Машерують наші добровольці…

«ТЕПЕР НАСТАВ ПРИГОЖИЙ ЧАС ПРОГНАТЬ РОЗБІЙНИКІВ ІЗ ХАТИ…»^*

У березнi 1917 р. вiдновлений пiсля кривавих подiй на Бережанщинi леґiон УСС, у складі двох куренів по три сотні, в стрiлецьких одностроях та «мазепинках», вимаршував iз мiсця постою на фронт. Уперше за час iснування його командантом, незважаючи на рiшучi протести стрiлецтва^[179], було призначено неукраїнця — пiдполковника Франца Кiкаля, чеха за нацiональнiстю. Хоча, за словами сотника Богдана Гнатевича, новий керманич «був добрий боєвий старшина, людяний і справедливий командант, що дбав за добро й честь свого стягу»^[180]. По прибутті до Бережан, неподалік яких проходила лінія фронту, леґiон УСС учергове було реорганізовано: замість двох куренів по три сотні, на вимогу командування корпусу створено один з чотирма сотнями. Такі зміни, що протрималися до кінця війни, пояснювалися нібито малочисельністю стрілецької формації. Командантами сотень стали сотник Василь Дідушок, поручники Осип Семенюк, Володимир Орза, приділений до УСС у жовтні 1916 р. із австрійського 41–го піхотного полку, та Осип Букшований. До леґiону також належали сотня скорострілів, якою командував хорунжий Василь Соловчук, чета «боротьби зблизька»^[181] (хорунжий Осип Квас), куди входили відділи мінометів, гранатометів та світильників–вогнеметів, низка допоміжних підрозділів. Вже на фронті до них приєдналися технічна (четар Іван Сіяк) та Гуцульська (четар Іван Бужор) сотні, які певний час перебували поза леґiоном. Тоді ж було зорганізовано будівельну сотню (четар Михайло Гнатюк), що складалася з одужуючих після поранень і хвороб стрільців, та протигазову службу (четар Іван Іванець). Загалом станом на 20 червня 1917 р. стрілецький леґіон нараховував 26 старшин і 952 вояки^[182]. Після реорганізації та кількаденного постою в Бережанах Українські Січові Стрільці вирушили під Куропатники — село, що розкинулося над річкою Ценівкою, на північний схід від Бережан.

Призначення неукраїнця командантом стрілецької формації, як i те, що австрiйська вiйськова влада чинила перешкоди поповненню леґiону пiсля його розбиття восени 1916 р., а також наступне об’єднання всiх сотень в один курiнь та заборона створювати другий^[183]— свiдчили про зростання її настороженостi до Українського Січового Стрілецтва. Причиною такого ставлення було посилення антиавстрiйських настроїв у стрiлецькому середовищi.

Уже на фронтi стрiльцi довiдалися про росiйську революцiю та значнi змiни у Надднiпрянськiй Українi. УСС отримували зворушливi звiстки про створення Української Центральної Ради, про великi українськi манiфестацiї i з’їзди, про І–й Унiверсал та українiзацiю армiї. Їх першою реакцiєю на цi подiї було встановлення дружнiх стосункiв з тими зукраїнiзованими частинами росiйської армiї, якi розташувалися неподалiк вiд стрiлецьких позицiй. Зокрема, так було на Бережанщинi та в Карпатах, де стрiльцi разом iз вояками–українцями росiйської армiї взаємно вiдвiдували однi одних, розповiдали про себе, обмiнювалися iнформацiєю та пресою, допомагали харчами, домовлялися не стрiляти по своїх розташуваннях^[184]. Загалом же тi подiї, що вiдбувалися на схiдноукраїнських теренах, мали подвійний вплив на поведiнку та настрої УСС. З одного боку, це була величезна радiсть^[185], але водночас стрiльцi усвiдомлювали, що мета, за яку вони вже третiй рiк проливали кров, здiйснювалася — в Надднiпрянщинi закладалися основи власної державностi. Виникало запитання: в чому сенс дальшого iснування леґiону? Воювати на боцi Австрiї, яка не виявляла нiяких симпатiй до української справи i навiть готова була зрадити її, втрачало iдейний i реальний смисл, тим бiльше, що й Росiйська iмперiя, як тодi здавалося, розпадалася на очах. У таких умовах у стрiлецькому середовищi почалася криза, що вела до дезорiєнтацiї та розгубленостi^[186]. Почастiшали випадки переходу стрiльцiв на бiк Центральної Ради^[187]. Пропаганда за розпуск леґiону знаходила дедалi сприятливiший ґрунт.

Для вирiшення цього питання 26 травня 1917 р. у Кошi, що перебував у Пісочній Жидачівського повіту, вiдбулася розширена нарада делегатiв з участю усiх стрiлецьких формацiй, яку проводив сотник Дмитро Вiтовський. Під час обговорення виявилося, що переважна бiльшiсть учасникiв виступає за негайне розформування леґiону. Меншiсть, яку представляли сотник Никифор Гiрняк i четар Володимир Старосольський, дотримувалася думки, що, з огляду на складну полiтичну ситуацiю в Галичинi, дальше iснування стрiлецької органiзацiї є обов’язковим. В результатi було ухвалено компромiсну постанову, згiдно з якою остаточне рiшення мав прийняти український полiтичний провiд^[188]. Цим Українські Січові Стрільці продемонстрували розумiння своєї вiдповiдальностi перед суспiльством.

Тим часом у червні розпочався наступ російських військ, які кинув на Південно–Західний фронт військовий міністр Олександр Керенський, щоб послабити наростання антивоєнних настроїв як у Росії, так і на фронті. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, в кінцевому підсумку закінчилася повною поразкою російської армії, її відступом за річку Збруч. Однак вона завдала багато лиха населенню Галичини, привела до катастрофи стрiлецького леґiону. Останній у цей час перебував пiд селом Конюхи Бережанського повiту^[189], куди його перевело австрiйське командування, щоб запобiгти зв’язкам iз зукраїнiзованими частинами росiйської армiї. Місце розташування для стрільців, на думку дослідників^[190], обрали вкрай невигідне. За їхніми позиціями простягалася долина, яку російські артилеристи бачили, мов на долоні. Гарматний вогонь по ній не дав би змоги ні відійти стрільцям, ні наблизитися до них підкріпленню. Подібна долина була й ліворуч від позицій усусів. Прорвавшись через неї, російські війська могли обстрілом з конюхівських пагорбів не дати стрільцям піднятися і зайти їм у тил. Власне, як показали подальші події, таке розташування і відіграло фатальну роль у долі леґiону УСС.

Бойові дії під Конюхами розпочалися 29 червня. Ось як описує їхній перебіг безпосередній учасник четар Іван Іванець: «В тишу погідного ранку дня 29–го VI. в год. 5–тій упав перший стріл важкої московської гармати. Зараз–же знялась гураґанна буря артилерії. На просторі яких 30 кілометрів від села Бишок по Зборів заграло 520 батерей. Руйнуючий вогонь гармат знищив умить на відтинку села Конюхи передні рови і дротяні засіки. Стрілецькі закопи обернулись у вертепи лійок і ям з накопиченими куснями дерева, каміння та іншого матеріялу. Четверту сотню У. С. С., що скріпила першу боєву лінію, перетереблено.

Небо було чисте, але сонце пробивалося крізь занавісу куряви. Наче зловіщі птахи кружляли над становищами ворожі літаки, щоб дорешти зломити духа оборони. Вони справляли вогонь своїх батерей.

Від ударів важких стрілен обсувалися стіни ровів, розривалася стеля землянок. Земля гуділа під глухий стогін. До недавна білі склони яруги почорніли, присипані землею й куснями гранат, мін та шрапнелів.

У селі Конюхах, де примістилася стрілецька санітарна поміч під командою лікаря д–ра Воєвідки та боєвий обоз, настало пекло. Ворог бив запальними стрільнами. Горіли хати і збіжжа на полі. Ревіла покалічена худоба, збожеволілі люди з вереском гинули на пожарищі. В тому гарматньому вогні рвалася телєфонічна лучба, яку раз–у–раз треба було справляти. Служба телєфоністів була геройська. В часі, коли інші сиділи скриті в землянках, вони перебігали з місця в місце задихані мов ті гончі пси, щоб підтримувати зв’язок. Багато з них тоді погинуло.

В ночі гарматній вогонь притих. Настала хвилева перерва. Доставлено харчі. Розпочалась інтензивна праця піонірської, чи не найкращої технічної сотні в цілому ХХV корпусі.

Так пройшло 48 годин.

Вночі на 1–го липня пішов зливний дощ і вода залила стрілецькі рови. Стрільці опинились у грязюці. Та досвіта випогодилося і настав ясний, соняшний ранок. Вогонь артилерії знову дещо ослаб. Наказано строге поготівля на випадок наступу ворожої піхоти.

Коло 10–ої години рано прийшло ще звідомлення дивізії про те, що відбито російський наступ на лівому крилі фронту та що на цілому відтинку зовсім добре. Тимчасом москалі прорвалися вже були на горбі 386 поза двором, на відтинку 81 полку. Частини четвертої фінляндської дивізії, в якої складі були окремі пробоєві відділи, т. зв. куріні смерти, вдерлися крізь прорвану лінію і почали в обі сторони звивати австрійський фронт. Про ті події У. С. С. не знали нічого. Не знали, що ворог зайшов далеко на зади, що на лівому крилі нема ніякої оборони що тисячі австрійців опинилися в полоні. У. С. С. сподівалися ворога спереду, тимчасом він прийшов іззаду. З лівого крила він окружив яругу, в якій стояли У. С. С. і відразу опанував положення. В добавку… сотням заборонено виходити із землянок, щоб не стягнути на себе вогню ворожої артилерії, її вогнем кермували літаки, що без упину літали доволі низько над становищами. На російських ударників попав перший десятник Дутківський, що з двома телєфоністами вибіг справити перерване телєфонічне сполучення. Та заки він вспів повідомити сотні У. С. С., яругу окружили й опанували москалі. Першу відсіч пробував дати чет. Іванець з кількома стрільцями, що були при команді куріня. Та це не спинило розгону москалів і сотні, що були в землянках, попали за декілька хвилин у полон разом з раненим комендантом пполк. Кікалем, якого москалі пробили баґнетом»^[191].

В ходi боїв під Конюхами бiльшiсть УСС загинула або потрапила в росiйський полон. Серед полеглих були поручники Роман Камінський, Осип Яремович, підхорунжі Василь Ворона, Василь Іванців, вістун Тютько, десятник Р. Кузьмович, стрілець Шкварко та багато інших. Від полону врятувалися лише ті підрозділи, що перебували на інших ділянках фронту: технічна, будівельна, Гуцульська сотні, більшість сотні скорострілів та один відділ «боротьби зблизька». Всього з фронтових частин УСС залишилося 9 старшин і 444 стрільців^[192]. З них зорганізували три нові бойові сотні з відділами скорострілів і мінометів, які 6 липня взяли участь у ліквідації ворожого прориву під Куропатниками, куди їх знову перевели ще 4 липня. Через два тижні, 19 липня, відзначилася Гуцульська сотня, яка, напавши на позиції противника, полонила двісті російських вояків і захопила один скоростріл^[193]. У той же день розпочався загальний наступ союзників, що увінчався повним розгромом російського війська та звільненням усієї Галичини.

Під час визвольного походу до Збруча, який пролягав із Конюх через Козівку, Козову, Купчинці, Бурканів, Вербовець, Звиняч, Вигнанку, Чорнокінці до Бурдяківців на Борщівщині, стрільці йшли в авангарді 55–ї дивізії. Їхній бойовий склад нараховував близько 600 стрільців та 24 старшини і складався з трьох сотень піхоти, в тому числі Гуцульської і технічної, під командуванням четарів Івана Бужора, Івана Сіяка, хорунжого Василя Клима, а також будівельної сотні (четар Іван Цяпка), відділів скорострілів (хорунжий Осип Квас) і мінометів (хорунжий Стефан Никифорук), чети телефоністів. Стрілецькими обозами в цей час завідував четар Іван Іванець, санітарною службою — четар Володимир Щуровський. Командантом леґiону під час походу до Збруча був поручник Дмитро Кренжаловський, приділений із 35–го полку краєвої оборони, згодом, у серпні–жовтні, — поручник Микола Стронський. Переслідуючи противника, стрілецькі відділи взяли участь у боях біля Козови і Козівки, Бурканова і, особливо, під Бурдяківцями, де відзначилася Гуцульська сотня, яка захопила кілька десятків полонених і шість скорострілів^[194]. По закінченні походу Українські Січові Стрільці деякий час перебували над Збручем, в околицях сіл Бурдяківці та Збриж. Чимало з них було вшановано за бойові подвиги, зокрема, залізними хрестами нагородили четаря Івана Сіяка, хорунжих Василя Клима і Стефана Никифорука. 14 вересня всі фронтові відділи УСС було переведено до села Залісся на Чортківщині, куди невдовзі з Вишколу скерували цілий курінь поповнення. В жовтні прибув і отаман Мирон Тарнавський, якого призначили командантом УСС. Увесь леґіон мав тоді чотири сотні піхоти, технічну сотню з підрозділом «боротьби зблизька», скорострільну й будівельну сотні, господарські та допоміжні формації^[195].

Повертаючись до трагедії під Конюхами, слід відмітити, що значною мірою вона була наслiдком того стану невизначеностi та дезорiєнтованостi, в якому перебувало стрiлецтво пiд впливом, з одного боку, антиукраїнської i антистрiлецької полiтики Австрiї, а з другого — подiями в Надднiпрянськiй Українi. Очевидно, пiд враженням таких трагiчних подiй вже 14 липня вiдбулося засiдання Української Парламентарної Репрезентацiї в справi леґiону. На ньому було вирiшено розглянути дане питання на розширенiй нарадi з участю делегатiв УСС i представникiв українських полiтичних партiй^[196]. Це засвiдчило, що українськi провiдники не наважилися взяти на себе вiдповiдальнiсть за вирiшення такої складної i неоднозначної проблеми, як розформування леґiону УСС, вважаючи її справою загальнонародною.

24–25 липня 1917 р. у Вiднi, пiд головуванням Юліана Романчука, вiдбулася нарада за участю українських парламентарних послiв i членiв Палати Панiв, членiв Української Бойової Управи, делегатiв від Українських Січових Стрільців (серед запрошених були: Михайло Волошин, Никифор Гiрняк, Володимир Старосольський, Дмитро Вiтовський та iнші^[197]), а також представникiв нацiонально–демократичної, радикальної i соцiал–демократичної партiй, Союзу Визволення України та української студентської молодi. У ходi дводенних гострих дискусiй нарада дійшла висновку, що справа леґiону УСС тiсно зв’язана з низкою важливих полiтичних питань (зокрема, обговорювали питання про польську небезпеку), тому його лiквiдацiя є недоцiльною. На цiй же нарадi Українську Бойову Управу було реорганiзовано в Центральну Управу (ЦУ) УСС, а її головою обрано Степана Смаль–Стоцького^[198], відомого вченого, культурного і громадсько–політичного діяча, одного з лідерів українського національного руху Буковини, члена СВУ. Леґiон у черговий раз було врятовано вiд загрози самоліквідації.

Але пiдсумки вiденської наради не привели до якихось корiнних змiн у настроях стрiлецтва — воно й далi бажало розiрвати зв’язки з австрiйською владою i стати на службу Українськiй державi. Ще 31 травня 1917 р. у Вiднi було створено таємний український вiйськово–революцiйний гурток, що складався зі старшин УСС і старшин–українцiв австрiйської армiї. Його iнiцiаторами були Iван Нiмчук, Ростислав Заклинський, Микола Опока, Семен Безпалко i Володимир Свiдерський^[199]. Гурток поставив собi за мету пропагувати вiдiрвання українських земель вiд Австрiї i приєднання їх до Надднiпрянської України. Для полегшення конспiративної роботи вiн роздiлився на групи з 4–6 осiб i почав проводити агiтацiю серед українцiв галицьких i буковинських полкiв. Також було вирiшено видати вiдозву до українських воякiв австрiйської армiї iз закликом до непослуху та дезертирства. Двi такi лiтографованi вiдозви видав один iз гурткiв у Кошi УСС, зокрема, iз забороненою парламентською промовою українського посла Володимира Загайкевича й коментарем до неї, де була гостра критика австрiйської влади за її антиукраїнськi дiї^[200]. Вiдозви поширювалися як серед вiйськових, так i серед цивiльного населення краю. Крiм цього, члени вiденського гуртка проводили освiдомлюючу роботу серед старшин–українцiв, якi з тих чи iнших причин перебували у Вiднi. Проте дiяльнiсть гуртка не була тривалою — пiсля 5–6 засiдань вiн припинив своє iснування через примусовий виїзд деяких його членiв iз Вiдня, а також через небезпеку викриття^[201]. Можливо, що члени вiденського гуртка продовжували свою роботу в iншому мiсцi, проте прямих свiдчень цього нема.

Десь пiд ту ж пору в Кошi УСС також органiзувався гурток стрiльцiв, якi вважали своєю головною метою детальний перегляд дотеперiшнього суспiльного життя українцiв у Австрiї та боротьбу за його змiну вiдповiдно до вимог iсторичного моменту^[202]. Серед них тривали дискусiї про недолiки українського громадського життя в краї, сваволю рiзноманiтних урядових чинникiв, нехтування української справи австрiйською владою, звучала критика надто вже обережних дiй українських полiтикiв^[203]. Гурток висунув гасла: «Не смiє бути нi одного iнтелiґентного, чесно думаючого українця, який не посвятив би всiх своїх сил для працi в хосен народу» i «У суспiльнiй працi не вiльно нiкому руководитися особистими iнтересами»^[204]. Для реалiзацiї цих гасел серед членiв гуртка зароджується думка поширити свою органiзацiю по всьому краю^[205]. З їх iнiцiативи вiдбулося багато нарад у Кошi, бiльших мiстах Галичини, зокрема у Львовi, а також у Вiднi. Вже незабаром гурток мав чимало прихильників як серед поважних українських громадян, так i серед студентської молодi. У числi його iнiцiаторiв були сотник Никифор Гiрняк та пiдхорунжий Федь Палащук. Згодом цiєю справою зацiкавився брат кошового — стрілець Юліан Гiрняк, який взяв iнiцiативу органiзацiї в свої руки, гуртуючи однодумцiв iз числа УСС та цивiльного населення. Влiтку 1917 р. вiн почав створювати власний друкований орган гуртка, який з осенi 1917 р. став називатися Комiтетом Народної Працi^[206]. На початку 1918 р. такий орган побачив свiт у Львовi як тижневик «Будуччина». Напередодні його виходу Комітет Народної Праці видав відозву до українського громадянства, де вказувалося, що одною з найбільших хиб суспільного життя краю є брак незалежної думки та незалежного голосу вільної преси. Таке становище призвело до занепаду політичного життя серед українства, склалася ситуація, коли «малі інтереси вбивають великі народні задачі». Керівництво всіх національних інституцій зосередилося переважно в руках людей, які не дають ініціативній і діяльній молоді ширше себе виявити, а залежна від них преса не відображає тих настроїв, що панують в суспільстві. Тому, за словами Комітету, «Будуччина» покликана стати новим вогнищем вільної думки та конструктивної критики, а отже осередком напруженої праці у всіх сферах життя^[207]. Однак виходила «Будуччина» недовго i з переїздом згодом стрiлецького леґiону у Надднiпрянщину припинила iснування. Очевидно, з тiєї ж причини не розвинув активнiшої дiяльностi i сам Комiтет Народної Працi.

Свiдченням зростання полiтичної активностi стрiлецтва була й таємна органiзацiя пiдстаршин, створена у технiчнiй сотнi УСС. Її iнiцiатором був хорунжий Василь Клим, який наголошував, що наближаються важливi подiї, за яких вона буде потрiбною. Члени органiзацiї на своїх засiданнях робили доповiдi з актуальних питань, збирали грошовi внески^[208], очевидно, для потреб майбутньої акцiї. Таку роботу вели конспiративно, нiяких протоколiв та записiв не було, тому цiлком можливо, що подiбнi гуртки й органiзацiї виникали й в iнших пiдроздiлах леґiону УСС.

Антиавстрiйськi виступи Українських Січових Стрільців звучали i в їхнiх статтях та вiршах, де прямо йшлося про майбутню «безпощадну боротьбу» з iмперiєю^[209]. Також у другiй половинi 1917 р. окремi стрiлецькi старшини спричинили гострi виступи українського студентства й емiграцiї у Вiднi проти австрофiльської полiтики Української Парламентарної Репрезентації^[210] (можливо, що серед цих старшин були й члени згадуваного вже вiденського гуртка). Очевидно, що саме про цi виступи йдеться в працi Костя Левицького, де вiн згадує про заяви та резолюцiї української молодi та вiденських українцiв, прийнятi на рiзноманiтних зборах. У цих документах, датованих 3, 7, 19 червня та 3 грудня 1917 р., вiд українських полiтичних провiдникiв вимагалося: перейти в опозицiю до австрiйської влади з огляду на її ворожiсть до українських справ; заявити, що метою українцiв в австрiйськiй iмперiї є незалежнiсть всiх захiдноукраїнських земель i їх об’єднання з Українською державою, яка постала на руїнах царської iмперiї, в єдиний державний органiзм; увiйти в безпосереднi зносини з Українською Центральною Радою^[211]. Такi вимоги тих, хто їх iнiцiював, тобто окремих старшин УСС, свiдчать про їхнє намагання як пiдготувати сприятливий ґрунт для майбутнього протиавстрiйського виступу, так i розширити коло його виконавцiв. Крiм того, такi дiї означали, що стрiлецтво вже не обмежується тiльки критикою надто млявої полiтики українського полiтичного проводу, а й намагається шукати форми впливу на нього.

Спостерiгаючи за стрiмкими змiнами в нацiональному життi Надднiпрянської України, УСС сприймали кожен успiх там, як свiй власний. Дiзнавшись про ІІІ–й Унiверсал Центральної Ради, яким проголошено Українську Народну Республiку, вони вирiшили вiдзначити цю радiсну для всього українського народу подiю. Зокрема, дуже урочисто вiдбулося згадане святкування 8–9 грудня 1917 р. в Кошi та Вишколi, мiсця постою яких були прикрашенi нацiональними прапорами й транспарантами з написами «Хай живе Українська Народна Республiка!». Там вiдбулися святковi збори, пiсля завершення яких усi вiддiли Коша — понад 1000 стрiльцiв з оркестром та смолоскипами пройшли через навколишнi села Жидачiвщини, де також проводили спiльнi з мiсцевим населенням манiфестацiї та Богослужiння^[212], щоб продемонструвати солiдарнiсть iз Надднiпрянською Україною та підняти дух галицького українства.

Таке ж свято хотiли влаштувати й фронтовi частини леґiону, якi з 29 листопада по 16 грудня перебували в селі Гуштин на Чортківщині. Вони звернулися до штабу корпусу з проханням, за пiдписом усiх старшин, про дозвiл на його проведення. У вiдповiдь австрiйське командування заборонило святкування, а тодішнього команданта УСС отамана Мирона Тарнавського, що користувався величезною повагою серед стрiлецтва, як одного з iнiцiаторiв прохання змусило залишити леґiон i перейти до австрiйської частини^[213]. 8 січня 1918 р. його обов’язки перебрав сотник Осип Микитка^[214], присланий із австрійської армії. У зв’язку з цим сотник Дмитро Вiтовський трохи згодом писав iз фронту до сотника Никифора Гiрняка, що коли б австрiйська влада дiзналася про святкування в Кошi дня проголошення УНР, то квалiфiкувала б його як державну зраду^[215]. З таким перебiгом обставин стрiлецтво погодитися не могло.

Останнi подiї, до яких додалися ще й звiстки, що незабаром буде утворено польську державу, до якої увiйдуть i вся Галичина, Холмщина, Пiдляшшя та Волинь, викликали шквал обурення та рiзке зростання антиавстрiйських настроїв, котрi вже й так вирували серед стрiлецтва^[216]. Підхорунжий УСС Дмитро Паліїв зазначав з цього приводу: «Перед нами ніби фронт, але за ним Українська Держава! А тут торгують нами немов худобою. О, ні! Того ми не стерпимо! — йшло від сотні до сотні, від чети до чети, від стрільця до стрільця. Ми не наймити щоб служити Австрії, яка нами торгує — чулося в розмовах між стрільцями й старшинами. Чи не час вже розстатися зі зрадливою Австрією? Серед стрілецтва кипіло. І в наших умах зарисовувався вже зовсім виразно другий фронт. Не на Схід проти своїх, але на Захід»^[217]. Найактивнiшими виявилися тi УСС, котрi втекли з росiйського полону. Вони були революцiйно настроєнi i доводили, що для стрiльцiв тепер мiсце не в австрiйськiй армiї, а по другому боцi фронту, де українцi будують свою державу. З цього приводу в стрiлецьких пiдроздiлах вiдбувалися постiйнi таємнi наради^[218]. Тоді ж серед стрiлецтва почалися iнтенсивнi пошуки шляхiв налагодження зв’язкiв iз Центральною Радою^[219], яку стрiльцi вважали своєю моральною владою. Ходили також чутки, що група старшин восени 1917 i на початку 1918 рр. зверталася до Центральної Ради iз проханням, щоб вона визначила подальше завдання УСС, але у вiдповiдь їм рекомендували залишатися на місцi^[220]. Доводилося вирiшувати: як бути далi?

Висловом такої дилеми стали двi таємних наради Українських Січових Стрільців. Перша проходила 7 грудня 1917 р. серед старшин i представникiв рядовикiв Коша, який перебував тодi в селі Пiсочне на Жидачiвщинi. Головними питаннями, що їх обговорювали тут, були вимоги об’єднання українських земель, котрi перебували пiд владою Австро–Угорщини, з Українською Народною Республікою та перетворення леґiону УСС у зав’язок Української народної армiї^[221]. Друга нарада вiдбулася 11 грудня того ж року серед старшин фронтових формацiй, якi базувалися тодi в землянках гуштинського лiсу, бiля Збруча^[222]. Її безпосередньою спонукою були намiри австрiйських властей приєднати Галичину до новостворюваної польської держави — проти чого рiзко запротестували стрiлецькi частини^[223]. Зокрема, в цих протестах, надiсланих для ознайомлення Центральній Управі УСС, стрiльцi зазначали: «Iз оружжям в руцi виступимо проти всiх ворогiв тих наших змагань, ким би вони не були» та закликали до обдумування способiв подiбного виступу^[224]. Зважаючи на це, дискусiї на нарадi тривали в основному навколо двох концепцiй: пiдхорунжого Д. Палiїва i поручника I. Цьокана. Перший обстоював думку, що потрiбно розiрвати зв’язки з Австрiєю, перейти фронт i вiддатися до послуг Української Центральної Ради. Там допомогти закрiпитися молодiй Українськiй державi, а тодi вже розбиратися з Австрiєю. Такий перехiд, на думку Дмитра Палiїва^[225], з технiчного боку не був надто важким, тим бiльше, що настрої Українського Січового Стрілецтва залишались однозначно протиавстрiйськими.

Iншої думки дотримувався Iлько Цьокан, який доводив, що стрiлецький перехiд у Надднiпрянщину принiс би бiльше шкоди, нiж користi, бо Галичина втратила б захист перед небезпекою, котра їй загрожувала. Разом з тим, зазначивши, що УСС опинилися проти українського фронту, поручник Цьокан закликав не брати участi у бойових дiях i зачекати до з’ясування обстановки, до бiльш вигiдної ситуацiї^[226]. Таку виважену позицiю пiдтримав i Дмитро Вiтовський, який хоча й не був проти переходу Українських Січових Стрільців пiд команду Центральної Ради, але твердив, що ще на те не час, що потрiбно приготовлятися, щоб раптовi подiї не захопили зненацька^[227]. Бiльшiсть учасникiв наради погодилася з цiєю думкою. Однак, щоб зберегти демократизм, на нарадi було прийнято три резолюцiї: перша, резолюцiя бiльшостi, — за дальше iснування УСС; друга, резолюцiя меншостi, — за самоліквідацію леґіону; третя, спiльна резолюцiя, передбачала, що остаточний вердикт з даного питання має винести Українська Парламентарна Репрезентація. В останнiй з них, зокрема, зазначалося, що стрiльцi завжди вважали себе нацiональним вiйськом, а не «тирольцями Сходу», i питання їхньої подальшої долi є загальнонацiональним, а не особистим. Резолюцiю пiдписали представники фронтових частин УСС та Коша^[228]. Трохи згодом подiбнi документи почали надходити на адресу полiтичного проводу i з iнших формацiй леґiону^[229]. Пiсля цього стрiлецтво знову завмерло в тривожному очiкуваннi.

Але й тепер українськi провiдники не наважилися самостiйно прийняти рiшення про подальшу долю УСС. Стрiлецтву знову було запропоновано прислати своїх делегатiв для спiльного розв’язання назрiлої проблеми. У зв’язку з цим 5–6 лютого 1918 р. у Вiднi вiдбулася нарада щодо iснування i призначення леґiону УСС за участю Української Парламентарної Репрезентації, Центральної Управи УСС i представникiв усiх стрiлецьких пiдроздiлiв. Пiсля трьох днiв роботи було заявлено, що Українські Січові Стрільці постали як добровiльна формацiя в iм’я державної самостiйностi українського народу та для його визволення з чужої неволi i тому мають дотримуватися цiєї iдеї аж до її здiйснення. Також наголошувалося на недопустимостi вжиття леґiону для мети, яка б суперечила українським нацiональним iнтересам. Нарада висловила солiдарнiсть iз тими стрiльцями i вояками–українцями австрiйської армiї, якi, опинившись на територiї Української Народної Республіки, взяли активну участь у боротьбi проти росiйського централiзму за здiйснення нацiонального iдеалу. Було пiдкреслено готовнiсть леґiону УСС стати на допомогу УНР, якщо б вона висловила таке бажання в порозумiннi з австрiйською владою^[230]. Розглядалися тут і деякі інші питання стрілецького життя, зокрема, про поновлення отамана Мирона Тарнавського на посаді команданта леґіону УСС. Про це неодноразово просили стрільці в своїх зверненнях^[231], бажаючи, щоб у такий переломний момент їх очолив справжній патріот України. Але вирішення даної проблеми було поза компетенцією згаданого зібрання.

Прийнятi на вiденськiй нарадi рiшення дещо заспокоїли стрiлецьке середовище, однак пошуки оптимального варiанту виходу з ситуацiї, що склалася, тривали. УСС усвiдомлювали, що вони є єдиною реальною силою в Галичинi, здатною запобiгти австро–польським торгам останньою^[232], але не забували й про те, що Україну можна буде будувати лише одну, неподiльну, «вiд Висли аж по Чорне море!...»^[233]. У таких умовах пiдхорунжий Дмитро Палiїв ще ранiше запропонував компромiсний проект: створити в австрiйськiй армiї таємну органiзацiю українцiв, котра при потребi могла б виступити як органiзована збройна сила — як на захiдноукраїнських теренах, так i на допомогу Українській Народній Республіці. Таємна нарада виборних старшин, що вiдбулася наприкiнцi сiчня 1918 р. у селі Сковятинi на Борщiвщинi схвалила його, та коли стрiлецькi представники поїхали в цiй справi до Вiдня, щоб поiнформувати український полiтичний провiд, то вiн розцiнив цей план як державну зраду i не погодився на нього^[234]. Можливо, що цього разу УСС почали б реалiзовувати свiй план i без згоди проводу, але вже незабаром трапилася подiя, яка змусила їх на деякий час забути про нього.

Насамперед, мiж УНР i центральними державами було укладено Брестський договiр, за яким першу визнавали самостiйною державою (ця подiя була досить урочисто вiдзначена в стрiлецькому середовищi^[235]). У таємних статтях договору Австрiя зобов’язувалася вiддiлити тi частини Схiдної Галичини, де проживали українцi, i, об’єднавши їх з Буковиною, створити з них один коронний край. Цей намiр мав бути реалiзований до 31 липня 1918 р.^[236]. До речi, питання, пов’язанi зi Схiдною Галичиною та Буковиною, на переговорах готувала делегацiя УНР у порозумiннi з галицько–українським полiтичним проводом, а зв’язок мiж ними забезпечували представники УСС^[237]. Крiм цього, український уряд звернувся до Австрiї з проханням допомогти в боротьбi проти росiйських бiльшовикiв i, зокрема, закликав її направити в Надднiпрянщину леґiон УСС та полки, що складалися з українцiв. Про велике бажання Центральної Ради отримати допомогу Українських Січових Стрільців Михайло Грушевський писав так: «...З огляду на велику цiннiсть, яка виявилася за вiддiлами галицьких сiчових стрiльцiв, що органiзувалися на Українi з вiйськовополонених й виселенцiв^[238] i вiддавали важну прислугу в боротьбi з большевиками, дуже бажано було в данiй хвилинi дiстати такi сiчовi дружини з Австрiї»^[239]. Однак, австрiйська влада не квапилася давати УСС, представники яких заявляли, що їх найбiльшим бажанням є «пiти якнайскорше боронити українську державу»^[240], та українськi полки. Тому уряд УНР змушений був звернутися до нiмцiв, якi радо погодилися, сподіваючись отримати українське збiжжя, продукти та сировину. Невдовзi про свою готовнiсть вислати вiйсько в Україну заявила й Австрiя.

28 лютого 1918 р. леґiон УСС перейшов Збруч i вперше ступив на землю Української Народної Республiки. Тут його зустрiла iз жовто–блакитними прапорами делегацiя української армiї^[241]. Але не всьому леґiоновi випало тодi вирушати в Україну. Бiльша його частина — весь Вишкiл, який нараховував близько 1000 осіб, i Кiш, котрий мав коло 700 стрiльцiв^[242] — залишилася ще в Галичинi. Незважаючи на прохання Центральної Ради та енергiйнi заходи командування Коша i Вишколу, австрiйська влада вперто iгнорувала їх, не даючи згоди на виїзд останнiх у Надднiпрянську Україну (така поїздка стала можливою тiльки в червнi 1918 р.). Це змушувало багатьох стрiльцiв самим виїжджати — групами й поодинцi — в Українську державу, до фронтових частин УСС або прямо на службу до Центральної Ради, як лектори, вчителi, органiзатори тощо^[243]. Надто вже великою була спокуса побачити власну державу, переконатися в здiйсненнi тих iдеалiв, за якi Українські Січові Стрільці боролися вже четвертий рiк, та допомогти в їх реалiзацiї.

Пiд час побуту в Надднiпрянщинi УСС були придiленi до групи архікнязя Вільгельма Габсбурґа, онука австрійського імператора Франца–Йосифа. Молодий архікнязь ще ранiше зацiкавився українською справою i намагався в мiру своїх можливостей пiдтримувати її, в тому числі й перед австрiйським цiсарем. З цього приводу вiн зав’язав досить жваве листування з сотником Никифором Гiрняком^[244]. Будучи за натурою доброзичливою людиною, виявляючи зацiкавленiсть у вивченнi української мови та iсторiї, Вiльгельм здобув симпатiї серед стрiлецтва^[245], яке його називало Василем Вишиваним. Саме завдяки архікнязю з похiдних сотень Вишколу на Єлизаветградщинi органiзували ІІ–й курiнь польової формацiї УСС, командантом якого призначили поручника Володимира Старосольського. Однак, уже через кiлька днiв австрiйське вiйськове командування, вважаючи стрiльцiв за «небезпечних», наказало лiквiдувати цей курiнь^[246]. Тим було засвiдчено, що у верхах австрiйської влади ставлення до УСС якщо i змiнилося, то тiльки на гiрше.

Практична дiяльнiсть Вільгельма Габсбурґа у Надднiпрянщинi знаходила собi все бiльше прихильникiв — як серед УСС, так i серед надднiпрянцiв. Стрiльцiв вiн дуже часто захищав вiд нападок австрiйського командування, якому вкрай не подобалася їхня виразно українська державницька дiяльнiсть, а мiсцеве населення намагався, спiльно зі стрiлецтвом, обороняти вiд насильств окупацiйної армiї, а згодом i вiд власних поміщикiв, якi всiлякими способами намагалися повернути своє майно, втрачене пiд час революцiї^[247]. Тому пiсля того, як в Українi вiдбувся гетьманський переворот i до влади прийшов генерал Павло Скоропадський, деякi кола українства почали поширювати думку про необхiднiсть замiни його архікнязем Габсбурґом (з такою ж iдеєю виступали i деякi полiтичнi сили Австрiї^[248]. Бiльше того, цiлком ймовiрно, що вони й спровокували її серед мiсцевого населення, бо чутки про можливе проголошення В. Габсбурґа гетьманом України з’явилися тут фактично з приходом австрiйського вiйська^[249], тобто ще за дiяльностi Центральної Ради). Особливо популярною вона була на Півдні України, де в той час перебував леґіон УСС на чолі з Вільгельмом. Зокрема, прихильниками передачi гетьманства архікнязю були: Запорiзька дивiзiя; учасники звенигородського повстання, керiвник яких — Л. Шевченко — заявляв, що звенигородцi збунтувалися проти Скоропадського, бо вiн «панську клямку тягне», а вони хочуть iншого гетьмана, а саме — великого князя Вiльгельма; деякi представники українських соцiал–демократичної та соцiал–революцiйної партiй^[250]. Що ж до позицiї Українських Січових Стрільців, то її в iсторичнiй лiтературi трактують неоднозначно: військовий історик Осип Думiн стверджує, що вони пiдтримували цей план спочатку, а колишній четар УСС Степан Рiпецький та Фотій Мелешко, один iз органiзаторiв українського вiйська на Пiвднi України, вважають, що в подiбнiй комбiнацiї стрiльцi не брали нiякої участi, нi як вiйськово–полiтична формацiя, нi через окремих УСС^[251]. Насправдi ж ситуацiя була дещо складнішою. Деякi представники стрiлецтва, хоч i як приватнi особи, все ж мали певну дотичнiсть до планiв замiни гетьмана. Зокрема, сотник Никифор Гiрняк і пiдхорунжий Осип Назарук, виступаючи посередниками, зверталися вiд iменi одеських есдекiв та есерiв до архікнязя Вiльгельма з пропозицiєю стати гетьманом України, на яку вiн погодився. Проте на полiтичнiй нарадi в Києвi, в якiй взяли участь старшини київських Сiчових Стрiльцiв, представники соцiал–демократичної i соцiал–революцiйної партiй з Києва та Одеси, а також Никифор Гiрняк i Осип Назарук, вирiшили не висувати кандидатури В. Габсбурґа на посаду гетьмана України з огляду на небезпеку, що могла з того виникнути для внутрiшнього становища України^[252]. Отже, за межi дискусiй ця справа так i не вийшла.

Разом iз тим, ведучи мову про причетнiсть окремих представникiв Українського Січового Стрілецтва (переважно тiєї незначної частини старшин, якi недавно тiльки перейшли до леґiону з австрiйської армiї i не встигли позбутися значної долi австрофiльства в своїх поглядах^[253]) до планiв замiни українського гетьмана, необхiдно вiдзначити, що стрiлецький загал не мав до них анiнайменшого вiдношення, бо тодi перебував уже на чiтких антиавстрiйських позицiях. Бiльше того, коли стрiлецтво дiзналося про посередницьку мiсiю сотника Гiрняка і пiдхорунжого Назарука, то оцiнило її негативно. У резолюцiї збору офiцерiв i пiдхорунжих Коша УСС вiд 3 червня 1918 р. зазначалося, що така дiяльнiсть не вiдповiдає стрiлецьким настроям i є небезпечною для Української Держави^[254]. Цим Українські Січові Стрільці переконливо продемонстрували, що в їхньому середовищi прiоритет вiддають не груповим, а загальнонацiональним iнтересам.

Говорячи про вплив революційних подій в Наддніпрянщині на зростання полiтичної активностi стрiлецтва в 1917—1918 рр., необхiдно вiдзначити й тих УСС, якi протягом 1914—1917 рр. потрапили до росiйського полону. Часто це були найкращi старшини, пiдстаршини та стрiльцi з числа так званої «старої войни», передовi носiї того стрiлецького духу, що був основою iдейно–моральної, полiтичної i бойової сили УСС. Тому з початком революцiї в Росiйськiй iмперiї та розгортанням нацiонального руху в Українi, саме вони стали ядром Куреня Сiчових Стрiльцiв — вiйськової формацiї, яка була зорганiзована наприкiнцi 1917 р. в Києвi на зразок леґiону УСС. Протягом короткого часу вiн перетворився в добре вишколене боєздатне вiйсько, метою якого була «Самостiйна Українська Народна республiка, зложена з усiх українських земель»^[255]. Генерал–хорунжий Генерального штабу армiї УНР Марко Безручко вважав, що Сiчовi Стрiльцi були найкраще зорганiзованою частиною тогочасної української армiї^[256]. «Без Січових Стрільців у Києві, — підкреслював Євген Маланюк, — не було б акту 22 січня 1919 року, бо слово, що в нім є провідним мотивом — слово «Соборність», — залишилось би порожнім»^[257]. Високої думки про Січових Стрільців дотримувалися i провiднi дiячi УНР, зокрема, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра^[258]. Безперечно, що подiбнi оцiнки були свiдченням заслуг як самих Сiчових Стрiльцiв, так i всього українського стрiлецького руху, бо їх праця логiчно продовжувала тi змагання, якi започаткували ще передвоєннi стрiльцi, а розвинув і надав їм нового iмпульсу — леґiон УСС. Про це ж свiдчать назва Куреня^[259] Сiчових Стрiльцiв, особовий склад його органiзаторiв i старшин, взаємозв’язки та взаємодопомога СС i УСС^[260], а також спiльнiсть їх мети.

Ще одним пiдтвердженням активiзацiї УСС у 1917—1918 рр. була дiяльнiсть окремих їх членiв, вiдiрваних на той час вiд леґiону. Перш за все це був наплив листiв вiд колишнiх стрiльцiв, якi в силу рiзних причин були переведенi до австрiйського вiйська, з проханням повернути їх назад до леґiону^[261]. Вiдчуваючи, що незабаром почнуться вирiшальнi для України подiї, вони хотiли взяти в них активну участь.

Крiм цього, варто вiдзначити й тих УСС, якi, опинившись поза своєю формацiєю, дiяли на власний розсуд, виходячи з основних принципiв стрiлецької iдеологiї. Зокрема, Василь Семець, перебуваючи в Києвi, розвинув надзвичайно активну органiзацiйну дiяльнiсть у самому мiстi та селах Київської i Подiльської губернiй. Був спiвробiтником часопису «Народна Воля» та одним iз органiзаторiв Студентського Куреня, який згодом боровся пiд Крутами. Брав активну участь у твореннi Куреня Сiчових Стрiльцiв, у складі якого й загинув геройською смертю в бою з бiльшовиками на вулицях Києва^[262].

Подiбною була доля й старшого десятника Трифона Янiва, який з вибухом революцiї втiк iз табору полонених над Волгою i прибув до Одеси, де став провiдником та iнструктором вiйськової молодiжної органiзацiї «Сiч». Одночасно вiн входив до числа старшин І–го Гайдамацького Куреня i як командант сотнi брав активну участь у боях проти бiльшовикiв в Одесi, де й загинув^[263].

Не розгубився у складних умовах i четар Агатон Добрянський, котрий пiсля втечi з полону зайнявся нацiонально–революцiйною пропагандою серед воякiв–українцiв в Петербурзi, брав активну участь в українiзацiї полкiв з України^[264]. Вiн був головним органiзатором величавої манiфестацiї українського вояцтва в столицi Росiї, що вiдбулася 12 березня 1917 р. з нагоди Шевченкiвської рiчницi i в якiй взяло участь понад 30 тисяч манiфестантiв, головним чином воякiв–українцiв^[265]. Подiбнi факти були непоодинокими, i всi вони стали яскравим виявом iдейно–моральних та громадсько–полiтичних принципiв стрiлецтва, яке намагалося використати будь–якi умови для працi на користь свого народу.

Отже, аналiз дiяльностi леґiону УСС в 1917—1918 рр. наочно показує, що значною мірою вона була зумовлена тими революційними подіями, котрі відбувалися в Наддніпрянській Україні. У цей перiод стрiлецтво остаточно визначило для себе головні напрями подальшої боротьби, мета якої полягала у вiдокремленнi захiдноукраїнських земель вiд австрiйської iмперiї та об’єднання їх iз Українською державою (звичайно ж, що мова в даному випадку йде про тактику подальшої боротьби, а не її стратегію, бо остання була з’ясована практично зі створенням леґіону УСС). Таке розуміння свого призначення, незважаючи на деякі тактичні неузгодженості, було домінуючим серед стрільців, які, з одного боку, робили всілякі заходи для зміцнення української державності на землях Наддніпрянщини, а з другого — пам’ятали про свої обов’язки в Галичині. Саме активна державницька позиція УСС у Східній Україні стала причиною переводу їх звідти на Буковину, де вони почали підготовку до вирішальних змагань на західноукраїнських теренах.