Майдан. Жінка

Жінка

Моя мати померла в понеділок, 7 квітня, в пансіонаті для старих у лікарні Понтуазу, куди я відправила її два роки тому. Санітар сказав мені по телефону: «Ваша мати померла сьогодні вранці, після сніданку». Було близько десятої години.

Уперше двері її кімнати були зачинені. Її вже спорядили, пов’язка з білої тканини обрамляла її голову, проходячи під підборіддям, натягаючи шкіру навколо рота й очей. Її накрили простирадлом по плечі, руки заховані. Вона була схожа на маленьку мумію. З кожного боку ліжка залишили поручі, які перешкоджали їй підвестись. Я хотіла передати їй білу нічну сорочку, обрамлену зубчастою торочкою, яку вона колись купила для свого поховання. Санітар сказав мені, що одна жінка з відділення могла б переодягти її, вона також могла б надягти на неї розп’яття, що було в шухляді столу в головах. Бракувало тільки двох маленьких цвяхів, що фіксують мідні руки на хресті. Санітар не був упевнений, що знайде їх. Але це було неважливо, я хотіла щоб матері надягли її розп’яття. На пересувному столику стояв букет форситій, які я принесла напередодні. Санітар порадив мені відразу ж піти у відділ запису актів громадянського стану в лікарні. А тим часом вони займатимуться описом особистих речей моєї матері. При собі вона майже нічого не мала, жіночий костюм, блакитні літні туфлі, електричну бритву. Закричала жінка, та ж, що кричала протягом місяців. Я не розуміла, чому вона ще жива, а моя мати померла.

У відділі запису актів громадянського стану молода жінка запитала мене, з якого питання я прийшла. «Моя мати померла сьогодні вранці. — У лікарні чи в пансіонаті? Прізвище?» Вона подивилася на документ і посміхнулася: вона про це вже знала. Жінка знайшла особисту картку моєї матері й задала кілька запитань: місце її народження, її останнє місце проживання перед її переїздом у пансіонат. Ці відомості треба заносити в особисту картку.

У кімнаті моєї матері на столику в головах уже стояв пластиковий пакет з її речами. Санітар простягнув мені на підпис картку опису. У мене не було бажання забирати із собою речі, які в неї були тут, хіба що статуетку, куплену колись під час паломництва в Лізьє з моїм батьком, і ще маленького сажотруса савояра, сувенір із Анесі. Тепер, після мого приїзду, можна було везти мою матір у морг лікарні, а не чекати закінчення двох годин, протягом яких тіло може перебувати у відділенні притулку. Виходячи я побачила в заскленому кабінеті для персоналу даму, що займе кімнату моєї матері. Вона сиділа із сумкою в руках і чекала, поки мою матір перевезуть у морг.

Мій колишній чоловік супроводжував мене до похоронного бюро. За штучними квітами стояли крісла і низький столик з журналами. Службовець провів нас до кабінету, задав запитання про дату смерті, місце поховання, спитав, чи потрібна меса. Все це він записував у довгу відомість і час від часу робив підрахунки на калькуляторі. Потім провів нас до темної кімнати без вікон. Десяток трун були розташовані вздовж стіни. Службовець пояснив: «Усі податки враховано в вартість». Три труни були відкриті для того, щоб можна було вибрати кольори оббивки. Я зупинилася на дубі, тому що це було дерево, якому вона віддавала перевагу, пам’ятаю, як вона завжди з цікавістю ставилася до нових меблів, якщо вони були з дуба. Мій колишній чоловік порадив мені пурпурно-рожевий для оббивки. Він був гордий, навіть майже щасливий, згадавши, що вона часто носила блузки таких кольорів. Я виписала чек і віддала його службовцеві. Вони займались усім, окрім доставки живих квітів. Я повернулася додому до полудня, випила портвейну з моїм колишнім чоловіком. Почала боліти голова та живіт.

О п’ятій годині я зателефонувала до лікарні, щоб спитати, чи можна прийти в морг до моєї матері з моїми двома синами. Телефоністка відповіла мені, що вже пізно, морг зачиняється о пів на п’яту. Я сама виїхала на машині в пошуках квіткового магазину, що відчинений по понеділках у нових кварталах біля лікарні. Я хотіла взяти білі лілеї, та продавець відговорив мене, їх беруть тільки для дітей, у крайньому разі для молодих дівчат.

Поховання відбулося в середу. Я приїхала до лікарні з моїми синами та колишнім чоловіком. До моргу не було дороговказів, і ми трохи заблукали, перш ніж знайшли його, бетонний одноповерховий будинок, оточений полями. Службовець у білому халаті, що дзвонив нам, подав знак, аби ми зачекали в коридорі. Ми присіли на стільці, що стояли вздовж стіни напроти санвузла, двері якого залишилися відчиненими. Я хотіла ще раз побачити мою маму й покласти на неї дві гілочки айви, що були у мене в сумці. Ми не знали, чи передбачалось побачити її востаннє перед тим, як закриють труну. Службовець похоронного бюро, що приймав нас у магазині, вийшов із сусідньої кімнати і чемно запросив нас іти за ним. Моя мати лежала в труні, голова була відкинута назад, руки схрещені на розп’ятті. З неї зняли пов’язку і перевдяглії в нічну сорочку із зубчастою торочкою. Атласне покривало закривало її по груди. Це все було у великому порожньому бетонному залі. І я навіть не знаю, звідки проникало тьмяне світло.

Службовець повідомив нам, що візит закінчено, і знову супроводив нас у коридор. Мені здалося, що він нас провів до моєї матері тільки для того, щоб ми переконалися в якості послуг, надаваних бюро. Просуваючись до церкви, побудованої поруч із культурним центром, ми перетнули нові квартали. Катафалк іще не прибув, ми чекали на нього перед церквою. Навпроти, на фасаді супермаркету, було написано: «Гроші, товари та Держава — три стовпи апартеїду». Підійшов дуже привітний священик. Він спитав мене: «Це ваша мама?», а моїх синів спитав, чи будуть вони продовжувати своє навчання, поцікавився, в якому університеті.

Щось схоже на порожнє ліжко, оббите червоним велюром, було встановлено перед вівтарем на цементній підлозі. Пізніше чоловіки з похоронного бюро поставили на нього труну моєї матері. Священик увімкнув магнітофон із органною музикою. На месі ми були самі, моя мати тут нікого не знала. Священик говорив про «вічне життя», про «відродження нашої сестри», співав церковні гімни. Мені хотілось, аби це тривало вічність, хотілося ще щось зробити для моєї матері, якісь рухи, спів. Знову забринів орган і священик загасив воскові свічки з кожного боку труни.

Незабаром машина похоронного бюро рушила в Івето, у Нормандію, де мою матір мали поховати поруч із моїм батьком.

Я зі своїми синами поїхала туди на своєму автомобілі. Усю дорогу йшов дощ і дув поривчастий вітер. Хлопці розпитували мене про месу, бо вони ніколи раніше не були присутні на такій церемонії і не знали, як поводитись.

В Івето родина зібралася біля входу на цвинтар. Аби не стояти мовчки, спостерігаючи, як ми наближаємось, одна з моїх кузин гукнула мені здалеку: «Як тобі погода у листопаді!» Всі разом ми рушили до могили моєї матері. Вона була відкрита, землі було накидано збоку жовтим пагорбом. Принесли труну моєї матері. Коли труну прилаштували на мотузках над ямою, мене наблизили, щоб я побачила, як вона сковзає вздовж стін траншеї. Гробар із лопатою чекав за декілька метрів. Він був у синьому, берет і черевики мав фіолетові. У мене виникло бажання заговорити з ним і дати йому сто франків, які, можливо, він проп’є, але це було неважливо, навпаки, це була остання людина, що подбає про мою матір, укриваючи її землею всю другу половину дня, і мені хотілося, щоб він робив це із задоволенням.

Моя родина не захотіла, щоб я виїхала не попоївши. Сестра моєї матері передбачила поминальну вечерю в ресторані. Я залишилася, мені здавалося, що це ще одна справа, яку я могла для неї зробити. Обслуговування було млявим, ми говорили про роботу, про дітей, кілька разів про мою матір. Мені казали: «Добре, що вона не прожила в такому стані багато років». Для всіх було краще, що вона померла. Це всього лише вислів, упевненість, яку я не розуміла. Я повернулася в паризький регіон увечері. Дійсно все було скінчено.

Наступного тижня траплялося, що я починала плакати, сама не знаючи чому. Прокидаючись я розуміла, що моя мати померла. Я погано відходила від важких снів, яких зовсім не пам’ятала, крім того, що вона там була присутня, але мертва. Я нічого не могла робити, не виходила з будинку навіть для того, щоб зробити насущні справи, зробити покупки, приготувати їжу, віднести білизну до пральні. Часто я забувала, в якому порядку що потрібно робити, я стояла перед чищеними овочами, не розуміючи, що треба робити далі, і, тільки зробивши над собою зусилля, розуміла, що їх потрібно помити. Я не могла читати. Якось я зійшла сходами в підвал, там стояла валіза моєї матері, де були її портмоне, літня сумка, шийні хустки. Я знесилено стояла перед розкритою валізою. Але гірш за все мені було на вулиці, у місті. Я їхала автомобілем і раптом подумала: «Адже вона вже ніде не зможе побувати». Я більше не розуміла звичну поведінку людей, і увага, з якою вони вибирали той або інший шматок м’яса в м’ясній крамниці, викликала у мене відразу.

Поступово цей стан почав минати. Дощова і холодна погода, як на початку того місяця, коли моя мати була ще жива, була мені приємною. І моменти порожнечі, щораз, коли я казала собі «вже не варто…» або «мені більше не потрібно…» (зробити для неї то одне, то інше). Основна думка: це перша весна, яку вона не побачить. (Можна відчути силу звичайних фраз, навіть кліше.)

Завтра буде три тижні, як її поховали. Тільки позавчора я спромоглася подолати страх і вивести вгорі на білому аркуші паперу початок книги, ні, скоріше початок листа комусь, «моя мати померла». Я також змогла подивитись її фотографії. На одній, на березі Сени, вона сиділа, склавши руки. Чорно-біле фото, але я так і бачила її руде волосся, полиски її костюма з чорної альпаки.

Я збиралася продовжити лист про мою матір. Вона була єдиною жінкою, яка дійсно щось для мене значила, та от уже два роки, як вона стала несамовитою. Можливо, мені краще було б почекати, поки течія мого життя віднесе її хворобу й смерть, як це було з іншими подіями, смерть мого батька, розставання з чоловіком, потрібно було збільшити часову відстань, що полегшує аналізувати спогади. Але в той момент я не здатна була робити чогось іншого.

Для мене це непросте завдання. Як на мене, у мами не було історії. Вона завжди була тут. Мій перший порив, коли я заговорюю про неї, — це помістити її в образ без прив’язки до часу: «вона була запальна», «це жінка, в руках якої все горіло», у пам’яті безладно виникають сцени з її участю. При згадці про неї в моїй уяві виник образ жінки, яку я побачила через кілька днів уві сні, я знову бачила її живою, жінку без певного віку, у напруженій обстановці, схожій на фільм жахів. Я бажала б зрозуміти жінку, що існувала поза мною, реальну жінку, що народилася в сільському кварталі маленького містечка в Нормандії і померла у відділенні геріатрії в лікарні паризького округу. Те, що я сподіваюся написати, безумовно перебуває на стику сімейних спогадів і суспільних думок, на стику легенди й історії. Мій задум має скоріше літературний характер, тому іцо йдеться про те, щоб пошукати правду про мою матір і досягти цього, можливо, тільки за допомогою слів. (Тобто ні фотографії, ні мої спогади, ні свідчення сім’ї не можуть надати цієї правди.) Але я бажаю залишитись у певному сенсі й поза літературою.

Івето — це холодне місто, побудоване на плато, яке обвівають вітри, між Руаном та Гавром. На початку сторіччя воно було торговельним й адміністративним центром сільськогосподарського регіону, ним керували великі власники. Мій дідусь, візник на фермі, моя бабуся, ткаля вдома, оселилися тут через декілька років після одруження. Обоє були уродженцями сусіднього селища, за три кілометри від Івето. Вони орендували маленький низький будиночок із двором, з одного боку якого проходила залізниця, а периферія була в сільській зоні з неясними межами, десь між останніми привокзальними кафе і першими полями рапсу. Моя мати народилася там, 1906 року, четвертою з шести дітей. (Вона з гордістю казала: «Я народилася не в селі».)

Четверо із шести дітей за все життя так і не залишили Івето, моя мама провела там три чверті свого життя. Вони наблизилися до центру, але ніколи там не мешкали. «Виходили в місто», на месу, купити м’яса, відправити пошту. Нині моя кузина має житло в центрі, на перехресті вулиці Національ, 15, де вдень і вночі їздять вантажні машини. Вона дає снодійне своєму коту, в такий спосіб заважаючи йому виходити на вулицю, щоб його не задавила машина. Квартал, де моя мати провела своє дитинство, тепер має попит серед багатих людей завдяки спокійній атмосфері та стародавнім будинкам.

Моя бабуся диктувала правила і стежила за «дресируванням» своїх дітей за допомогою крику та ляпасів. Вона цілком віддавалася роботі, була в цьому невибаглива, їй не потрібно було ніякого відпочинку, окрім паузи для читання фейлетонів. Вона вміла складати листи і, здобувши диплом у кантоні, могла б стати вчителькою початкової школи. Але батьки не дозволили їй виїхати із села. Вони були впевнені, що розлука з родиною — це джерело нещасть. (Нормандською мовою «честолюбство» означає біль розлуки, навіть собака може вмерти від честолюбства.) Щоб зрозуміти цю історію, про яку я чула в одинадцять років, довелося пригадати всі фрази, що починались зі слів «у наш час»: у наш час до школи не ходили, як тепер, у наш час слухалися батьків і т. ін.

Вона добре господарювала, вкладаючи мінімум грошей, їй удавалося нагодувати й одягти всю родину, на месі вишикувати у ряд своїх дітей без єдиної плями та дірочки на одягу і, зрештою, наблизитися до почуття власного гідності, що давало змогу існувати, не почуваючись селючкою. Вона перелицьовувала комірці та манжети сорочок, аби вони носилися вдвічі довше. Вона зберігала все, пінку з молока, черствий хліб, аби робити тістечка, золу для прання, жар погаслої печі, щоб сушити сливи або ганчірки, воду після ранкового вмивання для миття рук протягом дня. Вона знала всі хитрощі, що ними користуються в бідності. Ці знання, передані від матері до дочки протягом століть, зупинилися на мені, я стала тільки їхньою хранителькою.

Мій дід, дужий і добрий чоловік, помер у п’ятдесят років після нападу стенокардії. Моїй матері було тоді тринадцять років, вона обожнювала батька. Ставши вдовою, моя бабуся стала ще більш різкою, завжди була насторожі. (Дві речі, якими вона лякала: хлопців — в’язницею, дівчат — позашлюбною дитиною.) Коли ткання вдома перестало мати попит, вона почала прати білизну, прибирала в конторах.

Кінець свого життя вона прожила зі своєю молодшою донькою та зятем, у бараках без електрики, в колишній їдальні сусіднього заводу, біля залізниці. Ми з моєю мамою відвідували її по неділях. Це була маленька повна жінка, вона жваво рухалася, незважаючи на те що від народження одна її нога була коротша за другу. Вона читала романи, розмовляла дуже мало, але була різкою, любила випити горілки, яку вона змішувала із залишками кави в чашці. Вона померла 1952 року.

Дитинство моєї матері можна описати так: невтоленний голод. Вона гризла скоринку хліба, повертаючись із булочної. «Я буду сита морем і рибою до двадцяти п’яти років!»,

спільна кімната для всіх дітей, ліжко доводилося ділити із сестрою, переживаючи напади сомнамбулізму, коли вона ходила у дворі, сонна, але з розплющеними очима,

сукні й туфлі переходили від однієї сестри до другої, ганчіркова лялька на Різдво, зуби, зіпсовані сидром, але також прогулянки верхи на орному коні, катання на ковзанах на замерзлому ставку взимку 1916 року, ігри у схованки та стрибки через мотузку, образи й демонстрація байдужості — повернутись і розсміятися вслід «панночкам» приватного пансіону,

існування на вулицях маленької сільської дівчинки, котра вміла з тією ж спритністю, що й хлопці, напиляти дров, натрусити з дерева яблук, зарізати курку, перетнувши їй горлянку ножицями.

Вона ходила у звичайну школу, брала участь у сезонних роботах, доглядала хворих братів та сестер. Мало спогадів залишилося про вимоги вчителів до ввічливості і охайності, хіба що показати нігті на руках, верх сорочки, роззути одну ногу (ніколи неможливо було вгадати, яку ж мити). Навчання обминати її, не викликаючи бажання вчитися. Ніхто не «підштовхував» своїх дітей до навчання, вважалося, що це має «йти від них», і школа була тільки місцем, де діти проводили час, поки їх не забирали батьки. Можна було прогулювати уроки, діти нічого не втрачали. Але не месу, що наповнювала відчуттям дотику до багатства, краси й духовності (вишиті ризи, золоті чаші, церковні пісні), месу, що вчила їх не жити «собачим життям». Свого часу моя мати виявляла жваву цікавість до релігії. Катехізис — це, напевно, єдине, що вона вивчала з бажанням, знаючи напам’ять відповіді на всі питання. (Пізніше вона радісно і з нетерпінням відповідала священикам, церкві, начебто показуючи, що вона все знає.)

Вона була ні щаслива ні нещасна, покинувши школу у дванадцять років, за загальними правилами.[1]

На фабриці з виробництва маргарину, куди вона пішла працювати, вона страждала від холоду і вологи, на мокрих руках з’являлися сліди відмороження, що не проходили всю зиму. Після цього вона маргарин «бачити не могла». Дуже мало в неї було «безтурботного отроцтва», очікування суботнього вечора, платня, яку вона віддавала матері, залишаючи собі лише на «Петіт Еко де ля Мод» (журная мод) і на рисову пудру; нестримний сміх, образи. Якось шарф бригадира затягло в конвеєр механізму. Ніхто не прийшов йому на допомогу, і він був змушений звільнятися самостійно. Моя мати була поруч. Як це можна було зрозуміти, якщо тільки не зазнавши тягаря байдужості.

З розвитком індустрії у двадцяті роки відкрилося велике канатне виробництво, що залучило всю молодь регіону. Мою матір, як і її сестер та братів, було найнято на виробництво. Для більшої зручності моя бабуся переїхала, знявши маленький будиночок за сто метрів од заводу, де вечорами вона господарювала разом із дочками. Моїй мамі подобалося працювати в цих сухих і чистих майстернях, де не забороняли розмовляти і сміятися в процесі роботи. Бути робітницею на великому заводі було для неї гордістю: це як бути цивілізованою людиною порівняно з дикунками, сільськими дівчатами, доля яких стояти за коровою, бути вільною, але мати погляд раба, бути прислугою в буржуазних будинках, «підтираючи зад хазяїв». Але вона також знала: щось відокремлювало її від її мрії стати продавщицею.

Як і численні сім’ї, родина моєї матері була плем’ям, тобто у моєї бабусі та її дітей були однакові уявлення про поведінку та про умови життя наполовину сільських робітників, що робило їх впізнаваними, «родина Д…». За будь-яких обставин вони кричали, усі разом, жінки й чоловіки. У моменти радості, невтримної, але образливої для когось із них, вони дуже швидко ображались і «не соромилися висловити», що вважали за потрібне. Але понад усе була гордість за їхню працьовитість. Вони дуже ревно ставилися до того, щоб когось вважали більш працьовитим. Постійно, у рамках усього, що їх оточувало, вони відстоювали своє переконання «бути кимось». Можливо, саме тому, вони робили все з якимось шаленством, бралися за роботу, накидалися на їжу, сміялися до сліз, а через годину казали: «Піду втоплюся».

Із всієї родини саме моя мама була найбільш запальною і гордою, обурена своїм низьким соціальним становищем, вона не приймала, якщо її судили тільки за це. Одне з її частих міркувань про багатих людей: «На них варто рівнятися». Вона була красивою блондинкою, із сірими очима, досить сильна. Вона любила читати все, що їй трапляло під руку, співати нові пісні, наносити макіяж, любила дивитися фільми в кіно, ходити в театр на «Ганьбу Роже» або «Хазяїна кузні». Завжди готова була «провести час весело».

Але в той час у маленькому містечку, де основою громадського життя було пізнання людей, де постійно людський поговір стежив за поведінкою жінки, можна було вибирати тільки між бажанням «користуватися своєю молодістю» і одержимістю людей, «що показують на тебе пальцем». Моя мама докладала всіх зусиль, аби відповідати найбільш сприятливій думці про дівчину, що працює на заводі, «робоча, але серйозна», відвідуючи меси й причастя, освячуючи хліб, вишиваючи своє придане у сестер, вона ніколи не ходила до лісу удвох із хлопцем. Незважаючи на те що її спідниці були вкорочені, волосся підстрижене під хлопчика, а в очах «зухвалість», було досить того факту, що вона працює із чоловіками, щоб її сприймали, як вона того бажала, а саме як «пристойну дівчину».

Молодість моєї матері двома словами: неймовірні зусилля, щоб уникнути найбільш імовірної долі, напевно, бідності, можливо, алкоголізму. Вона уникала всього, що траплялося з робітницею заводу, коли та «давала собі волю», після чого жоден «серйозний парубок» не захотів би з нею знатися (наприклад, не палила, не вешталася по вулицях вечорами, залишалася незаплямованою).

Її брати та сестри не уникли своєї долі. Четверо померли протягом останніх двадцяти п’яти років. Уже тривалий час алкоголь заповнював їхню порожнечу, чоловіки випивали у кафе, жінки у себе вдома (до сьогодні дожила тільки одна сестра, яка ніколи не пила). Веселі слова або поведінка залежали від ступеня сп’яніння. Залишок часу вони проводили за роботою, не розмовляючи, «гарний працівник», жінка, про господарство якої «нема чого сказати». Минали роки, вони звикли до того, що люди їх оцінюють за кількістю випитих напоїв, звикли «бути напідпитку», «бути під чаркою». Напередодні Трійці, повертаючись додому із занять, я зустріла мою тітку М… Як і кожний вихідний день, вона піднімалася в місто із сумкою, наповненою порожніми пляшками. Вона обійняла мене, тиняючись, не в змозі що-небудь промовити. Мені здається, я ніколи не змогла б так писати, якби не зустріла мою тітоньку в той день.

Для жінки заміжжя ставало життям або смертю, сподіванням на краще або остаточним падінням. Необхідно було знайти чоловіка, здатного «зробити жінку щасливою». Звичайно ж, це не сільський хлопець, що змусить жінку доїти корів у селі без електрики. Мій батько працював на заводі з виробництва канатів, він був високий, ставний, «мав певні манери». Він не випивав, приносив зарплатню на утримання дому. У нього був спокійний веселий характер, і він був на сім років старший за матір (вона не вийшла б заміж за «вуличного хлопчиська»). Вона розповідала, посміхаючись і червоніючи: «До мене багато хлопців залицялися, мені багато хто робив пропозицію, але я вибрала твого батька». І часто додавала: «Він був не схожий на інших».

Історія мого батька нагадує історію моєї матері: численна родина, батько був візником, а мати ткалею, закінчення школи у дванадцять років, потім початок роботи на полях, челядником на фермі. Але його старший брат обійняв гарну посаду в управлінні залізницею, дві сестри вийшли заміж за працівників магазину. Колишні служниці, вони вміли розмовляти без крику, ходити не поспішаючи, залишатися непоміченими. В них було вже більше «гідності», але також була схильність ганити таких робітниць заводу, як моя мама, чия зовнішність, вчинки, нагадували їм те оточення, якого вони прагнули позбутися. На їхню думку, мій батько «міг би знайти й кращу».

Вони одружилися 1928 року.

На весільному фото у неї обличчя праведної мадонни, бліда, два пасма із завитком на скронях, вуаль, огортаючи голову, спускається до очей. Пишні груди та стегна, гарні ноги (сукня не прикривала колін). Вона не всміхалася, стояла зі спокійним виразом обличчя, щось кумедне, якась цікавість була в її очах. Він, із короткими вусами, в метелику, здавався набагато старшим за неї. Він стояв зі стурбованим виглядом, насупивши брови, можливо, він хвилювався, щоб фото вийшло гарним. Він тримав її за талію, вона поклала йому руку на плече. Вони стояли на дорозі, неподалік виднівся двір із високою травою. За ними — листя двох яблунь, гілки яких з’єднались, утворивши купол. У глибині — фасад низького будинку. Цю сцену я можу відчути, суха земля дороги, що оголила гальку, пахощі села на початку літа. Але це не моя мама. Дарма я так ретельно розглядала фотографію, до того стану, коли починає здаватися, що обличчя починають рухатися. Я лише побачила спокійну жінку, трохи неприродну в костюмі фільмів 20-х років. Тільки її широка рука, що стискала рукавички, постава голови видавали в ній мою матір.

Я була майже впевнена в тому, що ця молода наречена була щаслива та горда. Але я нічого не знаю про її бажання. У перші ночі — за свідченням її сестри — вона лягала спати в нічній сорочці, не знімаючи спідньої білизни. Це ні про що не свідчить, зайняття любов’ю часто супроводжується покривом соромливості, адже вони були «нормальними» людьми.

Спочатку вона відчувала задоволення від статусу дами, що посіла гарне становище, обновляла посуд, стелила скатертину з вишивкою, виходила під руку зі «своїм чоловіком», був сміх, потім суперечки (вона не вміла готувати їжу); були примирення (вона не була буркотухою), відчуття нового життя. Але зарплатню більше не підвищували, їм треба було сплачувати рахунки за житло, за меблі. Вони були змушені заощаджувати на всьому, просити овочі у батьків (у них не було саду) і зрештою повернулися до того життя, з якого починали. Вони по-різному це переживали. Обоє прагнули чогось досягти, але в нього було більше страху перед боротьбою за справу, спроба скоритися з нинішнім положенням справ. Вона ж була переконана, що вони нічого не втрачають і мусять зробити все, щоб вийти із цього становища «за всяку ціну». Вона з гордістю працювала на заводі, але не збиралася залишатися там на все життя, вона мріяла про єдине відповідне для неї майбутнє: зайнятися торгівлею продуктів. Він прислухався до неї, вона була головою родини.

1931 року вони купили у кредит кіоск для продажу напоїв і продуктів харчування в Лілєбоні, робітничому містечку в сім тисяч жителів за двадцять п’ять кілометрів од Івето. Кафе-бакалія була у Валє, у зоні прядильних фабрик, побудованих у дев’ятнадцятому столітті, які визначали життя й існування місцевих жителів од народження до самої смерті. Навіть сьогодні сказати «повоєнний Валє» означало, що цим усе сказано: занадто велике скупчення алкоголіків і матерів-одиначок, вологість, що сочилася по стінах, діти, що вмирають од діареї. Моїй матері було двадцять п’ять. Саме тут вона стала такою, якою я її пам’ятаю, з таким обличчям, такими смаками і манерами, які я тривалий час вважала властивими їй із народження.

Але цього було не досить для проживання, мій батько найнявся на будівельний двір, пізніше на переробний завод у районі Нижньої Сени, де він став бригадиром. Мати сама займалася торгівлею.

Незабаром вона вже робила це із властивим їй запалом, «завжди бути усмішливою», «для кожного знайти ласкаве слово», виявляла нескінченне терпіння: «Я могла б продавати камені!». Вона відразу ж усвідомила промислову вбогість, що нагадувала їй більш жорстоку, котру вона пізнала сама, і, усвідомивши ситуацію, заробляла на життя завдяки людям, які самі не могли себе прогодувати.

Без сумніву, вона не витрачала на себе жодної хвилини, розриваючись між бакалією, кафе, кухнею, турботами про маленьку доню, народжену відразу ж після переїзду у Валє. Вона працювала із шостої ранку (жінки із прядильної фабрики приходили за молоком) до одинадцятої вечора (приймаючи в кафе гравців у карти й більярд), у будь-який момент її могли «потурбувати» клієнти, що звикли приходити по кілька разів протягом дня. Гіркота від свідомості, що заробляєш не набагато більше, ніж на заводі, і постійні думки, «як би туди не потрапити». Але також відчувати певну владу — хіба не вона допомогла деяким родинам вижити, продаючи їм продукти у кредит! — вона діставала задоволення від можливості слухати і розмовляти — стільки життів перетинаються і проходять крізь крамницю, — усмоктувати щастя всього величезного світу.

Вона «прагнула розвиватися». Вона була змушена багато ходити (з питань оподатковування) до мерії, зустрічатися з постачальниками й представниками, вона стежила за собою, стежила за своєю мовою, вона більше не виходила на вулицю «з непокритою головою». Перш ніж купити сукню, вона тепер запитувала себе, чи елегантна та. Спочатку була надія, а потім з’явилася впевненість, що вона більше не буде «селючкою». Поряд із Делі й католицькою літературою П’єра Лерміта вона читала Бернаноса, Моріака і «непристойні історії» Колєт. Мій батько не розвивався так швидко, як вона, він зберігав ту сором’язливість, що не дозволяла йому, робітникові удень, почуватися на своєму місці ввечері як хазяїн кафе.

Настали важкі часи, економічна криза, страйки, Блюм, чоловік, що «нарешті став робітником», суспільні закони, святкування в кафе до пізньої ночі, численна родина з боку матері, що приїхала та розташувалася на розкладених у кожній кімнаті матрацах і виїхала із торбами, повнісінькими їжі (вона легко роздавала їжу, адже тільки їй пощастило досягти такого стану), сварки з родиною «іншої сторони». Біль, їхня крихітка була весела і неспокійна. На фотографії вона здається дорослою для свого віку, тонкі ноги з випнутими вперед колінами. Вона сміялася, прикриваючи рукою очі від сліпучого сонця. На іншій, поруч із кузиною на причасті, вона здавалося серйозною, однак бавилася, дивлячись на пальці витягнутої перед собою руки. Вона вмерла від дифтерії 1938 року за три дні до Великодня. Вони хотіли мати тільки одну дитину і бажали зробити її щасливою. Батьки поринули в біль, у тишу депресії, у молитви і у віру існування «маленького святого на небі». Черговий життєвий етап почався на початку 1940 року, коли вона завагітніла. Я народилась у вересні.

А зараз я пишу про матір, щоб у свою чергу в такий спосіб відродити її на світ.

Минули два місяці, як я написала на аркуші паперу: «Моя мати померла в понеділок, сьомого квітня». Відтепер я можу сприймати і навіть читати цю фразу, відчуваючи ті емоції, якби цю фразу мовили про когось іншого. Але я ще не можу повернутися в той квартал, де перебуває лікарня і притулок, не можу згадувати подробиці останнього дня, коли вона була ще жива і які я вже забула. Спочатку мені здавалося, що я швидко напишу книжку. Насправді я багато часу витратила на обмірковування, в якому порядку я викладатиму події, яким буде розташування слів, начебто існує ідеальний порядок слів, здатний донести правду про мою матір, — але я не знаю, в чому вона полягає, — і більше нічого в той момент не мало для мене значення.

Підсумок: вона поїхала із сусідами на Ніор, спала на складах зерна, пила «місцеві вина», потім сама повернулася на велосипеді, минаючи німецькі застави, щоб через місяць народити дитину вдома. Вона не відчувала ніякого страху і повернулася така брудна, що мій батько ледве впізнав її.

Під час окупації жителі Валє тіснилися навколо бакалії в надії на продовольче постачання. Вона намагалася нагодувати всіх, особливо багатодітні родини, у неї було бажання бути корисною. Під час бомбардувань вона не хотіла йти в бомбосховище на схилі пагорба, воліла «померти вдома».

Після полудня, після двох сигналів тривоги, вона прогулювалася, везучи мене в дитячій колясці. Це були часи, коли люди легко заводили дружбу, вона примикала до молодих розважливих жінок, що сиділи на лавах у громадському парку, які плели, спостерігаючи за дітьми в пісочниці, у той час як мій батько доглядав за порожнім кіоском. У Лілєбон увійшли англійці та американці. Через Валє просувалися танки, розкидаючи шоколадні цукерки і пакетики з помаранчевим порошком, які люди підбирали в пилюці, щовечора кафе було повне солдатів, кілька разів були великі бійки, але також відзначали свята, навчилися говорити shit for you. Пізніше вона розповідала про воєнні роки як про роман, як про велику пригоду в її житті. (Вона так любила «Звіяні вітром».) Можливо, у загальному нещасті невелика пауза в боротьбі за її благополуччя була вже марною.

Моя мати на той час була гарною жінкою, вона фарбувала волосся в рудий колір. У неї був гучний голос, вона часто кричала, у її тоні часто чулися грізні інтонації. Вона також багато сміялася, реготала, показуючи всі зуби та ясна. Коли прасувала білизну, вона наспівувала «Коли цвітуть вишні», «Рікіта, гарна квітка Джави», вона носила тюрбан, сукню в широку синю смужку, іншу бежеву, м’яку і гофровану. Вона пудрилася пушком перед дзеркалом над раковиною, фарбувала губи помадою, починаючи із центра губ, користувалася парфумами. Щоб застебнути свій корсет, вона відверталася до стіни. Перехрещені шнурівки, які вона зав’язувала внизу на вузол і бант, перетягали її шкіру. У мене не було нічого від її фігури. Я думала, що, можливо, я буду на неї схожа, як стану дорослішою.

Пам'ятаю, як якось у неділю родина улаштувала пікнік на схилі біля лісу. Спогади перебування серед них зводяться до спогадів про гамір, купи тіл, тривалий сміх. Повертаючись додому, ми потрапили під бомбування, я сиділа на рамі батькового велосипеда, а мати спускалася на своєму поперед нас, сидячи випрямившись на сидінні, що встромилось їй у сідниці. Я злякалася снарядів і того, що моя мати може загинути. Мені здається, що ми, батько і я, ми були закохані в неї.

1945 року вони виїхали з Валє, де я постійно кашляла і не могла позбутися кашлю через постійні тумани. Ми повернулися в Івето. Існувати в повоєнні роки було складніше, ніж у воєнні. Тривала недостача продовольства, розбагатіти можна було, тільки «торгуючи на чорному ринку». Чекаючи поліпшення економічного стану, я гуляла з мамою в центрі зруйнованого міста серед сміття, вона водила мене молитися в каплицю, розташовану в театральному залі, бо церква була спалена. Мій батько зашпаровував діри, наслідки бомбардувань, ми займали дві кімнати без електрики, де стояли поламані меблі, виставлені в ряд уздовж стін.

Через три місяці вони пожвавішали, батько знову став хазяїном напівсільського кафе у кварталі, що пощадила війна, осторонь від центру. Лише маленька кухонька, на поверсі одна кімната і дві мансарди, щоб було де спати та їсти не на очах у клієнтів. Але був також великий двір, ангари для зберігання дров, сіна й соломи, прес, і найважливіше — клієнти, що платили зверху. Пораючись у кафе, мій батько стежив також за своїм садом, розводив курей і кролів, робив сидр, який він продавав. Після того як він був робітником двадцять років, він знову повертався до життя напівселянина. Мати займалася бакалією, замовленнями та бухгалтерією, була хазяйкою грошей. Мало-помалу вони досягли становища більш високого, ніж робітничий клас, що їх оточував. Наприклад, їм вдалося стати власниками торговельного майданчика й суміжного з ним маленького низького будиночка.

У перші роки клієнти з Лілєбона цілими родинами приїздили на машині відвідувати моїх батьків улітку. Були обійми та сльози. Ставили поряд столи в кафе, учиняли бенкет, співали пісень і згадували часи окупації. Вони перестали приїздити на початку п’ятдесятих. Вона казала: «Це минуле, потрібно жити майбутнім».

Її образ між сорока й сорока шістьма роками: зимовий ранок, вона насмілилась увійти в клас, аби вимагати у вчительки пошукати мій шарф, який я забула в туалеті і який дорого коштував (я теж знала його вартість); літо, на березі моря, вона збирає мідії у Вель-лє-Роз зі своєю невісткою, молодшою за віком. Її сукня, бузкова в чорну смужку, підібрана і зав’язана спереду. Багато разів вони ходили випити аперитиву і посмакувати тістечками у кафе, влаштованому в бараках біля пляжу, вони постійно сміялися; у церкві, вона голосно співала гімн Діві «Одного разу я побачу її на небі, на небі». Це викликало в мене бажання плакати, і я її ненавиділа за це; у неї були сукні яскравих кольорів і чорний жіночий костюм, вона читала «Конфіданс» і «Петіт Еко де ля Мод». Вона кидала свої серветки, заплямовані кров’ю, в кут на горищі, до вівторка, коли передбачалося прання; коли я довго на неї дивилася, вона дратувалася, «ти хочеш мене купити?»; по неділях, опівдні, вона лягала спати в білизні й панчохах. Вона дозволяла мені забиратися до неї в постіль. Вона швидко засинала, а я читала, притулившись до її спини; на банкеті з нагоди першого причастя вона напилась і її знудило мало не на мене. Після цього на будь-якому святі я спостерігала за її рукою, в якій вона тримала келих, і щосили бажала, щоб вона не пила.

Вона стала дуже сильною, важила вісімдесят дев’ять кілограмів. Вона багато їла, у кишенях її блузки завжди можна було знайти шматочки цукру. Щоб схуднути, вона купила крадькома від батька спеціальні таблетки в аптеці в Руані. Вона утримувалася від хліба й олії, та втратила всього лише десять кілограмів.

Вона грюкала дверима, стукала стільцями, перевертаючи їх на столи, щоб підмести підлогу. Все, що вона робила, вона робила гучно. Було відчуття, що вона не ставить предмети, а кидає їх.

По ній одразу ж було видно, коли щось викликало її незадоволення. У родині вона висловлювала все, що думає, в різких виразах. Вона називала мене потворою, замазурою, поганим дівчиськом або просто «неприємною». Вона могла мене вдарити, постійно давала мені ляпаса, іноді могла навіть дати штурхана у спину («я її коли-небудь уб’ю!»), а через п’ять хвилин притискала мене до себе і називала «лялечкою».

Вона дарувала мені іграшки та книжки з найменшої нагоди, чи то свято, хвороба, вихід у місто. Вона водила мене до дантиста, фахівців із бронхів, вона любила купувати мені гарне взуття, теплі речі, все необхідне для школи, все, що рекомендувала вчителька (мене відправили в приватну, не громадську школу). А якщо я раптом зауважувала, що в мого однокласника є щось особливе, вона запитувала мене, чи хочу я таку саму річ: «Я не хочу, щоб ти була гірша за інших». Її найбільше бажання було дати мені все те, чого не мала вона. Але для неї це означало більше працювати, більше заощаджувати на іншому. Така турбота про щастя дітей при нинішній системі освіти коштувала недешево, вона не могла стриматися й іноді констатувала: «Ти нам дорого обходишся» або: «Маючи все, що в тебе є, ти й досі нещаслива?!»

Я намагаюся розглядати жорстокість, напад ніжності, докори моєї матері не тільки як персональні риси її характеру, але й розглянути ці риси в обставинах її історії та соціального стану. Така манера опису, що мені здається вірною для пошуку правди, допомагає мені вийти із самотності й мороку особистих спогадів і відкрити нове, більш загальне значення. Але я почуваю, як щось усередині в мене пручається, намагаючись зберегти образ моєї матері найбільш емоційним — пристрасть і сльози.

Вона була «торговельною ненькою», тобто вона належала насамперед клієнтам, які нас «годували». Було заборонено заважати їй, коли вона обслуговувала відвідувача (треба було чекати за дверима, що відокремлювали кухню від крамниці, щоб запитати дозволу піти погуляти або попросити нитки для вишивання тощо). Якщо вона чула шум, вона раптово з’являлася, мовчки давала ляпаса і поверталася до відвідувача. Дуже рано вона привчила мене до правил поведінки із клієнтами — вітатися чітко і голосно, не їсти, не сперечатись у них на очах, нікого не критикувати, незважаючи на зовнішню доброзичливість і прихильність, ніколи не вірити в те, що вони говорять, непомітно стежити за ними, коли вони залишаються в крамниці наодинці. У неї було два обличчя, одне для нас, інше для клієнтів. По дзвінку вона виходила на сцену, всміхалася, спокійно відповідала на ритуальні запитання про здоров’я, як почуваються діти, як сад. Але при поверненні на кухню посмішка сходила з її обличчя, мить вона стояла мовчки, знеможена роллю, де була радість, але також і гіркота від того, що доводилося докладати стільки зусиль заради людей, які, на її думку, були готові покинути її, якщо «знайдуть більш дешеві ціни». Це була мати, яку знали всі, зрештою, вона була публічною людиною. У пансіоні, коли мене викликали до дошки, мені задавали такі завдання: «Ваша мати продала десять пакетів кави…» або «Ваша мати приготувала три аперитиви…».

У неї завжди бракувало часу на господарювання, на готування, прибирання «як слід», вона пришивала відірваний гудзик просто на мені перед виходом до школи, вона прасувала блузку, використовуючи кут стола, коли я її вже вдягала. О п’ятій годині ранку, перед відкриттям крамниці, вона вже натирала кахлі й підмітала сходи, влітку просапувала зелені рядки розарію. Вона працювала швидко й інтенсивно, найбільшу гордість відчувала за виконання складних завдань, які, однак, її завжди дратували, прання столової й постільної білизни, чищення паркету металевим шкребком в кімнаті. Вона не могла відпочити і почитати без виправдання «я заслужила пару хвилин відпочинку». (Коли клієнт переривав її читання фейлетону, вона ховала його під купою одягу, яку вона приготувала для штопання.) Всі сварки між батьком і матір’ю зводилися до однієї-єдиної теми — про кількість виконуваної роботи. Вона постійно заперечувала, «саме я завжди все роблю».

Мій батько читав тільки ту газету, що видавалася в нашому окрузі. Він відмовлявся відвідувати ті місця, де він почував себе «не у своїй тарілці», а також відмовлявся ще багато від чого, він казав, що це не для нього. Він любив садок, доміно, карти, дрібну роботу в будинку. Йому була байдужа манера «красиво розмовляти», і він продовжував розмовляти суржиком. Моя ж мати намагалася розмовляти правильною французькою мовою, вона казала не «мій чоловік», а «мій муж». Іноді вона навіть вставляла в ході бесіди вислови, які були їй не властиві, а які вона десь прочитала або підслухала в розмові «гідних людей». Її вагання, її рум’янець на обличчі видавав страх помилитися, вона глузувала з мого батька, що у свою чергу висміював її «пишномовні слова». Будучи самовпевненою, вона із задоволенням і з посмішкою повторювала вислови, коли йшлося про порівняння, які, на її думку, були літературними («у нього серце розривається від болю» або «ми всього лише перелітні птахи…»), начебто зменшувала претензії до своєї мови. Вона любила слово «гарний», що означало «елегантний», магазин «Прентам» («Весна») був більш «шикарний», ніж «Нувель Галері» («Нова Галерея»). Звичайно, так само як і його, її вражали килими і картини в кабінеті окуліста, але вона завжди намагалася придушити в собі незручність. Один із висловів, який вона часто вживала: «Я вмію бути нахабною» (щоб зробити щось). На зауваження мого батька про нову прикрасу, про макіяж, що вона ретельно накладала перед виходом, вона завжди жваво відповідала: «Необхідно відповідати стану!»

Вона бажала навчитися: правилам гарного тону (вона вважала, що їй цього бракує, вона постійно мала непевність у правилах поведінки), хто чим займається, новинки, імена великих письменників, фільми, що вийшли на екран (але вона не ходила в кіно через брак часу), назви квітів у садку. Вона уважно слухала, про що розмовляють люди і чого вона не знала, вона була допитлива, хотіла показати, що відкрита для знань. Досягти більш високого стану для неї насамперед означало вчитись (як вона казала «потрібно збагачувати свій мозок знаннями»), і нічого не було для неї більш прекрасного, ніж ці знання. Книжка для неї була єдиною річчю, до неї вона ставилася зі священним трепетом. Вона мила руки, перш ніж до них доторкнутися.

Своє прагнення до пізнання вона продовжила через мене. Вечорами, за столом, вона просила мене розповісти їй про школу, про те, що ми вивчали, про викладачів. Вона із задоволенням вживала мої вислови, «перерва», «твір» або «фізкультура». Їй здавалося нормальним, якщо я «поправляла» її, коли вона мовила слова «неправильно». Вона більше не запитувала мене, чи хочу я «поснідати», а казала «покуштувати». Ми їздили з нею до Руана, дивитись історичні пам’ятки і відвідувати музеї, у Вілєк’є ми провідували могили сімейства Гюго. Завжди готова до пізнання й споглядання, вона читала ті ж книжки, що читала я, які мені рекомендували в бібліотеці. Але погортавши «Лє ерісон» («їжака»), що його забув якийсь клієнт, вона розсміялась: «Іноді читають таку дурню!» (Приходячи зі мною в музей, можливо, вона відчувала не стільки потяг до знань, розглядаючи всі ці єгипетські вази, скільки гордість за те, що привчала мене до знань і гарного смаку, властивому освіченим людям.) Статуї соборів, Діккенс і Доде замість знехтуваної газети «Конфіданс», без сумніву, це було перевагою скоріше для мене і мого майбутнього, ніж для неї.

Я шанувала матір більше, ніж батька, тому що вона здавалася більш близькою мені, ніж він, ніж шкільні вчителі та викладачі. В неї було все, що було в школі, авторитет, бажання та честолюбство. У нас із нею були спільні погляди на літературу, поезію, котру я їй декламувала, тістечка в чайній Руана, де не було місця моєму батькові. З ним ми ходили на ярмарок, у цирк, на фільми Фернанделя, він учив мене кататися на велосипеді, розрізняти овочі в саду. З ним я розважалася, з нею я «вела бесіди». Із двох саме вона була головою, вона була законом.

Найбільш вимучені образи матері мають місце ближче до її п’ятдесяти років. Усе ще жвава і сильна, щедра, волосся пофарбоване у світлий або рудий колір, але на обличчі часто незадоволений вираз, коли їй не потрібно було посміхатися клієнтам. Вона зривалася, роблячи слабкі зауваження, щоб вичерпати гнів проти умов життя (дрібну торгівлю у кварталі витиснули нові магазини в реконструйованому центрі міста), сварки із братами та сестрами. Після смерті моєї бабусі вона тривалий час ходила в жалобі й набула звички відвідувати меси серед тижня. Вона втратила щось «романтичне».

1952 рік. Літо, їй було сорок шість. Ми виїхали на машині провести день в Етрета. Вона піднімалася на стрімчак, продираючись крізь високу траву, у своїй синій крепдешиновій сукні у велику квітку, нею вона чіплялася за скелі, а жалобний костюм вона надягла перед від’їздом для мешканців кварталу. Вона піднялася за мною захекано на вершину, її напудрене обличчя тепер блищало від поту. От уже два місяці як припинились її місячні.

У підлітковому віці я віддалилася від неї, і між нами почалося протистояння.

У часи, коли вона була молодою, питання жіночої волі навіть не виникали, хіба що обговорювалися в негативному світлі, воля означала погибель. Про сексуальність говорилося тільки як про щось непристойне і заборонене для «молодих вух» або висловлювалася громадська думка про гарну або погану поведінку. Вона ніколи мені нічого не казала з цього приводу, а я не насмілювалася запитати, тому що навіть цікавість на цю тему розцінювалася як порок. З жахом я сприйняла момент, коли в мене почалися місячні, я вперше вимовила перед нею це слово, а вона, почервонівши, простягнула мені прокладку, не пояснивши мені, як нею користуватися.

Їй не подобалося спостерігати, як я дорослішаю, коли вона бачила мене роздягненою, здавалося, моє тіло викликає в неї відразу. Без сумніву, груди, округлість стегон означали загрозу, що я забуду про навчання і буду думати тільки про хлопчиків. Вона намагалася зберегти в мені дитину, говорячи, що мені тринадцять за тиждень до мого чотирнадцятиліття, змушувала мене носити плісировані спідниці, короткі шкарпетки і туфлі без підборів. До вісімнадцяти років усі наші сварки оберталися навколо заборони вийти погуляти, вибору одягу (її постійні докори, що я виходжу на вулицю напівроздягнена, мені потрібно «тепліше вдягатися»). Вона шаленіла, споглядаючи мене: «Ти ВСЕ-ТАКИ не вийдеш на вулицю в такому вигляді» (у цій сукні, з такою зачіскою і т. д.), хоча на мій погляд усе було нормально. Ми обидві знали, за які доводи тримаємося: вона — за моє бажання подобатися хлопчикам, я — за її настирливу ідею, що я «накличу на себе лихо», тобто пересплю невідомо з ким і завагітнію.

Іноді мені здавалося, що я залишуся байдужою до її смерті.

Упродовж написання книги мені пригадується то «гарна», то «погана» мати. Щоб уникнути цього вагання між поганими і гарними спогадами із найглибшого мого дитинства, я намагаюсь абстрагуватися та описувати все, начебто мова йде про чиюсь, чужу матір, і не про мене, а про іншу дівчинку. Я намагаюся писати якомога нейтральніш, але деякі її вислови та ідеї («ти накличеш на себе лихо!», «відмова від тіла й сексуальності», наприклад) не дають мені писати від імені інших, абстрактних осіб. У моменти таких спогадів я почуваю ту ж зневіру, що й у шістнадцять років, і порівнюю свою матір із тими африканськими жінками, що тримають руки своєї дочки за спиною, в той час як баба відрізає їй клітор.

Вона перестала бути для мене прикладом. Мені подобалися жіночні образи з «Еко де ля Мод», яким відповідали мами моїх однокласниць — буржуа з пансіону: стрункі, стримані, що вміють смачно готувати й називають своїх дочок «дорогенька». Мені здавалося, що моя мати занадто яскрава. Я відводила погляд, коли вона намагалася відкоркувати пляшку, тримаючи її між ніг. Чим частіше я помічала, що я на неї дуже схожа, тим більше соромилась її різких манер у розмові та поведінці. Я робила їй зауваження, намагалася не з’являтися з нею в людних місцях. І зрозуміла, що між бажанням бути освіченою людиною і бути нею лежить прірва. Моїй матері необхідно було пошукати в словнику, щоб сказати, хто такий Ван Гог, їй відомі тільки імена великих письменників. Вона не знала перебігу моїх занять. Я її занадто любила, щоб ображатися на неї за це, так само як і на мого батька за те, що він не міг мене супроводжувати скрізь, залишивши сам на сам зі школою, із друзями в бібліотеці, спорядивши тільки багажем свого нетерпіння та підозри — «хоч ким би і де б ти була, ти мусиш старанно вчитися…»

Ми звертались одна до одної різким тоном за будь-яких обставин. Я відмовлялася мовчки приймати її спроби відродити колишню співдружність («мамі можна все розповісти»), неможливу відтепер: якщо я розповідала їй про щось, що не мало відношення до навчання (подорожі, спорт, вечірки), або ми обговорювали політику (війну в Алжирі), спочатку вона слухала мене з інтересом, а потім різко переривала — «досить забивати собі голову дурницями, подумай про школу».

Я перестала боятися не додержувати правил пристойності, релігійних звичаїв, почала нехтувати гроші. Я переписувала поеми Рембо і Превера на обкладинку зошитів, я наклеювала фото Джеймса Діна, я слухала «Недобру славу» Брасанса, я нудьгувала. Я переживала революцію підлітка в романтичному ключі, начебто мої батьки були буржуа.

Я перейнялася думками невизнаних майстрів. Для моєї матері «повстати» означало тільки відмовитися від бідності, а для цього необхідно працювати, заробляти гроші та стати не гіршою за інших. Звідси докори й гіркота, що я її більше не розумію, так само як вона не розуміла мою поведінку: «Якби тобі довелося працювати на заводі з дванадцяти років, ти б не була такою. Ти не цінуєш свого благополуччя». А також часті гнівні випади в мій бік: «У пансіоні все гаразд, а це коштує також дорого, як і все інше».

Подеколи я перетворювалася для неї на класового ворога.

Я мріяла поїхати з дому. Вона погодилася відпустити мене до ліцею в Руані, потім у Лондон. Вона готова була піти на будь-які жертви, аби тільки моє життя склалося більш щасливо, ніж її, навіть якщо для цього необхідно було розлучитися. Позбувшись її догляду, я поринула в усе те, що вона мені забороняла, я об’їдалася солодощами, потім тижнями нічого не їла, довівши себе до непритомності, так починалося моє вільне життя. Я забула наші конфлікти. Я вчилася на філологічному факультеті, я малювала собі її облагороджений образ, без крику, без різкості. Я була впевнена в її любові й у цій несправедливості: вона подавала картоплю та молоко з ранку до вечора, щоб у мене була можливість сидіти за цією партою та слухати лекції про Платона.

Я була рада знову її побачити, але вона за мною не сумувала. Я поверталася до неї, коли була нещасна в любові, але про це не могла їй розповісти, навіть тепер, коли вона часто пошепки довіряла мені чужі таємниці про тривалі зустрічі або передчасні пологи якоїсь жінки: було зрозуміло, що в моєму віці вже можна розмовляти про такі речі, та вважалося, що мене це ніколи не торкнеться.

Коли я приїздила, вона стояла за прилавком. Відвідувачі оберталися. Вона трохи червоніла й усміхалася. Ми обіймалися на кухні, як тільки виходив останній клієнт. Питання про дорогу, навчання та «дай мені свої речі, я виперу», «я зберегла всі газети із часу твого від’їзду». Між нами була та ввічливість, майже боязкість людей, які не живуть разом. Протягом довгих років нас зв’язували тільки мої повернення.

Мій батько переніс операцію на шлунку. Він швидко втомлювався, і в нього не було більше сил піднімати важкі коробки. Вона займалася цим і працювала за двох без нарікань, майже із задоволенням. Відколи я поїхала, вони менше лаялися, вона часто підходила до нього, ніжно називала «татусем», дивилася крізь пальці на деякі його звички, на паління, «не будемо позбавляти його цього маленького задоволення». Улітку, по неділях, вони їздили машиною в село або відвідували родичів. Узимку вона ходила на вечірні служби та провідувала старих. Вона поверталася через центр міста, заходила ненадовго подивитися телевізор у торговельній галереї, де збиралася молодь після кінофільму.

Відвідувачі сходилися на тому, що вона все ще була гарною жінкою. Завжди доглянуте пофарбоване волосся, високі підбори, та з’явився пушок на підборідді, який вона тайкома виводила, окуляри з подвійними лінзами. (Батько спостерігав за цими ознаками старіння, що наздогнали її в цьому віці, хоча вона була молодшою за нього.) Вона більше не вдягала легкі сукні яскравих кольорів, а одягала тільки костюми чорних і сірих тонів, навіть улітку. Щоб їй було зручніше, вона не заправляла блузку в спідницю.

До двадцяти років я думала, що саме я стала причиною її старіння.

Ніхто не знав, що я пишу про неї. Але я скоріше не пишу про неї, а проживаю з нею той час, буваю в тих місцях, де бувала вона при житті. Кілька разів, у будинку, я натикалася на речі, що колись належали їй, позавчора на її наперсток, який вона завжди надягала на палець, покалічений верстатом на канатному виробництві. І відразу мене наповнили спогади про її смерть, я усвідомила, що їй уже тут ніколи не побувати. У таких обставинах «видати» книжку значило остаточно усвідомити її смерть. Бажання послати подалі всіх тих, хто запитував із посмішкою, «коли вийде ваша наступна книжка?».

Навіть мешкаючи далеко від неї, я все ще належала їй, тому що я не була заміжня. Родині, відвідувачам, які розпитували її про мене, вона відповідала: «У неї все ще попереду, які її роки для заміжжя, — і скрикувала, — я не тримаю її. Це життя — мати родину та дітей». Вона затремтіла і почервоніла, коли влітку я сказала їй про свої наміри вийти заміж за студента, що вчиться на дипломата в Бордо, вона шукала перешкоди, висловлюючи недовірливість селянки, хоча вважала, що давно залишила таку поведінку позаду: «Цей хлопець не з наших країв». Потім, побувавши в маленькому містечку, де йшла підготовка до весілля, вона заспокоїлась і навіть здавалася задоволеною, вона не могла сказати, що я виходжу за «робітника». Каструлі та ложки, підготовка до «великого дня», пізніше турботи про дітей об’єднали нас, утворивши нову форму злагоди. Крім цих турбот, між нами більше нічого не було.

У мене й у мого чоловіка був однаковий рівень освіти, ми обговорювали Сартра і питання свободи, ми ходили на «Авентуру» Антоніоні, у нас були однакові ліві погляди у політиці, але ми не були вихідцями одного суспільства. Його батьки не були багатіями, але вчилися в університеті, могли підтримати будь-яку розмову, грали в бридж. Мати мого чоловіка, ровесниця моєї матері, була сухорлява, із гладенькою шкірою на обличчі, з доглянутими руками. Вона вміла грати на піаніно з листа будь-які ноти та вміла «приймати гостей» (тип жінок, яких можна побачити в мильних операх, їй п’ятдесят, на шовковій блузі ряд перлин, «чудово простодушна»).

Стосовно цього світу, моя мати розривалася між захопленням, яке викликали в неї гарна освіта, елегантність і культура, між гордістю, що її дочка стала частиною цього світу, й острахом, що вона не така, острахом помилитися, не бути такою ввічливою. Її міра негідності, частку якої вона перенесла й на мене (можливо, потрібно було ще одне покоління, щоб стерти такі забобони), полягає в цій фразі, що вона сказала мені напередодні весілля: «Добре господарюй, не вистачало, щоб тебе відправили назад». А через кілька років казала про мою свекруху: «Видно, що ця жінка вихована не так, як ми».

Вважаючи, що її не будуть любити як таку, вона сподівалася, що її полюблять за те, що вона дає. Вона хотіла нам допомогти грішми в останній рік навчання, пізніше завжди цікавилася, що б ми бажали мати. Родина чоловіка мала гумор, оригінальність, вони не брали на себе ніяких інших зобов’язань.

Ми виїхали в Бордо, потім в Аннесі, де мій чоловік дістав посаду адміністративного працівника. Розриваючись між заняттями в ліцеї, який був за сорок кілометрів у горах, дитиною та кухнею, я у свою чергу перетворилася на жінку, що їй бракує часу. Я зовсім забула про свою матір, вона була так само далеко, як і моє життя до весілля. Я коротко відповідала на листи, які вона нам надсилала кожні два тижні, і які незмінно починалися з «мої дорогі діти», і в яких вона постійно скаржилася, що так далеко, що не може нам допомогти. Я бачила її двічі на рік, кілька днів улітку. Я описувала їй Аннесі, квартиру, лижну станцію. З моїм батьком вони говорили: «Ви щасливі, і це головне». Коли я залишалася з нею сам на сам, вона чекала від мене розповіді про мого чоловіка і наші з ним стосунки і залишалася розчарована моїм мовчанням на питання, які, напевно, постійно в неї виникали, «чи зробив він її щасливою?»

1967 року мій батько помер через чотири дні після інфаркту. Я не можу описувати ці моменти ще раз, тому що вже описала все у своїй іншій книзі, а це значить, що не буде іншої розповіді з іншими словами та іншою побудовою фраз. Скажу тільки, що я знову бачу матір, яка обмиває тіло мого батька після смерті, одягає його в чисту сорочку, його вихідний костюм. У той же час вона казала йому ласкаві слова, начебто заколисуючи дитину, яку купала й укладала спати. Бачачи її такою, я подумала, що вона завжди знала, що він помре раніше за неї. У перший вечір вона лягла спати поруч із ним. Поки його не віднесли службовці похоронного бюро, вона піднімалася в кімнату провідати його між двома відвідувачами, як вона робила це протягом чотирьох днів його хвороби.

Після похорону вона здавалась утомленою та смутною, казала мені: «Це важко — втрачати супутника життя». Вона продовжувала займатися торгівлею, як і раніше. (У якійсь газеті я прочитала: «Розпач — це розкіш». Книжка, на яку в мене є час і яку є можливість написати, відколи я втратила матір, без сумнівів, теж перетворилася на розкіш.)

Вона більше стала спілкуватися з родиною, годинами розмовляла з молодими жінками в крамниці, пізніше зачиняла кафе, де часто збиралася молодь. Вона багато їла, знову погладшала, стала балакучою, відвертою, немов молода дівчина, розповідаючи мені, що до неї залицяються два вдівці. У травні 68-го вона кричала мені по телефону: «У нас теж передбачаються зміни!» А наступним літом стежила за подіями, як наводили порядки у країні (пізніше обурювалася, що ліві сили розорили в Парижі бакалію Фошон, начебто це була її бакалія, але більша розміром за її власну).

У листах вона писала, що їй не дають нудьгувати. Але між рядків читалася її єдина надія — мешкати зі мною. Якось, дуже боязко, «якби я переїхала до тебе, я могла б поратися по господарству».

В Аннесі я думала про неї з відчуттям провини. Ми мешкали в «великому буржуазному будинку», у нас народилася друга дитина: а вона не могла з цього скористатись і бути корисною. Я уявляла її в оточенні внуків, у комфорті, що, мені здавалося, вона має оцінити, тому що вона хотіла цього для мене. 1970 року вона продала свій заклад як окремий будинок, бо не могла знайти покупця на крамницю, і переїхала до нас.

Це був теплий січневий день. Вона приїхала після полудня, коли я була на заняттях у коледжі. Повертаючись, я побачила її в саду, на руках у неї був однорічний онук, вона стежила за тим, як переносили меблі та ящики з консервами, що залишилися в неї після закриття торгівлі. Голова її була повністю сива, вона сміялася, повна життєвої енергії. Вона гукнула мені здалеку: «Ти не спізнилася!» І раптом я пригнічено піймала себе на думці, що «тепер мені доведеться завжди мешкати з нею».

Спочатку вона була не така щаслива, як очікувала. Звичне для неї життя торгівлі день у день закінчилося, закінчився страх перед невиконаними зобов’язаннями, втома, але також закінчилося ходіння туди й назад і розмови із клієнтами, гордість за те, що вона «самостійно» заробляє гроші. Тепер вона була тільки «бабусею», у місті її ніхто не знав, і вона могла поговорити тільки з нами. Світ навколо неї різко потьмянів і став обмеженим, вона більше нічого не відчувала.

І це: жити зі своїми дітьми значить розділяти їхній стиль життя, яким вона так пишалася (вона казала родині: «У них відмінний стан!»). Це також означало, що не треба більше сушити ганчірки на радіаторі в коридорі, потрібно «дбайливо ставитися до речей» (платівки, кришталеві вази), дотримувати «гігієни» (не витирати ніс дітям своєю хусткою). Вона виявила, що ми не надавали великого значення тим речам, які для неї були важливими: різні події, злочини, катастрофи, добросусідські відносини, постійне побоювання «перешкодити» людям (її шокував наш сміх щодо її побоювань). Це було життя у світі, що з одного боку приймав її, а з другого — виштовхував. Одного разу вона гнівно вигукнула: «Я не пасую таким умовам!»

Вона не відповідала на телефонні дзвінки, навіть якщо телефон дзвонив поруч із нею, голосно стукала, перш ніж увійти в кімнату, де її зять дивився матч по телевізору, вимагала завантажувати її роботою, «якщо мені тут нема чого робити, мені залишається тільки піти», і в жартівливому тоні: «Мушу ж я відпрацьовувати своє проживання!». Коли ми залишалися сам на сам, ми з нею сварились із приводу такої поведінки, я їй дорікала, що вона навмисно принижує себе. Я розуміла, що моя мати почувала в моєму будинку ту ж незручність, яку колись почувала я в «суспільстві, кращому за нас», коли була підлітком (начебто тільки «нижчому стану» було дано страждати через цю різницю, що не мала значення для всіх інших). І, прикинувшись, що вважає себе за наймичку, вона інстинктивно пригнічувала культурне начало у своїх дітях, які читали «Лє Монд» та слухали Баха, й розвивала в них невластиві їм господарські риси, виявляючи в такий спосіб своє протистояння: хазяїна й наймички.

Вона акліматизувалася, направивши свою енергію та ентузіазм на догляд за внуками, і взяла на себе частину домашньої роботи. Вона намагалася звільнити мене від всієї фізичної роботи, жаліла про те, що змушена була залишити на мені готування та покупки, вмикання пральної машини, якою вона боялася користуватися, і те все від бажання не розділяти ту єдину ділянку, в якій вона була визнаною, де вона вміла бути корисною. Як і колись, вона була матір’ю, що відмовлялася від допомоги, також докоряла мені, якщо бачила, що я роблю щось своїми руками, «залиш це, краще займися собою» (що означало вчити уроки, коли мені було десять років, а тепер готуватися до лекцій, духовно розвиватися).

І знову ми розмовляли з нею в тім дратівливім і незадоволенім тоні, чуючи який може помилково здатися, що ми постійно сваримось і що мати та дочка не знаходять спільної мови.

Вона обожнювала внуків і присвячувала їм усю себе до останку. У другій половині дня вона виходила гуляти в місто з малям у колясці. Вона заходила до церкви, кілька годин проводила на ярмарку, вешталася старими кварталами міста й поверталася тільки пізно ввечері. Улітку вона піднімалась із двома внуками на пагорб Старого міста, гуляла з ними на березі озера, задовольняла всі їхні примхи, купуючи цукерки, морозиво, катала їх на каруселі. Сидячи на лаві, вона зав’язувала знайомства з людьми, з якими потім часто зустрічалася, вона розмовляла з булочницею на нашій вулиці, вона знову відтворювала собі свій світ.

Вона читала «Лє Монд» і «Лє Нувель Обсерватер», вона ходила до подруги «на чай» (сміючись вона казала: «Мені він не подобається, але я їй нічого не кажу!»), вона цікавилась античністю («мабуть, це являє собою цінність»). Тепер вона не лаялася, вона намагалась «акуратно» поводитись із предметами, коротше кажучи, вона «стежила за собою», лаючи саму себе за різкість. Горда, що хоч із запізненням, але зуміла виховати в собі прекрасні манери «внутрішнього світу», яким жінки-буржуа її покоління навчалися ще змолоду.

Вона більше не носила чорні кольори, а тільки світлі тони.

На фото, зробленому у вересні 1971 року, вона стоїть сяюча, абсолютно сива, схудла, у блузці від Родьє з набивним малюнком. Вона обіймає за плечі внуків, які стоять перед нею. Її руки такі ж великі та вигнуті, як і на весільній фотографії.

У середині сімдесятих років вона переїхала з нами в паризький регіон, у нове місто з новими будівлями, куди мій чоловік був призначений на більш високий пост. Ми мешкали в особняку нового котеджного містечка, посеред рівнини. Магазини і школи були за два кілометри від будинку. Ми бачили жителів тільки вечорами. Під час уїк-енду вони мили машини та заносили речі до гаража. Це було місце з нечіткими межами, без особливого контролю, де кожний відчував себе немов на плаву, зі своїми особистими думками й почуттями.

Вона так і не звикла жити там. Після обіду вона прогулювалася пустельними вулицями Троянд, Жонкій і Блеє. Вона писала численні листи своїм друзям в Аннесі, родині. Кілька разів вона доходила до центру Лєклєрк, з іншого боку автотраси, йшла по вибоїстих дорогах, проїжджі машини забризкували її грязюкою. Вона поверталась із закритим брудним обличчям. Вона залежала від мене та моєї машини — купити пару панчох, сходити на месу або до перукаря, все це тиснуло на неї. Вона стала дратівливою, обурювалася: «Я не можу постійно читати!» Установка посудомийної машини, що зняла з неї турботу про миття посуду, стала для неї майже приниженням, «і що я маю тепер робити?». У нашому районі вона розмовляла тільки з однією жінкою, жителькою Антильських островів, що працювала службовцем у конторі.

Через півроку вона вирішила повернутися в Івето. Оселилася в студії в бельетажі, передбаченому для людей похилого віку, ближче до центру. Вона була щаслива знову відчути себе незалежною, знову бачитися зі своєю сестрою, останньою, що залишилася жива з усіх, зі старими клієнтами, із племінницями, які вже вийшли заміж і які запрошували її на свята та причастя. Вона брала книжки в міській бібліотеці, їздила до Лурда у жовтні, примкнувши до єпархіального паломництва. Але мало-помалу вона поверталася до того життя, коли не маєш певного заняття і з’являється роздратування від того, що серед сусідів самі лише старі люди (вона відмовлялася бути членом «клубу третього віку»), і, без сумніву, її таємна незадоволеність у глибині душі: люди цього міста, де вона прожила п’ятдесят років, напевно, єдині, які мали стати свідками успіхів її дочки та зятя, ніколи не побачать цього на власні очі.

Студія була останнім житлом, де вона мешкала. Трохи темна кімната, кухня, що виходить у садок, кріплення для ліжка та нічного столика, ванна кімната, домофон для зв’язку з воротарем будинку. Це був замкнутий простір, у якому всі дії доводилося скорочувати, там нічим було зайнятися, крім як посидіти, подивитися телевізор, чекаючи вечері. Щораз, коли я її відвідувала, вона повторювала, дивлячись на всі боки: «Мені ні на що скаржитися». Мені здавалося, що вона ще занадто молода, щоб жити так.

Ми снідали, сидячи одна проти одної. Спочатку нам було так багато про що поговорити, про здоров’я, про навчання хлопців, про нові магазини, про канікули, що ми переривали одна одну на півслові, і, розповівши всі новини дуже швидко, змовкали. За звичкою вона намагалася відновити розмову, «як я казала…». Одного разу я подумала, що «ця студія — перше місце із самого мого народження, де моя мати мешкає без мене». Перед моїм від’їздом вона витягла якісь папери, зміст яких вона просила їй пояснити, вона скрізь збирала поради по догляду за собою та веденню господарства, які вона відкладала для мене.

Замість того щоб провідувати її в студії, я віддавала перевагу тому, аби вона приїздила до нас: мені здавалося, що їй простіше провести два тижні у нашому комфортному житті, ніж мені прожити три години її життя, де більше нічого не відбувалося. Варто було її тільки запросити, вона відразу ж приїздила. Ми залишили котеджне містечко та оселилися в селищі поруч із новим містом. Їй подобалося це місце. Вона з’являлася на пероні вокзалу часто в червоному костюмі, зі своєю валізою, яку ніколи не дозволяла мені нести. Ледь приїхавши, вона відразу ж бралася за прополювання квітників. Улітку, у Ньєвре, де відпочивала з нами цілий місяць, вона сама йшла блукати стежками і поверталася з подряпаними ногами, але з купою ожини. Вона ніколи не казала: «я занадто стара», щоб іти рибалити із хлопцями, на ярмарок у Трон, пізно лягати і т. ін.

Увечері в грудні 79-го, ближче до пів на сьому, її збила машина на вулиці Національ, 15, де загорілося червоне світло на переході, по якому вона йшла. (Як писали в місцевій газеті, вочевидь автомобіліст не мав шансів, «видимість була поганою через краплі дощу», і «машини, що рухалися назустріч, засліплювали водія, за таких умов автомобіліст не міг бачити сімдесятирічну жінку».) У неї була розбита нога, і вона дістала черепно-мозкову травму. Вона була непритомною протягом тижня. Хірург сказав, що завдяки її сильній статурі є надії на видужання. Вона билася в нестямі, спробували прив’язати її до крапельниці і підняти її ногу в гіпсі. Вона кричала, волала до своєї сестри, що вмерла двадцять років тому, закликаючи її бути обережною, машина їде на неї. Я дивилася на її голі плечі, її тіло, я вперше бачила її безпомічною, змучену болем. Мені здавалося, що я стою перед молодою жінкою, що народжує мене в муках, уночі, під час війни. Я раптом усвідомила, що вона могла загинути.

Вона одужувала, почала ходити. Вона хотіла виграти процес проти водія тієї машини і піддавалася всім необхідним медичним експертизам з явною безсоромністю. Їй казали, що в неї є шанс виграти процес. За звичкою вона йшла до кінця і пишалася цим, начебто це не вона була перешкодою для машини, а машина, що вискочила на неї.

Вона помінялася. Завчасно сідала за стіл, об одинадцятій годині ранку та у пів на сьому вечора. Вона читала тільки «Франс-Діманш» і романи у фотографіях, які їй передала молода жінка, клієнтка (вона ховала романи в буфеті, коли я приходила її відвідувати). Вона вмикала телевізор із самого ранку — передачі не транслювалися, звучала тільки музика та світилася тест-таблиця на екрані, — вона залишала його ввімкненим на цілий день, дивилася його зовсім небагато і засинала перед екраном вечорами. Вона легко дратувалася, — постійно повторювала «це мені не подобається», — з незначного приводу, то в неї блузка не прасувалася, то хліб подорожчав на десять сантимів. Її стали дратувати циркуляри пенсійної каси, проспекти, що сповіщали її про виграш, «але я нічого не замовляла!». Коли вона згадувала Аннесі, прогулянки з дітьми в старих кварталах, лебедів на озері, вона була готова розплакатися. Її листи стали короткими та нечастими. У студії з’явивсь якийсь сморід.

З нею почали траплятися непорозуміння. Вона стояла на пероні й чекала поїзда, який уже пішов. Як тільки вона збиралася піти за покупками, виявлялося, що всі магазини вже зачинені. Її ключі постійно губилися. Громадські організації посилали їй товар, який вона не замовляла. Вона стала агресивною стосовно родини з Івето, обвинувачуючи їх у надмірній допитливості про її гроші, вона не бажала більше їх відвідувати. Одного разу вона сказала мені по телефону: «Мені набридло жити самотньо в цьому борделі». Здавалося, вона чинила опір таким поганим ознакам.

Липень 83-го був дуже спекотним навіть у Нормандії. Вона нічого не їла і нічого не пила, була впевнена, що буде сита, приймаючи ліки. Вона зомліла на сонці, і її відвезли в медсанчастину при богадільні. Через кілька днів після гарного харчування та відновлення гідробалансу вона почувалася добре і попросила відправити її додому: «Інакше я викинуся з вікна», — сказала вона. За словами доктора, не можна було залишати її саму. Він порадив помістити її в пансіонат для старих. Я відкинула цю ідею.

На початку вересня я приїхала за нею на машині, щоб забрати її додому. Я розійшлась із чоловіком і мешкала із синами. Всю дорогу я думала: «Тепер я буду доглядати за нею» (як колись думала: «Коли я буду дорослою, я буду подорожувати з нею, ми підемо до Лувру» і т. ін.). Було дуже тепло. Вона спокійно сиділа в машині на передньому сидінні, тримаючи на колінах свою сумку. Як завжди, ми розмовляли про дітей, про їхнє навчання, про мою роботу. Вона весело розповідала історії про своїх сусідок по кімнаті, навіть робила дивні зауваження із приводу однієї з них: «Погане дівчисько, ну постривай у мене». Це останнє, що я пам’ятаю про нормальний стан моєї матері.

Її історія, де вона мала своє місце в цьому світі, закінчилась. Її розум потьмарився. Такий вид старечого слабоумства лікарі називають хворобою Альцгеймера. Уже кілька днів мені все важче писати книжку, можливо, тому, що я не хотіла б ніколи дійти до цього моменту. Проте я знаю, що не зможу жити, не об’єднавши в цій книжці образ душевнохворої жінки, якою вона стала, і образ тієї сильної та яскравої особистості, якою вона була.

Вона блукала в будинку і часто гнівно запитувала мене, як їй пройти до своєї кімнати. Вона губила свої речі (при цьому вона казала: «Я навіть не доторкалася до…») і потім знаходила їх, не вірячи, що сама їх туди поклала. Вона вимагала, щоб їй дозволили шити, прасувати білизну, чистити овочі, але кожне заняття її швидко стомлювало і дратувало. Вона почала жити в постійному нетерпінні: подивитися телевізор, пообідати, вийти в садочок; одне бажання змінювалося іншим, але нічого не приносило їй задоволення. Після обіду вона, як і колись, улаштовувалася за столом у вітальні зі своїм блокнотом і записником. Але через годину рвала початі листи, бо не могла закінчити їх. Якось у листопаді вона написала: «Дорога Полєт, темрява не покидає мене».

Потім вона забула порядок і хід дії речей. Вона більше не пам’ятала, як потрібно розставляти склянки й тарілки на столі, як гасити світло в кімнаті (вона ставала на стілець і намагалася викрутити лампочку).

Вона вдягала ношені спідниці та штопані панчохи, які не дозволяла зняти із себе: «Це ти в нас така багата, що можеш усе викидати». У неї не залишилося ніяких почуттів, крім гніву та образи. У будь-якій фразі вона відчувала погрозу. Її пригнічувала будь-яка гостра потреба: купити лак для волосся, щоб трималась її зачіска, знати, в який день прийде лікар, скільки грошей залишилося на її ощадній книжці. Іноді фальшива грайливість, сміх невлад, ніби вона не хвора.

Вона перестала розуміти, що читала. Вона перегортала сторінку за сторінкою у пошуках місця, де зупинилася. Вона спустошувала свою шафу, розкладала на ліжку свої сукні, сувеніри та складала їх на інші полиці, починаючи все спочатку наступного дня, начебто їй не вдавалося розкласти все в ідеальному порядку. Якось у січні в суботу, після обіду, вона звалила в купу половину своїх речей і розіпхала їх по кульках, до яких пришила мотузки, щоб можна було їх зав’язати. Якщо вона не займалася такою справою, то сиділа на стільці у вітальні зі схрещеними руками, дивлячись перед собою. Нічого не могло зробити її щасливою.

Вона забувала імена. До мене зверталася світським тоном «мадам». Вона забувала обличчя своїх онуків. За столом вона запитувала їх, чи добре тут платять, уявляючи, що перебуває на фермі, а ті, втім, як і вона, були тут найманими робітниками. Але вона «стежила за собою», їй було соромно, коли вона ховала забруднену сечею білизну під подушку, пам’ятаю її тихий голос із постелі якось вранці: «Зі мною трапилася неприємність». Вона намагалася знов увійти до нормального світу, їй так хотілося шити, вона збирала шийні та носові хустки і нашивала їх одна на одну нерівними стібками. Вона звикала до деяких речей, наприклад, до свого несесера з туалетними речами, які вона возила і носила скрізь із собою, і шаленіла, доводила себе до сліз, коли не знаходила його.

Протягом цього періоду я потрапила у дві невеликі автомобільні аварії, я була винною в обох випадках. У мене виникли проблеми зі здоров’ям, мені було боляче ковтати, болів шлунок. Я кричала, і мені хотілося плакати без причини. І навпаки, іноді я реготала із синами, ми прикидалися, начебто розцінюємо напади безпам’ятності моєї матері як гру з її боку. Я розповідала про неї людям, які не були з нею знайомі. Вони мовчки на мене дивилися, й у мене виникало відчуття, що я теж божеволію. Одного разу я годинами блукала сільськими вулицями і повернулася тільки проти ночі. Я зав’язала стосунки із чоловіком, який був мені противний.

Я не хотіла, щоб вона знову перетворилася на маленьку дівчинку, вона «не мала на це права».

Вона почала розмовляти з невидимими співрозмовниками. Коли це сталось уперше, я працювала над рукописом. Я затулила вуха. Я подумала: «Це кінець». Пізніше я написала на аркуші паперу: «Мама розмовляє сама із собою». (Я й тепер збираюся написати ці слова, але це будуть уже не ті слова, які я написала тоді для себе, для того щоб зрозуміти, що відбувається, і пережити це.)

Вона більше не хотіла вставати з ліжка вранці. Вона їла тільки молочні продукти і солодощі, викидаючи все інше. Наприкінці лютого доктор вирішив, що її необхідно перевезти в лікарню до Понтуаза, де її обстежить гастроентеролог. Через кілька днів її стан поліпшився. Вона намагалася втекти, сестрам довелося прив’язати її до крісла. Уперше я мила її вставну щелепу, доглядала за руками, змащувала її обличчя кремом.

Через два тижні її перевели в геріатрію. Це маленький сучасний триповерховий будинок, за лікарнею, серед дерев. Люди похилого віку, переважно жінки, розподілялися в такий спосіб: на першому поверсі ті, що приймалися ненадовго, на другому і третьому поверхах — ті, що могли залишитися тут до самої смерті. Третій поверх призначався скоріше для інвалідів і фізично нерозвинених. Кімнати, окремі або двомісні, з паперовими квітами, гравюрами, настінними годинниками з маятником, крісла зі штучної шкіри, туалетна кімната з бачком. Щоб одержати остаточну відповідь про місце, іноді доводилося довго чекати, тому що взимку тут помирає небагато людей. Мою маму влаштували поки що на перший поверх.

Вона була балакучою, переказувала сцени, які вона нібито бачила напередодні: пограбування, як потонула дитина. Вона казала мені, що нібито щойно прийшла з крамниці, де було повно народу. До неї повернулись її страхи та незадоволення, вона обурювалася, що її змушують працювати на хазяїв, як негра, але не платять їй, її переслідували незнайомі чоловіки. Вона висловлювала мені свій гнів: «Днями мене так обібрали, що мені навіть немає за що купити шматок сиру». У її кишенях можна було знайти скоринку хліба, що залишилася зі сніданку.

Навіть у такому стані вона не бажала ні з чим миритися. Релігія стерлася з її пам’яті, у неї не було бажання відвідувати меси, перебирати чотки. Вона воліла видужати («вони зможуть повернути мене справжню»). Вона до знемоги ходила по коридору. Вона вимагала дати їй вина.

Якось квітневого вечора вона заснула о пів на сьому, вляглася на покривало у комбінації, розставивши ноги і виставивши напоказ найінтимніші місця. У кімнаті було дуже спекотно. Я заплакала, адже це була моя мати, та ж жінка, що я пам’ятаю із самого дитинства. Її груди були покриті сіткою блакитних вен.

Її перебування у відділенні протягом восьми тижнів добігало кінця. Її було прийнято до приватного будинку для старих тимчасово, тому що там не брали до себе «дезорієнтованих» людей. Наприкінці травня вона повернулась у відділення геріатрії в лікарні Понтуаза. На третьому поверсі звільнилося ліжко.

Востаннє, незважаючи на розгублений стан, це була ще вона, коли виходила з машини, проходила через вхідні двері, пряма, в окулярах, у своєму сірому візерунковому костюмі, ошатних туфлях, у панчохах. У валізі вона несла свої блузи, білизну, сувеніри, фотографії.

Вона остаточно ввійшла в цей простір без зміни пори року, де цілий рік панують пахощі, тепло, без часу, де присутнє лише повторення доведених до автоматизму дій, попоїсти, лягти спати й т. ін. У проміжках прогулянки по коридорах, сидіння за столом на годину раніше належного часу, чекаючи обіду, безупинно згортаючи і розгортаючи серветку, перегляд по телевізору чергової серії американських серіалів і нескінченної реклами. Звичайно ж, свята: щочетверга частування тістечками, які принесли дами-добровольці, келих шампанського на Новий рік, конвалії на 1 Травня. А так само любов, жінки трималися за руки, гладили волосся, бились. І ця філософія жінок, що доглядають за ними: «Ну, мадам Д…, беріть цукерку, буде чим зайнятися».

Через кілька тижнів у неї пропало бажання тримати себе як раніше. Вона була пригнічена, рухалася сутулячись, схиливши голову. Вона загубила свої окуляри, у неї був непроникний погляд, її обличчя без макіяжу стало трохи одутлим від транквілізаторів. У її зовнішності з’явилося щось дике.

Поступово вона розгубила всі свої особисті речі: її улюблений кардиган, запасні окуляри, свій несесер з туалетними речами.

Їй було однаково, вона більше нічого не намагалася знайти. Вона більше не пам’ятала, що саме їй належало, у неї більше нічого не залишилось. Одного разу, дивлячись на маленького сажотруса-савояра, якого вона возила із собою всюди із самого Аннесі, вона сказала: «Колись у мене був такий самий». Для зручності, як і всіх інших жінок, її одягали в халат з відкритою спиною, під низ довгу блузу у квітку. Вона більше нічого не соромилася, брала пелюшки в постіль на випадок мимовільного сечовипускання, ненаситно їла руками.

Все частіше вона не могла згадати назви предметів. Вона перестала розуміти значення слів, відповідала невлад. У неї завжди було бажання спілкуватись. Мовленнєва функція залишилася в неї недоторканою, вона правильно зв’язувала фрази, правильно вимовляла слова, легко розділяла речення, але ті, що були підпорядковані тільки її уяві. Вона вигадувала життя, якого у неї не було: що вона була в Парижі, що вона купила червону рибу, її супроводили на могилу чоловіка. Але кілька разів у неї проявлялася свідомість, вона ЗНАЛА: «Я боюся, що мій стан незворотний». Або вона ЗГАДУВАЛА: «Я все зробила для того, щоб моя дівчинка була щаслива, а через мене вона більше не почуває себе щасливою».

Вона провела там літо (їй, як і усім, надягали на голову солом’яний капелюх і супроводжували в парк, посидіти на лаві), провела зиму. У Новий рік на неї надягли блузку і спідницю, дали випити шампанського. Вона ходила повільніше, тримаючись рукою за поруччя уздовж коридора. Траплялося, що вона падала. Вона втратила нижню частину своєї вставної щелепи, потім втратила і верхню. Її губи запали, було видно лише підборіддя. У момент, коли бачила її, я зі смутком відзначала, що вона все менше й менше схожа на «людину». Перебуваючи далеко від неї, я уявляла її із властивими їй висловами, її ходою, ніколи такою, якою вона стала тепер.

Наступного літа вона впала і поламала шийку стегна. Її не оперували. Їй установили протез стегна, щодо іншого — зробити їй нові окуляри, зуби — вважалося, що немає потреби. Тепер вона вже не вставала зі своєї інвалідної коляски, до якої її прив’язали за талію стрічкою з матерії. Її привозили в загальний зал дивитися телевізор з іншими жінками.

Люди, які знали її, писали мені, що «вона цього не заслужила», вони вважали, що було б краще, якби вона скоріше «звільнилася». Можливо, коли-небудь світ буде тієї ж думки. Вони не приходили відвідувати її, для них вона вже померла. Але вона воліла жити. Вона постійно намагалася підвестись, опираючись на свою інвалідну ногу, намагалася розірвати стрічку, що її втримувала. Вона простягала руку до всього, що було в межах її досяжності. Вона постійно хотіла їсти, її енергія концентрувалася навколо рота. Їй подобалося, коли її цілують, і витягала губи для поцілунку. Вона була маленькою дівчинкою, що вже не подорослішає.

Я приносила їй шоколад, тістечка, які давала їй маленькими шматочками. Спочатку я не купувала їй смачних дорогих тістечок, кремових або без крему, вона не їла такі (невимовний біль простромлював моє серце, коли я бачила, як вона бореться щосили, як вона допомагає собі пальцями, язиком, щоб доїсти його до кінця). Я мила їй руки, протирала обличчя, наносила парфуми. Якось я заходилася розчісувати їй волосся і зупинилася. Вона сказала: «Мені подобається, коли ти мене розчісуєш». Відтоді я завжди розчісувала її. Я сиділа навпроти неї в її кімнаті. Часто вона хапала поділ моєї спідниці, мацала її, начебто перевіряючи якість. Вона із силою розривала обгортку на тістечках, стискаючи щелепи. Вона розповідала про гроші, клієнтів, сміялася, закинувши голову. Вона використовувала ті жести і слова, якими користувалася все своє життя. Я не хотіла, щоб вона вмирала.

Мені треба було годувати її, доглядати її, чути її голос.

Багато разів у мене виникало бажання забрати її до себе, займатися тільки нею, але незабаром я усвідомлювала, що я на це не здатна. (Мене обтяжувало почуття провини за те, що я оселила її там, навіть якщо, як казали люди, «у мене не було іншого виходу».)

Вона провела там іще одну зиму. У неділю, після Великодня, я прийшла провідати її й принесла форситії. Надворі було холодно і похмуро. Вона сиділа в їдальні з іншими жінками. Працював телевізор. Коли я підійшла до неї, вона всміхнулася мені. Я покотила її крісло до її кімнати. Поставила гілочки форситій у вазу. Я присіла біля неї й почала годувати шоколадом. На ноги їй надягли коричневі вовняні шкарпетки, блузку, занадто коротку для неї, яка не прикривала її схудлі стегна. Я помила їй руки, рот, шкіра її була вологою. У якийсь момент вона спробувала схопити гілочку форситії. Пізніше я знову привезла її до їдальні, де по телевізору йшла програма Жака Мартена «Школа вболівальників». Я поцілувала її та попрямувала до ліфта. Наступного дня вона померла.

У наступні тижні я згадувала цю неділю, коли вона ще була жива, її коричневі шкарпетки, форситії, її жести, її посмішку, коли я з нею прощалася, потім понеділок, коли вона померла, не прокинувшись у своїй постелі. Мені ніяк не вдавалося зв’язати події цих двох днів.

Але тепер усе зв’язалося.

Кінець лютого, часто іде дощ, теплішає. Сьогодні ввечері я повернулася в пансіонат після занять. З боку паркінгу будинок мені здався світлішим, майже привітним. У вікні кімнати, де мешкала моя мати, горіло світло. Для мене це було дивним: «Хтось зайняв її місце». Я також подумала, що, можливо, одного дня, в двадцять першому столітті, і я можу опинитися серед тих жінок, які сидять, чекаючи обіду, складаючи й розкладаючи серветки, у цьому або в будь-якому іншому притулку.

Протягом десяти місяців, поки я писала книжку, я бачила її уві сні майже щодня. Одного разу мені приснилося, що я лежу посеред ріки, між двох джерел. З мого живота, з моїх статевих органів без волосся, як у маленької дівчинки, виходили волокнисті рослини, мокрі, вони пливли за течією. Це були не тільки мої статеві органи, але й моєї матері теж.

Часом мені здавалося, що я живу тоді, коли вона ще мешкала в моєму будинку, перед її від’їздом до лікарні. Я повністю усвідомлювала, що вона померла, та мені здавалося, що вона от-от спуститься сходами, влаштується зі своєю коробкою для шиття у вітальні. Це відчуття, де ілюзорна присутність моєї матері була більш сильною, ніж її реальна відсутність, без сумніву, перша ознака того, що я почала її забувати.

Я перечитала перші сторінки цієї книжки. Здивувалася, що вже не можу пригадати деякі деталі: службовця моргу, який збирався комусь зателефонувати, поки ми чекали, напис на стіні супермаркету.

Минуло вже кілька тижнів, як одна з моїх тіток сказала мені, що мої батьки, на початку їхніх стосунків, призначали побачення в кабінетах заводу. Тепер, коли моя мати мертва, я не хотіла б знати нічого більше за те, що я вже пізнала при її житті.

Її образ знову стає таким, як я уявляла її ще зовсім маленькою, широка біла хмара наді мною.

Вона померла за тиждень до смерті Симони де Бовуар.[2]

Вона воліла віддавати, а не брати. Хіба написати про неї не є одним зі способів дарувати?

Ця книжка — це не біографія, це також не роман, соціологія або історія. Треба було, щоб моя мати, породжена у владному середовищі, яке вона бажала покинути, стала історією, щоб я почувала себе менш самотньою та фальшивою у світі, де панують слова й ідеї, куди я потрапила завдяки її волі.

Я більше не почую її голосу. Це вона, її слова, її руки, її жести, її манера сміятися та ходити з’єднали жінку, якою я стала, і дитину, якою я була. Я втратила останній зв’язок зі світом, у якому народилася.

Неділя, 20 квітня 1986 — 26 лютого 1987 р.