Маруся Богуславка

Музо, правди староруської вовік жива богине,

Серця чистого і розуму свободного святине!

Ми покинули з тобою шлях широкий суєвірства,

Відцурались візантійського і римського попівства.

Занедбали й ті перекази, ті споминки криваві,

Що діди вважали за вінець своєї честі й слави.

Ми пуття собі в козацькому завзятті не шукаєм,

Щастя й долі в єзуїтському лукавстві не вбачаєм.

Дай же нам, богине, тільки щирій правді поклонятись

І в ім'я твоє святе дітьми терпимості озватись.

Нехай інший хто в казки письмацькі давні поринає,

Хитромовну їх імлу, мов чисту правду, прославляє.

Ми про давні давна без гніву й лукавства спогадаймо,

Про безладдє наших бідолашних предків заспіваймо.

Заспіваймо ж перш усього про попа, попів окрасу,

Дивовижу свого темного розбійницького часу:

Як він чесно духом бодрим проти кривди подвизався,

Хоч наслідним суєвірством понад іншими й не знявся.

Був сей піп коліна панського, з Підгір'я Ярославець,

А на прізвище, по спомину й переказу, Державець '

Бо його шляхетні предки за велику мали славу,

Що з давен давнезних заслужили в короля державу.

І було незгірш панам Державцям на Підгір'ї жити,

Поки в Русь не поналазили гадюки єзуїти.

Був Державець русин з огняною щирою душею:

Не поладив він з тією злою, в'їдливою тлею.

Кинув на поталу єзуїтам рід свій і родину,

Заволікся пішки на козацьку вольну Україну.

Не злякавсь шляхів татарських і пустинь тих українських,

Рятував і серце, й розум од підходів єзуїтських.

Волив лучче всяку нужду і тяжку біду приймати,

Ніж з ляхами по науці єзуїтській панувати,

З русинів ляхву та недоляшків штучно виробляти,

Правду-матір, честь, і волю, й душу Риму продавати.

Приблудивсь до річки Росі єзуїтський ненавидник,

Підступної проповіді польсько-римської противник.

Приблудивсь до узграничного містечка Богуслава,

Де козак не знав і не питав, чия воно держава.

Уродливий, молодий, моторний, хоч і небагатий,

Приймаком пристав до вдовиної нужденної хати.

Ущасливив бідолашну вбогу вдівоньку козачку,

Як поняв у неї безприданку дочку-одиначку.

Жили-пробували у старій оселі хоч не вельми пишно,

Та хвалити Бога і Святу Покрову що було затишно.

Уподобали на нашому Пороссі Ярославля,

З-над Дністра, із руського Підгір'я шляхтича Державця.

Був-бо він мистець великий по верхах з книжок читати,

Алілую, кондаки, ірмоси й тропарі співати,

І пани його й усі міщане вельми полюбили,

Напідпитку й по тверезу одинаково хвалили,

Що попа, приблудного волоха, в хибах поправляє,

І дяка гучним Апостолом за пояс затикає.

І зібралась у них у неділю рано чорна рада,

Врадила на чорній раді однословно вся громада:

Із нетяг зібрать по денежці, а з дуків – по півкопи,

І тим скарбом висвятить його в Печерському на попи.

А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати,

Бо не вмів старий гаразд ні служби править, ні співати.

Вихваляло все Поросся нового попа – й миряне,

І пани, і крамарі, і всі цеховики-міщане.

«Хоч у нас, – мовляли, – церква шатами не знакомита,

Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита».

Тільки козакам Державець був не так-то до вподоби:

Бо не мав до них прихильності, поваги, ні шаноби.

На бенкети суті в курені до них не поспішався,

Горілок їх добрих і медів п'яних немов цурався.

А найбільше тим козацтву піп сей був не до любові,

Що казав, як думав, щиру правду козакові.

Він картав у церкві козаків докірними словами,

Соромив їх дуків хижими, кривавими ділами.

І полковника козацького, й обозного, й гетьмана

Поважав не вельми більш, як нехриста і бусурмана.

«Бо вони, – рече, – Дніпром на море випливали,

Та й купецьким суднам християнським пільги не давали;

Християн-купців, як і невірних турків, пліндрували,

А награбивши турецького немов добра, гуляли.

В погулянках славились морським походом та хвалились,

Що за віру б то благочестиву християнську бились.

І п'яне кобзарство, шинкове нищунство, підкупляли,

Щоб у кобзу про лицарство їх розбійницьке бряжчали.

А пропившись

І, мов крем'ях той, оббившись,

Свою рідну Україну пліндрували,

Милосердного гріхами прогнівляли;

Божий бич, татар, на села накликали,

Много християнських душ занапащали»…

На попа за се козацтво нарікало,

І на часточку йому не подавало;

По чужих церквах акафісти наймало,

Роківщиною його ніже не обмисляло.

Не пізнав розкошів богуславський чесний піп-тімаха,

На попівстві жив мов гречкосій-доматор сіромаха.

Проста хата в нього сяла тільки гарними богами,

Та пахущими на божниках квітками й рушниками,

Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,

Що всім брала очі дивною якоюсь красотою.

Байдуже було старому про багатство:

«Не від сього, – рече, – миру наше царство»…

І на те з старою не вважали,

Що попи їх із попадями минали,

Інде попасу веселого собі шукали,

Від убогої гостини потай утікали.

Один тільки й пан прихильний обібрався,

Товстогубим між козаками звався.

Не любив також і сей бенкетувати,

А любив з попом у Біблії читати.

До попа частенько став сей пан ходити,

І без чарки про спасенне говорити.

Хто казав: любив він попадю старую,

Хто казав: ще й більш попівну молодую.

Замолоду він якось не оженився,

І в літа, ляхи мовляли, panski вбився:

Дак лизав старий до молодої губки,

Буркотав, як сивий голуб до голубки.

«І не кажи мені,

І не турчи мені:

Не хочу слухать-знати,

Щоб за нелюбого

Да товстогубого

Марусеньку віддати». —

«І не проси мене,

І не гризи мене:

Шкода про се й казати,

Щоб із злиденником

Та безземельником

Марусеньку звінчати.

І батько, й дід його,

І рід, і плід його

Се все було ледащо:

Бо козакуючи,

Статки гайнуючи,

Позводились нінащо».

Так старенький із старою

День у день сварився,

А козак із їх дочкою

Тайкома любився.

Була гарна вбога панна,

Краля-королиця:

Як ясна зоря, рум'яна,

Як сніг, білолиця.

Народила мати доню —

Мов намалювала;

Надала їй щастє-долю,

Щоб біди не знала.

А біда не за горами,

Ходить проміж нами…

Очі з чорними бровами

Миготять сльозами.

Миготять, мов блискавиці,

З-під густої тучі,

Як стоїть коло криниці,

Свою долю ждучи.

«Не ходи вже, доле й воле,

Вранці до криниці:

Продають мене за поле,

За важкі червінці». —

«Ні, покіль на небі зорі

Місяця стрічають,

Покіль на безкраїм морі

З вітром хвилі грають,

Товстогубу не придбати

Чорних брів дівочих!

Завтра будемо єднати

Козаків охочих,

І полинемо з вітрами

На безкрає море,

І поробимось панами,

І забудем горе.

Побудуєм собі пишні

Хати на помості,

І вчащатимуть велишні

До нас дуки в гості.

Оксамити, златоглави

Будемо носити,

Килимами крити лави,

Меди-вина пити.

Бо мене старшим обрали

Над всіма старими,

Щоб на море я човнами

Вилітав, мов крильми.

А у мене – як заграє

Моречко з вітрами,

Мені духа підіймає

Вгору, мов руками.

Грають, грають-примовляють

Кобзарі великі:

Будуть грати-примовляти

По всі вічні віки.

О, се дивна кобза – море!

Дивні в кобзи й струни!

Як заграє, відчиняє

Предковічні труни.

І виходить з них лицарство,

Що на морі билось,

Більшою, ніж пишне панство,

Славою покрилось.

І я, Маню, буду славен

Проміж лицарями,

Проміж дуками-панами,

Проміж кобзарями.

Будуть Левка Кочубея

По Вкраїні знати,

І під струни про Мурея,

Що він бив, співати.

Будуть Левка Кочубея

Знати й за морями,

Споминати, мов Енея,

Перед королями.

Бо Левко твій до султана

Знайде шлях-дорогу

І всю шатами зодягне

Україну вбогу.

Бо Левко твій бесурмена

Спліндрує-зруйнує

І самого королеві

В'язнем подарує».

І весела, і щаслива

Мріями коханка,

І ясніша уродлива

Весняного ранка.

Як на світі любо жити,

Милого любити,

З його мислями навіки

Душу й серце злити!

«Чи ти чуєш, паньматусю,

Що Левко говорить?

До твоєї він Марусі

Мов у дзвона дзвонить.

Каже милий, є десь море,

Гонище безкрає,

Що, мов житом добре поле,

Золотом сіяє.

Каже милий, що здобуде

Здобич нам велику;

Златоглав носити буде,

Покіль його й віку.

Каже милий, що ми будем

Жити-панувати,

І величні з нами дуки

Знай бенкетувати». —

«Моє щастє, моя доня,

Радуюсь від серця,

Що мені на старість доля

Молода всміхнеться.

Буде мати в вас сидіти

Хоч коло порогу

Та на вас обох гледіти,

Дякуючи Богу.

Буде хоч щодня помости

Шарувати-мити,

Аби в панській високості

З вами й їй пожити». —

«Ні, до тебе ще й над нього,

Мамо, прихилюся,

Що з козаченьком ззирнуся,

До тебе всміхнуся.

Будеш павою, матусю,

В парчах походжати

І в шовки свою Марусю,

В жемчуги вбирати».

Старосвітська кров козацька

В ветхих жилах врала:

Попадя поклони клала,

Всіх святих благала:

Козакові помагати

Турка воювати,

Кораблі його прокляті

На пожар пускати.

«Ти ж, владичице небесна, —

Слізно промовляла, —

Що на полі і на морі

Нашим помагала!

Покривай твоїм покровом

Байдаки козацькі,

Розбивай небесним громом

Судна бусурманські,

А з них зброю, срібні кубки,

Сукна, златоглави

Козакам подай у руки

Для своєї слави!»

Старосвітська кров шляхетська

В ветхих жилах врала,

І в попа противні думки

З серця викликала.

Бо не з шаблі, з плуга жити

Його предки вчили,

Рідну землю боронити

Щоснаги, щосили.

За козацтво він частенько

З жінкою сварився,

А погримавши, журився

Та богам молився.

Від сладчайшого Ісуса

До Кузьми святого

З-під його густого вуса

Буркотіло слово.

Звав і він богів із неба

Против азіатства,

Та цурався, мов Ереба,

Бурліїв-козацтва.

На коханнє ж залицяннє,

На слова Левкові

Дав із жінкою в розмові

Присуд козакові:

«І не турбуй мене,

І не дратуй мене

Ти мріями своїми!

Сі безземельники —

Чорти-пекельники;

Пропадемо ми з ними.

З моря вертаються,

Знов пропиваються,

Знов ходять без сорочки.

Хай їх цураються,

З ними не знаються

Отецькі чесні дочки.

Бо за п'янюгами

Та волоцюгами

Орда сюди вганяє,

І не одно у нас

(Скажемо в добрий час)

Село від них палає».

«Я довідався, чого се,

Козаки охочі

Пропивають у шинкарки

Нащадки жіночі,

І дзижчать, мов злющі оси,

І гудуть шершнями,

Будять нас посеред ночі

Гуком та піснями.

Знай, моя голубко, лихо

Та й велике сталось:

На Цоцорі безголов'є и

Над панами склалось.

Кликав пан гетьман коронний

За Дністро й охочих, —

Обізвалась купа сивих

Та підпарубочих;

А середні загукали,

Мов базар жіноцький:

«Нехай знає-пам'ятає

Ясний пан Жовковський

Як пани нам на Вільшанці

Леєстри писали,

Козаків старих до плуга,

До коси вертали»…

«Як же, злющі, одібрали

Із Цоцори вісті,

Миттю до коша зібрали

Тисячу і двісті». —

«Які ж вісті, мій панотче»? —

«Дикі, жено мила!

Розметала нас, мов клоччє,

Бесурменська сила.

Стяте голову з гетьмана

Великорозумну,

Що всю Русь обороняла

Та й Ляхву безумну.

Стято й подано гостинця

У Стамбул страшного,

І висить вона в воротях

У царя гнівного». —

«Ох, мій Боже»! —

«Не лякайся:

Се не все ще горе,

А ось лихо, що зібрались

Козаки на море!

Будуть море пліндрувати,

Пити да гуляти,

А нас кляті азіати

У полон займати.

Будуть пити, в кобзи грати,

Здобич прославляти,

А ми – той Стамбул завзятий

Бранцями сповняти!

Вирвавсь я із рук єхидних,

В хижих єзуїтів,

Та й попавсь в криваві лапи

Наших людоїдів.

Як ті душі погубляють,

Так сі людське тіло,

Та ще й дякуй, мов за добре,

За спасенне діло!

Подивись, он над ворітьми

Значка-комишина:

Се заслужена попівська

Плата-роківщина.

Повтикають комишини,

Ратища по дворах

Та й шукають на горілку

Жита по коморах.

Човнове се в них зоветься…

Хто не йде на море,

Приймай мовчки від гультяйства

І наругу, й горе!

Ой ви, праведники Божі!

Де ж шукати правди?

Всюди кривда, лжа, тіснота,

Всюди повно зради».

І оглянув піп, зітхнувши,

Божники з богами:

Мріють мовчки чудотворці

Попід рушниками.

«Знаєш що, моя Палазю?

Тяжко нам тут жити,

Харцизякам, мов болячці,

Без пуття годити.

Є Москва, народ заможний,

Кажуть, і правдивий…

Править нею цар побожний

І благочестивий.

Haші предки проти хана

Їй допомагали,

Козаки ж царю з ляхами

Тяжко допікали.

Чув я, в Києві говівши,

Дехто з України

До Москви втікати хоче

При лихій годині.

Бо докучили вже нашим

Ниці єзуїти,

А до гурту їх пристали

Ще й вовки-уніти.

Хоч і топлять запорожці

Клятих супостатів,

Та аби в них по коморах

Скрині жакувати.

Хочуть наші займанщини

У царя просити,

Щоб козацтва й жидовини

В села не впустити[1].

Позбуваймо всю скотину

І стару хатину,

Та втікаймо, покіль цілі,

У царську країну,

Бо я бачу, не бувати

Правді тут між. нами,

Покіль буде панувати

Жидова з ляхами.

А козацтво, хоч з ордою

Б'ється і воює,

Її оком позирає,

Її серцем чує.

Як дознавсь я про Цоцору,

Сон мені приснився:

Що Дніпро під зимню пору

Широко розлився.

Ох, розлився не водою,

Кров'ю він людською,

І козацтво наше плавле

По крові з ордою.

О святії чудотворці!

Умоліте Бога,

Щоб ся кров не покропила

Нашого порога».

Не вернувсь Левко з човнами

На лиман із моря,

А вже люде дознавали

На Вкраїні горя.

Вже кругом палають села,

Гонять скот, отари…

Людський плач і голосіннє —

Під самії хмари.

Кинувсь піп з дяком у церкву,

Слізно Бога просять,

А піддячі не співають,

Голосно голосять.

Зачинивсь Господь на небі

З усіма святими:

Мабуть, люде прогнівили

Вчинками лихими.

Налетіла з Криму буря

На село щасливе:

Гумна палять, хати граблять,

Ясирять, що живе.

І по-нашому говорять,

Хвалячи Аллаха,

Що ясир сей їм дарує

Лицар-сіромаха[2].

«Не схотів, – мовляють, – з панством

Вийти на Цоцору,

А метнувся на купецтво

Проти договору.

І Аллах, защитник правди,

Покарав невірних:

Оддав їх нові осади

В руки правовірних.

І Аллах, гонитель зради,

Подав з неба голос:

Попалив огнем осади

Ще й на нивах колос.

І Аллах, помститель кривди,

Простер з неба руку,

І пійшли гуртом єхиди

У ясирну муку.

Через лютих людоморів

І благих карає:

На Цонорі, мов на морі,

Хляби одверзає.

Позирнувши в ті безодні,

Сліпнуть ваші очі,

Обіймає і хоробрих

Пополох жіночий.

І Зулуш, кому в лицарстві

Рівного немає,

Головою наше царство,

Порту прославляє…»[3]

І чує се немов крізь сон старенька,

І трусяться у неї руки й ноги.

Тремтить, як лист, Маруся молоденька,

Поблідли щоки й губи у небоги.

«Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, —

Промовив бородатий татарюга, —

Тепер ходитиму я ввесь у злоті:

Се падишаху Роксолана друга,

Гаремне божество, відрада у турботі».

Спасибі, кобзарі, вам за співаннє

Про дивну красоту, якої звіку,

Мовляли, бачити і без коханнє

Не снилось-бо й вві сні ще чоловіку!

Я серцем віщим чув, що тільки в нашій

Співочій серед сліз гірких пустині

Так народиться, чого ще очі

Людські не бачили на Україні.

І серце привело мене д' оселі очей.

Попаде! З радощів тобі признаюсь»

Що я – твій брат Івась. Мене вхопили

Січовики в ясир, і я збираюсь

Давно побачить сей куточок милий,

Сю старосвітську низькорослу хату,

Де ти мене, маленького, учила,

Як слухать матері, коритись тату,

Де мати няньчила мене, пестила,

І спатки на руках односила в кімнату». —

«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш

Словами нас ти хижими й звичаєм?

Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,

Що й так уже душі в собі не маєш?

О! Як же се Господь із рук поганських

Тебе ослобонив? А ненька з горя…» —

«Поганських, навісна? Ні, з християнських!

Бо не орда була то із-над моря

Набігла, а свої у башликах татарських». —

«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую», —

«Кажу тобі, попаде; повбиралось

Татарами козацтво. Гната Шую

Я й знав: бо вже не раз мені траплялось

Сидіти в нього на коні і в поле

З ним із села летіть по-запорозьки,

«Гала! Гала!» – кричать, а я, на горе

Нещасній матері, прибіг і «коськи»

Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». —

«Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці

Збирався цілий вік!» —

«Воно й не шкодить,

Як биті талярі бряжчать в кишеньці:

Такий-то й монастир скоріш знаходить». —

«Так ти оце з неволі вже втікаєш»? —

«Ні, там-то й воля: там моя домівка.» —

«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?

Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» —

«Не накладаю, ні! Бо я між ними

Немов на світ удруге народився

І думками про божество святими,

І правдою без хиби просвітився.

Аллах один; нема у нього роду.

Всесилен він, не требує підмоги;

Цурається мерзенного народу,

Що оббиває у царів пороги

І вносить прах земний в небеснії чертоги». —

«Коли ти думками святими справді

Там просвітивсь, то дай же нам зашиту

Від татарви у нашій рідній хаті,

Щоб не спліндровано нас, не побито». —

«О, ні! Нехай джавур горить-палає

Із ідольством своїм гидким, мізерним;

Нехай огонь зрадливих пожирає,

Що роблять кривди праведним, спасенним

І правовірникам серця возвеселяє»! —

«Мій братику!..» —

«Попаде! Нас навіки

Розділено з тобою. Ся хатина

Мені сестра й рідня; а ви, каліки

Умом, чужі мені, немов скотина». —

«Так хоч хатину пощади святую,

Де вмерла мати, по тобі журившись»! —

«Ні, я по-свойому її вшаную:

Мов дух, перед Аллахом засвітившись,

Нехай перелетить в обитель неземную!

Там сльози матері, як Божі зорі,

Засяють у мене перед очима,

Як серцем потону в блаженстві, в морі

Серед утіх, достойних серафима.

А на землі – земне…

Моя царице!

Сідай зо мною на коня-бахмата,

Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.

Нехай горить стара, мізерна хата:

Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться».

У попаді в очу позеленіло…

Дочка, татарин, божники з богами,

Усе пішло кругом і зашуміло,

Мов гай густий під бурею-вітрами…

Кудись вона біжить чи завірюха

Її на дикі крила підхопила

І мчить крізь полом'є та дим, і духа

У грудях бідолашних захопило

І серце, й пам'ять, мов у морі, потопило.