Маша, або Постфашизм

1

Я хочу розповісти вам історію мого життя — на науку прийдешнім поколінням, яким судилося бути після мене, в майбутніх тисячоліттях. Ви живете в суспільстві, яке дуже доб­рої про себе думки. Та надходить пора — і ґрунт, на якому ви стоїте, починає хитатися.

Я хочу розповісти вам цю історію, а почну з того дня, коли відвідав це місце. Я був тоді одним із багатьох — як ви всі.

М’ясокомбінат був за два кроки від базару. Показавши посвідчення кореспондента газети «Голос Рейха», я легко потрапив досередини комбінату. Тварин тут тримали у величезній загорожі, збитими докупи. Власники ферм звозили їх сюди з довколишніх сіл, отримували гроші за живу вагу й одразу ж вирушали до себе додому. А тварини чекали, поки їх перероблять на м’ясо та ковбаси.

Загорожу було розділено на чотири частини. В одній збилися тисячі молодих самців, в іншій — приблизно стільки ж молодих самок. Їхнє м’ясо на ринку цінувалося особ­ливо. Ще вище — як делікатес — цінували ніжне м’ясо маленьких дитинчат. Вони копошились у третьому відсіку. У четвертому скупчилися старі тварини обох статей. Вони йшли на дешевий другосортний фарш.

Проминувши загорожу, я попрямував до забійної. Тут тварин умертвляли електричним струмом. Над цим працювали десять здорових м’язистих чоловіків у чорних шкіряних фартухах і в гумових рукавицях до ліктів. Тварину, прив’язану до стійки, доправляла до забійної одна зі стрічок конвеєрів. Екзекутор приставляв до вуха тварини електрич­ний щуп і натискав пальцем на кнопку. Лунав крик — і тварина падала на стрічку вже мертвою. За якусь хвилину її розділяли в обробному цеху, сортуючи частини тіла. Найсмачніші місця прямували відразу до пакувальної, де, опущені у спеціальні пакети, були готові потрапити відразу до крамниць. Менш смачні надходили зазвичай до фарширувального та ковбасного цехів. Кістки і черепи скидали в куток, і там із них уже утворилася величезна гора. Звідси тричі на день їх вантажили на машину й відвозили на завод кісткового порошку.

Я не вперше був на м’ясокомбінаті. І щоразу мене приємно дивувала мовчазна ділова атмосфера виробничого про­цесу. Жодних почуттів, жодних думок — цілковита зосередженість на операціях. Кожен знав свою справу і думав тільки про те, щоби зробити її якомога краще. Прості люди, во­ни і були простими: філософами їм, чи що, бути? Виконували те, за що їм платили гроші, й ні про що зайве не думали.

Не думали, скажімо, про те, що тварини, яких вони вбивають і обробляють, зовні, тілесно, нічим не відрізняються від них. Адже варто лише було всіх цих тварин назвати (за зовнішньою подібністю!) «людьми», як відбулася би руйнація цілого усталеного світу. Цивілізація постала би чимось жахливим, антигуманним, звірячим. А всіх наших людей можна було би називати... «людожерами». Ось що таке фокуси мови!

Людиноподібна тварина — це ще не людина. Визначення «людина» найменше базується на тілесній підставі. Лю­дина — це насамперед громадянин Рейха, розумна культурна істота, котра має власність, у котрої є професія, сім’я. Людина — це те, що має статус людини. У доісторичні часи панували інші поняття, згідно з якими «людину» визначали не за внутрішніми якостями, а винятково за тілесними ознаками. Яка наївність! Вважати істот, які нічого, крім сараю, не бачили, не вміють зв’язати докупи двох слів, «людьми».

У виробничому відділі я взяв дані про роботу комбінату, — це все, чого я потребував для допису в номер. Поруч, на базарі, я купив копчене стегно молодої самки та кілограм нирок. Якісь люди смажили тут шашлики, інші продавали вуха і лапи, ще інші — голови молодих самців. Звід­усюди долинали закличні крики торговців. Це був звичайний м’ясний базар.

Я замовив гарячий пиріжок «Сюрприз» і склянку бульйону. У пиріжку було запечене невелике серце. Смакота. Якийсь чоловік поруч обгризав відварне копито. Уся річ — у мові. Якщо це «копито» назвати «ступня» (та сама зов­нішня схожість із людською кінцівкою), то відбудеться руй­нування світу. Вийде, що людина їсть людину. Якась нісенітниця. Спеціальні служби Рейха стежать за правильним ужитком слів, охороняють споконвічні поняття нашої цивілізації. «Мені, будь ласка, два кілограми жіночих кистей» — це звучить жахливо. Жінкою, яка має «кисті», може бути тільки людина. Натомість у сторів не «кисті», а «лапи». Не «ступні», а «копита». Люди кажуть: «Мені два кілограми сторячих копит».

За вікном нарешті з’явилося сонце. Жінка середнього віку стояла біля кіоску, в якому я купував м’ясо, і фарбувала губи. Тисячу років тому жінки робили те саме... Мене вже не мучив голод, серце в пиріжку було насправді смачним. Чи повинні люди звертати увагу на зовнішню схожість? Навіть якщо схожість кричуща. Чому в такому разі в доісторичні часи ніхто не звертав уваги на схожість внутрішніх органів тварин (скажімо, свиней) і людей? У двадцять першому столітті люди їли свиней без докорів сумління. І жодної аморальності в цьому ніхто не бачив — пожирати серце, повністю схоже на твоє. Бо то було серце тварини!

Чоловік навпроти, закінчивши обгризати м’ясо, обсмоктав кістки копита і викинув їх до сміттєвого ящика. Я допив свій бульйон і, непомітно відригнувши, поспішив додому.

2

Здавши матеріал про м’ясокомбінат завідувачеві відділу, я поїхав додому. Ельза, моя дружина, чекала мене на обід. Наш заміський будиночок знаходився за півгодини їзди від центру міста.

Весна була в розпалі, й то тут, то там обабіч дороги селяни орали сторами землю. Це нагадало мені якусь архівну фото­графію доісторичних часів. Голі чоловіки та жінки орють землю, а їх поганяють батогом. Але там були люди, люди, рівні «господареві»: раби, полонені, в’язні концтаборів. Нелюдська епоха. А тут — тут були просто тварини. Стори.

Ельза виглядала чимось стривоженою, і я, перш ніж сісти за стіл, внутрішньо напружився. Мені не подобалася ця її звичка робити подію з кожної дрібниці.

— Ну, що ще? — Запитав я, куштуючи суп.

— Альберт хоче вступати до театрального.

— Нехай вступає, якщо хоче.

— Але це ж смішно, Дімо. Він буде актором, уявляєш?

— А тобі не подобаються актори? Ти ж любиш ходити до театру.

— Але Альберт! Альберт — актор!

— А що? — я відкусив хліба. — Кимось йому все одно потрібно стати.

— Тобі, я бачу, байдуже. Тільки мене одну це хвилює.

— Що?

— Що він ціле життя буде корчити щось на сцені й отримуватиме за це копійки.

— Може, в нього який-небудь талант.

— Який талант? — Ельза скінчила роботу біля плити й сіла до столу. — Він же у нас дурник. Шварцкопф вирішив вступати до театрального, і він туди ж. Придумав собі, що хоче бути актором. Це ж жах! Не розумію, як ти можеш бути таким спокійним. Вирішується доля твого сина.

— Ну... — я не знав, що сказати.

— Адже я бачу його майбутнє. У нього що, талант? Навіть якби й були якісь задатки — це ще ні про що не свідчить. А крім того, в нього їх немає. Він прочитав мені сьогодні уривок зі Шекспіра — монолог Гамлета.

— Ну, і що?

— Це жахливо. Кривляється, просто неприємно дивитися. Думає, що він уже великий актор. Він же ціле життя проживе на других ролях, а потім просто зіп’ється — з горя.

— Чому — зіп’ється? — не зрозумів я.

— Тому що відчує, що його життя загублене, по дурості. І він нам — нам! — не пробачить. Розумієш ти це?

Чесно кажучи, я не дуже розумів. Звичайно, я батько і мав би втрутитись. Але якось страшно було втручатись у долю. Альберт іще не був особистістю, його можна легко зламати, спрямувати в інший бік. Тобто треба було брати на себе відповідальність. Відповідальність за його долю, вибирати за нього.

— Я думаю, — сказала Ельза, — йому краще підходить біо­логія. Адже він завжди хотів бути біологом. Він так любить тварин, рослин. Пам’ятаєш його гербарії? А театр — це просто дурість. Дурість мине — й усе.

Я не наважувався щось сказати.

— Та ти мужчина чи хто?

Ельза швидко збуджувалася.

— Та залиши ти його в спокої, нехай сам вирішує!

Я відсунув тарілку й підвівся.

— Він ще дитина, що він може вирішити?

— Це ти його робиш дитиною. Нехай спробує.

Я вийшов надвір. У кінці двору, за огорожею, гуляли стори. Сильний самець рубав дрова — нам на зиму; дві самки нечленороздільно перегукувалися між собою. Дитинчата повзали в кутку, де було насипано піску. Всі вони були голі, як і годиться тваринам. Одяг — ознака людини. Ніхто ж не одягає свиню чи корову у фрак. На відміну від людей, стори, як і всі тварини, були загартовані, — щоправда, в морози ми все-таки давали їм якийсь свій старий зношений одяг. Окрім того, промисловість випускала для них ­спеціальні теплі комбінезони, що було у всіх сенсах краще. Коштував цей одяг дешево, а його форма мало нагадувала форму одягу для людини. Усе-таки іноді було незручно дивитися, як стор ходить у твоєму одязі: виникала неприємна ілюзія, що він людина.

З порога будинку я спостерігав за самками. З’ясувавши щось між собою, вони розійшлись у різні боки. Молодша, більш струнка, з великими гарними грудьми, присіла біля паркану і рясно мочилася. Вони не мали жодного уявлення про сором. Молодшу звали Машею, ми купили її минулої осені в одного Ельзиного родича. Вона нещодавно народила, і тепер ми доїли її, відлучивши від дитинчати. У нас уже було троє маленьких сторенят, і четверте було зайве. Я відвіз стореня на м’ясокомбінат і за виручені гроші купив Альбертові мопед. Ще залишилось і на африканські соки Ельзі (їй потрібно було їх пити від нирок). Маша дуже сумувала, як і будь-яка мати, була якийсь час дикою, та незабаром, здається, забула.

— Машо, йди сюди!

Я вирішив зайнятися чим-небудь, аби відійти від розмови з Ельзою. Доїльний апарат стояв тут же, під навісом.

Стори, почувши мій голос і побачивши, що я наближаюся, переполошились і збилися докупи. Самець на прізвисько Кривий (у дитинстві він зламав ногу) перестав рубати дрова і злякано втупився в мене.

— На! — я взяв зі столу біля паркану буханець хліба, відламав шматок і кинув йому.

Він спритно спіймав хліб і миттю запхав його до рота. Я віддав йому решту. Кривий багато фізично працював, і його треба було годувати.

— Ну, Машо! — я показав їй трубки доїльного апарата. — Іди сюди!

Маша підійшла несміливим кроком, трясучи повними грудьми.

— Пора доїтися, ну ж бо.

Я просунув крізь огорожу руку з мокрою ганчіркою та обмив їй груди. Потім просунув гумові нагрудники і, притиснувши їх до обох молочних залоз, увімкнув присос. Скляною частиною шланга, переривчастими порціями, потекло молоко. Ми пили його всією родиною, бо воно було особливо багате на вітаміни і білки.

Маша стояла, трохи зігнувшись, спираючись руками на огорожу, і слухала, як апарат видоює з неї рідину. Її очі дивилися кудись у землю. Я не втримався і почухав її за вухом. Маша усміхнулась і подивилася на мене. Мені навіть здалося, що в її погляді промайнула якась думка. Нісенітниця. Мислення сторів лише трохи вище за мавпяче. Вони розуміють тільки накази, та й то не всі. Дресировані стори можуть розуміти окремі прості речення, але не більше десятка.

— Ну, іди! — я погладив її по голові, віднявши від грудей гумові накладки. — На.

Я вийняв з кишені невелику шоколадку.

Вона закричала від радості, схопила шоколадку і побігла в куток, на ходу розриваючи обгортку. Вона була би гарна ззаду, якби не присохлі фекалії, які прилипли до її сідниць і спини. У сторів відсутні особливі поняття про чистоту. Інстинктів чистоти вони не мали, а культура їм, тваринам, була не відома.

Я відкрутив банку з молоком від апарата. Воно була ще тепле, майже гаряче, щойно з тіла. Зверху зібралася моя улюблена пінка. Я тут же, закинувши голову, випив половину. Невелика цівка потекла мені по підборіддю на шию і груди. Я чомусь засміявся.

3

Пан Джон Шевчук,

доктор філософії,

Головний Радник Контрольної Ради Рейха,

оберштурмбанфюрер

Не можна сказати, що Гітлер із його нацистською філософією в жодний спосіб не вплинув на народження нашої цивілізації. Він, слідом за Ніцше, піддав сумніву багато понять, які здавалися вічними. І насамперед — саме поняття «людина». У цьому було зло й у цьому було добро їхніх діянь. Зло Гітлера було в то­му, що він проповідував і дозволив убивства людей — таких самих, як він, істот. Але, як і його сучасник Сталін, він виходив із ніцшеанського (та християнського!) постулату про незакінченість, невизначеність людини. Один хотів зробити (і зробив) із людини одне, інший — інше. Що таке людина — ніхто не знає і знати не може. У цьому сенсі обох тиранів об’єднує якийсь глибинний зв’язок із ідеєю свободи. Як, утім, і будь-яке «зло».

Наша цивілізація стала одним із можливих породжень цієї свободи. Ми відкидаємо більшовизм, фашизм і нацизм як жорстоке, нелюдське явище. Уже багато століть люди у нас не вбивають людей. Але сама ніцшеанська думка нацистів про необов’язковий збіг зов­нішньої, тілесної, схожості з поняттям «людина» виявилася доброчинною. Що більше: можна сказати, що нацисти в якомусь сенсі — піонери майбутнього, які стали жертвами перехідного періоду. Вони діяли в епоху, коли всі людиноподібні істоти були людьми. Тому вони і вступили в конфлікт із людською мораллю, постали нік­чемами. Важко уявити, але на планеті не було людиноподібних тварин! Зігнані в концтабори люди за своєю свідомістю і психічними якостями залишалися людьми. Хоч як намагалися нацисти пере­конати себе й інших, що це не люди, «нижча раса», щось на зразок тварин, — усе-таки то була брехня. Хоча б уже тому, що там, у конц­таборах, як свідчать архіви, перебували дуже розумні люди. Там писали вірші, вирували найвищі людські почуття. Серце стискається від болю та обурення, коли знайомишся з істинною картиною тих років.

Таким чином, не нелюдяність фашизму лежить біля витоків нашої цивілізації, а лише сама ідея неспівпадіння поняття «людина» з певною будовою тіла. Здогад про те, що не кожне анатомічно «людське» тіло належить людині (а тільки її, власне, і стосується вся наша гуманістична мораль), у зародку є вже у Ніцше. Він поклав край християнсько-уніфікованому погляду на будь-яку істоту, що володіє «людським» тілом, як на людину. Він перший припустив, що серед таких істот можуть бути як люди, гідні того, щоби до них ставилися як до людей (надлюди), так і представники породи, яка не доросла до людей.

Треба сказати, що для тих часів (згадаймо ще раз, що сторів тоді не існувало!) це була божевільна ідея. Ідея, що несла в собі загрозу кожній людині: в кожному можна було побачити не людину, а просто істоту, що володіє людським тілом. І спробуй тоді доведи, що ти людина!

Те, що є неймовірним сьогодні у нас, було можливим у далекому ХХ сторіччі. Й абсолютно зрозуміло відтак, чому з фашизмом було так швидко покінчено. Спроба довести на практиці, що істоти, які мають людські тіла, можуть бути і людьми, і нелюдьми, тобто звичайними тваринами, закінчилася крахом. Адже то була тільки ідея, — проте вона не мала в ті часи підстави у дійсності. Вигина­ючи реальність під ідею, фашисти прагнули перетворити повноцінних людей на тварин. Божевільна спроба випередити час! Голі, брудні, скупчені в одному місці, люди не переставали бути людьми. Адже кожен людиноподібний був тоді людиною.

Та відштовхнімося від того часу і спробуємо перенестися у ближчий до нас період. Хоч як би це не було нам боляче усвідомлювати, але ми не можемо заперечувати, що сьогоднішні стори — результат фашистського перетворення світу. Через сто років після першої появи на історичній арені фашисти, як ми знаємо, все-таки спромоглися взяти реванш. У 2098-му, коли це сталося, цивілізація була вже далеко не тою, що в середині ХХ століття. Поняття про «людину» було настільки розхитане, розмите, що ми вже з повним правом можемо говорити про зародження перших сторів. Поширеним («модним») вже було злягання при свідках (не кажучи вже про ходіння голим), сім’я, фактично, зникла, смерть перестала бути таїнством, і розвагою стало спостерігати — спочатку на екрані, а потім у спеціальних палатах — за останніми конвульсіями вмираючого. Те, що називають «остаточним розкладанням моралі», використали фашисти. Цього разу вони виявилися чи не найрозумнішими, бо стали єдиними, хто зміг дати суспільству, одурілому від безглуздого існування, ясну та розумну мету. Фашисти стали санітарами дикого людства, яке повністю деградувало і скотилося до тваринності. Хто міг врятувати людину? Відновити людську расу? Знову мільйони було зігнано в концтабори.

Тепер відповімо на, можливо, найжахливіше з питань. Чи не було і цього разу в цих концтаборах людей? Чи не було там поетів, мислителів? Вони там були. І навіть ті істоти, які, розклавшись морально, втратили будь-яку форму, були ще все-таки людьми. «Власне стори» — це щось інше.

Далі буде

4

Хоча Маша ще доїлася, її пора вже було вести до стора-­виробника. Наступного року ми хотіли заколоти Кривого, і потрібно було нове потомство. Трьох малюків, яких ми вже мали, я сподівався продати і за виручені гроші купити якогось молодого стора — для роботи.

Машка була ще юна, сильна, вагітніла лише раз, і спокійно могла народжувати два роки поспіль. Запліднювати самок я водив у сусіднє село, до Петра Костюкова. Він спеціально тримав у себе добірного самця, від якого можна було отримати здорове і фізично сильне потомство. Кривого я стерилізував ще в юності, щоби він не псував самок.

Перш ніж вирушити до Костюкова, я обмив Машу від бруду і екскрементів. Маша весело сміялася, коли я поливав її гарячою водою з відра і тер мочалкою спину й сідниці.

— Ну, ось, тепер ти у нас красуня, — сказав я, пришпилюючи їй волосся на потилиці. Самець у Костюкова був породистий і нізащо не погодився би крити смердючу та некрасиву самку. До кишені штанів я поклав флакон «Квітка життя №16». То були парфуми, спеціально призначені для таких випадків. Перед злучкою самку потрібно скропити цими парфумами, щоб у виробника виникло стійке бажання.

Машу я вів за лапу. Вона була сумирною та слухняною, і їй не потрібно було ніякого нашийника. Як і всі стори, вона йшла прямо, на двох ногах, як і людина. Ми вийшли рано-вранці, після того, як разом із Ельзою ще раз порахували Машині дні. У самок сторів, як і в жінок, кровотеча повторювалася через двадцять п’ять–тридцять днів. У Маші цей період становив двадцять вісім–двадцять дев’ять днів. Якщо керуватися рекомендаціями «Керівництва з запліднення самки стора», то запліднення найкраще проводити у проміжку з дванадцятого до шістнадцятого дня. Значить, тринадцятий день Маші був якраз тим, що потрібно.

— Візьми їй попити що-небудь! — крикнула з порога Ельза.

— Я взяв лимонад!

— Добре. Швидше повертайся.

У променях сонця, що вставало з-за горизонту, Маша була красива. Її хода, постава, молодість — усе приваблювало в ній. Іноді в моїй голові виникали божевільні думки: я починав відчувати до неї щось людське. І навіть ловив себе на тому, що вона мені ближча, ніж Ельза, яка останнім часом стала аж надто крикливою та нервовою. Не можу терпіти цієї її постійної збудженості. Та ще й узяла собі за звичку командувати мною: піди туди, зроби це. А я ж, здається, любив її. Вона була інша двадцять років тому. Трохи не від світу цього, якась повітряна, піднесена... Читала напам’ять вірші... А тепер і не доторкнеться до книжки. Зате стала практичною, почувається господинею, матроною і насолоджується цим. Іноді мені здається, що я її ненавиджу.

Ми йшли вже півгодини — полями, що розкинулися на пагорбах. Кругом, куди сягало око, — стигле жито, перші копи­ці соломи. Бригади сторів працювали вдалині, вилискуючи під сонцем абсолютно голими тілами. Маша йшла ­задумлива, постійно посміхалася сама до себе. Неначе вона не була чиєюсь власністю. Хіба це не парадокс? Я купив її позаторік як річ, замкнув у сараї та в загорожі, одного разу навіть бив її батогом, коли вона сказилася (під час минуло­річного гуляння), тепер ось веду на злучку. А вона йде і посміхається, щаслива. Бо не має свідомості, не усвідомлює свого становища. Її не мучить почуття приниження, у неї немає поняття власної долі, яку хтось міг би вважати зламаною, потоптаною... Отже, мали рацію фашисти? Нам, людям, добре, бо ми звільнені від чорної праці й можемо належати самим собі, розвивати культуру, — і сторам доб­ре. Найважчим був сам процес створення «нижчої раси», виведен­ня людиноподібної істоти, позбавленої будь-якої людської свідомості. У цьому була аморальність, бо виводили її з більш-менш повноцінних людей. Але, з іншого боку, з кого ж іще цю породу можна було вивести? Не з мавп же? Зате тепер жодна людина на землі, яка отримує в користування вже готових сторів, не може дорікнути собі в нелюдяності.

— Ну, що, — Машко? — я зупинився. — Сядемо перекусити?

Я показав їй на кошик із їжею. Вона радісно закивала головою, дивлячись мені в очі (тільки стори можуть іно­ді ось так прямо дивитися в очі, що аж починає битися серце).

— Отут, під копицею.

Я вказав їй на місце, а сам почав розкладати їжу.

— Тримай ковбасу. Й огірок.

Маша видала пронизливий крик, людський і водночас напівдикий, і відразу напхала собі повний рот. Почала, давлячись, пережовувати. Тієї миті я вже не відчував до неї потягу: занадто вона була схожа на тварину. Намагався її вчити їсти потроху, повільно, але потім кинув. Навіщо, власне. Що за людська манія — уподібнювати тварин до себе? Навіщо мені, щоби Маша зовні нагадувала людину (вона все одно нею ніколи не стане)? Тут я розсміявся. Згадав, як на Різдво ми веселились усім селом, у клубі, одягнувши сторів людьми і посадивши їх разом з собою за стіл. От було сміху! Відразу і не збагнеш, де стор, а де людина. А потім ми змусили їх танцювати — під гармошку. Шварц спеціально навчав кількох. Ну зовсім як люди: самки у білих бальних сукнях, самці у фраках. А потім... потім ми погнали їх усіх батогом у хлів.

Я щойно почав їсти, а Маша вже все заковтнула і тепер жадібно дивилася, як я їм.

— На тобі ще, — я відламав їй шматок своєї ковбаси і дав їй.

Найдивовижніше, що ковбаса — теж зі сторів (що би ми робили без них?). А вона їсть, і хоч би що. Ось що таке — не мати свідомості.

Раптом я побачив, що Маша, ще жуючи, якось дивно підвелася навпочіпки, вся напружившись.

— Ти що робиш?! — я зірвався, теж з їжею в роті. — Не тут! Я тобі скільки разів казав?

Ну, що ти їй зробиш? Вона, хоч і відбігла, перелякана, але встигла все-таки випорожнитися. Немає в неї поняття, що їдять в одному місці, а для таких справ ходять в інше. Та ще й мити тепер її доведеться. Бо виробник може й не взяти її, якщо буде негарно пахнути.

— Іди сюди, не бійся.

Я простягнув руку. Вона повільно, з певним побоюванням, підійшла. Рот набитий ковбасою.

— З’їж ковбасу, — я показав на її щоки. Вона почала старанно жувати і ковтати, поки не проковтнула все. При цьому не зводила з мене переляканого погляду. Досить найменшої зміни тону, як вони лякаються і дивляться на тебе, очікуючи милості.

— Давай сюди дупку.

Я вийняв з кишені спеціально припасений для цього туалетний папір і вичистив їй впадину між сідницями.

— Стій отак.

Нахиливши її голову донизу, так що вона вперлася витягнутими руками в землю, я хлюпнув їй водою між сідниць, намилив і знову хлюпнув кілька разів водою.

— На. Витирайся, — дістав я для неї рушник.

Коли вона витиралася, мене знову раптом вразило, як сильно вона була схожа на жінку. Саме цей рух жінки, що витирається рушником, зафіксовано на багатьох картинах, які мені доводилося бачити в галереях. Та й Ельза робила все саме так.

— Тепер полий мені.

Я дав їй в руки банку з водою, і Маша, нахилившись, полила мені на руки. Я вимив їх з милом і потім, витерши, намазав кремом.

— Ну, безсоромнице? — я весело ляснув її по одній із одвислих грудей.

Вона миттю вловила зміну мого настрою і мило посміхнулась. От якби жінки так могли реагувати на твій настрій. І так віддано відповідати на нього. Ельза зазвичай настільки занурена у свої дурні турботи і думки, що їй плювати на те, що у мене на душі, який мій стан.

— Гаразд, ходімо.

Я поплескав її по другій груді. Це її підбадьорювало і повертало довіру, яка необхідна була між нами, поки ми йшли вдвох через поле. Ось іще доведеться доїти її — руками, щоби молоко не перегоріло, поки повернемося додому.

Я взяв її за теплу лапу, і ми рушили в дорогу.

5

Будинок Костюкова височів на пагорбі. Від нього вниз вела дорога, якою спускався мені назустріч хтось зі стором. Незабаром я впізнав Івана Хоміченка, з Михайлівки. Літню самку він вів, як і я, за лапу. От прикрість. Тепер самець втомлений і може нічого не вийти. До того ж вторинне сім’я, яким він може запліднити Машу, вже не таке плідне, як перша пор­ція. Даремно перлися.

— Привіт.

Ми зупинилися під величезним горіхом біля дороги.

— Як він сьогодні?

Хоміченко зрозумів, що я питаю про виробника, й відповів:

— У формі. З моєю дуже швидко впорався.

Я подивився на його стору. Вона була «зношена», проте народжувала справно, щороку. То була спеціальна порода стороматок, здатна за своє життя дати двадцять і більше голів потомства. Відсмоктані десятками дитинчат груди її бовталися на талії. З живота звисало кілька жирових складок. Шкіра на обличчі, на шиї та на стегнах відставала і морщилася. Що старший стор, то більше він схожий на тварину.

— Слухай, — сказав я Хоміченкові. — Не маєш часом молодого стора? Наступного року я хочу заколоти свого Кривого, і мені потрібна буде заміна.

— Треба подумати, — Хоміченко смикнув самку, що трохи відступила від нього, за руку. — Приходь до мене і сам подивишся. Є там у мене один, збирався цього року здати на м’ясо, та можемо домовитися. Потримаю до весни, як хочеш.

— Гаразд, домовилися.

Я потиснув йому руку і потягнув Машу дорогою вгору.

Костюков зустрів мене біля воріт, про моє наближення його сповістили собаки.

— Проходь.

Він пропустив мене у двір, зачинив хвіртку.

— Запізнився? — запитав я, коли він підійшов.

— Зможе, — сказав Костюков. — Таку молоду — зможе.

Він добре знав свого стора.

— Минулого місяця, — говорив Костюков, — він зміг за день покрити чотирьох. І три з них завагітніли. Він дуже хтивий. Тільки треба давати йому відпочивати. І щоби молодших — насамкінець. Ану...

Костюков узяв Машку за обидві лапи й оглянув із голови до ніг, як оглядають річ.

— Гарна. Тільки десь півгодини треба почекати, щоби він повернувся до тями.

Я вийняв нашийник, прив’язав Машу до кільця біля сараю і пішов до Костюкова в будинок пити чай.

Через годину ми вже поверталися додому. Злучка пройшла гладко. Стор-виробник відразу ж підхопився з підстилки, побачивши нас із Машею. То був рослий м’язистий самець зі симпатичними вусиками, які зазвичай носили всі виробники. Їх дресирували, і вони самі себе голили електробритвою. З допомогою Костюкова я поставив Машу навкарачки, головою донизу, і так тримав її, заспокійливо погладжуючи потилицю, а в той час стор обнюхував її ззаду. Перш ніж завести Машу в стійло, я оббризкав їй «Квіткою життя» шию, пахви та сідниці. Тепер від неї струмував сильний запаморочливий запах, від якого мене особисто нудило. Зате стор (він, побачивши Машу навкарачки, взагалі перестав зважати на нас із Костюковим) від нього просто шаленів. Його плоть швидко випросталась — і Машу було запліднено (я хотів би на це сподіватися) за лічені секунди.

— Молодець!

Костюков ляснув стора по сідницях і дав йому м’ясного пирога. Після стогону та реву, які супроводжували його виверження, він уже не видав жодного звуку, мовчки взяв пиріг і попрямував на підстилку їсти. На Машу він більше жодного разу не глянув — вона для нього не існувала. Все правильно. Завдання природи виконано. А більшого від тварини очікувати годі.

Маша виглядала дещо зміненою, чи мені тільки так здавалося. Всю зворотну дорогу я придивлявся до неї. Невже їй все одно? Стори, на відміну від інших тварин, не мали сезонних періодів, коли інстинкти спарювання пробуджуються, щоби потім згаснути. У самок бажання самця мог­ло пробудитися, коли завгодно, й рідко це збігалося з планами господаря. Зазвичай для таких випадків, аби самка не скидала ваги та не збуджувала інших тварин, тримали «холостого», тобто стерилізованого, самця. Він обслуговував самок, які бунтували. А на запліднення їх водили до породистого. І не часто бувало, щоб у цей час самка мала сильне бажання. Мені здається, так було і з Машею. Можливо, вона навіть і не зрозуміла, що сталось. А через дев’ять місяців буде народжувати своє друге дитинча, жодним чином не пов’язуючи ту подію зі сьогоднішньою.

Що краще я пізнавав сторів, то більше дивувався їхньому... щастю. Свідомість — це насправді пекло. Зробив би хтось із жінкою те, що я зробив сьогодні з Машею, — вона би збожеволіла від різних «людських» почуттів. А Маші хоч би що: йде собі й посміхається до сонечка. Тільки на прикладі сторів можна зрозуміти, що людина, по суті, вичерпується гідністю.

На середині зворотного шляху ми присіли перепочити­. Сонце стояло високо, і я скинув з себе сорочку. Маша втупилась у мене трохи перелякана, — в її очах можна було прочитати велике здивування. Навіть відсунулася. Їх зав­жди лякає, коли людина оголюється. Звиклі бачити її зазвичай одягненою, стори, очевидно, вважають оголеність лише їх, сторів, властивістю.

— Ну, чого ти злякалася, дурненька?

Я простягнув руку і почухав Машу за вухом. З її лівого соска звисала крапля молока. Якщо не здоїти зараз, то перегорить.

Я притягнув її за лапу ближче до себе. Спека стояла вже така, що по моїх плечах — я відчував — стікав піт. І раптом на мене щось найшло. Замість того, щоби здоювати Машу руками, як це я робив у подібних випадках, я приклався губами до її грудей і почав молоко висмоктувати. Загалом, не прийнято, щоби між людиною та сторою був подібний тілесний контакт. Але ми були в полі удвох, са­мі, Маші треба було давно вже звільнити груди, а я стра­шенно хотів пити (забув набрати води, коли були у Костюкова).

Солодкий смак теплого Машиного молока був мені знайомий. Тільки тепер іще струмував і якийсь ледве вловимий запах: чи то від самого молока, чи то від грудей. Маша теж пітніла, хоч і була абсолютно голою. Ніколи раніше не доводилося так близько відчувати запах її шкіри.

Висмоктавши ліву грудь, я здивувався, наскільки вона зменшилася порівняно з правою.

— Ну, Машо?

Я лежав у неї на колінах, а вона підтримувала мою голову, щоби мені було зручно. І коли я смоктав другу грудь, вона почала гладити мене по голові. Мені здалося, що я божеволію. Як ніби вона була не твариною, а жінкою.

Я припинив смоктати і глянув на неї. Маша запитально-очікувально дивилася на мене. Зверху вниз.

— Машо... — сказав я.

Чорт забирай, я торопів! Перед твариною. Почувався маленьким, мало не в її владі. Я побачив у її очах бажання і не на жарт перелякався. Окремі випадки зоофілії мені були відомі, але потрібно було поставити на собі хрест як на людині, погодившись на інтимний зв’язок з твариною. Я і раніше мав до Маші теплі почуття, проте і думки не було про якесь тілесне злиття.

Раптом в мені піднялася така хвиля відрази, що я зірвався на ноги, чим сильно її перелякав.

— Встань!!! — крикнув я їй.

Вона підстрибнула, як на пружині.

— Ось! Ось! Ось тобі!

Навіть не знаю, що зі мною було. Вихопивши з-за пояса батіг, який я завжди носив з собою, я щосили відшмагав її: по спині, по плечах, по сідницях і стегнах. Ззаду вона стала схожа на зебру.

— Не можу, — я опустився з батогом на солому і так лежав, дивлячись, як Маша гірко — зовсім по-людськи — плаче, скорчившись навпочіпки. Навіщо я її побив? Вона звивалася біля моїх ніг, прикриваючи від ударів обличчя та груди, і навіть боялася відбігти. Бо єдине, що вона усвідомлювала, — це те, що належить мені та що бігти їй нікуди.

— Машо, пробач, чуєш?

Я, напевно, зовсім звихнувся, якщо просив пробачення у тварини.

— Пробач, я не хотів.

Почувши ці мої слова, вона заридала ще сильніше, притуливши голову до колін, обхопивши руками ноги. Боже мій, навіщо ж я її так побив? Я опустився на коліна і почав цілувати ті місця, де шкіра від ударів потріскала і виступила кров. І тут вона різко повернулася, схопила мою голову своїми руками і, захлинаючись, почала цілувати мені очі, чоло, ніс, губи... Я ледве зміг відштовхнути її.

Як це можливо? Вона вперше настільки осміліла, що застосувала до мене, фактично, силу! Мені ще боліла шия від чіпкої хватки її гарячих рук.

— Машо, ходімо.

Вона, видно, думала, що я знову буду її бити чи навіть заб’ю до смерті, бо вся стиснулась у клубок, в очікуванні захищаючи голову руками. Вона розуміла, що щось порушила, переступила якийсь бар’єр.

— Ходімо.

Я взяв її за лапу, і ми пішли далі дорогою. І лише хвилин через двадцять, заспокоєний, я зупинив її і, руками, нічого особливого не відчуваючи, здоїв з правої груді молоко, яке там залишалося. Пам’ятаючи лише про те, що, якщо до кінця не додоїти грудь, вона може перестати доїтися взагалі.

6

Сьогодні ми живемо в четвертому тисячолітті, на порозі п’ято­го, і нам важко зрозуміти, звідки ми, звідки наша цивілізація. Слово «фашизм» для нас — не менш жахливе, ніж для вух наших далеких предків. І, проте, звідки ж стори на нашій планеті? Звідки у нас ставлення до істот, які тілесно нічим не відрізняються від нас, як до звичайних тварин?

Боляче це чути, але стори були створені фашистами в результаті вдалого експерименту. «Нижча раса» все-таки виникла, нехай частково і десь силоміць, шляхом створення її «під ідею». Сьогодні жоден стор не висловить жодної думки. І не придумає жодної рими. Але серед тих перших сторів, яких зігнали в концтабори, було ще багато людей. Це жахливо, але це так. До кінця життя внаслідок довгих десятиліть існування в скотячих умовах (бо фашисти «наперед» вважали їх не людьми, тваринами), багато людей стали і справді схожими на тварин. Тому що бути людиною — це означає жити людським життям, людськими почуттями та думками з дня в день, із року в рік. Що ж до їхнього потомства, народженого в концтаборах, то воно вже практично нічим не відрізнялося від сторів.

Згадаймо, що людських дитинчат ізолювали від батьків, ще здатні були передати їм хоч щось людське, щойно ті діти спиналися на ноги. Звиклі винятково до фізичної роботи, без жодного уявлення про будь-яку культуру, майже не здатні говорити, вони насправді вже мало чим нагадували людей. Третє і четверте покоління поступово втратили мову та сором. У п’ятого, шостого і сьомого — деградувало мислення. Як свідчать сучасні наукові дослідження, умови життя десятків поколінь спричинили у сторів видозміну генного коду. У ХIХ столітті «нижча раса» була тільки вигадкою божевільного німецького філософа. Та у ХХV-ХХVIII століттях вона вже стала реальністю. Ідея трансформувалася у дійсність. Людина перестала страждати від «подвійної моралі». Поділ людей на «вищих» і «нижчих» зник. Це — парадокс ніцшеанства та породженого ним фашизму. Внаслідок перемоги фашизму було — нехай і насиль­ницьким, нелюдським шляхом — створено породу людиноподібних тварин. Подвійна мораль, яка жахала людей ХХ століття, бо дозволяла застосовувати звірства людини супроти іншої людини, зникла, знову ставши унітарною, єдиною. Адже звірство перестало бути звірством щодо того, хто вже не був людиною. Концтабори перетворилися на звичайні хліви та загони для тварин. Фашизм сам себе виснажив, перестав бути фашизмом, страховиськом. Так виник неогуманізм — наша сьогоднішня ідеологія. «Винуватець» нашої цивілізації Ніцше і тут виявився правим: він твердив про вічне повернення. «Нижчу расу» було створено — і це єдине свідоцтво фашистського витоку нашої цивілізації. Та ще назва планетарної держави, названої «рейхом». Утім, назву цю, згідно з планами Вищої Контрольної Ради Рейха, може бути незабаром змінено.

Нарешті, останнім закономірним парадоксом історії можна вважати те, що сама наша цивілізація — це, властиво, повернення до стану двотисячолітньої давності. Вражаючий збіг цінностей: знову ми прославляємо дружбу, любов, віру, братерство. Знову засуджуємо жорстокість. Знову боремося з людською натурою, яка іноді зазіхає на ці цінності. Ми не стали кращими за людей ХIХ та ХХ століть, хоча людина у нас уже не вбиває людину, а держав немає взагалі! Перша невдала спроба фашизму та комунізму, потім друга спроба фашизму, нарешті — третя, що увінчалася всесвітнім успіхом. Здавалося, світ піде вперед, у якусь невідому далечінь подвійної моральності. Скептики віщували цивілізацію монстрів, бездушних істот із нелюдською мораллю. А в результаті ми маємо звичайних людей, які дуже нагадують своїх далеких людських предків. Зі ставленням до собі подібних набагато більш гуманістичним, аніж у попередню епоху, без думки про вбивство та «подвійну етику». Нікому з нас і в голову не прийде, що людина може бути не рівною людині. Фашистські ідеї, які, власне, і спровокували нашу цивілізацію, абсолютно відсутні у свідомості суспільства й окремих людей. Постгуманістична епоха сама собою, пройшовши стадію варварства, переросла в неогуманістічну. Залишивши після себе як родову пляму хіба що сторів і засновані на їхній праці форми людського життя. Утім, і в доісторичні часи на повну силу використовували тварин, на цьому стояла цивілізація. Щоправда, не людиноподібних.

Якщо зазирнути у ще глибшу епоху, то ми побачимо ще один вражаючий аналог нашої з вами цивілізації. Це — рабовласницьке суспільство, засноване на підневільній праці одних людей на інших. Зовнішня схожість разюча. Проте будь-кого з нас просто вжахне думка, що не стор, а людина була власністю людини. Ось із яких глибин бере витоки «подвійна мораль»! Потім її тільки модернізували, пом’ягшуючи та прикриваючи гаслами про свободу людини. У феодальному суспільстві одні люди теж працювали на інших. У буржуазному — теж, хоча юридично людина перестала бути власністю іншого. Проте насправді людина працювала на іншу людину, якій належали засоби виробництва. Це було теж рабство, тільки цивілізоване.

У цьому сенсі наша з вами цивілізація, що пройшла через горнило не просто рабства, але новітнього варварства, — перша людська цивілізація, що обірвала генний зв’язок із рабовласництвом. У нас людина не працює на іншу людину. Коли дехто сьогодні намагається стверджувати, що й у рабовласницькому суспільстві рабо­власники не працювали на рабовласників, то ми повинні закинути йому маніпуляцію фактами. Так, за зовнішніми ознаками, ми ближчі до рабовласницького ладу, ніж до феодального та до буржуазного. Зовні все схоже: є люди, і є тварини, які на них працюють. Проте чи справді на рабовласника працювали тварини? Рабовласник експлуатував людей — нехай менш освічених, менш культурних, менш розвинених за нього, та все ж людей, яких він не вважав людьми. Раб — це людина, доведена до функції. У цьому й полягають нелюдяність і цинізм рабовласницького ладу (і генно пов’язаних з ним подальших суспільств).

Але ніхто ні в які часи не називав «рабом» просту тварину. Тварина не може бути «рабом». Тому наш лад не можна вважати рабовласницьким. Лад, який в основному спирається на працю тварин. І той факт, що тварини ці — людиноподібні, не може і не повинен нікого збивати з пантелику. Це не те, що робити з людини тварину, як це практикували в доісторичні часи люди з «подвійною мораллю»: від античних рабовласників до наших безпосередніх попередників-фашистів. Так, стори — наслідок насильства над людиною, можливо, найбільш жахливого з усіх насильств. Це результат відгримілої рабовласницької ери людства. ПРОТЕ НЕ МИ З ВАМИ, НЕ НАШЕ ПОКОЛІННЯ, НЕ ПОКОЛІННЯ НАШИХ ДІДІВ ЧИ НАВІТЬ ПРАДІДІВ ЗДІЙСНЮВАЛО ЦЕ НАСИЛЬСТВО. Що зроблено, те зроблено. Нас поставили перед фактом існування нового людино­подібного виду тварин. Фашисти були фашистами, бо принижували людей, створюючи «нижчу расу». Та вони перестали бути фашистами, щойно створювана «нижча раса» перейшла в розряд справж­ніх тварин. І у стосунку до тварини ми нічим особливим не відрізняємося від представників гуманістичної епохи, які змушували тварин працювати на них і споживали їхнє м’ясо.

Таким чином, ми простежили складну логіку людського розвит­ку й дійшли до висновку, що з фашизмом ми пов’язані кровно, хоча жоден із нас не здійснював жодних злодіянь. Можна навіть сказати, що ми ті ж фашисти, що дійшли у своїй логіці до кінця й у чудесний спосіб перетворилися на людей. Ми є постфашисти. А постфашизм — це вже не фашизм, його сутність випаровується, й він, видихнувшись у повному здійсненні, стає новим гуманізмом. Ми знову люди.

П. Джон Шевчук,

доктор філософії, Головний Радник Контрольної Ради Рейха,

оберштурмбанфюрер

7

У четвер зателефонував Розенберг і попросив заколоти стору. Я саме готував черговий репортаж: у шостій школі була дуже низька успішність, і треба було що-небудь написати про це. Зазвичай я робив два репортажі на тиждень. Сам придумував собі тему, а потім вирушав по матеріал. Писав репортаж півгодини. Від мене вимагали до трьох сторінок, не більше. Звичайно, я міг би взагалі не працювати журналістом, а просто спати і їсти. Але тоді я не мав би соціального статусу, а це загрожує сприйняттю себе, шкідливо для психіки. Багато хто божеволів, зачинившись у своєму маєтку, відгородившись від світу.

Стору вирішили колоти в суботу вранці. То була ще не стара самка, у якої Розенберг виявив кровоточиву виразку шлунка. У Розенберга, мого давнього знайомого та недалекого сусіда, була велика ферма. Він тримав м’ясну породу сторів і здавав туші на м’ясокомбінат. На фермі, розбитій на секції, зліва і справа від проходу сиділи товсті, жирні стори обох статей. Їх спеціально посилено відгодовували, за особливою схемою, щоби жирових відкладень було якнайбільше. Дивитися на них було неприємно — такі вони були потворні. Особливу огиду викликали дитинчата-бочечки, що ходили відсіком туди-сюди, перевалюючись з ноги на ногу, як качки. У них не було видно кісток, не було і талії (а іноді й шиї). Жир спадав хвилею від підборіддя, огортаючи тіло безформною потворною хмарою. Ноги нагадували роздуті під час варіння сосиски. Щоки іноді відвисали так сильно, що при русі раз за разом торкалися плечей.

Розумово ці тварини теж відставали від нем’ясних, домашніх, сторів. Їхнє спілкування з людиною зазвичай зводилося до роздачі їм їжі, яку вони поглинали, й у вигрібанні з їх відсіків гною.

Самка, яку треба було колоти, належала, однак, до домашньої прислуги. Вона була привчена до прання і виконувала цю роботу у спеціальному відсіку ферми вже багато років. Але останні місяці вона працювати не могла — лежала постійно на підстилці й стогнала. Викликаний до неї ветеринар діагностував кровоточиву виразку шлунка. Потрібно було або терміново оперувати, або колоти.

— Розумієш, — сказав Розенберг, пригощаючи мене у вітальні кавою, — після операції за нею потрібен догляд. Людський догляд. Їй потрібно вчасно давати ліки, готувати спеціальну дієтичну їжу. А хто це буде робити? І гарантії повного одужання ветеринари не дають. Дуже багато мороки.

— А хто буде прати замість неї?

— Уже два місяці пере її сестра, теж розумна самка. І ще є один стор, помічник. Ну, пішли?

Ми вийшли у двір. М’ясних сторів, коли вони досягали потрібної ваги, відвозили живцем на м’ясокомбінат, і там їх убивали електрощупом. А коли траплялося, що потрібно було заколоти домашнього стора, то кликали мене. Професійно цим займався ще мій батько: він убивав і обробляв стора за лічені хвилини. Я з десяти років допомагав йому.

Ми підійшли до загону, за яким знаходилося декілька сторів.

— Ота, — показав пальцем Розенберг на самку, що стояла в кутку і пильно стежила за нами.

Стори завжди якимось чином відчувають наближення цієї хвилини.

— Якраз у нас і м’ясо закінчилося. Руда! Іди сюди!

Вона була трохи старша за Машу, з уже відвислим (але все ще без складок) животом, із дещо всохлими зморщеними сосками.

— Сала, правда, небагато буде, — Розенберг помацав її в талії зі спини. — Більше м’яса. Іди сюди.

Він відчинив ворота і вивів її, перелякану, у двір.

— Ну, чого ти боїшся, дурна?

Поки він відводив її за ферму, до критої загорожі, подалі від інших сторів, я вийняв із-за пояса і перевірив необхідні інструменти: гострий та довгий вузький ніж для умертвлення тварини, кілька ножів різної величини для ­розділення туші. Шкода, звичайно, їх різати. Завжди шкода. Повні­стю до цього ніколи не звикнеш. Але що ж робити? Людина завжди споживала м’ясо тварин, людині треба якось жити. І я провів пальцем по загостреному з обох боків лезу ножа.

Розенберг тим часом в’язав лапи Рудій (вона і справді мала гарне руде волосся, що спадало хвилею) і готовий уже був звалити її на землю. Та, побачивши мене, Руда рвонулася щосили з його рук: так що він мало не впав.

— Стій, суко! Куди?!

Він боляче смикнув її за мотузку, притягаючи знову до себе. Руда закричала. Найжахливішим у сторів був їхній крик. Можна було подумати, що кричить людина.

— Ну, чого стоїш?! — раптом закричав він на мене. — Давай, вали її!

Я кинувся на неї, підбив їй обидві ноги. Руда з усього розмаху впала на спину, а Розенберг тут же сів їй на голову. Я тримав за копита. Лапи її було зв’язано за спиною.

— Ось так, — сказав Розенберг. — Кінчай її швидше.

І так завжди: в останню хвилину чомусь завжди був поспіх, завжди нерви...

Руда кричала вже не своїм голосом — від жаху, від страху смерті. Кричала глухо, з-під Розенберга. Обличчя її я не бачив — тільки правильної форми тіло, з красивими стегнами, зі симетричними розплесканими півмісяцями сідниць, що виглядали з-за стегон, із дивовижно збереженою, як для її віку, талією. Руда, утримувана Розенбергом і мною, ­могла смикатися тільки середньою частиною, що вона і робила. Груди її літали туди-сюди.

— Кінчай її нарешті! — знову закричав Розенберг.

І я, вихопивши довгого ножа, щосили всадив його їй під ліву грудь. Чорт, на цей раз я трохи не попав. Здається, ніж пройшов повз серце. Руда видала страшний крик, від якого мені мороз пройшов по шкірі. Я швидко вийняв вузьке закривавлене лезо і повторив спробу. Цього разу вона сильно сіпнулася всім тілом і затихла. Ми ще потримали її про всяк випадок кілька секунд, і я відняв руку від рукоятки.

— Все, — сказав я, підводячись і витираючи піт. У Розен­берга обличчя теж було в поті.

— От сука! — він копнув її, що лежала з ножем у грудях, у стегно. — Встигла вкусити.

— Де?

Його ліва рука трохи вище від кисті й справді була прокушена.

— Піду забинтую. Нічого страшного.

— Добре би йодом залити, — сказав я.

Розенберг пішов.

Руда лежала зі зв’язаними за спиною лапами, з обличчям, викривленим від болю. Рукоятка, з-під якої на землю безперестанку сочилася кров, стирчала з-під груді — так що ця грудь не сповзла набік, як права, а стояла, підперта рукояткою. Вона була гарна, ця Руда. З розметаними навколо голови хвилями волосся.

Я підійшов і, приклавши їй до горла ніж, відрізав голову. Потім почав розтинати черевну порожнину та грудну клітку.

— Неси каструлі! — крикнув я Розенбергові, який повертався. — Чому не підготував?

— Алоїза вже несе.

Алоїза, його дружина, притягла каструлі, миски та слоїки для крові.

— Ну що, дурненька? — сказав Розенберг, скуйовдивши жінці волосся. — Кличу її, а вона не відгукується.

Я на секунду відірвався від роботи і подивився на неї — товсту рожевощоку жінку.

— Сховалася?

— Так, — сказав Розенберг. — І так щоразу.

— Ну не можу я чути їхніх криків! — У неї на очах навіть виступили сльози. — Що я зроблю?

— Вона, уявляєш, забивається в далеку кімнату, ховає ­голову в подушки і так лежить, аж поки я не прийду і не скажу, що все позаду.

Розенберг сміявся.

— Ну, шкода ж їх! — сказала, вся червона від збентеження Алоїза.

— А коли їсиш, то не шкода? — не припиняв піддражнювати її Розенберг.

— Тоді вже не думаєш, — опустила вона очі.

— Отож-бо. Ну, йди, кобилко, — і він ляснув її по тугому заду.

— Та ну тебе! — вона, все ще збентежена, легко дала йому по руці й побігла в дім.

— Жінки! — зітхнув Розенберг. — Ну, що тобі допомагати?

— Тримай отак ребра. В обидві сторони. Я кров вичерпаю.

Розенберг розтягнув розділену надвоє грудну клітку, а я великим кухлем вичерпував звідти кров. Набирав і зливав у трилітровий слоїк.

Внутрішні органи я відділив від стінок і звалив у миску. Туди ж поклав обидві груді. Тепер залишилося розрубати основну частину. Розенберг приніс сокиру, і я кількома точними рухами розділив тіло натроє. Розенберг потягнув на спині тулуб, а я поніс обидві ноги. Потім ми перетягнули в дім миски з нутрощами та з головою. Алоїза вже смажила свіже м’ясо.

— Печінки, печінки не забудь підсмажити! — сказав Ро­зенберг, миючи з милом руки.

— Зараз покладу!

Дружина його розчервонілася, бігаючи біля плити, вся така жива, щаслива...

— Ну, трохи випиймо, для початку.

Розенберг сів за стіл і наповнив чарки.

— Щоб завжди у нас було всього на столі!

— І щоб цього року був хороший урожай! — сказав я.

Ми випили.

— Треба Гансові надувну кулю зробити. З сечового міхура, — сказав Розенберг, закушуючи. — Тільки би не забути. Ще з весни замовив. Ти не прорізав його?

— Ні, начебто — там лежить, на підстилці.

— Раніше ми собакам віддавали, а як Ганс підріс, то всі сечові міхури — його. Сам їх і мне, в солі. І сушить. Я тільки надуваю і зав’язую. А, ось і він!

До кімнати вбіг хлопчик років восьми, весь брудний.

— Мам! А вушка?

— Є, є твої вушка, — сказала Алоїза. — Уже трохи підкоптила, спеціально для тебе. Іди мий руки і лице.

— Ура! — закричав Ганс і побіг у ванну.

— Я теж у дитинстві любив вушка, — сказав Розенберг. — Смак — неповторний. І ще хрумтять.

— А мене батько в дитинстві привчив пити кров, — сказав я, щоби підтримати розмову. — Просто з грудної клітки.

— Я би не зміг ніколи, — сказав Розенберг.

— Та ви що, теплу кров?! — почув я здивований голос від плити.

— Саме так. Батько десь прочитав, що це дуже корисно для організму.

— І зараз ви можете пити? — запитала Алоїза.

— Зараз — ні, — сказав я. — Зараз, думаю, не зміг би. Відвик уже. А в дитинстві пив, разом із батьком.

— Я читав, — сказав Розенберг, — що в Австралії навіть є товариства сироїдів. Вони їдять усе сире: сире м’ясо, сиру рибу, сирі гриби...

— У цьому є якийсь сенс, — я взяв зі сковорідки ще шма­ток м’я­са, — бо ж ми все пересмажуємо, переварюємо. Надто вже далеко відірвалися від природи, зніжили свої шлунки.

Тим часом Ганс помив руки й сів до столу. Мати подала йому на тарілці два трохи підкопчені вушка.

— Жити не може без вушок, — посміхнувся Розенберг. — Вушка — завжди його.

Ганс схопив вушко і жадібно відкусив половину.

— Смачно? — запитав батько.

— Ага, — син працював щелепами, не зупиняючись.

— І головне, що хрумтять, — сказав Розенберг.

Друге вушко лежало на тарілці, й раптом я згадав про Руду, про яку вже було забув. Як годину тому вона стояла в кутку загороди, разом із іншими сторами, і злякано дивилася на нас. Це було її вухо. Що за чортівня? Відколи це я згадую живими тварин, яких колю та розбираю?

Алоїза принесла нову страву.

— О, серце! — зустрів страву вигуком Розенберг. — Ти любиш серце? Серце в соусі?

— Ні, — сказав я, витираючи губи. — Спасибі. Я піду, добре?

— Куди? — здивувався Розенберг.

— Чого так рано? — підтримала його Алоїза. — Ще кров буде. Я підсмажила.

— Ні, дякую. Мені ще треба позайматися з Альбертом.

— Ти з ним займаєшся? — здивувався Розенберг.

— Я його трохи підганяю з математики.

— Ну, так, він же в тебе незабаром закінчує. Куди вступати буде?

— Поки що неясно.

— Так ти не залишишся?

— Ні, дякую,

— Ну, тоді говори, як будемо розраховуватися. М’ясом чи грошима? Можеш узяти собі ногу.

— Ні, дякую, — я чомусь не хотів брати м’яса, хоча до того планував узяти саме таку платню. — Краще грошима, якщо можеш.

— Десять — не замало? — він вийняв гаманець.

— Якраз, — сказав я, беручи від нього гроші.

— Та як же ви так підете — зовсім без свіженького? — підскочила раптом Алоїза.

— У нас ще є м’ясо.

— Але ж не свіже. Ось, я вам хоча б на вечерю дам.

Вона підійшла до мисок із нутрощами, відрізала звідти щось, поклала в пакет. Поруч стояла миска з головою. Голова Рудої — очі закриті повіками з довгими віями — підпливла кров’ю і була без вух.

— Ну, я піду. Дякую.

І я вийшов так швидко, майже не попрощавшись, що відчув, як господарі з подивом подивилися мені у спину.

8

Наша партія керується загальним світоглядом, згідно з яким дійсність не може вважатися достатнім виправданням для свого існування. Не все, що є, повинно бути. Багато чого потребує змін в інтересах людини, задля її все більш повної відповідності своєму званню.

Як і в інші епохи, в наш час люди вважають споконвічним, назавжди даним те, що супроводжує їх від народження. Не кажучи вже про те, що існує двісті-триста років. Але для історії й тисяча років — ніщо. Людство пройшло рабовласницьку епоху, наприкінці якої ми виокремлюємо гуманістичну добу. Гуманізм, який утверджував рівність однієї людини стосовно іншої, був наслідком лицемірної рабовласницької «подвійної моралі», що все більше маскувалася. Саме у буржуазному суспільстві, де на словах усі вже були рівними (та насправді один продовжував працювати на іншого) гуманізм став загальною релігією. Але він був приречений з самого початку. Доведений до логічного кінця, він повинен був покінчити зі самою сутністю рабо­власництва. Тобто з власністю, яка була основою для кожного — чи то відверто нелюдського античного, відверто експлуататорського феодального, чи цивілізовано-буржуазного, «з людським обличчям», — рабовласництва. Спроба довести гуманізм до кінця привела спочатку до ідеї, а потім і до експерименту комунізму. В комунізмі гуманізм, домігшись свого, загинув. Замість царства свободи людина потрапила в нове рабство. З цивілізованого буржуазного рабства людина ступила в... античне рабство, коли раб не належав собі навіть юридично, умовно. Рабство людини за комунізму (він прикривався ідеєю «загального блага») мало страхітливий характер.

З іншого боку, гуманізм, який і без того сам себе веде до прі­рви, як ми знаємо, атакується протягом століть його ідейним ворогом, відкритою ідеологією рабовласництва. Це ідеологія, що виправдує існування нерівності, існування рабів (кріпаків, робітників і т. д.), існування «нижчих рас», «нижчих націй» тощо. Це ідеологія подвійної моралі (на противагу гуманізму як ідеології єдиної моралі). Фашизм був лише останньою стадією цієї ідеології, що бере початок у далекі античні часи, а якщо подумати — то й у ще давніші, мало відомі нам епохи. Після невдачі з комуністичним проектом гуманізм розгубився, ослаб, позбавлений реального майбутнього. Й ідеологічний ворог після кількох відчайдушних спроб таки покінчив із ним. У 1945 році людство святкувало перемогу над фашизмом: неначе можна перемогти ідею, чиє коріння годує саме життя! Наприкінці ХХ сторіччя всі були впевнені, що відкрита пропаганда «подвійної моралі» не повториться. Однак нарив набухає миттєво, на очах. Варто лише опору організму ослабнути. Під впливом науково-технічного прогресу, сексуальної революції звичаї людей зовсім розклалися. Хоча ще щосили кричали про «людину», йти далі не було куди. Усі боялися комунізму, а всередині рабовласницької структури, заснованої на праві особистої власності, розвиватися можна було тільки... назад, у зворотний від гуманізму бік.

Другу пожежу фашизму, що спалахнула у 2026 році, загасили з набагато більшими зусиллями, ніж у ХХ столітті. І, хоча це вдалося зробити, ніхто вже не вимагав заборонити пропаганду «подвійної моралі». Усі розуміли, що падіння у безодню історії неминуче, що цивілізація не може закінчитись обжиранням за ресторанними столами і безглуздими зляганнями на вулиці. Ближче до кінця 2080- их­ років, як відомо, всі вже чекали «санітарів». Було нічим дихати. Багатовіковий застій у сфері ідей, суспільного життя був жахливий. Тому всесвітня перемога фашизму у 2098-му стала можливою саме тому, що вона, по суті, була свіжим повітрям, незважаючи на ті звірства, які він зі собою ніс. Світ нарешті почав стрімко змінюватись: у бік чогось нового, небаченого.

Така, як відомо, передісторія нашої цивілізації. І що ж ми бачимо сьогодні? Ми знову не рухаємося: як і в доісторичну епоху, ми задовольняємося тим, що є. Які ідеї правлять сьогодні нами? Їх немає. Людство пройшло величезний шлях. Воно все випробувало. І сьогодні воно живе в пострабовласницьку, постгуманістичну та пост­фашистську еру. Вся проблематика давнини відпала разом із усіма протиріччями. Рабовласникам потрібні були раби, і вони набирали їх із людей. І звідси насиченість розбудженого совістю внут­рішнього життя: звідси нескінченні думки про людяність та нелюдськість і про те, що таке мораль. Але у нас сьогодні немає рабів. Наші люди володіють сторами, однак жодна людина у нас не працює на фермі в іншої. Кількість сторів така, що наші м’ясозаводи перевантажені, й ми змушені стерилізувати тварин. З’яву ідей чи то комунізму, чи фашизму зараз просто годі собі уявити. Для їх виникнення немає абсолютно ніякого ґрунту, бо все це були ідеї, що виходили з наявного становища підневільності однієї людини іншій. Комунізм хотів знищити це становище, проте в нього нічого не вийшло, хоча свого часу він ідеологічно і переміг. Рабство тільки посилилося. Фашизм хотів закріпити це становище і не помітив, як себе ідеологічно загубив, пере­творивши рабів на справжніх тварин, до яких неможливо ставитися як до людей (і, отже, загинула вся його ідеологія).

Відтак ми опинились у якійсь мертвій точці, коли нарешті сама собою, за якоюсь глибинною таємничою логікою, несподівано зник­ла нерівність між людьми. Ми рабовласники без рабів, фашисти без жорстокості й приниження іншої людини, комуністи без прагнення перетворити людину на гвинтик системи, на функцію. Власне, досягнуто мрії про суспільство загальної рівності: при високому добробуті людей, без найменшої експлуатації людини людиною. Це ідеал комуністів усіх часів. Але чи міг хто здогадатися тоді, яким шляхом цього всього буде досягнуто? Яким це суспільство буде виглядати?

Уже багато століть ми живемо, нікуди не рухаючись, нічим не живучи. Ми маємо на увазі ідеї — ідейне життя. Епоху неогуманізму, яка настала, трактують як епоху постідейну. Всі ідеї, якими жило колись людство, себе вичерпали. Усім дорога рівновага, що запанувала на планеті. Ми живемо взагалі в постісторії: в постідейну та постіндустріальну епоху. Люди нарешті спокійно живуть, звільнившись від жахів науково-технічного прогресу (згадаймо ядерні та хімічні катастрофи третього тисячоліття). Маючи за обслугу величезну армію сторів. Займаються своїм клаптиком землі, своєю сім’єю, своїм маленьким, але таким глибоким світиком. На нічийних підприємствах люди працюють по дві години на день — для власного задоволення (мрія комуністів). Фашисти потурбувалися, щоби нас, людей, було на планеті мало. Доводиться сказати їм «спасибі». Нас мало, і благ вистачає на всіх. Що далі? Так, мирно і тихо, використовуючи тільки працю та м’ясо тварин, ми живемо вже багато поколінь. І це все? І це кінцева мета людства? Постісторія — це постіснування.

Далі буде

9

За десять рейхсмарок, які мені дав Розенберг, я купив Ельзі намисто. Спеціально поїхав до міста і довго ходив по магазинах. Усе-таки Ельза була жінкою. Останнім часом я якось дедалі більше забував про це. Інші всі для мене були жінками, а Ельза — просто Ельзою. Я не міг зрозуміти, що сталося. Куди зникло почуття до неї як до жінки? Щоправда, вона сама змінилась — Ельза. Коли я познайомився з нею в молодіжному таборі, вона щосили кокетувала: посміхаючись, кидала несподіваний погляд, ламалася, коли я її про щось просив... А найголовніше — вона часто збуджено сміялася, збуджено і трохи дико. Поширюючи навколо себе якесь поле радості, в яке хотілося якомога швидше зануритися. Невже людина може так змінитися? Невже і справді все це був набір свідомих чи інстинктивних прийомів, аби привабити чоловіка? І, щойно завдання було виконано, «жіночність» одразу зникла?

Я вибрав бурштинове намисто. Я все ще хотів вірити у краще. Бурштин — це був символ того літа біля моря, коли я зустрів Ельзу, зустрів і близько пізнав її. Ми ходили вздовж води рано-вранці та збирали дрібні камінчики, залишені на пляжі нічним припливом.

Побачивши Ельзу в бруднуватому фартуху (вона поралася біля плити), я непомітно поклав коробочку з намистом назад до кишені. Вирішив віддати пізніше, коли Ельза звільниться.

Увечері вона сіла щось шити. У неї завжди було багато роботи. Стори виконували тільки чорну, просту роботу, а тямущих служниць, як було в рабовласницьку епоху, у нас не водилося. Своєю завантаженістю вона була задоволена. Це неприємно дивувало мене, тому що — я це відчував — вона надавала перевагу роботі, коли я знаходився поруч. Чому так?

Підійшовши навшпиньках ззаду, я накинув їй на шию намисто.

— Ой! — підскочила Ельза. — Ти що, з глузду з’їхав? Боже, як ти мене перелякав. Що це?

— Це намисто.

— Яке ще намисто?

— Намисто тобі, — сказав я і вийшов.

Що відбувається? Я попрямував у «свій» закуток в кінці відкритої веранди. Тут я курив і заспокоювався себе щоразу, коли мені це треба було. Якого біса я купував їй це намисто? «З глузду з’їхав», «яке ще намисто» — ці фрази, а особливо її тон говорили мені про її справжнє ставлення до мене. Чим вона не задоволена? Тієї миті я ненавидів її роботу, її шиття: кому воно потрібно? Вона навмисне задовблює себе роботою, щоби кудись себе подіти. Я ж бачив це. Я почувався поряд із нею порожнім непотрібним місцем.

Прохолодне вечірнє повітря трохи заспокоїло мої нерви. Я курив і дивився на сторів, які мовби тіні рухалися за огорожею. Треба б їх нагодувати.

Уночі Ельза лягла поруч і відразу ж заснула. Вона важко дихала вві сні. Її велике тепле тіло, як це не дивно, збуд­жувало мене. Я тихенько встав, накинув на плечі халат і вийшов. Вона так ні слова і не сказала про намисто. Напевно, забула. Говорила щось про Альберта, про Кривого, який другий день ходив із забитою рукою. Завтра, напевно, згадає і подякує заради пристойності. Ніколи не думав, що можна почуватися таким самотнім поруч з іншою людиною.

Ніч стояла місячна. Ні звуку. Я вийшов на ґанок, подивився на величезне сліпуче коло над сараєм. Я не любив ­пов­ного місяця. Ось точнісінько так само стояли собі люди і переживали ті самі почуття, дивлячись на місяць, тисячу, дві тисячі, три тисячі років тому. А тепер стою я. А через тисячу років стоятиме інший — на своєму ґанку біля свого ­хліва. Час — насправді щось примарне.

Раптом мені почувся наче якийсь звук, що долинав із загороди. Я спустився з ґанку й пішов до сторів. Щось ніби рухалося там, у тіні хліва. Я почув чиєсь сопіння і тихі стогони. І тут я остовпів. Я побачив Машу, що стояла рачки, і якогось абсолютно не знайомого мені юного стора, який швидко, напівстоячи, злягався з Машею ззаду (й від цього, напевно, втратив пильність). Обоє вони були повернені до мене спинами, і я міг бачити лише їхні спітнілі сідниці, що рухалися в одному ритмі.

Щойно я хотів щось крикнути, як стор нараз зупинився, прислухався і, побачивши краєм ока за огорожею мене, кинувся навтьоки. Він перемахнув через огорожу і зник у темряві. Я навіть не встиг нічого збагнути.

— Машо, — я відчинив хвіртку і зайшов у загін.

Машка, мабуть, злякалася, бо так і стояла рачки. Плечі її були зведені. Голова втягнута. Невже вона так боїться мене? Я погладив її по плечах.

— Машо.

Вона не дивилася на мене.

— Сядь.

Я потягнув її за плече, і вона сіла. Я бачив тільки її освітлену місяцем спину з довгим, від шиї до сідниць, ланцюгом хребців посередині. Ще бракувало, щоб невідомо хто її запліднив. Мені потрібне породисте потомство. Або це був хтось зі сусідніх сторів, або ж взагалі втікач. Останнім часом в Рейху спостерігалося дивне явище: стори дедалі частіше стали втікати в ліси, в гори і там, збиваючись у стада, жили далеко від людини. З моменту самої їхньої появи на планеті траплялися втечі, але це були винятки. І до того ж багато з них потім, зголоднівши, змерзнувши, поверталося. І жодних стад, в яких стори могли виживати, не було за­­фіксовано.

— Ну, хто це був, Машо?

Я взяв її за підборіддя, але вона різко висмикнула його з моєї руки і знову відвернулася. Це було ставлення. До мене.

— Питаю, хто це був?!

Я підвівся.

Останнім часом вона дедалі більше починала мене дратувати. Гаразд, ще дружина, а то звичайна худобина гратиме мені на нервах?!

— Я кого питаю?!

Так, ніби вона могла відповісти хоча би слово.

— Я тобі покажу, як трахатися з ким попало!

І, не в змозі довше стримувати себе, я ногою боляче вдарив її у стегно. Вона скрикнула й упала в бруд.

— Я тебе вб’ю, чуєш?! Уб’ю скотину!

І я вдарив її ще і ще. За кожним разом вона скрикувала і дедалі більше стискалася, ховаючи від ударів груди та обличчя. Навіщо я її б’ю? Жалібний плач змусив мене зупинитися. Вся в бруді, на боці, вона гірко ридала у мене в ногах.

Минуло кілька хвилин. Вона все голосніше ридала, неначе скаржачись на свою долю.

— Ну, йдемо за мною.

Я взяв її за лапу і повів у хлів.

— Стій.

Поставив її під душ і довго, милом і мочалкою, змивав із неї бруд.

— Ну...

Вона стояла переді мною, мого зросту, і дивилась у землю. Чиста, свіжа. Її стегна, плече і частина обличчя були у страшних синцях, лапи були опущені.

— Машо...

Вона подивилася на мене.

— Машо...

Я зрозумів, що знову божеволію.

— Пробач, чуєш?

Що я кажу? Кому?

Після цих слів вона скрикнула і кинулася мені на груди, ридаючи.

— Ну, прости мене, гада. Прости, благаю.

Я притискав її до себе, як людину. Я зовсім з’їхав з глузду. Я нікого в житті так не притискав.

— Тобі боляче, так? Боляче?

Я гладив їй хворі місця.

— Я більше не буду так, добре? Ах ти ж моя бідненька. Ніжна.

Її лапи обнімали мене за плечі. Ніколи мене так не обнімала Ельза. Ні, я втрачаю розум: звідки у сторів такі почуття? Я мав десятки сторів, але ніколи не помічав у них жодних людських почуттів. Найбільше мене вразило, що вона кинулася до мене після всього, що я з нею зробив. Мій голос, моє почуття були їй, напевно, дорожчі, ніж її самолюбство і фізичний біль. У сторів, звичайно, вона не могла навчитися нічого подібного. Але тоді виходить, що в неї людська — жіноча — душа. Тоді виходить, що вона не тварина?

Голова мені йшла обертом від божевільних думок і припущень. Мозок не міг впоратися з таким навантаженням.

— Ну, не плач. Не плач уже, чуєш?

Я поцілував її в голову. На поцілунок вона відповіла новим плачем. Вона роздирала мені душу.

— Машо, я тебе не буду більше бити, ніколи. Чуєш?

Я відвів її голову від своїх грудей і подивився в її повні сліз очі:

— Ти мила. Дуже мила.

І тут я виразно зрозумів, що переді мною стоїть людина. Справжнісінька людина, тільки гола і побита мною.

Отямився я на подвір’ї. Якщо я не звернуся до психіат­ра, то це погано закінчиться. Таке зближення з твариною — ненормальне.

Уже краще тоді просте скотолозтво: розумієш, що злягаєшся з твариною, й усе. Жахливо, огидно, але все-таки більш нормально.

Я повернувся у хлів. Хіба це нормально — боятися самого себе наодинці зі звичайною твариною?

— Іди сюди.

Я надягнув на неї нашийник і повів у загороду. З нашийником вона вже поводилася більш звично — так, як поводяться всі стори: боячись мене та підкоряючись мені.

10

Якщо навіть погодитися з думкою, що ми перебуваємо в колі «вічного повернення», то все ж, аналізуючи минулі епохи, ми ма­ли би визнати наявність виходу, прогресу. І цей прогрес зав­жди був пов’язаний із гуманізмом. З будь-яким новим проривом у галузі гуманізму. Можна сказати, що людство, якщо було живе, то завжди було живе гуманністю. Чим дихав античний світ? Християнством, яке зароджувалося, його пафосом. Рухом у якийсь новий «благородний» бік. Те саме ми можемо сказати про епоху Ренесансу. Про революції під гаслом свобод і прав людини. Про спробу будівництва комунізму. Якщо не самі справи, то думки, почуття людей були благородними, піднесеними. Благородство — суть будь-якого пафосу, а пафос — мотор руху, життя. Завдяки йому протягом тисяч років люди не просто народжувалися, їли, спали і вмирали, а кудись бурхливо рухалися, творячи історію. Тобто жили.

І ще більше: Ніцше та нацисти, які прийшли після нього й сповідували фашизм і теорію рас, — теж по-своєму гуманістичні. Вони думали про людину, хоч і розуміли цю людину та її блага по-своєму. Благородству немає звідки народжуватися, як тільки з думки про людину. А що у фашистів — не кажучи вже про Ніцше — багато благородства і думок про людину, це без сумніву. Інакше як би їхні ідеї завоювали світ? Якби не пафос благородства, який перекрив в очах багатьох «аморальне» підґрунтя нових ідей, яким чином можна було би побачити самоочевидну ницість теорій, що виправдовують «подвійну мораль», тобто насильство над іншою людиною?

Хай там як, а всі вони разом: християни, комуністи, фашисти (всі мічені вродженою плямою спільної приналежності до рабо­власницької ери) — створювали вихор життя. Вони споріднені між собою тим, що це були не просто істоти, які безглуздо їли та вмирали, а люди ідей, представники аури ідей, тобто ідеального світу. У цьому вони всі протистоять світу тих, хто просто їсть, — світу так званої «реальності», світу матерії. Кожного з них по-своєму турбувала людина — хоча це здається і неймовірним, якщо згадати про тортури в камерах християнської, комуністичної та фашистської інквізицій. Але це парадокс руху: що гуманізм — де більше, де менше — був спрямований проти людини, перетворюючись на свою протилежність. А проте він зберігав кровний зв’язок зі своїм «благородним» коренем. Це дерево — з коренем благородства і гілками, обвішаними черепами — треба побачити. І що ж? Все одно біля витоків християнства стоїть цілком чистий Христос; біля витоків комунізму — цілком чисті добросерді мрійники про рай на землі; біля витоків фашизму — ті самі мрійники, плюс шляхетний Ніцше, який ніколи нікого не ґвалтував, який мріяв, як і всі, про кращу долю людини, про звільнення її від лицемірного і несправжнього існування, про «вищу людину».

Таким чином, ми бачимо, якщо для нас сьогодні й існує вихід, то він полягає тільки в гуманізмі — в якомусь новому гуманізмі. У новій благородній ідеї, яка би пробудила в душах людей джерело нових почуттів і тим оживила ці душі, зрушила з чергової мертвої точки історію. Але кого нам, у пострабовласницьку еру, сьогодні захищати? За яке майбутнє для людини боротися? За яку людину?

І тут ми повинні згадати про інші ідейні течії кінця II тисячоліття, не такі потужні, як християнство, комунізм і фашизм, з висоти нашого часу малопомітні, але які, втім, існували. Ми маємо на увазі ті гуманістичні течії, гуманізм яких було спрямовано не на людину, а на тваринний і рослинний світ. Ідея співчуття до всього живого, а не тільки до людини, бере початок у віддалених глибинах історії — насамперед у буддизмі та в інших східних релігіях. У християнстві її відлуння чути в ідеї постів, коли накладали заборону на споживання тваринного жиру та м’яса. Ще більш показовим є приклад юдаїзму й ісламу з їхньою принциповою відмовою від споживання свинини. Мусульманин, перш ніж убити тварину, молився Богові, заздалегідь просив прощення за майбутній вчинок. У євреїв навіть м’ясо тих тварин, яких було дозволено їсти, вважали неїстівним, якщо тварину було вбито неправильним способом (убивати її потрібно було одним ударом гострого ножа, щоби вона якнайменше страждала).

Однак до кінця II тисячоліття з’являються цілком світські рухи, що ставлять за мету захист тваринного та рослинного світу. Одні з них — скажімо, «Товариство захисту кішок», «Товариство захисту бездомних собак» — виглядали не завжди серйозно; інші, як-от рух так званих «зелених», боролися за збереження всього живого, а особливо — рослинного світу планети, перетворювалися навіть на серйозні політичні партії.

Сьогодні нам важко зрозуміти, як можна співчувати тваринам, не кажучи вже про дерево чи про квітку. Однак це співчуття якимись невидимими нитками пов’язано зі співчуттям до людини. Гуманізм — це здатність «я» ідентифікувати себе з навколишнім світом. І насамперед зі світом живого. Тобто це — почуття спорідненості людини з усім, що існує навколо неї. Витоки цього почуття — у підсвідомості. І, власне, людина — це і є ця здатність. Сплески цієї здатності знаменують в історії людства початок нових модифікацій людини. Такими, зокрема, були представники вегетаріанства — руху, що виступав за споживання винятково рослинної їжі.

Тож основні ідейні течії минулого були пов’язані зі ставленням до людини. Але вони себе повністю вичерпали у процесі історії. Тому ми повинні уважніше придивитися до інших, нехай і зародкових ідей, що не набрали достатньої сили. Придивитись і побачити в них джерело не менш приголомшливої істини, яка їх живила. Бо ж була якась істина, що відвертала людину від убивства тварини, від споживання її м’яса. Ця істина не дозволяла сприймати тіло тварини як їжу! Приголомшливі документи тієї епохи — так звані «червоні» та «білі» книги. У них описували рідкісні, під загрозою зникнення з планети, види тварин, рослин, які необхідно було оберігати.

Повернемося від екскурсів у минуле до нашої дійсності й поглянемо з цієї точки зору на себе. Нас, які вирішили нарешті проб­лему ставлення людини до людини, оточують не просто ті самі тварини та рослини. Ми знаходимося в унікальному становищі. Уперше в історії людства серед тварин з’явилися людиноподібні. Це не просто живі та розумні істоти, з якими можна було би відчувати «спорідненість по життю». Це ще й у всьому тілесно ідентичні нам істоти! Але як ми ставимося до них?

Питання ставлення людини до сторів давно кимось вирішене і закрите. Стор — це тварина і, отже, для нас, для нашого морального почуття він не існує. Думка про те, щоб експлуатувати людину (не кажучи вже про її вбивство та поїдання!), викликає в кожного з нас величезну огиду. Ось уже безліч століть у нашому суспільстві панує неогуманістична мораль. І ця мораль протиставляє себе «гуманістичній» моралі рабовласництва, яка мирилася з експлуатацією, з війнами, з убивством людини (згадаймо бодай смертні кари, що їх вона освячувала чи принаймні допускала). Але як гуманістична, так і неогуманістична мораль стосуються тільки і винятково людини.

Однак існує ще й більш глибокий — консервативний — гуманізм захисників усього живого на планеті. Він здавався смішним у ті часи, коли треба було захищати саму людину, її права та гідність. Але він не тільки не смішний, а постає як єдиний живий порятунок сьогодні, коли епоха нехтування людини людиною — в далекому минулому. Наше суспільство задихається від відсутності пафосу; не рухаючись, воно на очах загниває. Але рухатися є куди. Консервативний гуманізм відкриває людству нові, ще неосвоєні горизонти. Ми задихаємося від того, що наш емоційний світ збіднів. Але будь-яке зубожіння світу почуттів — це лише свідчення сонного стану.

То прокиньмося ж і погляньмо на себе! На те, як ми, люблячі батьки і матері, яких жахають розповіді істориків про вбивства та людоїдство, вбиваємо собі подібних. Нікому і в голову не прийде задуматися про право тих, кого ми вбиваємо та поїдаємо, на життя. Така постановка проблеми сьогоднішній свідомості здається дикою. Але зате не диким здається експлуатувати, бити, тримати у бруді, вбивати собі подібних. Усі ці дії не викликають у нас жодних почуттів.

Ми розуміємо, що від нас вимагатимуть конкретних пропозицій, а не безглуздого пробудження емоцій. Логічно напрошується питання: якщо сьогоднішнє ставлення до сторів є аморальним (на тій підставі, що стори — тілесно ідентичні людям), то що робити з усією нашою цивілізацією, що тримається на сторах? Тоді потрібно вирішувати питання про їхню заміну. Ким? Знову людиною? Знову нове рабство? Або ж — автоматичними пристроями? І знову повернення до всіх відомих жахів давно відгримілої індустріальної ери? Ми перебуваємо в колі «вічного повернення». Але й мовчати не дозволяють нам жахливий застій і моральне почуття.

Партія консервативних гуманістів заявляє: наша мета — розбудити почуття і свідомість людей. Розбудити життя. Ми усвідомлюємо, що тим самим ми ввергаємо людей в напружене існування: доведеться посилено думати, сперечатися, вирішувати надзавдання, яких для сьогоднішньої свідомості ніби не існує. Своїм закликом жахнутися собою, оглухлим до цілком людських криків подібних на тебе (наша проклята спорідненість з фашизмом!), ми дисгармонізуємо буття. Але це, можливо, і є власне життя: не спляча совість, а совість, яка ставить запитання. Ми хочемо жити, дихати, а жити можна тільки нею. Бо невже ми менше люди, ніж наші далекі предки, які довго молилися небесам — перш ніж перерізати барану горло?

Президія Партії консервативних гуманістів

11

Наступного ранку я голився у ванній, коли почув Ельзин голос:

— Де ти там?

— Що таке?

— Я щойно була в загорожі. Це якийсь жах, йди подивися.

— Я голюсь.

— Ти голишся, а хтось побив нашу Машу! Її неможливо впізнати!

То була її звична логіка. Згідно з нею, моя провина полягала в тому, що я голюся.

— Ну і що? — я продовжував голитися.

Я вже виробив типову реакцію на її раптові збудження: продовжувати робити те, що робив в даний момент, неначе нічого не сталося.

— Як це що? — це була теж її звична реакція на мою реакцію. — Хтось калічить наших сторів, а тобі все одно?

— А чому ти кричиш?

— Тому що ми не мільйонери, щоби щороку купувати нового стора. Адже її могли вбити!

— Я думаю, це Кривий, — сказав я. — Відколи він пошкодив руку, то став нервовим.

— Хіба? — Ельза стояла у дверях, спираючись на одвірок; я бачив її в дзеркалі. — Навіщо він її побив?

— Не послухалася.

— Треба тоді її прив’язувати на ніч. І взагалі, час уже його колоти.

— Наступного року, — сказав я. — Коли підросте Бичок.

Бичком ми назвали молодого сильного стора, сина Красулі, нашої старшої самки.

Того ж дня я мав нарешті розмову з Альбертом. Була субота, Альберт на заняття не йшов, сидів удома. Треба ж нарешті виконати батьківський обов’язок: поговорити з сином про життя, про його майбутнє. Я все відтягав цю розмову. Чесно кажучи, не відчував за собою права виступати в ролі знавця істини. Сам я не дуже розумів, навіщо я живу і чи так живу. «Авторитет батьків» завжди спирався на обман: що вони володіють кінцевою істиною і що їхнє життя — правильне. Але я не знав, що таке правильне життя. Як сказав один античний мудрець, «правильне життя — це моє». Ось це більше відповідало дійсності.

— Альберте, я хотів би з тобою поговорити.

Я зайшов до його кімнати без стуку. До цього я не раз думав, як почати розмову, як підступитись. Ось уже два роки, як син змінився, замкнувся в собі і з ним стало важко говорити. Якби я почав стукати в його двері і питати дозволу ввійти, це, напевно, сподобалося б йому. Але, з іншого боку, таким чином я би від самого початку перетворив себе на якогось прохача, а він просто зглянувся би на мене. Усе ж таки я був йому батьком, і занадто вже велика ввічливість, мені здалося, в цьому випадку недоречна, може спровокувати неправильне розуміння ситуації. У батька повинні бути авторитет і воля.

На жаль, вийшло не зовсім так, як я хотів. Я очікував, що Альберт скаже: «Заходь, тату», — а натомість побачив тільки переляк на його обличчі (він не очікував, що відчиняться двері). Він щось писав і в мене на очах швидко сховав у стіл якийсь зошит (напевно, щоденник). Вийшло, звичайно, по-дурному. Та відступати вже було нікуди.

— Я хотів би поговорити з тобою, — повторив я, сідаючи навпроти, на диван.

Він продовжував мовчати: з якогось часу це стало його звичною манерою спілкуватися зі мною, яка у мене просто викликала лють. За що він мене ненавидить? Що я йому зробив?

— Альберте, ти вже дорослий і скоро закінчиш школу.

Я говорив і відчував всю абсурдність і нікчемність своїх слів, — так ніби ми обидва розуміли, що розігруємо для годиться якусь вульгарну сценку з виховного роману. У мене не було контакту з ним, а без цього все безглуздо і паскудно. Чому в мене такий син? Коли я ростив його, то думав про глибокий зв’язок між ним і мною. Про зв’язок, який врятує мене від самотності в житті. Про його почуття до мене, батька: про любов, повагу, відданість. Але нічого цього не було. Навпаки: ні з ким іншим більш гострої самотності я не відчував. Хіба що з Ельзою. Дружина та син були єдиними у світі людьми, поруч з якими я не хотів жити, настільки я відчував себе непотрібним, зайвим.

— Коротше, ти на порозі життя, — сказав я. — Ти повинен вибрати якусь професію...

— Все одно я буду актором, — сказав Альберт і вперше, з викликом, подивився на мене.

Я був його ворог, він, видно, довго чекав нападу, готувався, добирав потрібні слова, й ось битва почалася. Який абсурд.

— Альберте, хіба я тобі сказав, що тобі не можна бути актором?

Найбільш прикрим було те, що Ельзи, від якої і йшла «заборона на професію» і сама ініціатива цієї розмови, він не боявся і таких ворожих почуттів до неї не плекав.

— Альберте, я з тобою говорю (він не відповів мені). Я ж не проти твого вибору. Просто ти повинен все знати про своє можливе майбутнє.

Тут він нарешті заговорив, дивлячись не на мене, а кудись собі під ноги:

— Що знати? Що за це мало платять?

Я був вражений, з якою іронією, з яким почуттям до мене він це вимовив.

— Річ не в платні, — сказав я. — У мистецтві можна бу­ти або всім, або нічим. Ось що лякає мене і маму. А шансів стати всім дуже мало.

— Тому що я нездара, так?

Здавалося, він готовий мене вбити.

— Я не кажу цього.

— А що ти кажеш?

— Я ж жодного разу не чув, не бачив твоїх проб. Та якби і бачив — хіба я театральний фахівець?

— Ну тоді чого ж ви лізете не в своє діло?

Він продовжував дивитися собі під ноги.

— Тому що ми хвилюємося за тебе, — сказав я, проковтнувши образу.

— І хочете з мене зробити бухгалтера?

— Зовсім ні. Єдине, чого я хочу, — це щоб ти був щасливий у житті. Щоби потім не шкодував, що все твоє життя пішло не в той бік.

— А звідки вам відомо, в який бік повинно йти моє життя?

З ним було важко, майже неможливо говорити.

— Нам не відомо, але...

— Ну то й не лізьте, якщо не відомо.

Я не знайшов, що відповісти. Сидів якийсь час, відчуваючи своє безсилля і поразку. Чи не занадто високої він про себе думки, ким він себе уявляє, молокосос? Мати, батько для нього — порожнє місце. А що буде далі?

Я підвівся.

— Ось що, Альберте, — сказав зміненим глухим, тоном. — Ти не маєш права так говорити зі своїм батьком. Я тобі не твій однокласник. Я прийшов до тебе з добром, з думкою про тебе, про твоє щастя, з турботою про твоє майбутнє, а ти мені грубиш, як...

— Та дайте мені спокій із вашими турботами!..

І він, упавши обличчям на стіл, раптом почав плакати.

— Я...

— Іди звідси! — закричав він голосом, який зривався.

Весь червоний, я вийшов із кімнати. Що з ним? Треба би почитати книги про підлітків. По суті справи, він вигнав ме­не. Вигнав геть.

— Чого ти такий червоний?

— Та ти мене залишиш у спокої чи ні? — Ельза аж оторопіла від мого крику. — Живіть ви всі, як хочете!

І я хряснув вхідними дверима. Та перш ніж двері зачинилися, я встиг почути її крик, кинутий у спину:

— Тобі треба лікуватись у психушці, чуєш?!

Мене всього трясло. Що з моїми нервами? Я відчинив ворота загороди й пішов до Кривого, який працював у кутку. Непошкодженою рукою він колов дрова. Інші стори, побачивши мене, кинулись у протилежний кут, трясучись від страху. Невже я таке чудовисько?

— Пішов геть!

Я відштовхнув Кривого й узявся рубати дрова зі шаленою швидкістю.

Через півгодини я впав просто на настил, весь мокрий від поту й уже спокійний. У кутку, збившись у купу, стояли стори. Стояли і дивилися на мене десятками очей.

12

Руда снилася весь наступний тиждень. Такого зі мною ще не було. Повторювався один і той самий сон: я її колю, вона страшно кричить, я виймаю ножа, вона перестає кричати і дивиться на мене. Тоді я знову занурюю в неї ніж — і вона знову кричить. І так без кінця. То дивиться на мене, то кричить.

— Що з тобою?

Ельза невдоволено глянула на мене.

— Не спиться.

Я сидів у ліжку і дивився на свої ноги.

— Піди випий снодійного.

— Не хочу.

— Ну, що трапилося?

Я вагався, казати чи ні.

— Нічого.

Вона все одно не зрозуміла би. Як усі жінки, вона не мог­ла дивитися, як убивають тварин, але моїх почуттів у неї не було. У неї був звичайний жах перед умертвінням і тільки.

На той день було призначено нараду в редакції, тож я вийшов з дому раніше, ніж зазвичай. Мені подобалися ці дні, коли я відчував, що «повинен» щось зробити: коли сила, яка змушувала мене щось робити, знаходилася не в мені ­всередині, а діяла ззовні. Я просто мусив встати о шостій ранку і прибути до редакції. Це було рабство, і це була якась свобода. Мені не треба було вирішувати, чим зайнятися, ­робити болісний вибір. Все спрощувалося всередині. Дивно, але я себе навіть більше поважав у такі дні — хоч і не належав собі.

Я вийшов з двору, навіть не згадавши про сторів: про Машу, про Кривого. Я згадав про них, лише сидячи в авто­бусі, — згадав і чомусь зрадів, що забув про них. Останнім часом я жив якимось дивним життям: переживаючи ніби не свої думки та почуття. Стори занадто глибоко увійшли в мене: я думав про них, я проводив з ними час, вони снилися мені. Раніше, в молодості, цього не було. Не можна стільки уваги приділяти звичайним тваринам — це не­нормально.

Дорога пролягала через поля, які жовтіли аж до обрію житом, безлюдні, задумані, вони вносили якийсь спокій в душу. Це був гарний ранок, сонячний, тихий. Підстрибуючи на вибоїнах, я спостерігав за хвилями золотого моря, які гнав у далечінь прохолодний вітерець. У такі хвилини, звільнений від усього, я забував про час і про те, куди та навіщо я їду.

— Газетку не хочете?

Останнім часом почали продавати газети в автобусах. Я дістав монети й узяв у водія газету. Виконуючи завдання редакції, я якось мало цікавився, де і на якій сторінці, в якому номері надруковано мій репортаж. Робити газету, контактувати з читачами, зі суспільством, «тримати руку на пульсі» — це робили за мене «у верхах». То було не моє діло і не моє життя. Колись я заздрив тим, хто «робить газету», «створює громадську думку», живе духом суспільства. Та згодом перестав: мене тягнуло в село, на свою ферму, «далі від світу». Там я більше був собою, там був мій світ. З часом я зрозумів, що мене влаштовує робота виконавця «окремих замовлень». Я робив репортаж, віддавав його до редакції. Що відбувалося далі — мене не цікавило. Я робив деталь, а механізм із деталей складали інші.

— Прочитайте, на першій сторінці вгорі — цікаве повідомлення.

Я підніс до очей газету (то був «Наш час») і побачив заголовок, набраний великими літерами:

Я кинув газету на сидіння поруч і дивився на збурені віт­ром хвилі жита, які бігли аж до обрію.

— Скандальна газетка, правда? — гукнув, напівобернувшись, водій.

— Так, — відповів я.

— Уже не знають, що і придумати, а фактів нема. Моя дружина як прочитала, каже: все, їсти стора більше не бу­ду — я не людожерка. Гумор, ні?

Я не відповів. Маша — вона... Ні, я, напевно, зійду з розуму.

У редакції тільки й говорили, що про сторів. Виявляється, поки я переймався своїм життям на фермі, «громадська думка», як і «події», не стояли на місці. На відкритті «летючки» головний сказав:

— Ми офіційна газета Рейха, і ми зобов’язані перетравлювати все, що відбувається в нашому суспільстві. Повторюю: не відкидати, а перетравлювати. Проблема сторів не існувала тисячоліття, й ось вона постала. Звичайно, ми можемо звинувачувати в усьому партії та організації, бо їм, мовляв, це вигідно: в такий спосіб вони набирають політичні бали. Та якщо дивитися правді в очі, то насправді зрушився якийсь пласт у головах і в самому житті. Ось останні повідомлення Служби Контролю: кількість сторів-утікачів, які живуть стадами в малодоступних місцевостях, зросла за останні двадцять років утричі. Збільшилася кількість випадків скотолозтва. У номер ми даємо репортаж про молоду дівчину, яка, фактично, живе зі стором як із чоло­віком.

У залі зашуміли.

— Тихіше, друзі. Це ще не все. Як виявилося, ця дівчина належить до законспірованої секти, яку таємно підтримує ПКГ. Члени секти поділяють ідеї ПКГ і зобов’язалися створювати «сім’ї» зі сторами. Ви розумієте, що це означає?

— Нехай собі створюють! — підвелася з місця Алоїза Гершен, заступник заввідділу реклами. — У нас свобода!

— Так, — відповів головний, суворо подивившись на неї, — але уявіть собі почуття і психологію тих, у кого чоловік — стор? Це не просто збочення! Яка свідомість таких людей? А головне — якою буде свідомість їхніх дітей? Що вразило нас у цій історії, то це те, що у дівчини є від стора двоє дітей.

У залі залунали голоси, знову зашуміли.

— Дозвольте мені!

На трибуну піднявся один із найстаріших працівників редакції, Джон Керрол, заступник головного.

— Мені здається, друзі, ми підійшли до тієї межі, коли треба вирішувати: або безконтрольна свобода, або наша цивілізація. Ця жінка й ці діти — вже зовсім інші люди, з іншими очима та поняттями. У них інший мозок. Вони вважають, що живуть у суспільстві нацистів і людожерів, тоді як ми, абсолютна більшість, що населяє Землю, зовсім не вважаємо себе чудовиськами. І ця більшість аж ніяк не схильна терпіти, щоби купка напівнормальних сектантів, отримавши трибуни, зображала всіх інших людей чудовиськами.

— Ви хочете затулити їм роти! — вигукнув хтось із зад­ніх рядів.

— Досі, — сказав оратор, — ми були вірні принципам свободи слова. Ми керувалися Конституцією Рейха. Але, між іншим, аби існувала сама конституція чогось, потрібно, щоб існувало це щось. Першим пунктом у Конституції записано, що вона допускає все, крім підриву самого Рейха, самої неогуманістичної цивілізації. Про це забули деякі працівники редакції, які вважають, що їм належить не наслідки надрукованих слів передбачати, а дотримуватися принципу «свободи самовираження».

— Але це — слова з Конституції! — вигукнув той самий голос із задніх рядів.

— Ви що, не розумієте, що нас «притиснули до стінки», що нас загнано? — миттю відреагував Джон Керрол.

У залі запанувала мертва тиша.

— Культивують не думки, а почуття — почуття, не знайомі нашим дідам і прадідам. Усупереч дійсності ідеологи ПКГ змушують нас ставитися до тварин, як до себе самих, бачити у тваринах людей. При цьому вони використовують факт тілесної схожості. Вони хочуть повернути нас у далеке минуле, зробити з нас фашистів. Але дозвольте: там у хлівах тримали людей. Людей, які розмовляли, писали вірші, молилися Богові. Покидьки, нелюди знущалися з людей, розумієте? Убивали та ґвалтували їх, експлуатували, а врешті почали і поїдати.

— З людей не можна знущатись, а зі сторів, про яких ще не відомо, чи це не люди, можна?!

То був той самий голос позаду.

— Я бачу, ми недооцінювали сили ПКГ, — відповів оратор, спрямовуючи погляд у задні ряди. — Ви бачите, вони навіть тут, серед нас. Вони домоглися публікації своїх матеріалів у центральній газеті Рейха, а тепер присутні на нашому зібранні.

— Шановний пане Керроле, через те, що питання стосується проблеми, яку підняла саме ПКГ, я вирішив запросити їх на наше засідання, — втрутився головний.

— Дуже мило, — відповів промовець. — Зрештою, нехай послухають, раз уже вони мають такий вплив на наше керівництво. Назвіть мені хтось стора, який би молився Богові, слухав Бетховена, хоча би вимовляв членороздільні звуки!

— Це люди!

Усі обернулися назад. Цього разу в задніх рядах піднявся молодик у шкіряній куртці, волосся модно підстрижене, на шиї шарф.

— Вони не говорять, тому що виросли у скотячих умовах і тому що у них атрофований мовний апарат. Світ вони бачать, звуки чують, під Бетховена плачуть.

— Брехня!

— Ні, правда. Вони здатні переживати вищі почуття. Це ті ж люди, з яких ми зробили скотів і яких пожираємо, подібно до людожерів.

— Ви бачите! — скрикнув Керрол. — Вони нас усіх записали в людожери.

Раптом хлопець вийшов зі задніх лав і попрямував до трибуни. Поруч із ним ішла красива дівчина, одягнена теж у чорну шкіряну куртку.

Піднявшись на сцену, хлопець повернувся до залу:

— Подивіться на неї. Вона моя дружина. З неї повинні були зробити ковбаси на м’ясокомбінаті, звідки я її врятував. Її не мало бути, вона повинна була пройти через шлунки вас усіх.

Люди в залі посхоплювалися з місць, зчинився неймовірний галас. Хтось щось кричав. Хтось вибіг із залу.

— Це неподобство! — кричала в напівістериці якась жінка. — Заберіть же їх нарешті!

— Виведіть їх із залу! — нестямно заволав і собі Керрол, сповнений обурення.

Усі дивилися на головного — літнього лисого інтелігента в окулярах, який сидів поруч із трибуною. Той повільно підвівся і сказав:

— Панове, товариші! Прошу вас, тихіше! Ви знаєте, що в нас немає традиції будь-кого виводити із залу. Та й у нас нікому це робити. Конституція забороняє чинити насильство над людиною...

Тоді Керрол знову заговорив, голосно, на повний голос:

— Ви бачите! Ви прекрасно бачите, наскільки ми безсилі! Купка сектантів, маніпулюючи Конституцією, нав’я­зує нам усім свої дикі поняття, згідно з якими вони святі й борці за гуманність, а ми всі — все населення планети — покидьки і мало не нацисти. Щоби підірвати всю нашу ци­вілізацію, їм залишилося тільки захопити у свої руки засоби масової інформації. Поки що їхні ідеї і нав’язува­ні ними почуття та поняття обмежуються вузьким колом осіб — але вже з’явилися перші статті в центральній газеті Рейха...

— Пане Керроле, ми публікували їх в порядку дискусії, ви це знаєте, — втрутився головний. — Услід за ними були надруковані не менш глибокі відповіді представників офіційних інституцій.

— Але про саме існування цих ідей — завдяки нам — уже дізналися у віддалених куточках планети. Ми повинні подумати над тим, що ми робимо і до чого йдемо. До суспільства, де сторів будуть одягати в людський одяг і вводити в людське коло? А потім, повернувши їх у хлів і зарізавши, говорити, що ми зарізали людину?

— Дозвольте мені сказати! — на сцену вискочила Кейль, відома журналістка. — Мій чоловік — дресирувальник мавп. Я сама бачила, наскільки можна видресирувати мавпу. Будь-який дресирувальник вам розповість, що так звана «висока музика» складається з тонів, які діють на нервову систему не тільки людей, а й багатьох тварин, сльози капають самі со­бою. Плачуть мавпи, виють і плачуть собаки, певна музика може викликати занепокоєння і навіть сльози у корови. То що, будемо їх усіх називати на цій підставі «людьми», одягати в людський одяг, одружуватися з ними і вводити їх у людське коло? От життя настане! Люди зі свинями перемішаються!

— Товариші, панове! Прошу вас, тихіше! — головний ­подзеленькав дзвіночком.

— Я ось що хочу сказати, — продовжувала Кейль. — Я з’їла стільки сторів за своє життя, що мені вже немає шляху назад — навіть якби мені хтось насправді довів, що стор — це людина. Ні я, ні ви, ми не можемо й ніколи не зможемо жити з думкою, що ми чудовиська. А ці фанатики, — вона показала на хлопця у шкірянці, який весь час мовчав, — вимагають: будь ласка, ну визнайте, що правда за нами, визнайте себе чудовиськами, а нас благородними борцями за «тотальну гуманність». Та це ж жорстоко, врешті-решт! Жорстоко щодо людей, яким — це важко зрозуміти? — нестерпно бачити себе чудовиськами. Але це жорстоко подвійно, якщо мова йде не про правду, а про брехню, про підміну фактів, про викривлення фактів. Так, стори — живі істоти. Як є живими істотами корови та свині. Стори працюють нарівні з кіньми в полі. Стори обслуговують нас вдома, оскільки вони все-таки розумніші за інших тварин. І нам шкода їх, коли ми їх експлуатуємо, коли вбиваємо. Ми, люди, — не залізо, у нас є жалість. А хіба хороший селянин не шкодує свого коня? Хіба він в певних ситуаціях не віддає коневі свій хліб? Але він не божеволіє і втримується в системі людських понять. Він не перевтілюється в коня до такої міри, аби відчувати, що він не має права орати ним землю, споживати його м’ясо, коли нема чого їсти його дітям. Здоровий глузд у нього сильніший за безумство почуттів. Але якщо у когось сильніше безумство, якщо у когось ненормальні, шизофренічні почуття, які змушують його вдягати корову у фрак — то невже ми повинні всі заразитися безумством, дозволити купці ненормальних перемішати в нашій свідомості поняття і почуття і зруйнувати основу тисячолітньої цивілізації?..

Я повертався з редакційних зборів приголомшений. Усе це було, як сон. Кейль, висока, повна, розмахуючи руками, кричала: «Невже Бог не розумів, що робив, коли розділив “людей” і “тварин”?!» На що хлопець у куртці їй відповідав: «Нічого він не ділив. Він не створював понять “людина” і “тварина”! Це ви придумали, що тільки “людина” відчуває біль, тугу, страх смерті, радість, любить і страждає. Будь-яке життя рівноцінне людському!»

Я не міг цього всього слухати і втік слідом за іншими. Збори перетворювалися на безлад, і невідомо, чим закінчилися. Для мене все це було як грім з неба: я не думав, що у когось ще до сторів є такі почуття, як у мене.

13

Стори лежали посеред бруду, без сорому, хто де, відпочивали після спекотного та виснажливого дня. Повернувшись, я нічого не сказав Ельзі про збори, а відразу ж пішов до них. Кривий саме мочився, коли я підійшов ближче. Він подивився на мене, але продовжував мочитися, мовчки дивлячись кудись у мене та крізь мене.

Ні, вони таки тварини. Я не знаю, звідки у мене взялись інші почуття. Незважаючи на людську будову тіла, вони тварини. І Кривий, і Бичок, і Маша. Це ж очевидно. Досить поглянути: відсутність мови, понять про чистоту і сором, тваринний страх перед людиною.

— Ей! — крикнув я, і всі стори підскочили, як за командою, трясучись і дивлячись на мене.

— Eй! — і я взявся шмагати батогом у повітрі, спостерігаючи, як вони забиваються в дальній кут. І це люди?

Коли я сидів у залі, мене охоплював жах від думки, що я, як і той хлопець у шкірянці, ставлюся до сторів як до людей, вважаю їх людьми. Я почувався таємним злочинцем, іще одним ненормальним, про котрого ніхто в залі не підо­зрював. Мене жахало, що тільки той хлопець, якого всі вважали божевільним (і я також), може мене зрозуміти. Але ні, я помилявся. Слава Богу, я відрізняюся від того психа — так, психа. Тому що треба зовсім втратити почуття реальності, щоб у брудній тварині, яка тільки те й робить, що їсть і випорожняється, побачити людину.

— Ух, ти ж... — я підійшов до однієї з самок і поплескав її за вухом. Її повні груди були в гною, вона лежала на ­своїх же власних фекаліях.

— Іди сюди.

Я відвів її вбік і, вихопивши з-за спини приготованого ножа, засадив їй під лівий сосок. Вона навіть не встигла злякатись, уражена точно в серце, й упала мертвою. Стори закричали і кинулись у протилежний кут, охоплені жахом. Я засміявся, відчувши дивне полегшення.

— Навіщо ти її зарізав? У нас ще повно м’яса!

Ельза стояла на порозі, коли я вніс обидві шинки, волочачи копита по підлозі.

— Вона майже не давала молока, — сказав я, не знаючи, що відповісти. — Я продам м’ясо, і купимо тобі нову сукню.

Я відчув, що Ельза відступила перед фактом. Іноді вона поступалася, не розуміючи сенсу того, що я робив (часто я й сам його не розумів), і за це я був їй вдячний. У такі хвилини я почувався чоловіком, ставився до себе як до чоловіка: я щось робив, не питаючи її.

Коли я розрізав стору — мені здалося, вона тихо стогнала.

Кров тамувала в мені якесь почуття. Лише тепер я зрозумів, що не випадково (як, напевно, й мій батько) колю та розбираю м’ясо сторів. Мені це було потрібно. Підходити, бачити чужий страх і тремтіння, відчувати свою цілковиту владу, зупиняти процеси життя.

Того вечора я говорив з Машею, посадивши її перед собою в душовій:

— Ти ж не людина? Чуєш, Машо? Ти ж не завдання виконуєш? Я ж тебе можу і зарізати. Чуєш? Машо! Я повинен знати, хто ти.

Вона дивилася на мене довірливо, не розуміючи слів. Зовсім гола, вона не приховувала нічого зі своєї природи.

— Пішла до хліва!

Я стьобнув її, коли вона кинулась утікати, батогом.

Тієї ночі Ельза любила мене — сама, притискаючись до мене, як до незнайомої сили.

— З тобою щось відбувається? — запитала вона мене, що лежав на ній майже без почуттів, нещасного. — Я ж бачу.

— Я...

Що я міг сказати їй? Як міг висловити той хаос, який дедалі більше заволодівав моїм розумом і моїми почуттями, несучи мене далеко від себе, невідомо до чого?

— Не плач, дурненький.

І я судомно, ненавидячи себе і її, звільнився, як у безо­дню.

14

Через кілька днів мені зателефонували і повідомили, що на Вищій Нараді Рейха було розглянуто питання про головного редактора нашої газети. Його замінив Керрол. З газети без пояснень було знято рубрику «Політичне життя». Я не знав, як реагувати. Як і багато інших, я був за свободу слова, проте я також відчув на собі, який хаос в мозку і в душі може викликати купка фанатичних людей, здатних вкласти в голову поняття, з якими просто неможливо жити. У країні коїлося щось недобре. Тільки тепер я зрозумів, що, занурившись у фермерське життя, був відірваний від подій.

Пополудні зателефонував Теодор Дубов, мій колишній однокурсник, який працював у відділі соціальних проблем, і напросився приїхати в гості. Я саме розмішував у відрі корм для сторів, коли він з’явився на порозі — підтягнутий, ще молодий, у світлому плащі й зі своєю незмінною папкою під пахвою.

— Почекай мене в саду, я зараз.

Я закінчив розмішувати, відніс їжу й пішов у сад. Теодор лежав у шезлонгу, гортаючи «Історію Рейха», журнал, який почитувала на дозвіллі моя жінка.

Я сів у шезлонг навпроти. Я любив ці приїзди завжди невгамовного Теодора — рідкісні, але такі потрібні мені. Тут, на фермі, де я іноді безвиїзно проводив і по два тижні, мені не було в кому відображатись. Ельза, син — вони були поруч, але... не відображали мене. Тобто вони мене відображали, але так, що я дедалі частіше жахався. Я не був собою з ними. Це були не ті люди, які могли б зрозуміти мене в потаємному — зрозуміти і, можливо, пояснити мені себе самого. Або хоча б зрозуміти.

Чому я не був щасливий зі своєю сім’єю?

— Ти виглядаєш не дуже, — сказав, ніби вгадавши мої думки, Дубов.

Він відклав журнал і дивився уважно на мене. Колись ми з ним ділили одну кімнату в гуртожитку.

— Усе гаразд, — сказав я.

Я чекав, що він сам повідомить, навіщо приїхав.

— Ти знаєш, що головний тепер — Керрол?

— Так.

— І тобі байдуже?

— Майже.

Я сказав правду: не відчував себе у змозі чинити опір будь-чому. Я не розумів сенсу. Я завжди був фаталістом у глибині душі: якщо поміняли головного, якщо одну рубрику зняли, іншу ввели — значить, це доля. Невже тепер можна повернути головного і його рубрику, змусити час ­текти навпаки?

— Багато хто пішов з редакції, — сказав, помовчавши, Дубов.

— І ти?

— І я.

Я подивився на нього: він був зосереджений, очі світилися завзятістю, метою, він був готовий до якоїсь боротьби. Раптом я позаздрив: йому є чим жити. Він живе. Він радий, що головного зняли, що нарешті «щось сталося». Що можна «протестувати», «боротися за щось». Не важливо за що — тільки би не ці вбивчі будні газети, яка «висвітлює наше мирне життя». Хотів би я так бачити сенс у звільненні з газети, як він.

— Я знаю, що ти вирішив залишитися... — сказав Дубов.

— Я нічого не вирішив. Я тоді пішов зі зборів і просто ще не з’являвся.

— Але ти хочеш залишитися?

— Я нічого не хочу.

— Не розумію, — Дубов, підвівшись, пересунув шезлонг ближче до мого. — Послухай, Дім. Ми хочемо створити нову газету.

— Яка буде захищати права сторів?

Здавалося, він не очікував такої швидкої реакції.

— Яка буде вільно обговорювати все, чим хворі наші думки і наша совість.

— Хворі, — сказав я. — Гарне слово.

— Ти хочеш сказати, що згоден з Керролом?

— Нічого я не хочу сказати. Чому ти постійно вважаєш, що я щось «хочу сказати», «вирішити»?

— Але в цьому світі не можна жити без позиції. Людина завжди щось «хоче сказати» — не словом, то поведінкою. Кожен її крок — це рішення.

— Я насправді нічого не хочу сказати, Тео, — я вирішив внести в нашу розмову конкретність. — Ти хотів би, щоб я увійшов до вашої нової газети?

— Так, — сказав Дубов. — Ти хороший досвідчений репортер. Тільки для нас ти робив би репортажі не про успіхи в роботі м’ясокомбінатів...

— А про що ж?

— Можна, я закурю? — і Дубов, не чекаючи відповіді, дістав пачку цигарок. — Нам потрібні репортажі з ферм: про життя людей і сторів, про їхні взаємини, про факти, які розкривають психологію і внутрішній світ сторів.

— Ти вважаєш сторів людьми? — запитав я його в лоб. — Ти з консервативними гуманістами?

— Та ні, ти нічого не зрозумів, — щиглем він збив із цигарки перший попіл. — Ми не збираємося ставати рупором пропаганди ПКГ. Їм уже все ясно, у них чітка теорія, і все, що їм потрібно, — це підганяти факти під готові положення. У нас зовсім інша мета.

— Яка?

— Ми повинні збирати різні думки і зіштовхувати їх, повинні сприяти пошуку істини. Ти ж бачиш, що це не жарти: всі ці ПКГ, загравання зі сторами. Це — глибоко, хай поки лише у купки фанатів. Але те, що пробуджено у них — сидить, затаїлося у кожному з нас. Розумієш? Тому вони так легко знаходять у кожного той чи інший відгук.

— Тобто у кожного затаїлася думка, що стори — люди?

— Не думка, а, можливо, припущення, здогад. Ми всі живемо в правильному, як вважаємо, світі. Але свідомість, яка так вважає, покрита тонкою плівкою сліпоти. Досить цю плівку розірвати, як правильний світ в одну мить перетворюється на неправильний і навіть жахливий. Десятки поколінь наших предків, дивлячись на сторів, не допускали й думки, що це, можливо, люди.

— Незважаючи на цілковиту тілесну схожість...

— Незважаючи на цілковиту тілесну схожість, — кивнув Дубов. — Але тепер суспільство дозріло для такого припущення, для перевірки, для пошуку.

— Ти хочеш сказати, що суспільство втомилось існувати у «правильному» світі, жити сонним життям — і йому знову потрібні «благородні ідеї», «боротьба за визволення», пози і крики з трибуни?

— Якщо хочеш — так. Я особисто не вірю, що стори підпадають під поняття «людина», але вони і не зовсім «тварини».

— Що ти хочеш цим сказати?

— Одне: я, коли хочеш знати, сам втомився жити одним і тим же. Мені сорок три роки, а я не жив іще. Ходив двадцять років на роботу, випускав газету, де подією оголошувалися такі речі, як успіх м’ясокомбінату чи відбуття заступника голови Вищої Ради у відпустку. І ось з’явилася звідкись ця тема сторів, яка змусила всіх нас, сплячих, дихати частіше, думати, говорити зі своєю совістю, яка, виявляється, все-таки є. Ми всі ожили, почали сперечатися, — з’явилося те, що називається життям, пошуком.

— І тут всьому цьому оголошується кінець.

— Так, — кивнув Дубов: його цигарка давно погасла, але він навіть не помічав. — Тему «прикривають». Я не кажу, що ПКГ у всьому права, — це, звичайно ж, фанатики. Але вони щось розбудили в усіх нас. Після цього повертатися знову до рутини, до нікому не потрібних репортажів про роботу «на полях і заводах»?..

— А якщо вам не дозволять випускати свою газету?

— А Конституція? І, зрештою, це навіть буде на краще, якщо не дозволять.

— На краще?

— Дім, набридло просто жерти і спати. Все одно всі подохнемо років через тридцять. Який сенс? Хочеться жити, розумієш? Жити...

Коли вже йшов, біля воріт, він раптом узяв мене за руку:

— Подумай, добре?

— Подумаю, — відповів я, дивлячись не на Дубова, а повз нього, на сонце, що закочувалося за ліс.

— Ти пам’ятаєш того хлопця на зборах, у шкірянці?

— З ПКГ?

— Так. Цієї неділі у нас зустріч з ним.

Я здивовано подивився на нього.

— Ми повинні підтримувати зв’язки з обома сторонами, — сказав Дубов. — З ними — оскільки сам дух ідеї йде від них, і з реальністю, яка не така проста, як ідея. Ми будемо відображати все — все, що відбувається в країні: і в самому житті, і на офіційному рівні, офіційні реакції — і «в підпіллі».

— А ти не думаєш, що вони вас просто використовують? Так чи інакше, ви заодно з ними.

— Якщо ми надамо їм можливість брати участь у дискусіях, висловлювати свої «за» і «проти» — це ще не означає, що ми «заодно». Приходь в неділю, добре? Просто подивишся.

Коли він пішов, я повернувся в сад і ліг у шезлонг. Крізь густе листя, яке перебирав вітерець, пробивалися відблиски останніх променів сонця. Ще гуділи бджоли. Якийсь час я ні про що не думав, і мені було добре. Я жив поза часом і простором. Я намагався так жити відтоді, як ми з дружиною побудували цю ферму. Навіть не вірилося, що Дубов щойно був тут: Дубов — це був не Дубов, він привіз і відвіз цілий світ. Інший світ, не мій. Стори, люди, експлуатація, м’ясо, людоїдство, святість, невинність, жахливість. Той світ двоївся, троївся на очах.

Я заснув — в ту хвилину, коли відчув себе вільним від усього.

15

Я з цікавістю прочитав програмний документ Партії консервативних гуманістів. Наскільки мені відомо, створили цю партію молоді люди, яких турбує духовна атмосфера нашого суспільства. Дещо несподівано вони піднімають проблему широкого розуміння гуманізації.

Тепер ми добре бачимо, на якому ґрунті виникла наша Партія консервативних гуманістів. Я читав нещодавно видану книгу її президента Білла Соловйова «Ми поїдаємо собі подібних». Хай не ображається пан Соловйов, але в мене було таке враження, ніби я читаю книгу Ігоря Дердейона «Ми — звірі», яка побачила світ у далекому 2046-му. Всі думки та весь пафос узято звідти. Ось що пише І. Дердейон:

«Людина звикла придушувати в собі совість і співчуття, відступаючи перед необхідністю виживати. Людина протягом свого існування керувалася правилом: “Добре все те, що допомагає мені вижити”. При цьому вона вела війни, грабувала, заводила рабів, катувала їх, аби вони боялися її та працювали на неї. Усе це вважалося цілком моральним. Сьогодні жоден багатій не задумається про те, що це не зовсім нормально, не зовсім добре, що на нього працює інша людина, тому що він має гроші. “Що мені допомагає існувати — те добре”. Що тоді казати про якихось тварин, які взагалі не люди і на яких мораль не поширюється? Хіба свиня, теля мають право на існування? Хіба у них є почуття, хіба вони переживають жах, коли їх силою тягнуть на забій?

Але хто перерізав теляті горло, хто всаджував ніж свині між ребер, той знає, є у тварини почуття, чи ні. Нижче я подаю фото­графії тварин за мить до умертвіння. Вдивіться в ці очі! Це — свідчення, його ніхто не зможе спростувати. Тварина все розуміє, вона хоче жити. Але цих тварин, яких ви бачите на фото­графіях, вже немає.

Тоді дозвольте запитати: чим тварини відрізняються від нас? Раз вони відчувають і страх, і жах, переживають муки: душевні та фізичні? І чим ми відрізняємося від катів, від нелюдів, від фашистів? Подивіться на фотографію м’ясника, усміхненого до вух, біля розрізаної тварини. Його фартух і його руки — у крові, він тримає печінку та серце тварини, задоволений своєю працею, демонструючи її плоди. А поруч, у мисці, ви бачите кишки та легені тварини. Але ж це жахливо! Час схаменутись! Адже це нічим не відрізняється від людоїдства!»

Я навів цитату з книги автора, який жив 2000 років тому. А ось що пише наш з вами сучасник пан Білл Соловйов:

«Кого з нас цікавить, що відчуває тварина? Жахлива прірва, що розділяє поняття “людина” і “тварина” — суто мовна. Мова — дзеркало нашої свідомості: одночасно вона і формує цю свідомість. Але хто звільнився від смертельних обіймів мови, тому ясно, що насправді не існує ніякої прірви. Фізичні задоволення та невдоволення, радість, страх і навіть надія — все це рівною мірою властиве як “людині”, так і “тварині”. Тоді на якій підставі ми перетворили “тварин”, фактично, в речі? Ми холоднокровно відводимо тварину в кут і перерізаємо їй горло, не слухаючи, як вона кричить у муках (­завжди кричить: але ж ми оглухли!). Чим ми тоді відрізняємося від фашистів, які не звертали уваги на “людські” муки? Яка різниця, хто страждає, хто відчуває біль і жах? Головне, що є той, хто це відчуває.

Та ми вважаємо, що цього когось “нема”. Ми душимося від безцільності життя, нудимося, вбиваючи відведений нам час. Але насправді ми мучимося через інше. Живі джерела — джерела совісті, тонких, високих почуттів (які потім породжують і великі, благородні думки) — пересохли. Ми — нащадки колишніх цивілізацій, що несуть на собі печать гріха наших предків. І цей гріх душить нас сьогодні, не дає жити. Я маю на увазі факти фашистської, нацистської історії, які воліють замовчувати в нашому суспільстві. Культ бездушності, культ нечутливості, огрубіння душі, що співвідноситься з мужністю, — бере початок ще в дохристиянську епоху. У диких войовничих народів бездушність, нечутливість до будь-чиїх страждань було піднесено до рангу чесноти. У стародавніх римлян мистецтво осмислює і тим самим закріплює цю чесноту. А у Ніцше, який все життя воював зі своєю власною надчутливістю (і який, фактично, для себе самого, заради підбадьорення, створив свої опуси), ця чеснота знаходить виправдання у глобальній теорії створення надлюдини. Хоча нацисти були прямими спадкоємцями цієї стародавньої традиції, що йде з глибини часів, — не треба думати, що всі інші люди, які перебувають за межами культу бездушності, в цей час ви демонстрували глибоке співпереживання, єднання зі світом. Зовсім ні. Зараза бездушності тією чи іншою мірою, то спалахуючи, то затухаючи, володіла протягом тисячоліть усім світом. Тільки це була не свідома, не цинічно-відкрита, не ідеологічна, а побутова бездушність. Діти ставали байдужими до батьків; братові був, великою мірою, байдужий брат. Що ж до “тварин”, то тих, хто наважувався заговорити про їхні “страждання” чи “муки”, вважали божевільними. Висміювали.

Зрозуміло відтак, чому фашисти порівняно легко — лише з третьої спроби — створили фашистську цивілізацію. Люди, з яких зро­били свідомих фашистів, що перерізали горло іншим людям з тією ж байдужістю, з якою вони перерізали горло теляті, давно вже, впродовж багатьох століть, були фашистами за натурою. Через свою неусвідомлену, проте постійну бездушність. Це не були надчутливі люди, не здатні зарізати свиню чи теля, бо ті кричали від жаху — це не були люди, що перейшли тому на рослинну їжу (до речі, більш корисну для людини). Ні, це були люди, привчили себе “придушувати почуття”, “придушувати совість”, “не звертати уваги на якісь там крики”. І фашистам не треба було зводити свою будівлю на порожньому місці. Досить було тільки дотиснути, добудувати дах.

Наша постфашистська цивілізація називає себе цивілізацією неогуманізму. Але що таке істинний гуманізм, що таке істинна людина і справжня людяність — нехай скаже Бог, якому ми молимося. Кожна мука (а не тільки мука “людини”) — не марна, а досягає його вух. Якщо не ми, то хтось жаліє того, хто страждає, хтось незримо перебуває з ним у його пекельному фізичному болю і в його жаху. Когось сягають ці крики.

Кажуть, що фашисти створили свого Бога: Бога, який дозволяв убивство та насильство над людьми, котрих не вважали “своїми”, “нашими”, і забороняв подібне щодо “своїх”. Та годі! Хіба цей Бог відрізняється чим-небудь від іудейського, який кричить з небес іти винищувати “ворогів народу” (іудейського)? Хіба так вже відрізняється від нього християнський Бог, що чує крик будь-якої людини, але глухий до криків інших істот, яких мучать? Хіба не цьому Богові молилися лицеміри гуманістичної епохи, стоячи в церкві на колінах і просячи прощення за нелюбов до ближнього. Тоді як в їхніх шлунках лежали шматки м’яса нещасних, знедолених істот, убитих їхніми власними руками, або — яка різниця — руками інших? Хіба цей Бог, оглухлий на одне вухо, чимось істотно відрізняється від фашистського Бога, від нашого з вами Бога?

Ми не атеїсти, наша партія відкрито заявляє про свою опору на віру. Але ми не визнаємо за Бога напівглухих ідолів. Бог — це те, що чує будь-яке страждання. Бог, для якого існують поняття “мій народ — не мій народ”, “вища раса — нижча раса”, “надлюдина — людина”, “людина — недолюдина”, “людина — тварина”, — який же це Бог? Хіба Бог може бути рабом мови? Це придуманий для виправдання егоїстичного, безсоромного та безсовісного існування ідол. Це “вигідний” Бог. “Наш” Бог. “Приватизований” Бог.

Але такого Бога, що належить комусь на землі, не буває. Такі боги — проста вигадка хитрунів.

Ми свято віримо, що істинний Бог чує всі страждання, і кожного, хто ці страждання породжує, він судить: значить, межі людської совісті нескінченно розширюються. І він стоїть поза мовою з її жахливими поняттями. Не він глухий, а ми глухі — до його голосу. Вдивіться в очі стора, якого вбивають, вслухайтеся в його плач і в його крики, і ви почуєте, як говорить у вас цей голос. Але ви, за іудейсько-римсько-­фашистською звичкою, придушуєте його, кажучи: “Але ж мені якось треба жити і виживати”. І дорізаєте волаючу істоту».

Тут я обриваю цитату з книги Б. Соловйова. Прошу пробачити за її довжину, але хотілося б, щоби читачі відчули генетичний зв’язок між обома цитованими книгами. Нагадаю, що книга президента Партії консервативних гуманістів (ПКГ) називається «Ми поїдаємо собі подібних».

Відразу ж зазначу, що я не в усьому згоден з шановним паном Соловйовим, особливо щодо його критики іудейства та порівняння його з фашизмом. Хоча іудейський Бог з його «подвійною мораллю» («свої» і «не свої»), що благословляє вбивства «не своїх», і справді іноді разюче нагадує фашистського Бога, все-таки згадаймо, що християнство з його пафосом співчуття до будь-якої людини виросло саме з іудейства. У ньому вже закладено витоки загальнолюдських почуттів, загальнолюдських ідей. Сам пафос «одноморальності», який надихає пана Б. Соловйова, — виходить з християнства, яке, в свою чергу, походить з іудаїзму. Принаймні у християнстві цей древній пафос набув сильного — всесвітнього — звучання.

Щоправда, пан Б. Соловйов і християнство звинувачує в «подвійній моралі», просуваючи проблему вглиб і виходячи за межі розмови про людину. В принципі, визнаючи одноморальність християнства щодо людини (якщо, звичайно, відмежуватися від жахливих збочень християнства — йдеться про інквізицію та лицарів-­убивць з християнських орденів), автор заявляє про «подвійну мораль» і, отже, про лицемірство християнства стосовно страждаючих істот, які мають назву «тварини». Він звинувачує християн­ство (не «побутове», недосконале, а «ідеологічно чисте», ­справжнє) в тому, що воно не поширює пафосу своєї людяності на всіх замучених і закатованих істот. Що воно мовчки дозволяє здійснювати вбивства і поїдати собі подібних. І в цьому він вбачає родовий зв’язок християнства з іудаїзмом і фашизмом (аж до його новітніх, що з’явилися в третьому тисячолітті, форм).

Філософу (а пан Б. Соловйов — дипломований філософ) не бракує логіки. Генний зв’язок християнства з фашизмом не був таким помітним, коли тварини не мали настільки разючої схожості з людьми (хоча схожість завжди існувала). Але тепер, коли ми маємо сторів, та давня терпимість християнства до вбивства тварин (знову ж таки не говоримо про його терпимість до вбивств людей, вважаючи це збоченням християнства) — вона дивним чином виправдовує «жахливий», як вважає пан Б. Соловйов, результат фашистського експерименту. Християнство не будило сумління людини в цьому напрямку, а, навпаки, тисячоліттями присипляло совість, привчаючи людину до думки, що можна бути людиною, не по-людськи ставлячись до живого, що можна не звертати уваги на чиїсь там фізичні та душевні стани. На чиїсь стогони, крики, вирячені від жаху очі.

Далі пан Б. Соловйов запитує: чи то бува не християнство створило необхідний фашистам людський матеріал? До кінця XIX сто­ліття в мові існував чіткий і виразний поділ понять «людина» і «тварина» — з узаконеною подвійною мораллю (тварин спокійно експлуатували, катували, вбивали, поїдали). Перші фашистські концтабори (прообрази пізніших «робочих колоній»), що виникли в першій половині ХХ століття, були функціонально ідентичні хлівам, де тисячоліттями люди тримали тварин (і вважали це цілком нормальним). Якщо б не було хлівів — не народилася б ідея концтабору. Б. Соловйов подає зізнання перших фашистів, з їхніх слів видно, що нелюдське, жахливе ставлення до людей — результат нелюдського, жахливого ставлення до тварин, яке утвердилось у свідомості й у душах. Звичка нелюдського ставлення до живого — ось що спрацювало у перших справжніх фашистів. «Адже ми вбивали не людей, — цитує пан Б. Соловйов одного з них. — Ми не вважали їх людьми. Я до свого вступу в націонал-соціалістичну партію працював м’ясником на забійній і звик перерізати горлянки». Інші не працювали м’ясниками, проте в їхній свідомості не було заборон на вбивство живого. А в їхніх почуттях не було відрази до процесу вбивства, розділення тіла, споглядання нутрощів, поїдання «результатів убивства».

Щоправда, у ХХ столітті ніхто ще й не думав про забій з метою обробки та споживання в їжу тіл в’язнів концтаборів. Тоді спрацьовувала тільки звичка бити, примушувати працювати й убивати живе. Але, зауважмо, нацисти вже по-своєму споживали тіла в’язнів — тільки не в їжу, а використовували, скажімо, їх волосся для набивання подушок, з кісток робили порошок, а з тіл — мило. Зі шкіри робили сумочки. Попелом, який залишався від спалювання тіл, удобрювали землю. Також проводили з тілами медичні експерименти. Тож чи були вони людьми для фашистів? Звичка ж поїдати живе поки що була пов’язана лише виключно з живим, що не мало цілковитої людської ідентичності. Проте вже у ХХХ столітті цей бар’єр було подолано: до того часу належать перші обережні спроби вживання в їжу людиноподібних. Це стало можливим завдяки кардинальній зміні свідомості — у мові сформувалося поняття «стор».

«Як бачимо, — зазначає пан Б. Соловйов, — структура свідомості, для якої є “людина”, яку, в принципі, не можна пригнічувати, утискати, вбивати (ба більше — поїдати), і є “тварина”, яку можна позбавляти свободи, пригнічувати, вбивати (і поїдати!), і взагалі робити все, що завгодно, — зберігалася незмінно всі ці тисячоліття й панує і сьогодні. Усі ці сторіччя незмінною була “подвійна мораль”. Зміни стосувалися тільки нюансів: що відносити до “людей”, а що до “тварин”. Фашист ХХ століття ще не міг назвати в’язнів концтабору “тваринами”, хоча, по суті, до них як до тварин ставився (перераховані вище способи використання людьских тіл у нацистський концтаборах). Але він вже проговорюється: “Адже вбивали не людей”. Звідси один крок до: “Адже ми поїдали не людей”. Але це — у більш віддаленому майбутньому. Коли “нижчу расу” почнуть називати “сторами”. Корови, коні, стори...

Фактично, саме поділ усіх людей на “своїх” і “чужих” є відображенням поділу живого на “людей” (“наших”) і “тварин” (“чужих”). “Свої” — це “свій народ”, “свій клас”, “своє коло”, “своя раса”. “Чужі” — “не свій народ”, “не свій клас”, “не своє коло”, “нижча раса”. На поняття “чужий” поширюється величезна частина значення поняття “тваринний” (хоча це відбувається й непомітно для свідомості). До “не свого”, до “чужого”, можна ставитися не по-людськи: це основне. А вже те, чи входить у це “не по-людськи” гноблення, експлуатація, позбавлення прав, свободи, життя чи поїдання — деталі.

Те, як чинили в історії людства з “чужим” народом, класом, расою, дивовижно нагадує ставлення людини (будь-якої) до “тварини” (дивно, що на цьому так довго не акцентували уваги). Тож можна сказати, що “тварина — це чужий”. І фашисти лише оголили суть протиставлення “свої — чужі”, яка тривалий час була захована від очей: відкрито (а не таємно, як робили всі до них!) переставши вважати “не своїх” людьми. Досить швидко, за якісь півтисячоліття, вони привели у відповідність з поняттями і мову. Тих, до кого ставилися як до тварин, почали називати “тваринами”. А відтак, підтягуючи вже реальність “під мову”, з них остаточно зробили справжніх тварин. Ось весь шлях “людяного” християнства до “звірячого” фашизму. Цілком логічний шлях».

Отже, ми досить сумлінно, як на наш погляд, виклали систему поглядів ідеолога та президента Партії консервативних гуманістів. Що ж пропонує нам пан Б. Соловйов? Констатуючи факт вичерпаності всіх дотеперішніх ідеологій, він звертає нашу увагу на єдину, на його погляд, ідеологію, яка не набула розвитку в історії людства і розвиток якої може стати сенсом цивілізації нео­гуманізму — цивілізації, що задихається від постісторичного існування. Тобто він закликає згадати добре забуте старе і розвинути вбитий гуманізмом «пафос архаїчного гуманізму». «Зробити християнство християнським!» — ось одне з гасел аналізованої книги. Бо автор вважає, що ідеї Христа були загублені через те, що вони не були самим Христом сформульовані до кінця: не була сформульована глобальна мономораль, що охоплює життя в усіх його проявах, а не тільки «людини як такої». Християнство, стурбоване проблемою знущання над античними рабами, не звернуло уваги на якихось там тварин, що «плуталися під ногами». Йому було не до них. І так воно — пророк «єдиної моралі», — не помітивши цього, дало «добро» подвійній моралі, роздвоєній свідомості людини. Воно кинуло себе у безвихідне порочне коло. Воно не декларувало благоговіння перед життям як таким: висунувши як основ­не гасло­ передову на той час, але недостатню ідею «благоговіння перед людським життям».

«Що з цього вийшло, — каже Б. Соловйов, — ми бачимо. Християнство виганяло зі суспільства звичку пригноб­лювати іншого, переслідувати й убивати його, одночасно... стверджуючи звичку пригноблювати, переслідувати й убивати. Чого ж дивуватися, що християнство не змогло перемогти звірства? Воно само замішано на звірстві. Адже всі наступні покоління християн жили за рахунок мук і за рахунок тіла (тіла поїдали) живих істот, без особливих понять про ці муки. То як же в такому заснованому на аморальності суспільстві могла перемогти горезвісна “людяність”? Христос не довів свого поняття “людяності” до кінця, не поширив його на все живе, на весь світ. Як у іудеїв Бог був лише Богом іудеїв, а не всіх людей, так у Христа Бог — це Бог тільки людей, а не всього живого. Він милосердний до сльози людини, але сльоза теляти йому байдужа».

Отже, згідно з Б. Соловйовим, пафос християнства потрібно довести до кінця, зробивши цей пафос глобальним. У який спосіб? І, основне, до чого це призведе?

Ось тут закінчується моє розуміння пана Б. Соловйова. Тому що, підносячи свій пафос все вище і вище, президент новоствореної партії не пропонує жодних реальних рішень, як того можна було очікувати.

Далі буде

16

Особливого бажання їхати на зустріч із представником консервативних гуманістів у мене не було. Але я поїхав, бо ще менше сенсу було залишатися на фермі з Ельзою, Альбертом, який уникав мене, і зі сторами. Здається, я почав краще розуміти Дубова.

Зустріч проходила в просторій квартирі Дубова, куди набилося чимало знайомих облич. Присутні зустріли мене вигуками, чого ніколи не було, коли я бачився з тими ж людьми на роботі. Сама атмосфера була незвичайною: я раптом відчув себе неначе серед змовників. Хоча Дубов уже подав у Комітет з друку заяву про реєстрацію газети.

Через півгодини прийшов Дорман — той самий хлопець у шкірянці. Щойно він увійшов, усі замовкли, вражені.

— Знайомтеся, Ганна.

Він підводив її до кожного, і Ганна мило посміхалася на знак вітання. Вона була струнка, з каштановими очима, що дивилися аж ніяк не безглуздо, в довгій білій сукні нижче колін. У великому вирізі виднілися півмісяці її сніжно-­білих грудей. Це була звичайна жінка, і водночас усі відчували і бачили, що вона істота з іншої планети — дивна, яка трохи відлякувала, але тим і притягувала. Вона рухалась особливо, з ледь помітною обережністю, і в її рухах була незрозуміла дикість: вона сприймалася як щось абсолютно незвичайне. Коли вона сіла, трохи розставивши ноги, в її позі відбилася та співвідносна з вульгарністю природність, якій наші жінки, вважають себе людьми, протиставляють свою співвідносну з «культурою» штучність. У її «посадці» було щось таке, що всім говорило: перед ними сидить тварина. Вдягнена в сукню, причесана, навчена посміхатись — але тварина. Можливо, це був усього лише «не той» кут між розведеними ногами або не той нахил голови, тулуба.

— Сідайте хто де бачить, — запросив Дубов, вказуючи на м’які крісла, розставлені у два ряди напівколом.

Мені випало сидіти майже навпроти основних гостей. Дивне це було почуття — вперше сидіти в одному товаристві зі стором, одягненим, як людина. Вітатися з ним, як із людиною, пропонувати йому, як людині, напої (хтось із жінок саме приніс з кухні тацю зі соками). Я бачив, як Ганна взяла сік, посміхнулася на знак подяки, кивнула головою. Це була приголомшлива картина: людина обслуговувала стору. Під час сільських свят ми теж, заради жарту, пере­одягали іноді сторів у людей, садили навіть за стіл. Але тільки щоб розвеселити себе. Ніхто й не думав обслуговувати: їх незабаром гнали палицею в коло, щоби вони там танцювали, а потім, батогом, вже роздягнених — до хліва. Це була худоба, не більше того.

— Друзі, — сказав Дубов (він сидів поруч із Дорманом, трохи розвернувши до нього крісло), — ми зібралися тут, щоби почати нашу справу. У першому номері ми спробуємо дати звіт про сьогоднішню зустріч, яка, сподіваюся, допоможе нам більш детально викласти суть проблеми. Пан Дорман зі своєю... е-е... подругою люб’язно погодилися відвідати нас і відповісти на запитання, які всіх тут цікавлять.

Запитання посипалися одне за одним. Хлопець у шкірянці відповідав жваво, ні секунди не замислюючись, все для нього було ясно.

— Але ж ви розумієте наслідки? — питала Ліна, яку я знав іще з Інституту журналістики, — елегантно вдягнена особа років тридцяти. — Роблячи зі сторів людей, ви не можете не думати про нашу цивілізацію, яка без сторів немислима. Що буде з нею?

Дорман подивився Ліні в очі й сухо відповів:

— Її не буде. Вона не повинна існувати.

— Але це легко сказати! Що буде з людьми, з усіма нами? Ви говорите про «істину», про те, що «істина — дорожча за все». Волаєте до нашої «совісті», «до почуття справедливості». Але для людини остання істина — вона сама, її життя. Ви хочете, щоб людина визнала якусь «істину», яка скасовує саму людину та її життя? Якщо я, скажімо, вирішу, що мої стори — люди, й одягну їх у сукні (вона кинула погляд на Ганну), перестану їх доїти, їсти їхнє м’ясо, бо не хочу бути людоїдкою...

— Ну, і що тоді? — запитав Дорман.

— Тоді... — Ліна на мить затнулася. — Як? Ви ще питаєте? Якщо ви і ваша партія відповідальні люди, ви повинні не просто «будити совість» і «волати до істини», а подумати і про мене: як бути в цій ситуації мені? Зі сторами в сукнях?

— Жити з ними як рівна з рівними, — відповів Дорман.

— Це легко — сказати. А як? Як жити? Не можуть же стори в сукнях жити у хліві серед гною. Я що, повинна їх до своєї кімнати селити, чи що? Чи до кімнати моєї дочки? А може, мені дочку відправити жити у хлів?

— Якщо у вас є совість, ви не будете до себе подібних ставитися як до тварин.

Ліна — довга, худа, зі запалими щоками — підвелась і, вибачившись, підійшла до вікна, закурила.

— Я дивуюся вам, — сказала вона. — Ви щоразу відповідаєте не по суті. Ви глухі до мене, до суспільства, в якому живете. Перш ніж каламутити людям мізки і ятрити їхню совість, ви мали би подумати, як зробити так, щоб вони, переставши доїти і поїдати сторів та використовувати їхню працю, не померли. Але вам, я бачу, все одно, що буде зі мною, з моїми дітьми. Щодо вас, то ви, сподіваюся, живете зі своєю... подругою на гроші вашої партії — ви ж професійний борець, я так зрозуміла? А у мене немає партії, яка би мене утримувала, поки я буду шити для своїх сторів костюми та сукні й корчити з себе благородну істоту.

Пролунали оплески. Я теж не втримався — настільки точно вона висловила мої почуття.

— Пане Дормане? — сказав Дубов, який вів зустріч.

Цього разу хлопець мовчав. Стора в сукні, що сиділа поруч із ним, поводилася нервово — роззиралася довкола, як загнана: раз у раз змінювала положення тіла — стурбована, видно, шумом голосів, що наростав.

— Ви помиляєтеся, — сказав нарешті хлопець із якоюсь злістю, його рука гладила кисть подруги. — Якщо хочете знати, ми не раз із нею (він кивнув на ту, що сиділа поруч) вмирали з голоду. Якщо ви думаєте, що бути людиною, а не людоїдом, легко, то ви помиляєтеся. В усі часи за людяність треба було платити.

— Для нас зовсім не так, як для вас, ясно, що ми лю­до­їди, — сказала Ліна від вікна. — Це ще треба з’ясувати і довести, що стори — люди. Щось не дуже видно, що ваша подруга — людина. Людина вміє говорити і...

— І поїдати собі подібних, — хлопець, видно було, збирався йти. — Невже ви думаєте, що ваше вміння говорити відрізняє вас від неї (він показав на стору, яка вже ледве стримувала себе) настільки, що ви маєте право змушувати її на вас працювати, бити батогом і навіть їсти її?

— Ви хочете сказати, що я нічим не відрізняюся від неї? — завелася Ліна.

— Давайте роздягнемо вас обох — і побачимо.

— Людина визначається не тілесними ознаками, ви це прекрасно знаєте! У нашому суспільстві є люди без рук, без ніг, яких ми, проте, вважаємо людьми і ставимося до них як до людей. Людина визначається її внутрішнім світом, її почуттями...

— А у неї, звичайно, немає внутрішнього світу, немає почуттів?

Усі подивилися на стору: вона вся тремтіла.

— Вона просто боїться, — це звичайний тваринний страх.

— А чому вона боїться? — запитав хлопець. — Чо­му страх пригнічує в ній інші почуття? Тому що знає, що вона для вас не людина, а порожнє місце, шістдесят кілограмів м’яса. Вона знає, що, якби поруч не було мене, ви її знову зробили б худобою. Ви дали їй можливість ­відчувати людські почуття, розвивати те, що ви називаєте «внутрішнім світом»? Якщо вас роздягнути, загнати в хлів і бити батогом — ви, певно, теж будете тремтіти, «без людських почуттів», як і вона. Відколи я врятував її від смерті на м’ясо­комбінаті і поселив у себе, вона змінилася: вона слухає музику, як і ви, і її серце переживає ті ж високі почуття!

— Неправда! — вигукнула Ліна. — У сторів відсталість розвитку визначена не умовами, а генами. Це доведено.

— Доведено — наскільки умовами, а наскільки генами? А у вас особисто перевіряли гени?

17

Якщо керуватися логікою консервативних гуманістів, то наша цивілізація повинна відмовитися від сторів, почавши сприймати їх як «людей». Бо саме в людському ставленні до «тварин», у ставленні до них «як до людей» і полягає сенс консервативного гуманізму. Іншими словами, ми тримаємо в неволі не «тварин», а принаймні «живих істот». Ми б’ємо батогом не «тварину», а мало не «людину». І, нарешті, ми вбиваємо та поїдаємо «собі рівного», «собі подібного». Тобто всі ми... людожери.

Припустимо, і з цим феноменом логіки пана Білла Соловйова ще якось можна було би погодитися. Але яким чином, в такому разі, жити нам усім? Ось питання, яке не цікавить наших засліплених «гуманістів».

Річ у тому, що шановний президент партії виходить з думки про якусь ідеальну, мало не безтілесну «людину». Він ніби не помічає, що людина — це не тільки «совість», але й мільярди клітин, які потребують щоденної, щосекундної їжі. Він не помічає, що ми не їмо траву, як корова. Що у нашому розпорядженні м’ясоїдні організми, закодовані на обов’язкове споживання м’ясної їжі. Як збирається вирішити цю неабияку проблему наш надсовісний консервативний гуманіст? А ніяк! Він просто її замовчує.

Відмовитися сьогодні від сторів — це означає позбавити се­бе виробничої сили та їжі. Замінити виробничу силу можна або ­іншими людьми (знову в рабство?), або машинами. Але відомо, до чого призвела ­індустріальна цивілізація: ми й досі не відійшли від страхіть ХХ-ХХІІ віків. Людство — під натиском жаху та усвідомлення безвиході — відмовилося від безглуздого розвитку науково-­технічного потенціалу. Якби не фашистське варварство, яке «відкинуло» цивілізацію на тисячоліття назад, нас би сьогодні, найімовірніше, не було. До кінця ХХI століття середовище, в якому жила людина, було засмічено індивідуальними відходами настільки, що в більшості міст за задоволення подихати півгодини неотруєним повітрям доводи­лося платити великі гроші. Аварії на низці термо­ядерних електростанцій зробили непридатними величезні площі землі: досі, через тисячоліття, на них не можна жити (я маю на увазі відомі «Заборонені Зони» у Європейському, Північноамериканському та Східно­азійському Штатах Рейха). Зміни у кліматі наростали з катастрофічною швидкістю. Потепління на всій планеті було наслідком парникового ефекту. Озонові діри у багатьох місцях так розрослися, що доводилося виселяти «з-під них» цілі міста. Гуманізм щось смішно кричав про потреби «дещо зменшити кількість відходів», але його мишачого писку ніхто не чув. Світ остаточно збожеволів, зробивши своєю метою зовсім незрозуміле прагнення винаходити все нові та нові машини, апарати, відкривати все нові «таємниці природи». Навіщо? Крім екологічної катастрофи, людина опинилася перед загрозою психологічної кризи. Психіка не витримувала переускладненості життя, перенасиченості інформацією, оточеності мертвими автоматами. Мільйони, які вважали себе власника­ми апаратів, над якими вони нібито панують (так компенсували волю до влади), перетворювалися, фактично, на... їхню обслугу. Як свідчать психологи-дослідники фашистської епохи, все це божевілля було наслідком роздутого самолюбства людини. Світ дедалі більше — таємно чи явно — пишався, бундючився своєю «індустріальною могутністю».

Фашисти запропонували інший вид гордості — аристократизм. Цілковиту владу не над апаратами, які замінили «гуманній» людині владу над рабом, а... знову над людьми. Тільки тепер на іншому рівні. Відтепер пишалися не винаходом нового механізму, а приналежністю до «вищої раси». Самолюбство з його потребами перевели в іншу площину. Первісна зацікавленість фашистів розвитком науки і техніки дуже швидко вступила в суперечність з їх антикультурним ірраціональним пафосом. Приблизно у сто мільйонів разів зменшена кількість «людей» зняла проблему життєзабезпечення жахливої кількості населення (згадаймо, що на кінець XXIII віку на планеті проживало — в це важко повірити! — близько тридцяти мільярдів «людей»). З решти світу, переведеного в розряд нижчої раси, швидко збили пиху самолюбства. Три чверті «нижчої раси» було фізично винищено, одну чверть — поступово зведено до статусу тварини. Далі скажено розвивати «науку і техніку» було нікому. Щодо представників вищої раси людей, то їх було просто занадто мало, щоби щось «розвивати». А до того ж не було практичного сенсу: на кожну людину вже до кінця III тисячоліття припадало до тисячі рабів (що стали на той час вже сторами). Цивілізація різко була відкинута назад, до основ життя явного (а не прихованого) рабовласництва. Від індустріальної епохи залишилися тільки спеціально збережені заводи-музеї, музеї різних заіржавілих апаратів, що їх придумали протягом трьох століть: у ХIХ-ХХI віках. Ці музеї вражають нашу уяву й сьогодні. Індустріальна цивілізація здається нам жахливою. Жахливою нісенітницею.

Хай там як, а з нею було покінчено. Людина знову знайшла себе: в дозвіллі, в достатку і в єднанні з природою. І вперше — здобула спокійну совість (бо вперше оперлася у своєму щасті не на працю людини). Щоправда, виросла ця нова, сьогоднішня, людина на ґрунті, здобреному перемеленими кістками, кров’ю та гноєм. І фашисти були тими брудними (і жахливими) виробниками та розкидачами гною, без яких не з’явився би благодатний ґрунт. Згадуючи їхні злодіяння, ми переживаємо невимовний жах. Вигляд гною завжди викликає огиду. І все ж ми — такі чистенькі перед совістю (не ми ж зменшували кількість людей і виводили сторів), — виросли на брудному і смердючому ґрунті, створеному ними. Від цього нікуди не втечеш. Ми, ми всі — діти цих справжніх нелюдів. Діти і правнуки фашистів. Хоча не тільки їх.

І ось Б. Соловйов разом зі своєю партією пропонує нам переглянути наші витоки, наше життя, основи нашого існування. Він хоче «пробудити в нас совість», тобто вибити нас з упевненості, що ми чисті перед совістю. Для цього він хоче змінити нашу свідомість, збудувавши нову свідомість на ґрунті тих випадкових почуттів, які виникають іноді у нас на мить, коли ми вбиваємо тварину. Пан Б. Соловйов хоче зупинити мить і розглянути її в мікроскоп. Він хоче перетворити мить — мить мимовільної огиди та здригання — на вічність, на цілий світ. Він хоче, щоб ця мить (одна мить!) визначала весь наш світ. Щоб добити нас остаточно, він проводить аналогію з фашистами, які теж «ігнорували мить», «придушували дурну душу», вбиваючи вже не тварин, а людей. Він хоче пере­конати нас у відсутності принципової різниці між одним придушенням та іншим придушенням. Одне придушення переходить в інше і навпаки: з м’ясників виросли фашисти, з фашистів виросли м’ясники.

Однак запитаємо пана Б. Соловйова: де він бачив ідеал на Землі? Чому він, бентежачи наші думки та почуття, не договорює до кінця? Про те, що ідеал означає смерть і кінець існування людини? Що людину задумано як істоту, яка експлуатує та поїдає інших істот? Що вона може бути «благородною» лише в тому сенсі, що може відмовитися від експлуатації іншої людини, замінивши її експлуатацією тварини або машини? Але машинізація життя — це, як ми бачили, глухий кут і той самий кінець людини. Тоді залишається тварина. Але і цей ґрунт хоче вибити людині з-під ніг пан Б. Соловйов! Чи розуміє шановний консервативний гуманіст, що в такому разі сама людина повинна перетворитися... в тварину. В тварину, яка день і ніч фізично працює, порпається в землі, в страху перед голодом і холодом? Чи розуміє пан Б. Соловйов, який закликає пожаліти сторів, що в такому разі (за відсутності машин і рабів) скасовується культура? Бо для розвитку людини, для піднесення її думок і почуттів, потрібні дозвілля та матеріальні умови. Чи розуміє пан Б. Соловйов, що людина без культури, без вищого, власне людського, — вже не людина (тоді за кого ж він бореться?)? Чи шановний філософ вважає, що ті люди, які відвідували в далекому минулому храми і концертні зали, які писали музику для тих храмів, могли б це робити, якби хтось інший не забезпечував їм у цей час мінімуму (не говоримо вже про максимум) їхнього існування? Людина закінчиться, якщо на неї ніхто не буде працювати. У минулі часи жоден юнак не здобув освіти, якщо не було кому на нього працювати: якщо то були не раби, то родичі. У такому випадку, щоби жити, він повинен був сам копатися в землі, вдаючись до допомоги хіба що коня. Може, завдяки цьому коню він ще мав трохи вільного часу, щоби подивитися на захід сонця і сходити хоча б до церкви. Але гуманний пан Б. Соловйов хоче відібрати у нього і цього коня! Нехай, отже, він сам стане конем цей великий композитор чи художник, який не відбувся? Бо, якщо не можна мучити й експлуатувати «тварину», хто ж тоді буде тягти плуга?

Тепер щодо вегетаріанства. Медики вже давно довели, що вегетаріанство — це міф. Тобто вегетаріанство без шкоди для людини. Виходячи з того ж ідеалу, хотілося би бачити людину «благородною». Яка нікого «не експлуатує», нікого «не поїдає». Але очевидно, що впродовж тисячоліть людина їла інших живих істот не через свою «аморальність», а тому, що така будова її організму. Відомо, що організм людини вимагає м’ясної — тваринної — їжі, й нерозумно було би заперечувати цей само собою зрозумілий факт. І тигра можна довести до того, що він буде їсти хліб і воду (щоб не померти з голоду). Але не можна ж на цій підставі стверджувати, що для тигра м’ясна їжа зовсім не обов’язкова і що він може стати вегетаріанською твариною.

Я розумію, про що готовий запитати мене пан Б. Соловйов: «Отже, нехай людина буде тигром? Звіром?»

Ось ми й підійшли до найголовнішого. В історії людства були мільйони мислителів. Але всі вони, незважаючи на несхожість один на одного, належали до одного з двох таборів. Або це був табір «ідеалістів», або табір «реалістів». Ті, які виходили з ідеалу, не зважали на дійсність, ігноруючи тілесність людини. Ті, які виходили з реальності, визнавали тілесність людини як незаперечний факт, з яким не можна не рахуватися.

До першого табору належать як Христос, як борці за «неексплуатацію людини людиною», так і вегетаріанці, борці за «непоїдання живих істот». Сюди ж належать, до речі, й більш радикальні гуманісти — борці за «непоїдання рослин», про яких ми знаємо менше, бо це була секта (вона існувала недовго, в ХХV столітті), що стверджувала, нібито рослини теж мають почуття, «душу» (хай і примітивну). Неважко здогадатися, чому ідеї секти не набули широкого розповсюдження. Через цілковитий ідеалізм. Якщо зважити на те, що члени секти були, звичайно ж, іще й вегетаріанцями, то чи можемо ми дивуватися, що всі вони повмирали незабаром голодною смертю? «Щоби залишитися людьми»!

Тож ось він, наочний приклад ідеального шляху. Ідеал, доведений до кінця, є несумісним із життям. Якщо розвинути в собі всі «людські», «вищі», почуття (члени згаданої секти жорстоко страждали, поїдаючи «життя рослин»), то не можна жити. Чи не тому Христос не довів до кінця людського ідеалу, зосередившись на пробудженні «вищих» почуттів тільки щодо людини? Та й цього цілком вистачило, щоби поставити під сумнів фізичне існування людини, не кажучи вже про розвиток її духу, культури. Христос особливо й не приховував, що пропагована ним «любов до ближнього» призведе — не може не призвести — до скасування експлуатації ближнього. А в такому разі хто ж буде працювати на людину? Як вона виживе, а, основне, як виживе в перевтомленому і напівголодному тілі її дух? Чи не звідси — «Блаженні вбогі духом» та ідея «винагороди в потойбічному житті»? Ідея апокаліпсису, швидкого кінця історії та людства? Не випадково з приходом Христа прийшло відчуття, що «життя закінчилось», усі (християни) почали «любити один одного», бо «ось-ось кінець». Це — логічно. Якщо завтра всім помирати, якщо завтра кінець світу, то можна не тільки ставитись один до одного як до брата, але можна також не їсти ні тварин, ні рослин — взагалі нічого не їсти. Можна здійснити остаточний «ідеал людини». Якщо завтра кінець світу, то його можна зустріти і з голодним шлунком.

Усе це добре, та після пришестя Христа минуло... чотири тисячі років. А де кінець? Кінця щось не видно. Світ продовжує існувати. І продовжує існувати завдяки своїм законам, які тримали його й раніше, до Христа. І невипадково померлі голодною смертю члени згаданої секти проповідували швидкий кінець світу. Тому й так «легко» померли, відмовившись «експлуатувати» та «їсти» живе, що, як і за часів Христа, чекали «кінця світу» «з четверга на п’ятницю». Для здійснення ідеалу людини обов’язково потрібна апокаліптичність. Якби вона охопила раптом усіх без винятку людей (збоку це виглядало би як хвиля фанатизму), все людство просто, як ті члени секти, вимерло б упродовж місяця, «люблячи і голодуючи». Ідеал всіх ідеалістів був би досягнутий. Питання фізичного (тлінного! — ось звідки це у Христа) існування, не кажучи вже про культурне (яка ще культура, якщо завтра кінець світу?), відійшли би на задній план, в розряд несуттєвих.

Поява на землі «людини в повному розумінні цього слова» (тобто істоти, яка володіє всім набором власне людських почуттів) була б одночасно й кінцем цієї людини. Ідеал кладе кінець фізичному, тілесному існуванню (звідси Христова «ворожість» щодо життя, тіла). Поява людини (а не «напівзвіра», як його, в принципі, правильно іменує пан Б. Соловйов) можлива не як тривалість, а тільки як спалах. Спалах наднової зірки — ось що таке людина. І потім — небуття.

Що ж у такому разі являє собою людина не як істота «закінчена, що померла», а як істота «яка триває», яка живе — запитаємо ми в пана Б. Соловйова? Як істота, яка триває, яка жива — людина є незакінчена істота (і тому вона ще дихає!). Ідеал для неї існує лише для того, щоби тягнутись угору, не скотитися зовсім до почуттів і відчуттів тварини. Все людське в людині, звичайно ж, від ідеалу. Але занадто сильне світло ідеалу пробуджує в людині занадто багато людських почуттів, які аж ніяк не узгоджуються з потребами життя. І не тільки з потребами тіла, але і з потребами того людського духу, який співвідносять зі створеною — і що твориться — на Землі культурою. За сильного світіння ідеалу людина (як істота, яка триває) гине фізично та культурно. Великий письменник ХIХ століття Лев Толстой може тут служити живим прикладом: хоча його почуття визначалися всього лише недосконалим християнським ідеалом (що майже не враховує тварин і рослин), жаху перед тим фактом, що на нього працювали інші люди, Л. Толстому вистачило, щоби поставити собі за мету відмову від сімейної власності, від своєї великої творчості, щоби піти, фактично, жебракувати «у світ». Якби цей ідеал засяяв Л. Толстому раніше, в його юності, ми не мали би ні геніального письменника, ні взагалі людини культури. А мали б, у кращому випадку, ченця чи просто жебрака, а в гіршому — не мали б і цього (бо припинення фізичного існування жебрака набагато більш імовірне, ніж припинення життя графа).

Отже, ми бачимо, що пан Б. Соловйов заганяє нас у глухий кут — сам того не помічаючи. Розпалюючи в нас «ідеал людини», він робить чергову в історії людства спробу зруйнувати основи життя (які ніколи не спиралися на якусь «ідеальну справедливість», «вселенське співчуття») й відтак зупинити життя і покінчити з людиною як «недосконалою» істотою. Ну, в такому разі, нам усім заздалегідь треба погодитися з «кінцем світу». У такому разі — необхідний апокаліпсис, апокаліптичне світовідчуття. Останнє і є згода з припиненням життя: втрачає своє значення все земне — побут, проблеми, турботи, гроші, успіх, слава тощо. Кінець він і є кінець. Кінець життя.

Нічого подібного (на жаль чи на щастя?) в нашому суспільстві ми не спостерігаємо. Пострабовласницька цивілізація — спокійна і стійка. У ній вирішено проблеми, що хвилювали християн, комуністів і фашистів, разом узятих. Всі три ідеологічні течії були позначені «спрямованістю вперед», апокаліптичністю, що взагалі властиво революційним ідеологіям, які змінюють основи життя. Щодо постісторії, то тут немає місця для такого сприйняття часу. Ми «завмерли» — живемо неначе поза часом, надаючи життю самостійного значення. Узгоджуючись із тим ступенем «людяності», який і є для нас нашою «совістю».

Ніколи не було на Землі абсолютно «нелюдських», «безсовіс­них» людей. «Люди-звірі» — це вигадка істеричних гуманістів. Просто були різні поняття про «людину», про те, що таке «людина». Усі люди — навіть комуністи і фашисти — вважали себе «людяними» (відповідно до їхнього поняття про «людину»!). І «совість» вони мали — тільки свою, що перебувала на «своїй» відстані від ідеалу. І у нас вона на відстані: наважуюся стверджувати, набагато меншій, ніж у комуністів і фашистів. Так, ми грішні. Не випадково в книгах древніх релігій, як-от Біблія, однією з провідних є думка, що життя — це гріх. Будь-яке. Що будь-яка людина — грішна від народ­ження. «Більше грішна — менше грішна» — це вже не так важливо: та й хто може виміряти, порівняти? Ось Б. Соловйов вважає, що ми здійснюємо жахливий гріх, експлуатуючи і поїдаючи сторів. А ми вважаємо, що грішними були фашисти, які масово знищували «нижчу расу». Вбивства сторів нас не жахають, а дії фашистів — жахають. Самому ж панові Б. Соловйову члени згаданої секти могли би дорікнути «бездушністю до рослин»: бо шановний філософ зрізує рослину (щось же він та їсть), не замислюючись, що вона може мати душу.

Хто вибрав життя — той не повинен корчити дурня і вдавати «чистенького». Люди в усі часи існували завдяки компромісам із так званою «совістю», виробляючи в себе певний ступінь глухоти до божевільних криків ідеалу. Люди різнились і різняться між собою ступенем компромісу та глухоти, але не тим, що один живе безкомпромісно і «чисто», а інший «підло і брудно». Жити безкомпромісно — не можна. Безкомпромісно можна лише вмирати.

Легко вибирати між святістю і гріхом. Совісністю і безсовісні­стю. Набагато складніше вибирати між смертю і життям. Але невже ми, подібно до гуманістів усіх мастей, будемо обманювати себе та інших? Якщо чогось і навчив нас фашизм, так це нелицемірства, любові до правди. Не треба питання життя і смерті прикривати питанням безсовісності й совісності. Не треба проливати крокодилячі сльози за сторами, перш ніж вирішиш питання: а як же жити без їхньої праці, без їхніх молока, м’яса? Споруда життя (будь-якого, а не лише нашого) — жахлива: вона просякнута чиєюсь кров’ю та чиїмись стогонами. Якщо не людей, то «нижчої раси», не «нижчої раси» — то тварин (і, як дехто стверджує, рослин). Підкласти під неї вибухівку і смикнути за шнур — для цього багато розуму не треба. Багато разів її висаджували в повітря — і вона раз за разом відновлювалася, з чистішим фасадом. Але цеглини її під штукатуркою все одно скріплені застиглою кров’ю.

Не ми придумали цей світ і його закони. Не ми створили свої тіла, які вимагають рослинної та м’ясної їжі. Не ми встановили залежність духу та культури від матеріальних умов, від наявності неробства, дозвілля, легкого існування. Відмовитися від духу, від культури, заморити своє тіло непосильною фізичною працею і, дійшовши до «глибин совісті», голодною смертю — ось що диктує нам сліпучий «ідеал людини». Це — сонце, яке дає тепло та життя. Але хто може наблизитися до нього? Поблизу нього життя гине: поблизу себе Сонце несе руйнування та смерть. То нехай уже воно світить здалеку, пане Б. Соловйов! Не треба тягнути його якомога ближче до Землі. Для всього визначено місце в цьому світі: для Сонця, для Землі й життя на ній. Чи є життя на Сонці? Якщо ви називаєте себе віруючим і апелюєте до Бога — то й будьте віруючим і не вважайте себе розумнішим за Бога, який визначив для всього своє місце.