Майстер корабля

XI

Листа написано на шістнадцяти сторінках жовтого шершавого паперу. Він точить легенький запах, що, як нитка диму, коливається, коли листа читати.

“Мilаnо, 22/V

Милий мій, уявляю, що ти думаєш про мене. Не треба думати недобре. Не писала довго. Але нічого не змінилося — ми такі ж друзі. Я одержала твого останнього листа давно. У мене чудний настрій. Такий спокійний. Нічого не хочеться робити. Я дуже багато їздила за цей час. В Генуї об'їздила всі околишні малі міста, багато бачила цікавого, такого, про що я читала раніше тільки в книжках. Уже тиждень, як я виїхала з Генуї й живу в Мілані. Чи одержав ти мою листівку з Комо? Я їздила туди на цілий день. Озеро Комо, коли перерізає пароплав, наче кришталевий холодний спирт стоїть, а не озеро. Мілан і всі околиці його я теж оглянула. Завтра я їду до Берліна за нашою візою. Пробуду в Берліні з тиждень.

Багато я могла б розповісти цікавого. Я ніколи не переживала стільки гострих і цікавих пригод, як тепер, стільки нежданих зустрічей із людьми, у мене якось затупилося тепер почуття прив'язаності до людей, до місця, превалює тільки одне чуття, чуття нового, зміни вражень. Іноді так хочеться поговорити по-нашому. Сісти на канапу, підгорнути ноги, покласти тобі руки на плечі й говорити довго-довго.

Чудно, всі гострі хвилини в моїй уяві зв'язано з ніччю й дощем. Ніч і теплий, липкий дощ. Сумно, що нема з ким поговорити. Розмовляю ввесь час французькою, італійською мовою. Я досить пристойно вже розмовляю і розумію все. Іноді, правда, трапляються казуси. Я щодня ходжу до собору Дуомо.

Я не знаю чому, але мені хочеться тобі розповісти одну пригоду. Я ніколи в житті не забуду її. У мене немає жодного плану, як це розповісти. У мене немає жодної мети розповіді, але я не знаю, чому вона мене жахливо гнітить, і я мушу її розповісти.

Ця пригода зовсім здасться тобі дрібною, але вона мені багато дала і до чогось розбудила. Іноді через надтріснутий малий закаблук можна виломити собі ногу. Ти мене завше розумієш. Правда? Я повторюю, що мені обов'язково треба розповісти. Я не можу її знати сама — цю маленьку пригоду. Я починаю.

Я мушу тобі сказати, що мені тяжко говорити про любов. Чоловіка я якось забула, я тобі вже писала, ніхто мені не подобається. В Італії багато мужчин хотіло б мене “обкрутити”, висловлюючись вульгарно, але мене ніхто не хвилює. Два місяці вже майже, як я вислухую на всіх мовах зізнання і серйозні, і смішні, і зворушливі, простосерді й нахабні. Нарешті мені це набридло і тепер навіть не розважає. В Генуї я залишила багато “страждаючих” друзів. Звичайно, це мене підносить трохи як жінку. Я часто думаю, чому мені ніхто не подобається, чому мене не хвилює дотик мужчини? Всі спроби я завше суворо обриваю. Я згадую себе колишню. Я дуже сласна. Я не могла б жити раніш двох місяців, як живу тепер, без найменшого бажання. Мені спадало на думку, що в мене атрофувалась почутливість. І я жила так чудно, що мені починало здаватися, що я — дівчина, не знаю мужчини, це почуття я не можу тобі з'ясувати точно. Треба бути жінкою, щоб зрозуміти це. Так минали ці два місяці. Час летів, зупинявся, знову летів, я залишила всіх своїх друзів у Генуї.

Цей тиждень я багато їздила по околицях Мілана. їздили з одним італійцем, красивим і дурним до останньої крапки. Кілька днів на природі дуже зближують людей. Іноді, за ці дні, мені здавалось, що ми безконечно довго їздимо, що ніколи не прийдуть до кінця наші малі мандрівки. Виїздили ми зранку на машині, оглядали всі цікаві місця, звичайно, здебільшого — церкви, обідали в маленькому сільському ресторанчику і надвечір поверталися до Мілана, втомлені й порохняві.

Учора також, як усіма цими днями, ми вирядилися в мандрівку. Два рази на тиждень на піаццо Дуомо чекає великий автомобіль. Це авто спеціально для чужинців, що оглядають околиці. Путь його — невеличке місто Павіа, де є старовинна церква Італії — монастир, побудований в 14-му віці. Я зустріла на площі Дуомо мого “адоратера”, і ми рушили йти до машини. Ось тут починається друга частина моєї розповіді. Викури папіросу і слухай далі.

Я сіла в машину й почала розглядати подорожніх.

Позад мене сиділо троє сухаристих англійок, двоє французів, ще дехто. Поперед себе я бачила тільки потилицю мужчини. Цю потилицю можна назвати маленьким надтріснутим закаблуком. Мені було дуже весело, я сміялась, і ми непомітно доїхали до Павіа. Іntегрrеtе[6] повів усіх оглядати славетний кафедрал. Я не буду тобі змальовувати, як мене захопила вся краса. Я розумію французьку й італійську мову, але коли наш гід почав розповідати по-англійському, я повела очима по всіх присутніх. Нарешті ж я побачила цю потилицю, котра була поперед мене в дорозі й ні разу не оглядалась. Коли б я була письменниця, я могла б написати, що в нього був — ясний костюм, ясне волосся, ясно-сині очі й красивий горбуватий трохи ніс. Але тому, що я не письменниця, — мені незручно писати про це.

Я подивилася на нього й байдуже одвернулася. Але щось мене штовхнуло знову подивитись. Він помітив мій погляд, але не відповів на нього. Ми переходили всі з одної кімнати до другої. Мені захотілося поближче на нього роздивитися. Я підійшла зовсім щільно до нього й почала розглядати — спочатку надзвичайну мозаїку, а потім — його. Він уважно розглядав стіну і стояв до мене профілем. На верхній губі у нього був ніжний пух, напевно, йому не більш 22 років, подумала я. Я зловила себе на тому, що зовсім не слухаю іпіегргеі'а. Мені раптом так захотілося покласти свою руку на його руку. Я побачила, що в руці у нього була книжка... “l’histoire de l’art d’Italie”[7], що він такий — мене дужче й дужче тягло дивитися на нього. Він відчув мій погляд, хутко повернувся, подивився на мене і швидко відійшов. У мене впало серце, з цієї хвилини я перестала володіти собою. Мій супутник мені щось говорив, я нічого не чула, мені стало все байдуже й нікого не соромно, тільки б він подивився знову на мене. Сказавши: “Ви заважаєте мені дивитися”, я пішла знову в той куток, де був Він. Я стала поруч і дивилася довго просто на нього. Він так щиро розглядав стіну, що в мене повстало підозріння — чи бачить він там хоч що-небудь. Раптом я помітила, що в нього сильно тремтить рука. Він знову повернувся й швидко відійшов. У мене вселився якийсь диявол. Я ходила за ним, стерегла його погляд, сподівалася, впадала в розпач і раптом помітила, що всі рушили виходити. “Зараз усьому кінець”, — із жахом подумала я. До відправи автомобіля залишилося ще хвилин 20. Мій супутник запросив мене пройтися. Але я не могла відійти. Нарешті я побачила, що Він — пішов. Я впала в такий розпач, якого я давно не пам'ятаю. Прийшовши з прогулянки, ми зібралися до авто. Я побачила, що Він сидить уже там і сидить поруч із моїм місцем. Мій супутник запропонував мені сісти на інше місце, але, байдуже відповівши “чому”, я сіла поруч із Ним.

У мене так сильно стукотіло серце, що я боялася подивитися на нього. Ми поїхали. Був сильний вітер. Скориставшися з цієї причини, я сіла так, що бачила його, а мій супутник сидів до нього спиною. І тут почалося щось жахливе. Я розмовляла з моїм супутником, а дивилася на Нього. Він уже не одводив своїх очей, мені раптом здалося, що я кудись провалююся. Мій італієць

здивовано поглядав на мене, не розуміючи, що зі мною робиться, та мені було все однакове —

Веrlіn,24/V

Дружочок! Почала писати в Мілані, сьогодні приїхала до Берліна. Мені дуже хочеться закінчити писати. Я буду продовжувати.

— тільки б він не зводив з мене очей. Всю дорогу ми дивились в вічі одне одному майже безперестану. Мене почало трусити, як у лихоманці. Мій італієць кілька разів оглядався: “Куди ви так чудно дивитесь?” Все було байдуже, хотілося тільки одного — дивитися без кінця в його очі. Раптом я помітила, що в нього почав помалу з'являтися осміх, і мені мимоволі теж закортіло осміхнутися. Я засміялась, хитнула головою і сказала голосно, звертаючись до свого постійного супутника: “На площі Дуомо ви мене залишите, я мушу йти додому сама”. Більше я не дивилася на Нього, щоб не притягти уваги мого бідного італійця. Бідолаха був дуже розгублений, але мені вдалося, проте, його спровадити.

Я бачила, як Він попростував до собору, не оглядаючись, зайшов досередини. Я вирішила, що Він мусить іти за мною слідом, і швидше пішла через площу до найближчої вулиці. Я дивилася в скло магазинів, і мені здавалося, що я бачу його силует. Хтось пробурмотів над моїм вухом: “Яка блондинка!” Мене наче хлистом ударив хто, — невже він міг так сказати? Але на мов здивовання — його ніде не було. Марно я дивилась на боки. У мене в горлянці застиг якийсь клубок. Невже я його загубила? Я кинулась бігти назад, в напрямку до площі й до собору. У мене не було сили дивитися просто, і все тіло нило й кололо наче голками. Ноги підкошувались.

І я побачила Його ноги! Ноги робили нерівні кроки — то маленькі й швидкі, то великі й неквапливі. Раптом вони .стали несподівано, — я зрозуміла, що він побачив мене. Я почувала, що вся горю, коли помалу сходила на східці собору. В соборі було темно й порожньо. Мені чомусь запам'ятався сонячний промінь. Він прорвався крізь скло і став сяяти на хресті. Мені здавалося, що ось-ось я впаду. Мені стало одразу так лячно, так холодно, мені захотілося втекти далеко-далеко!

Я йшла швидше й швидше до самого темного кутка церкви й відчувала ввесь час кроки, що наближалися. Я почула нарешті його дихання над моєю шиєю. Більш я не могла володіти собою. Я простягла руки до холодної колони, і йому довелося підтримати мене, щоб я не впала. Він заговорив так швидко по-італійському, що я нічого не зрозуміла. Голос у нього був приглушений і нерівний, я відчувала, як він тремтить увесь. Я не знала, що сказати. Ми стояли поруч, торкаючись руками, я тільки чула, як важко він дихає. Повз нас пройшов соборний служка й здивовано оглянув. Це нас одразу протверезило. Я промовила швидко: “Ви не мусите думати погано про мене”. Я сама не впізнала свого голосу. Більше нічого я не могла сказати. Говорив увесь час він. У мене крутилася голова. Кожне слово ніби відгукувалось луною в соборі. Розмовляти так було непотрібно й чудно. Він відчув це, схватив мою руку й притиснув до щоки. Потім до губів. Мені здавалося, що він цілує не руку, а всю мене, і я зовсім загубила голову. “Ходімо краще звідси”, — проговорила я. Ми швидко пішли. На нас оглядалися ченці й віруючі. Ми сіли в машину й поїхали. Я відчувала, що мене тягло до нього. Це було щось, яке я давно позабула й давно не відчувала. Ми обоє знали, що це не звичайна пригода на вулиці, й боялися доторкнутися одне до одного.

“Ми ж іще побачимось, — сказала я перша, — післязавтра я від'їжджаю до Берліна”. Він мовчки схватився за голову. “Поїдемо сьогодні ввечері до Моnza”, — сказала я знову. Він мовчки кивнув головою. Потім він відповів: “Я не можу зараз говорити, я не знаю вашого імені, я вас ні разу не мав близько, але ви мені ближчі за всіх жінок зараз. Може ж бути надзвичайне щастя? Ви можете не поїхати з Мілана”. Він говорив помалу тепер, і я все добре розуміла. Мені здалося, що щось зміняється в моїм житті. Ми доїхали до мого будинку. “Чекайте мене біля дому о 6 1/2 годині”, — сказала я, виходячи з машини. “Мені чомусь здається, що я вас тепер гублю назавжди”, — промовив він. Я засміялась і, заперечуючи, хитнула головою. Вийшла на східці до своєї квартири. Я почула, що автомобіль поїхав, і я довго не мала сили подзвонити біля дверей.

Час ішов помалу. Здалося мені, що я не діждусь цієї 6 1/2 години. Я вдягла свою найкращу одежу. Довго причісувалася перед люстерком. Хотіла бути кращою, ніж завжди, й виглядала гірше. Хотіла бути цікавою. Я, маючи міцні ноги балерини, боялася, що вони мене не донесуть. Мені здавалося, що східці ніколи не закінчаться, коли я йшла вниз. Заглянувши до портьєрші, я з жахом побачила, що мій годинник на двадцять хвилин запізнюється. Тут було 7 за 10 хвилин. Мені зробилось неприємно, що я змушую чекати його двадцять хвилин. Я вийшла на ґанок з готовою фразою — scusi me (вибачте). Я вже роззявила рота, щоб сказати цю фразу, подивилась праворуч, ліворуч і... його не було!

Одразу я нічого не зрозуміла. Я оглядалась розгублено. Що могло трапитися? Не приїхати — він не міг. Не міг. Я почала згадувати, як ми вмовлялися. Я стояла хвилин двадцять, не рухаючись, думаючи й чекаючи. Ніхто не приходив. Площа перед будинком була цілком порожня. І раптом я додумалася! У мене навіть затремтіли руки. Треба тобі сказати, що собор, де ми бачилися з ним, називається Дуомо. Коли ми з ним умовлялися про місце зустрічі, я сказала по-італійському фразу й помилково вимовила одне наше слово. Загалом вийшло таке: “аspetti me a дома”. А сказати я мусила так: “аspettі mе а саsа”. Ти розумієш? Слово — дома я вимовила помилково по-нашому. Він же зрозумів, що треба чекати біля Дуомо.

Я побігла, як божевільна, до таксі і поїхала до Дуомо. Вже сутеніло; годинник показував 7.20. Там нікого не було. Я поїхала додому. Коли я сиділа на м'яких подушках таксі, я подумала, що це не випадковість, що так треба, щоб ми не зустрічалися вже ніколи. Засвітилися ліхтарі. У тебе не було такого стану, ніби на тебе обвалюється будинок?

Було темно і зовсім вечір, коли я повернулася до свого дому. Я була страшенно квола. Не могла йти, і підтримувало мене лише те, що навкруги сіріли стіни, до яких можна притулитися.

Я не встигла закінчити думки — “То чому ж він не їде до мого будинку?” — як побачила таксі, що їхало помалу повз будинків на площі. Я швидко одійшла в тінь дому. Таксі зупинилось майже передо мною, і якийсь голос вимовив: “Ні, це не той будинок”. Я хотіла вибігти вперед і впасти до коліс, але мене щось затримало. Таксі помалу повернуло й почало зупинятись біля кожного будинку. Це була тяжка боротьба.

То мені хотілося побігти, то я не могла рушити з місця. Цих п'ять хвилин, що таксі кружляло по площі, здалися мені за вічність.

А тепер, Дружочок, найбільше й найголовніше я хочу сказати: я побачила Богдана. Уяви собі порожній берег, безконечний пісок. Море набігає на берег і шумить пустельне й задумливо. На піску, розпластавшися, лежить людина. Обличчя її я не бачу крізь туман. Тут змішуються риси Богдана й італійського красуня. Ліхтар на розі, — ні, це не ліхтар, а маяк, — крізь млу дивиться на мене. Я нахиляюсь до людини на піску, я цілую її в холодні чудно губи. Я цілую її, а на губах у мене вапно з холодної стіни. Людина встає, і по обличчю я бачу, що вона перемогла море. Вона йде понад водою, і хвилі покірно лягають до її ніг, заграючи з людиною, як заграє звір із своїм володарем. Людина йде, а цокіт її ніг по каменю, — ні, це не ноги, а підкови коней на площі, — вібрують і проривають пустельну тишу. Я відчуваю себе степом, у який падає зерно і пісня жайворонка, я відчуваю себе полониною, в яку ллються води, я бачу себе лісами, які збирають світло сонця. І я падаю йому в обійми, відчуваю його холодну шию — ні, це ліхтар на площі біля мого дому, — і плачу, плачу.

Коли я піднесла голову — таксі вже не було на площі. І наче камінь упав мені з душі. Я йшла східцями нагору й повторювала собі ніби молитву: “Треба додому вертатися. Треба додому вертатися. Додому вертатися”. Я написала тобі все до дрібниць. Приготуй мені прощення гріхів. На цей раз я грішила думкою. Можеш вірити мені, що я нічого не замовчала. А чому я все відчувала — не знаю сама. Дякую, що ти вислухав мене. Цілую тебе ніжно. Твоя Т.

Р. S. Тепер ти віриш, що мій друг? Я ж бо нікому не розповім цієї пригоди”.