Матусин оберіг

Розділ 1

Олеся поцілувала маму в щічку. Дівчинці здалося, що в неньки, яка лежала в ліжку, покотилася сльоза та завмерла в неглибокій зморшці під оком. Олеся провела пальчиком по обличчю жінки, і він справді став мокрим.

– Матусю, ти плачеш? – дівчинка подивилася на маму синіми озерцями очей.

– Ні, донечко, ні! – сказала їй жінка. – Тобі, моє сонечко, здалося.

На безкровному, восково-жовтому обличчі хворої майнула ледь помітна усмішка. Чоловік, який стояв поруч, потай від дівчинки витер зволожені очі й поклав долоню на плече Олесі.

– У тебе слізка, – промовило дівча, розглядаючи свій вологий пальчик.

– То, напевно, порошинка в око потрапила, – жінка знов усміхнулася донечці.

– У тебе справді нічого не болить? – сині оченята дивилися пильно.

– Справді нічого не болить, – запевнила мати.

Жінка простягнула худеньку руку до Олесі, і тремтячі тонкі пальці ледь торкнулися кругленької дитячої щічки. Дівчинка відчувала, що ненька хоче щось іще сказати їй, і запитально дивилася на неї. Мама усміхалася, але якось незвично, сумно.

– Мамусю, присягнися, що в тебе все добре, – попросила Олеся й долонькою притиснула до щічки мамину прохолодну руку.

– Лесечко, справді, усе добре, – лагідно й тихо промовила жінка. – Іди, доню, спати, уже час.

– На добраніч, матусю, – сказало дівча й поцілувало неньку в щоку.

Олесі страшенно не хотілося йти у свою кімнату, але вона знала, що мама хвора і їй потрібно відпочивати. Дівчинка зітхнула й усміхнулась до матері.

– Доброї ночі, – побажала їй жінка й подивилась услід довгим сумним поглядом.

– На добраніч, – сказала Олеся й послала матері повітряний цілунок, дмухнувши на долоньку.

Дівчинка неохоче пішла до своєї кімнати. Вона ввімкнула світло, вдяглась у піжаму, забрала ляльку Марійку з тумбочки. Її улюблениця була все ще в літньому сарафанчику, бо тепла сукня, яку Олеся з мамою почали шити для неї, так і не була закінчена.

– Будеш спати зі мною й не змерзнеш, – сказала ляльці Олеся та поклала її на своє ліжко.

Дівчинка вимкнула світло, і в тихій кімнаті гучно протупотіли дитячі ніжки від дверей до ліжка. Олеся обняла Марійку, натягнула ковдру аж до очей. Раніше мама її вкладала щовечора спати. Перед сном читала книжку або просто сідала на краєчок ліжка, і вони довго розмовляли стишеними голосами. Потім ненька дбайливо вкривала свою доню ковдрою, цілувала й бажала спокійної ночі. Узимку мама захворіла й незабаром уже не ходила на роботу. Спочатку Олеся навіть раділа з того, що жінка чекала вдома її повернення зі школи, на кухні пахло чимось смачненьким і не доводилося самій розігрівати обід у мікрохвильовій печі. Аж до вечора мама була поруч із нею, і дівчинка тішилася з того. Вони разом готували вечерю, і ненька детально розповідала й показувала Олесі, як готувати ту чи ту страву. Дівчинці це подобалося, і вона відчувала себе майже господинею на кухні. Вони жартували, куховарячи, і так було їм весело! Якось мама сказала:

– Олесю, чоловіки без нас померли б із голоду! Їм легше піти до крамниці, купити заморожені пельмені та зварити, ніж самим щось приготувати вдома, тож, якщо я буду в лікарні, тобі доведеться самій готувати їжу для тата. Тепер ти розумієш, чому я тебе навчаю хазяйнувати?

Мама підморгнула Олесі, і вони довго сміялися. Згодом мама навчила Олесю користуватися пилососом і пральною машинкою, показала, як акуратно заправляти після себе ліжко, навчила заплітати косички. Дівчинці така мамина школа настільки подобалась, що вона майже перестала бігати гуляти на вулиці з подружкою Ніною. Лише коли мама почувалася зле, вона силоміць змушувала Олесю піти до подруги.

Останні кілька днів ненька не вставала з ліжка. Олеся все допитувалася, що в неї болить, але мама постійно віджартовувалась.

– Просто заслабла, – завжди відказувала вона, коли дівчинка надокучала їй питаннями.

Але Олесю важко обманути – вона чула, як зітхали сусідки, коли стиха гомоніли про те, що «страшна хвороба в Яни» і «треба ж такому горю статися, а дитина ще зовсім мала!» І тато ходив похмурий та невеселий, а коли мама злягла, то взагалі став мовчазний і сумний.

Олеся повернулася на бік і задивилась у вікно. Там, на вулиці, скаженів вітер, розгойдував стару яблуню, вона скрипіла, і той скрип був схожий на людський тужний плач. Яблунева гілка раз по раз стукала у вікно, немов просила прихистку в хатньому теплі, та вітер не чув її плачу – він вив пововчи й безжально розхитував беззахисну яблуньку. Олеся натягла ковдру на вуха, щоб не було чути того виття за вікном, і заплющила очі. Їй стало сумно, незатишно. Хотілося побігти в кімнату до мами, як колись, залізти до неї в ліжко, почути лагідний голос і спокійно заснути в її теплих обіймах, але не можна: мама хвора, і їй потрібен спокій. Дівчинці хотілося плакати, але вона згадала, як повчала ненька:

– Не треба плакати, бо ти засмучуєш мене, і я буду плакати разом із тобою.

Олеся не хотіла, щоб мама плакала, їй найбільше подобалося чути її сміх. Дівчинка усміхнулася, згадавши веселу маму, обняла міцно Марійку й незабаром заснула.

Уранці Олеся прокинулася від людських голосів, які долинали із сусідньої кімнати. Вона, не знімаючи піжами, пішла подивитися, хто там розмовляє. Дівчинка прочинила двері й зупинилася на порозі: кімната була повна чужих людей. Одна із жіночок, помітивши Олесю, швидко пішла їй назустріч, узяла за руку й майже силоміць завела назад у кімнату.

– Дитинко, тобі туди не можна, – схлипнувши, промовила вона. – Зараз твого батька покличу.

Олеся відчула, що трапилось якесь лихо. Вона висмикнула свою ручку і скрикнула:

– Пустіть! Я хочу до мами!

Жінка не встигла й рота розкрити, як Олеся забігла до материної кімнати й крізь натовп жінок прослизнула до ліжка. Від побаченого вона заклякла на місці. На заправленому ліжку лежала її мама, гарно вбрана, чомусь у хустці, зі складеними на грудях руками.

– Мамо, – тремтячим стишеним голосом покликала Олеся.

Мама була не схожа на її колишню веселу, смішливу і красиву маму. Перед Олесею лежала ніби інша жінка із завмерлим восковим обличчям і заплющеними очима.

– Нема у тебе мами, дитинко, – зітхнула якась бабця. – Померла твоя мама.

– Ні! – закричала Олеся. – Ви брешете! Це неправда!

Дівчинка стиснула кулачки й почала гамселити ними ненависну чужу злу бабцю. Вона плакала, била й била кулаками стареньку, потім – жінку в чорній хустці, увесь час кричачи, що вони їй брешуть. Прийшов батько, підхопив доньку на руки, поніс до її кімнати. Олеся кричала, пручалася, била батька по обличчю, по голові й голосно плакала. Чоловік схопив її в обійми та притиснув до себе.

– Тихо, сонечко, тихо, – промовляв він стишеним голосом, – не треба так, уже нічого не зміниш.

– Ви всі брехуни! – промовила спересердя дівчинка і схлипнула. – Мама не могла померти! Вона не могла мене покинути! Не могла! Вона мене любить, а ви всі – злі!

– Так, Олесю, мама тебе любить, але вона була хвора, дуже хвора, – тихо промовив батько, послабивши обійми, коли донька перестала пручатися. – І вона не померла, а…

– А що? – Олеся подивилася батькові прямо в очі.

Він не витримав того погляду, утупив очі в землю, тяжко зітхнув.

– Тепер мама буде на небі, – сказав ледь чутно.

– Чому не зі мною?

– Вона завжди буде з тобою, у твоїх думках, у твоєму серці.

– Я хочу до мами, – знову повторила дівчинка.

– Зараз ти вдягнешся і побудеш у сусідки. Добре?

– Чому?

– Бо в тата багато справ, – пояснив він, перевдягаючи дівчинку, – я впораюсь і заберу тебе. Домовилися?

– Можна я візьму Марійку?

Батько кивнув на знак згоди. Він хотів узяти Олесю на руки, але дівчинка заперечила:

– Я вже доросла.

Чоловік узяв за руку доньку, провів повз натовп жінок, що були біля її мами. Олеся вже не плакала. Вона мовчки пройшла кімнатою, вийшла надвір, слухняно подибала за батьком до сусідчиної хати, переступила поріг, витерла ноги, привіталася.

– Ти, Олесю, побудеш тут, – сказав батько, знявши з доньки курточку, – а потім я прийду по тебе.

– Я ще побачу маму? – спитала Олеся.

– Так, – кивнув головою батько й швидко пішов із хати. Як тільки не намагалася сусідка тітка Ліда розговорити дівчинку – усе марно. Сіла на стілець біля вікна, обняла свою ляльку й дивилась у вікно. А там лив дощ, і геть нічого не видно було. Тітка намагалася погодувати Олесю – та ніби не чула її, так і просиділа до вечора. Коли за вікном споночіло, жінка роздягла Олесю, поклала спати у своїй хаті. Дитина не противилась, не зронила жодного слова – слухняно лягла на велике тітчине ліжко, обняла ляльку й заплющила очі.

Погода змилостивилася, і на похоронах не бешкетував вітер, навіть дощ стих. Олеся мов заклякла на кладовищі біля материної труни. Мама їй здавалася чужою жінкою, яка вбралась у мамин одяг і прикинулася нею. Коли почалося прощання, жінки заплакали, запричитали, завили, по Олесиних щоках покотилися великі горошини сліз. Дівчинка плакала по-дорослому, душею, не зводячи очей із завмерлого, незвичного обличчя матері. Олеся сама підійшла ближче до труни, поцілувала в щоку матір. Вона була холодна і якась чужа.

– Матусечко, прощавай, – стиха промовила дівчинка, і навколо неї ще голосніше затужили й запричитали жінки.

Дівчинка заглянула в могилу – вона була глибокою та страшною. Колись їй наснився сон, де була майже така ж глибока яма, страшна і холодна, а тепер у таку мають покласти її маму.

– Їй там не буде холодно? – спитала Олеся в батька, який міцно тримав її за руку.

Труну опустили на саме дно ямки, й Олеся туди з острахом зазирнула. Батько промовчав, і дівчинка сказала:

– Моя бідна мама! Їй там буде холодно і самотньо.

– Ні, Олесю, мама тепло вдягнена, – відповів батько, витерши шапкою очі.

– Ходімо додому, – сказала Олесі тітка Ліда і взяла дівчинку за руку.

– А тато? – запитала дитина.

– Він зараз прийде.

Увечері Олеся знову сиділа біля вікна з лялькою в руках. Вона мовчки дивилась у непроглядну темінь, ніби намагаючись розгледіти постать найріднішої людини. Батько сів поруч, обняв дитину за плечі.

– Олесю, сонечко, у тебе є я, і ми маємо разом навчитися жити…

– Без мами? – тихо і сумно промовила дівчинка.

– Так, – зітхнув батько.

Чоловік помовчав, намагаючись знайти доречні слова, але вони десь застрягли, грудкою здавили горло. Він тяжко підвівся, вийшов із кімнати і за мить повернувся назад.

– Олесю, у тебе незабаром день народження, – сказав чоловік.

– Я знаю. Першого травня, але не хочу дня народження без мами, – промовила дівчинка, не відриваючи погляду від вікна.

– Мама тобі дещо залишила.

– Мені?! – дівчинка повернула голову. – Що саме?

– Ось це!

Чоловік сів поруч, тримаючи в руках товсту паперову теку. Він розв’язав її й дістав товстезний зошит, також на зав’язках.

– Що це? – здивовано запитала Олеся.

– Бачиш, тут написано «Олесі, моїй донечці»? – вказав він на запис на зошиті. – Щороку у свій день народження ти будеш відкривати один лист і читати, що там мама тобі написала, – пояснив батько. – Бачиш, перший аркуш заклеєний, і ти не можеш його розкрити раніше свого дня народження.

– Чому?

– Бо тут мама написала «Відкрити Олесі у день її восьмиліття». Незабаром тобі виповниться вісім років, й у свій день народження ти матимеш право розклеїти папір і прочитати. Коли тобі буде дев’ять рочків, ти прочитаєш наступний запис, і так будеш робити щороку.

– А зараз не можна відкрити?

– Ні, не можна, – відповів батько.

– Але чому? До дня народження чекати так довго!

– Не зовсім. Місяць мине непомітно, і ти матимеш гарний подарунок на свій день народження, – сказав батько, передаючи теку доньці. – Нехай буде в тебе, чи мені сховати?

– Це моє! – чітко промовила дівчинка. Вона підійшла до ліжка й поклала теку під подушку. Марно батько вмовляв дівчинку покласти теку в тумбочку – Олеся не хотіла й на мить розлучатися з нею. Дівчинка вдягла ляльку в теплу сукню з одним рукавом, передяглася сама, лягла в ліжко й попросила батька вимкнути світло. Олеся довго не спала, згадуючи минулий свій день народження. Тоді була поруч мама, ще не хвора, весела і щаслива. Вона спекла тортик, і за столом Олеся задула сім свічок, загадавши бажання.

«І чому я загадала гарно вчитися, а не щоб жила мама?» – думала дівчинка.

Їй стало так тужно, так сумно без мами, що вона гірко й невтішно розплакалася. Щоб не чув батько, Олеся плакала, укрившись ковдрою з головою. І лише коли засунула ручку під подушку й торкнулася маминої теки, трохи заспокоїлась і стихла.

Розділ 2

Кілька днів поспіль Олеся не ходила до школи, і батько не наполягав. Він гадав, що дівчинці треба дати трохи часу, щоб вона оговталася від горя, яке звалилося на неї, намагався частіше спілкуватися з донькою, але вона майже не йшла на контакт. Олеся весь час тримала при собі ляльку і жодного разу не згадала ані про подружку Ніну, яка час від часу до них заходила, ані про свій клас. Здавалося, що горе скам’яніло, затверділо десь у глибині її душі, і лише великі виразні сині очі дивилися на світ з німим питанням: «Чому так сталося? І де моя мама?» Дівчинка часто залазила на стільчик біля вікна й дивилася надвір. Так вона могла сидіти годинами, ніби чекаючи на повернення матері.

– Чому ти там сидиш? Що видивляєшся, Олесю? – спитав якось батько.

Він обережно торкнувся плеча дитини і відчув, як воно злегка здригнулося.

– Не знаю, – стенула вона плечима.

– Так не можна. Ти б сходила погуляла, Ніна заходить до тебе щодня.

– Не хочу, – відповіла коротко, не відриваючи погляду від вікна.

– Там нікого нема, – сказав батько, зазирнувши через плече.

– Я знаю.

– І мами ти там не побачиш, – обережно промовив батько.

– Так. Мама померла.

– Добре, що ти це розумієш, – зітхнув чоловік. – То, може, не треба дивитись у вікно, де… де нікого немає?

Олеся різко повернулася, скочила зі стільчика, подивилася батькові у вічі. Від того погляду в нього пробігли по тілу сироти.

– Чому?! – скрикнула дівчинка. – Чому вона померла?! Чому мене покинула? Я її так любила!

Очі Олесі наповнилися слізьми, і великі горошини покотилися по щоках. Чоловік обняв дівчинку, вона притислася всім своїм тільцем до нього.

– Мама тебе не покидала, – сказав він якомога спокійніше. – Вона була тяжко хвора, і нічого не можна було вдіяти.

– Чому її не врятували лікарі? – спитала Олеся глухо.

– Є хвороби невиліковні, але мама… вона тебе дуже любила й не хотіла покидати, однак… Так сталося, доню. Мені також її бракує, але ми разом повинні пережити горе й навчитися жити…

– Без неї? Я не хочу! Я хочу до мами.

Остання фраза прозвучала так щиро, по-дитячому, що чоловік на мить завагався, не знаючи, які слова підібрати, щоб утішити дитину, бо в самого на душі була неймовірна туга.

– Я також хотів би бути поруч із нею, – сказав він згодом, – але ти вже доросла дівчинка й розумієш, що цього не буде ніколи. Нам обом важко, але ми не повинні впадати у відчай – мамі це б не сподобалось.

Схоже, що останні слова дійшли до свідомості Олесі. Вона відсторонилася від батька, знову на нього глянули оченята-озерця.

– Ти так гадаєш? – запитала дівчинка, і чоловікові здалося, що доньчин погляд зазирає в його душу, тому він повинен справдити її сподівання.

– Я впевнений у цьому, – відповів він. – Ми повинні жити так, щоб мама була задоволена, так, ніби вона й зараз поруч із нами. Їй не сподобалось би, що ти не ходиш у школу, – він обережно нагадав про закинуте навчання.

– Я піду до школи, – заявила дівчинка.

– Ось і добре!

Чоловік хотів погладити дитячу голівку, але Олеся швидко пішла до свого столика, дістала портфель, заходилася складати книжки. Батько потупцювався на місці, але донька вже не звертала на нього уваги – вона була зайнята своїми справами. Полегшено зітхнувши, чоловік тихо вийшов із кімнати. Він ще довго сидів на ґанку й палив цигарки, аж поки не завітала сусідка Лідія.

– Тихоне Павловичу, я тут картоплю з качкою стушкувала, тож подумала, що треба й вас пригостити, – сказала Лідія Василівна, і лише тепер чоловік помітив у її руках каструльку, замотану рушником.

– Та навіщо ви? – зніяковів Тихон Павлович. – Я й сам можу готувати.

– Як там Олеся? – спитала жінка, поставивши ношу на ґанок.

– Не дуже, – зітхнув чоловік. – Здається, розумом вона сприйняла смерть матері, а ось душею – ні.

– Менші діти, коли ще не усвідомлюють, що таке смерть, легше переживають, а Олеся… Вона доросла не за роками, хоча й невеличка росточком, – сказала жінка й поквапилася піти.

Здавалося, батько з Олесею порозумівся і трохи заспокоївся. Чоловік накрив на стіл, покликав Олесю вечеряти.

«Може, хоча б сусідчиної страви трохи поїсть, – думав він, – бо вже худнути почала, так їсть погано».

Олеся слухняно прийшла, сіла за стіл, зупинила на мить погляд на материному стільці, подивилася на батька: навіщо, мовляв, кликав?

– Бери ложку, будемо вечеряти, – сказав він.

Дівчинка почала їсти, але було помітно, що її думки десь далеко і вона їсть автоматично. Чоловік знову розхвилювався.

– Смачно? Мені подобається! – награно весело сказав чоловік. – Це тітка Ліда приготувала.

– Не мама, – ніби виринувши із задуми, промовила Олеся. Вона поклала ложку й дивилася на батька. Чоловікові було важко витримати той погляд, і він почав ще швидше працювати ложкою, зосередивши погляд на мисці. – Моя мама померла, – стиха промовила дівчинка, – значить, і ти помреш? Я залишусь сама?

Батько поперхнувся стравою й закашлявся.

– Доню, ну що ти таке кажеш?! – дорікнув він.

– Ти, як і мама, мене покинеш?! – уже кричала дівчинка. – Ви всі мене покинете, і що я сама буду робити?!

Олеся скинула рукою миску зі стола, та жалібно брякнулася на підлогу, а дівчинка розплакалась і побігла до своєї кімнати. Батько підійшов до Олесі, яка ридала на ліжку, ткнувшись обличчям у подушку.

Він узяв дитину на руки, пригорнув до себе. Усі слова втіхи застрягли десь у грудях, і чоловік лише погладжував доньчину спину, яка здригалася від ридань. Він дав змогу виплакатися, аж поки дівчинка не заспокоїлася й тихо промовила:

– Можна я завтра не піду до школи?

– Лише завтра, – погодився батько. – Давай я тобі застелю ліжечко, а ти піди вмийся. Домовились?

Дівчинка мовчки пішла до ванної кімнати. Коли повернулася, то побачила, що мамина тека лежить на тумбочці.

– Навіщо ти її чіпав? – одразу кинулася до папки.

– Вона тобі заважає спати, – пояснив батько. – Я лише переклав на ніч, щоб тобі було зручніше.

Олеся поклала теку під подушку.

– Це моє, – сказала вона й заплющила очі.

Тихон Павлович дотримався слова й дав Олесі змогу ще один день побути вдома. Наступного ранку дівчинка сама вдяглася, розчесала волосся й довго намагалася перед дзеркалом заплести косички. Кілька разів вона їх розплітала, потім починала знову, пригадуючи, як її навчала мати.

– Тобі допомогти? – спитав її батько.

– Я сама! – знову коротке й уперте.

Тихон Павлович відвів доньку до класу, а сам зачекав на вчительку в коридорі.

– Ви вже знаєте? – спитав привітавшись.

– Так, звичайно, – відповіла вона. – Не хвилюйтесь, я намагатимусь бути уважною до Олесі. До того ж, у школі є психолог, тож, якщо ви не будете проти, я відведу дівчинку до нього.

– Будь ласка, я лише «за», – сказав чоловік. – Олеся стала зовсім іншою, і я іноді не знаю, як мені з нею поводитися, що сказати.

Учителька запевнила, що зробить усе можливе, щоб допомогти дитині вийти з такого тяжкого депресивного стану.

Олеся сіла за першу парту поруч із Ніною. Це було її постійне місце, відколи вона прийшла восени до школи. Тоді її привела сюди мама, радісна, усміхнена, і від того Олесі було спокійно на душі. Зараз учителька щось розповідала, Ніна намагалася щось нашептати подружці на вухо, а Олеся не чула ні одну, ні іншу. Її думки були там, першого вересня, коли вони з мамою йшли до школи, і в Олесі був за плечима новенький портфелик, який вони разом купили на ринку…

Пройшли чотири…