Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні

Передмова до третього видання

На кожному кроці у Верховній Раді та інших зібраннях поважних людей чути: ось виведемо економіку з кризи, з'являться гроші і держава зможе розширити видання українських книжок, тоді зупинимо наступ русифікації, здобудемо почуття національної гордості й візьмемося за українізацію України.

З такої логіки витікає, що, аби українці відчули у своїх' душах національну гордість, необхідно, щоб в Україні добре запрацювали промисловість і сільське господарство, щоб бюджету стало достатньо для повного забезпечення потреб державних установ, міліції, армії, науки, освіти й культури, української телевізії, радіо й друкованої продукції. Доки цього немає, то яка там у біса національна гордість?!

Агов, люди добрі! Ачей же між ковбасою за 2.20 і почуттям гордості немає прямо пропорційної залежності. Ви думаєте, що ті галичани й волиняни, яких почуття національної гордості вело в бій за волю України у час Другої світової війни і аж до середини 50-х років, жили вельми заможно? Якби ж то так! Командир Тернопільської військової округи УПА Омелько Польовий розповідав мені в Сосновському концтаборі жартівливу суперечку двох сотенних, яких у лісі звели докупи: галичанина й волиняка.

— Мій тереновий господарчий, — пишається галичанин, — найкращий в окрузі. Он поглянь, як мою сотню доглядає: всі добре вдягнуті, взуті, навіть білизну часто міняє, щоб воші не завелися.

— Е… — каже волиняк, — побачу, що буде з твоєю сотнею, коли відірвешся від постійної бази, на що самі твої стрільці здатні — та вони дірки на рукаві не вміють залатати і блоху не зловлять.

— В іншому галицькому терені сотню зустріне інший господарчий і там догляне її — ми горді з нашої організованості.

— А як вас спрямують кудись на Житомирщину, як там доглядатимете себе? А мої волиняки винахідливі й живущі, мов лісові чорти! Я, бувало, візьму босу сотню, зажену в ліс, за годину з лісу виходять усі взуті: самі сплели собі личаки — оце вояки!

Іншим разом один бойко розповідав про своє життя в горах. Бідували, каже, страшенно, краще не згадувати, їсти нічого. Одна квасоля. І то частіше з водою, аніж з олією. Шматкові хліба раді були, а як бувало з молоком — то зовсім свято. А всі йшли воювати за самостійну Україну. Свій край і гори — оце і все їхнє добро. Любили його дуже. І йшли у підпілля, щоб боронити від загарбників.

А теперечки он як героїчно чеченці воюють! А що вони, заможно живуть?

Тож, коли вам кажуть: «Голодній людині не до політики», — не вірте цьому! Навпаки, голодній людині якраз до політики — вона мусить уважно приглядатися до тих, хто її обікрав. Мусить втямити, хто винен, що на найкращій у світі землі вона бідна, і яким це таким дивом усього за кілька років з'явилася зграя чужомовних мільйонерів, які дозволяють собі зухвало оплачувати дорогих іноземних артистів у найбільших палацах столиці. Мусять зрозуміти коріння кривди.

Історія допомагає зрозуміти, хто за Україну, а хто — проти неї, хто прагне Україні добра, а хто — наживається на пограбуванні її народу.

Ні, національна свідомість походить не від достатків, вона походить від любові до свого діда-прадіда, до своєї нації та до рідної землі. А щоб любов наповнювалася більшим змістом, треба знати національну історію. Прагнучи прислужитися тобі, дорогий земляче, я й подаю до твоїх рук це, трохи збільшене, третє видання брошури.

Лютий 2000 року