Майже ніколи не навпаки

Новела третя. Гойданка життя

ГОЙДАЄ порожню хітанку, {{ Хітанка (діал.) — гойданка. }} прив'язану до старезної груші мотуззям, — і груша, немовби натомлена життям людина, покірно й безвідмовно скрипить у такт неспішному своєму коливанню: «гой-да… гой-да». Поскрипують і розсохлі дошки гойданки, прибиті до двох поперечних брусків, що вже насилу втримують пошарпані вітром, дощами й часом мотузи. Ними підперезана до груші саморобна хітанка.

Сміливе ранкове сонечко крізь лист пробивається в затінок прохолодного зночі саду. На повен голос гудуть бджоли й гостро пахне молодою м'ятою.

А в сусідському обійсті заклично ігагікає збуджений чиїмось запахом лошак, ніби змагається з тонким і надокучливим блеянням овечки, випущеної до схід сонця на пашу.

«Хі-та-а-а… хі-та-а-а…» — муркоче собі під ніс Маринька й щосили розгойдує хітанку під самий верх груші.

Маринька звично погойдалася б на гойданці сама, поки ще Тисова Рівня порається коло худоби та, не розв'язуючи язиків, аби не тратити часу, сапає городи.

Для Мариньки щоденне гойдання — корисніше, ніж вранішнє вмивання-снідання. Зірветься на ноги до схід сонця а хоч улітку, а хоч узимку, плесне непочатої води в заспане обличчя, пожує зірваний вишневий лист, стебельце м'яти чи роздушить у роті примерзлі ягоди калини — та й тихо всядеться на гойданку, незмінно застеливши її перед тим старою вовняною хусткою.

Цю хустку, що лишилася Мариньці від материної бабці Федори, вона би не проміняла на жодне інше віно. Бо Федорина хустка жива. Маринька отак бере її в руки — і за маленьку хвильку чує, як хустка починає з нею говорити. Ні-ні, вона говорить не словами: хустка передає свій жар через Мариньчині долоні. Через долоні перетікають чиїсь віщі слова з хустки, щоб робити потім у Мариньчиній невинній голові колотнечу.

Брешуть люди, що її прабабця Федора знала мольфарство {{ Мольфарство (діал.) — ворожба, примовляння. }} — ото й передалося воно через кілька колін. Маринька з того сміється. Яке мольфарство?

Ворожба — це коли чарівне зілля збираєш точно в одному місці й в один час;

коли змішуєш-колотиш та на вогні його припікаєш;

коли з мерця знаки крадеш,

пиття з них робиш,

а потім людям голову дуриш.

Оце є мольфарство.

А вона не знає примівництва.

У Мариньки знаття, а не ворожба.

І тільки в час гойдання на хітанці,

і тільки, коли з нею прабабусина хустка.

Тільки тоді Бог їй відкриває.

Скільки в неї було хітанок по всіх їхніх безмежних горах — а говорить з нею одна, оця, що тепер коло хати.

Колись Кирило робив Мариньці гойданки в Бочкові мало не коло кожної стежки. Стеше три-чотири яворові чи ясенові стовбурці, зв'яже їх між собою, тоді з двох боків приладнає мотуззя чи пагони дикого винограду, зачепить у смерічку чи бучок — і гойдає свою Мариньку попід небеса, аж дух їй затинає: лячно! А тоді всядеться на землю, припаде до Мариньчиних колін обличчям — і щось шепче їй… шепче… а далі пестить коліна… та примовляє чудними словами… ніби ворожить.

Вона тоді глухне начисто. Лиш чує, як бухкає кров у скроні та в серце. А те, дурне, калатає — чимдуж штовхає Мариньку в Кирилові обійми. І вона, майже безтямна, ніби напоєна матриганом, {{ Матриган (діал.) — золотий корінь. }} і собі зсувається на землю — та так і падають, обоє, в мох чи зіпріле листя. Губи їм шурхотять від спеки, сухо ковзаючи по губах та обличчі; квапливі руки переймають одна одну, наче змагаються, хто перший встигне перехопити іншого та міцніше притиснути до себе; очі їм сліпнуть від небачених розкошів звуків і запахів, та ще безсоромної наготи молодого тіла.

А коли вже награються обоє до змори, коли віддихаються та трішки подрімають у тіні, Кирило, як іще має час, — плете їй хітанку з самого дикого винограду. Сидить, спершись плечима до дерева, насвистує весільну співанку та радісно пальцями орудує.

І дивися — за мить літає гойданка з Маринькою понад дерева,

та гойкає подобріла дівка в довколишню тишу,

та тішиться несказанному своєму щастю.

«Так само будеш плести нашим дітям колиску?» — питає тоді Маринька, заважаючи Кириловій роботі своїм цілуванням-обніманням.

«Ти моя цісарівна… — тепер уже поважно відповідає на те Кирило. — Цісарівні будуть плести колиску найкращі плетінники. А я тобі буду плести самі гойданки. І сам буду тебе колисати в них. Бо цісарівну ніхто не може колисати, крім цісаря».

Ой, колисати… Він її перевертає горілиць у сіно в Іванцевій колибі, ніби й справді крутить на хітанці, — а під нею розступається земля. Лиш тільки що не поглинає в себе, бо й земля, певно, жаліє Мариньчине серце, що знову тріскає зараз від радості й млості. Агов! Де тота гойданка, що розгойдала-розкалатала серце, як дзвін, і не спиняє, і не притишує — лиш тільки розпалює, як ондечки Кирило розпалює посеред колиби пахучу ватерку, а між ґонтами даху шаленіє літня гроза.

Та пугач пугиче десь у кроні бука.

Та чиясь непримиренна й по смерті душка шастає попід стінами колиби.

Ніби підглядає.

Чи застерігає.

Чи погрожує потайним коханчикам.

Проте надливає в їхню кров хіба що гостроти небезпеки й шалу.

А більш нічого.

Гріх?!

Або Мариньці не однаково, що ні дружечки, ні весільного батька не мали вони з Кирилом коло себе, коли зносило їм двом голови в Іванцевому сіні?!

Коли вона зараз хапається за бороду самого Бога?

Бо осьдечки Кирилова рука тягне до себе, як дідьча {{ Дідько (діал.) — чорт. }} сила, — ні відмовити, ні спротивити не годна.

І навіть, коли б її завтра мали на смерть закидати камінням чи спалити на вогні — вона перед тим попросить відпустити її на гойданку. Оцю, за Іванцевою колибою, де зараз Кирило розпинає її гарячими руками, ніби й справді хоче вийняти з грудей серце, як не раз виймає із гнізд тремтливих сліпих пташенят.

Ох-о-о-хох… На тій гойданці в Бочкові Маринька й вішалася. Підрізала ножичком виноградну мотузку, обвила-обв'язала один її бік круг шиї й почепилася за другий, той, що був прив'язаний до бука.

Але сказано: що дано на життя — те не буде на смерть. Не захотів Бог прийняти Мариньчину душу до себе — обірвалася виноградна мотузка.

Хіба то важно, що після того казав їй Кирило?! Неважно! Важно, що сказав правду. Що жениться на Василининих ґрунтах і полонинах, повних овець.

А решта… бац… не має сили.

А за тиждень до свого весілля Кирило позрубував — постинав — поспалював по горах усі до одної Мариньчині хітанки, зроблені своїми руками.

Вона тоді оббігала ті страшні лісові пожарища — так ніби обійшла живих погорільців.

Припадала до чорної землі.

Билася в голову.

Кричала.

Обвивала руками буки.

Наступала на мурашники.

Усе довкіл дихало повним життям — лише Маринька то відмирала, то оживала, аж поки не вчула, що в ній самій умерло серце. Вона прикладала руку до грудей — а серця не було. Не билося Мариньчине серце ні вдень, ні вночі — ніби й справді втекло з неї безслідно. Та ніхто його не ховав і ніхто над ним не плакав. І де воно ділося, не знає навіть вона сама.

Отак із тих пір і живе без серця.

Може, тому інших чує, що своє не заважає?

…Тоді почорніла з лиця Маринька, з посинілою міткою дикої виноградної лози круг шиї знову вернулася в гори — і за два дні зібрала в

хустинку попілець зі своїх хітанок та й поховала його під стіною в Іванцевій колибі. Там, де ще недавно попеліло її серце коло Кирилового.

А жменьку сивого попелу закопала в своєму саду під грушею.

В якімсь часі зробила сама собі хітанку.

Коли вона вперше вмостилася на дощечки нової гойданки в саду, тієї ж миті страшний холод шугнув їй під самий мозок. Маринька зіщулилася, але з гойданки злізати не злізла. Ніби мала намір перечекати страх.

Проте страх не відпускав, хіба ще більше прицвяшковував до гойданки. По тому вона вчула, як гострі й холодні зашпори заходять у ноги, як безвольними робляться руки. А далі — знизу і зверху — повіяло холодом. Це був смертельний холод, укупі зі смертельним страхом. Ніби вона ходить опівнічним цвинтарем. І тоді самий ляк, а не оніміла рука, зірвав із плечей прабабусину — Федорину — вовняну хустку й підстелив на дощечки гойданки.

Отам їй уперше відкрилося.

Маринька спершу сама зчудувалася, коли з-під хустки крізь тіло почав проростати жар. Жахкий, ніби вона на розжарену пательню вмостилася. Та де там пательню — то було так, наче тепер уже крізь неї, як через вушко голки, протягували не нитку — пекучий кіл… ніби її тіло намотували навколо стовбура — гостродзьобого, що мисливська піка.

Маринька ледве стримала крик — а вже той жар розпливався в голові чудними картинами… із картин робилися люди… і вони були впізнаваними…

А далі вона таки скрикнула — аж затремтіла гойданка. Потворний страх знову розітнув Мариньчине тіло навпіл: живі люди, люди, яких вона знала, люди, які ще вчора віталися з нею, нараз ставали мертвими… ні-ні, вони ще ходили ондечки за її брамою, ще вона з гойданки переговорювалася з ними, а вже перед очима бачила їхню наглу смерть чи близьку напасть.

Проте Маринька тоді на диво швидко відійшла. Мало що… Учора лягла спати, виказавши лише короткий «отченаш», замість того, щоб окремо подякувати Богові за день і за харч, за погоду і за здоров'я. А позавчора шляхтувала {{ Шляхтувати (діал.) — проклинати. }} на чім світ стоїть сусідчині кури, що розгребли Мариньчині грядки на ніц.

Та дивні видіння не відпустили й наступного дня — і Маринька з усієї сили плеснула себе по чолі. Ну, так… певно, що так… а як вона хотіла інакше?! Вона перед Богом винна, бо сама замахувалася на життя, Богом дане! Вона бажала собі смерті — а Бог дав їй життя, чомусь не прийнявши Мариньчину потовчену душу до себе. Гріх вона має неспасний. Отож лякає Бог її такими страшними видіннями. Вчить, щоб знала, як із Богом жартувати.

Того дня селом ходили сторожинецькі цигани, й Маринька виміняла в них на великодню сорочку, мережану білими ружами по білому полотні, залізний чавун.

Пузату балію вона тримає тепер за стодолою. Чи сама собі нагадує про свій гріх, чи людей страхає пеклом. Бо ж ні-ні, та й викине колінце: почне з самого досвітку смолу в чавуні варити. Розжарить дно до червоного — а тоді вкине туди застиглий кус смоли. Ніби камінь шубовсне у воду. Воно, окаянне, трісне від великого жару — й забулькає несамовито на всю округу. Сморід рознесе. Ніби й справді людські кості в тім казані булькають. Та жах наводять. Та думати змушують. Мовляв, дивіться, що з вами буде, люди добрі, коли будете дурне думати та дурне робити. В пеклі горітимете, як смола в чавуні. Та лиш смердючий дим ітиме з вашого нечистого тіла.

Маринька дивиться на чорне — гаряче й бридке — кипіння в балії, і її до шпіку {{ Шпік (діал.) — мозок. }} кісток пробирає страх. Навіть крізь заплющені очі вона уявляє дим із свого тіла у чорному вариві пекла — і їй хочеться крикнути на весь світ, що вона не винна. Ні за Кирила, ні за теперішню свою видющість не винна.

Наколи б знала, що так воно буде… але ні! Все одно би робила, як зробила. Ні! Не так! Любувала би була Кирила більше. Щоб налюбилася на все життя. Чи дитинку була би вчинила від нього. Байка, що показували би на неї пальцями та зведеницею {{ Зведениця (діал.) — покритка. }} називали.

Вона звела зі свого серця гарячу кров — і не побоялася стати мертвою.

Вона серце своє звела на попіл, вирвала його з грудей, як скалку, і тепер ходить з розпанаханими нутрощами, лише ніхто не зауважує розкритої рани.

«Вони говорять не зі мною, — думає Маринька, коли хто звертається до неї з бесідою, — вони дивляться в розриту могилу, в якій упокоїлася моя кров, бо хочуть надивитися, як витримує це життя людина без крові й без серця. Вони хочуть надивитися на мертву душу».

Але інша думка перечить Мариньці: стань, жінко! Ніхто не знає твого гріха з Кирилом. Усе давно вкрилося попелом. Закам'яніло, як оцей ось кус майже залізної смоли, що не можна його розбити навіть сокирою. А розбити мусить. І в балію кинути мусить. Щоб застерегло інших від того, про що вона не сміє сказати словами.

Спершу сердилися на неї сусіди. Думали, навіки попрощалася з розумом їхня Маринька. Але вона вийде, було, на дорогу, постоїть — роззирнеться навколо та й попросить стрічного вернутися додому, бо дома, мовляв, його чекає добра вістка, а в дорозі — зла. Чи прийде до чиєїсь хати нібито води напитися, а сама подумає — роздивиться — й намовить господиню не пускати сьогодні дитину в луг корови пасти. А на вечір рознесеться селом, що бугай побив на пасовищі пастухів, а чийогось хлопця забив на смерть.

А якогось-то разу відкрилося Мариньці найголовніше: вона знала, що чекає будь-яку людину з їхнього села на день наперед. Але ці знання якимсь дивним чином не стосувалися Кирила і його родини. І відтоді їй стало добре. Вона не мучилась знаттям поганого про того, хто мало не спровадив її на той світ. Хай тішиться чоловік, якщо Бог дав йому втіху. Кирило заслужив утіхи. І діти його заслужили.

Решту — розсудить Бог.

А за всіх них відкарається Маринька.

Бо що їй іще робити на цьому світі, коли світ відібрав від неї всю роботу, окрім одної, — знати й відбувати біду за інших?

…МАРИНЬКА З ДОСВІТКУ гойдає свою хітанку, але сама гойдатися не хоче. Щось сьогодні не так. Сьогодні зночі далека, дуже далека й дужа сила розгойдує землю під усім селом. Так, ніби тьма вершників женеться наввипередки, а під ними двигтить земля — але ніхто того не чує, крім стривоженого сусідського лошака й хіба що Мариньки. Бджоли не до рахунку. Бджоли дурні — вони цвіт спивають та мед із нього точать, тривоги не чують. А Маринька чує. Їй від самого ранку руки дрібно тремтять та холодить попід грудьми. Ото й сидить маком коло своєї хітанки, говорить із нею, а голову догори підняти — не наважується.

Тривога ссе її попід груди… так, певно, ссе дитина мамині цицьки… щось таке недобре звивається за пазухою, ніби гадина на теплій літній стежці.

Маринька чує, як і в її нутрі розгорається пожар. Вона би загасила його. Та чим? По воду йти ліньки. Та й ноги приросли їй до землі під грушею. Живої душі близько не чути. А коли б і чути — вона з місця не зрушила б і словом не гукнула: дідьча сила дужче й дужче розгойдує під нею землю — аж онде гойданка сама зачепилася об верх груші й хитається повішеником над головою. Мариньку б'ють дрижаки, ніби в гарячці. І вона рушає з саду, так і не поправивши гойданку.

Вона вже знає, що на Тисову Рівню насувається пожар. Люди мечуться перед її запаленими очима — а вона лиш затуляє лице долонями, ніби хоче вборонитися від вогню.

Маринька бачить, що вборониться.

Та не вборонить інших.

Але, о диво! Перед її помутнілим зором майнула вся Кирилова родина. Шугнула — як блискавка. І зникла. Лиш довгий вогненний хвіст тонко потягнувся за Чев'юками — та й розтанув чи то над Бозною, чи над Бочковом, повившись у небо тонким білим пасмом туману.

До чого б то?!

…А ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ вдарили церковні дзвони.

Тричі по два рази.

Так зазвичай у кожному тутешньому селі повідомляли про пожежу, а отже, необхідність господарям-чоловікам брати порожні відра та лопати й чимдуж бігти туди, звідки валить дим.

Грицько Кейван, зачувши несподівані дзвони, легко, мало не по-парубочому, видряпався в горіх поза стайнею, звідки проглядалася вся рівнинна частина села ще й густо всіяні довколишні верхи з видолинками.

То тут, то там паслася людська худоба, раз по раз весело подзвонюючи дзвіночками-колокільцями.

То тут, то там — на посвітлілих від скошеної трави горбах — люди громадили сіно, вйокаючи на коней, що ліниво тягли до стогів круглі копиці; а то й просто гейкали, розгарячілі, з горба на горб, подаючи голос таким самим розімлілим від роботи косарям та громадільникам.

Чоловіки, голосно перегукуючись, клепали коси.

Жінки віджартовувались на чоловічі жарти.

І тільки луна ліниво відбивала людські голоси у сиву мряку далеких шпилів і вершин.

Але одночасно з негучною луною тривожний дзвін з долини колов довколишню літню тишу — й голови людей з верхів і низин спантеличено розверталися в село, в бік ураз ожилої церкви.

Крутив головою в горісі й Грицько Кейван: шукав над сільськими дахами диму. Проте диму не було ні над одною хатою. Лиш поволі вставала курява на сільському гостинцеві від квапливих людських ніг, покликаних несподіваним дзвоном до церкви.

Тимчасом дзвін забемкав без упину — й Кейван, якусь хвильку повагавшись, чи брати відра чи ні, все ж перекинув на плече лопату і, не причиняючи хвіртки, й собі дав ногам поля.

Незвичний гамір стояв посередині села — бо на цей раз із чоловіками прибігли чомусь і жінки, полишавши напризволяще роботи й малих дітей, добре не запнувши навіть голови хустками. Перше збудження, викликане раптовістю тривоги, поволі вщухало — і нараз круг церкви стало тихо, нібито звідти мали винести покійника.

Притихлі люди чекали на війта. {{ Війт — за часів Австро-Угорської монархії сільський голова. }}

Рівнянський війт, ґречний ґазда Василь Крильчук, прийшов до церкви в супроводі начальника рівнянського поста крайової жандармерії Ганса Крюгера. Обидва були дещо стривожені, хоча намагалися особливо того не показувати.

Сільські чоловіки без команди обступили їх тісним півколом, повідсувавши бабів поодалік та тихцем перешіптуючись між собою.

Нарешті заговорив Крюгер. Мова його була тихою. Для людей малозрозумілою. Але перші слова — явно не словами військового:

— Люди! Не маю нічого доброго вам сказати. А казати мушу: до нас близиться війна.

Начальник місцевих жандармів зітхнув на повні груди й заговорив коротко й тривожно, а від того — ще більш незрозуміло:

— Мирні політичні стосунки між австрійською короною й Сербією доходять краю. Цісарський уряд змушений був виставити Сербії ультиматум. На нашому з Росією кордоні також спостерігається напруження. З боку Росії можливі недружні, в тому числі, воєнні дії. У різних повітах краю зафіксовані випадки диверсії. У разі найменшої підозри про сприяння цивільного населення противникові такі дії розглядатимуться виключно військовими трибуналами.

Тому наш ясний Цісар і я, як представник його військової адміністрації, в цей небезпечний для краю час застерігаємо кожного з вас від необдуманих висловлювань та необачних вчинків, які можуть бути розцінені як підрив корони.

Крюгер прокашлявся, знову передихнув, обводячи притихлих людей втомленим поглядом, і продовжив:

— Даною мені владою доводжу до вашого відома, що з цього дня Цісар оголошує загальну мобілізацію. На випадок оборони. Всі чоловіки, народжені від 1 січня 1872 по 31 грудня 1895 років зобов'язані виконати свій цивільний обов'язок і записатися в ландштурм. {{ Ландштурм — австрійські військові формування часів Першої світової війни, покликані нести оборону краю на час воєнних дій. }} Ландштурмісти сьогодні ж відбудуть у призначене місце, про яке їм буде повідомлено додатково.

А цивільному населенню доведеться жити, зберігаючи пильність і спокій. Незаконне збереження зброї карається розстрілом на місці. Затримані зі зброєю в руках — відповідно.

…Був 1914 рік — три дні до Іллі.

…КЕЙВАНОВА ТЕОФІЛА САДИЛА на зиму часник, коли задихана від швидкої ходи її сусіда Катерина Василащук раптово схилилася над саміським жіночим вухом і гаряче зашептала на весь город:

— Чули'сте, Фільо? Декотрі чоловіки вертають із войни. Кажуть, ваш також уже на підході. Виділи у Вашківцях його сьогодні. Абисьте були готові. — Сусідка на якусь мить замовкла, а далі дещо змовницьким тоном порадила: — Але перед тим відведіть, срібна Фільо, дітей до мами. — Та й чомусь заломила руки, так, ніби мала намір заголосити.

Заламувати руки слід було Теофілі: було від чого. Проте вона цього не зробила. Лиш повільно поклала рештки головастого часнику на край грядки та ще повільніше обтрусила руки від землі. І лише тоді вчула, як гостро кольнуло зліва під цицькою, а далі зрадлива млість розлилася по всьому тілові.

— Слава Христові-Богові, що вертають живі-здорові, — запізніло відповіла Василащучці та й подалася в хату, не бажаючи продовжувати розмову.

Сусідка стиснула на те плечима. Мовчки перехрестилася. І собі задріботіла через вулицю.

А Теофіла, щойно переступивши поріг, заметалася від стіни до стіни, як мечеться звірина, що необачно потрапила в мисливську пастку.

То вона бралася рвати на собі волосся.

То билася кулаками в голову.

Намагалася витиснути з грудей ридання.

А далі сіла на лавку під стіною — й нараз голова її вивільнилася од розпуки. Що тепер битися? Що голосити? Їй би встигнути зібратися до смерті, поки не прийшов із війни чоловік.

І з тієї хвилини все запалало в руках нещасної жінки, що окрім, як про скору свою кончину, не могла думати ні про що інше: ні дітей, ні людський осуд, ні про гріх, ні про совість.

Теофіла гарячково підкладала дрова у вогонь. Тоді навіщось помішувала патиком воду в казані, ніби намагалася швидше її нагріти. За тим внесла в хороми дерев'яну балію, наповнила її паруючою водою, всипала жменю солі й жменю просіяної й відкладеної сливової золи для прання — й замкнула сінешні двері на два засуви.

Жіноче білля недбало падало на підлогу,

розплетене волосся плуталося між тремтячими пальцями,

і шкіра, всіяна дрібними сіянцями пропасниці, зіщулювалася, як равлик під людськими руками.

Теофіла несміливо осідала в гарячу воду — й повільні, але рясні сльози стікали по її білому обличчі. Недавня сила й рішучість покинули її начисто. Тепер тіло було схоже на віхоть. Якби хто цієї хвилини взяв його в руки — воно б розсипалося чи переломилося, таке було безсиле й зів'яле. Теофіла сиділа, прикута руками до країв балії, як сидить галерник-бранець, прикутий до борту галери. Хіба лише ворушила пальцями ніг. Наче хотіла пересвідчитися, що ще жива.

Далі вона розтирала сухою золою шкіру рук. Грудей. Стегон.

Ніби купалася вперше в житті.

Чи як перед першим причастям.

Або вінчанням.

Як перед очікуваними пологами — так перед очікуваною смертю.

Має бути чиста.

Вона зараз навіть не банує за своїм молодим життям. Вона лиш за ним ридає. У цю збурену воду. У мовчазні стіни, які не розкажуть правди нікому. Ридає в занімілу в грудях тугу, що не розрубати її ні ножем, ні сокирою не розколоти. Упилася п'явкою туга в розбухлі груди і ссе — не висисає Теофілиної ганьби і страху.

Та поміж цим одна-одніська думка не покидала ні на мить: вона має вмерти чиста, позаяк смерть її буде моторошна. І може, волочитимуть норовисті коні прив'язане до копит голодне жіноче тіло, а там десь і ворони склюють їй остеклі очі. Отоді вона вже не зможе вборонитися від сорому мертвої плоті, як не змогла вборонити від неслави себе живу.

Теофіла неспішно вилазить із балії. І так, як є, гола, стає перед образом Матері Божої. Вода стікає тілом долі — і прозора калюжка розростається круг неї, ніби обгороджує кам'яним муром чи просто ріденьким тином розтерзану страхом жінку.

Від чого вона хоче відгородитися?

Від таких самих?

Від осуду?

Каменування?

Страти?

Теофілі байдуже. Стоїть, німа й завмерла, виставивши на показ власний сором, проте вперше не встидається своєї наготи.

Відколи світ та сонце, ще не бачила себе голяка.

Та ще посеред хати.

Серед білої днини.

Жодного разу не обдивлялася себе так пильно, як тепер: заважав привитий із колиски сором, який, окрім багатьох інших приписів та незліченних забобонів, диктував один особливо суворий і неухильний припис для будь-якої тутешньої жінки. Припис, що не мав відтінків, півтонів, застережень, полегші чи варіантів: кожна жінка гір зобов'язана була передусім стидатися своєї статі й власного тіла.

Завжди й перед усіма.

А токма, перед шлюбним чоловіком.

Цей єзуїтський за своєю природою закон насильного і повсякчасного сорому засвоювався жіночою статтю ще задовго до шлюбу.

Хоча, слід визнати, дотримувався не конче завжди.

Отож не було нічого дивного в тому, що багатолітні Грицькові досягання навпомацки молодого тіла, схованого під довжелезною жіночою сорочкою, у винятково чоренній темряві та моторошній тиші, мале коли будили в Теофілі цікавість до поквапливого, нібито й не-шлюбного, а радше злодійкуватого — переважно похапливого й нетривалого — нічного дійства плоті. Радше навпаки, хазяйновиті — безперешкодні — чоловікові домагання породжували мовчазну, добре приховувану відразу й непоказний спротив. Як до проворних і безцеремонних його рук, що плуталися то в подолі, то в пазусі, так і до зазвичай повторюваної грубої сили, яка не зоставляла місця для лагідності чи розуміння жіночої природи, а токма, її бажання.

Може, саме через цю задавнену образу на зневажувану дотепер її плоть, Теофілі забаглося роздивитися себе пильніше. І саме перед невідворотною смертю. Щоб зрозуміти, чому тіло — єдиний раз розбуджене ЇЇ тіло — зазнало стільки болю, неслави, а тепер — волає до неї голосом неминучої смерті, але при цьому не чує в собі каяття?

Висмоктані дітьми, та ще не зовсім обвислі груди дивляться їй у мокрі ноги, ніби й собі опускають очі від жалю, сорому чи страху. Повні, настовбурчені пипочки здригаються в такт дихання, так, ніби під повівом вранішнього вітру колишуться голівки лісових дзвіночків. Туге Теофілине черево, де-не-де порізане смугами від частих пологів, іншого разу бодай на хвильку згадало би про гаряче чоловіче сім'я. Але тепер слизький гадючий страх звивається в її розпареному купелю лоні — й вкриті дрібними сирітками стегна мимоволі змикаються одне з одним, немовби й справді бороняться від чиєїсь свавільної сили.

Проте навіть тепер, із ніг до голови зашнурована страхами, невідомістю й млістю, Теофіла чує, що ще молода.

Гаряча.

І що навіть цієї миті — перед самісінькою смертю — жадала би забутої ласки.

Та довбня страху вкотре вдаряє в її карок — і зіщулена жінка повільно, але щосили обгортає себе затерплими руками. Ніби підробляє чи відтворює чиїсь обійми.

Так і стоїть, обвита навхрест уже задубілими долонями, й остання прижиттєва сила покидає її змучене тіло.

Теофіла — як є — падає на коліна й палко молиться образам, що, здається, й собі знітилися від небаченої сміливості нагої жінки. Бо ось вона раптово, одразу по молитві, прикладає долоні до ледь заокругленого черева — й гостра й непереборна хвиля бажання розливається її схололими жилами. Так вона й колінкує, розшматована недоречною жагою і вкоріненим жахом розправи.

Теофіла скидає очі догори — і насмішкуватий, осудливий погляд Божої Матері змушує колінопреклонну жінку вчинити нечуване (навіть у розумінні найбільшого грішника!) зухвальство: стиснути праву долоню в кулак і пригрозити ним жінці в золотистому німбі сумнівної непорочності, яка зі стіни мовчки засуджує Теофілу, не зазираючи їй у душу. Тремтливий, а все ж стиснутий чи то з відчаю, чи з лютості кулак тремтить перед Теофілиними очима й очима Матері Божої. Ніби й справді має намір поцілити в обоє облич одночасно.

І твердий кулак таки поволі м'якне, але не розправляється.

А колінкуюча жінка все одно думає, що не є найбільшою грішницею на світі.

Навіть із кулаком погрози перед Богородицею.

…ХОЧ ЯК ЧЕКАЛА ГРЕЦЬКА ТЕОФІЛА, як готувалася до стрічі, а коли старшенький Амбросій перед самісіньким заходом сонця з порогу захлинувся словами «Мамо, тато!!!», вона вчула, що бухнула кров у голову. Так, ніби хто вдарив у тім'я.

Теофіла різко смикнула хлопчика за руку — та так і зосталась стояти з ним посеред хати, як статуя Матері Божої з сином.

Розпарений швидкою ходою Грицько влетів знадвору — й нараз зупинився коло порогу, вгледівши дивну картину.

Його біла — як сніг — Теофіла стояла посеред хати, стискаючи руку старшого сина.

У довгій, до самих п'ят — не підперезаній — сорочці.

Із розплетеним волоссям.

На долівці біля її ніг лежала сокира, батіг і мотуз, яким припинають на паші корову.

На столі горіла свічка.

Під стіною, коло постелі, прив'язана до сволока, повільно гойдалася стара колиска.

У хаті пахло теплом і домашнім їдлом.

Усе, як до війни.

Але щось було й не так, бо чого б то Теофілі стояти майже наструнко, а не впасти чоловікові на груди, та не заплакати з радості?

І до чого тепер посеред хати сокира й потертий пастуший батіг із коров'ячим мотузом?

Чи вони, сараки, ще не відвикли, що фронт давно пройшов і їм нічого не загрожує?

Чи минулий страх сильніший за теперішню радість?

— Фільо! — рушив Грицько від порога до жінки. — Фільо, я вернувся з войни живий, а ти… — Кейван не встиг закінчити думку, як Теофіла впала перед ним навколішки і, обхопивши руками коліна, вперше заговорила:

— Убий мене, Грицьку! Зітни мені голову або задуши… але я не вборонилася… не вборонилася я, Грицьку… — та з тими словами й простягнула йому до рук сокиру.

Не роздумуючи, Грицько вовком шугнув до колиски.

В розгойданій старосвітській колисці, потемнілій від часу, подекуди поточеній шашелем, на Кейвана сопіло двійко діточок. З виду було їм десь рочків до двох. Одне дитинятко, розбуджене різким рухом, нараз закліпало сонними очима й завовтузилося, намагаючись виборсатися з-під покривала. А друге спало, як у мами за пазухою, леда всміхаючись солодкому сниву кутиками уст та смішно ворушачи бровенятками.

Пополотнілий Грицько, не проронивши жодного слова, одним рухом зірвав колиску з прив'язі й щосили гепнув нею об підлогу.

Колінкуюча Теофіла миттєво зірвалася на ноги й усім тілом упала на розгойдану колиску, затуляючи собою дітей.

Амбросій, прикривши обома долонями рот, забився за припічок, і тільки тонко хрипів ізвідти:

— Тату, не вбивайте маму… тату… не вбивайте…

Жінка лежала долілиць на колисці — а чоловік бив її залізними руками.

Люто.

Мовчки.

І вона підставляла під удари непокриту голову.

Залізна рука відривала Теофілу від двох живих клубочків — а вона, намертво обвивши дітей руками, лише підставляла під удари голову, і збожеволілий Грицько несамовито рвав її розплетене волосся, що жабуринням намотувалося на руки.

Кров ішла Теофілі ротом і носом — і вона харкала кров'ю в рукав сорочки, не приймаючи рук від колиски.

Нарешті, втомившись від побоїв, Грицько сів на припічку й притягнув до себе старшого сина.

— Де Маковій і Хризонт? Де Танасій? Прокіп? — підвів синове підборіддя.

— У вуйни Анни, — схлипнув Амбросій, а далі забився плачем у татові груди.

— Курва дошка ваша була! — вдарив дитину Кейван і підійшов до Теофіли. — Вставай! Я хочу знати! — сіпнув її за розірвану сорочку…

…УЖЕ ТИСОВА РІВНЯ мовчки змирилася з третім, але таким самим нахабним від початку війни пришестям окупаційного війська на свою землю,

уже відчитала молитви за трьома забитими насмерть жидами і розгребла руїни спалених ворогом домівок,

поприбивала ногами пилюку від розграбованого збіжжя й фуражу,

ще раз умилася слізьми від образи й лютості,

і тепер рахувала на пальцях, чи це, третє, пришестя буде таким самим недовгим, як два перші, чи тільки коротким, але незмінно жорстоким.

Перший раз русаки стали в цім краю постоєм лише на шість неділь — від вересня до середини жовтня. Проте цього було достатньо, щоб лишити по собі багато зла й сліз.

Через рік, коли фронт ходив туди-сюди, як ґаздинька без чоловіка, російське військо тримало тут оборону цілий рік і ще трошки.

І ось коли в червні 1916 року чужинець прийшов у Тисову Рівню втретє, його сахнулися навіть діти.

…ТЕОФІЛА З СЕСТРОЮ Анною підгортала в городі картоплю, трійко її старшеньких хлопчиків — Амбросій, Маковій і Хризонт — неподалік пасли корови, а меншенькі — Танасій і Прокіп — бавилися поруч, коли на безмовній сільській дорозі закурило пилюгою з-під численних кінських копит, а довколишня тиша заповнилася багатоголосим чужим шварґотінням.

Кейванова знала, що так у село вже двічі вступав тільки чужинець.

— Знов! — крикнула Теофіла, кидаючи сапу між картопляні ряди, й боляче сіпнула Анну за оголений лікоть. — Тікаймо в пивницю, — штурхала переляканих дітей. — Лише скоренько.

Поки всі семеро прибігли на подвір'я, там уже напували коней двоє вояків.

— О! — сплеснув руками один із них, побачивши перед собою переляканих і задиханих жінок. — О! Ти! — ласо всміхнувся й поманив пальцем до себе Анну.

Він був молодий. Років, може, з так, як Теофілі. Чорний, ніби вкрита пилюкою чорна смола. Густе кучеряве волосся вилося йому з-під легкої шапки-кубанки, а тонкий стан був підперезаний широким шкіряним паском поверх довгого темно-синього суконного строю без ґудзиків, схожого на халат, бурку або кунтуш. Краї запанахані один за другий. З-під цього дивного убору виднілася темна сорочка й такі ж штани. При боці чорного вояка гойдалася шабля у піхвах. І сам він погойдувався з п'ят на пальці, ніби підбирав такт до розмови.

— Ти! — вояк підходив ближче до жінок, і далі показуючи пальцем на Анну. — Дай вода. Я хотєл вода, — шварґотів чорний чоловік, однією рукою відводячи Теофілину руку, що прикривала сестру, а другу тримаючи на шаблі. — Ти! — весело погрозив указівним пальцем Теофілі. — Она дайот мнє вода, — вдруге показав на Анну, не забувши перед тим знову окинути оком Теофілу.

Побіліла на вишневий цвіт Анна дрижала позаду старшої сестри, намагаючись затулити груди, її засмаглі руки також тремтіли — і від того вся вона скидалася на перелякану пташку.

— Твой муж? — питав Теофілу вояк, почергово показуючи рукою на хлопчиків, що вчепилися в мамину спідницю обома руками.

— Мої діти! Діти. Це мої діти. А це моя сестра, — гарячково відповідала Теофіла, хапаючись за криничну корбу. — Я зараз дам вам води сама. Зараз, — хапалася за розгойдане відро тремтячими руками.

— Ти! — знову вказав пальцем на Анну вояк. — Ти… вода дайот.

Змертвіла Анна повільно відсторонила сестру й, дрижачи, схилилася над цямринням, щоб узятися за відро.

І цієї миті чорний чоловік ззаду плеснув долонею Аннині сідниці, далі обома руками розвернув її до себе обличчям і поклав руку на пазуху.

— Не руш її! — не пам'ятаючи себе, Теофіла навідліг ударила чужинця в груди, а тоді в лице: — Не руш! Вона чекає з війни хлопця, — впала перед ним на коліна. — Анно, тікай, Анно! Тікай із дітьми! — кричала сестрі, а сама тримала чужинця за поли його дивного строю і билася головою об його коліна: — Не руш її! Вона дівчина!

Вояк лише дивно усміхнувся, ніби й не зауважив Теофілиного ляпасу. Щось шваргнув по-своєму напарникові, і той, приклавши палець до губів, показав обом мовчати. А сам, розвівши руки, наближався до Анни з дітьми. Ніби хотів їх обняти.

Анна, обтиснута переляканими хлопчиками, закам'яніло стояла коло криниці, все ще затуляючи груди долонями. З очей її бігли сльози, та вона їх не втирала. І вояк, що йшов із розпростертими руками, нараз виструнчився й опустив руки вздовж тіла, ніби готувався за мить віддати Анні чи дітям честь.

Далі він знову приклав палець до губів.

А тоді озирнувся.

Його побратим, намотавши на руку жіночу косу, що батогом випала з-під хустки, заштовхував старшу сестру в прочинені двері стодоли. Вона ж, обхопивши його запилюжені чоботи обома руками, чи то боронилася, чи, навпаки, помагала.

…Про те, що було далі, Теофіла намагалася ніколи не признаватися навіть самій собі.

Бо як тільки за ними заскрипіли завіси дверей і стодола вкрилася напівмороком, із чорного чужинця-ґвалтівника зробився звичайний чоловік, так само спраглий ласки, як спрагла в нічних своїх снах Теофіла після кількарічної розлуки з Грицьком. Вона ніколи була б і не подумала, що перша-ліпша чоловіча рука — чужа чоловіча рука! — може так легко вжалити раніше неприступне для чужого потайне її місце і так нагло підкосити тверду, як думала вона дотепер, жіночу волю.

Перші хвилини з черкеса гарчав голодний самець, що був ладен розірвати самицю на шмаття.

І точно так само полонена враз самка спершу нагадувала підстрелену суку:

вона звивалася з болю й вила з відчаю,

дряпала обличчя й кусала шкіру,

гамселила нападника ногами,

норовлячи вирватися з його навіжених обіймів.

А він її лише обнюхував та стискав кліщами рук.

Може, так би воно й сталося, що чоловік і жінка (одночасно несамовиті: він — у пристрасті, вона — в страху) побороли б одне одного — і навіки відскочили би нарізно, коли б ота дурна лляна спідниця поверх лляної сорочки, в шалі нерівного змагу, була не задерлася Теофілі вище колін і не оголила білі — нібито жінка жила в пивниці — ноги.

Отоді черкесові руки раптово розімкнулися — й права його долоня, гаряча, мов грань, спочатку завмерла на внутрішній стороні стегна, а далі — небавом, але сміливо поповзла догори.

Та так пестливо,

так смертельно палко й ніжно,

так нечувано смачно й заклично,

що Теофілині ноги не могли знести такої тортури: вони самі розмикалися перед чоловічою — тепер уже впокореною — силою.

Не було ні думки… ні страху… лиш дивне біле розп'яття миготіло їй у голові, немовби в тумані. Бо той клятий черкес із чорними, що земля, очима палав їй у очі й одною рукою пестив стегна, а другою перебирав пругкі груди. Його губи, теплі м'ясисті губи тягнули останні соки з її уст, ніби шукали там меду чи, може, навпаки: вливали меди в Теофілу…

І вона всім співаючим тілом подалася йому назустріч. Та так відкрито, так згідливо й жагуче, що навіть черкес з несподіванки на мить одірвався від неї, щоб потім припасти, дрижачи, до тремтливого й вологого, ніби щойно скупаного, лона.

…Теофіла не раз і не два по тому дивилася на витоптану купку сіна в кутку стодоли, де була так легко приборкана, але не розтоптана, ні, не розтоптана, лиш зачеплена її жіноча честь, — і страх, і подив, і млість щоразу дужче й дужче розривали їй груди.

Якби тоді був завалився дах чи розступилася земля, застряг ніж у горлі чи куля прострелила серце, вона би змирилася з цим легше, аніж мусила тепер зживатися з думкою, що одна-єдина мить нелюдської боротьби й короткочасної покори, дала їй несамовиту й незнану досі мить насолоди. Єдину мить гострого торжества не розбудженої до того плоті.

Бо опісля, по всьому, зів'яла було її рука знову щосили вдарила нападника в обличчя: дотепер лиш її чоловік знав, яке в неї тіло біле. А тепер знає й чужий!

Та вояк на те лиш м'яко і вдячно потерся лицем об її руку, а тоді відкинувся на сіні, ніби хотів спочити.

Тоді вона могла а хоч би й розтрощити черкесові голову: в стодолі не було хіба лише зброї, а так серпи, коси, сокири, лопати, вила й собі спочивали на відстані протягнутої руки.

Однак втихомирена жінка чомусь не відважилася тоді розправити зледачілу руку…

А коли зрозуміла, що понесла, наразі хотіла топитися. Та ріка була дрібна, а діти — ще дрібніші. Думала зіллям витравити з себе чорне сім'я… із стайні стрибала… тяжке піднімала… а туге її черево ставало тугішим і круглішим.

А коли Теофіла вчула в собі плід, тоді здалася на волю Божу. В селі вона така не перша й не остання. І вона не винна, що Бог і Цісар забрав чоловіка на війну, а її лишив напризволяще.

То, значить, сам Бог хотів, щоб її тіло знову носило?!

Це ж він послав їй чорного чоловіка?

Він улив у неї його чорне сім'я?

Бо ж ніщо ні на цьому, ні на тому світі не відбувається без Божої на те волі!

Вона знає. Так її вчили.

То хто їй може докоряти, що перст Божий упав на неї?

…Коли двійко діток із її лона випросилося на білий світ, вона цілу добу не повела й очима в їхній бік, не запитала, кого привела на світ і цицьки їм не дала. Знала, що двоє. І що мають руки-ноги.

Чекала, коли самі виздихають з голоду.

Від червінки. {{ Червінка (діал.) — кривавий пронос. }}

Чи яка інша бола їх скосить.

Стара рівнянська повитуха Марфа щось там шамкотіла беззубим ротом коло колиски, та поїла діточок трав'яними відварами, але годувати грудьми не силувала. Поглядала на Теофілу мовчки. Знала: чоловік — не гівняк, щоби не зм'як. І Кейвановій попустить. Лише не зразу. Бо діти не винні. І Теофіла не винна. Клясти треба війну і Цісаря.

…А Теофіла видивляла всі свої очі на сільському гостинцеві, де ще не раз стовпом ставала курява під копитами чужих коней. Але коні із чорними людьми не вертали.

І Грицько не вертався.

Отож вона мостила найменшеньких хлопчиків — двох зразу — по два боки переповнених молоком грудей. Діти жвавенько, як цуценятка, прицмокували пухкими губками коло її цицьок — і глуха неприязнь до живих клубочків поволі танула. Натомість під грудьми розростався страх. Але наразі Теофіла на нього не зважала. Буде — як буде. А поки що вона годує цицьковим молоком своїх чорненьких хлопчиків — і напівпритомна млість розливається їй від грудей до самого лона. Аж темніє в очах. Так що вона ладна ловити за рукав будь-якого чоловіка, що минає дорогою її хату, ладна зазирати йому в очі та допитуватися: чи не видів він де чорного чоловіка? Чи не переказував той чоловік за нею? Та не тужив за її роздражненим тілом?..

А два хлопчики прицмокують та солодко посапують їй у груди. І Теофіла котить на їх білі личка сльози — і не втирає.

…ОТОЖ, КОЛИ ІВАН ВАРВАРЧУК попросив Грицька помогти йому в чоловічій справі, Кейван здивувався мало.

Спочатку він ніби злякався.

Боже праведний!

Як?

Як він піде помагати розправлятися зі своїм похресником Дмитриком?

Як йому підніметься рука бити невинного хлопця?

А що Дмитрик невинний — Грицько знав точно.

Чоловік не винен ніколи. То все жіноча воля, її ворожба й лукавство. Відьомська зваба непокритого тіла. Раптова блискавка погляду. І запах. Дражливий запах зрілого жіночого лона, що туманить чоловічу волю й твердь. А більше нічого.

Якби Теофіла не була така статна… якби мала бляклі очі й усохлу пазуху… якби була боронила, а не розгортала своє тіло…

Чи той черкес лишив би в ній своє чорне паскудне сім'я?

Чи вилупилися б тоді з Теофілиної утроби оті ненависні діти?!

Грицько ж бо не ґвалтував на війні чужих жінок, хоч би й розлягалися були перед ним! Він їх брав — бо вони того самі хотіли, а йому того конче було треба. Для здоров'я. А ґвалтувати — Боже борони.

…Варварчук щось говорив.

Кейван тимчасом думав.

А далі він відчув полегкість. Так-так. Кейван почув, як у ньому знову прокидається приспана злість. Він її гасив-гасив, бо треба було гасити.

А як інакше?

Уб'є жінку — семеро дітей треба буде годувати.

Хто їх буде годувати, як його запроторять у в'язницю?

Задушити двох чорних байстрят…

Рука йому не піднялася після того, як п'ятеро його, його! синів обступили собою дрібних черкесенят, боронячи їх від батькового гніву. А старшенький, Амбросій, вхопив його за руки:

— Убивайте і нас із ними, тату. Бо ми всі рідні брати. І у нас одна мамка.

Поломилася тоді воля Грицькова, як суха гілляка.

Він не був ґвалтівником, але й дітовбивцею не стане.

Та що йому робити, коли з нього мовчки сміються люди?

А може, не сміються? Після війни — в кожній хаті по букаті.

А Варварчук помстою Дмитрикові спас тоді Грицька. Спас, ніби спасав потопельника… ніби до життя вертав чоловіка, витягнутого із зашморгу. Інакше Грицько був би здурів на голову.

О, так. Іван, певно, думав, що Кейван помагає йому виймати душу з Дмитрика. А воно ж бо ні.

Не Дмитрика між дошками гамселили дужі Грицькові ноги. Не Дмитрика. Черкеса умертвляв Кейван, гопасуючи підошвами по хлопцевих нирках. Умертвляв черкеса і двох його вилупків з Теофілиної утроби. Лють свою люту і нутряний вогонь свій непогашений топтав. Мсту свою чорну. Ненависть загнуздану убивав тоді Кейван у Варварчуковій хаті.

А що воно дало?! Божечку справедливий… В яку прірву втягнула його чорна помста, Боже! Покотилося Грицькове життя гостинцем страху від тої люті. А тепер запечаталося зовсім. Ще якийсь місяць-другий — і подякує цьому світові Кейван. Нібито добрий, а насправді лютіший від звіра стражденний чоловік, що запечатав собі уста брехнею аж до сьогодні. Поки не виповів правду старшій Чев'юковій невістці Одокійці. А що дала та правда? Ніц! Бо поки Грицько жив думкою про свою тайну, він мав надію, що визволення від неї принесе і йому полегшення. І скине камінь із душі. А тайна про Дмитрика виявилася порожнім звуком. Нікчемною виявилася Кейванова тайна, яка не була тайною для Одокії Чев'юкової.

ГРИЦЬКО ЗАПЛЮЩУЄ очі — й одразу звідкись із чорної темряви випливає до нього усміхнене обличчя ще не зовсім старого Кирила Чев'юка. Добрий Кирило з розпростертими руками нібито пливе Грицькові назустріч. Нібито хоче його обняти та поплескати по плечах, як любив це робити з усіма, кого зустрічав на дорозі. «Дорогий пане-товаришу! — казав довстріч Кирило чи то малому, чи то старому — і відкрита усмішка тягнулася йому до самих вух. — Як днювали? Чи гараздували?»

Сполотнілий навіть уві сні Кейван сахається привиду, і з усієї сили пробує відбиватися від нього руками, а далі сповзає на підлогу і б'ється головою в ліжко. Боже! Скільки може тривати ця мука?! Хіба він думав про Кирилову смерть, коли йшов до жида свідчити замість старого Чев'юка, щоб фальшиво переписати заповіт з Павла на Оксентія?! Грицько навіть тоді думав лише про свою обиду на Теофілу і гасив ненависть до двійка дітей, які дивилися на нього чужими — чорними, як вугля, очима, але говорили до нього його мовою…

Він бив Теофілу, коли тільки міг, наче приблудного пса, що вкрав із господарки найкращий шмат буженини.

— Зроби так, щоб я тебе шукав! — щоранку казав Грицько жінці, лишень розплющивши очі.

І вона, незвично згорбившись, днинськами {{ Днинськи (діал.) — дні. }} зникала як не в городі, то в стайні. Навіть кухонне начиння винесла в літню кухню, де зазвичай готувалося їдло свиням.

— Дай, Боже, й курці розум! — допікав Грицько мовчазну Теофілу за будь-що, будь-де і будь-при кому.

Проте спати з нею спав і на не своїх дітей руками не посягав.

Але то не загасило вогонь в його грудях.

…НІМИЙ — ОЛЕКСА ГОВДЯ — став у саду під грушею Мариньки-богодухої мало не посеред ночі. Коли ще спали півні й люди. І вже лінувалися пси й злодії.

Спочатку босий Говдя навшпиньки обійшов сад.

Сад іще не блистів росою, хоча трава була холодна від вологи. Густі, давно необрізувані дерева похмуро нависали над землею, тягнучи чорні костури гілля додолу; і лиш молоді вишні лопотіли округлою білою кроною в небо.

Німий навіщось довго гладив змокрілі стовбури. Зазирав під колючі кущі аґрусу.

Далі ще довше стояв під грушею, до якої була прив'язана Мариньчина гойданка.

Олекса легенько розгойдав її, і вона заскрипіла, ніби незмащені хатні двері.

Говдя притримав гойданку рукою. Він знав про дивну багатолітню звичку Мариньки хитатися на цій гойданці — а потім казати людям про їхнє життя.

Але одна давня думка не дає спати Олексі й потепер: чому ця богодуха стара діва Маринька не сказала напередодні Німому не йти з Кирилом на полювання?!

Хіба би він був її не послухав? Він швидше би не послухав Кирила і його синів, аніж пішов би всупереч Мариньчиної волі, бо сам знає, що то є голос ізвідтам. Мариньчині голоси — це що Олексовий нюх. Чомусь же ж нюх привів його сьогодні в цей сад і на цю гойданку.

Чомусь?!

О, ні. Не чомусь!

Не чомусь: Олексу в сад до Мариньки знову привів нюх на Кирила.

Святий Боже! Згорілі Кирилові кості перейшли в землі у порох, дали поріддя цвинтарній траві й деревам, а Олекса зараз чує Кириловий запах у Мариньчиному саду. Отут, під гойданкою.

Говдя всівся на гойданку, тримаючись обома руками за пошарпані часом мотузи, на яких трималася Мариньчина забавка. Не гойдався. Лиш глибоко вдихав гостре нічне повітря й думав.

Сюди його привів нюх і якісь далекі й забуті голоси. Щось його несло зночі в цей майже дикий сад і на цю гойданку, де забуті голоси ставали пізнаваними. Якби Говдя міг говорити, він би пошкрібся у вікно до старої Мариньки і запитав би її, що вона мала до його Кирила? Або нарешті запитав би, чому йому, Німому, доводиться на собі нести гріх страти колись найдобрішого до нього чоловіка у світі — Кирила Чев'юка? І до чого тут запах?

Олекса б'є себе кулаками в голову. Гамселить так, ніби збиває горіхи з дерева. Якщо він цього не зробить — чорна хвороба зараз кине ним об землю. Тоді він забуде, навіщо сюди привів його нюх. А він навіщось-таки привів. По стількох роках… неспаних ночах… страхах… безслівному риданні.

Коли б тоді, в Іванцевій колибі, начищаючи рушницю, Олекса був би не думав про Мариньку, раптово зачувши там саме її запах, біла тінь її, напевно, тоді не показалася би під стіною колиби, якраз на місці, де готував вечерю Кирило.

Але яка то тінь була! Біла, невагома, ніби літня хмарка… вона чомусь напливала не на нього, Олексу, а на… Кирила, простираючи широкі рукави своєї небачено чудернацької одежі, й уповивала його, ніби затягувала в себе. Тремтлива тінь її тріпотіла над Кирилом, як у великій радості, й хіба що лише не розпластувалася під спритним чоловічим тілом.

Олексу тоді вкольнуло в саме серце і в голову вдарило обухом: не може того бути! Не може! В Кирила громада дітей і внуків. Кирило в бік чужої жінки, окрім своєї Василини, ніколи голови не розвертає. А тут богодуха стара діва стелеться перед ним, як кошена трава під косою?!

Хіба Олекса стрілив тоді в Кирила, а не в Мариньчине марево над своїм суперником?!

Хіба він міг тої миті вгамувати чи погасити в собі ревність?!

Бо чи винен Олекса, що, вернувшись із війни, хотів тієї богодухої старшої жінки, як діти хочуть цицькового молока? Говдя хотів такої самої, як сам, а не Мариньки!

Коли б такою була Кирилова Василина, він, певно, хотів би Василини. Проте нюх тоді вказав йому на Мариньку — і нікого іншого.

Але як він міг хотіти блаженної жінки, коли був Кирилові сином, а Маринька майже могла би йому бути мамою?

Перші роки Говдя ходив, як одурілий, Мариньчиними дорогами.

Вистоював ночами під її хатою, терзаючи душу сумнівами, чи, бува, поночі не шкребеться яка чоловіча рука в її двері.

Ставав поодалік і дивився, як вона говорить з людьми чи порається на своїй садибі.

Він переймав її на дорозі і на лісовій стежці, пригощав яблуками чи ягодами.

А якогось-то разу, перестрівши коло ріки, раптово погладив Мариньчину голову своєю грубою рукою і подивився прямо в очі, відчуваючи, як раптова блискавка стинає його чоловічу силу.

Пополотніла враз Маринька на те не відскочила і вдарити не вдарила. Лиш примружилась одним оком. Усміхнулася в себе. І так само мовчки, обома руками взяла в свої долоні Олексину руку, що перед тим гладила її. Та так і тримала, ледь ворушачи пальцями його пальці. «Не грайся, Олексо… — сказала, прокашлявшись. — То є дурне діло — серце. Лишися того. Перекліпай або переплач. Але то не наша радість»…

Та й пішла собі берегом, ні разу не повернувшись назад плечима.

Він заревів тоді, як бугай, коли йому протягують налигач крізь кільце в ніздрях. Олекса впав на землю, вчепившись руками в траву, і здавалося, був би гриз її, аби бодай ще раз відчути на собі лагідну Мариньчину руку, що пестила його крізь сорочку, як не пестив ніхто й ніколи. Він хотів наздогнати зникаючу Мариньку, нігтями вчепитися їй у плечі — і трусити — обіймати доти, доки вона не зомліла би в його обіймах, а він би нарешті наситив свою голодну душу, обнюхуючи її з голови до ніг, та пестячи губами її обличчя. Олекса не хотів би від неї більше нічого: лиш отако тримати в своїх руках, вдихаючи її запахи, як дурман, і знати, що таке з нею робить лише він.

А тут, Боже милосердний… безгрішна Маринька без сорому і без устиду кружляє тінню над Кириловими плечима, ніби проситься до нього в пазуху.

Тоді, в Іванцевій колибі, чорна ревність і безпам'ятство роздерли Олексу — й спустили курок неначищеної рушниці в білу хмарку, що обгортала Чев'юка.

Ну, певно що так. Сліпа і безпам'ятна ревність. Бо Німий мовчав, а Кирило тоді різав солонину і ворушив губами. А чорна завжди Маринька нахилялася над Кирилом беззвучно — в білих одежах і з усміхом на устах.

Як таке могло бути на його очах?!

Олекса всього лише хотів прогнати мару.

Бо ніхто не мав на Мариньку права.

Навіть його найдобріший господар Кирило.

…Говдя гойдається на Мариньчиній гойданці недовго. Далекий, давно забутий Кириловий запах проривається чи то крізь траву з-під хітанки… чи випливає із сонної хати, де, певно, додивляє сон богодуха жінка, яка навіть тепер, поморщена і згорблена, чорна, ніби земля, не дає спокою старіючому Олексі Німому.

І він стискає плечима.

Чи то від зчудування, чи від злості: навіть по смерті Кирило також не дає Олексі спокою.

А може, не дає прощення? Бо чого б то тепер бути Кириловому духові в Мариньчинім саду?!

Та Говдина злість триває недовго. Лиш доти, доки сусідський півень не згадав, що в нього є голос.

А далі Олекса вже не думав. Лиш схопився на ноги, витягнув із штанини ніж, черкнув ним по мотуззю — й спритно, як молодий парубок, перескочив через похилений паркан.

…ЗНАЙШЛА МАРИНЬКУ Варварчукова Петруня перед полуднем, коли принесла їй молока.

Розпростерта під грушею жінка лежала грудьми на розтрощеній гойданці, обіймаючи закляклими руками порізане мотуззя. З кишені її чорного козячого кептарика визирала заплетена в косичку свічка, яку в горах тримають для смерті.

Петруня повільно нахилилася над Маринькою, ніби мала намір щось їй тихенько шепнути, щоб не злякати. Але нараз різко відсахнулася:

мертва Маринька дихає запахом чоловічого тіла,

в якому змішалися запахи толоченої отави й соленого поту,

стиглих яблук і свіжого молока, запах шкірки молодого ягнятка й запах слизького Дмитрикового сім'я, колись розлитого по Петруниних білих стегнах.

Запах такий свіжий, гострий і рідний, що отетеріла Петруня, хрестячись одночасно обома руками, відступає в глиб саду, а далі кричить на все село голосом, що нагадує голос горлиці, пораненої в саме горло.

А може, в серце…

9 жовтня 2006 — 25 лютого 2007,

Київ — Микуличин на Івано-Франківщині — Київ.