Майстер корабля

VII

День від'їзду Тайах відмічено кількома подіями. Таємнича рука завше підганяє багато вражень на один день.

На березі моря в досвітній імлі метушаться люди. Дубок «Тамара» похитується на якорі. До нього човнами возять цілі юрби дітей. Ще й на світ не зводилося, коли дубок об'якорився. Якір заграв — зачепився за дно. Канат витягся у воді, крізь біляву воду він наче розтягся, як гумовий. Морська хвиля обхлюпала дубок, почала повертати його, похитувати. Він став носом на хвилю, на невеличкий вітер. Від корми, де байдуже поверталося у воді кермо, голих щогол, клівера на бугшприті, цього слухняного клівера, що любить надиматися від низового вітру, — до лінії якірного каната, який натягся і йшов похило під воду — все являло собою прекрасний образ напруженої рівноваги.

Дітей возять десятками. Діти — з дитячого будинку. Однакове вбрання на цих громадянах Республіки гармонує з їхніми обличчями. Це аргонавти, що пливуть у перший морський рейс назустріч сонячній ласці. Вони сірі всі, як солдати, що хвилями стають на кордонах Республіки. Квіти життя виходять у перший морський рейс.

На палубі писклява дитяча метушня. Чотирнадцятилітки — найстарші між дітьми — дають лад дрібноті. Та годі за ними всіма доглянути. Вони все мусять помацати лапами, до всього принюхатися мокрим носом. Матросам вони вже набридли. Виховательки не встигають задовольняти всю малеч. По палубі швидко з'являються мокрі місця, калюжі — ознаки хвилювання. Матроси лаються. Та розмови дорослих потопають у пискоті, вересках сотні малечі. Дитячий запах стоїть над дубком, і море, домішуючи свого вітру, дає густоту повітря, потрібну для інкубатора майбутніх будівників. Сонце ще не вставало. Коли з берега вирушає останній човен із кінорежисером і кінооператором, дубок все ще стоїть на якорі. Ранкове прозоре повітря не ворушиться над водою, і, може, через це й вода така прозора. Дубок видко ввесь — від вершка щогли до найнижчого краю кіля. Але на таку високу парусність кіль ніби малий. Режисер нічого не розуміє на кілях, але йому не подобається така непропорційність.

— Хазяїне, — каже він і позіхає, — у тебе кіль не з твого посуду.

— Який там кіль? — бурмотить хазяїн. — Кіль у порядку. Море спокійне. За такий вантаж ще й кіль їм справляй. Кіль акуратний.

Адміністратор знімальної групи підтримує рибалку. Йому хочеться скоріше відкараскатись од такої мороки, як діти.

— Не розумію, — каже він, — нащо вам тут краса? Адже кіль цей у воді однаково? І його ви не зніматимете.

— Ваш корабель не стійкий через кіль. Хай тільки дмухне більший вітер.

— Я й у горішній вітер повертався з моря, — ображається рибалка, але нахиляється над веслами, ховаючи своє поблідле відразу обличчя. Пролітає перший подув вітру. Човен підходить до дубка.

Знімальний апарат ставлять на кормі. Починають ляскати паруси. Витягають якір. Дубок повертається боком до вітру, щогли зарипіли, і вже бугшприт іде над водою, і ніс ріже плескітливу хвилю.

Чи є що зворушливіше за отакий парус, коли йде він, тремтливо випнувши груди? Чи є в світі щось подібне і чи може бути в світі щось подібне до такого незрівнянного змагання з стихією? Одцвіте буйне волосся в людини, облетять кучері, як з весняної верби, похолоне кров і похолоне серце, а людина все змагається, все простягає вперед долоні і, як парус, кличе пройти моря й пройти океани, припасти натомленим тілом до землі й дати сонцеві, дощам і вітрові робити їхнє діло. Коли барометр падає, море штормує, багато подій приходить таких, що дивно стає, де вони могли взятися, жахливі. У скаламученій воді моря, у розлютованому повітрі берега носяться отруйні рухання. І навіть по штормові є небезпека їхніх шкідливих впливів.

Сонце сходило перед дубком, обертаючись на місці. Діти не могли заплющити очей, захоплені таким великим вогнем. Вони сплескували радісно руками, штовхаючись і вилазячи аж на бугшприт. Кінооператор крутив. Режисер стояв позад апарата й радів від сцени, що мусила бути останньою в його фільмі. «Парусник з дітьми пливе назустріч сонцеві. Вогняний диск піднімається над обрієм».

Сонце, піднявшися, зайшло за невеличку хмару, що почала катастрофічне рости. Діти пустували, бо дорослі їх уже не могли помічати. Хмара розповзлася по небі. Вітер, що дмухав поривами, доніс вільгість дощових крапель. Хмара наздогнала парусник і обсипала його дощем. Паруси намокли, обважнивши щогли. Недалеко вже й берег. Дубок розхитує щоглами аж занадто. Рибалки переставляють паруси. Мокре полотно обвисає й неприємно хляскає. Повні паруси вітру. Щогли нахиляються аж до води. Ще натискає порив вітру, і щогли падають на воду, витрушуючи з дубка верескливу юрбу. Наступної хвилини небо розвидняється, сонце блищить крізь прорвану хмару, і ніби й не було зовсім дощу. Через годину Директор дає інформацію репортерові про те, що «через непристосованість дубка до невеликої ваги й через неглибокий кіль трапилась катастрофа. Але дітей пощастило врятувати, крім кількох малих».

Директор виходить на площадку перед павільйоном. В павільйоні працює Сев. Світло прожекторів проходить крізь скляну стіну й ззаду освітлює колишнього матроса, що стоїть нерухомий на палубі свого нового корабля. Вітер обвіває цю фігуру з усіх боків, заблудившися поміж будівель фабрики. Поза матроса нагадує вантажника, що чекає, міцно відчуваючи землю, чергового ящика, втричі важчого за попередній. І тоді він не зігнеться, ніби вантаж покладено на віз, а не на живу людину. Директор запалює цигарку.

Клекоче великий двір фабрики. Усі бачать Директора й поспішають. Найманий шофер ладить машину. Він заліз майже цілком у неї й погойдується разом із мотором. Можна заприсягтися, що він боїться Директора, чекає біди. Це трагічна група — автомобіль і шофер, дві схвильованих істоти. Посеред двору вони тремтять, чекають, проклинають час, що зовсім зупинився в своїй поважній ході. Директор виходить із задуми. Він, як гармата, одкочується раптом назад і перебігає павільйон, ледве не збивши з ніг секретаря. Той доганяє поспішного Директора.

— Дитина задихнулася...

— Знаю вже. В морі...

— Та не в морі, а знімали тут немовля, а потім відвозили його автом додому, а мати дурна — сиділа, зачарована швидким авто, а дитина й задихнулася. У матері на руках. Мати плаче.

«Чи багато на людину може падати?» — думав Директор, простуючи до контори.

П'яного шофера посадовили на візника. Кінь не хотів довго рушати. Шофер тоді підносив ногу й натискав нею уявлену педаль, що мала подати газу до мотора. Він був у такому стані, коли кожний віз міг перетворюватися на авто...

Зовсім близько виблискує синє срібло моря! Нависло над заходом сонце. День пролітає поважно в міській суєті. Пароплав до далекої Італії обігнув морську опуклість і ніби потонув у морі. Давно вже розвіявся й дим, що довго виходив з-за обрію на небо. Сонце зайшло. Уважна врочистість подій — день почав називатись вечором. На кінофабриці Сев кінчив роботу. Подано автомобілі — розвезти акторів по домівках. Дехто почав сперечатися за місця в машинах. Кожний хотів їхати в першу чергу. Сев, натомлений, без шапки, рушає додому пішки. Вимучені актори, у котрих очі горять від пекучого світла юпітерів, очі засипано ніби жаринками, і голова йде обертом, — рушають за режисером, звільнивши машини. І одразу настрій до всіх приходить вечірній, коли незвично навколо все стає, хочеться йти в просвіт вулиць в ентузіазмі й захопленні. Над вулицею десь біля бульварів, лякаючи поодиноких мисливців за любов'ю, проходить пісня. Поруч Сева йде лише кілька наймолодших акторів. Усі горлають. Я впізнаю їх.

— Редакторові привіт!

Я приєднуюсь до них і додаю голосу до їхньої пісні.

Своїм звичаєм шторм, знявшись над морем, заносить на береги анархічності й непередбаченого хвилювання. Це залишається й по штормові.