хрипкими побічними шумами, а проте впізнаванні. В зеленавій тіні, яку відкидав на білий тиньк стіни абажур газової лампи, між двох величезних сковорід із червоної міді, мрів відомий портрет верховного головнокомандувача, в білій, як цвіт весняних дерев, уніформі. Білі цісареві шати були незліченно поцятковані слідами мух, наче рясно попробивані щонайдрібнішим шротом, і очі Франца Йосифа Першого, звісно ж, і на цьому портреті неминуче порцеляново-блакитні, затінені абажуром, здавалися згаслими. Доктор, випроставши пальця, вказав на цісарів портрет.

— Ще рік тому він висів у залі! — сказав полковий лікар. — Тепер господар уже не має охоти доводити, що він лояльний підданий.

Автомат замовк. Саме тієї миті пролунали два тверді удари настінного годинника.

— Уже друга! — сказав лейтенант.

— Ще п’ять годин! — відгукнувся полковий лікар.

Господар приніс сливовицю. Двадцять по сьомій! — молотом гупало в мозку лейтенанта.

Він узяв чарку, підніс її догори і гучним, натренованим голосом, яким віддавав команди, виголосив:

— За твоє здоров’я! Ти повинен жити!

— За легку смерть! — сказав полковий лікар і спорожнив чарку, тимчасом як Карл Йозеф поставив свою на стіл повну.

— Ця смерть безглузда, — провадив доктор. — Така сама безглузда, як було моє життя.

— Я не хочу, щоб ти помер! — закричав лейтенант і тупнув ногою об плити кухонної підлоги. — І сам я теж не хочу помирати! А моє життя також безглузде!

— Тихо, не кричи! — сказав доктор Демант. — Ти — онук героя Сольферіно. Він теж трохи не помер безглуздою смертю, хоча йти на смерть з такою вірою, як він, це не те саме, що приймати її отак недоумкувато, як судилося нам з тобою. — Він замовк. — Так, нам обом. Наші діди лишили нам у спадок замало снаги, замало волі до життя, її вистачає якраз на те, щоб умерти безглуздою смертю. — Ох! — доктор відсунув чарку так, мовби відсував від себе геть цілий світ і свого приятеля разом з ним. — Ох! — повторив він. — Я втомився, давно вже втомився! Завтра я помру геройською смертю, так званою геройською смертю, цілком усупереч своїй натурі, натурі своїх батьків і всього мого роду, й усупереч волі мого діда. У великих старовинних книгах, які він читав, сказано: «Хто здійме руку на подібного до себе, той убивця». Завтра один чоловік здійме на мене пістолета, а я, другий, здійму пістолета на нього. І стану вбивцею. Але я короткозорий, я не буду цілитися. Це буде моя маленька помста. Коли я скидаю окуляри, то нічого не бачу, нічогісінько. І я стрілятиму, не дивлячись куди! Це буде природніше, чесніше, зовсім так, як треба!

Лейтенант Тротта не гаразд розумів, що каже полковий лікар. Голос докторів був йому знайомий і, коли він звик до цивільного вбрання приятеля, — постать і обличчя також. Але думки Демантові доходили до нього з безмежної далечини, з того далечезного краю, де, можливо, жив тепер Демантів дід, білобородий король єврейських шинкарів. Тротта напружував мозок, як колись у кадетському корпусі над тригонометрією, проте розумів дедалі менше. Він тільки відчував, як його свіжа віра в те, що все ще можна врятувати, поволі в’яне, як надія помалу перегорає на легенький попілець, наче нитка розжарювання над співучим полум’ям газової лампи. Його серце калатало так гучно, немов то відбивав свої лункі бляшані удари настінний годинник. Карл Йозеф не розумів приятеля. І, мабуть, він прийшов надто пізно. Йому ще багато треба було сказати. Та язик його важко лежав у роті, неначе придушений тягарем. Лейтенант розтулив губи. Вони були бліді, пошерхлі і стиха тремтіли, він із зусиллям стулив їх знову.

— У тебе, видно, температура, — сказав полковий лікар зовсім так, як він звик це казати пацієнтам. Він постукав об стіл, підійшов господар з новими чарками горілки. — А ти ж не випив ще й першої!

Тротта слухняно спорожнив першу чарку.

— Я надто пізно відкрив для себе горілку, на жаль! — сказав доктор. — Ти не повіриш, я шкодую, що ніколи не пив.

Лейтенант зробив величезне зусилля, підвів очі й кілька секунд незмигно дивився на доктора. Потім підняв зі столу другу чарку, вона була важка, рука тремтіла, й кілька крапель розлилося. Він випив одним духом; гнів спалахнув у нього в грудях, вдарив у голову, розпалив обличчя.

— Я піду! — сказав він. — Я не можу стерпіти твоїх жартів! Я так зрадів, коли знайшов тебе. Я був у тебе дома. Дзвонив. Поїхав на цвинтар. Я вигукував твоє ім’я крізь браму як несамовитий! Я… — Він замовк. На його тремтячих губах зринали нечутні слова, глухі слова, нечутні тіні глухих звуків.

Зненацька очі його набігли теплою вологою і голосний стогін вихопився з грудей. Йому хотілося зірватися на ноги і втекти, бо його пік сором. «Та я плачу, — подумав він, — я ж плачу!». Він почувався безпорадним, цілковито безпорадним перед незбагненною силою, що змусила його заплакати. І він покірно здався їй на волю. Він віддавався блаженству власного безсилля… Він чув свій стогін і розкошував ним, соромився й насолоджувався своїм соромом. Він упав в обійми солодкого болю і, раз у раз схлипуючи, безтямно повторював:

— Я не хочу, щоб ти помер, я не хочу, щоб ти помер, я не хочу! Не хочу!

Доктор Демант підвівся, разів кілька перейшов кухню, рвучко зупинився біля портрета цісаря і заходився лічити чорні сліди мух на його уніформі, урвав цю безглузду роботу, підійшов до Карла Йозефа, тихо поклав руки на його тремтячі плечі і прихилив свої блискучі окуляри до ясно-русої голови лейтенанта. Він, мудрий доктор Демант, уже звів усі рахунки зі світом, відіслав дружину до батька у Відень, вирядив у відпустку свого ординарця, замкнув свій будинок. З моменту нещасливої пригоди він мешкав у готелі «Золотий ведмідь». Він був готовий. Відколи він привернувся до незвичної колись горілки, йому навіть таланило знаходити в цій дурній дуелі якийсь прихований сенс і бажати для себе смерті як закономірного кінця свого багатого на помилки життєвого шляху, ба навіть передчувати сяйво того світу, в існування якого він завжди вірив. Адже ще задалеко до того лиха, що його оце спіткало, йому стали близькими могили на цвинтарі і мертві друзі. Вигоріло в душі дитинне кохання до дружини. Ревнощі, які ще кілька днів тому пекучим полум’ям палили серце, обернулись на холодну купку попелу. Його щойно написаний заповіт, адресований полковникові, лежав у кишені сурдута. Він не мав чого заповідати, мало кого мав згадати в заповіті, отже, нічого не забув. Алкоголь зробив усе легким, прикре було тільки чекання. Двадцять по сьомій — час, що вже кілька днів молотом гупав у мозок товаришів, дзвенів у його голові срібним дзвінком. Уперше, відколи вдягнувся в уніформу, він почував себе легким, дужим і мужнім. Він розкошував близькістю смерті, як той, хто одужує, розкошує близькістю життя. Він підбив підсумки, він був готовий!

І ось тепер він знов стояв, короткозорий і безпорадний, як завжди, перед своїм юним другом. Так, була ще на світі юність, і дружба, і сльози, що їх проливали за ним. Він ураз відчув тугу за вбогістю свого життя, за огидним гарнізоном, ненависною уніформою, за тупістю шпитальних обходів, за важким духом зібраних в одному приміщенні й роздягнених догола солдатів, за нескінченними щепленнями, запахом карболки, поганим настроєм дружини, скупим добробутом своєї господи, за попелясто-сірими буденними й нудними недільними днями, за прикрим навчанням з їзди верхи, за тупою муштрою й за власним смутком через усю ту марноту. Крізь хлипання і стогін лейтенанта з велетенською силою пробився могутній поклик живого життя, і поки доктор шукав слів, щоб заспокоїти Тротту, його серце переповнилося співчуттям, любов спалахнула в ньому тисячними пломенями. Десь далеко позаду лишилася тепер та байдужість, у якій він прожив кілька останніх днів.

Саме тоді пролунали три невблаганні удари настінного годинника. Тротта раптом ущух. По кухні розійшлася луна тих трьох ударів і повільно розтанула в гудінні газової лампи. Лейтенант почав спокійним голосом:

— Ти мусиш знати, яка страшенно дурна вся ця історія! Тайтінґер набрид мені, як і всім. Отож я й сказав йому, що в мене рандеву, того вечора коло театру. А тоді вийшла твоя дружина, сама-одна. Мені довелося її супроводити. І саме коли ми поминали казино, вони всі висипали надвір.

Доктор прийняв руки з плечей Тротти й знову заходив по кухні. Він ходив майже нечутно, легкими, чуйними кроками.

— Мушу тобі сказати, — вів далі Тротта, — я зразу відчув, що має скоїтись якась біда. Я ледве озивався до твоєї дружини яким лагідним словом. І коли я потім стояв перед вашим садком, перед твоєю віллою горів ліхтар; і пам’ятаю — я ніби цілком виразно побачив на снігу, на стежці від садової хвіртки до дверей будинку твої сліди, і тоді мені набігла химерна думка, навіжена думка…

— Так?.. — сказав доктор і зупинився.

— Кумедна думка: мені на мить здалося, що твої сліди — то наче вартові… я не можу це висловити… я просто подумав — вони дивляться зі снігу на мене й на твою дружину.

Доктор Демант знову сів, пильно поглянув на Тротту й повільно промовив:

— Може, ти кохаєш мою дружину і лише сам того не усвідомлюєш?

— Я нічим не завинив у цій історії! — сказав Тротта.

— Ні, ти нічим не завинив! — потвердив полковий лікар.

— Але завжди виходить так, ніби я винен! — сказав Карл Йозеф. — Ти знаєш, я тобі розповідав, як вийшло тоді з пані Сламою. — Він урвав. Потім прошепотів: — Мені страшно, мені всюди страшно!

Полковий лікар розвів руками, стенув плечем:

— Адже й ти онук!

Тієї миті він не думав про лейтенантові страхи. Тепер йому здалося ще цілком можливим уникнути всього, що загрозою стояло перед ним. Кудись пропасти! Начхати на честь, на вище офіцерське звання, три роки прослужити з нижчим або ж утекти за кордон! Не датися розстріляти! Лейтенант Тротта, внук героя Сольферіно, раптом став для нього людиною з геть іншого світу, чужісінькою. І доктор сказав голосно і глузливо-весело:

— Така бридня! Честь, що метляється в отій дурній китиці на шаблі! Не можна провести додому жінку! Чи бачиш ти, яка все це нісенітниця? Чи не вирятував ти отого он, — він показав на цісарів портрет, — з борделю? Йолопство! — зненацька вигукнув він. — Підле йолопство!

Постукали. Увійшов господар і приніс дві повні чарки. Полковий лікар випив.

— Пий! — сказав він.

Карл Йозеф випив. Він не дуже добре тямив, що казав доктор, проте відчував, що Демант уже більше не був готовий умерти. Годинник вицокував свої бляшані секунди. Час не стояв. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! Тільки чудо могло врятувати Деманта від смерті. Але чудес не буває — це він уже знав! Він сам, лейтенант Тротта, — фантастична думка! — з’явиться завтра там о сьомій двадцять і скаже: «Панове, Демант збожеволів сю ніч, я стрілятимуся замість нього!». Дитинно, смішно, неможливо! Він знов безпорадно глянув на доктора. Час не зупинявся, годинник безупинно вицокував свої секунди. Незабаром четверта — ще три години!

— Отже! — сказав нарешті полковий лікар.

Це пролунало так, ніби він уже щось вирішив, ніби вже твердо знав, що робити. Проте нічого він твердо не знав! Думки його, не пов’язані одна з одною, пливли наосліп заплутаними стежками в щільному тумані. Нічого він не знав! Нікчемний, підлий, дурний, залізний, могутній закон скував його і скутого посилав на дурну смерть. Він почув із зали шинку пізні звуки. Певне, там уже нікого не було. Господар бряжчав склянками з-під пива, складаючи їх під хлюпотливу воду, зсував стільці до столів і дзеленькав ключами. Треба було йти з пивниці. Може, з вулиці, зими, нічного неба з його зорями, зі снігу прийде рада й розрада? Він пішов до господаря, розплатився, повернувся одягнений — у чорному пальті й чорному крислатому капелюсі — і знову постав перед лейтенантом зовсім інакший, наче вдруге перевтілений. Карлові Йозефу він здався озброєним — куди краще озброєним, ніж колись при шаблі, в уніформі й ківері.

Вони вдруге перейшли подвір’я й коридор і вийшли в ніч. Доктор звів погляд у небо. Незворушні зорі не давали розради, вони були холодніші від навколишнього снігу. Темні стояли будинки, глухі й німі лежали вулички, нічний вітер порошив снігом, стиха бряжчали Троттині остроги, рипіли поряд докторові підошви. Обидва йшли швидко, наче поспішали до певної мети. У головах їм шугали уривки думок, уявлень, образів. Важкими і шпаркими молотами бухкали їхні серця. Без тями йшов у потрібному напрямку полковий лікар, без тями ступав за ним лейтенант. Вони підійшли до готелю «Золотий ведмідь». Зупинилися перед його склепінчастими ворітьми. В уяві Карла Йозефа зринув образ Демантового діда, срібнобородого короля єврейських шинкарів. Перед такими чи, може, набагато більшими ворітьми сидів він за свого життя. Підводився, коли біля нього зупинялися селяни. А що недочував, то нижчі на зріст селяни вигукували йому вгору свої замовлення крізь складені рупором долоні. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! Двадцять хвилин по сьомій онук цього діда буде мертвий.

— Мертвий! — сказав лейтенант уголос.

Ох, він більше не був мудрий, цей мудрий доктор Демант! Дарма він був вільним і мужнім кілька днів, бо ось виявилося, що він не звів остаточних рахунків із життям. Не легко приготуватися до смерті. Його розумна голова, успадкована від довгої, довгої низки розумних предків, була в цьому так само безпорадна, як і проста лейтенантова, предками якого були звичайні селяни із Сиполє. Тупий залізний закон не лишав ніякого виходу.

— Я дурень, мій любий друже! — сказав доктор. — Я мав би давно розлучитися з Євою. Я не маю снаги уникнути цієї дурної дуелі. Я здуру стану героєм. За приписом кодексу честі й службового регламенту. Герой! — Він засміявся. Луна розійшлася в нічній тиші. — Герой! — повторив він і важко забрьохав туди-сюди по снігу перед брамою готелю.

В юному, меткому на щасливі розв’язки мозкові лейтенанта блиснула дитинна надія. Вони не стрілятимуться, а помиряться! Все буде добре! Їх переведуть до інших полків! І мене переведуть! Дурниця, смішно, неможливо! — тут-таки подумав він. І ось знову безпорадний, у розпачі, з порожньою головою й пересохлою горлянкою, з обважнілими стопудовими руками й ногами, він непорушно стоїть навпроти доктора, що все ходить туди-сюди.

Котра вже година? Він не наважувався глянути на годинник. Однаково хутко проб’ють дзиґарі на вежі. Він краще зачекає.

— Якщо нам більше не доведеться побачитися, — почав доктор, затнувся і за кілька секунд повів далі: — раджу тобі, покинь ти цю армію! — Потім простяг лейтенантові руку: — Прощай! Вертайся! Я впораюся сам! Салют!

Він смикнув дротину дзвоника. Всередині лунко задзеленчало. Ось уже чутно ходу. Двері відчинилися. Лейтенант Тротта вхопив докторову руку. Звичним голосом, що здивував його самого, він вимовив звичайне: «Салют!». Він навіть не скинув рукавички. Ось уже й зачинилися двері. Ось уже й не було більше ніякого доктора Деманта. Звичним шляхом лейтенант Тротта пішов до казарми, мов його тягла туди якась невидима рука. Він уже не почув, як позад нього відчинилося вікно на другому поверсі. Доктор вихилився з нього, побачив, як його приятель зник за рогом, зачинив вікно, засвітив усі лампи в кімнаті, підійшов до вмивальника, нагострив бритву, спробував її об ніготь великого пальця, спокійно, як щоранку, намилив обличчя… Він умився. Вийняв із шафи уніформу. Одягнувся, приперезав шаблю й став чекати. Він задрімав. І заснув спокійно, без снів, у широкому кріслі перед вікном.

Коли він прокинувся, небо над дахами вже прояснилося, ніжне сяйво блакитніло на снігу. Незабаром мають постукати. Ось він почув — удалині задзеленчали дзвоники на санях. Звуки наближалися і ось — замовкли. Ось пролунав дзвінок. Ось зарипіли сходи. Забряжчали остроги. Ось постукали у двері номера.

Тепер вони стояли в кімнаті, обер-лейтенант Кріст і капітан Ванґерт з піхотного полку гарнізону. Вони так і лишилися стояти біля дверей, обер-лейтенант на півкроку позаду капітана. Полковий лікар кинув погляд у небо. Немов далекий відгомін далекого дитинства, затремтів у вухах погаслий голос діда: «Вчувай, Ізраїлю! — промовляв той голос. — Наш Господь — то єдиний Бог!»

— Я готовий, панове! — сказав полковий лікар.

Вони посідали, трохи стіснено, у невеличкі сани; дзвоники задзеленчали бадьоро, гніді коні підіймали підрізані хвости й ронили на сніг великі, круглі, жовті, димкі яблука. Полковий лікар, ціле своє життя байдужий до тварин, несподівано затужив за своїм конем. «Він мене пережив», подумав доктор. На обличчі в нього не відбилося ніяких почуттів. Його супутники мовчали.

Вони зупинилися десь так метрів за сотню від галявини. До «зеленого майданчика» пройшли пішки. Був уже ранок, але сонце ще не зійшло. Тихо стояли ялини, гордо і рівно тримали вони сніг на гіллі. Десь далеко перегукувалися півні. Татенбах голосно розмовляв зі своїми супутниками. Старший лікар доктор Манґель ходив туди-сюди між обома партіями.

— Панове! — озвався чийсь голос.

Тієї миті полковий лікар доктор Демант неквапливо, як звичайно, скинув окуляри і дбайливо поклав їх на широкий пеньок. Проте — дивовижна річ! — він виразно бачив перед собою стежку, вказане місце, відстань між собою і графом Татенбахом і його самого. Доктор чекав. До останньої миті він чекав туману. Але все було так чітко видно, неначе полковий лікар ніколи не був короткозорий. Чийсь голос почав лічити:

— Один!

Полковий лікар звів пістолета. Він знову почувався вільним і мужнім, навіть задерикуватим, уперше в житті задерикуватим. Він почав цілитися, як колись під час служби добровольцем-однорічником, навчаючись улучати в мішені (хоча з нього й тоді був кепський стрілець). Та я ж не короткозорий, подумав він, окуляри мені вже більше ніколи не будуть потрібні. З медичного погляду це навряд чи можна було пояснити. Полковий лікар вирішив трохи розглянутись в офтальмології. Саме тієї миті, як йому спало на думку прізвище одного відомого фахівця в цій галузі, той-таки голос сказав:

— Два!

Доктор бачив усе так само добре. Несміливо защебетав якийсь пташок невідомого виду, і вдалині почулися сигнали сурми. Уланський полк саме вирушив на учбовий плац.

У другому ескадроні, як і щодня, їхав Тротта. На піхвах важких шабель і цівках легких карабінів перлисто зблискував білястий подих морозу. Змерзлі сурми будили сонне містечко. На звичній стоянці візники в товстих кожухах підводили бородаті голови. Коли полк дістався луки, спішивсь, і солдати, як звичайно, вишикувалися в дві шереги задля гімнастики, лейтенант Кіндерман підійшов до Карла Йозефа й спитав:

— Чи ти не хворий? Знаєш, який у тебе вигляд?

Він дістав з кишені кокетливе кишенькове дзеркальце й підніс Тротті до очей. У невеличкому блискучому чотирикутнику лейтенант Тротта побачив престаре обличчя, яке він так добре знав: палючі, вузькі чорні очі, гострий, кістлявий, великий ніс, попелясто-сірі запалі щоки і тонкі, широкі, міцно стулені безкровні губи, що, мов давній загоєний рубець від шаблі, розмежовували вуса й бороду. Тільки ці невеликі темно-русі вусики здалися Карлові Йозефу чужими. Дома, затінене склепінням батькового кабінету, дідове обличчя було безвусе.

— Дякую! — сказав лейтенант. — Я цієї ночі не спав.

Він покинув учбовий плац.

Він пішов між деревами влівобіч, де стежка звертала на шлях. Було сорок хвилин по сьомій. Ніяких пострілів він не чув. Усе гаразд, усе гаразд, сказав він собі, сталося чудо! Щонайбільше за десять хвилин прийде звідти майор Прохазка, тоді все буде відомо. Нерішуче озивалося, прокидаючись, містечко, протягло свистів на станції локомотив. Коли лейтенант дійшов туди, де стежка зливалася зі шляхом, виринув на своєму гнідому майор. Лейтенант Тротта привітався.

— Доброго ранку! — сказав майор — і більш нічого.

На вузькій стежці не було як рухатися поряд. Лейтенант Тротта йшов позаду вершника. Хвилин за дві ходи до луки (уже чутно було команди унтер-офіцерів) майор зупинив коня, напівобернувся в сідлі й сказав лише:

— Обидва! — І потім, уже їдучи далі, радше самому собі, ніж лейтенантові: — Нічогісінько не можна було вдіяти!

Того дня полк вернувся до казарми на добру годину раніше, ніж завжди. Сурми грали, як і кожного іншого дня. Пополудні чергові унтер-офіцери зачитали солдатам наказ, у якому полковник Ковач сповіщав, що ротмістр граф Татенбах і полковий лікар доктор Демант прийняли гідну солдата смерть за честь полку.

Тоді, перед великою війною, коли відбувалися події, про які повідомляється на цих сторінках, ще не було однаково, жива людина чи померла. Коли хтось із юрби смертних відходив у вічність, інший не заступав чимшвидше його місця, щоб затерти пам’ять про небіжчика. Там, де його не стало, залишалася прогалина, і всі близькі й далекі свідки його смерті щоразу, як бачили ту прогалину, раптово замовкали. Коли вогонь змітав будинок із низки будинків уздовж вулиці, згарище довго пустувало. Бо мулярі працювали повільно й розважно, і найближчі сусіди та випадкові перехожі, помітивши прогалину, мимоволі згадували, який тут стояв будинок, на що він скидався і які мав стіни. От як тоді було! Все, що росло, потребувало багато часу задля зростання, і все, що відходило, потребувало довгого часу, щоб запасти в непам’ять. Але все, що існувало й відійшло, залишало на землі свій слід, і жили тоді споминами, як тепер живуть умінням швидко й ґрунтовно забувати. Смерть полкового лікаря і графа Татенбаха довго бентежила й зворушувала душі офіцерів і солдатів уланського полку, як і серця цивільного люду. Небіжчиків поховали згідно з вимогами військового й релігійного обряду. І хоча ніхто з їхніх товаришів не пустив, поза межами власного кола, ані пари з вуст про те, в який спосіб вони померли, одначе людність малого містечка все-таки довідалася, що обидва полягли жертвою суворого кодексу станової честі. І відтоді почало здаватися, що й кожен з офіцерів також позначений печаттю близької ґвалтовної смерті, отож для торгового люду та містечкових ремісників ці чужі панове стали ще чужіші. Тепер офіцери в очах місцевих людей були ніби незбагненні шанувальники і водночас строкато вбрані й пишно оздоблені жертви якогось далекого і страхітливого божества. Їм услід хитали головами, їх навіть жаліли. Вони мають багато привілеїв, гомоніли поміж собою «містечкові», їм вільно всюди швендяти з шаблями, подобатися жінкам, за них дбає сам цісар, наче за рідних синів. Але ось тобі — раз, два, три — ти й не зогледівся! — один із них зачепив другого яким словом — і змивай, пане, образу червоною кров’ю!

Тим, про кого таке говорили, справді не позаздрив би. Навіть ротмістр Тайтінґер, який, подейкували, в інших полках був учасником кількох дуелей зі смертельним кінцем, не той став. Тимчасом як декотрі крикуни й вітрогони поробилися тихі й маломовні, завжди неголосного, сухорлявого ласуна ротмістра опосіла дивна нетерплячка. Він більше не міг годинами висиджувати самотою за скляними дверима цукерні, поглинаючи тістечка, або сам з собою чи з полковником мовчки грати в шахи або доміно. Він боявся самоти. Він просто-таки чіплявся за товаришів. Якщо ж нікого з них поблизу не траплялося, то він заходив до першої-ліпшої крамниці й купував там непотрібну абищицю. У крамниці він довго стояв і правив марні й дурні теревені з крамарем, не наважуючись піти собі, хіба що раптом помічав за вікном якогось байдужого знайомого, на котрого тут-таки й напосідався…

Аж так змінився світ! Казино обезлюдніло. Облишено гуртові походеньки до закладу пані Резі. Ординарці били байдики. Коли хто замовляв собі чарчину горілки, йому здавалося, що саме з цієї чарки всього кілька днів тому пив Татенбах. Правда, старі анекдоти ще розповідали, тільки ніхто більше не сміявся вголос, а хіба що всміхалися декотрі. Лейтенанта Тротти тепер ніде не було видно поза службою.

Здавалося, якась моторна чарівна рука змила з обличчя Карла Йозефа прикмету юності. В усій цісарсько-королівській армії неможливо було знайти ще одного такого лейтенанта. Йому здавалося, ніби він тепер має вчинити щось зовсім особливе, проте далеко навкруги нічого особливого не помічалося. Було цілком зрозуміло, що він мусить перевестися з цього полку до іншого. Та він усе шукав якогось тяжкого завдання. Насправді ж він шукав для себе добровільної покути. Сам він не вмів цього висловити, але ж ми можемо сказати це за нього: його невимовно гнітило, що він став знаряддям у руках біди.

У такому стані він перебував, коли сповіщав батька про наслідки поєдинку й про своє неминуче переведення до іншого полку. Він не згадав у своєму листі про те, що в зв’язку з цим йому належить коротка відпустка, бо боявся поткнутися батькові на очі. Однак виявилося, що він не знав свого старого. Окружний начальник, цей взірцевий урядовець, добре знався й на військових звичаях. І дивна річ — він начебто непогано розумівся й на клопотах і сум’ятті свого сина, що виразно проступало між рядками його листа-відповіді. У листі окружного начальника було сказано таке:

Лейтенант Тротта прочитав цього листа не без сорому. Батько вгадав усе. Образ окружного начальника зріс у лейтенантових очах до майже страхітливих розмірів. Так, так, він зріс майже до розмірів образу діда! І якщо вже й перед тим лейтенант боявся показатись батькові на очі, то тепер для нього стало цілком неможливим провести відпустку вдома. Згодом, згодом, — казав собі лейтенант, — коли надійде моя чергова відпустка. Бо він був зроблений із зовсім інакшого тіста, аніж лейтенанти молодечих літ окружного начальника.

«Напевне ж, тобі шкода залишити полк», — писав батько. Чи не тому він так написав, що відчував протилежне? Чого тутешнього Карл Йозеф не лишив би з радістю? Хіба, може, оцього вікна, що дивиться на солдатське житло, самих солдатів, що ото сидять на своїх ліжках, тужливої мелодії їхніх губних гармонік і їхнього співу, давніх пісень, які бринять незрозумілою луною тих, що їх співали селяни Сиполя? «А може, треба перевестись до Сиполя?» — подумалось лейтенантові. Він підійшов до мапи генерального штабу — єдиної оздоби на стіні кімнати. Сиполє він знайшов би й уві сні. Воно лежало на крайньому півдні монархії, те тихе, те добре село. Посеред легенько заштрихованої ясно-брунатної плямки стояли тонісінькі, крихітні чорні літери, з яких складалося слово «Сиполє». Поблизу було позначено: криниця з журавлем, водяний млин, невеличкий вокзал одноколійної лісової залізниці, церква й мечеть, молодий листяний ліс, вузенькі лісові стежки, сільські путівці й самотні будиночки. В Сиполі зараз вечір. Коло криниці стоять жінки в барвистих хустинах, окриті золотом вогненної вечірньої заграви. Мусульмани моляться, простершись на старих килимах мечеті. Невеличкий локомотив лісової одноколійки посвистує в густій темній зелені ялин. Туркотить водяний млин, жебонить струмок. То була його таємна гра ще з часів кадетського корпусу. Звичні картини з’являлися як оком змигнути. А понад усім сяяв загадковий погляд діда. Мабуть, там не було неподалік кінного гарнізону. Отже, треба переводитися до піхотного полку. Не без жалю поглядали його товариші-улани з своїх коней на піхоту, не без жалю поглядатимуть тепер вони й на нього. Дід також був лише простим піхотним капітаном. Іти пішим маршем по землі рідного краю — то було майже повернення додому, до своїх селянських предків. Натрудженими ногами ступали вони по твердому ґрунті, заганяючи плуга чимглибше в соковиту плоть лану, благословенними порухами розсівали по ріллі плодюче насіння. Ні! Лейтенантові зовсім не шкода було кидати полк і, може, взагалі кінноту! Батько мусить дати на це згоду. І певно, доведеться ще подолати важкенький курс піхотної школи.

Треба буде попрощатися з товаришами. Невеличкий вечір у казино. Поставити всім по чарчині. Коротка промова полковника. Пляшка вина. Міцні потиски рук товаришів. Вони вже шепочуться за його спиною. Пляшка шампанського. Можливо — хто знає? — наостанку ще буде гуртовий похід до пані Резі: ще по келишку горілки. От якби це прощання було вже позаду! Денщика Онуфрія треба взяти з собою. Неможливо з такими труднощами звикати ще до одного імені. Поїздки до батька слід уникнути. Взагалі спробувати уникнути всіх обтяжливих і прикрих справ, пов’язаних із переведенням. Та все-таки не обминеш тяжкої, тяжкої дороги до вдови доктора Деманта.

Яка ж бо дорога! Лейтенант Тротта спробував переконувати себе, що пані Єва Демант після похорону чоловіка знов поїхала у Відень до батька. Отже, він стоятиме під дверима вілли, довго й марно дзвонитиме, дізнається віденську адресу й напише короткого, по можливості теплого листа. Так добре, що доведеться всього-на-всього написати листа. «Не вельми ж ти мужній! — водночас думає лейтенант. — Коли б не відчував повсякчас на потилиці загадкового, притемненого дідового погляду, то хто знає, як би жалюгідно ти хилявся в цьому тяжкому житті. Мужнім ти стаєш лише тоді, як думаєш про героя Сольферіно. Завжди мусиш звертатися до діда, щоб стати хоч трохи дужчим».

І лейтенант заходився повільно збиратися в ту тяжку дорогу. Була третя година пополудні. Дрібні торгівці мерзли перед своїми крамничками, ревно чекаючи нечастих покупців. З майстерень ремісників чулися звичайні й плідні звуки. Весело гупав молот у кузні, гримотів глухий бляшаний грім у бляхаря, шпарко вистукували шевці по своїх підвалах, а в столярнях дзизкали пилки. Усі обличчя і всі звуки майстерень були знайомі лейтенантові. Щодня він двічі проїздив повз них на своєму коні. З сідла він міг зазирати поза старі синьо-білі щити вивісок. Щодня міг бачити внутрішній вигляд вранішніх жител на нижньому поверсі, постелі, кавники, чоловіків у сорочках, жінок з розпущеними косами, горщики з квітами, сушню й мариновані огірки за вигадливими ґратами на підвіконнях.

Аж ось він і перед будинком доктора Деманта. Зарипіли ворота. Він зайшов. Служник відчинив йому двері. Лейтенант став чекати. Вийшла пані Демант. На мить його пробрало дрожем. Він згадав свій візит співчуття до вахмістра Слами. В руці ніби відчулася важка, вогка, холодна й хистка рука вахмістра. Перед очима постали темний передпокій і червоняста вітальня. У роті ожив нудкий смак води з малиновим сиропом. Отже, вона не в Відні, подумав лейтенант уже аж тієї миті, як побачив удову. Її чорне вбрання вразило його. Так наче він тільки щойно довідався, що пані Демант удова полкового лікаря. І кімната, до якої оце зайшов, була інакша, мов не зовсім та, в якій він звичайно сидів за життя друга. На стіні висів обвитий чорним крепом великий портрет небіжчика. Він відсувався все далі, як портрет цісаря в казино, неначе був не перед очима й напохваті, а десь недосяжно далеко за стіною, і ти дивився на нього крізь вікно.

— Дякую, що ви прийшли! — сказала пані Демант.

— Я прийшов попрощатися, — відповів Тротта.

Пані Демант підвела бліде обличчя. Лейтенант побачив гарний, ясний блиск її великих сірих очей. Вони дивилися просто йому в обличчя, ті два круглі ліхтарі з блискучої криги. В зимових надвечірніх сутінках кімнати світилися лише очі жінки. Лейтенантів погляд ковзнув до її вузького білого чола і далі, до стіни, до далекого портрета її мертвого чоловіка. Привітання надто затяглося, час було пані Демант запросити гостя сісти. Але вона мовчала. Тим часом відчулося, як смерк близького вечора тиснеться у вікно, і душу обіймав дитинний страх, що в цій оселі світла вже ніколи не засвітять. Жодне доречне слово не спадало лейтенантові на думку. Він чув тихий подих жінки.

— Чого це ми все стоїмо! — нарешті обізвалася вона. — Сядьмо!

Вони посідали коло столу одне навпроти одного. Карл Йозеф сидів, як колись у вахмістра Слами, спиною до дверей. Як і тоді, здавалося йому, від дверей віяло загрозою. Здавалося, вони могли час від часу просто так собі, з власної примхи, нечутно відчинятися і так само нечутно замикатись. Смерк набував усе темнішого забарвлення. У ньому розпливалося чорне вбрання пані Єви Демант. Тепер вона була вбрана в сам смерк. Біле її обличчя, оголене, неприкрите, витало над темною поверхнею вечора. Не стало портрета небіжчика на стіні навпроти.

— Мій чоловік, — промовив крізь смерк голос пані Демант. Лейтенант угледів, як блиснули її зуби; вони були ще біліші, ніж обличчя. Помалу він знову розрізнив і холодний блиск її очей. — Ви були його єдиним другом. Він часто це казав! Як часто він говорив про вас! Якби ви знали! Я не можу збагнути того, що він мертвий! І… — Вона перейшла на шепіт: — що я в цьому винна!

— Винен у цьому я! — сказав лейтенант. Голос його був дуже гучний, невблаганний і чужий для його власного слуху. Він не був утіхою вдові Демант. — Винен я! — повторив він. — Мені треба було супроводити вас додому обачніше, не повз казино.

Жінка захлипала. Він бачив, як її бліде обличчя дедалі нижче схилялося над столом, неначе повільно поникала велика, біла, округла квітка. Зненацька справа й зліва злетіли дві руки, підхопили те обличчя і підтримали його. І на якийсь час — хвилину, другу — не стало нічого чутно, крім хлипання жінки. Вічністю минав той час для лейтенанта. Підвестися й піти, нехай вона тут плаче, подумав він. І справді підвівся. Її руки миттю впали на стіл. Спокійним голосом, що наче виходив з іншого єства, вона спитала:

— Куди ж ви?

— Засвітити світло! — сказав Тротта.

Вона підвелася, обійшла круг столу й трохи зачепила лейтенанта. Він відчув ніжну хвилю парфумів, що відпливла й розтанула. Світло було різке. Тротта змусив себе дивитися просто на лампу. Пані Демант прикрила долонею очі.

— Засвітіть світло над консоллю, — наказала вона.

Лейтенант скорився. Пані Демант чекала біля одвірка, прикриваючи долонею очі. Коли засвітилася невеличка лампа під золотаво-жовтим абажуром, жінка вимкнула горішнє світло. Вона відняла руку від очей, ніби підняла забороло. Вона здавалася дуже відважною, в чорній сукні, з блідим, повернутим до Тротти обличчям. Гнівна була вона й відважна. На її щоках висохли тоненькі цівочки сліз. Очі блищали, як завжди.

— Сідайте отам, на канапі! — наказала пані Демант.

Карл Йозеф сів. З усіх боків, зі спинки, з кутків оточив лейтенанта ніжний оксамит оббивки, підступно і скрадливо. Він відчув, що тут сидіти небезпечно, і рішуче відсунувся на край, зіперся на ефес шаблі й дивився, як підходила пані Єва. Вона здавалася небезпечною повелителькою всіх оцих подушок і оксамитів. На стіні, праворуч від канапи, висів портрет загиблого друга. Пані Єва сіла. М’якенька, невеличка подушечка лежала між ними. Тротта сидів непорушно. Як завжди, коли Карл Йозеф не бачив виходу з котроїсь із багатьох прикрих ситуацій, у яких опинявся, він уявив собі, що вже спроможний піти звідси.

— Отже, вас переводять? — спитала пані Демант.

— Я прошу перевести мене! — сказав він, опустивши очі на килим, зіпершись підборіддям на руки, що лежали на ефесі шаблі.

— Це необхідно?

— Так, це необхідно!

— Шкода! Дуже шкода!

Пані Демант сиділа, як і він, спершись ліктями на коліна, сховавши в долонях підборіддя і спустивши очі на килим. Може, вона чекала слова потіхи, чекала милостині. Він мовчав. Він розкошував блаженним почуттям, що страшно помщається за смерть друга своїм немилосердним мовчанням. Йому згадалися часто переказувані в розмовах товаришів історії про небезпечних гарненьких жіночок, що зводили зі світу своїх чоловіків. До небезпечного поріддя тендітних убивць належала, щонайпевніше, і вона. Треба якомога швидше вирятуватися з її царства! Він налагодився вирушати. Тієї миті пані Демант змінила поставу. Вона прийняла руки з підборіддя. Її ліва рука почала старанно й лагідно гладити оксамитний край канапи. Її пальці ковзали туди й сюди вздовж блискучої вузенької стежечки, що вела від неї до лейтенанта Тротти, рівномірно й повільно. Вони вкрадалися в поле його зору, аж він забажав собі шорів на очі. Білі пальці втягали його в німу розмову, яку неможливо було урвати. Закурити цигарку! Щаслива думка! Він витяг портсигар, сірники.

— Дайте одну мені! — попросила пані Демант.

Даючи їй прикурити, йому довелося подивитись їй в обличчя. Він вважав за недоречне, що вона дозволила собі курити, так наче в жалобі не вільно розкошувати нікотином. І те, як вона затяглася цигаркою, і як округлила губи в маленьке червоне кружальце, з якого пливла ніжна синя хмарка, теж здавалося йому зверхнім і гріховним.

— А ви хоч уявляєте собі, куди саме вас переводять?

— Ні, — сказав лейтенант. — Але я подбаю, щоб поїхати дуже далеко.

— Дуже далеко? І куди ж, наприклад?

— Можливо, до Боснії.

— Гадаєте, що там ви будете щасливий?

— Не думаю, щоб я де-небудь міг бути щасливий.

— Бажаю вам зазнати щастя! — сказала вона шпарко, надто шпарко, як здалося Тротті.

Вона підвелася, принесла попільничку, поставила її на підлогу між собою та лейтенантом і сказала:

— Отже, ми, певне, вже ніколи не побачимося?

Ніколи! Це слово, це страшне мертве море глухої вічності! Ніколи вже не можна побачити Катарини, доктора Деманта, цієї жінки! Карл Йозеф сказав:

— Мабуть. На жаль!

Він хотів був додати: «І Макса Деманта я більше ніколи не побачу!». «Удів треба спалювати!» — тут же таки спав йому на думку один із сміливих дотепів ротмістра Тайтінґера.

Пролунав дзвоник, потім почувся якийсь рух у коридорі.

— Це мій батько! — сказала пані Демант.

Пан Кнопфмахер уже зайшов до кімнати.

— А, це ви, це ви! — сказав він.

Він приніс із собою холодний дух снігу. Розгорнувши велику сніжно-білу хустинку, він гучно висякався, дбайливо склав її і, ніби якусь коштовну річ, умостив до нагрудної кишені; потім простягнув руку до одвірка, увімкнув горішнє світло, підійшов до Тротти, що з появою Кнопфмахера підвівся і вже з хвилину чекав стоячи, і мовчки потиснув йому руку. Цим потиском руки Кнопфмахер ніби висловив увесь свій смуток з приводу смерті доктора Деманта. І тут-таки, вказавши на горішнє світло, мовив до дочки:

— Вибач, але я не зношу такого тоскного освітлення! — Так наче кинув каменем в обвитий крепом портрет доктора Деманта.

— Одначе у вас поганий вигляд! — за мить сказав Кнопфмахер переможним голосом. — Мабуть, страшенно тяжко переживаєте це нещастя, еге ж?

— Він був єдиний мій приятель!

— От бачите, — сказав Кнопфмахер, сів біля столу і, всміхаючись, запросив: — Та сідайте ж бо! — І коли лейтенант знову сів на канапу, повів далі: — Те самісіньке він казав про вас, як був живий. Яке лихо! — Він кілька разів похитав головою, аж його повні рум’яні щоки злегка затрусилися.

Пані Демант витягла з рукава хустинку, піднесла до очей, підвелася й вийшла з кімнати.

— Хто знає, як вона це переживе! — сказав Кнопфмахер. — Ну, я їй уже давно казав, попереджав! Вона нічого не хотіла слухати! Ви ж поміркуйте, любий пане лейтенанте! У кожного суспільного стану свої небезпеки. Але в офіцерів! Офіцерові, даруйте, властиво, не слід було б одружуватися. Між нами кажучи, — та вам-бо він, напевно, розповідав, — йому хотілося вийти у відставку й цілком присвятити себе науці. А як я з того радів, то й сказати не можу! Із нього, безперечно, вийшов би великий лікар! Славний, добрий Макс! — Пан Кнопфмахер звів очі на портрет, довгенько на нього дивився й завершив свій некролог словами: — Таке обдарування!

Пані Демант внесла сливовицю, яку полюбляв її батько.

— Ви ж п’єте? — спитав Кнопфмахер і поналивав. Він обережненько підніс келишок до канапи. Лейтенант підвівся. Він відчув нудкий смак у роті, як колись після води з малиновим сиропом. Одним духом вихилив він свою чарку.

— Коли ви бачили його востаннє? — запитав Кнопфмахер.

— За день перед тим! — відповів лейтенант.

— Він попросив Єву поїхати до Відня, нічого їй не натякнувши. І вона поїхала, не чувши ніякого лиха. А потім прийшов його прощальний лист, і я тоді зразу зрозумів, що вже нічого не можна вдіяти.

— Ні, нічого вже не можна було вдіяти!

— Є щось вельми несучасне, ви вже вибачте! — у цьому вашому кодексі честі! Ми, як не як, живемо в двадцятому столітті, подумайте лишень! Ми маємо грамофон, люди телефонують одне одному за сотні миль, а Блеріо та інші вже навіть злітають у повітря. Не знаю, чи ви читаєте газети й розумієтеся на політиці. Подейкують, що конституцію буде докорінно змінено. Відколи встановлено загальне, рівне й таємне виборче право, багато дечого сталося — у нас і в світі. Наш цісар, пошли йому, Боже, довгий вік, мислить не так старомодно, як дехто гадає. Звісно, так звані консервативні кола теж не в усьому помиляються. Треба повільно, неквапливо, розважно, обачно посуватися вперед. Тільки не летіти стрімголов!

— Я не розуміюся на політиці! — сказав Тротта.

Кнопфмахера взяла досада. Він був сердитий на цю дурну армію і на її пришелепуваті звичаї. Його дитина тепер удова, зять небіжчик, треба шукати іншого. Тепер уже цивільного; і звання комерційного радника теж, мабуть, тепер не швидко усміхнеться. Надійшов найслушніший час покласти край ньому неподобству! А цим молодим шелихвостам, якимось там лейтенантам, у двадцятому столітті нема чого дуже заноситись! Нації вимагають своїх прав, бюргер є бюргер, ніяких дворянських привілеїв! Соціал-демократія, правда, небезпечна, зате з неї добряча противага. Про війну балачки без угаву, але її не буде. Їм ще покажуть! Часи тепер освічені. В Англії, приміром, король уже нічого не важить.

— Звісно, — сказав він, — армія політикою не займається. А він, — Кнопфмахер вказав на портрет, — таки дещо тямив у політиці.

— Він був дуже розумний! — тихо сказав Тротта.

— Нічого не можна було вдіяти, — повторив Кнопфмахер.

— Може, — сказав лейтенант, і йому самому здалося, що його вустами промовляє якась чужа мудрість, мудрість великих старовинних книг срібнобородого короля єврейських шинкарів, — може, він був дуже розумний і зовсім самотній.

Він зблід. Він відчував на собі осяйний погляд пані Демант. Треба було вже йти. Запала глибока тиша. Говорити більше не було чого.

— І барона Тротти ми теж більше не побачимо, тату! — сказала пані Демант. — Його переводять до іншого полку!

— Але ж ви обізветеся? — запитав Кнопфмахер.

— Ви мені напишете! — сказала пані Демант.

Лейтенант підвівся.

— На все добре! — сказав Кнопфмахер.

Його рука була велика і м’яка, на дотик — як теплий оксамит. Пані Демант пішла попереду. З’явився служник, подав лейтенантові шинелю. Пані Демант стояла поруч. Тротта клацнув підборами. Вона швидко сказала:

— Ви мені напишете! Я хочу знати, де ви будете!

То був немов легкий, теплий порух повітря, він уже пролинув. Служник відчинив двері. Ось уже й сходи. Аж ось і хвіртка, — як тоді, коли він виходив од вахмістра Слами.

Він швидко подався до міста, зайшов до першої ж таки кав’ярні, що трапилася дорогою, випив навстоячки біля буфету чарку коньяку, тоді ще одну. «Ми п’ємо лише «Геннесі!» — вчулися йому слова окружного начальника. Лейтенант заквапився до казарми.

Біля дверей його кімнати — синьою смужкою серед суцільної білини — чекав Онуфрій: за дорученням полковника єфрейтор-канцелярист приніс для лейтенанта якийсь пакунок. Вузький, загорнутий у рудий папір предмет стояв прихилений до стіни в кутку. На столі лежав лист.

Лейтенант прочитав:

Тротта розпакував шаблю. На ефесі висів гладенький срібний годинник доктора Деманта. Він не йшов. Стрілки показували за десять хвилин дванадцяту. Лейтенант накрутив його й приклав до вуха. Ніжний, прудкий годинників голосок бринів заспокійливо. Карл Йозеф складаним ножиком розкрив годинника, з жадібною цікавістю допитливого хлоп’яти. На внутрішньому боці покришки стояли ініціали: «М.Д.». Лейтенант вийняв шаблю з піхов. На держаці зі споду доктор Демант надряпав на криці ножиком кілька незграбних, кривулястих літер: «Будь здоровий і вільний!» — казав напис. Лейтенант почепив шаблю в шафі. Портупею ж тримав у руці. Затканий металевою ниткою шовк струменів між пальцями прохолодним золотим дощем. Тротта замкнув шафу. Забив домовину.

Він вимкнув світло і вдягнений простягся на ліжку. Жовтий промінь світла із солдатського помешкання плавав на білих лакованих дверях і відбивався в блискучій клямці. Хрипко й тужно зітхала по тім боці губна гармоніка, тонучи в хвилі густих чоловічих голосів. Солдати співали українську пісню про цісаря й цісарéву:

Цісарéва, правда, вже давно померла. Та селяни-русини гадали, що вона ще жива.

Кінець першої частини

Частина друга

Промені габсбурзького сонця сягали на сході кордону володінь російського царя. То було те саме сонце, під яким Тротти дійшли дворянства й знатності. У вдячності Франца Йосифа була добра пам’ять, а в його ласки — довга рука. Якщо хтось із його найлюбіших дітей збирався вкоїти дурницю, міністри й слуги цісареві вчасно вживали рішучих заходів і навертали необачного до розуму й розважності. Єдиному нащадкові нового дворянського роду фон Тротт і Сиполє навряд чи личило служити в тій провінції, звідки походив герой Сольферіно — онук неписьменних словенських селян і син жандармського вахмістра. Нехай той нащадок, коли вже йому забаглося, міняє службу в уланах на скромнішу — в піхотних військах: це лиш доводить, що він вірний пам’яті свого діда, який, бувши простим піхотним лейтенантом, урятував життя цісареві. Проте обачність не дозволила цісарсько-королівському військовому міністерству послати носія дворянського імені, яке цілком збігалося з назвою словенського села, звідки походив засновник роду, служити поблизу того села. Так само обачний був і окружний начальник, син героя Сольферіно. Щоправда, він дозволив Карлу Йозефові — звичайно, не з легким серцем — перейти на службу в піхоту. Але він не схвалював синового наміру перевестися до словенської провінції. Сам окружний начальник ніколи не відчував бажання побачити вітчизну своїх предків. Він був австрієць, слуга і урядовець Габсбурґів, і його вітчизною був замок цісаря у Відні. Якби йому довелося подавати до вищих інстанцій план доцільного переустрою великої і розмаїтої Австрійської держави, то він залюбки побажав би обернути всі без винятку коронні землі на просторі й барвисті околиці монаршого замку, а всі народи імперії — лише на вірних слуг Габсбурґів. Він був окружний начальник і в своїй окрузі представляв його апостольську величність цісаря. Він носив уніформу з золотим коміром, трикутний капелюх і шпагу. Він не мав бажання ходити за плугом на благодатній словенській землі. У його рішучому листі до сина була фраза: «З нас, селян прикордоння, доля зробила австрійців, лишаймося ж ними».

Отак вийшло, що для його сина Карла Йозефа, барона фон Тротти і Сиполє, південний кордон лишився недосяжним; йому довелося вибирати службу чи в центрі країни, чи на її східному кордоні. Він обрав єгерський батальйон, що стояв не далі як за дві милі від російського кордону. Поблизу лежали Бурлаки, рідне село Онуфрія. Ця земля була рідною вітчизною українських селян, їхніх сумних гармонік і незабутніх пісень, північною сестрою Словенії. Сімнадцять годин висидів лейтенант Тротта в потязі. На вісімнадцятій виринула остання залізнична станція Австрійської монархії на сході. Тут він зійшов. Його супроводжував денщик Онуфрій. Казарма єгерського батальйону стояла в центрі містечка. Перед тим, як вони ступили на її подвір'я, Онуфрій тричі перехрестився. Був ранок. Весна, що вже давно буяла в глибині країни, сюди дісталася ще зовсім недавно. Уже золотів щедринець на схилах залізничного насипу. У вологих лісах уже цвіли фіалки. Вже кумкали жаби в безмежних болотах. Над низькими солом’яними покрівлями селянських хат уже кружляли лелеки, шукаючи старих коліс — підвалин своїх літніх жител.

Прикордоння між Австрією та Росією, на північному сході монархії, було на той час одним з найдивовижніших її країв. Єгерський батальйон Карла Йозефа стояв у містечку з десятьма тисячами мешканців. Тут був просторий округлий майдан, у центрі якого перетиналися дві великі дороги. Одна пролягала зі сходу на захід, друга — з півночі на південь. Одна вела з вокзалу до цвинтаря, друга — від руїн замку до парового млина. З десятка тисяч мешканців містечка десь так третина жила з різного ремесла. Ще третина перебивалася, обробляючи злиденні клаптики землі. Решта провадила сяку-таку торгівлю.

Ми кажемо «сяку-таку торгівлю», бо ні тутешні товари, ані комерційні звичаї не відповідали уявленням, що їх має про торгівлю цивілізований світ. Торгівці в тій місцевості жили радше випадковістю, ніж перспективами, радше інтуїтивним здогадом, аніж діловим розрахунком. І кожний торгівець був повсякчас готовий запопасти товар, посланий йому долею, а то й самому вигадати, коли Бог нічого не послав. І справді, життя цих торгівців було загадкою. Вони не мали крамниць. Вони не мали імені. Вони не мали кредитів. Зате мали дивовижно тонке чуття на всі таємні й таємничі джерела грошей. Вони жили з праці інших, але вони створювали для інших працю. Вони були скромні. Вони жили так убого, наче живилися з праці власних рук. Але то була праця інших. Завжди в русі, завжди в дорозі, з меткими язиками і ясними мізками, вони могли б здобути півсвіту, якби знали, що то є — світ. Та вони того не знали. Бо вони жили осторонь від світу, далеко від нього, затиснуті між Сходом і Заходом, між ніччю й днем, самі подібні до таких собі живих примар, що їх сплоджує ніч задля появи вдень.

Ми сказали, що вони жили «затиснуті»? Природа їхньої вітчизни не давала їм того відчути. Природа викувала довкруг людей прикордоння безмежний небокрай і оповила їх шляхетним колом зелених лісів і синіх пагорбів. Ідучи крізь ялинову сутінь, вони могли навіть подумати, що Бог їх злюбив, — якби щоденна турбота про шмат хліба для жінки й дітей давала їм змогу спізнати любов Господню. Та вони переходили ялинові бори, щоб заготувати на зиму дров задля покупців з міста, бо вони торгували й дровами. Продавали вони й коралі жінкам із навколишніх сіл, а також селянкам, що жили по той бік кордону, в підросійській землі. Продавали й пружинні сітки для ліжок, кінський волос, тютюн, срібні стрижні, коштовності, китайський чай, південні овочі, коней і рогату худобу, птицю і яйця, рибу й зеленину, джут і вовну, масло й сир, ліси й земельні ділянки, мармур з Італії і людське волосся з Китаю — на перуки, шовкопрядів і готовий шовк, тканини з Манчестера, брюссельське мереживо і московські галоші, віденське полотно і богемський свинець. Жоден з тих розкішних і жоден з тих дешевих товарів, на які багатий світ, не минав рук торгівців і маклерів цієї місцевості. Чого їм не щастило роздобути чи продати згідно з чинними законами, те вони роздобували й продавали всупереч усякому законові, спритно і скрито, розраховано й хитро, кмітливо і відважно. Що й казати, декотрі з них торгували навіть людьми, живими людьми. Вони переправляли дезертирів російської армії до Сполучених Штатів і молодих сільських дівчат до Бразилії та Аргентини. Вони мали своїх аґентів на кораблях і своїх представників у чужоземних борделях. А проте їхні бариші були жалюгідні, і їм навіть не снилася та широка й пишна розкіш, у якій можуть купатися люди. Їхній розум, такий спритний і меткий у добуванні грошей, їхні руки, що вміли викрешувати грошву з пустої породи, як викрешують іскри з кременю, не вміли роздобути втіхи для своєї душі і здоров’я для свого тіла. Вони були породжені болотами. Бо ж болота зловісно розкинулися на всьому просторі цього краю, обабіч дороги, з жабами, малярійними бацилами й зрадливою травою — страхітливою принадою страхітливої смерті для безтурботних подорожніх, незнайомих з місцевістю. Не один пропав тут, і ніхто не чув його волань про допомогу. Та всі, хто тут народився, знали підступність болота і самі мали в своїй натурі дещо з тієї підступності. Навесні і влітку повітря було сповнене безугавним, ситим кумканням жаб. Під небом заходилися так само ситим співом жайворонки. І то була невтомна розмова небес із болотом.

Серед торгівців, про яких ми сказали, було багато євреїв. З примхи природи чи, може, за таємничим законом якогось невідомого племені легендарного народу хозарів, євреї прикордоння здебільшого були рудоволосі. Волосся жаріло в них на головах. Бороди їхні палали, як вогонь. На їхніх моторних руках стирчала крихітними списами цупка руда щетина. А в їхніх вухах кучерявилася червоняста ніжна вовна, ніби мла від червоного полум’я, що, можливо, горіло в їхніх головах.

Кожен чужий, опинившись у цій місцевості, поволі гинув. Жоден не мав стільки снаги, як болото. Ніхто не годен був опертись покордонню. Десь під той час високе панство у Відні й Петербурзі вже починало готувати велику війну. Люди на кордоні відчували її наближення раніш від інших; не лише тому, що звикли чуттям угадувати неминуче, а ще й через те, що кожного дня могли бачити на власні очі прикмети близького краху. І з тих приготувань вони також мали свій зиск. Не один жив зі шпигунства й контршпигунства, одержуючи австрійські ґульдени від австрійської поліції і російські рублі від російської. Доведені до розпуки офіцери в одрізаній від світу болотяній пустелі гарнізонного життя незрідка втягалися в азартні ігри, обростали боргами й опинялися в тенетах шахраїв. На цвинтарях прикордонних гарнізонів було сховано чимало юних тіл легкодухих молодиків.

А проте й тут солдати муштрувались, як і по всіх інших гарнізонах імперії. Єгерський батальйон щодня повертався до казарми забрьоханий весняною багнюкою, з сірою тванню на чоботях. Майор Цоґлауер їхав попереду. Другий рій першої чоти очолював лейтенант Тротта. Ритм маршового руху задавав єгерям голосний, бадьорий сигнал сурми, а не гордовиті голоси фанфар, які впорядковували тупіт кінських копит, уривали чи заглушували його в уланському полку. Карл Йозеф ішов пішки і намагався думати, що так йому краще. Довкола нього ковані чоботи єгерів рипіли на гострій жорстві, якою час від часу, а навесні щотижня на вимогу військового округу посипали дороги — на поїдання багнюці. Геть усі камінці, мільйони камінців, поглинав неситий ґрунт дороги. І все нові, звитяжні, сріблясто-сірі, масні шари багна напливали з глибин, глитали камінці й цементний розчин і лунко обляпували важкі чоботи солдатів.

Казарма стояла за міським парком. Неподалік неї, ліворуч містився окружний суд, навпроти — окружне управління, а за його врочистими старезними мурами — дві церкви — римо-католицька й православна; праворуч від казарми височіла гімназія. Місто було таке маленьке, що його перейшов би за двадцять хвилин. Найважливіші міські будівлі тіснилися одна біля одної в настирливому сусідстві. Мов ті в’язні на тюремному подвір’ї кружляли, прогулюючись вечорами, люди правильними колами паркових доріжок. З доброї півгодини маршового кроку треба було, щоб дійти до вокзалу. Офіцерський клуб єгерського батальйону розмістився в двох невеличких кімнатах приватного будинку. Більшість офіцерів харчувалися у вокзальному ресторані. Серед них і Карл Йозеф.

Він радо крокував багнистою дорогою, аби побачити вокзал. То був останній з усіх вокзалів монархії, одначе й тут пролягали блискучі стрічки рейок, що безперервно тяглися вглиб країни. І на цьому вокзалі були ясні, веселі скляні сигнали, в яких бриніла тиха луна рідних голосів; і тут безперестану, мов невтомна швацька машинка, строчив апарат Морзе, і в його старанному стукові лунали прекрасні, уривчасті поклики з далекого, втраченого світу. І на цьому вокзалі був швейцар, і той швейцар калатав у гучний дзвінок, і той дзвінок означав: «Потяг рушає! Займіть свої місця!». Один раз на день, рівно опівдні, швейцар калатав у свій дзвінок перед потягом, що вирушав на захід, — до Кракова, Одерберґа, Відня. Добрий, любий потяг! Він стояв перед вікнами зали першого класу, в якій сиділи офіцери, майже стільки часу, скільки тривав обід. Локомотив свистів, уже аж як подавали каву. Сіра пара била у вікна. Коли ж вона починала вогкими перлинами скочуватися по шибках, потяга вже не було. Офіцери випивали каву й повільним, сумним табуном ішли по сріблясто-сірому багні назад. Навіть генерали-інспектори остерігалися сюди забиватись. Вони й не приїздили. Ніхто сюди не приїздив. У єдиному готелі містечка, де постійно мешкала більшість офіцерів єгерського батальйону, лише двічі на рік зупинялися багаті торгівці хмелем із Нюрнберга та Праги й Зааца. Якщо їхні незбагненні справи складалися щасливо, то вони замовляли музикантів і грали в карти в єдиній на все місто кав’ярні при готелі.

З другого поверху готелю Бродніцера Карлові Йозефу видно було все містечко. Він бачив фронтон будівлі окружного суду, білу башточку окружного управління, чорно-жовтий прапор над казармою, подвійний хрест православної церкви, флюгер над магістратом і всі темно-сірі ґонтові дахи низеньких одноповерхових будинків. Готель був найвищою будівлею містечка. Він так само правив за орієнтир для подорожнього, як і церква, магістрат і загалом усі громадські будівлі. Тутешні вулиці не мали назви, а будинки — номерів, і коли хто запитував тут, як потрапити до певного об’єкта, він мусив орієнтуватися приблизно — на той предмет, який йому описували. Мовляв, той, про кого запитують, живе за церквою, чи навпроти міської в’язниці, чи праворуч від окружного суду. Можна сказати, жили тут, як у селі, і таємниці людей, що мешкали в низеньких будиночках під темно-сірими ґонтовими дахами, за невеличкими квадратними вікнами й дерев’яними дверима, просочувалися крізь щілини й шпаринки на багнисті вулиці й навіть за вічно замкнену браму казарми: того зраджує дружина, а той продав доньку російському капітанові; той торгує несвіжими яйцями, а отой живе зі щоденної контрабанди; цей сидів у в’язниці, а той мав би сидіти, та викрутився; цей давав офіцерам гроші в борг, не беручи відсотків, а його сусіда здирав із кожного третину платні. Товариші Карла Йозефа, здебільшого вихідці з бюрґерів, німці з походження, жили в цьому гарнізоні вже багато років, звиклися з ним і захрясли в ньому. Відірвані від своїх рідних звичаїв, від рідної німецької мови, яка тут стала лише службовою мовою, кинуті на поталу нескінченній безпросвітності боліт, вони вкидалися в азартні ігри й міцну горілку, яку тут гнали й продавали під назвою «дев’яностоградусної». Від невинної пересічності, яку в них виховували кадетський корпус і традиційна муштра, вони сповзали до морального занепаду, що поставав на ґрунті безнадії цього краю, де вже відчувався подих величезної ворожої держави російського царя. За яких чотирнадцять кілометрів від них починалася Росія. Російські офіцери з прикордонного полку незрідка приходили сюди у своїх довгих пісково-рудих і сизих шинелях, з важкими срібними й золотими еполетами на широких плечах і, за будь-якої погоди, — в дзеркально-блискучих галошах на дзеркально-блискучих чоботях з високими халявами. Існувало навіть певне товариське спілкування між австрійським і російським гарнізонами. Подеколи австрійці на невеличкому, напнутому брезентом багажному візку перетинали кордон, щоб подивитися на вершницьке мистецтво козаків і випити російської горілки. По той бік кордону, в російському гарнізоні барильця горілки стояли понад краєм дерев’яного тротуару під охороною солдатів, озброєних рушницями з довгими тригранними багнетами. Коли западав вечір, барильця, підштовхувані солдатськими чобітьми, гримотіли вибоїстою бруківкою до російського казино, і тихий хлюпіт та булькання виказували населенню, що було всередині барилець. Царські офіцери демонстрували офіцерам його апостольської величності цісаря російську гостинність. І ніхто з царських офіцерів, ані жоден з офіцерів цісаря не знав тоді, що над скляними келихами, з яких вони пили, вже схрестила свої сухорляві невидимі руки смерть.

Широкою рівниною між обома прикордонними лісами, австрійським і російським, наче вітри, одягнені в уніформу й вишикувані в бойовому порядку, мчали вперед прикордонні козацькі сотні на невеличких прудких кониках своїх рідних степів, у високих хутряних папахах, вимахуючи списами, мов блискавками, на довгих дерев’яних держаках, кокетливими блискавками в гарненьких фартушках-прапорцях. На м’якому, пружному болотистому ґрунті майже не чутно було тупоту копит. Вогка земля відповідала на летючий дотик копит лише вологим зітханням. Навіть темно-зелена трава ледь прилягала. Здавалося, що козаки летять понад рівниною. І коли вони перелітали жовту, піскувату сільську вулицю, на ній здіймався великий золотаво-жовтий стовп дрібної куряви, зблискуючи на сонці, широко розлітаючись у повітрі й знов спадаючи додолу тисяччю дрібних хмаринок. Запрошені гості сиділи на збитих нашвидкуруч дерев’яних трибунах. Погляди глядачів ледве встигали стежити за порухами вершників. Міцними, жовтими, мов кінськими, зубами козаки, летючи вчвал, просто з сідел підхоплювали з землі свої червоні й сині хустинки, з маху підринали під черева коней, затиснувши їхні боки ногами в блискучих чоботях. Інші кидали в повітря далеко поперед себе списи, зброя вертілася вгорі, а потім знов покірно падала в підняту руку вершникові, — мов живі мисливські соколи, вертали списи назад до рук їхніх господарів. Інші козаки, припавши до спини коневі, по-братерськи притулившися губами до його морди, стрибали крізь дивовижно малі залізні обручі, що ледве могли б оперезати діжечку середніх розмірів. Коні витягали вперед усі чотири ноги, їхні гриви маяли, мов крила, хвости стояли горизонтально, правлячи ніби за кермо, вузенькі ж голови скидалися на носи човнів у нестримному русі. Ще інші перескакували двадцятеро барил пива, покладених долі дном до дна. Коні іржали перед тим як стрибнути. Вершник летів до перепони з безмежної далечини, сірою, крихітною цяткою був він спочатку, потім із шаленою швидкістю обертався на тоненьку риску, смужку, якесь тіло, вершника, а з нього ставав велетенським казковим птахом з людським і кінським тілом, крилатим циклопом, — щоб потім, здолавши перепону, рвучко спинитися за сотню кроків від неї й завмерти, наче статуя, монумент із неживого матеріалу. А ще інші, прудкі, мов стріли, вершники стріляли в летючі мішені (стрільці й самі скидалися на вистрелені набої); ті летючі мішені тримали на великих, круглих, білих щитах вершники, які мчали осторонь. Стрільці летіли вчвал, стріляли і влучали. Часом котрийсь із них падав з коня. Товариші, що гнали слідом, перестрибували через нього, не торкнувши жодним кінським копитом. Були й такі, що мчали ще з одним конем обіч свого й, женучи учвал, стрибали в порожнє сідло, а з нього — у своє, знов рвучко падали на коня-«супровідника» і врешті, впершись руками в сідла обох коней і спустивши ноги поміж кінські боки, завмирали, зупинивши тварин так, що ті стояли нерухомо, наче бронзові.

Такі свята козацьких вершників були не єдиною розвагою у прикордонній смузі між Австрійською монархією та Росією. У містечку стояв ще й драгунський полк. Між офіцерами єгерського батальйону, драгунського полку та російських прикордонних військ склалися найтепліші стосунки завдяки графові Хойницькому, одному з найбагатших польських землевласників цього краю. Граф Войцех Хойницький, родич Ледоховських і Потоцьких, свояк Штернберґів, приятель Тунів, світський чоловік сорока років, та на вигляд — невизначеного віку, ротмістр запасу, неодружений, безжурний і водночас сумовитий, любив коней, алкоголь, товариство, легковажність і заразом — поважність. Зиму він проводив у великих містах і гральних залах Рів’єри. Мов перелітний птах, він повертався, тільки-но розквітав на схилах залізничного насипу щедринець, на батьківщину своїх предків. Він приносив із собою легкий дух великосвітських парфумів і галантні чи авантюрні історії. Граф належав до тих людей, що не мають ворогів, та не мають і друзів, а лише супутників, прихильників і байдужих. Зі своїми ясними, ледь витрішкуватими очима, блискучою круглою лисиною, невеличкими білявими вусиками, вузькими плечима й надміру довгими ногами, він здобував прихильність усіх людей, у котрих випадково чи зумисне опинявся на дорозі.

Граф мешкав по черзі в двох будинках, відомих серед тутешнього люду як «старий» і «новий» палаци. Так званий старий палац був чималий і досить давній мисливський павільйон, що його граф з невідомих причин не хотів реставрувати. «Новим палацом» звано простору двоповерхову віллу, горішній поверх якої завжди заселяли якісь чудні, а часом навіть зловісні незнайомці. То були графові «бідні родичі». Сам він, навіть за найстараннішого вивчення історії власного роду, не зміг би визначити ступеня спорідненості з цими людьми. Поволі стало звичаєм приїздити до «нового палацу» як «родичі Хойницького» й мешкати там улітку. Нагодовані, відпочилі, іноді навіть одягнені в нове вбрання від тутешнього графового кравця, ці гості, ледве-но озивалися ночами, відлітаючи у вирій, перші шпаки, а на ланах починали збирати кукурудзу, поверталися до незнаних країв, де, можливо, була їхня домівка. Господар не помічав ані приїзду, ні перебування, ні від’їзду своїх гостей. Він раз і назавжди постановив, що перевіряти родинні стосунки гостей, порядкувати видатками на них і виряджати їх до настання зими буде єврей-управитель. Будинок мав два входи. Граф і ті гості, що не зараховували себе до його рідні, користувалися парадним входом, родичам же доводилося давати гаку через сад, щоб заходити чи виходити невеличкою брамою в садовому мурі. За винятком цього, непрохані гості могли робити, що їм заманеться.

Двічі на тиждень, у понеділок та в четвер, відбувалися у графа так звані малі вечори і раз на місяць — так звані «свята». Під час «малих вечорів» освітлювано тільки шість кімнат, призначених для гостей, під час свят — дванадцять. На «малих вечорах» лакеї вслуговували без рукавичок і в темно-жовтих лівреях, на «свята» вони вбиралися в цеглясто-рудого кольору сурдути з чорними оксамитовими комірами та срібними ґудзиками й білі рукавички. Пити у графа починали з вермуту й терпких іспанських вин. Тоді переходили до бургундського й бордо. Далі подавано шампанське, а за ним — коньяк. І щоб віддати належну шану вітчизні з плодами її землі, завершували «дев’яностоградусною».

Офіцери суто феодального драгунського полку та офіцери єгерського батальйону, здебільша вихідці з бюргерів, укладали в Хойницького зворушливі союзи на все життя. Ранні літні ранки бачили крізь високі склепінчасті вікна палацу строкату мішанину піхотних і кавалерійських одностроїв. Поснулі хропли у вічі золотому сонцю. Близько п’ятої години ранку до палацу біг табун переляканих денщиків будити панів офіцерів. Бо о шостій полки мали починати муштру. Господар, непідвладний дії алкоголю, давно вже порався у своєму малому мисливському павільйоні. Він чаклував там над химерними скляними рурками, спиртівками, апаратами. В окрузі йшла поголоска, ніби граф намагався робити золото. І справді, він наче провадив навіжені досліди алхіміків. Зрештою, якщо графові й не щастило створити золото алхімічними методами, він умів добувати його, граючи в рулетку. Інколи пан граф давав підстави думати, що в грі він користується надійною «системою», успадкованою від якогось таємничого давно померлого гравця.

Уже багато років Хойницький був депутатом державної ради, він регулярно переобирався в своїй окрузі — перемагав суперників за допомогою грошей, сили й приголомшливої винахідливості; улюбленець уряду, він зневажав парламентську корпорацію, до якої належав, ніколи не виголосив жодної промови й не кинув жодної репліки з місця. Недовірливий, насмішкуватий, безстрашний, Хойницький без вагання заявляв, що цісар — безмізкий стариган, уряд — купа нероб, державна рада — збіговисько довірливих і патетичних йолопів, державні урядовці — продажні, боягузливі й ледачі. Австрійські німці були в нього вальсувальники й корчемні співаки, угорці смерділи, чехи були природжені чистильники чобіт, русини — потайні й зрадливі росіяни, хорвати й словенці, яких він називав «краватами» й «сливинцями», — щетинники і продавці каштанів, а поляки, до яких і сам належав, — залицяльники, перукарі й модні фотографи. Щоразу, повернувшись із Відня чи інших осередків великосвітського життя, де він обертався, почуваючись як риба у воді, граф звичайно виголошував таку собі похмуру доповідь, яка лунала десь отак:

— Ця імперія має загинути. Наш цісар ще не стулить навіки очей, як ми розпадемося на сотню шматків. Балканці будуть могутніші за нас. Усі народи створять свої паскудні крихітні державки, і навіть євреї проголосять свого короля в Палестині. У Відні вже тхне демократичним потом, так що я не можу навернутись на Рінґштрасе. Робітники придбали собі червоні прапори й не хочуть працювати. Віденський бургомістр — то лагідний швейцар. Попи вже пливуть слідком за народом, у церквах правлять чеською мовою. У Бурґтеатрі ставлять бридкі єврейські п’єски, і щотижня якийсь угорський клозетний фабрикант стає бароном. Запевняю вас, панове, якщо тепер не заходитися стріляти, все пропало! Ми ще доживемо до цього!

Графові слухачі сміялися і випивали ще по келишку. Інколи й тепер стріляли, надто під час виборів, приміром, щоб забезпечити депутатський мандат графові Хойницькому, й цим показували, що світ так просто не може пропасти. Ще живий був цісар. Після нього правитиме престолонаступник. Армія муштрувалась і виблискувала всіма барвами, належними їй за інструкцією. Народи країни любили династію й демонстрували цю любов у найрозмаїтіших національних убраннях. Цей Хойницький жартун, та й годі.

Одначе лейтенант Тротта, що був вразливіший за своїх товаришів, меланхолійніший за них і завжди чув у душі відлуння помахів шумких, темних крил смерті, яка вже двічі стрівалася на його дорозі, — лейтенант Тротта інколи відчував похмуру вагу тих пророкувань.

Щотижня, під час чергування, лейтенант Тротта писав свої одноманітні листи окружному начальникові. В казармі не було електричного світла. У вартівнях, відповідно до регламенту, світили старовинні казенні свічки, як за часів героя Сольферіно. Тепер, щоправда, це були свічки «Аполлон» — із білого як сніг і тривкішого стеарину, з добрячим ґнотом, що горіли рівним полум’ям. Лейтенантові листи не виказували змін у способі його життя і незвичайних умов прикордоння. Окружний начальник ні про що не розпитував. Відповіді, які він регулярно, кожної четвертої неділі місяця, надсилав синові, були не менш одноманітні, аніж лейтенантові листи.

Щоранку старий Жак приносив пошту до кімнати, в якій окружний начальник уже багато років мав звичку снідати. Кімната ця була трохи на відшибі від інших і вдень пустувала. Вікно, що виходило на схід, гостинно впускало сюди всі ранки: ясні, похмурі, теплі, холодні й дощові; під час сніданку воно стояло відчинене взимку і влітку. Узимку окружний начальник сидів, закутавши ноги пледом, біля столу, підсунутого ближче до широкої груби, і в грубі тріскотіли дрова, що їх за півгодини до сніданку розпалював старий Жак. Щороку з п’ятнадцятого квітня Жак переставав палити грубу. Щороку п’ятнадцятого квітня окружний начальник, за будь-якої погоди, розпочинав свої вранішні прогулянки. О шостій ранку підмайстер перукаря, невиспаний і сам ще не поголений, заходив до спальні окружного начальника. О шостій п’ятнадцять підборіддя пана фон Тротти красувалося між трохи вже посрібленими бакенбардами, гладенько виголене й припудроване. Голий череп був уже помасажований, злегка порожевілий від кількох краплин утертої в нього «Кельнської води», а всі зайві волосинки, що виглядали з ніздрів і вух, а подеколи стирчали на потилиці над високим накрохмаленим комірцем, без сліду нещадно видалені. Тоді окружний начальник брав ціпочка світлого кольору, надягав низького сірого капелюха й рушав до міського парку. Він був у жилетці з невеличким викотом і сірими ґудзиками та сизому закритому сурдуті; вузькі панталони без напрасованого рубчика, з темно-сірими штрипками обтягали гостроносі чоботи без нашивних передів, зі щонайтоншого шевра. Вулиці були ще безлюдні. Гуркотіла вибоїстою бруківкою міська поливальна цистерна, яку тягли двоє гнідих важковозів. Візник на високому передку, ледве вгледівши окружного начальника, опускав батога, клав віжки на гальмо і так низько скидав шапку, що аж черкав нею об коліна. То був єдиний чоловік на все містечко, та й на всю округу, якого пан фон Тротта вітав бадьорим, майже задерикуватим помахом руки. Біля входу до міського парку панові фон Тротті козиряв муніципальний поліцай. Цьому окружний начальник казав щиросерде: «Слава Ісусу», не ворухнувши рукою. Потім він рушав до білявої власниці павільйону содової води. Тут він злегка підіймав капелюха, випивав склянку шлункової води, не скидаючи своїх сірих рукавичок, діставав з кишені жилетки монету і йшов далі. Дорогою стрічалися йому пекарі, сажотруси, овочівники, продавці м’яса. Кожен до нього вітався. Окружний начальник відповідав на привітання, прикладаючи пальця до крис капелюха. Лише перед аптекарем Кронауером, що також полюбляв уранішні прогулянки та ще й був муніципальним радником, пан фон Тротта скидав капелюха. Деколи він казав:

— Доброго ранку, пане аптекарю! — Зупинявся й запитував: — Як вам ведеться?

— Пречудово! — відповідав аптекар.

— Дуже радий! — зауважував окружний начальник, ще раз легенько підіймав на голові капелюха й рушав далі.

Він повертався додому не раніше ніж о восьмій. Інколи в коридорі чи на сходах йому траплявся листоноша. Тоді він ще на хвильку завертав до канцелярії. Бо любив знаходити листи вже близько сніданку. Він не зносив когось бачити чи з кимось розмовляти за сніданком. Старому Жакові ще дозволялося інколи зайти до кімнати, взимку — щоб наглянути за грубою, улітку — щоб зачинити вікно, коли ішов надто великий дощ. Про панну Гіршвіц не могло бути й мови. До першої години пополудні її вигляд наганяв на окружного начальника жах.

Одного дня, — це сталося наприкінці травня, — пан фон Тротта повернувся з прогулянки о п’ять хвилин на дев’яту. О цій порі листоноша вже давно мав принести пошту. Пан фон Тротта сів до столу в кімнаті, де звичайно снідав. Як завжди, стояло на столі в срібному келишку некруто зварене яйце, золотаво поблискував мед, свіжі булочки, як і щодня, пахтіли полум’ям і дріжджами, жовто сяяло масло на величезному темно-зеленому листку, в порцеляновій філіжанці з золотими вінцями парувала кава. Все було на місці. Принаймні на перший погляд панові фон Тротті видалося, що нічого не бракує. Та відразу по тому він підвівся, поклавши серветку, й ще раз озирнув стіл. На звичному місці не було листів. Наскільки міг окружний начальник пригадати, досі не минало дня без службової пошти. Пан фон Тротта підійшов спершу до відчиненого вікна, ніби щоб пересвідчитися, що світ за ним ще існує. Так, старі каштани в міському парку ще тягли догори свої темно-зелені крони. Як і щоранку, виспівували в них невидимі пташки. Візок молочаря, що звичайно о цій порі зупинявся біля будинку окружного управління, стояв і сьогодні там, де й завжди, мовби нічого не сталося, й цей день був, як і всі звичайні дні. Отже, в світі нічого не змінилося, констатував окружний начальник. То чи можливо, щоб сьогодні не було пошти? Чи можливо, щоб Жак забув її внести? Пан фон Тротта подзвонив у настільний дзвоник. Його срібний звук миттю перебіг по тихому будинку. Ніхто не прийшов. Окружний начальник досі ще не доторкнувся до сніданку. Він ще раз подзвонив. Нарешті хтось постукав. Пан фон Тротта був здивований, зляканий і ображений, побачивши в дверях свою економку панну Гіршвіц.

Вона постала перед ним у такому вранішньому обладунку, в якому він її ніколи не бачив. Величезний темно-синій цератяний фартух обпинав її всю, від шиї до п’ят, а на голові стовбурчився білий чепчик понад великими вухами з м’якими, широкими, білими кінчиками. В такому вигляді вона здавалася панові фон Тротті нестерпно бридкою, а надто, що він не зносив духу церат.

— Вельми прикро! — сказав він, не відповівши на її привітання. — Де Жак?

— Жака спіткала раптова недуга!

— Спіткала? — перепитав, не зрозумівши, окружний начальник. — Він захворів? — питав пан фон Тротта далі.

— У нього гарячка! — відповіла панна Гіршвіц.

— Дякую! — сказав пан фон Тротта й махнув рукою.

Він сів до столу. Він лише випив каву. Яйце, мед, масло й булочки лишилися на таці неторкані. Він аж тепер зрозумів, що Жак занедужав і не зміг принести йому листів. Але ж чого раптом занедужав? Та ж він завжди був такий здоровий, як, приміром, пошта. Якби пошта несподівано перестала надсилати листи, то було б аж ніяк не більше диво. Він, окружний начальник, ніколи не нездужав. Якщо хтось занедужував, то він мав померти. Хвороба була не чим іншим, як спробою природи призвичаїти людей до смерті. Пошесть — за молодих літ пана фон Тротти люди ще боялися холери — один-другий усе-таки міг перетривати. Ті ж недуги, що нишком скрадалися до окремої людини, зводили її зі світу, хай там які різні були їхні назви. Лікарі, яких окружний начальник називав «фельдшерами», прикидались, ніби вміють лікувати, та то тільки щоб не вмерти з голоду. А якщо, може, й бували винятки, коли люди жили й після хвороби, то, наскільки пан фон Тротта пам’ятав, серед людей його оточення, близького й далекого, таких винятків не траплялося.

Він знову подзвонив.

— Я хотів би переглянути пошту, — сказав він пані Гіршвіц. — Але пришліть її з кимось іншим, будь ласка! А що, властиво, з Жаком?

— У нього гарячка, — відповіла панна Гіршвіц. — Він застудився!

— Застудився? В травні?

— Він уже не молодий!

— Викличте доктора Срібного!

Тим доктором був окружний лікар. Він працював у приміщенні окружного управління щодня з дев’ятої до дванадцятої. Невдовзі він мав прийти. На думку окружного начальника, то був «порядний чоловік».

Тим часом службовець окружного управління приніс пошту. Пан фон Тротта поглянув лише на конверти, відкрив їх і звелів покласти в канцелярії. Він стояв біля вікна й не міг надивуватися, що світ за тим вікном начебто не знав про зміни в його оселі. Він сьогодні не попоїв і не прочитав листів. Там, унизу, Жак лежав, підбитий якоюсь загадковою хворобою. А життя пливло собі далі своїм звичним плином.

Дуже поволі, заклопотаний роєм тьмяних думок, ішов пан фон Тротта на службу; на двадцять хвилин пізніше, ніж звичайно, сів він за свій письмовий стіл. Надійшов перший окружний комісар з донесенням. Учора знов відбулися збори чеських робітників. Одержано відомості про близьке свято «соколів»: уже завтра мають прибути делегати зі «слов’янських країн» — ішлося про Сербію та Росію, але в службовій мові назви ці не вживалися. Заворушилися й німецькомовні соціал-демократи. На прядильні одного робітника побили його товариші, як гадають і як потверджують дані агентів, за те, що відмовився вступити до партії червоних. Усе це непокоїло окружного начальника, мучило його, смутило і вражало. Усе, що розпочинали непокірні верстви населення, щоб ослабити державу, образити, непрямо чи безпосередньо, його величність цісаря, зробити закон ще немічнішим, ніж він був і так, скаламутити спокій, щоб образити пристойність, насміятися над гідністю, відкрити чеські школи й проштовхнути опозиційних депутатів, — усе то були наміри, спрямовані особисто проти нього, окружного начальника. Попервах він просто зневажав «нації», «автономію» і «народ», який вимагав «більше прав». Та з часом він почав ненавидіти їх, отих столярчуків, тих паліїв, отих передвиборних балакунів. Він якнайсуворіше наказав окружному комісарові негайно розпускати кожні такі збори, на яких бодай проблисне намір «прийняти резолюцію». З усіх тих слів, що стали модними останнім часом, слово «резолюція» він ненавидів найдужче, — може, тому, що зміни в ньому однісіньку крихітну літерку — і з нього вийде найганебніше з усіх на світі слів: «революція». Його пан фон Тротта геть вивів з ужитку. У його словнику, як особистому, так і службовому такого слова не траплялося. І якщо в донесенні котрогось із підлеглих він подибував, скажімо, означення «революційний агітатор», ужите задля характеристики якогось активного соціал-демократа, то закреслював цей вираз і виправляв червоним чорнилом: «підозрілий індивід». Може, десь на просторах монархії і були якісь «революціонери». В окрузі пана фон Тротти їх не існувало.

— Пришліть до мене пополудні вахмістра Сламу! — сказав пан фон Тротта окружному комісарові. — Зажадайте на цих «соколів» жандармського підкріплення. Напишіть коротке звідомлення до намісництва і завтра подайте мені. Можливо, нам доведеться зв’язатися з військовим округом. У кожному разі жандармський загін від завтрашнього дня має бути напоготові. Я хотів би мати короткий витяг з останньої постанови міністерства про запобіжні заходи.

— Слухаюсь, пане окружний начальнику!

— Так. Чи доктор Срібний уже прийшов?

— Його щойно покликали до Жака.

— Я хотів би з ним поговорити.

Окружний начальник сьогодні більше не доторкнувся до службових паперів. Колись, за тих спокійних часів, як він ще тільки починав освоюватись на своїй посаді, не було ніяких автономістів, ніяких соціал-демократів, не так густо було й «підозрілих індивідів». У повільному плині років вони якось майже зовсім непомітно зростали, розповсюджувалися і стали небезпечні. Тепер окружному начальникові здавалося, що тільки Жакова недуга враз розкрила йому очі на страхітливі зміни у світі і що смерть, яка, можливо, стояла в головах старого слуги, загрожувала не лише йому. Якщо Жак помре, подумав раптом пан фон Тротта, то так ніби вдруге помре й герой Сольферіно, а може, — і тут серце окружного начальника на мить зупинилося, — і той, кого герой Сольферіно врятував від смерті. Ох, не тільки Жак був нині хворий! Нерозпечатані лежали на письмовому столі окружного начальника листи: хто знає, що там написано! На очах влади і жандармерії в серці країни збиралися «соколи». Ці «соколи», яких окружний начальник подумки називав «соколістами», ніби хотів зробити з цього великого угруповання представників різних слов’янських народів таку собі незначну партію, — запевняли, що вони, мовляв, лише гімнасти, які тренують свої м’язи. Насправді ж то були шпигуни чи бунтівники, оплачувані царем. Не далі як в учорашній газеті можна було прочитати, що німецькі студенти в Празі співають «Вахту на Рейні», цей гімн пруссаків, гімн Пруссії, цієї союзниці і споконвічного ворога Австрії. На кого ж тепер узагалі можна покластися? Окружного начальника пронизав холод. І вперше, відколи почав працювати в своїй канцелярії, він підійшов до вікна й такої зовсім теплої весняної днини зачинив його.

Тієї миті зайшов окружний лікар, і пан фон Тротта спитав, як там старий Жак. Доктор Срібний сказав:

— Якщо буде запалення легенів, він не витримає. Він дуже старий. У нього зараз температура сорок. Він попросив священика.

Окружний начальник нахилився над столом. Він боявся, щоб доктор Срібний не помітив зміни в його обличчі, а він відчував, що в обличчі його справді заходила якась зміна. Він відсунув шухляду, взяв звідти сиґари, запропонував їх докторові й мовчки вказав на крісло. Обидва закурили.

— Отже, у вас мало надії? — запитав нарешті пан фон Тротта.

— Властиво, дуже мало, правду кажучи! — відповів доктор. — Такого віку!.. — Він урвав і подивився на окружного начальника, наче хотів побачити, чи той набагато молодший від свого слуги.

— Він ніколи не хворів! — сказав окружний начальник, так наче то була підстава для помилування, а доктор був тією інстанцією, від якої залежало життя.

— Так, так, — тільки й сказав на те доктор. — Це трапляється. Скільки йому може бути років?

Окружний начальник подумав і сказав:

— Десь так сімдесят вісім чи вісімдесят.

— Еге ж, — мовив доктор, — я так і думав. Себто відсьогодні. Допоки людина на ногах, то здається, що вона житиме вічно!

По цих словах доктор підвівся й пішов до своєї роботи.

Пан фон Тротта написав на папірці: «Я в Жака», поклав цидулку під прес-пап’є і вийшов на подвір’я.

Він ще ніколи не був у Жаковому помешканні. Крихітний будиночок із надто великим димарем на невеличкому даху, прибудований до муру, що відгороджував сусідній двір, мав три стіни з жовтої цегли і брунатні двері посередині. Увійшовши, ти спочатку опинявся в кухні, з якої скляні двері вели до кімнати. Жакова ручна канарка сиділа зверху на клітці, коло вікна, на якому висіла трохи закоротка біла фіранка, — шибки наче переросли її. Гладенько вишаруваний стіл був присунутий до стіни. Над ним висіла блакитна гасова лампа. Матір Божа у великій рамі стояла на столі, прихилена до стіни, як ото ставлять портрети родичів. На ліжку, головою до вікна, під цілою горою білих простирал і подушок, лежав Жак. Він подумав, що прийшов священик, і зітхнув глибоко, з полегкістю, так наче на нього вже зійшла милість Божа.

— Ах, це пан барон! — сказав він по хвилі.

Окружний начальник підійшов до постелі старого. У схожій на цю кімнаті, в приміщенні фонду лаксенбурзьких інвалідів, лежав на катафалку в домовині його дід, вахмістр жандармерії. Окружний начальник ще й досі бачив у своїй уяві сяйво великих білих свічок у півсутінку скорботної кімнати і велетенські підошви чобіт спорядженого в останню дорогу небіжчика. Чи це вже надходить і Жакова черга? Старий трохи підвівся, зіпершись на лікті. Він був у плетеному нічному ковпаку з темно-синьої вовняної пряжі, крізь густі вічка якого просвічував сріблястий чуб. Його гладенько виголене, кістляве, червоне з гарячки обличчя нагадувало пофарбовану слонівку. Окружний начальник сів на стілець біля ліжка й сказав:

— Ну-ну, справи не такі вже кепські — так мені щойно повідомив лікар. Це, певно, катар!

— Достеменно так, пане бароне! — відгукнувся Жак і зробив під простиралом кволу спробу стукнути ногою об ногу. Він трохи підвівся в ліжку. — Прошу вибачити мені! — додав старий. — Завтра, я гадаю, це минеться.

— За кілька днів — неодмінно!

— Я чекаю священика, пане бароне!

— Так-так, — сказав пан фон Тротта. — Він прийде. Маємо доволі часу!

— Він уже йде, — мовив Жак таким тоном, ніби на власні очі бачив, як надходить священик. — Він прийде, — провадив старий; він, здавалося, раптом перестав розуміти, що окружний начальник сидить поруч. — Як помер небіжчик пан барон, — знов заговорив він, — ніхто з нас не знав. Уранці того дня чи, може, за день перед тим, він вийшов на подвір’я і спитав: «Жаку, де мої чоботи?». Авжеж, це було за день перед тим. А на ранок вони йому вже не знадобилися. Зима саме вдарила, дуже та зима була холодна. Мабуть, і я до зими ще перетриваю. До зими вже зовсім недалеко, просто треба трохи потерпіти. Тепер у нас уже липень, отож липень, червень, травень, квітень, серпень, листопад, а до Різдва, я гадаю, можна й вирушати, виступати, чота, кроком руш!

Він замовк і став дивитися великими, блискучими, блакитними очима кудись крізь окружного начальника, наче крізь скло.

Пан фон Тротта спробував обережно вкласти старого на подушку, та Жакове тіло було негнучке й не піддавалося. Тільки голова трусилася й безупинно тремтів на ній темно-синій нічний ковпак. На жовтому, високому й кістлявому лобі блищали дрібні краплинки поту. Окружний начальник час від часу витирав їх своєю хусточкою, але вони виступали знов і знов. Він узяв руку старого Жака, розглядав почервонілу, пошерхлу, суху шкіру на зовнішньому боці кисті й міцному, далеко відставленому великому пальці. Тоді знов легенько поклав руку хворого на простирало, вернувся до канцелярії, наказав черговому покликати священика й сестру-жалібницю, залишив панну Гіршвіц коло недужого, звелів подати собі капелюха, ціпок і рукавички і, такої незвичної для нього пори, подався до міського парку, на подив усім, хто там на той час був.

Та невдовзі з-під густого затінку каштанів його знову потягло додому. Коли він підійшов до своїх дверей, то почув срібний звук дзвоника: неподалік був священик зі святими дарами. Пан фон Тротта скинув капелюха, схилив голову й завмер перед входом. Декотрі перехожі й собі зупинилися. Аж ось священик вийшов з будинку. Кілька цікавих зачекали, поки окружний начальник зник у коридорі, рушили слідком і дізналися від канцелярського службовця, що Жак помирає. Його в містечку знали. І присвятили старому, що розлучався з цим світом, кілька хвилин шанобливого мовчання.

Окружний начальник навпростець перетнув подвір’я і вступив до житла вмирущого. У кухні він довго роззирався, де б покласти капелюха, ціпка й рукавички, і врешті прилаштував усе те на поличці, між каструлями й тарілками. Він вислав з кімнати панну Гіршвіц і сів біля ліжка. Сонце стояло вже так високо в небі, що залило своїм промінням усе широке подвір’я окружного управління і пробилося крізь вікно до Жакової кімнати. Коротка біла фіранка висіла тепер на вікні, як весела, осяяна сонцем фартушина. Бадьоро й без угаву щебетала канарка. Голі, чисті дошки підлоги жовтіли в сонячному сяйві. Широка, ясна сонячна смуга прослалася в ногах постелі, і долішня частина простирала стала від того сліпучо-, просто небесно-білою; а сонячна смуга на очах посувалася вже й по стіні, під якою стояло ліжко. Часом залітав на подвір’я лагідний вітрець, пробившись крізь кілька дерев, що росли у дворі попід муром, були майже такі старі, як і Жак, а може, ще старіші, і щодня ховали його від пекучого сонця у своєму затінку. Вітрець налітав, і крони дерев шелестіли, і Жак, здавалося, це знав, бо він трохи підвівся в ліжку й попросив:

— Будь ласка, пане бароне, вікно!

Окружний начальник відчинив вікно, і веселий травневий гомін враз увірвався до кімнати. Стало чутно шелестіння дерев, лагідний подих вітерцю, пихате дзижчання сяйливих іспанських мух і спів жайворонків у безмежній блакитній височіні. Канарка пурхнула за вікно, але тільки аби показати, що вона ще не забулася літати. Бо за кілька секунд знову залетіла до кімнати, сіла на підвіконні й заспівала удвічі дужче. Світ був веселий зсередини і зокола. І Жак перехилився за край постелі й завмер, дослухаючись; краплинки поту блищали в нього на міцному чолі, а тонкі губи повільно розтулилися. Спершу він тільки мовчки всміхався. Тоді примружив очі, його худорляві, розчервонілі щоки зібгалися в зморшки під самісінькими вилицями, — тепер він мав вигляд старого шельми, — і тоненьке хихотіння вихопилося йому з горлянки. Він сміявся; він сміявся без упину; стиха трусилися подушки й навіть ціле ліжко злегенька рипіло. Окружний начальник і собі всміхнувся. Еге ж, смерть підступала до старого Жака, як весела дівчина навесні, і Жак розтулив старого рота і показав їй свої нечисленні жовті зуби. Він підвів руку, вказав на вікно і, все хихочучи, похитав головою:

— Гарний день сьогодні! — зауважив окружний начальник.

— Та он же він, он же він! — сказав Жак. — На білому коні, й сам весь у білому, чого ж він їде так поволі? Дивись, дивись, як він помаленьку їде! Слава Ісусові! Слава Ісусові! Чи не під’їхали б ви ближче? Під’їдьте ж бо! Під’їдьте ж бо! Гарно сьогодні, правда ж? — Він сховав руку, звів очі на окружного начальника й сказав: — Як же й поволі він їде! Це тому, що він з того світу! Він давно вже помер і відвик їздити тутешнім бруком. Еге! Колись! Пригадуєш, який він тоді був? Хотів би я поглянути на портрет. Чи справді він тепер так змінився? Принеси сюди портрета, будь ласкавий, принеси його сюди! Будь ласка, пане бароне!

Окружний начальник відразу збагнув, що йдеться про портрет героя Сольферіно. Він слухняно вийшов з кімнати старого. Він навіть переступав зразу по два східці, сходячи нагору, а там швидко зайшов до кабінету, став на стілець і здійняв портрет героя Сольферіно з гака. Малювання трохи припало пилом, окружний начальник подмухав на нього й провів по ньому хустинкою, якою перед тим витирав чоло вмирущому. Пан фон Тротта й досі ще всміхався. Він був веселий. Давно вже він не був веселий. З великим портретом під пахвою він квапливо перетнув подвір’я і підійшов до Жакового ліжка. Жак довго дивився на портрет, випростав указівного пальця, поводив ним по образі героя Сольферіно й сказав:

— Подерж його на сонці!

Окружний начальник послухався. Він потримав портрета у смузі сонячного проміння в ногах ліжка. Жак трохи підвівся й сказав:

— Так, достеменно такий він і був! — І знов опустився на подушки.

Окружний начальник поставив портрета на стіл поруч образу Матері Божої і вернувся до ліжка.

— Тепер пора й туди! — сказав Жак усміхаючись і показав на стелю.

— Ще встигнеш! — відповів окружний начальник.

— Ні, ні! — сказав Жак і засміявся дуже прояснено. — Я чимало пожив. Тепер — туди! Поглянь лиш, скільки це вже мені?

— Де поглянути?

— Отам під сподом! — відповів Жак і показав на постіль.

З-під споду на ліжку була прилаштована скринька. Окружний начальник відсунув її і побачив старанно перев'язаний шнурком пакуночок рудого паперу, а поряд — круглу бляшану коробку з барвистою, але збляклою вже покришкою, де зображена була пастушка в білій перуці, й пригадав, що такі бляшанки з цукерками він у дитинстві часто бачив під різдвяними ялинками своїх шкільних товаришів.

— Там — книжечка! — сказав Жак.

То була Жакова солдатська книжка. Окружний начальник начепив окуляри й прочитав:

— «Франц Ксавер Йозеф Кроміхль». Це твоя книжечка? — спитав пан фон Тротта.

— Авжеж!

— То ти звешся Франц Ксавер Йозеф?

— Тепер уже так і зватимуть!

— Чого ж тебе звали Жаком?

— Це він звелів.

— Так, — мовив пан фон Тротта і прочитав рік народження. — То це тобі в серпні буде вісімдесят два!

— А сьогодні ж у нас що?

— Дев’ятнадцяте травня!

— Скільки ще до серпня?

— Три місяці!

— Он як, — сказав Жак дуже спокійно і знов зліг на подушки. — То я вже до нього не доживу! Відкрий коробочку! — мовив він, і окружний начальник відкрив. — Там лежить святий Антоній і святий Георг, — вів далі Жак. — Можеш лишити їх собі. Потім шматочок кореня від пропасниці. Віддай його своєму синові Карлові Йозефу. Поклонися йому від мене гарненько! Корінь може йому стати в пригоді, адже там болото! А тепер зачини вікно. Я хочу спати!

Настав полудень. Ліжко було вже геть усе залите найяснішим сонячним промінням. На вікнах непорушно поприлипали великі іспанські мухи, і канарка вже не співала, а дзьобала цукор. Дванадцять ударів вибило на ратушній вежі, їхня золота луна віддалася на подвір’ї. Жак тихенько дихав. Окружний начальник подався до їдальні.

— Я їсти не буду! — сказав він панні Гіршвіц.

Він озирнув їдальню. Ось тут, на цьому місці, завжди стояв з тацею Жак. Отак він підходив до столу і отак подавав страву. Пан фон Тротта сьогодні не міг їсти. Він зійшов униз, на подвір’я, сів на лаві біля стіни, під брунатним виступом даху, і став чекати сестри-жалібниці.

— Хворий тепер спить, — сказав він, коли вона прийшла.

Час від часу подихав легенький вітрець. Тінь від виступу помалу ширшала й довшала. Мухи дзижчали круг бакенбардів окружного начальника. Він час від часу відганяв їх рукою, і його манжета рипіла. Уперше, відколи перебував на службі в свого цісаря, він серед білого буденного дня сидів без діла. Ніколи доти він не відчував потреби взяти відпустку. Це вперше в нього випав так ніби вихідний. Він весь час думав про старого Жака, а все ж таки був веселий. Старий Жак помирав, але помирав так, неначе святкував якусь визначну подію, і з такої нагоди окружний начальник узяв вихідний. Чи то перший день відпустки.

Несподівано він почув, що з дверей виходить сестра-жалібниця. Вона повідомила, що Жак, уже без температури і, як видно, при ясному розумі, встав із ліжка й саме збирався одягатися. І справді, окружний начальник побачив старого у вікні. Той поклав на підвіконня помазок, мило й бритву, як робив щоранку, бувши здоровим, і почепив на віконну защібку невеличке дзеркальце, збираючись голитися. Жак відчинив вікно і своїм звичним, здоровим, голосом гукнув:

— Мені вже добре, пане бароне, я цілком здоровий! Прошу вибачити мені! Будь ласка, не турбуйтеся!

— Ну, тоді все гаразд! Я радий, я дуже радий! Відтепер ти почнеш нове життя як Франц Ксавер Йозеф!

— Краще я лишуся Жаком!

Пан фон Тротта, зраділий від такої дивовижної події, але й трохи розгублений, повернувся на свою лаву, попросив сестру-жалібницю про всяк випадок ще побути і спитав її, чи відомі їй приклади такого швидкого одужання людей такого поважного віку. Сестра, опустивши погляд на разок пацьорок і ніби вибираючи відповідь з-поміж їхнього мигтіння між її пальцями, відповіла, що одужання, раптове чи повільне, як і хвороба, перебувають у руці Господній і що Його воля вже не раз повертала вмирущих до життя. Окружного начальника більше задовольнила б наукова відповідь. І він вирішив завтра спитати окружного лікаря. А тим часом він подався до канцелярії, хоч ніби й звільнений від великого клопоту, та водночас перейнятий ще більшою незрозумілою тривогою. Він не міг працювати. Вахмістрові Сламі, що вже давно чекав на нього, він дав указівку щодо свята «соколів», проте без звичної суворості й рішучості. Усі небезпеки, що загрожували монархії i окрузі В., раптом видалися панові фон Тротті не такими значними, як здавалися вранці. Він відпустив вахмістра, але тут-таки гукнув його назад і спитав:

— Послухайте, Сламо, чи вам коли доводилося таке чути? Жак сьогодні вранці здавався вмирущим, а зараз він начебто нівроку!

Ні, вахмістр Слама ніколи такого не чув. І на запитання окружного начальника, чи не хоче він глянути на старого, відповів: залюбки. Обидва спустилися на подвір’я.

Там, на своєму ослінчику сидів Жак із щіткою в руці перед шерегою вишикуваних, як солдати, чобіт і щосили плював на ваксу в дерев’яній коробочці. Побачивши перед собою окружного начальника, він хотів був підвестися, та не зміг із цим упоратися досить швидко, і ось уже відчув на своїх плечах руки пана фон Тротти. Старий бадьоро відсалютував щіткою вахмістрові. Окружний начальник сів на лаві, вахмістр прихилив рушницю до стіни й собі сів там-таки, дотримавши пристойної відстані. Жак і далі сидів на ослінчику й чистив чоботи, щоправда, трохи лагідніше й повільніше, ніж завжди. У його кімнаті тим часом молилася сестра-жалібниця.

— Мені оце згадалося, що я сьогодні казав пану баронові «ти»! — обізвався Жак. — Раптово спало на думку!

— Дарма, Жаку! — відповів пан фон Тротта. — То все гарячка!

— Правда ваша, я тоді балакав просто вже як мертвий. А за фальшиві дані ви маєте мене заарештувати, пане вахмістре. Бо я насправді звуся Франц Ксавер Йозеф! Але я б хотів, щоб на надгробку написали — Жак. Моя ощадна книжка лежить там, під солдатською, там якась дещиця на похорон і на святу месу, і там я знов пишуся — Жак!

— Побачимо! — сказав окружний начальник. — Нема чого квапитися!

Вахмістр голосно засміявся і втер з лоба піт. Жак почистив усі чоботи, що аж блищали. Його трохи морозило. Він зайшов до будинку і вийшов закутаний у своє зимове хутро, яке надягав і влітку, від дощу, й знову сів на свій ослінчик. Слідком, пурхаючи над його срібною головою, прилетіла канарка, пошукала-пошукала, де б сісти, вмостилася на жердині, де висіло кілька килимів, і заходилася голосно виспівувати. Її спів розбудив сотні гороб’ячих голосів у кронах нечисленних дерев, і повітря хвилин кілька сповнювала весела, щебетлива і свистюча веремія. Жак підвів голову й не без гордості дослухався до переможного співу своєї канарки, що переважав усі пташині голоси. Окружний начальник усміхався, вахмістр реготав, затуляючи рота хусточкою, а Жак хихотів. Навіть сестра-жалібниця урвала молитву й усміхалася крізь вікно. Золоте надвечірнє сонце вже залило своїм промінням дерев’яний виступ даху і вигравало на вершечках зелених дерев. Вечірньо й мляво танцювала в повітрі мошка, літаючи округлими, легенькими хмарками, часом, басовито гудучи, пролітав хрущ, напрямившись у гущавину листя і, певне, на погубу — просто в роззявлений гороб’ячий дзьоб. Вітер розходжувався дужче. Пташки помовкли. Небо над подвір’ям зробилося темно-синє, а білі хмарини порожевіли.

— Тепер іди полеж! — сказав пан фон Тротта Жакові.

— Мені треба ще занести нагору портрета! — промурмотів старий, пішов виніс портрет героя Сольферіно і зник у сутінках сходів. Вахмістр подивився йому вслід і сказав:

— Дивовижно!

— Так, це справді дивовижно! — відгукнувся Тротта.

Жак повернувся й пішов до лави. Не сказавши й слова, він раптом сів поміж окружним начальником і вахмістром, розтулив рота, глибоко зітхнув, і перше ніж вони обидва встигли обернутися до нього, його стареча потилиця відкинулася на спинку лави, руки впали на сидіння, хутро розхристалося, ноги витяглися й знерухоміли, загнуті передки капців піднялися догори. Налетів короткий, міцний порив вітру. Угорі тихо пливли кудись червонясті хмари. Сонце сховалося за мур. Окружний начальник, легенько притримуючи лівою рукою срібну голову старого служника, приклав праву йому до серця. Вахмістр, упустивши додолу свого чорного капелюха, злякано стояв поруч. Сягнистим, поквапним кроком підбігла сестра-жалібниця. Вона взяла руку старого, якусь хвилину потримала, тихо опустила на хутро й перехрестилася, мовчки поглянувши на вахмістра. Той зрозумів і взяв Жака попід руки. Сестра взяла старого за ноги. І так вони занесли Жака до його маленької кімнати, поклали на ліжко, згорнули йому руки на грудях, оповили пацьорками й поставили в головах образ Матері Божої. Всі троє опустилися навколішки коло ліжка, і окружний начальник почав читати молитву. Він давно вже не молився. Молитва зринула в його душу з засипаних пилом часу глибин дитинства, то була молитва за спасіння душі померлого родича, і її тепер проказував окружний начальник. Але ось він підвівся, змахнув з колін порох і вийшов у супроводі вахмістра.

— Отак хотів би колись померти і я, любий Сламо! — сказав він, замість звичного прощального «Слава Ісусу!» й подався до кабінету.

На великому аркуші канцелярського паперу він написав розпорядження щодо церемонії прощання й похорону свого слуги, обміркувавши все, мов церемоніймейстер, пункт за пунктом, з розділами й підрозділами. Наступного ранку він поїхав на цвинтар вибрати місце для могили, купив надгробок і звелів зробити на ньому напис: «Тут спочиває в Бозі Франц Ксавер Йозеф Кроміхль, званий Жаком, старий слуга і вірний друг» і замовив похорон першого розряду, з катафалком учотирикінь і вісьмома супровідниками в лівреях. Три дні згодом він ішов пішки за домовиною в глибокій жалобі, а слідом за ним, зберігаючи пристойну відстань, ступав вахмістр Слама і багато тих, що прилучилися до процесії, бо знали Жака, а надто — побачивши на чолі її пана фон Тротту. Отак і вийшло, що старого Франца Ксавера Йозефа Кроміхля, званого Жаком, проводжало до могили чимало людей.

Відтепер власний будинок почав здаватися окружному начальникові інакшим, спорожнілим і вже не затишним. Ранками він більше не знаходив листів на таці біля сніданку й вагався давати нові вказівки черговому канцелярії. Він більше не торкався до жодного з своїх настільних дзвоників, а коли часом з неуважності простягав до котрогось із них руку, то лише погладжував його. Інколи він дослухався, і йому вчувалася на сходах легка, мов примарна, хода старого Жака. Іноді він заходив до невеличкого будиночка старого слуги й частував канарку цукром, просовуючи грудочку між прутами клітки.

Одного дня, — це було саме перед святами «соколів» і присутність окружного начальника на службі аж ніяк не була зайва, — він прийняв несподіване рішення.

Про це ми розповімо в наступному розділі.

Окружний начальник вирішив перевідати сина в далекому прикордонному гарнізоні. Як на людину вдачі пана фон Тротти, то був нелегкий захід. Окружний начальник мав незвичайне уявлення про східний кордон монархії. Двох його колишніх шкільних товаришів за прикрі хиби в роботі переведено до тієї віддаленої околиці імперії, на межі якої вже, певне, чути було виття сибірських вітрів. Цивілізованому австрійцеві там загрожували ведмеді, вовки та інші, ще гірші страхіття, як-от воші та блощиці. Селяни-русини приносили в тім краю офіри поганським божествам, а євреї люто гострили зуби на чуже добро. Пан фон Тротта взяв із собою старого револьвера. Можливі пригоди його анітрохи не лякали, навпаки, він переживав те давно замулене життям п’янке почуття хлоп’ячих літ, що гнало його вкупі з приятелем Мозером у таємничі лісові хащі батькового маєтку «на лови» і опівночі на цвинтар. Він бадьоро й коротко попрощався з панною Гіршвіц, голублячи в серці сміливу, хоч і хистку надію, що більше ніколи не побачиться з цією дамою, і сам-один поїхав на вокзал. Касир у віконці сказав:

— О, нарешті далека подорож! Щасливої дороги!

Начальник станції квапливо вийшов на перон.

— У вас службова поїздка? — спитав він.

І окружний начальник, у тому грайливому настрої, коли людям чомусь кортить здаватися загадковими, відповів:

— Можна сказати й так, пане начальнику станції! Можна її назвати й «службовою»!

— А надовго?

— Ще не відомо.

— Може, й сина заразом відвідаєте?

— Як буде змога!

Окружний начальник стояв біля вікна й махав рукою. Він без смутку попрощався зі своїм округом. Про повернення не думав. Ще раз перечитав у залізничному довіднику назви всіх станцій. «В Одерберзі пересідати!» — сказав він собі. На кожній станції він зіставляв час дійсного прибуття й відходу потяга з указаним у розкладі і звіряв свій кишеньковий годинник із кожним вокзальним. І дивна річ! — кожне відхилення від графіка тішило, ба навіть молодило йому серце. В Одерберзі він пропустив один потяг. Із цікавістю розглядаючись навсібіч, перейшов перон, потім зали очікування й навіть невеликий клаптик далекої дороги до міста. Повернувшись на вокзал, він удав, ніби запізнився ненавмисне, і з притиском сказав швейцарові:

— Я запізнився на свій потяг!

Його розчарувало те, що швейцар не здивувався. У Кракові мала бути ще одна пересадка. Його це тішило. Якби він був не повідомив Карла Йозефа про свій приїзд і якби в той «ведмежий закутень» прибувало бодай два потяги денно, він залюбки зробив би ще один перепочинок, щоб трохи розглянутись у світі. Щоправда, світ було видно і в вікно вагона. Впродовж усієї поїздки вітала пана фон Тротту весна. Пополудні він приїхав. З бадьорим спокоєм зійшов він із приступки вагона тією «пружною ходою», яку газети зазвичай приписували старому цісареві і якої потроху навчилося чимало пристаркуватих урядовців. Бо за тих часів існувала на просторах монархії особлива, згодом геть забута, манера залишати потяги й повози, заходити до ресторанів, на перони й до будинків, підходити до родичів і приятелів, — така манера ходити, можливо, була спричинена ще й вузькими штаньми літніх людей та гумовими штрипками, що їх багато хто любив тоді носити поверх штиблетів. Отож пан фон Тротта вийшов із вагона саме такою ходою. Він обійняв сина, що стояв біля приступки. Пан фон Тротта був єдиний, хто вийшов тут з усіх вагонів першого й другого класу. З вагонів третього класу вийшло кілька випускників, залізничників та євреїв у довгополих чорних розмаяних балахонах. Усі дивилися на батька з сином. Окружний начальник заквапився до зали очікування. Тут він поцілував Карла Йозефа в чоло. Потім замовив у буфеті два келишки коньяку. На стіні над полицею з пляшками висіло дзеркало. П’ючи, батько з сином роздивлялись у ньому обличчя один одного.

— Чи це таке дзеркало погане, — запитав пан фон Тротта, — чи в тебе справді кепський вигляд?

«Чи ти справді ото так посивів?» — кортіло запитати Карлові Йозефу. Бо він добре бачив, що в батькових темних бакенбардах і на скронях тепер виблискувало куди більше срібла.

— А дай-но придивитися, — провадив батько. — Ні, це таки не дзеркало винне! Може, це тутешня служба? Що, скрутно доводиться?

Окружний начальник констатував, що син його має не такий вигляд, який належить мати молодому лейтенантові. «Може, він хворий?» — думав батько. Крім хвороб, від яких помирають, були ще й хвороби інакші, ті страшні хвороби, на які, йшла чутка, частенько недугували офіцери.

— Тобі коньяк не шкодить? — спитав він, щоб манівцями з’ясувати для себе стан справ.

— Ні, тату, звісно, ні! — відповів лейтенант.

Цей голос, що стільки років екзаменував його тихими недільними ранками, що досі лунав у його вухах, гугнявий голос державного урядовця, суворий, завжди трохи здивований і доскіпливий, голос, перед яким кожна брехня завмирала на язиці!

— Добре тобі в піхоті?

— Дуже добре, тату!

— А твій кінь?

— Я взяв його з собою, тату!

— Часто їздиш верхи?

— Рідко, тату!

— Не любиш?

— Ні, я ніколи не любив, тату!

— Облиш це своє «тату»! — несподівано сказав пан фон Тротта. — Ти вже досить дорослий! А я у відпустці!

Вони поїхали до міста.

— Ну, тут не така вже дика пуща! — сказав окружний начальник. — Чи є тут якісь розваги?

— Скільки завгодно! — сказав Карл Йозеф. — У графа Хойницького. Там збирається весь світ! Ти побачиш графа. Мені він дуже симпатичний!

— Здається, він чи не перший друг за все життя?

— Моїм другом був і полковий лікар Макс Демант, — відповів Карл Йозеф. — Ось твоя кімната, тату! — сказав лейтенант. — Тут поряд живуть мої товариші й часом уночі зчиняють галас. Але тут більше немає готелів. Та й вони триматимуться в рамках, поки ти тут будеш.

— Дарма, дарма! — сказав окружний начальник.

Він дістав з валізи круглу бляшану коробочку, розкрив її і показав Карлові Йозефу.

— Це такий корінь — начебто помічний проти болотяної пропасниці. Жак тобі передає!

— Що він поробляє?

— Він уже там! — окружний начальник вказав на стелю.

— Він уже там! — повторив лейтенант.

Окружному начальникові здалося, що то сказав старий чоловік. Син, певне, має не одну таємницю. Батько його таємниць не знав. Кажуть: батько з сином. Але між ними пролягло багато років, високими горами! Тепер ти про Карла Йозефа знаєш не більше, ніж про будь-якого лейтенанта. Служив у кінноті й перевівся потім до піхотного полку. Тепер у нього на рукавах зелені єгерські обшлаги замість червоних драгунських. Ну, так! А більше ти нічого й не знаєш! Постарів ти, мабуть. Постарів. Не належиш більше без останку службі і обов’язкам. Належиш Жакові і Карлу Йозефові. Передаєш скам’янілий, вивітрений корінь від одного другому.

Окружний начальник, досі схилений над валізою, розтулив рота. Він говорив у валізу, наче в розверзнуту могилу. Та однаково сказав він не те, що хотів: «Я люблю тебе, сину!», а:

— Він помер легкою смертю! Був вечір, справжній травневий, і всі пташки співали. Ти пам’ятаєш канарку? То вона виспівувала найдужче. Жак поначищав усі чоботи, аж тоді помер, на подвір’ї, на лаві! І Слама там був тоді. Ще вранці у Жака була гарячка. Він звелів передати тобі щирий привіт. — Окружний начальник підвів очі від валізи й подивився синові в обличчя. — Отак самісінько хотів би колись померти і я.

Лейтенант пішов до своєї кімнати, відчинив шафу і поклав шматочок кореня проти пропасниці на горішню полицю — біля Катарининих листів і шаблі Макса Деманта. Він дістав із кишені докторів годинник. Лейтенантові здалося, що тоненька секундна стрілка прудкіше, ніж будь-коли, бігає малесеньким кружечком циферблата, а дзвінке цокання чутно гучніше, ніж звичайно. Стрілки не мали мети, цокання — сенсу. Незабаром я слухатиму й цокання татового кишенькового годинника, він заповість його мені. У мене в кімнаті висітиме портрет героя Сольферіно, й шабля Макса Деманта, і якийсь предмет, успадкований від тата. А з моєю смертю все буде поховане. Я останній Тротта!

Він був досить молодий, аби черпати насолоду зі свого смутку й болісну гідність із певності, що він останній Тротта. З близького болота чулося гучне й розлоге жаб’яче кумкання. Призахідне сонце почервонило меблі й стіни кімнати. Стало чутно стукіт коліс легкого повозу і глухий тупіт копит по курній дорозі. Ті звуки все ближчали. Бричка жовтої, як солома, барви — літній повіз графа Хойницького — зупинилася перед готелем. Гучний ляскіт графового батога тричі перебив кумкання жаб.

Він був цікавий, граф Хойницький. Жодна інша пристрасть, а тільки одна цікавість гнала його в мандри широким світом, приковувала до столів великих гральних зал, замикала за дверима старого мисливського павільйону, садовила на парламентську лаву, наказувала йому щовесни вертатися додому, підбивала влаштовувати свята й заступала йому шлях до самогубства. Цікавість, і ніщо більше, утримувала його серед живих. Він був несито цікавий. Лейтенант Тротта розповів йому, що сподівається в гості батька, окружного начальника. І хоча граф Хойницький знав добрий десяток австрійських окружних начальників і силу-силенну лейтенантських батьків, а проте йому дуже кортіло познайомитися з окружним начальником Троттою.

— Я приятель вашого сина, — сказав Хойницький. — Ви мій гість. Ваш син мав вам це сказати! А знаєте, я вже десь вас бачив. Чи не знайомі ви часом із доктором Свободою з міністерства торгівлі?

— Ми з ним шкільні товариші!

— Ось бачите! — вигукнув Хойницький. — Він мій добрий приятель, той доктор Свобода. З літами він трохи вкидається в дивацтва. Але людина він прекрасна! Можна бути цілком відвертим? Ви мені нагадуєте Франца Йосифа.

На мить запала тиша. Окружний начальник ніколи не вимовляв цісаревого імені. В урочистих випадках мовилося «його величність». У щоденному житті казали «цісар». А цей Хойницький казав — «Франц Йосиф» так самісінько, як він казав «Свобода».

— Так, ви нагадуєте мені Франца Йосифа, — повторив Хойницький.

Вони поїхали. Обабіч розлягалися жаб’ячі хори, простягалися безмежні синьо-зелені багнища. Вечір плив назустріч, фіолетовий із золотом. Вони чули м’який шурхіт коліс по м’якому піскуватому шляху і гучне рипіння осей. Хойницький зупинив бричку перед мисливським павільйоном.

Задня стіна його впиралася в темний край ялинового лісу. Від вузької вулиці павільйон був відмежований палісадником і кам’яним парканом. Живоплоту, що тягся обабіч короткої доріжки від хвіртки до дверей павільйону, видно, давно вже не підрізували, і він буяв у дикому свавіллі, тут і там перевисав через доріжку, сплітався над нею й не давав пройти двом людям поряд. Отож троє чоловіків ішли один за одним, а за ними покірно ступав кінь, тягнучи малого повозика. Здавалося, він дуже добре знав цю дорогу, наче й сам, як людина, жив у павільйоні. За палісадником прослалися розлеглі поля, зарослі чортополохом, оброслі, мов обставлені сторожею, широколицим темно-зеленим підбілом. Праворуч стирчав якийсь напівзруйнований кам’яний стовп, можливо, уламок башти. Мов уламок велетенського зуба, стримів той камінь просто неба, рясно вкритий темно-зеленими плямами моху та чорними тоненькими розколинами. На масивній дерев’яній брамі красувався герб Хойницьких — трикратно поділений синій щит із трьома золотими оленями, роги яких сплелися в нерозв’язну плутанину. Хойницький засвітив світло. Вони стояли в просторому низькому приміщенні. Крізь щілини в зелених жалюзі ще пробивалося до нього останнє, сіре світло дня. Накритий під лампою стіл був заставлений тарілками, пляшками, келихами, срібними ложками, виделками та ножами й мисками.

— Я дозволив собі підготувати для вас невеличку перекуску! — сказав Хойницький.

Він поналивав чистої, як сльоза, «дев’яностоградусної» у три невеличкі келишки, подав два гостям і сам підняв третій. Усі випили. Ставлячи порожній келишок на стіл, окружний начальник почувався трохи збентежено. Реальність наїдків, однак, затіняла таємничу обстановку павільйону, і апетит окружного начальника переважав збентеження. Брунатний печінковий паштет, рябіючи смолисто-чорними трюфелями, стояв у блискучому вінку ясних кристалів льоду. Ніжна фазаняча груднинка самотньо височіла на сніжно-білій тарілці, в оточенні барвистого почту з зелених, червоних, білих та жовтих овочів у мисочках із синьо-золотою облямівкою, прикрашених гербами. В чималій кришталевій вазі виблискували мільйони чорно-сірих перлинок кав’яру в обідку із золотавих скибочок цитрини. І рожеві кружалочки шинки, стережені великою тризубою срібною виделкою, покірно лежали на довгастому тарелі, притулившись одна до одної, в сусідстві з червонощокими редисками, що нагадували малих смаглявеньких сільських дівчаток. Варені, смажені й замариновані з кисло-солодкою цибулею, лежали чималі шматки гладкого коропа й вузької, пронозистої щуки на склі, сріблі й порцеляні. Круглі буханчики чорного, сірого й білого хліба спочивали в простих сільських плетених кошиках, мов дитинчатка в колисочках, нарізані майже непомітно і так майстерно поскладані знов докупи, що здавалися цілісінькими. Поміж стравами стояли товстенькі бокаті пляшки й вузькі, високі, чотири- й шестигранні кришталеві карафи, і тут-таки — гладенькі, круглі, то з довгими, а то з куценькими шийками, то з етикетками, то без етикеток, і всі в супроводі цілого полку найрозмаїтіших келихів і келишків.

Невеличке товариство заходилося коло їжі.

Незвична тутешня манера влаштовувати «перекуску» в незвичну годину видалася окружному начальникові вельми втішною ознакою небуденних звичаїв прикордонного краю. У старій цісарсько-королівській монархії навіть такі спартанці з натури, як пан фон Тротта, полюбляли добрі наїдки і напої. Минуло вже багато часу від того дня, як окружний начальник мав нагоду попоїсти неординарно. Тією нагодою був прощальний бенкет у намісника, князя M., що від’їздив «із почесною місією» до нещодавно окупованих земель Боснії та Герцеговини, бо мав славу великого знавця мов і вмілого приборкувача «диких народів». Так, того дня окружний начальник неординарно їв і пив! І день той, в числі інших днів з неординарними напоями й наїдками, так само міцно запав йому в пам’ять, як і ті незабутні дні, в які він діставав подяку від намісника чи коли його призначено окружним обер-комісаром, а пізніше окружним начальником. Він смакував добірними стравами, вже просто дивлячись на них, як інші смакують ївши. Його очі кілька разів озирнули багатий стіл, з насолодою затримуючись тут і там. Про своє таємниче, ба навіть трохи моторошне оточення він майже геть забув. Вони їли. І пили з розмаїтих пляшок. І окружний начальник усе хвалив, примовляючи: «Витончена річ!» або: «Відмінна їжа!» щоразу, як переходив від однієї страви до іншої. Обличчя його потроху заливав рум’янець. І крила бакенбардів безупинно коливалися.

— Я запросив вас сюди, панове, — сказав Хойницький, — бо в «новому палаці» нам могли перешкодити. Там у мене двері, так би мовити, завжди відчинені, і всім моїм приятелям вільно приходити, коли їм заманеться. Тут я зазвичай лише працюю.

— Працюєте? — перепитав окружний начальник.

— Так, — відповів Хойницький, — працюю. Працюю, сказати б, задля розваги. Я лише продовжую традиції своїх предків і, відверто кажучи, не завжди ставлюся до цього так поважно, як колись мій дід. Тутешні селяни вважали його могутнім чаклуном, та, може, він і був чаклун. Мене вони теж мають за чаклуна, проте я не чаклун. Мені досі не пощастило виготовити ні порошинки.

— Ні порошинки? — запитав окружний начальник. — Ні порошинки — чого?

— Золота, звісно, — відповів Хойницький, так неначе йшлося про найзвичайнішу в світі справу. — Я трохи знаюся на хімії, — повів він далі. — Це давній хист у нашій родині. Тут на полицях, як ви бачите, у мене найстаровинніші й найсучасніші апарати. — Він показав на стіни. Окружний начальник побачив на кожній стіні по шість дерев’яних довгих полиць. На полицях стояли ступки, малі й великі паперові торбинки, скляні посудини, такі, як були у стародавніх аптеках, химерні скляні кулі з різнобарвними рідинами, лампочки, спиртівки й рурки.

— Дуже дивно, дуже, страшенно дивно! — вимовив пан фон Тротта.

— Я й сам не можу сказати напевне, — провадив Хойницький, — чи поважно я ставлюся до цього, чи ні. Часом, коли я вранці приходжу сюди, мене охоплює пристрасть, і тоді я читаю рецепти мого діда, й кидаюся робити досліди, і сам із себе сміюся, і йду геть. Та знову й знову приходжу сюди, й знов роблю досліди.

— Дивно, дивно! — повторив окружний начальник.

— Не дивніше, — сказав граф, — ніж усе інше, що я міг би робити. Стати міністром культів та освіти? Мені це пропонували. Чи, може, начальником відділу в міністерстві внутрішніх справ? Це мені також пропонували. Чи жити при дворі й бути обер-гофмейстером? Це теж можливо. Франц Йосиф знає мене…

Окружний начальник відсунув свого стільця на два дюйми назад. Коли Хойницький так запанібрата називав цісаря на ім’я, неначе той був один із тих жалюгідних депутатів, які після встановлення загального, рівного й таємного виборчого права засідали в парламенті, або наче цісар був, — у кращому випадку! — вже мертвий і став просто однією з постатей вітчизняної історії, — окружний начальник відчував гострий біль у серці. Хойницький виправився:

— Його величність знає мене!

Окружний начальник знов присунувся до столу й запитав:

— А чому ж — пардон! — служити батьківщині — так само марна річ, як і силкуватися робити золото?

— Тому що батьківщини більше не існує.

— Не розумію! — сказав пан фон Тротта.

— Я так і думав, що ви мене не зрозумієте, — мовив Хойницький. — Нас усіх більше не існує.

Стало дуже тихо. Останнє світло дня вже давно згасло. Крізь вузенькі смуги зелених жалюзі можна вже було бачити на небі перші зорі. Розлогий і гучний жаб’ячий спів змінила тиха металічна музика польових коників. Час від часу озивалися раптові поклики зозулі. Окружний начальник, що під впливом алкоголю, своєрідного оточення і незвичайних графових речей перебував у незнайомому для себе стані якоїсь майже зачаклованості, крадькома глянув на сина — просто аби побачити рідну й близьку людину. Але й Карл Йозеф більше не здавався йому рідним і близьким! Може, Хойницький казав правду, і всіх їх справді більше не існувало? Здобувшись на силі, пан фон Тротта тільки запитав:

— Як то монархії більше не існує? Я не розумію!

— Дуже просто! — відповів Хойницький. — Формально вона ще існує. Ми ще маємо армію, — граф кивнув у бік лейтенанта, — і урядовців, — він указав на окружного начальника, — але вона живцем розвалюється. Вона розпадається, вона вже пропала! Приречений на смерть стариган, якому найменша нежить страшна, посідає старий трон лише завдяки тому диву, що він ще спроможний на ньому сидіти. Допоки ще, допоки? Час більше не хоче нас! Нинішній час прагне створити лише самостійні національні держави! Тепер більше не вірують у Бога. Народи більше не йдуть до церкви. Вони йдуть до національних спілок! Монархія, наша монархія, заснована на благочесті, на вірі в те, що Господь обрав Габсбурґів правити таким-то й таким числом християнських народів. Наш цісар — світський брат папи, він зветься — Його Королівсько-Цісарська Апостольська величність, — як ніхто з європейських правителів. Жодний правитель у Європі не залежить такою мірою від ласки Божої і від віри народів у ласку Божу. Німецький імператор, коли Господь обмине його своєю ласкою, все-таки править далі, можливо, з ласки нації. А цісаря Австро-Угорщини Господь своєю ласкою не обмине ніколи! І ось тепер Господь обминув його своєю ласкою!

Окружний начальник підвівся. Ніколи він не думав, що на світі знайдеться людина, яка зможе заявити, що Господь обминув цісаря своєю ласкою, покинув цісаря. А проте видалося йому, тому, хто на цілий свій вік відступав справи небесні богословам і, зрештою, вважав церкву, службу Божу, свято Тіла Христового, духівництво й пана Бога інституціями монархії, — йому видалося, ніби графові слова враз прояснили усе те сум’яття, яке сповнювало його кілька останніх тижнів, а надто по смерті старого Жака. Так, Господь обминув своєю ласкою старого цісаря, відвернувся від нього! Окружний начальник ступнув кілька кроків, і стара підлога зарипіла під його ногами. Він підійшов до вікна й крізь щілини жалюзі побачив вузенькі смужки темно-синьої ночі. Усі процеси природи і всі події щоденного життя зненацька набули для нього загрозливого й незбагненного сенсу. Незбагненний був шелесткий хор коників, незбагненне мерехтіння зірок, незбагненна оксамитова синява ночі, незбагненна була для окружного начальника сама його подорож у прикордоння і перебування у цього графа. Він знов повернувся до столу, погладжуючи одне крило своїх бакенбардів, як робив щоразу, коли був трохи розгублений. Трохи розгублений! Він зроду не був такий розгублений, як оце тепер!

Перед ним ще стояв повний келих. Пан фон Тротта одним духом вихилив його.

— Отже, — почав він, — ви гадаєте… ви гадаєте, що ми…

— Пропали, — докінчив граф. — Ми пропали, ви, і ваш син, і я! Ми, кажу я вам, останні могікани того світу, в якому Господь обдаровує своєю ласкою величності, а такі навіжені, як я, роблять золото. Послухайте лиш! Подивіться! — І Хойницький підвівся з-за столу, підійшов до дверей, повернув вимикача, і у великій люстрі спалахнули лампочки. — Дивіться! — вів він далі. — Наш час — це час електрики, а не алхімії. І хімії теж, ви розумієте? Знаєте, як зветься оця штука? Нітрогліцерин. — Граф вимовив це слово по складах: — Ні-тро-глі-це-рин! Не золото! У палаці Франца Йосифа досі ще світять свічки. Ви розумієте? Нітрогліцерин і електрика — ось що зведе нас у могилу! Нам уже недалеко до неї, недалеко!

Сяйво, що спалахнуло від електричних лампочок, розкидало по стінах над полицями зелені, червоні й жовті, вузькі й широкі трепетні відблиски від скляних колб і рурок. Тихий і блідий сидів біля столу Карл Йозеф. Увесь той час він пив. Окружний начальник поглянув на лейтенанта і згадав свого приятеля художника Мозера. А що старий пан фон Тротта й сам уже підпив, то, неначе в дуже далекому дзеркалі, побачив бліде відображення свого п’яного сина під зеленими деревами Народного саду, в крислатому капелюсі на голові й з великою текою під пахвою; неначе пророчий дар графа передбачати майбутнє передався окружному начальникові, зробивши його здатним передбачити майбутнє власного нащадка. Напівпорожні й сумовиті, стояли тарілки й миски, пляшки й келихи. Чарівничо вигравало світло електричних лампочок у скляних рурках на полицях попід стінами. Два старі лакеї з бакенбардами, як брати, схожі на цісаря Франца Йосифа й на окружного начальника, заходилися прибирати зі столу. Сюрчання коників час від часу, як молотком, перебивав раптовий поклик зозулі.

Хойницький підняв пляшку.

— Вітчизняної, — так називав він горілку, — ви таки ще повинні випити. Лишилося вже небагато.

І вони допили «вітчизняну».

Окружний начальник вийняв годинника, проте не зміг до ладу розрізнити, що показували стрілки. Вони так швидко кружляли по білому щитку циферблата, неначе на ньому бігало сто стрілок замість звичних двох. А замість дванадцяти цифр було дванадцять разів по дванадцять! Бо цифри стояли так тісно одна біля одної, як можуть стояти лише позначки хвилин. Могла бути дев’ята вечора, а могла бути й північ.

— Десята година! — повідомив Хойницький.

Лакеї з бакенбардами легенько підхопили гостей попід руки й вивели надвір. Там на них чекала велика коляска Хойницького. Небо було дуже близько, — ця добра, рідна, земна чаша з такого знайомого синього скла лежала над землею на відстані простягнутої руки. Кам’яний стовп праворуч від павільйону, здавалося, до нього торкався. Зірки були наче повтикані в це близьке небо земними руками за допомогою шпильок, мов прапорці в географічну мапу. Подеколи вся та синя ніч крутилася довкола окружного начальника, злегка погойдувалася і знов спинялась. У безкраїх багнищах кумкали жаби. Вогко пахло дощем і травою. Над білими, як примари, кіньми стовбуром височів на передку чорної коляски візник у чорному плащі. Біласті іржали, їхні копита м’яко, мов котячі лапи, торкали вологу піскувату землю.

Візник прицмокнув язиком, і повіз рушив.

Вони верталися тією ж таки дорогою, звернули на широку, посипану жорствою березову алею і ось під’їхали до ліхтарів неподалік «нового палацу». Сріблясті стовбури беріз сяяли ясніш від ліхтарів. Міцні колеса на пружних шинах котилися по жорстві рівно, з глухим шерехтінням, чутно було тільки твердий тупіт копит біластих. Коляска була простора й зручна. В ній можна було розлягтись, мов на канапі. Лейтенант Тротта заснув. Він сидів обіч батька. Його бліде обличчя лежало, нахилене майже горизонтально, на оббитій оксамитом спинці сидіння; вітер голубив йому вид, залітаючи крізь відчинене віконце повозу. Час від часу на нього падало світло ліхтаря. Тоді Хойницький, що сидів навпроти своїх гостей, бачив безкровні, напіврозтулені лейтенантові губи і його гострий кістлявий ніс.

— Солодко спить! — сказав граф до окружного начальника.

Обидва вони відчували себе лейтенантовими батьками. Нічний вітер протверезив окружного начальника, проте якийсь невиразний страх іще гніздився в його серці. Він бачив, як гине світ, і то був його світ. Живісінький сидів навпроти Хойницький, усім своїм виглядом — жива людина, його коліна часом навіть черкалися об коліна пана фон Тротти, — і все ж таки чомусь зловісний. Старий револьвер, що його пан фон Тротта взяв із собою з дому, муляв у задній кишені. Що тут зарадить револьвер! На кордоні не видно було ведмедів чи вовків. Було видно лише загибель світу!

Повіз зупинився перед дерев’яною склепінчастою брамою. Візник ляснув батогом. Двійчаста брама розчинилася, й біласті без натуги здолали малий узвозик. З усіх вікон падало жовтаве світло на жорству й моріжки обабіч вулиці. Линули голоси й звуки рояля. То було, безперечно, «велике свято».

Гості вже повечеряли. Лакеї метушилися, розносячи кругом великі різнобарвні келихи легких алкогольних напоїв. Гості танцювали, грали в тарок і віст, пили, хтось виголошував промову, якої жодна душа не слухала. Декотрі хилялися по залі, інші спали по кутках. Танцювали один з одним лише чоловіки. Чорні парадні однострої драгунів горнулися до синіх єгерських. У покоях «нового палацу» Хойницького горіли тільки свічки. Сніжно-білі й восково-жовті товсті свічки ніби росли в масивних срібних свічниках, встановлених на кам’яних полицях і карнизах попід стінами або затиснених у руках лакеїв, які щопівгодини змінювали один одного. Полум’я часом тремтіло від нічного вітру, що потягав із відчинених вікон. Коли рояль на кілька секунд замовкав, ставало чутно, як заходилися співом солов’ї, сюрчали коники й час від часу з м’яким постуком падали на срібло воскові сльозини.

Окружний начальник шукав сина. Якийсь безіменний страх гнав старого з покою до покою. Його син — де він? Ні серед танцівників, ні серед п’яних мандрівців покоями, ні серед гравців, ані серед літніх чоловіків, що тут і там по кутках статечно розмовляли між собою, його не було. Сам-один сидів лейтенант в одному з віддалених покоїв. Велика боката пляшка, вже напівпорожня, віддано стояла біля його ніг. Поруч тоненького і якогось аж осілого лейтенанта вона здавалася просто велетенською, спроможною поглинути його. Окружний начальник зупинився перед лейтенантом, носаки його вузьких чобіт ледь торкнулися пляшки. Син побачив спершу двох, потім кількох батьків — їх щомить більшало. Вони облягали його, і він не бачив сенсу в тому, щоб навіщось виявляти їм усім поштивість, належну лише одному, й перед усіма ними вставати. Він водночас сидів, лежав і ніби збирався опуститися навпочіпки. Окружний начальник стояв непорушно. Його мозок працював дуже швидко, він породжував за мить тисячі споминів. Ось кадет Карл Йозеф однієї з літніх неділь сидить у кабінеті, поклавши на коліна чорного кадетського кашкета й білі рукавички, і, дивлячись на батька слухняними дитячими очима, дзвінким голосом відповідає на його запитання. Ось він, щойно здобувши звання лейтенанта кавалерії, заходить до того ж кабінету, весь блакитний, золотий і червоний. Але той юнак був тепер невимовно далеко. А тут сидів чужий, п’яний єгерський лейтенант. Чого ж йому, старому панові фон Тротті, було так боляче на нього дивитися? Чому?

Лейтенант Тротта не поворухнувся. Щоправда, він спромігся пригадати, що недавно приїхав його батько, і взяти до відома, що зараз перед ним стоїть цілий гурт його батьків замість одного. Але йому ніяк не таланило збагнути, чого це батько приїхав саме сьогодні, чого він так страшенно двоїться, троїться, десятериться, і чого самому йому, лейтенантові, несила звестися на рівні.

Уже не один тиждень, як лейтенант Тротта призвичаївся до «дев’яностоградусної». Вона не вдаряла в голову, а, як полюбляли казати знавці, «лише в ноги». Спочатку від неї приємно теплішало в грудях. Кров починала жвавіше кружляти по жилах, апетит гасив млість і нудоту. Потім перехилялося ще одну чарчину «дев’яностоградусної». І тоді, хай який холодний і похмурий стояв надворі ранок, ти входив у нього мужньо і з найліпшим настроєм, ніби в ранок безхмарно-сонячний і щасливий. Під час перерви в муштрі разом з товаришами трохи перекушувалося в прикордонному шинку, неподалік від лісу, де муштрувалися єгері, і знов-таки випивалося трохи «дев’яностоградусної». Вона розливалася по горлянці, мов прудка пожежа, яка сама себе й гасить. І ти так наче й не їв нічого. Повертався до казарми, одягався і йшов на вокзал обідати. Та хоча й долав чималу відстань, їсти зовсім не хотілося. Тому випивав ще трохи «дев’яностоградусної». Тоді їв, і тебе зразу хилило на сон. Отож замовляв темного пива, а потому знову «дев’яностоградусної». Одне слово, упродовж цілого нудного дня нагоди «не пити горілки» не траплялося. Навпаки, часто бували такі пообіддя й вечори, коли пити горілку велів неписаний звичай.

Бо коли вип’єш, легким ставало життя. О, дива тутешнього кордону! Він робив важким життя тверезому; тільки ж кого він лишав тверезим?! Лейтенант Тротта, бувши напідпитку, бачив у всіх товаришах, байдуже — начальниках чи підлеглих, давніх добрих друзів. Містечко ставало йому рідним, наче він тут народився й виріс. Він заходив до крихітних крамничок, тісних, темних, покручених і напхом напханих усіляким крамом, вритих, наче ховрашкові нори, в товстий мур базару, й купував якісь непотрібні дрібнички: фальшиві коралі, дешевенькі люстерка, поганеньке мило, осикові гребінчики й плетені собачі повідці — лише тому, що тоді для нього було втіхою послухатися закликів рудого крамника. Він усміхався всім, кого здибав: сільським жінкам у барвистих хустинах, з великими берестянками під рукою, вирядженим донькам євреїв, урядовцям окружного управління і вчителям гімназії. Широкий струмінь приязні й добра котився цим невеличким світом. Усі люди весело віталися до лейтенанта. І зникали всі прикрощі. Геть усі прикрощі на службі й поза нею! Усе заладнувалося гладенько й миттю. Мову Онуфрія тут розуміли. Часом тобі траплялося забитися в котресь із навколишніх сіл, ти питався в селян дороги, тобі відповідали якоюсь незнайомою мовою. Та ти їх розумів. Верхи не треба було їздити. Коня свого ти позичив котромусь із товаришів, доброму вершникові, що знався на конях. Одне слово, все було гаразд. Не помічав лейтенант Тротта того, що хода його стала непевною, на уніформі були плями, на штанях бракувало напрасованого рубчика, а на сорочках — ґудзиків, що обличчя в нього увечері було жовте, вранці — попелясто-сіре, а погляд блукав, ні на чому не спиняючись. Він не грав у карти — єдине, що заспокоювало майора Цоґлауера. У житті кожної людини трапляються смуги, коли вона мусить пити. Дарма, воно минеться! Горілка була дешева! Здебільшого ж офіцери гинули через борги. Обов’язки свої Тротта виконував не недбаліше за інших. Бешкетів він не зчиняв, як дехто. Навпаки, що більше він випив, то лагідніший робився. Колись одружиться й зробиться непитущим! — гадав майор. Він у ласці у високого начальства. Швидко зробить кар’єру. Його й до генерального штабу заберуть, аби лишень забажав!

Пан фон Тротта обережно сів на край канапи обіч сина; він шукав доречних слів. Він не вмів розмовляти з п’яними.

— Тобі треба все ж таки, — сказав він, довгенько подумавши, — остерігатися горілки! Я, приміром, ніколи не перепивав.

Лейтенант зробив неймовірне зусилля, щоб змінити свою непоштиву поставу й випростатися. Та марно. Він придивився до старого, — тепер той був, хвалити Бога, один, його батько, що мусив задовольнитися вузеньким краєчком канапи й сидіти, зіпершися руками об коліна, — й запитав:

— Що ви тільки-но сказали, тату?

— Тобі треба остерігатися горілки! — повторив окружний начальник.

— Для чого? — спитав лейтенант.

— Про що це ти питаєш? — сказав пан фон Тротта, трохи втішений, бо ж син принаймні наче досить ясно розумів, що йому говорилося. — Горілка тебе занапастить. Згадай лиш Мозера!

— Мозер, Мозер… — повторив лейтенант. — Справді! Але ж він мав цілковиту рацію! Я згадав його! Він намалював дідів портрет!

— Ти не забув портрета? — дуже тихо запитав пан фон Тротта.

— Я не забув його, — відповів лейтенант. — Про той портрет я думав завжди. Я не досить дужий для того портрета! Мертві! Я не можу забути мертвих! Батьку, я нічого не можу забути! Батьку!

Пан фон Тротта безпорадно сидів біля сина, він не цілком розумів, що говорив Карл Йозеф, але відчував, що не лише сп’яніння кричало з молодої душі. Він відчував, що лейтенант волав про допомогу, а допомогти йому не міг! Він приїхав сюди, в прикордоння, сам шукаючи хоч крихти допомоги. Бо він був цілком сам у цьому світі! А світ цей теж гинув! Жак лежав у могилі, й він був геть самотній, він захотів ще раз побачити сина, а син виявився теж самотній і, може, тому, що був молодший, стояв ближче до загибелі світу. «Яким простим завжди здавався світ! — подумав окружний начальник. Задля кожного життєвого випадку існували певні правила поводження. Коли син приїздив на канікули, ти влаштовував йому екзамен. Коли він став лейтенантом, ти його поздоровляв. Коли він писав свої покірливі листи, в яких так мало говорив про себе, ти відповідав йому кількома статечними рядками. Але як повестися, коли син п’яний? Коли він волає: «Батьку!»? Коли душа його лементувала: «Батьку!»?»

Він побачив, що заходить Хойницький, і підвівся рвучкіше, ніж звик.

— Для вас надійшла телеграма, — повідомив Хойницький. — Її приніс посильний із готелю.

То була службова телеграма. Вона викликала пана фон Тротту додому.

— На жаль, вас уже вертають назад, — сказав Хойницький. — Це, певне, пов’язано з «соколами».

— Так, мабуть, із ними, — відказав пан фон Тротта. — Буде розрух.

Тепер він знав, що був надто безсилий, аби якось запобігти розрухові. Він страшенно втомився. Всього кілька років залишилося до пенсії! Однак тієї миті йому сяйнула раптова думка вийти на пенсію негайно. Він би міг піклуватися про Карла Йозефа — чим не добре діло для старого батька?

Хойницький сказав:

— Не просто запобігти заворушенням, коли в тебе зв’язані руки, як у цій бісовій імперії. Заарештуйте-но двох-трьох підбурювачів! На вас зразу накинуться всі ці «вільні муляри», депутати, «народні проводирі», газети — і їх враз повипускають. Сиробуйте-но розпустити спілку «соколів» — і матимете догану від намісника. Автономія! Ні, постривайте! Тут, у моєму окрузі, будь-яке заворушення скінчиться пострілами! Так, поки я тут живу, я — кандидат у члени уряду, і мене завжди обиратимуть. На щастя, тутешній край лежить на чималенькій відстані від усіх тих модних ідейок, що ви висиділи в своїх смердючих редакціях!

Він підступив до Карла Йозефа і мовив по-знавецькому, тоном людини, яка не вперше спілкується з п’яними:

— Ваш панотець мусить від’їздити!

І Карл Йозеф відразу його зрозумів. Він навіть спромігся підвестися. Каламутними очима він відшукав старого.

— Мені прикро, батьку!

— Я трохи стурбований щодо нього! — сказав окружний начальник Хойницькому.

— І слушно! Йому треба виїхати звідси. Коли він матиме відпустку, я спробую показати йому трохи світу. Тоді він більше не схоче повертатися сюди. Можливо, й закохається…

— Я не можу закохатися, — дуже повільно вимовив Карл Йозеф.

Вони поїхали назад до готелю.

За цілу дорогу було зронене тільки одне слово, одне-однісіньке слово.

— Батьку! — сказав Карл Йозеф — і більше нічого.

Наступного дня окружний начальник прокинувся дуже пізно, вже грали сурми — батальйон повертався з муштри. За дві години відходив потяг. З’явився Карл Йозеф. Унизу вже ляскав батогом Хойницький. Снідав окружний начальник у вокзальному ресторані за офіцерським столом.

Відколи він виїхав зі свого округу В., збігло страшенно багато часу. Він насилу згадав, що лише два дні тому сів у потяг. Пан фон Тротта, єдиний тут, крім графа Хойницького, цивільний, сидів за довгим підковоподібним столом у товаристві барвистих офіцерів під портретом Франца Йосифа Першого, знайомим, широко розповсюдженим портретом верховного головнокомандувача в сніжно-білій фельдмаршальській уніформі, з криваво-червоним шарфом через плече. А на півметра нижче, просто під білими бакенбардами цісаря і майже паралельно їм стирчали чорні, злегка посріблені крила бакенбардів старого Тротти. Молодшим офіцерам, які розмістилися на кінцях столу-підкови, було добре видно схожість між його апостольською величністю і вірним цісаревим слугою. Лейтенант Тротта зі свого місця також міг порівнювати цісареве обличчя з батьковим. І на кілька секунд лейтенантові здалося, що на стіні вгорі висить портрет його постарілого батька, а внизу за столом, живий і трохи помолоділий, сидить цісар у цивільному. І несподівано далекі та чужі стали для нього його цісар і його батько.

А окружний начальник тим часом вивіряючим і безнадійним поглядом обводив обличчя офіцерів за столом — молоді, вкриті легеньким пухом, безбороді, і вусаті, старші. Обіч нього сидів майор Цоґлауер. Ох, як радо пан фон Тротта перемовився б із ним турботним словом про Карла Йозефа! Та вже не було часу. За вікном уже формували потяг.

Зовсім осмутнів пан окружний начальник. З усіх боків виголошували тости за його здоров’я, за щасливу подорож і за успішне вирішення службових завдань. Він усміхався, підводився, цокався з одним, із другим, а голова його обважніла від клопоту, і серце гнітили тривожні передчуття. Як же незмірно багато часу проминуло, відколи він вирушив зі свого округу В.! Так, окружний начальник їхав бадьорий і гордовитий до загадкового краю, у гості до свого рідного сина. Тепер він вертався самотній від самотнього сина, з цього прикордоння, де вже так виразно було видно загибель світу, як видно наближення грози на околиці міста, де вулиці лежать під синім небом, безтурботні й щасливі. Ось задзвонив веселий швейцарів дзвоник. Уже засвистів локомотив. Уже й мокра пара вдарила сірими дрібненькими краплинками у вікна ресторану. Уже скінчено сніданок, і всі попідводилися. «Цілий батальйон» проводжав пана фон Тротту на перон до потяга. Панові фон Тротті хотілося ще сказати щось особливе, та нічого такого не спадало йому на думку. Він кинув останній ніжний погляд на сина, але тут-таки злякався, що хтось це помітить, і опустив очі. Він потиснув руку майорові Цоґлауеру. Подякував Хойницькому. Він скинув з голови свого поважного низького сірого циліндра, що його звичайно надягав у дорогу. Тримаючи капелюха в лівій руці, він правою обняв за стан Карла Йозефа. Поцілував сина в щоки, і хоч йому хотілося сказати: «Не засмучуй мене! Я люблю тебе, сину!» — він сказав лише:

— Тримайся!

Бо Тротти були люди сором’язливі.

І ось він, окружний начальник, уже в потязі. Уже він став біля вікна. Його рука в темно-сірій лайковій рукавичці лягла на опущену раму. Голий його череп блищав. Стурбований погляд ще раз відшукав обличчя Карла Йозефа.

— Як приїдете наступного разу, пане окружний начальнику, — сказав незмінно безхмарний капітан Ваґнер, — то застанете тут уже невеличке Монте-Карло!

— Себто як? — спитав окружний начальник.

— Тут буде відкрито гральну залу! — відповів Ваґнер.

І перше ніж пан фон Тротта встиг гукнути Карла Йозефа, щоб якнайщиріш застерегти його від оголошеного Монте-Карло, локомотив дав свисток, гримнули буфери, і потяг рушив. Окружний начальник замахав сірою рукавичкою. І всі офіцери приклали пальці до кашкетів. Карл Йозеф не ворухнувся.

Назад він ішов поруч капітана Ваґнера.

— Знаменита буде гральна зала! — сказав капітан. — Справжня гральна зала! О Господи! Скільки вже часу я не бачив рулетки! Знаєте, я так люблю, коли вона крутиться, і цей звук! Я страшенно радий!

Не лише капітан Ваґнер так чекав відкриття нової гральної зали. Чекали всі. Увесь прикордонний гарнізон роками чекав на гральну залу, яку мав відкрити Каптурак.

Каптурак прибув тиждень по тому, як поїхав окружний начальник, і, напевне, привернув би до себе далеко більшу увагу, якби водночас із ним, через дивний збіг обставин, не приїхала одна пані, що викликала загальну цікавість.

На кордоні Австро-Угорської монархії тоді було чимало людей однієї породи з Каптураком. Вони вже починали кружляти довкола старої імперії, мов ті чорні й боягузливі птахи, що з безмежної далечини нагледіли вмирущого. З понурим нетерпінням б’ючи крильми, чекали вони його кінця. Прямовисними дзьобами клюють вони свою здобич. Невідомо, ні звідкіля вони беруться, ні куди летять. Вони — пернаті брати загадкової смерті, її віщуни, супровідники й наступники.

Каптурак — дрібненький чоловічок із невиразним обличчям. Довкола нього гуляють чутки, випереджають його на його звивистих стежках, ідуть за ним ледве помітними слідами, які він лишає позад себе. Живе він у прикордонному шинку. Спілкується з агентами південноамериканських судноплавних компаній, які щороку переправляють на своїх пароплавах тисячі російських дезертирів до їхньої нової немилосердної вітчизни. Він охоче грає і мало п’є. Йому не бракує певної сумовитої привітності. Він розповідає, що роками промишляв контрабандою, переправляючи російських дезертирів, і жив по той бік кордону, де в нього своя хата, жінка й діти. Він, мовляв, мусив їх покинути, боячись, щоб його не заслали до Сибіру, після того як було спіймано на гарячому й засуджено не одного урядовця й військового, причетних до контрабанди. А на запитання про те, що він збирається робити тут, Каптурак, усміхаючись, коротко відповідає:

— Оборудки.

Власник готелю, в якому мешкали офіцери, такий собі Бродніцер, виходець із Сілезії, що з невідомих причин зачепився на кордоні, відкривав гральну залу. На вікні кав’ярні він почепив велике оголошення. Воно повідомляло, що тут будуть усілякі ігри, щовечора аж до ранку «даватиме концерти» музичний оркестр і виступатимуть «справжні кафешантанні співачки». «Новації» почалися з концертів оркестру, що складався з вісьмох вискіпаних десь і зібраних докупи музикантів. Згодом з’явився ще й так званий соловей з Маріаґільфа — білява дівчина з Одерберґа. Вона співала вальси Леґара, а на додачу — ризиковану пісеньку «Якщо я в кохання ніч переплину в сірий ранок…» і потім, на «біс» — «У мене під сукенкою штанці рожевенькі…». Отже, Бродніцер перевершив усі сподівання своїх клієнтів. Виявилося, що, крім численних великих і малих столів для гри в карти, він примостив у темному куточку за заслоною невеличкий столик для рулетки. Капітан Ваґнер усім про це розповідав, викликаючи захват. Людям, котрі вже багато років прослужили на кордоні (чимало їх ще зроду не бачили рулетки), ця невеличка кулька здавалася одним із тих чаклунських атрибутів великого світу, за допомогою яких здобувають вродливих жінок, дорогих коней, багаті замки. А кому ж не треба було допомоги її, тої кульки! У кожного з них позаду було убоге дитинство в школах закритого типу, безрадісна юність у кадетських корпусах, а по тому — тяжкі роки служби на кордоні. Вони чекали війни. Натомість прийшла часткова мобілізація проти Сербії, і вони безславно повернулися назад, щоб звично чекати механічного просування в званнях. Маневри, служба, казино — казино, служба, маневри! Вони вперше почули, як торохтить маленька кулька, і відтепер знали, що само щастя кружляє серед них, аби сьогодні впасти на одного, а завтра на іншого. Незнайомі бліді, багаті й мовчазні панове теж сиділи за рулеткою, — досі їх тут не бачено. Одного дня капітан Ваґнер виграв п’ять сотень крон. Наступного — сплачено всі його борги. Того місяця він уперше за довгий час отримав свою платню цілісіньку, усі три виплати. Щоправда, лейтенант Шнабель і лейтенант Ґрюндлер програли по сотні крон. Зате завтра вони могли виграти по тисячі!..

Коли біла кулька починала бігати по колу так, що сама ставала схожа на якесь молочно-біле коло, нанесене на чорні й червоні поля, коли чорні й червоні поля так само зливалися в суцільне вертке кружало непевного кольору, серця офіцерів здригалися, і в головах починало так чудно густи, неначе в мозкові кожного шугала якась особлива кулька, а в очах мигтіло чорне й червоне, чорне й червоне. Коліна тремтіли, хоча офіцери грали сидячи. Очі відчайдушно квапливо поривалися за кулькою, проте за нею неможливо було встежити. Підвладна своїм власним законам, вона врешті починала хилятися, сп’яніла від біганини, і, знеможена, лягала в котрусь нумеровану ямку. З усіх грудей вихоплювався стогін. Навіть тому, хто програв, ніби попускало. Про це розповідали один одному вже наступного ранку. І могутня п’янка жага здолала всіх. Чимраз більше офіцерів приходило до гральної зали. Прибувало й незнайомих цивільних із малознайомих місцевостей. Саме ці незнайомці додавали грі запалу, поповнювали касу, діставали з гаманців великі купюри, а з кишень жилеток — золоті дукати, годинники й ланцюжки, скидали з пальців персні. Усі номери готелю були замешкані. Сонні дрожки із запряженими в них сухоребрими шкапами, з візниками, що позіхали на передку, марно чекаючи пасажирів, — ці дрожки, такі схожі на воскові повозики з паноптикуму, тепер ожили, прокинулись — і ти поглянь! — виходить, колеса їхні могли крутитися, а сухоребрі шкапи, тупочучи копитами, трюхикати від вокзалу до готелю, від готелю до кордону й знову назад до містечка. Завжди похмурі торгівці всміхалися. Неначе світлішали темні крамнички, барвистішали розкладені в них товари. Ніч у ніч співав «маріаґільфський соловей». І так, наче розбуджені тим співом солов’їні сестри, з’являлися до кав’ярні ще ніколи тут не бачені, виряджені дівчата. У Бродніцера розсували столи, і всі танцювали під вальси Леґара. Весь світ одмінився…

Так, увесь світ! Подекуди з’явилися дивні плакати, яких у тутешніх краях зроду не бачили. Усіма мовами країни вони закликають робітників щетинообробної фабрики кидати роботу. Обробка щетини — єдина злиденна промисловість цієї місцевості. Робітники — переважно убогі селяни. Частина з них узимку заробляє на прожиток, рубаючи ліс, а восени наймається збирати врожай. Улітку ж цим людям доводиться йти на фабрику обробки щетини. Інша частина фабричного робітництва — то євреї з нижчих шарів. Вони не вміють ані рахувати, ані торгувати й не знають ніякого ремесла. Навкруги, в радіусі десь так миль на двадцять, немає жодної іншої фабрики.

Існували правила обробки щетини, незручні для виконання і надто затратні; фабриканти не любили їх дотримуватися. Треба було забезпечити робітників масками проти пилу й мікробів, будувати просторі й світлі приміщення для роботи, двічі на день спалювати відходи й замість робітників, що починали кашляти, наймати нових. Бо всі, хто працював на очищенні щетини, по недовгім часі починали кашляти кров’ю. Фабрика була стара, полупана кам’яниця, з невеличкими вікнами, дірявою шиферною покрівлею, з усіх боків оточена буйно порослими лозами, за якими розляглося широке пустирище, куди з незапам’ятних часів скидали сміття, дохлих котів і щурів, де іржавів усілякий бляшаний мотлох, валялися черепки глиняних горщиків поряд із драними черевиками. А далі слалися поля, повні золотої благодаті хліба, пронизані безугавним сюрчанням коників, і темно-зелені мочарі, незмінно озвучені радісним галасом жаб. Перед маленькими сірими вікнами, біля яких сиділи робітники, невтомно чешучи залізними граблями кустраті в’язки густої щетини й ковтаючи хмари сухого пилу, що розходилися від кожної в’язки, стрілою пурхали прудкі ластівки, танцювали блискучі літні мухи, пропливали білі й барвисті метелики, а крізь великі діри в дахові линув переможний спів жайворонків. Робітники, що лише кілька місяців тому прийшли на фабрику з просторих сіл, де вони народилися й зросли серед солодких пахощів сіна, холодного подиху снігів і теплого духу перегною, серед гучного пташиного гамору — серед усієї розмаїтості благодатної природи, — ці робітники дивилися крізь сірі хмари пилу на ластівок, метеликів і комарині танці й тужили за домівкою. Коли жайворонки заводили гучний спів, робітники сердилися. Раніше вони не знали, що є закон, який зобов’язує фабрикантів дбати про здоров’я робітників, що в імперії існує парламент і що в тому парламенті засідають і депутати, що самі колись були робітниками. З’явилися якісь чужі люди, виготовляли плакати, влаштовували збори, роз’яснювали конституцію та її хиби, читали робітникам газети, виголошували промови усіма мовами краю. Ті промови були гучніші за співи жайворонків і жаб’ячі хори. Робітники застрайкували.

То був перший страйк у цій місцевості. Він налякав політичні інстанції. Вони звикли десятками років влаштовувати спокійні переписи населення, святкувати дні народження цісаря, брати участь у щорічних рекрутських наборах і надсилати до намісництва одноманітні звіти. То тут, то там заарештовували українців-русофілів, котрогось православного священика, євреїв, спійманих на контрабанді тютюну, та шпигунів. Десятки років чистили в цій місцевості щетину, надсилали її до Моравії, Богемії, Сілезії на фабрики щіток і одержували звідти готові щітки. Довгі роки робітники кашляли, харкали кров’ю, хворіли й помирали по шпиталях. Проте вони не страйкували. А тепер довелося стягати сюди загони жандармів з далеких околиць і надсилати до намісництва звіт. Намісництво зв’язалося з військовим командуванням. А військове командування дало відповідні настанови начальникові гарнізону.

Молоді офіцери уявили собі, що «народ», себто найнижчі шари цивільних, вимагав рівних прав з урядовцями, дворянами й комерційними радниками. Цих вимог ні в якому разі не слід було задовольняти, як не хочеш революції. А революції вони не хотіли, отож доведеться стріляти, поки не пізно. Майор Цоґлауер виголосив коротку промову, з якої все стало зрозуміло. Звісно, куди краща для них була б війна. Вони не жандармські чи поліційні офіцери. Але війни поки що немає. Наказ є наказ. За певних обставин доведеться йти в атаку з багнетом напереваги чи й скомандувати: «Вогонь!». Наказ є наказ! Поки що він нікому не боронить ходити до кав’ярні Бродніцера й вигравати купу грошей. Одного дня капітан Ваґнер програв купу грошей. Один приїжджий, недавній кадровий улан, дворянин з гучним ім’ям, землевласник із Сілезії, вигравав два вечори поспіль і позичив капітанові грошей, а третього вечора його телеграмою викликано додому. Боргу було, загалом, дві тисячі крон — дрібниця для кіннотника! Та зовсім не дрібниця для єгерського офіцера! Можна було б удатися до Хойницького, якби Ваґнер не був уже винен йому три сотні.

Бродніцер сказав:

— Пане капітане, якщо хочете, мій підпис — до ваших послуг!

— Еге ж, — сказав капітан. — Хто дасть такі гроші під вексель за вашим підписом?

Бродніцер хвильку подумав:

— Пан Каптурак!

Каптурак тут-таки з’явився і сказав:

— Отже, йдеться про дві тисячі крон позички? А сплата?.. Якими частинами?

— Не маю уявлення!

— Великі гроші, пане капітане!

— Я віддам! — відповів капітан.

— Як, якими сумами? Ви знаєте, що заставляти можна лише третину платні і що в усіх панів офіцерів її вже заставлено. Я не бачу жодної можливості!

— Пан Бродніцер… — почав був капітан.

— Пан Бродніцер, — підхопив Каптурак, неначе Бродніцера взагалі тут не було, — також винен мені багато грошей. Я міг би дати бажану суму, якби вам став до помочі хтось такий із ваших товаришів, у кого ще нема боргових зобов’язань, скажімо, пан лейтенант Тротта. Він перейшов із кавалерії, має коня!

— Гаразд, — сказав капітан, — я з ним побалакаю.

І він розбудив лейтенанта Тротту.

Вони стояли в довгому, вузькому й темному коридорі готелю.

— Підпиши мерщій! — прошепотів капітан. — Вони там чекають. Вони побачать, що ти не хочеш!

Тротта підписав.

— Іди негайно вниз! — сказав Ваґнер. — Я на тебе чекаю!

Перед маленькими дверима в глибині зали, через яку постійні мешканці заходили до кав’ярні, Карл Йозеф зупинився. Він уперше побачив нововідкриту гральну залу Бродніцера. Він узагалі вперше бачив гральну залу. Стіл з рулеткою був відмежований від решти зали темно-зеленою репсовою заслоною. Капітан Ваґнер трохи підняв її і прослизнув туди, до іншого світу. Карл Йозеф почув м’яке, оксамитне гудіння кульки. Він не наважувався підняти заслону. В іншому кінці кав’ярні, поблизу входу, було злаштовано естраду, а на естраді витанцьовував невтомний «маріаґільфський соловей». За столами грали картярі. Карти лунко ляскали об фальшивий мармур столів. Люди видавали з себе якісь незрозумілі вигуки. На вигляд то був одягнений у своєрідну уніформу — всі в білих сорочках — сидячий полк гравців. Кітелі висіли на спинках стільців. Тихо й примарно гойдалися за кожним рухом картярів порожні рукава. Над головами висіла густа грозова хмара цигаркового диму. Крихітні кінчики цигарок червоно й сріблясто жевріли за сірими хмарками диму, посилаючи все нові пасма синюватого туману густій грозовій хмарі вгорі. А під видною оку хмарою диму неначе висіла ще одна — шумка, гудюча, дзумлива хмара гамору. Якби заплющити очі, могло б видатися, що над людьми біля столів із несусвітнім співом вирує страхітлива зграя сарани.

Капітан Ваґнер, не схожий на самого себе, вийшов з-за темно-зеленої заслони. Очі його позападали у фіолетові очниці. Скуйовджені темно-русяві вуса обвисли над ротом, ніби якось чудно коротші з одного боку, а на підборідді стирчала руда щетина бороди.

— Де ти, Тротто? — гукнув капітан, хоча стояв груди в груди з лейтенантом. — Просадив дві сотні! — гукнув він. — Це прокляте червоне! Кінець моєму щастю в рулетці! Треба спробувати інше!

І він потяг Тротту до картярів.

Каптурак з Бродніцером підвелися.

— Виграли? — запитав Каптурак, бо бачив, що капітан програв.

— Програвся, програвся! — ревнув Ваґнер.

— Шкода, шкода! — сказав Каптурак. — Подивіться, приміром, на мене. Скільки вже разів я вигравав і знову програвався! Колись я був програв геть чисто все! І знову все виграв! Тільки не лишатися при одній грі! Це головне!

Капітан Ваґнер розстебнув коміра. Звичайний смаглявий рум’янець знову заграв на його обличчі. Якось мов самі собою розрівнялися вуса. Він ляснув Тротту по спині:

— Ти ще ніколи не торкався до карт!

Тротта побачив, як Каптурак витяг із кишені чистеньку колоду нових карт і обережно поклав на стіл, неначе боявся завдати болю барвистій постаті на спідній карті. Він погладив колоду своїми спритними пальцями. Спинки карт блищать, мов темно-зелені гладенькі люстерка. У їхній гладенькій опуклості відбивається горішнє світло. Окремі карти наче самі собою підводяться, стають сторч на своїх гострих гранях, лягають то на спину, то ницьма, збираються на купку, й вона з легким шурхотом починає швидко-швидко осипатись — чорна й червона масть летить прудким барвистим вихором, — і, знов збираючись до гурту, карти лягають на стіл, поділені на менші купки. З них карти спершу поодинці вислизають, потім знову ніжно туляться одна до одної, кожна напівприкриває сусідку, і так вони викладаються кружка, скидаючись на якийсь дивний перевернутий і плаский артишок, одна за одною летять назад на стіл і, врешті, знов збираються в пакуночок, до інших. Усі карти слухаються беззвучних велінь пальців. Капітан Ваґнер спостерігає цю прелюдію жадібними очима. Ох, як він любив карти! Інколи ті, що їх він кликав, ішли до нього, а іншим разом від нього тікали. Він любив, коли його шалені бажання гнали за втікачками учвал і врешті — врешті-решт! — таки змушували їх вертатися. Щоправда, іноді втікачки виявлялися меткішими, й тоді доводилося вертатися знеможеним капітановим бажанням. Протягом років капітан вимислив хитромудрий, украй заплутаний план воєнних дій, який не залишав поза увагою жодного способу загнуздати щастя: ні закляття, ні ґвалту, ні захоплення зненацька, ані ревної молитви, ані зваб шаленого кохання. Сердезі капітанові доводилося, коли він, приміром, бажав собі чирви, прикидатись, ніби він у розпачі, і нишком запевняти невидиму карту, що як вона тут-таки не прийде, він сьогодні ж накладе на себе руки; іншим разом він уважав за краще лишатися гордим і вдавати, ніби жадана карта йому байдужісінька. Ще іншим разом йому, аби виграти, доводилося тасувати карти власними руками, і притому роздавати неодмінно лівою — зі спритністю, якої він, урешт-решт, досяг завдяки довгому й залізно-несхитному тренуванню; а ще іншим — найдоцільніш було сісти праворуч від того, хто держав банк. Проте в більшості випадків слід було пов’язувати усі ці способи між собою чи миттю їх змінювати, та ще й так, щоб решта гравців не помітили. Бо це було важливо.

— Поміняймося місцями! — міг, наприклад, цілком невинно сказати капітан. І якщо йому ввижалася на партнеровім обличчі хитра усмішка, він сміючись додавав: — Ви помиляєтесь! Я не забобонний! Мені тут заважає світло!

Якщо партнери розгадували котрийсь із стратегічних трюків капітана, то це означало, що їхні руки шепнуть картам про його наміри. Карти, сказати б, прочують, яким підступним вітром віє від нього, і встигнуть утекти. Отож, сідаючи до картярського столу, капітан починав так напружено працювати головою, як цілий генеральний штаб. І тим часом, як його мозок виконував цю надлюдську працю, серце йому пронизували жар і холод, надія й біль, радість і гіркота. Він змагався, він бився, він невимовно страждав. Від того ж таки дня, як тут почали грати в рулетку, він уже обмірковував хитрі військові способи проти підступних викрутасів кульки. (Хоч добре знав, що впоратися з нею куди важче, аніж із гральною картою.)

Він майже завжди грав і в бакару, хоча то була гра не лише заборонена, але й осудна. Проте що були йому ті ігри, в яких треба лічити й міркувати, — лічити й міркувати на основі здорового глузду, — коли його розумові спекуляції вже сягнули необліченного й непоясненного, розгадували їх і часом навіть долали? Ні! Він хотів боротися безпосередньо з загадками долі й розгадувати їх! І він сів за бакару. І справді виграв! І в нього одна за одною опинилися три дев’ятки й три вісімки, тимчасом як у Тротти були самі нижники і королі, а в Каптурака лише пару разів четвірки і п’ятірки. І тоді капітан Ваґнер утратив самоконтроль. І хоч однією з його засад було не давати щастю знати, що ти в ньому певен, — він раптом потроїв ставку, бо сподівався ще сьогодні підчепити «вексель». І тут скоїлося лихо. Капітан програв, а Тротта й не переставав програвати. Врешті-решт Каптурак виграв п’ятсот крон. Капітанові довелося підписати нове боргове зобов’язання.

Ваґнер із Троттою підвелися. Вони почали змішувати коньяк із «дев’яностоградусною» і запивати пивом. Капітан Ваґнер соромився своєї поразки не менше, ніж соромиться поразки генерал, який ще й запросив свого приятеля подивитися на битву й поділити з генералом радість перемоги. А лейтенант поділив із капітаном його сором. І обидва знані, що без алкоголю не можуть дивитися один одному в очі. Вони пили повільно, невеличкими, розміреними ковточками.

— За твоє здоров’я! — сказав капітан.

— І за твоє! — відповів Тротта.

Щоразу виголошуючи тост, вони відважно дивилися один на одного, підкреслюючи в такий спосіб свою нібито байдужість до того, що сталося. Та нараз лейтенантові здалося, що капітан, його найкращий друг — найнещасніша людина в світі, і він почав гірко плакати.

— Чого ти плачеш? — запитав капітан, і його губи вже теж затремтіли.

— Над тобою, над тобою, мій бідолашний друже!

І почалися то мовчазні, то велемовні жалощі.

У голові капітана Ваґнера зринув один давній план. Він був пов’язаний із Троттиним конем, яким капітан щодня їздив, якого полюбив і спершу хотів був навіть купити. Та враз йому спало на думку, що якби він мав стільки грошей, скільки міг коштувати цей кінь, то, безперечно, виграв би в бакару купу грошви й купив не одного коня. Потім він надумав узяти в лейтенанта коня без грошей, заставити його, пустити одержані гроші в гру, виграти, а тоді купити коня.' Це нечесно? А кому воно зашкодить? Та й хіба це надовго? Дві години за грою — і знов усе твоє! Виграєш напевне, якщо сядеш до столу без страху й підрахунків. Ох, якби тільки бодай один раз зіграти як багатий, незалежний чоловік! Єдиний раз! Капітан проклинав свою платню. Вона була така злиденна, що не давала йому змоги грати «по-людському».

Тепер, коли вони, такі розчулені, сиділи один біля одного, забувши про цілий світ, і певні, що цілий світ забув про них, капітан нарешті надумав сказати:

— Продай мені свого коня!

— Я тобі його дарую, — відповів Тротта, зворушений.

«Подарунка не можна продавати, навіть ненадовго», — подумав капітан і сказав:

— Ні, продай!

— Візьми його! — заблагав Тротта.

— Я заплачу! — вперто наполягав капітан.

Вони сперечалися кілька хвилин. Урешті-решт капітан підвівся, трохи заточуючись, і вигукнув:

— Я вам наказую продати його мені!

— Слухаюсь, пане капітане, — машинально сказав Тротта.

— Але я не маю грошей! — пролебедів капітан, сів і знов подобрішав.

— Дарма! Я тобі його дарую.

— Ні! Ніколи! Я вже не хочу його купувати! Якби я мав гроші…

— Я можу його продати комусь іншому! — сказав Тротта. Він увесь аж засвітився з радощів на цю раптову гадку.

— Знаменито! — ревнув капітан. — Але кому?

— Хойницькому, наприклад.

— Знаменито! — повторив капітан. — Я йому винен п’ятсот крон.

— Я беру їх на себе! — сказав Тротта.

Він випив, і серце його переповнилося співчуттям до капітана. Цього бідолашного колегу треба врятувати! Він у великій небезпеці. Він був такий рідний Тротті, цей любий капітан Ваґнер! Крім того, лейтенант під цю годину вважав за доконечне сказати якесь добре, втішне, може, велике слово і вчинити добре діло. Шляхетність, почуття дружби й потреба здаватися дужим і готовим стати до помочі злилися в його серці, мов три теплі потоки. Тротта підводиться. Уже надійшов ранок. Горять лише кілька ламп, уже приблідлих на ясно-рожевому тлі дня, що потужно пробивається крізь жалюзі. Окрім пана Бродніцера і його єдиного офіціанта, в кав’ярні немає жодної душі. Сумні, покинуті стоять столи, стільці й естрада, на якій цілу ніч вистрибував «маріаґільфський соловей». Це спустошення чомусь викликає в уяві страхітливі картини раптової панічної втечі, що тут відбулася, так, ніби гості, перелякані якоюсь небезпекою, безладним натовпом покинули кав’ярню. Довгі картонні мундштуки цигарок упереміш із короткими недокурками сигар встеляють підлогу. То рештки російських цигарок і австрійських сигар, і вони вказують, що тут грали в карти і в рулетку й пиячили гості з чужої країни і клієнти з тутешньої місцевості.

— Рахунок! — гукає капітан.

Він обіймає лейтенанта, він довго й чуло пригортає його до своїх грудей.

— Ну, з Богом! — каже він з очима, повними сліз.

На вулиці вже був ранок уповні. Ранок у малому містечку на сході, налитий пахощами свічок каштанів, щойно розквітлого бузку й свіжого кислуватого чорного хліба, який виносили з пекарень у великих кошиках. Галасувало птаство, — то було безкрає море щебету, співуче море в повітрі. Блідо-блакитне, прозоре небо нап’ялося рівненько й низько над сірими ґонтовими дахами низьких будинків. Невеличкі селянські вози котилися м’яко, повільно й ще сонно курним шляхом, розтрушуючи навсібіч стебла соломи, торішнього сіна й січки. Над чистим обрієм на сході швидко піднялося сонце. Назустріч йому йшов лейтенант Тротта, трохи протверезілий на свіжому вітрі, що передував настанню дня, і сповнений гордим наміром порятувати друга. Не просто було йому продавати коня, не спитавши дозволу окружного начальника. Але ж це задля порятунку друга! Не просто було також, — а що в цьому житті було для лейтенанта Тротти просто? — запропонувати цього коня Хойницькому. Але що тяжчим здавалося завдання, то бадьоріше й рішучіше крокував лейтенант Тротта йому назустріч. Вже вибили дзиґарі на вежі. Тротта дістався «нового палацу», коли Хойницький, у чоботях і з батіжком у руці, налагодився сісти до свого літнього повозу. Він помітив неприродну червонясту свіжість худорлявого, неголеного обличчя лейтенанта — барву обличчя пияків. Вона лежала на звичайно блідому лейтенантовому виду, як відблиск червоної лампи на білому столі.

«Він гине», — подумав Хойницький.

— Я хочу зробити вам одну пропозицію, — сказав Тротта. — Чи не побажали б ви купити мого коня?

Запитання злякало його самого. Йому раптом стало тяжко говорити.

— Ви не любите їздити верхи, як мені відомо, ви ж пішли з кінноти. Звичайно, вам просто не до серця піклуватися про тварину, якою ви неохоче користуєтеся. Усе це так, проте вам усе ж таки може бути шкода її втратити.

— Ні! — сказав Тротта. Він не хотів нічого приховувати. — Мені потрібні гроші.

Лейтенантові стало соромно. Позичати в Хойницького гроші не вважалося безчесним, заказаним чи сумнівним ділом. Одначе Карлові Йозефу здавалося, ніби ця перша позичка відкриває якийсь новий етап його життя і що годилося б спитати батькового дозволу. Лейтенантові було соромно. Він сказав:

— Висловлюючись зрозуміліше, я поручився за одного товариша. На велику суму. Крім того, цієї ночі він ще трохи програв, щоправда, менше. Я не хочу, щоб він був винен цій тварюці, власникові кав’ярні. Позичити у вас я не можу. Так, — повторив лейтенант, — це просто неможливо. Той, про кого йдеться, вже винен вам гроші.

— Але ж вас це не стосується! — відповів Хойницький. — Його справи зі мною вас аж ніяк не обходять! Найближчим часом ви повернете мені! Це дрібниця! Розумієте, я багатий, так це в людей зветься. Я не лічу грошей. Це однаково, що ви попросили б у мене чарку горілки. Слухайте, ну що за церемонії! Дивіться! — Хойницький простяг руку, вказуючи на обрій, і описав нею півколо. — Усі ці ліси належать мені. Та це пусте, це просто, щоб вас більше не гризло сумління. Я вдячний кожному, хто в мене хоч трохи забирає. Ні, це смішно, це нічогісінько не важить, шкода, що ми тільки марнуємо слова. Я роблю вам пропозицію: я купую нашого коня і залишаю його у вас на рік. Через рік він мій.

Було видно, що Хойницькому уривається терпець. Та й, зрештою, батальйон ось-ось вирушить на муштру. Сонце безупинно пливло вгору. Був уже білий день.

Тротта заквапився до казарми. Через півгодини батальйон уже вишикувався. Поголитися вже не було часу. Майор Цоґлауер приходив об одинадцятій. (Він не любив неголених командирів роїв. Єдине, на що він навчився звертати увагу за всі довгі роки служби на кордоні, були «чистота й бездоганна спорядженість на службі».) Ну, та тепер було запізно. Бігом до казарми! Добре, що хоч устиг протверезитися! Капітан Ваґнер уже стояв перед вишикуваною чотою.

— Все залагоджено! — сказав йому поспіхом Карл Йозеф і, ставши перед своїм роєм, скомандував: — У дві шереги — шикуйся! Праворуч — кроком — руш!

Блискала офіцерська шабля. Сурмили сурмачі. Батальйон вирушив на муштру.

Капітан Ваґнер платив сьогодні за так званий підобідок у прикордонному шинку. Вони мали півгодини часу, щоб перехилити по одній, по дві, по три чарчини «дев’яностоградусної». Капітан Ваґнер достеменно знав, що тепер він починає прибирати своє щастя до рук. Тепер він кермуватиме ним сам-один! Сьогодні по обіді — дві з половиною тисячі крон! Півтори тисячі — зразу віддати, і цілком спокійно, цілком безтурботно, як багатий чоловік, він сяде за бакару! Він держатиме банк! Карти тасуватиме сам! Лівою рукою! А може, поки що віддати лише тисячу й сісти до гри з цілими півтора тисячами, спокійно, безтурботно, як багатий чоловік? П’ять сотень нехай на рулетку, а тисяча — на бак! Так буде ще краще!

— Записати на рахунок капітана Ваґнера! — гукає він, обернувшись до шинквасу.

І, як усі, підводиться. Перерва скінчилася, зараз почнуться муштрування на місцевості. На щастя, сьогодні майор Цоґлауер уже за півгодини десь зник. Капітан Ваґнер передав командування обер-лейтенантові Цандеру і верхи чимшвидше подався до Бродніцера. Там він поцікавився, чи після полудня, о четвертій годині, можна розраховувати на партнерів. Авжеж, безумовно! Усе складалося пречудово! Навіть «домовики», ті невидимі істоти, яких капітан Ваґнер відчував у кожному приміщенні, де відбувалася гра і з якими інколи нечутно перемовлявся, та ще й якоюсь мовою «нерозбери-бери», що її він вигадав для власного користування за багато років, — навіть ці домовики сьогодні були сповнені марнославної зичливості до Ваґнера. Щоб іще збільшити їхню прихильність або щоб вони часом не змінили своєї про нього думки, Ваґнер вирішив цього дня як виняток пообідати в кав’ярні Бродніцера й не рушати з місця, поки прийде Тротта. Він лишився. Близько третьої пополудні прийшли перші гравці. Капітан Ваґнер почав тремтіти. А що як цей Тротта покинув його напризволяще і принесе гроші, наприклад, аж завтра? Тоді, можливо, всі шанси буде втрачено. Такого сприятливого дня, як цей, може, взагалі не випаде ніколи! Боги були ласкаві, та ще й сьогодні четвер! А в п’ятницю! Сподіватися в п’ятницю щастя — однаково що вимагати від лікаря генерального штабу командувати чотою! Що більше минало часу, то дужче лютував капітан Ваґнер на забарного лейтенанта Тротту. Він не прийде, цей юний негідник! І оце треба було так напружуватися, так рано кинути учбовий плац, відмовитись від звичного обіду на вокзалі, так тяжко доходити ладу з домовиками й до певної міри затримувати, щоб не минав, цей сприятливий день — четвер! І ось маєш — кинутий напризволяще! Стрілки годинника на стіні невпинно рухалися вперед, а Тротта все не йшов, не йшов, не йшов!

Аж ні! Ось він, прийшов! Відчинилися двері, й Ваґнерові очі засяяли! Він навіть не подає Тротті руки! Його пальці тремтять. Усі його пальці — мов нетерплячі розбійники. За мить вони вже стискають чудового шелесткого конверта.

— Сядь отам! — наказав капітан. — Щонайбільше: за півгодини я повернуся!

І він зник за зеленою заслоною.

Минуло півгодини, й ще година, й ще одна. Був уже вечір, засвітили світло. Капітан Ваґнер повільно підступив до Тротти. Його можна було впізнати хіба що з уніформи, та й вона мала незвичний вигляд. Ґудзики на кітелі були розстебнуті, з коміра стирчав чорний каучуковий підкомірчик, ефес шаблі випинався під полою кітеля, кишені повіддималися, груди були рясно всипані попелом цигарок. Чуб на капітановій голові розпатлався, проділ покривився, рот під скуйовдженими вусами був розтулений.

— Усе! — прохрипів капітан і сів.

Вони більше не мали чого сказати один одному. Тротта разів кілька спробував був щось спитати. Ваґнер, простягти руку і вп’явшися в нього очима, благав його мовчати. Потім він підвівся, обсмикнув на собі уніформу. Він зрозумів, що життя його тепер не має сенсу. Тепер він ішов геть, аби покласти всьому край.

— Прощавай! — урочисто сказав він і пішов.

Та надворі його обійняв ласкавий, уже літній, вечір із сотнями тисяч зір і сотнею чудових пахощів. Зрештою, легше було більш ніколи не грати, як ніколи більш не жити. І він дав собі слово честі, що більше ніколи не гратиме. Краще здохне, ніж доторкнеться до карт! Ніколи, довіку! Довіку — то був довгий час, і його довелося скоротити. І капітан сказав собі: до 31 серпня — ніякої гри! А там — побачимо! Отже, слово честі, капітане Ваґнере!

І зі свіжоочищеним сумлінням, пишаючись власною твердістю й радіючи життю, яке він щойно врятував собі, капітан Ваґнер подався до Хойницького. Хойницький стоїть у дверях. Він досить давно знає капітана, щоб з першого погляду помітити: Ваґнер програвся і вже вкотре поклав собі не торкатися до жодної гри. І граф гукає йому назустріч:

— Де ви лишили Тротту?

— Не бачив його!

— Усі?

Капітан понурює голову, втуплюється в передки своїх чобіт і каже:

— Я дав слово честі…

— Чудово! — каже Хойницький. — Воно й пора!

Він вирішує визволити Тротту від дружби з навіженим Ваґнером. Геть вирядити його! — думає Хойницький. Поки що послати хлопця на кілька днів у відпустку, з Валі! І він іде до міста.

— Згода! — каже Тротта без вагання.

Він боїться Відня й подорожі в товаристві жінки. Проте мусить їхати. Тротта відчуває ту цілком особливу тугу, яка неминуче обіймала його перед кожною переміною в житті. Він відчуває, що йому загрожує нова небезпека, найбільша з усіх можливих небезпек у світі, і до того ж саме та, якої він сам прагнув. Він не наважується спитати, хто та жінка. Багато облич незнайомих жінок, їхні блакитні, карі й чорні очі, біляві й чорняві коси, стегна, груди й ноги — усі вони прудко линуть повз нього, усі воднораз, дивовижна, ніжна навала незнайомих жінок. Він відчуває чарівні пахощі тих незнайомок, відчуває прохолодну й тверду ніжність їхніх колін, на його шию вже лягає солодке ярмо оголених жіночих рук, він відчуває на потилиці замок переплетених пальців.

Існує страх перед насолодою, що сам є різновидом насолоди, як інколи страх смерті може виявитися смертельним. Такий страх тепер обійняв лейтенанта Тротту.

Пані фон Таусіґ була вродлива і вже не дуже молода. Донька начальника станції, вдова померлого молодим ротмістра на прізвище Айхберґ, вона кілька років тому вийшла заміж за пана фон Таусіґа, багатого і хворого фабриканта, який недавно отримав дворянство. Він недугував на легку, так звану циклічну, форму психозу. Напади хвороби регулярно повторювалися через кожні півроку. Він відчував їхнє наближення за кілька тижнів перед тим. І виїздив до лікувального закладу на березі Бодензее, у якому зманіжені навіженці з багатих родин за великі гроші мали дбайливий i дорогий догляд, а доглядальники були лагідні, мов повитухи. Перед котримось нападом хвороби, за порадою одного з тих непевних і екстравагантних лікарів, що так само легко рекомендують своїм пацієнтам «душевні емоції», як у давнину родинні лікарі призначали ревінь і рицину, пан фон Таусіґ одружився з удовою свого приятеля Айхберґа. І хоча Таусіґ пережив певні «душевні емоції», а проте напад його хвороби стався швидше, ніж бувало доти, й за перебігом був інтенсивніший. Дружина його під час свого недовгого шлюбу з паном фон Айхберґом здобула багатьох приятелів і по смерті чоловіка відмовила кільком палким претендентам на її руку. Про її подружні зради не говорили — з поваги до неї. Час тоді, як відомо, був суворий. Проте він знав і винятки й навіть любив їх. То була одна з тих нечисленних аристократичних засад, згідно з якими прості бюрґери вважалися людьми нижчого розряду, але той чи інший офіцер, що походив із бюрґерів, міг стати особистим ад’ютантом цісаря; євреї не могли претендувати на вищі відзнаки, але декотрі з них отримували дворянство й ставали приятелями ерцгерцогів; жінки жили за приписами традиційної моралі, проте одна-друга з них могла кохатися не згірше за офіцера-кавалериста. (То були ті засади, що їх нині називають «хибними», бо ми стали аж надто непоступливі, невблаганні, чесні й позбавлені чуття гумору.)

Єдиний з інтимних друзів удови, хто не сватався до неї, був Хойницький. Світ, у якому ще варт було жити, був приречений на загин. Світ, що йшов йому на зміну, не заслуговував на жодного пристойного мешканця. Отож не було сенсу надовго закохуватися, одружуватись і пускати на світ нащадків. Хойницький подивився на вдову своїми скорботними ясно-блакитними, трохи лупатими очима й сказав:

— Пробач, що я не можу одружитися з тобою.

Цими словами він завершив свій візит співчуття.

І вдова узяла шлюб із навіженим Таусіґом. Вона потребувала грошей, а він був згідливіший від малої дитини. Коли напад хвороби минався, він просив її приїхати. Вона приїздила, дозволяла себе поцілувати і везла його додому.

— До приємного побачення! — казав пан фон Таусіґ професорові, що супроводив його до виходу.

— До побачення невдовзі! — казала дружина. (Вона любила той час, коли чоловік був хворий.) І вони їхали додому.

Десять років тому вона востаннє відвідала Хойницького, тоді ще не одружена з Таусіґом, не менш вродлива, ніж тепер, і на цілий десяток років молодша. Поверталася вона додому й тоді не сама. Її супроводив лейтенант, юний і сумний, як і оцей тепер. Він звався Евальдом і був улан. (Тоді тут стояли улани.) Якби їй довелося повертатися назад без супроводу, це стало б першим справжнім болем у її житті. І було б певним розчаруванням, якби її супроводив, скажімо, обер-лейтенант. Задля вищих чинів вона почувалася ще не досить старою. Ось через десять років — можливо.

Та старість наближалася грізною й нечутною ходою, часом підступно маскуючись. Удова лічила дні, що минали так швидко, і щоранку перелічувала дрібненькі зморшки — тоненькі сіточки, виплетені вночі довкола склеплених сном безневинних очей. Проте серце її лишалося серцем шістнадцятирічного дівчати. Благословенне долею на нев’янучу юність, жило воно в пристареному тілі, мов прекрасна таємниця в замку, що поволі руйнувався. Кожний юнак, що потрапляв в обійми пані фон Таусіґ, був давно жаданим гостем. На жаль, жодного не пускали далі передпокою. Вона ж бо навіть не жила; вона лише чекала! Вона дивилась, як вони один по одному йшли від неї, зі смутними, непотішеними й пойнятими гіркотою очима. Помалу вона звикла бачити, як приходять і йдуть від неї чоловіки, це поріддя дитинних велетнів, ці вайлуваті комашки з мамутів завбільшки, летючі, а проте важкі; ціла армія незграбних дурнів, що силкуються літати на свинцевих крилах; войовники, що гадають собі, ніби вони перемагають, тимчасом як їх зневажаєш, уявляють, ніби володіють, коли над ними смієшся, думають, що впиваються насолодою, коли вони її лише пригубили; ця орда варварів, яких, проте, чекатимеш, допоки в тобі жевріє життя. А може ж, може, з їхньої безладної й темної юрми несподівано вийде той єдиний, легкий і сяйливий принц із благословенними руками? Та він не приходив. На нього чекали, а він не приходив! Підступала старість, а він не приходив! Пані фон Таусіґ ставила молодих чоловіків супроти старості, мов греблю. Зі страху перед власним досвідченим поглядом вона входила в кожну свою так звану пригоду, заплющивши очі. І зачаровувала своїми бажаннями немудрих чоловіків задля власної потреби. На жаль, вони нічого того не помічали. І не мудрішали ані на крихітку.

Вона зробила для себе оцінку лейтенанта Тротти. «На свій вік, він здається застарим, — думала пані фон Таусіґ, — видно, що зазнав неабиякої скорботи, але розуму від того не надбав. Він не вміє кохати жагуче, та, здається, кохає не мимохідь. Він такий нещасний, що його можна хіба що ощасливити».

Наступного ранку Тротта дістав триденну відпустку «у зв’язку з родинними обставинами». О першій дня він попрощався з товаришами у вокзальному ресторані. Під їхні заздрісні й радісні вигуки піднявся з пані фон Таусіґ до купе вагона першого класу, за яке йому, щоправда, довелося доплатити.

Коли настала ніч, йому стало страшно, мов дитині в темряві, і він вийшов з купе — закурити, себто під тим приводом, що йому хочеться курити. Він стояв у коридорі, сповнений безладних марень, дивлячись крізь нічне вікно на летючих зміїв, що миттю поставали з розжарених до білого іскор локомотива й миттю ж гасли, на густу темінь лісів і тихі зорі під склепінням неба. Потім обережно відсунув двері й зайшов до купе.

— Може, нам треба було взяти квитки в спальний вагон? — приголомшила, навіть злякала його запитанням із темряви жінка. — Вам раз у раз хочеться курити! Можете курити й тут!

Отже, вона й досі не спала. Сірник освітив її обличчя. Біле, обрамлене чорними розкошланими косами, воно лежало на темно-червоному оксамиті подушки. Так, може, й справді треба було їхати в спальному вагоні. Кінчик цигарки червонясто жеврів у пітьмі. Вони їхали мостом, колеса стукотіли дужче.

— Мости! — сказала жінка. — Я завжди боюся, що вони проваляться.

«Так, — подумав лейтенант, — добре, якби цей міст провалився!» Він, Карл Йозеф, мав змогу вибирати лише між раптовим лихом і лихом, що підкрадається повільно. Він непорушно сидів навпроти жінки, дивлячись, як ліхтарі мимобіжних станцій на мить освітлювали купе й біле обличчя пані Таусіґ ставало ще біліше. Він не міг видушити з себе й слова. Йому здалося, що він, замість говорити, повинен її поцілувати. Та він усе віддаляв той неодмінний поцілунок. Нехай як проїдемо наступну станцію, казав він собі. Несподівано жінка простягла руку, намацала засув на дверях купе й заклацнула його. І Тротта схилився над її рукою.

Тієї години пані фон Таусіґ кохала лейтенанта так само жагуче, як десяток років тому лейтенанта Евальда, на тому ж таки перегоні, тієї ж таки години й, може, навіть у тому ж таки купе. Одначе улан на якийсь час зітерся з її пам’яті, як і всі, хто був до нього й після нього. Жага ринула понад спогади і змила всі їхні сліди. Пані фон Таусіґ звалася Валерією, та за місцевим звичаєм її називали скорочено — Валі. Те ім’я, нашіптуване їй в усі години пестощів, кожного разу бриніло цілком по-новому. Тепер її нарік ним цей юнак, вона була дитям, і таким свіжим, як і оте, щойно вимовлене ним ім’я. Проте вона саме тепер зробила сумне зауваження, що, мовляв, «куди старша за нього»; ці слова вона завжди наважувалась вимовляти перед молодими чоловіками, — така собі безтямно смілива обережність. Між іншим, це зауваження завжди викликало нову хвилю пестощів. Усі пестливі слова, якими вона володіла мистецьки і якими обдаровувала вже стількох чоловіків, — вона знову видобула їх із пам’яті. Зараз прозвучить — як добре вона, на жаль, знала цю черговість! — завжди однакове прохання чоловіка не говорити про вік і про час. Вона знала, як мало важили ці прохання, — і вірила їм. Вона чекала. Проте лейтенант Тротта мовчав, такий упертий молодик. Вона злякалася, що те мовчання було присудом, і почала обережно:

— Як ти гадаєш, на скільки років я старша за тебе?

Він розгубився. На такі питання не відповідають, та це його й не обходило. Він відчував швидку зміну прохолоди й палу на її гладенькій шкірі — раптові кліматичні зміни, що належать до чарівних проявів кохання. (В одну-єдину годину скласти всі властивості усіх пір року на одні-однісінькі жіночі плечі! Це фактично касувало закони часу.)

— Адже я могла б бути твоєю матір’ю! — прошепотіла жінка. — Відгадай-но, скільки мені років?

— Не знаю! — сказав бідолаха.

— Сорок один! — мовила пані Валі.

Місяць тому їй минуло сорок два. Та декотрим жінкам сама природа не дає сказати правди, природа, яка дбає про те, щоб вони не старіли. Пані фон Таусіґ була, можливо, надто горда, щоб урвати від свого справжнього віку аж три роки. Але вкрасти в правди якийсь там нещасний рік ще не було ніяким гріхом проти правди.

— Ти брешеш! — нарешті із ввічливості сказав він дуже брутально.

І вона пригорнула його до серця в новому бурхливому пориві вдячності. Білі вогні станцій пролітали повз вікна вагона, освітлюючи купе, осяювали її біле обличчя і ніби наново оголювали її плечі. Лейтенант спочивав у неї на грудях, як дитя. Вона відчувала благодійний, святий, материнський біль. Материнська любов струмувала в її жилах і додавала жінці нової снаги. Їй хотілося зробити добро своєму милому, наче рідній дитині, яку породило її власне лоно, що тепер приймало його.

— Дитя моє, дитя моє! — повторювала вона.

Їй уже не страшно було старості. Так, уперше в житті вона благословляла роки, що відділяли її від лейтенанта. Коли ранок, осяйний ранок раннього літа, зазирнув у вікна вагона, що нестримно мчав уперед, вона безстрашно показала лейтенантові своє ще не підготоване до денного освітлення обличчя. Щоправда, вона трішки врахувала рум’яний схід сонця. Бо вікно, біля якого вона сіла, дивилося на схід.

Для лейтенанта Тротти увесь світ став не той. Тому він вирішив, що аж тепер спізнав справжнє кохання, себто він спізнав здійснення своїх уявлень про кохання. Насправді ж він був лише вдячний, наче нагодована дитина.

— У Відні ми будемо разом, правда?

«Люба дитинко, люба дитинко!» — весь час думала жінка. Вона дивилася на нього, сповнена материнської гордості, мов бачила й власну заслугу в чеснотах, яких він не мав і які вона йому по-материнському приписувала.

Вона підготувала цілу низку невеличких свят. Як на те вони приїхали до Відня саме на свято Тіла Христового. Вона роздобуде двоє місць на трибуні. Вони з ним милуватимуться барвистою процесією, яку вона любила, як і всі австрійські жінки тих часів з усіх станів.

Вона роздобула місця на трибуні. Радісна й урочиста пишнота параду і саму її обдарувала якимсь теплим і молодим відблиском. Ще з юності знала вона, може, незгірше за самого обер-гофмейстера, усі фази, складові частини і всі закони руху святкової процесії на день Тіла Христового, — десь так, як давні завсідники оперних лож знають усі сцени улюблених опер. Її жадоба видовищ від того не слабшала, навпаки — ще зростала від тієї втаємниченості, живилася нею. У душі Карла Йозефа зринули дитинні й героїчні мрії, що переповнювали його колись, удома, на канікулах, на балконі батькової оселі, під звуки маршу Радецького, і робили щасливим. Уся велична сила старої імперії проходила перед його очима. Лейтенант думав про свого діда, героя Сольферіно, і про незламний патріотизм свого батька, окружного начальника, що був наче невеличка, але міцна скеля між високо піднесених гір імперії Габсбурґів. Він думав про власну свою священну мету — померти за цісаря — будь-якої хвилини, на воді, на суходолі чи в повітрі — одне слово, там, де доведеться. Слова присяги, що їх він кілька разів виголошував машинально, ставали живими, одне за одним злітали догори, кожне — мов прапор. Порцеляново-блакитні очі верховного головнокомандувача, схололі на безлічі портретів по безлічі стін імперії, сповнювалися новою, батьківською ласкавістю і дивились, мов саме блакитне небо, на внука героя Сольферіно. Цвіли під сонцем ясно-сині штани піхотинців. Як сама поважність балістичної науки, минали трибуну брунатні, кольору кави, артилеристи. Криваво-червоні фески ясно-синіх босняків палали на сонці, як маленькі смолоскипи радості, запалені ісламом на честь його апостольської величності. У чорних лакованих каретах сиділи кавалери ордена Золотого руна і чорні рум’янощокі муніципальні радники. За ними маяли, немов велична буря, що приборкала свою могуть поблизу цісаря, султани ляйб-гвардійців піхоти. Аж ось понад натовпом людей, понад солдатами, що йшли маршовим кроком, над кіньми, що виступали легким клусом, і повозами, що безгучно котилися вперед, поплив, підготований лунким генерал-маршем, цісарсько-королівський гімн — спів на славу земного, а все ж таки апостольського херувима армії: «Боже, вбережи, Боже, заступи…». Він витав над усіма головами, як небо з мелодії, як балдахін із чорно-золотих музичних тонів. І лейтенантове серце водночас наче й завмерло і закалатало в грудях — така собі медична дивовижа. На тлі повільних звуків гімну злітали догори вітальні кличі «Слава!», мов білі прапорці поміж великих, оздоблених гербами знамен. Ось ходою балетного танцівника виплив білий ліпіцанський кінь, з величною кокетливістю уславлених коней ліпіцанського цісарсько-королівського кінного заводу. За ним з гучним тупотом копит посувався півескадрон драгунів — вишуканий грім параду. Чорно-золоті шоломи блискали на сонці. Залунали гучні поклики фанфар, почулися радісно-застережливі голоси: увага, увага, старий цісар під’їздить!

І цісар з’явився. Восьмеро сніжно-білих коней везли його повіз. Верхи на конях, у гаптованих золотом чорних лівреях і в білих перуках сиділи двірські лакеї. Вони скидалися на богів, а були тільки слугами напівбогів. Обабіч повозу їхало по двоє угорських ляйб-гвардійців із жовто-чорним хутром пантер через плече. Вони нагадували вартових під мурами Єрусалима, священного міста, чиїм королем був цісар Франц Йосиф.

Цісар був у сніжно-білій уніформі, добре відомій з усіх поширених в імперії портретів, і з велетенським султаном зелених павичевих пер на капелюсі. Пера стиха гойдалися па вітрі. Цісар усміхався на всі боки. Усміх сяяв на його старечому обличчі, як маленьке сонце, що його він сам створив. Від собору святого Стефана ударили дзвони — римська церква вітала римського цісаря німецької нації. Старий цісар висів із повозу і пружним кроком, що його вславили всі газети, мов простий смертний, зайшов до собору під гучний гомін дзвонів. Римський цісар німецької нації.

Жоден лейтенант цісарсько-королівського війська не годен був би спостерігати всю ту церемонію байдуже. А Карл Йозеф належав до найчутливіших. Він бачив золотий блиск, що розходився від процесії, і не чув похмурих змахів крил шулік. Бо вони вже кружляли над двоголовим орлом Габсбурґів, ті шуліки, його браття-вороги.

Ні, світ не гинув, усупереч пророцтвам Хойницького, тут ти бачив на власні очі, що він жив! Широкою Рінґштрасе йшли мешканці цього міста, радісні піддані його апостольської величності, усі чисто — ніби люди з його цісарського двору. І все це місто було ніби велетенським дворищем цісарського палацу. Несхитно стояли біля брам старезних замків швейцари в лівреях, зі своїми жезлами, — ці боги серед лакеїв. Чорні карети на високих і шляхетних колесах з ґумовими шинами й тонкими спицями зупинялись перед брамами. Коні легенько черкали копитами по брукові. Урядовці в чорних трикутних капелюхах, із золотими комірами і вузькими шпагами при боці, гордовиті й упрілі, виходили з процесії. Школярки в білих убраннях, з квітками в косах і свічками в руках, верталися додому, затиснені між врочистими татом і мамою, неначе їхні втілені, ледь злякані й, може, навіть трохи побиті душі. Над ясними капелюшками ясних пань, що, наче на мотузочку, водили прогулювати своїх кавалерів, напиналися легенькі балдахінчики парасольок від сонця. Сині, брунатні, чорні, з золотим і срібним візерунком однострої снували, мов дивовижні деревцята й інші рослини, вихоплені з якогось південного саду й знову напрямлені на далеку батьківщину. Чорне полум’я високих капелюхів зблискувало над ревними й червоними обличчями. Барвисті шарфи, ці веселки бюргерів, лежали на широких грудях, жилетках і черевах. Ось посунули двома широкими колонами, перетинаючи Рінґштрасе, ляйб-гвардійці в білих пелеринах на червоній підбивці й білими плюмажами на шоломах, з осяйними алебардами в руках, — і трамваї, фіакри, ба навіть автомобілі зупинялись перед ними, як перед давно знайомими примарами історії. На перехрестях і на рогах вулиць гладкі, обіпнуті десятком фартухів квітникарки (міські сестри фей) поливали з темно-зелених лійок свої яскраві букети, благословляли усміхненими поглядами закохані парочки, що минали їх, в’язали в пучечки конвалії й без угаву мололи своїми старими язиками. Виблискували золоті шоломи пожежників, що прийшли були поглянути на видовище, — весело застерігаючи про небезпеки й катастрофи. Пахло бузком і глодом. Міський гамір не заглушував свисту чорних дроздів у садках і співу жайворонків попід небом. Усе те разом світ висипав на лейтенанта Тротту. Він сидів у повозі поряд своєї подруги, він кохав її і повертався, як йому здавалося, з першого щасливого дня свого життя.

Та й насправді, життя його ніби щойно починалося. Він навчився пити вино, після того як пив на кордоні саму лишень «дев’яностоградусну». Він зі своєю дамою обідав у славнозвісному ресторані, де господиня була велична, мов та королева, а зала ясна і врочиста, наче храм, шляхетна, мов палац, і мирна, як хатина. Тут, за своїми постійними столами, обідали ясновельможні панове, і кельнери, які їх обслуговували, видавалися їм рівнею, і здавалося, ніби гості й офіціанти через певні часові проміжки мінялись одні з одними місцями. І кожен знав іншого на ім’я, мов брат брата, а віталися вони один із одним, неначе князь із князем. Тут знали всіх: молодих і старих, добрих вершників і кепських, галантних кавалерів і гравців, гульвіс і скнар, честолюбців, щасливчиків, спадкоємців стародавньої, освяченої традицією і введеної в приказку, всюди шанованої дурості, а також розумників, що завтра мали прийти до влади. Тут чутно було тільки легесенький, добре вихований стукіт виделок і ложок та веселенький шепіт трапезувальників, що його ледь чує той, кому він адресований, зате легко розгадує тямкий сусіда. Розливали своє мирне сяйво білі скатертини, крізь високі, запнуті шторами вікна сочився в залу мовчазний день, з пляшок із тихим дзюркотом лилося вино, а хто хотів підкликати кельнера, тому досить було тільки звести очі. Бо в цій добропорядній тиші навіть помах вій було краще чути, ніж десь-інде вигук. Еге ж, так почалося те, що Тротта називав «життям» і що на той час, може, таки й було життям: прогулянка в блискучому повозі, серед густих пахощів дозрілої весни, обіч жінки, яка тебе кохає. Кожен її ніжний погляд, як йому здавалося, потверджував його юначу певність того, що він — прекрасний чоловік, наділений багатьма чеснотами, й навіть «пречудовий офіцер» — у тому значенні, в якому цей вираз вживають військові. Йому згадалося, що він майже все своє життя був невеселий, несміливий, можна сказати — озлоблений. Але такому, яким, на його думку, він пізнав себе тепер, йому несила було зрозуміти, чому він усе був невеселий, несміливий і озлоблений. Смерть, побачена зблизька, злякала його. А проте навіть у тужливих думках, звернених до Катарини й Макса Деманта, він тепер знаходив якусь насолоду. Як на нього, він дізнав, почім ківш лиха. Він заслуговував пестливих поглядів вродливої жінки. Однак він час від часу поглядав на неї з певним острахом. Чи не було з її боку лише примхою, взявши його з собою, мов хлоп’я, подарувати йому кілька гарних днів? Цього не можна було стерпіти. Він був, як уже пересвідчився, прекрасний чоловік, і той, хто його кохав, мусив кохати без останку, чесно й до самої смерті, як нещасна Катарина. А хто знає, скільки чоловіків у думці оцій вродливій жінці тоді, коли їй здається, чи коли вона прикидається ніби кохає лише його? Чи він ревнував? Авжеж! Та ще й був безсилий щось удіяти, як він щойно признався собі. Він ревнував і не мав жодної змоги лишитися тут або ж поїхати з цією жінкою десь далі, утримати її біля себе, скільки йому забагнеться, і пізнати її й здобути. Так, він був маленький, бідний лейтенантик, з п’ятдесятьма кронами, щомісяця одержуваними від батька, й мав борги…

— Чи ви граєте там, у своєму гарнізоні? — зненацька спитала пані Таусіґ.

— Декотрі, — сказав він. — Капітан Ваґнер, наприклад. Він страшенно програє!

— А ти?

— Зовсім не граю! — сказав лейтенант.

Тієї миті він зрозумів, як можна стати дужим. Він обурився проти своєї скромної долі. Він жадав для себе блискучої. Якби він був став урядовцем, то, може, здобув би нагоду з користю застосувати деякі свої духовні чесноти, що їх, безперечно, мав, і зробити кар’єру. А що важив офіцер за мирного часу?! А чого досяг навіть у війну, і навіть учинивши подвиг, його дід, герой Сольферіно?!

— Щоб ти не смів грати! — сказала пані фон Таусіґ. — Ти не схожий на того, кому щастить у картах.

Він образився. Його враз охопила жадоба довести, що йому щастить, щастить у всьому! Він почав укладати таємні плани ще на сьогодні, на тепер, на сю ніч. Його любощі так само стали ніби якимись попередніми любощами, репетицією кохання, яке він віддасть їй завтра, як справжній чоловік, не лише прекрасний, а й дужий. Він думав про час, дивився на годинник і вже обмірковував, як йому піти. Пані Валі сама вирядила його.

— Вже пізно, тобі треба йти!

— Завтра вранці?

— Завтра вранці!

Готельний портьє назвав одну гральну залу неподалік. Лейтенанта зустріли там із діловою ввічливістю. Побачивши кількох офіцерів, вищих званням, він завмер перед ними в належній поставі. Вони недбало кивнули йому головами, безтямно втупивши в нього очі, ніби взагалі не розуміли, що їх трактують як військових: неначе вони вже віддавна не належали до армії, а так собі просто носили уніформу та й годі, а цей зелений новачок взяв і збудив у них дуже далекий спогад про той дуже далекий час, коли вони ще були офіцерами. Вони тепер перебували в іншому, можливо, таємничішому, відтинку свого життя, і лише їхня уніформа та ордени ще нагадували їм про звичне, повсякденне існування, яке завтра, з настанням дня, почнеться для них знов. Лейтенант перелічив свою готівку, вона становила сто п’ятдесят крон. Він поклав, як звичайно робив капітан Ваґнер, п’ятдесят крон до кишені, а решту — в портсигар. Якийсь час він сидів біля однієї з двох рулеток, не роблячи ставки, — карти він знав погано й не наважився сісти за них, — він був цілком спокійний і сам дивувався зі свого спокою. Капітан дивився, як червоні, білі, сині купки фішок зростали, танули, присувалися то до одного, то до іншого. Проте йому не спадало на думку, що він, власне, прийшов сюди задля того, щоб побачити, як усі фішки перемандрують до нього. Нарешті він наважився зробити ставку, так ніби з обов’язку. Він виграв. Поставив половину виграшу і виграв знову. Не дивився ні на масть, ні на числа і ставив байдуже, навмання. Виграв. Поставив увесь виграш. Виграв учетверте. Якийсь майор кивнув йому. Тротта підвівся. Майор:

— Ви тут уперше. Ви виграли тисячу крон. Краще вам тепер піти.

— Слухаюсь, пане майоре! — сказав Тротта й покірно пішов.

Коли він обмінював фішки, то пошкодував, що послухався майора. Він був лихий на себе, що міг підкоритися першому-ліпшому. Чому він дозволив, щоб його вирядили? І чого йому не стає духу вернутися? Він пішов, незадоволений із себе і не радий своєму першому виграшеві.

Було вже пізно й так тихо, що кроки поодиноких перехожих чулися навіть із дальших вулиць. На вузенькій смужці неба, обмежованій з обох боків високими будинками, мирно блимали далекі зорі. Якась темна постать виринула з-за рогу й попростувала назустріч лейтенантові. Перехожий заточувався, він був п’яний. Лейтенант відразу його впізнав. То був маляр Мозер, що робив свій звичний обхід нічного міста, з текою і в капелюсі з обвислими крисами. Він приклав одного пальця до капелюха й почав пропонувати свої роботи:

— Дівчата в усіх поставах!

Карл Йозеф зупинився. Він вирішив, що сама доля послала йому назустріч художника Мозера. Він не знав, що вже впродовж багатьох років професора щоночі о тій самій годині можна було здибати на вулицях міста. Тротта вийняв із кишені заощаджені п’ятдесят крон і подав старому. Лейтенант зробив це, неначе скоряючись чиємусь безмовному наказові. «Жити отак, як він, як він! — подумав лейтенант. — Він цілком щасливий, і він має цілковиту рацію!» Але тієї ж миті злякався тієї думки. Почав шукати підстав — чому саме художник Мозер повинен мати рацію? Не знайшов їх, злякався ще дужче і вмить відчув спрагу — спрагу пияка, що є водночас спрагою душі й тіла. Коли ти раптом починаєш бачити гірш за короткозорого і чути гірше від глухуватого. Треба негайно, тут-таки випити чарчину. Лейтенант обернувся, затримав художника Мозера й сказав:

— Де б нам випити?

Неподалік була нічна пивничка. Там подавали сливовицю, що, на жаль, була на двадцять п’ять відсотків слабша за «дев’яностоградусну». Лейтенант із художником сіли й заходилися коло випивки. Помалу Тротта зрозумів, що він далеко не господар свого щастя, далеко не прекрасний чоловік, наділений всілякими чеснотами, а навпаки, бідний, нещасний та ще й повний жалю, що так покірно скорився якомусь там майорові, який не дав йому виграти сотню тисяч. Ні! Він не створений для щастя! Пані фон Таусіґ, і той майор з гральної зали, і всі взагалі, всі чисто сміються над ним. Лише цей один, цей маляр Мозер (от уже його спокійно можна назвати другом!) щирий, чесний і вірний. Треба йому признатися! Цей прекрасний чоловік — єдиний і давній батьків приятель. Не треба його соромитися. Він змалював діда! Лейтенант глибоко вдихнув, ніби сподіваючись разом з повітрям увібрати й мужність, і сказав:

— Чи ви знаєте, що ми з вами, власне, давно знайомі?

Маляр Мозер підвів голову, його очі під кошлатими бровами блиснули, і він сказав:

— Ми з вами… давно… знайомі? Особисто? Бо як художника ви мене, звісно, знаєте! Як художника мене знають скрізь. Шкода, шкода, але, мабуть, ви помиляєтеся. Чи, може… — Мозер посмутнішав. — Чи можливо, щоб мене сплутали з кимсь іншим?

— Моє прізвище Тротта! — сказав лейтенант.

Маляр Мозер уп’явся в лейтенанта невидющими, посоловілими очима й простяг руку. Потім вибухнув гучною радістю. За руку він напівпритяг лейтенанта через стіл до себе, сам схилився до нього назустріч, і так, над серединою столу, вони по-братньому міцно поцілувалися.

— І що ж поробляє твій батечко? — спитав професор. — Служить іще? Намісником уже став? Я про нього давненько нічого не чув. Якось був зустрівся з ним тут, у Народному саду, він ще дав мені грошей, тоді він був не сам, із ним був син, такий парубійко… але стривай, це ж ти?

— Авжеж, то був я, — сказав лейтенант. — Минуло вже багато, дуже-дуже багато часу. — Він пригадав острах, який тоді відчув, побачивши липку й червону Мозерову руку в батька на коліні. — Я мушу просити в тебе пробачення, так, пробачення, — сказав лейтенант. — Я тоді повівся з тобою погано, препогано! Препогано з тобою повівся! Прости мені, любий друже!

— Так, погано! — потвердив Мозер. — Я тобі прощаю! Більше про це ні слова! Де ти мешкаєш? Я тебе проведу!

Пивницю зачинили. Пліч-о-пліч, похитуючись, вони рушили безгомінними вулицями.

— Я далі не піду, — пробелькотів художник. — Ось моя адреса. Навідай мене завтра, синку!

І він тицьнув лейтенантові одну зі своїх величезних візитних карток, що їх зазвичай роздавав по кав’ярнях.

День, коли Тротта від’їздив назад до свого гарнізону, був сумний, ще й видався похмурий. Лейтенант ще раз пройшовся вулицями, якими два дні тому проходила процесія. Тоді, думав лейтенант (тоді — думав він), він одну коротку годину пишався собою і своїм фахом. А сьогодні думка про повернення невідчепно йшла за ним, як вартовий за арештантом. Уперше обурився лейтенант Тротта проти військового закону, що панував над його життям. Він був слухняний з раннього дитинства. І він більше не хотів бути слухняним. Щоправда, він зовсім не знав, що означає воля, проте відчув, що вона має різнитися супроти відпустки десь так, як війна різниться супроти маневрів. Це порівняння спало йому на думку тому, що він був солдат (і тому, що війна — то солдатська воля). Йому подумалося, що амуніція, необхідна для волі, — то гроші. А та сума, що він мав у кишені, нагадувала радше холості набої, якими бахкають під час маневрів. Чи мав він узагалі бодай що-небудь? Чи міг він дозволити собі волю? Чи його дід, герой Сольферіно, залишив по собі який статок? Чи він, лейтенант, колись успадкує його по батькові? Ніколи доти такі розмірковування не були йому знайомі! Тепер вони налетіли на нього, мов зграя небачених птахів, угніздилися в його мозкові й невгамовно били крилами. Тепер він чув усі бентежні голоси величезного світу. Відучора він знав, що Хойницький цього року збирається покидати свою батьківщину раніше, ніж завжди, і що цього тижня від’їздить із подругою десь на південь. І Тротта спізнав ревнощі до приятеля, й вони подвійно його присоромили. Він їхав на північно-східний кордон. А ця жінка з приятелем їхали на південь. І той «південь», що до самої оцієї години був просто собі географічним поняттям, заграв усіма чарівними барвами незвіданого раю. Південь лежав у чужій країні! І ти дивись! — виходить, були в світі чужі країни, не підвладні цісареві Францу Йосифові Першому, які мали свої власні армії, з багатьма тисячами лейтенантів у великих і маленьких гарнізонах. У тих чужих країнах ім’я героя Сольферіно нічогісінько не важило. І там також були монархи. Й ті монархи мали власних рятівників свого життя… Такі думки вносили в душу молодика страшенне сум’яття; для лейтенанта монархії вони були так само приголомшливі, як для нашого брата міркування, приміром, про те, що Земля — тільки одне з мільйонів небесних тіл, що на Молочному Шляху є ще сила-силенна сонць, і кожне те сонце має своїх супутників, і що, отже, ти й сам — вельми жалюгідний індивід, щоб не сказати просто й грубо: копичка лайна!

Від виграшу в лейтенанта залишилося ще сімсот крон. Знов податися до якоїсь гральної зали він не наважився, не лише з остраху перед тим незнайомим майором, якого, можливо, командування призначило для нагляду за молодими офіцерами, а ще й зі страху перед спогадом про свою боягузливу втечу. Ох, він добре знав, що ще сотні разів миттю покине гральну залу, скоряючись наказові чи натякові старшого званням. І, мов хвора дитина, Тротта з якоюсь насолодою віддався болючому усвідомленню, що він не здатен загнуздати своє щастя. Він страшенно жалів себе! під ту годину він відчував утіху від жалю до самого себе. Він випив кілька чарок горілки і відразу змирився зі своїм безсиллям. І як ото людині, що йде до в’язниці або в монастир, здалися лейтенантові геть не потрібні гроші, які він мав при собі, обтяжливі й зовсім зайві. Вирішивши негайно їх витратити, він подався до крамниці, в якій батько купив йому срібну табакерку, й вибрав разок перлин для своєї подруги. З квітами в руці, перлинами в кишені й зі скорботним виразом обличчя постав він перед пані фон Таусіґ.

— Я тобі дещо приніс, — признався він так, наче мав сказати: «Я для тебе дещо вкрав!».

Враз йому подумалося, що дарма він грає чужу роль, роль світської людини. І лише тієї миті, як уже тримав свій дарунок у руці, йому спало на думку, що він, звичайний лейтенант, смішний із таким дорогим дарунком, що цей разок перлин його принижує, а її, багату жінку, можливо, образить. І він сказав:

— Я прошу вибачити мені це! Я мав купити якусь дрібничку, але… — І більше нічого не придумав. І почервонів. І опустив очі.

Ох, він не знав жінок, які вже бачать наближення старості, бідолашний лейтенант Тротта! Він не здогадувався, що вони приймають кожний подарунок як чарівний дар, який повертає їм молодість, і що їхні розумні, тужні очі все оцінюють цілком інакше! Адже пані фон Таусіґ любила цю його безпорадність, і що дужче проступала його юність, то молодша ставала й вона сама! Отож розумна й жагуча, вона кинулася йому на шию, поцілувала як власну дитину, заплакала, тому що мала його втратити, засміялася, тому що він ще був при ній, і трішки — тому, що перли були такі гарні, й крізь рясний, розкішний потік сліз промовила:

— Ти такий милий, такий милий, мій хлопчику!

Вона тут-таки пошкодувала, що сказала це, а надто слова «мій хлопчику». Бо вони робили її старшою, ніж вона тієї миті насправді була. На щастя, вона враз помітила, що він так запишався, наче дістав нагороду з рук самого цісаря. «Він надто молодий, щоб зрозуміти, яка я стара!» — подумала вона…

Проте, щоб знищити свій справжній вік, стерти його, втопити в морі своєї жаги, вона охопила плечі лейтенанта, чий молодий і теплий стан уже починав бентежити її руки, й потягла його до канапи. Вона накинулася на нього з її невтоленним жаданням бути молодою. Жага била з неї потужним полум’ям, скувала лейтенанта і уярмила його. Її блискучі очі вдячно і блаженно пестили молоде чоловіче обличчя, що схилилося над нею. Самий уже його вигляд відмолоджував її. І її палке жадання залишатися вічно юною жінкою було не менше від її жаги в коханні. На якусь хвилину їй здалося, що вона ніколи не пустить від себе цього лейтенанта. Одначе за мить вона сказала:

— Шкода, що ти сьогодні їдеш…

— Я більше ніколи тебе не побачу? — сумирно спитав юний коханець.

— Чекай на мене, я повернуся!.. І не зраджуй мене! — швидко додала вона зі страхом жінки, що старіє, перед невірністю і юністю інших.

— Я кохаю тільки тебе! — вихопилося з самої його душі чесне запевнення молодої людини, для котрої нема нічого понад вірність.

То було їхнє прощання.

Лейтенант Тротта поїхав на вокзал, прибув туди надто рано й мусив довго чекати потяга. Проте йому здавалося, ніби він уже їде. Кожна зайва хвилина, перебута в місті, була б йому прикрою, може, навіть ганебною. Він тамував внутрішнє напруження, що ним опанувало, удаючи перед самим собою, ніби їде раніше, ніж повинен. Аж ось він сів у потяг. Тут він запав у щасливий, лише зрідка порушуваний сон і прокинувся вже недалеко від кордону.

Його денщик Онуфрій чекав на нього й повідомив, що в місті бунт. Робітники щетинообробної фабрики виходять на демонстрації, і гарнізон приведено в бойову готовність.

Тепер лейтенант Тротта зрозумів, чому Хойницький так рано покинув тутешні краї. Виходить, він поїхав «на південь» із пані фон Таусіґ! А ти — недолугий бранець, і не можеш зразу ж повернутись, сісти в потяг і поїхати назад!

Біля вокзалу сьогодні не було візників. Лейтенант Тротта пішов пішки. Позад нього йшов Онуфрій з ранцем у руці. Малі містечкові крамнички стояли зачинені. Залізні штаби перетинали дерев’яні двері й віконниці низеньких будинків. Вулицями патрулювали жандарми з багнетами на рушницях. Крім звичного кумкання жаб на болотах, не чутно було жодного звуку. Вітер повними пригорщами жбурляв куряву, невтомно продуковану тутешньою піскуватою землею, на дахи, на мури, на паркани, на дерев’яні помости тротуарів і на поодинокі верби. Здавалося, над цим забутим світом лежав порох століть. На вулицях не видно було ані лялечки, могло здатися, що всі мешканці міста за своїми засунутими на засуви дверима й вікнами вимерли наглою смертю. Перед казармою стояли посилені жандармські чати. Відучора тут мешкали всі офіцери, й готель Бродніцера стояв пусткою.

Лейтенант Тротта доповів про свій приїзд майорові Цоґлауеру, від котрого довідався, що відпустка пішла йому, лейтенантові, на користь. На думку людини, яка ось уже понад десяток років прослужила на кордоні, будь-яка відпустка могла піти відпускникові виключно на користь. І так, ніби йшлося про найбуденнішу річ у світі, майор Цоґлауер повідомив лейтенантові, що завтра вранці єгерський рій має виступити й вишикуватися на шосе навпроти фабрики, щоб у разі необхідності запобігти «підривним діям» страйкарів силою зброї. Командувати цим роєм має лейтенант Тротта. Це, властиво, дрібниця, і є всі підстави припускати, що досить буде самої жандармерії, аби навчити цих людей шануватися; треба тільки зберігати спокій і не пустити зброї в роботу завчасно; проте остаточне рішення, чи доведеться єгерям виступити, чи ні, має прийняти політична влада; для офіцера воно, звісно, не дуже приємно, бо ж, зрештою, як ми доїхали до того, що слухаємось наказів якогось окружного комісара? Одначе, врешті-решт, це делікатне завдання є певною відзнакою для наймолодшого лейтенанта батальйону; окрім того, ніхто інший з панів офіцерів не дістав відпустки, а найпростіша вимога солдатського побратимства… й таке інше.

— Слухаюсь, пане майоре! — козирнув лейтенант і пішов.

Майорові Цоґлауеру не можна було нічого закинути. Він майже просив онука героя Сольферіно, замість наказати йому. Ну, та й онук героя Сольферіно щойно провів несподівану розкішну відпустку. Онук героя Сольферіно зараз простував через двір до їдальні. Доля підготувала для нього цю політичну демонстрацію. Задля цього він і прибув на кордон. Тепер він знав напевне, що підступно-розважлива доля спершу подарувала йому відпустку, аби потім його знищити. Інші сиділи в їдальні й привітали його з перебільшеною радістю, спричиненою радше бажанням «дещо вивідати», аніж великою приязню до нього, і всі гуртом заходилися розпитувати, як же «там» усе складалося. Лише капітан Ваґнер сказав:

— Якщо завтра все минеться, то він сам зможе розповісти!

І всі раптом замовкли.

— А якщо мене завтра вб’ють? — сказав лейтенант Тротта капітанові Ваґнеру.

— Тьху, до біса! — відповів капітан. — Паскудна смерть! Паскудна взагалі історія! Та ще й ці сердеги. І, врешті-решт, може, й правда їхня!

Лейтенантові Тротті досі не спадало на думку, що то вбогі сердеги і що, може, й їхня правда. Отож капітанове зауваження здалося йому дуже влучним, і він більше не сумнівався, що то таки вбогі сердеги. Тому він випив дві чарки «дев’яностоградусної» і сказав:

— То я просто не віддам наказу стріляти! Ані застосовувати багнети! Нехай жандарми самі дають собі з цим раду!

— Ти зробиш те, що повинен! Адже й сам це знаєш!

Ні, тієї хвилини Карл Йозеф не знав. Він пив. І дуже швидко поринув у той стан, у якому міг вважати себе здатним на що завгодно: на відмову від послуху, на звільнення з армії, на успішну азартну гру. Жоден мертвий більш не лежатиме йому на дорозі: «Кидай цю армію!» — казав доктор Макс Демант. Лейтенант доволі довго був тюхтієм! Замість звільнитися з армії, він перевівся на кордон. Час покласти всьому цьому край! Він не дозволить завтра принизити себе до рівня такого собі привілейованого поліційника! А то, чого доброго, післязавтра доведеться регулювати вуличний рух і давати пояснення приїжджим! Жалюгідна гра в солдатики за мирного часу! Війни, мабуть, уже ніколи не буде! Зогниєш в отакій гарнізонній їдальні! Але він, лейтенант Тротта, хто знає, чи вже наступного тижня о такій порі він не сидітиме у якійсь кав’ярні на «півдні»?

Усе оце він із запалом, на повен голос виклав капітанові Ваґнеру. Кілька офіцерів обступили його й слухали. Декотрі аж ніяк не мріяли про війну. Вони були б цілком задоволені, якби лишень мали більшу платню, затишніші гарнізони та трохи швидше просувалися в званнях. Не одному з них лейтенант Тротта здавався чужим і навіть трохи зловісним. Він був у ласці в начальства. Він щойно повернувся з чудової поїздки. Як? І йому не до шмиги завтра виступити?

Лейтенант Тротта відчув довкруг себе вороже мовчання. І вперше за весь час служби в армії він вирішив кинути виклик товаришам. Знаючи, що їх найболючіше діткне, він сказав:

— Може, мене пошлють до академії генштабу!

«Ну певно, чом би й ні! — сказали самі собі офіцери. — Він був у кавалерії, він може вступити й до академії генштабу! Він, безперечно, складе іспити й навіть дістане звання генерала поза чергою, бувши такого віку, коли наш брат ще тільки стає капітаном і може хоч трохи розвернутися. Ну то не зашкодить йому побувати в завтрашньому шарварку!»

Наступного дня він мав виступити рано-вранці. Бо армія сама регулювала плин часу. Вона хапала час і ставила його на те місце, яке належало йому, за військовими мірками. Хоча «підривних дій» очікували аж опівдні, лейтенант Тротта вже о восьмій ранку крокував широкою, курною дорогою. За рівненько викладеними на певній відстані одна від одної рушничними пірамідками, водночас і мирними, й небезпечними на вигляд, лежали, стояли й ходили солдати. Виспівували жайворонки, сюрчали коники, дзуміли комарі. На полях оддалік видно було селянок у яскравих хустках. Жінки співали. І часом солдати, що народилися в тутешнім краю, відповідали їм тими ж піснями. Вони б гаразд добрали, що треба робити там, на полі! А чого вони чекають тут, солдати не розуміли. Чи це вже війна? І вже сьогодні опівдні доведеться померти?

Поблизу був невеличкий сільський шинок. Туди й подався лейтенант Тротта випити «дев’яностоградусної». У низенькій хаті було повно людей. Лейтенант зрозумів, що тут сидять робітники, які опівдні мали зібратися перед фабрикою. Усі заніміли, коли він зайшов до шинку, брязкаючи острогами і наводячи страх усім своїм обладунком. Він зупинився коло шинквасу. Поволі, аж надто поволі порався шинкар коло пляшки зі склянкою. За спиною в Тротти залягло мовчання, страшезна гора мовчання. Він одним духом спорожнив склянку. Лейтенант відчував, що всі вони чекають, поки він знов опиниться надворі. І йому хотілося сказати їм, що він тут Богу душу винен. Та йому було незмога ані щось їм сказати, ані відразу піти собі. Тротта не хотів наганяти на людей страх і випив одну за одною ще кілька чарок. Присутні все мовчали. Може, вони робили там, за його спиною, один одному якісь знаки? Він не обернувся. Нарешті лейтенант рушив геть із шинку, і йому здавалося, наче він пробирається поміж твердими скелями мовчання й сотні поглядів, немов похмурі списи, впиваються йому в потилицю.

Коли лейтенант Тротта знов дістався свого рою, йому здалося необхідним скомандувати: «Шикуйся!», хоч була ще лишень десята година. Він нудився, а його вчили, що нудьга деморалізує військо, муштра ж підносить солдатську моральність. За мить його рій стояв перед ним вишикуваний у дві шереги, згідно зі статутом, і Карлові Йозефу чи не вперше в його солдатському житті здалося, що слухняні солдатські руки й ноги — то лише мертві частини мертвих машин, які нічого не виготовляють. Рій стояв непорушно, всі солдати затамували подих. І лейтенантові Тротті, який щойно в шинку відчував у себе за спиною важке й понуре мовчання робітників, нараз стало зрозуміло, що існують два види тиші. А може, подумав він, існує багато видів тиші, як існує багато видів гомону. Коли він зайшов до шинку, ніхто не скомандував робітникам: «Шикуйся!». Проте вони враз замовкли. І з їхнього мовчання струмувала темна й безгучна ненависть, як інколи з важких і безмежно мовчазних хмар струмує мовчазна електрична напруга неминучої громовиці.

Лейтенант Тротта дослухався. Проте з мертвого мовчання його непорушного рою не струмувало нічогісінько. Одне скам’яніле обличчя стриміло біля іншого. Більшість тих облич трохи нагадували обличчя його денщика Онуфрія. Широкі роти й важкі губи, що ледве стулялися, і вузькі, ясні, безживні очі. І поки він, бідолашний лейтенант Тротта, стояв отак перед своїм роєм під склепінням осяйного блакитного дня раннього літа, серед співу жайворонків, сюркоту коників і дзуміння комарів, найдужче чуючи серед усіх голосів ранньої днини мертве мовчання своїх солдатів, у ньому міцніла певність, що йому тут не місце. «А де ж тоді, власне, мені місце? — питав він себе, тимчасом як рій чекав на подальшу команду. — Де? Уже ж не серед тих, що сидять там, у шинку! Може, в Сиполі? Серед батьків моїх батьків? Може, мої руки призначено задля плуга, а не задля шаблі?» І лейтенант далі тримав своїх солдатів у непорушній поставі «струнко!»

— Вільно! — скомандував він нарешті. — Скласти рушниці! Розійдись!

І все знову стало, як було. За пірамідами рушниць лежали солдати. З далеких полів долинав спів селянок. І солдати відповідали їм тими ж таки піснями.

З міста прибула жандармерія, два посилені патрулі, на чолі з окружним комісаром Гораком. Лейтенант Тротта знав його. Сілезький поляк, хвацький танцюрист, чоловік спритний і простодушний водночас, він усім нагадував свого батька, дарма що того ніхто не знав. А батько його був листоноша. Сьогодні окружний комісар був убраний в уніформу, темно-зелену, з фіолетовими закаврашами, і при шпазі. Його куценькі біляві вусики скидалися на ясні пшеничні колоски, а від рум’яних повних щік навіть на відстані пахтіло пудрою. Він був веселий, як недільний день чи як парад.

— Мені доручено, — сказав він до лейтенанта Тротти, — негайно розігнати ці збори. А потім — чи ви готові, пане лейтенанте?

Він розставив своїх жандармів довкола пустирища перед фабрикою, де мали відбутися збори. Лейтенант Тротта сказав:

— Так! — І повернувся до нього спиною.

Він чекав. Він залюбки випив би ще чарчину «дев’яностоградусної». Але тепер уже не міг завернути до шинку. Він бачив, як обер-єгер, командир рою та унтер-єгер зайшли до шинку і знов вийшли. Він простягся в траві на узбіччі дороги й став чекати. Ішлося до полудня, сонце підпливало дедалі вище, і пісні селянок на полях віддалік замовкли. Минув, як здавалося лейтенантові Тротті, нескінченно довгий час, відколи він повернувся з Відня. Від тих далеких днів у нього в пам’яті лишилася тільки жінка, яка сьогодні вже, мабуть, на «півдні», яка його покинула. Він подумав: зрадила. Отож він лежав тепер на узбіччі дороги в прикордонному гарнізоні й чекав — не на ворога, а на демонстрантів.

І вони з’явилися. Вони прийшли з боку шинку. Їхню появу звістував спів — пісня, якої лейтенант ніколи не чув. У тутешнім краю її навряд чи взагалі хто чув. То був «Інтернаціонал», його співали трьома мовами. Окружний комісар Горак знав його зі службового обов’язку. Лейтенант Тротта не зрозумів жодного слова. Проте мелодія здавалася йому тією, оберненою на музику, тишею, яку він відчував у себе за спиною в шинку. Жвавого окружного комісара охопило врочисте збудження. Він перебігав від жандарма до жандарма з записником і олівцем у руках. Тротта знов скомандував:

— Шикуйся!

І, мов хмара, що впала на землю, щільний гурт демонстрантів посунув повз непорушний подвійний мур вишикуваних у дві шереги єгерів. Тьмяне передчуття загибелі світу опанувало Тротту. Йому згадався яскравий блиск процесії у день Тіла Христового, і на мить він уявив, що темна хмара бунтівників суне назустріч тій маєстатичній процесії. На одну-єдину прудку мить на лейтенанта зійшов високий хист мислити образами, й він побачив часи у вигляді двох скель, що сунули одна на одну, і себе самого, лейтенанта, розчавленого тими скелями.

Його рій узяв рушниці на плече, коли по той бік дороги, над щільним чорним кружалом натовпу, що безупинно рухався, піднесені невидимими руками, з’явилися голова й тулуб чоловіка. Це підняте догори тіло враз стало майже точним центром кружала. Руки промовця злетіли в повітря. З його рота вилітали незрозумілі звуки. Натовп загукав. Поруч лейтенанта з записником і олівцем у руці стояв комісар Горак. Нараз він згорнув записника й попростував до натовпу по той бік дороги, повільно, поміж двох блискучих у своєму спорядженні жандармів.

— Ім’ям закону! — вигукнув він.

Його гучний голос заглушив промовця. Збори було розпущено.

На мить стало тихо. Потім із грудей натовпу вихопився один суцільний крик. Проти облич тих людей забіліли їхні кулаки — два кулаки при кожному обличчі. Жандарми зімкнулися в ланцюг. Наступної ж миті півколо тих людей завирувало. Усі вони з лементом ринули на жандармів.

— Рушниці напереваги! — скомандував Тротта.

Він вихопив шаблю. Він не міг бачити, як його зброя сяйнула на сонці й кинула короткий, грайливий і викличний відблиск на протилежний, затінений бік вулиці, де вирував натовп. Шпичаки жандармських шоломів і вістря їхніх багнетів зненацька втонули в натовпі.

— До фабрики, — скомандував Тротта, — рій — кроком — руш!

Єгери рушили вперед, а їм назустріч полетіли якісь темні залізні предмети, бурі дошки з паркану й біласте каміння, довкола засвистіло й заклекотіло, задзижчало й загуло. Легкий, мов ласиця, Горак підбіг до лейтенанта й прошепотів:

— Заради Бога, пане лейтенанте, накажіть стріляти!

— Рій — стій! — скомандував Тротта. — Вогонь!

Перший залп, згідно з інструкцією майора Цоґлауера, єгері дали в повітря. Потім запала велика тиша. На мить стало чутно всі мирні голоси літнього полудня. І крізь куряву, яку зняли солдати і юрма, та легкий дух пороху відчулося добродушне сонячне тепло. Нараз літнє опівдення пронизав голосний лемент якоїсь жінки. Дехто з натовпу, мабуть, подумав, що її поранено, ті люди знов почали кидати в солдатів своїми дивними боєприпасами. Приклад цих кількох войовників наслідували інші, і зрештою — всі. Кілька єгерів із першої шереги вже лежали долі. І лейтенант Тротта, що доволі безпорадно стояв перед солдатами, тримаючи в одній руці шаблю, а другою обмацуючи кобуру револьвера, почув обіч стишений голос Горака:

— Стріляйте! Віддайте, заради Бога, команду стріляти!

За одну-єдину мить у збудженому мозку лейтенанта Тротти промайнули сотні уривчастих думок і образів, одні водночас з іншими; суперечливі голоси в його серці вимагали то явити милосердя, то бути нещадним; казали, що зробив би, ним бувши, його дід; погрожували, що наступної миті він сам помре, і водночас навіювали йому гадку, що його загибель — то єдиний і найбажаніший кінець цієї сутички. Йому здалося, що то хтось інший у ньому підніс його руку, чийсь чужий голос удруге скомандував:

— Вогонь!

Він ще встиг побачити, що цього разу цівки рушниць були націлені на натовп. За мить він уже не бачив нічого. Бо частина юрми, що спершу кинулась була тікати чи, може, вдала, що тікає, раптово скрутнула й забігла в тил єгерям, так що рій лейтенанта Тротти опинився між двома гуртами демонстрантів. Під час другого залпу в спини й потилиці єгерям полетіло каміння й дошки з понабиваними в них цвяхами. Поцілений у голову одним із тих видів зброї, лейтенант Тротта непритомний упав на землю. Кілька ударів різними предметами перепало йому вже зомлілому. Єгері стріляли тепер без команди, куди бачили, навсібіч по своїх напасниках, і зрештою змусили їх утікати. Усе те тривало, може, яких три хвилини. Коли єгері під командуванням унтер-офіцера вишикувались у дві шереги, на курній дорозі лежали поранені солдати й робітники, і минув чималий час, перше ніж приїхали санітарні фургони. Лейтенанта Тротту привезли до невеличкого гарнізонного шпиталю, де констатували тріщини черепної коробки й перелом лівої ключиці; побоювалися запалення мозку. З волі явно безглуздого випадку онук героя Сольферіно дістав поранення в ліву ключицю (а втім, жодна жива людина, за винятком хіба що цісаря, не могла знати, що Тротти завдячували своїм піднесенням пораненій ключиці героя Сольферіно).

Три дні згодом справді почалося запалення мозку. І, певна річ, про це дали б знати окружному начальникові, якби лейтенант ще в день прибуття до шпиталю, опритомнівши, не впросив майора ні в якому разі не повідомляти батькові про те, що сталося. Щоправда, лейтенант тепер знову лежав непритомний, були навіть достатні підстави побоюватись за його життя, проте майор вирішив ще зачекати. Отак сталося, що окружний начальник аж два тижні опісля довідався про бунт на кордоні й про ту непочесну роль, яку відіграв тоді його син. Старий дізнався про це спершу з газет, куди звістка про заворушення потрапила через опозиційних політиків. Бо опозиція була налаштована скласти відповідальність за загиблих, за вдів і сиріт на армію, на єгерський батальйон і особливо на лейтенанта Тротту, що віддав наказ стріляти. І лейтенантові справді загрожувало певного роду слідство, тобто суто формальне розслідування, яке провадила військова прокуратура, аби вгамувати політиків і фактично реабілітувати лейтенанта, а може, навіть знайти підстави для його відзначення. Та окружний начальник аж ніяк не був спокійний. Він навіть двічі телеграфував синові й один раз — майорові Цоґлауеру. Здоров’я лейтенантове тоді вже пішло на поліпшення. Він іще не міг рухатися, проте загроза для життя минулася. Він написав батькові короткого листа зі звітом про те, що сталося. А взагалі, він не дбав про своє здоров’я… Він думав про те, що знову йому на дорозі лягли мертві, і вирішив нарешті розпрощатися з армією. Заклопотаний такими думками, він був не годен бачитися й розмовляти з батьком, дарма що тужив за ним. Він переживав якусь ніби ностальгію за батьком і водночас знав, що батько більше не був вітчизною його душі. Армія не була більше його покликанням. І хоч як жахало його те, через що він опинився у шпиталі, він радів зі своєї недуги, бо ж вона висувала необхідність приймати рішення. Він змирився з невеселим духом карболки, сніжно-білою голизною стін і постелі, болем, перев’язками, суворою й материнською лагідністю санітарок і нудними відвідинами вічно бадьорих товаришів. Він знов перечитав кілька тих книжок, — з часів кадетського корпусу він нічого не читав, — що їх колись батько задавав йому читати на канікулах, і кожний рядок нагадував йому про батька, й про тихі недільні ранки, і про Жака, про капельмейстера Нехвала й марш Радецького.

Одного дня його відвідав капітан Ваґнер, довго сидів коло ліжка, вряди-годи кидав якесь слово, потім підвівся й знову сів. Нарешті, зітхнувши, витяг з кишені векселя й попросив Тротту підписати. Тротта підписав. Вексель був на півтори тисячі крон. Каптурак недвозначно зажадав гарантій Тротти. Капітан Ваґнер вельми пожвавішав і докладно розповів історію про якогось скакуна, що його він збирався поцінно купити й пустити на перегони в Бадені, докинув до того ще кілька анекдотів і цілком несподівано пішов собі.

Два дні згодом з’явився головний лікар, блідий і стурбований, сів біля постелі Тротти й повідомив, що капітана Ваґнера вже немає на світі. Він застрелився в прикордонному лісі. Капітан залишив прощального листа до всіх товаришів, у якому передавав щирий привіт лейтенантові Тротті.

Лейтенант ані на мить не задумався про векселі й про можливі наслідки свого підпису. Він запав у гарячку. Він марив — і говорив, говорив про те, що мертві кличуть його і що для нього настав час покинути цю землю. Старий Жак, Макс Демант, капітан Ваґнер і незнайомі розстріляні робітники стояли рядком і гукали його. Поміж ним і мерцями був поставлений незастелений стіл для гри в рулетку, на якому нескінченно крутилася нічиєю рукою не кинута кулька.

Два тижні пролежав він у гарячці. Для військової прокуратури то була сподівана нагода відкласти розслідування й поставити до відома декотрі вищі політичні інстанції, що армія також зазнала втрат, що відповідальним за це є політичне управління прикордонного краю і що жандармерія мала вчасно дістати підкріплення. Назбиралася сила-силенна паперів стосовно справи лейтенанта Тротти, кількість їх усе зростала, і кожна інстанція кожної установи скроплювала їх ще й своєю дещицею чорнила, як ото скроплюють водою квіти, щоб краще росли, і вся справа врешті-решт опинилася у військовій канцелярії цісаря, оскільки якийсь аж надто обачний обер-авдитор докопався, що лейтенант є онуком того давно забутого героя Сольферіно, який перебував у давно забутому, проте, в кожному разі, безпосередньому стосунку до верховного головнокомандувача, і що таким чином цей лейтенант має зацікавити найвищі інстанції, а через те доречніше зі слідством зачекати.

Отож цісар, який щойно повернувся з Ішля, мусив якось о сьомій годині ранку зайнятися таким собі Карлом Йозефом бароном Тротта фон Сиполє. А що цісар був уже старий, то, хоч він трохи й відпочив, побувши в Ішлі, проте ніяк не міг пояснити собі, чому, коли він прочитав ім’я Тротта, йому на думку спала битва при Сольферіно; і він підвівся з-за свого письмового столу й дрібненькими старечими кроками заходив по своєму скромному робочому кабінеті туди-сюди, туди-сюди, аж урешті це здивувало його старого слугу, і той, занепокоївшись, постукав у двері.

— Зайдіть! — сказав цісар. І, побачивши камердинера:

— Коли ж прийде Монтенуово?

— О восьмій годині, величносте!

До восьмої було ще півгодини. І цісареві здалося, що він більше не витримає такого стану. Чому, чому ім’я Тротта нагадує йому про Сольферіно? І чому він ніяк не може пригадати, який між ними зв’язок? Невже він аж такий старий? Відколи він повернувся з Ішля, то все міркував над питанням, скільки йому, властиво, років, бо йому раптом здалося дивним, що, аби довідатися, скільки тобі років, треба відняти рік народження від поточного календарного року: адже кожний рік починається з січня, а день його народження припадає на вісімнадцяте серпня! Еге, якби ж то рік починався з серпня! Або якби він, скажімо, народився вісімнадцятого січня, тоді підрахувати було б зовсім легко. А так неможливо встановити, чи тобі вісімдесят два, пішов вісімдесят третій, чи вісімдесят три, пішов вісімдесят четвертий! А йому, цісареві, не хотілося про це питати! Весь світ і так має багато клопоту, та й, зрештою, що там важить, чи ти на один рік молодший, чи на один рік старший; навіть якби ти був молодший, однаково не пригадаєш, чого цей клятий Тротта нагадує тобі про Сольферіно. Обер-гофмейстер це знає. Але ж він прийде аж о восьмій! А втім, може, й камердинер знає?

І цісар урвав свою біганину дрібцем по кімнаті й спитав слугу:

— Скажіть-но: вам відоме ім’я Тротта?

Власне, цісар хотів звернутися до слуги, як звичайно, на «ти», але ж тут ішлося про світову історію, а він виявляв повагу навіть до тих, кого запитував про історичні події.

— Тротта! — сказав цісарів камердинер. — Тротта!

Він також був уже старий, цей слуга, і дуже тьмяно пригадував статейку з читанки під заголовком «Битва при Сольферіно». І раптом його обличчя ніби сонце осяяло: він згадав!

— Тротта! — скрикнув він. — Тротта врятував життя вашій величності.

Цісар підійшов до столу. У відчинене вікно кабінету линув радісний спів уранішнього шенбрунського птаства. Цісареві здалося, що він знов молодий, і йому вчулася тріскотнява рушниць, і він відчув, що хтось ухопив його за плечі й пірвав додолу. І враз ім’я Тротта стало йому дуже близьке, як назва Сольферіно.

— Так, так, — сказав цісар, махнувши рукою, і написав на берегах Троттової справи: «Сприятливо владнати!».

Потім знов підвівся й підійшов до вікна. Птахи заходилися з радощів, і старий усміхнувся їм, так ніби він їх бачив.

Цісар був старий чоловік. Він був найстаріший цісар у світі. Довкола нього ходила смерть, кружка, кружка і косила, й косила. Уже весь лан було скошено, і тільки цісар, мов забутий срібний колосок, ще стояв і чекав. Його ясні й суворі очі вже багато років безнадійно дивилися в безнадійну далечінь. Його череп був голий, мов пагорб у пустелі. Його бакенбарди були білі, мов двоє крил із снігу. Зморшки на його обличчі нагадували переплутані густі чагарники, в яких гніздилися десятиріччя. Його тіло було худе, спина трохи похила. Удома він ходив дрібненькою старечою ходою. Та тільки-но виходив надвір, силкувався надати своїм стегнам твердості, колінам — пружності, ногам — легкості, а спині — стрункості. Очі свої він сповнював штучною добрістю — справжньою властивістю цісарських очей: здавалося, вони зверталися на кожного, хто дивився на цісаря, й вітали кожного, хто вітав його. Та насправді людські обличчя тільки пропливали й пролітали перед його очима, що дивились просто на ту легку, тонісіньку риску, яка є межею між життям і смертю, на пружок обрію, що його завжди бачать очі старих людей, навіть якщо його заступають будинки, ліси чи гори. Люди думали, що Франц Йосиф знає менше, ніж вони, бо він настільки за них старіший. Та він знав, можливо, більше за багатьох. Він бачив, що сонце в його імперії котиться до заходу, але не казав нічого. Він знав, що помре раніше, ніж воно зайде. Інколи він прикидався простачком і радів, коли йому докладно розтлумачували речі, які він прекрасно знав. Бо з хитрістю, притаманною дітям і старим людям, полюбляв збивати придворних з пантелику. І тішився з марнолюбства, з яким вони йому доводили, що розумніші за нього. Він приховував свій розум за машкарою простацтва. Бо цісареві не личить бути таким розумним, як його радники. Краще нехай його вважають простаком, аніж розумником. Коли він бував на полюванні, то добре знав, що дичину йому просто підставляють під цівку рушниці, і хоч міг уполювати ще щось, проте стріляв лише те, що йому вигнали. Бо ж не личить старому цісареві виявляти, що він розкусив хитрощі і вміє стріляти краще за лісничого. Коли йому правили байку, він прикидався, що вірить їй. Бо не личить цісареві ловити когось на брехні. Коли за його спиною посміювалися, він удавав, ніби не відає про те. Бо цісареві не личить знати, що з нього кепкують, і ці насмішки дурні, поки він не хоче про них знати. Коли в нього підскакувала температура і довкола нього всі тремтіли, а його лікар у вічі йому брехав, що вона в нього не підскочила, цісар казав:

— Ну, тоді ж усе добре! — хоч знав, що це не так.

Бо цісар не карає медика за брехню. Крім того, він знав, що година його смерті ще не надійшла. Він пережив не одну таку ніч, коли його змагала гарячка й лікарі про неї нічого не знали. Бо він не раз бував хворий, і ніхто того не бачив. Подеколи ж він був здоровий, а його вважали хворим, і він удавав, що справді хворий. Де його мали за доброго, він був байдужий. А де вважали, що він холодний, там йому рвалося серце. Він досить довго жив, щоб знати, що казати правду — нерозумно. Він дозволяв людям помилятися, але сам вірив у сталість свого світу менше від тих дотепників, які в його величезній імперії правили про нього анекдоти. Але цісареві не личить мірятися з дотепниками й бувалими в бувальцях. І цісар мовчав.

Хоча він відпочив і лікар був задоволений із його пульсу, його легенів і дихання, та відучора до нього вчепилася нежить. Йому не спало на думку не приховувати її. Йому могли зашкодити відвідати осінні маневри на східному кордоні, а він хотів ще раз, бодай один день, подивитися ті маневри. Через справу того свого рятівника, чиє ім’я знов вилетіло йому з голови, цісар згадав Сольферіно. Він не любив воєн (бо знав, що їх програють), але любив військо, військову гру, уніформу, навчання з рушницями, паради, дефілювання військ і навчання чот. Іноді йому ставало прикро, що шоломи на офіцерах були вищі, ніж на ньому, що вони в лакованих чоботях і штанях з напрасованим рубчиком, а коміри їхніх одностроїв занадто високі. Багато з них були навіть гладенько поголені. Зовсім недавно він побачив на вулиці гладенько поголеного офіцера, і його серце цілий день було в тривозі. Проте коли він ішов до військових людей сам, вони знов починали усвідомлювати, що таке статут, а що — хлоп’яцтво. Декому можна було дати доброї науки й по-простому, по-солдатському. Бо у війську й цісар був солдат. Ах, він любив звуки сурм, хоч завжди прикидався, що його цікавлять лише військові плани. І хоча знав, що сам Господь помазав його на престіл, однак деколи, в годину слабкості, його смутило, що він не фронтовий офіцер, — штабних він недолюблював. Йому згадалося, як після битви при Сольферіно він, мов фельдфебель, горлав на недисципліноване військо і навів у ньому лад. Він був переконаний — тільки кому він міг про те сказати? — що десяток добрих фельдфебелів спроможні зробити більше, ніж два десятки офіцерів генерального штабу. Він жадав маневрів!

Отож цісар вирішив приховати свою нежить і діставати носовичка якомога рідше. Ніхто не повинен дізнатися про його намір завчасно, він хотів з’явитися на маневрах несподівано як для їхніх учасників, так і для всієї місцевості. Франц Йосиф заздалегідь радів із відчаю цивільної влади, яка не вживе достатніх заходів безпеки силами поліції. Він не мав страху. Знав напевне, що година його смерті ще не надійшла. Він усіх перелякав. Його спробували відрадити. Він лишився непохитний. Одного чудового дня він сів у королівський потяг і поїхав на схід.

У селі Ц., розташованому не далі як за десяток миль від російського кордону, в старовинному замку, йому підготували помешкання. Цісар охочіше зупинився б у котрійсь із тих хат, у яких розмістилися офіцери. Уже багато років йому не давали пожити справжнім військовим життям. Один-єдиний раз, під час невдалого італійського походу, він, скажімо, побачив у своїй постелі справжнісіньку живу блоху, але нікому про те не сказав. Бо він був цісар, а цісареві не личить говорити про комах. Це вже тоді було його переконанням.

У його спальні зачинили вікна. Уночі він не міг заснути, а довкола нього спало все, що мало його охороняти; цісар у довгій, просторій нічній сорочці виліз із постелі і тихо-тихесенько, так, щоб нікого не збудити, відчинив обидві половинки високого, вузького вікна. Якусь хвилину він стояв, вдихаючи прохолодний дух осінньої ночі й дивлячись на зорі в темно-синьому небі й на жовтогарячі табірні вогні солдатів. Колись він читав книжку про самого себе, там було таке речення: «Франц Йосиф Перший аж ніяк не романтик». «Вони пишуть про мене, — подумав старий цісар, — що я не романтик. А я люблю табірні вогні». Він хотів би тепер бути простим лейтенантом і молодим. «Можливо, я ніякий не романтик, — думав він, — але я хотів би бути молодим! Якщо не помиляюся, я мав вісімнадцять років, коли посів трон». «Коли я посів трон» — ці слова здалися цісареві дуже сміливими, тієї пори йому було тяжко вважати себе цісарем. Авжеж! Так було написано в тій книжці, яку йому піднесли зі звичною шанобливою присвятою. Безперечно, він був Франц Йосиф Перший! Перед його вікном височіло безмежне склепіння темно-синьої зоряної ночі. Рівна й широка, лежала земля. Йому казали, що ці вікна виходять на північний схід. Отже, він дивився в бік Росії. Проте кордону, звісно, не можна було розгледіти. А цісар Франц Йосиф тієї миті залюбки поглянув би на кордон своєї імперії. Його імперія! Він усміхнувся. Ніч була синя й кругла, і широка, й повна зір. Цісар стояв біля вікна, сухенький і старий, у білій нічній сорочці і сам собі здавався крихітним перед лицем неозорої ночі. Найостанніший з його солдатів, що патрулювали біля наметів, був могутніший за нього! Найпослідущіший з його солдатів! А він був верховний головнокомандувач! Кожний солдат присягав перед Усемогутнім Господом на вірність Францу Йосифові Першому. Він був величністю з ласки Господньої, а він вірив у Всемогутнього Господа. За всипаною золотими зорями синявою неба крився Він, Усемогутній… Незбагненно! То Його зорі сяяли там, на небесах, і то Його небо звелося склепінням над землею, і частину тієї землі, Австро-Угорську монархію, Він наділив Францові Йосифові Першому. А Франц Йосиф був сухенький дідок, він стояв перед відчиненим вікном, боячись, що його кожної миті можуть заскочити тут його охоронці. Сюрчали коники. Той їхній спів, нескінченний, як ніч, будив у душі цісаря таку саму шанобу, як і зорі. Хвилинами цісареві здавалося, що то зорі й співають. Його трохи морозило. Та він боявся зачинити вікно, бо, може, воно не зачиниться так тихо, як відчинилось: у нього тремтіли руки. Він пригадав, що колись давно-давно вже побував на маневрах у цій місцевості. І ця спальня виринула в пам’яті з давно забутих часів. Та він не пам’ятав, чи відтоді спливло вже десять, двадцять, чи ще більше років. Він ніби плив у морі часу — не до певної мети, а просто безладно носився на поверхні, часто відштовхуваний до рифів, які нібито вже знав. Одного чудового дня він десь піде на дно. Він чхнув. А, це нежить! У передпокої ніщо не ворухнулося. Він обережно зачинив вікно й потюпав своїми худорлявими голими ногами назад до постелі. Картину синього, всипаного зірками неба він поніс із собою. Його заплющені очі ще зберігали її. Отож він заснув під склепінням ночі, мовби просто неба.

Прокинувся цісар, як звичайно, коли бував «на бойовищі» (так він називав маневри), рівно о четвертій ранку. Його камердинер уже стояв у кімнаті. А за дверима, він знав, уже чекали ад’ютанти його ляйб-гвардії. Так, треба було починати день. За цілий день йому не пощастить ані годинки побути на самоті. Зате вночі він їх усіх перехитрив і доброї чверть години простояв перед відчиненим вікном. Тепер він думав про цю спритно вкрадену втіху і всміхався. Він усміхнувся камердинерові й ординарцеві, який щойно зайшов і безживно закам’янів, злякавшись усмішки цісаря, підтяжок його величності, які бачив уперше зроду, і трохи — скуйовджених, ледь злиплих докупи бакенбардів, між якими пурхала усмішка, наче тиха, втомлена й старенька пташина, жовтизни цісаревого обличчя й зморшкуватої лисини. Ординарець не знав, що йому слід робити: чи й собі всміхатися вкупі зі старим, чи дожидати мовчки? Нараз цісар почав свистіти. Він випнув губи, крила бакенбардів ледь присунулись одне до одного, і цісар щось засвистів, якусь знайому, хоча трохи спотворену мелодію. Неначе заграла манюсінька сопілка. І цісар сказав:

— Цю пісеньку завжди свистить Гойос. Хотів би я знати, що це.

Та ні камердинер, ні ординарець того не знали, а по якійсь хвилині, за вмиванням, цісар уже забув про своє запитання.

То був тяжкий день. Франц Йосиф проглянув папірець з розписаним година за годиною планом дня. В тій місцевості була тільки православна церква. Спершу в ній відслужить месу римо-католицький священик, а потім правитиме службу Божу православний. Найбільшого напруження коштували цісареві церковні обряди. Йому здавалося, що він мусить так зібратися на силі перед Господом, як перед найвищим начальством. А він, цісар, був уже старий! Господь міг би вже мені багато чого вибачити, думав цісар. Але ж Господь ще старіший за мене, і Його воля, можливо, здається мені так само незбагненною, як моя солдатам мого війська! І взагалі, куди можна зайти, якщо кожен підлеглий критикуватиме свого начальника! Крізь високі склепінчасті вікна цісар бачив, як сходило Боже сонце. Він перехрестився і схилив коліна. З незапам’ятних часів він щоранку бачив, як сходило сонце. Цілий свій вік він майже завжди вставав раніш за сонце, як солдат устає раніше за свого начальника. Цісар бачив усякий схід сонця: вогнистий і веселий — літньої пори, імлистий, пізній і похмурий — зимової.

І хоч він тепер уже не пам’ятав дат, імен і днів тижня, місяців і років, у які на нього впало лихо або щастя, зате тримав у пам’яті ранки, з яких починався кожний важливий день його життя. І він знав, що отой і той ранок був похмурий, а отой — веселий. І кожного ранку він хрестився і схиляв коліна, так, як декотрі дерева щоранку розгортають своє листя проти сонця, — чи в дні, коли налітає буря, ударить сокира або згубний весняний недосвіт, а чи в мирні днини, сповнені тепла й життя.

Цісар підвівся. Прийшов його перукар. Регулярно, щоранку він підставляв перукареві підборіддя, той голив його, підрізував бакенбарди і ретельно їх розчісував. Холодний метал ножиць лоскотав за вухами й побіля ніздрів. Інколи цісар чхав. Сьогодні він сидів перед невеликим овальним дзеркалом і з пожвавленою цікавістю стежив за рухами худорлявих рук перукаря. Після кожної зрізаної волосинки, кожного доторку до цісаря бритвою, гребінцем чи щіткою перукар відскакував назад і нечутно вимовляв тремтячими губами:

— Величносте!

Цісар не чув того вишептаного слова. Він лише бачив, як без угаву ворушилися перукареві губи, не наважувався поставити запитання і врешті подумав, що цей чоловік трохи нервовий.

— Як вас звати? — поцікавився цісар.

Перукар, — він мав звання капрала, хоч служив при війську лише півроку, проте він так бездоганно обслуговував свого полковника, що тішився незмінною начальниковою прихильністю, — одним скоком відлетів до дверей — елегантно, як вимагав його фах, але водночас і по-військовому. То був стрибок, уклін і скам’яніння водночас, і цісар задоволено кивнув головою.

— Ґартенштайн! — вигукнув перукар.

— Чого це ви так скачете? — спитав Франц Йосиф.

Але відповіді не одержав. Капрал навшпиньки підступив до цісаря й квапливо завершив своє діло. Йому хотілося опинитися далеко звідси і бути вже в таборі.

— Стривайте! — сказав цісар. — А, ви капрал! Давно служите?

— Півроку, величносте! — видихнув перукар.

— Так, так, уже капрал. За моїх часів, — сказав цісар, як сказав би, наприклад, ветеран, — це так швидко не робилося. Але з вас цілком бравий солдат. Хочете лишитися при війську?

Перукар Ґартенштайн мав жінку з дитям і добру крамницю в Ольмюці і вже двічі пробував симулювати ревматизм суглобів, аби якнайшвидше звільнитися з армії. Але він не міг сказати цісареві — ні.

— Так, величносте, — сказав він і тієї ж миті усвідомив, що спаскудив ціле своє життя.

— Ну й добре. В такому разі ви — фельдфебель. Тільки не нервуйтеся занадто!

Отак. Одного цісар уже ощасливив. І тішився. Тішився. Він тішився. Він учинив з цим Ґартенштайном добре діло! Тепер можна починати день. Його екіпаж уже чекав. Поволі виїздив він схилом пагорба до православної церкви, що стояла на його вершині. Золотий подвійний хрест на ній виблискував проти вранішнього сонця. Військові оркестри грали гімн. Цісар висів із повозу й зайшов до церкви. Він укляк перед вівтарем і заворушив губами. Та він не молився. Йому не сходив з думки перукар. Усемогутній не міг би явити цісареві такої раптової ласки, як цісар капралові, і це було прикро. Король єрусалимський — то було найвище звання, яким Господь міг обдарувати величність. А Франц Йосиф уже був король єрусалимський. «Шкода!» — подумав цісар. Хтось шепнув йому, що в селі на нього чекають ще і євреї. Якось зовсім він про них забув. Ох, ще й ці євреї! заклопотано подумав цісар. Гаразд! Нехай приходять! Але треба поквапитися. Бо можна спізнитися до початку битви.

Православний священик вельми поквапно відслужив уранішню службу. Оркестри ще раз заграли гімн. Цісар вийшов з церкви. Була дев’ята ранку. Битва починалася о дев’ятій двадцять. Франц Йосиф вирішив сісти на коня, а не в карету. Можна прийняти євреїв і сидячи в сідлі. Він відіслав повіз і поїхав на зустріч з євреями верхи. Край села, де починалася широка дорога, що вела до його помешкання і до поля бою, вони рушили йому назустріч суцільною чорною хмарою. Мов лан дивовижних чорних колосків під вітром, похилилася єврейська громада перед цісарем. Із сідла він бачив їхні зігнуті спини. Потім він під’їхав ближче і зміг розрізнити довгі, розмаяні, сріблясто-білі, вугляно-чорні й вогнисто-руді бороди, якими грався лагідний осінній вітер, і довгі кістляві носи, які наче чогось шукали долі. Цісар у синій шинелі сидів на своєму біластому. Срібні бакенбарди сяяли проти осіннього срібного сонця. З довколишніх полів здіймалися білі пасма туману. Назустріч цісареві поколивав проводир громади, старий чоловік у білому з чорними смугами молитовному вбранні євреїв, з розмаяною бородою. Цісар їхав повагом. Старий єврей ступав дедалі повільніш. Аж ось він уже наче й зовсім зупинився, а проте все йшов. Франца Йосифа трохи морозило. Він притримав коня так рвучко, що той став дибки. Цісар ізсів з коня. За ним — і його почет. Франц Йосиф рушив уперед. Його блискучі чоботи вкрилися курявою шляху, а вузькі ранти — важким сірим багном. Чорна хмара євреїв попливла йому назустріч. Їхні спини то випростувалися, то похилялись. Їхні вугляно-чорні, вогнисто-руді й сріблясто-білі бороди майоріли на легкому вітрі. За три кроки від цісаря старий зупинився. У руках він ніс велику пурпурову тору, оздоблену золотою короною, дзвіночки на якій стиха дзвеніли. Ось старий єврей простяг тору навпроти цісаря, і його оброслий густим волосом беззубий рот незрозумілою мовою прожебонів слова благословення, що їх промовляють євреї, забачивши цісаря. Франц Йосиф схилив голову. По його чорному шоломі снувалася тоненька нитка бабиного літа, в небі кричали дикі качки, десь на далекому селянському подвір’ї кукурікав півень. А так усюди було зовсім тихо. Від юрми євреїв пливло якесь глухе мурмотіння. Ще нижче похилилися їхні спини. Безхмарне, безмежне, простяглося над землею сріблясто-синє небо.

— Благословен єси! — сказав старий єврей до цісаря. — Загибелі світу ти не зазнаєш!

«Я знаю це!» — думав Франц Йосиф. Він подав старому руку. Повернувся. Сів на свого білогривого і помчав ліворуч через тверде груддя осіннього поля, за ним повернув його почет. Вітер доніс до нього слова, сказані ротмістром Кауніцом його приятелеві:

— Я не зрозумів ані звука зі слів того єврея!

Цісар обернувся в сідлі й мовив:

— Та він і промовляв лише до мене, любий Кауніце! — І поїхав далі.

Він не розумів суті маневрів. Він знав лише, що «сині» билися проти «червоних». Він звелів усе собі пояснити.

— Так, так, — повторював він. Його потішало, що ці люди думали, ніби він хотів їх зрозуміти, та не міг. «Дурні!» — подумав цісар. І похитав головою. Але вони подумали, що в нього просто голова труситься через старість.

— Так, так, — повторював цісар.

Бойові операції вже значно просунулися вперед. Лівий фланг «синіх», що перебував сьогодні за півтори милі від села Ц., вже два дні відступав під тиском кінноти «червоних». Центр займав територію довкола П. — важкодоступної місцевості, горбистої, малопридатної для нападу й вигідної для оборони, хоча ця ділянка легко могла опинитися в оточенні, якби супротивникові пощастило відрізати лівий і правий фланги «синіх» від центру. І саме на цьому була зосереджена під ту годину увага «червоних». Та якщо лівий фланг «синіх» невпинно відступав, то правий стояв непохитно, ба ще й більше — поволі просувався вперед, виказуючи при тому тенденцію так розтягтися, що могло здатися, ніби він має намір узяти в лещата ворожий фланг. Як на цісаря, то була цілком банальна ситуація. Якби він очолював «червоних», то повільним відступом заманив би розтягнутий фланг «синіх» так далеко, — водночас зосередивши свої головні сили на зовнішньому його боці, — що між цим флангом і центром «синіх» зрештою утворилася б оголена ділянка. Та він, цісар, не сказав нічого. Його непокоїв той дивовижний факт, що полковник Луґатті, трієстинець (і марнолюбець, яким, на тверде переконання Франца Йосифа, міг бути лише італієць), мав комір шинелі недозволено високий навіть для кітеля, а полковник, аби ніхто не помилявся щодо його ранґу, ще й кокетливо розхристав той огидно височенний комір.

— Скажіть, пане полковнику, — спитав його цісар, — де ви шиєте свої шинелі? У Мілані? Я, на жаль, давно позабував тамтешніх кравців.

Штабний полковник Луґатті клацнув підборами й застебнув коміра.

— Тепер ви можете видатися лейтенантом, — сказав цісар. — Молодо виглядаєте!

І, приостроживши біластого, він учвал помчав до пагорба, де, цілком на взірець давніх баталій, зібрався весь генералітет. Цісар вирішив урвати «бойові дії», якщо вони аж надто затягнуться, бо прагнув подивитися дефілювання війська. Франц Фердинанд, звичайно, зробив би інакше. Той завжди ставав на бік котрогось «супротивника», починав віддавати накази і, звісно, завжди перемагав. Бо чи знайдеться в світі генерал, що переміг би престолонаступника? Цісар неуважно обвів своїми ясно-блакитними старечими очима довколишні обличчя. «Самі пустоголовці!» — подумав він. Ще кілька років тому це могло б його розсердити. А нині вже ні, тепер — ні! Він не знав напевне, скільки йому років, але відчував, коли його оточували інші, що дуже старий. Часами йому здавалося, наче він просто-таки лине геть від людей і від землі. Що довше він дивився на людей, то менші всі вони ставали, й слова їхні долинали до нього мовби з далекої далечіні і знов відбивалися від його слуху байдужою луною. І якщо з кимось, причетним до нього, траплялося лихо, він добре бачив, як не просто було іншим обережно повідомити його про те. Ох, не знали вони, що він усе спроможний витримати! Великі болі давно вже оселилися в його душі, і нові болі прилучалися до давніших, мов давноочікувані брати. Він уже не гнівався на повну силу. Він уже не радів усією душею. Він уже не страждав занадто тяжко. Тепер він справді урвав «бойові дії», і врочистий марш військ мав, урешті, початися. Вони вишикувалися на безкраїх полях, полки всіх видів зброї, на жаль, в уніформі захисного кольору — така собі новітня штука, що була цісареві не до серця. А проте ще полум’яніли криваво-червоні рейтузи кіннотників на тлі сухої жовтизни стерень, протинаючи сірість піхотних лав, як блискавка протинає хмари. Бліді й вузькі блискавиці шабель виблискували перед рухомими лавами. Червоні хрести на білому тлі жаріли позад кулеметних підрозділів. Мов боги війни стародавнього світу, їхали на своїх важких повозах артилеристи, а прегарні гніді й булані коні ставали дибки у своїй могутній і гордій покорі. У польовий бінокль Франц Йосиф бачив рух кожного окремого рою. Протягом кількох хвилин він відчував гордість за свою армію і протягом ще кількох — жаль за її втрату. Бо він уже бачив її розбитою й розсіяною, поділеною між багатьох народів його розлогої імперії. Велике золоте сонце Габсбурґів для нього вже заходило, розбите, роздроблене на багато невеличких сонячних кульок, що знову мали сяяти — уже як окремі самостійні світила окремих самостійних націй. «Їм просто не до душі, щоб ними правив я! — думав старий. — З цим нічого не вдієш!» — додав він подумки… Бо він був австрієць…

Отож, на превеликий жах усім командирам, він спустився з пагорба й почав оглядати непорушні полки, майже рій за роєм, зупиняючись. Він проходив поміж шерегами, роздивлявся нові ранці й речові торбини, то тут, то там витягав з них яку бляшанку й питав, що в ній, помічав те чи інше отупіле солдатське обличчя й розпитував такого вояка про його рідну сторону, його родину й заняття, ледве чи й слухав відповіді, а інколи простягав свою стару руку й поплескував котрогось лейтенанта по плечі. Отак він дістався й до єгерського батальйону, в якому служив Тротта.

Минуло чотири тижні, як Тротта вийшов із шпиталю. Він стояв попереду свого рою, блідий, схудлий і байдужий. Та коли до нього наблизився цісар, він почав усвідомлювати свою байдужість і пошкодував про неї. Йому здавалося, що він нехтує якимось своїм обов’язком. Чужа стала йому армія. Чужий став йому верховний головнокомандувач. Лейтенант Тротта нагадував людину, яка втратила не лише вітчизну, а й тугу за нею. Він жалів білобородого старого, що підходив дедалі ближче, з цікавістю обмацуючи ранці, речові торбини та бляшанки з консервами. Лейтенант бажав собі знов зазнати того п’янкого захвату, що сповнював його в усі святкові години його життя у війську й там, удома, на балконі батькової оселі, й під час кожного параду та кожного огляду військ, і лише кілька місяців тому на день Тіла Христового. Ніщо не ворухнулося в душі лейтенанта Тротти, коли цісар опинився за п’ять кроків від нього, ніщо не тенькнуло в його випнутих грудях, окрім жалю до старого чоловіка. Майор Цоґлауер проторохтів належну формулу рапорту. З якоїсь причини він не сподобався цісареві. Франц Йосиф запідозрив, що в батальйоні, яким командував цей чоловік, не все ведеться найкращим чином, і вирішив придивитися до нього пильніше. Він уважно поглянув на непорушні обличчя вояків, показав на Карла Йозефа й спитав:

— Він хворий?

Майор Цоґлауер доповів про те, що сталося з лейтенантом Троттою.

Це прізвище діткнулося слуху Франца Йосифа як щось знайоме й водночас дражливе, і в його пам’яті виринув той випадок, спершу таким, як його змальовано в справі Тротти, а за ним збудився і той давно забутий епізод з битви при Сольферіно. В його уяві, як живий, постав капітан, що в тій сміховинній аудієнції так наполегливо просив вилучити якусь патріотичну оповідку з читанки. То була статейка № 15. Цісар згадав ту цифру з задоволенням, яке на нього зазвичай справляли саме незначні свідчення про його «добру пам’ять». Його настрій помітно поліпшився. Тепер йому здався приємнішим і майор Цоґлауер.

— Я добре пам’ятаю вашого батька! — сказав цісар до Тротти. — Він був дуже скромний, герой Сольферіно!

— Величносте, — відповів лейтенант, — то був мій дід.

Цісар відступив крок назад, ніби відіпхнутий могутнім часом, що зненацька постав між ним і цим молодиком. Так, так! Він ще міг згадати номер оповідки з читанки, але вже не пам’ятав сили-силенної років, що їх прожив.

— А, — сказав він, — то це був ваш дід? А ваш батько, напевне, полковник, еге ж?

— Окружний начальник у В.

— Так, так! — промовив Франц Йосиф. — Я це запам’ятаю! — додав він, ніби вибачаючись за щойно зроблену помилку.

Він ще якусь хвильку стояв перед лейтенантом, та не бачив ані Тротти, ні всіх інших. Він більше не мав бажання обходити шереги, проте мусив, аби люди не помітили, що він злякався своєї старості. Очі його знову дивились, як звичайно, в далечінь, де для нього вже зринали межі вічності. І він не помітив, що під носом у нього повисла прозора, мов скло, капка і що цілий світ приголомшено втупився в ту капку, яка врешті-решт упала на густі сріблясті вуса і, невидима, спочила там.

І всім полегшало на душі. І дефілювання війська можна було починати.

Кінець другої частини

Частина третя

Всілякі важливі зміни відбувалися в домівці і в житті окружного начальника. Він відзначав їх здивовано і трохи сердито. За дрібними прикметами, які, проте, здавалися йому кричущими, він помічав, що світ довкола нього змінився, і пан фон Тротта думав про його загибель і про віщування Хойницького. Старий шукав нового служника. Йому радили багатьох молодих і очевидячки добрячих хлопців з бездоганними рекомендаціями, людей, що по три роки служили у війську й навіть мали звання єфрейтора. Окружний начальник брав того чи того до оселі на «іспитовий термін». Та не залишив при собі жодного. Вони звалися Карл, Франц, Александер, Йозеф, Алоїз чи Крістоф, чи ще там якось. Проте окружний начальник намагався звати кожного з них Жаком. Адже й справжній Жак, властиво, звався інакше, а прийняв же дане йому ім’я і цілий свій вік носив його з гордістю, як, приміром, славетний поет носить свій псевдонім, під яким він публікує свої безсмертні вірші й романси. Однак уже за кілька днів виявилося, що всі ті Алоїзи, Александери, Йозефи та інші не бажали відгукуватись на чудове ім’я Жак, а окружний начальник сприймав ту впертість не лише як непослух і порушення одвічного світового ладу, але і як образу незамінному небіжчикові. Як?! Їм не до вподоби зватися Жаком?! Цим нікчемникам без літ і без заслуг, без хисту й дисципліни?! Бо небіжчик Жак і далі жив у пам’яті окружного начальника як слуга, наділений взірцевими чеснотами, ба навіть як взірець людини взагалі. Та ще дужче, ніж упертість невдалих Жакових наступників, дивувала пана фон Тротту легковажність тих панів і установ, що дали таким жалюгідним суб’єктам такі добрі рекомендації. Взагалі, якщо було можливо, що певний тип на ймення Александер Чак (людина, чиє ім’я ніяк не хотіло вилетіти з пам’яті окружного начальника, й він вимовляв його з такою зненавистю, наче самою вимовою вбивав на місці його власника), якщо, отже, було можливо, що той Чак, належачи до членів соціал-демократичної партії, став, проте, у своєму полку єфрейтором, — то тоді можна було засумніватись не лише в такім полку, а й у цілій армії. Але ж армія, на думку окружного начальника, була в монархії єдиною силою, на яку ще можна було покластися! Окружному начальникові раптом здалося, що весь світ заселено самими чехами — нацією, яку він мав за вперту, твердолобу й дурну і взагалі за винахідницю самого поняття «нація». Може існувати багато народів, але нема ніяких націй! До всього цього додавалися ще всілякі малозрозумілі вказівки й інструкції намісника щодо «лагідного поводження» з «національними меншинами» — один з тих виразів, що їх пан фон Тротта ненавидів до глибини душі. Бо «національні меншини», за його уявленням, були не чим іншим, як великими громадами «революційних типів». Авжеж, довкола нього були всуціль самі «революційні типи». Йому навіть здавалося, що їх дедалі намножувалось у якийсь протиприродний спосіб. Окружному начальникові було цілком очевидно, що «віддані державі елементи» ставали дедалі безплідніші й народжували все менше дітей; це доводила й статистика перепису населення, з якою він інколи ознайомлювався. Він не міг більше втікати від страшної гадки, що само Провидіння було невдоволене монархією, і хоч з нього був радше сумлінний виконавець церковних обрядів, аніж справді віруючий християнин, проте він чимраз більше схилявся до думки, що це Бог карає цісаря. Пан фон Тротта взагалі потроху доходив усіляких чудних міркувань. Статечність, якою він сповнився з першого ж таки дня свого перебування на посаді окружного начальника у В., одразу зробила його старим. Навіть коли його бакенбарди були ще зовсім чорні, жодній людині не спало б на думку вважати пана фон Тротту молодим чоловіком. Одначе аж тепер люди в його містечку почали казати, що окружний начальник старіє. Від багатьох давно засвоєних звичок доводилося відмовлятись. Ось, наприклад, після смерті старого Жака й свого повернення з синового прикордонного гарнізону пан фон Тротта більше не ходив уранці на прогулянку, побоюючись, що котрийсь із таких плинних «підозрілих суб’єктів», його служників, забудеться покласти пошту на столі біля сніданку або навіть відчинити вікно. Він ненавидів свою економку. Він завжди її ненавидів. Одначе вряди-годи звертався до неї з яким словом. Відколи старий Жак більше не вслуговував йому, окружний начальник утримувався від будь-яких зауважень за столом. Бо насправді всі його звичні лукаві слівця були звернені до Жака й певною мірою розраховані на схвалення старого слуги. Аж тепер, коли того вже не було на світі, пан фон Тротта усвідомив, що завжди промовляв тільки для Жака. Як ото актор промовляє до одного глядача в партері — багаторічного шанувальника свого мистецтва. І якщо окружний начальник узагалі їв квапливо, то тепер він уже після першого шматка мостився скінчити обід. Бо йому здавалося блюзнірством ласувати печеним огузком, тоді як старого Жака точили в могилі хробаки. Та коли він часом зводив погляд догори, у сподіванні, опертому на вроджену віру в те, що померлий перебуває на небі й може його бачити, то все ж таки сам він, окружний начальник, бачив лише знайому стелю своєї кімнати, бо він був позбавлений простосердої віри, і органи його чуттів більше не слухалися велінь його серця. Ох, яка ж то була печаль!

Інколи окружний начальник навіть буденного дня забував піти на службу. І траплялося, що він уранці в четвер убирався в чорний сурдут, лаштуючись іти до церкви. Уже аж надворі він з багатьох безсумнівних прикмет будня помічав, що то не неділя, вертався й перевдягався в буденну одежу. І навпаки, подеколи він забував навідатися до церкви в неділю, довше, ніж звичайно, не вставав з постелі і аж як унизу з’являвся капельмейстер Нехвал зі своїми музикантами, він пригадував, що то неділя. У неділю, як звичайно, на обід подавали печеню з овочами. І на каву приходив капельмейстер Нехвал. Умощувалися в кабінеті. Викурювали по вірґінській. Капельмейстер Нехвал також постарів. Незабаром він мав виходити на пенсію. Він уже не їздив так часто до Відня, і анекдоти, які переповідав, навіть окружному начальникові здавалися віддавна знайомими. Він і тепер їх так самісінько не розумів, проте пізнавав, як декотрих людей, яких завжди зустрічав, хоча імен їхніх не знав.

— Що там поробляють ваші? — питав пан фон Тротта.

— Дякую, їм ведеться чудово! — відказував капельмейстер.

— А пані ваша дружина?

— Вона почувається добре!

— А як діти?

Через те що окружний начальник так-таки й не знав, чи в капельмейстра Нехвала сини, чи доньки, то й питав обережно — ось уже понад двадцять років — про «дітей».

— Найстарший уже лейтенант! — відповідав Нехвал.

— Піхоти, звісно? — питав, як завжди, пан фон Тротта і за мить згадував, що його власний син тепер служить у єгерях, а не в кінноті.

— Авжеж, піхоти! — відповідав Нехвал. — Найближчим часом приїздить у гості. Я дозволю собі представити його вам!

— Будь ласка, будь ласка, буду дуже радий! — казав окружний начальник.

Одного дня з’явився й молодий Нехвал. Він уже рік служив у полку, вкомплектованому німцями, справді мав офіцерське звання і скидався, як подумав пан фон Тротта, на «музиканта».

— Викапаний батько, — сказав окружний начальник, хоч молодий Нехвал був схожий радше на матір, ніж на батька. — Чисто музикант… — Окружний начальник мав на увазі неприхований вираз безжурної бравури на обличчі лейтенанта, його біляві, закручені догори вусики, що, наче горизонтальна фігурна дужка, лежали під коротким, широким носом, удатні, гарної форми, невеличкі, мов у ляльки, вушка, наче зроблені з порцеляни, й молодецький, білявий із золотим відблиском, зачесаний на проділ чуб.

— Бравий хлопець! — сказав пан фон Тротта панові Нехвалу. А потім спитав юнака: — Як вам служиться?

— Відверто сказати, пане окружний начальнику, — відповів капельмейстерів син, — трохи нудно!

— Нудно? — перепитав пан фон Тротта. — У Відні?

— Так, — сказав Нехвал-молодший, — нудно! Бачите, пане окружний начальнику, коли служиш у маленькому гарнізоні, то тобі ніколи не спадає на думку, що ти не маєш грошей!

Окружний начальник відчув себе ображеним. Він вважав непристойним розводитися про гроші й, крім того, побоювався, що молодий Нехвал натякав на кращі фінансові можливості Карла Йозефа.

— Мій син, правда, служить на кордоні, — сказав пан фон Тротта, — але йому завжди цілком вистачало того, що він має. Так само і в кінноті.

На останньому слові він зробив наголос. Йому вперше стало прикро, що Карл Йозеф залишив уланський полк. У кавалерії таких-ось Нехвалів, звісно, не трапляється! Сама думка про те, що син цього капельмейстрика взяв собі в голову, ніби він може бодай у чому-небудь рівнятися з молодим Троттою, завдавала окружному начальникові майже фізичного болю. Він вирішив вивести цього «музикантика» на чисту воду. В цьому юнакові, ніс якого здавався йому «чеським», він відчував просто-таки «зрадника вітчизни».

— Ви охоче служите? — спитав окружний начальник.

— Відверто кажучи, — відповів лейтенант Нехвал, — я міг би собі уявити й кращий фах!

— Тобто як — кращий?

— Практичніший! — сказав Нехвал-молодший.

— А битися за вітчизну — непрактично? — спитав пан фон Тротта. — Навіть для людини практичної вдачі? — Було ясно, що слово «практичної» він промовив з іронією.

— Та ми ж не б’ємося, — заперечив лейтенант, — а як колись і дійде до битви, то це буде, мабуть, аж ніяк не практично.

— Чому ж би то? — спитав окружний начальник.

— Бо ми, безперечно, програємо війну, — сказав лейтенант Нехвал. — Тепер інші часи, — додав він не без зловтіхи, як здалося панові фон Тротті.

Молодик примружив свої маленькі очиці, вони майже зовсім щезли, відкопилив горішню губу так, що стало видно ясна, — що здалося панові фон Тротті вже геть нестерпним, — вусики торкнулися до носа, а ніс, на думку пана фон Тротти, став схожий на широкий писок якоїсь тварини. «Бридкий парубійко!» — подумав окружний начальник.

— Настали нові часи, — повторив молодий Нехвал. — Стільки різних народів довго вкупі не витримають!

— Так, — сказав окружний начальник. — І звідки ви все це знаєте, пане лейтенанте?

І тієї ж миті відчув себе старим ветераном, що здіймає на ворога нікому не страшну, немічну шаблю.

— Це весь світ знає, — відповів юнак, — і говорить про це!

— Говорить? — повторив і собі пан фон Тротта. — Ваші товариші це говорять?

— Так, говорять!

Окружний начальник не сказав більше нічого. Йому зненацька здалося, ніби він стоїть на якійсь високій горі, а навпроти, в глибокій долині, видніє лейтенант Нехвал. Дуже дрібним здавався йому з тієї гори лейтенант Нехвал! Та хоча був він дрібненький і стояв низько, проте мав слушність. І світ справді не був колишнім світом. Він летів у прірву. І було не дивно, що за якусь годину до його загибелі доли мали слушність перед горами, молоді перед старими, дурні перед розумними. Окружний начальник мовчав. Стояло літнє недільне пообіддя. Крізь жовті жалюзі в кабінеті сочилося золоте сонячне проміння. Цокав годинник. Дзижчали мухи. Окружному начальникові згадався той літній день, коли до нього приїхав син Карл Йозеф в уніформі лейтенанта кавалерії. Скільки часу минуло від того дня? Якихось кілька років! Та впродовж тих кількох років, як здавалося окружному начальникові, події йшли одна за одною щільною шерегою. Неначе сонце двічі на день сходило й двічі заходило, на кожному тижні було по дві неділі, а в кожному місяці — шістдесят днів. І роки стали подвійними роками. І пан фон Тротта відчував, що й час піддурив його, дарма що ніби давав усе подвійно; що вічність наділила йому подвійні фальшиві роки замість звичайних справжніх. І, зневажаючи лейтенанта, що стовбичив так глибоко в своїй нещасній долині, він, проте, не довіряв і тій горі, на якій стояв сам. Ох! Йому було вчинено кривду! Кривду! Кривду! Уперше на своєму віку окружний начальник думав, що йому заподіяно кривду.

Він затужив за доктором Сковронеком, чоловіком, з яким протягом кількох місяців кожного пополудня грав у шахи. Регулярна гра в шахи також належала до тих змін, що зайшли в житті окружного начальника. Доктора Сковронека він знав уже давно, як знав і інших завсідників кав’ярні, не більше й не менше. Якось пополудні вони сиділи один навпроти одного, кожен напівсхований за своєю розгорнутою газетою. Зненацька обидва, мов за командою, поклали газети, і їхні погляди зустрілися. Водночас і миттю обидва вгледіли, що читали одне повідомлення. То був звіт про свято в Гітцінзі, на якому один різник на ім’я Алоїз Шинаґль завдяки своїй нечуваній пажерливості став переможцем змагання поїдачів вуджених стегон і отримав «Золоту медаль Спілки їдців Гітцінґа». І очі обох чоловіків сказали водночас: «Ми також залюбки їмо м’ясо, але нагороджувати за це золотою медаллю — то вже якась понадновомодна й геть божевільна ідея!». У тім, що існує любов з першого погляду, знавці справедливо сумніваються. Але в тому, що між літніми чоловіками буває дружба з першого погляду, сумніватись не доводиться. Доктор Сковронек глянув на окружного начальника поверх своїх овальних, без оправи, окулярів, і окружний начальник тієї ж миті скинув пенсне. Він його ніби провітрював. І доктор Сковронек підійшов до столу окружного начальника.

— Ви граєте в шахи? — спитав доктор.

— Охоче! — відповів окружний начальник.

Їм не доводилося домовлятись про зустрічі. Вони зустрічалися щодня після полудня, о тій самій годині. Обидва приходили одночасно. Між їхніми щоденними звичками неначе запанувала тверда згода. Під час гри вони ледве чи й перемовлялись яким словом. Їм і не було потреби розмовляти один з одним. Часом на вузькій шахівниці їхні худорляві пальці стикалися, як ото, буває, люди на вузькій місцинці, здригалися й знов повертали на місце. Та хоч які мимобіжні були ті дотики, проте пальці наче мали очі й вуха, пальці вловлювали все один про одного й про людей, яким вони належали. І по тому, як окружний начальник з доктором Сковронеком кілька разів зіткнулись пальцями на шахівниці, обом почало здаватися, ніби вони знайомі вже багато років і не мають один від одного ніяких таємниць. Тож від якогось дня їхню гру стали ніби обрамлювати неголосні розмови, і понад руками, які вже давненько зріднилися, пролітали зауваження двох друзів стосовно погоди, світу, політики й людей. «Ось чоловік, гідний шани!» — думав окружний начальник про доктора Сковронека. «Людина вельми тонкої душі!» — гадав доктор Сковронек про окружного начальника.

Більшу частину року доктор Сковронек, можна сказати, не робив нічого. Він працював лише чотири місяці на рік — курортним лікарем у Франценсбаді, і все його знання світу ґрунтувалося на звіряннях його пацієнток, бо жінки розповідали йому все, що, на їхню думку, їх пригнічувало, а на світі не було нічого, що їх не пригнічувало б. Здоров’ю їхньому шкодив фах їхніх чоловіків, як і холодність останніх, «загальна біда часу», дорожнеча, політичні кризи, постійна загроза війни, газети, передплачувані їхніми чоловіками, власне неробство, зрадливість коханців, байдужість власних чоловіків, як і їхні ревнощі. У такий спосіб доктор Сковронек вивчив різні суспільні стани з їхнім домашнім життям, кухнею й спальнею, схильностями, пристрастями й дурощами. А що він вірив розповідям своїх пацієнток не цілком, а лише десь так на три чверті, то з часом здобув чудове знання світу, вартісніше від його медичних знань. Коли він говорив з чоловіками, на його губах також грала недовірлива, та водночас і зичлива усмішка людини, ладної вислухати що завгодно. Якась самозахисна добрість світилася на його дрібному, хитруватому виду. Та й справді, він так само любив людей, як і гордував ними. Чи проста душа пана фон Тротти хоч трішки відчувала ту добродушну хитрість доктора Сковронека? У кожному разі, після приятеля юнацьких літ Мозера то була перша людина, до якої окружний начальник відчував довірливу пошану.

— Чи давно ви живете в нашому місті, пане докторе? — запитав він.

— Відколи народився! — сказав Сковронек.

— Шкода, шкода, — мовив окружний начальник, — що ми з вами так пізно познайомилися!

— Я знав вас уже давно, пане окружний начальнику, — сказав доктор Сковронек.

— Інколи я вас зустрічав! — згадав пан фон Тротта.

— Ваш син був одного разу тут! — сказав доктор Сковронек. — Років два тому!

— Так, так, я пам’ятаю! — мовив окружний начальник. Йому згадалося те надвечір’я, коли Карл Йозеф зайшов був сюди з листами померлої пані Слами. Стояло літо. Йшов дощ. Хлопець випив біля буфету поганенького коньяку.

— Він перевівся з кінноти, — сказав пан фон Тротта. — Тепер служить у єгерському батальйоні на кордоні в Б.

— І він тішить вас? — спитав Сковронек. Він мав сказати: смутить.

— Власне… так! Авжеж! Так! — відповів окружний начальник.

Дуже хутко по тому він підвівся й покинув доктора Сковронека.

Він давно вже носився з думкою виповісти докторові Сковронеку всі свої турботи. Він постарів, йому став потрібен хтось, хто міг би його вислухати. Кожного дня він знов і знов вирішував погомоніти з доктором Сковронеком. Але якось не вимовлялося те слово, що згодилось би задля початку довірчої розмови. Доктор чекав такої розмови щодня. Він відчував, що для окружного начальника настав час звіритися комусь.

Уже кілька тижнів окружний начальник носив у нагрудній кишені синового листа. На нього треба було відповісти, але пан фон Тротта був неспроможний. Тим часом лист усе важчав, ставав просто-таки важезним тягарем у кишені. Незабаром окружному начальникові вже здавалося, що лист тяжіє на самому його старому серці. Карл Йозеф писав у ньому, що надумав залишити армію. Атож, уже перше речення повідомляло: «Я маю намір звільнитися з армії». Прочитавши це, окружний начальник урвав і кинув погляд на підпис, аби пересвідчитися, що листа написав не інший хтось, а таки Карл Йозеф. Потім пан фон Тротта скинув пенсне, яке надягав задля читання, і відклав листа. Він перепочивав. Він сидів у своїй канцелярії. Службові листи лежали ще не розпечатані. Може, вони сьогодні містили якісь важливі новини, вимагали невідкладних дій. Одначе всі службові справи тепер, на тлі міркувань Карла Йозефа, здавалися вже вирішеними у щонайгірший спосіб. Це вперше у своєму житті окружний начальник поставив виконання службових обов’язків у залежність від особистих емоцій. Пан фон Тротта був вельми скромним, ба навіть смиренним слугою держави. Синів намір покинути армію вплинув на нього десь так, неначе все цісарсько-королівське військо раптом повідомило його, що воно збирається саморозпуститися. Все, геть усе на світі ніби враз утратило сенс. Загибель світу надійшла! І коли окружний начальник урешті таки вирішив переглянути службову кореспонденцію, йому здавалося, що він виконує марний, безіменний і героїчний обов’язок, як ото телеграфіст корабля, що йде на дно. Аж добру годину перегодом він дочитав синового листа. Карл Йозеф просив його дозволу. І окружний начальник відповів синові так:

На цього листа пана фон Тротти Карл Йозеф не відповів нічого. Так, він урвав рівну низку своїх звичних листів-звітів, і окружний начальник тривалий час нічого від сина не чув. Кожного ранку чекав старий звістки і знав, що він чекає марно. І здавалося, що не листа, очікуваного кожного ранку, не надходило, а що надходила кожного ранку очікувана й страшна мовчанка. Син мовчав. Та батько чув його мовчання: здавалося, що син кожного ранку відмовляє старому батькові в послуху. І що довше Карл Йозеф не давав про себе знати, то тяжче ставало окружному начальникові написати йому обіцяного листа. І якщо спочатку панові фон Тротті здавалося чимось самозрозумілим простісінько заборонити юнакові увільнення з армії, то тепер старий помалу став схилятися до думки, що він більше не має права будь-що синові забороняти. Він був просто в розпачі, пан окружний начальник. Дедалі сріблястіші ставали його бакенбарди. Зовсім побіліли скроні. Голова часом хилилася на груди, підборіддя і обидва крила бакенбардів лягали на накрохмалену сорочку. Так він раптово й засинав у своєму кріслі, за кілька хвилин підхоплювався, гадаючи, що проспав цілу вічність. Взагалі він утратив своє скрупульозно-точне відчуття плину годин, відколи мусив відмовлятися то від тієї, то від іншої давньої звички. Бо ж години і дні саме на те й існували, щоб зберігати ці звички, а тепер усі години й дні були, мов порожні барила, яких більше не можна було наповнити і про які більш не треба було дбати. Лише на пообідню шахову партію з доктором Сковронеком окружний начальник ще приходив пунктуально.

Одного дня до нього завітав несподіваний гість. Пан фон Тротта сидів над паперами у своїй канцелярії, коли почув унизу добре знайомий гучний голос друга своїх молодих років Мозера і голос чергового канцелярії, що марно силкувався відпровадити професора. Окружний начальник подзвонив і звелів упустити художника.

— Слава Ісусові, пане наміснику! — сказав Мозер.

У своєму крислатому капелюсі, з текою в руці й без плаща, маляр не схожий був на людину, що відбула довгу подорож і щойно висіла з потягу, а радше на сусіда, що прийшов з будинку навпроти. І окружний начальник здригнувся від думки, що, можливо, той вирішив назавжди осісти у В. Професор щонайперше обернувся до дверей, повернув ключа в замку й сказав:

— Щоб ніхто нас не застав удвох, мій голубе. Це могло б зашкодити твоїй кар’єрі!

Потім він сягнистим повільним кроком підійшов до столу, обійняв окружного начальника і вліпив йому на лисині дзвінкий поцілунок. Потім опустився в крісло біля столу, поклав теку й капелюха на підлогу і надовго замовк.

Пан фон Тротта й собі мовчав. Він уже зрозумів, чого з’явився Мозер. Аж три місяці окружний начальник не надсилав професорові грошей.

— Вибач! — сказав пан фон Тротта. — Я зараз же тобі все сплачу! Ти повинен мені вибачити. Останнім часом я маю багато клопоту.

— Можу собі уявити! — підхопив Мозер. — Пан твій синок вельми недешево обходиться! Я щодругого тижня бачу його у Відні! Непогано, мабуть, розважається пан лейтенант!

Окружний начальник підвівся. Він ухопився за груди. Він відчув у кишені лист Карла Йозефа. Він підійшов до вікна. Стоячи спиною до Мозера, втопивши погляд у старих каштанах парку навпроти, він спитав:

— Ти розмовляв із ним?

— Ми завше перехиляємо по чарчині, коли зустрічаємося, — сказав Мозер. — Він-бо шляхетний пан, твій синок!

— Так! Він шляхетний! — повторив пан фон Тротта.

Він швидко вернувся до столу, рвучко висунув шухляду, погортав банкноти, витяг кілька й подав малярові. Мозер сховав гроші за наддерту підкладку капелюха й підвівся.

— Хвилиночку! — сказав окружний начальник.

Він підійшов до дверей, відімкнув їх і сказав черговому:

— Проведіть пана професора на залізницю. Він їде до Відня. Потяг відходить за годину!

— Ваш покірний слуга! — виголосив Мозер і вклонився. Окружний начальник кілька хвилин зачекав. Потім узяв капелюха й ціпок і подався до кав’ярні.

Він трохи запізнився. Доктор Сковронек уже сидів біля столу перед шахівницею з розставленими фігурами. Пан фон Тротта сів.

— Чорні чи білі, пане окружний начальнику? — спитав Сковронек.

— Я сьогодні не гратиму! — сказав окружний начальник. Він замовив коньяк, випив і почав:

— Я хотів би вас обтяжити, пане докторе!

— Будь ласка! — сказав Сковронек.

— Ідеться про мого сина, — пояснив окружний начальник.

І він своєю офіційною, повільною, трохи в ніс, мовою, — так наче доповідав радникові намісництва про якісь службові справи, — виклав докторові свій клопіт. Він неначе розбив його на головний і другорядний. І пункт за пунктом, з незначними відступами, розповів докторові Сковронеку історію свого батька, свою власну й синову. Коли він завершив розповідь, усі відвідувачі вже розійшлися, у залі зеленавим полум’ям горіли газові лампи, і їхній монотонний спів плив над порожніми столами.

— Так! Оце й усе! — сказав окружний начальник.

Обидва довго мовчали. Окружний начальник не наважувався подивитися на доктора Сковронека. А доктор Сковронек не наважувався подивитись на окружного начальника. І вони опускали один перед одним очі, ніби спіймали один одного на негарному вчинку. Нарешті Сковронек сказав:

— Може, за всім цим криється жінка? З якої причини ваш син так часто їздить до Відня?

І справді! Окружному начальникові ніколи не спадала на думку жінка. Тепер він сам дивувався, що це просте міркування не зринуло йому в голові одразу. І тут-таки все, — а такого, звісно, було не багато, — що він будь-коли чув про згубний вплив, який не раз справляли жінки на молодих чоловіків, разом ударило йому в голову і водночас звільнило його серце. Коли це була тільки жінка, що підбила Карла Йозефа на неймовірну постанову — вийти з армії, то, хоч, може, нічого вже не поправиш, та принаймні ти знаєш причину лиха, і загибель світу не здавалася вже панові фон Тротті справою рук незбагненних, таємничих, темних сил, проти яких неможливо боротися. Жінка! — думав він. — Ні! Він нічого не знав про ніяку жінку. І він сказав своєю канцелярською мовою:

— До мого слуху не доходило жодних чуток про якусь жіночу особу!

— Якусь жіночу особу! — повторив доктор Сковронек і всміхнувся. — А це ж може бути і якась дама!

— То ви гадаєте, — мовив пан фон Тротта, — що мій син має поважний намір одружитися?

— І це не конче! — сказав Сковронек. — З дамами також не завжди одружуються!

Він зрозумів, що окружний начальник належав до тих простодушних натур, яких треба було б ніби вдруге посилати до школи. І він вирішив обходитися з ним, як з дитиною, яка тільки-но починає розмовляти рідною мовою. І він сказав:

— Облишмо дам, пане окружний начальнику! Не в тому річ! З тієї чи іншої причини ваш син не хотів би лишатися в армії. І я його розумію!

— Ви розумієте його?

— Авжеж, пане окружний начальнику! Молодий офіцер нашої армії, гаразд поміркувавши, не може бути вдоволений зі свого фаху. Його прагненням має бути війна. Але він знає, що війна означала б кінець монархії.

— Кінець монархії?

— Кінець, пане окружний начальнику! На жаль! Нехай ваш син робить, як йому краще. Можливо, йому більше підійшов би якийсь інший фах.

— Якийсь інший фах? — знов повторив пан фон Тротта. — Якийсь інший фах! — сказав він ще раз.

Вони надовго замовкли. Потім окружний начальник утретє сказав:

— Якийсь інший фах!

Він силкувався звикнути до цих слів, проте вони лишалися чужими йому, як, приміром, слова «революціонер» чи «національні меншини». І окружний начальник відчув, що йому не довго залишилося чекати загибелі світу. Він стукнув худорлявим кулаком об стіл, кругла манжета зарипіла, злегка заколивалася зелена лампа, — і спитав:

— Який фах, пане докторе?

— Можливо, він міг би, — сказав доктор Сковронек, — влаштуватися на залізниці!

Окружний начальник миттю уявив свого сина в уніформі кондуктора зі щипчиками для компостування проїзних квитків у руках. Слово «влаштуватися» війнуло жахом на його старече серце. Йому стало холодно.

— Ви гадаєте, в такий спосіб?

— Іншого я нічого не знаю! — відповів доктор Сковронек. І, що окружний начальник після цього підвівся, доктор Сковронек і собі встав із-за столу й сказав: — Я вас проведу!

Вони пішли парком. Почався дощ. Окружний начальник не розкривав парасольки. Час від часу з густих крон дерев на його плечі й цупкий капелюх спадали важкі краплини. Довкола було темно й тихо. Скупо світили ліхтарі, сховавши свої срібні верхи в темній гущавині рясного листя: щоразу, минаючи їх, обидва приятелі опускали голови. Уже біля виходу з парку вони трохи загаялися, і доктор Сковронек раптово сказав:

— До побачення, пане окружний начальнику!

І пан фон Тротта попростував через вулицю на той бік, до широкої брами окружного управління.

На сходах він зустрів свою економку, сказав їй:

— Я сьогодні не вечерятиму, шановна! — І швидко пішов далі.

Йому хотілося долати зразу по два східці, та він посоромився і зі звичною поважністю пройшов просто до канцелярії. Уперше, відколи він був окружним начальником у В., пан фон Тротта сидів такої пізньої вечірньої пори біля свого службового столу. Він засвітив зелену настільну лампу, яку звичайно світили тільки зимовими вечорами. Вікна стояли відчинені. Дощ лунко вибивав по бляшаних підвіконнях. Пан фон Тротта вийняв із шухляди аркуш жовтавого канцелярського паперу й написав:

Пан фон Тротта ще довго сидів перед своїм листом. Він кілька разів перечитав свої скупі фрази. Для нього вони пролунали як заповіт. Раніше йому ніколи не спало б на думку поставити свій батьківський обов’язок понад службовий. Однак тепер, коли він цим листом зрікався колишньої влади над сином, йому здавалося, що віднині все його життя позбавлене глибшого сенсу і що йому слід водночас відмовитися бути урядовцем. У тому, що окружний начальник надумав, не було нічого безчесного. Проте йому здавалося, що він сам себе зганьбив. Він вийшов з канцелярії з листом у руці й подався до кабінету. Тут він засвітив геть усі світильники, стоячу лампу в кутку і висячу — над столом і став перед портретом героя Сольферіно. Обличчя батькове пан фон Тротта бачив невиразно. Портрет розпадався на сотні дрібних і найдрібніших мазків олійними фарбами, рот здавався блідо-червоним штрихом, а очі — двома чорними скалками вугілля. Окружний начальник став на стілець (він не ставав на стілець з часів свого дитинства), підтягся, став навшпиньки, підніс до очей пенсне і якраз зміг прочитати в правому долішньому куточку портрета Мозерів підпис. Трохи натужившись, він зліз із стільця, потамував зітхання, позадкував до протилежної стіни, боляче вдарився об край столу й заходився вивчати портрет оддалеки. Лампу, що звисала зі стелі, він погасив. І, як йому здалося, побачив у глибоких сутінках, як засвітилося живе обличчя батька. Воно то ближчало, то знову відступало, ніби проходило крізь стіну і наче з безмірної далини дивилося крізь відчинене вікно в кімнату. Пан фон Тротта відчув велику втому. Він сів у крісло, поставивши його саме навпроти портрета, і розстебнув жилетку. Він чув дедалі скупіший, нерівномірний, твердий постук у шибки краплин майже вщухлого дощу та час від часу — шелест старих каштанів під поривами вітру. Окружний начальник заплющив очі. І заснув з конвертом у руці, що непорушно лежала на бильці крісла.

Коли він прокинувся, у троє широких склепінчастих вікон вже вливався до кімнати білий ранок. Окружний начальник спершу вгледів портрет героя Сольферіно, потім відчув у руці листа, поглянув на адресу, прочитав ім’я свого сина і, зітхнувши, підвівся. Сорочка в нього на грудях пожмакалася, широка темно-червона краватка в білу цяточку з’їхала набік, а на смугастих штанях пан фон Тротта вперше, відколи носив штани, помітив бридкі поперечні бганки. З хвилину він розглядав себе в дзеркалі. І побачив, що бакенбарди його скуйовджені, на лисині в’ється кілька жалюгідних сивих волосин, а колючі брови розкошлалися, наче по них перемчала невеличка буря. Окружний начальник глянув на годинника. Незабаром мав прийти перукар, і тому пан фон Тротта поквапно роздягнувся й шаснув у постіль, аби зобразити перед барб’є звичайний собі ранок. Проте листа він тримав у руці. Тримав і під час намилювання та гоління, а згодом, коли зібрався вмиватися, поклав конверта на край столика, де стояв таз з водою. Лише сідаючи снідати, він віддав листа черговому, звелівши відіслати з найближчою службовою поштою.

Як і щодня, він пішов на службу. І ніхто не помітив би, що пан фон Тротта втратив свою віру. Бо старанність, з якою пін сьогодні робив своє діло, була аж ніяк не менша, аніж завжди. Тільки сьогодні була вона зовсім, зовсім інакша, аніж завжди. Сьогодні то була старанність рук, очей, навіть пенсне. Пан фон Тротта скидався на музиканта-віртуоза, в чиєму серці згас вогонь, в чиїй душі було порожньо й глухо і чиї пальці видобували правильні звуки лише завдяки холодній, роками набутій вправності — мертвій пам’яті пальців. Проте, як уже сказано, ніхто того не помічав. Пополудні, як завжди, прийшов вахмістр Слама. І пан фон Тротта спитав його:

— Скажіть, любий Сламо, чи ви, власне, одружилися знов?

Він сам не знав, чому спитав про це саме сьогодні і чого це його раптом почало обходити приватне життя жандарма.

— Ні, пане бароне! — сказав Слама. — Я більше ніколи не одружуватимусь!

— І маєте слушність! — промовив пан фон Тротта.

Та він не знав і того, чому вахмістр, поклавши більше не одружуватися, мав слушність.

Була саме та година, коли він щодня з’являвся в кав’ярні, тож він і сьогодні вирушив туди. Шахівниця вже стояла на столі. Доктор Сковронек прийшов водночас із ним. Вони посідали.

— Чорні чи білі, пане окружний начальнику? — спитав, як завше, доктор.

— Байдуже. Як вам завгодно! — відповів окружний начальник.

І вони почали грати. Пан фон Тротта грав сьогодні старанно, майже побожно, і вигравав.

— Та ви потроху стаєте справжнім майстром! — сказав Сковронек.

Окружному начальникові це неабияк підлестило.

— Можливо, я був би й став ним! — відповів він.

І подумав, що то було б і краще. Що завгодно було б краще.

— Між іншим, я написав синові, — почав він перегодом. — Нехай чинить, як знає.

— Мені здається, ви добре зробили! — сказав доктор Сковронек. — Не можна брати на себе відповідальності! Жодна людина не може нести відповідальності за іншу!

— Мій батько ніс відповідальність за мене! — сказав окружний начальник. — А мій дід — за мого батька!

— Тоді все було по-інакшому, — відказав доктор. — Сьогодні навіть цісар не несе відповідальності за свою монархію. Та, здається, навіть сам Бог не хоче більше нести відповідальності за світ. Колись було легше! Все було надійне. Кожний камінь лежав на своєму місці. Життєві шляхи були надійно забруковані. Надійні дахи спиралися на стіни будинків. А сьогодні, пане окружний начальнику, сьогодні каміння валяється на вулиці під ногами або лежить, згромаджене в небезпечні купи, а в дахах зяють діри, і в будинки забиває дощ, і кожен мусить визначати сам, якою вулицею йому йти і до якого будинку. Коли ваш небіжчик батько сказав, що з вас вийде не сільський господар, а урядовець, то він мав слушність. Ви стали взірцевим урядовцем. Та коли ви сказали своєму синові, що він мусить стати солдатом, ви не мали слушності. З нього не вийшло взірцевого солдата!

— Правда, правда! — сказав окружний начальник.

— А через те нехай усе йде своєю дорогою. Коли мої діти не слухаються мене, то я лише силкуюся не втратити гідності. Це все, що можна зробити. Я часом на них дивлюся, коли вони сплять. Їхні обличчя здаються мені тоді зовсім чужими, я ледве впізнаю їх і бачу, що це чужі мені люди, люди того часу, який лише надходить і до якого я не доживу. Вони ще зовсім малі, мої діти! Одному — вісім, другому — десять, і в них уві сні кругленькі рум’яні личка. А проте в цих сонних личках дуже багато жорстокого. Іноді мені здається, що то вже жорстокість їхнього часу, жорстокість майбутнього, проступає на обличчях дітей уві сні. Я не хотів би дожити до того часу!

— Правда, правда! — сказав окружний начальник.

Вони зіграли ще партію, але цим разом пан фон Тротта програв.

— Не буде з мене майстра! — сказав пан фон Тротта лагідно, ніби змирившись із власними вадами.

Вони й сьогодні засиділися допізна. Уже стиха загули зеленаві газові лампи, ці голоси тиші, і кав’ярня спорожніла. Вони знов ішли додому парком. Сьогодні вечір був веселий, і назустріч їм траплялися веселі перехожі. Приятелі розмовляли про часті дощі цього літа, про посуху торішнього й про очікувану сувору зиму. Сковронек дійшов аж до дверей окружного управління.

— Ви добре вчинили, написавши синові такого листа, пане окружний начальнику! — сказав він.

— Правда, правда! — потвердив пан фон Тротта.

Удома він сів до столу і квапливо з’їв півкурчати з салатою, не зронивши жодного слова. Економка покрадьки злякано зиркала на нього. Відколи не стало Жака, вона сама вслуговувала при столі. Вона покинула кімнату ще раніше за окружного начальника, зробивши перед виходом незграбний кніксен, той-таки, яким вона тридцять років тому, ще малим дівчам, вшановувала директора школи. Окружний начальник відповів їй порухом руки, яким проганяють мух. Потім він підвівся з-за столу й пішов спати. Почувався втомленим і майже хворим. Минула ніч залишилася в його споминах, мов давній сон, зате в усьому його тілі засіла зовсім недавнім, свіжим жахом.

Заснув він спокійно, гадаючи, що найтяжче вже перейдене. Він не знав, старий пан фон Тротта, що, поки він спав, доля пряла для нього тяжке горе. Він був старий і втомлений, і смерть уже чекала на нього, проте життя ще не відпускало. Мов нещадний господар бенкету, воно не випускало його з-за столу, бо він ще не випив до дна тієї гіркої, що була для нього приготована.

Ні, окружний начальник ще не випив гіркої до дна! Карл Йозеф отримав батькового листа запізно, тоді, коли він уже давно вирішив не розпечатувати й не писати листів. Що ж до пані Таусіґ, то вона йому надсилала телеграми. Мов прудкі маленькі ластівки, прилітали раз на два тижні її телеграми, кличучи його до неї. І Карл Йозеф кидався до шафи, виймав звідти своє сіре цивільне вбрання, своє краще, важливіше й потаємне існування, і вдягався в нього. Й зразу відчував себе належним до того світу, куди вирушав, і забував своє життя військового. Замість капітана Ваґнера до батальйону прибув капітан Єдлічек, переведений із айнзерських єгерів, «добрий хлопець», велетенської статури, кремезний, веселий і лагідний, як кожний велетень, і згідливий на всі умовляння. Диво-чоловік! Тільки-но він прибув, як усі вже знали, що він не спасує перед цим болотом і що він дужчий від кордону. На такого можна покластися! Капітан порушував усі військові приписи, а здавалося, ніби він їх скасовує! Він міг би винайти, запровадити й узаконити новий військовий статут! Отакий він мав вигляд. Він потребував сили грошей, але вони й пливли до нього з усіх боків! Товариші давали йому в борг, підписували задля нього векселі, заставляли свої обручки й годинники, писали заради нього своїм батькам і тіткам. Не те щоб його так дуже любили! Бо любов наблизила б людей до нього, а він вочевидь не мав бажання нікого до себе наближати. Та то було б і не легко вже з причин суто фізичних: його зріст, його кремезність, його потуга тримали всіх на відстані, отож йому було й не важко бути добродушним.

— Їдь собі спокійно! — казав він лейтенантові Тротті. — Відповідальність я беру на себе!

Капітан брав на себе відповідальність та й умів її нести. І він щотижня потребував грошей. Лейтенант Тротта отримував їх від Каптурака. Він сам собі здавався б жалюгідним, з’являючись до пані фон Таусіґ без грошей. Це означало б вирушати знезброєним у добре озброєний табір. Яка легковажність! І він поволі збільшував свої потреби, збільшував суми, які брав із собою, і однаково після кожної поїздки повертався назад з єдиною кроною в кишені і незмінно вирішував наступного разу прихопити більше. Подеколи він пробував підрахувати витрачене. Проте йому ніколи не щастило пригадати всі свої видатки, а часом просто було незмога виконати дію додавання. Він не вмів рахувати. Його невеличкі записнички могли б засвідчити марні лейтенантові зусилля дати лад своїм грошовим справам. Усі сторінки рясніли стовпчиками цифр. Але вони плуталися й змішувались, вислизали йому з рук, самі собою додавались і ошукували його хибним результатом, перед його живими очима вони учвал мчали геть від нього, щоб повернутися наступної миті перетвореними й невпізнанними. Йому жодного разу не вдалося звести докупи свої борги. У відсотках він теж нічого не тямив. Те, що він позичив комусь, щезало за тим, що взяв у борг, як пагорок за горою. І він не міг збагнути, як, властиво, рахував Каптурак. Та якщо він не довіряв Каптураковій чесності, то ще менше покладався на свої математичні здібності. Урешті-решт цифри стали наганяти на нього нудьгу. І він раз і назавжди кинув будь-які спроби підрахунків — з мужністю знемоги і відчаю.

Шість тисяч крон він заборгував Каптуракові та Бродніцерові. Ця сума, навіть як на його вбогу уяву щодо чисел, була велетенською, надто ж як він порівнював її зі своєю платнею. (А від неї ще й відраховували третину щомісяця!) Проте він поволі звик до цифри 6000 як до могутнього, але дуже старого ворога. Справді, під кращу годину йому навіть здавалося, що та цифра убуває і втрачає силу. Проте в тяжкі хвилини вона, як йому здавалося, зростала й потужніла.

Він їздив до пані фон Таусіґ. Уже багато тижнів він регулярно вирушав у ці короткі, таємні поїздки до пані фон Таусіґ, у це своє грішне паломництво. Як простодушний богомолець, для кого поїздка на прощу є ще й насолодою, і певною розвагою, а часом навіть сенсацією, так лейтенант Тротта несвідомо урівнював мету свого паломництва з тим, що її оточувало, з вічною своєю тугою за вільним життям, як воно йому уявлялося, з цивільним убранням, у яке він одягався, з вічною принадою заказаного. Він любив свої поїздки. Він любив ці десять хвилин їзди на вокзал у закритому повозі, коли уявляв собі, що його ніхто не впізнає. Він любив ці позичені стокронові банкноти в нагрудній кишені, які сьогодні й завтра належать лише йому і на яких не написано, що вони позичені і що в Каптураковому записнику вони вже почали рости й роздиматись. Він любив цю анонімність цивільної людини, оповитий якою він перетнув і залишив віденський Північний вокзал. Ніхто не впізнав його. Офіцери й солдати минали його. Нікому він не козиряв і ніхто не козиряв йому. Іноді його рука сама тяглася по-військовому віддати честь. Та він миттю згадував, що йде в цивільному, і опускав руку. Жилетка, приміром, справляла лейтенантові дитинну радість. Він стромляв руки в усі її кишені, призначення яких не розумів. Марнолюбними пальцями гладив вузол краватки на шиї, єдиної його краватки, — її подарувала йому пані фон Таусіґ, — якої він, попри численні зусилля, не вмів зав’язувати. Найпростодушніший співробітник кримінального розшуку з першого погляду впізнав би в лейтенантові Тротті перевдягнутого офіцера.

Пані фон Таусіґ стояла на пероні Північного вокзалу. Двадцять років тому (вона вважала — п’ятнадцять, бо так довго применшувала собі віку, що нарешті й сама повірила, ніби літа її життя припинили свій плин і завмерли на місці) вона так само чекала на Північному вокзалі лейтенанта, який, щоправда, був кавалеристом. Вона ввіходила на перон, неначе в молодильну купіль. Поринала в їдкий дух кам’яного вугілля, у свистки й пару локомотивів, у часте дзвоніння сигналів. На ній була коротка дорожня вуалетка. На її думку, п’ятнадцять років тому такі вуалетки були в моді. Тим часом вони були модні цілих двадцять п’ять — навіть не двадцять! — років тому! Їй подобалося стояти на платформі. Вона любила ту мить, коли прибував потяг і вона помічала коло вікна одного з вагонів кумедний темно-зелений низький капелюх Тротти і його кохане, безпорадне, молоде обличчя. Бо вона й Карла Йозефа, як і саму себе, робила молодшим, дурнішим і безпораднішим. Тієї миті, як лейтенант ступав на найнижчий східець приступки, пані фон Таусіґ розкривала перед ним обійми, як і двадцять, чи пак — п’ятнадцять років тому. І з нинішнього її обличчя проступало те, колишнє рожеве й гладеньке, яке вона мала двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому, дівоче личко, чарівне й трішки розпашіле. На шию, шкіру на якій нині переписували дві паралельні борозенки, вона почепила дитинний, тоненький золотий ланцюжок, який двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому був єдиною її оздобою. І, як двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому, вона поїхала з лейтенантом до одного з тих невеличких готелів, у яких буяло таємне кохання в оплаченому, вбогому, рипливому й дорогоцінному постільному раю. Починалися прогулянки. Чверть години любощів серед молодої зелені Віденського лісу, маленькі раптові бурі в крові. Вечори в червонястому присмерку оперних лож, за спущеними завісами. Пестощі, такі знайомі, і все ж несподівані, пестощі, яких чекала досвідчена, а проте наївна плоть. Вухо впізнавало часто чуту музику, але очі — тільки розрізнені скалки сцен. Бо пані фон Таусіґ завжди сиділа в опері за спущеними завісами або ж заплющивши очі. Ніжність, породжену музикою, оркестр ніби передовірив рукам чоловіка, які прохолодно і водночас палко злинали на її шкіру; любощі, такі знайомі, проте вічно юні — ці дарунки, так часто отримувані, але знов забуті й ніби лише бачені вві сні. Відчинялися тихі ресторани. Починалися тихі нічні трапези по затишних куточках, де й вино, яке ти пив, здавалося вишумуваним у променях кохання, що вічно світило в цьому присмерку. Наставала розлука, останні обійми в надвечір’ї, під безугавне цокання кишенькового годинника, що лежав на нічному столику, обійми, вже сповнені радісного передчуття наступних зустрічей, і поспіх, з яким збиралися до потяга, і останній поцілунок на приступці вагона, і втрачена в останню мить надія поїхати разом.

Стомлений, але ще повний усіх чарів світу й кохання, вертався лейтенант Тротта знов до свого гарнізону. Денщик Онуфрій уже тримав напоготові уніформу. Тротта перевдягався в задній кімнаті вокзального ресторану і їхав до казарми. Щонайперше заходив до канцелярії чоти. Усе гаразд, нічого не скоїлося. Капітан Єдлічек був веселий, бадьорий, величезний і здоровий, як завжди. Лейтенант Тротта відчував полегкість, та водночас і розчарування. У потаємному куточку свого серця він завжди голубив надію на якусь катастрофу, що внеможливила б його подальшу службу в армії. Тоді б він негайно повернувся назад. Та нічого не ставалося. І доводилося знов дванадцять днів чекати тут, затисненому між чотирьох мурів казарменого подвір’я, заборсаному в тенетах пустельних вуличок цього містечка. Він окинув поглядом мішені для стрільби на мурах казарменого подвір’я. Невеличкі, блакитні чоловічі постаті, спотворені пострілами й знов попідмальовувані, вони здавалися лейтенантові лихими кобольдами, домовиками казарми, що й самій їй загрожували зброєю, з якої стріляли в них, — не мішені вже, а небезпечні покровителі. Тільки-но він заходив до готелю Бродніцера, завертав до своєї голої кімнати й падав на залізне ліжко, то щоразу вирішував з наступної відпустки більш не повертатися до гарнізону.

Та він не мав снаги здійснити своє рішення. Він і сам те знав. Отож насправді лейтенант сподівався якогось нечуваного щастя, що одного чудового дня спіймається йому до рук і назавжди звільнить його і від армії, і від необхідності кинути її з власного почину. Усе, що він спромігся зробити, полягало в тому, що він кинув писати батькові й кілька листів окружного начальника відклав нерозпечатаними, щоб узятися до них колись пізніш, колись пізніше…

Минули наступні дванадцять днів. Він відчинив шафу, обдивився своє цивільне вбрання і став чекати телеграми. Вона завжди надходила о цій порі, смерком, невдовзі перед настанням ночі, як пташка, що поверталася до свого гнізда. Проте сьогодні її не було, не було й тоді, коли на землю впала ніч. Лейтенант не світив світла, щоб не визнавати її настання. Одягнений, з розплющеними очима, лежав він на ліжку. Усі знайомі голоси весни линули у відчинене вікно до кімнати: низький жаб’ячий спів, а понад ним — його лагідний і дзвінкий супровід — сюркіт польових коників, і на тлі того оркестру — далекі поклики нічних сойок та пісні парубків і дівчат у прикордонному селі. Аж ось надійшла телеграма. Вона сповіщала лейтенанта, що сьогодні він не повинен приїздити. Пані фон Таусіґ їде до чоловіка. Вона має незабаром повернутися, але не знає, коли саме. Текст закінчувався «тисячею цілунків», їхня кількість образила лейтенанта. Могла б і не скупитися, подумав він, могла б телеграфувати й «сотню тисяч»! Тут-таки йому спало на думку, що він мав шість тисяч крон боргу. Супроти цього тисяча цілунків виглядали мізерненько. Він підвівся — зачинити дверцята шафи. Всередині висів вичищений і вирівняний, напрасований труп — порожній темно-сірий цивільний Тротта. Ось його замкнено, труну забито. Поховано! Поховано!

Лейтенант відчинив двері в коридор. Там завжди сидів Онуфрій. Сидів мовчки, або стиха щось мугикав, або ледве чутно грав на губній гармоніці, прикриваючи її складеними куреником руками, щоб приглушити звук. Інколи він сидів на стільці, часом на порозі під дверима. Минув уже рік, як він мав завершити службу. Він лишився в армії з власної волі. Його село Бурлаки лежало поблизу. Щоразу, як лейтенант від’їздив до Відня, Онуфрій вирушав до свого села. Він брав із собою черешньового ціпка, білу, в сині квіточки, хустку, зав’язував у неї якісь загадкові речі, чіпляв клуночок на кінець ціпка, закидав його на плечі й супроводив лейтенанта на вокзал, чекав до відходу потяга, непорушно стоячи біля вагона з прикладеною до кашкета рукою, вже коли Тротта й не дивився у вікно купе, а потім ішов до своїх Бурлаків — вузьким, порослим верболозами шляхом через болото, єдиною твердою дорогою серед мочарів. Вертався він щоразу так, щоб устигнути зустріти Тротту з потяга. І знов сидів перед Троттиними дверима, мовчки, або щось мугикаючи, або граючи на губній гармоніці, звук якої приглушував складеними куреником руками.

Лейтенант відчинив двері в коридор.

— Цим разом ти не підеш у Бурлаки! Я не їду!

— Слухаюсь, пане лейтенанте!

Онуфрій, виструнчившись і приклавши руку до кашкета, темно-синьою рівною смужкою завмер у білому коридорі.

— Ти лишаєшся тут! — повторив Тротта.

Йому здалося, що Онуфрій його не зрозумів.

Та Онуфрій тільки ще раз сказав:

— Слухаюсь! — і, наче щоб довести, що він зрозумів ще й більше, ніж йому сказали, зійшов наниз і повернувся з плящиною «дев’яностоградусної».

Тротта випив. Гола кімната зробилася затишніша. Гола електрична лампочка на переплетеній дротині, довкола якої кружляли нічні метелики, гойдалася від нічного вітру й зроджувала в рудявій політурі столу теплі, грайливі зблиски. Помалу Троттине розчарування обернулося на благотворний біль. Він наче уклав зі своїм горем спілку. Все на світі було сьогодні вкрай смутне, і лейтенант був осередком того смутного світу. Це для нього сьогодні так слізно кумкали жаби, для нього так болісно тужили коники. Для нього повнилася таким любим, солодким болем весняна ніч, через нього так недосяжно високо стояли в небі зорі, і лише для нього так марно й тужливо сіялося їхнє світло. Безмежний біль світу цілком пасував до Троттового жалю. Він страждав у цілковитій згоді зі стражденним всесвітом. З-за темно-синьої чаші небес на нього співчутливо дивився сам Бог. Тротта ще раз відчинив шафу. Там висів навіки померлий вільний Тротта. Поряд блищала шабля Макса Деманта, мертвого друга. У валізі лежав твердий, мов камінь, корінець — пам’ятка від старого Жака. Біля листів мертвої пані Слами. А на вікні валялися не менш як три нерозпечатані листи від батька, що, може, також уже помер! Ох! Лейтенант Тротта був не лише сумний і нещасний, він був ще й поганий, украй поганий чоловік! Карл Йозеф повернувся до столу, налив собі ще склянку і вихилив одним духом. Під дверима в коридорі Онуфрій саме заграв на губній гармоніці нову пісню, ту, добре знайому пісню «Ой наш цісар…». Перші українські слова тієї пісні Тротта забув: «Ой наш цісар… цісарéва…». Йому не пощастило вивчити мову цього краю. Він був не лише погана людина, а ще й утомлена, дурна голова. Одне слово, все його життя було пропаще! Йому стисло груди, сльози вже кипіли в горлянці, ось-ось мали набігти на очі. І він випив ще склянку, щоб полегшити їм шлях. І нарешті вони ринули йому з очей.

Він поклав на стіл руки, зліг на них головою й почав жалібно хлипати. Він плакав так із чверть години. Лейтенант не чув, що Онуфрій урвав свою гру і що стукають у двері. Аж як клацнув замок, Карл Йозеф підвів голову. І побачив Каптурака.

Йому пощастило стамувати сльози і він гостро запитав:

— Як ви тут опинилися?

Каптурак, з кашкетом у руці, непорушно стояв біля дверей; він лише трохи вивищувався над клямкою. Жовто-сіре його обличчя всміхалося. Він був убраний в усе сіре. І в сірих парусинових черевиках. На них поналипало сіре, свіже, блискуче весняне багно цього краю. На його невеличкому черепі вилося кілька сірих кучериків.

— Добрий вечір! — сказав він і злегка вклонився.

Водночас на білих дверях майнула його тінь і миттю знов осіла.

— Де мій денщик? — спитав Тротта. — І чого вам треба?

— Цього разу ви не поїхали до Відня! — почав Каптурак.

— Я взагалі не їжджу до Відня! — сказав Тротта.

— Цього тижня вам не знадобились гроші! — провадив своєї Каптурак. — А я сьогодні чекав вашого візиту. Я хотів дещо довідатися. Я щойно від пана капітана Єдлічека. Його немає вдома!

— Його немає вдома! — повторив Тротта байдуже.

— Так, — сказав Каптурак. — Його немає вдома, з ним щось сталося.

Тротта добре розчув, що з капітаном Єдлічеком щось сталося. Проте нічого не спитав. По-перше, він не був цікавий (сьогодні не був цікавий). По-друге, йому здавалося, що з ним самим сталося страшенно багато, занадто багато, і через те його мало можуть обходити інші. По-третє, він не мав аніякісінького бажання вислуховувати будь-які Каптуракові розповіді. Сама присутність Каптурака лютила його. Та він не мав сили вжити проти того якихось заходів. Дуже тьмяний спогад про шість тисяч крон, що їх він був винен непроханому гостеві, раз у раз зринав йому в голові, прикрий спогад; Тротта спробував прогнати його. Ті гроші, подумки вмовляв він сам себе, зовсім не стосуються Каптуракових відвідин. Це двоє цілком різних людей. Того, кому я винен, тут немає, а той, що оце стоїть у мене в кімнаті, прийшов тільки розповісти мені якісь байдужі новини про Єдлічека. Він утупився в Каптурака. Кілька секунд лейтенантові здавалося, що його гість розпливається і знов збирається докупи з невиразних сірих плям. Тротта зачекав, поки Каптурак зліпиться весь. Довелося докласти певних зусиль, щоб швиденько скористатися цією миттю, адже існувала небезпека, що маленький сірий чоловічок зараз-таки знов розсунеться і розпливеться. Каптурак підступив на крок ближче, ніби зрозумів, що лейтенант не дуже виразно його бачить, і повторив трохи голосніше:

— З капітаном щось сталося!

— І що ж, врешті-решт, з ним сталося? — мляво, мов крізь сон, запитав Тротта.

Каптурак підступив ще на крок ближче до столу і прошепотів, склавши руки біля рота рупором, — не прошепотів, а прошелестів: — Його заарештували й вислали. За підозрою в шпигунстві.

Після цих слів лейтенант підвівся. Тепер він стояв, упершись обома руками в стіл. Ніг своїх він майже не відчував. Йому здавалося, ніби він стоїть, тримаючись лише на руках. Він майже вп’явся ними в стільницю.

— Я не бажаю нічого про це чути від вас, — сказав він. — Ідіть геть!

— На жаль, неможливо. Неможливо! — відповів Каптурак.

Він стояв тепер біля самого столу, поруч Тротти. Він похилив голову, наче збирався зізнатися в чомусь стидкому.

— Я змушений наполягати на поверненні частини боргу!

— Завтра! — сказав Тротта.

— Завтра! — повторив за ним Каптурак. — Завтра це може виявитися неможливим! Ви ж бачите, які тут щодня трапляються несподіванки! Я втратив на цьому капітані цілий статок! Хто знає, чи доведеться його ще коли-небудь побачити. Ви його друг!

— Що ви сказали? — перепитав Тротта.

Він прийняв руки зі столу і зненацька відчув, що твердо стоїть на ногах. Він раптом зрозумів, що Каптурак промовив страхітливе слово, хоч то й була правда; та воно й страхітливим здалося лише тому, що було правдою. Водночас лейтенантові згадалась та однісінька в його житті година, коли він був небезпечний для інших людей. Йому хотілося й тепер бути при повній зброї, як тоді, з шаблею, пістолетом і своїм роєм за спиною. Цей дрібненький, сірий чоловік, отут, зараз був куди небезпечніший, аніж тоді сотні людей. Щоб якось надолужити свою теперішню безпорадність, Тротта силкувався наповнити своє серце чужим йому гнівом. Він стиснув кулаки; ніколи ще він цього не робив, і тепер відчув, що нікому він не страшний, а щонайбільше удає страшного. На лобі в нього здулася блакитна жила, обличчя почервоніло, кров шибнула йому й до очей, і погляд його знерухомів. Йому пощастило прибрати дуже загрозливого вигляду. Каптурак відсахнувся.

— Що ви сказали? — повторив лейтенант.

— Нічого! — відказав Каптурак.

— Повторіть, що ви сказали! — звелів Тротга.

— Нічого! — відповів Каптурак.

На мить він знов розтікся на безліч сірих плям. І лейтенанта Тротту охопив несусвітній страх: чи цей курдуплик не наділений здатністю привидів розпадатися на частини й знов збиратися в єдине ціле? І нездоланне бажання з’ясувати собі Каптуракову субстанцію заполонило лейтенанта Тротту з силою непоборної пристрасті дослідника. У головах постелі за його спиною висіла шабля, його зброя, символ його військової і особистої честі, а тієї миті якимсь дивовижним чином — ще й магічне знаряддя, спроможне викрити закон буття лиховісних примар. Він відчув за спиною блискучу шаблю і якусь магнетичну силу, ніби випромінювану зброєю. І, наче притягнений тією силою, він, не відриваючи погляду від Каптурака, що раз у раз то розпливався, то знов збивався докупи, метнувся назад, схопив лівою рукою шаблю, а правою блискавично вихопив клинок із піхов; Каптурак відскочив до дверей, кашкет вислизнув у нього з рук і впав на підлогу біля його сірих парусинових черевиків, а Тротта кинувся за ним, вимахуючи шаблею. Не тямлячи, що чинить, він приставив вістря шаблі до грудей сірого привида, відчув через усю довжину клинка опір одягу й тіла, відітхнув, бо наче пересвідчився, що Каптурак — людина, і однаково не зміг опустити шаблі. То була єдина мить. Та за ту мить лейтенант Тротта почув, побачив і відчув усе, що жило на світі: голоси ночі, зорі в небі, світло лампи, речі в кімнаті, свою власну постать, мовби вона не належала йому, а стояла перед ним, танок комарів круг лампочки, вогкий дух боліт і прохолодний подих нічного вітру. Зненацька Каптурак розставив руки. Його худорляві дрібні пальці вчепилися в лівий і правий одвірки. Гола голова з ріденькими сивими кучериками схилилася на плече. Водночас він виставив одну ногу поперед другої й так переплів їх, що його кумедні сірі черевики злилися водно. І тоді на білих дверях позад нього перед застиглими очима лейтенанта Тротти враз звелася чорна й хитка тінь хреста.

Троттина рука здригнулася і випустила шаблю. З тихим, жалібним дзвоном упала вона додолу. Тієї ж миті Каптурак опустив руки. Голова його зісковзнула з плеча і впала на груди. Очі в нього були заплющені. Губи тремтіли. Все його тіло трусилося. Стояла тиша. Було чутно, як кружляють комарі довкола лампочки, а крізь відчинене вікно долинав лемент жаб і сюрчання коників, десь неподалік озивався собачий гавкіт. Лейтенант Тротта похитнувся. Він обернувсь до Каптурака.

— Сідайте! — мовив він і вказав на єдиний у кімнаті стілець.

— Гаразд, — сказав Каптурак, — я сяду!

Він бадьоро підійшов до столу, так бадьоро, видалося Тротті, мовби нічого не сталося. Передок його черевика торкнувся до шаблі на підлозі. Він нахилився й підняв її. І так, наче вважав за обов’язок дати цій кімнаті лад, він, з оголеною шаблею між двома пальцями витягненої вперед руки, підійшов до столу, де лежали піхви, не дивлячись на лейтенанта, вклав у них шаблю й почепив її на місце. Тоді обійшов стіл і сів навпроти лейтенанта Тротти, що досі ще стояв. Аж тепер Каптурак начебто його помітив.

— Я побуду лише хвилину, — сказав він, — трохи оговтаюсь.

Лейтенант мовчав.

— Прошу вас наступного тижня, цього дня й рівно о цій годині повернути всі гроші, — казав далі Каптурак. — Я не хочу мати з вами жодних справ. Загалом увесь борг становить сім тисяч двісті п’ятдесят крон. Далі, я хотів би поставити вас до відома, що пан Бродніцер стоїть за дверима і все чує. Пан граф Хойницький приїде цього року, як вам відомо, далеко пізніше, а може, й зовсім не приїде. Тепер я піду, пане лейтенанте!

Він підвівся, підійшов до дверей, нахилився, підняв свого кашкета й ще раз озирнувся. Двері зачинилися.

Лейтенант був тепер цілком тверезий. А проте йому здавалося, що все це йому приверзлося. Він відчинив двері. Онуфрій, як завжди, сидів на своєму стільці, хоча було вже, мабуть, дуже пізно. Тротта глянув на годинник. Стрілки показували пів на десяту.

— Чого ти ще не спиш? — запитав він.

— Через гостей! — відповів Онуфрій.

— Ти все чув?

— Усе! — сказав Онуфрій.

— Був тут Бродніцер?

— Так! — потвердив Онуфрій.

Сумніватися більше не доводилось: усе сталося саме так, як пам’ятав лейтенант Тротта. Отже, завтра вранці треба доповідати про свою пригоду з Каптураком. Товариші-офіцери ще не поприходили. Вони тепер сидять за загальним столом, обговорюючи випадок капітана Єдлічека, страхітливий випадок з капітаном Єдлічеком. Його поставлять перед військовим судом, позбавлять звання й розстріляють. Тротта приперезав шаблю, взяв кашкета й зійшов униз. Треба зачекати товаришів унизу. Він заходив туди й сюди перед готелем. Дивно, але капітанова справа здавалася йому тепер куди важливішою, аніж щойно пережита сцена з Каптураком. Йому здавалося, що в цьому видно зловорожі підступи якоїсь похмурої сили; моторошним здався йому й той збіг, що пані фон Таусіґ саме сьогодні мусила поїхати до чоловіка; і поволі він побачив похмурий зв’язок усіх тяжких подій свого життя й залежність їх від якогось могутнього, сповненого ненависті, невидимого повелителя, що мав на меті знищити лейтенанта. Було ясно, видно, як мовиться, наче на долоні, що лейтенант Тротта, внук героя Сольферіно, почасти спричиняв загибель інших, почасти ж ті інші, гинучи, тягли і його за собою, і в кожному разі він належав до тих нещасних створінь, на яких спинила своє лихе око лиха сила. Він ходив туди-сюди тихою вуличкою, його кроки відлунювали під освітленими й позавішуваними вікнами кав’ярні, в якій грала музика, ляскали об стіл карти і замість колишнього «солов’я» вже якийсь інший виспівував ті ж таки пісні й танцював ті ж таки танці. Сьогодні там, мабуть, не сидів ніхто з товаришів. Та лейтенант Гротта не схотів туди зайти, щоб пересвідчитися. Адже ганьба капітана Єдлічека лягала й на нього, дарма що військова служба давно була йому осоружна. Капітанова ганьба лягала на весь батальйон. Військове виховання було досить міцне в лейтенантові Тротті, аби тепер йому здавалося незбагненним те, що офіцери батальйону після такого випадку ще наважувалися виходити між люди в уніформі. Ох, той Єдлічек! Такий був велетень, такий дужак і веселун, і добрий товариш, і завжди потребував сили грошей! Усе він брав на свої широкі плечі. Цоґлауер його любив, солдати любили. Усім він здавався дужчим від болота й від кордону. А виявився шпигуном! З кав’ярні долинала музика, чутно було незграйний гомін голосів і брязкіт чашок, і все те тонуло в нічному хорі невтомних жаб. Весна буяла! А Хойницький не приїхав! Єдиний, хто, з його грішми, міг би зарадити Тротті. Уже давно йому йшлося не про шість тисяч, а про сім тисяч двісті п’ятдесят крон! І їх належало сплатити за тиждень, рівно о тій самій годині. Якщо він не сплатить, неодмінно знайдеться якийсь зв’язок між ним і капітаном Єдлічеком. Він був його другом! Та врешті ж решт його друзями були всі! Але тільки з ним, нещасним лейтенантом Троттою, мала статися неодмінна халепа! Це доля, його доля! Ще лиш чотирнадцять днів тому він був веселий, вільний хлопець у цивільному. О цій порі він зустрівся з маляром Мозером і перехилив з ним чарчину горілки. А сьогодні він заздрив професорові Мозеру.

Він почув знайому ходу за рогом — поверталися товариші-офіцери. Мовчазним гуртом заходили всі, хто мешкав у готелі Бродніцера. Тротта подався їм назустріч.

— А, ти не поїхав? — сказав Вінтер. — То ти вже знаєш? Страхіття! Жах!

Вони рушили один за одним, не кажучи й слова і кожен силкуючись ступати якнайтихше. Вони майже скрадалися нагору сходами.

— Усі — до номера дев’ять! — скомандував обер-лейтенант Груба.

Він мешкав у дев’ятому номері, найбільшій кімнаті готелю. Усі, понуривши голови, зайшли до цієї кімнати.

— Треба нам щось чинити! — почав Груба. — Ви бачили Цоґлауера! Він у відчаї! Він застрелиться! Нам треба щось придумати!

— Дурниці, пане обер-лейтенанте! — сказав лейтенант Ліповіц.

Він став кадровим офіцером уже після того, як провчився два семестри на юридичному факультеті, і йому все ніяк не щастило подолати в собі «цивільного»; до нього всі ставилися з трохи боязкою, а трохи насмішкуватою поштивістю, яку зазвичай виявляють до офіцерів запасу.

— Нічого ми тут неспроможні вчинити! — сказав Ліповіц. — Мовчім і служімо далі! Це не перший такий випадок у війську. І, на жаль, мабуть, не останній!

На це ніхто не відповів. Усі добре бачили, що тут нічого не зарадиш. А кожен-бо нишком сподівався, що, зібравшись отут гуртом, вони конче знайдуть якусь раду. І ось тепер доводилося нараз визнати, що лише страх зігнав їх докупи, бо кожен із них боявся залишитися в своїх чотирьох стінах наодинці з власним страхом; вони зрозуміли й те, що їм нічогісінько не допоможе оце гуртування, бо кожен зосібна усе-таки був у цьому гурті сам зі своїм страхом. Вони підводили голови, дивилися один на одного і знов понурювалися. Одного разу вони вже сиділи отак гуртом — після самогубства капітана Ваґнера. Кожен з них, думаючи про Єдлічекового попередника, капітана Ваґнера, бажав нині, щоб і Єдлічек застрелився. І кожного раптом опала підозра, що, може, і їхній покійний товариш Ваґнер застрелився лише тому, аби його також не заарештували.

— Я піду туди, якось уже проберуся, — сказав лейтенант Габерманн, — і пристрелю його!

— По-перше, в тім-то й річ, що нікуди ти не проберешся! — відказав Ліповіц. — А по-друге, там уже подбали про те, щоб він сам себе пристрелив. Тільки-но від нього все довідаються, йому дадуть пістолета й замкнуть його в кімнаті.

— Авжеж, це правда, так і є! — вигукнуло кілька голосів.

Усі відітхнули з полегкістю. Вони почали сподіватися, що капітана цієї години вже не було живого. І їм почало здаватися, що це вони щойно власним розумом додумалися до такого мудрого звичаю, заведеного у військовому судочинстві.

— Я сьогодні замалим не вбив людину! — сказав лейтенант Тротта.

— Кого? Як? За віщо? — навперебій посипалися запитання.

— Це Каптурак, якого ви всі знаєте, — почав Тротта.

Він розповідав повільно, добираючи слова, мінився на виду, а коли дійшов кінця, відчув, що неспроможний пояснити, чому ж він усе-таки не завдав Каптуракові удару. Він відчув, що вони його не зрозуміють. Так, вони справді більш його не розуміли.

— Я б його вбив! — вигукнув один.

— Я також! — озвався другий.

— І я! — підхопив третій.

— У тім-то й штука, що не так-то воно легко! — втрутився Ліповіц.

— Той кровопивця, той жид, — сказав ще хтось, і всі завмерли, бо згадали, що в Ліповіца батько — єврей.

— Ну, я раптом… — повів далі Тротта, і його неабияк здивувало, що саме тієї миті в думці йому зринув Макс Демант і його дід, білобородий король шинкарів. — Я раптом побачив позад нього хрест!

Хтось засміявся. Ще хтось холодно сказав:

— Ти був п’яний!

— Отже, скінчили, все! — наказав урешті Груба. — Усе це завтра буде дано до відома Цоґлауерові!

Тротта обвів поглядом обличчя за обличчям: утомлені, мляві, збуджені, — проте і в утомі, і в збудженні — дивовижно безхмарні.

«Якби був живий Макс Демант! — подумав Тротта. — З ним можна було б поговорити, з онуком білобородого короля шинкарів!» Він непомітно вислизнув з кімнати й пішов до себе в номер.

Уранці наступного дня він доповідав про свою пригоду. Він говорив мовою військових, якою змалку призвичаївся рапортувати й розповідати, — армійською говіркою, що була його рідною мовою. Проте він виразно відчував, що сказав не все й навіть не найважливіше і що між пережитою пригодою і його рапортом пролягла широка й незбагненна відстань, цілий дивовижний край. Не забув він сказати й про силует хреста, що його нібито бачив. І майор усміхнувся, достеменно так, як Тротта й очікував, і запитав:

— Скільки ви випили?

— Півпляшки! — відповів лейтенант.

— Отож-бо! — зауважив Цоґлауер.

Знеможений майор Цоґлауер усміхнувся лише на мить. То була поважна справа! Поважних справ, на жаль, дедалі більшало. У кожному разі прикра річ — ставити до відома про це вищі інстанції! Краще зачекати.

— Ви маєте гроші? — запитав майор.

— Ні! — сказав лейтенант.

І вони якусь мить безпорадно дивилися один на одного порожніми, застиглими очима, нещасними очима людей, які не можуть навіть один одному зізнатися, що вони безпорадні. Про це нічого не було написано в армійському статуті, хоч перегорни його з початку до кінця і знову з кінця до початку, — там не все було! Чи мав лейтенант слушність? Чи не зарано він ухопив шаблю? Чи, може, мав рацію той чоловік, що дав у борг цілий статок і зажадав, щоб йому повернули позичку? Якби навіть майор скликав на пораду усе своє офіцерство, хто б тут що зарадив? Хто мав право бути розумнішим, ніж командир батальйону? І що тільки за нескінченні халепи з цим безталанним лейтенантом? Уже й так скільки коштувало зусиль якось загасити історію з тими страйкарями! Біда, біда громадилась над головою майора Цоґлауера, біда громадилась над цим Троттою, над усім батальйоном! Майор Цоґлауер просто заламував би руки, якби годилося заламувати руки на військовій службі. Якби навіть усі офіцери батальйону схотіли зарятувати лейтенанта Тротту, однаково не зібрали б такої суми! Якщо ж тих грошей не сплатити, справа лише дужче ускладниться.

— Нащо ж вам знадобилося аж стільки грошей? — запитав Цоґлауер, і враз згадав, що він же все те знає. Майор махнув рукою. Він не хотів ніяких довідок.

— Напишіть усе як є своєму панотцеві! — сказав Цоґлауер.

Йому здалося, що він подав блискучу ідею. І рапорт скінчився.

І лейтенант Тротта вернувся додому, сів і заходився писати листа своєму панотцеві. Без алкоголю справа не посувалася вперед. Тому він спустився наниз, до кав’ярні, замовив «дев’яностоградусної», звелів подати чорнило, перо й папір. Він почав. Який тяжкий лист! Який неможливий лист! Лейтенант Тротта разів кілька починав, рвав написане й починав знову. Нічого нема тяжчого для лейтенанта, ніж описувати події, що стосуються його особисто і навіть загрожують йому. При цій нагоді з’ясувалося, що лейтенант Тротта, якому служба у війську давно вже остогидла, мав ще досить солдатського марнолюбства, аби не дати увільнити себе з армії. І, силкуючися змалювати батькові заплутані обставини, в яких він опинився, лейтенант Тротта несподівано знов обернувся на того юного кадета, який колись на балконі батькового дому під звуки маршу Радецького жадав померти за Габсбурґів і за Австрію. (Отака дивна, отака мінлива, сповнена вічного сум’яття є людська душа.)

Минуло понад дві години часу, перше ніж Тротта виклав на папері стан своїх справ. Стояло вже надвечір’я. До кав’ярні вже збиралися гравці в карти й рулетку. Прийшов і господар, пан Бродніцер. Він був незвичайно, жахливо ввічливий. Лейтенанта він ушанував таким глибоким уклоном, що той миттю зрозумів: господар хоче нагадати йому про сцену з Каптураком і про свою автентичність як свідка. Тротта підвівся, щоб знайти Онуфрія. Він вийшов у коридор і кілька разів гукнув денщика на сходах. Онуфрій не озвався. Зате з’явився Бродніцер і повідомив:

— Ваш денщик пішов кудись ще вранці.

Отож лейтенант сам вирядився на вокзал надіслати листа. Дорогою йому спало на думку, що Онуфрій пішов десь, не спитавшись дозволу. Військове виховання лейтенанта вимагало розгніватись на денщика. Але ж він сам раз у раз їздив до Відня — без дозволу, ще й у цивільному. «Може, денщик просто наслідував приклад офіцера. Може, й Онуфрій має дівчину, яка чекає на нього в селі, — думав лейтенант. — Сидітиме він у мене на гауптвахті, поки й посиніє!» — подумки промовив лейтенант Тротта. Одначе внутрішній голос шепнув йому, що він не сам придумав цю фразу й насправді ніколи такого не зробить. То був просто штампований вираз, що вічно крутився напоготові в мозку військового, один із тих незліченних штампів, які в армійських головах побутують замість думок і вискакують звідти замість рішень.

Ні, денщик Онуфрій не мав у своєму селі дівчини. Він мав у своєму селі чотири з половиною морги поля, успадковані від батька, якими порядкував його шваґер, і двадцять золотих десятикронових дукатів, закопаних у землю коло третьої верби улівуруч від повітки, над стежкою, що вела до сусіди Никифора. Денщик Онуфрій устав нині ще до схід сонця, почистив лейтенантові уніформу й розкинув її на кріслі, наваксував і довів до блиску його чоботи, поставив їх за дверима в коридорі, а сам узяв свого черешньового ціпка і маршовим кроком подався на Бурлаки. Він ішов вузенькою стежкою, порослою з обох боків верболозом, єдиною дорогою, що засвідчувала твердий ґрунт. Бо ж верби споживали тут чи не всю болотяну вологу місцини. Обабіч стежки вставали сірі, примарні вранішні тумани, клубочилися, сунули назустріч хлопцеві в розмаїтих подобах, аж він хрестився і раз-по-раз проказував тремтячими губами «Отче наш». Проте настрій Онуфрій мав добрий. Ось уже ліворуч показалися великі, вкриті черепицею залізничні комори. Вони трохи його заспокоїли, адже стояли саме там, де він і сподівався. Він перехрестився, цього разу із вдячності за милість Божу, що вберегла залізничні комори на звичному місці. Онуфрій дістався до села Бурлаків годину по тому, як випливло сонце. Його сестра і шваґер були вже в полі. Він зайшов до батьківської хати, де вони мешкали. Діти ще спали в колисках, почеплених за товсті вервечки до стелі на міцні залізні гаки. На грядці за хатою Онуфрій узяв лопату й граблі і подався до третьої верби ліворуч від повітки. (Вийшовши з хати, він став спиною до дверей і звів очі до виднокраю. Минула якась хвилина, поки він переконав себе, що його права рука — то таки права, а ліва — то ліва, аж тоді рушив ліворуч, до третьої верби, як іти до сусіда Никифора.) Тут він заходився копати. Час від часу парубок озирався довкола, аби переконатись, що за ним ніхто не підглядає. Ні! Ніхто не бачив, що він робить. Він копав і копав. Сонце так швидко підбилося вгору, що він гадав, ніби вже полудень. Та була ще лишень дев’ята ранку. Аж ось він почув, що залізний ніс лопати вдарився об щось тверде, аж задзвеніло. Онуфрій відклав лопату й почав розгрібати землю граблями, потім відклав граблі, сам ліг долі й усіма десятьма пальцями заходився відгрібати пухку, дрібненьку землю. Спершу він намацав полотняну хустину, знайшов вузлика й витяг його. Там були гроші — двадцять золотих дукатів, кожен вартістю в десять крон.

Онуфрій не гаяв часу — не перелічував свого скарбу. Він сховав гроші в кишеню й подався до єврея-шинкаря села Бурлаків, такого собі Гірша Беньовера, єдиного в світі банкіра, якого знав особисто.

— Я тебе знаю, — сказав Гірш Беньовер. — Я й батька твого знав! Тобі цукру, борошна, російського тютюну чи грошей?

— Грошей! — відповів Онуфрій.

— Скільки тобі треба? — запитав Беньовер.

— Дуже багато! — сказав Онуфрій і розвів руки на всю широчінь, показуючи, скільки йому треба грошей.

— Добре, — сказав Беньовер. — Побачимо, скільки ти маєш!

І він розгорнув велику книгу. У тій книзі було зазначено, що Онуфрій Кологін має чотири з половиною морги поля. Беньовер давав під заставу їх три сотні крон.

— Ходімо до бургомістра! — сказав Беньовер.

Він гукнув свою дружину, лишив на неї шинок і пішов з Онуфрієм Кологоном до сільського старости.

Тут він дав Онуфрієві триста крон. Онуфрій сів біля побитого шашелем рудого столу й заходився ставити своє ім’я на папірці з написаним на ньому якимсь текстом. Він скинув кашкета. Сонце стояло вже високо в небі. Воно примудрилося кидати своє вже пекуче проміння навіть крізь манісінькі віконця сільської хати, в якій урядував староста села Бурлаків. Онуфрій упрів. На його низькому лобі прозорими кришталевими ґульками повиступав піт. З кожною новою літерою, що її виписував Онуфрій, на лобі в нього виступала нова прозора ґулька. Ті ґульки котилися й котилися донизу, наче сльози, що їх проливав напружений мозок Онуфрія. Аж ось його ім’я поставлено під тим текстом. І, з двадцятьма золотими дукатами в кишені штанів та ще трьомастами паперових крон у кишені кітеля, Онуфрій Кологін вирушив у зворотну мандрівку.

Він з’явився в готелі після полудня. Він пішов до кав’ярні, спитався там про свого пана, і, вгледівши лейтенанта Тротту, постав між картярами такий безтурботний, наче б стояв серед казарменого подвір’я. Весь його широкий вид сяяв, мов сонце. Тротта довго дивився на нього з ніжністю в серці й суворістю в погляді.

— Ти в мене сидітимеш на гауптвахті, поки й почорнієш! — вимовили лейтенантові губи те, що продиктував мозок військового. — Іди до кімнати! — сказав далі Тротта й підвівся.

Лейтенант подався сходами нагору. Рівно за три кроки позад нього йшов Онуфрій. Вони стояли в кімнаті. Онуфрій, усе так само ясний на виду, доповів:

— Пане лейтенанте, осьде гроші!

Він повитягав з кишень штанів і кітеля все, що мав, підступив ближче й поклав на стіл. На темно-червоній хустині, що так довго крила в собі під землею двадцять золотих дукатів, прилипли сріблясто-сірі грудочки землі. Біля хустини лежали блакитні банкноти. Тротта перелічив їх. Тоді розв’язав хустину. Перелічив золоті монети. Тоді поклав банкноти в хустину до монет, знов зав’язав вузлика й віддав Онуфрієві.

— На жаль, я не можу взяти в тебе грошей, розумієш? — сказав Тротта. — Заборонено статутом, розумієш? Якщо я візьму в тебе гроші, мене виженуть з армії і знімуть звання, розумієш?

Онуфрій кивнув головою.

Лейтенант стояв із вузликом у простягненій руці. Онуфрій усе кивав головою. Він підняв руку й спіймав вузлика. Ще якусь мить вузлик поколивався в повітрі.

— Можеш іти! — сказав лейтенант, і Онуфрій зі своїм вузликом вийшов.

Лейтенантові згадалася та осіння ніч у кавалерійському гарнізоні, коли Онуфрій карбував крок за його спиною.

І він пригадав військові гуморески, вичитані з тоненької книжечки в темно-зеленій обкладинці зі шпитальної бібліотеки. Книжечка аж кишіла зворушливими історіями про офіцерських денщиків, грубуватих сільських хлопців із золотими серцями. І хоча лейтенант Тротта не мав літературного смаку і коли випадково чув слово «література», то на думку йому спадала тільки драма «Цріні» Теодора Кернера, й більше нічого, проте завжди відчував глуху відразу до сльозливої розчуленості тієї книжчини з її золотенькими героями. Йому, лейтенантові Тротті, бракувало життєвого досвіду, щоб знати, що й у дійсності трапляються прості сільські хлопці зі шляхетними серцями і що в нікчемній книжечці чимало дечого списано з живого життя, тільки списано погано.

Взагалі він був дуже недосвідчений, цей лейтенант Тротта.

Свіжого й сонячного весняного ранку окружний начальник отримав злощасний лейтенантів лист. Перше ніж розпечатати, пан фон Тротта зважив його на долоні. Він здався важчим за всі ті листи, що їх старий отримував від сина досі. Мабуть, написаний аж на двох сторінках, якийсь незвично довгий лист. Старе серце пана фон Тротти сповнилося тривогою, батьківським гнівом, радістю й тоскним передчуттям. Манжета на його старій руці злегка рипіла, коли він розпечатував конверта. Притримуючи лівою рукою пенсне, що за останні кілька місяців стало трохи неслухняним, він правою підніс листа доволі близько до обличчя, так що кінчики бакенбардів черкалися об папір і стиха шаруділи. Видимий поспіх письма злякав пана фон Тротту не менше, аніж надзвичайний зміст написаного. Навіть між рядками окружний начальник шукав нових, прихованих жахів, бо йому раптом здалося, що в рядках листа викладено ще не всі можливі страхіття і що він уже давно, надто ж відколи син кинув йому писати, день у день очікував ще страхітливішої звістки. Мабуть, тому він, відклавши листа, зберіг самовладання. Він був старий чоловік, сформований за старих часів. Старі люди з часів перед великою війною були, може, й дурніші за нинішніх молодих. Проте у хвилини, які здавалися їм страшними і які, за уявленнями сьогоднішніми, можна було б збути легким жартом, вони, ці браві старі люди, зберігали героїчний спокій. За наших днів поняття станової, родинної і особистої честі, в яких виховувався пан фон Тротта, здаються пережитками неймовірних і дитинних легенд. Тоді ж звістка про раптову смерть єдиної дитини менше вразила б кожного австрійського окружного начальника натури пана фон Тротти, ніж звістка про, нехай лишень гадане, безчестя дитини. За уявленнями тієї епохи, без сліду зниклої, ніби похованої під свіжими могилами полеглих на війні, офіцер цісарсько-королівської армії, котрий не вбив зневажника своєї честі нібито через те, що заборгував йому гроші, був нещастям, ба ще й гірше, ніж нещастям — ганьбою для свого батька, для армії й монархії. Тому-то першої миті озвалося не батьківське, а, сказати б, службове серце пана фон Тротти. І воно звеліло: «Негайно склади свої службові повноваження! Вийди дочасно на пенсію! На службі цісареві ти не маєш більш чого робити!». Проте наступної миті залементувало батьківське: «Тут винен час! Винен цей прикордонний гарнізон! Твій син щирий і шляхетний! Тільки, на жаль, слабкий! І йому треба допомогти!».

Йому треба допомогти! Треба вберегти ім’я Тротта від безчестя й ганьби! І в цьому пункті обоє сердець пана фон Тротти — і службове, й батьківське — були одностайні. Отож насамперед треба було роздобути грошей — сім тисяч двісті п’ятдесят крон! П’яти тисяч флоринів, дарованих колись із ласки цісаря синові героя Сольферіно, як і грошей, успадкованих по батькові, давно вже не було. Вони розтеклись окружному начальникові поміж пальцями, витрачені то на те, то на се: на домашній побут, на кадетський корпус у моравській Білій Церкві, на маляра Мозера, на коня, на доброчинні справи. Пан фон Тротта завжди силкувався здаватися багатшим, ніж насправді був. Він мав великопанські інстинкти. А не було на той час (та, може, немає й нині) інстинктів, які обходились би дорожче. Люди, над якими вони тяжіють, мов прокляття, не знають, ні скільки вони мають, ані скільки витрачають. Вони черпають з невидимого джерела. Вони не підраховують. Вони переконані, що їхні статки не можуть бути меншими за їхню щедрість.

Уперше на своєму вже таки довгенькому віку пан фон Тротта опинився перед нерозв’язним завданням: роздобути як стій порівняно великі гроші. Він не мав друзів, за винятком тих колишніх шкільних товаришів, що, як і він, сиділи тепер по різних установах і що з ними він уже чимало літ не спілкувався. Здебільшого вони були бідні. Щоправда, він був знайомий з найбагатшим чоловіком на все це окружне місто В. паном Вінтерніґом. І він почав поволі привчати себе до страхітливої думки, що він піде до пана фон Вінтерніґа завтра, післязавтра чи просто сьогодні — просити позички. Він, пан фон Тротта, не мав аж надто розвиненої уяви. А проте йому вдалося з болючою виразністю уявити собі кожен крок цього жахливого хресного шляху. І вперше на своєму таки справді довгому віку окружний начальник спізнав, як то тяжко, бувши безпорадним, не втрачати гідності. Цей досвід ударив його, мов блискавиця, вмить розтрощив гордість, яку пан фон Тротта так довго й старанно беріг і плекав, яку успадкував і сподівався передати в спадок. Він став зовсім сумирний, як прохач, що вже багато років марно ходить на поклін до благодійників. Гордість була могутнім другом його юності, а згодом стала за підпору в його старості, — тепер її відняли в нього, бідолашного старого окружного начальника! Він вирішив негайно написати листа панові фон Вінтерніґу. Та тільки-но взявся за перо, як зрозумів, що не спроможний навіть повідомити про свій візит, який, по суті, був візитом прохача. Старому Тротті видалося, що він чинить ошуканство, принаймні не натякнувши з самого початку на мету свого візиту. Але неможливо було знайти фразу, більш-менш відповідну цьому намірові. Отож пан фон Тротта довго сидів з пером у руці, знов і знов обмірковував, виправляв і закреслював кожне речення. Щоправда, можна було й зателефонувати панові Вінтерніґу! Та відколи в окружному управлінні з’явився телефон, — відтоді минуло не більш як два роки, — пан фон Тротта користувався ним лише для службових розмов. Неможливо було уявити, що він підійде до цієї брунатної, великої, трохи аж зловісної скриньки, покрутить ручку й з цим жахливим «Алло!», що майже ображало пана фон Тротту (бо цей дитинний вигук здавався йому аж надто недоречною збитошністю, аби поважні люди з його допомогою заходжувались обговорювати поважні справи), почне розмову з паном фон Вінтерніґом. Тим часом йому спало на думку, що син чекає відповіді, може, телеграми. А що мав йому телеграфувати окружний начальник? Приміром: «Зроблю все можливе. Подробиці повідомлю». Або: «Чекай терпляче дальших повідомлень». Чи: «Спробуй інакші способи, тут неможливо». — Неможливо! Це слово збудило довгу, страховинну луну. Що неможливо? Урятувати честь роду Тротт? Оце якраз мало бути можливо! Неможливо це бути не могло! Туди й сюди, туди й сюди крокував окружний начальник по своїй канцелярії — як тими недільними ранками, коли він екзаменував малого Карла Йозефа. Одну руку він заклав за спину, а на другій рипіла цупка манжета. Потім він зійшов униз, на подвір’я, спонуканий навіженою гадкою, що небіжчик Жак може сидіти там у затінку піддашшя. Пустельне було подвір’я. Вікно маленького будиночка, де мешкав Жак, стояло відчинене, і канарка ще жила. Вона сиділа на лутці вікна й голосно виспівувала. Окружний начальник повернувся до господи, взяв капелюха та ціпка й залишив будинок. Він вирішив учинити надзвичайну річ — відвідати доктора Сковронека у нього вдома. Він перетнув невеличкий ринковий майданчик, звернув на Ленауґасе, пошукав на дверях будинків таблички з докторовим ім’ям, бо не знав номера його помешкання, і зрештою мусив питати адресу Сковронека у якогось торгівця, хоч і шкодував, що обтяжує незнайому людину своїми розпитуваннями. Та пан фон Тротта витримав і це з мужньою гідністю і ось уже зайшов до будинку, який йому описали. Він знайшов доктора Сковронека в невеличкому садочку за будинком, із книжкою, під великим парасолем.

— Господи, Твоя воля! — вигукнув Сковронек. Бо добре знав, що мало статися щось надзвичайне, коли окружний начальник прийшов до нього додому.

Перш ніж почати свою розповідь, пан фон Тротта довго й переконливо просив йому вибачити. Розповідав він, сидячи на лавці в садочку, понуривши голову і длубаючись кінчиком ціпка в різнобарвній жорстві доріжки. Потім віддав до рук Сковронекові синового листа. Замовк, потамувавши зітхання, і важко задихав.

— Мої заощадження, — сказав Сковронек, — становлять дві тисячі крон, вони до ваших послуг, якщо дозволите, пане окружний начальнику.

Він промовив це речення дуже швидко, неначе боявся, що окружний начальник урве його мову, і від збентеження взяв ціпка пана фон Тротти й сам став колупати жорству. Бо йому здалося, що після цих слів уже не можна сидіти з бездіяльними руками.

Пан фон Тротта сказав:

— Дякую, пане докторе, я їх візьму. Я дам вам боргове зобов’язання. Якщо дозволите, я повертатиму гроші частинами.

— Про це не може бути й мови, — відповів Сковронек.

— Гаразд! — сказав окружний начальник.

Йому раптом здалося неможливим виголошувати силу марних слів, як він із ввічливості виголошував їх цілий вік. Зненацька він згадав, що час квапить. Ті кілька днів, що він ще мав, раптом збіглися докупи і обернулися в ніщо.

— Решту, — повів далі Сковронек, — решту можна роздобути лише в пана Вінтерніґа. Ви знайомі з ним?

— Побіжно.

— Нічого іншого не залишається робити, пане окружний начальнику! Проте я начебто знаю пана Вінтерніґа. Я колись лікував його невістку. Він, здається мені, чистий нелюд, як то кажуть. І може бути, може бути, пане окружний начальнику, що ви дістанете відмову.

Сковронек замовк. Окружний начальник взяв у нього ціпка. Довкола було зовсім тихо. Чулося тільки шарудіння ціпка в жорстві.

— Відмову! — прошепотів окружний начальник. — Я її не боюся, — сказав він голосно. — Але що тоді?

— Тоді, — мовив Сковронек, — тоді лишається тільки одна незвичайна річ, мені вона щойно спала на думку, але мені й самому це здається фантастичним. Хоч у вашому випадку воно, може, й не є таким неймовірним. Бувши вами, я пішов би просто туди, просто до старого, до цісаря, маю на увазі. Бо ж тут ідеться не про самі лишень гроші. Небезпека полягає в тому, — вибачте, що я висловлююся так відверто, — що ваш син з армії… з армії… — «полетить», — хотів сказати Сковронек. Але він сказав: — … муситиме піти!

Промовивши ці слова, Сковронек враз засоромився. І додав:

— Та, можливо, це й смішна, дитинна ідея. І доки я її висловлював, мені спало на думку, що ми з вами — як два хлопчаки, які обмірковують неможливі речі. Атож, ми стільки прожили на світі і маємо тяжкий клопіт, проте в моїй ідеї є щось задерикувате. Вибачте мені!

Простій душі пана фон Тротти ідея доктора Сковронека аж ніяк не здавалася дитинною. Завжди, за кожним папером, що його він складав чи підписував, за кожної найдрібнішої вказівки, яку давав комісарові чи тільки жандармському вахмістрові Сламі, окружний начальник відчував, що він стоїть безпосередньо під цісарським скіпетром. Було щось самозрозуміле, скажімо, і в тому, що цісар розмовляв із Карлом Йозефом. Герой Сольферіно пролив кров за цісаря, а в певному розумінні — і Карл Йозеф, борючись проти збунтованих «підозрілих суб’єктів» та «непевних елементів». На думку простодушного пана фон Тротти, не було зловживанням цісарською ласкою, коли слуга його величності довірливо йшов до Франца Йосифа, як дитина йде зі своїм горем до батька. І доктор Сковронек злякався й на мить засумнівався в здоровому глузді окружного начальника, коли старий вигукнув:

— Пречудова ідея, пане докторе, і це ж найпростіше в світі!

— Не так-то це вже й просто! — заперечив Сковронек. — У вас мало часу. За два дні неможливо домогтися приватної аудієнції.

Окружний начальник погодився з ним. І вони вирішили, що пан фон Тротта спершу повинен піти до Вінтерніґа.

— Навіть якщо буде відмова! — сказав окружний начальник.

— Навіть якщо буде відмова! — повторив доктор Сковронек.

І окружний начальник негайно вирядився до пана фон Вінтерніґа. Він поїхав у фіакрі. Був саме час обіду. Він навіть не попоїв нічого. Зупинився перед кав’ярнею і випив келишок коньяку. Йому подумалося, що він оце чинить украй недоречне діло. Хоч би вже через те, що не дасть старому Вінтерніґові вчасно спокійно пообідати. Проте він не має часу. Сьогодні пополудні справа має вирішитися. Післязавтра він стане перед цісарем. І пан фон Тротта велить візничому ще раз зупинитися. Він виходить перед поштою і твердою рукою пише текст телеграми Карлові Йозефу: «Буде залагоджено. Привіт. Батько». Він цілком певен, що все складеться добре. Бо якщо неможливо роздобути грошей, то ще неможливіше заплямувати честь роду Тротт. Так, окружний начальник у думці каже собі, що його оберігає й супроводить дух його батька, героя Сольферіно. І коньяк зігріває його старече серце. Воно б’ється трішки дужче. Проте він спокійніший. І пан фон Тротта розплачується з візником біля під’їзду вілли Вінтерніґа і приязно киває йому на прощання одним пальцем, як звик кивати всім маленьким людям. Так само приязно він усміхається й лакеєві і з капелюхом та ціпком у руках чекає на пана Вінтерніґа.

Нарешті вийшов і пан Вінтерніґ, невеличкий і жовтий. Він простяг окружному начальникові свою сухеньку ручку, впав у широке крісло і майже втонув у зеленому оксамиті подушок. Свої безбарвні очі він звернув до великих вікон. У тих очах не було живого погляду, чи, може, вони просто зачаювали в собі погляд; то були тьмяні старі люстерка — окружний начальник бачив у них лише своє власне крихітне відображення. Він почав вільніше, ніж сам сподівався від себе, з плавно укладених вибачень, і пояснив, чому не мав можливості попередити про свій візит. Потім сказав:

— Пане фон Вінтерніґу, я стара людина.

Він зовсім не хотів казати таких фраз. Жовті, зморшкуваті Вінтерніґові повіки кілька разів піднялись і опустилися, і окружному начальникові здалося, ніби він звертається до старого, висхлого птаха, що не розуміє людської мови.

— Вельми шкода! — сказав, проте, пан фон Вінтерніґ.

Він говорив дуже тихо. В його голосі не було звуку, як в очах не було погляду. Він говорив з придихом, оголюючи дивовижно, як на свій вік і постать, міцні, широкі, жовті зуби — надійну захисну загороду задля його слів.

— Вельми шкода! — сказав пан фон Вінтерніґ удруге. — Я зовсім не маю готівки.

Окружний начальник відразу підвівся. Вінтерніґ підхопився й собі. Дрібненький і жовтий, він стояв перед окружним начальником, безбородий перед срібними бакенбардами, і пан фон Тротта наче виріс, він навіть сам це відчував. Чи була зломлена його гордість? Аж ніяк! Чи був він упокорений? Ні, не був! Він мав урятувати честь героя Сольферіно, як колись герой Сольферіно врятував життя цісареві. Як, власне, легко бути прохачем! Погордою, уперше в житті справжньою погордою сповнилося серце пана фон Тротти, й та погорда була майже так само велика, як і його гордість. Він попрощався. Він сказав своїм старечим, зверхнім, гугнявим голосом урядовця:

— Моє шанування, пане фон Вінтерніґу!

Випростаний, осяйний у всій гідності своєї сивизни, він ішов пішки довгою алеєю, що вела від будинку Вінтерніґа до міста. Алея була безлюдна, по ній вистрибували горобці й висвистували поміж листом дрозди, і старі зелені каштани облямовували шлях панові окружному начальникові.

Удома він знову по довгій перерві взяв до рук срібного дзвоника. Його тоненький голосок прудко побіг через увесь будинок.

— Шановна, — сказав пан фон Тротта панні Гіршвіц, — мені б хотілося за півгодини бачити мою валізу спакованою. Будь ласка — вкладіть мою уніформу, трикутний капелюх і шпагу, а також фрак та білу краватку! За півгодини!

Він вийняв свого кишенькового годинника, лунко клацнув покришкою. Потім сів у крісло й заплющив очі.

У шафі на п’яти гачках висіла його парадна уніформа: фрак, жилетка, штани, трикутний капелюх і шпага. Велика валіза окружного начальника в брунатному полотняному чохлі роззявила свою пащу, вистелену білим прозорим папером, і одну по одній поглинула неначе не перенесені, а лише супроводжувані туди обережними руками економки усі складники парадного вбрання пана фон Тротти. Шпага слухняно шурхнула у шкіряний футляр. Біла краватка огорнулася легким паперовим серпанком. Білі рукавички вклалися на підбивці жилетки. Потім валіза замкнулася. І панна Гіршвіц пішла доповісти, що все готове.

Отож пан окружний начальник поїхав до Відня.

Він прибув туди пізно увечері. Проте він знав, де слід шукати тих людей, які були йому потрібні. Він знав ті будинки, в яких вони мешкали, і ті ресторани, до яких вони навідувалися. І радник правління Смекал, і надвірний радник Полак, і радник міністерства фінансів Поліцер, і головний муніципальний радник Буш, і радник намісництва Лешніґ, і поліційний радник Фукс — усі вони і ще декотрі інші ще того ж таки вечора побачили пана фон Тротту, і хоч він був того самісінького віку, що й вони, проте кожен із них стурбовано подумав: як він, окружний начальник, постарів! Бо на вигляд він здавався куди старшим за кожного з них. Еге ж, він здався їм таким поважним, що вони аж боялися звертатись до нього на «ти». Його бачили того вечора багато де, і всюди він з’являвся якось ніби одночасно, нагадуючи всім скоріше духа, ніж людину, — духа минулих літ і старої Габсбурзької монархії: він був неначе жива тінь історії. І хоч як дивно лунало те, з чим він їм звірявся, тобто його відчайдушний намір протягом двох днів дістати особисту аудієнцію в цісаря, однак багато дивнішим здавався їм він сам, пан фон Тротта, рано зістарений і неначе зроду старий; і поволі його намір почав здаватися їм слушним і самозрозумілим.

У канцелярії обер-гофмейстера Монтенуово сидів щасливчик Густль, якому вони всі заздрили, хоч і знали, що по смерті старого, коли трон посяде Франц Фердинанд, його величі настане ганебний кінець. Вони всі вже на те й чекали. А він тим часом одружився, та ще й із панною роду Фуґерів, він, міщанин, що в школі сидів на третій парті і що йому усі вони підказували на кожному екзамені, і чиє «щастя» вони тридцять років супроводили гіркими примовками. Отож Густль отримав дворянство і сидів тепер у канцелярії обер-гофмейстера. Він звався вже не Гасельбруннер, а фон Гасельбруннер. Служба його була простенька, мов дитяча гра, тимчасом як самі вони, всі інші, мусили заладнувати нестерпні для себе і вкрай заплутані справи. Гасельбруннер! Він єдиний може зарадити у справі фон Тротти!

І вже о дев’ятій наступного ранку окружний начальник стояв під дверима Гасельбруннера в обергофмейстеровій канцелярії. Йому сповістили, що Гасельбруннер у від’їзді й повернеться, можливо, сьогодні пополудні. Випадково окружний начальник побачив тут Сметану, якого йому не пощастило знайти вчора. А Сметана, нашвидку втаємничений у справу і меткий, як завжди, знав багато. Якщо Гасельбруннер і від’їхав, то поряд же сидів Ланґ! А Ланґ був славний хлопець. Так почалися мандри невтомного окружного начальника від канцелярії до канцелярії. Він зовсім не знав тих неписаних законів, що мали силу в цісарсько-королівських установах Відня. Тепер він їх спізнав. Згідно з цими законами, урядовці були непривітні, поки він не виймав своєї візитної картки. А потім, довідавшись про його ранґ, вони ставали такі покірливі, хоч до рани прикладай. Вищі урядовці, і гуртом, і поодинці вітали його зі щирою повагою. Кожен із них, без винятку, першої чверть години, здавалося, ладен був задля окружного начальника ризикнути кар’єрою й навіть життям. І лише наступної чверть години їхні очі тьмарилися, обличчя в’янули, велика скорбота закрадалась їм у серце й підточувала їхню готовність до офіри, і кожен із них казав:

— Так! Якби йшлося про щось інше! З радістю! Але в цьому випадку, любий, любий бароне фон Тротто, навіть для нашого брата… Ну, не мені вам казати!

Такими й подібними словами вони марно умовляли непохитного пана фон Тротту. Він переходив галереї і двори, сходив на четвертий поверх, на п’ятий, знову спускався на другий, а тоді на перший. А потім вирішив дочекатися Гасельбруннера. Він прочекав до пообіддя і довідався, що Гасельбруннер насправді нікуди не виїздив, був дома. І відважний войовник за честь роду Тротт пробився до Гасельбруннера додому. Аж тут нарешті блиснула слабесенька надія. Вони удвох навідалися до одного, до другого, Гасельбруннер і старий пан фон Тротта. Конче треба було добутися до самого Монтенуово. І, врешті, вже близько шостої вечора пощастило знайти одного приятеля Монтенуово в тій знаменитій кондитерській, куди часом заходили пополудні ласі на солодощі й веселі достойники імперії. Про те, що його намір нездійсненний, окружний начальник чув сьогодні вже вп’ятнадцяте. Та він був непохитний. І срібна гідність його старечого віку, і та трохи дивна й злегка навіжена впертість, з якою він говорив про свого сина і про небезпеку, що загрожувала честі роду Тротт, і та урочистість, з якою він називав свого забутого батька не інакше як героєм Сольферіно, а цісаря — не інакше як його величністю, справляли на слухачів таке враження, що й їм самим намір пана фон Тротти поволі починав здаватися справедливим і самозрозумілим. Якщо по-іншому не вийде, казав цей окружний начальник з В., то він, старий слуга його величності, син героя Сольферіно, кинеться, немов звичайний пакувальник ринку солодощів, навколішки перед повозом, у якому цісар щоранку їздить із Шенбруна до Гофсбурґа. Він, окружний начальник Франц фон Тротта, мусить залагодити всю цю справу. Тепер він уже був так натхненний своїм завданням врятувати з цісаревою допомогою честь роду Тротт, що йому здавалось, ніби завдяки нещасному випадкові з його сином, — як він подумки називав усю ту історію, — його, начальникове, довге життя нарешті набуло справжнього сенсу. Так, лише завдяки цьому воно набуло сенсу.

Не просто порушити етикет. Йому це казано безліч разів. Він відповідав, що його батько, герой Сольферіно, теж порушив етикет.

— Отак-о, рукою ухопив він його величність за плече й пірвав додолу! — казав окружний начальник.

Він, хто лише з притаєним дрожем міг спостерігати поривчасту або просто надмірну рухливість інших, тепер сам підводився, хапав за плече пана, якому саме змальовував ту сцену, і пробував тут-таки, на місці, відтворити історичний епізод урятування життя цісаря. І ніхто не всміхався. І всі шукали можливості обійти придворний етикет.

Пан фон Тротта пішов до крамниці канцтоварів, купив аркуш паперу встановленого зразка, пляшечку чорнила й сталеве перо марки «Адлер» — єдине, яким він міг писати, і квапливою рукою, хоч і звичним своїм письмом, дотримуючись усіх законів каліграфії, написав за належною формою клопотання на ім’я його королівсько-цісарської апостольської величності, ані на мить не засумнівавшись, тобто не дозволяючи собі й на мить засумніватись, що його справу буде вирішено «в сприятливому дусі». Він ладен був розбудити серед ночі самого Монтенуово. Протягом того дня, на думку пана фон Тротти, справа його сина стала справою героя Сольферіно й тим самим — справою цісаря, а отже, певною мірою, справою вітчизни. Він ледве чи й попоїв як слід, відколи виїхав із В. На вигляд він був ще худорлявіший, ніж звичайно, і своєму приятелеві Гасельбруннеру нагадував одного з тих екзотичних птахів Шенбрунського зоосаду, що віддзеркалювали спробу природи повторити на матеріалі фауни фізіономію Габсбурґів. І справді, окружний начальник усім людям, які бачили цісаря, нагадував самого Франца Йосифа. Вони, ці віденські панове, аж ніяк не звикли до такого ступеня рішучості, яку перед ними явив цей окружний начальник. І пан фон Тротта здавався їм, людям, що звикли з допомогою легесеньких, немов пух, жартів, народжених у столичних кав’ярнях, вирішувати куди тяжчі справи імперії, вихідцем не лише з географічно, але й з історично віддаленої провінції, примарою вітчизняної історії, втіленим голосом патріотичного сумління. Вічна готовність до жарту, яким вони схильні були привітати всі симптоми власної загибелі, на якусь годину завмирала, і слово «Сольферіно» будило в них страх і шанобу, як назва битви, що вперше звістувала загин цісарсько-королівської монархії. Той вигляд і та мова, що їх явив перед ними цей химерний окружний начальник, самих їх вжахнули. Може, на них уже тоді війнула своїм крилом смерть, що кілька місяців згодом мала їх усіх схопити у свої лабети, схопити, підкравшися з-за спини! І вони відчули в себе на потилиці крижаний подих смерті.

Пан фон Тротта мав іще три дні часу. Адже йому пощастило за одну-єдину ніч, протягом якої він не спав, не їв і не пив, зламати залізний і золотий закон етикету. Як імені героя Сольферіно неможливо більше знайти в підручниках історії та читанках для австрійських народних і середніх шкіл, так само не знайдеш імені сина героя Сольферіно в протоколах Монтенуово. Опріч самого Монтенуово й нещодавно померлого камердинера Франца Йосифа, жодна людина в світі не знає, що окружного начальника барона Франца фон Трогту якось уранці прийняв у себе перед від’їздом до Ішля цісар.

То був чудовий ранок. Окружний начальник цілу ніч приміряв парадну уніформу. Він не зачиняв вікна. То була ясна літня ніч. Час від часу він підходив до вікна. Тоді він чув шемріт сонного міста і крик півня на якомусь далекому подвір’ї. Пан фон Тротта відчував подих літа; він бачив зорі на клаптику нічного неба, він чув рівномірну ходу вартового. Він чекав ранку. Він уп’ятнадцяте вже підходив до дзеркала, поправляв кінчики білої краватки над ріжками стоячого коміра, знов і знов протирав батистовою хустинкою золоті ґудзики свого фрака, тер золотий держак шпаги, змахував щіткою уявний пил із черевиків, розчісував бакенбарди, пригладжував гребінчиком ріденькі волосинки на голові, що вперто стовбурчилися і ніби закручувались, і вже вкотре чистив поли фрака. Він узяв у руку свого трикутного капелюха. Він став перед дзеркалом і знову й знов повторював:

— Величносте, я прошу милості для свого сина!

У дзеркалі він побачив, як тремтять його бакенбарди, і це здалося йому непристойним, і він заходився вимовляти це речення так, щоб вони лишалися непорушні, а слова, проте, було чути виразно. Він зовсім не відчував утоми. Він знов підійшов до вікна, як ото підходять до берега. Бо він так тужно чекав ранку, як чекають корабля з рідного краю. Так, він тужив за цісарем, немов за рідним пристановищем. Він стояв біля вікна, аж поки в небі засірів світанок, згасла досвітня зірка і незграйний пташиний хор звістував схід сонця. Тоді він погасив світло в кімнаті. Натиснув дзвоника на дверях. Звелів прислати перукаря. Скинув фрак. Сів. Наказав себе поголити.

— Двічі, — сказав він заспаному молодикові, — й уважно.

Тепер його підборіддя сяяло блакитнявою чистотою між срібними крилами бакенбардів. Галун приємно попікав шкіру, пудра холодила її. Йому було призначено з’явитися на восьму тридцять. Він ще раз почистив свого чорно-зеленого фрака. Ще раз повторив перед дзеркалом:

— Величносте, я прошу милості для свого сина!

Потім замкнув кімнату. Зійшов сходами наниз. Увесь будинок ще спав. Пан фон Тротта натяг білі рукавички, розрівняв пальці, розгладив лайку, ще на мить зупинився перед великим дзеркалом на сходах між другим і третім поверхами і спробував озирнути свій профіль. Потім обережно, торкаючись східців самими лише передками підошов, спустився засланими червоним килимом сходами, випромінюючи срібну гідність, розливаючи довкола пахощі пудри й «Кельнської води» і гострий дух вакси. Портьє низько йому вклонився. Повіз, запряжений парою коней, зупинився перед обертовими дверима готелю. Окружний начальник обмахнув хусточкою м’яке сидіння фіакра й сів.

— Шенбрун! — звелів він.

І впродовж усієї поїздки сидів випростаний і непорушний. Копита коней весело й свіжо цокали об политий брук, і квапливі білі пекарчуки зупинялися й дивились услід повозові, мов на параді. Мов сяйлива часточка параду, їхав окружний начальник до цісаря.

Він звелів візникові зупинитися на відстані, яка здалася йому пристойною. І пішов, — сліпучо-білі рукавички зблискували обабіч його чорно-зеленого фрака, — пішов, обережно переставляючи ногу за ногою, щоб не затьмарити своїх блискучих черевиків порохом алеї, що вела нагору, до Шенбрунського палацу. Над ним заходилося радісним співом уранішнє птаство. Пахощі бузку і ясмину паморочили йому голову. Подеколи на плече йому спадали пелюстки з білих свічок каштанів. Він збивав їх додолу двома пальцями. Повільно сходив пан фон Тротта нагору осяйними пласкими сходами, вже вибіленими вранішнім сонцем. Вартові віддали честь, окружний начальник пан фон Тротта вступив до палацу.

Він став чекати. Згідно з двірськими правилами, його оглянув урядовець з канцелярії обер-гофмейстера. Фрак, рукавички, штани, черевики окружного начальника були бездоганні. Неможливо було знайти в зовнішності пана фон Тротти бодай найменший ґандж. Він чекав. Він чекав У великій кімнаті перед робочим кабінетом його величності. У шістьох широких склепінчастих, ще по-вранішньому позавішуваних, але вже відчинених її вікон ринув увесь чар раннього літа, усі солодкі пахощі і всі шалені співи шенбрунського птаства.

Нічого, здавалося, не чув він, окружний начальник. Не помічав він начебто і того пана, чиїм делікатним обов’язком було оглядати гостей цісаря й пояснювати їм правила поведінки. Перед срібною неприступною гідністю окружного начальника він занімів і занедбав свій обов’язок. Обабіч високих, білих, із золотою облямівкою дверей стояли два велетні-охоронці, завмерлі, наче статуї. Брунатно-жовта паркетна підлога, лише посередині застелена червонястим килимом, тьмяно віддзеркалювала долішню частину тулуба пана фон Тротти: чорні штани, позолочений вершечок піхов шпаги і гойдливі поли фрака. Пан фон Тротта підвівся. Обережними, безгучними кроками він ступав по килимі. Серце його калатало. Але душа була спокійна. Тієї години, за п’ять хвилин до зустрічі зі своїм цісарем, панові фон Тротті здавалося, ніби він бував тут роками, ніби він звик щоранку особисто доповідати його величності цісареві Францу Йосифові Першому про події минулого дня в моравському окрузі В. Цілком як дома почувався окружний начальник у палаці свого цісаря. Турбувала його хіба думка про те, що, може, треба було ще раз провести пальцями по бакенбардах і що тепер уже немає аніякої можливості скинути білі рукавички. Жоден цісарів міністр, ба навіть сам обер-гофмейстер не зміг би почуватися тут вільніше за пана фон Тротту. Вітер час від часу відкидав сонячно-жовті запони з високих склепінчастих вікон, і в поле зору окружного начальника потрапляв клаптик літньої зелені. Дедалі гучніш заходилося птаство. Уже дзижчало кілька важких мух, у передчасній вірі в те, ніби настав обід, і помалу ставала відчутна літня спека. Окружний начальник зупинився посеред кімнати, тримаючи капелюха біля правого боку, поклавши ліву руку в сліпучо-білій рукавичці на позолочений ефес шпаги і незмигно дивлячись на двері тієї кімнати, де був цісар. Так він простояв хвилин зо дві. У відчинені вікна долинули золоті удари дзвону далеких баштових дзиґарів. Тоді двійчасті двері розчинилися. І з піднесеною головою, обережним, нечутним, а проте впевненим кроком окружний начальник рушив уперед. Він низько вклонився і на кілька секунд завмер так, з очима, зверненими на паркет і без жодної думки в голові. Коли він випростався, двері за його спиною зачинилися. Перед ним, за письмовим столом, стояв цісар Франц Йосиф, а окружному начальникові видалося, ніби то стоїть його старший брат. Еге ж, бакенбарди Франца Йосифа були трохи жовтаві, особливо коло рота, а так — достеменно такі самі білі, як і бакенбарди пана фон Тротти. Цісар мав на собі генеральську уніформу, а пан фон Тротта — уніформу окружного начальника. І вони скидалися на двох братів, з яких один став цісарем, а другий — окружним начальником. Дуже людським, як і вся ця не відбита в жодних протоколах аудієнція, був порух, що його зробив тієї миті Франц Йосиф. Побоюючись, що в нього з носа може виглядати капка, він дістав з кишені штанів хусточку і втер вуса. Він кинув погляд на аркуш перед собою. «Ага, Тротта!» — згадав він. Учора він зволив слухати пояснення щодо необхідності цієї несподіваної аудієнції, проте не дуже дослухався. Ці Тротти вже кілька місяців не припиняють його обтяжувати. Він пригадав, що на маневрах розмовляв із наймолодшим паростком цієї родини. То був лейтенант, навдивовижу блідий лейтенант. А це, мабуть, його батько! А цісар уже знову встиг забути, чи то дід, чи батько того лейтенанта врятував йому життя в битві при Сольферіно. Чи то герой Сольферіно раптом зробився окружним начальником? А чи це, дивись, син героя Сольферіно? Він зіперся руками на стіл.

— Ну, мій любий Тротто? — спитав він.

Бо це належало до його цісарських обов’язків — чудувати своїх відвідувачів, називаючи їх на ім’я.

— Величносте! — сказав окружний начальник і ще раз схилився в глибокому уклоні. — Я прошу милості для свого сина!

— Для якого сина? — спитав цісар, аби виграти час і не виказати з самого початку, що він мало обізнаний з родинною історією Тротт.

— Мій син — єгерський лейтенант у Б., — сказав пан фон Тротта.

— А, так, так! — мовив цісар. — Це той молодий офіцер, якого я бачив під час останніх маневрів! Славний хлопець! — І через те, що думки його трохи плуталися, додав: — Він майже врятував мені життя. Чи то були ви?

— Величносте! То був мій батько, герой Сольферіно! — сказав окружний начальник, знову вклоняючись.

— Якого він тепер віку? — спитав цісар. — Битва при Сольферіно. Це ж був той, із читанкою?

— Так, величносте, — сказав окружний начальник.

І цісар раптом виразно пригадав аудієнцію дивовижного капітана. І як тоді, коли до нього з’явився той чудний капітан, Франц Йосиф Перший і тепер покинув своє місце за столом, ступнув кілька кроків назустріч відвідувачеві й сказав:

— Підійдіть-но ближче!

Окружний начальник підступив ближче. Цісар простяг свою худорляву, тремтячу руку, руку старої людини з блакитними жилками й дрібними вузликами на згинах пальців. Окружний начальник узяв руку цісаря і схилився. Він хотів її поцілувати. Він не знав, чи можна йому зважитись затримати її в своїй чи вкласти власну руку в цісареву таким чином, щоб той мав можливість будь-якої миті забрати свою назад.

— Величносте! — сказав утретє окружний начальник. — Я прошу милості для свого сина!

Вони були мов два брати. Чужа людина, побачивши їх тієї миті, подумала б, що це два брати. Їхні білі бакенбарди, їхні похилі, вузькі плечі, однаковий зріст і статура навіювали кожному з них думку, що він стоїть перед власним відображенням у дзеркалі. Тільки один думав, що він обернувся на окружного начальника, а другий гадав, ніби перевтілився на цісаря. Ліворуч від цісаря і праворуч від окружного начальника двоє великих вікон стояли відчинені й ще запнуті сонячно-жовтими завісами.

— Чудова погода сьогодні! — сказав раптом Франц Йосиф.

— Пречудова погода сьогодні! — потвердив окружний начальник.

І коли цісар вказав лівою рукою на вікно, окружний начальник простяг у тому ж напрямку праву. І цісареві здалося, що він стоїть перед власним відображенням у дзеркалі.

Зненацька цісареві згадалося, що він має вирішити ще багато справ перед своїм від’їздом до Ішля. І він сказав:

— Гаразд! Усе буде залагоджено! Що він там накоїв? Борги? Буде залагоджено! Вітайте вашого панотця!

— Мій батько помер! — сказав окружний начальник.

— Он як, помер! — мовив цісар. — Шкода, шкода!

І він поринув у спомини про битву при Сольферіно. Він знов повернувся до свого письмового столу, сів, натиснув кнопку дзвоника і вже не бачив, як вийшов окружний начальник, похиливши голову, з лівою рукою на ефесі шпаги і трикутним капелюхом біля правого боку.

Вранішній гомін птаства заповнив усю кімнату. За всієї пошани, яку цісар відчував до птахів як до злюблених Господом створінь, на дні свого серця він, проте, мав до них певну недовіру, десь таку, як до митців. Він знав із досвіду, що останніми роками пташки зі своїм співом завжди бували причиною його легкої забудькуватості. Тому він швиденько занотував на аркуші, що лежав на столі: «Справа Тротти».

І став чекати звичного щоденного візиту обер-гофмейстера. Уже вибило дев’яту. Аж ось і він.

Фатальну справу лейтенанта Тротти поховано в ретельній тиші. Майор Цоґлауер сказав лише:

— Вашу справу залагоджено в найвищій інстанції. Ваш панотець надіслав гроші. Більше про це не згадуймо.

Після цього Тротта написав батькові. Він повідомив, що загрозу для його честі усунуто найвищою інстанцією. Він просив пробачення за те, що злочинно довго мовчав і навіть не відповідав на листи окружного начальника. Він був схвильований і зворушений. Він силкувався виявити своє зворушення. Проте в його вбогому словнику не знайшлося слів каяття, болю й туги. То був тяжкий шмат роботи. Коли він уже поставив під листом підпис, йому спала на думку фраза: «Я сподіваюся незабаром узяти відпустку і особисто просити в Тебе прощення». Винести цю щасливу думку в постскриптум було неможливо з формальних причин. Тому лейтенант заходився переписувати увесь лист. За годину він упорався остаточно. Від переписування зовнішній вигляд листа тільки виграв. І все здалося йому скінченим, уся та бридка справа — похованою. Він дивувався зі свого «феноменального щастя». Онук героя Сольферіно міг покластись на старого цісаря в будь-яких злигоднях долі. Не менш утішним був і виявлений тепер факт, що батько має гроші. Тепер, коли небезпека бути звільненим із армії минулася, можна було при нагоді вийти з неї за власним бажанням, жити у Відні з пані фон Таусіґ, можливо, обійняти якусь цивільну посаду, носити цивільне вбрання. Давно вже не їжджено до Відня. Від неї не надходило жодної звістки. За нею було тужно. Коли випивав «дев’яностоградусної», брала ще більша туга, але то вже була туга такої благодатної сили, що могла виливатися слізьми. Сльози останнім часом самі наверталися на очі. Лейтенант Тротта ще раз з утіхою проглянув листа, вдалий витвір власних рук, вклав його в конверт і з ясною душею написав адресу. На віддяку собі він замовив подвійну міру «дев’яностоградусної». Пан Бродніцер власноручно приніс горілку й сказав:

— Каптурак виїхав!

Щасливий день, їй-богу! Отже, того дрібненького чоловічка, що завжди нагадував би лейтенантові про найгіршу мить його життя, прибрано з дороги.

— Чому?

— Його просто витурили!

Еге ж, виявляється, аж так далеко сягала рука Франца Йосифа, того старенького з блискучою капкою на кінчику царственого носа цісаря, що розмовляв із лейтенантом Троттою під час маневрів. Аж так далеко, виходить, сягала й пам’ять про героя Сольферіно. За тиждень після аудієнції, що її цісар дав окружному начальникові, Каптурака вислано. Політичне управління, діставши згори відповідний натяк, заборонило й гральну залу Бродніцера. Про капітана Єдлічека більш не було мови. Він поринув у те загадкове німе забуття, з якого так само рідко виринають, як із того світу. Він потонув у військово-слідчих в’язницях старої монархії, під тягарем тюремних мурів тодішньої Австрії. Коли часом офіцерам спливало на думку його ім’я, вони його негайно відганяли. Багатьом те вдавалося завдяки природній їхній схильності все забувати. З’явився новий капітан, на прізвище Лоренц, присадкуватий, неквапливий добродушний чоловік, непоборно схильний до недбалості у службі й манері триматися, ладний будь-якої хвилини скинути кітеля, хоча це було заборонено, — аби зіграти партію в більярд. При тому він показував свої закуці, інколи залатані й трохи пропітнілі рукави. Він був батько трьох дітей і чоловік сумовитої жінки. Він хутко освоївся в батальйоні, й до нього враз усі звикли. Його діти, схожі одне на одне, мов близнята, утрьох приходили по нього до кав’ярні. Помалу позникали «солов’ї» з Ольмюца, Гернальса і Маріаґільфа. Лише двічі на тиждень у кав’ярні грала музика. Та їй тепер бракувало натхнення й темпераменту; за браком танцівниць вона стала класичною і, здавалося, не грала, а радше оплакувала минулі часи. Офіцери знов почали нудьгувати, якщо не пили. А коли пили, то впадали в зажуру й жаліли самих себе. Літо було дуже спекотне. Під час дообідньої муштри двічі робили перерву. Зброя й люди пітніли. Глухі й понурі звуки сурм важко вдаряли у щільне повітря. Легка імла рівномірно оповивала все небо сріблясто-олов’яним серпанком. Вона зависла й над болотами, притлумлюючи повсякчас бадьорий жаб’ячий галас. Верби ані шелеснули. Цілий світ чекав вітру. Та всі вітри спали.

Хойницький цього року не завітав додому. Усі на нього сердилися, ніби він був розважальником для армії, який, порушивши укладену з нею угоду, не приїхав на літні гастролі. Саме тоді драгунському ротмістрові графу Чохові набігла геніальна думка: аби життя в закинутому гарнізоні, попри все, набуло нового блиску, влаштувати тут велике літнє свято. Геніальною ця думка була просто тому, що таке свято могло правити ніби за репетицію відзначення великих роковин — століття полку. Соті роковини драгунського полку виповнювались аж за рік, та здавалося, людям не вистачить терпцю прожити цілий дев’яносто дев’ятий полковий рік без ніякого свята. Усі казали, що ідея свята-«репетиції» — геніальна ідея! Полковник Фештетич казав те саме й навіть уявив, що він, а не хто інший, першим виплекав такий блискучий задум. Він-таки, вже кілька тижнів тому, й заходився коло підготовки до великого сторіччя. Щодня, у вільні години, в канцелярії полку, він диктував найвірнопідданішого листа-запрошення, що його півроку згодом мало бути надіслано шефові полку, дрібненькому німецькому князькові, на жаль, дещо підупалої побічної гілки роду. Самою лише роботою над стилем цього вишуканого послання займалося двоє людей: полковник Фештетич і ротмістр Чох. Подеколи між ними спалахували гострі дискусії з питань стилістики. Так, наприклад, полковник вважав за можливе вжити вираз: «І полк найвірнопідданіше собі дозволяє». А ротмістр був тієї думки, що не лише «і» тут ні до чого, а й «найвірнопідданіше» зовсім не на місці. Вони вирішили щодня створювати по двоє речень, і їм із цим щастило. Кожен з них диктував іншому писареві: ротмістр — єфрейторові, а полковник — ройовому. Потім вони порівнювали написане. Обидва хвалили один одного без міри. Тоді полковник замкнув обидва начерки у велику шафу полкової канцелярії. Ключі від цієї шафи були тільки в нього. Він поклав обидва твори до інших, уже складених проектів, що стосувалися великого параду та змагань офіцерів і рядових полку. Усе це лежало поряд великих, зловісних, запечатаних конвертів, у яких зберігалися таємні накази на випадок мобілізації.

Отож, коли ротмістр Чох оприлюднив свою геніальну ідею, шліфування стилю листа до князя урвали й заходилися коло запрошень з однаковим текстом, що мали бути надіслані в усі кінці світу. Ці лаконічні запрошення потребували менше літературних зусиль і вже за кілька днів були готові. Виникло, щоправда, кілька суперечок щодо ранґу гостей. Бо, на відміну від полковника Фештетича, граф Чох був тієї думки, що запрошення слід розсилати по черзі: спершу найвельможнішим, а вже по тому — менш значним особам.

— Усім одночасно! — промовив полковник. — Я вам наказую!

І хоча Фештетичі належали до найзначніших угорських дворянських родів, граф Чох вирішив, що в цьому наказі відбилися закладені в крові демократичні вподобання полковника. Він скривився й надіслав усі запрошення одночасно.

Викликали начальника відділу обліку. У його руках були адреси всіх офіцерів запасу і відставників. Усіх їх запросили. Запрошено і близьких родичів та приятелів драгунських офіцерів. Цих оповіщено, що відбудеться репетиція святкування сторіччя полку. Отож їм дали зрозуміти, що в них є шанс зустрітися особисто з шефом полку, німецьким князьком із, на жаль, справді маловидатної занепалої бічної гілки роду. Чимало запрошених належали до давніших родів, аніж шеф полку. Проте їм щось залежало на тому, щоб мати контакти з цим медіатизованим князем. Оскільки це мало бути «літнє свято», вирішено скористатися для нього «лісочком» графа Хойницького. «Лісочок» різнився від лісів Хойницького тим, що був ніби й самою природою, і власником його призначений для свят. Він був молодий. У ньому росли невеличкі і веселі сосни, він обіцяв затінок і прохолоду. У ньому були гладенькі доріжки й кілька невеликих галявин, придатних, очевидно, ні на що інше, як на те, щоб настелити там поміст для танців. Отже, «лісочок» узято в оренду. З цієї нагоди ще раз пошкодували про відсутність Хойницького. Однак його запросили, сподіваючись, що він не встоїть проти спокуси побувати на святі в драгунському полку, а може, ще й «привезе з собою кількох милих людей», як висловився Фештетич. Запросили також Гуліних і Кінських, Подстацьких і Шенборнів, родину Альберта Лариша Тассила, Кірхберґів, Вайсенгорнів, Бабенгаузенів, Сенні, Бенкі, Цушерів та Дітріхштайнів. Кожен із них мав якийсь стосунок до цього драгунського полку. Ще раз переглянувши список запрошених, ротмістр Чох сказав:

— Громи й блискавиці, Царю Небесний, дідьча мати!

І повторив це оригінальне зауваження кілька разів.

Прикро, хоч і неминуче було те, що доводилося запросити на таке розкішне свято ще й незнатних офіцерів єгерського батальйону. Ну, зате вже й заженуть їх на слизьке! — подумав полковник Фештетич. Те самісіньке подумав і ротмістр Чох. Диктуючи запрошення для офіцерів єгерського батальйону, один — єфрейторові, другий — ройовому, вони позирали один на одного сердитими очима. І один складав на другого відповідальність за немилий обов’язок запросити і єгерський батальйон. Обличчя їхні проясніли, коли в списку їм трапилося ім’я барона фон Тротти і Сиполє.

— Битва при Сольферіно, — кинув, ніби між іншим, полковник.

— А! — сказав ротмістр Чох.

Він був певен, що битва при Сольферіно відбулася ще в шістнадцятому столітті.

Усі канцеляристи робили червоні й зелені гірлянди з паперу. Офіцерські денщики сиділи на тоненьких сосонках «лісочка» й натягували дріт від деревця до деревця. Три дні на тиждень драгуни не виїздили муштруватися. Вони проходили «науку» в казармі. Їх навчали мистецтва поводитися з вельможними гістьми. Пів ескадрону тимчасово передано під оруду кухаря. Тут селянські хлопці навчалися, як чистити казани, сервірувати таці, як тримати келихи з вином і крутити рожни. Полковник Фештетич щоранку з суворим виглядом з’являвся до кухні, льоху та офіцерської їдальні. Для кожної особи рядового складу, якій загрожувала бодай наймізерніша перспектива так чи інакше стикатися з гістьми, припасено білі плетені рукавички. Ті драгуни, що з примхи вахмістра сподобилися цієї обтяжливої честі, мусили щоранку простягати свої вбрані в білі рукавички руки з розчепіреними пальцями перед очі полковникові. Він сам перевіряв, чи рукавички чисті, чи як слід облягають руку й чи досить вони міцні. Він був піднесений, весь осяяний ізсередини невидимим внутрішнім світлом. Він сам дивував із власної енергії, сам вихваляв її й вимагав подиву від інших. Він виявляв неабияку фантазію. Щодня вона дарувала йому принаймні десяток прекрасних ідей, тимчасом як доти він чудово обходився однією-єдиною на тиждень. І ті ідеї стосувалися не лише свята, а й великих життєвих питань, як-от: учбового регламенту, військового спорядження, ба навіть тактики. У ті дні полковникові Фештетичеві стало ясно, що він простісінько міг би бути генералом.

Ось уже й натягнено дроти від дерева до дерева, лишилося тільки почіпляти на них гірлянди. Отож їх почепили задля спроби. Полковник оглянув їх. Існувала цілком очевидна потреба почіпляти також лампіони. Але тому, що, незважаючи на тумани й задуху, дощу вже давно не було, можна було щодня сподіватися раптової грози. Отож полковник призначив для «лісочка» постійних дозорців, чиїм завданням було за найменшої ознаки наближення грози познімати гірлянди й лампіони.

— І дроти також? — обережно спитав він ротмістра, бо добре знав, що великі мужі охоче вислуховують поради своїх менш великих помічників.

— З дротами нічого не станеться, — сказав ротмістр.

І їх вирішили залишити на деревах.

Грóзи, однак, не налітали. Було так само парко й задушно. Крім того, з відповідей кількох запрошених стало відомо, що на ту ж таки неділю, якої мало відбутися свято драгунів, призначено й святкування роковин знаного дворянського клубу у Відні. Чимало запрошених вагалися між: своєю жадобою дізнатися про всі світські новини (що було можливо лише на балу дворянського клубу) і незвичною втіхою відвідати майже легендарне прикордоння. Його екзотика здавалася їм так само спокусливою, як і плітки, нагода вивідати настрої, — прихильні чи лихі для себе, — потрібних людей, можливість зробити комусь протекцію чи самим заручитися чиєюсь протекцією, такою потрібного саме тепер. Декотрі запрошені обіцяли телеграфувати про своє рішення тільки останньої хвилини. Такі відповіді й перспектива дожидати телеграм майже дощенту зруйнували певність, у якій останніми днями утвердився полковник Фештетич.

— Це лихо! — сказав він.

— Справді лихо! — повторив за ним і ротмістр.

І обидва понурили голови.

Скільки ж тепер готувати кімнат? Сто чи лише п’ятдесят? І де? В готелі? В палаці Хойницького? Його ж, на біду, не було, і він навіть не відповів на запрошення!

— Він підступний, той Хойницький. Я йому ніколи не довіряв! — сказав ротмістр.

— Щира правда! — потвердив полковник.

Саме тієї миті у двері постукали, і ординарець доповів, що прибув граф Хойницький.

— От чудовий хлопець! — вигукнули в один голос обидва співрозмовники.

Почалися найтепліші привітання. У глибині душі полковник відчував, що його геній зайшов у глухий кут і потребував підтримки. І ротмістр Чох також відчував, що його геній вичерпався. Вони навперейми, кожен по тричі, обіймали гостя, і кожен нетерпляче очікував, коли ж урешті той, другий, наобіймається. Потім вони замовили горілки.

Усі тяжкі турботи миттю обернулися на невагомі, чарівні перспективи. Коли Хойницький, приміром, сказав:

— Замовимо сто кімнат, і якщо п’ятдесят із них пустуватиме, то нічого не вдієш!

Обидва в один голос гукнули:

— Геніально!

І знов кинулися до гостя з палкими обіймами.

Протягом цілого тижня перед святом дощу не було. Висіли на дротах усі гірлянди, всі лампіони. Часом унтер-офіцера й чотирьох вояків, що розташувалися край «лісочка» і пильно зорили на захід, у напрямку небесного супротивника, полохало глухе гурчання — луна далекого грому. Інколи вечорами спалахували над сіро-синім туманом, що громадився на західному обрії, аби м’якенько вкласти на спочинок призахідне сонце, бліді зблиски. Далеко звідси, неначе в якімсь іншім світі, випадали грози. У тихому «лісочку» тріскотіла суха глиця й висхла соснова кора. Втомлено й сонно пискали пташки. Сипкий, піскуватий ґрунт поміж стовбурами сосон розпікався. Грози не було. Гірлянди лишалися на дроті.

У п’ятницю прибуло кілька гостей. (Вони сповістили про свій приїзд телеграмами.) Їх зустрічав на вокзалі черговий офіцер. Збудження в обох казармах наростало з години на годину. У кав’ярні Бродніцера кавалеристи радилися з піхотинцями з нікчемних приводів, з єдиною лише метою — ще збільшити загальне збудження. Ніхто не міг лишатися на самоті. Нетерплячка гнала офіцерів один до одного. Вони шепотілися, у них раптом з’явилися просто дивовижні таємниці, що їх вони не відкривали роками. Вони безоглядно довіряли один одному, вони любили один одного. Вони дружно пітніли в спільному чеканні. Свято заступило виднокрай могутньою, врочистою горою. Усі були твердо певні, що це свято не просто внесе розривку у їхнє життя, а докорінно його змінить. Останньої миті їм аж страшно стало справи своїх рук. Свято набуло власної волі, воно ласкаво надило й зловісно погрожувало. Воно затьмарювало небо й прояснювало його. Денщики чистили й прасували офіцерську парадну уніформу. Навіть капітан Лоренц не наважився тими днями пограти в більярд. Божистий спокій, у якому він постановив прожити решту свого армійського життя, було порушено. Недовірливим поглядом озирав капітан свою парадну уніформу і нагадував застояного коня, який роками перебував у прохолодному затінку стайні і якого раптом змусили взяти участь у перегонах.

Врешті настала неділя. Всього налічували п’ятдесят четверо гостей.

— Грім і блискавка, біс його мамі! — кілька разів повторив граф Чох.

Він чудово знав, у якому полку служить, але, вздрівши у списку гостей п’ятдесят четверо голосних імен, подумав, що протягом усього довгого часу своєї служби недостатньо пишався цим полком. О першій годині пополудні свято розпочалося — одногодинним військовим парадом на учбовому плацу. Два військові оркестри викликано з більших гарнізонів. Вони грали у двох відкритих дерев’яних павільйонах «малого лісочка». Дами сиділи під тентом на військових повозах, у легенькому вбранні на цупких корсетах і великих, мов колеса, капелюшках, на яких гніздилися роблені пташечки. Хоча жіноцтву було душно, воно, проте, всміхалося, кожна — мов бадьористий бриз. Жінки усміхалися губами, очима, грудьми, ув’язненими під легесенькими, як повітря, святочно напахченими уборами; всміхались прозірчастими мереживними рукавичками, які сягали аж до ліктів, і манісінькими хусточками, що їх вони тримали в руках і лише час від часу торкалися ними носа — ледь-ледь, наче щоб його не розбити. Вони продавали цукерки, шампанське і лотерейні квитки на «колесо фортуни», яким порядкував особисто начальник відділу обліку, а також барвисті торбинки з конфеті, яким були геть обсипані і яке здмухували з себе, грайливо надимаючи губки. Не бракувало й паперових стрічок серпантину. Вони обвивалися круг ший і ніг, зависали на деревах і вмить обертали живі сосни на штучні. Бо вони були рясніші й показніші за природну зелень.

А тим часом у небі над лісом збиралися довгоочікувані хмари. Грім лунав чимраз ближче, та його заглушували військові оркестри. Коли над тентами, повозами, конфеті й танцями запав вечір, засвітили лампіони й не помітили, що вони під раптовими поривами вітру гойдаються дужче, ніж годиться гойдатися святковим лампіонам. Блискавиці, які дедалі ясніш освітлювали небо, ще довго не могли дорівнятися феєрверкові, що його солдати пускали край «лісочка». І всі схильні були вважати випадково помічені блискавки за невдалі ракети.

— Гроза надходить! — сказав раптом хтось. І чутка про грозу почала розходитися по «лісочку».

Отож усі налагодилися тікати і рушили пішки, верхи і в повозах до палацу Хойницького. Всі вікна в ньому стояли відчинені. Сяйво свічок вільно струмувало крізь них широкими, колихкими промінними віялами на простору алею, золотило землю й дерева, листя на яких через те здавалося металевим. Було ще не пізно, а проте вже темно від хмар, які зусібіч сунули одна на одну й збивалися докупи. Біля під’їзду до палацу, на просторій алеї й на овальному, вкритому жорствою майданчику тепер скупчилися коні, повози, гості, строкаті жінки й ще строкатіші офіцери. Верхові коні, яких тримали за поводи солдати, і коні, запряжені в повози, яких насилу стримували візничі, нетерпеливилися; вітер, мов електричним гребенем, прочісував їхню лискучу шерсть, вони тривожно іржали за затишком стайні і тремтячими копитами загрібали жорству. Стривоженість природи і тварин ніби передалися й людям. Веселі вигуки, якими вони ще кілька хвилин тому перекидалися, мов м’ячиками, враз завмерли. Усі трохи злякано поглядали на вікна й двері. Аж ось великі двійчасті двері відчинилися, і гості купками рушили до входу. Чи то через надмірну зосередженість на, хай і звичному, але завжди збудливому передгроззі, чи тому, що увагу всіх поглинули на ту мить незграйні звуки обох оркестрів, що вже були в приміщенні й заходжувалися наладнувати інструменти, ніхто не завважив квапливого чвалу коня, яким прискакав ординарець; він рвучко зупинив огиря біля палацу. В усьому своєму службовому спорядженні, в блискучому шоломі, з карабіном за плечима й патронташем на поясі, у зблисках білих блискавок і на тлі темно-лілових хмар, він скидався на театрального вісника війни. Драгун скочив з коня й спитав полковника Фештетича. З’ясувалося, що полковник уже в палаці. За мить він вийшов, узяв з рук ординарця якийсь конверт і повернувся до будинку. В округлому вестибюлі, де не було горішнього освітлення, він зупинився. Лакей із канделябром у руці став у нього за спиною. Полковник розірвав конверта. Лакей, з ранньої юності виховуваний у великому мистецтві слугування, все ж таки не міг погамувати раптового дрожу своєї руки. Свічки, що він тримав, дуже заколивалися. Він зовсім не намагався читати через полковникове плече, текст листа потрапив у поле зору його благопристойних очей мимохіть — одне-єдине речення з кількох велетенських слів, дуже виразно написаних синім хімічним олівцем. Як не зміг би він зі стуленими повіками не відчувати блискавиць, які тепер дедалі частіше перетинали небо в різних напрямках, так само неможливо було для нього відірвати погляд від страшного, велетенського синього напису: «Є чутка, що в Сараєві вбито наступника престолу».

Слова ці впали як одне суцільне слово в свідомість полковника і в очі лакея, що стояв за його спиною. Конверт випав із полковникових рук. Лакей, тримаючи канделябра в лівій руці, нахилився підняти білого чотирикутника. Коли він випростався, то побачив просто перед собою обличчя Фештетича, що саме обернувся до слуги. Той відступив на крок назад. Він тримав свічника в одній, конверта — в другій руці, і обидві ті руки тремтіли. Мигливе світло падало на обличчя полковника, то освітлюючи, то кидаючи його в тінь. Зазвичай рум’яне, прикрашене великими попелястими вусами, полковникове обличчя робилося то фіолетове, то біле мов крейда. Губи злегка тремтіли й вуса здригалися. Крім лакея й полковника, у вестибюлі не було ні лялечки. З покоїв уже чутно було перший приглушений вальс обох військових оркестрів, бряжчання келихів і гомін голосів. У двері, що виходили на майданчик перед палацом, було видно спалахи далеких блискавок і чутно глухий відгомін віддаленого грому. Полковник глянув на слугу:

— Ви прочитали? — спитав він.

— Так, пане полковнику!

— Нічичирк! — сказав Фештетич і поклав указівного пальця на уста.

Він пішов, трохи заточуючись. Можливо, що так лише здавалося, бо полум’я свічок, хитаючись, робило його ходу непевною. Лакей, цікавий і збуджений полковниковим наказом мовчати не менше, ніж самою кривавою новиною, яку щойно почув, дочекався одного зі своїх колег, передав йому службу й канделябра, а сам подався до покоїв, щоб, можливо, довідатися там ще якісь подробиці. До того ж йому, розважному чоловікові середнього віку, позбавленому забобонів, помалу ставало моторошно в цьому вестибюлі, скупо освітленому свічками, що він тримав у руці, який після кожної сліпучої синьо-білої блискавки поринав у ще глибшу брунатну пітьму. Важкі хвилі наелектризованого повітря сповнювали приміщення, гроза барилася. Він знаходив якийсь надприродний зв’язок між грозою і страхітливою звісткою. Слуга думав про те, що ось вона й настала та година, коли надприродні сили забажали виразно й страхітливо явити себе світові. І лакей перехрестився, тримаючи в лівій руці канделябра. Тієї миті до вестибюлю увійшов Хойницький, здивовано поглянув на нього й запитав: невже він так страшенно боїться грози? Не лише гроза винна, відповів слуга. Бо хоч він і пообіцяв мовчати, йому, проте, було несила й далі нести на собі одному тягар своєї втаємниченості.

— А що ж іще? — спитав Хойницький.

Пан полковник Фештетич отримав жахливу звістку, повідомив лакей і процитував її дослівно.

Хойницький щонайперше звелів щільно позавішувати всі вікна, що вже були зачинені з огляду на близьку грозу, а тоді — подати повіз. Він заквапився до міста. Поки надворі запрягали коней, під’їхав фіакр з піднятим парусиновим верхом, з якого капала вода, — отож було видно, що він прибув з місцевості, де гроза вже випала. З фіакра виліз той бравий окружний комісар, що розігнав політичний мітинг робітників фабрики обробки щетини. Під пахвою він тримав теку. Він спершу доповів, що в містечку йде дощ, так наче лише для цього й з’явився. По тому він повідомив Хойницького, що наступника на троні Австро-Угорської імперії нібито застрелено в Сараєві. Мовляв, перші сповістили про цю новину приїжджі, що прибули до містечка три години тому. Згодом прийшла спотворена шифрована телеграма з намісництва. Очевидно, грозою порушено телеграфний зв’язок і тому на запит міста досі немає відповіді. До того ж сьогодні неділя, і в телеграфних агентствах замало персоналу. Проте збудження в місті й навіть у селах дедалі наростає, і на вулицях, незважаючи на грозу, збираються люди. Тимчасом як комісар усе це викладав квапливо, пошепки, з покоїв чутно було човгання ніг у танці, ясний дзвін келихів та час від часу — басовитий чоловічий регіт. Хойницький вирішив спершу зібрати у відлеглому покої кількох своїх гостей, яких уважав авторитетними, обачними і ще тверезими. Під різними приводами він одвів їх туди, відрекомендував їм комісара й повідомив новину. Серед утаємничених були полковник драгунського полку, майор єґерського батальйону, їхні ад’ютанти, кілька членів широко знаних родин і поміж вибраними офіцерами-єґерами лейтенант Тротта. В кімнаті, де вони зібралися, було мало меблів, тож багато хто підпирав стіни, декотрі ж, і в голові не покладаючи, про що йдеться, пустотливо повмощувалися на килимі, підібгавши під себе ноги. Проте й почувши повідомлення, вони так і лишилися сидіти. Одних, очевидно, скував жах, інші просто були п’яні, а ще інші, з натури байдужі до подій у світі й, так би мовити, паралізовані природженою витонченістю манер, гадали собі, що лише через якусь там катастрофу їм не личить турбувати своє тіло. Декотрі не встигли навіть струсити з плечей, голів і ший уривків паперових стрічок і дрібненьких кружечків конфеті. І ті їхні блазенські відзнаки ще посилювали жах звістки.

У невеличкому приміщенні за кілька хвилин стало жарко.

— Повідчиняйте вікна! — сказав хтось.

Ще хтось, клацнувши защібкою, розчинив одне з високих, вузьких вікон і вихилився з нього, але відразу й сахнувся назад. Біла, надзвичайної сили блискавка сяйнула в паркові, куди виходило вікно. Хоч у темряві не можна було розгледіти, у що вона влучила, та добре чулося, як з тріском падали поламані дерева, важко зашуміли, повалившись, їхні чорні крони. Навіть сповнені пихи «байдужі», що досі незрушно сиділи на килимі, враз підхопилися, підпилі похитнулися, і всі поблідли. Вони чудувалися, що ще живі. Затамувавши подих, усі дивилися одне на одного розширеними очима, чекаючи удару грому. Минуло кілька секунд — і він гримнув. Але між спалахом блискавки й ударом грому вмістилася ціла вічність. Усі силкувалися стати якомога ближче одне до одного. Вони збилися круг столу в суцільну купу тіл і голів. І хоч які різні були їхні обличчя, на них тієї миті проступила братерська схожість. Так неначе то була найперша в їхньому житті гроза. З побожним страхом чекали вони, поки різко й коротко громохнув грім, аж потім відітхнули. І коли за вікном розпанахані блискавкою важезні хмари з переможним свистом розлилися потоками зливи, чоловіки в кімнаті знов почали вертатися на свої місця.

— Святкування треба припинити! — сказав майор Цоґлауер.

Ротмістр Чох, із зірочками конфеті в чубі й уривком рожевої паперової стрічки круг шиї, зірвався на рівні. Він був ображений як граф, як ротмістр, як драгун зокрема, як кавалерист узагалі, але понад усе — як він сам, неповторний індивід, одне слово — як Чох. Його куценькі густі брови злетіли догори й двома колючими живоплотами з коротких шпичаків загрозливо наставилися на майора Цоґлауера. Його великі, нерозумні, ясні очі, в яких звичайно відбивалося все те, що вони ввібрали в себе впродовж цілих років, але дуже рідко — те, що вони бачили перед собою ось цієї миті, тепер, здавалося, випромінювали всю пиху цілої низки предків Чоха, пиху, що брала свій початок з п’ятнадцятого століття. Він уже неначе забув і блискавку, і грім, і страхітливу звістку, і все, що сталося в попередні хвилини. У його пам’яті збереглися лише ті титанічні зусилля, яких він доклав до влаштування цього свята — здійснення його, Чохової, геніальної ідеї. Та він не дуже міг би стриматись, якби й хотів: він випив шампанського, і сідловина його невеличкого носика спітніла.

— Ця звістка неправдива, — сказав він, — аж ніяк не правдива. Нехай мені хтось доведе, що це правда. Це якась дурна вигадка, доводить те хоч би вже слівце «чутка», чи «правдоподібно», чи як там ще зветься всяка така політична бридня!

— Досить і чутки! — відповів майор Цоґлауер.

Тут у суперечку втрутився пан фон Бабенгаузен. Він був напідпитку, обмахувався хусточкою, яку то ховав у рукав, то знову витягав. Він відділився від стіни, підійшов до столу й примружив очі.

— Панове, — сказав він, — Боснія від нас далеко. Не зважаймо на чутки! Щодо мене, то я на чутки начхав! Якщо ж це правда, то ми не забаримося про неї знати!

— Браво! — вигукнув барон Єні Надь, гусарин.

Він уважав мадярів за одну з найшляхетніших рас монархії і світу, хоча дід його, без сумніву, був єврей із Оденбурґа, баронство ж купив лише його батько. Єні Надь з успіхом силкувався забути своє семітське походження, засвоюючи всі вади маломаєтного угорського дворянства.

— Браво! — повторив він.

Йому вдавалося любити чи, відповідно, ненавидіти, все, що виявлялося сприятливим або, відповідно, шкідливим, для національної політики Угорщини. Він розпалював у своєму серці ненависть до наступника на троні монархії, бо вважалося, що той прихильний до слов’ян і не любить угорців. Не на те приїхав барон Надь на свято в закинутий гарнізон, щоб тут йому зіпсовано всю втіху через якусь випадковість. Він узагалі вважав би за зраду угорської нації, якби хтось із її представників знехтував нагодою затанцювати чардаш, танок однієї з найшляхетніших рас світу, через чутку. Він дужче втиснув монокля в око, як завжди, коли йому треба було почуватися націоналом, — так дід міцніше стискає в руці палицю, рушаючи в дорогу, — і сказав характерною німецькою мовою угорців, що скидається на досить жалюгідне читання по складах:

— Пан фон Бабенгаузен має рацію! Цілковиту рацію! Якщо пана наступника на троні справді вбито, знайдуться інші наступники!

Пан фон Сенні, по крові більший мадяр, аніж пан фон Надь, та ще й охоплений раптовим страхом, що цей єврейський паросток переважить його в угорських симпатіях, підвівся й сказав:

— Якщо пана наступника на троні вбито, то, по-перше, нам про це нічого не відомо напевне, а по-друге, нас це зовсім не обходить!

— Нас це почасти обходить, — сказав граф Бенкі, — але ж його зовсім не вбито. Це лише чутка!

Надворі, не вщухаючи, періщив дощ. Синьо-білі блискавки спалахували тепер дедалі рідше, грім погуркотів кудись ген-ген.

Обер-лейтенант Кінський, який зріс на берегах Молдови, твердив, що наступник на троні був вельми хисткою підпорою монархії, якщо взагалі тут можна вжити слово «був». Особисто він, обер-лейтенант, тієї ж таки думки, що й попередній промовець: убивство наступника на троні слід розглядати як неправдиву чутку. А ми тут, мовляв, так далеко від гаданого місця злочину, що навіть нічого не спроможні перевірити. І правда, в кожному разі, стане відома аж десь після свята.

Після цього п’яний граф Бенкі почав розмовляти зі своїми земляками по-угорському. Неугорці не розуміли жодного слова. Вони мовчали, поглядали почергово то на того, то на іншого співрозмовника і, все-таки дещо збентежені, чекали. Та угорці, здавалося, зібрались незворушно провадити розмову цілий вечір, можливо, й тут ідучи за національним звичаєм. З виразу їхніх облич, навіть не розуміючи ані слова, можна було помітити, що вони мало-помалу починали забувати про присутність інших. Подеколи вони всі в один голос сміялися. Решта почувалася ображеною, не так недоречністю їхнього сміху під таку годину, як тим, що причина його була незрозуміла. Єлачиха, словенця, опав гнів. Він так само ненавидів угорців, як зневажав сербів. Він любив монархію. Він був патріотом Австрії. А тепер стояв, тримаючи свою любов до монархії в широко розставлених, безпорадних руках, неначе прапор, який треба почепити, але для якого нема місця на гребені даху. Безпосередньо під угорським пануванням жила частина його одноплемінців-словенців і їхніх двоюрідних братів хорватів. Ціла Угорщина відмежовувала ротмістра Єлачиха від Австрії, Відня і цісаря Франца Йосифа. У Сараєві, майже на його батьківщині, і, може, навіть рукою такого самого словенця, як і він, Єлачих, убито наступника на троні. І якби ротмістр зараз почав захищати загиблого від образ угорців (він єдиний у цьому гурті розумів угорську), то йому могли б сказати, що це ж, мовляв, ваші однонлемінці — вбійники. Він справді почувався трохи винним, сам не знав чому. Півтори сотні років його рід чесно й віддано служив династії Габсбурґів. Та вже обидва його сини-підлітки говорили про самостійність усіх південних слов’ян і ховали від нього брошури, певне, завезені сюди з ворожого Белграда. А він любив своїх синів. Щодня о першій годині, коли полк проминав гімназію, вони прожогом вискакували з великих брунатних дверей своєї школи й кидалися йому назустріч з розкошланими чубами й розкритими від сміху ротами, і батьківська любов щоразу змушувала його зіскакувати з коня, аби обняти дітей. Він заплющував очі, бачивши, що вони читають підозрілі газети, й затуляв вуха, чуючи, як вони провадять підозрілі розмови. Він був розумний і знав, що безсило стоїть поміж своїх предків і нащадків, яким судилося стати предками цілком нової породи людей. Вони мали його обличчя, барву його чуба і його очі, проте серця їхні билися в новому ритмі, у їхніх головах народжувалися нечувані думки, їхні горлянки співали нових, незнаних пісень; і ротмістр, бувши якихось сорока років, почувався старим, а сини здавалися йому незбагненними правнуками.

«Байдуже про те!» — подумав він тієї миті, підійшов до столу і вдарив по ньому долонею.

— Ми просимо ласкавих панів провадити розмову німецькою.

Бенкі, що саме говорив, урвав фразу й відповів:

— Я скажу це німецькою: ми всі, мої співвітчизники і я, дійшли одностайної думки, що були б раді, якби ця свиня здохла!

Усі зірвалися на рівні. Хойницький з бадьорим окружним комісаром покинули кімнату. Гості лишилися без господаря дому. Їм дали зрозуміти, що чвари всередині армії не повинні мати свідків. Біля дверей стояв лейтенант Тротта. Він багато випив. Обличчя його було бліде, руки й ноги неслухняні, в горлянці пересохло, в серці було порожньо. Він добре знав, що п’яний, проте, на подив йому, очей не застеляв звичний благодатний туман. Навіть більше: йому здавалося, ніби він бачить усе куди виразніше, ніж завжди — мов крізь чисту, прозору кригу. Ці обличчя, що їх він сьогодні вперше побачив, здавалися йому давно знайомими. Вся ця година взагалі видавалася добре знаною. Бо то ж була година здійснення події, яку він уже так давно передчував. Вітчизна Троттів розпадалася й роздрібнювалась.

Удома, в моравському окружному місті В., може, ще була Австрія. Щонеділі оркестр пана Нехвала грав марш Радецького. Один раз на тиждень, у неділю, там була Австрія. Цісар, білобородий забудькуватий дідок із блискучою капкою на кінчику носа, і старий пан фон Тротта були Австрією. Старий Жак помер. Герой Сольферіно помер. Полковий лікар доктор Демант помер. «Кидай цю армію!» — казав він. «Я покину цю армію, — думав лейтенант. — Мій дід її також покинув. Зараз я їм скажу», — думав він далі. Як кілька років тому в закладі пані Резі, він відчув пекучу потребу щось зробити. Чи немає тут портрета, який треба врятувати? Відчував у себе на потилиці притемнений погляд свого діда. Він ступнув на середину кімнати. Він ще не знав, що скаже. Декотрі вже дивилися на нього.

— Я знаю, — почав він, так-таки й не знаючи, що скаже далі. — Я знаю, — повторив він і ступнув ще крок уперед, — що його цісарсько-королівська високість, наступник на троні, пан ерцгерцог справді вбитий.

Він замовк. Стиснув уста. Вони стали, мов вузенька блідо-рожева смужечка. В його невеликих темних очах зажевріло ясне, майже біле світло. Його темний скуйовджений чуб затінив невисоке чоло й увиразнив похмуру зморшку на переніссі — знак гніву, родову рису Троттів. Він нахилив голову. Мляво опущені руки стислися в кулаки. Усі погляди звернулися на його руки. Якби присутні були ознайомлені з портретом героя Сольферіно, вони подумали б, що той воскрес.

— Мій дід, — почав знову лейтенант, відчуваючи погляд старого в себе на потилиці, — урятував життя цісареві. Я, його онук, не дозволю, щоб родину нашого верховного головнокомандувача ганьбили. Панове поводяться скандально. — Він підвищив голос: — Ганьба! — вигукнув він. Уперше почув власний крик. Він ніколи не кричав перед солдатами, як його товариші. — Ганьба! — повторив він.

Луна власного голосу відбилася йому у вухах. П’яний Бенкі, заточуючись, ступнув крок до нього.

— Ганьба! — утретє вигукнув Тротта.

— Ганьба! — повторив ротмістр Єлачих.

— Хто скаже ще хоч слово супроти небіжчика, — провадив лейтенант, — того я пристрелю!

Він сягнув рукою до кишені. А що п’яний Бенкі почав був щось мимрити, Тротта вигукнув:

— Мовчати! — таким голосом, який здався йому й самому не своїм — чужим, громохким. Може, то був голос героя Сольферіно.

Він відчував себе єдиним цілим з дідом. Він сам герой Сольферіно. То його портрет тонув у сутінках під стелею батькового робочого кабінету.

Полковник Фештетич і майор Цоґлауер підвелися з місць. Уперше, відколи існувала австрійська гвардія, лейтенант командував ротмістрами, майорами й полковниками, наказуючи їм мовчати. Жоден із присутніх більш не вірив, що вбивство наступника на троні було лише чуткою. В своїй уяві вони бачили наступника на троні серед червоної, гарячої калюжі крові. Вони боялися, що й тут, у цій кімнаті, наступної ж хвилини побачать кров.

— Накажіть йому замовкнути! — прошепотів Фештетич.

— Пане лейтенанте, — сказав Цоґлауер, — залиште нас!

Тротта рушив до дверей. Саме тоді їх штовхнули з того боку. Купа гостей, з конфеті й паперовими стрічками на головах і плечах, ринула до кімнати. Двері покинуто відчинені. З інших покоїв долинав жіночий сміх, музика і шаргання ніг танцівників. Хтось гукнув:

— Наступника на троні вбито!

— Жалобний марш! — крикнув Бенкі.

— Жалобний марш! — підхопило кілька голосів.

Усі ринули з кімнати. У двох великих залах, де перед тим танцювали, тепер обидва військові оркестри під керуванням усміхнених, червоних як мак, капельмейстрів грали Шопенів жалобний марш. Довкола снувало кілька гостей — кружка, кружка, в такт жалобного маршу. Барвисті паперові змії та зірочки конфеті начіплялися в них на плечах і волоссі. Чоловіки у військовому й цивільному вели жінок під руку. Ноги їхні кепсько слухалися макабричного, ламкого ритму. Оркестри грали без нот і, властиво, без диригування, лише під повільні, заокруглені помахи, що їх робили в повітрі чорні палички диригентів. Подеколи один оркестр не встигав за другим і, поспішаючи наздогнати, пропускав кілька тактів. Гості ходили по колу, залишаючи вільним кружало дзеркально-блискучого паркету посередині. Отак вони і йшли, ступаючи один за одним, наче за покійником, кожен скорботник — за трупом переднього, а посередині в їхньому колі — невидимі трупи престолонаступника й монархії. Всі були п’яні. А хто ще не зовсім сп’янів, тим голова йшла обертом від нескінченного кружляння. Потроху оркестри пришвидшили гру, і ноги жалібників почали йти маршовим кроком. Барабани вибивали без угаву, і замашні молоточки великих литаврів застрибали, наче ноженята молоденьких, прудких баранців. П’яний литаврник раптом ударив у срібного трикутника, і тієї ж таки миті граф Бенкі зробив радісний стрибок.

— Свиня здохла! — ревнув граф по-угорському.

Проте всі зрозуміли той вигук, наче б угорець прогорлав німецькою. Несподівано декотрі почали підскакувати. Оркестри дедалі швидше шкварили жалобний марш. А трикутник знай посміювався — сріблясто, дзвінко і п’яно.

Нарешті лакеї Хойницького почали прибирати інструменти. Музиканти кидали їх з усміхом. Скрипалі, витріщивши очі, втупилися услід своїм скрипкам, віолончелісти — своїм віолончелям, сурмачі — своїм сурмам. Декотрі ще пиляли смичками, що позоставалися в руках, глухоніму тканину своїх рукавів і прихитували головами в такт нечутній мелодії, що, мабуть, лунала в їхньому п’яному мозкові. Барабанщик, зоставшись без барабана, й далі вибивав паличками в повітряній порожнечі. Капельмейстрів, що були найп’яніші, лакеї врешті-решт повитягали геть із зали, взявши під пахви, десь так, як витягали інструменти. Гості реготалися. По тому стало тихо. Ніхто не видавав ані звука. Усі лишалися там, де стояли чи сиділи, й не ворушилися. Слідом за інструментами поприбирали й пляшки. А в тих, хто ще тримав недопитий келих, його просто забрали з рук.

Лейтенант Тротта вийшов з будинку. На парадних сходах сиділи полковник Фештетич, майор Цоґлауер та ротмістр Чох. Дощу вже не було. Тільки час від часу капало ще з поріділих хмар та з виступів даху. Усі три чоловіки сиділи на великих білих тканках, простелених на кам’яних східцях. А здавалося, наче вони сидять на своїх власних саванах. Чималі розтеклі плями від дощової води проступали на їхніх темно-синіх спинах. На ротмістровій потилиці прилипли вогкі клапті з паперового змія.

Лейтенант виструнчився перед старшими за званням. Вони не поворухнулися. Сиділи й далі, похнюпивши голови. Вони нагадували воскову групу військових із паноптикуму.

— Пане майоре! — звернувся Тротта до Цоґлауера. — Завтра я проситиму відставки!

Цоґлауер підвівся. Він простяг руку, хотів був щось сказати й не вимовив ані звука. Небо поволі яснішало. Легенький вітер роздер хмари, у сяйливому сріблі короткої ночі вже мрів світанок, і обличчя стало видно досить виразно. На худорлявому обличчі майора все було в русі. Зморщечки зсувалися докупи, шкіра тремтіла, підборіддя ходором ходило, біля вилиць сіпалося кілька дрібненьких м’язів, повіки кліпали і щоки здригалися. Все тіпалося на цьому обличчі від сум’яття, спричиненого плутаниною немовлених і невимовних слів, що застрявали в горлі. Тінь божевілля маяла над цим обличчям. Цоґлауер стискав Троттину руку мить… чи вічність? Фештетич і Чох, усе так само, зігнувшись, непорушно сиділи на сходах. Повітря повнилося міцним духом бузини. Чутно було, як м’яко падали поодинокі краплини дощу, як тихо шелестіли намоклі дерева та ще несміливо починали озиватися принишклі було під час грози тварини. Музика в палаці вщухла. Тільки людські голоси добувалися крізь позачинювані й позавішувані вікна.

— Може, ви й маєте рацію, ви молодий! — сказав нарешті майор Цоґлауер.

То була лише мізерна, жалюгідна часточка того, що майор передумав за ту мить. Решту — великий, переплутаний клубок думок, він ніби проковтнув.

Було вже далеко після півночі. Проте в містечку люди ще стояли біля дверей будинків і на дерев’яних хідниках, розмовляючи. Коли лейтенант проминав їх, вони замовкали.

Коли він дістався готелю, вже світало. Він відчинив шафу. Поскладав у валізу дві уніформи, цивільне вбрання, білизну й шаблю Макса Деманта. Порався повільно, щоб збавити час. Розтягав кожний свій порух. Він перевіряв за годинником тривалість кожного поруху. Боявся незаповненого часу, що лишився до рапорту.

Настав ранок. Онуфрій приніс уніформу й начищені до блиску чоботи.

— Онуфрію, — сказав лейтенант, — я звільняюся з армії.

— Слухаюсь, пане лейтенанте! — сказав Онуфрій.

Він вийшов з кімнати, перейшов коридор, спустився сходами наниз до комірчини, де мешкав, склав свої речі в строкату хустку, почепив вузлика на кінець свого черешньового ціпка й поклав на ліжко. Він вирішив повернутися додому, в Бурлаки: незабаром починалися жнива. Він більше не мав чого робити в цісарсько-королівській армії. Здається, це звалося «дезертирством» і за це розстрілювали. Проте жандарми навідувалися в Бурлаки лише раз на тиждень, від них можна було сховатися. Скільки вже хлопців так зробили! Пантелеймін вуйка Івана, Григорій вуйка Миколи, Павло рябий і рудий Никифор. А спіймали й засудили тільки одного, та й то вже так давно!

Що ж до лейтенанта Тротти, то він передав свою заяву про відставку з армії під час офіцерського рапорту. Прохання негайно задовольнили. На учбовому плацу він прощався з товаришами. Вони не знали, що йому сказати. Оточивши його нещільним колом, вони мовчки стояли, поки, врешті, Цоґлауер знайшов прийнятну формулу прощання. Вона була вкрай проста.

— На все добре! — сказав він.

І всі повторили ті слова.

Лейтенант поїхав до Хойницького.

— У мене завжди знайдеться місце! — сказав той. — Я, до речі, заїду до вас!

На мить Тротта згадав пані фон Таусіґ. Хойницький догадався про те й сказав:

— Вона в чоловіка. Його напад цим разом триватиме довго. Може, він назавжди лишиться там. І добре зробить. Я йому заздрю. До речі, я її провідував. Вона постаріла, друже, постаріла!

Наступного ранку, о десятій годині, Тротта увійшов до окружного управління. Батько сидів у канцелярії. Тільки-но відчинивши двері, лейтенант побачив його. Він сидів біля вікна, саме навпроти дверей. Сонце, пробиваючись крізь зелені жалюзі, прослало вузькі пасмуги на темно-червоному килимі. Дзижчала муха. Цокав годинник. Було прохолодно, тіняво й по-літньому тихо, як колись під час канікул. Проте сьогодні на всіх предметах у цій кімнаті лежав якийсь новий, непевний блиск. Не знати звідки він походив. Окружний начальник підвівся. То він випромінював те світло. Чисте срібло його бакенбардів підсвічувало притемнений зеленими жалюзі день і червону жарінь килима. То розливалася сяйлива лагідність незнаного, може, потойбічного дня, який уже ввійшов у земне існування пана фон Тротти, отак, як ранки світу посейбічного починають бриніти, ще коли на небі сяють нічні зорі. Багато років тому, як ти приїздив на канікули з моравської Білої Церкви, батькові бакенбарди ще скидалися на невеличку, чорну, розділену навпіл хмарку.

Окружний начальник так і стояв біля письмового столу. Він почекав, поки син підійшов, тоді поклав пенсне на службові папери і обійняв сина. Вони швидко поцілувалися.

— Сідай, — сказав окружний начальник і вказав на крісло, те ж таки, в якому Карл Йозеф, бувало, сидів іще кадетом, у неділю, з дев’ятої до дванадцятої, тримаючи на колінах кашкета зі вкладеними в нього білими рукавичками.

— Батьку, — почав Карл Йозеф. — Я кидаю армію!

Він почекав. Він одразу ж відчув, що нічого не спроможний пояснити сидячи. Отож він підвівся, став навпроти батька по другий бік столу і втопив очі в сріблясті батькові бакенбарди.

— Після того лиха, — сказав батько, — що спіткало нас позавчора, це скидається на… на… дезертирство.

— Ціла армія вчинила дезертирство, — відповів Карл Йозеф.

Він відійшов від столу. Він почав ходити туди й сюди по кімнаті, заклавши ліву руку за спину й супроводжуючи жестами правої свою розповідь. Багато років тому отак ходив по кімнаті старий. Дзижчала муха. Цокав на стіні годинник. Сонячні пасмуги на килимі чимраз яснішали, сонце швидко пливло догори, воно, мабуть, уже високо стояло в небі. Карл Йозеф урвав свою розповідь і поглянув на окружного начальника. Старий сидів, безвладно опустивши обидві руки, напівприкриті блискучими, круглими, цупкими манжетами, на бильця крісла. Голова його схилилася на груди, і крила бакенбардів лежали на комірі кітеля. Він молодий і нерозумний, подумав син. Він милий, молодий дурник із сивою головою. А я, герой Сольферіно, чи не батько його? Я став старий, а він лише літній. Карл Йозеф усе ходив туди-сюди по кімнаті й раптом вигукнув:

— Монархія померла, померла! — І зупинився.

— Можливо! — промурмотів окружний начальник.

Він подзвонив і сказав, коли увійшов черговий канцелярії:

— Передайте панні Гіршвіц, що сьогодні ми обідаємо на двадцять хвилин пізніше! — Ходімо! — сказав він до сина, узяв капелюха й ціпка, і вони подалися до міського парку.

— Свіже повітря не завадить, — мовив окружний начальник.

Вони поминули павільйон, де білява панна продавала воду з малиновим сиропом.

— Я втомився! — сказав окружний начальник. — Сядьмо!

І вперше, відколи служив у цьому місті, він опустився на звичайну паркову лаву. Він заходився креслити ціпком на землі якісь безглузді фігури і, ніби між іншим, сказав:

— Я був у цісаря. Власне, я не хотів тобі про це казати. Цісар особисто залагодив твою справу. Та більше ані слова про це!

Карл Йозеф просунув свою руку під батькову. Тепер він відчував худу руку старого знов так, як колись під час вечірньої прогулянки у Відні. Він більше не приймав своєї руки. Вони разом підвелися і пліч-о-пліч пішли додому.

Панна Гіршвіц вийшла в недільному вбранні з сірого шовку. Вузеньке пасмо кіс у її високій зачісці над чолом набуло барви її недільного вбрання. Вона, якомога поквапившись, устигла ще приготувати святковий обід: суп із локшиною, запечену яловичину і вареники з вишнями.

Але окружний начальник не зронив із цього приводу жодного слова. Так наче їв звичайнісінький шницель.

За тиждень Карл Йозеф поїхав від батька. Вони обнялися в коридорі, перш ніж сісти у фіакр. На думку старого пана фон Тротти ніжностей не годилося виказувати на пероні, перед очима випадкових свідків. Обійми їхні були, як завжди, квапливі, овіяні вогкуватим духом коридору і прохолодним подихом кам’яних плит підлоги. Панна Гіршвіц уже чекала на балконі, стримана, як чоловік. Марно пан фон Тротта силкувався переконати її, що махати вслід тому, хто від’їздить, — річ зайва. Вона, певне, вважала це одним із своїх обов’язків. Хоча дощу не було, пан фон Тротта розкрив парасольку. Легкі хмари на небі здавалися йому цілком достатньою на те підставою. Під захистом парасольки він сідав у фіакр. Тож панні Гіршвіц із балкону не було його видно. Він не промовив жодного слова. Аж як син уже стояв біля вікна вагона, старий підніс руку з випростаним указівним пальцем:

— Було б краще, — сказав він, — якби ти увільнився через хворобу. Армії не залишають без поважної причини!

— Слухаюсь, тату! — сказав лейтенант.

Перед самим відходом потяга окружний начальник залишив перон. Карл Йозеф дивився, як він ішов, випроставши спину, з піднятою догори парасолькою, схожою на оголену шаблю. Він більше не озирнувся, старий пан фон Тротта.

Карл Йозеф отримав відставку.

— Що ж ти тепер збираєшся робити? — питали товариші.

— Я маю посаду! — відповів Тротта, й вони більш ні про що не питали.

Він поцікавився, де Онуфрій. У полковій канцелярії йому сказали, що денщик Кологін учинив дезертирство.

Лейтенант Тротта подався до готелю. Повільно почав перевдягатися. Спершу відстебнув шаблю — зброю і символ честі. Він боявся цієї хвилини. Але, на подив собі, не відчув болю. На столі стояла пляшка «дев’яностоградусної». Йому навіть не кортіло випити. Унизу цвьохнув батіг: то під’їхав Хойницький забрати лейтенанта. Ось він увійшов до кімнати. Сів і почав дивитися, як збирався Карл Йозеф. Була пообідня година, на вежі вибило третю. У відчинене вікно пливли до кімнати всі ситі голоси літа. Саме літо кликало лейтенанта Тротту. Хойницький у ясно-сірому костюмі й жовтих чоботях, із жовтим батогом у руці здавався посланцем літа. Лейтенант провів рукавом по матових піхвах шаблі, витяг клинка, дихнув на нього, витер крицю хусточкою і вклав зброю у футляр. Так наче спорядив мерця до похорону. Перше ніж пристебнути футляра до валізи, ще раз зважив його на долоні. Потім уклав до футляра й шаблю Макса Деманта, ще раз прочитавши нашкрябаний на ній напис: «Покинь цю армію!» — казав Макс Демант. І ось ти кидаєш армію…

Кумкали жаби, сюрчали коники, внизу під вікном іржали гніді Хойницького, злегка сіпаючи невеличкий повіз; осі коліс рипіли. Лейтенант стояв у розстебнутому кітелі, з чорною каучуковою краваткою поміж розхристаними, зеленими з-під споду ріжками коміра. Він обернувся і сказав:

— Кінець однієї кар’єри!

— Так, скінчилася кар’єра! — промовив Хойницький. — Сама собою дійшла кінця!

Тротта скинув уніформу, уніформу цісаревого солдата. Він розстелив кітеля на столі, як навчено його ще в кадетському корпусі. Спершу відігнув цупкого коміра й поскладав та вмостив на полях рукава, а далі закотив долішню половину одежини догори, і вийшов невеличкий пакуночок, що виблискував сірим муаром підбивки. Зверху Карл Йозеф поклав чепурненько складені штани. Тоді одягнувся в сірий цивільний костюм, армійський пасок він залишив собі як останню пам’ятку про свою військову кар’єру (він ніколи не вмів обходитися з підтяжками).

— Мій дід, — сказав він, — мабуть, теж отак спакував колись свою військову персону!

— Мабуть! — потвердив Хойницький.

Валіза стояла ще відчинена, військова персона Тротти лежала в ній мертва. Час було замикати валізу. Аж тепер лейтенанта раптом пойняв біль, сльози здушили горлянку. Він повернувся до Хойницького й хотів був щось сказати. Семи років він став вихованцем благодійницького навчального закладу з дуже суворими правилами, десяти років пішов до кадетського корпусу. Ціле своє життя він був солдатом. Треба було поховати й оплакати солдата Тротту. Мертвого не опускають у могилу без сліз. Добре, що Хойницький сидів тут-таки.

— Випиймо! — сказав той. — Ви вдаряєтесь у меланхолію!

Вони випили. Потім Хойницький підвівся й замкнув лейтенантову валізу.

Сам Бродніцер зніс валізу вниз.

— Ви були гарним пожильцем, пане бароне! — сказав він.

Йозеф стояв біля повозу, тримаючи капелюха в руці.

Хойницький уже взявся за віжки. Тротта відчув несподівану ніжність до Бродніцера. «Прощавайте!» — хотів був він сказати. Але Хойницький уже цмокнув на коней, і вони рушили, піднявши водночас голови й хвости, і високі, легкі колеса, порипуючи, покотилися піскуватою вулицею, наче по м’якій постелі.

Вони їхали поміж боліт, що відлунювали жаб’ячим гамором.

— Ось де ви будете мешкати! — сказав Хойницький.

То був невеликий будиночок край ліска, з зеленими жалюзі, як у домі окружного начальника. Тут жив Іван Степанюк, помічник лісничого, старий чоловік із довгими звислими донизу вусами барви оксидованого срібла. Він дванадцять років прослужив у війську. Удаючись до рідної мови армійців, називав Тротту «паном лейтенантом». Він носив сорочку з грубого полотна, з вузьким, вишитим синіми й червоними нитками коміром. Вітер надимав широкі рукави сорочки, і здавалося, ніби в старого замість рук — крила.

Тут зостався лейтенант Тротта.

Він вирішив не бачитися ні з ким із колишніх товаришів.

При світлі блимливої свічки, в своїй дерев’яній кімнатці, він писав батькові листа на жовтому, волокнистому канцелярському папері, ставлячи звертання на відстані чотирьох пальців від горішнього краю аркуша, а текст розташовуючи з відступом на два пальці від бічних. Усі листи були схожі між собою, як службові записки.

Роботи він мав небагато. У великі книги в чорно-зеленій оправі записував прізвища поденників, їхню платню, видатки на гостей, що мешкали в Хойницького. Він додавав цифри, без нехоті, але не до ладу, складав звіти про стан пташарні, про поголів’я свиней, продані чи залишені для власного вжитку овочі, малу земельну ділянку, де ріс жовтий хміль, і сушарку, щороку віддавану в оренду.

Тепер він краще познайомився з мовою цього краю. Він розумів те, що казали селяни. Провадив перемовини з рудими євреями, що вже починали купувати дрова на зиму. Вивчив різницю між вартістю берези, сосни, ялини, дуба й клена. Він скупував. Так само, як його дід, герой Сольферіно, лицар правди, він твердими, сухорлявими пальцями перелічував тверді срібні монети, коли вибирався в четвер до міста на базар купувати сідла, хомути, коси, мантачки, ярма, серпи, граблі й насіння. Побачивши випадком офіцера, що проходив поряд, опускав голову. Та його обачність була зайва. Він запустив буйні вуса, на щоках стирчала цупка, чорна, густа щетина. Його ледве можна було впізнати. Усюди вже готувалися до жнив. Селяни, стоячи перед хатами, гострили коси круглими цеглясто-червоними мантачками. Скрізь по селах чиргикала об камінь криця, заглушуючи гомінке сюрчання коників. Ночами лейтенант інколи чув музику й гамір, що долинали з «нового палацу» Хойницького. Крізь сон ті звуки видавалися йому нічним кукуріканням півнів і гавкотом собак на повний місяць. Нарешті він був задоволений, самотній і мовчазний. Так наче ніколи й не жив інакшим життям. Коли не спалося, він уставав з постелі, брав ціпка й вирушав у поля, мандруючи серед багатоголосих хорів ночі, дочікувався світанку, вітав червоне сонце, вдихаючи росу і тихенький спів вітру, що звістував день. Повертався свіжий, як після доброго цілонічного сну.

— Слава Ісусу Христу! — віталися до нього селяни.

— Навіки слава! — відповідав Тротта.

Ідучи, він так само, як вони, згинав ноги в колінах. Так ходили й селяни Сиполя.

Якось він ішов через село Бурлаки. Мала дзвіничка, ніби вказівний палець села, наставилася в синє небо. Стояло тихе надвечір’я. Сонно кукурікали півні. Вподовж усієї вулиці вгорі витанцьовували і дзуміли комарі. Зненацька з однієї хати вийшов бородатий чорнявий чоловік, став посеред вулиці й привітався:

— Слава Ісусу Христу!

— Навіки слава, амінь! — сказав Тротта й хотів був рушати далі.

— Пане лейтенанте, я Онуфрій! — сказав бородатий селянин.

Борода вкрила його обличчя кошлатим, чорним, щільним віялом.

— Чого ти став дезертиром? — спитав Тротта.

— Я просто пішов додому! — відповів Онуфрій.

Не було сенсу задавати такі безглузді питання. Онуфрія цілком можна було зрозуміти. Він служив лейтенантові, як лейтенант служив цісареві. Батьківщини більше не було. Вона розпалася, розлетілася на шматки.

— Ти не боїшся? — спитав Тротта.

Онуфрій не боявся. Він жив у сестри. Жандарми щотижня проходили через село не озираючись. Зрештою, вони теж були українці, селяни, як і Онуфрій. Якщо вахмістрові не надходив письмовий виказ, його ніщо не обходило. У Бурлаках нікого не виказували.

— Прощавай, Онуфрію! — сказав Тротта. Він подався нагору кривою вулицею, що несподівано вивела його в широке поле. Онуфрій ішов за ним до закруту вулиці. Тротта чув гупання цвяхованих солдатських чобіт по жорстві. Солдатські чоботи Онуфрій узяв із собою.

Тротта зайшов у сільський шинок до єврея Абрамчика. Там купували просте мило, горілку, цигарки, махорку та поштові марки. Єврей мав вогнисто-руду бороду. Він сидів біля склепінчастої брами свого шинку й палахкотів так, що видно було за два кілометри. Колись, як постаріє, подумав лейтенант, то стане таким самим білобородим євреєм, як дід Макса Деманта.

Тротта випив чарку горілки, купив тютюну й поштових марок і пішов. Від Бурлаків дорога вела проз Олеськ на село Соснів, а далі — на Биків, Лещицю й Діброву. Він щодня ходив цією дорогою, двічі переходив залізничну колію, минав два чорно-жовті, вилинялі перонні бар’єри; в сторожках без угаву дзвеніли скляні сигнали. То були веселі голоси далекого світу, що більше не обходили барона Тротту. Стерто з пам’яті великий світ. Стерто роки військової служби; йому здавалося, наче він завжди ходив отак полями й сільськими шляхами з ціпком у руці й ніколи не мав при боці шаблі. Він жив так, як його дід, герой Сольферіно, як його прадід-інвалід, сторож Лаксенбурзького парку, і, може, як багато його невідомих предків, селян із Сиполє. Завжди та сама дорога — проз Олекськ, на Соснів, Биків, Лещицю й Діброву. Ці села лежали довкола палацу Хойницького і всі належали йому. Від Діброви вузенький, порослий лозами шляшок вів до Хойницького. Було ще рано. Якщо йти швидше, можна дістатися до нього ще перед шостою і не зустріти нікого з колишніх товаришів. Тротта додав ходи. Ось він уже й під вікнами палацу. Свиснув. Хойницький вихилився з вікна, кивнув головою і вийшов надвір.

— Сталося! — сказав Хойницький. — Війна! Довго ми на неї чекали, та однаково вона нас приголомшить. Мабуть, не судилося такому собі Тротті довго жити вільно. Моя уніформа готова. За тиждень, я гадаю, чи за два ми повертаємось до війська.

Тротті здалося, що природа ще ніколи не була така мирна, як тієї години. На сонце вже можна було дивитися, не мружачись, воно з відчутною швидкістю спускалося до обрію на заході. Його привітав рвучкий вітер, він стривожив білі хмари на небі, схвилював колосся жита й пшениці на землі і погладив червоні личка маку. Синя тінь набігла на зелені луки. Лісок на сході потонув у чорно-фіолетовому присмерку. Маленький білий будиночок Степанюка, в якому мешкав Тротта, сяяв край лісочка, на шибках горіло розтоплене сонячне золото. Дужче засюрчали коники. Потім вітер поніс їхню пісеньку в далечінь, на мить зробилося тихо, вчувався подих землі. Раптом згори, з-під неба почулося слабеньке, хрипке ґелґання. Хойницький підняв руку.

— Знаєте, що це? Дикі гуси! Зарано нас кидають. Ще ж літо в розповні. А їм уже постріли чутно. Вони знають, що роблять!

Сьогодні був четвер, день «невеличких свят». Хойницький повернувся до гостей. Тротта повільно пішов у напрямі вогнистих вікон свого житла.

Тієї ночі він не спав. Опівдні знову почув хрипкі крики диких гусей. Він одягнувся. Підійшов до дверей. Степанюк, у сорочці, лежав перед порогом, червонясто жевріла його люлька. Він, простягшись, курив долі й сказав, не поворухнувшись:

— Ніяк не заснеш сьогодні!

— Гуси! — сказав Тротта.

— Еге ж, гуси! — повторив Степанюк. — Скільки живу, ще не чув їх так рано в році! Слухайте, слухайте!..

Тротта поглянув на небо. Зорі мерехтіли, як завжди. Нічого більш не було видно на небі. Проте десь під зорями чувся безугавний, хрипкий крик.

— Вони готуються, — сказав Степанюк. — Я тут уже давно лежу. Часом бачу їх. Просто така сіренька тінь. Дивіться!

Степанюк простяг руку з запаленою люлькою вгору. Саме тієї миті під кобальтовою небесною синявою замріли дрібненькі білі силуети диких гусей. Вони летіли поміж зорями маленьким ясним пасемцем.

— Це ще не все, — сказав Степанюк. — Сьогодні вранці я бачив таку силу-силенну гайвороння, що зроду стільки не доводилося бачити. Чужі якісь, із чужих країв летіли. Начебто з Росії, у нас кажуть, що гайворони — віщуни поміж птаства.

З північно-східного боку на обрії простяглася широка срібляста смуга. Вона на очах яснішала. Зірвався вітер. Він доніс кілька невиразних звуків із палацу Хойницького. Тротта ліг біля Степанюка на землі. Крізь дрімоту він бачив зорі, чув крики диких гусей і врешті заснув.

Коли він прокинувся, саме сходило сонце. Здавалося, спав якихось півгодини, хоча насправді щонайменше годин чотири. Замість звичного гомону щебетливого птаства, що завжди вітало ранок, сьогодні в повітрі лунало похмуре крякання сотень і сотень гайворонів. Обіч Тротти підвівся Степанюк. Вийняв з рота люльку, що погасла й нахолола, поки він спав, і вказав нею на довколишні дерева. Великі чорні птахи завмерли на гіллі, мов лиховісні овочі, що впали з неба. Вони сиділи непорушно, чорні гайворони, й тільки крякали. Степанюк став шпурляти на них камінцями. Але гайворони лише разів кілька вдарили крильми. Ніби міцно прирослі овочі, стирчали вони на деревах.

— Спробую вистрелити, — сказав Степанюк.

Він пішов до хати, приніс рушницю й став стріляти. Кілька птахів упало додолу. Решта наче й не чули пострілів, сиділи собі, як і доти.

Степанюк позбирав свою чорну здобич, — він настріляв із добрий десяток, — і в обох руках поніс до хати.

— Чудні якісь гайворони, — сказав він, — сидять і ані руш. Це віщі птахи!

Була п’ятниця. Після полудня Карл Йозеф, як завжди, пішов по селах. Коники не сюрчали, жаби не кумкали, тільки кричало гайвороння. Воно сиділо скрізь — на липах, на дубах, на березах, на вербах. «Може, вони щороку прилітають перед жнивами, — подумав Карл Йозеф. — Почують, як селяни гострять коси, — отоді й злітаються цілими хмарами». Він пішов через село Бурлаки, бо нишком сподівався, що знову до нього вийде Онуфрій. Але Онуфрій не вийшов. Попід хатами стояли селяни й червонястими мантачками гострили коси. Часом вони поглядали вгору, гайвороння своїм криком заважало їм, і вони сипали на чорних птахів чорними прокльонами.

Тротта йшов повз Абрамчиків шинок. Рудий єврей сидів коло брами, його борода просто горіла. Абрамчик підвівся, трохи підняв над головою чорну плисову шапочку й сказав:

— Гайвороння налетіло! Кряче цілісінький день! Розумні птахи! Треба стерегтися!

— Так, може, й ваша правда! — сказав Тротта й пішов далі шляшком, порослим з обох боків лозами, до палацу Хойницького.

Ось він уже під вікнами. Свиснув. Ніхто не з’явився.

Хойницький, напевне, був у місті. Тротта й собі подався туди, стежкою поміж боліт, аби нікого не зустріти. Сюдою ходили тільки селяни. Декотрі здибалися йому дорогою. Стежка була така вузька, що не розминешся. Один мусив зупинитися, щоб пропустити іншого. Всі, кого Тротта сьогодні зустрічав, здавалося, йшли квапливіше, ніж завжди. І віталися вони коротше, ніж звичайно. І ступали ширше. Ішли вони, похиливши голови, як люди, заклопотані поважними думками. Аж раптом, коли Тротта вже побачив бар’єр застави, поза якою починалося місто, де не взявся більший гурт перехожих, душ двадцять чи й більше, котрі тепер, розсипавшись, поодинці звертали на стежку. Тротта зупинився. Він подумав, що то, мабуть, робітники, які вертали з фабрики обробки щетини додому в свої села. Може, серед них були й люди, в яких він стріляв. Він стояв, даючи їм пройти. Вони мовчки поспішали один за одним, кожен із вузликом на палиці, перекинутій через плече. Здавалося, вечір западав швидше, так неначе ці квапливі люди додавали йому смерку. Небо було злегка захмарене; червоне й маленьке, заходило сонце, над болотами вставав сріблясто-сірий туман, земний брат хмар, що тягся до своїх сестер. Несподівано задзвонили всі дзвони містечка. Подорожні на мить зупинилися, дослухаючись, і знов рушили. Тротта зупинив одного й спитав, чого дзвонять дзвони.

— Війна, — відповів чоловік, не звівши голови.

— Війна, — повторив Тротта.

Так, почалася війна. Йому здалося, що він знав це ще зранку, з учорашнього вечора, від позавчора, ні, ще тиждень тому, з моменту своєї відставки, з часу нещасливого свята драгунів. То була війна, до якої він почав готуватися з семирічного віку. То була його війна, онукова. Дні героїв Сольферіно поверталися. Дзвони били безперестанку. Ось уже й застава. Сторож на дерев’янці стояв біля свого будиночка, оточений людьми. На дверях висів яскравий чорно-жовтий плакат. Перші слова на ньому, чорні на жовтому тлі, можна було прочитати здалеку. Важкими колодами підносились вони над головами скупчених людей: «До моїх народів!»

Селяни в куцих кожушках з міцним духом овчини, євреї в розмаяних чорно-зелених каптанах, господарі-шваби в зелених жупанах із грубого сукна, польські міщани, купці, ремісники й службовці обступили сторожку. На всіх її чотирьох стінах було наліплено величезні плакати, кожний мовою іншого краю монархії. Кожний починався цісаревим звертанням: «До моїх народів!». Письменні голосно читали текст. Голоси зливалися з гучним співом дзвонів. Дехто переходив від стіни до стіни, читаючи текст кожною мовою. Коли замовкав один із дзвонів, негайно озивався новий. З містечка плив людський потік, виливаючись на широку вулицю, що вела до вокзалу. Тротта йшов назустріч тому потокові — до міста. Настав вечір, а що був то вечір напередодні суботи, в маленьких будиночках євреїв горіли свічки, освітлюючи й тротуари. Кожен будиночок був ніби невеличкий склеп. Сама смерть посвітила ті свічки. Голосніше, ніж іншими передсуботніми вечорами, лунав спів у молитовнях євреїв. Вони відзначали незвичайний, кривавий шабаш. Вони вибігали з будиночків чорними, квапливими гуртами, збиралися на перехрестях, і невдовзі здіймався їхній лемент за тими з них, хто був солдатом і вже завтра мав рушати на війну. Вони ручкалися, цілували одне одного в щоки, і де двоє обіймались, їхні руді бороди переплутувалися ніби на знак якогось особливого прощання, і обидва мусили розплутувати бороди руками. Над головами били дзвони. Гук дзвонів і лемент євреїв протинали пронизливі голоси сурм, що чулися від казарм. Там грали вечірню зорю. Останню зорю. Уже настала ніч. Не видно було ані зірочки. Понуре, низьке й пласке, висіло небо над містечком!

Тротта повернувся. Він шукав повозу, але жодного не бачив. Швидко, широко ступаючи, подався до Хойницького. Брама стояла відчинена навстіж, усі вікна були освітлені, як під час «великих свят». Хойницький зустрів його в передпокої, убраний в уніформу, в шоломі й з патронташем. Він звелів запрягати коней, до гарнізону йому було три милі, а він хотів прибути туди ще тієї ж ночі.

— Зачекай хвилину! — сказав він Тротті. — Це він уперше звернувся до нього на «ти», може, з неуважності, а може, тому, що був убраний в уніформу. — Я тебе підвезу!

Вони під’їхали до Степанюкової оселі. Хойницький сів. Він дивиться, як Тротта скидає з себе цивільне вбрання і предмет за предметом одягає на себе уніформу. Так лише кілька тижнів тому — але як же давно те було! — дивився Хойницький у готелі Бродніцера на перевдягання лейтенанта Тротти у цивільне. Тротта повернувся до своєї уніформи, у свою вітчизну. Він виймає з футляра шаблю, оперізується, величезні чорно-жовті китиці лагідно погладжують блискучий метал шаблі. Аж ось Тротта замикає валізу.

В них обмаль часу задля прощання. Вони зупиняються перед казармою єгерів.

— Adieu! — каже Тротта.

За широкою, непорушною спиною візничого вони дуже довго тиснуть один одному руки, майже чутно, як летить час. Самого потиску рук, одначе, видається їм замало. Вони відчувають, що мусять зробити ще щось.

— У нас цілуються, прощаючись! — каже Хойницький.

Отож вони швидко обіймаються й цілуються. Тротта висідає з повозу. Вартовий біля казарми віддає честь. Коні рушають. За Троттою зачиняються ворота казарми. Ще якусь мить він стоїть і слухає, як від’їздить повіз Хойницького.

Ще тієї ж таки ночі єґерський батальйон вирушив маршем на північний схід, у напрямку Волочиська. Пішов дощ, спершу невеличкий, та дедалі чимраз рясніший, і невдовзі біластий порох шляху обернувся на сріблясто-сіру твань. Багно чвакотіло під солдатськими чобітьми й забризкувало бездоганну уніформу офіцерів, що, згідно з наказом, ішли на смерть. Довгі шаблі заважали їм вільно рухатися, а пишні китиці чорно-золотих офіцерських шарфів метлялися в кожного при боці, закустрані, намоклі й забризкані тисячами дрібненьких бризочок багна. Удосвіта батальйон дістався мети, з’єднався з двома незнайомими піхотними полками й утворив із ними одну похідну колону. Так вони прочекали два дні, і ніщо не нагадувало війни. Подеколи вони чули вдалині правобіч поодинокі постріли. То були незначні сутички прикордонних кінних загонів. Часом бачили пораненого митника чи вбитого жандарма. Наче мертвих, проносили санітари поранених повз солдатів, що стояли й чекали. Війна все не хотіла починатися. Вона барилася, як часом цілими днями баряться грози, перше ніж ринути на землю.

Третього дня надійшов наказ відступити, і батальйон вишикувався для відходу. Офіцери, як і солдати, були розчаровані. Пішла поголоска, що за дві милі на схід від них знищено до ноги цілий драгунський полк. Козаки нібито вже перейшли кордон. Мовчки й понуро військо відходило на захід. Незабаром вони помітили, що відбувається безладний відступ, бо на роздоріжжях, у селах і малих містечках наштовхувалися на метушкі юрми військ найрозмаїтіших гатунків зброї. Від армійського командування надходили численні й вельми розбіжні накази. Більшість їх стосувалася евакуації міст і сіл, а також заходів щодо проросійськи налаштованих українців, духівництва та шпигунів. Поквапні військово-польові суди виносили в селах поквапні вироки. Таємні шпиги постачали безконтрольні викази на селян, священиків, учителів, фотографів, урядовців. Було ніколи. Доводилося якнайшвидше відступати, але й зрадників карати якнайшвидше. І поки санітарні вози, обози, польова артилерія, драгуни, улани й піхотинці під безугавним дощем на розгрузлих дорогах несподівано збивалися в безнадійні клубки, кур’єри гнали учвал туди й сюди, мешканці невеличких містечок нескінченними юрмами тікали на захід, огорнуті чорним страхом, навантажені білими й червоними перинами, сірими лантухами, брунатними меблями й синіми гасовими лампами, — на церковних майданах, по хуторах і селах ляскали постріли поквапних виконавців спішних вироків, і понурий стукіт барабанів супроводив монотонне читання тих вироків судовиками, і жінки страчуваних, падаючи в багнюку перед забрьоханими чобітьми офіцерів, голосили, благаючи змилуватись, і палахкий вогонь шугав із хат і повіток, стаєнь і оборогів. Війна для австрійської армії починалася з військово-польових судів. Цілими днями висіли на церковних майданах по деревах справжні й гадані зрадники на пострах живим. А живі тікали хто куди. Довкруги повішених палав вогонь, уже потріскувало на деревах листя, бо полум’я було дужче за невпинний, сірий, тихий дощ, що був ніби вступом до цієї кривавої осені. Стара кора давнезних дерев тліла повільно, і дрібненькі, палкі, сріблясті іскри вистрілювали з-поміж її борозенок, догори повзли вогняні черв’ячки і пожирали листя: зелений лист скручувався, червонів, потім чорнів, тоді робився сірий, мотузки перетлівали, і трупи падали додолу зі звуглілими обличчями й ще не пошкодженими тілами.

Одного дня військо стало на перепочинок у селі Крутинах. Воно прийшло туди надвечір, а вдосвіта, ще до схід сонця мало рушати далі на захід. Саме тоді дощ перестав, і сонце пізнього вересневого дня простягло своє добре, сріблясте проміння над широкими ланами, де ще стояло збіжжя, живий хліб, якому не судилося бути спожитим. Бабине літо поволі плавало в повітрі. Навіть гайворони й ґави вщухли, ошукані короткочасним миром того дня, уже втративши надію на очікувану здобич. Уже вісім днів вояки не роздягалися. Чоботи їхні просякли водою, ноги понапухали, коліна задубіли, литки боліли, спина не згиналася, їх розвели по хатах, там вони спробували дістати з валізок сухий одяг і помитись біля малої кринички. Уночі, — ніч стояла ясна й тиха і лише забуті та покинуті по декотрих подвір’ях собаки вили з голоду і страху, — лейтенантові не спалося.

І він вийшов з хати, де мав нічліг. Лейтенант рушив довгою сільською вулицею в напрямку дзвіниці, що тяглася своїм подвійним православним хрестом до зірок. Церква під ґонтовим дахом стояла посеред невеличкого цвинтаря, оточена похилими дерев’яними хрестами, у примарному світлі ночі здавалося, що вони танцюють. Перед великою, сірою, розчиненою навстіж цвинтарною брамою висіли три трупи: посередині бородатий священик, обабіч — два молоді сільські хлопці в пісково-жовтих гунях і грубо виплетених личаках на задубілих ногах. Чорна ряса священика, що висів посередині, сягала черевиків. І часом нічний вітер гойдав його ноги, так що вони бились об край ряси, як німий язик дзвона б’ється об глухонімий дзвін, не зроджуючи жодного звуку.

Лейтенант Тротта підійшов до повішених. Він подивився на їхні роздуті обличчя, і йому здалося, що в цих трьох людях він упізнав своїх солдатів. То були обличчя народу, з яким він щодня провадив військові навчання. Чорна, розчепірена борода священика нагадала йому Онуфрієву. Така вона була в останню їхню зустріч. І хто знає — може, Онуфрій доводився братом цьому повішеному священикові. Лейтенант Тротта роззирнувся. Прислухався. Не чутно було жодного людського звуку. На дзвіниці метушилися кажани. На покинутих подвір’ях валували покинуті собаки. Лейтенант витяг шаблю і один по одному поперетинав зашморги. Потім на плечах переносив мертвих на цвинтар. Своєю блискучою шаблею він доти копав землю на проході між могилами, аж доки йому здалося, що яма вмістить трьох. Він поклав їх туди, шаблею та піхвами нагорнув землі й добре втрамбував ногами. Лейтенант перехрестився. Він жодного разу не перехрестився від часу останньої меси в моравській Білій Церкві. Лейтенант хотів був прочитати «Отче наш», але тільки ворушив губами, неспроможний вимовити ані звуку. Кричала якась нічна пташка. Метушилися кажани. Вили собаки.

Наступного дня, ще до схід сонця військо рушило далі. Сріблясті тумани осіннього ранку оповили цілий світ. Та незабаром зійшло сонце, пекуче, як серед літа. Воякам почала дошкуляти спрага. Вони саме переходили пустельну, піскувату місцевість. Подеколи їм вчувалося, ніби десь шумить вода. Декотрі солдати кидалися в той бік, де нібито вона шуміла, і відразу ж верталися. Ні струмочка, ні ставка, ані криниці. Вони перейшли кілька сіл, але криниці там були понабивані трупами вбитих і страчених. Подекуди трупи перевисали через дерев’яні цямрини криниць. Солдати в ті криниці вже й не заглядали. Верталися від них і йшли далі.

Спрага допікала все дужче. Настав полудень. Вони почули постріли й припали до землі. Ворог, мабуть, уже випередив їх. Вони поплазували далі, тулячись до землі. Невдовзі дорога почала ширшати. Сяйнули вікна якоїсь маленької станції. Тут починалася колія. Батальйон бігом дістався станції, тут було безпечніше; ще кілометр-два, і вони з обох боків будуть захищені залізничним насипом. Ворог, — можливо, якась нестримна козача сотня, — перебував на одному з ними рівні по той бік насипу. Мовчазні й понурі, крокували вони вперед. Раптом хтось вигукнув:

— Вода!

І наступної ж миті всі вже побачили на схилі насипу біля сторожки криницю.

— Ані руш! — скомандував майор Цоґлауер.

— Ані руш! — повторили за ним офіцери.

Але знеможених від спраги солдатів годі було стримати. Спершу поодинці, а далі гуртками кинулися вони схилом угору. Заляскали постріли, і чимало солдатів попадало. Ворожі кіннотники з того боку насипу стріляли в змучених спрагою людей, проте дедалі більше їх бігло до смертоносної криниці. І коли другий рій другої чоти дійшов до неї, на зеленому схилі насипу лежало вже з десяток трупів.

— Рій, стій! — скомандував лейтенант Тротта. Він відступив набік і сказав: — Я принесу вам води! Ніхто ані руш! Чекати тут! Відра сюди!

У кулеметників йому добули двоє брезентових відер. Він узяв їх в обидві руки й почав вибиратися схилом угору до криниці. Кулі свистіли круг нього, падали в нього під ногами, пролітали біля вух і над головою. Він схилився над криницею. По той бік насипу угледів дві шереги козаків, що цілилися з рушниць. Він не відчував страху. Йому не бралося голови, що в нього можуть влучити, як в інших. Він уже чув постріли, які ще не гримнули, і водночас почув перші барабанні звуки маршу Радецького. Він стояв на балконі батькової оселі. Внизу грав військовий оркестр. Ось Нехвал підняв чорну ебенову диригентську паличку зі срібною головкою. Ось Тротта спустив у криницю вже друге відро. Ось ударили дзвінкі тарілки. Ось він витяг відро з криниці. З повним по вінця відром у кожній руці, під зливою куль, він саме підняв ліву ногу, збираючись спускатися схилом. Ось уже він ступнув два кроки. Ось уже лише голова його видніє над краєм насипу.

Ось куля влучила йому в череп. Він ступнув ще крок і впав. Повні відра гойднулися, перекинулись, і вода полилася на нього. Тепла кров із його голови побігла на холодну землю схилу. Внизу селяни-українці з його рою вигукнули хором:

— Слава Ісусу Христу!

«Навіки слава! Амінь!» — хотілося йому відповісти. То були єдині українські слова, які він умів сказати. Але губи його більше не ворушилися. Рот так і лишився розтулений. Білі зуби наставилися в синє осіннє небо. Язик став поволі синіти. Він відчув, як холоне його тіло. І помер.

Такий був кінець лейтенанта Карла Йозефа, барона фон Тротти. Такий простий і непридатний для відображення в читанках для цісарсько-королівських народних і середніх шкіл Австрії був цей кінець — кінець онука героя Сольферіно. Лейтенант Тротта загинув не зі зброєю, а з двома відрами води в руках. Майор Цоґлауер написав окружному начальникові. Старий Тротта перечитав листа кілька разів і опустив руки. Лист випав і полетів додолу на червоний килим. Пан фон Тротта не скинув пенсне. Голова його тіпалася, і хистке пенсне з овальними скельцями тріпотіло на переніссі в старого, мов скляний метелик. Дві важкі прозорі сльозини одночасно викотилися з обох очей пана фон Тротти, заслали туманом скельця пенсне й скотилися далі, на бакенбарди. Тіло пана фон Тротти лишалося непорушне, тільки голова відхитувалась то назад, то вперед, то вліво, то вправо, та весь час тремтіли скляні крильцята окулярів. З годину чи більше просидів так за письмовим столом окружний начальник. Тоді підвівся і своєю звичною ходою пішов до помешкання. Він дістав із шафи чорне вбрання, чорну краватку й дві чорні крепові стрічки, що їх по смерті свого батька носив на капелюсі й на рукаві. Він одягнувся, не глянувши в дзеркало. Голова його все тіпалася. Щоправда, він силкувався устійнити неспокійного черепа. Але що більших докладав зусиль, то дужче голова трусилася. Пенсне й досі сиділо на переніссі й дрижало. Урешті окружний начальник облишив своє намагання. В чорному вбранні, з чорною жалобною стрічкою на рукаві пішов він до кімнати панни Гіршвіц, став на порозі й сказав:

— Мій син помер, шановна!

Потім швидко зачинив двері, подався до службового приміщення й, переходячи від канцелярії до канцелярії, просував у кожні двері хистку голову й сповіщав усіх:

— Мій син помер, пане Той і Той! Мій син помер, пане Той і Той!

Потім він узяв капелюха й ціпка і вийшов з будинку. Всі люди віталися до нього й здивовано поглядали на його тремтячу голову. Окружний начальник зупиняв то того, то іншого й казав:

— Мій син помер!

І, не чекаючи висловлень співчуття приголомшених людей, ішов далі. Він ішов до доктора Сковронека. Доктор Сковронек, в уніформі обер-лейтенанта медичної служби, до півдня перебував у гарнізонному шпиталі, а після полудня — в кав’ярні. Коли окружний начальник зайшов туди, доктор підвівся, побачив тремтячу голову старого, чорну стрічку на його рукаві й усе зрозумів. Він узяв окружного начальника за руку і все поглядав на його тремтячу голову й тріпотливе пенсне.

— Мій син помер! — вимовив пан фон Тротта.

Сковронек довго, цілих кілька хвилин, не випускав руки приятеля. Так вони обидва й стояли, рука в руці. Аж ось окружний начальник сів. Сковронек переставив шахівницю на інший стіл. Коли підійшов кельнер, окружний начальник сказав йому:

— Мій син помер, пане кельнере!

І той низько вклонився й приніс келишок коньяку.

— Ще один! — звелів окружний начальник.

Аж тепер він скинув пенсне. Він згадав, що повідомлення про синову смерть лишилося на килимі в канцелярії окружного управління, підвівся і рушив назад. За ним ішов доктор Сковронек.

Пан фон Тротта, здавалося, не помічав його. Проте він зовсім не здивувався, коли Сковронек, не постукавши, відчинив двері канцелярії, зайшов і став біля дверей.

— Ось лист, — сказав окружний начальник.

Тієї ночі й багатьох наступних пан фон Тротта не спав. Голова його тіпалась і хиталася й на подушці. Часом син увижався окружному начальникові. Лейтенант Тротта стояв перед батьком з повним води офіцерським кашкетом і казав:

— Пий, тату, ти ж так хочеш пити!

Це часто снилося йому уві сні, і дедалі частіше. Помалу окружному начальникові пощастило прикликати сина щоночі, а подеколи Карл Йозеф приходив до нього навіть по кілька разів на ніч. Отож пан фон Тротта почав тужно чекати ночі й сну, удень він робився нетерплячий. Коли ж надійшла весна й дні стали довші, окружний начальник почав уранці й вечорами затемнювати кімнату і в такий ото штучний спосіб подовжував свої ночі. Голова його так і не перестала тіпатися. І потроху й сам він, і довколишні звикли до того.

Здавалося, війна мало турбувала пана фон Тротту. Газету він брав до рук лише задля того, щоб сховати за нею свою тремтячу голову. Між ним і доктором Сковронеком ніколи не заходило мови про перемоги й поразки. Здебільшого вони грали в шахи, не перемовляючись ані словом. Та інколи один казав другому:

— Пам’ятаєте оту партію, два роки тому? Тоді ви були так само неуважні, як сьогодні!

Вони неначе розмовляли про події, що відбувалися десятки років тому.

Спливло чимало часу, відколи надійшла звістка про смерть Карла Йозефа; змінювалися за предковічними, несхибними законами природи пори року, хоч люди ледве чи й відчували те за червоним серпанком війни, — і окружний начальник найменше за всіх. Голова його все так само тіпалася, неначе великий, проте легкий овоч на занадто тонкому стеблі. Лейтенант Тротта вже зотлів або став здобиччю гайворонів, що кружляли тоді над смертоносним залізничним насипом, а старому панові фон Тротті все здавалося, ніби він лишень учора одержав звістку про синову смерть. І лист майора Цоґлауера, що теж уже був мертвий, лежав у нагрудній кишені окружного начальника; старий щодня знов і знов перечитував того листа, зберігаючи його в усій страхітливій свіжості, як ото дбайливі руки зберігають могильний пагорбок. Що було старому панові фон Тротті до сотень тисяч нових мерців, котрі полягли слідом за його сином? Що було йому до квапливих і плутаних указівок начальства, які надходили щотижня? І що було йому до загибелі світу, наближення якої він тепер бачив куди виразніше, ніж колись віщун Хойницький? Його син був мертвий. Його служіння скінчилося. Його світ загинув.

Кінець третьої частини

Епілог

Нам залишається ще тільки розповісти про останні дні життя пана окружного начальника Тротти. Вони минули як єдиний день. Час плинув повз нього широким, рівним потоком з його монотонним гомоном. Вісті з війни і всілякі надзвичайні постанови та накази намісництва мало цікавили окружного начальника. Адже він давно міг вийти на пенсію. Служив же далі лише тому, що так диктувала війна. І через те йому інколи здавалося, що він тепер тільки одбуває своє друге, блякле, життя, а перше, справжнє, вже давно завершив. Його дні — так йому здавалося — не квапилися до могили, як дні життя інших людей. Скам’янілий, ніби власний надгробок, стояв окружний начальник на березі своїх днів. Ніколи пан фон Тротта дужче не скидався на цісаря Франца Йосифа. Деколи він навіть сам наважувався порівняти себе з цісарем. Він згадував аудієнцію в Шенбрунському палаці і, на взірець старих людей простого коліна, що гомонять між собою про спільне лихо, подумки казав Францові Йосифу:

— А що?! Якби хто був нам сказав це тоді! Нам, двом стариганам!

Пан фон Тротта спав дуже мало. Їв, не помічаючи, що перед ним поставили. Підписував папери, яких до пуття не прочитав. Траплялося, що він приходив до кав’ярні, коли доктора Сковронека там ще не було. Тоді пан фон Тротта брав «Фремденблатт» триденної давності і ще раз читав про те, що давно знав. Та коли доктор Сковронек повідомляв останні новини дня, окружний начальник лише кивав головою, наче вже знав їх.

Одного дня він одержав листа. Якась там зовсім йому невідома пані фон Таусіґ, на той час добровільна сестра-жалібниця в одному з віденських медичних закладів для психічнохворих, у Штайнгофі, — сповіщала панові фон Тротті, що граф Хойницький, який кілька місяців тому повернувся божевільний з бойовища і тепер перебуває в лікарні, дуже часто говорить про окружного начальника. Серед безладних графових балачок часто можна почути, ніби він має сказати щось важливе панові фон Тротті. І якщо, мовляв, окружний начальник випадково має намір завітати до Відня, то, можливо, його візит до хворого міг би спричинити несподіване прояснення розуму графа, як уже не раз траплялося в схожих випадках. Окружний начальник сказав про це докторові Сковронеку.

— Все можливо, — відповів Сковронек. — Якщо ви це витримаєте, себто легко витримаєте…

— Я все можу витримати, — сказав пан фон Тротта.

Він вирішив їхати негайно. Може, хворий знає щось важливе про лейтенанта? Може, він має передати батькові щось написане рукою сина? Пан фон Тротта поїхав до Відня.

Його провели до військового відділення лікарні для психічнохворих. Стояла пізня осінь, день випав похмурий, лікувальний заклад бовванів за завісою сірого дощу, який ось уже кілька днів поливав світ. Пан фон Тротта сидів у сліпучо-білому коридорі, дивився крізь ґрати вікна на щільніші й тонші ґрати дощу і думав про залізничний насип, на якому помер його син. Тепер він геть змокне, думав окружний начальник, так наче лейтенант поліг лише сьогодні або вчора. Час минав поволі. Повз старого проходили люди з божевільними обличчями й страшно вивернутими руками чи ногами, проте для окружного начальника божевілля не означало нічого страшного, хоча він оце вперше бачив таку лікарню. Страшна була тільки смерть. «Шкода! — думав пан фон Тротта. — Якби Карл Йозеф не загинув, а збожеволів, я б уже якось вернув його до тями. А якби навіть не вернув, то я ж би міг щодня приходити до нього! Може б, у нього була отак жахливо спотворена рука, як ось у того лейтенанта, якого щойно провели повз мене. Але ж то була б його рука, і спотворену руку можна гладити. І в підведені під лоба очі можна дивитися! Головне, що то синові очі. Щасливі ті батьки, чиї сини побожеволіли!».

Аж ось прийшла пані фон Таусіґ, сестра-жалібниця, як і всі інші. Він бачив лише її вбрання, що йому до її обличчя? А вона дивилася на нього довго, і потім сказала:

— Я знала вашого сина.

Аж тепер окружний начальник звів погляд на її обличчя. То було обличчя вже не молодої жінки, яка все ще була вродлива. Так, шапочка сестри-жалібниці молодила її, як і кожну жінку, бо то було в їхній природі — молодшати від власної доброти і милосердя й від зовнішніх атрибутів милосердя. «Це світська дама», — подумав пан фон Тротта.

— Чи давно, — спитав він, — ви знали мого сина?

— Це було перед війною, — відповіла пані фон Таусіґ.

Потім вона взяла окружного начальника під руку, повела коридором, як звикла водити хворих, і тихо сказала:

— Ми кохали одне одного, Карл Йозеф і я!

Окружний начальник запитав:

— Даруйте, це не через вас тоді сталася та безглузда історія?

— Трохи й через мене, — сказала пані фон Таусіґ.

— Так, так, — мовив пан фон Тротта, — трохи й через вас. — Потім злегенька стиснув руку сестри милосердя і сказав: — Мені б хотілося, щоб у Карла Йозефа й далі траплялися «історії» через вас!

— Тепер ходімо до нашого пацієнта, — сказала пані фон Таусіґ.

Бо сльози підступили їй до очей, а вона вважала, що їй не можна плакати.

Хойницький сидів у голій кімнаті, звідки прибрали всі меблі, бо інколи він шаленів. Він примостився на стільці, усі чотири ніжки якого були міцно пригвинчені до підлоги. Коли окружний начальник зайшов, він підвівся, пішов назустріч гостеві й сказав до пані фон Таусіґ:

— Вийди, Валі! Нам треба обговорити дещо важливе!

І вони лишилися самі. У дверях було вічко. Хойницький пройшов до дверей, затулив його спиною і сказав:

— Вітаю вас у моїй господі!

Голий його череп з якихось незбагненних причин здавався панові фон Тротті ще голішим. Із трохи лупатих великих синіх очей хворого ніби віяло крижаним вітром, морозом, що наче шугали над його жовтим, худим і водночас одутлим обличчям і пустельною, голою лисиною. Правий кутик рота Хойницького час від часу посіпувався. Так наче він збирався усміхнутися правим кутиком вуст. Його здатність усміхатися цілком перемістилася в той правий кутик, назавжди покинувши всю решту рота.

— Сідайте! — сказав Хойницький. — Я звелів викликати вас, щоб повідомити вам дещо важливе. Нікому про це не кажіть! Крім вас і мене, сьогодні про це ще не знає жодна душа! Старий помирає!

— Звідки вам це відомо? — запитав пан фон Тротта.

Хойницький, усе ще стоячи під дверима, наставив пальця на стелю палати, тоді приклав його до губів і сказав:

— Згори!

Потім обернувся, відчинив двері й гукнув:

— Сестро Валі! — І сказав до пані фон Таусіґ, яка з’явилася негайно: — Аудієнцію скінчено!

Він уклонився. Пан фон Тротта вийшов. Він ішов довгими коридорами в супроводі пані фон Таусіґ і спустився широкими сходами наниз.

— Можливо це допомогло! — сказала вона.

Пан фон Тротта попрощався й поїхав до радника міністерства шляхів сполучення Странського. Він сам не знав гаразд, чому. Він поїхав до Странського, одруженого з уродженою Копельманн. Странські були вдома. Окружного начальника впізнали не враз. А тоді привіталися з ним, як йому здалося, зніяковіло, й смутно, і холодно водночас. Його частували кавою і коньяком.

— Карл Йозеф, — сказала пані Странська, уроджена Копельманн, — як став лейтенантом, відразу приїхав до нас. Він був славний хлопець.

Окружний начальник гладив бакенбарди й мовчав. Потім прийшов син Странських. Він кульгав, на це було бридко дивитися. Він кульгав дуже. «Карл Йозеф не кульгав!» — подумав окружний начальник.

— Кажуть, що старий помирає, — несподівано мовив радник Странський.

Тоді окружний начальник негайно підвівся й пішов. Адже він знав, що старий помирає. Йому сказав про те Хойницький, а вже Хойницький завжди все знав, як ніхто. Окружний начальник поїхав до приятеля своїх юних літ Сметани в канцелярію обер-гофмейстера.

— Старий помирає! — сказав Сметана.

— Я їду у Шенбрун! — сказав пан фон Тротта.

І він поїхав у Шенбрун.

Безугавний дрібний дощ огорнув Шенбрунський палац так само, як і лікарню для психічнохворих у Штайнгофі. Пан фон Тротта рушив до палацу тією самою алеєю, якою колись давно-давно йшов на таємну аудієнцію у справі свого сина. Син був мертвий. І цісар теж помирав. І вперше відтоді, як пан фон Тротта одержав звістку про смерть Карла Йозефа, він ніби збагнув, що син його помер не випадково. «Цісар не міг пережити Троттів!» — подумав окружний начальник. — Він не міг їх пережити! Вони, Тротти, його врятували, і він пережити їх не міг».

Пан фон Тротта лишився надворі. Він лишився надворі, серед простої двірської челяді. Із Шенбрунського парку прийшов садівник, у зеленому фартусі, з лопатою в руці, спитав у тих, що стояли довкола:

— Як він там зараз?

І ті, що стояли, — лісники, візничі, дрібні урядовці, портьє та інваліди (яким був і батько героя Сольферіно) відповіли садівникові:

— Нічого нового! Він помирає!

Садівник відійшов, подався зі своєю лопатою копати грядку, невмирущу землю.

Ішов дощ, тихий, рясний, дедалі рясніший. Пан фон Тротта скинув капелюха. Дрібні урядовці нижчих ранґів визнали його чи то за одного зі своєї братії, чи то за листоношу з Шенбрунської пошти. І декотрі питали окружного начальника:

— Ти знав старого?

— Так, — відповідав Тротта, — він колись розмовляв зі мною.

— А тепер він помирає, — сказав лісничий.

Саме тоді до спальні цісаря зайшов священик зі святими дарами.

Франц Йосиф мав тридцять дев’ять і три десятих (йому щойно зміряли температуру).

— Так, так, — сказав він капуцинові. — Виходить, це смерть!

Цісар трохи підвівся на подушках. Він чув невпинний шелест дощу за вікнами і деколи то тут, то там — кроки по рипливій жорстві. Ті звуки лунали то ніби десь дуже далеко, то зовсім близько. Інколи цісар пізнавав, що тихе струмування за вікнами — то дощ. Та він швидко забував, що то дощ, і тому кілька разів питав у свого ляйб-медика:

— Чого воно так сичить?

Бо він уже не міг вимовити слова «дзюрчить», хоч воно й крутилося в нього на язиці. Але, спитавши про причину «сичання», він і справді повірив, ніби чув лише «сичання». «Сичав» дощ. «Сичали» кроки перехожих. А втім, не мало ваги, про що саме він питав, бо його вже не було чутно. Він тільки ворушив губами, йому здавалося, що він говорить цілком виразно, хоч і тихо, — зовсім так, як говорив кілька останніх днів. Часом цісар дивувався, що йому не відповідають. Та невдовзі по тому забував і про своє запитання, і про свій подив. І знов увесь віддавався лагідному гомонові світу, що жив довкола нього, тимчасом як сам він помирав. Він нагадував дитину, що втрачає будь-який опір супроти сну, втихомирена колисковою піснею й заколисувана нею. Цісар заплющив очі. Та за хвилину знов розплющив і побачив на столі простого срібного хреста і сліпучі свічки, які чекали на священика. І він зрозумів, що хутко прийде патер. І поворушив губами й почав, як його вчили ще хлоп’ям:

— У каятті й смиренні сповідуюся в гріхах своїх…

Проте й цих слів уже ніхто не чув. А втім, він одразу побачив, що капуцин уже прийшов.

— Довго ж мені довелося чекати! — сказав цісар.

Потім почав згадувати свої гріхи. «Пиха!» — спало йому на думку.

— Я був пихатий! — сказав він.

Він вичитував гріх за гріхом, як їх перелічено в катехизисі. «Я надто довго був цісарем!» — подумав він. Але йому здалося, що він це сказав.

— Усі люди вмирають. І цісар умирає.

І водночас йому здавалося, ніби десь далеко звідси вмирає та часточка його єства, що була в ньому царственною.

— Війна — теж гріх! — сказав він уголос.

Проте священик його не почув. Франц Йосиф знову здивувався. Щодня надходили списки полеглих, війна тривала з 1914 року.

— Покласти край! — сказав Франц Йосиф.

Його не почули.

— Якби ж я був поліг під Сольферіно! — сказав він.

Його не почули.

«Можливо, — думав він, — я вже помер і розмовляю мовою мерців. Тому мене тут не розуміють». І він заснув.

А надворі, під нескінченним дощем, із капелюхом у руці, чекав серед простої челяді пан фон Тротта, син героя Сольферіно. Дерева в Шенбрунському парку шуміли й «сичали», дощ шмагав їх тихо, терпляче, щедро. Надійшов вечір. Сходилося дедалі більше цікавих. Парк сповнився людьми. Дощ не вщухав. Ті, що чекали, розбрелися парком, одні приходили, інші йшли собі. Пан фон Тротта все стояв. Запала ніч, сходи спорожніли, люди пішли спати. Пан фон Тротта пройшов ближче до брами. Він чув, як під’їздили повози. Деколи над його головою гучно відчинялося вікно. Лунали голоси. Браму відчинили, потім зачинили знов. Його ніхто не помітив. Дощ ішов, невтомний, тихий, дерева шуміли й гойдалися.

Аж ось забамкали дзвони. Окружний начальник рушив іти. Він спустився пласкими сходами наниз, перейшов алеєю до ґратчастої залізної хвіртки. Тієї ночі вона стояла відчинена. Він пройшов увесь довгий шлях до міста, простоволосий, з капелюхом у руці, не зустрівши ані лялечки. Ішов дуже повільно, наче за домовиною. Коли почало сіріти, він дістався готелю.

Він поїхав додому. В окружному місті В. також ішов дощ. Пан фон Тротта викликав панну Гіршвіц і сказав:

— Я піду ляжу, шановна! Я втомився!

І вперше на своєму віку за дня ліг у постіль.

Заснути пан фон Тротта не зміг. Він загадав покликати доктора Сковронека.

— Любий докторе Сковронеку, — сказав він. — Чи не звеліли б ви, щоб мені принесли канарку?

Йому принесли канарку з оселі старого Жака.

— Дайте їй грудочку цукру! — попрохав окружний начальник.

І канарка отримала грудочку цукру.

— Таке любе створіння! — сказав окружний начальник.

Сковронек повторив:

— Любе створіння!

— Воно переживе нас усіх! — сказав пан фон Тротта. — Дяка Богові!

Потім окружний начальник попрохав:

— Покличте священика! Але приходьте знов!

Доктор Сковронек перечекав священика. Потім зайшов до спальні. Старий пан фон Тротта тихо лежав на подушках. Очі в нього були напіврозплющені. Він сказав:

— Вашу руку, любий друже! Чи не принесли б ви мені портрета?

Доктор Сковронек знайшов робочий кабінет, став на стілець і зняв з гачка портрет героя Сольферіно. Коли він повернувся, тримаючи портрет обома руками, пан фон Тротта вже не зміг на нього подивитися. Дощ стиха вибивав по шибках.

Доктор Сковронек, тримаючи портрет на колінах, чекав. За кілька хвилин він підвівся, узяв руку пана фон Тротти, нахилився до грудей окружного начальника, глибоко зітхнув і стулив померлому очі.

То був день, коли тіло цісаря спускали в склеп монастиря капуцинів. Три дні згодом спустили в могилу тіло пана фон Тротти. Бургомістр міста В. сказав промову. Вона, як і всі промови того часу, починалася зі згадки про війну. Далі бургомістр сказав, що окружний начальник віддав цісареві свого єдиного сина і, незважаючи на це, лишився жити й не покинув служби. Тим часом невтомний дощ поливав простоволосі голови всіх тих, що зібралися біля могили, і кругом шуміли й шаруділи мокрі кущі, вінки і квіти. Доктор Сковронек, у незвичній для нього уніформі головного лікаря ополчення, силкувався прибрати суто військової постави «струнко», хоч зовсім не вважав її найбільш доречною для вираження пієтету. Бувши наскрізь цивільною людиною, доктор Сковронек думав собі: «Смерть зрештою — не генерал-майор медичної служби!». Потім він один із перших підійшов до могили. Зневажливо глянувши на лопату, яку простяг йому один із копачів, доктор нахилився, відколупнув грудку вогкої землі, розім’яв її в лівій руці і кинув правою дрібненькі грудочки на домовину. Потім він відійшов. Йому спало на думку, що вже звернуло з обіду, наближалася година шахової гри. Він більше не мав партнера, проте вирішив піти до кав’ярні.

Коли вийшли з цвинтаря, бургомістр запросив доктора до свого повозу. Сковронек сів туди.

— Мені хотілося згадати ще й про те, що пан фон Тротта не міг пережити цісаря. Як ви гадаєте, пане докторе?

— Не знаю, — відповів доктор Сковронек. — Мені здається, вони обидва не могли пережити Австрії.

Перед кав’ярнею доктор Сковронек попрохав зупинити коней. Як і кожного дня, він рушив до звичного столика. Шахівниця вже стояла там, наче окружний начальник не помер. Кельнер прийшов забрати її. Але Сковронек сказав:

— Облиште!

І зіграв партію сам із собою, всміхаючись, час від часу зиркаючи на порожнє крісло навпроти і слухаючи шум осіннього дощу, який усе ще невтомно вибивав по шибках.

Кінець