Марсові онуки

Розділ перший УДАР ДРЮЧКОМ

У темно-червоних заростях періщив дощ.

Косі цівки гнули дерева, відламували гілки. Болото вирувало і здувалось.

Блискали зореподібні блискавки. Грім котився хвилями, як морський прибій, підсилений в сотню разів.

Не звертаючи уваги на зливу, лісом крадькома йшли двоє. Їхні мокрі кошлаті плечі переходили в дужі шиї, злипле волосся ховало круте чоло з опуклими надбрівними дугами. Маленькі гострі очиці насторожено дивилися з-під кудлатих брів з густо зарослих облич. Довгі вузлуваті руки розсували ліани, не боячись колючок.

З волохатих плечей спускались лускаті шкіри, що скоріше нагадували панцирі, ніж одяг.

Кожен мав величезного вузлуватого дрючка.

Ящірки з недорозвиненими крилами кидалися врозтіч при їхній появі. Та дрібні тварини не цікавили мисливців, що вже бачили бажану здобич.

Великий ящір на вигнутих суглобами назовні лапах з пилкоподібним хребтом, що переходив у хвіст з бивнем на кінці, ніжився в дощових струменях, вдоволено пирхав і трохи затуляв очі плівками.

Перед ним лежала мокра купа недоїдків, серед яких ще ворушилося кілька поранених ящірок.

Ситий ящір байдуже спостерігав, як одна з них, спираючись на хвіст, зашкутильгала по калюжі на задніх лапах і сховалася за сітями ліан. Він не переслідував…

Мисливці накинулись на ящера з різних боків. Два дрючки майже одночасно опустилися на очі страховища.

Плеснувши водограєм, осліплий ящір повернувся. Його хвіст навмання ударив гострим бивнем невидимого ворога. Бивень з розмаху встромився в грузьку землю.

Мисливці ждали цього й побігли до загрузлого краю хвоста, накинули на нього зашморг з ліан.

Розлючений ящір скаженів. Він не міг вирвати хвіст і не бачив ворогів.

Один з них кинув у роззявлену зубасту пащу моток колючих ліан. Звір від злості проковтнув моток і став кидатися то в один, то в другий бік. Від болю, страху і люті ящір звивався на прив'язаному хвості, величезне його тіло відокремлювалося од багнища, і всі чотири кігтисті лапи розсікали повітря.

Все той же мисливець, із спритністю тореадора ухиляючись від ударів, стояв перед клацаючою смердючою пащею, чекаючи нагоди.

Другий спокійно спостерігав осторонь, готовий замінити товариша при невдачі.

Ящір гепнувся черевом у воду. Голова його з горбом на тім'ї опинилася саме напроти мисливця. Той змахнув дрючком і, крякнувши, опустив його на горб.

Ящір упав на бік, як падає на бойні оглушений бик.

Ящір був ще живий, шия його то піднімалася, то падала, та мисливці, підійшовши до нього впритул, засунули дрючки в щілини поміж пластинами, що прикривали шию, і віддерли їх.

Під пластиною тремтів ніжний м'якуш. Мисливці добре знали, де пролягає важлива артерія.

Через хвилину величезний ящір був мертвий.

— Ми могли б убивати навіть літаючих, — гордовито сказав один з мисливців.

— Ти знову про сокири з дзвінкої шкіри Чуда?

— Для цього треба опустити дрючки на голови стариганів.

— Вони хутко помруть самі.

— Помирають тільки мисливці. Старі не полюють і весь час живуть.

— Вони мудрі.

— Ми сильніші за них. Я опущу дрючок на їхні голови і дістану дзвінку шкіру Чуда.

Навантажені здобиччю мисливці дісталися скель.

З печери йшов дим.

Відблиски вогню вигравали на кам'яному склепінні.

Кошлаті мисливці віднесли здобич углиб печери.

Сухорлява бабка кидала корені в багаття і монотонно бубоніла.

Кілька брудних волохатих дітей, сидячи навпочіпки, слухали її.

Мисливці, грубо відіпхнувши дітей, сіли до вогню.

— Старі прилетіли з-за хмар, — розповідала бабка. — Вони бачили небо.

Один з хлопчиків штовхнув другого в бік, той зареготав.

Мисливець дав обом стусанів, діти вгомонилися.

— Вони бачили, — вела далі стара, — розсипані по небу пломінкі вуглини і Велике Вогнище, яке розгоряється щоранку, даруючи нам день, і гасне до ночі.

Мисливець усміхнувся.

— Старі, живучи на небі, знали велику мудрість, — розповідала бабка. — У них був ящір із дзвінкою шкірою, який випускав вогонь багаття і летів сам, як викинута з багаття іскра.

— Чого ж старі не літають, — запитав мисливець, — а тільки жеруть м'ясо?..

— Для цього потрібно багато дзвінкої шкіри, якої нема в наших лісах, — заперечила стара.

— Зате вона є там, — зловісно хитнув головою мисливець углиб печери.

— Я знаю, про що ти кажеш, Хам, — прошамкотіла стара. — Чому ти не захотів навчатися мудрості, коли я ще тільки починала підкидати сучки у Вічне Вогнище племені?

— Навіщо слухати про вигаданий світ? Хіба мисливці влаштовують з каміння печери одна над одною? Хіба побачиш угорі розсипані вуглини? Вони впали б донизу. Треба добувати м'ясо. В цьому мудрість. А старі дурні.

Бабка люто глянула на Хама й відвернулася до дітей:

— Старі прилетіли на двох крилатих. Спочатку мужчини, потім жінка, від якої пішло все наше плем'я.

— Краще скажи, стара, про Чудо в дзвінкій шкірі. З неї можна зробити багато сокир і ножів, кращих за кам'яні.

— Замовч, мерзенний! Чудо в дзвінкій шкірі може заговорити. Один тільки раз. Востаннє. В ньому зосереджена мудрість іншого світу. Тільки старійшини можуть примусити його говорити.

— Мені не потрібен голос Чуда, мені потрібна його дзвінка шкіра, — сказав Хам, підводячись.

— Може, зачекаємо? — запитав його молодший супутник.

Та Хам пхнув його ногою, і той скочив. Взявши в руки дрючки, вони пішли углиб печери.

Їм зустрічалися жінки, майже не вкриті шерстю, з перев'язаним ліанами волоссям. Вони злякано давали дорогу, тягнучи за руку маленьких дітей.

У печері було багато переходів, вони привели зрештою до напівтемного гроту, з якого був другий вихід у ліс.

— Хто тут тривожить старійшин? — запитав деренькучий старечий голос.

— Це я, Хам. І мій брат зі мною. Ми принесли м'ясо, — нерішуче сказав мисливець.

— М'ясо віддай тим, що сидять біля Вічного Вогнища племені. Чого тобі треба тут?

— Мені потрібна дзвінка шкіра Чуда. Ми зробимо з неї сокири і ножі для всього племені.

— Ви чуєте, Вуд, що каже ваш нащадок? Чи варто було для них зберігати акумулятори електронного мозку! — закричав старий.

Другий старійшина застогнав у кутку.

— Я не розумію, що ти кажеш, старий, якого звали Ударом, — сказав Хам, наступаючи. — Мені потрібна дзвінка шкіра Чуда. Минулого разу ти віддав нам його руку, тепер мені потрібна вся шкіра.

— Геть, печерний! — гримнув старійшина.

Та мисливці тупцювали на місці. Потім Хам махнув дрючком:

— Я вирішив опустити дрючок на ваші голови. Ви тільки жерете м'ясо і мурмочете про пусту мудрість. Ми візьмемо дзвінку шкіру.

Два худорлявих сивобородих чоловіки, майже голі, у якомусь неймовірному дранті, схопилися на ноги й стали відступати в темряву гроту.

Та мисливці прекрасно бачили в темряві, їхні очі ніколи не знали сонячного світла. Вони наступали, махаючи дрючками.

— Відійди, дикуне! Та вмикайте ж нарешті, Вуд!.. Вмикайте! Чи ви також здичавіли! — кричав старий другому.

— Я не можу, шефе… Мене морозить, як того першого дня.

— Та вмикайте, вмикайте, дідько б вас узяв! Бачите, вони розмахують дрючками, ваші дикі нащадки! Увімкнули? Шановний Джоне, прошу вас…

У кутку щось клацнуло, там замерехтіло червоне світло.

Мисливці відступили на крок.

— Ти роздмухуєш вогнище всередині Чуда. Я не боюся вогнищ.

— Ти великий мисливець, Хам, — заговорив старий. — Ти почуєш голос, який мовчав більше часу, ніж ти живеш. Окрім нас, старійшин, тільки він, Чудо, може сказати про Велику Мудрість.

— Ти брешеш, старигане, якого звали Ударом! Ти заслуговуєш на удар. Я опущу дрючок на твою голову і послухаю, як ти базікатимеш.

— Відійди! Дай Чуду розігрітися… Шановний Джоне, прошу вас… Невже він зовсім розрядився?

У кутку знов клацнуло, і звідти пролунав байдужий скрипучий голос:

— Так, сер.

— Шановний Джоне, прошу вас, скажіть… скажіть що-небудь!

Залізний голос промовив:

— Можна осушити заболочений простір. Для цієї мети знадобиться прорити траншеї з загальним обсягом земляних робіт шістдесят сім мільйонів кубічних футів.

— Ти не злякаєш Хама голосом. Ящір також мурмотить, раніше ніж я убиваю його. Ти заробив своє, старигане.

Хам махнув дрючком і, крякнувши, опустив його на голову старійшини.

Худорлявий, виснажений старий упав на кам'яну підлогу печери.

Другий старий сховався за однорукою залізною статуєю, що трохи поступалася розмірами перед мисливцем, який розмахував дрючком.

— Джоне, прошу вас! Рятуйте мене, рятуйте!..

— Акумулятори майже повністю розряджено, — байдуже повідомив робот. — Працює тільки електронна пам'ять. Порятунок був у тому, щоб досягти російської ракети, яка віддалена од печери на шістдесят дев'ять миль.

Два мисливці підскочили до робота з двох боків і зі звичною спритністю спрямували на його світні очі дрючки.

У робота щось дзенькнуло, світло в ньому погасло, він похитнувся і, гуркочучи, покотився по кам'яній підлозі.

Уцілілий старий кинувся до виходу, та шлях йому перетнув Хам. Він штовхнув волохатою рукою старійшину в груди, і той упав.

Старий побачив занесений над ним скривавлений дрючок і зажмурився.

Чутно було, як із печерного склепіння падали краплі в калюжу на її підлозі. Нерозбірливо мурмотів, очевидно, лежачи на камінні, робот:

— До російської ракети можна доїхати в автомобілі за тридцять сім і дві десятих хвилини, якщо скористатися бетонованим шосе.

Дрючок не опускався.

Гаррі Вуд розплющив очі.

Він побачив кам'яне склепіння печери, стовбури велетенських папоротей, калюжу на підлозі, нерухомо лежачого Керна в скафандрі.

Керна вбито… вбито ударом дрючка дикого нащадка, дикуна з племені людей, що вижило на Венері…

Ззаду лунав розмірений роботів голос:

— Для будівництва бетонованого шляху потрібно п'ятдесят сім мільйонів доларів, рахуючи за оголошеною фірмою Сміт вартістю. Чудово, вигідно, тріумфально.

Вуд сів.

Ніякого дрючка над ним не було.

Робот не лежав, а стояв біля входу до печери і бубонів.

Керн перевернувся на другий бік, застогнав і мовив крізь зуби:

— Ми мусимо вижити, мусимо… Хоча б довелося ждати сто років.

Вуд потер скроні.

Голова палала.

— Марення! — прошепотів він. — Марення. Та дійсність не краща.

Вуд опустився спочатку на лікоть, потім упав на підлогу. Щока його відчула мокрий камінь.

«Росіяни, — подумав Вуд, — аби вони знали… Невже?..»

Думка вислизала, провалювалася в темряву.

Венеріанські мікроби зробили свою справу.

Розділ другий СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК

Із заростей велетенських папоротей долітав дзвінкий вереск.

Несподівано він обірвався, і з гущавини на болото випливла дивна машина. Вона нагадувала автомобіль-амфібію, та була без коліс.

Диски циркульних пилок, якими розрізались ліани, ще крутилися.

Коли машина з'явилась над болотяними купинами, з-під її корпусу вдарили водограї.

Могутні повітряні течії, що били вниз, виганяли воду з калюж, утворюючи під корпусом машини повітряну подушку, яка й утримувала її над поверхнею.

Невеликий реактивний двигун забезпечував всюдиходу значну швидкість по будь-якій дорозі, точніше, без дороги, в лісі, на драговині, навіть над водою.

У всюдиході сиділи три чоловіки в скафандpax. Та тільки один був у шоломі, решта, звикаючи до нових умов, була без шоломів.

За рулем сидів інженер Добров. На його голеному черепі виступали крапельки поту. Він дивився вперед гострим поглядом.

Олексине лице було мокре від поту, дихав він важко, та очі сміялися. Навкруги були вежоподібні дерева з верхівками, схожими на струмені водограю, густе, задушне, завжди туманне повітря, неясні тіні рухливих живих істот, наляканих виттям дискових пилок.

Олекса ніяк не міг звикнути до того, що він на Венері. Хвилина за хвилиною пропливали в його пам'яті години, проведені на чужій планеті.

Планер американців пролетів над ракетою «Знання» і зник.

Кожні півтори години, коли «Просперіті» пролітав над районом посадки «Знання», Мері Стрем дедалі тривожніше повідомляла, що не може намацати радіолокатором планер.

Останній раз вона викликала до мікрофона командора і вмовляла не вважати Вуда і Керна загиблими…

Ілля Юрійович добре розумів її стан, говорив з нею тепло, підбадьорював, та після розмови з нею ставав суворий і мовчазний, вимагав від помічників прискореного виконання всієї програми досліджень, не дозволяв у той же час відходити далеко од ракети. Сам він зібрав дуже багату колекцію мінералів, а також передав Олексі для гербарію кілька цікавих зразків рослин. Олексин гербарій мав дивний вигляд. Надто велике було все знайдене ним у світі без трав і квітів.

Добров спустив з ракети всюдихід, який призначався для близьких мандрівок. Розрахований на двох спостерігачів, він являв собою пересувну дослідницьку станцію, був забезпечений різноманітною апаратурою і навіть озброєний скорострільною гарматою.

Поміж себе дослідники говорили про силу магнітного поля, що набагато перевищувала земну, про знайдену тут давню геологічну еру, про повітряні течії, які, очевидно, дозволяють літати навіть дуже великим тваринам, про виявлений у лісі сильний радіоактивний фон, а думали… про американців!

Надія була тільки на Мері Стрем.

Щоразу, встановлюючи зв'язок з «Просперіті», Олекса підмикав до радіоприймача свій шоломофон, щоб голос Мері було чутно в усіх скафандрах.

Цього разу крізь тріск атмосферних розрядів пролунав тонкий, радісний голос Мері. Щаслива, вона повторювала без упину, що виявила рухому металеву точку. Це міг бути тільки робот!

— Оце здорово, Машенько! — крикнув Олекса і побіг до люка, щоб спуститися до Богатирьова й Доброва.

— Скільки навпростець до робота? — спитав Богатирьов. — Вона сказала — сімдесят кілометрів?

— Тільки сімдесят… Зовсім дрібниці… Ми вмить доїдемо на всюдиході! — вигукував Олекса, стрибаючи з драбини на каміння.

Богатирьов ішов до всюдихода, поблизу якого порався Добров.

— Шосейних шляхів тут нема, — нагадав Добров. — Путь через джунглі, через морську протоку, по вулкановому схилові.

— Атож! — підхопив Олекса. — Пішки їм не дійти.

— Всюдихід розраховано на двох, — нагадав Добров.

— Я поїду на ньому сам. Повернемося втрьох. Скинемо деяку апаратуру.

— Сам? — з іронією запитав Ілля Юрійович, кладучи Олексі на плече руку. — Ти, Олексо, розумніший за всіх місцевих ящерів.

— Розлучатися не можна, — підтвердив Добров.

— А тому треба об'єднатися, — рішуче сказав Ілля Юрійович. — Всюдихід розвантажити, взяти тільки найнеобхідніше, зняти гармату.

Добров мовчки похитав головою.

— Багато місця займає кисень, — пожвавішав Олекса. — Ми збережемо його, якщо принаймні половину часу проведемо без шоломів.

Ретельно вивчивши склад атмосфери і поведінку собаки Пульки, вони вже пробували дихати венеріанським повітрям.

Всюдихід розвантажили, взяли тільки найнеобхідніше. Коли знімали скорострільну гармату, Добров був особливо похмурий.

Взяли дві гранатних рушниці і автомат. Олекса озброївся… кінокамерою.

Трохи піднявшись на повітряній подушці, всюдихід рушив у гущавину.

Олекса востаннє глянув на ракету. Вона здалася йому такою земною і рідною, що у нього защеміло серце. Він уявляв, як скиглить зараз залишена в ракеті Пулька…

У заростях було так темно, що Добров увімкнув прожектори. В їхніх променях поблискувало мокре коріння.

Дискові пилки різали колюче загородження. Ліани мертвими зміями падали на вологий грунт.

І ось всюдихід видерся на болотяний простір. Тут можна було рухатися швидше.

Крізь туманну імлу бовваніли конічні гори вулканів. Їхні вершини ховалися за хмарами.

Всюдихід розмірено плив над трясовицею. Богатирьов, сидячи на носі, тримав у руках рушницю. Олекса раз у раз брав кінокамеру й знімав усе, що бачив дорогою.

Раптом позаду, звідкілясь із пройденої гущавини, долинув страшний свистячий звук, що скріб по шкірі, звивався на найвищі ноти і не стихав, а начебто лунав далі, незрозумілим чином діючи не тільки на органи слуху, але й на нервові центри.

Олекса відчув, що в нього паморочиться голова. Він зиркнув на Іллю Юрійовича, побачив за склом шолома його спокійне лице, і йому стало соромно за себе. Оглянувся на Доброва, зустрівся з ним очима і зрозумів, що він сам не свій.

Олекса пригадав, що він уже чув цей звук першої ночі, проведеної в ракеті, та він лунав тоді через мікрофон, який, очевидно, не міг відтворити всі його незбагненні обертони.

Вітер дув поривами, проносячи над всюдиходом клоччя туману й зірване гілля.

Неймовірний звук посилився. Всюдихід вильнув, нахилився й осів.

Богатирьов здивовано оглянувся.

Добров зіщулився, похилив голову на груди.

Олекса впустив з рук кінокамеру й скотився на дно всюдихода.

Богатирьов кинувся піднімати Олексу й відчув, що наростаючий звук шматує його. В голові паморочилось, руки й ноги задубіли. Зусиллям волі стиснувши щелепи, він переміг себе і підняв обм'яклого Олексу, прихилив спиною до борту.

Олекса закинув голову назад, і раптом очі його стали зовсім круглі.

Ілля Юрійович глянув угору. В повітрі летів дракон, яким малюють його китайські художники, із зміїним тілом і перетинчастими крилами…

Богатирьов підняв рушницю. Він не роздумував — Змій Горинич перед ним чи птеродактиль своєрідної форми. Він захищався.

Та в дракона не треба було стріляти. Він каменем упав на болото, звиваючись гнучким тілом і тріпочучи крилами, що прикрили купини.

Богатирьов усе збагнув.

По купинах від лісу до дракона швидко бігла ящірка з потворним роговим гребенем і огидною мордою.

Це страховище не могло літати, та було здатне збивати літаючі жертви нищівним свистом.

Богатирьов узяв на мушку нового ворога. Той зробив останній стрибок і люто накинувся на значно більшого від себе змієподібного дракона. Затріпотів гнучкий хвіст жертви, спробували ворухнутися крила. Свистячий ящір зривав лапами луску на драконовому горлі, поспішав уп'ястися в нього пилкоподібними щелепами.

Богатирьов вистрілив гранатою в «Солов'я-розбійника», як подумки назвав він ящера.

Граната вибухнула на панцирі ящера і не завдала йому ніякої шкоди, тільки роз'ярила. Певно, його шкіра була як броня.

Помітивши ворога, ящір вигнувся дугою, готуючись до стрибка. Богатирьов побачив, як стали роздуватися його боки. Над болотом забився, немов у конвульсіях, страхітливий звук. Якби мільйоном ножів одночасно провести по мільйону тарілок, якби бридко рипнув мільйон гумових м'ячів, якби вищання пилки змішалося з вищанням поросяти, якби всі ці звуки злилися докупи і перейшли за межі чутного, в царину ультразвуку, тільки тоді можна було б уявити, що почув Богатирьов.

Олекса і Добров, що прийшли до пам'яті під час паузи, знову впали, паралізовані. Богатирьов, захищений шоломом, долаючи паморочення в голові, вистрілив у дивовижного звіра другою гранатою, але також безрезультатно. Той уже стрибнув до всюдихода, певний, що нова жертва від нього не втече.

«Куля не бере «Солов'я-розбійника», отож, як і в сказанні, треба бити його в око», — подумав Богатирьов і замінив рушницю на автомат.

У ящера очі нагадували дві вузьких вертикальних щілини їдкого жовтого кольору.

Богатирьов зачекав, поки ящір приготувався до останнього стрибка, і випустив влучну чергу.

Пролунав нестямний вереск, що перейшов у клекіт. Ящір качався по купинах, звиваючись і здригаючись в останній агонії. Роздуте тіло поступово спадало. Вереск, що нагадував скрегіт, завмирав.

Богатирьов торкнувся шолома, який врятував його, наче побоюючись, що він таки розколовся.

Далеко над озером ширяли на розпростертих крилах невідомі істоти. Буря посилювалася. Вона несла через трясовицю велетенські рослини з розчепіреним корінням. Богатирьов прийняв їх за хижаків і знову хотів був стріляти, та ці рослини впали у багнюку, зачепились корінням за купини і застряли.

Тільки дві з них, підхоплені вітром, знову піднялись у повітря і полетіли.

Богатирьов сидів, важко дихаючи. Олекса і Добров повільно приходили до пам'яті. Богатирьов дав їм понюхати рідину з пляшечки, що гостро пахла.

Звалений дракон прийшов до пам'яті без сторонньої допомоги. Він поворухнув крилами, заметушився між купинами, намагаючись відповзти подалі од страшного ворога, що лежав зараз нерухомо. Потім, поставивши крила під кутом до шквального вітру, дракон підстрибнув і піднявся над болотом. Він летів, набираючи висоту, і його змієподібне тіло звивалося.

Олекса дивився на нього й протирав очі.

— Що це? Народні казки?

— Можливо, — всміхнувся Богатирьов. — І дракон летить… І від солов'їного свисту всі мертві лежать.

— Як же могли ці образи перекочувати на іншу планету, жити в народних сказаннях? — дивувався Олекса.

Богатирьов усміхнувся багатозначно.

— Надягніть для надійності шоломи, — сказав він.

— Без спеціальної зброї їхати далі не можна, — рішуче заявив Добров і вийшов із всюдихода.

— Що надумав? — насупився Ілля Юрійович.

— Це був ультразвук, — сказав Добров. — У них на планеті він діє краще гармат. У диявольському акорді були нечутні, але паралізуючі обертони.

— Ах, ось ти про що, Романе. Апарат ультразвукової розвідки ми не зняли?

— Не поїдемо далі, поки не пристосуємо його для кругового обстрілу.

— Оце правильно, Романе! — сказав Ілля Юрійович.

Розділ третій ХИЖА КРАСА

Всюдихід сховався серед велетенських папоротей. Ілля Юрійович не дозволив лишитися на відкритому болоті.

Роман Васильович і Олекса хутко й спритно розібрали прилад.

Ілля Юрійович стояв коло них з гранатною рушницею в руках і гостро позирав у гущавину.

Над багнищем стелився туман. З грунту під деревами струменіла пара.

Туманні мінливі струминки через колір папоротей здавалися червонястими. Вони також були схожі на стовбури, тільки якоїсь невідомої, казкової рослинності, живої, рухливої.

І раптом з туману почувся крик.

Олекса, тримаючи викрутку в руках, випростався, подивився на Іллю Юрійовича. Той зустрівся з ним поглядом.

Добров з докором глипнув на Олексу, потім показав на розібраний апарат.

Крик повторився знову, переливчастий, закличний.

Олекса рішуче поклав викрутку.

— Що? — сердито спитав Добров. — Тепер уже не Соловей-розбійник, а сирена?

— Я боюсь подумати про те, який вона має вигляд, — схвильовано зізнався Олекса.

Добров презирливо гмукнув:

— «Вона»!.. Ящірка чи жінка?

— Тихше! — підняв руку Олекса. — Чуєте? Вона кличе…

— Ящірка, смердюча, огидна тварюка — ось хто кличе. Невже ще незрозуміло, що тут нема й не може бути нікого, крім гадів, що плазують з холодною кров'ю, венерозаврів, що повзають чи літають…

— Це чому ж? — задирливо спитав Олекса.

Добров докірливо подивився на нього:

— Яку еру ми застали на Венері?

— Очевидно, кам'яновугільний період, — нерішуче відповів Олекса.

Добров демонстративно склав інструменти, оголошуючи перерву. Він став говорити рипучим, монотонним голосом:

— Так, дещо давнішу, ніж на землі, еру розвитку. І тваринний світ тут дещо давніший — типові представники ящерів. А людина? Розумна істота? Це вищий ссавець. Її організм має бути створений на вищій енергетиці ссавця, вона повинна мати теплу, гарячу кров! Чуєш? І у неї мають бути вільні від ходьби кінцівки, здатні до праці, яка й робить істоту розумною. Вона повинна ходити вертикально, маючи найбільший обзір місцевості, мати стереоскопічні органи зору й слуху в безпосередній близькості від потужного мозкового утворення, вона повинна мати, коротше кажучи, людську голову, а не голову диплодока!.. Поважайте Дарвіна! Ви ж біолог! — Добров перейшов з Олексою, що понуро слухав його, на «ви». — Уявіть собі сходи еволюції на Венері. Вони не відрізнятимуться од земних. Тут не вистачає численних сходинок від ящера до людини…

— До речі, — устряв Богатирьов, — ви ніколи не замислювались, друзі, над тим, що на Землі також нема однієї дуже важливої сходинки? Нема проміжної ланки між людиною і тваринним світом Землі.

— Так, цю сходинку поки що не знайдено, — погодився Добров. — Вона загубилась, та… вона була.

— Ви певні? — лукаво спитав Ілля Юрійович.

Добров здивовано глянув на нього і знизав плечима:

— Сподіваюсь, ви не маєте сумніву, що людина походить від мавпи?

— Питання тільки в тому, від якої? — відповів Богатирьов.

— У всякому разі, на Венері навіть подоби таких мавп ще не було. Людський рід у процесі еволюції тваринного світу міг би з'явитися тут через сотню мільйонів років.

— Це правильно, — погодився Богатирьов.

— На Венері поки що не вистачає не однієї якої-небудь сходинки, а цілого маршу сходів еволюції. Чи наполягатимете ви, біологе, — звернувся Добров до Олекси, — що розумні істоти можуть з'явитися в еру ящерів?

Олекса, зніяковілий, припертий до стіни, змушений був відповісти:

— Не наполягатиму, звичайно…

Добров торжествував. — Біолога я переміг! — задоволено повідомив він.

— Та лишився ще поет, — розсміявся Ілля Юрійович.

Олекса прислухався. Десь зовсім близько пролунав той же таємничий голос. Здавалося, варто зробити тільки кілька кроків — і здибаєшся віч-на-віч із володаркою цього голосу.

— Йди, йди! — посміхнувся Добров. — Шукай місцевий вінець творіння. Апарат я зараз закінчу.

Олекса з неспокійним серцем зробив крок у туман.

— Не йди далеко! — гукнув услід Ілля Юрійович. — І не знімай шолом!

Олекса помахав рукою.

Туман сягав йому по пояс. Підіймаючись на гору, Олекса виходив з туману, як з молочної річки. Ліс був огорнутий напівпрозорою імлою.

Олекса побачив незнайомі рослини. Він спочатку вважав їх за різновид ліан, та на них були квіти, величезні, дивної краси квіти, що нагадували земні орхідеї, збільшені в сотню разів. Перша квітка на чужій планеті! Ось вона яка, незвичайна, дивна!

Невже мелодійний голос йшов від квітки? Співаюча квітка, що кличе до себе? Яка неповторна природа! Земні квіти приваблюють комах п'янким запахом, солодким нектаром, аби тільки рознесли вони їхній пилок, а тут… тут квітка кличе, як сирена.

Олекса відчув подих вітру, туман заколивався прозорими язиками перед ним.

Так ось яка прекрасна жителька планети, красуня, що кликала його мелодійним голосом!.. Вона розкрила обійми ніжних пелюстків, можливо, дурманячи пахощами, яких не відчуваєш через шолом.

Ну що ж, можна допомогти дивовижній рослині перенести її животворящий пилок…

Олекса підійшов впритул до квітки і не помітив, як заплутався в ліанах. Досадливо визволяючись, він відчув, що м'які наконечники стебел, схожі на гумові подушечки, прилипли до його костюма. Він став роздратовано віддирати ці огидні щупальця, та зрозумів, що йому швидше пощастить розірвати міцну тканину скафандра, ніж позбутися проклятих присосків.

Він не вважав становище безвихідним і не хотів кликати на допомогу. А втім, всюдихід був за два кроки. Чутно, як Добров працює викруткою.

Витягнувши з-за пояса великий ніж, Олекса став відтинати щупальця, що присмокталися. Так, саме щупальця! Він уже не вважав їх ліановими стеблами. Занадто вони нагадували пальці хижака, які обачливо рухалися…

йому вдалося перерубати кілька соковитих стебел, та інші стебла обплутали його руку, утруднюючи її рух. Він важко дихав, силкуючись вирватися.

Над головою майнули крила, і зовсім поруч спустився хтось крилатий.

Олекса затремтів від огиди. Перед ним, усього лише в кількох метрах, водив опуклими яйцеподібними очима птеродактиль, маленький літаючий ящір. «Місцевий стерв'ятник, — подумав Олекса, — вже прилетів!..»

Проте крилатому ящеру було не до здобичі. Ліани вже обплутали його, як і Олексу.

Охоплений жахом, бачив Олекса, як поривався ящір і як рослинні щупальця неухильно підтягали його до прекрасної квітки, що розкрилася на всю красу.

Мить — і ящір опинився на величезному пульсуючому віночку. М'ясисті вологі пелюстки стулилися, як ненажерливі губи. Звивистий хвіст ящера лишився зовні.

Олекса похолонув. Він згадав земні хижі рослини, які так само ловлять комах, щоб висмоктати їхню кров.

Олекса зрозумів, як працював механізм квітки. Рішення прийшло негайно. Та, на жаль, Олекса був вірний собі. Фальшиве самолюбство утримувало його від крику про допомогу. Він хотів викрутитися сам, вважав, що може це зробити. Ледве дотягнувся він руками до шолома і скинув його.

На повні груди вдихнув він вологе повітря. Від страшної квітки йшов ніжний п'янкий запах.

— Зачекай, росянко-венеріанко, зараз я тебе перехитрую! — промурмотів Олекса, розмахнувся і кинув важкий шолом на віночок…

«Живий механізм» хижака мав спрацювати. Як тільки він відчує на віночку вагу жертви, пелюстки стуляться, а щупальця, що присмокталися, послабшають.

І справді, ледве торкнувся шолом віночка, важкі вологі пелюстки, наче прицмокнувши, стулилися, сховавши шолом зорельотчика.

Розрахунок Олекси виправдався, та… тільки наполовину. Ліани, що присмокталися, не послабшали, а й далі чіпко тримали його. Більше того: присоски потягнулися до його оголеної шиї і вп'ялися в неї, а щупальця обвилися навколо шиї.

Олекса намагався гукати, та зі стиснутого щупальцями горла вихопився тільки хрипкий звук.

І раптом зовсім не з боку квітки, а з туману, майже від всюдихода, схованого туманом, пролунав знайомий Олексі переливчастий голос.

Олекса непритомнів, щупальця душили його, до того ж він вдихав п'янкі отруйні випари.

Голос, у якому лунали і заклик і жах, почули також Богатирьов з Добровим. Це так нагадувало людський зойк, що вони, не промовивши й слова, кинулися в туман, куди сховався Олекса. Вони відразу ж натрапили на знесиленого в боротьбі Олексу.

Збагнувши все, Богатирьов і Добров стали рубати великими ножами ліани, що обвили Олексу.

Добров хотів було відірвати щупальця, що присмокталися до Олексиної шиї, та марно.

Олекса слабо і вдячно посміхався.

— Навіщо скинув шолом? — з болем запитав Ілля Юрійович.

Олекса зміг тільки очима показати на квітку, пелюстки якої стулилися. Могутніми ударами Богатирьов розрубав хижого красеня. Ніж стукнув об металеву частину шоломофона.

Ось чому Олекса не міг викликати допомогу по радіо! Нарешті шолом було визволено.

Богатирьов узяв Олексу на руки й легко поніс, як дитину.

— Солі! — наказав він Доброву. — Втирай йому кухонну сіль у шию… Щупальця восьминога тільки так можна відірвати.

Сіль допомогла. Щупальця відпадали одне за одним, лишаючи після себе яскраві синці.

— Хто ж гукав, Ілля? Хто? — тихо спитав Добров. Богатирьов знизав плечима.

Олекса повільно приходив до пам'яті.

Розділ четвертий ВЕНЕРІАНКА

Олекса лежав на сидінні всюдихода, його морозило, йому здавалося: якщо скинути шолом, одразу стане добре, зігрієшся, дихатимеш легше.

Туман тиснув.

Крізь серпанок з'явилася потворна голова страховища. Олексі хотілося загорлати, та він розглядів знайому бороду й очі, що дивилися на нього з тривогою і співчуттям.

Потім туман погустішав і заповнив усе.

Олексі навіть здавалося, що волога мла проникає йому в свідомість.

І він кидався на подушках сидіння.

Потім Богатирьов і Добров зникли зовсім…

Чи Олексі так здалося… Він перестав їх чути.

Часом він відчував, що втрачає вагу, інколи ставало важко в грудях.

Голова гула.

Їх нема… отже, можна скинути шолом, який заважає… Все мине, стане добре…

Тремтячими пальцями Олекса натиснув на грудях кнопку. Шолом відокремився од магнітного коміра.

Олекса трохи підвівся на ліктях, труснув волоссям. Шолома не було.

Олекса жадібно вдихав п'янке повітря, наповнене гострими пахощами. У голові паморочилося, ставало радісно, кортіло співати.

І Олекса, підкоряючись щирому почуттю, заспівав, узяв високу, сильну, пустотливу ноту і навіть сам заслухався. Таке траплялося, коли він закінчував під оплески улюблену арію.

І раптом з туману почулася у відповідь нота, світла, дзвінка, переливчаста…

Олекса сів, вдивляючись у туман. Він розпізнав стовбури папоротей, поміж них гігантські розпуклі квіти, яскраві, темно-червоні, золотаві і емалево-сині…

Олекса немовби зміг бачити в тумані. Що це? Хвороба чи повітря планети так загострили його органи чуття?

Він чітко бачив галявину біля всюдихода. Та ніде не було ні Доброва, ні Богатирьова.

А що це рухається поміж велетенських квітів? Постать, начебто одягнута в туман, легка, майже прозора, що могла злетіти за першого пориву вітру…

Вітер дме тут завжди. Олекса відчував, як куйовдить він його волосся.

І туманна постать трохи піднялася над квітами, злетіла, розпростерши руки-крила…

Легко й нечутно опустилася вона біля Олекси.

І Олекса почув знайомий голос, тихий, звернений зараз тільки до нього.

Він збагнув, що це була вона!..

Він бачив ліс і квіти за її спиною, та не міг розпізнати лице.

У неї не було крил. Плащ кольору туману спадав широкими складками. Його поли ставали крилами, коли вона розставляла руки.

Руки… тонкі, ніжні… Олекса не тільки бачив, він відчував їх дотик.

І ще він побачив очі… очі венеріанки, глибокі, іскристі. Вони хвилювали його, кликали, щось говорили, пояснювали.

А потім знову пролунав її голос. Вона заговорила. Він не розумів її слів, та очі ніби робили переклад, проникаючи Олексі в розум і в душу. Він чув незнайомі звуки, та знав, що вона говорить.

— Звідки ти? — запитала вона. Олекса глянув угору.

Вона зрозуміла. Він сказав:

— Тебе не може тут бути. Тут ящери. Розумні істоти не встигли ще з'явитися…

Вона всміхнулася:

— Але ж ти з'явився.

Вона сказала це так просто, так зрозуміло! Вона не могла і не повинна була сказати нічого іншого.

І Олекса знову зрозумів її.

— Я інша річ, — заперечив він. — Ми прилетіли… Прилетіли з іншої дочки Сонця, якого ти ніколи не бачиш.

Вона закинула руки за голову, плащ сповз на плечі. Голі руки були золотаві.

— Я чула про нього, — сказала вона. — Воно яскравіше від усіх блискавок. Воно світить без грому, воно літає без крил, воно гріє без диму.

— Звідки ти знаєш? Ти підіймалась вище хмар?

Вона заперечливо похитала головою, уважно дивлячись на Олексу:

— Його бачили ті, хто дав життя всьому моєму племені.

— Як звуть твоє плем'я? Як звуть тебе?

— Еоелла, — сказала вона.

Олексі хотілося сказати, що вона прекрасна, як і її ім'я, та голос перестав коритися йому.

Вона простягнула до нього руку і мовила:

— Ти хворий. Я вилікую тебе.

На ній були браслети з колючих ліан. Вона торкнулася голої Олексиної шиї, і він, відчувши укол, сіпнувся.

— Нічого, нічого, — пролунав над самим вухом гучний бас Іллі Юрійовича.

Олекса хотів підвестися, щоб не спускати її з ока.

— Вибач, довелося скинути твій шолом, щоб зробити укол, — казав Ілля Юрійович. — Хіноцилін… має подіяти.

Олекса впав на подушки, зажмурився.

Він не хотів нічого чути, він боявся розплющити очі, боявся, що не побачить її…

Яке ж у неї лице? Невиразні риси зникали… Вона всміхалася, а руки її були ласкаві…

Олекса розплющив очі.

Ілля Юрійович надів на нього шолом. Добров у скафандрі стояв на тому місці, де щойно була вона…

— Туман густий, та все ж поїдемо, — запропонував Добров. — Увімкнемо інфрачервоний прожектор. Через нічні окуляри дорогу роздивлюсь.

— Де вона? — спитав Олекса.

— Хто? — обернувся Добров.

— Еоелла.

— Як? — перепитав Ілля Юрійович.

— Венеріанка.

— Ах, венеріанка? — повторив Богатирьов. — Сподіваюсь, тепер вона пройде.

Олекса метався на подушках.

— Не треба! Не треба! — твердив він. Богатирьов схилився над ним.

— Не треба, щоб вона йшла, — прохав Олексій.

— Ну, мерщій, — почув через шоломофон Олекса. — Краще проженемо цю «венеріанку». Ти придумав цій місцевій пропасниці вдалу назву. Хіноцилін — прекрасний засіб. Я дав тобі подвійну дозу.

Олексі стало так гірко, що він ладен був заридати.

Її нема! Це було тільки гарячкове марення!.. Еоелла!

Де кін міг це чути? І раптом він згадав. Так звучав дивний крик із туману. Знесилений Олекса впав на сидіння. Богатирьов подивився на нього через скло шолома.

— Піт, — сказав він. — Це добре.

Олекса спав і крізь сон відчував, як хитається всюдихід, як раптово змінює напрямок, провалюється, нахиляється на підйомах.

Опритомнів Олекса зразу. Голова була світла, ясна.

Всюдихід рухався по струмку, точніше, над водою, повторюючи всі химерні його завороти.

— Ну, то що, славний козаче? Справився з венеріанкою? — запитав Ілля Юрійович, помітивши, що Олекса прокинувся.

Олекса чомусь зашарівся.

— Як американці? — замість відповіді спитав він.

Ілля Юрійович одразу похмурнішав:

— Кепсько, Олексо. Лихі повідомлення від Маші з «Просперіті». Казала востаннє… голос у сердешної перехопило… Загубили радіолокатори робота… Зник він…

— Зник? — здивувався Олекса.

— Хтозна, що з ним скоїлося. Адже вони, напевно, як і ти, були біля квітки без шоломів. А туман тут шкідливий, з міазмами.

— А ми багацько проїхали?

— Чимало. Адже ти довго спав. Ось Роман твоє місце біля радіоприймача зайняв, а я — біля руля. Може, передачу їхніх шоломофонів зафіксуємо.

Олекса почервонів. Поки він спав і слухав Еоеллу, його місце біля радіоприймача зайняв інший.

Добров, серйозний, зосереджений, ловив щось, тільки йому одному чутне.

Раптом лице його змінилося, він підняв руку.

Олекса хворобливо зморщився.

— Ану, спробуй влаштуватися краще, — запропонував Олексі Добров, помітивши його стан.

Олекса радісно присунувся до радіоприймача, підключив шоломофони.

— Чуєш? — підняв палець Добров.

Звичними рухами Олекса став обертати верньєр.

Гірше, краще… трохи гірше… ще… Спіймав!..

Олекса знизав плечима, глянув просто в очі Доброву.

Вони чули людську мову, та голос був неприємний, скрипливий. Тепер можна було розібрати слова:

— … на випадок повторного дощу можна було б зробити критий перехід до місця стоянки російської ракети. Тутешні дерева могли б послужити сировиною для лісопильного підприємства з приблизним обсягом виробництва шість мільйонів доларів на рік.

— Робот! — оголосив Добров. — Ілля! Ми чуємо робота! Він плете нісенітниці.

— Кепсько, — відізвався Богатирьов, роблячи крутий поворот по струмковому колінові.

— Певно, машину не контролюють люди.

— Я зараз спробую зв'язатися з ними по радіо, — запропонував Роман Васильович. — Олексо, давай передачу на його хвилі. Гей ви, Залізний Джоне, чи як тебе там… Чуєш мене? Чорт би взяв цю стервозну атмосферу! Тріск, шум, шабаш на Лисій горі. Чортівня!

Робот, мабуть, прийняв радіограму з всюдихода, та… Його творець інженер Томас Керн розрахував свою дивну машину тільки на ввічливе поводження. Можливо, почувши слова роздратованого Доброва, робот просто замовчав.

— Хелло! — надривався Добров, перенісши свою злість на машину, що замовкла. — Бісова залізна лялька! Клятий автомате! Вимагаю відповіді! Переходжу на прийом.

Робот мовчав.

— Слухай, Романе, — сказав Богатирьов, знову повертаючи всюдихід, — а ти спокійніше, ввічливіше…

— Що ти, смієшся? Атмосфера чи машина здатні образитися?

— Ну, не машина, а той же Аллан Керн, який також може тебе чути.

— Ну гаразд. Хелло! Хелло, шановний Залізний Джоне, ви чуєте мене? Прошу вас відповісти.

Олекса почув у шоломофоні:

— Чутність сорок шість і п'ять десятих процента. Заважають грозові розряди, — байдуже відповів робот.

— Де американці? Де Керн і Вуд? Де ваші господарі?

— Господарі невідомі. Рабовласництво заборонено американською конституцією. Я вільна мисляча машина, — проскреготів у відповідь робот.

— Хай йому чорт! — скипів Добров. — Дасте відповідь мені чи ні?

Робот мовчав:

— Хелло, Джоне, — взяв себе в руки Добров. — Дуже прошу вас, інформуйте, будь ласка, про положення ваших супутників.

— Положення горизонтальне, — відповів робот.

— Де ви перебуваєте?

— Під кам'яним склепінням.

— Все зрозуміло! Ось чому локатор Маші загубив робота. Хелло, шановний Джоне, що кажуть ваші супутники?

— Про диких нащадків, які виживуть на Венері.

— На американцях є шоломи?

— Ні.

— Венеріанка! Ілля! Вони так само маячать, як і Олекса.

— Погано, — спохмурнів Богатирьов. — Чи зможе робот зробити укол? Дай-но я сяду на зв'язок.

Добров і Олекса поступилися місцем Іллі Юрійовичу біля радіоприймача. Добров сів за руль.

— Слухайте, Джоне, приятелю, — почав Богатирьов, — у ваших супутників пропасниця?

— Пропасниця, малярія, інфлуенца, грип, — мовив робот.

— Потрібен укол хіноциліна.

— Укол, шприц, продезинфікувати шкіру…

— Правильно, правильно, Джоне, старий! Молодець! Прошу вас, візьміть у вашій похідній аптечці хіноцилін.

Слова Богатирьова пролунали в пристрої електронної машини, що бездіяльно стояла під кам'яним склепінням, і робот ожив. Він одержав програму дії. Тепер уже всі висновки електронного пристрою ставали бездоганні, завдання виконавчим механізмам — чіткі, рухи електромагнітних мускулів — упевнені.

Робот знайшов і відкрив похідну аптечку, яку носив за плечима, відшукав за номером хіноцилін і шприц, схилився над Алланом Керном, продезинфікував йому шию — єдине відкрите і доступне місце — і артистично зробив укол.

Потім він перейшов до Гаррі Вуда.

Молодий чоловік кидався, качався на печерному камінні. Робот ганяв за ним з націленим шприцом, та Вуд наче нависно вислизав. Скінчилося тим, що робот зробив укол у п'ятку Гаррі, яка була захищена грубою підошвою й підбором, і мало не зломав шприц.

Дія хіноциліну виявилася моментальною. Аллан Керн опритомнів і відразу оцінив становище:

— Пропасниця… піт… хіноцилін! О Томас! Любий брате мій! Ви створили чудо! Ваш Джон поставив діагноз, він лікує… Клянусь, це навіть більше, ніж треба для керування державами.

Аллан Керн для надійності забрав у робота шприц і зробив Буду укол сам.

Потім він надів на себе й на Гаррі шоломи і знову впав на каміння.

Та тепер це був сон, який освіжає, живить.

Керн і Вуд спали так міцно, що не чули марних радіовикликів Доброва.

Розділ п'ятий ТРИНАДЦЯТЬ БАЛІВ

Всюдихід повільно ковзав по спокійній ріці, в яку, розсунувши береги, перетворився струмок.

Зарості скінчилися відразу, і дослідники опинилися на морському березі.

До самою горизонту простягалося буремне море дивного кольору — срібло з черню.

Перед подорожніми немовби клекотав розплавлений метал. Гігантські вали падали на прибережні скелі, струшуючи їх ударами титанічних молотів.

Добров підвів всюдихід до берега, машина легко вибралася на каміння й зупинилась. Троє мовчки видерлися на скелю.

Розбурханий океан було розлініяно білою піною і темними смугами. Лютий вітер загинав гребені хвиль, витягав уперед їхні білі гриви. Вони мережаними карнизами перекривали на величезній висоті провалля поміж хвилями.

Ілля Юрійович підніс до очей бінокль. Вітер куйовдив його сивіюче волосся, заволодів оправленою в срібло бородою. На березі подорожні стояли без шоломів, радісно захлинаючись густим підбадьорливим повітрям, зовсім іншим, ніж у болотній гущавині.

— Скільки ж балів шторм, Ілля Юрійовичу? — спитав Олекса.

— Балів одинадцять.

— За дванадцятибальною земною шкалою, — посміхнувся Добров. — На нашій шкаралупі таке море не переплисти.

— Назад пропонуєш повернути? — насупився Богатирьов.

— А що тут можна запропонувати? — різко обернувся до нього Добров.

— Що? — спалахнув Олекса. — Я не пропонувати буду, а просити… Я прошу, Ілля Юрійович, дозволити мені самому переплисти протоку й повернутися з американцями. Якщо через два дні нас не буде, добирайтесь пішки до ракети і стартуйте на Землю без нас.

Богатирьов сховав бінокль у футляр, поклав руку на Олексине плече і обернувся до Доброва:

— Боїшся, отже, що потонемо?

— Я страху не знаю, Ілля, — нахмурився Добров. — Та певен, що потонемо.

— Навчить біда кашу їсти. Адже страх, як і біль, людині недарма притаманний. Біль сигналізує про хворобу, а страх застерігає і шанує. Боятися треба. Я, наприклад, і не приховую, що боюсь такої бурі. Але ж хоробрість не заступає страху, а перемагає його. Виявляється вона людьми заради людей.

— Я також піклуюсь про людей, про бажаний наслідок великого наукового експерименту, — правив Добров.

— Наука, Романе, не злісне божество, що хоче жертв. Наука гуманна. Ради неї не можна покинути на загибель людей.

— Якби я вірив у щастя, в те, що ми їм допоможемо! — з жалем вигукнув Добров.

— Люди в давнину перепливали Тихий океан на плотах, а в нас амфібія, — втрутився Олекса.

— Отже… — звів брови Добров, вичікувально дивлячись на Богатирьова.

— Пливемо, друже Романе, пливемо… — примирливо сказав Ілля Юрійович.

— По-моєму, дванадцять балів, — ніби нічого й не сталося, мовив Добров.

— Можливо, — погодився Богатирьов і взяв за плечі обох помічників.

Міцно притиснувши їх до себе, він сказав їм одну тільки фразу…

Добров ляснув себе по чолу.

Олекса глянув йому в обличчя:

— А інструкція? — єхидно спитав він.

Добров одмахнувся від нього.

Олекса захоплювався Іллею Юрійовичем. Як просто знаходив він завжди потрібне рішення! Як хотів би він, Олекса, бути схожим на Іллю Юрійовича!..

Ілля Юрійович ще в дитинстві, у війну, втратив батьків і став сином полку — вихованцем військової частини. Після дитбудинку, де він дбайливо зберігав одержану ним бойову медаль, він потрапив в експедицію під керівництвом відомого професора-палеонтолога і знаменитого письменника-фантаста, який зумів прищепити йому любов до знань і романтики. Він побачив у кам'яній пустелі Гобі найбільше кладовище динозаврів і мріяв про зірки. Лишившись на Далекому Сході, він учився в морехідному училищі, ходив матросом під вітрилами і на каботажних суднах у Тихому океані, закохавшись у море, завжди мінливе і прекрасне.

Вчився Ілля, на настійну вимогу свого шефа, в Московському університеті; ще студентом вирушив у дворічну палеонтологічну експедицію і після повернення раптом вступив до Гірничого інституту, який і закінчив, мріючи про те, як прориватимуть найглибші шахти, що відкривають заховані таємниці Землі.

Згодом гірничого інженера Богатирьова було удостоєно за палеонтологічне відкриття ступеня доктора біологічних наук. Проте загальне визнання він здобув зовсім несподівано як геолог, заклавши основи нової науки, що виникла на межі пізнання мертвої і живої природи. Він знайшов новітні методи відкриття кам'яного вугілля, газу, нафти, торфу…

Та поворотним на дослідницькому шляху професора Богатирьова був 1960 рік, коли в Одеських катакомбах було знайдено кістки давніх тварин, викопних страусів, верблюдів і гієн, що належали до епохи верхнього пліоцену, їм налічувалося мільйон років. Кістки привернули увагу тим, що були уміло оброблені в сирому стані!..

Ілля Юрійович вилетів до Одеси і брав участь у вивченні давніх кісток. На них було виявлено точно вирубані віконця, пази, жолобки, абсолютно правильні круглі отвори… Експертиза показала, що кістки оброблено металевим інструментом!

Потім професор Богатирьов вирушив до Сахари і вивчав там наскельні зображення істот у скафандрах, що створені стародавніми художниками шість тисяч років тому в скелях Сефару. А в Японії його привабили знайдені при розкопках статуетки, що неначе зійшли з сахарських скель…

Він вивчав у Британському музеї череп із Брокен-Хіла і встановив за маленьким, ідеально круглим отвором на лівій тім'яній кістці, що неандерталоїдну людину було вбито в Африці сорок тисяч років тому кулею.

Він вивчав відбиток підошви з характерним геометричним рисунком, залишений мільйон років тому на пісковику пустелі Гобі і виявлений спільною радянсько-китайською палеонтологічною експедицією під керівництвом Чжоу Мінчена в 1959 році.

Особливу його увагу привернула знаменита Баальбекська веранда в горах Антилівану. Щоб вивчити її, він поїхав у Ліван і там здивований був станом споруди, яку склали багато тисяч років тому з плит вагою понад тисячу тонн кожна. Одна з таких велетенських плит і досі лежить в стародавній каменоломні, звідки плити підіймались невідомим способом на горб і там — на семиметрову висоту споруди. Сучасним технічним засобам це було б не під силу. Хто міг зробити це в давнину?

В Перу його привабили загадкові знаки, які викладено в часи давніх інків у вигляді правильних геометричних фігур, що пролягли на кілометри. Їх було виявлено в пустельній місцевості в Андах під час аерофотозйомки. Тільки з повітря можна було оглянути їх, вони ніби призначалися для того, щоб орієнтуватися по них з великої висоти…

Професор Богатирьов пов'язував усе це в одне ціле. Він намагався відтворити історію Людини, історію виникнення і розвитку наймолодшої на Землі істоти, якій усього тільки близько мільйона років і яка, попри свою порівняну слабкість і непристосованість, незмірно піднялася над усім тваринним світом.

І понад усе цікавила професора Богатирьова та обставина, що гідний подиву орган, який дав людині всеперемагаючу здатність мислити, — розвинутий мозок людина мала вже на світанку свого народження.

Знайти людину або напівлюдину з недорозвиненим мозком науці не вдалося.

І палеонтолог Богатирьов чомусь полинув у космос.

І він брав участь разом із своїм учнем Олексою Поповим в одній з експедицій на Місяць і ось тепер очолив експедицію на Венеру, маючи на це особливі підстави.

Саме на Венері розраховував професор Богатирьов перевірити деякі з своїх поки ще нікому не відомих висновків.

Та чи дасть природа Венери потрібну йому відповідь?

… Професор Богатирьов зайняв місце на носі всюдихода. Добров сів за руль на трохи піднесеній кормі. Олекса не розлучався з кінокамерою.

Його захоплював небачений прилад.

Добров увімкнув повітряні насоси. Всюдихід, піднявши під собою піщану хмару з обмілини, рушив на воду.

Рівень ріки коливався при кожному ударі морських хвиль. Короткочасні припливи і відпливи чергувалися один за одним.

Маленький всюдихід сміливо ринув навстріч водяним хребтам, що бігли з відкритого моря.

Перша ж хвиля, накривши його піною і обдавши подорожніх водяними потоками, підкинула суденце на гребінь.

Зліт був такий стрімкий, що люди раптом відчули свинець у голові, біль у скронях. Та наступної миті вони вже провалилися в безодню, втрачаючи, як у космосі, вагу… Над їхніми головами протяглася мереживна завіса піни.

Вода стікала по прозорих ковпаках. Олекса бадьоро вигукнув про автомобільні склоочисники, які тут згодилися б.

Добров, закусивши губу, вів усюдихід.

Берег із чорними скелями, об які міг розбитися всюдихід, лишався позаду. Та вали стали страшніші, вітер лютіший. Він зривав всюдихід з гребенів хвиль, силкувався скинути його назад. Добров докладав величезних зусиль, щоб утримати машину на курсі.

— Тринадцять балів, хлопці! Тринадцять! — весело сказав Ілля Юрійович. — Дванадцять балів — це тільки на Землі межа…

Олекса вже не бачив хвиль, що набігали. Йому здавалося, що сам океан, увесь світ разом з небом і хмарами, з валами і горами то провалюється, то злітає… Коливалася сама планета, більше того — увесь Всесвіт…

Сила шторму зростала. Тепер, коли суденце злітало на гребінь хвилі, треба було чимдуж триматися за борти, щоб не випасти.

Олекса тремтів од радісного напруження, од відчуття безвідмовності підпорядкованої йому техніки. Він вірив, що вони перепливуть «Берінгову протоку», як подумки називав він це море, дістануться до іншого континенту, де опинилися американці.

Намагаючись побачити «їхній берег», Олекса помітив дивну хмару, що швидко летіла. В обрисах хмар найлегше уявити фантастичні постаті. Він не повірив собі:

– Ілля Юрійович, що це там летить?

Богатирьов приклав до шолома долоню, наче захищаючись від сонця, якого тут ніколи не бачили..

— Кепсько! — сказав він і потягся за рушницею.

У небі летіло чудовисько.

Його зігнуті дугою крила з гострими визами із задніх боків накрили б океанський корабель від носа до корми. Біле черево, що линуло над пінявими гребенями, було б до пари велетенським валам. Зубчастий гребінь на спині переходив у витягнений лускатий хвіст, більший за крило. У розкритій зубастій пащі міг уміститися всюдихід.

Тільки на Венері з її густим повітрям, користуючись ураганом, міг летіти гігантський ящір.

Він вишукував у хвилях здобич, спроможний підняти з води в кігтистих лапах навіть земного кита, понести його в хмари…

Богатирьов підняв гранатну рушницю. Та чи проб'ють луску гранати? А в око за такої хитавиці хіба поцілиш?

Велетенський птеродактиль наближався. Богатирьов вистрілив. Змінивши рушницю, він послав дві гранати в черево чудовиська.

Та живіт хижака, либонь, було захищено найкраще. Адже йому доводилося мати справу з гострими визами на хребтах жертв… Гранати тільки розлютували звіра.

Бриючим польотом, зрізаючи кінцями перетинчастих крил піну гребенів, ящір наближався до всюдихода.

Олекса дивувався, розглядаючи страховище. Справжній дракон із стародавніх казок. Дракон! Таке ж «драконове пташенятко» збивав своїм свистом Соловей-розбійник.

Олекса розширеними очима дивився на Іллю Юрійовича. Той зрозумів його без слів.

А Добров уже порався біля апарата ультразвукової розвідки, який вони з Олексою перемонтували.

— Ні! Брешеш! Знаємо, чим тебе взяти! Знаємо! — гукнув Олекса, кидаючись до приладу.

Чудовисько, піднявши одне крило вище другого, робило майстерний віраж, знову прямуючи до жертви.

Загрозливо наближалися розкрита зубаста паща, лускаті груди і хвіст, що борознив піняві гребені, лишаючи буруни.

Добров увімкнув прилад.

Невидимий ультразвуковий промінь пронизав густе венеріанське повітря і торкнувся броньованого тіла велетенського ящера.

Ніхто з людей, одягнутих у скафандри, не відчув зараз ультразвуку. Ультразвук влучав у чудовисько спрямованим променем, уражаючи його нервові центри. Люди не були навіть певні, чи працює прилад…

Чудовисько летіло далі, стрімко знижуючись. Його хвіст зачепився за гребені хвиль, пішов під воду.

Птеродактиль був уже мертвий, та велетенська його туша за інерцією летіла на колишню ціль і всією багатотонною вагою впала на вутле суденце, накривши його.

Все скінчилося в одну мить. І всюдихід, і труп звіра зникли в киплячій піні.

Лютий вітер зривав її з гострих гребенів. Велетенські вали котилися до берега, щоб розбитися об скелі.

Навіть слідів суденця і хоробрих сміливців, що намагалися допомогти колегам, не лишилося на поверхні розбурханого венеріанського моря.

Розділ шостий САМОТНЯ В КОСМОСІ

Мері Стрем була сама в кабіні, сама на кораблі, сама в усьому космосі.

Будь-яка жінка на її місці могла б збожеволіти. Мері не збожеволіла, та вона втратила здатність що-небудь відчувати. Не тільки за корабельними стінками була порожнеча. Порожнеча була в ній самій.

Гаррі більше нема.

Неприродно спокійним голосом повідомила вона про це командору експедиції. Вона повинна була зробити таке повідомлення і передала його, не вірячи собі, не бажаючи повірити…

Вона ждала, що росіяни повернуться назад — адже їм нікого було більше рятувати.

Через магнітні бурі радіохвилі не проходили, і Мері протягом кількох кіл, які зробив «Просперіті» навколо планети, не мала зв'язку зі всюдиходом. Вона чекала радіограми з корабля «Знання», і раптом радіолокатор знайшов всюдихід не біля ракети, а у відкритому морі.

Мері, хвилюючись, відрегулювала екран локатора на граничне збільшення. Вона чітко розпізнала силует амфібії, що гойдався, очевидно, на хвилях.

Та на радіовиклики росіяни не відповідали. Мері не могла збагнути чому — адже вона не уявляла собі, що коїлося в бурхливій протоці, через яку ризикнули плисти росіяни…

І раптом бортінженер Добров передав в ефір кілька уривчастих фраз. Прилади записали їх на плівку, і Мері потім без кінця з жахом прослухувала:

— … Шторм тринадцять балів… Бачимо той берег… Нападає літаюче чудовисько розміром з океанський корабель… Передайте на Землю, що…

І більше ні слова.

Решту розповів екран локатора. Найстрашніше Мері побачила сама…

Таємниче чудовисько не відбивалось на екрані тінню. Мері тільки в думці уявила, як тінь двічі пройшла по силуетові всюдихода. Але те, що силует всюдихода зник, вона побачила на екрані. Їй перехопило дихання. Очевидно, чудовисько пірнуло із поживою на дно.

Мері люто стукала по пульту кулаками. «Просперіті» минув місце, де розігралася драма, летів в іншу півкулю, і вона не могла його спинити, як не могла стримати себе. Вона плакала…

Це було ридання сильної людини, яка не тільки приголомшена горем, але й відчула цілковите своє безсилля.

Вона не людина, що здатна мислити, діяти, боротися, — вона тільки частина апаратури корабля, який приречений кружляти над безлюдною тепер планетою!..

Спочатку американці, потім росіяни… На Землі ми часто протистояли один одному, шукали шлях, на якому можна бути поруч, змагалися в багатстві, впливові на уми, висоті ідеалів і справедливості, в перемогах науки, підкоренні космосу, а тепер збудували майже рівні щодо досконалості космольоти, на яких пліч-о-пліч увійшли в чужий світ і ось загинули в цьому чужому світі…

Росіяни, завжди трохи загадкові, незбагненні, якими лякають і яких не розуміють через далекість їхньої душі, мислення, підходу до всього.

Чому, незважаючи на її повідомлення про зникнення американської експедиції, вони все ж таки ризикнули плисти через протоку? Що за люди ці росіяни? Коли дізнаються про них в Америці всю правду?

Мері дивилася на себе у спеціально для неї вмонтоване в пульт овальне люстерко і сама собі здавалася чужою. Запалі очі, тремтячі губи, скуйовджене волосся…

Досі Мері Стрем не вміла плакати, не знала страху, не знала безсилля.

Слабка надія завжди жеврітиме, поки живе людина.

Можливо, відмовив прилад?

І Мері намагалася намацати радіолокатором хоча б що-небудь на поверхні страшної планети.

Та корабель пролітав переважно над океаном. Водяні простори займали більшу частину планети.

Ще й ще раз опинялась Мері над місцем висадки людей і знову переконувалася, що нема на локаторному екрані ні точки робота, ні рисочки всюдихода.

Як гірко, як безглуздо закінчилася одна з найсміливіших експедицій, які будь-коли організовувала людина!..

З трьох кораблів, з дев'яти обранців людства лишилась тільки вона, Мері Стрем, донька багатія, наречена безстрашного вченого, заради якого вона зробила більше, ніж може зробити закохана жінка, — перемогла страх і слабкість… Вона лишилася сама, а його, іронічного телепня, простого, близького, небагатослівного і романтично захопленого Гаррі Вуда, якому належать усі премії, присуджені на Землі за відкриття в інших світах, його нема, як нема і всіх тих, хто був із ним, поділив його долю, намагаючись урятувати його…

Колись Мері ради слави стрибнула із скелі в буремні хвилі прибою. Зараз у її затемненому горем мозкові майнула дика думка знову стрибнути, цього разу в океан кривавих хмар, повернути рулі, ввімкнути дюзи, ринути вниз, згоріти, сяючим болідом упасти на те місце, де помер Гаррі, де загинули росіяни…

Та ні! Невже вона дістане від Життя кулю в спину, боягузливо залишаючи поле бою? Ні, ні! Якщо падати, то тільки горілиць, діставши смертельний удар у груди. Є запасний планер! Обов'язок останнього дослідника, обов'язок подруги, дружини героя — спуститися на поверхню планети, пройти будь-які джунглі, переконатися в загибелі Гаррі. І, можливо, врятувати його, дістатися до російської ракети, стартувати на ній, знайти «Просперіті» з паливом і повернутися на Землю!..

Що? Божевілля? Чи може одна жінка зробити те, чого не змогли зробити п'ятеро дужих мужчин, що керували машинами, вона, слабка…

Хто говорить про слабкість жінки, той забуває, що нема більшої сили, ніж сила жінки, яка ладна знести все в ім'я обов'язку і почуття, сили жінки, дружини й матері, завдяки якій існує людський рід!

Сповнена рішучості, забувши про хвилинну слабкість і сльози, Мері, підтягнута, напружена, з сухими пломінкими очима, пройшла у відсік, де стояв запасний планер, такий же, як той, на якому полетіли Вуд і Керн.

Який мужчина зважився б на такий план?

Мері обмірковувала його в усіх деталях. Досягти квадрата «70», опуститися на місці, де останній раз бачила вона точку робота..

Вона схилилася над глобусом Венери, який було складено разом з росіянами з допомогою радіолокаторів.

Залишалась Земля…

Ні, Мері ні в кого не проситиме дозволу! Вона не просто самотня, — вона велично самотня в космосі! Вона єдина в усьому міжпланетному просторі вільна, що відповідає тільки сама перед собою, вона не зв'язуватиметься з Землею, зі штабом перельоту. Вона тільки гляне на Землю, можливо, послухає її голос…

Мері притиснулась чолом до холодного скла ілюмінатора.

Бездонна чорнота, в якій блискотять світи, що киплять в атомному вихорі…

І серед них люба й далека блакитна зіронька, найпрекрасніша, вродливіша за красуню зірок, якою Мері милувалася з Землі на світанку і яка похмурим горбом затуляє зараз частину зоряного неба. Блакитна зірка, рідна Земля!

Ні, Мері не могла не почути її голосу. Ще є час… «Просперіті» має зробити навколо Венери майже повний оберт.

І Мері ввімкнула радіоприймач.

Зараз за розкладом не було радіозв'язку, та дівчина зовсім несвідомо намагалася почути голос Землі.

І раптом вона почула його…

Будь-яка передача на Венеру вимагала затрати величезної потужності, вона була стиснута в могутній імпульс, де в безліч разів прискорені звуки зливалися в яскравий сплеск…

Зараз ці сплески лунали один за одним, наче на «Просперіті» передавалася сила-силенна телеграм.

Апарати «Просперіті» розшифровували сигнали, уповільнювали звуки, передавали їх людською мовою.

Та це виявилась не мова, а співи.

Пісня Землі!..

Для Мері в цій пісні звучала сама Земля! Гори, їхні сяючі снігові верховини. Небо, бездонне, синє, з рухливими, легкими, як шарф, хмарами. Сонце, земне, яскраве, не потворно кудлате, а веселе сліпуче кружальце, що ласкаво гріє. Ліс, чудовий, зовсім не похмурий, але загадковий… І вітер хвилями шарудить у листі. Ріка, повільна, холоднувата. Простір прерій і вершники, що скачуть за обрій. І сама вона скаче разом з батьковими ковбоями. Трава там сягає до плеч. А ось у садку трава м'яка, шовковиста. Пташки співають на гілках, щебечуть, перегукуються. Далекий гудок пароплава. Стрічка шосе. Шалена їзда у відкритому автомобілі. Гірські повороти, від яких і перехоплює подих і радістю сповнюється серце… А на повороті — незграбний і милий чоловік з недоладним жмутиком трав… Скрип гальм, легкий піт на чолі і простягнутий їй із жартівливою вдячністю букет із трав… Гаррі!.. Її Гаррі!

У кабіні космічного корабля лунала пісня Землі, аби нагадати Мері, що вона не сама в космосі, що рідна її планета з мільярдами людей теж рухається в тому ж космосі і думає про неї.

Пісню передавали для Мері зі штабу перельоту, хтось чуйний думав про неї.

Хіба може вона не попередити про те, на що зважилась!

Радіостанція штабу американської частини експедиції викликала її.

Мері перемогла себе й відповіла. Прискорені звуки її голосу електромагнітним сплеском помчали до Землі в могутньому імпульсі розряду електричних конденсаторів. Цей сплеск долетить до Землі тільки через триста секунд, через цілих п'ять хвилин. Мері взнає, що її відповідь прийнято, тільки через десять важких хвилин… Тільки за цей час світлові або електромагнітні хвилі досягнуть Землі; дійдуть від Землі до Венери… Для Мері в цей час хвилини здавались годинами.

Її почули. І Мері дізналася, що весь світ Землі, люди в Америці, Європі, Азії, Австралії, Африці сумують у зв'язку з трагічною загибеллю членів експедиції…

Американський штаб перельоту передав Мері наказ: «Просперіті» залишити Венеру. Мері Стрем, єдиній, що зосталася жива, повернутися в Америку, де її зустрінуть, як національну героїню…

Мері не відразу збагнула, що це означає — національна героїня…

Кібернетична машина байдуже надрукувала текст переданого наказу.

Мері, закусивши губу, перечитувала скупі й короткі рядки.

Отож, вона не належить собі в космічній порожнечі, вона належить Америці?..

А Гаррі?

Автоматична друкарська машинка відстукувала рядок за рядком. Родина Мері не виходить із церкви, молячись за неї. До неї простягають руки батько, мати, брат… Академії багатьох країн обрали її своїм членом або членом-кореспондентом… Їй присвоїли багацько почесних звань, присудили американську премію з астронавтики… Комітет Нобелівської премії в Швеції розглядатиме її звіт про політ як найвидатнішу наукову роботу…

І ще, і ще… Газети публікують сенсаційні повідомлення, що тисячі молодих людей, захоплених подвигом дівчини, шанобливо поділяючи її горе, ладні присвятити їй своє життя і майно, пропонують їй свою руку… Серед них кілька синів мільйонерів, знамениті кіноактори, відомі бейсболісти і боксери, один вождь індіянського племені і навіть молодий католицький кардинал, готовий в разі згоди Мері скласти з себе сан, здійснивши тим самим подвиг, угодний богові…

Люди Землі думали про Мері, вони жаліли і любили її…

Мері слухала голос Землі, гордо закинувши голову.

Вона написала коротку радіограму. Їй не потрібні почесті, вона поділить долю тих, з ким разом полинула в космос, або врятує тих, хто, можливо, ще живий.

Мері не передала цієї радіограми. Апарати мали автоматично передати її, як тільки вона сяде на планер, чекаючи, коли спрацює реле часу і планер почне політ.

Мері наважилась. Вона гадала, що наважилась. Вона вже наділа скафандр…

І раптом вона збагнула, що не зможе стрибнути вниз із космічної висоти… Не треба було слухати Землю… Ні! Не освідчення в коханні, навіть не повідомлення про вшанування її і навіть не наказ. Не треба було слухати пісню Землі. Ця пісня заворожила Мері, зробила її безсилою для останнього подвигу, а її ясний розум раптом перестав визнавати подвигом вчинок, на який вона зважилась.

Ні, не смерть на Венері поблизу Гаррі, а життя на Землі для уславлення імені Гаррі, можливо, заради продовження його справи… На це потрібні сили, а не на загибель…

Подвиг не в тому, щоб ринути вниз і згоріти в атмосфері чи загинути в джунглях,

подвиг у тому, щоб самій, без командора і шефа, без інженерів, довести «Просперіті» до Землі… Якщо вона загине в дорозі, вона буде гідна Гаррі і всіх тих, хто лишився в космосі з ним, якщо вона долетить до Землі і навіть посадить корабель на космодромі в Скелястих горах, то вона зробить це в ім'я Гаррі.

Мері знищила прощавальну радіограму.

Вона написала іншу:

«Мені дуже важко летіти від Венери. Я одержала наказ про повернення і дуже хотіла б виконати його. Я не знаю, чи зможу це зробити. Адже мені нікому допомогти. Можливо, я зіб'юся зі шляху чи збожеволію за ці місяці, які маю бути в дорозі… Мені вельми хочеться на Землю, вельми… Адже я думаю про те, як можна нарвати букет квітів чи скупатися… А ви хочете обирати мене в академії. Я постараюсь виконати наказ. Найважче для мене стартувати, зійти з орбіти навколо Венери. Мені буде важко відлітати од планети мого горя, тому що я боюсь бути щасливою на Землі».

Мері перечитала радіограму, яку мали передати на Землю автомати, і лице її скам'яніло.

«Просперіті», остання сходинка, якою мали скористатися ті, хто спустився на Венеру, йшов до Землі.