Майстер реліквій

1. Базель, 1517

Дісмас, можливо, й придбав би кістку з пальця апостола Фоми, але там було щось не те з чолов'ягою, який виставив його на продаж.

По-перше, він запросив за неї дуже мало. За таку реліквію, як палець, яким обмацали рану від списа на грудях Христа після його воскресіння, можна виручити сорок або п'ятдесят гульденів. А той просив лише п'ятнадцять. Ще більше занепокоєння викликала відсутність аромату, коли Дісмас підніс його до ніздрів. Справжня реліквія завжди приємно пахне. Насамкінець, у цього чолов'яги була ціла купа предметів, що він їх мав на продаж: язик (цілий) святого Антонія Падуанського, грудне молоко Діви Марії у пляшечці, камінець зі святих сходів палацу Понтія Пілата, декілька соломинок зі Святих ясел у Віфлеємі і стружка з ланцюгів святого Петра. Підозріло широкий асортимент товарів.

Досвідчений у цій справі, Дісмас більше довіряв продавцям, які дотримуються конкретних галузей. Скажімо, мощі жертв Діоклетіана. Або предмети, які були у фізичному контакті зі Святим Сімейством. Так, наприклад, мощі святої Анни, матері Богоматері, на цей момент мали величезний попит.

Остаточне викриття: коли Дісмас подякував чоловікові й повернувся, щоб піти, той одразу знизив ціну на п'ять гульденів. У наші дні на ярмарку реліквій у Базелі така непорядна поведінка зустрічалася все частіше.

Дісмас стояв на ринковій площі перед новою ратушею з чудовими багатокольоровими аркадами. Він окинув оком простір, що гудів від торгівлі. Мабуть, більше трьохсот експонентів.

Він з цікавістю помітив два суміжні прилавки, кожен з яких рекламував колючки з Тернового вінця. Невдале розташування. Але ж як багато торговців цього разу — не пропхатися!

Легенький вітерець тріпав вивіски. Одна з них рекламувала Мандиліон[1], друга — сударіум[2], третя — стопу (цілу) Магдалини. На цілу кінцівку ціна завжди зростала.

На північному боці площі біля рибного базару, де і годиться, розташувався найпопулярніший експонат цього року: цілий човен, заявлений як той, що належав святому Петру в його доапостольські рибальські часи у Галілеї.

Завдяки високому статусу в колі знавців реліквій, Дісмасові було надане право попереднього огляду. Запитувана ціна — три тисячі гульденів — була безглуздою, навіть якби човен був справжнім, у чому Дісмас дуже сумнівався. На очах переляканого продавця Дісмас поліз під нього зі збільшувальним склом. Там він знайшов червоточини, схожі на ті, що залишає морський шашіль-свердляк.

Обтрушуючись, він із докором дивився на продавця. Дивно виходить — морські черви поточили прісноводне рибальське судно?

Торговець відкашлявся і промовив:

— Ну, бачте, перед тим, як, е-е, човен завантажили на корабель і доставили в Марсель, він деякий час простояв на якорі у Середземному морі, в Яффі.

— Хм… Ну, дякую, що дозволили подивитись.

Ганьба, думав Дісмас, але ця штуковина могла б стати відмінним центральним елементом в оздобленні подвір'я замкової церкви у Віттенберзі. Або монастиря при Майнцькому соборі. Хтось придбає човна — можливо, якийсь новоспечений дворянин із Богемії, потім пофарбує його в розляпуваті кольори і поставить у якийсь рівчак з водою. З часом човен йому наскучить. Тоді можна буде дозволити дітям інсценувати на ньому славетні морські бої. Потім він, нарешті, протрухлявіє і затоне, і ця знатна особа зневажливо зауважить: мовляв, я завжди сумнівався, що той човен справжній.

Останнім часом все частіше роблять ставку на розмах. Минулого року англійський торговець Арнульф із Тьюксбері привіз до Базеля трьох цілком муміфікованих верблюдів. Як він стверджував — тих самих, на яких прибули до Віфлеєму мудреці з дарами — золотом, ладаном та миррою. Дісмас тоді жартома спитав Арнульфа, чому той не привіз з собою Віфлеємську зірку? Їй-богу, це все дуже дратує.

Скільки вже років поспіль він відвідує ярмарок реліквій? Уперше в 1508 році, отже, виходить, майже десять. Розуміння цього змушувало його почуватися старим — для людини, яка знайома з математикою, на жаль, було досить очевидним, що він проминув тридцятирічний рубіж.

Дісмас згадав той час, коли вперше стояв тут, на площі, майже на цьому самому місці. Тоді тут була ледве чверть із нинішньої безлічі крамничок та наметів. Хто б міг уявити, що все так розростеться? А 1513 рік був справжнім роком чудес. Та й останні чотири роки були майже непристойно прибуткові для Дісмаса через захоплення — ні, навіть пристрасть до реліквій з боку обох його головних клієнтів.

Він купив смаженої ковбаси і кухоль пива у торговця і, відшукавши затінок, переглянув свій список бажаних покупок.

Перелік бажань Фрідріха складався з чотирьох десятків предметів. В Альбрехта був, як завжди, набагато більший: майже три сотні. Хоч він ніколи й не визнавав цього — навіть у розмові з Дісмасом, своїм головним постачальником, — Альбрехт був сповнений рішучості наздогнати Фрідріха, чия колекція зараз налічувала більш ніж п'ятнадцять тисяч святинь. Дісмас зітхнув. Він ледь не піддався спокусі вгатити весь бюджет Альбрехта у той рибальський човен святого Петра і таким чином завершити справу. Не дивно й те, що список Фрідріха був витребенькуватіший, ніж список Альбрехта. Адже Фрідріх прагнув якості, Альбрехт — кількості.

«Святий Варфоломій — фрагменти щелепи, зуби, фрагменти черепа (лобна кістка)».

Фрідріх просто шаленів від святого Варфоломія. І ніяк не вгамовувався. В нього було більше сорока мощей апостола, включаючи шкіру з його обличчя. Цар Вірменії колись наказав здерти її живцем з апостола за проповідь християнства. Апостольська епідерма була вправлена у чудову дароносицю, оздоблену коштовним камінням, і зберігалася у Віттенберзі.

Існували різні версії щодо Фрідріхової одержимості Варфоломієм. Згідно з однією із них, це відбувалося через те, що апостол вважався покровителем палітурників, а Фрідріх, як відомо, був великий книголюб. Більш глузлива версія ґрунтувалася на тому, що це був звичайнісінький снобізм, адже Варфоломій був єдиним апостолом благородної крові, хоча Дісмас не зміг знайти жодного підтвердження цього факту в Святому Письмі. З цього приводу Дісмас іноді, коли Фрідріх був у доброму гуморі, кепкував з нього.

Свята Афра теж була в списку замовлень Фрідріха. Афра — це завжди виклик. Вона відображала поточне захоплення Фрідріха німецькими святими. Вона була блудницею у римському храмі Венери, розташованому там, де зараз стоїть Аугсбург. Вона навернулась до християнства, а згодом, прив'язана до стовпа на острові на річці Лех, була вчаділа від диму з вогнища. Так її покарали за відмову зректися нового бога. Фрідріх хотів здобути її мощі, бо вона була мучениця Діоклетіанівських гонінь, а діоклетіанівщина вже давно його цікавила.

Дісмас нечасто пропонував ту чи іншу реліквію, якщо вона не була чимось дійсно незвичайним або вражаючим, бо Фрідріх був професійний знавець у цієї галузі. Він збирав реліквії аж з 1493 року, з часів паломництва у Святу землю. Він завжди точно знав, чого саме хоче, а хотів він, на щастя Дісмаса, дуже багато. Його колекція у даний час поступалася лише Ватиканській, яка налічувала близько сімдесяти шести тисяч одиниць. Але стосовно реліквій Рим був поза конкуренцією, нічого й казати.

І все ж Дісмас підозрював, що Фрідріх змагається таки з Римом. Так само, як Альбрехт змагався із Фрідріхом. На відміну від Фрідріха, Альбрехт легко піддавався впливу, особливо якщо мова йшла про останні віяння моди. Коли виник попит на слов'янських мучеників четвертого століття, Альбрехт послав Дісмаса прочесати Адріатичне узбережжя, щоб скупити найцінніше і контролювати ринок. Фрідріх був вищий за цю метушню. Він сам задавав моду.

Дісмас повернувся до свого списку.

Свята Агата, покровителька годувальниць. Молода, гарна, незаймана сицилійська дівчина, хтиво жадана римським консулом. (Який щасливий збіг: зажадав він її одразу після навернення дівчини до християнства.) Агата відмовила консулові і була передана катам. Ті відрізали їй груди, які дивним чином виросли знову. Тоді розлючений консул наказав засмажити її на вугіллі. Фрідріх хотів би мати грудний сосок, але інші частини також згодяться.

Після довгих місяців пошуків Дісмас повідомив Фрідріху, що сосків Агати ніде немає. Проте йому пощастило знайти трохи оплавлений золотий перстень, що був на її пальці, коли вона зустріла свою страшну, але освячену смерть на розжареному вугіллі у Катанії в 250 році від Різдва Христового.

Щодо святої Афри, ще однієї мучениці, розшукати залишки якої було не дуже просто, він нарешті знайшов таки частину її колінної чашечки. Враховуючи час і зусилля, що були витрачені в цих двох випадках, Дісмас, можливо, взяв би з клієнта більше, ніж брав зазвичай. Але він цього не зробив. От якби ці пошуки призначалися для Альбрехта, тоді можна було б узяти втричі більше.

Він звернувся до списку Альбрехта. Зброя… Альбрехт мав слабкість до ножів, кинджалів, сокир — усього, що було використано проти святих. Одним з його найцінніших раритетів був молоток, яким забивали цвяхи у руки і ноги Христа.

Отже: «Маврикій — меч». Той самий, яким відтяли голову святому Маврикію, предводителю Фіванського легіону.

Під час військової кампанії римський полководець наказав своїм людям принести жертву римським богам — щоб ті покарали бунтівних гельветів. Маврикій та інші новонавернені до християнства легіонери відмовилися. Тоді командир наказав стратити кожного десятого вояка. Легіонери все одно відмовились. Тоді знову стратили кожного десятого. Вони відмовились втретє, і полководець наказав повбивати геть усіх.

Непросте замовлення, але Дісмас мав гарні стосунки з перекупником в Санкт-Галлені, який обмовився, що знає, як прибрати до рук меча, або, принаймні, кусок рукояті.

Дісмас ще раз продивився згори донизу весь список Альбрехта. Може, ще щось? Так, ще одне. Стріла святого Севастіана. Альбрехт віддавав особливу перевагу римським воїнам-віровідступникам, і до цієї категорії святий Севастіан просто ідеально підходив. До того ж, Севастіан належав до преторіанської гвардії імператора Діоклетіана. Доля зіграла з ним злий жарт. Він примудрився пережити розстріл лучниками. А можливо, ті пожаліли його і вистрілили у якісь другорядні частини тіла. Коли Діоклетіан дізнався, що його колишній охоронець ще й досі живий (нехай і сильно забинтований), та продовжує служити християнам, він розлютився і наказав порубати Севастіана на шматки, щоб той уже напевне й по-справжньому помер, і скинути шматки у Клоаку Максиму — римську каналізацію. На стріли Севастіана завжди був добрий попит, і не тільки з боку Альбрехта. Тому за весь час своєї кар'єри мисливця за реліквіями Дісмас бачив їх у кількості, достатньої для забезпечення всієї римської армії.

Наступною у списку Альбрехта стояла ще одна річ зі спорядження римського солдата. Святий спис. Він тільки зітхнув.

Скільки ж разів Дісмас терпляче пояснював архієпископу, що «єдиний і справжній» Святий спис дістати не можна. Так, «справжніх і єдиних» списів на ринку хоч греблю гати — сотні, тисячі. Але саме та списова клюга, запевняв Дісмас, якою, ймовірніше за все, проштрикнули бік Христу, зберігається у підвалі базиліки Святого Петра у Римі. В 1492 році константинопольський султан Баязід подарував її Папі Інокентію VIII, щоб умилостивити понтифіка й призупинити хрестові походи. Дісмас упевнено казав Альбрехту, що теперішній Папа Лев X ні в якому разі не розлучиться з таким цінним експонатом. Хоча Лев, будучи Левом, міг би й спокуситися грошима. Загилив би ціну, як за рідну маму. Адже на всі Дісмасові пояснення і запевнення Альбрехт відповів лише те, що не має впевненості в автентичності ватиканського списа. Насправді малось на увазі: Дістань мені спис. Будь-який.

Від самого прибуття до Базеля тиждень тому Дісмасові було запропоновано не менше десятка «єдиних і справжніх» Святих списів, один навіть за якихось двадцять п'ять гульденів. Абсурд! Сумління не дозволяло йому цього, не дивлячись на те, що тоді можна було б викреслити клятий «Святий спис» зі списку Альбрехта раз і назавжди.

За всі роки полювання за реліквіями Дісмас ніколи не дозволяв собі ані купити, ані продати реліквію, якщо знав, що вона фальшива. Певна річ, ніколи не можна бути повністю впевненим у походженні мощей. Хто там зна, чи це дійсно кістка великого пальця святого мученика з Тіру, і чи це справжній шматок залізних ґрат, на яких живцем підсмажили святого Лаврентія.

Усе, що ти можеш зробити, — це шанувати свою професію й ставити відповідні питання.

Чи реліквія розливає аромат? Чи пройде вона перевірку серйозним випробуванням? Чи стала причиною чудесного зцілення? І, насамкінець, чи дозволив сам святий викрасти її з власної гробниці? Правильніше було б казати «зробити переміщення».

Цьому є логічне пояснення: святі теж живі істоти, навіть мертві. Ні святі, ні представники Святого Сімейства ніколи б не допустили, щоб його чи її реліквія була передана від одного власника до іншого без їхньої згоди на передислокацію.

Іще один тест: чи покарав когось святий за зневажливе ставлення до його святині? Як усім добре відомо, святий Аппіан якось паралізував молоду жінку, коли вона присіла помочитися біля його могили. Вона залишалася недвижимою в цій принизливій позі, доки все місто, включаючи єпископа, не вимолило їй прощення.

Отже, наприкінці цього дня авторитетний мисливець за реліквіями міг покладатися тільки на свою прозорливість. І чесність. На жаль, останнім часом помітно збільшилась кількість підробок та шарлатанства серед шукачів та перекупників, які й самі мали дуже сумнівний вигляд. Як і багато інших персонажів тут, у Базелі.

Дісмас поділився своїм розчаруванням з майстром Шенком, головним реєстратором ярмарку реліквій. Шенк відказав: «Так, так, дуже шкода». Він вважає, що Дісмасові, вельми шанованому його колегами, краще самому звернутися до учасників ярмарку з цього питання. Шенк міг би це організувати. Дісмас може поділитися своїми тривогами з іншими торговцями та постачальниками під час фуршету з вином і сиром, коли торг завершиться.

Хитромудрий Шенк… Він поплескав Дісмаса по спині й посміхнувся. Блискуча ідея? Майстер залишив Дісмаса корити себе за те, що потрапив у пастку. Промова про моральні цінності — перед цим збіговиськом? Усе одно, що проповідувати переваги цнотливості у борделі. Занадто пізно!

Засмучений, Дісмас знову поплентався до ратуші.

— Дісмасе?

— Маркусе? Це ти?

Вони обійнялися так міцно, як чоловіки, що стояли пліч-о-пліч у бою. Остання їхня битва сталася у Чериньолі, там обидва воювали на боці французів. Іспанці поступалися кількістю, але в них було щось досі маловідоме, жахливе і гучне. Це називалося порохом.

Коли все закінчилось, Дісмас і Маркус опинилися серед тих шістнадцятьох вояків, які вижили — з-поміж дев'яноста душ їхнього загону. Вони стояли на землі, просяклій кров'ю, дихали димом замість повітря та дивились на тіла своїх товаришів. Їхня броня рясніла отворами, крізь які точилася кров. Дісмас побачив у цьому знамення кінця світу, залишив свою кар'єру вояка-найманця і одягнув чернечу рясу в найближчому монастирі.

— Якого дідька ти тут робиш? — спитав Дісмас. — Сподіваюсь, не кістками барижиш?

Маркус скривився.

— Борони Боже! Я ніколи не опускався так низько. Допомагаю одному товстозадому банкіру охороняти золото. Після цього я вільний. Збираюсь навідатися додому. У мене є заощаджені гроші. Знайду собі дівку з рум'яними щічками, великими цицьками і білосніжною дупцею.

Дісмас засміявся.

— Ти занадто старий для цього.

— Старий? Та в мене залізний прутень! А от що ти тут робиш?

Маркус обдивився старого друга з ніг до голови і з підозрою сказав:

— Виглядаєш заможним. Когось пограбував? Святий Господи, ти ж не один з цих покидьків? — Він показав рукою через плече на скупчення торговців.

— Саме так. І я буду вдячний, якщо ти не називатимеш мене покидьком. Я чесний чоловік.

— Чесний? Шматки Хреста Животворного в роздріб? Грудне молоко Діви Марії? Скільки ви тоді отримаєте за свою душу?

— Чуєш, ти, охороннику золота, я порядна людина, зрозумів?

— Я вважав, ти збираєшся стати ченцем.

— Збирався. Не зміг звикнути до богослужінь.

— Добре, — сказав Маркус, — я послухаю твої побрехеньки, але ти платиш за випивку.

— Я маю зараз виступити з промовою. Давай зустрінемося пізніше. І так — я поставлю випивку. Як завжди. Якщо вже доведеться вислуховувати твої брехні, то мені слід добряче напитися.

— Виступити з промовою? Перед цими халамидниками? Про що? Як краще грабувати могили?

— Так уже склалося. Я буду говорити про зміни. Про які вони не хочуть чути. Можливо, краще б ти пішов зі мною. Мені теж може знадобитися охорона.

— У мене є важливіші справи, ніж слухати твою нагірну проповідь. Побачимося пізніше. У «Червоному Кабані». Біля вежі святого Альбана.

Настрій у Дісмаса значно покращився, але вся веселість зникла після того, як він увійшов до великої, задушної і шумної зали, понабиваної сотнями торговців. Захід був організований виключно для них. Вино і пиво текли рікою.

Шенк побачив його і одразу підійшов. Його обличчя розчервонілося від вина. Він був у прегарному настрої. Продажі збільшились, перевищивши навіть минулорічний рекорд. Він стукнув молотком по столу, щоб заспокоїти натовп. Розповів їм, як вони гарно попрацювали, який це був успіх для всіх та як це прекрасно побачити старих друзів та знайти нових.

Дісмас подумав: «Саме нові друзі і є проблемою».

Шенк продовжував про велику відповідальність, яка лежить на їх бізнесі.

Потім, глибоко втягнувши повітря, додав:

— А зараз я розповім вам про людину… ні, він більше ніж людина. Він — легенда!

Шенк тріумфував від власної кмітливості.

— Цього чоловіка всюди знають і поважають. Особливо, — він кивнув великим пальцем через плече на північ, — там!

Дісмас ступнув уперед, намагаючись спинити його, але фамільярна промова Шенка, підігріта вином, здавалася незупинною. Він продовжував про Дісмаса-особистість, про Дісмаса-легенду. Про Дісмаса, що його призначив майстром реліквій його світлість Альбрехт, архієпископ бранденбурзький та майнцський. Про Дісмаса, що його призначив майстром реліквій Фрідріх III, курфюрст Саксонії, Фрідріх Мудрий. А понад те — про Дісмаса-рейзелауфера, найманого швейцарського вояка.

— Тож не зліть його, бо він вам яйця відріже! — додав Шенк.

— Я зроблю це з тобою, якщо не сядеш і не заткнешся! — сказав Дісмас цьому блазню.

Але Шенк вів далі, заливаючи про перші кроки Дісмаса в цій справі.

— У Святій землі він був першим мисливцем за реліквіями, якому вдалося роздобути цілий скелет одного з невинних немовлят, убитих солдатами Ірода…

Слухачі зашепотіли і закивали.

— Зараз він міститься в колекції курфюрста Фрідріха у Віттенберзі.

Потім він почав про життя Дісмаса в катакомбах поблизу Рима.

— Його кашель! Ви чули, як він кашляє? — Шенк зімітував кашель Дісмаса. — Це в нього після катакомб!

Гомін, оплески.

Дісмас не витримав. Він поклав руку Шейкові на плече і сказав:

— Я вважаю, що найсправжніша реліквія тут — це наш дорогий Шенк.

Усі засміялись.

— Я вас попереджаю, — вигукнув Шенк. — Він збирається читати лекцію, тому швидше наповнюйте свої келихи і гарнесенько нашорошуйте вуха!

Дісмас уже зрозумів, що немає ніякого сенсу розводитися про етику перед п'яним натовпом торговців із гаманцями, роздутими від гульденів. Краще просто сказати їм, мовляв, хлопці, це був хороший рік, вип'ємо за нас. Але давайте хоча б спробуємо, ідучи вперед, не забувати, що наше покликання… що наше священне покликання… насправді це…

Він подивився на море облич з осклілими очима.

І не зміг вичавити ані слова з вуст… братство професіоналів, ми… ми…

Вони втупились у нього мутними поглядами.

— Отже, — сказав Дісмас, — ми повинні дотримуватися стандартів. Це все.

Тиша. Знову погляди.

— Про що він, у біса, говорить?

Дісмас набрав повітря в груди й промовив:

— Цього тижня я бачив деякі речі, які, відверто кажучи, не відповідають стандартам.

Хтось із залу крикнув:

— Якщо тебе так хвилюють стандарти, що скажеш про свого Тецеля?

Рев схвалення.

— Він не мій Тецель, — сказав Дісмас. Він ненавидів Тецеля, але наразі мав бути обережним. — Можете взяти його собі.

Усі засміялись. Але вже спливла тема торгівлі індульгенціями.

— Він працює на вашого архієпископа Альбрехта!

Дісмас підняв вгору руки на знак покори.

— Мій Тецель? Мій Альбрехт? Друже, якщо архієпископ Майнцький наймає монаха Тецеля продавати для нього індульгенції, що я мушу робити? Я просто торговець кістками, так само, як і ви. Кістки закликають паломників. Паломники приносять гроші. Це бізнес, який ми обрали.

— Добре, гаразд, — вигукнув хтось. — Але якщо ти збираєшся проповідувати стандарти, то проповідуй Тецелю.

— Проповідувати? Домініканцю?

Сміх.

— Хіба він не стверджує, що його індульгенції можуть звільнити чоловіка з чистилища, навіть якщо б той зґвалтував Діву Марію?

У раптовій тиші — тема плотських стосунків з Божою Матір'ю мала дещо протверезливий ефект — Дісмас промовив:

— Якби Тецель сказав таку річ, то він мав би купити індульгенцію для себе. А тепер мені треба випити, доки ви, босота, все не допили.

Дісмаса розшукав той самий допитувач із зали. Він був з Мілану, мав ім'я Вітранеллі. Його спеціалізація — кам'яні реліквії. Куски каміння зі Шляху скорботи, яким Ісус ішов на смерть; камінь, на який він ступав перед тим, як вознестись на небеса; каміння, яким святих забивали до смерті. Він мав елегантні манери. Сказав, що не хотів здатися нахабою. Але ж, звичайно, майстер Дісмас погодиться, що торгівля індульгенціями, особливо в Бранденбурзі та інших краях імперії, — це ганьба.

Міланець здавався гарним хлопчиною. Дісмас сказав йому, як професіонал професіоналові:

— Розумієш, від цього Тецеля мене нудить. Але що мені, по-твоєму, робити? Він працює на Альбрехта. Альбрехт — мій клієнт. Солідний клієнт. Ти повчаєш своїх клієнтів, що їм робити з підлеглими?

Вітранеллі суто по-міланському знизав плечима.

— Я стурбований через те, що Тецель зруйнує нашу справу. Рано чи пізно хтось скаже «Досить!». Знову прийде час вигнати міняйл з храму. Очистити стайні. І якщо дійде до цього, то що буде з нами?

Дісмас кивнув. Він дуже добре це розумів.

Його другий важливий клієнт, Фрідріх Саксонський, відчував огиду до безсоромної торгівлі індульгенціями, що її вели Альбрехт і Тецель. Фрідріх заборонив Тецелю промишляти на території Саксонії. На що Тецель установив свою крамницю прямісінько на кордоні, чим дуже розлютив Фрідріха. Але що той міг вдіяти? Поки Тецель залишався на бранденбурзькій землі, він перебував під захистом Альбрехта.

Вітранеллі ще й натякнув, що «обурення» Фрідріха — це, насправді, лише пихата заздрість. Папа Лев надіслав буллу Альбрехтові, що давала дозвіл на торгівлю індульгенціями (прибутки ділилися з Римом навпіл). Булла також скасовувала всі інші індульгенції, що були продані в Імперії, включаючи володіння Фрідріха. Альбрехт отримав монополію. Якщо ти хочеш купити для себе або для близької людини право уникнути чистилища, ти повинен звернутися по індульгенцію до Альбрехта. Безумовно, інші продовжували торгувати індульгенціями — включаючи й Фрідріха, — але їм бракувало дозволу з Рима. Тому їх можна було визнати недійсними. Морочлива справа — ці індульгенції.

Дісмас погодився прийняти точку зору синьйора Вітранеллі щодо Фрідріха і його торгівлі індульгенціями. Дожився: прислуховуватись до порад щодо етики від міланця! Тому він сказав йому потай:

— Ось така ситуація, як вам самому відомо. Сім'я Альбрехта, всі ті бранденбурзці, бажала мати стільки влади, скільки зможуть отримати. Вони вимагали архієпископства для свого маленького Альбрехта. Але на той момент йому було лише двадцять три, за канонічним правом дещо замолодий, щоб бути архієпископом. І що вони зробили? Виклопотали дозвіл Папи.

Він помовчав і продовжив:

— Але такий дозвіл коштує шалених коштів. То вони звернулися до Якоба Фуггера, аугсбурзького банкіра. Фуггер дав грошей. І вони купили дозвіл. Потім ще й майнцський електорат чекав, щоб його купили. Це ж реальна влада — бути одним з сімох курфюрстів Священної Римської імперії, які вирішують, хто буде імператором. Зараз бранденбурзці хочуть саме цього для свого маленького Альбрехта. От і треба знову йти до Фуггера і просити більше — цього разу двадцять одну тисячу дукатів. Зараз Альбрехт повинен продавати індульгенції, багато індульгенцій, щоб віддати борги. Тому, — вів далі Дісмас, — ми маємо брата Тецеля і його цирк. Тим часом Папа Лев хоче використати свої п'ятдесят відсотків з виручки за Альбрехтові індульгенції для відбудови Святого Петра у Римі. В мармурі, з величезною банею.

Дісмас посміхнувся.

— Ви у Мілані, а ми тут, тому нам добре відомо, що Лев має й інші витрати. Наприклад, його домашній улюбленець слон-альбінос Ганнон. Його мисливські будиночки. Його бенкети, гульбища та оргії, на тлі яких «Сатирикон» Петронія виглядає як аскетичний ретрит[3]. І виходить, що всі врешті-решт працюють на Фуггера.

— Який є германцем, — додав Вітранеллі з ноткою тріумфу.

— Так, він германець, — погодився Дісмас. — Я не стверджую, що продажність — це унікальна італійська риса. Та хіба це мав на увазі наш Господь, коли сказав: «Плодіться і множтеся», — він знизав плечима. — Хоча, це питання для богословів, а не для мене, нікчемного торговця кістками.

Синьйор Вітранеллі посміхнувся та погодився, що шляхи Господні незбагненні.

На цьому й порішили. Потім наповнили свої чаші та випили.

Дісмас сказав:

— Щодо продажності німців, звісно, то Фуггер. Так, Фрідріх виставляє свої реліквії, і люди платять за привілей прикластися до них. І купляють індульгенції. І переконують себе, що це зменшить час їхнього перебування у чистилищі. Але всі гроші, отримані з продажу індульгенцій, Фрідріх витрачає на побудову університету та замкової церкви. Не на домашнього слона і бенкети. Це варто бачити — його університет. І я вам більше скажу, синьйоре. Йому та іншим німецьким курфюрстам дедалі менше подобається відсилати свої гульдени та дукати Папі Леву через Альпи у Рим, щоб оплачувати весь той мармур.

— Скільки всього реліквій у Фрідріха?

— П'ятнадцять тисяч. Може, й більше.

Вітранеллі скривив обличчя.

— Гарний клієнт. І у вас таких двоє.

— Не скаржуся. Вони дуже різні люди. Для Альбрехта реліквії — це бізнес. А Фрідріх просто їх любить. Коли я полюю на них для нього, це… це як… — він широко посміхнувся, — я не хочу казати «квест». Три роки у Святій землі відучать вас від цього слова, це точно. Коли я щось розшукую для нього, я почуваюся добре. З Альбрехтом це більше схоже на… Ну як вам пояснити? Я вже трохи п'яний, розумієте…

Вітранеллі підняв свій келих.

— За святі кістки!

— За святі кістки! — відповів Дісмас під дзенькіт келихів.

Невдовзі він вийшов, щоб відшукати Маркуса у «Червоному Кабані».

2. Рейн

З Базеля Дісмас подався на північ, до Майнца. Він волів би їхати у Віттенберг через Нюрнберг, оскільки в Нюрнберзі міг би відвідати свого друга Дюрера, приємно провести вечір або два в «Райському саду», його улюбленому борделі, відіспатися у власному ліжку, а потім уже вирушати до двору Фрідріха у Віттенберг. Але Альбрехту не терпілося отримати свої замовлення, і він надіслав листа, що хоче мати їх негайно. Тож спочатку — Майнц.

Це була звичайна подорож човном вниз по Рейну, нічого особливого, окрім тьми-тьмущої самопризначених «контролерів», які збирають гроші з усіх мандруючих. Він найняв легкий місткий човник і чотирьох дужих швабських веслярів.

Цієї пори року вода була низька і текла повільніше. Маркус погодився скласти йому компанію. Добре мати когось із такими навичками, як у нього. Якщо вітер буде ходовий, а веслярі не будуть сачкувати, як заведено у швабів, менше ніж за тиждень вони опиняться у Майнці.

Надвечір першого дня Дісмас і Маркус сиділи на юті, спостерігаючи, як сонце вкриває бронзою дерева вздовж східного берега. Здалеку маячіли темні сосни Чорного лісу.

— Тобі треба було купити рибальський човен святого Петра для твого архієпископа, — зауважив Маркус, личкуючи ганчіркою свій арбалет. — Тоді не довелось би наймати це корито.

Дісмас чмихнув.

— Я не думаю, що архієпископа засмутили б сліди морських шашелів!

Маркус тим часом накручував кранекін[4] на своєму арбалеті, натягуючи тятиву.

— За кращих часів, — посміхнувся Дісмас, — роблячи це ти не крехтів, як старий дід, який не може випорожнитися.

— Заткнися і керуй стерном. Якщо ти це вмієш.

Маркус продовжував накручувати. Тятива вигиналася і рипіла, доки не зчепилася із горіхом.

Дісмас добре пам'ятав цей арбалет. Маркус не розлучався з ним усі ці роки. Він згадав, як у Чериньолі, перш ніж іспанські аркебузири відкрили пальбу і все пішло до біса, Маркусів бовт[5] дивним чином блискавично пролетів через усе поле бою і, пройшовши крізь забороло, влучив у капітана іспанської кавалерії, а тим часом Маркус уже перезаряджав зброю.

Він був напрочуд швидким, цей Маркус. Він міг випустити три бовти, поки рахуєш до п'ятдесяти. Також він непогано володів списом і алебардою. А ще булавою, сокирою та мечем. Будь-якою зброєю, насправді. Дісмас бачив, як він застосовує все, що завгодно.

— Я сподіваюся, що твій зір кращий за твої старезні м'язи, — сказав Дісмас.

Вони завжди по-братськи кепкували один з одного.

Маркус прилаштував до плеча арбалет, цілячись у бік східного берега, який був на відстані майже пів-фурлонгу[6]. В що б там він не цілив, воно було поза межами Дісмасового поля зору.

Маркус натиснув спусковий важіль. Тятива з ляском вивільнилась. Бовт свиснув у бік берега, описуючи положисту дугу. За мить почулось як метал урізався у дерево. Залунали голоси. Маркус опустив арбалет і самовдоволено посміхнувся. Дісмас повернув стерно до берега, ближче до галасу.

Це було невеличке рибальське село із каплицею. З наближенням човна голоси чулися все гучніше. Група селян тупцяла на березі, вимахуючи кулаками та знаряддями праці. Неподалік від берега Дісмас повернув човен і повів паралельно йому. Немає сенсу висаджуватися у натовп розлючених простолюдинів. Він наказав швабам припинити гребти, але бути готовими стати на весла будь-якої миті.

Тепер вони могли розібрати слова. Юрба вигукувала: «Дияволи, злодії, богохульники, жиди!»

— Маркусе, подивися, що ти наробив.

Маркус показав рукою на каплицю. Дісмас спочатку не зрозумів. Але згодом побачив.

— Маркусе!

Важезний бовт стирчав із центру дерев'яного хреста на верхівці каплиці. Влучила вона точнісінько у центр, там, де перетиналися поперечини хреста.

— Гребіть! — звелів Дісмас веслярам. — І швидко!

Мешканці села почали кидати у човен каміння, біжучи вздовж берега. До них приєднався місцевий священик.

Дісмас скерував човен до середини річки. Крики постихали, почало сутеніти.

— То що ти там казав про мій зір?

— Грішний ти чоловіче! Вправлятися у влучності на хресті?

— Ще й з човна, що гойдається.

— Вони тут за звичайне богохульство палять людей. Який ґедзь тебе вкусив?

— Чого ти переймаєшся? Ти ж таке велике цабе в цих краях.

— Я — майстер реліквій, призначений архієпископом Майнца і Бранденбурга. Ти вважаєш, він буде радий почути, що я, перевозячи його святі реліквії, зупинявся, щоб постріляти з арбалета у церкви?

Дісмас змусив веслярів ще довго гребти навіть після настання повної темряви, що призвело до їхнього бурчання і вимагання додаткових грошей.

Вони кинули якір біля західного берега і з'їли холодну вечерю — сир, ковбасу та хліб. Дісмас і Маркус лежали на палубі під ведмежою шкурою, передаючи один одному пляшку з вином, і дивилися на нічне небо.

— Я не дуже релігійний, — сказав Маркус.

— Я помітив.

— А ти? Ти перетворився на набожну бабцю. Тобі треба носити чорну хустку. І розарій[7] на шиї.

— Ти теж був набожним. Завжди хрестився перед боєм. У тебе була пляшка святої води. Одного разу ти навіть відпив з неї.

— Мене мучила спрага.

— Теж богохульство. Не дивно, що ти докотився до стрільби по церквах.

— У тій пляшці зараз вино.

Вони мовчки подивилися на зірки.

Маркус сказав:

— Чериньола була кінцем віри для мене.

— Чому ти відступаєшся від Господа через порох? Споконвіку Господь із властивою йому мудрістю дає нам знаряддя для знищення одне одного. Щелепу віслюка[8]. Пращі. Мечі. Арбалети. Він міг би дати нам тоді й порох.

— Може йому не терпиться, щоб ми повбивали вже одне одного, і тоді прийде кінець часів. Це позбавить його клопоту вбивати нас.

— Ти коли-небудь читав Біблію?

— Так, звичайно. Латиною. Принаймні, дещо.

— А як щодо решти, які не знають латини?

— Для цього існують священики. Казати вам, дурням, що там є в Біблії.

— Чому ми не можемо мати Біблію німецькою мовою?

— Ну, Мойсей, Ісус та інші не говорили німецькою.

— Ну і дурню ти мелеш, Дісмасе!

— Чорт забирай, я не знаю, чому нам не дозволено мати Біблію нашою мовою. Певно, на те є причини. Саме для цього існують богослови. Серйозно, Маркусе. Ти влучний стрілець, але ти такий неосвічений.

— Добре, магістре теології, тоді поясни мені сенс індульгенцій.

— Ну, це дуже просто. Індульгенції дозволяють нам зменшити час перебування в чистилищі після нашої смерті. Їх можна купити у церкві. Один дукат — в залежності від поточної ринкової ціни — за зменшення твого вироку на, скажімо, п'ятдесят років. Ти можеш придбати їх для власної душі або для душі близької людини, що померла. Невже це так складно?

Маркус похитав головою. Дісмас продовжив:

— Щодо реліквій, то якщо ти прикладешся до певної святині, або здійсниш паломництво до неї, то ти також заробляєш індульгенцію, тобто відпущення гріхів. Якщо ти не можеш дозволити собі придбати її, то можеш заробити паломництвом. Або відвідавши, скажімо, п'ятдесят богослужінь. Є безліч способів. Як бачиш, церква розробила чіткий та розумний механізм.

— Добре, тоді ти, читач латинської Біблії, скажи мені, де у Святому Письмі описана ця схема наживи на переляканих віруючих? Що, Ісус якось сів з апостолом Петром і сказав: «диви, ось так ти будеш фінансувати мою церкву. Якщо люди приходять і кажуть: „Я скоїв гріх“, ти відповідаєш їм: „Не хвилюйся! Дай мені дукат і я скасую п'ятдесят років з призначених тобі у чистилищі“», так?

Дісмас вважав таке ставлення Маркуса дуже нечестивим. Водночас він не міг пригадати, де саме в Євангеліях Ісус докладно прописав особливості торгівлі індульгенціями. Але ж десь воно повинно бути?

Сповнений незадоволення, Маркус продовжував розводити:

— Чому кожного разу, коли хтось перекладе Біблію зрозумілою мовою, його спалюють заживо?

— Тому, що такі люди, як ти, Маркусе, неправильно її розуміють… Слухай, я дійсно не знаю. Чому ти питаєш мене про все це? Тобі кортить читати Біблію? Звісно, це піде тобі на користь. У Майнці я знайду тобі вчителя латини. І священика. В якого знайдеться купа часу на сповідання твоїх смертних гріхів.

— Я скажу тобі, чому вони спалюють за переклад Біблії. Вони бояться.

— Чого?

— Бо якщо ми будемо читати самі, вони стануть нам непотрібні. Посередництво. Релігія — один з видів бізнесу. Годування посередників. Навіщо нам посередник між нами і…— Маркус указав на зірки, — і тим, хто б там, у біса, не був нагорі?

Дісмас простогнав:

— Біси в пеклі, Маркусе, а не вгорі. І не можна так говорити про Бога. Це непристойно. Та й не мудро. Він може почути.

— Ти не розумієш? Мова про контроль. Священики — твій архієпископ Альбрехт, не кажучи вже про того жирного флорентійського содоміта у Римі…

— Ти маєш на увазі святішого отця? Ну, все, тепер у наш човен без сумніву вдарить блискавка.

— Він найгірший з усієї тієї братії. Якщо Бог — це сонце, вони стоять між ним і нами. Через це ми опиняємось де? В тіні.

— Який бездоганний аргумент! Бог — це сонце! Скажи мені, де ти отримав свій диплом з богослов'я? У Гейдельберзі?

— Ти чув про Коперника?

— Так, — відповів Дісмас. — Альбрехт каже, що він єретик.

— Через його заяву, що Земля обертається навколо Сонця? Що ж, він точно закінчить на вогнищі у Кракові, бідолашний йолоп.

— І звідки цей поляк знає, що Земля обертається навколо Сонця? Розкажи мені про це.

— Ти такий неосвічений. Це ж учений.

— Та невже? Той, що винайшов порох, який ледь не убив нас у Чериньолі, теж був учений. Це також було дивовижне відкриття? Га?

— Добре, гаразд. Тоді ти мені скажи — звідки Папа знає, що Сонце обертається навколо Землі?

Дісмас знову застогнав.

— Звідки мені знати такі речі? Можливо, Бог сказав йому. Якщо ти хочеш поговорити про обертання, то давай про ті, що відбуваються в моїй голові після всього цього вина і твоїх балачок. Час спати, чоловіче.

Решту шляху обидва уникали теми церкви, аж до самого Майнца.

Маркус поспішав. Насувалася осінь, а він хотів повернутися в кантони до першого снігу.

— Ходімо зі мною, — запропонував він.

Це була приваблива пропозиція.

— Не можу. Я повинен відвезти все це Альбрехту. Потім — у Віттенберг.

— Ця торгівля кістками, Дісмасе… Це все неправильно.

— Раніше ми заробляли гроші вбиваючи людей. Це, як на тебе, було правильно?

Маркус усміхнувся.

— Ну, це вже вирішувати тобі та твоїм братам — богословам. Але якщо ви впевнені, що наближається кінець часів, то невже хочете, щоб Бог заскочив вас за втюхуванням простачкам яєчок бозна яких святих?

Дісмас засміявся.

— А за чим ти хочеш, щоб Бог заскочив тебе, Маркусе?

— У ліжку, за трахом.

3. Альбрехт

— Ах, майстре Дісмас!

Альбрехт, двадцятивосьмирічний архієпископ Майнца і Бранденбурга, привітав майстра реліквій, граціозно увійшовши до лоджії у супроводі почту.

Він був людиною з серйозним виразом обличчя, ніс мав довгий, очі насуплені, під очима мішки, губи стиснені. До того ж він був ще відносно молодим, але в нього вже починало з'являтися друге підборіддя.

Звичайною манерою спілкування Альбрехта з Дісмасом була навмисно благородна послужливість аристократа — він прагнув здаватися більш чемним зі своїм торговцем, ніж потребувалося. Дісмас уже звик до цього. Вони разом займались цим бізнесом вже близько п'яти років. Альбрехт був із тих клієнтів, які завжди нагадують про те, як тобі пощастило мати такого покупця. Дісмас підігравав, хоч це вже трохи йому набридло. Ще більш надокучливими були постійні спроби Альбрехта вивідати у нього хоч щось про колекцію реліквій Фрідріха. Втім, Дісмас завжди ухилявся від цієї теми.

— Ваша милосте!

Дісмас уклонився, щоб торкнутися губами персня із сапфіром завбільшки з перепеляче яйце на вказівному пальці Альбрехта.

Одночасно він кивнув слугам архієпископа. Серед них він упізнав Пфефферкорна, людину Фуггера. Розмова пішла про те, що бранденбуржці удумали ще одну бенефіцію для Альбрехта — кардинальський капелюх. Яких же грошей це коштуватиме! Два архієпископські титули, електорат Майнца і тепер посада кардинала. Це зробить Альбрехта главою Німеччини — у віці двадцяти восьми років, одним з найвпливовіших вельмож Імперії.

Дісмас раптом подумав: дивно, що тільки аристократи знають свій точний вік. Про свій вік міг лише здогадуватися.

А ось і товстолиций монах Тецель. Майже лиса голова, окрім пучка білого волосся на маківці — самотньої хмарки, що ширяє над личкованою кулею. Він був дуже заклопотаний, бо намагався перевірити Дісмасові покупки у Базелі, щоб вирішити, скільки днів, місяців чи років кожна з тих реліквій може списати з терміну перебування в чистилищі. Мимоволі згадалися питання Маркуса. Ну і бізнес!

Свита складалася з юрби монсеньйорів, дрібних клерикалів і різноманітних охоронців. Над усіма височіла голова Дрогобарда, верховного маршала Майнца. Той служив Альбрехту в різних іпостасях: як начальник гвардії, шпигун, помічник інквізитора, тюремний наглядач, головний кат. Пречудовий набір обов'язків. Платня ще краща.

Дорогою до соборного монастиря Дісмас помітив на площі недавні залишки вогнища, поруч йшла підготовка до ще одного спалення. В нього не було підстав боятися Дрогобарда, як не було і бажання опинитися у сфері його інтересів. Дрогобард ледь помітно кивнув Дісмасу.

А це що таке?

Серед супроводжуючих Альбрехта товклися двоє неприємних чоловіків, яких Дісмас одразу розпізнав завдяки яскравому вбранню: широкополі строкаті куртки, вишиті камзоли і крислаті капелюхи із чудернацьким пір'ям. Обидва мали алебарди, нагострені, як бритви.

Дісмас ледь стримав стогін. Господи! Ландскнехти? Германські найманці? Що ця негідь робить у почті архієпископа?

Хоч вони і вдягаються, наче папуги, але це професійні вбивці. Під час вишколу та на військових навчаннях Дісмас бився з ними багато разів. Це ж варвари, які не здатні покаятися навіть за найжахливіші злочини. Вони вірні лише своїм гаманцям. За певну суму вони б могли перерізати горло навіть маленькому Ісусу! Вони могли б підробляти у Ірода, катуючи невинних немовлят.

На холодний погляд Дісмаса ті відповіли зубоскальством. Цікаво, це тому, що вони впізнали його, чи це лише притаманна всім ландскнехтам чванливість?

Реліквії було викладено для перевірки на столах, розставлених уздовж монастирської лоджії. Тецель підняв пляшечку з червоним порошком і скривився.

— Що це?

— Кров. Кров святого Кипріяна.

— І скільки ваша милість бажає отримати за це?

Пихатість Тецеля була для Дісмаса скоріше сміховинною, ніж образливою.

— Вартість покупки склала п'ятнадцять гульденів. І як його милість добре знає, він не зобов'язаний купувати це. Коли на те пішло, то навіть будь-що з цього, якщо йому не сподобається.

— Годі, брате Йоганне, — дорікнув Альбрехт Тецелю. — Нічого такого. Ми раді вітати священномученика Кипріяна Карфагенського у нашому місті. Дісмасе, що там зі святою Агатою й іншою, як там її…

— Афра. На тому столі, ваша милосте.

— Ви бачите, Тецелю? Молодець, Дісмасе, молодець.

Альбрехт і Тецель підійшли до столу, щоб оглянути і оцінити.

Тецель підніс реліквії до світла.

— Незаймані мучениці. І обидві за часів Діоклетіана… — Альбрехт кивнув, не дочекавшись на висновок Тецеля.

Тецель поклав святині назад і потер підборіддя.

— За цю каблучку можемо пропонувати індульгенцію на десять років. Ну, може, на двадцять. Щодо шматочка Афри… — Він повернувся до Дісмаса і, роздратований потребою з'ясовувати те, що мало бути одразу розтлумачено, спитав:

— Звідки саме ця кістка?

— Колінна чашечка.

— Я не препаратор, — презирливо чмихнув Тецель.

Дісмас показав на власне коліно.

— Еге ж. Це, виходить, та сама кістка, на яку вона спиралася під час тортур.

— Можливо, — кивнув Дісмас. — Насправді ми не знаємо. Так, брате? Нам відомо лише те, що вона вчаділа, будучи прив'язаною до стовпа.

— Так-так-так, — зачастив Тецель, гидливо махаючи рукою. — П’ятдесят років, — звернувся він до Альбрехта.

Архієпископ і його постачальник дійшли до кінця столу, поступово оцінюючи кожну реліквію. «Пожертвувати таку-то суму за прикладання до такої-то святині, стільки-то років буде списано з вашого терміну перебування у чистилищі…»

Вони трохи затрималися біля рукояті меча, яким відтяли голову святому Маврикію. Альбрехт жестом запросив Пфефферкорна, агента Фуггера, приєднатися до обговорення.

У Фуггера була монополія на папські фінанси. Він навіть вів переговори між Альбрехтом і святим престолом про те, який відсоток з виторгу від продажу індульгенцій Альбрехт повинен віддавати. Також він займався іншими контрактами стосовно індульгенцій.

Наприклад, Папа Лев загилив дванадцять тисяч дукатів за ліцензію Альбрехтові на продаж індульгенцій за прикладання до мощей дванадцяти апостолів. Обурливо! Тисячу дукатів за апостолів'? Контр-оферта Альбрехта була — сім тисяч, сума міцно прив'язана до семи смертних гріхів. Вони зійшлися на десяти. Добалакалися до того, що сума встановлюється із розрахунку тисяча дукатів за одну з десятьох заповідей, загалом — десять тисяч.

Ціноутворення у галузі індульгенцій це, безумовно, складний та специфічний процес. Але, по-своєму, справедливий. Кожен повинен заплатити, щоб його гріхи були прощені, навіть королі і королеви. Та й архієпископи. Ці достойні люди мали платити двадцять п'ять золотих флоринів за індульгенцію. Абати, соборні прелати, графи, барони та інша знать — двадцять. Для нижчого дворянства — шість флоринів. Три для бюргерів і три для торговців. Для тих, у кого помірні доходи, — флорин. Оскільки наш Господь постановив, що царство небесне відкрите також і для бідних, ці нещасні можуть заробити його постом і молитвою.

Молитися — це ж не важко. Селяни можуть молитися в той час, коли працюють. А поститись їм навіть не потрібно, бо вони й так усе життя недоїдають.

Альбрехт, Тецель і Пфефферкорн завершили обговорення рукояті меча святого Маврикія. Тецель додав, що показав би її під час наступної процесії.

Дісмас не любив Тецеля, але віддавав йому належне як видатному (сказав би Шенк) — «персонажеві». Він займає не останні посади: великий інквізитор єресі у Польщі, верховний комісар індульгенцій германських земель Імперії. І, як годиться монаху-домініканцю, — діючий проповідник.

Тецель, за протоколом, мав прибувати у те чи інше місто на чолі урочистої процесії, несучи на вишиваній подушечці папську буллу щодо індульгенцій. Тим часом у центрі ринкової площі вивантажать, із гуркотом, важкий металевий сундук. І монах Тецель почне проповідувати, звертаючись до брязкоту монет. Він навіть склав вірш саме про це, який швидко став відомим:

Дісмас був свідком цього кілька разів. Який перформанс! Він міг пригадати все майже слово в слово, з побожним трепетом.

«Послухайте, звертаються до вас Бог і святий Петро! Подумайте про спасіння ваших душ і душ померлих рідних. Священики, аристократи, купці, дівчата, матері, старі й молоді, заходьте до церкви Святого Петра.

Майте на увазі — кожен, хто покається, висповідається і зробить пожертвування, отримає повне прощення всіх своїх гріхів.

Прислухайтеся до голосів ваших дорогих померлих родичів і друзів, які благають вас, кажучи: „Бідні ми, бідні, так мучимося, але ти хочеш нас викупити за безцінь!“

Ви насправді не хочете? Відкрийте ваші вуха! Слухайте, як батько каже синові, а мати доньці: „Ми тебе народили, вигодували, виростили і виховали, залишили тобі спадок, а ти, такий жорстокий і черствий, не ладен звільнити нас за таку невеличку платню? Залишиш нас тут, у вогні? Не купиш за чверть флорина цю індульгенцію, щоб привести божественну і безсмертну душу до раю?“»

На додачу до інших своїх талантів, Тецель був дуже в'юнким богословом. Він запровадив нову форму індульгенції, за якою можна отримати повне прощення за гріхи, яких ви ще не скоїли. Навіть Ісус з цього здивувався би. Це спричинило багато суперечок — разом із його сенсаційним твердженням про те, що папські індульгенції можуть звільнити вас з чистилища навіть якщо ви — барабанний дріб! — зґвалтували Пресвяту Діву.

Дісмас насупив брови, намагаючись зрозуміти це на технічному рівні. Навіть припускаючи, що ваша ницість є настільки надзвичайною, щоб скоїти таку жахливу річ. Яким чином людина, що живе за п'ятнадцять століть після часів Христа, могла б вступити у статеві стосунки зі Святою Марією? Особливо враховуючи те, що після смерті її тіло було повністю вознесене на небеса.

Нарешті Дісмас вирішив про це навіть не думати. Нехай цим займаються богослови.

Альбрехт, Тецель і Пфефферкорн підбили підсумки. Всі 296 реліквій, які Дісмас привіз із Базеля, давали сукупну вартість у перерахунку на індульгенції в 52 206 років скорочення перебування у чистилищі. І надавали його преосвященству законну можливість повернути свої інвестиції.

Монсеньйор Хенк, куратор соборної колекції, доповів про стан колекції його милості. Зараз вона налічує більше 6000 реліквій і має загальну вартість у 9 520 478 років скорочення перебування в чистилищі.

— Ми задоволені, майстре Дісмас, — резюмував Альбрехт. — Ходімо щось перекусимо. Нам із вами багато чого треба обговорити.

Вони вдвох усілися у кабінеті Альбрехта під люстрою, виготовленою з оленячих рогів.

— Ваша подорож з Базеля пройшла добре?

— Так, ваша милосте, човном було легше. Прекрасна пора року. Гарно. Листочки і все таке.

— Так-так. Ви зупинялися по дорозі?

— Уночі зазвичай стояли на якорі.

— Без… інцидентів?

— Наша подорож минула без прикрих подій, слава Богу.

Альбрехт кивнув.

— Так, слава. З таким вантажем, як у вас… Я питаю тому, що ми отримали повідомлення. З верхоріччя.

— Хм?

— Йшлося про напад. На церкву.

— Ох! Це погана звістка.

— Так. І треба ж було, щоб це сталося в той час, коли ви перебували на річці. А що якби на вас напали?

— Ну, — Дісмас посміхнувся, — ось він я, тут, живий-здоровий. А що саме трапилось?

— Це було святотатство. І зневажання.

Дісмас похитав головою.

— Жахлива річ.

— Так, це жахливо. Арбалет.

— Це вино просто чудове, ваша милосте. Це з вашого винограднику?

— Я радий, що вам подобається. Я дам вам кілька пляшок.

— Ваша милість дуже люб'язні.

— Ви прибули з Віттенберга? Бачилися з вашим покровителем — «дядечком Фрідріхом»?

— Як бачить ваша милість, перш за все я завітав до вас.

— Велика честь, Дісмасе.

— Це мені випала велика честь, ваша милосте.

— Можете тепер і мене називати дядечком.

Знову це? Пульс Дісмаса прискорився при згадці про оскверніння церкви. Він ледь помітно посміхнувся.

— Я не можу. Ваша милість є князем церкви.

— Ще ні. Скоро, дай Боже.

— Курфюрст Фрідріх набагато старший за вашу милість. Якщо на те пішло, навіть я старший за вашу милість. Це буде трохи ніяково — називати вас дядечком.

— Тоді звіть мене кузеном, — одказав Альбрехт з роздратуванням. — Як бачите, Дісмасе, я просто намагаюсь висловити свою прихильність до вас.

— Ваша милосте, від слова «кузен» я буду нітитися, бо це завеликий привілей для мене.

— Тоді не називайте мене кузеном прилюдно.

— Так, звичайно.

— А що ж ви привезли своєму Фрідріху?

— Ну, ви можете спитати в нього, кузене.

— Але я питаю вас.

— Тоді, як ваш кузен, скажу відверто, що я почуваюсь украй незручно. Я так само почуватимусь незручно, якщо курфюрст Фрідріх спитає, що я привіз вам. Професійна етика. Ви маєте розуміти.

— Дійсно, Дісмасе. Ви зараз справжній швейцарець.

Дісмас знову ледь помітно посміхнувся.

— Бачу, мій кузен найняв ландскнехтів?

— Ах, звичайно. Ви ж були рейзелауфером. Люди не завжди знають про кровну ворожнечу між німецькими та швейцарськими найманцями. Хіба ландскнехти такі вже й жахливі? Вони красунчики, треба визнати. А як вони чепуряться! Дрогобард казав мені, що вони витрачають всю свою платню на вбрання і прикраси. Точно, як швейцарська гвардія в Римі.

— При всій повазі, — відказав Дісмас, зціпивши зуби, — папська швейцарська гвардія походить від рейзелауферів, які не мають нічого спільного з ландскнехтами. Дякуючи Богу.

— Але і ландскнехтам, і рейзелауферам подобається бути найоплачуванішими вбивцями в Європі. У вас багато спільного.

— Якщо ваша милість на цьому наполягає.

— Не дуйтеся, Дісмасе. Неприязнь — це смертний гріх.

— Можливо, монах Тецель продасть мені індульгенцію.

— Що за настрій! Випийте ще вина. Воно остудить вашу гельветську кров.

Альбрехт наповнив келих Дісмаса.

— Мені доповіли, що в Базелі хтось продавав човен, що належав святому Рибалці. Це правда?

— Човен був. Але я дуже сумніваюся, що він коли-небудь належав святому Петру. Це чергова обурлива підробка. Навіть не якісна.

Альбрехт зітхнув.

— Як би він пасував до нашого монастирського двору! Дійсно, це було б щось надзвичайне.

— Мій кузен хоче, щоб я купляв підробки?

— Ні. Але погодьтеся, Дісмасе, це було б щось надзвичайне.

— Обіцяю, якщо я зустріну колись справжній човен святого Петра, я куплю його для вашої милості, скільки б він не коштував.

Альбрехт перевів погляд на вікно.

— Рибальські човни то пусте, а от чого нам дійсно не вистачає, Дісмасе, це савана.

Дісмас ледве стримав стогін. Ще одна нескінченна тема.

— Ні, не просто савана, — виправив сам себе Альбрехт, — а того самого савана, справжньої погребальної плащаниці Спасителя.

Альбрехт побожно перехрестився.

— Як я вже казав моєму кузенові, я бачив дуже багато «справжніх» плащаниць. У Базелі цього року я нарахував цілих чотирнадцять.

Альбрехт був засмучений.

— Жодної справжньої?

Дісмас похитав головою. Зараз він майже співчував Альбрехтові.

— Не хочу виглядати вульгарним, але я б не вагаючись висякався в будь-яку з них. Зухвальство в наші дні сягнуло нечуваних меж. Сумно це казати, кузене, але ваша благородна пристрасть до реліквій стає ризикованою для вас, як і для курфюрста Фрідріха. Ви обидва вдихнули нове життя у стародавню торгівлю. Але попит перевищує пропозицію. Ціни ростуть. На ринок виходять шахраї. Фальсифікатори і злодії. Це сумно. Навіть більше, це ганьба! У Базелі я говорив про це з майстром Шенком. Я сказав йому: слухай, Шенку, якщо це буде продовжуватися, люди втратять довіру до ринку. Погані виживуть хороших. І що тоді?

Дісмас так захопився промовою, що мало не додав: «Якщо монах Тецель не зруйнує все ще раніше своїми злодіяннями».

Альбрехт не слухав. Його думки були десь далеко.

— Герцог Савойський має плащаницю, — сказав він. — Ти, напевно, знаєш про це.

— У Шамбері. Так. Я бачив її. Рік тому.

— І?

— З усіх так званих справжніх погребальних плащаниць нашого Господа, ця має, можна сказати, найкраще походження. Вона вперше з'явилася в Ліре, у Франції. Наскільки мені відомо, в 1353 році. Плащаниця була власністю лицаря Жоффруа де Шарні. Доблесний лицар, але тамплієр, тож треба завжди бути насторожі з реліквіями, привезеними тамплієрами зі Святої землі. Наскільки я пам'ятаю, невдовзі після того, як вона з'явилася у Ліре, було виявлено, що це підробка. Місцевим єпископом, таким собі П'єром д'Арсе. Але ви знаєте, як це було.

— Ні. Розкажіть мені. Як це було?

— Люди платили великі гроші, щоб побачити її. Тож, незважаючи на публічну заяву єпископа, де Шарні продовжував виставляти плащаницю. Століття по тому онука де Шарні, Маргарет, передала її до Савойського дому, герцогам. Спеціально для плащаниці вони побудували каплицю Сент-Шапель у замку в Шамбері. Де вона і перебуває понині.

— А що ви про це думаєте? — сумно проказав Альбрехт.

— Ця плащаниця більш тонкої роботи, ніж решта тих «справжніх» плащаниць, що я вивчав. На більшості з них ще навіть фарба не висохла. А це може бути та сама справжня плащаниця. І все ж таки у мене є великі сумніви.

— Чому?

— За часів нашого Господа у євреїв був звичай загортати покійників у два полотна. Тіло в одне, а голову в інше. Це навіть згадується в Євангелії від Іоанна. Плащаниця з Шамбері — цільний кусок. На ній відбиток всього тіла, від голови до пальців ніг.

— Євангеліє від Іоанна не є безапеляційним вироком, — скривився Альбрехт. — Я думаю, ви помиляєтеся, Дісмасе.

— Знання вашої милості перевершують мої. Я можу покластися тільки на свій досвід у торгівлі реліквіями. І на ось це. — Дісмас тицьнув на свій ніс.

— Чи продасть герцог Савойський плащаницю?

Дісмас похитав головою.

— Навряд чи. Це ж справжній монетний двір. Я маю на увазі, — ніяковіючи, додав він, — надійне джерело доходів. Савойський дім не багатий. Герцогу постійно потрібні гроші. Він виставляє її на постійній основі. Туди приходять паломники. Навіть королі і королеви.

Альбрехт знову втупився у вікно.

— Його називають Карл Добрий. Чому? Що в ньому доброго?

— Люди кажуть, що він справді добрий. Піклується про бідних і не гнобить своїх підданих. У нього не буває легких часів. Король Франції постійно намагається захопити його володіння.

— Тоді треба його називати Карл, Що Постійно Відбороняється, — сказав Альбрехт. — Вашого «дядечка Фрідріха» прозивають Мудрим. Цікаво, він справді такий мудрий?

— Ну, він освічена людина, звичайно. Знає три мови на додачу до латини та грецької. Будує великий університет. Кажуть, його магістр богослов'я — великий вчений. Августинець на ймення Лютер. Праведна людина.

— Я знаю п'ять мов на додачу до латини і грецької. Фрідріхового діда називали Фрідріх Лагідний. Його брат був Йоганн Твердий. Його племінник — Йоганн Великодушний. Хто призначає ці імена? І там ще був якийсь проблемний кузен. Як його звали? Георг Бородатий?

Альбрехт грайливо посміхнувся.

— А мене як будуть звати, Дісмасе?

— Альбрехт, кардинал Бранденбурзький. Може, колись навіть його святість Папа Альбрехт.

— Німецький Папа? Скоріше судний день настане, аніж таке станеться. Але давайте повернемось до плащаниці. Якщо в Євангелії від Іоанна дійсно йдеться про два шматки полотна — хоча не схоже на євреїв, щоб вони платили ще й за другий, — то плащаниця з Шамбері, безперечно, підробка.

— Це і моя думка. Так.

— Тоді, виходить, десь існує справжня плащаниця?

Дісмас наморщив лоба.

— Н-ну… Це можливо. Але… є питання. А чи не сумнівно те, що наш Господь залишив нам на згадку такий сувенір?

— Ні. Це може бути доказом, що він дійсно воскрес із мертвих. Знайдіть її для мене, Дісмасе. Знайдіть її, і я зроблю вас багатим. Ви знаєте, що я ваш найкращий клієнт.

— Про такого клієнта, як ваша милість, можна тільки мріяти.

— Не можна осягти неосяжного. Перебирайтеся до Майнца, Дісмасе. Працюйте винятково на мене. Заради Бога, Фрідріх має достатньо кісток. Його замок уже схожий на склеп. Перебирайтеся до Майнца — і ви не пожалкуєте.

Дісмас уже чув цю пісню багато разів.

— Щедрість вашої милості поза межами розуміння для такого жалюгідного створіння, як я.

— Ви випробовуєте моє терпіння, Дісмасе. Йдіть до Віттенберга. Йдіть до свого «дядечка Фрідріха».

Альбрехт підвівся і простягнув руку для поцілунку. Виходячи, Дісмас запитав:

— Кого палять?

Альбрехт уже щось дряпав на пергаменті і навіть не підвів очей.

— Що?

— Я бачив, стовп обкладають хмизом. На площі. Кажуть, вже багато кого попалили.

Альбрехт продовжував писати.

— У нас був ще один спалах чуми. Дрогобард наполягає на спаленнях. Це покращує дисципліну. Євреїв у нас майже не лишилося, тож переважно палимо відьом. А їх у нас, слава Богу, досить. Щасливої дороги, Дісмасе. Будьте обережні у Тюрінзькому лісі. Нам доповіли, що мають місце випадки розбою. Переказуйте вітання Фрідріху Мудрому.

4. Фрідріх

Дісмас волів би їхати до Віттенберга через Нюрнберг, щоб покласти зароблене на депозит у свого банкіра — майстра Бернарда, переодягтися і завітати до Дюрера. Але наближався День усіх святих, тому часу майже не було. Це найважливіше свято року для Фрідріха. Його галереї з реліквіями цього дня були відкриті для публічного перегляду. Дісмас мав придбання з Базеля, які треба було підготувати для показу.

Він прибув у Віттенберг двадцять сьомого жовтня, через вісім днів після від'їзду з Майнца. Маючи при собі золото, дорогою він видавав себе за монаха. Маскування само по собі розбійників не зупинило б, а от його алебарда, — вона ховалася напоготові у возі, — цілком.

Управитель Фрідріха на ім'я Клемп радісно та тепло привітав його. Тутешні слуги завжди змушували його почуватися бажаним і шанованим гостем. У Майнці найбільше, що він міг отримати від челяді Альбрехта, — лінивий кивок, що тільки підкреслював його соціальне становище. До того ж, цього разу у Майнці йому довелося терпіти зубоскальство ландскнехтів.

— Курфюрст питає про вас кожну годину! — сказав Клемп. — Каже: «Де мій племінник Дісмас?» Навіть послав вершників. Ви з ними не зустрілися?

— Я повертав на північ, щоб оминути Тюрінгію.

— Ходімо швидше! Він у галереях. Ви привезли чудові речі?

— Дещо. Свята Варвара. Палець із ноги.

— Не може бути!

Клемп плеснув у долоні.

— Остання з чотирнадцяти святих помічників? Як же він зрадіє!

— Скільки років він мені просвітку не давав, наполягав, щоб я дістав його. Між нами кажучи, я вже збирався відрубати собі пальця і сказати, що це її.

Клемп хихотнув. Славний дідусь. Нарешті вони дісталися до галереї.

— Мій пане, погляньте, хто приїхав!

Фрідріх стояв спиною. Він схилився над шухлядою і щось там розглядав. У кожній руці по тростині. Через подагру і камені у сечовому міхурі він покинув полювання. І швидко набрав вагу.

Курфюрст повільно обернувся. Колись Дісмас склав перше враження про Фрідріха ще до того, як зустрів його. Дюрер намалював його портрет, але там він був зображений молодшим свого віку. На картині він пильно придивляється до глядача: вирячені очі, потрощений ніс, неохайна борода. Якщо не знати, що тут зображений Фрідріх Мудрий, хочеться назвати це портретом божевільного.

Фрідріх підняв обидві руки, запрошуючи до обіймів. Дісмас ледве зміг обхопити курфюрста руками. Наче обійми з ведмедем. Нарешті він відпустив Дісмаса, обдивляючись його з ніг до голови.

— То тепер ви брат Дісмас? Ви зреклися свого гріховного шляху?

Дісмас досі був у вбранні монаха.

— Клемпе! Забери цю жалюгідну підробку ряси і принеси нам вина.

Клемп вибіг.

Фрідріх загорлав:

— Блудний сину, ти хоч розумієш, що до Дня усіх святих залишилось якихось чотири дні?

Дісмас пояснив, чому петляв обхідними шляхами. Прибуло вино, і Фрідріх опустив своє тіло в крісло. Крісло рипнуло.

— Отже, ти прибув із Майнца.

— Так, і його милість архієпископ переказує вам свою любов.

— Хм. Альбрехт купляє для себе кардинальство. З такими темпами в бранденбуржців швидко скінчаться гроші.

Дісмас почав розважати Фрідріха розповідями про Тецеля та нараду з ціноутворення реліквій.

Фрідріх, відсміявшись, похитав головою.

— Брат Мартін занепокоєний. Дуже сердитий. Спалатін[9] каже — він ось-ось вибухне через Тецеля та його індульгенції. Тецель… Ну і мерзотник! Розмістився просто на межі моїх земель, щоб насміхатися з мене. Мої піддані ходять до нього, а я не можу їх зупинити. Хоча, якщо вони хочуть кидати свої гульдени до сундуків Альбрехта — це їхня справа.

Він відсторонився від цих думок і знову посміхнувся.

— А тепер, племінничку Дісмасе, покажи, що ти привіз своєму старому дядечкові?

Дісмас вручив йому палець із ноги святої Варвари. У Фрідріха навернулись на очі сльози. Він не питав Дісмаса про ціну. Йому було байдуже. Разом вони розмістили його в галереї поряд зі шматочками інших святих помічників. Сто сімнадцять золотих і срібних дароносиць було в галереї у Фрідріха. Святі помічники для курфюрста мали особливо велике значення, бо вони жили у Рейнланді під час Великої чуми. Віруючі у присвячених їм храмах молилися за позбавлення від лихоманки і раптової смерті, за полегшення головного болю, хвороб горла, пухлин, сухот, сімейних чвар, спокус на смертному одрі та інших халеп. І тепер, з появою пальця Варвари, колекція була нарешті довершена. Відтепер молитви, вимовлені тут, діятимуть ще з більшою силою, ніж раніше. І таким чином Фрідріх заробить більше грошей на індульгенціях, придбаних саме тут. Бо це ж гроші на цеглу для його університету.

Фрідріх і його майстер реліквій провели наступні дні, розбираючи і розставляючи в галереї решту надбань, що прибули із Базеля.

Усього у замку було вісім галерей. В першій містилися мощі святих дів; у другій — священномучениць; у третій — святих праведників (з ребром святого Себальда у центрі); четверта і п'ята, присвячені святим мученикам, були заставлені майже до стелі. Вони дійсно скидалися на склепи.

— Це починає нагадувати склад, дядечко.

Головним експонатом тут було муміфіковане немовля, що його Дісмас привіз зі Святої землі.

У шостій галереї розташувалися мощі святих апостолів і євангелістів; у сьомій — патріархів, пророків та Святого Сімейства. Тут була солома з ясел, клапті з Ісусових пелюшок, пасмо його бороди, великий палець святої Анни, матері Діви Марії — найперша реліквія, яку Фрідріх придбав у 1493 році на острові Родос під час повернення з паломництва на Святу землю.

Восьма галерея була осердям усього: реліквії страстей Христових. Шмат мотузки, якою були зв'язані його руки, коли він стояв перед синедріоном і Пілатом, фрагмент жезла, що йому дали для насміху, кусок батога, яким йому здирали шкіру зі спини; губка, змочена в оцті, яку на списі прикладали йому до вуст, куски цвяхів, які вганяли йому в руки і ноги, і найсвятіше за все — шматки самого хреста. Насправді найціннішим Фрідріх вважав шип від Тернового вінця — звісно, саме той, що зранив чоло Христа.

Неможливо було перебувати у восьмій галереї, не будучи сповненим емоцій. Тільки рідко які з паломників, що приходили сюди прикластися до реліквій, не падали і не заливалися слізьми.

Їсти у Віттенберзі було прийнято двічі на день: пізнього ранку і пополудні. Вже в сутінках, у переддень Усіх святих, після того як все було підготоване, Фрідріх запросив Дісмаса повечеряти разом із Спалатином, його секретарем і довіреною особою, а також двірським живописцем Лукасом Кранахом.

Дісмас знав обох. Він завжди насолоджувався товариством Спалатина, доброго і дотепного, чиї розмови мали зазвичай науковий характер, але ніколи не були пихатими. Він любив плітки. Кранаха Дісмас вважав складною людиною: суворий, образливий, без почуття гумору, і доволі самозакоханий. Але, без сумніву, талановитий і працьовитий художник. Усе у Віттенберзі, як здавалося, належало йому, тож, можливо, самозакоханість була не безпідставна.

Його знайомство з Дісмасом було невдалим. Декілька років тому Фрідріх замовив Кранаху каталог своєї колекції реліквій. Тоді вона складалася лише з п'яти тисяч експонатів. Дісмас знав, що Кранах не у захваті від цього замовлення. Він волів би портрети писати чи вівтарні образи. Але ніхто не відмовляє покровителю. Кранах зганяв злість на Дісмасові — без кінця дратував його сумнівами щодо автентичності реліквій, відсапувався та пирхав. Вони ледь не побилися через листок з неопалимої купини. Зуб святого Єроніма також спричинив сварку. Але зараз Кранах уже почав з ним спілкуватися, хоча балакав через губу. Дюрер, друг Дісмаса, також був під опікою Фрідріха, втім, мав свою думку щодо Кранаха. Він не вважав його видатним. Дісмас не брався судити його роботи. Здається, картини були зовсім непогані.

Цілком можливо, що Дюрер мав таку думку через гроші. Як двірський художник, Кранах насолоджувався не лише славою, але й високою платою — кажуть, п'ятдесят гульденів на місяць, не рахуючи окремих винагород. Дюрер наполягав на тому, що той стільки не заслуговує. Дісмаса забавляло те, що Дюрер говорив про Кранаха. Художники, що з них узяти…

Але ж яка трапеза була підготовлена! Не дивно, що Фрідріх так роздався вшир. Їжа на великих тацях все прибувала й прибувала: оленина, ведмежатина, фазани, бекаси, коропи, краби, щука, оселедець, тріска. Сири, яблука, сливи. Дісмас наїдався досхочу, провівши минулий тиждень на дорожньому пайку. Вино лилося рікою. Згодом Дісмас відчув, що ось-ось лусне.

Під час десерту до зали увійшов один зі Спалатинових помічників, чимось дуже стурбований. Він нахилився до Спалатина і щось прошепотіти йому на вухо.

Фрідріх звелів:

— Кажи вголос.

— Брат Мартін, ваша милосте…

— Так.

— Він…

— Кажи!

— Він вивісив оголошення, ваша милосте. На дверях церкви.

5. Дюрер

— Яке оголошення?

— Воно досить довге, ваша милосте. Я не встиг прочитати повністю. Це… ну, ви б назвали його звинуваченням. Це стосується монаха Тецеля. Дев'яносто п'ять звинувачень.

Спалатин застогнав.

— Я знав, що щось подібне трапиться! — мовив він.

— Дев'яносто п'ять?

Фрідріх посміхнувся.

— І всі помістилися на дверях церкви?

— Він міг би попередити нас, — сказав Спалатин. — Дозвольте мені йти, ваша милосте!

Спалатин з помічником вийшли, залишивши Фрідріха, Дісмаса і Кранаха у повній тиші.

Дісмас скінчив свою розповідь.

Дюрер сказав:

— Від цього у Фрідріха, мабуть, схопило шлунок.

Він торкнувся полотна на мольберті та спитав:

— Довелося давати йому проносне?

Дісмас сидів біля великого вікна у студії Дюрера.

— Його це все забавляло. Хто був стурбований — так це Спалатин.

— Кажеш, Лютер приклеїв це простирадло? Казали ж — прибив цвяхами.

— Це все чутки, — відмахнувся Дісмас. — Декілька аркушів, приклеєних до дверей.

— Незабаром це перестане забавляти Фрідріха, — сказав Дюрер. — За таке спалюють.

Дісмас похитав головою.

— Не у Віттенберзі. Фрідріх не палить. Він навіть не тримає у штаті ката. Для деяких випадків він його запрошує.

— Ну, я за Лютера, — сказав Дюрер. — Ці індульгенції смердять до небес. Якого біса германці повинні платити за бані у Римі?

Дісмас встав і потягнувся. Опинившись позаду Дюрера, він подивився на портрет на мольберті. Це був банкір Якоб Фуггер — той, що давав кредити Альбрехту Бранденбурзькому.

— Він насправді такий гарний? Чи ти набиваєш собі ціну?

— Цілковита правда, — сказав Дюрер. — Він вродливий чоловік. Я не прикрашаю своїх портретів. Як дехто у Віттенберзі.

Дісмас чмихнув.

— Цікаво, як довго ти здатний протриматися без нарікань на бідного Кранаха.

— Бідного Кранаха? Оце так! Він такий бідний, що аж дзвенить, коли йде. Над яким шедевром він зараз працює? Мені казали, що він навіть не робить свою справу сам. Тільки походжає майстернею, наказуючи підмайстрам: «отам більше синього, тут трохи жовтого».

— Принаймні, він не малює себе на кожній картині, як ти. Тиждень тому я був із Фрідріхом у галереях. Бачив там і твоє «Мучеництво десяти тисяч християн».

— Мій шедевр, так.

— Так, пречудова робота. Але навіть при свічках і на відстані десяти кроків я зміг розгледіти на ній твоє обличчя. Треба було назвати її «Мучеництво десяти тисяч християн з Альбрехтом Дюрером точнісінько посередині».

Це було дійсно вражаюче видовище різноманітних жахливих катувань, яким шахиншах Персії Шапур І піддав десять тисяч християнських воїнів на горі Арарат за наказом римського імператора Адріана. Чи то був Діоклетіан? Цього ніхто вже не знає напевно. Дюрер помістив себе у центрі — поряд зі своїм другом Конрадом Целтісом. Целтіс помер за кілька місяців до того, як майстер почав працювати над картиною, тому Дюрер стверджував, що зобразив себе виключно на знак поваги до померлого друга. Але Дісмас вважав інакше.

— Вона все ще у галереї реліквій?

— Так, Нарсе, — сказав Дісмас. — Усе ще там.

Це було прізвисько Дюрера, що походило від міфічного Нарциса, архетипа самозакоханості, що Дісмас надав йому через невгамовну пристрасть до автопортретів та вставляння себе у замовлені картини.

— Не підпускай до неї Кранаха! Він неодмінно захоче її переробити.

Дюрер між тим наносив палену умбру на хутряну накидку Фуггера. Постійна тема: Кранах поганить його роботи. Цей конфлікт брав початок з інциденту, що відбувся кілька років тому. Імператор Священної Римської імперії Максиміліан замовив Дюреру прикрасити його друкований молитовник. З незрозумілих причин Дюрер швидко охолов до цього проекту, і тоді Кранах завершив його. О, жах! Це як би Кранах вилив відро фарби Дюреру на голову. Але та образа була ніщо у порівнянні з іще більшою вольністю. Кранах дозволив собі дописати розпочатий Дюрером портрет Максиміліана. Таке простити не можна! Художники…

Дюрер не зважав на Дісмасове кепкування.

— Я малюю красу, де б я її не вбачив. Якщо у дзеркалі, так тому й бути.

Нарс дійсно був красунчик: високий та стрункий, волосся спадає рудими кучерями, ретельно підстрижені борода і вуса в італійському стилі (а в якому ж іще!), вилиці лицаря, чуттєві вуста і прижмурені очі вправного коханця. Його погляд, коли він падав на вас, здавався невловимим і в житті, і на портретах. Дісмас приписував це його меланхолії. Дюрер був чомусь упевнений, що перебуває під впливом Сатурна. Сумного Сатурна.

— Навряд чи ви могли розгледіти на картині мене і Целтіса, — нарешті промовив Дюрер.

Дісмас розцінив це як спробу продовжити розмову про власну персону. Він посміхнувся і подумав: «Гаразд, Нарсе, давай ще трохи поговоримо про тебе».

Тому сказав:

— А як щодо твого «Поклоніння волхвів»? Ти зробив себе одним з волхвів! Або «Свято трояндових вінців» — вівтарний образ у церкві Сан-Бартоломео у Венеції. Он де ти: на передньому плані, тримаєш у руках аркуш паперу, на якому написано латиною, що ти завершив картину всього за п'ять місяців. Хоча ти добре знаєш, що насправді знадобилося сім. Совісті у тебе нема. Кожний наступний Христос, якого ти малюєш, все більше схожий на тебе.

Дісмас накинув плащ на плечі.

— Ходімо! Ти вже зробив Фуггера достатньо гарним. Він подвоїть винагороду, напевно. Мене сушить. Треба випити. А тоді у бордель «Райський сад». У мене не було жінки з часів Карла Великого.

— На твоєму місці я був би обережнішим, — зауважив Дюрер. — Нещодавно я писав портрет чоловіка, хворого на сифіліс…

Він навіть сіпнувся.

— Це жахливо. Ми приречені на смерть або від сифілісу, або від чуми.

Нюрнберг постійно потерпав від чуми. Через неї Дісмас втратив дружину і дітей. Дюрер — матір, яку обожнював, як і вона його. Нарс істерично боявся чуми, і завжди, коли починався спалах хвороби, тікав через Альпи до Італії. Що ж, у нього була причина, щоб їхати саме туди. Він там учився. Дісмас багато разів казав, щоб він не винуватив себе у смерті матері. Не міг же він тягнути літню жінку з собою через снігові перевали. Хоча…

— Борделі дозволені,— зауважив Дісмас.

— На, подивись.

Дюрер підійшов до шафи і витяг звідти пачку картонок з малюнками і простягнув Дісмасові.

Дісмас відсахнувся.

— Боже праведний!

— Усе ще хочеш до «Райського саду»? Я малював з натури. Не дивись занадто близько…

Це була кольорова гравюра під назвою «Сифілітик». Натурником був ландскнехт на останній стадії захворювання. Вбрання, як завжди, яскраве й цяцьковане, але його обличчя, руки та ноги були вкриті гнійниками та болячками. Один з клієнтів Дісмаса, заможний чоловік з Женеви, був вражений такою хворобою, і на колінах благав його знайти для нього реліквію святого Йова, покровителя сифілітиків. Плащ Діви Марії також вважався ефективним засобом.

Дісмас повернув зображення Дюреру.

— Не будь він ландскнехтом, я б йому поспівчував.

Дюрер подивився на свою роботу.

— Він був пихатим покидьком навіть у такому стані.

Він поклав картонки на місце і сказав змовницьким тоном:

— Знаєш, хто ще хворий на сифіліс?

— Папа?

— Ні. В нього бридкий свищ. Я не можу тобі сказати, як і де він його заробив.

Дісмас скривився.

— Я й не хочу цього знати. Звідки тобі відомо про такі речі?

— Рафаель сказав.

— Хто?

— Діс, який же ти неосвічений. Рафаель, художник.

— Один з твоїх італійців, так?

— Щодо сифілісу — мова про імператора. Він помирає від нього.

— Ну, про це всі знають, — відмахнувся Дісмас. — А ти чув останні новини? Він подався до монастиря у Фюссені. Напевне, це не дуже гарна ідея. Весь рот у болячках, а все одно треба черпати власною чашкою із спільної чаші, разом з усіма іншими монахами. І вони мусили туди ж занурювати свої. Добре для них, га? Але нічого тут дивного. Максиміліан ще більш розпусний, ніж Тиберій.

— Гей, тихіше. Він мій покровитель.

— Тоді тобі треба знайти нового покровителя. Жоден з моїх покровителів не вкритий бридкими язвами.

Дісмас зітхнув.

— Ну що, тепер я не хочу йти до «Райського саду». І може більше й не захочу після цієї розмови. Але я хочу випити. Ходімо!

Будинок Дюрера розташовувався в Тіргертнерторі, в тіні замку. Вони дісталися своєї завсідної таверни «Товстий Герцог» і всілися за столик у тихому кутку.

Дюрер був не в дусі. Дісмас пив пиво; Дюрер виноградну горілку, чарку за чаркою.

Раптом він проказав:

— Справа в тому, що імператор вмирає, як люди кажуть, і мені знадобиться новий покровитель.

— Постійно через гроші переймаєшся, — всміхнувся Дісмас. — Заради Бога, ти — Альбрехт Дюрер. З голоду не помреш.

— Ти знаєш, скільки ротів я годую? У мене немає дітей, але є мій брат Ганс і його родина. Всі люблять попоїсти. І родина Агнес. І слуги та помічники. Матеріали теж треба купувати. Повір, я справді залежу від Максиміліанових грошей. А мої руки!

Він простягнув їх, наче для огляду.

— Увесь час напружені. І очі. Що буде, якщо вони відмовлять? Га?

— У такому разі, може, прикрасиш портрет Фуггера ще дужче? Можеш використати мене за модель.

— Скільки той партач Кранах заробляє на рік на посаді двірського художника?

— Фрідріх не каже мені таких речей. Нарс, чому ти схибився на тому Кранасі?

— Я чув, він отримує двісті гульденів. Двісті! Це все посаг Агнес.

— Сумніваюся, що аж стільки. Але впевнений, що заробляє пристойно. Я тобі так скажу: якщо будеш їсти зі столу Фрідріха — точно з голоду не помреш.

— Оце життя. І Кранах його проживає. Нема справедливості на цьому світі. Доведеться чекати іншого.

— Я хочу, щоб ти послухав про майстра Бернарда.

— Твого банкіра?

— Це геніальна людина. Даси йому гульдени, він оберне їх на дукати. А дукати — на діаманти. Мої гроші він збільшив учетверо.

Дюрер знизав плечима.

— Я скажу про це Агнес, вона у нас заправляє грошима. Якщо це можна назвати грошима.

— Так, — сказав Дісмас, — чудова у нас розмова. Сифіліс. Папин свищ. Розпусний вмираючий імператор. А тепер голод і злидні. Про що ще поговоримо? Може, ти був останнім часом на якійсь публічній страті? Якщо тебе це цікавить, можеш поїхати зі мною до Майнца. Там кожного дня когось палять.

Нарешті Дісмасові вдалося таки витягти з Дюрера посмішку — історією про розчарування Альбрехта через те, що він не купив йому підробленого рибальського човна святого Петра.

— Про що він дійсно мріє, так це про плащаницю.

— Плащаницю? Я можу зробити йому плащаницю.

Язик у Дюрера вже заплітався від горілки.

— Плащаницю таку… таку гарну, що Христос захоче спуститися з небес і скрутитися в ній калачиком.

— Нарс, не кажи таких речей.

Дюрер гепнув чаркою об стіл.

— Агов, Магнусе! Рухай швидше своїм жирним задом. Мені — горілки, а для мого друга Дісмаса неси ще тієї конячої сечі!

— Альбрехт не хоче тієї плащаниці, що ти йому зробиш, — сказав Дісмас, — він хоче ту, що в Шамбері.

Шинкар Магнус, здоровезний чолов'яга і, слава Богу, толерантний до жартів про свої сідниці, підійшов і налив Дюреру.

— Знаєш, — сказав Дюрер, нахиляючись через стіл до Дісмаса, — разом ми можемо заробити добрі гроші. Ти і я.

— Не впевнений, що хочу це почути.

— Усе одно слухай. Я зроблю плащаницю. І ти продаси цю підробку архієпископу. Я дам тобі двадцять п'ять відсотків.

— Яка щедрість. Як там Агнес?

— Агнес? Та хай її…

— Я б з радістю. Але вона твоя дружина. Це я намагаюсь змінити тему, Нарсе.

— Чому б не зробити це? Ти ж зневажаєш Альбрехта. Не хочеш його порадувати?

— Я ніколи не казав: «Я зневажаю Альбрехта».

— Ото! Ти мені сто разів казав. Він свиня. Не така свиня, як Папа, але все одно свиня. І Тецель. Тецель падлюка. Тецеля треба спалити першим…

Дюрер вихилив свою чарку і знову стукнув нею з розгону об стіл. У таверні принишкли. Він видерся на стіл і ледве встояв на хитких ногах.

— Нарсе! Сядь.

Дюрер уже підняв свою чарку.

— За монаха Лутера. За Лу…

Усі дивилися на нього.

— Нумо, давайте, пийте! За монаха Мартіна Лю-тера! О, вийшло. За нього! Смерть содоміту Папі Римському!

Хтось підвищив голос:

— Гей! Не можна казати такі речі!

Магнус кинувся до художника.

— Майстре Дюрер, будь ласка, не робіть лиха!

Дісмас смикнув Дюрера за ногу.

— Злазь звідти, Нарсе.

— Магнусе! Ще горілки! Горілки для всіх!

Він підніс свою чарку.

— Пийте всі! Пийте за Альбрехта Дюрера!

— За кого? — спитав хтось.

— За Альбрехта Дюрера! За того, хто підтирається картинами Лукаса Кранаха!

Дісмас і Магнус стягли Дюрера зі столу і поволокли до дверей.

— Хороша ти людина, Магнусе, — сказав Дюрер, відбиваючись від шинкаря, — найкраща з усіх, кого я знаю. Найдобріша у всій… ім… імперії.

— Я відведу його додому, — сказав Дісмас Магнусу.

Холодне нічне повітря здалося приємним.

— Будемо сподіватися, ніхто не викликав сторожу, — сказав Дісмас.

— До біса сторожу. Ну що вони нам зроблять?

— Нарсе, не можна стояти на столі у таверні і кричати, що Папа — содоміт.

— Але ж це правда. Лют-т… Чому я не можу вимовити це ім'я? Лю-у-у…

— Тому що ти п'яний, Нарсе.

— Ш-ш-ш. Слухай. Я зараз скажу. Люу-тер-р! Лютер тепер наш новий папа. Дісмасе!

— Що, Нарсе.

— Я люблю Лютера!

— Так. Це добре. Ходімо.

— Відведи мене до нього. Я висловлю йому мою шану.

— Монах Лютер у Віттенберзі, Нарсе. А ми у Нюрнберзі.

— Я хочу намалювати його. Я зроблю його безсмертним.

— Я думаю, він уже про це потурбувався. Все одно Кранах випередить тебе.

— Кранах? Ця курва?

— Тихіше, Нарсе, заради Бога.

— Він навіть виглядає, як курва.

— Якщо ти не заспокоїшся, я сам відведу тебе до буцегарні.

— Я буду битися з охороною, — сказав Дюрер і повалився біля стіни.

Дісмас підняв друга, сіпнувши за руку, і сказав:

— Коли Агнес побачить тебе у такому стані, ти сам захочеш, щоб тебе забрала сторожа.

6. Рибальський човен

Наступної весни Дісмас повернувся до Майнца. Всю зиму він провів у теплих краях, полюючи на реліквії для Альбрехта. Мода зараз була на італійських мучеників шостого століття. Він також знайшов деякі інші рідкісні речі: ребро святого Хрисогона і чудовий фрагмент куприка святого Спеціоза, який гарантовано здійснив кілька блискучих зцілень. Зазвичай він би віддав його насамперед Фрідріху, але Фрідріх так ретельно збирав мощі того Спеціоза, що можна було скласти чи не весь скелет.

Він ішов до собору, як завжди, — бічною вуличкою, що вела до монастиря. І вже повернувши за ріг, здивувався натовпу паломників замість звичайних покаянників і молільників.

Ніякого свята не було. Чому ж тоді вони тут? Одяг у паломників був подертий, у червоних плямах від самобичування. Цю релігійну практику Дісмас вважав огидною. Безногі каліки волочилися по бруківці. На обличчях сліди віспи та недоїдання. Натовп тиснувся у воротах монастиря, біля яких Дісмас помітив двох ландскнехтів. Тих самих, що були тут минулої осені.

— Що відбувається? — запитав Дісмас у когось із натовпу.

— Рибальський човен апостола Петра. Індульгенція на двісті років!

«Боже праведний», — подумав Дісмас. Він протиснувся крізь натовп до входу. Один з ландскнехтів перегородив йому дорогу алебардою.

— Як ти думаєш, куди ти йдеш, паломнику?

— Я не паломник. Стій собі спокійно.

— Десять крейцерів, щоб увійти. — Він оглянув плащ і чоботи Дісмаса, які сповіщали, що він заможна людина, і додав: — Для тебе — п'ятдесят.

— Я тут у справах архієпископа. І якщо ти не відступиш, я запхну цю алебарду так глибоко у твою дупу, що вона вийде з голови і знесе твій шолом.

Інший ландскнехт кинувся до Дісмаса. Дісмас вихопив кинджал з-під плаща і блискавично приставив йому до горла.

— Стояти, ландскнехте!

Обидва завмерли і не рухалися. Вони не дурні. Людина, яка дає відсіч ландскнехтам з такою войовничістю, має вплив, якщо тільки це не божевільний або самогубець. Священик з середини побачив, що відбувається, і вискочив, вичитуючи їх, як шкільний вчитель:

— Що це все означає? Майстре Дісмасе!

Він повернувся і гаркнув на ландскнехтів:

— Ти і ти, стати на місця! Швидко! Заходьте, пане Дісмасе.

Дісмас сховав кинджал і увійшов у монастир. Ландскнехти дивилися йому вслід із шаленою ненавистю.

— Чому його милість наймає таких покидьків? — спитав Дісмас.

Церковник знизав плечима.

— Особисто мені — байдуже, хто вони такі.

Посередині монастирського двору Дісмас побачив човен. Не той, що він бачив у Базелі. Цей мав високий ніс і більшу корму. Вітрило на щоглі було піднято, воно мляво звисало у затишному дворі. Човен був оточений паломниками, що стояли навколішки. Вони торкалися човна і бурмотіли молитви. Поряд стояла скриня для пожертвувань. Був там і Тецель, торгівля індульгенціями йшла жваво.

— А це що таке? — запитав Дісмас.

Священик здивувався:

— Ваш човен.

Дісмас витріщив очі.

— Що ви маєте на увазі?

— Човен апостола Петра. Той, що ви придбали для його милості у Базелі восени минулого року. Він дуже популярний серед паломників. Ви ж самі бачили, який натовп. Відтоді, як його привезли сюди, — щодня юрба. Його милість дуже задоволений.

Альбрехт прийняв Дісмаса в своєму кабінеті, віч-на-віч.

— Я скучив за вами, кузене. Чи добре зимували?

— Так, — сказав Дісмас, намагаючись контролювати емоції. — Я дещо привіз, думаю, ваша милість схвалить.

— Ви ніколи не розчаровували мене, Дісмасе.

Альбрехт був у піднесеному настрої. Безсумнівно, його звеселяв безперервний дзенькіт монет у сундуку на подвір'ї.

Дісмас відкашлявся.

— Чи можу я запитати вашу милість, що це за водний транспорт у дворі?

Альбрехт посміхнувся.

— Такий успіх! Бачили скільки людей? Цілодобово надходять. Ніякого спокою.

— Бачив. При всій повазі, питаю ще раз — що це?

Альбрехт зітхнув.

— Дісмасе, ми ж не будемо учиняти сцену? Чи будемо? Випийте вина.

Він налив зі срібного глечика.

— Він зроблений за прообразом того, що на фресці Джотто. Ви, можливо, бачили її.

— Ні.

— Таке обличчя, Дісмасе! Човен зроблений дуже якісно.

— Вибачте, але я дуже здивувався, коли отець Неблер повідомив мені, що я придбав його для вашої милості. У Базелі.

— Ах, ось чому такий вираз. Ну, ви ж наш офіційний майстер реліквій. Чому б вам було не знайти його для мене? Пишайтеся, Дісмасе! Це робить вам честь.

Дісмас мовчки витріщався.

— Якщо ви переймаєтеся вашою комісією — не варто. Я вам добре заплачу. Як завжди, — сказав Альбрехт.

— При всій повазі, винагорода тут ні до чого, ваша милосте. Ні за яких обставин я не візьму компенсацію за це…

— Дісмасе, якщо воно заставляє людей бути благочестивими, не має значення, чим воно є…

— Підробка?

— Витвір майстра.

— Ваша милосте, в якості вашого офіційного майстра реліквій, я прагну…

— Так, так. Мені добре знайома ваша хвалена чесність. Чому? Тому що ви заявляєте про неї при кожній нагоді. Я повинен вислухати ще раз?

Дісмас стиснув кулаки під столом у німій люті. Яке свавілля! Ще й вичитує.

Альбрехт продовжив нарікання, але на іншу тему.

— Цей сезон був найскладнішим для мене, Дісмасе. Найважчим. Маю зауважити, що твій «дядечко Фрідріх» нічого не зробив, щоб допомогти. І я скажу, це мене образило. Дуже образило.

Звісно, йдеться про Лютера. Дісмас був далеко від Імперії, але і у Венеції, і у Генуї, і у Неаполі до нього доходили новини з півночі. Дюрер був правий — Фрідріха не довго тішив протест Лютера. Вся Європа тільки й говорила, що про його майстра богослов'я.

Альбрехт починав заводитися.

— Цей буйний монах мав зухвальство прислати мені свої бридкі тези. Тези! В цій назві забагато честі як для верзіння п'яного монаха. Він додав підлабузницького листа із звертанням до мене «ваша уславлена високосте». А себе він назвав «fex hominum» — лайном серед людей! Так воно і є. А тоді насмілився вичитувати мене — мене, з моїми трьома архієпископствами! — через церковну доктрину про індульгенції. Дикун! Домініканці надрукували листівки на захист свого брата Тецеля і його справедливих діянь. А що зробили студенти у Віттенберзі? Студенти вашого «дядечка Фрідріха»? Вони їх спалили! Вісімсот листівок! А що зробив ваш «дядечко», щоб покарати цю надзвичайну нахабність? Нічого.

Альбрехт остаточно розлютився.

— Коли ж його святість наказав Фрідріху видати цього Лютера домініканцям для допиту, що він зробив? Знову нічого! Відмовив. Відмовив святішому Папі Римському!

Альбрехт перехрестився.

— Тоді його святість зажадав від Фрідріха вигнати Лютера з Саксонії, але він знову відмовив! А зараз? Зараз Фрідріх каже, що вишле Лютера, або передасть його відповідним органам у Римі тільки після того, як ті доведуть його провину в єресі. Але Фрідріх не відправить його на суд. Це, — Альбрехт здійняв руки вгору на кшталт мученика, — це нечувано!

— Ці питання не в моїй компетенції, — сказав Дісмас.

— Яка сумирність, кузене.

— Я торговець кістками, ваша милосте. Не богослов, як ви.

— Так. Що ж, торговцю кістками, а чи знаєте ви, що станеться з вашою торгівлею, якщо ця єресь, яку пропагує дорогоцінний монах вашого «дядечка», візьме гору? Якщо індульгенції зникнуть, думаєте, люди все ще будуть цікавитися ребром святого Себальда або пасмом волосся святої Аполонії? Хіба тоді у вас буде хоч один покровитель? І ваше ремесло — чи буде воно потрібне?

Дійсно, Дісмас уже думав про це. Як і Фрідріх, напевно. Захищаючи Лютера, Фрідріх підривав авторитет віри в реліквії, ризикуючи цінністю своєї колекції. Адже на індульгенціях можна багато заробити лише завдяки шануванню мощей. Якщо індульгенції будуть скасовані, хто прийде вклонятися святим кісткам?

Активність Лютера зростала пропорційно суворості звинувачень, що долинали з Рима. Тепер він звинувачував не тільки індульгенції, але й саме папство. І якими словами! Його остання прокламація називалась «Ненажерлива базиліка Святого Петра». Там було сказано: «Нехай Папа будує її на свої гроші! Він багатіший за царя Креза!»

Лютер видавав свої листівки шаленими темпами. Друкарі ледве встигали. Він засуджував таїнство сповіді. Заперечував факт існування чистилища. Нехтував авторитет Рима. Під ним аж земля двигтіла.

Це було незбагненно: три наймогутніші особи в Європі та, мабуть, й у всьому світі — Папа, імператор Максиміліан і Альбрехт, — усі хотіли спалити Лютера. Але кожного разу, коли вони підносили вогонь, Лютер вихоплював смолоскип з їхніх рук і підпалював їхні ряси. Як звичайний монах міг це зробити? Припустімо, що його захищає курфюрст Фрідріх, який відмовився віддавати церковній владі одного зі своїх саксонських підданих. Але чого домігся Фрідріх, захищаючи Лютера? Нічого — тільки впав у немилість до цієї трійці. І тут, мабуть, ховалася найбільша іронія: сам Фрідріх залишався щирим католиком. Кожен міг помітити, що він не погоджується з жодним тезисом єретицької доктрини Лютера.

Гнів Альбрехта майже вщух, він заговорив лагідніше:

— Ви збираєтеся у Віттенберг?

— Дорогою до Нюрнберга. Я не був удома багато місяців.

— Передавайте нашому братові у Христі Фрідріху, — він зітхнув, — нашу любов. Як там його колекція? Все ще більша за мою?

— За кількістю — так, — спокійно відказав Дісмас. — Але в нього немає нічого настільки ж прекрасного, як рибальський човен вашої милості.

— Отже, йому доведеться мені заздрити.

— Без сумніву.

Альбрехт простягнув руку з перснем для поцілунку.

— Щасливої дороги, Дісмасе. Швидше повертайтеся. І привезіть мені дивовижних речей. Ви ж знаєте, як я залежу від вас. І ще…

— Ваша милосте?

— Нагадайте вашому «дядечкові», що його колекція, оскільки вона значно більша за мою, постраждає також набагато сильніше, якщо лютеранське віровідступництво пустить коріння. Всі його галереї вмить, — Альбрехт нахилився і задмухнув велику свічку на столі, — втратять сенс. Скажіть це йому.

7. Крах

Подорож до Нюрнберга, здавалося, триває цілу вічність. Дісмас був просто роздавлений огидними словами Альбрехта. У нього з'явилося важке передчуття чогось неминучого. Він не міг передбачити майбутнє, але було очевидно, що Лютер довго не протягне — навіть із захистом Фрідріха.

Фрідріх, звісно, мав певний вплив. Він був правителем Саксонії і курфюрстом Священної Римської імперії. Але тільки одним із семи курфюрстів. Альбрехт був другою духовною особою в імперії. Якщо імператор Максиміліан помре від сифілісу, а він помре, чи буде його наступник миритися з тим, що Лютер користується протекцією Фрідріха? Ходили чутки, що наступником Максиміліана стане його онук Карл, король Іспанії, рішучий і невблаганний поборник католицької доктрини. Карл може просто сказати «досить!» і відсторонити Фрідріха, щоб схопити Лютера. Що тоді? Міжусобні війни в імперії? Чи зможе Фрідріх протистояти цьому? Звичайно ж, ні.

Розмірковуючи над цим, Дісмас відчував тягар великої втоми. Він почувався старим.

Нарешті його подорож скінчилася. Рано-вранці він побачив крізь туман, як поволі наближаються стіни вільного імперського міста. Нюрнберг мав розкішний вигляд, з усіма своїми стінами, бійницями і вежами. І тут Дісмас зрозумів, що волів би побачити зараз зовсім інший пейзаж.

Настав час повертатися додому, як це вже зробив Маркус. У гори. Туди, де на висоті цілої милі над рівниною у сільці Мюррен[10] стоїть його рідний дім. Усвідомлення цього вразило його майже фізично, він гостро відчув щастя. Аж посміхатися почав. Так, час настав. Він підострожив коня і пустив його ристю.

Зараз він побачить свого друга Дюрера. Ні, спочатку піде у лазню, відмокне у гарячій воді. Потім вбереться у чистий одяг. Тоді Дюрер. Вони добре пообідають, трохи захмеліють, але цього разу не до такої міри, щоб Дюрер виліз на стіл і почав лаяти Папу. Потім він виспиться на чистій білизні. А вранці піде до майстра Бернарда і забере свої заощадження.

Він підрахував, скільки це буде. За останнім звітом майстра Бернарда — більше двох тисяч золотих флоринів. Чимала сума. Більш ніж достатньо, щоб вистачило йому на залишок життя. Йому знадобиться візок, щоб забрати це золото. Йому захотілось сміятися. Так: він повернеться додому, знайде милу гарненьку дівчину і заповнить її животик діточками. Він збудує свій дім над селом, і щоранку буде дивитися на піки Ейгер і Юнгфрау. Краєвид такий, що аж дух захоплює, незалежно від того, скільки разів ти його бачиш. Більше ніяких полювань на кістки і плазування перед продажними архієпископами. Він не міг пригадати, коли востаннє відчував такий душевний спокій. Здається, лише тоді, як Гільдеґарда і діти були ще живі…

Дюрер мав добрий вигляд. Він провів зиму у Венеції. Він захоплено розповідав про нову техніку chiaroscuro[11], що її Дісмас не дуже виразно уявляв. Йшлося про контрасти світла й тіні. Він з гордістю продемонстрував Дісмасові декілька нових гравюр, що були дійсно взірцевими. І додав, що пише книгу з математики. Він на ній добре розумівся.

Італія завжди йшла Дюреру на користь, хоча він засуджував італійські звичаї. Він привіз багато чуток, переважно про марнотратство та дивні нахили Папи Лева. Ці огидні подробиці посилили його повагу до Лютера. Він розповів Дісмасу, що Лев нещодавно профінансував війну: астрономічна сума у вісімсот тисяч золотих дукатів тільки для того, щоб здобути його племінникові герцогство Урбіно. Через це деякі кардинали намагалися отруїти Лева.

— Шкода, що в них не вийшло, — зауважив Дюрер.

Кардинали були жорстоко покарані.

Розмови про Лева нагадали обом останню вихватку Лютера проти Рима. Він заявив, що Папа — Антихрист. А також, що він, прости Господи, «велика біснувата вавилонська блудниця». З огляду на це Дісмас змусив Дюрера пообіцяти, що цього разу у «Товстому Герцогу» не буде ніякого п'яного дебошу.

Дюрер скривився, згадавши епічне похмілля наступного дня і Агнес — сущу Медею у гніві. Потім погодився.

Сьогодні буде весело. Але це буде ніч сократівського терпіння. 1

За вечерею Дісмас розповів Дюрерові про Альбрехта і фальшивий човен святого Петра. Також він повідав про своє прозріння дорогою до Нюрнберга — кинути до біса реліквії і повернутися додому. Ще він сказав, що ця перспектива робить його щасливим, але водночас засмучує, бо тоді вони будуть бачитися дуже рідко. Але він побудує новий дім, а в ньому буде кімната з великими вікнами, щоб, приїжджаючи, Дюрер міг малювати.

Дюрер на це відрубав, що у кантонах йому взагалі нічого робити.

— Що я там буду малювати? Корів?

Дісмас сказав, що в такому разі він придбає величезне дзеркало, щоб Дюрер міг працювати над своєю улюбленою моделлю.

Дюрер розсміявся — його самолюбство було потішене.

Потім він сказав:

— Слава Богу, Агнес не дослухалася до твоєї поради і не віддала наші гроші цьому пройдисвіту майстру Бернарду. Я розумію, що ти встиг забрати свої гроші ще до катастрофи?

— Що ти маєш на увазі? — спитав Дісмас.

— Дісмасе, ти забрав свої гроші?

— Вони все ще у нього.

Дісмас побачив тінь жаху на обличчі Дюрера.

— Я просто подумав, що ти такий щасливий тому, що… що ти забрав таки гроші.

— Мене тут не було, Нарсе. Я повернувся лише сьогодні вранці.

Дюрер сторопів.

— Нарсе, що сталося? — спитав Дісмас.

— Ісусе на небесах!

— Кажи. Що сталося?

Дюрер махнув шинкареві.

— Горілки. Два великі кухлі!

Магнус почав цідити.

Дюрер сказав Дсмасові:

— Бернард у в'язниці.

— У в'язниці? Чому?

— Ну, за крадіжку.

— Крадіжку? Кого це він обікрав?

Дюрер знизав плечима.

— Усіх. Усіх, хто давав йому свої гроші на зберігання. Цілий список. Принаймні, ти у досить пристойній компанії. Ернест, герцог Брауншвейзький, Герлахт Ізенбург-Ноймагенський, Бруно Ізенбург-Бюдінгенський. Ще ціла купа Ізенбурзьких, Шварценберзьких. Потім Георг, герцог Гогенфельзький, дехто з Гогенцоллернів — Фрайнар, Генріх, Франц…

Дюрер побачив вираз обличчя Дісмаса і, щоб підбадьорити друга, сказав:

— Можливо, Альбрехт Майнцький також тримав у нього свої статки. Підлість не в тому, що він обдурив вельмож. До біса їх. Вони просто вижмуть більше грошей зі своїх селян і надалі питимуть кращі вина і обвішуватись гобеленами. Але, схоже, деякі монастирі й громади теж віддавали йому гроші. Ти тільки послухай: громада, що фінансувала богадільню в Нойштадті. І у них він все забрав. Яка сволота, га? А ще благодійне товариство сліпих з Фюрту. Одне діло грабувати багатих мерзотників, але красти у сліпих? Ким же треба бути для цього. Гадаю, у пеклі йому вже приготували місце погарячіше…

Дюрер раптом замовк і поклав руки Дісмасові на плечі. А потому спитав:

— Що, у нього були всі твої гроші?

За два тижні слухання справи майстра Бернарда зібрало купу глядачів. Усі сходилися на тому, що присуд до відтинання голови мечем буде занадто милосердним покаранням для мерзотного ошуканця, прибічника Сатани. Лунали заклики до більш повільної смерті. Для виконання вироку пропонували запросити до Нюрнберга ката з Майнца. Майнц був відомий своїми винаходами у цій галузі. Тамтешній кат нещодавно запровадив новий вид страти — «Велика маріонетка». Вуха, руки та ступні засудженого проштрикували здоровенними рибальськими гачками, прив'язаними до мотузок, і змушували його протанцювати весь свій шлях до смерті. При цьому його ступні не торкались землі. (Більш м'який варіант називався «Мала маріонетка», тут ноги все ж таки торкалися ґрунту.) Але, на жаль, міська рада Нюрнберга постановила, що катування Бернарда у такий спосіб буде лише зайвою демонстрацією інновацій міста-суперника у тортурній галузі.

Герцог Гогенфельзький, який втратив величезну суму, пропонував безкоштовно надати власну ведмежу яму разом з її постійним мешканцем на прізвисько Зігфрід. Інші вимагали спалити Бернарда на повільному вогні. Нещодавно таким чином палили відьму, і це тяглося цілий день через сильний вітер і вогкий хмиз.

Нарешті високий суд Нюрнберга, незважаючи на обурені заклики до найлютішої смерті, наказав відтяти майстрові голову. Це викликало загальне невдоволення. Принаймні, коли Бернарда вели до Воронячого каменя, глядачі побачили, що перебування в Нюрнберзькому підземеллі не було для нього приємним. Але це було слабкою втіхою.

Дісмас не пішов дивитися, здавшись чорній депресії. Весь цей час він пролежав у ліжку. Два тижні, майже нерухомо. Ледве чи їв і пив. Вірний Дюрер приходив щодня, іноді кілька разів на день, щоб постукати в двері, але Дісмас не відчиняв.

Нарешті, наступного дня після страти Бернарда — йому відтяли голову, а тіло четвертували і залишили псам, — Дісмас був відкликаний зі свого чадного сну гуркотом у двері.

Дюрер прийшов із сокирою. Він кричав через двері: якщо Дісмас не відкриє, він прорубає собі дорогу.

Дісмас підвівся і поплентався відчиняти.

— Господи, як же тут смердить!

— Я не запрошував тебе. Забирайся звідси.

Дюрер порозчиняв вікна, щоб позбавитися затхлого запаху. Зібрав розкиданий одяг і змусив Дісмаса вдягнутися.

— У мене є дуже хороша новина. Але якщо я залишуся тут ще хоча б на мить, мене знудить. Ходімо!

Дісмас ледве міг триматися на ногах. Дюрер майже ніс його на собі — спочатку до лазні, потім до перукаря, поголитися і позбавитися вошей, потім до себе.

Агнес зустріла Дісмаса суворим поглядом.

— І ви хотіли, щоб ми віддали наші гроші цьому чудовиську!

— Не зараз, Агнес, — сказав Дюрер. — Іди зготуй поїсти. Подивися на нього. Він голодував.

— Так йому й треба!

— Агнес!

Розгнівана жінка вийшла. Дюрер завів Дісмаса до своєї майстерні, де вони не чули буркотіння Агнес.

— Подивись на себе, — сказав Дюрер. — Треба було мені з тебе писати «Меланхолію».

Ця гравюра на міді була визнана однією з його найкращих робіт. Адже й це зауваження не розвеселило Дісмаса.

— То ти хочеш почути гарні новини? Чи хочеш вистрибнути з вікна і вбитися?

Дісмас зітхнув.

— Кажи вже свої «прекрасні новини».

— Це не зробить тебе таким багатим, яким ти був до того, як ця свиня вкрала твої гроші. Але достатньо багатим, щоб повернутися у своє нудне село. І більш ніж достатньо, щоб дочка якогось селянина вийшла за тебе. Дісмасе, чи ти мене чуєш?

— Кожне слово, — непереконливо мовив Дісмас.

— Я збираюся зробити плащаницю.

Дісмас подивився на Дюрера.

— Це і є твої новини?

— А ти продаси її тому мерзотникові Альбрехту.

Поки Дісмас намагався це переварити, Дюрер додав:

— Нам треба вирішити, як ми поділимо гроші. Але не турбуйтеся. Грошей буде багато. Тому що це буде шедевр.

Дісмас поглинав зготоване Агнес рагу з кролика. Вона мала складний характер, але була чудовою куховаркою.

— Повільніше, — посміхнувся Дюрер, — зараз вдавишся.

І поклав четверту порцію у Дісмасову миску.

Друг лише заперечливо мотнув головою.

— Ти вже не такий блідий. Хочеш послухати про страту Бернарда? Прийшло все місто. Треба зробити гравюри, будуть розхапувати, як гарячі пиріжки! Розказувати?

— Ні, — сказав Дісмас.

— Чому?

— Тому що ти можеш сказати, що перед тим, як йому відрубали голову, він висповідався. Я не хочу навіть припускати, що Бог йому пробачить.

Дісмас витер рота, випив одним духом келих вина і відкинувся на спинку стільця.

— Тепер щодо твого плану. Ти маєш зрозуміти: існує дуже багато плащаниць. Я бачив їх — навіть не пам'ятаю точно, але не менше сотні. Може, й більше.

Нарс пирхнув. Навіть якщо і так, серед них нема жодної, зробленої Альбрехтом Дюрером. Він уже малював темперою на полотні кілька років тому, і з пречудовим результатом. З математичною точністю передавав пропорції тіла.

Тут він почав розлого і зі знанням справи розповідати про монаха-францисканця, автора трактату з системи вимірів і перспективи, з яким познайомився у Болоньї.

Дісмас робив вигляд, що слухає. Але думав про більш практичні речі. Про полотно. Він знав одного купця в Аугсбурзі, який продавав палестинське полотно шахраям для підроблювання плащаниць. Найкраще, що було в цих підробках, — саме полотно. Воно виготовлялося за спеціальною ткацькою технікою, що зветься «кістяк оселедця». Дісмас хотів був розповісти Дюреру про це, але той саме зараз віщав про тривимірність простору. Нарешті він вигадав момент і втрутився у Дюрерів словесний потік.

— Чим ти збираєшся малювати?

Дюрер так подивився на нього, ніби це було абсолютно дурне питання.

— Кров'ю, чим же іще.

— Людською?

Дюрер розмірковував.

— Треба буде мішати її з розріджувачем, для ефекту давнини. Додам трохи іржі. Жужелиці… Натовчу залізних ошурків…

Тепер він уже балакав сам із собою.

— Шкода, що ми не можемо використати кров Бернарда, — вставив Дісмас.

— Свіжа кров — не проблема. Голови рубають постійно. Заплатимо якомусь хлопчині, щоб подержав циберку під ешафотом. Працювати треба швидко, поки кров не зсілася. Ще знадобиться якісне лляне полотно…

— Так, я вже подумав про це.

Дюрер поважно сказав:

— Зрозумій, це не буде ще одна з бачених тобою плащаниць.

— Так, Нарсе. Ти вже казав, що це буде шедевр.

— Я не про це. Я маю на увазі, що нам потрібна історія. Звідки вона взялася. Де ти знайшов її.

— Це називається походження.

— Я знаю, Дісмасе.

Дісмас сказав:

— Про плащаницю з Шамбері, від якої шаленіє Альбрехт, перший раз згадується десь у 1350 році. Отже, теоретично, наша має з'явитися трохи раніше. Ти вмієш підробляти документи?

— Питаєш! — ображено озвався Дюрер.

— Ти диви, яка мімоза… Як тільки я вигадаю легенду, треба зробити належні документи.

— Бачу, саме мені доведеться робити левову частку роботи?

Дісмас витріщився.

— То мімоза, то святий страстотерпець… А хто з нас буде ризикувати? Хіба знаєш що? Давай я намалюю плащаницю і підроблю документи, а ти поїдеш до Майнца і покладеш свою довбешку на плаху. Годиться?

Дюрер пирхнув.

— Якщо Альбрехт виставляє на загальний огляд відверту підробку човна святого Петра, сумніваюся, що він буде дуже прискіпливо вивчати плащаницю. Тим паче, таку досконалу. Отже, я бачу лише відсутність ризику з твого боку і купу роботи з мого.

— П'ятдесят на п'ятдесят.

— Сімдесят на тридцять.

— Тоді забудь про це. Якщо я збираюся продати душу дияволу, я не продаватиму її задешево.

Нарс театрально застогнав.

— Добре. Згода. Ми загадаємо таку ціну за неї, що Альбрехтові доведеться брати ще один кредит у Фуггера. Давай за це вип'ємо.

Дюрер наповнив келихи вином.

— Думаю, — сказав Дісмас, — нам треба почати з вибачення у Господа.

— Гнітючий тост, мушу сказати.

— Як гадаєш, Бог спостерігатиме за тим, що ми будемо робити? Це ж блюзнірство і злодійство.

— Хто може знати Божі замисли? Може, це частина його плану.

Дісмас витріщився.

— Обдурити архієпископа підробкою плащаниці Христа? Божий план?

— Чому ні? Він погана людина і поганий архієпископ. Ще й з тим рибальським човном святого Петра. Мені все доволі ясно. Ми — Божі агенти.

— Як шляхетно! Ну і дурню ти верзеш, Нарсе. Ми робимо це з найогиднішої причини — заради грошей.

— Добре. Якщо ти почуваєшся таким винним, пожертвуй свої п'ятдесят відсотків бідним. Свої я залишу собі. Можливо, це Божий план, але я не виконуватиму його задурно.

Дісмас підняв свій келих.

— За милосердя Господнє. Нехай воно буде безмежним.

Вони випили.

Дісмас сказав:

— Тільки ніяких автопортретів.

Дюрер закотив очі під лоба.

— О, ні,— сказав Дісмас. — І не кривися. Якщо твоя плащаниця матиме твоє чергове зображення, я не поїду до Майнца продавати її архієпископу.

— За кого ти мене маєш?

— За генія першого ґатунку, — сказав Дісмас. — І самозакоханого нарциса, ще вищого ґатунку, ніж геній.

— Нема такого поняття, як ґатунок, вищий за перший. Ти не розумієшся на математиці. Втім, як скажеш. Усе, що завгодно, аби задовольнити майстра реліквій Віттенберга та Майнца.

— Домовились. Тепер давай нап'ємося. Бо скоро нам буде не до цього.

8. Майнцька плащаниця

«Вильмишановний і дорогий Дядечко, з привиликим хвелюванням пишу Вашій Милості щоп повідомити, що дістав дивовижну чудову річ…»

Дісмас кинув перо і вилаявся. Звичайно, він не письменник. Гірше за те, він почувався погано — просто препаскудно — пишучи таку брехню «дядечкові Фрідріху». Кілька разів він ледь не пошматував листа. Але все ж таки нагадав собі: якщо Дюрер не помиляється, Фрідріх так і не прочитає цього.

Тому знову взявся за перо і повів далі:

«…Ви давно хотіли мати справжню Погрибельну Плащаницю Спасителя. Дуже довго я марно старавсь намагавсь росдобути для Вашого Преосвященства цю Найсвятішу Реліквію. Так, звичайно, Ви чули від мене безліч разів як я рішуче виступав проти…»

Дісмас застогнав. Серйозно, йому треба найняти когось, щоб написав цього клятого листа за нього. Але про це не могло бути й мови.

«…викривання тих плащаниць що я бачив але зараз я знаю що знайшов єдину й справжню в якій наш Спаситель був загорнутий у своїй могилі.

Ваша Милість може спитати як це трапилося? Справді, може. Зараз я розповім як все було. Звечайно мій Всезнаючий Дядечко знає про Боніфація І Монферратського який зазнав великого сорому в хрестовому поході на початку XIII сторіччя? Звісно знає. Те кляте дійство, в якому італійські хрестоносці підло, жорстоко і огидливо напали на Християнське братство знищуючи чоловіків жінок дітей о кровава підлість! міста Константенополя. Ці хижі істоти вбивали поки їхня жага до крові вгамувалась, потім почали розкрадати реліквії з найсвятішого міста. Назва Четвертому хрестовому походу це ясна річ богохульба.

Одна така реліквія, про яку зараз ніхто не знає, випадково опинилась справжньою Погребальною Плащаницею Господа Нашого Ісуса Христа.

З часів того страшного злодіяння, 1204 року з різдва Христового, до якого я відношу Четвертий хрестовий похід, цим найсвятішим полотном володів спадкоємець вищеназваного бастарда Боніфація який, Слава Богу і всім святим, зустрів свою погибиль від рук такого ж кровожерного болгарського царя Калояна невдовзі по тому. Яка радість.

Плащаниця перейшла до його доньки Беатриси, Савойської маркізи. Надалі вона передавалась од покоління до покоління по материній лінії до тих пір, як…»

Дісмас писав уночі.

Намагаючись перемогти свою жахливу безграмотність, він і сам захопився цією вигаданою легендою. Дійшовши до заключної частини, він попередив «дядечка Фрідріха», що заплатив «найсоромнішу суму» настоятелю каппадокійського монастиря, в якому нібито знайшов цю найсвятішу зі святих реліквій.

Наприкінці Дісмас додавав, що збирається виїхати з Нюрнберга до Віттенберга з цим дорогоцінним вантажем за тиждень від дати, якою позначений цей лист.

І ще він вибачався за відправку цього делікатного документа імперською поштою і пояснював, що хоче, щоб Фрідріх отримав його повідомлення якнайшвидше. Потім він підписався «Ваш вірний племінник», чим остаточно добив власну совість.

Перечитуючи аркуш, повний брехні, Дісмас відчув ще більший сором. Довелося знову нагадати собі, що дядько Фрідріх ніколи не побачить цього листа, оскільки він мав потрапити на очі його іншому покровителю — Альбрехту Майнцькому.

Дісмас згорнув листа у тугий сувій, і замість того, щоб запечатати воском, просто обкрутив мотузкою. Зверху написав: «СУВОРО І ДУЖЕ ТЕРМІНОВО КОНФІДЕНЦІЙНО ДЛЯ ЙОГО ВИСОКОСТІ БОЖОЮ МИЛІСТЮ ФРІДРІХА III КУРФЮРСТА САКСОНСЬКОГО».

Ці демонстративні помітки гарантували, що кур'єр імператорської пошти, отримавши солідну винагороду від Альбрехтового шпигуна, розкриє його, скопіює слово в слово і надішле копію екстреною поштою до Майнца. А далі почне зволікати з відправкою оригіналу до Віттенберга. Таким чином Альбрехт побачить принаду. Дісмас і Дюрер розраховували на те, що вона розпалить апетит Альбрехта набагато більше, ніж приїзд Дісмаса до Майнца із плащаницею на продаж.

Що стосується оригіналу листа: коли він прибуде до Віттенберга, чорнило, зроблене Дюрером, зникне. Вони добре уявляли цю кумедну сцену: кур'єр, прибувши у Віттенберг, каже, що у нього термінове повідомлення для курфюрста. Потім лізе у свою торбу і передає управителю Фрідріха абсолютно порожнього листа — як усередині, так і зовні.

Дісмас узяв чернетку і пішов до Дюрера. За останні два тижні він ходив туди кілька разів, але щоразу Дюрер відмовлявся відчинити. Дісмасу доводилося спілкуватися із ним через зачинені двері, і це його дратувало.

Але ще більш його непокоїло те, що Дюрер працював так довго. Дісмас навіть почав хвилюватися. Кожен день приносив щоразу більше пліток про переговори Альбрехта з Римом щодо його кардинальства. Архієпископство коштувало йому десять тисяч золотих дукатів. Тепер кажуть, що Папа Лев вимагає у три, а то й у чотири рази більше за кардинальський капелюх. Альбрехтові знову доведеться звертатися до Фуггера по черговий кредит. Скільки в нього залишиться на купівлю плащаниці?

Цього разу Дісмаса зустріла біля входу Агнес. Вона була ще суворіша і недоброзичливіша, ніж завжди, і вимагала відповіді. Її чоловік поводився дуже дивно, навіть за його стандартами. Він ледь виходив поїсти. І заборонив їй заходити до майстерні. Вона вимагала розтлумачити їй, що за мерзотність там відбувається. Щось дуже погане. Звісно.

Дісмас намагався розрадити її. Художники відрізняються від звичайних людей. Ясно, що її чоловік — у муках творчості, бо працює над чимось великим. «І прибутковим», — додав він.

Ця басня не втішила Агнес і вона пішла, шурхаючи спідницею, дутися на своїй половині будинку.

Дісмас постукав у двері майстерні.

— Забирайся!

— Кранах упорався б удвічі швидше.

Двері відчинилися. Дюрер закрив їх на засув, як тільки Дюрер зайшов.

— Вона ще не готова, — сказав він.

Дісмас побачив полотнище, прикріплене на мольберті. Воно було не схоже на всі ті, що Дісмас бачив до цього. Неймовірна деталізація. Можна було помітити навіть окремі вії і пасма бороди. Це виглядало наче пентіменто[12] ґлянсевого масляного живопису високої складності, що вицвітала на сонці протягом п'ятнадцяти століть.

Обличчя приковувало до себе увагу. То був чоловік, який страждав у невимовних муках, але вираз обличчя, з яким він зустрів смерть, передавав вічний спокій. Автор зробив його трохи схожим на себе, але зупинився на межі відвертого автопортрета. Тільки уявити, якого самовладання це вимагало від Дюрера.

— Що скажеш?

— Неймовірно, Нарсе. Просто чудово.

— Два-три мазки. Потім я складу її увосьмеро. Так легше перевозити. І збираюся трохи обсмалити краї.

— Спалити її?

— Для правдоподібності.

— Навіщо?

— Ти ж майстер реліквій. Якщо вона існує з тридцять третього року від Різдва Христового, хіба не може вона бути трохи попалена з якоїсь причини?

— Добре. Але не закопти її всю.

Дюрер узяв вугол полотнища великим і вказівним пальцями і ніжно погладив.

— Ні, все буде ідеально. Отже, скільки ми запросимо за неї?

Дісмас окинув мольберт оцінювальним поглядом.

— Дві сотні дукатів.

— Дві сотні? За це?

— Це хороша ціна, Нарсе.

— Чому б просто не віддати йому її? Я вклав у неї всю свою душу.

— Це прекрасна душа, напевно.

Дісмас подивився на плащаницю.

— Добре, я спробую за три сотні. Але нема гарантії, що ми їх отримаємо.

Дюрер склав руки на грудях.

— Ти продаси її за п'ятсот дукатів, і жодним пфенігом менше.

— За такі гроші він захоче тіло Ісуса на додачу.

— Тьху! Він їх відіб'є за місяць. Справжня погребальна плащаниця Христа! Люди потягнуться звідусіль. Магеллан припливе назад з Індії, щоб подивитися на неї.

— Я проситиму п'ять. Але це не означає, що ми їх отримаємо.

— Ані дукатом менше.

Дюрер з любов'ю подивився на своє творіння.

— А як щодо Фрідріха?

— Що ти маєш на увазі?

— Скільки б він за це заплатив?

— Ні в якому разі! І як тобі не соромно навіть думати про таке? Я й без того почуваюся негідником після цієї, цього… цього брехливого листа.

Дісмас тицьнув сувоєм, що тримав у руці, в Дюрера.

— Тобі краще упевнитися, що чорнила насправді зникнуть, бо я…

— Годі істерики, чоловіче. Ти гірший за Агнес.

Дюрер узяв листа і прочитав. Потім похитав головою.

— Господи на небесах, як гидко ти пишеш. Граматика, правопис… Усі ці роки ти огинаєшся в університеті Фрідріха, а пишеш, як селюк.

— Вибачайте, пане, що не догодив, — пирхнув Дісмас.

— Але зміст переданий досить добре. — Дюрер засміявся. — Альбрехт напудить собі повну рясу, коли це прочитає.

— Сподіваюся, гаманець у нього такий же здоровезний, як і його черево.

9. Кесареві — кесареве

Через п'ять днів після того, як лист був вручений імперському кур'єру в Нюрнберзі, Дісмас, не поспішаючи, вирушив до Віттенберга. При ньому була справжня погребальна плащаниця Христа, складена ввосьмеро.

На другий день своєї подорожі, діставшись Байройта, він почув позаду тупіт копит. Шестеро вершників на чолі з Вітцем, помічником Дрогобарда! Дісмас зрадів відсутності ландскнехтів. Добрий знак. Альбрехт, напевне, розумів, як неприємно Дісмасові бачити ландскнехтів у супровідному загоні.

Дісмас прикинувся здивованим, коли до нього звернулись. Вітц був увічливий, але наполегливо радив, настільки лагідно, наскільки це може робити військовий, негайно повертати та їхати до архієпископа — той на нього чекає.

Дісмас запитав, чому такий поспіх.

Вітц не зміг пояснити. Лише буркнув: «Державна справа».

Дісмас симулював обурення. Він направлявся до Віттенберга, і також у «державних справах».

Вітц стояв на своєму, тому Дісмасове прикидання швидко скінчилося. Він сказав, що, звісно, погоджується їхати з ними до свого дорогого покровителя-архієпископа, якщо справа настільки термінова.

Два дні швидкої їзди — і ось вони вже переправляються на поромі через Рейн. На протилежному березі палають від вечірньої зорі шпилі міста Майнц.

Дісмас розмірковував над тим, яким чином Альбрехт пояснить цей виклик, точніше — наказ. За таких обставин він не зможе просто взяти і привітати його звичайним недбалим «а, Дісмасе!» — а потім додати: «Мої шпигуни перехопили ваш лист до Фрідріха щодо плащаниці».

Коли він прибув до палацу архієпископа, слуги одразу кинулися розвантажувати його візок. Дісмас тримався тільки за шкіряну сумку, розміром з велику Біблію, в якій ховалася плащаниця.

— Дісмасе! Дорогий кузене! Як добре, що завітали! Сподіваюсь, дорога виявилася не надто важкою?

Дісмас опустився навколішки, щоб цмокнути єпископський перстень.

— Ходімо, ходімо, в цьому зараз немає необхідності, — проказав Альбрехт, підіймаючи Дісмаса на ноги.

— У мого кузена все добре? Ваш помічник не міг пояснити, чому ви викликаєте мене так терміново.

— Сідайте, сідайте. Ви, мабуть, виснажені після подорожі. Вина майстру Дісмасу, — наказав Альбрехт слузі.

Вино — досить гарне — було принесено й налито, слугу відпустили.

— Дісмасе, мені стало відомо, що виявлено деяку річ.

— Хм?

— Е-е… Плащаницю.

— Га?

Альбрехт посміхнувся.

— І доволі незвичайного походження.

— Це цікаво.

— Вона з'явилася ще до тієї плащаниці, що у Шамбері.

Дісмас совався у кріслі, вдаючи тривогу, хоча частина цієї тривоги була справжньою.

— Хм… Така знахідка дійсно заслуговує на увагу. Чи можу я спитати, звідки мій кузен дізнався про це?

— Дісмасе, — Альбрехт поблажливо посміхнувся, — я архієпископ Бранденбургу, Магдебургу і Гальберштадту. Чи не спадало вам на думку, що мене добре інформують стосовно справ у моїх землях?

Дісмас посміхнувся.

— Так, я розумію. Гарний пастух, звісно, наглядає за своїми стадами. Це, напевне, втомлює. Стільки земель, стільки овець…

Альбрехт насупився.

— Але ви, я бачу, не у захваті від цієї новини. Чому? Відкриття такого сакраменту — справжньої погребальної плащаниці Господа нашого!

Альбрехт перехрестився. Дісмас також.

— Звичайно, я в захваті,— кивнув Дісмас.

Деякий час вони витріщалися один на одного.

Нарешті Дісмас промовив:

— Мені шкода герцога Савойського.

— Чому саме його?

— Коли цю плащаницю побачить світ, усі зрозуміють, чим є його плащаниця. А тоді, звісно, все ні до чого. Хто піде у паломництво в Шамбері, щоб прикластися до простого шматка тканини? Більше ніяких паломників. Бідолаха герцог.

— Ага, то мій кузен поінформований щодо нової плащаниці?

Дісмас набрав виразу обличчя людини, що опирається спокусі розголосити величезну таємницю.

— Кузене, — згодом сказав він, — я в дуже незручному становищі.

Альбрехт співчутливо кивнув.

— Як же так, сину мій? Ви знаєте, що моя любов до вас безмежна. Як я можу допомогти? Розважте свою душу.

— Річ, про яку ви говорите, вона… вона… зараз у мене.

— Чудово!

— Але, на жаль, маю повідомити свого кузена, що вона вже обіцяна.

— Що значить — обіцяна?

— Курфюрсту Фрідріху.

Очі Альбрехта уп'ялися в шкіряну сумку, що висіла в Дісмаса на боці.

— Я маю це побачити, Дісмасе.

— Можливо, краще не дивитися, кузене? Якщо ви побачите, це може тільки…

— Що?

— Боюся, це може викликати у мого кузена бажання…

— Кажи прямо, чоловіче.

— Отримати її. Вона має велику силу.

— Я наполягаю, Дісмасе.

Дісмас зітхнув.

— Якщо мій кузен наказує.

Довгий трапезний стіл стояв навпроти стіни. Дісмас прибрав з нього все. Потім поклав на нього шкіряну сумку, розстібнув ремені і перехрестився. Альбрехт також перехрестився. Дісмас розстелив плащаницю і з поклоном відступив назад.

— Ecce homo[13].

Альбрехт аж рота роззявив.

Вони зустрілися знову у кабінеті Альбрехта для вечірньої трапези.

Після демонстрації плащаниці Дісмас прикинувся втомленим і висловив бажання прийняти ванну, лишивши, таким чином, Альбрехта у кабінеті один на один із плащаницею. За цей час жадоба архієпископа посилилась.

Вечеря була розкішною, різних наїдків було вдосталь, вина — найкращі з тих, що вдалося відшукати у погребах палацу. Альбрехт щоразу наповнював келих Дісмаса по самі вінця. Дісмас підготувався до цього, випивши перед вечерею чашку оливкової олії, щоб захистити шлунок і не сп'яніти. Проте, він прикидався, що напідпитку.

— Отже, Дісмасе, ви кажете, що плащаницю обіцяно Фрідріху.

— І так, і ні. Так. Ні. Але, ну, так. Я гадаю, обіцяно.

— Так? Чи ні?

— Мій дорогий дядечко Фрідріх… Давайте вип'ємо за нього!

Дісмас підняв свій келих.

— За Фрідріха Мудрого, курфюрста Саксонії. Доброго здоров'я йому. І довгих років життя.

Альбрехт похмуро підняв свій келих.

— Фрідріх… Плащаниця… Чому вона обіцяна Фрідріху? Це правда? Я не розумію вас, Дісмасе.

Дісмас піднявся, хитаючись, і простягнув свій келих до плащаниці.

— Давайте краще вип'ємо за плащаницю, — сказав Альбрехт.

Дісмас був спантеличений.

— Чи годиться, кузене, пити за плащаницю господа нашого Христа? Звичайно, це вино гідне того…

— Сядьте, Дісмасе, — наказав Альбрехт, роздратовуючись усе сильніше. — Так, можна випити за плащаницю. Хоча зараз…

— Знаєте, кузене, — перебив Дісмас. — Усе своє життя мисливця за реліквіями я мріяв знайти плащаницю. І тепер Господь забажав, щоб вона потрапила мені до рук.

Дісмас перехрестився.

— Пропоную тост. За Бога. Е-е, чи це буде доречно?

— Так. Я впевнений, що це Боже благовоління. Але все ж скажіть мені, які наміри у Фрідріха щодо плащаниці?

Дісмас знизав плечима.

— Він завжди хотів її. І тепер, — Дісмас ударив по столу, — матиме. Дуже гарне вино, кузене.

— Радий, що вам подобається. Випийте ще. Але, Дісмасе, я теж завжди хотів плащаницю. І ви давно про це знаєте. Нещодавно я просив вас дізнатися, чи не можна купити для мене плащаницю з Шамбері.

— Просили. Просили, так. Я пам'ятаю. Так.

Дісмас майже ліг на стіл.

— Знаєте, що я вам скажу, кузене…

— Що?

— Після того як я відвезу справжню плащаницю Фрідріху, якщо ви не проти, я поїду в Шамбері і подивлюся, чи не продасть герцог Савойський вам свою.

Дісмас гикнув.

— Ой, вибачте. Я думаю, коли справжня плащаниця буде виставлена у Віттенберзі, герцог Савойський може подумати — та якого біса, і продати нам свою.

Дісмас помахав пальцем у повітрі.

— Присягаюся, що виторгую її за пристойну ціну. Я скажу йому: слухай сюди, ваше герцогство, уже весь світ знає, що твоя плащаниця це просто лахміття, шматок рядна. Справжня — у Віттенберзі… Чудове вино, еге ж?

— Дісмасе, — сказав Альбрехт. — Послухайте мене. Я не хочу плащаницю герцога Савойського. Я хочу ось цю плащаницю.

Палець Альбрехта вказував на стіл.

Дісмас співчутливо зітхнув.

— Знаю. Я б теж хотів, щоб вона не була обіцяна дядечкові Фрідріху. Але… але вона обіцяна.

— Скільки він пропонує?

— Хіба справа у грошах?

— Дісмасе! Я питаю — скільки?

— Добре, якщо ви питаєте. Шістсот.

Альбрехт був приголомшений.

— Шістсот?

— Еге ж. Дукатів.

Альбрехт кинув серветку на стіл.

— Фрідріх погодився заплатити такі шалені гроші?

Дісмас кивнув.

— Ну. Плюс супутні витрати.

— Які витрати?

— Дорогу до Каппадокії і назад він бере на себе. Знаєте, скільки ці грабіжники-венеціанці беруть за прохід корабля до Анатолії? Як за цілий караван! А провідники? І ще треба найняти охоронця-мамелюка. І ще одного охоронця, щоб той вас захищав від першого охоронця. Що за клята країна! Ще й далі доводиться платити всім місцевим султанам за проїзд їхніми землями…

— Так, так, я впевнений, що це було важке завдання.

Альбрехт торкнувся спітнілого лоба серветкою.

Потім піднявся і підійшов подивитися на плащаницю.

— Кузене? — невпевнено мовив Дісмас.

— Так?

— Вибачаюсь, але ви пітнієте.

— Що з того?

— Якщо ви не проти… може б, не на святу плащаницю?

— Ох, — Альбрехт відійшов від столу. — Добре. П'ятсот. Плюс ще п'ятдесят на ваші витрати.

Дісмас безпорадно розвів руками.

— Але, кузене… Я ж обіцяв. Фрідріху.

Альбрехт суворо подивився на Дісмаса.

— Ви знаєте, Дісмасе, що відбувається у Віттенберзі? — спитав він.

— Ну, я давно тут не бував. Каппадокія, розумієте.

— Я з превеликим жалем мушу повідомити вам, що Віттенберг перетворився на розсадник єресі.

— Хм? Е-е… Це погано.

— Це жахливо. І я, знов-таки з превеликим жалем, мушу сказати, що ваш «дядечко» прихистив диявольського ворога святої матері-церкви. Я маю на увазі зрадливого монаха-августинця, брата Лютера, хай всемогутній Бог помилує його прокажену душу.

— Я щось таке чув…

— А чи знаєте ви, Дісмасе, що ваш Фрідріх відмовився передати Лютера домініканській інквізиції для допиту?

— О Господи!

— Далі він відмовив не лише на мої прохання видати його, але й на неодноразові прохання його святості Папи. Що ви скажете на це?

— Ну, я не теолог. Але звучить… визивно.

— І тепер, Дісмасе, ви намагаєтесь доправити цю… — Альбрехт з благоговінням подивився на плащаницю і перехрестився, — цю найсвятішу з усіх реліквій у самісіньке лігво беззаконня?

Дісмас насупився. Він був спантеличений. Аж раптом пожвавішав.

— Може, плащаниця допоможе очистити лігво беззаконня?

— Як?

— Може, Лютер, побачивши її, покається. Чи, може, Фрідріх, коли отримає її, зрозуміє свою помилку і віддасть Лютера добрим домініканцям?

— Ми не можемо так ризикувати, Дісмасе. Я кажу це не як ваш друг, а офіційно заявляю.

— Як це?

— У якості архієпископа, Дісмасе, що промовляє від імені нашої Церкви.

— Ох! Мені треба стати навколішки? — розгубився Дісмас.

— У цьому зараз немає необхідності. Погляньте сюди, Дісмасе. Мені просто совість не дозволяє віддати ось цю погребальну плащаницю нашого благословенного Господа до Содома і Гоморри. Я просто не можу цього зробити. Тому від імені Святої матері-церкви, я, її покірний слуга, конфіскую її. Не бійтеся, вам заплатять. Хоча, треба сказати, що п'ять сотень дукатів — це приголомшлива сума.

— П'ятсот п'ятдесят. Витрати.

— Як скажете. Згоден.

Дісмас поважно кивнув.

— Що ж… Я не можу ослухатися свого архієпископа. Це ж гріх. Чи не так?

Альбрехт кивнув.

— Тяжкий гріх.

— Виявляється, у мене немає вибору. Але що я скажу Фрідріху?

— Залиште Фрідріха Божій волі і справедливості. Ми спробуємо повернути його в лоно святої церкви.

— Дорогий мій дядечку Фрідріх…

Альбрехт поклав руку на його плече.

— Погоджуйтеся, Дісмасе. Плащаниця має бути тут. Бог буде задоволений вами. Біблія недарма каже нам: віддай кесареві кесареве, а Богу — Богове.

Дісмас нарешті кивнув.

— Що ж, будь по-вашому.

10. До біса чистилище

Повернувшись до Нюрнберга, Дісмас подався до свого компаньйона-змовника — розповісти про успіх. Святкували згідно з традицією всіх змовників — понапивалися.

— …А тоді він мені каже: «Віддай кесареві кесареве».

— Ахх-ха-ха-ха!

Гульня йшла за кутковим столом у «Товстому Герцогу».

— Треба було просити більше, — сказав нарешті Дюрер, хитаючи головою. — Я це знав.

— П'ятсот п'ятдесят — це добрий денний заробіток. Отже, слухай, слухай. Ти слухаєш чи ні?

— Так.

— Наступного ранку я прикинувся, ніби в мене тяжке похмілля. А він намагався переконати мене, що я погодився на чотириста дукатів!

— Який засранець! Ти ж не дозволив йому…

— О, ні!

Дісмас покопирсався у кишені і дістав повну жменю золотих дукатів.

Він сипав їх по одному на стіл, створюючи дзенькотливий водоспад. Потім спитав:

— А як ти збираєшся пояснити Агнес, звідки взялися ці гроші?

Дюрер насупився.

— Ще навіть не думав про це.

— Купи їй щось гарне.

— Літаючу мітлу!

— Аха-ха-ха!

— Краще намисто. Бачиш? Я про все дбаю.

— До біса намисто. Я скажу їй, що імператор нарешті заплатив мені за Аахенський вівтар.

— Це ти написав Аахенський вівтар? Я вважав, що його зробив той, як його…

— Так, він самий. Але вона не зрозуміє.

— Аха-ха-ха!

— Як смішно, Нарсе. Все це дуже смішно. Навіть я сміюся. А я ж з того села, де ні в кого нема почуття гумору. Ось тобі ще трохи горілки!

Дісмас почав лити на стіл, повністю оминаючи чарку Дюрера.

— Дивись, що ти наробив, — зауважив Дюрер.

Потім вмочив указівного пальця у калюжу спиртного й почав малювати на столі.

— Нова техніка. Боже, який же я різнобічний талант!

— Що ти малюєш? Почекай, здається, я знаю. Автопортрет! Точно — вилитий ти. Такий самий вологий погляд.

— Тобі бракує естетичних почуттів. Але чого можна чекати від швейцарського селюка? Хіба ти не бачиш? Це ж портрет Альбрехта! Він плаче!

— Аха-ха-ха!

Дюрер гикнув.

— Це після того, як він дізнається, що плащаниця, за яку він заплатив п'ятсот п'ятдесят дукатів, — підробка. Подивися, як він ридає! Та й хрін із ним. Тепер у нього є Дюрер, який краще, ніж будь-яка справжня плащаниця.

Дюрер нахилився над розмазаною калюжкою і звернувся до неї:

— Чи ви щасливі зараз, дурний архієпископе?

Дісмас сказав:

— А якщо він дізнається, що це підробка?

— Я просто намагаюся жартувати. А ти не розумієш. Одному з нас треба ще випити. Думаю, тобі. Чи, може, мені, не впевнений.

Дюрер поліз у кишеню, витяг жменю дукатів і почав складати їх в акуратні стовпчики.

— Мої явно кращі за твої. Бо ж я художник. Дивись, як виблискують при свічках! Оце справжня краса. Ти слухаєш? Чи замріявся про корів на схилах Альпів? Який же ти філістер, Дісмасе. Але добрий філістер.

Він повернувся до дукатів.

— Я їх намалюю. І назву гравюру «Файне життя з дукатами Альбрехта».

— Аха-ха-ха!

— Почекай. Я щось придумав, — сказав Дісмас. — Ти можеш намалювати свій портрет на кожній монеті. І тоді в тебе буде справді багато автопортретів!

— Перекажи мені ще раз, що він казав стосовно ціни.

Дісмас зімітував голос Альбрехта:

— «Повинен зауважити, Дісмасе, що це приголомшлива сума».

— Аха-ха-ха!

— Знаєш, про що я дізнався, коли ти поїхав до Майнца? Альбрехт, виявляється, отримує хабарі. Від імператора.

— Хабарі? За що?

— Максиміліан вмирає. Він хоче посадити на трон свого онука Карла, короля Іспанії. Тому на останні гроші він підкуповує виборців проголосувати за нього. Якби я довідався про це до того, як ти поїхав, ми могли б просити тисячу. Дві тисячі…

— Заспокойся, чоловіче. Ми отримали п'ятсот п'ятдесят.

— Усе прогнило, — заявив Дюрер, раптово похмурнівши. — Всюди корупція і занепад. Ми живемо в часи занепаду.

— Перш ніж підносити себе над іншими, краще подумай. Ми щойно обдурили наймогутнішого архієпископа Німеччини на п'ятсот п'ятдесят дукатів. Тепер ти можеш продовжувати віщати про те, які погані часи настали.

— Ну…

— Не все прогнило. Фрідріх не прогнив. Маю тост — за Фрідріха Саксонського! Знаєш, я таки змусив Альбрехта випити за нього.

— Аха-ха-ха!

— Бачив би ти його обличчя! Я думав, що він… От дідько! Спалатин.

Секретар Фрідріха стояв біля дверей таверни. Озирнувся, помітив Дісмаса і попрямував до їхнього столика.

— Оце так! — мило посміхаючись, вимовив Спалатин, наблизившись. Картина насправді була виразною: двоє п'яних друзів, перед обома — стовпчики блискучих дукатів. — Я бачу, ви щось святкуєте.

— Так, — сказав Дісмас, миттю протверезівши.

— Ми… Я… Я втратив усі свої гроші через того шахрая Бернарда.

Спалатин кивнув зі співчуттям.

— Так. Мені було шкода це почути.

Дісмас указав на монети.

— От, я й винайняв адвоката. Тямущого хлопця. І… він примудрився повернути мені дещо. Не все. Юристи дорогі. Але воно того варте. Як бачите.

— Я радий. Ваш дядько питав про вас.

— Ми щойно випили за нього. Я збираюсь його провідати.

— Сталося дещо досить дивне, — сказав Спалатин. — Минулого тижня.

— Тобто?

— До замку прибув кур'єр. Він сказав, що у нього термінове послання від майстра Дісмаса з Нюрнберга. Але коли листа відкрили, він виявився порожнім. Пустота. Нічого. Це було від вас?

— Я… Ні. Я б пам'ятав, напевно. Хм. Дивно. Вип'єте з нами?

— Дякую, ні. Я зустрічаюся з Генляйном, годинникарем. Онде він. Ваш дядько хоче незвичайний годинник для лекційної зали. Будемо сподіватися, що це стане дешевше, ніж ваш адвокат. Краще не показуйте йому цю купу дукатів, бо він спробує продати цього годинника вам.

Спалатин пішов і сів поруч з годинникарем.

— Думаєш, він повірив мені щодо листа?

— Схоже, йому байдуже. Чому ти набрехав йому про адвоката?

— Це єдине, що спало мені на думку. А що, треба було сказати, що ці дукати імператор заплатив тобі за Аахенський вівтар? Один з нас мав щось сказати. Тут достатньо грошей, щоб…

— Замовити іще питва. А потім іще.

Було вже геть по півночі, коли вони пішли з «Товстого Герцога».

— Не впади у рівчак, — попередив Дюрер.

Дісмас сказав:

— Не треба було брехати майстру Спалатину. Він гарна людина.

— Так. То й казав би йому правду. Мовляв, це ти послав своєму дядечкові великого брехливого листа, написаного чорнилами, які зникають, і це було частиною схеми з обдурення архієпископа Майнца. Пізнай істину, й істина, — Нарс гикнув, — звільнить тебе. Давай, їдьмо зараз у Віттенберг, і ти йому сам усе це розкажеш.

— Якщо ти намагаєшся втішити мене — погано виходить.

— Я тільки кажу, що…

— Так, тільки не кажи нічого більше.

— Не муч себе. Ми зробили добру справу. Може, через те Альбрехт не зможе дозволити собі кардинальський капелюх.

Дісмас дістав з кишені дукат і подивився на нього при місячному сяйві.

— Як ти гадаєш, звідки це взялося, Нарсе?

— А звідки всі інші дукати беруться? Якоб Фуггер.

— Напевне, від якогось голодранця, який кинув його в Альбрехтів сундук за індульгенцію, щоб звільнити близьку людину з чистилища.

— Якщо він кинув його у сундук, то не такий вже він і голодранець. І якщо він настільки дурний, щоб повірити в те, що можна відкупитись від чистилища, даючи золото зажерливому монаху, тим гірше для нього. Я за Лютера. Він каже, що чистилища не існує. Це все цілковита нісенітниця, щоб залякати нас. До біса чистилище. Гей! Як добре звучить. До біса чистилище! Зацінив?

— Так, Нарсе. Дуже кумедно. Не забудь сказати це Агнес.

11. Присягаюся честю

Кілька днів по тому Дісмас верхи на коні під'їжджав Лейпцизьким шляхом до Віттенберга. Він ніколи не мав особливої прихильності до Віттенберга як до місця. Це було невеличке пласке містечко, оточене, взагалі-то, нічим. Кумедно, що багато хто з художників, Кранах у тому числі, домальовували на пейзажах Віттенберга дивовижні гори на обрії, роблячи це місто начебто баварським. Але ж, не дивлячись на одноманітність краєвидів, вам би сподобалось те, що створював тут Фрідріх: університет, що коли-небудь зможе конкурувати навіть із паризьким.

Коли його кінь процокав настилом дерев'яного моста, Дісмас побачив ліворуч високу вежу замкової церкви, а праворуч — вежі-близнюки собору. Далеко на східному краю міста розташувався монастир братів-августинців, де брат Лютер, можливо навіть у цю саму мить, нашкрябував ще одну уїдливу прокламацію проти святішого отця у Римі. Ще один головний біль для «дядечка Фрідріха».

Охорона біля міських воріт пропустила його. Незабаром Дісмас в'їхав у внутрішній двір замкової церкви. Він зліз з коня і трохи постояв, роздивляючись споруду. Думка про те, що він більше ніколи не побачить цього місця, де з року в рік проводив так багато часу, заповнюючи реліквіями галереї Фрідріха, трохи засмутила його. Але ще сумнішим було те, що він ніколи більше не побачить свого великого покровителя.

Управляючий Клемп повідомив, що курфюрст зараз у довгій галереї. Майстер Кранах малює його черговий портрет.

Але спочатку Дісмас зайшов до кабінету Спалати-на. Він і досі трохи хвилювався через випадкову зустріч у таверні в Нюрнберзі.

— А, племіннику, блудний син! — з посмішкою привітав його Спалатин.

Що він хотів цим сказати? Чи це була його звична манера?

Після обміну люб'язностями, Дісмас начебто випадково спитав:

— До речі, ви щось дізналися про той дивний випадок з кур'єром?

— Ні. Напевне, плутанина на пошті. Це у будь-якому разі не вперше. Ну що, привезли щось дивовижне для галереї нашого герцога? Там небагато місця залишилося. Минулого місяця ми робили інвентаризацію. Вгадайте, скільки там?

— Більше сімнадцяти тисяч, я гадаю.

— Сімнадцять тисяч чотириста сорок три. Не думаю, що з такими темпами архієпископ Майнца зможе нас коли-небудь наздогнати. До згадки про архієпископа: нам повідомили з Майнца, що в нього є дивовижна плащаниця.

— Он як? Що ж, — ніяково засміявся Дісмас. — Там хтозна-скільки плащаниць.

— Кажуть, ця щось із себе представляє.

Спалатин подивився на Дісмаса.

— Хіба ви не чули про неї?

— Я? Я, знаєте, подорожував. І свого часу бачив занадто багато плащаниць, щоб хвилюватися з цього приводу. Як почувається мій дядечко?

— Не дуже. Подагра. Камені. Ви ж знаєте, він любить попоїсти.

— О, так!

Дісмас поляпав себе по животу.

— Він сумує за полюванням. Воно було частиною його життя. Але зараз все у минулому. Лютер продовжує нагнітати напруження.

— Що цього разу?

— Змови проти нього. Довелося всюди поставити охорону.

— Вони наважаться вбити його тут?

Спалатин знизав плечима.

— Він нажив собі впливових ворогів. Імператор, Папа і наш дорогий «скоро-стану-кардиналом». Якби не ваш покровитель, брат Лютер був би зараз купкою попелу і кісток.

— Ну, дякуємо Господові за «дядечка Фрідріха».

— Складно сказати, як воно піде далі. Вся надія на те, що між написанням прокламацій проти Рима брат Лютер знайде час, щоб помолитися Богові за довге життя курфюрста. Фрідріх буде радий вас бачити. Він говорить про вас увесь час. Він дуже любить вас, Дісмасе. Ви йому наче справжній племінник.

— Мабуть, так. Гарну ціну тоді виторгували за годинника?

Спалатин розсміявся.

— Я не рівня нюрнберзькому годинникарю. Можливо, нам доведеться позичити трохи ваших дукатів. Я радий, що ви їх повернули. Який все ж таки негідник цей Бернард…

Дісмас дістався довгої галереї, зайшовши з дальнього кінця. Фрідріх сидів у великому кріслі біля вікна. Його очі були заплющені. Задрімав? Нудна справа — позувати для портрета.

Дісмас потихеньку підійшов. Мостина рипнула. Кранах обернувся і приклав указівний палець до губ. Дісмас подивився на мольберт. Мініатюра. Пензлі були малесенькі, деякі з однієї або двох ворсинок. Вони заговорили пошепки.

— Як він?

— Заснув.

— Бачу.

Дісмас роздивився маленьку картину.

— Гарно…

— Чим ти займався? Копирсався у могилах, як завжди?

— Ні. Я покінчив з усім цим.

— Що там з Альбрехтовою плащаницею?

Дісмас знизав плечима.

— Спалатин щось мені розповідав.

— Так ти не в курсі? — спитав Кранах. — Це ж твій бізнес.

— Я бачив більше плащаниць, ніж ти полотен, майстре Кранах.

Очі Фрідріха розплющилися. В молодості вони були вибалушені — від цього його погляд завжди набував напористого та трохи божевільного вигляду. Дюрер вдало передав це на його портреті. Зараз, у похилому віці і при надмірній вазі, вони трохи запали і зустрічали вас, так би мовити, бічним поглядом.

— Племіннику! Ви консультуєте майстра Кранаха?

Дісмас посміхнувся.

— Намагаюся переконати його, щоб домалював німб, але він відмовляється, поки вас не канонізовано.

— На це обмаль шансів зараз. Іди сюди.

Фрідріх запрошував в обійми.

— Лукасе!

— Так, ваша милосте?

— На сьогодні досить.

— Як скажете, ваша милосте.

Кранах кинув на Дісмаса роздратований погляд і почав витирати пензлі. Багатостороння людина цей Кранах: двірський живописець, бурмистер, власник найбільшого видавництва у Віттенберзі, власник аптеки, забудовник і власник купи нерухомості. Він був на короткій нозі з Лютером.

Дісмас міркував: Дюрер і Кранах — обидва великі майстри. Дюрер — меланхолік, але все ж із ним можна посміятися, якщо він у доброму гуморі. Проте за всі роки знайомства з Кранахом Дісмас ніколи не сміявся з ним, не шуткував і навіть не бачив його розсміяним. Отже і живопис Кранаха відображав саме це. На жаль.

— Що ти привіз своєму старенькому дядечкові? — спитав Фрідріх.

— Боюся, що з'явився з пустими руками. Я…

Слова застрягли у нього в горлі.

— Що?

— Я прийшов попрощатися, дядечку. Їду додому. Настав час.

Фрідріх спохмурнів. Його очі змокріли.

— Це дуже несподівано. У нас ще багато роботи з колекцією.

Дісмас посміхнувся.

— У вас найбільша колекція у світі, дядечку. Ну, не враховуючи Ватикану. Майстер Спалатин каже, що місця майже не лишилося.

— І як же ти будеш справлятися?

— Зі мною все буде добре. Ваша щедрість протягом усіх цих років зробила мене багатим. Не хвилюйтеся про це.

— Я думав, ти втратив усі свої гроші. Через того диявола Бернарда.

Отже, він знає. І тут Спалатин.

— Я… — Він відкашлявся, прочищаючи горло для брехні. — Я зміг повернути дещо з того, що втратив.

Фрідріх дивився просто на нього. Нутрощі Дісмаса зсудомило.

— Я буду сумувати за тобою, Дісмасе.

— І я буду сумувати за вами, дядечку.

Фрідріх скрутив персня з пальця і простягнув.

— На знак моєї любові.

— Я… ні!

Дісмас зробив жест відмови, піднявши обидві руки.

— Він належав моєму родичу. Заспокойся і візьми.

Це була печатка, на якій красувалися герб Віттенберга та герб самого курфюрста з червоними схрещеними мечами.

— Це занадто, дядечку…

— Хай береже тебе Бог, Дісмасе.

Вони обнялися. Дісмас рушив до дверей, сльози наверталися йому на очі.

— Дісмасе…

— Так, дядечку?

— Ти чув про Альбрехта і його плащаницю?

Дісмас здригнувся.

— Так, дядечку. Чув.

— Звучить дивно, хіба ні?

— Ну, як ви знаєте, дядечку, плащаниця — це найпроблематичніша з реліквій. Скільки їх було запропоновано і мені, і вам, але від усіх ми відмовились.

— Шістнадцять штук.

— Отож.

— Але навколо цієї неабиякий ажіотаж. Кажуть, історія її походження відома раніше за історію плащаниці герцога Савойського.

— Так, але…

— Дісмасе!

— Так, дядечку?

— Як давно ми знаємо один одного?

Нутрощі Дісмаса аж горіли.

— Дуже давно.

— Не хочу навіть думати про те, що під час нашої останньої зустрічі між нами залишиться щось недоговорене.

— Я теж.

— Чому ти не запропонував її мені?

Дісмасове серце гупало, наче кінь, що скаче галопом.

— Я… не був повністю впевнений в її походженні, дядечку.

— Але достатньо впевнений, щоб запропонувати її архієпископу?

— Його світлість ніколи не був надто прискіпливим щодо походження реліквій. Нещодавно він сам собі збудував рибальський човен святого Петра. Я подумав, навряд чи він буде прискіпливим до плащаниці.

— Простіше кажучи, ти продав йому підробку.

— Ну, може й так…

Фрідріх похитав головою.

— Я розчарований у тобі, Дісмасе. Хоча у мене немає ні любові, ні поваги до Альбрехта.

Його голос раптом зірвався на крик:

— Але він скоро стане кардиналом святої римської церкви!

Дісмасу хотілося одного: швидко розтанути і затекти у щілини між мостинами.

— Скільки?

— П'ятсот п'ятдесят, дядечку.

Фрідріх аж чмихнув.

— Гадаю, мене можна вважати щасливцем через те, що я зекономив на таких витратах.

— О, дядечку! Я б ніколи не… Ніколи, присягаюся честю!

— Ти ще згадуєш про честь?

— До цього випадку я ніколи не продавав нікому — ні вам, ні комусь іншому, — ніякої речі, про яку я б знав, що вона фальшива.

Фрідріх сумно кивнув.

— Так, ти був чесним. Майже до кінця.

Щоки Дісмаса палали з сорому.

— І все-таки я буду сумувати за тобою. А тепер іди і скажи майстрові Кранаху, щоб він повертався і закінчив малювати мене.

12. Чудовий день

Дюрер наполягав, що обидва вони мають бути присутніми на урочистій демонстрації плащаниці з Майнца, незважаючи на опір Дісмаса.

— Фрідріх знає, Нарсе. Він нікому не скаже. Але Спалатин теж знає… слухай, якщо все це відкриється і нас побачать разом…

Але Дюрер уперто стояв на своєму. Ніщо не могло його переконати. Здавалося, він ставиться до клятої демонстрації наче до чергової виставки. Дісмас урешті-решт поступився, але наполіг, щоб Дюрер для маскування вдягнувся у рясу.

— Якщо хтось закричить, глянувши на плащаницю: «Боже, це ж Дюрер!», звісно, я не хочу, щоб мене побачили поруч зі справжнім Дюрером.

Альбрехт — який вже офіційно був титулований як кардинал Альбрехт Бранденбурзький — улаштував підготовку до цього заходу, гідну другого пришестя.

Дорогою до собору вони помітили монаха Тецеля з його сундуком для індульгенцій, дуже відкритого до співробітництва.

— Свиня! — голосно пробурмотів Дюрер.

— Тихіше, заради Бога, — прошипів Дісмас. — Чого ти очікував? Що Тецеля тут не буде? Як ти вважаєш, заради чого Альбрехт купив плащаницю? Для оздоблення інтер'єру?

Вони обрали місця, які — Дісмас перевірив — були десь позаду, в гущині юрби.

Знадвору голосно засурмили.

— Ну просто, як наш Господь захотів би, — зауважив Дюрер.

Дісмас нарахував двісті п'ятдесят осіб у процесії. Альбрехт виглядав розкішно в своїх нових червоних галеро[14] та ризі. У своїй розлогій проповіді він віддав належне святому Боніфацію, мученику і святому покровителю Майнца та всієї Німеччини, який запровадив християнство серед язичників-франків. Альбрехт звертався до нього кілька разів таким чином: «наш улюблений праотець у Христі», натякаючи на прямі родинні зв'язки зі святим.

Дюрер увесь час стогнав і бурмотів.

Альбрехт завершив закликом до всіх праведних германських християн об'єднатися во Христі і загоїти минулі чвари спалінням біля стовпа Мартіна Лютера.

— Так, це нас дійсно об'єднає, — сказав Дюрер. — Нема нічого більш миротворного, ніж добре спаління.

Нарешті настав час головної події. За сигналом дві тонкі золоті мотузки, просунуті у коліща високо під стелею, підняли плащаницю з релікварію, оздобленого дорогоцінним камінням, золотом та сріблом, підвісивши її в повітрі над вівтарем.

Там вона й колихалася поміж клубів ладану та мелодій хоралів. Багато хто пороззявляли роти, так само, як Альбрехт, коли вперше побачив її на столі у своєму кабінеті. Чулися стогони та плач релігійних фанатиків. Навіть Дюрер визнав, що як для постановки, це виглядало «непогано».

Дісмас прорік як мінімум одне чудесне зцілення на відкритті. Згодом з'ясувалося, що їх відбулося аж два: сліпий побачив, кульгава жінка пішла. Обидва зцілення були люб'язно надані Тецелем.

Коли жінка, що зцілилася, закричала, Дюрер прошепотів: «Я й гадки не мав, що буде настільки добре».

Після церемонії основних спонсорів приймали з вином і сиром у внутрішньому дворі монастиря. Дісмас заборонив Дюрерові йти і пішов сам.

Був теплий день. Він відчував спрагу та все ще хвилювався через розчарування Фрідріха. Тому перехилив кілька келихів вина один за одним.

Альбрехт стояв першим у черзі гостей до вина, сяючи від похвал через те, що він зробив таке диво для Майнца. Дісмас приєднався до черги.

Посмішка Альбрехта зникла, тільки-но він побачив Дісмаса. Він намагався знецінити роль Дісмаса у здобуванні плащаниці, воліючи створити враження, що її поява якимсь дивним чином пов'язана з його обранням до колегії кардиналів. Але все ж таки простягнув руку з цибулястим кардинальським перснем.

— А, Дісмасе! Сьогодні насправді великий день.

— Так, ваше високопреосвященство.

— Благословляю тебе, — промовив Альбрехт, натякаючи, що йому час іти.

Дісмас, осмілівши від вина, проте, продовжував стояти на місці.

— Як чудово, — сказав він Альбрехтові,— таке несподіване підтвердження.

— Е?

— Зцілення. Два!

— Так, дійсно. Чудово. Радий був бачити.

— Сподіваюся, його високопреосвященство вмить поверне зроблені інвестиції.

Замість посмішки на обличчі Альбрехта з'явилась перелякана гримаса.

— Гарного дня вам, Дісмасе.

— Насправді, це прощання, ваше преосвященство. Я їду додому.

— Що ви кажете?

Альбрехт зовсім не був засмучений.

— У відставку. Хіба можу я сподіватися колись перевершити оце?

— Так, гаразд, ще раз благословляю вас. А зараз посуньтеся, бо тут інший гість. Каспаре! Графине! Як приємно бачити вас обох…

13. Не дуже чудовий день

Було б легше подорожувати на південь річкою, навіть проти течії, але численні пункти збору оплати на Рейні між Майнцем та Базелем були переповнені контролерами-нишпорками. Навіть з усіма гарненькими дукатами, які Дісмас мав при собі, більш розважливим було обрати дорогу суходолом і звичне маскування під монаха.

Подорож забере з місяць: Страсбург, Базель, Тун, оминучи Берн, а потім — униз до Лаутербруннена, а тоді круте сходження на гору до Мюррена. Хотів би він там опинитися просто зараз. Але важка довга дорога верхи має трохи відволікти його від почуття сорому через догану Фрідріха. Сором гриз його серце, як щур. Він уже всерйоз міркував, чи не пожертвувати нажиті нечесним шляхом дукати на перший-ліпший монастир, який трапиться дорогою. Але що потім? Знову повертатися до життя мисливця за реліквіями? Він більше очей не зможе показати при дворі Фрідріха. А думка про подальші стосунки із Альбрехтом була нестерпною. Починати все заново, продаючи реліквії на ярмарках? Тільки не це.

Отже, він вирішив рухатися вперед, молитися дорогою про прощення або, принаймні, про забуття і думати тільки про батьківщину. Про свіже гірське повітря, насичений хвойний аромат лісів, про луки, що вибухають різними барвами навесні, про гуркіт криги на річках, повний місяць на снігу, нічні крики сови та яструба. Це загоїть його душу.

Наприкінці четвертого дня дороги, коли вже починало сутеніти, позаду почувся цокіт копит. Хтось вигукнув його ім'я і суворо наказав зупинитися.

То був Вітц на чолі десятка вершників. Ніяких люб'язностей та пояснень. Один з людей Вітца схопив за віжки Дісмасового коня. Мечі були вийняті з піхов. Що б це мало значити?

Він мав слідувати із ними назад у Майнц. Причину йому не пояснили. Під час зворотної подорожі — їхали вони швидко і в зловісному мовчанні — Дісмас ледве не виснажив власний мозок, гадаючи про причину такого грубого виклику.

Опівночі дісталися Майнца. Незважаючи на пізню годину, Дісмаса відвели просто до приймальні Альбрехта, де він опинився віч на віч із похмурим кардиналом, насупленим монсеньйором, кількома роздратованими священиками і Дрогобардом, який сидів з кам'яним обличчям. Перед ними на довгому столі лежала розгорнута плащаниця. Поганий знак.

Альбрехт не простягнув руку для поцілунку. Лише вказав на плащаницю і вимовив:

— Вимагаю пояснень цього.

Дісмас глянув на реліквію, потім на Альбрехта.

— Я не розумію, ваше преосвященство.

Він наблизився до столу і оглянув плащаницю. Ніяких вад. Вона була точнісінько такою самою, якою він бачив її востаннє.

— Наш Господь мав звичку носити прикраси?

— Я… я не думаю, ваше преосвященство.

— Точніше, персні?

Дісмас подивився на намальовані руки. І побачив — онде, на правиці. Він нахилився і навів різкість: крилатий змій у короні держав у пащі перстень.

Він упізнав його — і йому стисло груди. Підпис Кранаха: деталь герба, що був дарований йому Фрідріхом на честь призначення його двірським художником.

У нього голова пішла обертом. В ім'я Господа, яке відношення той міг мати до плащаниці?

Дюрер! — раптом майнуло у голові.

Але як він не побачив цього раніше? Він же обстежив кожен ряд тканини, кожну ниточку Дюрерової плащаниці.

Дісмас підняв очі на Альбрехта.

— Боюсь, що я… я все ще нічого не розумію. Цього… тут раніше не було.

Альбрехт дав монсеньйорові знак рукою. Монсеньйор заговорив:

— У каплиці, де зберігалася плащаниця, сталася пожежа. Всередині все дуже розжарілося. І після цього з'явилася та емблема.

Мозок Дісмаса працював на межі потужності. Альбрехт не цурався виставляти про людське око фальшиві реліквії — такі, як рибальський човен святого Петра. Але кардинал Майнцький був не з тих, хто дозволить собі виглядати дурнем перед власними підданими.

Зараз у голові Дісмаса, окрім лютого бажання негайно вбити Дюрера, думок було не багато, тому єдине, що він зміг відповісти, було:

— Може, це ще одне диво?

— Взяти його! — коротко звелів Альбрехт Дрогобарду.

Рука Дрогобарда міцно стисла передпліччя Дісмаса.

— Зачекайте, ваше преосвященство, — сказав Дісмас. — Хіба ми не були свідками двох чудес на відкритті?

Альбрехт простромив його поглядом.

— Зважаючи на це, — Дісмас навіть подався наперед, — як тоді плащаниця може опинитися підробкою?

Альбрехт, що перебував у крижаному гніві, розумів, що краще не визнавати ті зцілення шахрайством у присутності монсеньйора, священиків і Дрогобарда. Лютер занадто все розбурхав. Симульовані зцілення не тільки вийшли з моди, вони ще й підлягали засудженню. Ці люди в кабінеті були його слугами, але слуги пліткують. Усе випливе назовні. Наразі він був кардиналом. І одночасно залежав від Дісмаса.

— Залиште нас.

Монсеньйор, священики і Дрогобард вийшли.

Альбрехт підвівся зі свого трону й спустився по сходах з помосту. Промовляючи далі, він походжав навколо Дісмаса. Його тон здавався більш ображеним, ніж осудливим.

— Скажи, і чим я заслужив таке віроломство?

— Кажу щиро, ваше високопреосвященство, я вражений до тієї ж міри, що і ви.

На технічному рівні це було чистісінькою правдою.

— Ні, ні! — перервав Альбрехт. — Припиніть це неподобство.

Він ще раз повільно обійшов навколо Дісмаса.

— Підпис майстра Кранаха не повинен був проявитися, поки ви, цілий і здоровий, не прибудете у свій гірський кантон. У нейтральний кантон, звідкіля я не зможу вас дістати. Але пожежа змусила вас тікати. Герб майстра Кранаха ніхто б не помітив, якби не пожежа, під час якої він проявився. Ви встигли б дістатися до свого села, де опинилися б у недосяжності. Але ви не встигли.

— Ваше високопреосвященство…

— Ще одне слово, і я викличу Дрогобарда, щоб він вирізав ваш язик. А тепер кажіть, хто затіяв цю маленьку та гарненьку інтригу? Ви самі? Не думаю. Ви не настільки розумний, я правду кажу, Дісмасе? Ні, ви всього тільки брудний швейцарський торговець кістками, який носить гарне взуття, куплене за вкрадені гроші. Ні, такий дотепний спосіб зради міг вигадати тільки Фрідріх — Фрідріх Мудрий.

Дісмаса охопив жах. Альбрехт вважає, що саме Фрідріх вчинив змову, щоб зганьбити його.

— Мені дозволено говорити?

— О, так. Будь ласка.

— Це був я. Не Фрідріх. Це була моя ідея.

Альбрехт зневажливо посміхнувся.

— Ти все продумав? І намалював оце?

— Так.

— Який талант, майстре Дісмасе! Я й не знав, що ви такий митець. Тоді скажіть, навіщо ви прикрасили цей шедевр підписом Кранаха?

— Мені здається, пояснення цьому… це через пентіменто.

— Пентіменто?

— Так, — продовжував Дісмас. — Я згадав. У мене деякий час зберігалось це полотно, я пам'ятаю, що декілька років тому на ньому був підпис Кранаха. Темперою. Я прибрав його з очей та забув про нього. З часом темпера блякне, розумієте? Особливо на лляному полотні. Отже, те, що було там раніше, напевне… зникло. Коли я заходився робити плащаницю… я цього не врахував. Дав маху, — вимовив Дісмас із вимушеним сміхом. — Отже, ваше преосвященство праві. Я не такий уже й розумний, як виявилось. І тепер сподіваюсь тільки на ваше милосердя.

— Милосердя? Це те, на що ти сподіваєшся?

— Ну, це ж чеснота, яку схвалює Господь.

— Не говори зі мною про Господа. — Альбрехт гидливо вказав на плащаницю. — Ти зганьбив його святий образ.

— Дозвольте з усією повагою зауважити — ваше преосвященство не були такі прискіпливі у випадку з човном святого Петра.

— Охорона!

Дісмаса поспіхом вивели.

14. Гріх кардинала

— Лист для курфюрста, майстре Спалатине. 3 Майнца, від кардинала.

Спалатин узяв листа від слуги, заздалегідь відчуваючи нудьгу. Черговий лист Альбрехта зі скаргою на Лютера? Вони рахувалися дюжинами — у діапазоні від благань до палкого гніву через відмови Фрідріха видати єретика.

Він узяв ножа, щоб розпечатати послання. Цього разу, думав він, мають бути нарікання на Фрідріха за те, що він не з'явився на посвячення Альбрехта у кардинали. Та це не було пов'язане з Лютером. Справа у стані здоров'я Фрідріха.

Спалатин пробіг очима рядки.

Господи!

Він кинувся до помешкання Фрідріха і вручив йому листа. Фрідріх почав читати, наморщивши лоба.

«Вашу плюгаву та нікчемну змову викрито. Ви дійсно вважаєте, що це зупинить нас від прагнення виконати волю Святого Престолу в Римі — притягнути вашого монаха-єретика до суду? Якщо так, то ви помиляєтеся, рівно як і порушуєте закон…»

Фрідріх підняв очі на Спалатина.

— В ім'я Господа, що він верзе?

— Читайте далі.

«Ваш агент у цій ганебній зрадницькій справі, майстер реліквій Дісмас, — мій в'язень. Повірте мені на слово, він зазнає найсуворіших тортур. Також повірте, що його свідчення, які сповна описують брудні подробиці вашої богохульної махінації, незабаром будуть розповсюджені по всій Імперії і знеславлять Саксонію і Веттінів.

Підписано сього дня вашим братом у Христі, чиє Святе Ім'я ви ганьбите покровительством над єретиком Лютером, а зараз — найогиднішим святотатством».

Підпис.

Фрідріх похитав головою.

— Він остаточно збожеволів?

— Я вважаю, — розпочав Спалатин, — що було викрито те, що майстер Дісмас підробив плащаницю. Цим пояснюється, чому йдеться про святотатство і богохульство. А от чому він вплутує в цю справу вас — зовсім незрозуміло. Блюзнірство і святотатство. Але до чого тут ви?

Фрідріх пильно подивився на лист.

— Це якісь хитрощі. Щоб отримати перевагу у справі Лютера.

— Можливо. Але незрозуміла логіка. Принаймні, для мене.

Фрідріх зітхнув.

— Хай там що, але у нього Дісмас.

— Так. Боюся, що так.

— Це ти мені казав про якусь нову техніку, яку вони використовують?

Спалатин кивнув.

— І що це?

— Це називається, здається… Якась «Маріонетка». У них є… два способи використання.

— Просто розкажи мені, Георге.

— Гачки заганяють у вуха, руки і ноги. Жертву підвішують і смикають за мотузки. Звідси назва. Були такі, хто бажав, щоб Бернарда, того нюрнберзького шахрая, катували саме так. Це має популярність у глядачів, бо може тривати декілька днів.

Фрідріх набув зневажливого вигляду.

— Цей лист… Коли він був відправлений?

— П'ять днів тому.

— Господи!..

— Він міцний, Дісмас. Він був рейзелауфером, не забувайте.

— Теліпання на гачках відрізняється від військової служби, Георге. Те, що він вчинив, — неправильно, але я не залишу його на милість Альбрехтовим інквізиторам. Вам доведеться їхати дуже швидко. Готові?

Спалатин кивнув.

— Пропонуйте все, що забажає. З'ясуйте, чому він гадає, що саме ми стоїмо за цією… трагедією.

Спалатин уклонився і зібрався йти.

— Георге!

— Так, ваша милосте?

— Поверніть його, і тоді я сам скручу в'язи цьому лукавцю.

Спалатина провели до приймальні кардинала у манцькому палаці. Нестерпний біль від довгої їзди верхи змушував його скреготіти зубами, поки він шкутильгав по кам'яній підлозі. Він корив себе за те, що не в змозі приховати свій стан, і змусив себе випрямитись, увійшовши до зали. Коли він уклонився, щоб поцілувати простягнутий Альбрехтом перстень, йому стрельнуло в хребет.

— Прео… с-священство.

— Вам зле, майстре Спалатине?

— Так, ваше преосвященство, не молодію.

— Я так розумію, подорож була не з приємних?

— Курфюрст наказав переказати вам його братську любов. Він дуже засмучений і хоче знати причину таких — якщо дозволите — вражаючих обвинувачень.

— Якщо дозволите, я страшенно розчарований своїм колись любим братом.

— Це зрозуміло з вашого листа. Мені доручено моїм володарем дізнатися, чому ваше преосвященство покладає на курфюрста відповідальність за які б там вони не були злодіяння.

Альбрехт зневажливо посміхнувся.

— Майстре Спалатине, давайте не будемо вдавати невинність.

Кардинал зробив знак монсеньйорові і той дістав з шухляди складене лляне полотно. Він поклав його на довгий стіл і розгорнув у навіть більш зневажливій манері, ніж торговець розкладає третьорядний товар.

«Усе ясно, — подумав Спалатин. — Саме вона».

І перехрестився.

— Ні-ні-ні,— сказав Альбрехт. — Ми обидва знаємо, що у цьому немає необхідності.

Спалатин подивився на плащаницю. Вона була чудова. Він відчував, як очі Альбрехта свердлять його потилицю, наче штопор.

— Вона чудова, — сказав Спалатин. — Вітаю, ваше високопреосвященство.

— Я дуже задоволений, що вам подобається. Скажіть, чи не вважаєте ви, що права рука нашого Господа особливо прекрасна?

Спалатин придивився. Спочатку нічого не помітив. А тоді — ось же він, рубіновий перстень у пащі у… Боже милосердний, це ж підпис Кранаха? Якого біса?..

Він підняв очі на Альбрехта.

— Мушу визнати, я розгублений, ваше преосвященство.

— Ви не впізнаєте підпис свого двірського живописця, майстра Кранаха?

— Так, але тим паче.

Альбрехт постукав указівним пальцем по поруччю свого трону.

— Не жартуйте зі мною, майстре Спалатине. Бережіться, бо земля під вашими ногами розверзнеться, і ви опинитесь у нашому підземеллі, підвішений поруч із вашим напарником по змові.

Спалатин намагався зібрати все докупи. Кранах автор плащаниці? Підпис, безперечно, його. Але навіщо те Кранаху?..

Ба більше: чому Альбрехт купив плащаницю, так відверто підписану?

— Ваше високопреосвященство, ви мусите вірити мені, коли я кажу, що для мене це таємниця. Як і для курфюрста, якщо б він тут опинився.

— Отже, ви просто все заперечуєте. Ганьба, майстре Спалатине. Вас шанують за розум та освіченість. І все, що ви можете зараз зробити, — це знизати плечима? Напевне, вам не терпиться приєднатися до вашого приятеля внизу?

Погроза?

— Чи може ваше преосвященство дати відповідь на одне запитання, перш ніж зневажати?

— Продовжуйте.

— Я засвідчую підпис майстра Кранаха. Або його дуже якісну підробку. Але чому ваше преосвященство придбали це?

— Спочатку підпису не було. Потім у святилищі сталася пожежа. Внаслідок сильного жару підпис вашого двірського живописця проявився. Так було викрито вашу змову. Вочевидь, планувалося, що підробка зробиться очевидною за деякий час. Можливо, коли плащаниця була б виставлена вселюдно. Щоб якомога сильніше принизити мене і послабити моє прагнення притягти єретика Лютера до суду.

Альбрехт відкинувся на спинку крісла.

— Пожежа, звісно, була послана Богом, щоб захистити мене від вашої інтриги.

«Повна нісенітниця, — міркував Спалатин. — Маячня. І все ж, це знак Кранаха». Раптом його вразило: що, як Альбрехт сам поставив знак, щоб висунути звинувачення Фрідріхові і змусити його боронитися, послабивши захист Лютера? Така недоброчесність властива Альбрехтові. І все ж, це безвихідь…

— Я повертаюся у Віттенберг, щоб про все доповісти курфюрстові.

— Що ж ви, — лестиво проказав Альбрехт, — покидаєте нас так швидко? Лишайтеся. Будьте нашим гостем. У нас досить вільного місця. Майстер Дісмас буде радий вашому товариству.

— Ваше преосвященство погрожує?

— Ні, майстре Спалатин. Демонструю гостинність.

Спалатин витяг зі свого плаща аркуш, складений вчетверо, і передав його Альбрехту.

— Курфюрст висловив побажання, щоб наші переговори відбувалися на умовах привітності і взаємної поваги. Але якщо ви погрожуєте, мені доручено повідомити вашому преосвященству, що тисяча таких листівок уже віддруковані і чекають розповсюдження по всій Імперії.

Альбрехт прочитав:

«КАРДИНАЛЬСЬКИЙ ГРІХ

СОРОМ МАЙНЦА

АЛЬБРЕХТ КУПИВ КАДИНАЛЬСЬКИЙ КАПЕЛЮХ

ЗА ДУКАТИ ФУГГЕРА,

А ЩЕ ПІДРОБКУ РЕЛІКВІЇ СВЯТОГО ПЕТРА,

А ТЕПЕР ОТРИМУЄ ХАБАРІ,

ЗА ЙОГО КУРФЮРСТСЬКИЙ ГОЛОС

ІСУС ПЛАЧЕ

СВЯТІ ВОЛАЮТЬ ДО ПРАВОСУДДЯ».

Він відірвав погляд від аркуша і подивився на Спалатина, його щоки пашіли.

— Це підлість!

— Згоден, ваше високопреосвященство. Немає кращого слова, щоб описати такі дії. Не дуже добре обдурювати віруючих з човном, заявляючи, що він належав тому самому святому Рибалці. Але ще гірше бути розпорядником трону Карла Великого, який бере хабарі за свій голос. Це дійсно підлість.

Обличчя в Альбрехта побагровіло. Він зіскочив зі свого трону. Якоїсь миті Спалатин подумав, що той зараз накаже кинути його до підземелля і підвісити на гачки поруч з Дісмасом.

Потім увесь гонор з нього зійшов. Він гепнувся назад на трон.

— Дуже добре, майстре Спалатине. То ж як будемо діяти?

15. Щось не так?

Спалатин повернувся у Віттенберг через тиждень. Переговори з Альбрехтом надали йому змогу повертатися менш виснажливим темпом.

Війну було призупинено. Допити Дісмаса перевели у підвішений стан, а його самого — у не підвішений, тобто зняли з гачків «Малої Маріонетки». До вирішення справи він мав залишатися «гостем» Альбрехта. Було вирішено, що його рани доглядатиме особистий хірург кардинала. Спалатин також попередив Альбрехта: якщо Дісмас помре, — справжнє диво, що він досі не помер, — листівки будуть негайно поширені. Втім, не факт, що Дісмаса звільнять і Альбрехт заспокоїться. Він і досі залишався впевненим у тому, що саме Фрідріх ініціював підробку плащаниці.

Спалатин залишив Майнц, маючи обіцянку Альбрехта, що й досі дзвеніла в його вухах: якщо Фрідріх оприлюднить свої листівки, Дісмаса знову підвісять на гачки і «затанцюють» до смерті. Потім кардинал надрукує свої листівки, в яких звинуватить Фрідріха у махінаціях із плащаницею заради перешкоджання благочестивим намірам Альбрехта притягнути Лютера до суду.

Відносини між Бранденбургом і Саксонією на той час були напруженими до такої міри, що публікація листівок могла призвести до війни. Тому багато чого стояло на кону.

Щоб заспокоїти вражену гордість кардинала, Спалатин розробив план: Альбрехт великодушно позичає плащаницю Фрідріху — нібито для показу реліквії у бранденбурзькій галереї. Плащаницю ніхто так і не побачить, бо вона геть чисто вся згорить у страшній пожежі. Фрідріх компенсує Альбрехтові його збитки, офірувавши п'ятсот п'ятдесят дукатів майнцькій богадільні.

Переговори щодо звільнення Дісмаса були майже завершені, коли Альбрехт додав останню умову: він жадає зустрічі з Фрідріхом на нейтральній території. Спалатин засперечався: навіщо, з якою метою? До чого призведе така зустріч? Альбрехт на те сказав, що має намір подивитися Фрідріху в очі, щоб упевнитися, що той не винний у цій махінації. Спалатин і Фрідріх вагалися, та Альбрехт виявився непохитним: Дісмаса не відпустять, якщо зустріч не відбудеться. Тож вона була призначена у Вюрцбурзі.

Приховати пересування двох курфюрстів — примаса[15] Німеччини та правителя Саксонії — було важко, якщо не неможливо, враховуючи їх почет. Офіційною версією Вюрцбурзької зустрічі було прагнення знайти рішення у справі Лютера.

— Ти впевнений, що це був Дюрер? — спитав Фрідріх.

— Є деякі сумніви. Але вони виглядали як ідеальна парочка шахраїв, коли я натрапив на них у ту ніч в нюрнберзькій таверні. П'яні, як солдафони. Ще й будували на столі вежі зі своїх дукатів.

Він посміхнувся.

— Жива ілюстрація продажності.

— І Дюрер поставив там підпис Кранаха? Навіщо?

Спалатин знизав плечима.

— Художники…

— Як він це зробив?

— Це дитяча забавка. Молоко. Сік лимона. Цибуля. Інші методи включають тілесні рідини. Сечу або…

Спалатин відкашлявся.

— Ох, кажи вже, Георге.

— Сперму.

Фрідріх скривився.

— Будемо сподіватися, що то не вона. На плащаниці? Господи, змилуйся.

— Майстер Кранах підходив до мене сьогодні. У мене досі вуха горять від його докорів.

Спалатин не зміг утриматися від посмішки.

— Він у стані, що відповідає ситуації.

— Він знає?

— Ні. Але у нього було замовлення від Альбрехта — взятися за великий вівтар у Кобленцькому соборі. Вчора він отримав повідомлення з Майнца про скасування замовлення. Жодних пояснень. Він намагався дізнатися в мене, чи варто йому подати судовий позов через розрив тієї угоди. Я не радив.

Фрідріх розсміявся. Спочатку тихенько, а потім його велике тіло почало трястися, як дім під час землетрусу.

Спалатин також сміявся.

— У цьому є й позитивний момент. Його обурення доводить, що він ні з якого боку не причетний до змови. Якби він був спільником, то сумніваюсь, що він би сопів як скажений бик, погрожуючи судовим процесом.

Фрідріх витер мимовільні сльози зі щік.

— Я хотів би поговорити з майстром Дюрером, — нарешті сказав він.

— Я теж. Дуже.

Фрідріх розмірковував.

— Нюрнберг — вільне імперське місто. Там у нас немає жодних юридичних прав.

Він подивився на Спалатина.

— Тож ми не можемо змусити його приїхати у Віттенберг.

— Ні.

Спалатин посміхнувся.

— Але з його боку було б неввічливо відхилити запрошення.

Фрідріх поміркував.

— На його місці я б відхилив.

— Дозвольте мені зайнятися цими дрібницями, — запропонував Спалатин.

Дюрер у своїй студії наносив останні штрихи на портрет Якоба Фуггера, коли Агнес увійшла повідомити, що прибули троє поважних панів. Імперські емісари, як вони назвались.

Зазвичай Дюрер вважав неприпустимим, щоб хтось відривав його від роботи. Але для імперських емісарів можна зробити виняток. Особливо тому, що імператор Максиміліан досі винен йому за два сімейні портрети. Можливо, ці люди привезли його винагороду.

— Не барися, жінко, — сказав він, витираючи руки ганчіркою, змоченою терпентином. — Заведи їх. І принеси випити. Гарного пива, Агнес.

Фрау Дюрер пробурмотіла, що вона бачила й краще вдягнених імперських емісарів у своєму житті і, розгнівана, вийшла.

Незабаром двері у студію відчинилися і зайшли троє.

Одного погляду було досить, щоб Дюрер погодився з Агнес щодо їхнього вбрання. Трійця була без пір'я на капелюхах, без шовку і медальйонів. На додачу, всі були неголені та брудні.

Дюрер бачив багато сановників та слуг, які працюють на можновладців. Ці хлопці були більш схожими на тих, яких можна зустріти у засідці біля річки або міських воріт. Уночі.

Чоловік, який звернувся до нього, люб'язно й поважно, виявився дуже знайомим на вигляд, але Дюрер не міг пригадати його. Портретисти пам'ятають обличчя. Де він його міг бачити?

— Нам доручено його імператорською високістю супроводити вас до нього. Негайно.

Дюрер подумав з надією: «Може це виклик до імператорського смертного ложа?»

— Імператору… погано?

— Його високість хворіє. І з цієї причини воліє вас бачити. Часу немає.

— Мені шкода це чути, — сказав Дюрер, вже відчуваючи: щось тут не те.

— Дозвольте спитати, чи принесли ви письмове розпорядження його високості?

— Ні.

«Досить безцеремонна відповідь», — подумав Дюрер. І, набравши повітря, промовив:

— При всій повазі до його імператорської високості, якщо дозволите, це трохи незаконно. Багато разів я був викликаний до двору, і завжди мені приносили щось із його підписом.

Їхній ватажок — де ж Дюрер бачив його раніше? — знизав плечима.

— Ваша честь, я впевнений, що це так. Але ж ми тут, і треба поспішати. Ви б зібрали свої речі — і рушаймо. Добре?

Двері відчинилися. Фрау Дюрер увійшла з тацею кухлів з пивом і попрілими цукерками.

— Що все це означає? — спитала вона, ставлячи тацю і суворо обдивляючись трійцю. Оплата за виконану роботу, як я сподіваюся?

— Дякую, Агнес, — сказав Дюрер. — Ти можеш іти.

— Я тільки кажу, що…

— Ці добродії супроводжуватимуть мене до імператорського двору. Мене викликає імператор.

— Невже? Імператор хоче заплатити тобі особисто?

— Агнес!

— Ти поплентаєшся до двору, а я лишуся тут розбиратися з кредиторами? Не думаю, що у цьому є сенс, але спитаю, чи мене хтось «супроводить до двору»?

— На жаль, фрау Дюрер, викликають лише майстра Дюрера. Терміново.

— М-м, — протягла Агнес, — значить, терміново? З імператорами, кардиналами, курфюрстами і хто там ще є все завжди терміново, чи не так? Окрім тих випадків, коли справа стосується повернення боргів. Тоді це коли-небудь. Терміновість — це коли все роблять терміново, я так вважаю.

— Агнес!

— Не звертайте на мене уваги. Я тут лише служниця. Посудомийниця. Поки всіх інших супроводжують до двору. Спакувати твої речі? Ваша честь бажає камзол, оздоблений соболем? Чи шовковий? Не питайте мене, яка зараз мода при дворі, мене дуже давно питали про це останнього разу.

Агнес залишила їх, буркочучи.

— Прекрасна у вас дружина, майстре. Пора їхати.

Дюрер нарешті згадав, де він бачив цього чоловіка.

У Віттенберзі. Він був одним з людей Спалатина.

— Ваше ім'я часом не Теобальд? — спитав Дюрер.

— Теобальд. Це досить гарне ім'я, щоб від нього відмовлятися. Але немає часу кивати підборіддями, ваша честь. Не переймайтеся дрібницями. Ви отримаєте все необхідне, коли ми прибудемо на місце. При дворі.

— А тепер стій, — сказав Дюрер. — Стій, вусаню! Тебе кличуть Теобальдом, або я не Дюрер. І твій господар не імператор Максиміліан. Це Георг Спалатин, який служить курфюрсту Фрідріху. Що все це означає? Що тут відбувається?

— Зараз не до жартів. Ходімо з нами. Швидко.

Обличчя Дюрера почервоніло.

— Я нікуди не піду, доки ви не поясните мені причину.

Теобальд сказав спокійним і рішучим тоном:

— Тоді, ваша честь, ми можемо зробити це у два способи. Є легкий, а є нелегкий. Легкий є легким для всіх — для вас, для нас і для милої фрау. Її не треба турбувати. Ніхто цього не хоче, я вважаю. З усією повагою, але вона здається вже достатньо травмована. Не хотілося б бачити її у поганому гуморі. Ні.

— Але я не розумію, — промовив Дюрер тремтячим голосом. — Якщо майстер Спалатин хоче мене бачити, нема ніякої потреби у махінаціях. У нас чудові стосунки. Я вимагаю повідомити причину виклику!

Двері відчинилися. Увійшла Агнес з сумкою речей.

Дюрер відкрив був рота, щоб покликати на допомогу. Щойно він це зробив, як гострий кінець кинджала торкнувся йому між лопаток.

— Давайте я візьму це, фрау Дюрер, — лагідно сказав Теобальд. — І дозвольте сказати, що мені було дуже приємно з вами познайомитись. Ми будемо піклуватися про майстра і скоро повернемо його вам.

— Якщо це через мене, то не варто, — сказала Агнес, повертаючись, щоб вийти. — І якщо імператор замовить ще один портрет, прошу вас переконатися, що він заплатить наперед, готівкою. І за ті два, за які заборгував.

— Будьте певні? — галантно вклонився Теобальд. — Я проконтролюю це особисто.

Не так уже багато було розмов під час триденної подорожі до Віттенберга.

По прибутті Дюрера одразу відвели до приймальні Фрідріха. Там на нього чекали курфюрст та Спалатин. На їхніх обличчях не було ні привітання, ні тепла.

— Майстре Дюрер, — проказав Фрідріх замогильним тоном. — Як добре, що ви завітали до нас.

— Ваша милосте, з усією повагою, але я обурений. Чому мене викрали у такий спосіб? Якщо ви бажаєте мене бачити — я завжди з радістю…

Фрідріх дав знак рукою, щоб він замовк.

— Майстре Дюрер, ви сповіщені про те, що трапилось із Дісмасом?

Дюрер витріщався.

— Він поїхав додому. До Мюррена, чи як там він його називає. В швейцарські кантони. Що? З ним щось… щось не так?

Фрідріх дивився на Дюрера з кам'яним обличчям.

— Це добре, що ви не в курсі, майстре Дюрер. Якби я дізнався, що ви в курсі, я б розчарувався. Дуже розчарувався.

Дюрер перевів погляд із Фрідріха на Спалатина.

— Що трапилось з Дісмасом? Щось погане?

— Він підвішений на гачках в підземеллі Майнца, — сказав Спалатин. — Уже близько тижня. Дозволяю вам самому вирішити, у якому він стані.

Дюрер відчув, як його груди стислись.

— Будьте певні, майстре Дюрер, — сказав Фрідріх, підвищуючи голос. — Якщо мені не сподобаються ваші відповіді, ви спробуєте моє підземелля.

У Дюрера кров відлила від обличчя.

Коли вони закінчили розмову, Фрідріх піднявся з крісла, спираючись на дві тростини.

— Завтра ми ідемо у Вюрцбург. Ви лишаєтеся тут, майстре Дюрер. Це не моя прерогатива — наказувати людині, про що їй молитися. Але я раджу вам молитися за мій успіх там. Якщо я повернуся без Дісмаса, молитися доведеться ще палкіше, і тоді вже за себе. На добраніч.

16. Покута

Вюрцбурзька зустріч проходила в головній залі архієпископського палацу.

За домовленістю, двоє дверей у різних кінцях зали одночасно відчинились. Альбрехт та Фрідріх увійшли та рушили одне одному назустріч: Фрідріх зі своїми двома тростинами, Альбрехт — бадьорою неофіційною ходою. Фрідріх насилу нахилився, щоб поцілувати перстень Альбрехта. Здивований цим жестом, Альбрехт перехопив курфюрста поки той нахилявся і обійняв його. Випадковий спостерігач подумав би, що зустрілися двоє старих добрих друзів. Нарешті вони всілися один проти одного.

Альбрехт заговорив першим:

— Як почувається мій дорогий брат?

— Старий та жирний. Бачу, що мій брат зробився червоним[16]. Шкодую, що не зміг приїхати на посвячення у кардинали. Я чув — це була велична подія. Як бачите, здоров'я моє слабне. Я вдячний можливості особисто висловити мої найщиріші вітання.

— Усепокірнійше дякую.

— Не сумніваюся, що ви будете виконувати свої обов'язки з покірністю, якою славитесь. А тепер перейдемо до справи. Прошу вас показати мого непутящого «племінника», щоб я упевнився, що він вижив після тортур. Без цього нам нема чого тут робити.

— Непутящого? — пирхнув Альбрехт. — «Непутящий» — це неправильна назва після скоєних ним злодіянь.

— Давайте не будемо гратися словами. Накажіть привести його.

Альбрехт мовчав. Спалатин подумав був: «Дісмас мертвий». Однак Альбрехт підняв пальця. Монсеньйор відчинив двері. За мить увійшов Дісмас, ледве пересуваючи ногами. Під обидві руки його підтримували ландскнехти.

Його вуха були спотворені — розірвані гачками. Забинтовані руки мляво теліпалися. Ледь не втрачаючи свідомість, він обвів поглядом велику кімнату. Нарешті його погляд зупинився на Фрідріхові і Спалатині. Він несміливо посміхнувся і повалився долілиць. Ландскнехти ледве встигли підхопити його.

Тон Фрідріха став крижаним.

— Це правосуддя Майнца?

— Зазвичай ми спалюємо богохульників. Тож, як бачите, правосуддя Майнца може бути милосердним.

Уся їхня удавана привітність щезла. Курфюрст та кардинал з ненавистю дивилися один на одного, лють точилася між ними майже видимими хвилями. Спалатин подумав: будь вони молодшими, то вже б накинулися один на одного з мечами. Альбрехт лише тому наполягав на цій зустрічі, щоб з насолодою помилуватися тим, як у Фрідріха крається серце.

Фрідріх був першим, хто порушив тишу.

— Ваші умови?

— Дісмаса на Лютера.

— Ні.

— Тоді нам ні про що розмовляти.

Альбрехт дав знак охоронцям Дісмаса, щоб його вивели.

— Майстре Спалатин, — промовив Фрідріх наказовим тоном.

— Ваша милосте?

— Повідомте Віттенберг. Хай починають розповсюдження листівок. Гадаю, треба надрукувати ще тисячу і також роздати. Нехай весь світ дізнається, яка корупція процвітає у Майнцькому архиєпископстві. Нехай весь світ довідається, що кардинал Альбрехт Майнцький продав свій голос разом зі своєю душею.

Потім Фрідріх розвернувся до Альбрехта.

— Ти мене знаєш, Альбрехте. Я зроблю це. І ні ти, ні Рим не накладете руки на Лютера. Твоє ім'я буде знеславлене на віки вічні. І коли новий Данте створить нове «Пекло», ти опинишся у ньому поміж тих, хто купив собі сан і продавав індульгенції, вклоняючись золоту й сріблу. Ти будеш стирчати там у ямі, завбільшки за хрестильну купіль, і вічний вогонь буде лизати твої випнуті бридкі ступні. Добре подумай про це, брате. І подумай — теж добре — чи варта смерть одного чоловіка всього цього.

Спалатин цілеспрямовано рушив до дверей. Він уже майже дійшов до них, коли Альбрехт вигукнув:

— Зачекай!..

Вюрцбурзька зустріч тривала ще декілька годин. Пристрасті розпалялися, потім вщухали, знову розпалялися і знову сходили нанівець. Кожен стояв на своєму. Спалатин не міг повірити у те, що почув. З'ясувалося, чого врешті-решт хотів Альбрехт. Небагато: всі реліквії Фрідріха.

Фрідріх був ладен розлучитися з деякими найрідкіснішими екземплярами: трьома колючками з тернового вінця Спасителя, настегенною пов'язкою Іоанна Хрестителя, а також зі Святим припонцем — одним з дванадцяти деякою мірою підтверджених припонців немовляти Ісуса. Передача всього цього Альбрехтові була б нечуваною жертвою.

Коли вже почало здаватися, що все вирішене, Альбрехт сказав:

— Ще одне.

— Ні, — відрубав Фрідріх, — достатньо.

— Дісмас повинен сповідатись.

Фрідріх і Спалатин подивились один на одного.

— Ти хочеш його висповідати? — спитав Фрідріх.

— Він согрішив. Тяжко. Йому треба спокутувати свій гріх. Це ж йому тільки на краще.

— Подивись на нього, хіба він недостатньо спокутував? Твоя турбота про його безсмертну душу дуже зворушлива. Будь певен, я перевірю, щоб він сходив до священика. Якщо виживе.

— Я волію почути його сповідь тут і зараз.

— Заради Бога, Альбрехте!

— А що, як він сконає дорогою до Віттенберга? Хочеш, щоб він представ перед Усевишнім зі страшним гріхом богохульства на душі?

Фрідріх зітхнув і кивнув.

Альбрехт дав знак ландскнехтам. Ті приволокли Дісмаса, який одразу знову втратив свідомість. Один з ландскнехтів поплескав його по щоках, щоб привести до тями. Спалатин помітив, як пальці Фрідріха на ручці тростини побіліли.

Альбрехт перехрестив Дісмаса.

— Чи бажаєш ти висповідатись?

Дісмасові вдалося кивнути.

— Чи розкаюєшся ти в тому, що вчинив святотатство, зробивши плащаницю і заявивши, що вона належала нашому благословенному Спасителю?

Дісмас кивнув.

— Ти шкодуєш через свої гріхи?

Дісмас знову кивнув.

— Я дарую тобі прощення гріхів. За умови, що ти спокутуєш їх. Чи готовий ти нести покуту, яку ми покладемо на тебе?

Дісмас ще раз кивнув, після чого його голова повисла.

Альбрехт подивився на Фрідріха. Потім посміхнувся.

— Твоя спокута — «перемістити» справжню погребальну плащаницю нашого Господа із Шамбері до Майнца.

17. Заслання

Під час зворотної подорожі до Віттенберга не було ні святкувань, ні тріумфу — тільки притуплене відчуття полегшення від звільнення Дісмаса.

Підступність Альбрехта розстроїла Фрідріха. Він увесь час ховався у своїх палатах, покидаючи їх пізно вночі тільки для того, щоб прошкутильгати до своїх пограбованих галерей з реліквіями.

Спалатин присвятив цей час пошуку якоїсь лазівки у канонічному праві, через яку можна було б скасувати епітимію, накладену Альбрехтом на Дісмаса. Він консультувався з купою богословів. Але перш за все звернувся до найвідомішого віттенберзького теолога — брата Лютера.

Лютер постановив, що Альбрехтова покута недійсна, обґрунтувавши це тим, що вона вимагає скоєння злочину. В даному випадку викрадення плащаниці з Шамбері було ео ipso, contra lex naturalis, тобто «тим фактом, що суперечить природному праву», і тому, говорячи мовою законників, не мало підстав та повноважень.

Хоча Спалатин і Фрідріх схилялися до того, щоб погодитися з цим висновком, вони вирішили отримати й інші думки. Авторитет Лютера з його «повагою» до канонічного права був у цьому контексті трохи хитким. Лютер залишався монахом у лоні католицької церкви, але він був тим монахом, який майже щодня проголошує Папу антихристом, а Рим узиває «Вавилоном». У своїй останній прокламації він зайшов так далеко, що закликав скасувати декілька святих таїнств, мотивуючи це тим, що про них жодного слова не сказано у Новому Завіті. Ця доктрина Лютера десакралізувала миропомазання, вінчання, посвячення у священики та соборування. Навіть Еразм Роттердамський, будучи прихильником церковної реформи, був шокований. Лютер визнавав цінність хрещення, святого причастя і помірної покути, наполягаючи на тому, що спасіння від гріхів приходить від віри, а не від священика. І звісно, не від Папи Римського. Ходили навіть чутки, що Лютер власноруч змінив Десять заповідей.

Чим це може скінчитися? Брат Мартін, не вагаючись, спростовував церковні доктрини, які діяли майже півтора тисячоліття.

Усе це змусило Фрідріха і Спалатина взяти під сумнів його висновки щодо Дісмасової покути.

Спалатин радився з іншими докторами церкви, серед яких були Меланхтон і навіть сам великий Еразм. З певних причин він не називав Дісмаса і не розповідав, що покута стосується плащаниці з Шамбері. Ці важливі персони постановили, що такі епітимії накладаються рідко, і дійсні вони лише за умови, що «переведення» реліквії не є злочином само по собі. В церковній доктрині, нарешті, сказано, що реліквію можна переносити лише з дозволу святого, або представника Святого Сімейства. Тож тестуванням законності покути має стати успішне «переведення» реліквії. Якщо спокутувачеві, що його Спалатин відмовляється назвати, це вдасться, значить, можна вважати, що покута і «переведення» схвалені Господом.

Це був не той присуд, на який сподівалися Спалатин і Фрідріх. Кінець кінцем Спалатин повідомив гірку новину Дісмасові.

Його одужання тривало. Лікував його особистий хірург Фрідріха, маленький балакучий італієць, який називав його рани «стигматами». Це було жартівливе, якщо не богохульне, посилання на п'ять кровоточивих ран, що дивним чином з'являлися у святого Франциска Ассізького, символізуючи муки Христа. Дісмас уже достатньо подужчав, щоб потроху сміятися з жартів маленького доктора. Але його головним джерелом розваг для хворого було фантазування про ті екзотичні тортури, що чекають на нього у майбутньому.

Тут було над чим поміркувати: на нього чекала подорож у шістсот миль, щоб наостанок викрасти найбільш надійно захищену реліквію християнського світу. Нічого обнадійливого.

Спалатин намагався підбадьорити його, сказавши, що один з теологів висловив упевненість — якщо Дісмас загине під час виконання епітимії, то неодмінно уникне пекельного вогню, а його перебування у чистилищі не перевищить семи століть.

Гризоти Дісмаса ще посилилися після того, як Спалатин повідомив, що його будуть супроводжувати під час місії троє ландскнехтів Альбрехта — щоб він, часом, не втік до Швейцарії. Альбрехт на цьому наполягав. Швейцарська конфедерація проголосила себе нейтральною територією зовсім недавно — у 1515 році. Якщо Дісмас перетне її кордон, він опиниться поза межами влади як Альбрехта, так і будь-кого іншого.

Дісмас, зі свого боку, вважав, що ландскнехтам наказано його вбити, навіть якщо він не спробує втекти. Таким чином усі перспективи виглядали настільки сумними та гнітючими, що йому взагалі стало байдуже. Хай там як, але він уже на цьому світі не житець. Краще, на що він міг сподіватися, — це швидка смерть під час виконання покути. Кажуть, у чистилищі час спливає швидко. Сімсот років не так уже й багато, серйозно. А може йому вдасться купити якусь індульгенцію дорогою до Шамбері.

Дюрер тим часом нудився під домашнім арештом в іншій частині замку, чекаючи вирішення своєї долі з нестримною тривогою. Фрау Дюрер доповіли, що її чоловік живий-здоровий, просто квітучий, але отримав замовлення від імператора намалювати великий вівтар. Саме через це його повернення до Нюрнберга, на жаль, відкладається на деякий час.

Минув місяць. Маленький балакучий хірург-італієць оголосив Дісмасові: рани Божою милістю загоєні. Рубці від «стигматів», утім, залишились, спотворивши Дісмаса на все життя. Його руки й ноги були проштрикнуті. Вуха, розірвані навпіл, метлялися, коли він швидко рухався. Це робило його схожим на якогось ельфа. Дісмас маскував їх, начісуючи довге волосся, що встигло повідростати. Одного разу він молився святому Франциску Ассізькому, його брату по стигматах, і раптом чітко усвідомив різницю між ранами святого і власними. Однак у Дісмаса і не було ілюзій щодо своєї невинності. Він скоїв злочин. Він заслужив ці рани. Він змирився з усім, що чекало на нього попереду.

Але він хотів гідно зустріти це, тож почав готувати себе до майбутніх випробувань. Годинами він тренувався у замковому дворі з майстрами-фехтувальниками та зброярами Фрідріха, відновлюючи старі навички і відпрацьовуючи нові. Адже він склав зброю невдовзі після бою під Чериньолою, заприсягнувшись ніколи більше не брати її до рук, окрім тих випадків, щоб захистити себе.

Нарешті, в один з перших днів березня, його викликали. Дісмас увійшов до приймальні Фрідріха. Там на нього чекали сам курфюрст, Спалатин і Дюрер, який перший раз у житті мав розгублений вигляд. Дісмас уклонився Фрідріху, кивнув Спалатину і проігнорував Дюрера.

— Племіннику, у тебе значно кращий вигляд.

— Це все завдяки моєму дядечкові.

Фрідріх набрав повітря, розтягнувши міхи огруддя.

— Як ти вже знаєш, Спалатин обговорив справу твоєї покути з багатьма авторитетними особами. Якби це залежало від мене, я б її скасував. Але це не так. І мені, Дісмасе, дуже шкода. Шкода до глибини душі.

Дісмасові було важко бачити Фрідріха у такому стані.

— Дядечку, я розумію.

Фрідріх кивнув Спалатину. Той заговорив:

— Герцог Савойський покаже плащаницю в Шамбері четвертого дня травня, тобто за два місяці.

Дісмас швидко порахував: десять миль на день.

— Кардинал вимагає, щоб вас, Дісмасе, супроводжували троє його людей. З нашого боку, ми домоглися від кардинала, що вони мають поводитися як ваші підлеглі. Віднині ви їхній капітан. Їм доручено всіляко допомагати вам у «перенесенні». Я знаю, що ви не терпите ландскнехтів. Але пам'ятайте, що в першу чергу кардинал бажає успіху вашої місії. Таким чином, можна сподіватися, що вони дійсно будуть вам допомагати.

Фрідріх скоса нищівно поглянув на Дюрера.

— Я наказую тобі також взяти із собою майстра Дюрера. Тобі треба виконати свою спокуту, майстрові Дюреру — свою.

— З усією повагою, дядечко, але майстер Дюрер може, припустимо, добувати сіль у Сілезії заради своєї спокути. Я відхиляю його товариство.

— Я посилаю його не з метою турбувати тебе. В нього є ті здібності, які можуть стати у нагоді під час такої складної справи, як ця.

— Я добре знайомий зі здібностями майстра Дюрера. Мені вони не потрібні.

— Я роблю це тобі ж на користь, Дісмасе.

Дюрер нарешті заговорив:

— З повагою, ваша милосте, але Дісмасу, звісно, вже досить непокоїтися, не маючи…

— Майстре Дюрер! Ось ваш вибір. Або ви супроводжуєте Дісмаса в Шамбері, виконуючи його накази і допомагаючи у всьому. Або лишаєтесь тут. Ви живописець. У нас завжди є робота для живописців. Чи не так, майстре Спалатин?

— Так, ваша світлосте. Управляючий напередодні повідомив мені, що треба побілити стіни у погребах замку.

— Які саме стіни у погребах?

— Усі, ваша світлосте.

— Скільки це займе часу в живописця, як ти вважаєш?

— Думаю, багато. І як тільки він закінчить, доведеться починати знову, з самого початку.

— Ну, майстре Дюрер, що ви обираєте?

Дюрер мовчав.

— Значить, домовились. Георге, майстре Дюрер, залиште нас.

Коли всі вийшли, Фрідріх сказав Дісмасові:

— Підійди ближче, дай мені благословити тебе.

Тоді він щось уклав до Дісмасової долоні, з силою притиснувши її.

Дісмас подивився. Це був фрагмент кістки, оправлений золотом і причеплений до золотого ланцюжка. Дісмас одразу впізнав і посміхнувся.

— Палець святого Христофора, покровителя мандрівників!

— Я заплатив тобі за нього дванадцять гульденів. Я не впевнений, чи ти заслуговуєш на такий дорогий подарунок.

— Ні. Звісно, ні.

— І краще б йому бути справжнім, бо тоді тобі доведеться… — слова застрягли у курфюрста в горлі. Старий намагався не заплакати. — …Доведеться відповідати ще й за це. Але якщо він справжній, то він оберігатиме тебе. Бережи тебе Господь, Дісмасе.

— І вас, дядечко.

18. Конрад, Наткер, Анкс

1519 року від Різдва Христового, у день святого Йосипа Ариматейського, досить дивна компанія пілігримів перетинала річку Ельба, рухаючись на південь: п'ятеро монахів, одним з яких був швейцарський найманець, він же — торговець реліквіями, троє — німецькими найманцями, а ще один — меланхолійним живописцем з Нюрнберга.

Дісмас правив возом, сидячи у повній мовчанці біля Дюрера. Один з ландскнехтів їхав попереду, двоє інших — позаду. Їх звали Конрад, Наткер та Анкс. Дорогою Дісмас не зробив жодної спроби заговорити до них. Усі вони пишалися своїм яскравим вбранням, схожим на форму швейцарської гвардії Папи Римського, і зараз Дісмас тішився з того, що змусив їх одягти грубий чернечий одяг. Ландскнехтів це обурювало, але, оскільки Дісмас був призначений командувачем, вибору у них не було.

Їхнє єдине свавілля не по сезону тепла погода обернула проти них самих: під чернечі ряси вони натягли своє пишне вбрання. Зараз спостерігання за тим, як вони безперестанку чухаються та пітніють, приносило Дісмасові додаткове задоволення.

Наче підтверджуючи всі типові уявлення про ландскнехтів, Конрад, Наткер та Анкс були пихатими, гоноровитими та різкими чоловіками. Їхній гумор був примітивний, а сміх грубий настільки, що його з легкістю могло викликати пердіння коня чи спогади про якусь огидну подію. Вони голосно обговорювали Дісмаса прямо у його присутності, до того ж, у третій особі, прикрашаючи бесіду низькопробним сороміцьким кепкуванням, глумливими жартами та знущаннями.

Одного дня темою їхнього обговорення стали вуха Дісмаса. Вони затіяли тривалий діалог, намагаючись установити, який саме різновид гоблінів або тролів він найбільш нагадує. Наступного дня головною темою стала содомія серед «бичачих педиків» — поширена у ландскнехтів метафора, що вживалася для визначення найманців-швейцарців.

Дісмас ігнорував цей мавпячий гомін, час від часу звертаючись до святого Франциска, благаючи дарувати йому терпіння. Стомившись від молитов, він почав підраховувати, скількох з них встиг би покласти перед тим, як уб'ють його самого. Одного — точно, можливо, навіть двох, але третього не встигнути. Вони, на жаль, були неперевершеними бійцями. Пропускаючи повз вуха їхні глузування, Дісмас намагався сконцентруватися на тій пропащій справі, що чекала на нього незабаром.

Дюрер таки клюнув на цього живця, хоча Дісмас підозрював, що ця його жертва була лише спробою примирення з ним.

— Гей, дівчатка, — сказав Дюрер, — вам що, більше нічого обговорювати, окрім ідіотських жартів про бичачих педиків?

Наткер розреготався.

— Конраде, ти чув? Мазила щойно назвав нас дівчатками.

— Ну якщо ми вже дівчатка, то він має прийти до нас та добряче нас відідрати.

— Гей, художнику, — озвався Анкс, — іди, поцілуй цю дівчину.

— Ідіть до біса, — відповів Дюрер.

Дісмас тільки застогнав. І отак шістсот миль поспіль?

— О святий Франциску, найвеликодушніший з усіх святих, змилуйся, єдиний раз прошу — нехай усіх моїх супутників скосить чума. Чи віспа. Чи, якщо це тобі більше подобається, хай їх уб'є блискавкою.

Дюрер по-дружньому защебетав:

— О, це було б просто чудово.

— Не говори зі мною.

— Послухай, Дісе, вибач за…

— Я сказав, не звертайся до мене. Жодного слова.

— Це була не моя провина.

— Не твоя провина? Як це не твоя провина? Ти поставив підпис Кранаха. Своєю спермою.

— Як, по-твоєму, я міг здогадатися, що вони засунуть плащаницю у піч?

— Це була не піч. Це був вогонь, пожежа у святилищі. А зараз стули пельку. Бо я виріжу підпис Кранаха на тобі оцим, — Дісмас дістав кинджал.

Декілька годин по тому Дюрер почав знову:

— Знаєш, ти все ж таки не єдиний, хто постраждав.

Це вже було занадто. Дісмас спинив коня.

— Ти зараз, здається, сказав, що я не єдиний, хто постраждав? Ти правда це сказав мені?

— Ось справжнє страждання: я тільки-но був у своєму будинку, у своїй студії, а наступної миті вже викрадений якимись бандитами.

— Це, значить, твоє визначення страждання? Бути відірваним від малювання у студії? Хочеш почути моє?

— Я ж не кажу, що ти не страждав. Ти також страждав.

— Геть!

— Що?

— Геть. Геть із возу!

— Із задоволенням.

Дюрер зліз.

— До побачення, всього найкращого.

Він розвернувся та зібрався йти.

— Та ні. Не «до побачення». Звісно, ти йдеш разом із нами. Але пішки. До Шамбері. Це лише шістсот миль. Вони підуть тобі на користь. Тоді ти відчуєш справжнє страждання, щоб про нього скиглити.

Дісмас розвернувся до ландскнехтів.

— Художник йде пішки до Шамбері. Якщо спробує втекти — пристреліть його з аркебузи. Цільтесь у голову. Тоді точно не схибите. Це найбільша і найгірша частина його тіла.

Добрий початок…

Пройшовши кілька миль, Дісмас піймав себе на тому, що потішається з себе: він наказав ландскнехтам погрожувати Дюреру тією ж зброєю, яку вони використали проти нього та Маркуса у Чериньолі.

Віз мав потаємне відділення. У ньому ландскнехти сховали серйозне озброєння: аркебузи, піки, алебарди, сокири, мечі, навіть пару пристроїв для стрільби з руки, що звуться пістолями, а на додачу — кілька барилець ненависного пороху. Якщо хтось побачить цей арсенал, одразу буде викрито, що вони ніякі не жебруючі монахи…

Щоб зменшити ризик, вони намагалися уникати великих міст та розбивали табори вночі у лісі, якнайдалі від проїжджої дороги. Однієї ночі, коли вже минув тиждень їхньої подорожі, сидячи біля вогню під зірками, Дюрер дістав свій етюдник. Після їхньої з Дісмасом сварки вони не проронили жодного слова. Дюрер сидів без черевиків, гріючи ноги біля вогню.

— Що ти там малюєш? — спитав Дісмас.

— Не твоє собаче діло.

Дісмас глянув на малюнок Дюрера, що лежав на його колінах.

— Твої ступні? Ще один автопортрет. Озолотишся, як продаси.

Не підводячи очей, Дюрер сказав:

— Що ти розумієш у мистецтві? Ти — швейцарський філістер. Ой, я, здається, сказав «швейцарський філістер»? Я повторююсь.

— Гей, художнику, — пожвавився Анкс, — чому б тобі не намалювати мій прутень?

Дісмас, що вже тиждень слухав їхні безглузді висміювання, дійшов висновку, що з трьох ландскнехтів Анкс був найтупішим. А ще він був найбільш дужим і вдало складеним.

— Я не займаюся мініатюрами.

Анкс підвівся і навис над Дюрером. Витяг свого меча та ткнув його кінець у груди Дюрера.

— А оце ти називаєш малим?

Дюрер цокнув указівним пальцем по лезу.

— Твердий. Доведеться намалювати.

Гординя Анкса вгамувалася, він відступився. Дюрер продовжував замальовувати свої натерті до водянок ноги, що вилискували у світлі вогню.

Дісмас спостерігав, як малюнок потроху ставав об'ємним. Він був гарний, проте він не міг уявити, кому спаде на думку придбати зображення вкритих водянками ніг. У студії Дюрера він бачив малюнок двох рук, з'єднаних у молитві. Дюрер зробив з нього гравюру і продав купу копій. Але ж одна справа — з'єднанні у молитві руки, і зовсім інша — ноги у водянках.

— Ти міг би назвати це «Ступні паломника», — сказав Дісмас. — Можливо, така назва допоможе комерції.

Потім він склав мішковину, зробивши щось на кшталт подушки, і влігся, підсунувши її під потилицю.

— Не забудь поставити підпис Кранаха, — сказав він, позіхаючи. — Твоїм «чоловічим варенням».

Дюрер відізвався:

— Гадаю, це найбільш годящий матеріал для підпису Кранаха. Кращий за мед чи карамель. Чи сік цибулі. Чи оцет.

— Ти справжній нарцис. І ми обоє саме через це помремо.

Дюрер перестав малювати.

— Думаєш, ми помремо?

— Так. Безсумнівно.

Дюрер не зводив очей з вогню. Потім дістав з етюдника чистий аркуш.

— Тоді я напишу твій портрет. Принаймні, від тебе хоч щось залишиться на згадку.

— Я не хочу, щоб мене пам'ятали.

— Не будь таким легковажним. Я тобі пропоную безсмертя.

— Ти промовляєш, як сам сатана. В якій компанії я опинився…

— Чому, думаєш, люди платять мені за портрети? Щоб прикрити щербаті стіни? Це страх забуття. Всі прагнуть безсмертя.

— Суєта суєт, як казав Еклезіаст. Усе — суєта. Бачить Бог, ти про це знаєш.

— Віщає Дісмас-богослов.

— Я не богослов. Під час цієї місії мене просто вб'ють через твоє марнославство. Але принаймні я помру, виконуючи покуту. Один з докторів церкви, що їх опитував Спалатин, сказав, що мені не доведеться провести у чистилищі більше семи століть. Цікаво, скільки ти там простовбичиш через твій внесок у цю катастрофу? Або, можливо, ти опинишся не в чистилищі. В якомусь трохи гарячішому місці.

Дюрер відставив етюдник.

— Це було жорстоко, Дісе.

— Я образив тебе? Як же ж мені не соромно!

— Ти знаєш, яка я меланхолійна людина. Чому ти бажаєш мені опинитися у пеклі?

— Зараз я не казав, що бажаю, щоб ти провів вічність у пеклі. Хоча, мушу зізнатися, за останні кілька місяців я багато разів тобі цього бажав.

— Лютер каже: покута, яку призначають священики, — маячня, — сказав Дюрер. — Він вважає, що для цього нам не потрібні священики. Ми можемо мати справу безпосередньо з Богом.

— Тоді тобі краще вже зараз починати звертатися до Бога.

— Чому священнослужителі мають право судити нас чи відпускати нам гріхи? Я за Лютера. Спасіння приходить від віри. Тільки від віри!

— Якщо ти хочеш ризикнути через це своєю безсмертною душею — вперед. А я тупо виконаю спокуту.

— То це й є твоя помста? Мучити мене шістсот миль розповідями про пекло?

— Досі це не входило у мої плани, — сказав Дісмас. — Але ідея непогана. Добраніч!

19. Граф Лотар

Вони оминули Карлсруе і замість того, щоб рушити далі Рейнським шляхом, попрямували на південний схід, до Шварцвальда. Цей маршрут був найскладніший, але вільний від імператорських посіпак. Ніколи не знаєш, чого чекати у краю без правителя.

Імператор Максиміліан помер. Трон Карла Великого спорожнів. Наближались вибори нового володаря. Спалатин потайки зізнався Дісмасу, що Фрідріх сам відмовився від корони під впливом Папи Лева. Ще одна дивна іронія: Фрідріх раптом вирішив віддати свій голос разом з Альбрехтом за Карла Іспанського, онука Максиміліана, щоб урівноважити таким чином зростаючий вплив Франції. Папа Лев також хотів використати Карла як силу, що стримує, проти короля Франциска.

Дісмас не дуже розумівся на високій політиці. Але, можливо, вимушене об'єднання Альбрехта, Фрідріха та Папи Лева, незважаючи на їхні категоричні розбіжності у поглядах щодо Лютера, було на краще.

Що буде з Лютером? Карл Іспанський був прихильником святої інквізиції і католиком до нутра кісток. А Фрідріх — хворим і немічним. Він відчував, що життя покидає його, і тому, як Спалатин казав Дісмасу, відмовився від престолу Священної Римської імперії. Що ж тепер буде з Лютером?

Ці чорні думи гнітили Дісмаса, поки вони пробиралися вибоїстою дорогою через пагорби Шварцвальда. А однієї ночі, після того, як вони отаборилися на горовій галявині, його туга стала зовсім нестерпною, бо зійшов місяць і на півдні спалахнули у місячному сяйві вкриті снігами вершини Альп.

— Що з тобою сьогодні? — спитав Дюрер, побачивши, як Дісмас понуро поглядає на далекі гори.

— За домом скучив. Я б зараз був там, якби не ти.

— А можна хоча б одного вечора ти не будеш скиглити про те, що я зруйнував твоє щасливе життя?

— Вибач. Я такий егоїстичний.

Конрад, Наткер та Анкс спостерігали за ними звіддаля, стоячи біля свого вогнища. Відколи вони увійшли в ліс та наблизились до кордону з кантонами, ландскнехти почали пильнувати Дісмаса ще старанніше.

Дюрер сказав:

— Вони думають ти даси драла, ледь внюхаєш сніг. Сніг… Швейцарський афродизіак. Я їх відволічу, а ти біжи. Гей, ви, ландскнехти! Я чув, як байбак десь свистів. Чому б вам не вполювати його нам на вечерю?

Наткер відповів непристойним жестом.

Дюрер зітхнув.

— Ще одна смаковита вечеря зі солонини й пшоняної каші. Це вбиває мій шлунок. Декілька днів не можу сходити до вітру як слід. У мені вже балабух завбільшки з…

— Нарсе. Я не хочу чути подробиць про твій шлунок.

— Саме так я й помру, через цю гонку на виживання. Із зацементованими нутрощами. Яка гідна смерть!

— Тихше!

— Не кажи мені, що…

Дісмас ухопив Дюрера за руку.

— Тихо!

За деревами замиготіли смолоскипи. Потім почулися гуркіт копит і голоси.

Ландскнехти вже стояли при повній зброї, готові битися. Вночі вони виймали свій арсенал зі схованки, щоб мати його напохваті.

Наткер та Анкс підпалили ґноти аркебуз. Конрад побіг на скелястий виступ край табору, на ходу зводячи тятиву арбалета.

— Хутчіше, — підганяв Дісмас. — Я сам говоритиму з ними.

П'ятеро вершників, кожен зі смолоскипом, виринули з гущавини. Дісмас підняв руку, вітаючись:

— Мир вам.

Гості уважно роздивлялися сцену, що розгорнулась перед ними: два монахи біля вогню, ще два з аркебузами із запаленими ґнотами біля іншого вогнища.

Розкішно одягнений ватаг, кремезний чоловік з неприємними, надто суворими рисами обличчя, сидів верхи на коні, вкритому попоною. Він підострожив ближче до Дісмаса і заговорив гоноровитим наказовим тоном:

— Назвися.

— Хто питає? — сказав Дісмас.

— Лотар Шрамберзький. Це мій ліс. Повторюю, назвися!

— Як ви помітили, мілорд, ми монахи, — відповів Дісмас.

Лотар витріщився на Наткера й Анкса.

— Озброєні монахи?

— Ліс небезпечний, як відомо його милості, адже ліс належить йому.

— Що мені відомо напевне, так це те, що мій ліс сповнений браконьєрами, які винищують мою дичину.

Дісмас подумав: «Ага, значить ти посеред ночі у лісі нібито полюєш на браконьєрів?»

— Ми не маємо злих намірів щодо вашого лісу, ваша милосте. Тільки пройти з миром.

— Я — граф Лотар, хресник нового імператора, Карла.

Дісмас уклонився.

— Велика честь. Виходить, обрання вже відбулося?

— Скоро відбудеться. Здати зброю!

Наткер і Конрад загиготіли у відповідь.

— Вибачте їм, ваша милосте, — втрутився Дісмас. — До нас чіплялися розбійники й пройдисвіти протягом усієї подорожі.

— Це не виправдовує зухвальства.

— Я розберусь із ними, ваша милосте, але дозвольте спитати вас із повагою, чому ви тут пізньої ночі? Певна річ, що не через браконьєрів.

— Ми полюємо на відьму.

— На відьму? Серйозне діло. Тоді, звичайно ж, ваша милість погодиться, щоб ми залишили собі зброю. Для захисту.

Лотар зиркнув похмуро, намагаючись визначити, чи це страх, чи знову зухвальство.

Дісмас міркував. Вельможне панство, полювання на відьом, глупа ніч? Переслідування відьом на півдні імперії набуло широкого розмаху. Коли б не з'являвся спалах чуми, одразу бралися за відьом та жидів. Звинувачення у чаклунстві було легким способом позбавитися жінки, яка завдавала клопоту або просто заважала. Навіть імпотенцію часто приписували відьомським чарам.

Полювання на відьом завжди викликало у Дісмаса огиду. Ще дитиною він став свідком жахливої страти трьох дівчат — їх спалили живцем, муки тривали декілька годин. Усі боялися відьом. Навіть Лютер визнавав це, хоча зараз має репутацію невіруючого. Відгодований граф, що вихваляється знайомством зі славнозвісними особами, гасає лісом у темряві замість того, щоб порати свою графиню або служницю в теплому ліжечку в своєму замку, і ніяких пояснень цьому нема.

— Вона мерзенна, — сказав Лотар. — Задрипанка.

Вважалося, що відьми мажуть зіллям речі, щоб наврочити.

Дісмас перехрестився.

— Благаю, ваша милосте, скажіть що саме ця потвора отруїла своїм диявольським варивом?

— Мою стайню.

Наткер та Анкс пирснули. Урочисте й поважне обернулося посміхом, але Дісмас утримався.

Лотар раптом розлютився:

— Відшмагати тих обох за нахабність!

— Не зважайте на них, мілорде. Вони послушники. Я сам їх покараю. Чи багато шкоди спричинено вашій стайні?

— Уся худоба полягла.

— Яке лиходійство! — промовив Дісмас і знову перехрестився.

— Молитимуся святому Губерту за вашу удачу.

— Кому?

— Святому Губерту, ваша милосте. Покровителю мисливців.

— А ще вона спакостила двері у церкві.

— Хай бог милує, — втретє перехрестився Дісмас. — Розшукуєте цього сукуба поблизу?

— Якби вона не втекла, то була б уже спалена. То що, монаше, може, бачив тут жінку?

— Ні. Але, благаю, опишіть нам її, щоб ми були напоготові протистояти цьому демону, якщо раптом зустрінемось із ним.

— Вродлива…

— Тоді нехай спакостить оце! — Наткер виразно потер свою матню.

— Благаю тебе, замовкни, брате! — докорив Дісмас. — Хвала Господу, ваша милосте, ми не бачили жодної жінки.

— Її звати Магда. Руде волосся. Довге. Кучеряве, як у нього…

Лотар указав на Дюрера.

— Руда! — Дісмас перехрестився вчетверте. — Істотно сатанинський знак.

— Натрапите на неї — приведіть до мене в Шрамберг. Віддячу щиро.

— Якщо я натраплю на неї, — сказав Наткер, — то я потраплю в неї!

Він і Конрад розреготалися.

Це вже було занадто для графа, який звик, як і більшість знаті, до плазування нижчих.

— Припни язика, монаше, бо вирву!

— На, візьми.

Наткер висолопив язика і непристойно покрутив ним.

— Брате, — прошипів Дісмас зціпивши зуби. — Поважай його світлість, коли твоя ласка.

— Взяти його! — наказав Лотар своїм людям.

Наткер та Анкс націлили свої аркебузи, ґноти шкварчали. Слуги Лотара залишилися верхи.

Лотар розлючено крутонув конем й помчав галопом у хащі, почт слідом.

— Йолопи, — сказав Дісмас Наткеру та Анксу.

— Ми не лижемо сраку Габсбургам, на відміну від тебе.

З-за скелі випірнув Конрад. Він підійшов до Наткера і добряче двинув його кулаком в обличчя.

Дісмас та Дюрер ще довго сиділи біля вогню, надто схвильовані, щоб поснути. Дісмас спостерігав за іскрами, як їх заносило у високе нічне небо, там вони єдналися з зірками і танцювали майже над Альпами у місячному сяйві.

20. Магда

Дісмас прокинувся рано-вранці від гомону.

Було страшенно холодно. Вогнище згасло, а його ковдра стала лубом від морозу. Це що, Наткер гелгоче? Він визирнув з-під ковдри, щоб з'ясувати звідкіля гомін, і побачив, як Наткер вовтузиться біля возу, намагаючись щось витягти з потайного відсіку. Це нога? Так, нога. Оголена жіноча нога, яка скажено брикається.

— Анкс! Дивись, що я впіймав! — крикнув Наткер. — Вона жива! Ух! Велика! Хутчіш сюди, ти, ледачий бовдуре, допоможи!

Анкс приєднався до незрозумілого метушіння. Тепер кожен мав по нозі і кожен тягнув. Ноги щосили брикались.

Дісмас намагався зрозуміти сенс того, що діялося, своїм мерзлим мозком. Хоч і вкритий інеєм, він таки запрацював, і Дісмас відразу згадав події вчорашньої ночі.

— Разом! Один! Два! Три!

Ландскнехти вперлися підошвами у колеса возу і рвонули. Їхній трофей гепнувся на землю, смикаючись, наче щойно спійманий лосось.

— Гей! Гляди! Обережно!

Конрад обхопив свою здобич, яка гамселила його кулаками.

— Ох, вона жива! Ох! Чорт забирай! Вона мене вкусила!

Він дав дівчині стусана.

— Припини, бо задам прочуханки!

Дівчина лежала на землі з піднятими напоготові кулаками і важко дихала.

Дісмас протиснувся в юрбу.

Жінка. Молода, гарна, із — чорт забирай! — яскраво-рудим волоссям, і таки да, його дуже багато. Вона дивилась на своїх полонителів перелякано, але непокірливо.

— Ти… Магда?

Дівчина не відповіла.

Підійшов Конрад.

— Ну звісно, це вона, — сказав він, плюнув на землю і вийняв меча.

Дісмас перехопив руку Конрада.

— Я сам розберусь. Наткере, Анксе, розпаліть вогонь. Завантажте воза. Давайте, давайте, хлопці.

Дісмас подивився на дівчину на землі. Так, дуже красива, хоч і вся у пилюці. Волосся таке ж, як у Дюрера. Кучері заплутані, облипли сосновою смолою. Загнана, зацькована — сама розпач.

— Що ти робила у повозці? — спитав Дісмас.

— Ховалась, а що ж іще?

До якоїсь міри зухвала відповідь, подумав Дісмас.

Він простягнув руку і підвів її.

— Ти справді Магда?

— Так.

Конрад шарахнувся вбік, вихопив меча і приготувався напасти. Очевидно, Конрад вірив у відьом.

— Геть звідси, — сказав Дісмас. — Забирайся!

Жінка стояла як укопана.

— Ти ж не дозволиш їй піти? — спитав Конрад.

— Іди геть, дівчино, — наказав Дісмас.

Вона так само не рухалась.

— А як же винагорода? — спитав Конрад. — Він сказав — віддячить.

— Попереду довгий шлях. Наша місія — не отримання винагород за відьом.

— Не можна отак узяти і відпустити її.

— Не схоже на те, що вона кудись піде. Подивись на мене, дівчино, хіба ти не чуєш? Я сказав — геть звідси.

Вона стояла не рухаючись.

Дісмас прошепотів їй на вухо:

— Ці чоловіки вб'ють тебе, якщо залишишся.

Вона тільки дивилась на нього своїми запалими очима і тремтіла.

— Коли ти їла востаннє? — спитав Дісмас.

Дівчина похитала головою.

— Ми нагодуємо тебе. Але потім ти підеш.

Зараз уже троє ландскнехтів схопилися за мечі.

— З відьмами краще діла не мати, — сказав Конрад.

— Я розберусь із цим, Конраде. Ми дамо їй трохи попоїсти. Тоді вона сяде на свою мітлу і полетить собі.

Дісмас повернувся до Магди.

— Дівчино, якщо ми тебе нагодуємо, ти обіцяєш не обертати цих трьох йолопів на павуків або на що там ще ти переважно обертаєш людей?

Потім розвернувся до ландскнехтів і сказав з презирством:

— Тепер задоволені?

Конрад радився з Наткером та Анксом.

Дюрер роздмухував вугілля. Незабаром розгорівся вогонь.

— Сядь, дівчино, — сказав Дісмас.

Він налив їй залишки бургундського, яке вони придбали за здирницькою ціною в півґульдена за кварту. Вона вихилила все трьома ковтками. Дюрер насипав їй миску каші. Вона і тут швиденько впоралась.

— У тебе гарне волосся, — сказав Дюрер.

Дісмас зітхнув.

— Але ж в якому безладі…

Дюрер розплутав пасма і дістав листочок з її кучерів.

Дівчина заговорила:

— Вони наближались. Я побачила ваше вогнище. Я вже не могла йти і сховалась у повозці. Я все чула. Те, що він вам сказав, — брехня. Він погана людина. Я хотіла піти. Та я була така стомлена від біготні, що заснула. Я не хотіла завдавати вам клопоту. Дозвольте мені залишитись біля вогню, доки ви тут.

Дісмас лишив її з Дюрером і пішов до вогнища ландскнехтів. Наткер та Анкс боязко витріщались на дівчину, наче будь-якої миті в неї з ніздрів та вух поповзуть змії.

— Ми не можемо просто покинути її, — сказав Дісмас.

— Ти ж не пропонуєш взяти її з собою? — стурбовано запитав Наткер.

— Ненадовго. Тільки щоб відвезти її подалі від того покидька графа.

— Вона відьма. Ти ж чув, що він казав.

— Наткере, — терпляче почав Дісмас. — Учора вночі ти був такої поганої думки про того графа, що навіть язика йому показав, ледве не спровокувавши бійку. Ти міг його вбити, а тепер ти кажеш, що повірив йому?

Анкс сказав:

— Він панський виродок. Але це не означає, що вона насправді не відьма. В цих краях їх повно.

Наткер кивнув.

Дісмас міркував. Він озирнувся на дівчину.

— Ну, є один спосіб перевірити.

Анкс кивнув.

— Так. Зв'яжемо її та кинемо в озеро. Якщо потоне, значить, не відьма.

— Ні, ні,— сказав Наткер. — Краще вогонь. Якщо вона не згорить, то точно відьма.

Дісмас закивав так, наче справді розмірковував над цими науковими настановами.

Нарешті він сказав:

— Є нове випробування, цілком надійне, за Крамером і Шпренгером. А хто знає про відьом більше, ніж вони? Вони ж саме про це написали свою книгу, хіба ні?

Ландскнехти тільки очі повитріщали.

— Крамер і Шпренгер, — терпляче пояснив Дісмас. — Великі мисливці на відьом. Найвеличніші за всіх.

Вони все ще мовчки витріщались.

— Хлопці, — сказав він приязно, — звісно ж, ви читали «Молот відьом»[17], це ж підручна книга кожного відьмолова.

— Читали, а як же, — зблефував Конрад. — Я знаю цю книгу.

— Звісно, знаєш. Та й всі її знають. Тоді ти маєш пам'ятати, що єдиний надійний доказ — це випробування святого Боніфація.

— Святого Боніфація?

— Хто цей святий Боніфацій і що за випробування? — поцікавився Анкс.

— Це, Анксе, не тільки найнадійніша перевірка, а й найпростіша. В цьому її перевага. Береш розп'яття. Будь яке розп'яття, окрім… Окрім якого, Конраде? Здається, зі слонової кістки?

— Так, зі слонової кістки, — буркнув Конрад.

— От. Перше-ліпше розп'яття, окрім зробленого зі слонової кістки. Притискаєш його до лоба. Потім рахуєш до двадцяти. Якщо жінка починає пронизливо кричати і розп'яття пропікає її плоть, то будьте певні — це відьма. Вони не витримують дотику до хреста животворного. Слава Богу, що наука вже дійшла до цього.

Ландскнехти дивились один на одного.

— А тепер, — сказав Дісмас, — у кого з вас є розп'яття?

Ні в кого не знайшлося.

Дісмас навіть застогнав.

— Ох і гарні ж ми монахи… Жодного розп'яття!

Анкс запропонував:

— Я міг би нашвидкуруч вирізати його з деревини.

— Браво, Анксе, — відповів Дісмас, поплескуючи його по спині. — Хвала Господу, хоч хтось із нас здатен думати цього ранку.

Дісмас повернувся до вогню і прошепотів дівчині:

— Підігравай! Від цього залежить твоє життя.

Наступної хвилини Анкс уже закінчив вирізати хрест.

— Дуже добре, Анксе. Згодиться.

Дісмас підвів хрест до небес та прочистив горло.

— Жінко, святого Боніфація не обдуриш. Помолімося — для твого ж блага — щоб ти не була відьмою. Бо якщо ти відьма, ми це визначимо. І підеш ти прямісінько до нашого вогнища. А звідти — до пекельного вогню. З якого ти, мабуть, і вийшла. Приготуйся!

Дівчина широко розплющила очі.

— Я питаю: ти готова?

Магда закивала.

— Силою, наданою мені живим Богом та святим Боніфацієм, я починаю випробування.

Дісмас приклав розп'яття до її лоба. Ландскнехти дивилися, не зводячи очей.

— Ну що? — спитав Конрад.

— Терпіння, Конраде, — сказав Дісмас, продовжуючи рахувати:

— …Вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять.

Дісмас прибрав розп'яття.

— Дивіться. Вона не кричить, і її плоть не обвуглилася. Вона не відьма, дякувати Богу. Добре, дівчино, залазь на віз! Завеземо тебе так далеко, як тільки зможемо. Гей, ворушіться.

Дюрер допоміг Магді забратися на сидіння поруч. Вона потай посміхнулася Дісмасові. Той повернувся до задньої частини воза — перевірити, чи все завантажено. Там про щось сперечалися ландскнехти.

— Давайте, хлопці, сідайте вже.

Конрад сказав:

— Ми тут саме розмовляли з хлопцями…

— Ну?

— Якщо вона вже не відьма, чому б трохи не розважитися? Вона — ласий шматочок.

Дісмас зітхнув.

— Конраде!

— А що такого?

— Виходить, у цьому наша місія? Ґвалтувати дівчат?

— Я би не називав це місією.

Дісмас розмірковував.

— Конраде, в нас зараз узагалі немає часу. Граф може повернутися з підмогою.

Конрад не сприйняв це за аргумент.

— Тоді ми розважимося із графом.

— Так, але я не дуже хочу бути вбитим через оці твої розваги. І ось що я тобі скажу: коли ми дістанемося Базеля, я оплачу для вас цілу ніч у борделі «Муркішечка». Зможете розважатися доти, доки спис не відпаде.

Конрад замислився.

— Цілу ніч?

— До перших півнів.

На тому й порішили. Дісмас забрався на воза та взяв віжки.

— Про що ви там балакали? — спитав Дюрер.

— Обговорювали, хто й де розміститься у Базелі.

Вони їхали так швидко, як тільки дозволяв віз. З настанням ночі розбили табір на галявині біля підніжжя скелі. Місце виявилося досить приємним. Невеличкий водоспад стікав прямо в озеро, повне форелі. Ландскнехти бавилися, намагаючись уполювати її арбалетними стрілами, — відсутність результату їх також тішила. Дюрер, який ніколи не поривався допомагати у таборі, сидів і малював. Дісмас купався під водоспадом.

Магда зникла у лісі, а через деякий час повернулася з оберемком лисичок у фартуху. Висипавши гриби біля вогню, вона оминула озеро і схилилась, збираючи трави. Повернулась вона знову з повним фартухом. На цей раз — з перцевою м'ятою та диким часником. Закінчивши купання, Дісмас закляк біля вогню, намагаючись просохнути. Аж раптом помітив гриби та трави.

— Справжній бенкет!

— Був би, якби ми мали рибу, — сказала Магда.

— Наші неперевершені стрільці якраз працюють над цим, — зауважив Дюрер, не підводячи очей від малюнка.

Нарешті Наткер з Анксом утратили надію здобути форель. Ретельно оглянувши відсік повозки, вони витягли невеличке барильце з порохом та насипали його у пусту пляшку з-під вина. Анкс відрізав трохи ґноту від аркебузи.

Дісмас обережно озирнувся.

— Що це ти робиш?

— Рибалю, — відповів Анкс, шкірячись.

Вони підійшли до краю озера. Конрад стояв у воді по стегна спиною до них, намагаючись поцілити у форель. Наткер та Анкс реготали як діти. Вони запалили ґніт, трохи зачекали і жбурнули пляшку в озеро.

— Господи Ісусе! — пробурмотів Дісмас і вигукнув:

— Усім лягти!

Конрад почув сплеск позаду і озирнувся якраз вчасно, щоб зустріти вибух лицем до лиця. Величезний гейзер здійнявся у повітря. Вибухова хвиля жбурнула Конрада назад.

Наткер та Анкс скрючились у три погибелі, душачись зі сміху.

Конрад з'явився з води, вкритий грязюкою та водоростями, обличчя його посиніло від люті. Він пішов на них прямо по воді, наче незграбне морське божество, сповнене жаги помсти, а потім рвучко кинувся на обох, розмахуючи пудовими кулаками. Всі троє, зціпившись, покотилися по берегу, проклинаючи один одного та регочучи. Дісмас, Дюрер та Магда спостерігали за цією картиною.

— Залізна дисципліна. Ландскнехти, що там казати, — знову зауважив Дюрер, продовжуючи малювати.

У вухах Дісмаса все ще дзвеніло від вибуху. Він потер їх, намагаючись таким чином повідомити Магді, що трохи оглух. Вона пильно придивилася до його скалічених вушних раковин, потім відвернулася, усвідомивши, що опинилася занадто близько від нього. І одразу вказала рукою на озеро:

— Наш бенкет прибув.

На поверхні плавало досхочу форелі. Ландскнехти кинули свою греко-римську боротьбу та, тріумфально улюлюкаючи, кинулися за рибою.

Дюрер вийшов до озера, щоб подивитися на улов, залишивши Магду наодинці з Дісмасом.

— Твої вуха, — раптом сказала Магда.

— Я добре чую, — відповів Дісмас.

— Ось мазь.

— Ти б краще була обережніша з тією маззю. Якщо почують, знову вирішать, що ти відьма.

— Дякую тобі. За сьогоднішній ранок.

— Я не вірю в існування відьом.

— Я знаю ту книгу — «Молот».

— Ти вмієш читати?

— Так, умію. І там нема ніякого випробування святого Боніфація.

Дісмас подивився на ландскнехтів, які вовтузились з фореллю.

— Добре, що хоч вони не вміють читати, — сказав він. — Він був відважним хлопцем, цей Боніфацій. Монахом, як і ми. Належав до бенедиктинського ордену. Він прийшов сюди з Англії, щоб навернути франків до Христа. Непроста місія. На той час франки поклонялися дубу — священному дереву їхнього бога Тора. Щоб показати їм, що він не боїться гніву Тора, Боніфацій узяв сокиру та й зрубав дуб. А деревину використав для будівництва каплиці.

— Я молитимуся цієї ночі за нього.

— Урешті-решт франки порубали його на шматки. Але зараз ніхто в цих краях більше не поклоняється Тору. Колись я продав одне з ребер Боніфація одному… — Він обірвав себе. — То як ти збираєшся готувати гриби?

— З травами.

Магда пильно дивилася на нього.

— Чим ти займався, торгуючи ребрами святого Боніфація?

Дісмас знизав плечима.

— Ну… Реліквії — досить поширена річ у нашому світі.

— А який він, твій світ, Дісмасе?

— Як бачиш, ми — монахи.

Вона посміхнулася.

— Я знала багато монахів. Але жодного разу не бачила таких, які показували б язика вельможному графу. Або тримали зброю, наче солдати. Чи рибалили з порохом. Чи хотіли б зґвалтувати жінку. І щоб жоден з них не мав при собі навіть малесенького розп'яття…

— Розумієш, ці троє — ще послушники. Вони, так би мовити, ще у процесі підготовки. Їм бракує дисципліни.

— А до якого ордену ти належиш?

— До нового.

— Як ви себе називаєте.

— Боніфаційці.

Магда засміялася.

— Я ніколи не чула про цей орден.

— А ти і не могла. Я ж кажу, він новий.

— І в чому ваше покликання? Не думаю, що ви випасаєте овець чи варите варення.

— Переїжджаємо собі з місця на місце. Ми — жебруючий орден.

— Жебруючий орден… Нужденні зі зброєю?

Дісмас знову знизав плечима.

— Так можна отримати більше пожертв.

Магда хіхікнула. Звук був солодкий, наче музика вітру.

— Чому ти так багато розпитуєш? — сказав Дісмас, імітуючи роздратування.

— Просто цікавлюсь.

— Монахами?

— Тобою, Дісмасе.

Дісмас відчув, як його щоки запалали.

— Я не цікавий.

— То розкажи мені, чим займаються боніфаційці? Окрім того, що просять милостиню з рушницями та арбалетами?

— Ну, ще ми переводимо.

— Ви якось не виглядаєте дуже освіченими людьми.

— Реліквії. Ми переводимо реліквії.

— На що?

— Ні, «переводити» означає переміщувати. Це називається «переведення», розумієш? Коли реліквія — кістка святого, шматок соломи з Христових ясел, що завгодно, — забажає переїхати на нове місце, скажімо, з одного санктуарію до іншого, ми, боніфаційці, здійснюємо «переведення» — переміщуємо її.

Магда знову засміялася.

— Це смішно?

— А як ви знаєте, що реліквія хоче переміститися з одного місця до іншого? Вона що, каже вам: «Мені набридло у Ліоні, я хочу до Мілану»?

— Не богохульствуй, дівчино. Це серйозна справа.

— Я просто питаю, як реліквія дає вам знати, що хоче змінити оточення.

Дісмас зітхнув.

— Це складно. Цьому треба вчитися роками. Хай би там як, саме тому ми маємо носити зброю. Щоб захищати реліквії, що перебувають під нашою охороною.

— У якій же святій компанії я опинилася!

— Я не казав, що ми святі.

— Ну, якщо ти так кажеш…

— Кажу.

— Усе одно, я рада бути поруч із тобою.

Він знову зашарівся.

— Я — грішний чоловік.

— Чому ти кажеш це мені?

— Це моя справа.

— Ти врятував мені життя. І перешкодив своїм послушникам забрати те, що належить лише мені — мою гідність. Хіба це грішні вчинки?

— Це було всього-навсього…

— По-боніфаційськи?

Дісмас посміхнувся.

— Якщо ти так хочеш.

Вона посміхнулася та подарувала йому погляд, який змусив його почуватися схвильованим і щасливим одночасно.

— Хочу.

Того вечора вони досхочу наїлися форелі з грибами. Вперше після того, як вони покинули Віттенберг, усі разом зібралися навколо одного вогнища.

Конрад намагався робити вигляд, що й досі розлючений на Наткера та Анкса, але насолода від поїдання такої кількості форелі та грибного фрикасе перешкоджала йому в цьому. Вони все їли і не могли наїстися. Гарний кухар, ця Магда.

Коли вони до відказу набили свої шлунки, вона налила їм у кухлі питва, що заварила з м'яти. Смак був дуже незвичний, він стягував та поколював у роті, але приносив задоволення і спокій.

Конрад сказав:

— Отже, ти не відьма. Тоді хто ж ти така?

Магда дивилася на тліючі вуглинки. Її рудаві пасма палали у його світлі. Дюрер дав їй трохи скипидару, щоб відчистити волосся від смоли, перед тим, як вона пішла купатися під водоспадом. Дісмас усвідомлював, що весь час витріщається на неї, але все одно не міг відірвати очей.

— Мій батько був аптекарем у Шрамберзі. Поважною людиною. Він був другом Парацельса.

— Кого?

— Стули пельку, Анксе, — сказав Конрад. — Дай людині сказати.

— Лікар та ботанік. Дуже велика людина. Він пройшов увесь світ у пошуках нових ліків. Зараз він живе у Базелі. Я бачила його двічі у житті. Якось, коли я була зовсім мала, батько брав мене туди з собою. Потім він помер від чуми. Як і моя мати, сестра та двоє братів. Я не померла лише тому, що тато відіслав мене до монастиря у Гейдельберзі — навчатися аптекарській справі.

Згодом я повернулася до Шрамбергу. Почала працювати у таверні. Там він мене і побачив — той Лотар, якого ви бачили минулої ночі.

Він жадав мене. Однієї ночі, коли я йшла з таверни після роботи, за мною прийшов його прислужник.

Мене утримували у його замку. Я вже не знаю, як довго. Місяцями. Я нічого не могла вдіяти. Двері завжди були зачинені. Я намагалася вчинити самогубство.

Магда оголила зап'ястя і показала шрами.

— Невдовзі після цього одній його служниці стало шкода мене, і вона допомогла мені втекти. Я пішла до міського голови Шрамберга і розповіла йому про все, що сталося. Він відповів, що йому дуже шкода, але він нічого не зможе вдіяти. Лотар — граф Шрамберзький, а також похресник короля Іспанії, який невдовзі стане імператором.

Я переховувалася у подруги, з якою працювала у таверні. Вона розповіла, що про мене поширюють чутки, наче я відьма. Можливо, Лотар зробив це, щоб захистити себе. Щоб я не змогла його ні в чому звинуватити.

Я покинула Шрамберг. Гадала дістатися Базеля, аби опинитися за межами імперських земель. Може, отримати роботу в якійсь аптеці. Їх дуже багато у Базелі. Та хтось побачив мене і доповів графу. Відьом завжди бояться. Тож цілий день я тікала та ховалася від переслідувачів, поки не побачила у сутінках ваше вогнище…

21. Напад

Дісмас прокинувся від того, що чиясь рука трясла його за плече. Він розплющив очі. Конрад.

— Вони вже тут.

Дісмас завмер. Прислухався. Коні, багато коней. Але гіршим був інший звук. Собаки. Не мисливські гончаки, а місцеві шварцвальдські ротвейлери, виведені лише для однієї мети. Наступної миті він відчув неабиякий потяг справити нужду і прокляв себе за те, що доведеться затриматися тут замість того, щоб негайно бігти.

Тим часом ландскнехти запалювали ґноти, заряджали аркебузи та натягували арбалети. Віз стояв паралельно скелястій стіні прямо перед ними.

— А ну, допоможи, — попросив Конрад.

Разом вони перевернули його на бік, зробивши прикриття.

— Умієш управлятися з чим-небудь із цього? — спитав Дісмас Магду. Дівчина мовчки взяла у нього арбалет та почала заряджати. Яка здібна!

Дюрер, який завжди прокидався останнім, нарешті продрав очі.

— Що відбувається?

— Нас атакують, Нарсе. Вони з собаками.

— Господи, Діс…

Дюрер страх як боявся собак, навіть хатніх песиків. У дитинстві вони його дуже покусали.

— Ти вмієш стріляти? — спитав Дісмас, простягаючи йому арбалета.

— Ні! — відповів той безпорадним тоном.

Дісмас схопив алебарду та довгий спис з гострою, як лезо, клюгою.

— Упораєшся з цим?

Лице Дюрера зробилося блідим, як вівсяна каша.

— Я…

— Нарсе, у них собаки.

Він кинув йому алебарду.

Дюрер таки впіймав її. Хоча виглядав він так, наче йому ось-ось стане зле.

Конрад оглянув скелі поза ними. Вершина скелі була за сімдесят футів над ними.

— Наткере! — Конрад жестом указав на скелю. Наткер кивнув, схопив мішок, закинув у нього одне барильце з порохом, додав ґніт, кресало, вогнепровідний шнур та кілька пляшок.

— Швидше, — скомандував Конрад. — Вони ще прочісують ліс.

Наткер зав'язав мішок та, прихиляючись, побіг за скелю і зник.

Гамір наближався.

Конрад сказав:

— Перш за все — собак. Не марнуйте порох та бовти. Чекайте, аж доки не почуєте їхній сморід.

Переслідувачі юрбою виплеснулися на галявину, поперед них бігли собаки.

Дісмас нарахував десять вершників та чотири пси. Побачивши перекинутий віз, вершники зупинилися. Собаки продовжували бігти.

— Готуйсь, — звелів Конрад. — Анксе, ти береш лівого. Дісмасе — правого. Я — того, що посередині. Увага!..

Пси вже підбігли футів на тридцять, прямуючи до них. Дісмас роздивився ковані шипи на їхніх нашийниках.

— Заради всього святого, стріляйте! — простогнав Дюрер.

— Спокійно, маляре. Готуйсь. Вогонь!

Постріли з трьох аркебуз пролунали майже синхронно.

Гуркіт, заволока їдкого білого диму.

Почулося скавчання, але за димом нічого не було видно.

Скавчання змінилося ричанням.

Дісмас відчув удар у груди і миттю опинився на землі. На ньому був пес, що намагався вчепитися Дісмасові в горло. Він відчував його смердючий подих. Він обхопив пса за шию, уникаючи клацаючих ікл. Шипи уп'ялися у долоні. Пес виявився аж надто сильним. Щелепи ось-ось дістануть шию Дісмаса. Він вже не міг утримати цю звірюку…

Раптом пес заскавчав і звалився назад.

Дісмас подивився вгору. Дюрер обома руками тримав держак алебарди, який сіпався від передсмертної агонії ротвейлера. Дісмас перекотився на бік і встромив кинджала у серце тварюці.

Інший псина вчепився в Анксову гомілку. Анкс вилаявся і навідліг ударив його мечем по спині, розтявши майже навпіл. Але навіть мертвий, пес все ще стискав ікла навколо Анксової ноги. Діставши ножа, ландскнехт устромив лезо між ногою та собачою щелепою і прокрутив його. Нога була суціль залита кров'ю.

Дим нарешті розвіявся. Два інші пси лежали мертвими, один з них — із бовтом Магдового арбалета у лобі. Вона вже перезаряджала.

— Добре, — сказав Конрад. — Тепер беремося за тих собак. Рахуйте постріли, наче власні дукати!

Конрад раптом зробив паузу, гиготнув та звернувся до Дісмаса:

— Ти чув? Здається, я вигадав дотепний жарт!

Серце Дісмаса намагалося пробити собі шлях на волю з грудей. Минуло багато часу відтоді, як він останнього разу був у бою. А цей Конрад стоїть собі посеред диму і крові і вигадує ідіотські жарти. Здається, вони й насправді круті, ці ландскнехти…

Розлючений через втрату собак, граф Лотар вигаркував команди своїм людям, половина з яких уже зіскочили з коней та засіли за укриттями.

Перший їхній залп розламав навпіл воза та відколов шматок скелі. Арбалетна стріла звалила одного з коней, який зараз бився в агонії. Анкс, ризикуючи собою, поповз до нього, щоб скінчити страждання тварини.

Залпи повторювались один за одним, і кожен з них був усе більш точним, аж доки не настала мить, коли вести відсічний вогонь стало занадто небезпечно.

— Це облога, — пробурчав Конрад. — Не дуже добре для нас. Ми маємо підманити їх якомога ближче. До Наткера. — Він кивком указав на вершину скелі.

Потім зітхнув:

— Але як це зробити, я не знаю.

Обстріл трохи вщух. Конрад підняв голову над возом та крикнув:

— Гей, дівчатка! Якщо хочете битися, припиніть ховатися, як останні мудаки, виходьте на двобій!

Відповідь прилетіла зливою зі свинцю та стріл.

— Здається, облога їм більше подобається, — підвів підсумок Конрад. — Здається, ми тут… — він хрипко засміявся, — навічно!

Він лежав на спині та споглядав за скелею.

— Хоча, що ж… Не таке вже погане місце, щоб померти.

Магда раптом підвелася.

— Пригнись, дівчино, — звелів Конрад.

Вона вийшла з-за воза.

Постріл влучив у скелю, ледь оминувши її.

Лотар заволав:

— Йолопи! Припинити вогонь!

— Дівчино, — прошипів Конрад. — Що ти робиш?

У Дісмаса промайнуло в голові: «Невже вона збирається здатися, щоб урятувати нас?»

Він підвівся, підняв руки на знак капітуляції та й собі вийшов з-за возу. Якщо йому вдасться порівнятися з Магдою, він зможе відштовхнути її назад, у безпечне місце.

— Ісусе, — прошепотів Конрад. — Ви обоє з'їхали з глузду. Маляре, напоум їх!

Магда продовжувала рухатись до нападників.

— Анксе, маляре, робіть те ж, що і я, — сказав Конрад.

Він теж підвівся, тримаючи зброю над головою та вийшов з-за возу. Анкс зробив те саме. Дюрер перехрестився і без особливого завзяття підвівся.

Конрад прошепотів:

— Ні кроку вперед. Стійте де стоїте!

Магда опинилася до них спиною, а отже не бачила, що коїться позаду. Дісмас продовжував повільно рухатися до неї. Нарешті він прошипів:

— Магда…

Вона зупинилася, обернулася та побачила їх усіх із піднятими руками. Вона затрясла головою.

— Ні!

Підостроживши коня, Лотар дав знак своїм людям наблизитися.

Магда розвернулася до графа. Він повільно їхав їй назустріч, за ним тяглися його вояки.

Наступної миті просто перед Лотаром приземлилася бомба Наткера, її ґноти шкварчали.

— Лягай! — проревів Конрад.

Дісмас проморгався і розплющив очі. У вухах нестерпно гуло. Він лежав, боячись поворухнутися, щоб не побачити відірвану кінцівку чи паруючу купу власних нутрощів на землі прямо перед собою.

Незважаючи на гул та дзвін у вухах, він розрізняв й інші звуки — знайомі, настирні: сталь брязкала об сталь. Він утягнув повітря та примусив себе сісти. Намагаючись заглушити невідступний дзвін у вухах, він затиснув їх руками. Виявилося, що долоні мокрі від крові.

Ще донедавна гарненька галявинка зараз виглядала обгорілою. Вона була всіяна людьми та конями, померлими та помираючими. Поранені тварини видавали жалісливі стогони, люди лаялися та хрипіли в агонії. Серед усього цього тривала боротьба. Конрад узяв на себе аж двох нападників. Анкс зчепився ще з одним, використовуючи гострий камінь у якості зброї.

Дісмас озирнувся. Де Магда?

Він знайшов її на землі, застиглу в неприродній позі. Кров сочилася з її рота, носа та вух.

Його переповнила лють.

Лотар! Зараз Дісмас молився, щоб той виявився живим. Тоді він зможе його вбити власноруч.

Крізь дзвін у вухах він щось почув і обернувся. З боку на нього насувався чоловік, розмахуючи вкритою довгими цвяхами булавою. Він почув свист повітря від її руху за кілька дюймів від свого черепа.

Дісмас ухилився. Нападник розвернувся для нового удару. Дісмас скочив на ноги, стрибнув у бік, потім хитнувся вперед і встромив лезо кинджала в його карк.

Дюрер. Де Дюрер?

Ось — біля возу, лежачи навзнак, весь укритий уламками.

Хитаючись, Дісмас підійшов до нього, став на коліна та затряс художника. Дюрер розплющив очі. Погляд невидющий.

Дякувати Богу, живий!

Дісмас підвівся та повернувся до бою.

Конрад тим часом встиг покінчити з одним із нападників. Анкс стояв на ногах, тримаючи каменюку, вкриту залишками чийогось мозку. Віджбурнувши її геть, він підхопив чийсь меч та рушив поміж людських та кінських тіл, устромлюючи клинок у ті, які ще подавали ознаки життя.

Подібні сцени Дісмас бачив сотні разів, ще й у значно більших масштабах. Конрад обезголовив останнього нападника та видав дикий бойовий поклик.

Усе скінчено.

Але Лотар. Де він?

Дісмас підхопив алебарду з землі. Відчуття її в руці було знайомим. Саме алебарда була його головною зброєю за часів, коли він був рейзелауфером. Він пробирався крізь скривавлені тіла у пошуках.

Почувши звук позаду себе він обернувся, ледь не наскочивши на Наткера. Той важко дихав від стрімкого спуску з вершини скелі.

— Як дівчина? — спитав Наткер.

— Мертва.

Наткер скривився.

— Ох…

— Сюди!

Їх гукав Анкс. Дісмас, Наткер та Конрад збіглися до нього. В ногах у Анкса лежав Лотар, граф Шрамберга. Живий. Частково.

Його права рука була відірвана по лікоть. Обличчя посічене та вкрите кіптявою. Крізь кірку крові, що запеклася, єдине око без повіки дивилося на них з невимовним жахом. Щелепа графа рухалася. Він намагався щось сказати, але було чути тільки клекотіння крові та піни у легенях.

Анкс подивився на Конрада. Може прикінчити його?

Конрад важко дихав. Потім похитав головою. Слова були зайвими. Хай помирає повільно.

Анкс знизав плечима.

Ландскнехти вже займалися мародерством.

Дісмас закляк над Лотаром, насолоджуючись його смертю. Згодом опустився на коліно поряд. Дістав кинджал з-під ряси. Ніколи раніше він не мучив людину, тим паче — помираючу.

— Бра…

Що він намається сказати?

— Бра…

Дісмас зрозумів. Він казав «Брате».

— Спо…

З титанічними зусиллями Лотар таки вимовив те слово:

— Сповідатись…

Дісмас відсахнувся. Боже праведний! Лотар вважає його за справжнього монаха і благає прийняти останню сповідь.

Щелепа Лотара перестала рухатися. Єдиний слід життя можна було помітити в оці, що не мигало. Воно дивилося на Дісмаса з відчаєм і мольбою.

Кинджал випав з Дісмасової руки. Око все ще дивилося. Потім, сам не розуміючи навіщо, він перехрестив помираючого, нахилився до його вуха та прошепотів:

— Чи розкаюєшся ти у своїх гріхах?

Око дивилося. Почувся передсмертний хрип.

Тоді Дісмас промовив:

— Прощаю тобі гріхи твої. В ім'я Отця, Сина та Святого Духа. Амен!

З рота Лотара потекла кривава піна, і він помер.

Дісмас піднявся. Потім нахилився та зблював. Шум у вухах ставав нестерпним. Він затулив їх руками, зробив, хитаючись, кілька кроків і повалився ницьма.

Коли він розплющив очі, перед ним стояли Конрад та Наткер, обидва навколішках.

— Дісмасе?

Конрад обережно поторсав його плече.

— Дісмасе, вона жива…

З величезним зусиллям вони поставли воза на колеса. Змайстрували щось на кшталт ліжка та уклали на нього Магду.

Кровотеча в неї спинилася. Вона могла говорити, але слова якось не в'язалися між собою. Вона кликала батьків.

Дісмас ложкою залив їй у рота трохи м'ятного чаю. Здавалося, чай додав дівчині сил. Вона раптом спитала, чому навколо так темно, хоча був день. Потім сказала, що хліб уже готовий і треба витягти його з печі. Тоді Магда провалилася у сон, з якого вони довго не могли її пробудити.

Конрад, Наткер та Анкс мовчки збирали трофеї, без притаманних ландскнехтам криків та похвальби під час мародерства. Тільки Наткер захоплено заверещав, побачивши в озері відірвану руку Лотара, яку вже встигла пообгризати форель.

Він навіть поліз за нею у воду і витяг на берег.

Дісмас спостерігав за цим із воза, сидячи поруч з Магдою. Він обережно тримав її голову, змочуючи лоба холодною тканиною, щоб полегшити біль та гарячку, і молився.

Розпухла мертва рука графа була рясно всіяна перснями. Лотар був любителем коштовних прикрас. Дісмас згадав про Альбрехта: його десять пальців були так само прикрашені чотирнадцятьма перснями, найбільший з яких — знак архієпископської влади — треба було цілувати на знак покірності.

Анкс почав один за одним відрубувати пальці з руки. Так було простіше зняти персні. Дісмас відвернувся.

Була ще така здобич: визолочений кинджал, меч із найкоштовнішої толедської сталі з рукояттю, на якій був викарбуваний напис від Карла, короля Іспанії, майбутнього імператора та Лотарового хрещеного. Понад це — медальйони, пряжки, застібки, ордени а також гаманець із м'якої шкіри з вишитою літерою «Л» та графською короною. Побачивши цю річ, Наткер сказав, що вона зроблена з мошонки кабана, до біса здоровезного кабана, судячи з розміру. Гаманець чарівно подзенькував. Непоганий улов.

Трофеї підраховано, наступна справа — тіла.

Виглядало це моторошно: десятеро людей, коней удвічі менше, чотири пси. Може, спалити їх на вогнищі?

Дісмас миттю відмовився від цієї ідеї. Дим міг привести сюди інших. І в будь-якому разі вогонь залишить занадто очевидний слід. Звичайно, розпочнуться пошуки. Граф є граф. Однак перспектива закопувати все це м'ясо у землю відлякувала.

Анкс, ледачий хлопець, запропонував стягнути з них одяг, взуття, екіпіровку і закопати все це, а тіла залишити ведмедям, кабанам, вовкам та птахам-стерв'ятникам. Такий собі бенкет.

Наткер зауважив, що це просто надихаюче рішення. Проте Дісмас та Конрад розуміли, що треба зробити. Вони щойно відправили до праотців похресника одного з наймогутніших правителів світу. Не дуже розумно залишати його останки стерв'ятникам.

— Але ж коні,— запротестував Анкс. — Ми прововтузимось тут увесь день!

— І всю ніч, — додав Наткер.

Урешті дійшли компромісу. Прив'язали мертвих коней до живих і таким чином порозтягали їх по хащах у різних напрямках. Ведмеді та вовки швидко приберуть ті туші.

Після цього перейшли до людей. Звісно, ця справа затяглася.

Щоб приховати специфічний сморід від псів, перед тим, як закидати трупи землею, їх повкривали сосновим та ялівцевим гіллям. Розрівняли землю, прибрали уламки. Зрештою галявину було відновлено до якоїсь подоби її колишнього вигляду. Але тепер уже відчувалося, що це дуже злісне місце, з якого треба якомога швидше зникнути.

Перед тим як вирушати, вирішили трохи перепочити. Дюрер сидів на сидінні воза та щось малював, тоді як ландскнехти збирали все своє озброєння.

Дісмас подивився, що він там робить.

Це був той самий пейзаж, який він зобразив минулого дня, але зараз Дюрер домалював купу надмогильних плит та хрестів у тих місцях, де були закопані тіла. Десять штук.

— Господи, Нарсе!

— Вони були покидьками, і я радий, що вони мертві. Але то були християнські покидьки. Має бути щось таке, що б позначило їхні могили.

— Може ти б ще звів на тому місці кляту каплицю? — спитав Дісмас.

Не відриваючись від малюнка, Дюрер промовив:

— Ти перехрестив Лотара. Чи це ти відганяв мух?

— Я відправив його у пекло.

— Благословивши. Тобі треба залишитися монахом.

— Збираєшся показати це в Базелі, чи не так? — спитав Дісмас. — Чому б тобі не зробити гравюру, щоби продавати копії?

Дюрер видрав листа з етюдника, зіжмакав та кинув з воза. Ландскнехти посідали на коней.

На них чекав Базель.

Було дуже важко рухатися у темряві. Магда залишалася непритомною. Дісмас віддав Дюреру поводи та обережно тримав її голову в себе на колінах. Декілька разів він прихилявся до її грудей, щоб переконатися, що вона ще дихає. Він дав їй води з фляги, але вона потекла по її підборіддю.

Наткер наблизився до них. Він виглядав дуже збентеженим.

— Як вона?..

Дісмас заперечливо похитав головою.

Наткер засмучено промовив:

— Я не бачив її. Я робив вибухівку, засипав порох, приєднував ґноти. І не бачив її.

— Не винувать себе, Наткере. Ти ні в чому не винен. Ніхто не винен, окрім мене.

— Навіщо вона пішла до них?

— Намагалася врятувати нас.

Наткер подивився на неї. Витягнувся з сідла та ніжно провів рукою по її щоці.

— Не помирай, сестричко…

Полудень наступного дня застав їх на узгір'ї, на півдні Шварцвальда. Дорога тут виглядала краще.

Вони їхали так швидко, як тільки могли, намагаючись не трусити дівчину під час руху. З кіньми, що їм дісталися від почту Лотара, вони могли змінювати возових та їхати без перепочинку. З настанням пізнього вечора вони побачили подвійні шпилі собору. Із заходом сонця вони перетнули міст через Рейн, що вів у місто. Біля воріт їх зупинили охоронці.

— Що у возі?

— Помираюча дівчина. Вона помре, якщо ми не поквапимося.

Стражники відсахнулися, підозрюючи чуму.

— Вона сильно впала. Ми шукаємо Парацельса, лікаря. Ви його знаєте?

— Чому я маю його знати?

Дісмас поліз до гаманця і кинув капітанові гульден, якого мало вистачити, щоб купити випивку усій сторожі.

— Парацельс… Знайоме ім'я…

Дісмас витягнув ще один гульден з гаманця.

— Вулиця за Колегією. Не доїжджаючи до арсеналу.

— Благослови тебе Господь, сину мій.

Дісмас підострожив коней. Ландскнехти погнали вперед.

Повернувши воза за Колегією вниз, він побачив, що ландскнехти спішилися та бігають від дверей до дверей, розпитуючи людей. Наткер уже підняв за шкабарки якогось чоловіка та витрясав з нього душу, вимагаючи виказати, де переховується Парацельс.

Виявилося, що лікар живе за алеєю, що вела у внутрішній дворик. Алея була завузька, щоб проїхати возом, тому вони зробили з ковдри ноші та понесли Магду. Наткер ішов попереду, волаючи на всю вулицю:

— Парацельсе! Парацельсе! Виходь, Парацельсе!

Раптом у дверях показався гладкий рум'яний чоловік з елегантними манерами та ображеним виглядом. Його підборіддя вистачило б на трьох таких. Колір щік співпадав з вишневим оксамитом капелюха. Це був Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгайм, якого прозивали Парацельсом.

— Що все це значить? Припиніть галас, або я покличу охоронців!

До нього заговорив Дісмас:

— Вона помирає, ваша милосте. Ви знали її батька — аптекаря з Шрамберга. Її звуть Магда.

Парацельс нахилився і підняв повіки дівчини.

— Заносьте її. Хутчіше!

Ландскнехти поклали Магду на стіл.

Парацельс наказав:

— Усім вийти звідси!

Потім звернувся до Дісмаса:

— А ти лишись.

З'явився асистент у заляпаному кров'ю фартуху. Обидва спілкувалися латиною, але Дісмасових знань було достатньо, щоб зрозуміти їхню розмову.

Парацельс приклав вухо до грудей Магди, потім притиснув два пальці до її зап'ястя. Здавалося, він рахує про себе. Потім знов підняв її повіки, на цей раз сконцентрувавшись лише на одному оці. Відкрив їй рот та заглянув у нього. Тим часом асистент тримав якийсь прилад, що відбивав та посилював світло від свічки. Потім він оглянув її ніс та вуха, дістав якусь крихту із запеченого патьоку крові на вусі дівчини та кинув собі на язик.

— Порох.

Дісмас кивнув.

— Ну? Я що — маю витягувати це з тебе? Що сталося?

— Це був вибух, ваша милосте. Це…

— Коли?

— Вчора.

— Коли вчора?

— Вранці.

Парацельс почав засипати його запитаннями. Чи приходила Магда до тями? Чи її нудило? Чи марила вона у гарячці? Чи билася в конвульсіях?

Говорячи, він обмацував шкіру її голови кінчиками пальців. Пальці нагадували сосиски, але рухалися спритно, як у лютняра. Потім він звернувся до помічника. Пролунало слово «aemidus»[18].

— У неї кровотеча в голові, — нарешті звернувся він до Дісмаса. — Кров припливає, збільшується в об'ємі та тисне на мозок. Я маю послабити цей тиск.

Він роздивився Дісмасову чернечу рясу.

— Я так розумію, що вона не ваша жінка?

— Ні, ваша милосте. Ми знайшли її у лісі.

Парацельс схопив рукав ряси, підніс до свого носа та принюхався.

— Теж порох. Що ж у вас за орден?

Дісмас зрозумів: це людина, брехати якій не було сенсу.

— Це важливо, ваша милосте?

Парацельс щось наказав асистентові, той зник в іншій кімнаті. Тоді лікар узяв невеличке лезо та поголив частину голови Магди над вухом — з боку, протилежного до ока, яке так уважно оглядав. Потім змочив оголену частину невеличким проспиртованим клаптиком тканини.

Він наказав асистентові поквапитися, і Дісмас помітив, що Парацельс дивиться на свою пацієнтку з батьківською ніжністю.

— Вона була такою прегарною крихіткою. Франц знає?

— Помер. Уся родина.

— Тоді ми просто маємо врятувати її. Бог на нашій стороні.

Асистент повернувся з лотком інструментів. Найбільшим був пристрій з невеличкою ручкою зі слонової кістки. Він нагадував стрижень, зігнутий у формі підкови, далі він ішов прямо, поступово звужуючись у вістря в формі мініатюрного наконечника стріли. Дісмас зрозумів, що зараз відбудеться трепанація. У війську він бачив її, але у значно гірших умовах.

— Якщо ти відчуваєш, що тобі може стати зле, вийди.

Дісмас залишився. Асистент помістив Магдину голову в дерев'яні лещата, підбиті повстю для пом'якшення, Парацельс розпочав свердлити Магдин череп. Дісмаса від цього звуку аж пересмикнуло. З рани струменем чвіркнула кров. Хірург зачекав, дозволяючи фонтану трохи згаснути. За декілька хвилин він підняв її повіко. Крякнув і міцно притис тканину до отвору, що тільки-но просвердлив.

Асистент обробив рану Магди ще якоюсь їдкою рідиною та перев'язав їй голову.

— Якщо протягне до ранку, житиме. Залишайся із нею. Коли вона прокинеться, біль буде майже нестерпний.

Він дістав з полиці маленьку синю пляшечку.

— Даси їй. Дві краплі у воду. Не більше двох крапель. На одну краплю більше — і вона перестане дихати. Ти зрозумів?

— Так, ваша милосте. Дякую вам. Благослови вас Бог!

Парацельс глянув на Дісмаса.

— Це благословення монаха?

— Ні.

— Хто ти?

— Мене звати Дісмас.

— Добрий розбійник[19]. Ти вкрав вбрання, в якому стоїш переді мною?

Парацельс поглянув на вікно, що виходило у внутрішній дворик. З тієї сторони до нього притискалися обличчя Дюрера та ландскнехта.

— Твої друзі-монахи мають вигляд убивць та крадіїв. На цьому березі Рейна живуть не дурні, уявляєш? В які ігри ви граєте? Чому донька Франца лежить у мене на столі при смерті, вся всипана порохом?

— Чи матиме це значення, якщо вона помре? Якщо виживе, я все поясню. Обіцяю.

Парацельс зневажливо посміхнувся.

— А з чого ти взяв, що я не викличу міську варту? Вони тут не дозволяють своєму кату нудьгувати. І мені на руку, бо завжди маю свіжі тіла для розтинів. Ну що, добрий розбійнику, чому ти впевнений, що я не здам вас усіх?

— А я і не впевнений. Моє життя у ваших руках. Як і її.

Парацельс не зводив з нього очей. Потім його обличчя пом'якшилось.

— Ти — швейцарець. Будь хто впізнає. Ті двоє — німці. Я повернуся вранці. Пам'ятай — не більше двох крапель. Тож тепер, добрий злодію, її життя вже у твоїх руках.

22. Парацельс

Рано-вранці наступного дня Магда розплющила очі.

Ландскнехти з Дюрером безперервно вартували на задньому дворику. Почувши від Дісмаса звістку про те, що вона буде жити, вони впали на коліна та почали молитися. Наткер голосно розридався. Ця картина неабияк здивувала Дісмаса. Ще ніколи він не бачив, щоб ландскнехти молилися чи ридали.

Вона не пам'ятала геть нічого з того, що сталося на галявині, але відразу впізнала Парацельса, хоч і не бачила його багато років. Від його грубості минулого вечора не залишилось і сліду. Він був сама ніжність. Вона могла залишатись у нього до повного одужання. Сестри з жіночого монастиря, розташованого по сусідству, навідували б її і вдень, і вночі. Він тримав її руку та цілував її лоба.

Дісмас знайшов житло для себе та інших на постоялому дворі з пишною назвою «Райський дім», що був розташований у південно-східній частині міста поряд з паперовою мануфактурою. Смердючі фабричні запахи — тухлі яйця та сірка — навряд чи робили повітря райським, проте розташування постоялого двору біля воріт Святого Альбана, що вели на схід, могло статися в нагоді за потреби у спішному від'їзді.

Дісмас стримав обіцянку оплатити хлопцям ніч сороміцьких розваг у «Муркішечці». Вони закликали Дісмаса та Дюрера приєднатися до них, але ті відмовилися. Дісмасу було не до хвойд, а Дюрер виявився вірним чоловіком, бо аж до гикавки боявся сифілісу.

— Вони повернуться вже щось підчепивши, — зауважив він. — Ось побачиш. Одна ніч з Венерою — і все життя з Меркурієм[20].

Саме Парацельс винайшов ліки від сифілісу, що містили ртуть у мінімальних кількостях. Вони мали трохи кращий ефект, ніж сумнівне зілля гуаякум, яким користувалися досі. Як, власне, і сифіліс, гуаякум походив з Нового Світу. Це була смола, що її видобували з гуаякового дерева. Надзвичайно прибуткова торгівля гуаякумом була монополією Фуггера.

Якоб Фуггер встигав усюди. Він позичав дукати як Альбрехту, щоб той купив собі кардинальський капелюх, так і Папі Леву — на покриття нечестивих та богохульних витрат.

Парацельс ущипливо висміював гуаякум, вважаючи його не чим іншим, як взаємовигідною угодою Фуггера та Рима. Більше того: він не приховував своїх поглядів, а заявляв про них досить голосно для того, щоб його можна було відправити у в'язницю або на шибеницю. Його величезне презирство до влади нагадувало Дісмасу Мартіна Лютера. Обоє були бунтівниками. Лютер якось спалив папську буллу, в якій Лев засуджував його діяльність. А Парацельс підпалив величезну купу трактатів арабського лікаря Авіценни та грецького медика Галена — просто щоб показати, якої він думки про обох.

— То ми їдемо далі? — спитав Дюрер Дісмаса.

— До Шамбері? А хіба в мене є вибір? Я не хочу провести цілу вічність у пеклі.

— Але ж Лютер каже…

— Нарсе, Лютера оголошено єретиком. Я не хочу ризикувати своєю безсмертною душею заради його… гіпотез. Вирушай додому. Я відпускаю тебе.

— Це я винен.

— Так, Нарсе, ти. І мусиш з цим жити. Але також ти маєш і просто жити. В тебе є жінка, живопис. Моє життя закінчено у будь-якому разі. Альбрехтова покута — це лише спосіб убити мене, не розпочинаючи війни із Фрідріхом.

— А що ж з дівчиною?

— Тут на неї чекає прекрасне життя. Парацельс ставиться до неї як до рідної доньки.

Дюрер сказав:

— А що як я зроблю її копію?

— Плащаниці? — ледь не поперхнувшись, спитав Дісмас. — Так, ми всі знаємо, що ти на це здатний.

— Я намагаюся допомогти.

— Я якось попіклуюсь, щоб мене вбили і без твоєї допомоги, дякую.

— Якби мені вдалося зробити копію — точну копію — можливо… Ми могли б підмінити її.

— Еге ж. Добре. Їдь до герцога, постукай до нього у двері і скажи: «Я — Дюрер, художник. Хочу зробити точну копію вашої плащаниці. А потім ми її підмінимо на справжню. Можна мені ключі, будь ласка? Кажете, їх чотири? Здається, мені потрібні всі».

— Чому ти насміхаєшся з мене?

— Бо ти сміховинний.

— Її збираються демонструвати, чи не так?

— На стіні замку. Зможеш зробити точну копію з такої відстані? Стоячи у натовпі? В тебе мають бути очі яструба.

— Можливо, через збільшувальне скло…

Дісмас пирхнув.

— Так. Установи свого мольберта на площі серед натовпу та починай витріщатися у лінзу. Геніально!

— Ти не дуже мене підбадьорюєш.

Дісмас розвів руками.

— Добре, підбадьорю. Уявімо, що якимось чином тобі таки вдасться зробити точну копію. Як ти пропонуєш підмінити нею справжню реліквію?

— Ну… З цим ми вже на місці розберемося. Спробуємо?

Дісмас подивився на Дюрера.

— Що ти таке кажеш, Нарсе? Ти хочеш їхати зі мною до Шамбері?

— Я також не хочу провести вічність у пеклі.

— Я думав, ти перейшов на бік Лютера.

— Не знаю. Можливо, Лютер неправий. От чого я точно не хочу, так це того, щоб решту життя мене переслідував твій чортів привид. Тож я роблю це для себе. Не для тебе.

Дісмас посміхнувся.

— А, он воно що. Ну, тепер я все розумію.

Ландскнехти повернулися з борделю майже на світанку. Своїми п'яними балачками вони розбудили хазяйку постоялого двору, що мала сварливий характер, як і всі власниці заїздів у світі.

Дісмас уже прокинувся і збирався навідати Магду.

— Як там Венера? Залишили дівчат знесиленими?

Конрад та Наткер підтримували один одного, похитуючись. Анкс виглядав на диво тверезим та похмурим.

— Що це з ним?

Конрад, хитаючись, підвів пальця вгору та зігнув його.

— Пф-ф-ф!

— А пішов ти! — понуро огризнувся Анкс.

— Ну, не будь так твердо переконаний, що з тобою щось не теє, — зауважив Конрад. — Наткер, ти чув? Я сказав йому не бути таким твердим.

У відповідь на вибух їхнього реготу зверху почулася жіноча лайка. Дісмас помітив, що Анкс щосили стиснув кулаки.

— Конраде, Наткере, — дорікнув Дісмас, — не будьте такими неввічливими. Це може статися з кожним.

— Не зі мною, — сказав Конрад.

— І не зі мною, — додав Наткер.

«Бог зненавидів мене, це точно, — подумав Дісмас. — На додачу до усього я маю примиряти блудливих ландскнехтів, бо у одного з них не встав».

Він поклав руку на плече Анкса і відвів його у бік.

— Ніколи раніше такого не траплялося, — занив Анкс. — Ніколи!

— Не хвилюйся, друже. Зі мною таке весь час трапляється. Ти просто стомився. Вкладайся у ліжко. Поспи трохи. Завтра з'їж сирого м'яса та випий джерельної води. Як зробиш це, повертайся до борделю — і будеш справжнім мінотавром!

Анкс трусонув головою і заявив, що з повіями — на віки вічні — покінчено. Та пішли вони до біса. І всі інші також.

Дісмас розважав Магду розповідями, сидячи на її ліжку у лікарні Парацельса.

Вона мала кращий вигляд, хоча очі були сонні. Вона пояснила, що це від знеболювальних ліків, що їй дає Парацельс. Настоянка, яку він називав «ladanum»[21], діяла дивовижно. Він привіз якусь рослину з Аравійської пустелі, перегнав її сік, додав щось. Настоянка миттєво полегшувала біль, але після її прийому ти становився м'яким та кволим, як уві сні.

Магда, проте, з цікавістю вислухала доповідь Дісмаса про те, як Анкс знеславився у борделі.

— О! Від цього існує один засіб, — сказала вона. — Мій батько раніше готував його для своїх покупців. Це чай, заварений з кори одного африканського дерева. Як же воно зветься? А — йохімбе, дерево кохання. Парацельс також знає його, це точно.

Дісмас посміхнувся. Які речі були відомі Магді! Зненацька засоромившись, вона зашарілася.

— Парацельс не вірить, що ти монах, — сказала вона. — Ставить мені багато питань. Ти подобаєшся йому… — Вона раптом перейшла на шепіт: — Він вважає, що всі інші — якісь убивці.

Дісмас знову посміхнувся.

— Нарс би не зрадів, почувши таке. Він у нас сноб.

— Нарс — це…

— Художник. У нього волосся, як у тебе.

— Так.

Вона кивнула.

— Він відрізняється від інших послушників. Але ми маємо щось зробити для бідолашного Анкса. Дай-но мені клаптик паперу.

Вона записала назву африканської кори та вказівки.

— Віднеси це аптекарю в кварталі Санкт-Андреас.

Дісмас узяв папірець. Непросте завдання.

— Що сталося? — спитала Магда.

— Нічого… Добре… Ну… Взагалі-то багато чого.

Вона взяла його за руку.

— Що тебе непокоїть, Дісмасе?

— Тобі краще не знати.

Вона була така гарна на тлі білої подушки. Наче одна з жінок на картинах того італійця, як же його звали… Боттічеллі? Цю картину він бачив у маєтку свого клієнта. Раптом йому нестерпно захотілося все їй розказати. Але ні. Не треба. Нащо вплутувати дівчину у свої біди?

Він посміхнувся.

— Відпочивай, потім поговоримо.

Вона стиснула його руку.

— Ти прийдеш? Обіцяєш?

— Так.

Він завмер, опустив очі на папірець у руках, потім розгублено відвів їх.

Магда всміхнулася.

— Ти маєш піклуватися про своїх послушників. Але скажи йому, щоб не приймав забагато. Цей засіб надто сильний.

Дісмас відправився до аптекаря у кварталі Санкт-Андреас, віддав йому папірець, страшенно ніяковіючи через те, що змушений просити про таку річ. Він навіть запевнив аптекаря, що це, звісно ж, не для нього. За п'ять гульденів — скажена ціна! — йому дісталася пляшечка з коричневою рідиною.

Він вручив її Анксу, пояснивши, що це від Магди і що він має випити не більше трьох ковтків перед тим, як відправитися до борделю. Тож, звичайно, Анкс вихилив усю склянку одразу.

Наступного дня, знову-таки на світанку, трійця ландскнехтів повернулася до «Райського дому» і зчинила неймовірний ґвалт. Як і минулого разу, Конрад та Наткер були такі п'яні, що ледве трималися на ногах.

Що ж до Анкса, то Дісмас ще ніколи не бачив у людини такого тріумфального вигляду. Він пересувався такою ходою, ніби проскакав верхи півсвіту. Своїм капелюхом він чомусь прикривав пах. Побачивши Дісмаса, він з нелюдською гордістю прибрав капелюха.

— Диви!

— Святі небеса! — здивовано вигукнув Дісмас. — Прикрийся, чоловіче!

— Він не падає!

Дісмас здвигнув плечем.

— Що ж, це, здається, краща проблема, ніж була.

23. «Танок смерті»

Одного вечора, кілька днів по тому, Дісмас та Дюрер відправилися навідати торговця тканинами, якого Дісмас знав ще за часів, коли їздив до Базеля по реліквії.

Торговець порився в катакомбах своїх припасів та вийшов з рулоном полотна під пахвою, чхаючи від пилу. Розгорнуте полотнище було розміром п'ятнадцять на чотири фути. Дісмас подумав, що ці розміри приблизно підходять. Малюнок переплетіння ниток нагадував перевернуту латинську літеру V. Це вказувало на те, що тканина походила з Палестини чи Юдеї, можливо з Галілеї, а можливо й ні. Торговець гарантував, що їй «щонайменше» два століття, але Дісмас дуже добре знав, що сказано це лише для того, щоб здерти з них якнайбільше.

Дюрер дослідив полотнище вздовж та впоперек: потер його між пальцями, роздивився нитки під збільшувальним склом, дістав зі своєї торбини набір фарб та мазнув трохи на край. Нарешті кивнув на знак схвалення.

Вони торгувалися десь із годину. Дісмас із крамарем звинувачували один одного у грабунку та нечесності. Це був звичний купівельний ритуал. Дюрер споглядав за цим з неприхованим здивуванням: він ще ніколи не бачив свого друга у справі.

Нарешті продаж відбувся за ціною у вісімнадцять гульденів. Дісмас зітхав і жалівся, що через такі витрати майже місяць не зможе дозволити собі м'яса. Торговець удавав, що вірить йому.

Коли гроші та полотно перейшли з рук у руки, торговець зухвало посміхнувся та спитав:

— Створюєте плащаницю, га? Ніколи б не подумав, що Дісмас, майстер реліквій, опуститься до такого…

Як же принизливо було чути нарікання від такої людини! Дісмас розумів, що обурення буде виглядати недоречним. Але якщо балакучий крамар рознесе по всьому ринку, що Дісмас, майстер реліквій, придбав старовинне полотно для підробки Ісусової плащаниці, добром це не скінчиться.

Зрозуміло, він міг би відправити Конрада з хлопцями, щоб ті додали крамареві розуму. Але ні. Так низько Дісмас впасти не міг, він не був створений для розбоїв, знущань та погроз.

— Це має стати сюрпризом, — промовив він у відповідь. — Для однієї дуже поважної та впливової людини. І якщо сюрприз буде зіпсовано, — Дісмас притишив голос до шепоту, — кажу по-братськи: тобі вряд чи захочеться відчути на собі усю її немилість.

Дісмас кинув через стіл ще два гульдени.

— Це за твою розсудливість.

Крамниця розташовувалася у північній частині міста, у кварталі Святого Йоана.

День був такий приємний, що дорогою до «Райського дому» Дісмас та Дюрер вирішили пройтися берегом річки.

Але вже за хвилину праворуч вони побачили стінопис на будівлі проповідницької обителі.

Дісмас уже бачив його багато разів, Дюрер, як це не дивно, — ні, але, безумовно, знав про його існування. Всі це знали. Той стінопис був дуже відомий.

Він перебував на стіні будівлі вже майже вісімдесят років — подячне пожертвування після завершення чергового спалаху чуми. І водночас застереження про те, що смерть приходить до всіх, незалежно від того, чи ти імператор, папа, кардинал, лицар, купець, мати з дитиною, вуличний торговець, жебрак, мусульманин або єврей. Композиція складалася з тридцяти дев'яти людей, зціплених у танці зі скелетом — самою Смертю.

Дюрер фиркнув і назвав цей витвір жахливим і безпомічним. Дісмас, зі свого боку, не мав жодної гадки про його естетичну цінність, але заперечив Дюреру, що це все ж таки більш гуманна реакція базельців, ніж та, що мала місце на століття раніше. Шість сотень євреїв зігнали у купу, закували у кайдани в хліву на рейнському острові та спалили живцем. Усі погодилися, що Бог буде задоволений такою пожертвою, і чума не повернеться до Базеля багато-багато років.

Дісмас ніколи не затримувався біля «Танка Смерті», просто проходив повз нього. Зараз, на власний подив, він відчув усередині щось зле, хворобливе, неначе у його кишечнику насправді оселилася чума.

— З тобою все добре? — підозріло спитав Дюрер. — Маєш якийсь дивний вигляд.

Похитуючись, Дісмас відвернувся від стінопису. Дихання прискорилося. Стискало груди. Він спітнів. Серце калатало у якомусь уривчастому ритмі. Паморочилося у голові. Обличчя та руки стали липкими та гарячими. Він зняв рукавички.

— Дісе, що з тобою?

— Я…

Дюрер підхопив його.

— Сядь.

Дісмас тяжко опустився на землю. Затис голову між колін та спробував уповільнити дихання. Через декілька хвилин слабкість минула. Серце припинило барабанний дріб. Він повільно звівся на ноги, спираючись на стінопис. Тільки згодом до нього дійшло, що саме він викликав з його пам'яті ретельно захований спогад про свій власний танок зі смертю у підземеллі Альбрехта.

— Усе добре? — спитав Дюрер.

Дісмас кивнув.

— Дай мені хвилинку.

Поки Дісмас приходив до тями, Дюрер зачитав у голос текст, що був записаний ближче до них під зображенням графа, якого забрала Смерть.

Дюрер хмикнув.

— Це сталося не зовсім так. О, подивись, хто тут ще!

Поруч був кардинал. Дюрер прочитав:

Дюрер поліз у свою торбину та дістав набір фарб. Дісмас оглянувся довкола.

— Що ти робиш? Нас заарештують.

Дюрер продовжував робити своє, блискавично рухаючись. Готово! Він відступив на декілька кроків назад, щоб насолодитися своєю роботою.

— Ось!

Тепер кардинал, зображений на стіні, набув надзвичайної схожості з кардиналом Альбрехтом Бранденбурзьким, примасом Німеччини.

— Господи, Нарсе, пішли звідси, поки нас не кинули до в'язниці.

— Я хочу ще домалювати Лютера.

— Я гадав, ти боготвориш Лютера.

— Ну, так я ж шанобливо. Лютер, який має Смерть у дупу!

— Я впевнений, він був би у захваті. Ну, годі!

Коли вони відійшли на безпечну відстань, Дюрер сказав:

— Так що там сталося, біля стіни?

— Потім поясню. Спочатку вип'ємо.

Вони дійшли до соборної площі, що була у самій високій частині міста. Замовили пива та сіли на терасі у тіні липи. Це був прекрасний день, і вид на схід звідси відкривався чудовий. Перед ними лежав увесь шлях — аж до Шварцвальда. Пиво заспокоїло Дісмаса. Дюрер розводився про релігійне мистецтво.

— Яке ж гівно той стінопис, — казав він. — У Базелі купа грошей. Вони могли б дозволити собі щось краще, ніж це.

— Кранаха?

Дюрер фиркнув.

— Але ж річ не в тому, щоб творити гідне мистецтво, чи не так? Це все для того, щоб віруючі наклали у штани, а потім накидали багато монет зі своїх гаманців. Не випадково все це намальовано на стіні проповідницької обителі.

— Ти саме той, хто молиться.

— Знаєш, хто мав би зробити це? Босх.

— Хто такий Босх? — спитав Дісмас. — Пиво гарне. В усякому разі, має бути гарне за такі гроші.

— Хто такий Босх?!

Дюрер похитав головою.

— Іноді я забуваю, що ти неосвічений швейцарський філістер.

— Ану, просвіти мене.

— Ієронімус Босх. Нідерландець. Уже мабуть роки зо три, як помер. Він зробив цей триптих. Триптих — це три…

— Я знаю, що таке триптих.

— Він має назву «Сад земних насолод». Коли я побачив цю роботу, справді ледь у штани не напудив. У мене перехопило подих. Одне панно — це пекло. Я не спав цілий тиждень. У порівнянні з пеклом Босха, дантівське «Пекло» — літня галявинка. Кажу тобі: якщо б міські радники Базеля обрали Босха для того стінопису, в наші дні Базель був би відомий як святе місто. Місто янголів. Чому? Бо ніхто б не наважився вчинити ані крихітного злочину з остраху опинитися у пеклі, зображеному Босхом. Ти можеш…

— Дісмасе?

Це ж Шенк. Управитель ярмарку реліквій. Чорт би його забрав!

— Франце! Здоров був.

Дісмас підвівся та привітався. Представив Дюрера.

— Це мій друг… е-е… Генріх.

Шенк завалився на стілець поруч з ними, не чекаючи запрошення, та запитав притаманним йому тоном:

— Ти що тут робиш? Ще ж не сезон.

— Нічого не купую, нічого не продаю. Побіля їхав.

— Побіля він їхав. Хм… Але куди? Ну ж бо — зізнавайся.

— До Мілану.

— Ага, — очі Шенка грайливо поблискували. — А що там у Мілані?

Дісмас із таємничим виглядом зазирнув за його ліве та праве плечі, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує, та прошепотів:

— Животворний хрест. Цілий. Не розділений на тріски.

Шенк вибухнув сміхом.

— Тоді в тебе, мабуть, повні кармани, і ти можеш собі дозволити пригостити старого випивкою.

Дісмас замовив усім ще по келиху пива зі славетного міста Торгау за непристойною, радше, скаженою ціною. Вони базікали ні про що доти, доки Дісмас не помітив, що Шенк витріщається на його руки.

Дідько! Він же зняв рукавички біля стінопису і забув їх надіти.

— Боже правий, друже що сталося?

— Це? А, дурниця. Нещасний випадок.

Шенк продовжував роздивлятися на подив симетричні дірки у шкірі між великими та вказівними пальцями Дісмаса. Який інцидент міг призвести до таких поранень? Мозок Дісмаса, який ще не відійшов після епізоду біля стінопису, як на зло, зовсім відключився. Шенк чекав на відповідь.

У розмову втрутився Дюрер:

— Він добре себе поводив. Це я винен.

— Ти? Але ж як…

— Ми полювали. Було холодно. Дуже холодно. Дісмас тримав руки разом, ну знаєш, дмухав на них, щоб зігріти… Я у той час заряджав свого арбалета. І, Боже, який же незграбний дурень, — випадково вистрілив. Стріла пройшла прямісінько крізь обидві його руки. Ще б дюйм — і дірки в нього були б у щоках. Щастя, що цього не трапилось, таке ж велике щастя, як і ціна цього пива.

— Боже милосердний! Який жах!

— Еге ж… — обізвався Дісмас, — біль просто нестерпний.

Піднявши руки вгору, він злегка усміхнувся та сказав:

— Але тепер у мене є стигмати. І це тільки підтверджує усім відомий факт, що я — живий святий.

Шенк розсміявся.

— Та досить уже про мене, — перевів розмову Дісмас. — Які плітки?

— Ну… дай згадати. Отто Генгер відійшов позаминулого тижня. По дорозі до Далмації, у напруженій гонитві за щелепою святого Єроніма. Сім неушкоджених зубів, як стверджував він сам.

Шенк засмучено похитав головою.

— Діяння Лютера починають збивати ціни. Люди стали скептично ставитись до реліквій та індульгенцій. Проклятий Лютер! А, і ще ось що. Череп святого Діоміда — дивовижно гідний шматок, за який можна було б урвати сотню гульденів, в Антверпені, зовсім не мав попиту. Зрештою хтось підібрав його за двадцять п'ять.

— Двадцять п'ять? — спитав Дісмас. — Це просто неподобство.

Шенк енергійно закивав головою.

— Чому б просто не віддати його? Ні, поганий знак.

Потім Шенк почав розводитися про те, що, хоч як він не поважає Дісмасового клієнта курфюрста Фрідріха, але ніяк не може второпати, чому той захищає людину, яка своєю єретичною пропагандою підриває торгівлю реліквіями. Сам Фрідріх, чия колекція конкурує лише з Ватиканом! Але далі Шенк непослідовно зауважив, що взагалі-то він у захваті від Лютера і погоджується з переважною більшістю його проповідей. А ще, ніде правди діти, він у захваті від принципової позиції курфюрста, коли всі навкруги галасують, як скажені: «Спалити єретика». Проте…

Шенк раптом відкинув ці меланхолійні роздуми та підсумував, що ринок будь що стабілізується і знову оживе. Ці теологічні скандали завжди впливають на стан продажів. І той, хто придбав череп святого Діоміда, вже наступного року продасть його не менш, як за двісті гульденів. Або й дорожче.

Він приклався до келиха і витер губи.

— Що ще? Дай-но пригадати. Ну, Еразм Роттердамський придбав резиденцію у Базелі, тепер тут ще більше шику. Подейкують, що Еразм схвалює деякі реформи Лютера. Але повністю заперечує те, що для спасіння достатньо однієї лише віри. — Шенк притишив голос. — А чи ви чули, як Лютер назвав Папу? Скаженою вавилонською блудницею. Еразм був просто вражений. Що це найшло на Лютера? Подейкують, що у нього негаразди з кишечником. Що він страждає на запори.

Що ще? Нашу нову ратушу зараз обговорюють по всій Європі як якесь диво. Пам'ятаєте, як ремствували всі городяни — мовляв, скільки доведеться вгатити у неї грошей? Хо! Ще місцева рада розробила угоду з Конфедерацією: якщо Базель буде атаковано, кантони нададуть йому військову допомогу. Натомість Базель виступить посередником у вирішенні спорів між кантонами.

Було ще щось… Але що? А, ось! Дехто із германської знаті досить таємниче зник у Шварцвальді…

Дісмас та Дюрер вже майже не слухали балаканину Шенка. Але зараз пожвавішали, намагаючись, однак, не видати своєї зацікавленості.

— Зник? — наважився спитати Дісмас. — Тобто, загубився?

— Ніхто не знає. Це такий собі Лотар, граф Шрамберга, що у Ротвейлі. Я бачив його разів зо два. Приїздив на ярмарок. Шукав товару зі знижками. Я від нього не у захваті, скажу вам чесно. Знаєте цей тип людей? Пихатий, нагадує тобі щохвилини, яке він цабе — не тільки граф, а ще й племінник короля Іспанії — того, що скоро буде імператором…

— Похресник, не племінник, — поправив Дюрер.

Дісмас ледве утримав стогін.

— О! То ти його знаєш?

— Тільки за його… хм… репутацією, — спохватився Дюрер. — І що ти маєш на увазі, кажучи, що він зник? Як це граф може зникнути?

— Це якась загадка. До біса дивно. Відправився на полювання з дюжиною своїх людей — і не повернувся. Просто розчинилися у повітрі… Пф-ф-ф… І це вже не вперше Чорний ліс проковтує когось. Подейкують, це справи якоїсь лютої відьми.

— Та ну, облиш, яка там відьма!

— А можливо він і досі розважається де-небудь з повіями, — посміхнувся Шенк. — Кажуть, із жінками він просто звір. Вирядили людей на його пошуки. Він же ж похресник імператора, як ти кажеш, тож його мають знайти.

Шенк показав на схід:

— Ви тільки уявіть: усе це зараз управляється іспанським кожум'якою.

— Бургундцем, — виправив Дюрер. — Народженим у Генті.

— Ну, він же король Іспанії. Цілком можливо, що він таки іспанський кожум'яка. Бачив його портрет? Стовідсотковий Габсбург. Його щелепою можна лан зорати. Він більший католик, ніж сам Папа, тому привезе з собою своїх домініканців та інквізицію. Твоєму «дядькові Фрідріху» важче стане захищати Лютера. От побачите: між Францією та Іспанією неодмінно спалахне війна. На радість Конфедерації. Досить битися у чужих війнах! Ні, я серйозно. Це погано впливає на бізнес.

Вони допили пиво. Шенк побажав Дісмасу вдалого полювання у Мілані. І трохи покепкував з Дісмаса, заявивши, що його животворний хрест буде головною подією наступного ярмарку.

Коли Шенк пішов, Дісмас та Дюрер теж рушили у напрямку «Райського дому». Обох переслідувала одна й та сама думка.

— Думаєш, вони будуть шукати його тут? — стурбовано спитав Дюрер.

— Немає жодної причини. Але, думаю, час забиратися звідси. Це, звісно, було дуже розумно, Нарсе, — я маю на увазі розповідь про те, як ти прострілив мені обидві руки. Вважаю, це одна з тих речей, які ти насправді можеш утнути.

Натягнувши рукавички, Дісмас знов відчув, як у ньому підіймається той самий неспокій, який підкосив його біля «Танка Смерті». Він здригнувся — і пішов далі.

Дісмас не хотів виїжджати поспіхом. У цьому не було жодної потреби. З огляду на те, що розповів Шенк, у Базелі всім було байдуже: чи не дивина — зниклий розпусний німецький граф. Тому він сказав Дюреру, щоб той був готовий вирушити завтра вранці, зрозуміло, за умови, якщо він не передумав їхати з ним.

Дюрер сказав «ні, не передумав». Він їде разом з Дісмасом до Шамбері.

Дісмас попередив Конрада, щоб і той був готовий на світанку. Запропонував всій трійці добряче виспатися цієї ночі замість того, щоб відбути черговий марафон у борделі.

Конрад сказав, що подумає. Ландскнехти повністю вичистили запаси всіх аптекарів Базеля та запаслись достатньою кількістю Магдиного зілля, щоб утримувати цілий військовий загін у збудженому стані аж до судного дня.

Дісмас тільки всміхнувся на це і з важким серцем відправився до лікарні Парацельса, щоб попрощатися з дівчиною.

Магді було вже значно краще, вона навіть допомагала іншим пацієнтам. До неї повністю повернулася пам'ять, як і прогнозував Парацельс.

— Ну що ж, — з вимушеною бадьорістю сказав Дісмас, — я радий, що ти у надійних руках.

Вона зацікавлено подивилася на нього.

— Ми їдемо, — додав він.

— Зараз, я тільки перевдягнуся. І я маю подякувати лікарю.

— Магда, я іду, ти — ні.

— Я їду з тобою.

— Ні.

Він посміхнувся.

— Ти маєш залишитись. Щоб одужати. Ці рани у твоїй голові — серйозна справа.

— Я почуваюся дуже добре.

— Ти не знаєш, куди я їду.

— Це має значення?

— Повинно мати, — суворо проказав Дісмас. — Якби ти знала, ти б зі мною погодилася.

— Добре, тоді розкажи мені.

Дісмас зітхнув.

— Ця поїздка не для дівчаток, Магда.

— Я не дівчатко. Я повія.

— Чому ти так кажеш?

— Ти знаєш, що це правда.

— Ти не винна у тому, що сталося… І ти не повія.

— Яка різниця? Він забрав мою чесноту. Це через те, що ти мене не хочеш?

— Ні, — сказав він, узявши її за руку. — Чесноти в тобі куди більше, ніж в мені.

— Тоді чому ти не дозволяєш мені їхати з вами?

— Послухай, Магдо…

— Припини казати «послухай». Я здатна чути так само добре, як і ти своїми чудернацькими вухами.

— Якби ти знала, як ці вуха стали такими, ти б мене одразу послухала.

Вона відвернулася.

— Це було жорстоко з мого боку, пробач…

Дісмас зняв рукавички та протяг до неї руки долонями вгору.

Вона побачила їх і зойкнула.

— Саме тому ти маєш залишитися тут.

Він натягнув рукавички і знову посміхнувся.

— Треба було ще ступні тобі показати.

— Хто зробив це з тобою?

— Пам'ятаєш, у лісі, біля вогнища, я сказав тобі, що я — грішна людина?

— Так.

— От бачиш, зараз я маю сплатити за свої гріхи. Я маю виконати покуту. І, — він посміхнувся, — це не маленька покута.

— Це було вбивство?

— Ні.

— Зґвалтування?

— Магдо!

— Мені дійсно треба перераховувати всі десять заповідей?

Дісмас подивився у вікно на внутрішній дворик.

— Ходімо на повітря.

На дворі стояв пізній вечір. Кам'яна лавка ще й досі утримувала сонячне тепло. Папуга Парацельса на ім'я Гектор — подарунок заможного торговця, що вів свої справи в Індії — байдуже споглядав за ними зі свого сідала.

— Тут гарно, — сказав Дісмас. — Спокійно. Парацельс тебе обожнює. Я придивлявся до нього, коли ти поруч. Він з тобою, як з донькою.

— Так, я теж його обожнюю.

— Ти можеш мати прекрасне життя тут. Вчитися у нього. За деякий час ти б могла…

— Дісмасе, припини.

Вона взяла його руку. Обоє мовчали.

Тоді він сказав:

— Ця справа, яку я маю зробити… Це добром не скінчиться.

— То чому ти мусиш це робити?

— Це покута. Якщо не зроблю, відправлюся до пекла.

— Я могла б чимось допомогти тобі.

Він похитав головою.

— Ця справа не для жінки. Навіть для такої розумної, як ти. Навіть не для такої, яка вміє стріляти з арбалета.

— Я зобов'язана тобі життям. Чому ти не дозволяєш мені відплатити?

— Ти відплатила мені, коли вийшла до Лотара у лісі. Тож це я тобі зобов'язаний. Допомога тобі — моє єдине благопристойне діяння за багато років.

— То дозволь і мені зробити щось для тебе.

Вона подивилася на нього.

— Не заради того, щоб віддячити. Розумієш, я маю почуття до тебе.

Більш за все йому хотілося поцілувати її. Але натомість він суворо відповів:

— Ти що, така невдячна, що нехтуєш життям, яке було врятоване?

Вона забрала свою руку з його руки і заплакала.

— Тепер ти жорстокий.

Він узяв Магду за підборіддя, наблизив її лице до свого і поцілував.

Вони сиділи у повній тиші під деревом, пригорнувшись одне до одного. Пташки щебетали у гілках дерев, обмінюючись останніми плітками у сутінках.

Гектор продовжував велично споглядати за ними.

Дісмас нарешті вимовив:

— Я прийду за тобою на світанку. Післязавтра.

— Я буду готова.

Вони обійнялися. Дісмас пішов дуже швидко, тому вона не побачила сльози на його обличчі.

24. Дари

На світанку наступного дня вони стояли перед «Райським домом», готові вирушити у подорож.

Виснажені ландскнехти ледь трималися на ногах — вони все ж таки не втримались і вчинили прощальний шабаш. Дісмас оплатив рахунок. На випадок, якщо хтось про них питатиме, він збрехав хазяйці заїзду, що вони вирушають на північ, до Фрайберга.

Проминувши ворота святого Альбана, вони прочистили ніздрі від смороду паперової фабрики та повернули на захід. За десять миль дісталися джерела святого Гунтера, звідки починався південно-західний шлях, що вів в обхід кантону Юра.

Компанія становила собою досить сумне видовище. У ландскнехтів було таке пекельне похмілля після гульби, що сили їм вистачало лише на те, щоб не випадати із сідел. Дісмас та Дюрер, обидва похмурі, їхали поруч у повній тиші: Дюрер питав себе, якого біса він вирішив продовжувати подорож, Дісмас корив себе за те, що обманув Магду. Те, що він зробив це заради її ж блага, ніяк не поліпшувало ситуацію. Навіть Дюрер, потопаючий у своїй власній скорботі, помітив горе товариша.

— Що тебе гризе, Дісе?

Дісмас промовчав. Він не розповідав Дюреру про те, що сталося між ним та Магдою.

— Ось що має підбадьорити твоє пастушаче серце, — нарешті зауважив Дюрер, указуючи через ліве плече на Альпи, які тяглися своїми білосніжними піками прямісінько у блакитне небо.

Дісмас неуважно подивився. Дюрер роздратувався: Дісмас занепав духом навіть сильніше за нього, тоді як він пішов на таку благородну самопожертву. Він сказав:

— Ну, припини, годі вже журитися. Я не більше за тебе хотів би танцювати зі смертю.

Дюрер придивився до обличчя свого товариша так, ніби збирався намалювати його портрет. Художники вміють читати людські душі, тому він побачив, що Дісмаса охоплюють не журба і не страх смерті.

— A-а, зрозуміло. Дівчина.

Дісмас зітхнув. Так, дівчина.

— Знаєш, я теж за нею сумую, — сказав Дюрер, заганяючи себе в тугу Дісмаса. — Неймовірна дівчина. Навіть уявити страшно, що тільки вона пережила у лапах тієї потвори. Переконаний, він зараз верещить у пеклі. І сподіваюся, що те пекло за версією Босха.

Він трохи помовчав і додав:

— Я б хотів написати її портрет. Вона справжня красуня. І повезе ж комусь із жінкою. Можливо, вони з Парацельсом…

— Нарсе, замовкни, будь ласка.

— Закохався! Я так і знав. Оце так: у Дісмаса, виявляється, є серце! Влучний момент, щоб закохатися. Та добре. Розвертаймося, їдьмо назад до Базеля. Я намалюю ваш весільний портрет. Безкоштовно. Мій подарунок.

Дісмас продовжував мовчати.

— Ну, а вона кохає тебе?

— Ти можеш заткнутися?

— Напевно кохає. Вона так на тебе дивиться. Ми, художники, знаємося на таких речах.

— Дай мені спокій. Вона б дивилася так на будь-кого, хто б їй допоміг. Послухай, Нарсе, я не хочу про це розмовляти.

— Якщо вона тебе кохає, чому б нам не…

— Вона мене не кохає! Вдячність і кохання — різні речі. Кохання — це…

— Невже? Будь ласка, продовжуй. Давай, розкажи мені що таке кохання.

Дісмас застогнав.

— Нарсе, ти лукавий біс. Тобі тільки й треба, щоб ми розвернулися, і тоді ти б не здох на клятій шибениці разом зі мною в Шамбері. Шибениця — це якщо нам дуже пощастить. Скоріш за все, нас колесують[22] — починаючи знизу.

— Добре, добре. Визнаю. Визнаю, що не хочу померти на клятій шибениці або щоб мене колесували. Але не читай мені тут лекцій про кохання. Якби Амур був швейцарцем, він би із задоволенням пускав свої стріли у гірських козлів.

— Ви, двоє, про що ви там гризетеся? — спитав Конрад з-за спини. — Кудкудаче, як півні. Можна тихіше? В мене зараз голова відвалиться…

Вони розбили табір та з'їли холодну безрадісну вечерю.

— Я сумую за сестричкою, — зауважив Конрад.

— І за її куховарством, — додав Анкс.

— Чому вона не поїхала з нами? — спитав Наткер.

Дісмас промовчав.

Конрад спитав:

— То який в нас план? Як ми викрадемо цю ряднину? Всі, з ким я тільки не розмовляв у Базелі, кажуть, що це неможливо.

Дісмас витріщився.

— Що ти маєш на увазі? Що значить: «Усі, з ким я тільки не розмовляв, сказали, що це неможливо»? Боже праведний, Конраде! Ти розпатякав, що саме ми збираємося зробити?

— Не обіссись, чоловіче. Я лише трохи навів довідки, і все. Звичайна оглядність.

Дісмас похитав головою.

— Господи помилуй!

— Я маю право знати, у що вляпуюсь. І всі, кого б я не питав, кажуть, що легше пробратися під спідницю до монашки, ніж до тієї плащаниці. То ж я і питаю: який в нас план?

— План, кажеш? — відповів Дісмас. — Дуже добре. Якщо ти вже питаєш, то план такий: зупиняти і розпитувати кожного подорожнього звідси аж до самого Шамбері, чи мають вони якісь пропозиції щодо того, як її викрасти. Потім ми зберемо всі ці пропозиції до купи, подивимось на них та виберемо найрозумнішу. Для більшої певності ми ще й у герцога Савойського спитаємо — можливо, і в нього є якась пропозиція з приводу нашої справи. Ось такий план.

— Зараз нема ніякої потреби ображати мене.

— А це і не образа. Образа ось: ти імбецил, Конраде.

— Обережніше, рейзелауфере!

Дюрер втрутився:

— Гей, гей, хлопці, досить. Заспокойтеся всі.

Дісмас та Конрад скочили на ноги.

— Скажи це ще раз!

— Ти імбецил. Ще раз? Будь ласка, я вимовлю це повільно, щоб ти зміг зрозуміти.

Дюрер став між ними. Почалася штовханина. Конрад наніс перший удар, що злегка зачепив Дюрерове вухо. Невдовзі вони вже молотили один одного, потім утрьох упали у багнюку і почали качались у різні боки прямісінько біля вогнища. Дюрер знову втиснувся між двох бійців.

Спостерігаючи за цим шарварком, Наткер та Анкс пожвавилися. Склавши руки на грудях, вони спостерігали за бойовищем і несамовито раділи такій розкішній розвазі у цей похмурий вечір.

Рукопашний бій супроводжувався гарчанням, прокляттями та розкиданням вугілля, що ще жевріло. Наткер та Анкс тим часом обговорювали проблему: чи не зрадять вони Конрада тим, що поставлять на рейзелауфера. Раптом почувся стукіт копит, і біля розореного вогнища виник вершник. Обидва ландскнехти потяглися за зброєю.

Наткер зі сміхом звернувся до тих трьох, які все ще вовтузилися у багнюці:

— У нас гості!

Конрад, Дісмас та безпомічний Дюрер заклякли у дивовижному сплетінні, наче Лаокоон із синами, та, моргаючи, подивилися вгору.

У сідлі була Магда. Біля неї вже тупцяв Наткер, допомагаючи злізти з коня. Другий кінь, навантажений, був прив'язаний позаду.

Буркочучи та проклинаючи обох йолопів, Дюрер звільнився з обіймів Дісмаса та Конрада і встав, увесь у пилу та смітті.

— Майстре Дюрер, — зауважила Магда, — ви трохи горите.

Край його туніки вже палав. Дюрер поплескав по ньому долонею.

Дісмас та Конрад лежали нерухомо, стискаючи один одного, та витріщаючись на Магду.

Дюрер тим часом бубонів:

— Це ж справжній шовк! Усе геть зіпсовано!

Пізніше, коли вони вже вклалися біля вогню, Магда та Дісмас лягли разом, окремо від інших.

— Добре, що я приїхала саме тієї миті,— сказала вона, — інакше б від тебе лишився тільки попіл.

Дісмас трохи помовчав.

— Не треба було, дівчино.

— То ми знову повернулися до того, що ти звеш мене дівчиною?

— Як ти здогадалася, якою дорогою їхати?

Цієї миті її голос насправді звучав точно так, як у дівчинки, щасливої від того, якою розумницею вона себе показала.

— Тієї першої ночі у лісі, коли ви з Нарсом позасинали, я дослухалась до розмови хлопців. Про Шамбері. І про плащаницю.

— Увесь цей час ти знала? Тож навіщо ти питала мене, куди я збираюся?

— Щоб дізнатися.

— Але ж ти знала.

— Не про це. Про те, чи я тобі не байдужа. Коли ти мені не розповів, я зрозуміла, що так, не байдужа. А коли минулої ночі ти йшов з лікарні, я бачила твоє обличчя. Я знала, що ти обманув мене щодо часу від'їзду.

— Магдо…

Вона піднесла пальця до його вуст:

— Ш-ш-ш…

Вона прибрала палець та замість нього на його вустах опинилися її.

Вони лежали у тиші, роздивляючись зірки.

— Ти з поклажею, — сказав Дісмас, указуючи на її в'ючного коня. — Що там у тебе? Розкішні сукні для двору герцога Карла?

— Дари від Парацельса.

— Ти розповіла Парацельсу? Боже милостивий, чи залишилась у Базелі бодай одна людина, яка б не знала про нашу місію?

— Я не сказала про Шамбері. І про плащаницю теж.

— Що ж ти йому сказала?

— Що ти виконуєш важливе доручення.

— Он як.

— Щоб звільнити декого. Людину, яку утримують у неволі та дуже пильно охороняють. Можливо, те, що я йому сказала, і не цілковита правда. Але ж Ісус — це ж і людина, чи не так? А ти казав, що реліквії — це майже живі істоти. Тож він живий там, у плащаниці. А плащаницю утримують у неволі, наче в'язня. Виходить, не така вже це була і брехня. Так?

Дісмас посміхнувся.

— Хто навчив тебе аргументувати у такий спосіб? Сатана?

Магда захоплено продовжувала:

— Парацельс був аж надто допитливий. Він одразу відчув, що я розповідаю не все. Питався, кого саме ти збираєшся звільнити. Я відповіла, що не маю права казати більше. Але він продовжував розпити. Зрештою сказав: «Ага! Так ти збираєшся до Шийонського замку!» — того, що на Женевському озері. І тут я, знаєш, зробила таке спеціальне обличчя і сказала щось на кшталт: «Е-е… н-ну-у…» — так, щоб він подумав, що розкусив мене. Він дуже зрадів. Це так смішно. Правда?

— Магдо, щось я не бачу в цьому нічого смішного.

— А, точно. Я й забула. Ти ж швейцарець.

— Річ не в цьому.

— А я гадаю, що це смішно. Тому що, розумієш, герцог Савойський тримає своїх найважливіших полонених у замку Шийон. Тож Парацельс вважає, що ми збираємося визволити якогось в'язня герцога Савойського.

— І це забавно?

— Ні, ти таки швейцарець. Досі не розумієш? Ми визволяємо «в'язня» з іншого замку того ж самого герцога Савойського. Виходить, що Парацельс правий, навіть коли помиляється.

— Магда, я мушу розповісти тобі дещо.

— Так, якщо хочеш.

— Це не дуже приємна історія. Але ти маєш її почути.

— Добре.

— Плащаниця — реліквія, яку охороняють найретельніше за всі інші святині в Європі.

— Так, це буде непросто.

— Нас упіймають. Я казав тобі це ще у Базелі. А зараз я розповім, що з нами зроблять, коли впіймають. Вони обов'язково захочуть зробити з цього повчальний приклад. Ти колись бачила, як колесують людину?

Магда мовчала.

— По дорозі на ешафот, ще у возі, кат відриває шматки твоєї плоті розпеченими кліщами. За такий злочин, як цей, відірвуть десь три, або навіть чотири куски плоті. То ж на момент, коли тебе витягнуть з воза на землю, ти будеш уже майже мертвий.

— Дісмасе…

— Під лікті та коліна підкладають дерев'яні дошки. Потім кат підіймає важке колесо — і починає ламати тобі кістки. Якщо судді виявляться милосердними, вони постановлять, щоб починали зверху. Один удар по голові — і все скінчено. Але якщо злочин серйозний, а саме так і вирішать, тоді судді зажадають, щоб кат починав знизу. Спочатку ступні, потім щиколотки, гомілки, коліна і так далі.

— Дісмасе, припини.

— Я колись бачив таку страту у Нюрнберзі. Нещасний залишався живий навіть після тридцяти ударів. Я й досі чую його крики. Це було жахливо. Ти жінка, то, можливо, з огляду на це, вони змінять вирок та спалять тебе живцем. А можливо, і ні.

Магда відсунулася від нього. Він змайстрував подушку з мішковини та поклав їй під голову, вкрив дівчину ще однією ковдрою та пішов спати до інших чоловіків.

Дюрер пробуркотів:

— Яка гарненька казочка на ніч! Ти справжня свиня. Тепер мені насняться кошмари.

— Ти на них заслуговуєш.

Дісмас заплющив очі та почав молитися святій Катерині, — тій, яку катували на колесі, щоб вранці дівчина, яку він кохає, зникла.

Але, коли зійшло сонце, Магда все ще була тут. Вона схилилася над вогнем і готувала смачний сніданок.

25. Бож

За три тижні після того, як вони залишили Базель, Дісмас та Конрад стояли на хребті масиву Бож[23], споглядаючи з височини Шамбері — столицю Герцогства Савойського. Вони разом виїхали вперед на розвідку. Завтра вони увійдуть у це місто.

Це була виснажлива подорож — через Невшатель, Фрібург, Лозанну, Женеву, Аннесі та лісистий масив Бож. За межами імперії вони почувалися у відносній безпеці, тому зупинялися на ночівлю у невеличких містах. Ландскнехти озброєні своїм африканським тоніком, з радістю відвідували кожний бордель, що траплявся на їхньому шляху. Дісмас марно намагався підрахувати, яких коштів стало їм це люте блудство. Але його розум швидко переключався на інші речі.

— Здається, ми не єдині паломники, що розраховують прикластися до плащаниці, — зауважив Дісмас.

— Боже праведний, — похитав головою Конрад, дивлячись на картину, що розгорталася внизу. — Це схоже на дві армії, що рухаються назустріч одна одній.

Шамбері стояв на одному з найпожвавленіших перехресть Європи, у долині між гірськими масивами — Бож на півночі та Шартрьоз на півдні. Річка Лейс омивала його східне передмістя.

Тут завжди перетиналися основні шляхи французьких військ, що йшли війною на Італію, та італійських, що йшли на Францію. Зараз панував мир, але мир — річ тимчасова.

Майже всю західну частину Шамбері займав родовий замок герцогів Савойських. Дісмас добре уявляв, як нинішній герцог Карл прокидається кожного ранку і знервовано виглядає з вікна своєї спальні, дрижачи від страху і благаючи всіх святих, щоб не побачити армії, що марширує до міста під знаменами Франциска І, короля Франції. Дісмас знав, що чотири роки тому Франциск пройшов пішки весь шлях з Ліона до Шамбері, вдягнений у білу туніку паломника, щоб промовити молитви вдячності тутешній плащаниці за перемогу у битві при Мариньяно. Цей вчинок мав схвилювати Карла, бо тим самим Франциск продемонстрував, як високо він поціновує плащаницю з Шамбері. А королі завжди прагнуть заволодіти тим, що поціновують.

З цієї висоти Дісмас та Конрад добре бачили дороги, що вели до Шамбері з півночі та півдня. Обидві були переповнені паломниками та купецькими караванами. Безумовно, картина була видовищна. Тільки одного разу Дісмас бачив такий натовп — у Римі, де йому пощастило опинитися у ті дні, коли помер Папа Юлій II.

— Герцог має бути задоволений, — вимовив Дісмас. — Усі ці гроші ідуть до його казни.

Конрад закивав.

— А це означає, що охорона є всюди, — сказав він, зітхаючи. — На додачу до звичайної охорони каплиці. Ну що, рейзелауфере, як ми з цим упораємось?

— Ми ж монахи. Може, треба помолитися, щоб сталося диво?

— А кому треба молитися у такому разі? Є якийсь покровитель викрадачів плащаниць?

Дісмас почав міркувати.

— Ось, припустимо, святий Марк. Він, власне кажучи, не покровитель викрадачів реліквій. Сімсот років тому якісь хлопці «перевели» його з Олександрії до Венеції. Це було найвидатніше «переведення» з усіх відомих. Тож можна молитися йому. Або тим кмітливим чоловікам, які це зробили: двом купцям-венеціанцям та двом грекам — священику й монаху. Розумієш, вони боялися, що турки, які захопили Олександрію, знищать гробницю святого Марка. Тому священик і монах підмінили тіло святого Марка тілом святої Клаудії.

— Навіщо ж вони поклали іншу святу у його гробницю?

— Через те, що мощі святих завжди виділяють чудовий аромат. Суто теоретично. Вони поклали туди святу Клаудію, щоб могила продовжувала духмяніти.

Конрад тільки похитав головою.

Дісмас продовжував:

— Двоє венеціанців віднесли святого Марка до себе на корабель. Поклали його в скриню та накрили свинячою солониною. Досить розумно, еге ж? Коли мусульмани прибули на судно для інспекції, вони побачили свинину та погребували перевіряти вміст скрині ретельніше. У всіх мусульман свиняче м'ясо викликає огиду. Тож вони закрили скриню та наказали венеціанцям забиратися з Олександрії. Але я не думаю, що у нашому випадку свинина якось допоможе.

Дісмас із Конрадом спустилися вниз, до своїх, та розповіли про те, що бачили, — величезні натовпи паломників на шляхах до Шамбері.

Тієї ночі вони отаборилися біля джерела, що текло з яру до передмістя. Біля вогнища майже не було розмов. Усі були надто стомлені. Незважаючи на те що вони нарешті дісталися Шамбері, Дісмас залишався похмурим. Місяць роздумів не приніс жодної ідеї щодо плану майбутнього «переведення».

Але він продовжував демонструвати впевненість, щоб його товариші остаточно не впали у відчай. Для себе він вирішив: якщо так і не вигадає план, то звільнить усіх, а сам, наодинці, накинеться на плащаницю, коли її виставлять для демонстрації, швиденько її зірве та вирушить униз під градом стріл охоронців. Краще так, ніж бути колесованим. Його покута буде виконана, Магда, Нарс та хлопці зможуть щезнути без перепон. Цей потаємний намір трохи зменшив Дісмасів смуток.

З їхнього табору відкривався чудовий краєвид. Схід сонця розмалював небо у багряні кольори. Залишки світла відкидали довгі тіні на північні схили масиву Шартрьоз і виблискували на золотих шпилях Шамбері.

Дісмас озирнувся на Дюрера. Той, як завжди, малював.

— Пейзаж?

— Пейзажі завжди наганяють на мене нудьгу.

Дісмас встав, щоб розім'яти ноги. Трохи пройшовся довкола та присів позаду Дюрера, щоб підгледіти, що він там малює. То був портрет Магди кольоровою пастеллю.

— Непогано.

— Звісно, непогано.

Дюрер із наближенням до Шамбері становився все більш уразливим, можливо, через міркування над своїм власним «Танком Смерті». Дісмас сподівався, що зміна його настрою могла бути пов'язана ще й з відчуттям провини за те, що саме він спричинив це безвихідне становище.

Нарс напрочуд майстерно відтворив руді завитки Магди. І тільки зараз Дісмас зрозумів одну річ, яка змусила його посміхнутися. Волосся Магди так нагадувало волосся самого Дюрера, що малювання її портрета було, так би мовити, виправданням для створення ще одного автопортрета.

— Тобі добре вдалося передати колір її волосся. Воно золотаво-руде.

— Це тіціанівський колір. Але звідки тобі це знати.

— Тіціанівський? Дивна назва.

— Тіціан — художник. З Венеції. Мій приятель.

— Магдо! — покликав Дісмас. — Ти знала, що у тебе волосся кольору венеціанського художника?

Вона сиділа навпроти, біля вогню, штопала якісь речі. Не підіймаючи голови, вона відповіла:

— Мій батько називав мене маленьким вогником.

— Майже темно, — сказав Дюрер.

— То поквапся, — сказав Дісмас, вертаючись на своє місце. — Гарне тренування — малювати при такому освітленні.

Сонце зайшло за масив Шартрьоз. Дюрер продовжував малювати при світлі вогнища. Коли він завершив, то вручив портрет Магді. Від побаченого вона зашарілася.

— Це…

— Ти можеш сказати «прекрасно».

— Ви такий талановитий, майстре Дюрер!

Дісмас зітхнув.

— Ох, не кажи йому це. Він стане ще нестерпнішим. Дай сюди. Я буду суддею.

Але це дійсно було прекрасно. Дісмасу навіть здалося, що це не Дюрерівська манера, немовби цей портрет намалював хтось інший, вищий за нього.

— Ну? Тремчу від нетерпіння почути твій високовчений вирок, — нагадав Дюрер.

— Непогано. Правда, не певен щодо носа.

Дюрер вихопив портрет з рук Дісмаса та віддав Магді.

— Зачекай… — він знов забрав його, підписав у нижньому куті та віддав дівчині. — Тримай.

Магда подивилася на картину.

— А що означає це Т. В.?

— Тіціан Вечелліо. Той самий венецієць. Портрет виконаний у його стилі. Але Дісмасу, звісно, цього не второпати.

— Як на мене, більше скидається на Кранаха, — чмихнув Дісмас.

Тієї ночі Магді знову наснився нічний кошмар. Кожної ночі вона страждала від них. Дісмас потихеньку її розбудив.

— Усе добре. Спи спокійно. Хай тобі насниться щось приємне.

Вона міцно стисла його руку.

— Поговори зі мною. Хоч трішечки!

Через ці кошмари Дісмас перетягнув свою постіль ближче до неї. Цнотливе розташування. Але так він хоча б міг утішити її.

Він подивився на зірки, що рясно вкривали небо у безмісячну ніч. Поруч із ним Магді було тепло. Вона пахла краще, ніж усі кістки святих разом узяті. Як же приємно було обіймати теплу дівчину такої холодної ночі. Він відчув, як кінчик її пальця ніжно обводить краєм його зраненого вуха.

— Розкажи мені про неї.

— Про кого?

— Твою дружину.

— Вона померла.

— Це все?

— Я мав померти із нею. Та дітьми. Але я тоді був в Іудеї у пошуках списа Лонгина.

— Мені шкода.

Деякий час вони лежали у тиші.

— А хто він такий — цей Лонгин?

— Римський солдат, який пронизав списом розіп'ятого Ісуса Христа.

— О, то ти відшукав той спис?

— Можливо.

— Як це — можливо?

— З реліквіями ніколи не знаєш напевно. Він зараз у Віттенберзі. У галереї курфюрста Фрідріха. Він був дуже щасливий, що спис дістався саме йому. Коли ж він дізнався про долю моєї дружини та дітей, то купив індульгенції для їхніх душ. Дуже щедрі. Маю вважати, що вони зараз не у чистилищі. Хоч що б там не було, вони померли безгрішними. Вона була гарною жінкою. Лягай спати, Магдо. Завтра буде довгий день.

— Плащаниця з Шамбері — це дійсно погребальне полотно Христа? Як ти гадаєш?

Дісмас поміркував.

— Ні. Але це не має значення. Кардинал поклав на мене таку епітимію. Тому я тут. А тепер і ти тут. Бо — він грайливо торкнувся її носа — ти дуже вперта.

— А вона була гарна, твоя дружина?

— Так.

— Як її звали?

— Гільдеґарда. Спи.

— Розкажи мені щось про неї.

— Що ти хочеш знати?

— Розкажи, чому ти її любив.

— Ну, вона ж була моєю дружиною.

— Дісмасе, я не про те.

— Вона була вродлива. Любила наших дітей. І вміла мене розсмішити. Я ніколи не сумував, коли вона була поруч. Смачно готувала. Співала під час…

Він замовк, відчувши, що не хоче більше говорити.

— Звісно, вони на небесах, — стиха промовила Магда. — Ти колись будеш із ними. Тільки не скоро.

26. Шамбері

Після сніданку вони вдягайся у ряси. Пам'ятаючи про незручний момент через відсутність розп'ять під час проведення «іспиту святого Боніфація», Дісмас придбав у Базелі цілу дюжину.

— Клята ряднина дряпається, — лементував Анкс. — Це все одно, що почепити на себе розлючену кішку. Ці сорочки що — з кінського волосся? Яких саме бісових монахів ми з себе вдаємо?

— Боніфаційців, — сказав Дісмас. — І, Анксе, будь ласка, не вживай таких слів у Шамбері. Монахи не лаються.

— Ха! У моєму селі Клотце був один монах, так кожного разу, коли від розтуляв рота, звідти вивергався такий потік лайна…

— Так, Анксе, звісно. Але ми маємо бути добрими монахами. Чому? Бо якщо нас викриють, нас просто вб'ють. Тобі цього достатньо? Тепер нам треба вигадати імена.

— Кому яке діло, як нас звати? — спитав Конрад.

Дісмас зітхнув.

— Добре, ти будеш братом Конрадом. Щоб потім тебе розшукали і зарізали. Тож роби, як знаєш.

Конрад звів очі.

— Тоді придумай мені ім'я.

— Я буду братом Лукасом, — сказав Дісмас. Він навмисно обрав ім'я Кранаха, щоб подражнити Дюрера. — Ти, Конраде, будеш братом Вілфредом. Наткер — братом Катбертом. Анкс…

— Катбертом? — обурився Наткер. — Ні, я не хочу бути Катбертом.

— А що не так з Катбертом?

— Це якесь содомітське ім'я.

Дісмас знову зітхнув.

— Наткере, він був святим, а не содомітом. Ну, добре. Яке ти хочеш ім’я?

— Мені байдуже. Тільки не Катберт.

— Тоді Теобальд. Це тебе влаштовує?

Наткер знизав плечима. Дісмас енергійно продовжував:

— Анкс — брат Зігмунд. Дюрер… хм… Ти будеш братом Нарсом. На честь святого Нарциса. Дуже зручно.

Дюрер розлючено витріщився на нього.

— Не ображайся. Нарцис був єпископом в Єрусалимі у другому столітті. Він перетворював воду на олію. Ідеальне ім’я для художника.

— Щось я ніколи не чув про цього нібито святого.

— Ну, я і не чекав від художника знання священної історії. Залишається Магда… Ти будеш сестрою…

— Гільдеґардою.

Дісмас подивився їй у вічі.

— Гільдеґарда Бінгенська, — сказала Магда. — Рейнська провидиця. Вона була дуже свята. Й ніколи не казала поганих слів[24].

Вони спустилися яром і вийшли на дорогу, де приєдналися до потоку пілігримів.

Дісмас наполягав, що їм необхідно приділяти увагу всьому, що вони побачать. Будь-яка деталь може виявитися важливою, якщо їм доведеться тікати у поспіху. Дісмас вважав саме так і буде, бо зайшли вони аж надто далеко.

Дорога проходила через поля, що належали монастирю, який розташувався на вершині гори. В міру наближення до річки Лейс будинків навкруги ставало все більше.

У Шамбері існував лише один міст через річку. Підпори та водоріз були кам'яні; проїзна частина — з важких дерев'яних брусів. Цікава конструкція.

— Це італійський винахід, — пояснив Дісмас. — Бачите отвори на обох кінцях брусів? У разі нападу, їх можна швидко вийняти з місць, щоб зупинити ворога.

— Розвідний міст, що насправді не розвідний, — зауважив Дюрер. — Для монахів, які, власне, не монахи.

Вони увійшли через головні ворота — вони мали назву ворота Відлюдника. Тут був зручний розвідний міст через рів, що оточував стіни укріпленої частини міста. Натовп паломників перекрив рух. Охоронці вимагали «транзитний збір» — плату за вхід. Це спровокувало палкі суперечки та переполох. Після тижневої лісової тиші у масиві Бож цей галас дратував. А який тут стояв сморід!

Паломники зводили намети та навіси уздовж рову. Маленькі крамнички вели жваву торгівлю. Чого тут тільки не було, і на продаж, і на обмін: кури, риба, дичина, вино, сир, усілякі предмети для релігійних обрядів, мазі, бальзами, ліки від усіх відомих хвороб.

Дісмас з професійною зневагою роздивлявся численних торговців реліквіями, що продавали речі явно сумнівного походження. Він нарахував тут чотири цілісінькі тернові вінця. Повсюди можна було побачити копії Шамберійської плащаниці. Будь-яких розмірів: від серветки до простирадла. Одна навіть була оригінальних пропорцій: чотирнадцять на чотири фути, прибита стойма до двох дощечок. Образ Христа був відтворений препаскудно, навмисно жорстоко та криваво. Хлопець, що стояв позаду, вочевидь, сам автор «шедевру», гордовито роз'яснював людям з натовпу подробиці своєї роботи.

Дісмас стиха сказав Дюреру:

— Будемо сподіватися, що у тебе вийде краще.

Дюрер фиркнув.

— Ставлю п'ять гульденів, що цей хлоп — іспанець.

— Чому?

— Подивись, скільки крові. Ці іберійці схиблені на ній. Іспанець не здатний навіть натюрморт з фруктами або квітами намалювати, не поклавши на стіл відрубану голову, з якої точиться кров. Забери в іспанця усі червоні фарби: оксид свинцю, синопію, кармін, кіновар, лак, марену, фуксин, поцуоллі, кармазин — і він устромить собі у вену ножа та продовжить малювати кров'ю. З цього півострова ще не вийшло жодного гідного художника. Вони занадто довго перебували під впливом маврів. Якби маври застукали когось за малюванням портрету, вмить би відрубали руку. Але в інших сферах — медицині, астрономії, математиці — вони зайшли куди далі, ніж ми.

Нарешті вони дісталися готелю для паломників — «благодійного пансіону». Вони б могли дозволити собі й краще житло, але Дісмас вирішив, що це місце краще підходить їхньому чернечому стану. В будинку смерділо з переповнених латрин, кругом були воші, малярія, гнійники, прокисле вино і червивий хліб. Дюрер заявив, що ні за яких обставин не залишиться у приміщенні, що кишить паразитами.

Дісмас не згодився. Він звернув увагу брата Нарса, що той склав не тільки обітницю бідності, але й послуху. На це брат Нарс відповів, що у такому разі він позбавляє себе духовного сану та знайде трикляте житло для себе сам. У Дісмаса не було настрою вгамовувати Дюрерове обурення, то ж він спитав у нього, зціпивши зуби:

— Чому б тобі просто не постукати до герцога у двері та не попрохати достойний тебе покій у замку?

Ця суперечка не мала ні кінця, ні краю. Врешті Магда змушена була втрутитися, доки двоє святих отців не дійшли до привселюдного мордобою. Вона запропонувала тимчасово розташуватися на свіжому повітрі у міських садах за рогом міської стіни, що тяглася від воріт Відлюдника. Всі без подальших суперечок знайшли цю пропозицію найкращою альтернативою проживанню з прокаженими паломниками, хоч як би сильно Господь не любив ці найгидотніші у світі створіння.

Кінець кінцем вони розташувалися під платанами. Там вони могли насолоджуватися і легким гірським бризом, і приємним видом на річку. Ландскнехти осідлали коней та вирушили на пошуки стайні, а також купити якоїсь їжі та вина і заразом дізнатися всього, що треба було дізнатися. Дюрер, який ще й досі перебував під впливом жахливого видовища «благодійного пансіону», зажадав пройтися наодинці, розвідати місцевість.

Дісмас із Магдою сиділи поруч на ковдрі у тіні. Через чернечий одяг їм доводилося спілкуватися суто цнотливо, насолоджуючись лише краєвидом.

— Дісмасе…

— Мене звати Лукас. Так, сестро?

— У нас є план?

— Так. Плащаницю вивісять досить високо на стіні замку. З балкона замкової каплиці. З шостої до дев'ятої години. Це відповідає часу, впродовж якого Ісус був розіп'ятий на хресті. Брат Нарс підійде до неї так близько, як тільки зможе, щоб краще роздивитися реліквію та відтворити її точну копію. На тому полотнищі, що ми придбали у Базелі.

— А тоді?

— Тоді… Тоді ми підмінимо оригінал копією. Все просто, бачиш?

— І яким чином?

— Ну, це… Як тільки брат Нарс закінчить копію — він буде змушений зробити її дуже швидко, хоча брат Нарс не найспритніший з художників, — тоді наступного ж дня, коли плащаницю знов будуть показувати… ми вшістьох одночасно атакуємо стіну замку та зробимо драбину зі своїх тіл. Оскільки висота стіни сягає десь сімдесят футів, нам доведеться стояти на плечах один в одного, доки той з нас, хто опиниться вище за всіх, не дотягнеться до плащаниці. Це будеш ти, оскільки ти найлегша. Тоді все, що тобі зостанеться зробити, — різко рвонути полотнище у бік, щоб вихопити його з рук архієпископа та дияконів, які триматимуть його. І одночасно віддати їм копію. Тоді… Тоді ми дамо драла. Через усе місто, по розвідному мосту, потім по мосту через річку — і далі тим самим шляхом у горах. Як тобі мій план?

Магда широко розплющила очі.

— Це…

— Так, знаю. Йому чогось бракує. Якщо насправді — всього.

Вони сиділи у тиші, перебираючи для виду чотки.

Магда сказала:

— Ти казав: якщо якась реліквія захоче бути «переведеною», то ніщо цьому не завадить.

Дісмас кивнув.

— Це правда. Але це стосується справжніх реліквій. А наша проблема у тому, що… ну, в нас багато проблем. Перша з них — це те, що я не вірю у справжність цієї плащаниці. Друга: навіть якщо вона справжня, ми маємо спитати Ісуса, чи він узагалі хоче, щоб плащаницю було «переведено» від герцога, якого всі звуть Карл Добрий, до кардинала, якого мали б називати «Альбрехт Не Такий Вже й Добрий».

Магда намагалася розібратися:

— Якщо це підробка, то чому Альбрехт так сильно хоче нею заволодіти?

Дісмас зітхнув:

— Можливо, він переконав себе, що вона справжня. Але я схиляюся до того, що він заслав мене сюди з іншої причини.

— З якої?

— Щоб мене вбили, а у Фрідріха не було жодної підстави здійняти галас.

Дісмас хотів був прямо зараз повідати Магді про своє рішення — звільнити їх усіх і залишитися наодинці зі своєю єпитимією. Але було так приємно просто сидіти під платанами.

Тим часом повернулися ландскнехти разом із Дюрером, тягнучи величезні запаси їжі та напоїв: вино, пиво, сосиски, хліб та ще й смаженого кроля. Дісмас дошкульно зауважив, що така ганебна розкіш навряд чи личить бідним монахам. Але він був настільки ж голодний, як і решта. І всі накинулися на їжу.

Поки ченці трапезували, з півдня з'явилася довжелезна процесія. Вона рухалася через міст. Кавалерія, піхотинці, слуги, екіпаж за екіпажем, численні знамена.

— Це що — король? — ледь не похлинувшись, спитав Анкс, відгризаючи шмат кроля.

— Ні, — відповів Дюрер, — але не менше, ніж герцог. Судячи з напрямку, звідки вони йдуть, — це італійці. Поки не можу роздивитися знамена. Можливо, венеціанці. Хто б це не був, він не любить подорожувати сам по собі. Я бачив армії з меншою чисельністю вояків.

Вони уважно спостерігали, як карети гуркотять мостовими брусами.

— Напевне, це Лоренцо, герцог Урбіно, — нарешті сказав Дюрер. — Він не з тих, хто вирушить кудись без достатнього комфорту. Як і його дядько.

— А хто його дядько?

— Папа.

— Ого!

— А вам відомо, — спитав Дюрер, — як цей Папа проводить свій час?

— Гадаю, просить у Бога милості для всього людства, — мовив Дісмас, — що і має робити.

Дюрер чмихнув:

— Полює. Ось і все, що він робить. Можливо, якби він більше часу віддавав церковним справам, вони б із Лютером могли порозумітися. А інша його пристрасть — це його звіринець.

— Звіринець?

— Хіба наш Господь не звелів усій тварі плодитися, розмножуватися та створювати звіринці? Тож Лев іде стопами апостола Петра. Навіть якщо йде просто у величезну купу лайна. Його улюбленець — білий слон Ганнон. Що ж, Лев із Медічі, чи не так? Я бачив його. Йшов увесь такий веселий, усміхнений. Але… — Дюрер скривився, — італійці такі розбещені. Це на них так клімат впливає.

— Тіціан, ще й Папа, — зауважив Дісмас. — Які в тебе поважні друзі, Нарсе.

Дюрер відрізав скибку яблука.

— Якщо це насправді племінник Лева, ви, селюки, маєте пишатися тим, що бачили його. Він дуже впливова персона.

— Тільки тому, що він герцог? — спитав Наткер.

— Любий Наткере, Лоренцо Медічі — правитель Флоренції. А нещодавно його дядько, він же — Папа Римський, заплатив за війну, щоб племінникові дісталося герцогство Урбіно. Тож, як бачиш, тепер він володар чверті Італії. В нього Мак'явеллі у радниках.

— А хто такий Мак'явеллі? — спитав Дісмас.

Дюрер похитав головою.

— Ну ти й ерудит… Мак'явеллі, філософ. І це на додачу до всього іншого. Він написав для Лоренцо трактат про те, як має керувати видатний діяч.

— І як він має керувати? — поцікавився Дісмас.

— Я не читав. Я зайнятий керуванням Агнес. А для цього потрібна лозина, а не трактат.

— Ха! — сказав Дісмас. — Хотів би я подивитися, як ти керуєш Агнес з лозиною.

— Я чув, Мак'явеллі радить убивати ворогів до того, як вони вб'ють тебе.

Конрад закивав:

— Розумна порада.

— Герцог хворий, — сказав Дюрер.

— Чому?

— Він італієць.

— Сифіліс?

— В Італії це називають французькою хворобою. У Франції — італійською.

— Я вважав, ти шануєш італійців, — сказав Дісмас. — Ти ж завжди тікаєш до Італії.

— Учитися, а не бігати по бабах. Звісно, я їжджу до Італії. Італійці — боги живопису. Їм нема рівних. Окрім одного чи двох з інших країн.

Дісмас фиркнув:

— Маєш когось на увазі?

— Щодо моралі, то в них її зовсім нема. Ніякої. Всім відомо, що сам Папа — содоміт.

— Тепер ти висловлюєшся точнісінько, як Лютер.

Дюрер знизав плечима.

— Це правда. Кажуть, що в нього…

Дюрер зиркнув на Магду.

— Навряд чи це вдала тема для пристойної розмови. Достатньо сказати, що він страждає через неприємні наслідки неприродних зносин.

— Так, — бовкнув Конрад, — я чув про це. Фістула у дупі. Після того, як його туди дерли.

— Це неодмінно слон! — вигукнув Анкс.

Ландскнехти розреготалися.

Тим часом перша карета вже спинилася біля воріт Відлюдника. Ревнули фанфари.

Дісмас витер підборіддя від кролячого жиру та звівся на ноги.

— Ну, що ж, ходімо подивимось на твого видатного діяча, ким би він там не був.

Солдати, між тим, розчищали проїзд серед натовпу. Дісмасу та іншим довелося пробивати собі шлях плечима, щоб підібратися ближче, ландскнехти перли вперед, наче орали землю, не по-чернецьки розштовхуючи людей дужими ліктями.

На чолі процесії вони побачили герольдів на конях, що тримали гербовий прапор. На ньому — чорний орел, що звив гніздо у герцогській короні, насунутій на чорно-золотий шлем, з діамантовим перснем у кігтях. На передньому плані — золотий щит, прикрашений п'ятьма великими червоними кулями.

— Так, це дійсно Лоренцо Медічі.

— Ці червоні кулі, — вказав на прапор Конрад. — Що вони означають?

— Ніхто не знає. Дехто вважає, що це вм'ятини на щиті, що залишилися після великих битв. Інші кажуть — якісь пігулки. Родове ім'я Медічі походить від італійського «лікар». Колись давно всі вони були аптекарями.

— Так, я чула, якими вони були аптекарями, — зауважила Магда.

Карета Медічі спинилася. З воріт Відлюдника потекла процесія слуг герцога Савойського. Обидва почти плуталися в шовку та оксамиті. Формальностей було дотримано з надмірною кількістю поклонів та зняттям капелюхів. Біля дверей карети герцога навіть утворилася давка — ще одне коло поклонів. Нарешті двері карети відчинилися, і з неї вийшов сам Лоренцо, герцог Урбіно.

Магда жахнулася:

— О! Бідолашний!

На його обличчі був товстий шар гриму, із допомогою якого він намагався приховати гнійники на шкірі. Блимаючи від сонця, герцог посміхнувся натовпу та немічно помахав долонею. Праву руку він притискав до грудей.

Натовп вигукував вітання, і це, здавалося, подобається герцогу. Потім він скривився, схопився за груди та повернувся у карету. Процесія знову почала рухатися уперед — через розвідний міст та ворота Відлюдника до замку Шамбері.

— Він довго не протягне, — сказала Магда.

— Звідкіля ти знаєш? — спитав Дісмас.

— Бачив, як він тримається за груди? На останніх стадіях ця хвороба вражає серце. Біль майже нестерпний. Є дещо, що може допомогти. Настоянка з однієї квітки. Ми проїжджали багато таких у горах. Наперстянка. Ти її бачив, напевне.

— Так, я знаю цю квітку, — сказав Дісмас.

— Наперстянка пурпурова. Її цілющі властивості виявили в Англії. Її ще називають «лисяча рукавичка».

Дісмас міркував:

— Герцог, що править чвертю Італії. Звісно, його лікар має знати про це. З таким почтом у нього має бути двадцять лікарів…

— Можливо. Але ти сам бачив, як він хапається за серце.

Звісно, Дісмас бачив.

Наступного ранку, ще вдосвіта, Магда, у супроводі Конрада, Наткера та Анкса, подалася у гори, щоб знайти галявину з наперстянкою. Повернулися вони вже на сході сонця, виглядаючи, мов торговці квітами, через набиті до верху мішки з пурпурними пелюстками. Анкс і досі скиглив, що таке завдання принижує гідність будь-якого ландскнехта, що поважає себе.

Дісмас та Дюрер провели день у місті у пошуках пристойного житла.

Вони поскидали свої ряси, адже вигляд монахів, що вештаються містом, намагаючись винайняти кімнату, тільки б посилив підозри. Звісно, нічого було й дивуватися, що місцеві власники нерухомості загадували за кожну собачу будку скажені гроші.

— Паломники завжди виявляють лише найкраще у християнах, — ущипливо зазначив Дісмас.

Але, після довгих пошуків, вони таки знайшли досить зручне пристанище — у підвалі біля церкви Святого Антонія, не надто сирому і помірно заселеному щурами.

27. План

Дісмас сидів, спостерігаючи за Магдою. Вона ретельно перетовкла пелюстки наперстянки у ступі та кинула їх у воду, що кипіла в казані.

— Ця справа потребує певного часу. Рідина має википіти для досягнення кращого лікувального ефекту.

Дісмас узяв у неї дерев'яну ложку та почав помішувати вариво. Тепер Магда могла не відволікатися і надалі товкти у ступі решту пелюсток. На столі купчилися склянки, пляшечки та всілякі коробочки, які Магда витягла зі своїх в'юків — дари Парацельса. Закінчивши з пелюстками, вона підняла одну зі склянок, відкоркувала і понюхала.

— Що це?

— З подорожей він завжди привозить скарби. Особливо зі Сходу. Він просто чародій, наче один із трьох волхвів. Це дійсно дар.

Дісмас теж понюхав.

— Cistus ladanifer, — проказала Магда. — Це з гілочок аравійського ладаннику та лаванди.

— Гадаю, ти таки відьма.

— Якщо б відьми могли зупиняти біль так само, як ця штука, їх більше б не палили. Одного разу я спостерігала, як Парацельс ампутував ногу якомусь чоловікові. Її розчавило возом. Біль був нестерпний, чоловік несамовито кричав. Тоді Парацельс додав чотири краплі цього настою у вино та дав йому. Той випив і затих. Наче просто заснув. Парацельс узяв свою пилку і почав. Жодного разу чоловік не подав голосу. Єдине, що було чути, — скрегіт пилки.

Магда здригнулася.

— Не люблю хірургію. Аптекарська справа мені більше до вподоби.

Магда підняла скляночку над казаном та, обережно постукуючи пальцем, накапала туди десять крапель, тихенько рахуючи.

— З цим треба поводитися обережно. Завелика доза може зупинити дихання.

Дісмас сидів, схилившись над казаном, а тоді вмить відхилив голову назад, щоб його дихання раптом не зупинилося.

— А що у тій коробці? — спитав він.

— Мак. Також зі Сходу. Вони кладуть його на вугілля та вдихають дим.

— А що він робить?

— Створює мрії.

— Навіщо Парацельс дав його тобі?

Магда посміхнулася.

— Разом із мріями він приносить сон.

Дісмас кивнув:

— Так, це може знадобитися.

— І ще…

— Що?

— Те, що ти казав мені тієї ночі, коли намагався налякати, щоб я пішла геть. Про страту.

— Так?

— Якщо до цього дійде, дуже добре, що в нас є це.

Дісмас залишив її за приготуванням настоянки та пішов до інших у протилежний кінець помешкання. Його зустрів там цілий хор скиглення та злостування.

Дюрер скаржився на засилля павуків. Ландскнехти лютували від того, що зброя надто далеко від них, бо Дісмас наказав, щоб віз зі зброєю залишився у стайні за воротами міста. Їм не доведеться нікого вбивати. Вони прибули до Шамбері у якості «переводчиків», а не якихось там асасинів.

Щоб остаточно переконати їх, він сказав: «Якщо це справжнє погребальне полотнище Христа, а ми когось уб'ємо, щоб заволодіти ним, чи можете ви уявити, хто першим зустріне нас на тому світі? Сам сатана з розпростертими обіймами. А якщо плащаниця несправжня, а ми проллємо невинну кров, вважаєте, нас там зустрінуть янголи?»

Гарна промова, але напутні бесіди з ландскнехтами про доброчесність та потойбічне життя — марна трата часу. Ті дослухали, не приховуючи байдужості, потім сплюнули на землю і спитали:

— А ти в нас хто — Мойсей з десятьма заповідями? А що ж тоді ми робили у Шварцвальді? Що ж то було, як не справжнє жорстоке вбивство?

Дісмас відповів, що навіть ландскнехти повинні відрізняти самозахист — зі спасінням невинної жінки — від перерізування горлянок челяді у каплиці з метою викрадення плащаниці Ісуса.

Це не подіяло.

Дісмас розвів руками, вийшов з підвалу та подався вулицями Шамбері — треба заспокоїти нерви. Повернувся він із флягою дорогого вина — випити мирову.

Конрад тим часом дістав з торбини шкіряний гаманець із кабанячої мошонки, що раніше належав графу Лотару, та вивалив його вміст на стіл. Коштовності, монети та інші прикраси забрязкотіли по грубій поверхні, виблискуючи у світлі свічок. Конрад недбало перебирав залишки здобичі, як буває за обідом, коли шукаєш ласий шматочок.

Дісмас привітно звернувся до них:

— А! Так ось як ви, негідники, оплачували свої «ночі насолод»!

Дісмас підійшов ближче і взяв одну з прикрас. Підніс до світла. Це була печатка Лотара. У пам'яті Дісмаса виникла картина, як Конрад відрубував палець із цим перснем від руки мертвого графа.

— Це все, що залишилось від ваших трофеїв?

Конрад хмикнув:

— Зате в нас був дуже прекрасний трах. Чи не так, хлопці?

— Ти продавав щось із цього у Базелі? — раптом занервував Дісмас.

— Щось у Базелі, щось у Невшателі, у Фрібурзі, Лозанні та Женеві.

— Тоді дивно, що нас ще ніхто не розшукує, — сказав Дісмас. — Який же ж хвіст ти лишив за собою!

Утім, досі ніщо не вказувало на те, що хтось їх переслідує. У кожному містечку Дісмас обережно розпитував місцевих. Ніхто нічого не знав про німецького графа, що зник у Чорному лісі.

— Помолімося за те, щоб усі ваші хвойди виявилися здоровими, — сказав Дісмас, — щоб ви не закінчили, як герцог Лоренцо.

Дісмас скуйовдив Конрадове волосся і промовив, звертаючись до Дюрера:

— Керувати — це фігня. Треба було твоєму Мак'явеллі подарувати Лоренцо трактат про те, як не підхопити сифіліс.

Конрад узяв пляшечку зі столу і сумно на неї подивився. Перевернув її догори дригом. Порожня. Тоді гукнув Магду через увесь підвал:

— Сестричко, ти не могла б нам зварити ще?

— Конраде, — дорікнув Дісмас, — тобі не здається, що в неї є більш важливі справи?

— Що ж може бути важливішим за твердість мого члена?

Дісмас повернув печатку Лотара на стіл.

— Що ще залишилося від вашої здобичі? А хіба меча там не було?

Конрад похмуро відповів:

— Ти сам казав, що нам не можна брати мечі у місто.

— Так, але хіба ви не прихопили меч Лотара? Подарунок його хрещеного батька, нового імператора? Чи ви продали його разом із рештою речей?

— Звісно, ні. Він особливий. Не для грошей на блудниць. Захований у возі. З іншою нашою зброєю. Краще давайте молитися, щоб нас ніхто не пограбував.

Конрад підняв порожню пляшечку з посмішкою хлопчиська, який намагається виканючити солодощів.

— Сестричко, будь ласка!..

28. Лотар. Повернення

— Ні,— сказав Дюрер. — Категорично — ні.

— Нарсе…

— Ти оглух? Ні!

— Хіба ти не розумієш, що…

— Я дуже добре розумію. Я розумію, що це недоумкувата пропозиція, яка зажене мене у могилу. Я пішов з тобою за покликанням серця — щоб допомогти тобі, а не пропонувати себе у якості жертовного агнця. Самогубство — смертний гріх. Тому — ні. І більше не звертайся до мене з цим.

— Ти не бачиш логіки?

— Ти це називаєш логікою? Не сміши мене!

— Ти меланхолік. Я покинув спроби розсмішити тебе років десять тому.

— То знай, що зараз ти мене насмішив. Ха-ха-ха. Іди до біса! Сам видавай з себе мертвого графа.

— Якщо ти припиниш ці істерики та послухаєш мене хоч хвилину, одразу зрозумієш, чому саме ти, а не я, маєш зіграти роль Лотара. Якщо це спрацює…

— О! Ви чули? — гукнув Дюрер до інших. — Лише друге речення його настанови і він уже каже «Якщо»!

— Нарсе, не існує жодної причини, з якої герцог Савойський не мріяв би мати у приятелях похресника імператора Священної Римської імперії. Герцог Карл ненавидить та боїться короля Франції. Власне, імператор також ненавидить короля Франції. Ніщо б на світі не зробило герцога Савойського таким щасливим, як побачити у себе в гостях похресника імператора. Чому? Бо похресник повернеться додому і розповість своєму хрещеному, який же прегарний хлопець цей герцог Савойський! Такий гостинний господар! Я, мовляв, вирушив у прощу до Шамбері, щоб уклонитися плащаниці. Звісно, як звичайний пілігрим і навіть гадки не мав спілкуватися з герцогом. Але він якось дізнався, що я у місті, і прийняв мене, як рідного сина!

Дюрер щільно склав руки на грудях на знак непокори.

— Якщо ти гадаєш, що це така неймовірна ідея — сам грай Лотара.

— Нарсе, будь ласка, зберися. Не я маю підібратися якнайближче до плащаниці, щоб відтворити її копію. Ти митець, не я.

Раптом почувся голос Магди:

— У тому, що пропонує Дісмас, є сенс, майстре Дюрер.

— Спочатку логіка, а тепер уже і сенс? — фиркнув Дюрер. — Я гадаю, що всі ви з'їхали з глузду.

— Гей, чоловіче, покажи характер, — устряв Конрад. — Це гарний план!

Дюрер відкинув голову та подивився на стелю, ніби чекаючи божественного втручання.

— А що як хтось у замку особисто знайомий із Лотаром Шрамберзьким? Га? Що тоді?

— Малоймовірно, — відповів Дісмас.

— Малоймовірно? — пирхнув Дюрер. — Дісмасе, а чи не занадто легковажно ти ставиш усе моє життя на це «малоймовірно»?

— Нарсе, я буду там з тобою, на твоєму боці. Як твій прислужник. Це і моє життя теж. Не треба вдавати з себе покинутого мученика.

— Як ми презентуємо себе у замку? Постукаємо в двері, потім я скажу: «Привіт, хлопці, я Лотар! Впустіть мене»?

— Ти ж хотів пристойне помешкання, чи не так? Але знов повторюю — ні. Якщо ти так усе драматизуєш, ми не будемо стукати у двері і вимагати покоїв. Ти назвешся охоронцю. Віддаси листа та підеш. Лист буде від тебе, тобто від графа Лотара Шрамберзького. У листі буде сказано, що ти тут, у Шамбері, що прийшов як паломник з кількома наближеними особами. Ти нічого не проситимеш. Лист — це лише формальна данина етикету, прояв увічливості в аристократів. Напишемо ще кілька милих речей про те, як гарно у Шамбері, як чудово, що герцог виставляє плащаницю, щоб кожен міг їй уклонитися. Щось таке. Потім ти бажаєш йому міцного здоров'я — і нехай його благословить всемогутній Господь. І прощаєшся. Ото і все. Якщо він попадеться на живця, ми опинимося у замку. Якщо ні… тоді маємо вигадувати інший спосіб пробитися крізь стіни Шамбері. Можливо, згодиться обложна вежа. Але цей план простіший.

Дюрер мовчки дратувався, розмірковуючи, як йому відкараскатися від цієї небажаної ролі.

— От скажи мені, нащо тому розбещеному бовдуру Лотару це паломництво? Навіть якщо припустити, що ніхто у замку не знайомий з ним особисто, то може до когось дійшли чутки про його паскудну репутацію?

— Нарсе, давай я розтлумачу тобі суть християнства. Паломники відправляються у прощу заради спасіння та покаяння. Ти справді вважаєш, що люди проходять тисячі миль, щоб уклонитися реліквії, бо вони прекрасно себе почувають? Ні. Вони роблять це, бо вірять, що таким чином зможуть уникнути пекла. Якщо хтось скаже тобі: «Агов, а ти, часом, не той розпутний граф зі Шрамберга, про якого ми так багато чули?», — ти просто глибоко зітхни із виглядом «так, я винен» і скажи: «Так, я той самий богоненависний граф. Яким же грішником я був! Але якось я полював у Чорному лісі з моїми наближеними, також непристойними, як свині, аж раптом почув голос з небес. Я подивився угору, а там — Ісус. І він сказав мені: „Лотар, Лотар, чому ти такий поганий“? Приблизно те саме він сказав святому Павлу, коли той прямував до Дамаску, щоб мордувати християн. Я впав на землю та розридався, як дитина. Тоді я й вирішив, що маю піти у прощу і здолати цілком той клятий — тільки не кажи „клятий“! — шлях до Шамбері пішки, щоб поклонитися святій плащаниці та очистити свою споганену душу».

— Ні.

— Нарсе, я благаю тебе! Герцог Савойський жадає здобути протекцію імператора Священної Римської імперії — твого хрещеного батька. Герцога всі називають «Карл Добрий». Він тебе точно не з'їсть!

— Я маю це обдумати. Але нічого не обіцяю.

Дісмас подивився на свого впертого товариша. Час використати останній козир.

— Є ще одна причина, чому саме ти, Нарсе, — єдиний серед нас, хто може це зробити.

— Яка?

— Твоя освіченість. Ти космополіт. Ти бував при багатьох дворах.

— Як і ти, — відрізав Дюрер.

— Так, але у Німеччини. Лише Майнц та Віттенберг… Я не хочу сказати, що вони другорядні, але як їх можна порівнювати з розкішшю дворів, які ти бачив в Італії та інших країнах? Ти бачився з самим Папою Римським! Ти знайомий із Рафаелем та іншими відомими художниками. З Тіціаном! Це робить із тебе природженого аристократа. Ти на рівній нозі з герцогами, королями, імператорами. А я? Як ти сам — і досить часто — кажеш, я — тільки швейцарський селюк.

— Я сказав, що подумаю над цим. Зараз з мене досить.

Дісмас лишив Дюрера у роздумах і вийшов подихати свіжим повітрям та провітрити голову. За годину він повернувся до підвалу. Там були лише Дюрер та Магда. Хлопці, як завжди, подалися по блудницях.

Дюрер одразу люто закричав на Дісмаса:

— Який же ти покидьок!

Потім розвернувся і, вщент розгніваний, вискочив з підвалу.

Дісмас підійшов до аптекарської лабораторії Магди і всівся.

— Що це він такий схвильований? — спитав Дісмас.

Магда помішала у казанку.

— Після того як ти пішов, хлопці мали з ним невеличку розмову. Я чула небагато, але достатньо.

— І що?

Магда посміхнулася.

— Мотивація має різні обличчя.

— Я не просив їх залякувати Нарса. Мотивація не повинна бути від ножа.

— Ніякого ножа не було.

— Та невже?

— Було щось про молоток. Та пальці. І про те, як перше впливає на друге з огляду на подальшу кар'єру митця.

Дісмас застогнав.

— Він нізащо не повірить мені, коли я скажу, що я цього ні в якому разі не робив.

— Я спробую поговорити з ним. Він прислухається до мене.

— Він уміє бути дуже впертим. Це ж богема.

— Чому ти посміхаєшся?

— Хотів би я бачити зараз його обличчя.

29. Ростан

Вони сиділи, всі шестеро, під платанами в міському саду і з усієї сили вдавали з себе паломників.

Дюрер стояв спиною подалі від усіх, схилившись на одне з дерев у позі, яку Магда визначила, як позу Ісуса у Гетсиманських садах. На що Дісмас сказав, що немає ніяких сумнівів — Нарс зараз мовчки промовляє: «Господи, нехай обмине ця чаша мене». Вигляд його водночас виявляв сум, зневагу та гнів. Але це, на думку Дісмаса, саме і створювало подобу шляхетства. У білому веретищі паломника Нарс виглядав досить переконливо. Та й усі інші були просто щасливі, що більше не треба вдягати кляті чернечі ряси. Полотняний паломницький одяг подобався їм куди більше. Тільки Магда залишилася у рясі, вдаючи з себе монахиню.

Дісмас підвівся, підійшов до Дюрера і сказав:

— Якщо ти хочеш ненавидіти мене — добре. Але якщо вони прийдуть, заради Бога, просто грай свою роль, інакше ми всі загинемо.

Кількома годинами раніше Дюрер відрекомендував себе охоронцям з кам'яними обличчями і передав свого листа герцогу Савойському. За настановою Дісмаса, він перекинувся кількома жартами з головним охоронцем, аби той запам'ятав його обличчя.

— Вони мають бути у змозі знайти нас, — пояснив Дісмас.

Також, згідно з указівками Дісмаса, Дюрер згадав у присутності вартових, якими приємними виявилися міські сади, де вони, до речі, отаборилися.

— Скільки ще маємо чекати? — буркнув Дюрер. — Вже кілька годин минуло. Цілком зрозуміло, що вони вже не прийдуть. Ходімо звідси.

— Терпіння, ваша милосте, — сказав Дісмас.

— Якби вони збиралися прийти, то вже зробили б це. Я припиняю цей фарс!

— Ти кудись поспішаєш? Тут значно краще, ніж у підвалі з павуками, яких ти обожнюєш.

— Ще годину. Одну. А потім — до біса твій план.

Дісмас не зводив очей з воріт Відлюдника.

Аж ось він побачив чоловіка похилого віку з чіткими ознаками причетності до влади, що з'явився з воріт у супроводі замкових стражів. Вони прямували до садів.

— Так, усім швидко пожвавішати, — наказав Дісмас. — І пам'ятайте, хто ви такі.

— Ваша ясновельможність! Граф Лотар!

Дюрер ще й досі спирався на дерево, стоячи спиною до всіх.

— Що таке?

— Чому б тобі не розвернутися, щоб тебе можна було побачити?

Дюрер розвернувся і побачив охоронця, який прямував до нього. Він жалісно проскиглив:

— Дісе!..

— Приготуйся, — м'яко вимовив Дісмас. — З тебе просто чудовий граф. Ти завжди був нестерпним снобом. Тепер нарешті ти можеш опинитися в оточенні собі подібних.

— Пішов ти…

— Ш-ш-ш.

Охоронець указав на Дюрера.

— Добре, — прошепотів Дісмас. — Починаємо. Усі по містах!

За охоронцем наспів високого зросту гарно одягнений чоловік і одразу звернувся до Дюрера:

— Перепрошую, але ви, часом, не граф Лотар Шрамберзький?

Дюрер злегка вклонився та прочистив горло.

— Я? Хм-м… Взагалі-то…

Чоловік уклонився навіть із надмірною повагою.

— Ваша ясновельможносте!

— Е-е?

— Дозвольте мені… Моє ім'я Ростан, я управитель двору його високості Карла, герцога Савойського!

— О? Н-ну… Радий чути.

В уяві Дісмас уже лупив Дюрера по гомілці. Звідки цей острах? Усіх земних володарів Дюрер завжди ставив нижче за себе, а при якомусь мажордомі язика проковтнув. Зберися з духом, друже!

— Ваша ясновельможносте, ми отримали вашого листа!

Мажордом проверещав це так, що здалося, ніби у нього напад ядухи.

— Лист? О, так… Той самий лист. Але він був призначений лише для…

Дісмас не витримав та втрутився у розмову. Зробивши крок уперед, він штовхнув Дюрера плечем і низько вклонився мажордому:

— Дозвольте відрекомендувати себе. Мене звуть Руфус, я управитель графа. Як ви, мабуть, уже помітили, мій господар ущент виснажений. Весь той час, що ми рухалися зі Шрамберга до Шамбері, він постився та молився Господу. Повірте, це був важкий шлях.

— Звісно. Звісно, гхм!..

Ростан був поважного віку, десь під шістдесят. Високий, худорлявий, елегантний, з досконало підстриженою білосніжною бородою і допитливими, але ні в якому разі не підозріливими очима, і з таким довжелезним носом, що йому доводилося заводити голову трохи назад — так, наче він прицілювався для пострілу.

— Але ж ми ніяк не очікували, що ви прибудете до Шамбері! — промовив він, ніяковіючи.

— Так, ми не відправили жодної звістки, — відповів Дісмас. — Мій господар висловив побажання навідати святиню як звичайний паломник. Один з багатьох многогрішних. Тому й лист до його високости був лише знаком звичайної ввічливості. Граф забажав висловити власні почуття і, звичайно ж, почуття його хрещеного батька — того, хто невдовзі стане його імператорською величністю.

Погляд Ростана перебігав від одного до іншого по всій свиті.

— А це що за особи?

— Ті троє — слуги. Також сестра Гільдеґарда з ордену святих Козми і Даміана.

— Козми і Даміана?

— Святих покровителів аптекарської справи. Це германський орден.

— Ясно, гхм!..

— Вона інколи відвідує замок мого господаря у Шрамберзі. Тож він вирішив, що взяти її з собою у паломництво буде мудрим вчинком. Адже подорож надто виснажлива, потребує забагато сил та здоров'я.

— Так, гхм! Отже, його високість герцог Карл буде радий вітати вашого господаря у себе в замку. Знову ж таки повторюю: аби ми тільки знали заздалегідь, ми б встигли підготуватися до більш пристойного прийому!

— Ну що ви! — посміхнувся Дісмас. — Це надмірна честь. Нам і в садах дуже гарно. Свіже повітря сприяє здоров'ю. А його високість і без того дуже заклопотаний. Уявляю ті тисячі справ, що пов'язані із поклонінням Святій Плащаниці! І нам відомо, що у вас гостює висока персона — герцог Урбіно. Нам пощастило бачити, як він в'їжджав у місто. Така велич!

Дісмас помітив тінь страждання, що на мить з'явилася на обличчі Ростана.

— Так. Воістину, ми неймовірно радіємо його присутності, гхм!.. — мажордом криво усміхнувся. — Як ви влучно зауважили, його кортеж, скажімо так, трохи численніший, ніж ваш.

Дісмас видавив смішок у відповідь.

— Паломник є паломник. Ми всі однакові в очах Господа. Ну, більш-менш.

— І все ж таки я наполягаю на тому, щоб ви вирушили зі мною до замку. Мій господар зітне мені голову, якщо я повернуся ні з чим. А мені дуже подобається моя голова, гхм!

Дісмас повернувся до Дюрера.

— Ваша милосте? Що ви скажете у відповідь на це найлюб'язніше запрошення?

Дюрер, блідий як смерть, змусив себе випрямитися.

— Н-ну… я би не хотів нікому завдавати клопоту.

— Ох, — вигукнув Ростан, — пробачте великодушно, ваша ясновельможносте! Я так розхвилювався, що забув про манери.

Він опустився на коліно перед Дюрером у церемоніальному поклоні.

«Так, — зрозумів Дісмас. — Він хоче побачити перстень, щоб пересвідчитися».

Дюрер простяг до нього руку, і Дісмас помітив, що старий роздивляється печатку Лотара, намагаючись визначити, чи співпадає вона з відбитком на сургучі, що ним був скріплений лист.

— Тож ви наполягаєте, що ми повинні йти з вами? — спитав Дісмас.

— Так, так! Але аудієнцію в його високості отримаєте лише ясновельможний граф та ви. Решту вашого почту ми спробуємо влаштувати з іншими слугами. Нам навіть довелося розкласти намети у внутрішньому дворі. Це нагадує якийсь базар, гхм! Замок, здається, ось-ось лусне по всіх швах. Але так завжди трапляється, коли мій господар виставляє Святу Плащаницю.

— Я дивуюся, як ви ще тримаєтеся, — співчутливо мовив Дісмас.

Ростан із Дісмасом рушили уперед, щоб поговорити як управитель із управителем.

— Дозвольте спитати, як поживає хрещений батько вашого господаря, його імператорська величність? — спитав Ростан.

Саме Дісмас диктував лист, який Дюрер написав власною рукою:

«Мій любий хрещений батько, донині король Іспанії, а зараз, по милості Господа, майбутній імператор Священної Римської імперії, наказує мені висловити його величезну християнську та братську любов до Вас…»

«Якщо ти збираєшся чимось вихвалятися, — подумав Дісмас, — вихваляйся з усієї сили». І відповів:

— Він пречудово почувається і завжди у доброму гуморі. Але весь час розмірковує про величезну відповідальність, яка обтяжить його плечі.

Розуміючись на тому, що придворні нічим так не насолоджуються, як плітками, він додав:

— Не хотів спочатку торкатися цього, але, між нами кажучи, він дуже страждає від подагри. Який невдалий час для прояву цієї недуги!

— Прикро це чути, — відказав Ростан, хитаючи головою. — Гхм!

— Його лікар — наша сестра Гільдеґарда — вважає, що хворобу могла спровокувати його звичка завжди їсти тільки червоне м'ясо. Мій господар не раз з любов'ю нарікав йому через це. Бувало, каже: «Хрещений, вам потрібно вживати більше овочів!» Яка ж між ними тепла близькість… Вони як… як брати.

Минуло не більше десяти хвилин, і вони вже стояли біля воріт замку. Пройшли ворота, піднялись по крутій, вимощеній каменем дорозі і дісталися парадного входу. Як і казав Ростан, біля нього купчилося стільки наметів, що замковий двір дійсно нагадував переповнений ринок.

Праворуч вони побачили готичну каплицю, збудовану ще пращуром герцога Карла — Амадеєм VIII. Починаючи з 1502 року вона правила за сховище Святої Плащаниці. Дісмас та всі інші побожно схилили коліно та перехрестилися.

Мажордом сказав:

— Саме попередник хрещеного батька вашого господаря, імператор Священної Римської імперії Сигізмунд, століття тому підніс Амадея, предка мого господаря, до сану герцога Савойського, гхм! З цієї причини — та й з численних інших — савойські герцоги глибоко поважають імператорів Священної Римської імперії та відчувають до них найщирішу вдяку.

Дісмас притис руку до грудей, щоб показати, наскільки він цим зворушений.

Ще кілька кроків — і вони опинилися в оточенні юрби замкових слуг. Ростан наказав їм установити ще один намет, щоб розмістити гостей з гідним комфортом.

Покінчивши із цим, він запросив графа Лотара Шрамберзького та його управителя майстра Руфуса послідувати за ним угору сходами, що вели в апартаменти герцога через внутрішній дворик Святої каплиці.

30. Карл Добрий

Дісмас зупинився на порозі головної зали, коли лакеї приготувалися відчинити двері. Озирнувшись на Дюрера, він сказав:

— Будь ласка, ваш меч, ваша милосте!

Дюрер стояв, не розуміючи, що треба зробити далі. Потім вимовив:

— О, так, меч…

Вони відрепетирували цей момент, але Дюрер так розхвилювався, що геть усе забув. Входити зі зброєю до приміщення, де перебуває вельможна особа, суворо заборонено, навіть якщо ти також носій високого титулу.

Дісмас узяв меч Лотара та урочисто передав його мажордому, який, у свою чергу, передав його комусь зі своїх людей. Цей протокольний жест дозволить Ростану удруге засвідчити особистість графа, тільки-но він побачить напис на мечі, зроблений його славнозвісним хрещеним батьком, королем Іспанії.

Великі двері повільно відчинилися.

Вони прослідували за Ростаном до головного залу. Дісмас ще раз нагадав собі, що ні в якому разі не можна обмовитися, що він швейцарець. Перш ніж оголосити себе навіки нейтральною, Швейцарська Конфедерація неодноразово вторгалася на землі герцогства Савойського.

Помешкання було заповнене людьми, але замість того, щоб роздивлятися гостей, Дісмас та Дюрер спрямували погляди уперед, на самого герцога.

Карл Добрий підвівся з трону, розкрив обійми, відкинувши всі етикетні умовності, та почав спускатися, щоб привітати гостей. На його обличчі грала така сяюча посмішка, ніби цієї миті він чекав усе життя.

Герцог виглядав досить привабливо: років тридцяти-сорока, ширококостий, риси обличчя м'які. Але найбільш примітним був його дзьобатий ніс. Дісмас навіть задумався, невже у всіх пожильців Шамбері такі носи?

Як на володаря, Карл був досить скромно одягнений. Ні тобі розсипу дорогоцінних каменів, ні пишних складок шовку або парчі. Він носив чубчик, що надавало його образу деякої жіночності. Очі карі, погляд ніжний. Такий непоказний вид, думав Дісмас, личить тому, хто зростав, навіть не здогадуючись, що стане правителем. Завдяки щасливому випадку, як Карл, так і його батько Філіп Безземельний, отримали герцогську корону суто випадково, але цілком законно, ніяких інтриг та хитросплетінь. Дуже рідкісний випадок.

— Граф Лотар! — вигукнув герцог Карл, притискаючи скам'янілого Дюрера до своїх грудей.

Дісмас затамував подих і благав Господа, щоб Дюрер не зомлів чи не намочив штани. Втім, його молитви були почуті. Граф Лотар ніяково вклонився та промовив твердим голосом:

— Яка превелика честь, ваша високосте!

Вони радилися напередодні, як саме Дюрер має звертатися до герцога, але згодом вирішили, що слівце «кузен» — це трохи безцеремонно, враховуючи диспропорцію у титулах.

— Радість від вашої присутності просто переповнює нас, — проказав герцог Карл. — Але ж чому ви не сповістили нас раніше? Ми б зустріли вас з усіма належними почестями!

Люб'язності нанизувалися одна на одну повним ходом. Дюрер нарешті ужився у роль, як цього й очікував Дісмас, добре знайомий з його природною пихатістю.

Герцог нарешті повернувся праворуч і урочисто промовив:

— Ваша високосте, дозвольте мені представити вам мого найбажанішого гостя — Лотара, графа Шрамберзького.

Дісмас та Дюрер були так зосереджені на Карлі, що тільки зараз побачили, що їхня аудієнція була «герцогською у квадраті».

Лоренцо, герцог Урбіно, правитель Флоренції, возлежав на позолоченій кушетці, підпертий подушками та власним ліктем, немов римський імператор під час прийому підданців.

— Ессо, — промовив Дюрер, схиляючись у витонченому поклоні: руки простягнуті вперед, долоні розкриті та повернені догори, — serenissmo е maestoso duca![25]

Дісмас ніколи не чув італійської Дюрера. Але звучала вона цілком пристойно.

Герцог Урбіно ледь кивнув, чи то у міру ввічливості, яка належить від герцога до графа, чи від фізичної слабкості. Бідолаха мав не найкращий вигляд. На його обличчя був нанесений свіжий грим. Дісмас знову помітив, що права рука герцога щільно притиснута до грудей.

Тим часом герцог Карл розвернувся до нового персонажа. Цей був у пишному багряному вбранні, що відповідало його сану, включаючи «ferraiolo» — плащ-накидку на плечах. Багряний колір, колір свіжої крові, вказував на готовність власника цього вбрання померти заради віри.

— Ваше високопреосвященство, дозвольте представити вам…

Кардинал Луїджі д'Арагона був вагомою персоною у Неаполі. В юності він одружився на онуці Папи Інокентія VIII. Після смерті дружини відрікся від титулу маркіза та прийняв духовний сан. Відтоді його кар'єра стрімко пішла вгору через високі здібності цього священнослужителя до управління та дипломатії. Він був наближеною особою короля Франції.

Дісмас не вперше опинявся при дворі, але такий склад просто збивав з ніг. Йому треба було б випити для впевненості. Проте Дюрер почувався, наче вдома.

Кардинал Арагонський схвально кивнув, побачивши паломницьке вбрання графа Лотара.

— То ви здійснюєте паломництво? Король Франциск — ми з його високістю герцогом Урбіно нещодавно говорили саме про це — він також пройшов паломницький шлях до Шамбері декілька років тому, щоб піднести хвалу за перемогу у славетній битві. Пішки аж від самого Ліона.

Здавалося, що кардинал, зі свого боку, чекає від графа Лотара розповіді про те, з якої причини той вирішив волочитися сотні миль від Шрамберга сюди, та ще й одягнутим у брудний білий мотлох. Доволі незручне запитання, щоб надати відповідь у такому людному місці, ще й у присутності двох герцогів. Але кардиналу дуже хотілося дізнатися, який лютий гріх привів сюди Лотара за спокутою.

Дюрер, між тим, вправно скористався цією нагодою:

— Я віддаю хвалу за вступ мого хрещеного батька на престол Священної Римської імперії. А що привело ваше високопреосвященство до Шамбері?

— Звісно, Свята Плащаниця. І, безперечно, неймовірна гостинність його високості герцога.

У відповідь на цей комплімент Карл стримано посміхнувся.

Кардинал Арагонський продовжував:

— На додачу, Шамбері ще й дуже зручно розташований. Його високість Лоренцо прямує з Урбіно до Парижа на хрестини дофіна. А я, у свою чергу, подорожую з Рима до Парижа у справах церкви.

Дюрер узяв келих вина з таці, яку тримав лакей. Дісмас уже був потягнувся також, але потім згадав своє місце при графі.

— Париж! О Париж! — вимовив Дюрер, наче сумуючи за цим містом. — І як він там?

— Прекрасний, як завжди.

— Радий це чути, — апатично відповів Дюрер. — Але коли я був там востаннє, я побачив його… як це сказати делікатніше?.. Не дуже чистим. Хтось захоплюється французами, але їхня здатність миритися з паразитами…

Кардинал витріщився на нього.

Дюрер продовжував:

— Через ризик наступити на щура вранці побоюєшся витягти ногу з ліжка…

Він навіть здригнувся від огиди.

— Скрізь щури… Я навіть бачив, як один з них ганяв собаку. І я вам скажу, що пес перелякався до смерті. І то був тер'єр!

Герцог Урбіно засміявся, що змусило його закашлятися. Дісмас крадькома зиркнув на герцога Карла — той з останніх сил намагався не розреготатися.

Кардинал Арагонський холодно промовив:

— Припускаю, що ви гостювали не у замку.

— Хвала святим небесам, ні! — підхопив Дюрер. — Я досить добре вивчив Париж, щоб робити власні висновки. У Фонтенбло страшенні протяги. Останнього разу, коли я там зупинявся, мені знадобилася вічність, щоб докликатися слугу і змусити його підкласти дров у камін. Я тоді жорстоко застудився. Але треба віддати належне, ваше високопреосвященство, — у палаці значно менше пацюків.

Він розвернувся до герцога Карла та додав:

— Я маю на увазі, що вони там тільки однієї породи.

Герцог Урбіно тепер просто бився у конвульсіях, видаючи неприємний хрип з легень. Прислужники пурхали над ним, як ластівки.

Кардинал Арагонський спішно відкланявся. Зі стиснутими губами він вислизнув із зали, його плащ-на-кидка волочився по паркету. Монсеньйори поспішили слідом.

Від несподіваних веселощів на щоках герцога Карла з'явилися ямочки. Очі просто сяяли. Потім він стиха проказав тоном хлопчака-бешкетника, схилившись до Дюрера:

— На сьогоднішньому бенкеті я обов'язково посаджу вас біля його високопреосвященства.

Потім він жестом підізвав до себе Ростана та наказав йому знайти покої для графа Лотара. Вони почали щось обговорювати півголосом. Дісмас наставив вуха. Ростан жалівся, що у замку не залишилося жодного вільного помешкання. Герцог відчайдушно розхвилювався з цього. Мажордом повністю розділяв переживання господаря. Але все одно проблема залишилася невирішеною. Незліченними слугами та підручними герцога Урбіно та кардинала Арагонського були зайняті всі ліжка у герцогських апартаментах, усі закутки, комори та ніші.

Вони досить довго сперечалися. Ростан твердо стояв на своєму. Нарешті він сказав, що якщо його високість так наполягає, він таки знайде кімнату. Але для цього знадобиться декого виселити. Герцог, здавалося, дуже добре зрозумів, про кого йде мова. Він злегка зітхнув — так, як тільки аристократи вміють, — і сказав:

— Гаразд.

Тоді Карл розвернувся до графа Лотара та з болем у голосі змалював ситуацію. Це просто жахливо, але, якщо його милість граф Лотар дасть згоду, йому з наближеними до нього особами зможуть надати відносно пристойні покої. Вони, на жаль, розташовуються не у самому замку, але дуже близько, — у подвір'ї Святої каплиці, напроти муру, де буде вивішено плащаницю.

Дісмас подумав: «Це несподівано добре».

Герцог вів далі — щось про те, що з вікна Лотара буде відкриватися просто казковий вид. І, зрозуміло, графа вже включено до всіх головних церемоній та процесій, починаючи з сьогоднішнього бенкету.

На це граф Лотар відповів, що він просто вражений такою великодушністю герцога. Він приймає пропозицію покірливо та з глибокою вдячністю. І, звісно, його хрещений батько обов'язково про це почує.

Наступної миті Дюрер повернувся до Дісмаса з вельми пихатим виглядом — таким же бездоганно пихатим, як його бездоганна італійська, — та наказав йому йти разом з управителем Ростаном, щоб оглянути надані їм покої.

Коротко вклонившись, Дісмас пішов, залишивши Дюрера за розмовою з його новими друзями.

Ростан продовжував демонструвати сердечність, але Дісмас помітив, що плечі його трохи поникли, що явно вказувало на те, що ця справа йому не до душі.

— А ці апартаменти, — закинув гачок Дісмас, — я так гадаю, зараз зайняті?

— На жаль, так. Гхм! — відповів Ростан.

— Як незручно!

— Гхм! Дуже незручно.

— Можу я спитати, чиї ці покої?

— Архідиякона Святої каплиці Кемпера.

Дісмас подумав: «Дідько! То ми стали причиною ого, що оберігана тутешньої плащаниці викинуть з власного дому. Це навряд сприятиме милості Божій».

— Моєму хазяїну навіть уявити буде страшно, що він спричинив такі незручності архідиякону, — сказав Дісмас, вдаючи переляк. — Не турбуйтеся, пане Ростан. Нам і у садах дуже зручно.

Ростан запитливо подивився на Дісмаса.

— Чому ви маєте перейматися незручностями якогось архідиякона? Гхм! — мажордом знизав плечима. — Він лише слуга, як і ми всі тут. Його ж не вперше виселяють із кімнат, щоб розмістити шанованих гостей.

— Можливо, мені не все одно, хоч я теж слуга.

— Гхм! Як давно ви прислужуєте, майстре Руфус?

— Ну, не дуже давно.

З вуст Ростана вилетів ще один смішок.

— Гхм! Це помітно. Не витрачайте своє співчуття на Кемпера. Такі речі постійно трапляються. Речам узагалі властиво траплятися. Це те, що вони роблять завжди.

— А ви, як я бачу, філософ, пане Ростан.

— Запевняю вас, дуже скоро ви переконаєтесь, що я — найпрагматичніша людина у світі. Я служу Карлу Доброму. Що означає, як ви вже змогли переконатися, що іноді я перетворююся на Ростана Лайно.

— Знову філософський підхід.

— Хіба Геракліт не навчив нас, що головне правило Всесвіту — рух. Рухайся, кажу я собі. Нехай рух поглине нас… А ось ми і на місці! Давайте знову надінемо наші похмурі обличчя. Гхм!

31. Три волхви

Дюрер розчинив завішані вікна їхнього нового помешкання. Хлопці та сестра Гільдеґарда оглядали чисельні кімнати, які ще тримали тепло від перебування тут архідиякона Кемпера та його прислуги — гарненьких жінкуватих юнаків.

— Просто ідеальний варіант, — сказав Дюрер.

Апартаменти були розташовані на третьому поверсі, вікна виходили прямо на стіну замка, де вивішували плащаницю. Настільки близько, що, здавалося, до неї можна навіть доторкнутися. Невже Бог їм сприяє? Дісмас потай здивувався: навіщо це здалося Господу?

Він сказав Дюреру:

— Архідиякон Кемпер дуже розхвилювався через те, що його виселили. Коли побачиш його, вклонися йому низенько, як ти вклонився герцогу Урбіно.

— Це не я наказав виселити архідиякона, — пирхнув Дюрер. — А щодо мого реверансу перед італійцем, я зробив це лише для того, щоб не цілувати його вкриту виразками руку з перснем.

Він гидливо здригнувся.

— Ти справив приємне враження. Але зараз ми можемо нажити ворога, який є охоронцем плащаниці.

— Я запрошу його погостювати у Шрамберзі. В моєму замку.

— Упевнений, він буде приголомшений.

— Так. Що мені вдягти на бенкет? Я не можу піти туди у цьому страхітному лахмітті.

— Я тобі що, прислуга?

— При цьому розкладі — так. Це твоя витівка. Треба щось не дуже вибагливе, але відповідне моєму титулу.

— Титулу?

Дісмас підійшов до обіднього столу, зірвав скатертину та жбурнув її у Дюрера.

— Ось. Це відповідає твоєму титулу. Мені начхати в чому ти підеш на бенкет.

— Знову за своє? — озвалася Магда. — Ви обоє повинні стояти на колінах і співати осанну такому везінню, а не шипіти один на одного, як гусаки.

У двері постукали — двоє людей мажордома принесли розкішний одяг для графа Лотара, а також скромніше вбрання для його управителя Руфуса.

Їхня поява саме в цю мить ніби підтвердила слова Магди. І Дісмас знову здивувався. Господь таки сприяє їм у цій справі? Плащаниця з Шамбері хоче «переведення»? До Майнца? Тож який у Бога план?

Герцог Карл дипломатично розмістив графа Лотара по ліву руку від себе, а Лоренцо і кардинала Арагонського — по праву.

Дісмас зайняв місце за крок позаду свого господаря, як і належало наближеному слузі. Звідти він міг чути розмови, але, на жаль, стіл був занадто близько, і в нього постійно текла слина від їств на ньому.

Позаду герцога Урбіно стояв чоловік, до якого Лоренцо звертався «синьйор Караффа». Він був приблизно Дісмасових літ, елегантно вдягнений, весь у чорному: чоботи, рейтузи, гофровані короткі штани, камзол по фігурі, оздоблений соболем. Дісмас мимоволі зауважив, що прислуга італійців одягається краще, ніж більшість аристократів на Півночі. Курфюрст Фрідріх настільки не переймався одягом, що часто скидався на задрипаного бургомістра, а не на правителя Саксонії.

На грудях у Караффи була вишита монограма «М» — «Медічі». Родинне ім'я сім'ї, що править Флоренцією вже майже сторіччя, з часів славетного Козімо. Обличчя у Караффи було засмагле, поцятковане віспою. Це був брутально красивий чоловік із військовою виправкою та міцними м'язами. Волосся дуже коротко підстрижене, тому на голові помітні шрами, здається, рубець від меча. У його лівому вусі видніла сережка, схожа на велику краплю крові,— рубін, дуже великий рубін.

Помітивши Дісмаса, Караффа кивнув і люб'язно посміхнувся. Дісмас розцінив це як милість, враховуючи нерівність їхніх статусів. Він вирішив заприятелювати з цим чоловіком, бо той був не схожий на людину, яку б хотілося мати у ворогах.

Подали страву під назвою «тартифлет». Дісмас відчув аромати сиру, шинки, тушкованої цибулі та вершків і ледь не втратив свідомість. Витончена їжа підштовхнула кардинала Арагонського до розповіді про епічні витрати на папські бенкети.

— Шістдесят п'ять перемін страв! — вигукнув він. — Кожного разу по три страви. Порції маленькі, але неймовірне розмаїття!

Дісмас підраховував про себе. Хіба можливо з'їсти таку кількість їжі? Але, згадавши портрет дебелого Лева X, подумав, що таки можливо.

Кардинал вів далі:

— Тоді винесли велику тацю — величезну, двоє слуг ледве її підняли. Язики павича. Ви куштували цей делікатес, ваша високосте?

Карл сором'язливо посміхнувся.

— Ми, ваше преосвященство, воліємо павичів слухати, а не їсти. Вони добрі охоронці. Оглушливе клекотіння.

— Можливо, це й не кожному до смаку. Але особисто я від них у захваті. Тоді, коли вже ніхто не може їсти, приносять найголовніше — пиріг. Неймовірного розміру. Знадобилося вже шестеро слуг, щоб донести його до столу. Ви, напевне, чекаєте, що я розповім, як його святість відрізав скоринку і вилетіла стая чорних дроздів?

Кардинал покивав указівним пальцем з перснем — ні, нічого подібного.

— Це було б дуже банально. Скільки разів ми вже бачили ці зграї пташок, що випурхують із пирога! Натомість, святий отець тричі плеснув у долоні і сказав «Повстань!». І тоді з цього пирога з'явився голий хлопчик у обличчі Купідона! Сама чарівність. Грім овацій. Але повинен сказати, що пізніше я довго розмірковував. Як їм удалося реалізувати таку сміливу гастрономічну ідею? Неможливо ж спекти пиріг з дитиною всередині. Тоді я почав розпитувати. І мені сказали, що перед тим, як все вдалося, було, ну, скажімо так, пару невдач… Але все одно немає жодних сумнівів у тому, — тут кардинал повернувся до герцога Урбіно, — що гостинності його святості, вашого дядечка, немає рівних у Європі.

Зробивши паузу, кардинал урочисто додав:

— Короля Франції я також сюди додаю. Звісно, я не мав би цього казати, бо я зовсім недавно від його столу…

Цього разу він звернувся до господаря з блаженною посмішкою:

— І все ж, мій дорогий Карле, немає нікого у світі, чия б гостинність, частування та товариство подобалися мені більше, ніж ваша.

Герцог мовчки підняв руки і брови, показуючи, якою зворушливою була ця похвала.

У якусь мить Дісмас помітив вираз огиди на обличчі Карла Доброго. Язики павичів? Діти, живцем запечені у пирозі? Все це здавалося несумісним з його м'якою і доброчесною вдачею.

Дісмас перевів погляд на потилицю Дюрера, чию зневагу до такого сорту речей він добре знав. Жувальний м'яз Нарса рухався так, ніби він трощив горіхи. Дісмас почав молитися про себе. Раптом його молитва отримала відповідь у формі чийогось гострого хрипу. Герцог Урбіно знову схопився за груди.

Караффа вмить опинився біля господаря.

— Вашому хазяїну зле? — спитав Карл.

— Це лише нестравність шлунку, ваша милосте, — відповів Караффа. — Все зараз мине.

Караффа клацнув пальцями, до нього підскочив слуга із пляшечкою. Він накрапав трохи рідини на мереживну хустку. Лоренцо приклав її до рота і почав глибоко дихати. За деякий час колір — який би він там не був під гримом — повернувся до його обличчя.

— Вибачте, — сказав герцог. — Висота… тут, в Альпах… Завжди це мене підкошує. Я в порядку. Караффа, припиніть турбуватися про мене.

Висота? Дісмас замислився. Шамбері розташовується нижче двох тисяч футів над рівнем моря. Що вони йому дають? Рука Урбіно все ще лежала на його грудях.

З ватиканських гастрономічних оргій розмова перейшла до іншої теми.

— Новий імператор, — звернувся Лоренцо до графа Лотара, — він, як кажуть, ваш хрещений?

Дюрер кивнув.

— Як ви гадаєте, чи скоро він піде війною на Францію?

— Ваша світлосте, — Дюрер почервонів. — Яке питання!

— Але не безпідставне. Я збираюся до Парижа на хрестини дофіна.

Дюрер допив свій келих одним ковтком.

— Між нами кажучи, я не є членом його військової ради. І не беру участі у цих дискусіях.

Герцог чекав на більше.

І Дюрер кинувся напролом:

— Але ні для кого не таємниця, що між Валуа та Габсбургами не дуже велике кохання. Не думаю, що хтось здивується, якщо почнеться війна.

Герцог Урбіно мав такий вигляд, ніби зараз засне. В словах Лотара не було нічого нового.

— Ми чули, — продовжував Дюрер, — що король Франциск хоче стати імператором. Він, мабуть, дуже нервує через те, що не отримав цей приз. Певно, він відчуває себе трохи затиснутим між імперією та іншим володінням мого хрещеного — Іспанією.

Лоренцо трохи пожвавішав.

— Чи маєте ви щось передати через мене його величності Франциску від вашого хрещеного?

Дісмас знову почав молитися, благаючи Всесильного нагадати Нарсу, що вони прийшли сюди вкрасти реліквію, а не розпалити війну між Францією та Священною Римською імперією.

— Ваша милосте, дякую за пропозицію. Але я тут, у Шамбері, як паломник, а не імперський емісар.

Дякую тобі, Боже!

— Хоча, — додав Дюрер, — гадаю, що імператор стурбований — дуже стурбований! — постійними порушеннями суверенітету Савойї з боку Франциска. Він би волів, щоб ці порушення припинились. — Він зробив багатозначну паузу і додав: — Негайно.

Герцог Карл сяяв. Дісмас майже чув, як він муркоче.

Герцог Урбіно та кардинал Арагонський приголомшено дивилися на Лотара.

— З усією повагою до нашого гостинного господаря, — нарешті сказав герцог Урбіно. — Невже Савойя дійсно турбує імператора?

— О! — піднесено вигукнув Дюрер, — ви навіть не уявляєте, як це тисне на мого хрещеного. В нього до Савойї майже батьківські почуття.

Герцог Урбіно витріщився. Це була вражаюча заява — імператор Священної Римської імперії, виявляється, насправді переймається чварами Франції на її власному задньому подвір'ї зі старомодним і — правду кажучи — майже нікчемним герцогством.

Сторопілий вигляд Урбіно підтверджував підозру, що імператорський похресник напевно йолоп.

Лоренцо люб'язно зауважив:

— Я неодмінно передам це його королівській величності.

— Також передайте від мого хрещеного найщиріші вітання дофіну разом із побажаннями щастя, здоров'я і довгого життя.

Герцог Урбіно кивнув. З цим безтолковим графом усе ясно.

Кардинал Арагонський, дипломат та спеціаліст з геополітики, такий же, як і герцог Урбіно, теж збентежився упаданнями імператора над Савойєю, про які уповноважено заявив граф Лотар. Тому поспішив надати розмові інший напрямок:

— З усією повагою, чи можу я спитати, які плани у вашого дорогого хрещеного щодо єретика Лютера?

— Лютера? — здивувався Дюрер. — Ах, Лютер… Хіба це важлива справа?

— Гірше. Єресь — це жахлива справа. А в цьому випадку — загрозлива.

— Хм, — з сумнівом вимовив Дюрер.

— Його критика Папи не вщухає. Скажу вам відверто: це вже стало надто докучати його святості. Він не може сконцентруватися на своїх справах.

Дісмас у цю мить думав: «Будь ласка, Боже, не дай Нарсу ляпнути: „На яких? На блудстві?“»

— Тобто, на бенкетах? — поцікавився Дюрер.

Кардинал сторопів, його очі стали крижаними.

— На відбудові базиліки Святого Петра. На невпинній підтримці мистецтва. На дослідженнях у галузі зоології. Він у такому захваті від усього цього. А його слон! Він робиться немов хлопчисько поруч із Ганноном. І полювання також… Святий Отець — людина багатьох захоплень.

— Так, — сказав Дюрер, — він досить невпинний.

— І щодо полювання: на жаль, Папі не можна їздити верхи. Але завжди саме він завдає смертельного удару здобичі своїм списом. Як святий Георгій змієві. Він сміливий і мужній. Якби Лютер побачив його у такі хвилини, він би вжахнувся.

Дюрер кивнув.

— Це має бути щось неймовірне. Встромити спис у виснаженого та зраненого звіра. Оце так полювання!

— Ви германець, — сказав кардинал. — Просвітіть мене, граф, бо я хочу знати. Чому курфюрст Саксонський Фрідріх прихистив і боронить Лютера? Всім відомо, що сам він залишається вірним католиком. Я не можу зрозуміти, чому, коли його святість намагається приструнити цього монаха, Фрідріх уперто продовжує захищати його. Поясніть мені це.

— Ну, це досить складно.

— Ви так вважаєте?

— Розумієте, Лютер — саксонець. А Фрідріх — правитель Саксонії. Не беручи до уваги релігійні аспекти, Фрідріх лояльний до своїх підданих.

Кардинал саркастично розсміявся.

— Ви сказали «не беручи до уваги релігійні аспекти»? Але Лютер — монах августинського ордену. Він у першу чергу підданий Рима.

— Саме так, — Дюрер посміхнувся. — Це дійсно складно.

Кардинал насупився. Потім почав знову:

— Попередник вашого хрещеного, покійний імператор Максиміліан, намагався вмовити Фрідріха дозволити допитати Лютера. В нього нічого не вийшло. Я сподіваюся, що ваш хрещений все ж таки підтримає святішого отця у його прагненні притягнути Лютера до відповідальності через напади на церкву.

— До відповідальності? — Дюрер насупив одну брову. — А-а-а, ви маєте на увазі — спалити його?

— А як іще можна викоренити єресь, якщо не очисним вогнем?

— Саме так, — Дюрер закивав. — Хіба не це саме казав наш Господь у Нагорній проповіді?

Кардинал знову витріщився.

— Як назвати той світ, — почав він з гіркотою, — де монах, самотній германський монах… Звісно, я не хочу нікого образити, бо настирливість людей із ваших земель є однією з багатьох їхніх гарних якостей. Але коли один монах відверто підриває авторитет імператора і Папи Римського? Що це за світ?

— Мабуть, прогресивний?

Кардинал Арагонський зітхнув точнісінько так, як нещодавно зітхнув герцог Лоренцо, остаточно впевнившись у тому, що цей «граф Лотар якийсь там» є несосвітенним йолопом.

Уперше за весь вечір Дісмас розслабився. Нехай краще держать Нарса за ідіота, ніж остерігаються його. Він добре грав свою роль.

Саме цієї хвилини Дюрер знову звернувся до кардинала:

— Ваше преосвященство, в мене є питання щодо захоплення святішого отця полюванням…

— Так? — кивнув кардинал, не відриваючи очей від їжі і всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що не має жодного бажання продовжувати розмову з цим бовдуром із другорядної тевтонської знаті.

— Я помиляюся, чи в канонічному праві прописано, що духовенству заборонено полювати?

Кардинал на мить остовпів.

— Духовенству?

— Так. Священикам і на кшталт того.

Арагон уїдливо розсміявся.

— Ви вважаєте верховного понтифіка Рима духовенством?

— Ах, точно, — похопився Дюрер. — Коли Лева обрали Папою, він же ж навіть не був священиком. Хіба ні?

— Канонічне право, у якому ви виявилися дуже обізнаним, не вимагає від Папи бути священиком. Та й після обрання верховним понтифіком його висвятили. До чого ви хилите, можу я спитати?

— Я тільки посилаюся на закон нашої матері-церкви. Що забороняє духовенству, особливо вищим духовним особам, такі світські розваги, як полювання. Це стосується також і деяких інших забавок.

Дісмасове серце намагалося вистрибнути з грудей. Він готувався до того, що Дюрер почне перераховувати «інші забавки». Содомію, обжерливість, святокупство…

Але Дюрер тільки посміхнувся.

— Ваше преосвященство, ви, а не я, авторитет у таких справах. Вибачте мені ці нахабні питання.

І додав:

— Завтра мені доведеться як слід висповідатись!..

Обличчя кардинала набуло кольору його плаща.

Герцог Карл скочив з місця, плеснувши у долоні.

— Велика честь для Савойї вітати таке вельможне товариство за цим скромним столом у замку Шамбері. Ваша високосте, ваше преосвященство, панове, з вашого дозволу, я також приготував для вас невеличку розвагу.

Герцог дав знак. Штору відсунули до самого кінця бенкетного залу. Сотня гостей одночасно ахнула від здивування, побачивши сцену, яка відкрилася за нею.

Дісмас уже декілька разів бачив живі картини. Він вважав їх трохи дивними: живі люди замість квітів, фруктів і різних різнощей.

Цього разу картина зображувала візит трьох волхвів до Віфлеєма — так, як він описаний в Євангелії від Матвія. Приготування до неї потребувало численних зусиль. На додачу до людських персонажів, там були троє живих верблюдів, на яких сиділи волхви. І як зворушливо: першого волхва зробили подібним до герцога Урбіно, другого — до кардинала Арагонського. Третій віддалено нагадував графа Лотара.

Герцог Савойський пробурмотів у вухо Дюреру:

— Через вашу недавню появу в нас не було часу, щоб досягти справжньої схожості.

Дісмас побачив, як Дюрер закусює губу, щоб не розреготатися вголос.

— Це п-пречудово, ваша високосте, — промуркотів він.

Лоренцо та кардинал дивилися байдуже.

— Надзвичайно! — все ж таки спромігся сказати священнослужитель.

Герцог Урбіно тільки махнув рукою на знак того, що він також зворушений.

Дитина, яка виконувала роль маленького Ісуса, раптом розревілася. Герцог Карл встав і подякував своїм людям за хорошу гру у картині і дав знак музикам.

Почалися танці.

32. Наперстянка

— Тобі обов'язково було розводити про порушення Папою канонів?

— Може, й ні. Але це було до біса приємно, після тієї жахливої розповіді про його ненажерливість. І ще ці діти, запечені у ватиканських пирогах! На тлі такої розпусти блякнуть навіть злодіяння римських цезарів. Сам Светоній жахнувся б. Істинно, Рим — це новий Вавилон. Лютер ще м'яко висловився, якщо на те пішло.

— Дозволь зауважити, — сказав Дісмас. — Адже той новий Вавилон держить на службі твого друга Рафаеля. І безліч інших чудових художників.

Вони сиділи за обіднім столом в апартаментах архідиякона — усі, крім Магди. Танці й музика закінчились пізньої ночі. Герцог Урбіно, підбадьорений своєю лікувальною хусткою, лишився, щоб подивитися на розваги, підморгуючи гарненьким дівчатам. Ні наближення смерті, ні нестерпний біль від хвороби не могли загасити його хтивість. Улучивши мить, Дісмас підійшов до його управителя Караффи.

— Мені дуже шкода бачити страждання вашого господаря, монсеньйоре.

— Це лише невеличка тимчасова хвороба.

— Я впевнений, що у його високості найкращі лікарі. Але якщо потрібно, сестра Гільдеґарда, аптекарка мого господаря, до ваших послуг, сеньйоре.

Караффа байдуже вислухав пропозицію.

— Нам довелося бачити ваш приїзд біля міських воріт, — додав Дісмас. — Сестра бачила, як його милість трималися за груди, як і сьогодні ввечері. Вона каже, що має ліки від цього болю.

— Від висотної хвороби?

— Я так зрозумів, що вона має на увазі біль у грудях. Вона на цьому знається. Граф Лотар дуже цінує її і ніколи не подорожує без неї. Вона навчалася у самого Парацельса в Базелі.

— Так, ми знаємо Парацельса.

— Краплі на хустці — можу я спитати, це був ладанум?

Караффа витріщився.

— Яка удача, — продовжував Дісмас. — Хоча, мені здається, що сестра казала про якісь інші ліки. Авжеж, немає сумніву, що ваш господар у надійних руках, з чого я радію усім серцем. Передайте йому мої побажання швидкого одужання і відновлення здоров'я.

Дісмас злегка вклонився і попрямував до дверей.

— Майстре Руфус!

— Синьйоре?

— Ваша монахиня… Пришліть її до мене.

Минули години по тому, як Магда пішла з наперстянкою до покоїв Лоренцо. Дісмас сидів із ландскнехтами та нервував.

Помітивши його хвилювання, Дюрер сказав:

— Вона знає, що робити. Вона кмітлива дівчинка.

— Але надто красива, — сказав Конрад. — Ось що мене непокоїть.

Наткер та Анкс підтакнули.

Дісмас не хотів цього. І тепер мучився. Він сам послав Магду в лігво хижого італійського розпусника.

— Слухай, — нарешті сказав Дюрер, — ти вважаєш, що герцог Урбіно вчинить якусь непристойність з монахинею? До того ж, з монахинею із почту графа, який є похресником самого імператора? У замку гостинного господаря? Припиніть турбуватися, всі. Ви наче сільські бабці.

Дюрер пішов до ліжка. А ліжко він зарезервував собі найбільше. Він же граф, урешті-решт. Бо як це буде виглядати, коли прислуга побачить його у маленькому? Це може здатися підозрілим.

Ландскнехти також вирядилися спати. Це був довгий день, і година вже пізня.

Дісмас чекав на самоті, в його уяві роїлися жахливі образи. А якщо Лоренцо візьме Магду силою?

Уже перед світанком він почув, як прочинилися двері. Він кинувся до неї і обійняв так, ніби не бачив багато років.

— Що на тебе найшло? — спитала вона.

— Я радий, що з тобою все гаразд.

— Зі мною все добре. Потім розповім. Я втомилася.

У ліжку вона швидко заснула у його обіймах.

За кілька годин вона прокинулася і описала їм усе, що відбувалося у спальні герцога Урбіно.

Управитель Караффа змусив одного зі слуг випити її мікстуру. Після того як слуга не вмер, їй дозволили запропонувати ліки герцогу. Майже одразу його грудний біль заспокоївся. Він почувався просто щасливим.

— Чому ти була там так довго? — спитав Дісмас.

— Я намагалася піти звідти багато разів. Герцог не дозволяв мені.

— А він не…

— Ні. Він лише хотів, щоб я тримала його руку.

Дюрер скривився.

— І ти тримала?

— У рукавичках, майстре Дюрер.

— І все ж…

— Сифіліс не передається через дотики. Хіба що в тебе є незагоєна рана. Або через інтимний контакт.

— Присягаєшся життям?

— Це казав мені Парацельс. Значить, так і є.

— Дай їй договорити, Нарсе, — перебив Дісмас. — Що ще?

— Вони намагаються полегшити його біль ладанумом. Крапають на хустку. Але завелика доза впливає на мозок. Коли я нагадала про це, лікар герцога розлютився. Він сказав, що я дурна і лізу не в своє діло. Йому не сподобалось, що я допомогла його господарю. Тоді герцог розлютився і вигнав його з покою.

— Ми нажили ще одного ворога, — сказав Дісмас. — Ти не винна, Магдо. Просто я рахую людей, які нас ненавидять.

— Я була з ним протягом усієї ночі. Він ніби дрімав з розплющеними очима. Це через ладанум. І одночасно розмовляв. Всю ніч розмовляв.

— Марив?

— Можливо. Він говорив про дивні речі, про людей, яких я не знаю. Але він розуміє, що вмирає. І не хоче цього. Ще він говорив про плащаницю, — сказала Магда.

— Що саме? — спитав Дісмас.

Раптом обличчя Магди змінилося.

— Цей Караффа, управитель герцога. Він мені не подобається.

— Він насмілився?..

— Ні. В кімнаті нас було троє. Всю ніч. Караффа з мене очей не зводив. Але це була не хтивість, чи як ти це називаєш.

— Він італієць, — сказав Дюрер, — «хтивість» — те саме слово.

Магда розмірковувала.

— Не думаю, що він міг би.

— Євнух? — спитав Наткер.

— Ні. Мені здалося, що його не хвилюють жінки.

— Содоміт.

— Знову ні. Його взагалі не хвилюють ні жінки, ні чоловіки у цьому плані. Він дивився на мене постійно. Наче я будь-якої миті здатна вихопити кинджал і вбити його герцога. Він не міг обшукати мене, бо я монахиня. Але кожного разу, коли герцог казав щось у гарячці, Караффа відчайдушно нервував. Здавалося, що…

— Продовжуй!

— Наче він боявся, що герцог розповість мені те, що мені ні в якому разі не треба знати.

Дісмас міркував.

— Лоренцо — правитель Флоренції та Урбіно. Звісно, у нього повно таємниць, які управитель не хотів би довірити незнайомцям.

Магда замислилась, дивлячись у вікно.

— Що з тобою?

— Нічого.

— Чому ти така стурбована?

— Гей, сестричко, відпусти свого язичка на волю! — втрутився хтось із ландскнехтів.

Магда все ще вагалася. Нарешті вона вимовила:

— Можливо, ми не єдині, хто приїхав до Шамбері, щоб украсти плащаницю.

Всі повитріщалися на неї.

— Він… він сказав щось особливе, що ти зробила такий висновок?

— Ні. Це лише відчуття. Через те, що Караффа так нервував, коли його хазяїн починав марити. Нарешті герцог заснув. По-справжньому, не від ладануму. І я пішла.

Конрад плеснув долонями по колінах.

— Ну що, хлопці, позмагаємось?

Наткер пирхнув.

— З італійцями, чи що?

— Не у боротьбі, Наткере. У крадійстві. Крадуть макаронники неперевершено.

— Це правда, — сказав Анкс. — Так говорить Біблія. Це ж макаронники винайшли крадіж.

— Де ти бачив таке у Біблії? — спитав Наткер.

— Брешеш, — виправив Конрад. — То євреї започаткували крадіж.

— Ні, — відказав Наткер, — євреї започаткували позики під заставу. Італійці започаткували крадійство.

Дісмас знайшов прихисток від безглуздого патякання ландскнехтів у віддаленому куточку апартаментів.

Він розмірковував: може, Магда права? Він дослідив усі можливості, щоразу, так би мовити, змінюючи ракурс, і щоразу доходив висновку, що у цьому припущенні немає сенсу. Щоб герцог — могутній правитель третини Італії — поцупив реліквію у іншого герцога? Бути цього не може.

Тому він суворо сказав Магді:

— Це неможливо.

— Я не казала, що впевнена в цьому, Дісмасе. І чому ти розмовляєш зі мною таким тоном?

— Я лише намагаюся встановити, чи є у цьому хоч краплина істини.

— Я ж і кажу, що не впевнена.

— Так, — він наставив на неї вказівний палець, — але ж ти подумала, що це можливо. Чому?

Магда підняла руки вгору.

— Гаразд. Каюсь. Просто така думка виникла у мене в голові. А тоді відлетіла.

— Герцог Урбіно казав щось таке, що ти дійшла висновку, ніби…

— Дісмас, якщо ти негайно не зупинишся, наперстянку доведеться пити мені. Ти завдаєш мені ще гіршого болю, ніж грудний.

Він подумав ще і раптом проказав:

— Можливо, це справжня плащаниця. Я так вважаю.

— Чому?

— Ну, якщо дві групи зовсім різних людей одночасно приїздять до Шамбері, щоб її вкрасти… тут треба подумати.

Магда застогнала.

— Наприклад, — продовжував Дісмас, хоча думки шалено скакали у його голові.— Уявімо, що це справжня плащаниця.

— Добре. Уявила.

— Продажний кардинал посилає мене її вкрасти — тобто, «перевести». Так?

— Так.

— Тепер, якби ти була Ісусом…

— Що за маячня! Я не Ісус.

— Так, але спитай себе: чи хотів би Ісус «переведення» своєї плащаниці до продажного кардинала заради його наживи? А чи хотів би він, щоби нею заволодів італійський герцог, що гниє живцем від сифілісу? Де тут вибір Ісуса?

— У мене голова йде обертом від твоїх «чи»!

— Магда, я професійний мисливець за реліквіями, це моя стихія. Всі факти треба порівняти і дійти рішення. Якщо плащаниця не хоче «переведення» до Майнца, тоді вона має дозволити «перевести» себе герцогу Урбіно. Ти не розумієш? «Випереджаюче переведення» — і саме ти можеш викликати його. Дійсно, Лоренцо хворий на сифіліс. Але ж він племінник Папи Римського!

— Навіщо Ісусу взагалі «переводити» свою плащаницю будь-куди, якщо її шанобливо і дбайливо зберігає у Святій каплиці Карл Добрий?

— Це теж обов'язково треба взяти до уваги, — кивнув Дісмас.

— Але ж ти не вважаєш, що вона справжня.

— А може це Господь змушує мене думати, що це підробка, га?

— Дісмасе, в тебе таке павутиння у голові. Зараз павуки з вух полізуть.

— А хоч би й полізли…

33. Дуже огидно

Пізніше, того ж ранку, у двері постукали. Відчиняти пішов Дісмас.

На порозі сяяв управитель Ростан.

— Учора ввечері ваш господар справив неабияке враження на мого господаря. Гхм!

— Як і ваш на мого, — чемно відповів Дісмас.

— Граф Лотар у резиденції?

— Так, але ще в ліжку. Після такої ночі треба добре відпочити.

Насправді Дюрер зачинився у себе в кімнаті і малював. Дісмас вирішив не посвящати Ростана у хобі його ясновельможності.

— Я приніс запрошення. Гхм! Його милість запрошує графа Лотара на приватний показ Святої Плащаниці.

— О, яка честь! — відказав Дісмас.

— Сьогодні о дванадцятій. Після показу його високість бажає прогулятися із графом… Гхм!.. Тільки удвох. Його високість герцог Урбіно і його преосвященство прийдуть на показ, але мій герцог воліє провести дозвілля наодинці з графом. Він має намір дещо обсудити конфіденційно. Гхм!

— Я впевнений, що мій господар буде у захваті від такої пропозиції.

Ростан заглядав через плече Дісмаса до вітальні.

— Ви задоволені житлом?

— Так, дуже. О, знову мої манери! Заходьте, будь ласка, випийте келих вина!

Ростан на мить завагався, але врешті-решт заявив, що був би радий підбадьоритися. Гхм!

Дісмас завів його у трапезну кімнату і побіг до Магди, щоб вона миттю передала Дюреру, що в них гості, і тому, заради Бога, нехай не ввалюється вимазаний по лікті у фарбі і смердючому терпентині.

Він налив гостю келих рожевого савойського.

— Жива картина, — нагадав Дісмас, — це було насправді прекрасно.

Ростан хіхікнув.

— Ну що тут скажеш, майстре Руфус. Мій хазяїн обожнює живі картини. Ще хлопчиком він робив їх з дерев'яних фігурок. За час моєї служби тут я бачив їх — гхм! — безліч, просто безліч. Утім, вони є гарним джерелом доходу.

— Справді?

— Його високість пропонує — тобто продає — ролі у живих картинах маєтним мешканцям Шамбері та савойській знаті. Дівчина, яка вчора удавала з себе Діву Марію, — дочка мера. Її чоловік, святий Йосип, — власник місцевого винного погріба. Скоріш за все, ми зараз дегустуємо його вино. Досить гарне, між іншим. Дякую. Ціна залежить від важливості ролі. Йосип заплатив п’ять флоринів за роль батька Ісуса. Пастухи — всього по два тестони[26]. Волхви — кожен по десять флоринів. Гхм!

Дісмас посміхнувся.

— Дуже заповзятливо.

— Хіба я не казав вам, що я практична людина? Гхм!

— Верблюди були вражаючі.

Ростан закотив очі.

— Вони не тутешні, ці верблюди. І доставити їх сюди було… О, це справжній кошмар. До того ж, перед показом картини треба, щоб у них були порожні шлунки. Щоб, борони Боже, не… Тож зараз ми маємо три верблюди. Можливо, ваш господар схоче прихопити одного з них до Шрамберга?

— О, ви такий люб'язний!

— Я буду на сьомому небі, якщо ви заберете їх усіх. Боюся тільки одного: колись настане день, і його милість забажає зробити картину «Ганнібал переходить через Альпи». Гхм!

— Можливо, Папа Лев позичить вам свого білого слона. Його ж, здається, теж звуть Ганнібал?

— Ганнон[27],— виправив Ростан.

— Оце так бенкети у Ватикані, що їх описував кардинал Арагонський!

— Так, — стомлено погодився Ростан. — Хоча, чесно кажучи, майстре Руфус, я вважав би таку екстравагантність проявом несмаку будь-де, але ж у Ватикані! Гхм!.. Доводиться постійно нагадувати собі, що його святість походить із родини Медічі. Знаєте, що він сказав, коли здобув мантію святого Петра?

— Ні.

— Бог послав нам понтифікат. Давайте ж ним насолоджуватись.

— Він живе за своїми словами.

Раптом мажордом спитав своїм придушеним голосочком:

— Вчора під час танців я помітив, що ви розмовляли з Караффою, управителем герцога Урбіно. Скажіть, що ви про нього думаєте?

— Я б не хотів потрапити до нього у немилість. Він дуже суворий.

— Гхм! Дякуйте Богові, що він не ваш гість. Він поводиться з нашими слугами, як зі своїми, тобто дуже погано. Може, він і має титул синьйора, але він не шляхетна особа. Гхм!

— На його прохання я послав свою аптекарку, сестру Гільдеґарду, обстежити герцога. Вона також не знайшла Караффу надто привітним.

— Привітним? Гхм! Це справжній змій у людській подобі.

— То, коли сестра знов піде лікувати герцога… мені треба хвилюватися за неї? Караффа може… може дозволити собі якусь вільність?

— Караффа? Ні. Він не має хоті. А краще б мав. Тоді б він, принаймні, був людиною. На вашому місці, я б більше переймався через герцога.

— Але він помирає!

— Ну, ще ж не вмер. Гхм!.. За цей приїзд уже п'ятеро наших дівчат були ним атаковані. Служниці. І що поробиш? Це огидно, я вам скажу. Дуже огидно.

— Так, буду мати на увазі, — кивнув Дісмас.

— Я своїм дівчатам як батько. Вони завжди шукають у мене захисту. Від аристократів трохи цього ще можна стерпіти, — Ростан при цьому зробив жест, наче стискує уявні груди. Але якщо ти наскрізь вражений дурною хворобою, не можна заражати невинних дівчат.

Ростан посміхнувся.

— І знаєте, що я зробив? Я поміняв їх зміни. Тепер єдина служниця, яка заходить до нього в опочивальню, — це літня жінка, що майже не має зубів.

Він задоволено розсміявся.

— Його пристрасть трохи згасла. А щодо вашої сестри… стережіться, майстре Руфус. Вона хоч і монахиня, але гарненька. Ох, знали б ви, як я рахую години до від'їзду герцога Урбіно до Парижа. Я, звичайно, не повинен казати таких речей… Гхм!..

— Як ви вважаєте, герцог дійсно приїхав до Шамбері у надії зцілитися від плащаниці?

— В усякому разі, не для того, щоб помилуватися живою картиною. Гхм!

Вони розсміялися. Ростан сказав:

— Відкрию вам одну таємницю. Його милість, мій господар, готує дещо надзвичайне для вечора перед показом Святої Плащаниці.

— Що саме?

— Не хочу зіпсувати сюрприз. Але вам скажу, що це принесе чимало грошей. Гхм! О, я мушу йти! Дякую за вашу гостинність, майстре Руфус.

— Показ відбудеться сьогодні ввечері. Чи можу я теж бути присутнім там разом із графом Лотаром?

Ростан завагався.

— Зазвичай такі покази призначені виключно для титулованих осіб. Але ваш господар справив добре враження. Гаразд, але стійте десь позаду, добре?

— Велика честь!

— Я думаю, вам сподобається наша плащаниця. Вона — гхм! — надзвичайна!

34. Ecce sindon[28]

Усі зібралися у замковому дворі о шостій вечора.

— Свята каплиця була збудована Амадеєм VIII у 1430 році. Він був першим герцогом Савойї, тож, звісно, я дуже пишаюся ним. Правда й те, що згодом він став Антипапою Феліксом V. Оскільки з нами зараз кардинал Арагонський, гадаю, ми не будемо у це заглиблюватися, так?

Герцог Карл посміхнувся.

— Амадей — мій предок у восьмому коліні. Чи у шостому? Ніяк не запам'ятаю. І ми йому, звісно, дуже вдячні за таку прекрасну каплицю. Як ви помітили, вона збудована у квітковому стилі…

Дісмас був зачарований простотою поводження та дитячим захопленням герцога у той час, як він виконував роль гіда.

Для Дюрера це було трохи занадто. Він постійно дивився на Дісмаса, намагаючись перехопити його погляд.

— Тепер, якщо ви прослідуєте за мною, ми увійдемо до каплиці. Сюди, будь ласка. Обережно на сходах, ваше преосвященство, тут може бути слизько…

— Шлях до Бога часто такий, — озвався кардинал Арагонський.

Дюрер ледь чутно застогнав.

Архідиякон Кемпер — той самий, якого вигнали з власного помешкання через графа Лотара, — чекав на них біля вхідних дверей. Він був на диво розкішно вбраний, на ньому була така кількість парчі, що Дісмас здивувався, що він і досі тримається на ногах. З боків архідиякона оточували три воїни зі списами, також у блискучих шатах. На них були шоломи в конкістадорському стилі — за останньою модою, на туніках — фамільний герб герцогів Савойї: білий хрест на червоному щиті під знаменом святого Маврикія. З погляду Дісмаса, вони мали вигляд хрестоносців, що витратили всі награбовані на Сході гроші на наряди і прикраси. Його ландскнехти луснули б від заздрощів. Але він розумів: не дивлячись на всі ті прикраси, ці списозбройці — справжні чоловіки, а не просто виряджені та вичепурені манекени.

— Архідияконе Кемпер!

— Ваша високосте!

Церква й держава вклонились одне одному і обійнялись. Герцог представив своїх славнозвісних гостей. Архідиякон опустився на одне коліно — трохи заплутавшись у своїй парчі — і поцілував простягнуту руку кардинала Арагонського. Герцог Урбіно замість поцілунку отримав шанобливий поклон.

Формальності були виконані, і вони увійшли у каплицю. Герцог продовжив виспівувати пояснення:

— У 1502 році герцогиня Савойська Маргарита, дочка покійного імператора Максиміліана і вдова мого зведеного брата Філібера — упокой, Господи, їхні душі! — вирішила, що Свята плащаниця повинна мати постійне пристанище тут, у замковій каплиці. Так вона й стала Святою каплицею. Так воно є й донині, протягом майже двох десятиліть. І, звісно, ми через це дуже щасливі!

Дісмас не слухав ці розказні, бо був зосереджений на більш важливих речах — зокрема, таких, як розташування дверей. Найбільше його цікавила ті, що були розташовані ліворуч від головного вівтаря — певно, вони ведуть на балкон, з якого вивішують плащаницю для натовпу.

— Звісно, є такі, хто вважає нашу Святу Плащаницю несправжньою. Кажуть, що це підробка. Але вона, без сумніву, справжня. І не тільки тому, що унікальна. Не тільки тому, що вона створила багато чудес. А ще й тому, що за ці багато років, які минули з того часу, коли її вперше показав лицар Жоффруа, вона була чимало разів випробувана. Так! Випробувана вогнем. Випробувана кипінням у маслі. Випробувана пранням — безліч разів. Але вона не згоріла. Не розчинилася. І не вицвіла під час прання. Образ розіп'ятого Христа зберігся недоторканим, як ви скоро самі побачите.

Дісмас помітив ще одні двері — праворуч від вівтаря. Ці, напевне, ведуть до якоїсь кімнати у прилеглому крилі каплиці. Вони підійшли ближче, і він роздивився завішений проріз. За шторою була сакристія, де перевдягались священики і зберігались церковний одяг та вівтарне начиння.

— А тепер давайте сядемо!

Карл узявся розсаджувати вельможних осіб. Хто не належав до знаті, залишилися стояти.

Дісмас, Ростан, Караффа та один із наближених монсеньйорів кардинала розташувалися позаду. Дісмас став поза Караффою, щоб спостерігати за ним, і побачив, що той ретельно обдивляється кожний клаптик каплиці — майже так само, як і Дісмас.

— Тут така спекота, — зауважив герцог, помітивши, що кардинал спітнів під своїм панциром з шовку та парчі. Обличчя Герцога Урбіно також стікало потом. Його грим розмазався, і Лоренцо став схожим на привида.

— Свіже повітря! Дайте нам повітря, будь ласка! — скомандував герцог.

Міністрант відчинив двері на балкон, впустивши довгоочікуваний гірський бриз. І тієї ж миті ніздрі присутніх звело від смороду тисяч паломників, які скупчилися на площі під балконом.

— Хм, — герцог Карл підніс до носа ароматичну кулю і глибоко вдихнув.

— Фіміам! Швидше, будь ласка!

Слуга побіг і приніс дві великі жаровні, наповнені жаром, що виблискував червоним. Жаровні поставили на узвишші в самому кінці алтарної апсиди. Увійшов міністрант з великою золотаво-сріблястою скринею, з якої він черпав ладан і сипав на розпечене вугілля. Клуби блакитного диму піднялися вгору, наповнивши каплицю міцним, але приємним ароматом.

— Значно краще, — зауважив герцог Карл. — Ми любимо наших паломників, але вони не дуже духмяні. Мені більше подобається запах мирри. А зараз…

Герцог дістав з-під свого плаща великий ключ. Архідиякон подав йому ще один ключ. Із-за штори з'явилися двоє єпископів у митрах. Кожен по черзі подав володарю по ключу. І Дісмас остаточно відкинув думку про те, що це взагалі можливо — здобути чотири різні ключі від чотирьох різних людей.

Архідиякон зібрав усі ключі і рушив до вівтаря. Він опустився навколішки, потім навколішках обійшов вівтар і щез за табернаклем[29]. Почувся скрегіт замка і скрип важких металевих ґрат, які захищали плащаницю.

Герцог продовжив розповідь:

— У 1509 році герцогиня Маргарита замовила найпрекрасніший релікварій для Святої Плащаниці…

Цієї ж миті архідиякон з'явився з-поза вівтаря. У нього в руках була срібна скриня, оздоблена коштовностями.

— …Який зробив фламандський майстер Левін фон Летем. Не треба було б казати, скільки це коштувало, бо це непристойна сума. А через те, що я безсоромний, — він посміхнувся, — я не можу встояти і не повідомити вам, що ця сума дорівнювала дванадцяти тисячам золотих екю.

Його гості схвально закивали. Це була царська сума, яку належить схвалювати саме царям. Дісмас швидко підрахував, що це приблизно половина того, що Альбрехт Майнцький позичив у Якоба Фуггера, щоб купити титул кардинала.

— Це було дуже люб'язно з боку Маргарити, — продовжував герцог, — але ж герцогиня була дуже хитра. До чого це я кажу? До того, що разом із подарунком вона виставила умову. І що це була за умова? А така, що кожного дня, до віку, тут повинна справлятися служба за упокій душі її чоловіка Філібера. І заразом за її власну душу. Яка розумна жінка! Треба й собі зробити якийсь подарунок Святій каплиці, щоб тут вічно молились за мою душу… Так, а тепер…

Герцог кивнув. Архідиякон поставив срібну скриню на вівтар, відкрив і торкнувся її вмісту.

Плащаниця з Шамбері, як здалося Дісмасу, була складена вздовж утроє — до ширини трохи завбільшки фута. Він рахував швидко, поки архідиякон і єпископи не почали розгортати її. Впоперек — тридцять два згортки…

— А тепер помолимося у тиші, — вимовив герцог.

Усі схилили голови, окрім Дісмаса і — він це одразу помітив — Караффи.

— Ессе sindon! — проголосив архідиякон. — Дивіться на неї.

Точно, подумав Дісмас. Після бичування Ісуса Пілат показав його розлюченому натовпу і сказав: «Ессе homo» — «Подивіться на людину». Не «подивіться на царя іудейського». Можливо, люди у натовпі розгледіли б, що цей жалюгідний, скривавлений чоловік ніякий не цар. Хитрість не вдалася. Натовп потребував розп'яття. Роздратований Пілат наказав написати на табличці, прибитій до хреста над головою Ісуса, сміховинне «Ісус з Назарета, цар іудейський» — на івриті, латиною та грецькою.

Дісмас згадав історію полювання за Святою Плащаницею. Перша зачіпка — з VI століття. Свята Ніна з Грузії стверджувала, що дружина Пілата зберегла плащаницю Христа. Скільки версій було! Він спробував згадати ім’я дружини Пілата… Клаудія, так? За легендою, вона прийняла християнство і закінчила життя теж святою. В Євангелії від Матвія говориться, що це вона надіслала повідомлення Пілату про те, що Ісус невинний. Їй наснився якийсь сон. Так само, як і дружині Юлія Цезаря Кальпурнії перед тим, як його вбили. Їм завсіди снилися кошмари, цим дружинам римських можновладців. Воно й не дивно після переїдань на нескінченних бенкетах…

У каплиці всі одночасно зітхнули.

Розум Дісмаса просвітлів, як повітря після грози.

35. Оце так показ!

— До бісової матері ту плащаницю. Дванадцять тисяч золотих екю! Гадаю, ми вкрадемо скриню.

Дісмас зітхнув.

— Конраде, не можна бути монахом і отак лаятись. Тобі байдуже до власної душі?

— Ти сказав, що це підробка.

— Ну… Зараз я вже не розумію. Можливо, так. Можливо — ні. Але все одно, не кажи такого.

— Розповідай далі, — попросила Магда.

Вони зібралися всі разом у найбільшій кімнаті апартаментів архідиякона, окрім Дюрера, який після показу пішов прогулятися наодинці з герцогом.

— Я бачив багато, дуже багато плащаниць. І жодної, схожої на цю. З іншими можна одразу бути впевненим, що це діло рук людини. Зображення нечітке. Спочатку ти його не бачиш. Потім — бачиш. Полотно якісне. Щільне плетіння «риб'ячя кістка». Дуже схоже на те, на якому малював Дюрер для Альбрехта, і на те, що я придбав у Базелі.

Чоловік високий. Обличчя видовжене. Ніс помітний. Повіки закриті. Герцог Карл казав, що зблизька можна розгледіти римські монети, які були покладені йому на очі. Але близько ми не підходили.

П'ять ран — як п'ять кровавих плям. На лобі — від тернового вінця. Руки складені на паху, так. Там ще текла кров із ран на плеснах. Не на долонях. Це точно, бо якщо б цвяхи вганяли у долоні, то вони б прорвалися під вагою тіла, і він би впав. На підошвах ступнів крові більше всього… Також є кров на боці, ця — з рани від списа Лонгина. Цей спис я здобув для Фрідріха Саксонського декілька років тому. Рана від списа на правому боці грудей. Що також співпадає. Римських воїнів навчали наносити удари у правий бік, бо противник тримав щита лівою рукою, захищаючи серце. Кров сама по собі не червона, а кольору плям від іржі… Плащаниця вся цільна — єдиний шматок. Десь чотирнадцять на чотири фути. З одного краю — переднє зображення тіла, з іншого — заднє, наче тканина вкривала тіло з двох боків і була зібрана на тім'ї…

І тут проблема. Я знаю від раввінів, з якими мав справу у Святій землі, що тоді був звичай використовувати окреме полотно для голови. І в Євангелії від Іоанна, дійсно, також говориться про окреме полотно для голови. А ця плащаниця цільна. Що з цього слідує? Нічого. На спині чоловіка сотні дрібних ран. Бичування — це така жорстокість. Римляни додавали свинець і гострі кістки на кінці батогів, щоб роздирати плоть. Тож можна подумати, що самого тільки бичування було б достатньо, щоб померти. Звісно, в більшості випадків, так і було. Але для Ісуса знадобилося більше страждань. Тоді…

Дісмас замовк і похитав головою.

— Що?

— Тоді таке трапилося! В каплиці стало дуже тихо. Герцог Карл, який досі говорив без упину, — навіть він замовк. Кожен напевне думав: «Ось плащаниця, в якій лежав розіп'ятий Ісус Христос». Це таки змушує притримати язика. Тож ми були там у тиші, кожен зі своїми думками. Потім почувся цей звук. Герцог Урбіно… Його раптом накрило. Він почав гатити себе кулаком у груди. І не тому, що йому бракувало Магдиної наперстянки, ні. Він повторював одне й те ж: «Меа culpa, mea culpa, mea maxima culpa!»[30]. Тоді він почав плакати. Скоріше, ридати. Ми дивилися один на одного, це було так, ну… взагалі ніяково. А тоді… Боже праведний!.. Лоренцо був на колінах, як і ми усі. Раптом він скочив на ноги і кинувся на плащаницю. Архідиякон і єпископи тримали її за краї… Бачили б ви їхні обличчя, коли вони второпали, що діється. Вони розгубилися, не знали, що робити. Врешті-решт, цей Лоренцо — герцог Урбіно, племінник Папи, почесний гість їх володаря. Після цього, здається мені, більше не відбудеться жодного приватного показу плащаниці для італійців, хворих на сифіліс.

— Що ж сталося?

— Сталося те, що герцог Урбіно схопив плащаницю обома руками і, доки архідиякон і єпископи не відняли її у нього, тицяв у неї обличчям.

— Святі небеса!

— Так. І яким обличчям — укритим жахливим гримом, щоб приховати гнійники, що не загоюються.

— Це огидно, — скривився Конрад.

— Так, Конраде, дуже. Я бачив вираз обличчя бідолашного герцога Карла. Думаю, він теж вважав це огидним.

— А тоді що?

— Тоді архідиякон і єпископи почали виривати плащаницю з рук оскаженілого Лоренцо. Але він не здавався. О, ні! Він міцно тримав її, ридав у неї, заливався слізьми і стогнав, благаючи Ісуса негайно зцілити його. У мене у голові майнуло: «Господи, вони ж зараз її розірвуть на шматки!» Уявляєте?

Магда перехрестилася.

— Наступної хвилини Караффа вхопив Урбіно за боки, щоб відтягти його. Нарешті йому це вдалося. Атмосфера в Святій каплиці цієї миті дуже відрізнялась від тієї, що була спочатку, я вам скажу. Герцог Карл похмуро мовчав. Гадаю, через те, що майже втратив свідомість через надмірне хвилювання. Щодо охоронців та прислужників каплиці… ті взагалі не знали, що їм робити. Але, скажу вам з власного досвіду: охоронці святинь, вони… ви б точно не захотіли мати справу з ними. Вони дають особливі обітниці. Тож вони наставили свої списи, і на якусь мить я вирішив, що вони заколють Лоренцо прямо у Святій каплиці. Архідиякон і єпископи, дуже бліді, нарешті звільнили плащаницю, вибігли з каплиці і зникли. Гадаю, для того, щоб відчистити її від… — Дісмас здригнувся, — від слідів ревного поклоніння герцога Урбіно.

Усі мовчали.

Нарешті Наткер вимовив:

— Якщо вона справжня, сифіліс минеться. Хіба ні?

Дісмас примружився.

— Я не про це думав, Наткере. Ну, певно, так. Можливо, ми ніколи не взнаємо, чи плащаниця справжня. Але навіть якщо він не вилікується, це не означатиме, що вона несправжня. Реліквії дуже перебірливі у справах зцілення. Вони повертають здоров'я тільки тим, кого хочуть зцілити.

— Після цього я не збираюсь її торкатися, — відрубав Конрад. — Навіщо мені його сифіліс. І не переконуй мене, сестричко, що не можна захворіти таким чином.

За годину двері відчинилися. То був Дюрер.

— Оце так показ!

Він жбурнув капелюха на стіл, сів і налив собі великий келих вина.

— Як його милість? — спитав Дісмас.

— Непогано, враховуючи те, що правитель Флоренції витер свою огидну пику його найдорогоціннішим скарбом. Він трохи тремтить. Випив три келихи вина один за одним. Тоді прийшов архідиякон. Його обличчя було кольору роздушеної полуниці. Але він повідомив герцога, що вичистив усі плями, що залишив вельможний гість. Коли герцог Карл це почув, то навіть пустив сльозу. Він просто янгол, цей Карл, — додав Дюрер. — Лоренцо спаплюжив його плащаницю прямо перед виставленням для тисяч паломників. Будь-хто інший на його місці кидав би громами, проклинав і рубав голови. Натомість, він залишився спокійним. Випив четвертий келих вина. Тоді сказав: «Бідолаха!» Я перепитав: «Бідолаха?». А Карл на те: «Він перебуває у відчаї». І розповів, що це не перший випадок, коли гості дуже розчулюються, дивлячись на святиню. Але ще ніколи вони не використовували її у якості носової хустки чи рушника. Він сказав, цитую: «Його дуже шкода». Ви уявляєте? Я б на його місці, якби це була моя плащаниця, зібрав би армію і пішов війною на Флоренцію.

Дюрер осушив свій келих.

Дісмас зауважив:

— У нього немає великої армії. Але він справжній милосердний християнин.

Всім захотілося просто посидіти у тиші.

Дісмас відчував себе розгубленим.

— Як можна красти в такої людини? — нарешті спитав він.

— Згоден, — швидко відреагував Конрад. — Вкрадемо скриню, а ряднину залишимо.

— Конраде, я не це маю на увазі.

— То й що? Він замовить нову скриню, — вів далі Конрад, — і отримає щоденні служби за власну душу на віки вічні.

Решта ландскнехтів погодились із такою чудовою пропозицією.

Раптом Дісмас відчув слабкість, у голові запаморочилося, немов у ній почався ураган. Він встав і пішов, тримаючись за голову.

— Дісмасе, тобі погано? — спитала Магда.

Він нічого не чув, поки дивився на Дюрера. Бачив тільки, як рухаються його вуста, але не чув ані слова. Проте чув дещо інше. Він не міг зрозуміти звідки, але хтось звертався до нього. Він заплющив очі. Раптом перед ним з'явився чоловік у плащаниці. З дрібними римськими монетами на очах і довгим носом, по чолу цибеніла кров з ран від тернових колючок.

— Що з ним?

— Дісмасе!

Магда схопилася.

— Дісмасе!

Вона обхопила долонями його голову.

— Дісмасе!

«Сьогодні ти будеш зі мною в раю».

— Дісмасе!

Дісмас розплющив очі. Всі дивилися на нього якось дивно.

— У чому справа? — спитав він.

— Дай йому ковтнути вина!

Дісмас оглянув кімнату.

— Чого витріщились?

Дюрер сказав:

— Ти був точнісінько такий, як Урбіно перед тим, як він загорнувся у плащаницю.

— Я в порядку. Про що ми розмовляли?

— Я збирався сказати, що я дуже розумний, — сказав Дюрер.

— Ти це постійно кажеш.

— Я придумав, як це зробити.

— Зробити що?

— Плащаницю, дурню. А ти думав що? Гентський вівтар?

Раптом Дісмас відчув страшенну слабкість. Він почувався таким стомленим, як ніколи. Чому це він лежить на підлозі? Всі стоять довкола і перелякано дивляться на нього. Дивна річ…

— Що відбувається? — хрипко спитав він.

Магда схилилася над ним і торкнулася його лоба.

— У тебе жар.

— Господи, сифіліс! — охнув Анкс. — Усі назад!

— Анксе, — суворо промовила Магда, — не мели дурниць. У нього немає ніякого сифілісу.

Вона піднесла Дісмасу води. Він випив її одним ковтком.

Продовжуючи лежати на підлозі, він сказав, звертаючись до Дюрера:

— То ти точно знаєш, як зробити плащаницю?

— Так.

— Це добре. Залишилось придумати, як її підмінити.

— Зажди, хвилину тому ти казав, що ми не можемо красти у такого янгола, як герцог Карл.

— Ні, — твердо сказав Дісмас. — Ні, це правильно, що ми її вкрадемо. Це ж ясно як божий день.

— Не розумію.

— Плащаниця хоче, щоб її «перевели».

Усі знову витріщились на Дісмаса.

— Вона говорила зі мною.

Дюрер прошепотів Магді:

— Йому треба як слід відпочити…

— Нарсе, — сказав Дісмас, — не треба поводитися зі мною, як з божевільним. Плащаниця хоче, щоб її «перевели». Я це тобі авторитетно кажу.

Усі подивилися один на одного.

— Щоб уберегти її від герцога Урбіно, — пояснив Дісмас.

— Н-ну, — невпевнено почав Дюрер. — Якби я був Ісусом, я б теж не хотів, щоб хворий італійський герцог використовував мою плащаницю в якості носової хустки. Хоча…

— Ми «переведемо» плащаницю, — сказав Дісмас. — А тоді повернемо її герцогу Карлу Доброму.

— О, ні! Ні, ні. Який тоді у цьому сенс? — сказав Конрад. — Ризикувати життям під час викрадання тільки для того, щоб повернути її назад?

— Хіба це не чудово? — спитав Дісмас. — Хіба часто ти становишся свідком Божого промислу?

Раптом навалився морок — Дісмас знепритомнів.

Він чув голоси. Жіночі й чоловічі. Поблизу. І відчував щось приємне та прохолодне на своєму лобі. Він хотів розплющити очі, але це вимагало надто великих зусиль. Тож він лишився зі заплющеними очима і слухав голоси.

— Таке траплялося раніше? — спитав жіночий голос.

— Ніколи, — відповів чоловічий.

— Про це мені казав Парацельс. Він був хірургом в армії. Спочатку мозок не може усвідомити те, що трапилось. Реакція наступає пізніше. Іноді вона проявляється дуже дивним чином.

— Чути, як з тобою розмовляє плащаниця, це, звісно, дивно.

— Не дивніше, ніж провисіти на гаках, зачеплених за вуха, руки і ноги, цілий тиждень…

Дісмас розплющив очі.

— Що відбувається?

— Ти впав, — сказала Магда. — Як ти почуваєшся?

Дісмас піднявся на ліктях.

— Добре. Мені наснився сон. Де всі? Котра година?

— Північ. Ти довго спав.

Дісмас подивився на Дюрера.

— Що ти тут робиш?

— А ти як думаєш? Турбуюся про тебе.

Магда спитала у Дісмаса:

— Ти щось пам'ятаєш?

— Нарс сказав, що знає, як зробити плащаницю.

— Щось іще?

— Ні. А що?

Магда посміхнулася і погладила його по голові.

— Нічого.

Дюрер сказав:

— Поки ти перебував у обіймах Морфея, я розв'язав задачу, як підмінити плащаницю.

Дісмас подивився на нього стомлено:

— І?

— Герцог Карл планує поставити ще одну живу картину. У ніч перед показом плащаниці.

— Так.

— Як ти думаєш, що це за картина?

— Не знаю. Мабуть, канонізація живописця Дюрера?

Дюрер пирхнув.

— Ну, ти ще станеш свідком канонізації цього живописця. Тема картини — «Тайна вечеря». І кого, як ти вважаєш, обрали на роль найулюбленішого Ісусового учня?

— Не провідна роль? Це просто сором. Як ти таке допустив?

Дюрер подивився на Магду:

— Здається, гарячка минула. Він повернувся до тями. На жаль.

36. Вдалося?

Опівночі наступного дня до апартаментів архідиякона прийшов один із людей Ростана з повідомленням для сестри Гільдеґарди від Караффи. То був наказ «Приходь».

Дісмас звелів слузі почекати за дверима. У кімнаті були лише він і Магда. Дюрер пішов з ландскнехтами — шукати все необхідне для виготовлення другої плащаниці.

Магда зітхнула і покірно кивнула.

— Мені треба йти.

— Ні.

— Як я можу відмовити?

— Ти не бачила його у каплиці, коли він кинувся на плащаницю. Він божевільний. Він може зробити що завгодно.

— Я монахиня. Як це буде виглядати, якщо я не піду?

— Ти не його монахиня. Ти нічим не зобов'язана італійському герцогу.

Але Магда вже збирала аптекарське начиння.

— Він хворий, — сказала вона. — Може, він вмирає зараз. Якщо ти думаєш, що він мене зґвалтує — не бійся. У нього не вистачить сили.

— У нього вистачило сили у каплиці погратися у «хто кого перетягне» з архідияконом і двома єпископами.

— Дісмас, він послав за лікарем, а не за блудницею.

— Ростан сказав, що він атакував уже п'ятьох служниць. П'ятьох!

— Я зумію попіклуватися про себе.

Вона витягла з-під ряси короткий кинджал.

— Магда, будь ласка…

— Якщо ти впевнений, що вони приїхали сюди викрасти плащаницю, чому б не дізнатися про це все, що вдасться? Може, він щось скаже у гарячці.

— А якщо Караффа почує, що він тобі сказав? Думаєш, він хоч на мить завагається перерізати тобі горло? Він вигодуваний тарантулами.

Магда підійшла до вікна.

— Що ти робиш?

— Дивлюсь час. На баштовому годиннику пів на першу. Опів на другу підійди до опочивальні герцога Урбіно. Виклич Караффу надвір. Затримай його там так довго, як тільки зможеш. Наодинці з Лоренцо я дам йому трохи більше ладануму. Може, це розв'яже йому язика.

Опиратися було марно. Вона піде.

Магда розгладила чернечу мантію і наділа молитовні чотки на шию.

Потім узяла обличчя Дісмаса в свої долоні та поцілувала його. Це був довгий поцілунок, але Дісмас хотів би, щоб він тривав ще довше.

— Ну і гарна ж я монахиня! — сказала вона і вийшла за двері.

Дісмас підійшов до відчиненого вікна. Він бачив, як вона, мов тінь, ковзнула через двір і пішла слідом за слугою, піднімаючись по бруківці до замку.

Він молився за неї:

«І пам'ятай, Господи, її ім’я: Магда, Магдалина, та, до якої ти прийшов одразу після воскресіння».

Дісмас був дуже стомлений. Він намагався не заснути, сидячи прямо, але все одно клював носом. Нарешті він ліг на тверду підлогу. Це звісно не дасть йому заснути.

Але він заснув. Йому наснився сон.

Марія Магдалина йшла до могили на світанку третього дня, несла масло і пахощі, щоби намастити тіло. Біля могили вона побачила великий камінь, який був відсунутий від входу. Побачила також римських солдатів, які дрімали, охороняючи могилу. Вона увійшла всередину і побачила порожню плащаницю, наблизилася і взяла її. Плащаниця була біла, як кістка, ніякого зображення Ісуса на ній не було.

Дісмас прокинувся, скочив на ноги. Його кинуло у піт, дихання прискорилось. Він шарпнувся до вікна — побачити, котра година. Чверть на другу. Слава Ісусу, не проспав.

Він невідступно думав про цей дивний сон і білосніжну плащаницю. Чому це йому наснилося? Який у цьому сенс?

У кабінеті архідиякона була Біблія. Вона лежала на підставці, розкрита, біля неї стояли чотири дзеркальних підсвічники. Він запалив свічки. Світло впало на велень[31]. Це була чудова Біблія, вишукано ілюстрована монахами, які вже давно померли.

Дісмас почав гортати сторінки, мимоволі дорікнувши собі за те, що так давно не заглядав до Святого Письма. Він не знав грецької, але його латини було достатньо, щоб розуміти хоча б прості речення.

Він водив пальцем по цупких, яскраво оздоблених сторінках і в кожному Євангелії відшукував розділи, пов'язані зі світанком на могилі Спасителя.

У жодному не було нічого про плащаницю із зображенням Ісуса. Як тоді плащаниця з Шамбері може бути справжньою? Якщо Христос лишив свій образ на плащаниці, звісно, Марк або Матвій, чи Лука, чи Іоанн обов'язково згадали б про неї. Це не схоже на незначну деталь.

Він задмухав свічки, пішов до іншої кімнати і почав ходити по колу.

Отже, плащаниця, скоріш за все, несправжня. Тоді він згадав те, що трапилось учора, коли він втратив свідомість після почутого: «Сьогодні ти будеш зі мною у раю». Хіба це не плащаниця говорила до нього? Як зрозуміти сенс усього, що відбувається?

До того ж він був надто стривожений думками про те, що Магда зараз у лапах божевільного сифілітика Лоренцо.

Дісмас підійшов до вікна. Вже майже чверть до другої. Треба поквапитися. Він наспіх вискочив з дверей, забувши надіти рукавички.

Він біг так швидко, що аж дух перехопило. Захеканий, він вчасно прибіг до герцогських апартаментів у замку.

Двоє охоронців біля дверей пильно його обдивились. Лакей увійшов до опочивальні і повідомив управителя, що якийсь спітнілий та захеканий германець жадає аудієнції.

Дісмас намагався зазирнути всередину, але там було напівтемно, а дверна ляда перекривала собою потрібний кут кімнати. Але жіночих криків також не було чути.

За мить двері відчинилися і вийшов Караффа. Він був здивований і не дуже задоволений.

— Майстре Руфус?

— Синьйоре!

Дісмас уклонився.

— Вибачте… важко дихати… ці гори… тут, у замку.

— Щось термінове?

— Ні, ні…

Тільки зараз Дісмас уторопав: через те, що він стрімголов помчав рятувати Магду, йому навіть у голову не прийшло вигадати якусь причину своєї появи перед спальнею герцога в таку пізню годину.

«Думай!» — наказав він собі.

— Мій господар дуже хвилюється… — почав він. — За його високість.

Караффа витріщився.

— Він прислав мене спитати як здоров'я вашого господаря. Адже ви терміново викликали сестру Гільдеґарду.

— Бажання герцога завжди термінові,— холодно відповів Караффа. — Можливо, у вашій країні це виглядає інакше.

— Ох! — Дісмас вимушено посміхнувся. — Ну, мені б про це не знати! Мій хазяїн гірше турецького султана, якщо йдеться про його бажання, це так. І я вам скажу…

— Передайте графу, що його високості краще. А тепер я кажу вам — добраніч.

Караффа розвернувся йти.

— Га? — нібито здивувався Дісмас. — То він у порядку?

— Як я вже казав.

— Боже милосердний! Ми так хвилювалися через ті події у каплиці…

Караффа повільно повернувся, зробив крок до Дісмаса і нахилився, наблизивши своє обличчя майже впритул до нього.

— Чи це стосується і вас?

— Ну, синьйоре, я там був і все бачив.

— І що ж ви бачили, майстре Руфус?

— Як що: звісно, велику силу Святої Плащаниці.

— Так. Ця реліквія — насправді щось.

— І що? Вдалося?

Караффа насупився.

— Що ви маєте на увазі?

Дісмас прошепотів:

— Зцілився старий розпусник?

Очі Караффи оскляніли від люті.

— Розпусник? Це ви так назвали герцога Урбіно, Лоренцо ді П'єро ді Медічі?

— Ох, — вимовив Дісмас самовдоволено, — зі мною ви можете кинути ці титули. Ми ж свої люди, ви та я, звичайні прихвосні двох аристократів.

На шиї у Караффи вени понадувалися так, наче з-під коміра виповзли гадюки. Але Дісмас не зупинявся:

— То що? Вилікував хлопець свій сифіліс?

— Stronza!

— Stronza? — перепитав Дісмас. — А, так, це ж італійською, здається, «сука»?

Дісмас гепнув по плечі очманілого від люті управителя.

— Та ладно, то пусте. Я впевнений — ваш господар отримав порцію святості, і не маленьку. І це не дивно, бо він ухопив і довго-таки утримував у себе плащаницю. Але, все ж таки трохи огидно. Будемо сподіватися, що її відперуть, га? Але не будьте таким потайливим, скажіть мені: це його зцілило?

Рука Караффи була на рукояті кинджалу. Дісмас приготувався відбити удар. Вони застигли один проти одного.

Раптом Караффа розслабився і посміхнувся. Зараз він дивився на Дісмасові руки. Тільки тоді той усвідомив, що він без рукавичок, і тихо вилаявся.

Наступної миті він промовив:

— Якщо вашому господарю краще, я супроводжу сестру Гільдеґарду до наших апартаментів.

Караффа щез у спальні герцога. За мить двері відчинилися, звідти вийшла Магда.

У повній тиші вони повернулись до себе.

— Щось є? — спитав Дісмас.

— Коли Караффа вийшов поговорити з тобою, я дала герцогу три краплі ладануму. І сказала йому, яка чудодійна плащаниця, і хіба не щастям було б мати її? Він на це нічого не відповів.

— Вони прийшли за нею.

— Як ти знаєш?

— Я провокував Караффу напасти на мене. Не вийшло. А він хотів, і дуже.

— І що це означає?

— Убивство слуги одного з гостей герцога Савойського — нелояльний вчинок. Це може порушити їхні плани. Якщо б вони не мали намірів щодо плащаниці, Караффа б неодмінно наніс би удар кинджалом. Принаймні, розсік би обличчя, щоб навчити мене гарним манерам.

— Дивний спосіб здобування інформації.

— Це все, що мені спало на думку у той момент.

Дісмас показав свої руки без рукавичок.

— Я проколовся, Магда. Він їх побачив.

І раптом лукаво посміхнувся:

— Або, може, він вирішить, що це стигмати, і почне ще більше мене поважати.

37. Звершилось

Вони прокинулися наступного ранку від грюкання дверей і гучної пересварки ландскнехтів.

Дісмас, заспаний, висунувся у передпокій у нічній сорочці. Наткер та Анкс хиталися, тримаючи кожний по оберемку дров, а потім безцеремонно вивалили їх на підлогу, наробивши грюкоту.

— Що це таке?

— Спитай його ясновельможність графа, того клятого Лотара, — кисло проказав Анкс.

Ландскнехти вивалились із кімнати. Незабаром Дісмас почув кроки сходами: знову увійшли Наткер і Анкс, і знову-таки з вантажем дров, з якими вони поводились із такою ж зневагою.

— Весна надворі,— зауважив Дісмас. — Не так уже й холодно. Навіщо стільки дров?

— Спитай його графську милість.

Хлопці дуже спітніли. Обидва витерли обличчя одним рушником на двох, що здалось Дісмасу дивним.

Аж ось зі свого лігва з'явився Дюрер. На ньому вже був його фартух для малювання.

— Ще, — наказав він Наткеру та Анксу. — Принесіть щонайменше по три оберемки. І не забудьте воду. Чотири відра.

У відповідь почулася розлючена лайка, і Дісмасу здалося, що навіть зображення Мадонни на стіні почервоніло.

— Іди і ти, — сказав Дюрер Дісмасу. — Мені потрібні дрова.

Дісмас вийшов слідом за Дюрером на кухню. Дюрер щільно ізолював її, прибивши штори і простирадла на двері.

Дісмас роздивився. Там були миски і горщики, пляшки, прес для фруктів, різноманітні приладдя, включаючи клістир.

Що, в біса, Дюрер збирався з цим робити? — спитав себе Дісмас, хоча й не був упевнений, що насправді хоче про це дізнатись.

Архідияконів мідний чан для купання стояв перед великим дзеркалом, притуленим до стіни. Біля дзеркала був прибитий шкіц плащаниці. Дісмаса вразила його точність.

Посеред кімнати стояв довгий вузький стіл, на ньому лежало придбане у Базелі полотнище. Половина тканини звисала через край і лежала долі, ретельно складена. Кухонна плита палала. На ній парували два великі горщики з окропом, від яких точився знайомий аромат. Мирра.

— Тут буде парко, — сказав Дюрер, — краще роздягнися. Але спочатку піди та скажи Магді, що ми починаємо. І дізнайся, де той лайдак Конрад. Уже дві години минуло. Ландскнехти! Все, що їх цікавить, — це блуд і пияцтво.

Дісмас повернувся до Магди і сказав:

— Він перетворив кухню архідиякона на хтозна-що. Якесь лігво алхіміка!

Знову почулися кроки на сходах і шквал прокльонів. Стогнучи, увійшов Конрад. Він волік дерев'яне цебро, накрите якоюсь вогкою ганчіркою.

— Що це?

— Це для художника, який не переймається тим, щоб самому ходити за власним клятим причандаллям…

Конрад гепнув важезне цебро на підлогу і вигнувся назад, потираючи поперек.

— Я вам не якийсь тягоноша, чорт забирай, — загарчав він.

Дісмас підійшов до цебра, підняв ганчірку — і відсахнувся.

— Господи! Де ти це взяв? На скотобійні?

Конрад витер піт з чола тим же рушником, яким

витиралися інші.

— То художник домовився з цирульником. А той живе за містом, чортзна-де.

Потім він замислено пробуркотів:

— Я на своєму віку пролив багато крові. Але досі ніколи не носив її у цебрі, як клятий молочник… Скажи йому, якщо треба ще, хай сам несе.

З'явився Дюрер.

— Нарешті! Чому так довго? Ти зупинявся по дорозі полапати якусь дівку?

— Не чіпай мене, художнику, — сказав Конрад, — бо малюватимеш власною кров'ю.

Дюрер прибрав тканину з цебра.

— Я так і знав! Майже зсілася. Ну, швидше, чоловіче. Занось, занось!..

— Давай я, — сказав Дісмас, щоб Конрад часом не виконав погрозу щодо пролиття крові Дюрера.

Наткер і Анкс уже крехтіли у дверях, кожен тримав по два великих відра води, хлюпаючи на підлогу. Вони поставили їх і оперлись на стіну, важко дихаючи роззявленими ротами.

— Дідько лисий, — сказав Наткер. — Усе. Досить з мене.

— Вас послухаєш, — сказав Дюрер, — то можна подумати, що ви ніколи як слід не працювали цілий день.

— Це, по-твоєму, зветься «добре працювати»? — спитав Конрад.

Відчуваючи зародження бунту, Дісмас пішов у кімнату і повернувся із золотим дукатом. Він кинув його Конраду.

— Іди, віднови запаси своєї мікстури.

Дюрер наказав:

— Дай мені брудний рушник.

Ландскнехт подав. Дюрер кинув рушник, з якого майже стікав піт, на вугол столу.

— Добре, починаємо.

Він зник у кухні.

— Навіщо йому наш піт? — спитав Конрад Дісмаса.

Дісмас знизав плечима.

— Митець. Ідіть, хлопці, поки він не винайшов для вас нову роботу. Побачимось.

— Може, ти нас і побачиш. Але ми тебе — навряд чи. Бо ми нап'ємося.

Дісмас і Магда рушили за Дюрером у кухню.

Дюрер поклав рушник, просяклий потом, у прес для фруктів і почав закручувати гвинт. Піт ландскнехтів стікав із жолобка у маленьку миску. Дісмас скривився.

Дюрер і Магда тим часом обговорювали стан цебра з кров'ю.

Дюрер невдоволено мовив:

— Дивись, вона вже загустіла! Ці ландскнехти ні на що не здатні.

Він налив трохи крові у миску.

— Синю пляшечку, — наказав він Магді.

Магда подала.

Дюрер відкрив її і налив трохи жовтуватої тягучої рідини у миску.

— Мішай. Легенько.

— Що це? — спитав Дісмас.

— Зміїна отрута. Коштує два дукати. Але нема нічого кращого за неї.

— Парацельс казав про п'явок. Їхня слина також ефективна.

— Ефективна для чого? — спитав Дісмас.

— Для того, щоб кров не зсідалася, — відповіла Магда.

Дісмас сіпнувся.

— Кров, зміїна отрута, — промурмотів він. — Піт ландскнехтів. Що ще? Сльози єдинорога? Печінка ворона? Якщо хтось зайде, нас арештують як чаклунів та спалять. І будуть праві.

Дюрер доручив Дісмасу чорну роботу — підтримувати вогонь у печі і слідкувати, щоб вода в горщиках постійно кипіла. Після чого вони з Магдою зайнялися своєю справою. Дісмас спостерігав. Художник і дівчина розмовляли якоюсь дивною мовою, яку він майже не розумів. Але на тлі огидності всієї справи, то було досить природно.

На одному з кухонних столів стояв кошик з яйцями. Магда розбивала їх і відокремлювала жовтки в миску. Потім збивала, додаючи краплі з іншої пляшечки.

— Якщо це сніданок, — сказав Дісмас, — я не буду, щось немає апетиту.

Дюрер буркнув:

— Що ти розумієш у мистецтві!

— Якщо це мистецтво, я й не хочу розуміти.

— Це називається «темпера».

Дюрер додав трохи поту ландскнехтів до крові у мисці, тоді інших рідин із різних пляшечок. Потім зняв з себе одяг. Увесь.

— Нарсе, — нагадав Дісмас, — трохи пристойності, хоча б заради Магди.

— Готова? — спитав Дюрер у дівчини, не звертаючи на нього уваги.

Вона кивнула і дала йому широкий пензель із короткою жорсткою щетиною і миску з яєчною мішаниною.

Дюрер став біля дзеркала.

— Я так і знав, — сказав Дісмас. — Автопортрет.

Дюрер занурив пензель в яєчні жовтки і почав

працювати. Спочатку чоло — трохи торкнувся там і тут. Тоді ще більш товстим пензлем він провів по правому боку грудей, під огруддям. Потім торкнувся плесен і підошов.

— Клістир, — сказав він Магді.

Магда вмочила клістир у миску з кров'ю і наповнила його.

Дюрер став у мідний чан архідиякона перед дзеркалом. Узяв у Магди клістир і, починаючи з чола, вичавив на помазані жовтками місця дозовані порції крові. Кров миттю прилипла до шкіри.

Потім він вичавив смужку на грудях. Міняючи руки, зробив так само на плеснах і ступнях.

Покінчивши з цим, він оглянув себе у дзеркалі. Це було неймовірно: зараз Дюрер вражаюче нагадував Христа з його п'ятьма ранами.

— Розпорскувач, — скомандував Дюрер Магді.

Як добре, що жінки користуються парфумами!

Магда наповнила розпорскувач з іншої миски, де був піт ландскнехтів і трохи крові.

— Давай, — сказав Дюрер і міцно заплющив очі.

Магда оббризкала його тіло повністю, з голови до п'ят, укривши шкіру рудою маслянистою плівкою.

Дюрер розплющив очі і обдивився себе у дзеркалі.

— Більше на обличчя. І на бороду, — наказав він.

Нарешті задоволений, він указав на стіл.

Магда принесла дві монети.

— Сестерції,— сказав Дюрер. — Йосип Ариматейський був славний хлопець, але використовувати для цього ауреус чи солід[32] було б марнотратством.

— Де ти їх узяв? — спитав Дісмас.

— У Базелі. Припини патякати і допоможи Магді.

Він вийшов з чану і рушив до столу. Ліг на полотнище спиною. Поклав монети собі на очі і схрестив руки на паху.

— Покладіть тканину на мене, але не натягайте, хай впаде сама. Перевірте, чи повністю вона вкрила мене аж до пальців ніг.

Магда і Дісмас взялися кожен за свій вугол полотнища і разом підняли його з підлоги. Потім накрили Дюрера. Тканина лягла і прилипла до вогкого тіла.

— Що тепер? — спитав Дісмас. — Чекати три дні, доки ти повстанеш з мертвих?

— Дісмасе, — дорікнула Магда, — трохи поваги!

Дюрер бухтів з-під плащаниці:

— Слідкуйте, щоб горщики кипіли. Кімната має бути наповнена парою!

Він лежав нерухомо майже три години. Полотно просякло вологою, обгорнувши тіло. Показалася «кров із ран». Проявилося обличчя: чоло, очі, борода, ніс. Дісмас і Магда весь цей час мовчали.

Нарешті, Дюрер сказав:

— Ну?

— Що? — спитала Магда.

— Годі вже. Здеріть це з мене. Повільно.

Коли це зробили, Дюрер насилу встав зі столу.

— Боже, я весь закляк, — мовив він.

Ретельно обдивився свою роботу і сказав Магді:

— Тепер спина.

Магда збила нову порцію жовтків поки Дюрер був зайнятий приготуванням мішанини з крові, зміїної отрути і поту ландскнехтів. Дісмаса нудило від цих ароматів і випаровувань. Десь із годину Магда відтворювала сліди бичувань на його спині — там, де важкий батіг порвав шкіру й плоть. Як людина могла вижити після такого? Десь наприкінці вона раптом сіла і розридалася, але швидко взяла себе в руки.

Коли з цим було покінчено, Дюрер зробив те саме з підошвами, рясно намазавши їх кров'ю. Магда облила його з клістира, тоді з розпорскувача. Удвох вони допомогли Дюреру знову лягти на полотнище.

Дісмас топив піч. Дюрер лежав настільки нерухомо, що мимоволі хотілося почати молитися за упокой.

Три години по тому художник сказав:

— Досить.

Вони зняли полотно і допомогли йому піднятися. Потім утрьох схилилися над столом і почали мовчки дивитися. Нарешті Дюрер потер затерплу шию і вимовив:

— Consummation est![33]

Останні слова, що Спаситель сказав на хресті. «Чому б ні?» — подумав Дісмас.

Трохи запізно у цій грі непокоїтись через святотатство.

Саме тоді Дюрер сказав що хоче помитись і випити. І зробити обидві речі ґрунтовно.

38. У «П’яному єпископі»

Їм усім треба було випити, тож вони разом пішли до таверни в південному кварталі міста, подалі від замкового двору. Вона називалась «П'яний єпископ», що вразило Дісмаса зухвалістю: якось надто для Шамбері, столиці паломників. Але там було саме те, чого вони найбільше потребували після годин дивної, похмурої та виснажливої праці — гомін і колотнеча.

Дюрер самовдоволено муркотів від тріумфу свого мімезису[34]. Таке задирання хвоста було знайоме Дісмасу, але сьогодні він дозволив Нарсу потішитися. Бо він сотворив дещо надзвичайне, неймовірне. Всі троє сиділи за кутовим столом і згадували подробиці пережитого дня з приємним відчуттям від добре виконаної роботи.

— Дісмасе! Святий Боже, це ти?

Дісмас підняв очі та закляк.

Icyce — це ж Маркус, якого він бачив у Майнці десь сто років тому! Що він тут робить?

Дісмас піднявся, щоб обійняти старого друга, гарячково вигадуючи причину свого перебування тут.

Маркус поплескав Дісмаса по плечі і обдивився з голови до ніг.

— Виглядаєш, як старий дід. Де твоя тростина?

— Поруч, під рукою, щоб я міг будь-якої миті тріснути тебе нею по лобі.

— Що ти робиш у Шамбері? А, точно, полюєш за кістками. Чи надумав вкрасти Святу Плащаницю?

Дісмас кисло посміхнувся.

— Тебе не обдуриш. Але тихіше, бо всі дізнаються.

— Моє мовчання коштуватиме тобі випивки.

Дісмас повернувся до Магди і Дюрера.

— Це…

Магда була не в рясі, Дюрер одягнений не як граф, але жодних думок у голові Дісмаса не було. Він втомився за цей довгий день. Певно, Магді і Дюреру доведеться вигадати власну брехню.

— Вибач, у мене, як завжди, погано з іменами, — сказав Дісмас Маркусу. — Ми з цією парою тільки-но познайомилися.

Магда і Дюрер витріщилися.

Дісмас повернувся до них:

— Це мій друг Маркус. Ми разом воювали. Дуже давно. Він швейцарець, рейзелауфер, як і я. От. Що ж, це… чудово, так? Був радий знайомству. Ходімо, Маркусе. Не будемо набридати людям своїм патяканням про минувшину. Давай пошукаємо стіл, де ми зможемо досхочу набридати одне одному.

Але Маркус нікуди не збирався, прикипівши поглядом до гарненької Магди.

— Ні, краще сядьмо всі разом. Якщо красуня не проти.

— Ні, — знизала плечима Магда. — Звичайно.

— Чудово. Тож, ви знаєте моє ім'я. А вас як звати?

Він звертався виключно до Магди, повністю ігноруючи Дюрера.

— Гільдеґарда.

— Прекрасне ім'я! Гільдеґарда Бінгенська. Пророчиця дощу.

Дюрер чекав, щоб у нього теж спитали ім'я. Вперше Дісмас поспівчував Нарсу. Хвилину тому він був у нарцисичному раю, тішився вихвалянням свого творчого подвигу. Зараз його понизили до німого спостерігача за спробами задрипаного солдафона затягти Магду в найближче ліжко.

Якби ж Магда вдягла свою рясу… Але монахині не ходять до таверн. Дісмас подумав, що краще вже змусити Маркуса підтримувати бесіду. І все ж таки — що він тут робить?

— Отже, — сказав Дісмас, — останній раз я тебе бачив, коли ти збирався повернутися до Вале і знайти собі гарненьку молочницю з великими… гм… І що ж трапилося?

— Деякий час усе було нормально. Але дуже нудно. Гільдеґардо, скажи мені, звідки ти? Де у світі з'являються такі красуні?

— Дуже мило.

Утрутився Дюрер:

— Дійсно, Швейцарія нудна. Там нічого не трапляється з тих часів, коли Ганнібал перейшов через Альпи зі своїми слонами. До того ж, він і сам не був швейцарцем.

Дісмас упізнав вираз обличчя Маркуса. Він бачив його багато разів. Зазвичай далі слідував блискавичний удар кулаком. Магда теж відчула наближення критичного моменту і поклала руку на плече Дюрера.

— Це мій чоловік. Його звати Генріх.

Маркус не зміг приховати розчарування.

— А, он як… Ну й пощастило тобі, Генріху!

Дюрер уже поклав руку Магді на талію і тріумфально вишкірився.

— Авжеж.

— Генріх маляр, — додала Магда, — він фарбує будинки.

— Невже будинки? — перепитав Маркус.

Це означало: «Чому така гарненька жіночка вийшла за чорнороба?».

— Пийте, пийте, — сказав Дісмас, наповнюючи всім келихи.

— Що ж, Маркусе, бачу, у кантонах не знайшлося гідної дами, щоб тебе утримати. Не здивований. Але чому ти тут, у Шамбері? Тільки не кажи, що ти паломник. Останній раз, коли ми бачились, ти використовував церкву в якості мішені для тренувань із влучності.

— Я прямую до Іспанії.

— До Іспанії? Мені здавалося, що після Чериньоли ти ненавидиш іспанців.

— Ненавиджу, так. Вони смердять рибою та часником. І вони шепеляють, що мені не подобається. Їм не можна довіряти. Вони завжди хрестяться, а тоді намагаються перерізати тобі горлянку. Завжди можна знати наперед, коли іспанець схопиться за ніж, бо він перед цим завжди хреститься. Ні, я їх не люблю. Але вони проклали шлях за море. Напевно, ви чули про новітні відкриття. Золото. Гори золота. Срібло. Смарагди. Рубіни. Перли!

Голос Маркуса навіть затремтів від захвату.

— Вони, кажуть, знайшли місто, повністю зроблене з золота.

— Хм. Це щось скидається на міф.

— Дісмасе! Місто з золота! Ти настільки швейцарець, що це тебе не хвилює?

— О, так, — кивнув Дісмас, з усієї сили вдаючи ентузіазм. — Так, ціле місто, кажеш? Святі небеса!

— Вулиці вимощені золотом. Бруківка з отакенних зливків! Тож я їду в Іспанію, щоб знайти корабель. Насправді я ненавиджу кораблі. В мене морська хвороба. Але чи не варте золоте місто декількох відер блювотиння?

— Уявляю це приємне видовище, — зауважив Дюрер.

— Три або чотири фути такої вулиці — і я багатий. А можливо, й залишуся там. Захищати тубільців від місіонерів.

Маркус хіхікнув.

— Це благородна справа. Можливо, знайду там собі жінку, якусь красиву тубілку. Кажуть, тамтешні жінки…

Він посміхнувся Магді.

— Кажуть, жінки там прегарні. Але, звісно, не такі гарненькі, як деякі присутні тут особи.

— Гарний план, Маркусе, — сказав Дісмас. — Давай за це вип'ємо. Коли ти їдеш із Шамбері? Напевне, скоро, бо на тебе ж чекає золото?

Він проказав це так, ніби оту золоту бруківку, що мала дістатися Маркусу, саме цієї миті корчують смердючі, шепеляві іспанські головорізи. Не гай часу, хлопче!

— Я лишуся тут до п'ятниці. Відбудеться виставлення плащаниці на стіні замка. Було б непогано подивитися на неї, якщо я вже тут. Дісмасе, ти ж експерт з цього мотлоху. Вона справжня чи просто шматок лахміття?

— З реліквіями ніколи не знаєш, що та як.

— А ти тоді що тут робиш?

— Я? Так, як і ти. Їхав повз, трохи затримався. З Італії. Ти проїжджав через Бож, як ми… тобто, як я?

— Ні. Через Екс.

— Екс?

— Курортне містечко на озері, на північ звідси.

— А, Екс, точно. Мінеральні купелі. Купався?

— Було. Зустрів там цікавих хлопців. Мисливців.

— О мисливці,— вимовив Дісмас з полегшенням від того, що розмова повернула до спокійної теми. — Олені? Вепри?

— Мисливці на людей. Найманці.

Дісмас витріщився.

— Хм?

— Когось із германської знаті — чи не графа — вбили у Шварцвальді. Здається, племінника імператора Карла, чи ким там він йому доводився.

У Дісмаса пересохло в роті, хоча він уже встиг залити у себе чимало вина.

— Слухай, як було, — продовжував Маркус. — Той граф раптово щез. З усім своїм почтом — а це дюжина людей. Виїхали на розшуки — анічогісінько, ні сліду. Наче крізь землю провалилися. Бозна-що робиться час від часу у тому Чорному лісі. Отже, поверталися вони, значить, із Ротвейля. Отаборилися у лісі, в гарному місці. Галявина, озеро і все таке. Почали збирати хмиз для вогнища і знайшли у тріщині скелі папірець. Малюнок. Гарний малюнок саме того місця, де вони розташувалися. Але на тому малюнку були позначені хрести, наче на могилах. Вони дивляться: що це, в біса, таке? Вибачте, фройляйн… Потім почали копати там, де були позначені могили. І знайшли тіла графа і його людей. Все це виглядає так, наче вбивці хотіли, щоб трупи рано чи пізно знайшли.

Дюрер похлинувся.

— Он як! — вичавив він із себе. — Це й справді дивно.

Дісмас глянув на Дюрера. Той сидів блідий, наче стіна.

Дісмас продовжив:

— Але Екс дуже далеко від Чорного лісу. Як ті мисливці дізналися… я маю на увазі, вони що… натрапили на слід, чи щось типу того?

Маркус чмихнув.

— Ці вбивці, здається, кінчені ідіоти. Вони такий слід лишили, що навіть сліпий Гомер би їх знайшов. Вони зняли все цінне з трупів графа і його людей і торгували трофеями у кожному містечку, що траплялось на їхньому шляху. Або вони тупі, або навмисне хочуть, щоб за ними вирядили погоню.

— А куди вони прямують з Ексу?

— Збиралися перейти Бож. Ти кажеш, ішов через Бож?

Двері в таверну відчинилися. Всередину ввалилися Конрад, Анкс та Наткер. Вони були такі п'яні, що трималися один за одного, щоб не впасти. Золотий дукат Дісмаса забезпечив випивкою усіх. Вони обдивилися таверну — наступну після безлічі вже відвіданих — і помітили своїх. Незграбно вимахуючи руками ландскнехти посунули до них.

Намагаючись випередити їх, Дісмас сказав:

— Ох, мені треба до вітру.

Він рвучко встав. Але вина вже було випито багато, і в нього запаморочилося у голові. Він гепнувся на місце.

— Майстре Руфус, — загорлав Конрад, хитаючись. — Майс-стре Руф-фусс! Ц-це ваша пр… пр-ри-слуга…

Він відсалютував, ляснувши себе по лобі.

Маркус теж побачив трійцю п'яниць.

— Чому вони називають тебе майстром Руфусом?

Дісмас прошепотів Маркусові на вухо:

— Не звертай уваги. Просто якісь йолопи неотесані.

Маркус чмихнув.

— Неотесані? Зараз я це виправлю.

— Маркусе…

— Гей ти, Карле, — звернувся Маркус до Конрада. — Йди собі. Швидше, якщо не хочеш проблем.

Конрад витріщився, повиснувши на Наткері, який зронив голову і хитав нею.

— Кого ти назвав Карлом? — спитав Конрад.

— Тебе. Давай, і забирай тих двох Карлів із собою.

— Годі вам, — весело сказав Дісмас. — Не треба імен. Усі ми тут добрі германці.

— Ти, між іншим, швейцарець, як і я, — зауважив Маркус.

— Германський.

Дісмас звернувся до ландскнехтів:

— Вітаю, добрі молодці. Ми не дуже раді вас бачити. Зрозуміло?

Ландскнехти все ще лупили п'яні очі, хитаючись на місці. Вони подивилися на Маркуса, тоді на Дісмаса, тоді один на одного.

— А-а-а… — протягнув Конрад. Він хитро посміхнувся і, намагаючись торкнутися кінчика носа, шпирнув собі в око.

— Зррзміло! Ми вас не бачили!

Він повернувся до Наткера з Анксом.

— Ясно, хлопці? Ш-ш-ш!

— Не бачили, — підтвердив Наткер і замотав головою, як сенбернар, що намагається обтруситися від снігу. — Ніколи…

Анкс, який вже був не в змозі вимовити ані слова, кивнув і теж затряс головою, використавши разом усі опції, на які був здатний.

Дісмас порився в кармані і дістав півтестона. Він уклав монету в долоню Конраду.

— Дозволь нам пригостити тебе і твоїх друзів. Чому б вам не перебратися в…

— Ні-і-і-і-і! — проверещав Конрад, несамовитим рухом вибивши срібло з Дісмасової руки. — Ні! Ми с-самі купимо вам вип-пивки!

— Багато випивки, — підтвердив Наткер, хитаючись у різні боки.

— Випивку для тебе, масс-стр Руф-ф-сс… Діш-мш-сс. І для шестри Гілди… гради… і для його милості графа Лотара Шрамб… Страмб…

Конрад, намагаючись церемонно вклонитися, з розгону врізався у стіл. Кухлі і свічники з гуркотом посипалися на підлогу. А ландскнехт, знепритомнівши, ще довго так і лежав — обличчям на столі.

39. Ловці

Маркус спокійно та уважно вислухав розповідь Дісмаса про події, які привели його до Шамбері. Дісмас вибачився за спробу надурити його, додавши, що робив це виключно через бажання не втягувати старого друга у сумнівну комбінацію, чий успіх малоймовірний.

Маркус усе прийняв без заперечень, окрім розповіді про те, що плащаниця розмовляла з Дісмасом, прохаючи «перевести» її і не віддавати герцогу Урбіно. Щодо цього Маркус висловився таким чином:

— Що за бісова маячня?

— Я тільки передаю тобі те, що бачив і чув. Я не примушую тебе вірити у це.

— Ті покидьки тримали тебе у підземеллі на м'ясних гаках. Таке може пошкодити мозок. Ти одужаєш. Але чи доживеш ти до цього — інше питання.

— Це ж ясно, як божий день. Святі — в цьому випадку сам Ісус — спілкуються через реліквії. Не словами, а…

— Досить, Дісмасе.

— Ти став справжнім циніком. Раніше ти таким не був. У Рокка д'Араццо ти не був таким цинічним навіть тоді, коли тобі списом проштрикнули нутрощі. Наскільки я пам'ятаю, ти був дуже побожним. Ні від кого я не чув палкіших молитов. Що ж — блаженні поранені, їм належить царство небесне.

Маркус застогнав.

— Що ти за довбаний святоша! Не треба мені Нагірної проповіді. Щось до тебе напевно зверталося, але не Ісус.

Дісмас засопів.

— Нема сенсу сперечатися, якщо ти такий упереджений. Залишайся зі своїм цинізмом. Насолоджуйся ним.

Перші промені світанку висвітлили небо над горами Бож. Дісмас з Маркусом сиділи у міських садах. Вони прийшли сюди вже після того, як відтягли п'яних ландскнехтів до апартаментів архідиякона. Магда і Дюрер лишилися з ними, тож Дісмас отримав можливість побути з Маркусом наодинці і пояснити ту дивну ситуацію, в якій вони опинилися.

— Ти дійсно хочеш брати участь у цьому?

— Чому б ні?

— Ну, тому, що нас, скоріше за все, вб'ють.

— Краще померти з другом, ніж зі смердючим іспанцем.

— Чому ти посміхаєшся?

— Якщо тебе вб'ють, а решту — ні, Магді знадобиться захист.

Дісмас посміхнувся.

— Так. Ти справжній друг.

Маркус знизав плечима.

— Ти б зробив те саме.

Дюрер умочив перо в чорнильницю. Дісмас диктував: — Його ясновельможності Лотару, графу Шрамберзькому… Доводимо до вашого відома, ваша милосте, що французький кур'єр був перехоплений агентами його високості Карла V, милістю Божою святого римського імператора, короля Кастилії і Леона…

— Зажди, — зупинив його Дюрер. — Навіщо нам це? Це донесення, а не його довбане генеалогічне дерево від часів Карла Великого.

— Просто пиши, Нарсе… Захисника віри, і тому подібне… у Вюртемберзі. Це донесення було розшифроване, отримані відомості щодо наймерзотнішого і зрадливого французького заколоту…

Коли Дісмас закінчив диктувати, Дюрер сказав:

— Як підписати? «Цьомки-бомки від хрещеного татуся Карла»?

— Це не від імператора, Нарсе. Але як добре, що тебе веселить те, що імперські солдати прямують сюди, щоб заарештувати нас. Через тебе, зауваж. Це ти лишив біля галявини малюнок могил. А коли вони роздиратимуть розжареними кліщами твою плоть, ти також будеш веселитися? Перед тим як тебе колесувати, починаючи знизу?

— Чому ти такий злостивий?

— Підпиши: «Ворон». Це гарне шпигунське ім'я. Тепер покажи мені.

Дюрер передав Дісмасу сувій.

— Треба запечатати, — сказав Дісмас. — Магда, пошукай якусь печатку в шухляді. Вона десь має бути. Архідиякони завжди все запечатують.

Дюрер сказав:

— А хіба вони не здивуються, що секретна імператорська депеша з Вюртемберга має на собі печатку архідиякона з Шамбері?

— Вони не будуть її вивчати, Нарсе, нема сенсу. Просто треба запечатати. Тепер іди, вдягни графський одяг. Маркусе, візьми сажі з печі і трохи намаж обличчя. Щоб ти мав такий вигляд, наче кілька днів провів у сідлі. І трохи оцту капни в очі, щоб вони почервоніли.

Магда таки знайшла печатку архідиякона. Дісмас нагрів віск і запечатав донесення.

— Добре. Ходімо!

— Дісмасе, — нагадала Магда. — Рукавички.

Дісмас тільки похитав головою, картаючи себе. Він не спав цілу добу. Він утомився і робив усе більше дурних помилок.

Магда подала йому рукавички і поцілувала його.

Карл Добрий, герцог Савойї, приголомшено слухав Лотара, який зачитував йому депешу.

— «…Так далеко зайшов, а точніше, глибоко опустився Франциск, лукавий король Франції, щоб посіяти ворожнечу між Савойєю і Священною Римською імперією…»

Дюрер відкашлявся і продовжив:

— «Негайно проінформуйте його високошановну і найдорогоціннішу християнську високість Карла, герцога Савойського, про цю огидну галльську інтригу. Запевніть його, що братня любов його імператорської величності до нього і всіх жителів Савойї, є міцною і надійною підтримкою супроти неприятельських інтриг мерзенного короля Франції».

Карл торкнувся хусткою очей. Ростан застиг позаду свого господаря з пригніченим виглядом. Дісмаса гризла совість через те, що він так налякав бідолаху герцога.

Дюрер дочитав до кінця і притиснув обидві руки до серця, показуючи цим жестом, наскільки глибоко вразили і його ці жахливі новини. Потім він згорнув лист і передав Дісмасу, наче прагнув якнайшвидше позбутися цієї неприємної речі.

— Навіть не знаю, як висловити мої почуття, ваша високосте, — сказав Дюрер. — Моє серце важче за жорно. І все ж, хвала Господу, що слова цього ненависного… ох, у мене немає слів… цей французький замір — посварити Савойю з Імперією — вчасно був розкритий!

Ростан сказав:

— Ці люди стверджують, що належать до римських нерегулярних військ. Але ви кажете, що впевнені — вони германські найманці. Гхм!

Дюрер похмуро кивнув.

— Так, хоча у мене серце крається, коли я це кажу. Тільки подумати — мої співвітчизники продали свої душі за французьке золото. Покидьки! Негідь! Але найогидніший з покидьків — той, хто сидить на троні у Парижі. О, зрадник, чиє ім'я всім відоме!

«Давай, давай!» — підігнав приятеля Дісмас.

Дюрер вів далі:

— У них диявольські наміри, але ваша високість повинна перевершити їхню кмітливість. Банда, що видає себе за імперський загін, прибуває в Шамбері нібито заради паломництва, а насправді, щоб творити злодіяння. Вони почнуть із вуличних бійок. Далі вчинять святотатство. Знеславлять Савойю і навіть вас, ваша високосте. Більш за це, — Дюрер перехрестився, — саму Святу Плащаницю! До яких наслідків мав би привести цей конфлікт? Що б ви мали зробити, ваша високосте, у відповідь на такі брудні провокації, як не розгніватися і не припинити дружні відносини з Імператором? О, як Франциск радів би з цього! Наскільки легким став би похід його армії, коли б він спрямував її на південь — знищити вас.

— Ростане! — сказав герцог.

— Ваша милосте?

— Попередьте Вільє. Охорону воріт посилити втричі. І коли ці дияволи в людській подобі з'являться… — Карл повернувся до Дюрера. — Люб'язніший графе Лотар, у депеші сказано, скільки саме тих дияволів?

— Дозвольте мені?

Мажордом простягнув руку до Дісмаса.

Дісмас стис сувій, розтрощивши печатку. Маленькі шматочки червоного воску впали на кам'яну підлогу.

— Вибачте, — сказав Дісмас. — Це я такий злий.

Він передав лист Ростану, який розправив його і прочитав.

— Тут не сказано, скільки їх. Гхм!

Маркус, який стояв позаду, як і годиться гонцю, сказав:

— Дозвольте сказати, ваша милосте.

Дюрер повернувся.

— Так.

— У Вюртемберзі я чув, що мова йшла про п'ятнадцятьох.

— Дозвольте і мені, — втрутився Дісмас.

— Так, майстре Руфус.

— Ваша високосте, я колись служив у війську. Я знаю цю породу найманців. Усі вони ландскнехти. Нема гірших створінь на землі. Дійсно, тільки в пеклі можна знайти їм рівних…

— Ну, — перервав його Карл трохи роздратовано. — Думаю, моя охорона впорається з п'ятнадцятьма найманцями.

— Я не маю сумнівів у бійцях вашої милості. Впевнений — вони неперевершені і в хоробрості, і у відданості вам і Савойї. Я сказав це, ваша милосте, лише намагаючись попередити. Ці чоловіки — справжні пси сатани. Вони не підуть без бою. І, боюся, що в цьому бою вони знищать багато добрих савойярів. Але ще більше я боюся їхньої підступності. Вони знаються на шахрайстві. У цьому вони справжні нащадки підступного Одіссея, який вигадав троянського коня. Головне — запобігти їхньому проникненню у Шамбері.

Карл насупив брови.

— І що ви пропонуєте робити, майстре Руфус?

— Здобути перевагу, ваша високосте. Атакувати їх до того, як вони атакують вас. Висунути вперед ваші загони і перехопити їх на дорозі з Екса. Напевно, вони йтимуть звідти. І послати ще один загін до підніжжя масиву Бож — на випадок, якщо вони вирішать скористатися цією дорогою. Хай ваші люди привітають їх артилерією.

— Артилерією? Але ж їх тільки п'ятнадцять!

— Навіщо ризикувати? Коли ці пекельні пси з'являться, треба зустріти їх картеччю. Нехай підберуть хвости, як побиті собаки, і забираються до свого хазяїна-жабоїда. Тоді французи ще не скоро потурбують вас на савойській землі. Нехай король Франциск зрозуміє, що має справу не з Карлом Добрим, а з Карлом Непереможним!

Герцог здавався сторопілим від усього цього.

— Е-е… Дякую за пораду, майстре Руфус.

Дісмас низенько вклонився.

— Я дослухаюся до того, що ви розповіли про підступність цих мерзотників. Але я цілком упевнений у своїй охороні. Ми маємо продемонструвати підступність Франциска. Я б хотів почути їхнє зізнання. І оприлюднити їхні сповіді, щоб увесь світ дізнався про це віроломство.

Він подивився на Дюрера і посміхнувся:

— А також про нерушиму дружбу між Савойєю та Священною Римською імперією. Майстре Ростан, у наших казематах достатньо місця для п'ятнадцяти постояльців?

— Так, ваша милосте. Гхм! Наші підземелля майже порожні. Здається, один чи два злісні боржники.

— Тоді нехай ці самозванці відчують гостинність Савойї. Певно, доведеться їх трохи катувати, щоб вони зізналися. Чи є в нас хтось, хто може… ну, ви розумієте… хто зможе зробити все, що необхідно?

— Гхм! Ні, ваша високосте. Коли виникає потреба, зазвичай ми запрошуємо ката з Ліона. Або з Мілана.

— Добре, пошліть за яким-небудь. І негайно сповістіть Вільє. Коли ці покидьки з'являться біля воріт, схопіть їх. Забийте у ланцюги і відправте до казематів, де вони зможуть вільно медитувати на свої гріхи. І ще, Ростане…

— Гхм?

— Нікому ні слова. Ми не хочемо розголосу щодо цих диверсантів, які надіслані каламутити воду у Шамбері. Ми допитаємо їх у п'ятницю, після показу Святої Плащаниці.

— Добре, ваша милосте. Гхм!

— Мій дорогий граф Лотар! Як я можу висловити вдячність Савойї за ваше втручання? Ви відвернули від нас страшне лихо!

— Ваша високосте, це надто щедра оцінка. А навіщо ж тоді друзі?

40. Репетиція

— Граф Лотар добре впорався, я вважаю, — сказав Дюрер, дуже задоволений собою.

Дісмас був не в гуморі, щоб співати дифірамби. Він був пригнічений через те, що не вдалося вмовити герцога Карла відігнати загін ловців ще до того, як вони дістануться Шамбері. Що, як вони, коли їх зупинять біля воріт Відлюдника, доведуть свої справжні наміри? Що, як вони мають при собі імператорський наказ зі справжньою печаткою, а не з печаткою архідиякона Святої часовні? Весь задум Дісмаса повалиться, як колись повалилися стіни Трої. В їхні двері постукають, і савойські охоронці потягнуть Дісмаса, Дюрера та інших до ваканцьового замкового підземелля, щоб вони отримали peine forte et dure[35] від ката, який прибуде з Ліона чи Мілана, щоб підробити у вільний час. І це не єдина проблема. Що замишляє Караффа? Який у нього план викрадення плащаниці? І є ще одна суща дрібниця — як підмінити справжню плащаницю Дюреровою.

— О зрадник, чиє ім'я всім відоме! — уїдливо промовив він. — Трохи занадто. Я б сказав: «О марнославство, твоє ім'я — Альбрехт Дюрер».

Дюрер відповів насмішкуватим поглядом.

— Бувши швейцарцем, ти, певна річ, не знайомий з театром та взагалі з високим мистецтвом. Тільки схід лавини для вас щось на кшталт драми. І, звісно, щорічний перегін корів із зимового стійла до літніх пасовиськ. Куди тим трагедіям Софокла та Есхіла до цих дійств?

— Так, драм у нас сьогодні було вдосталь. Я думав, ти вихопиш меча і з криками «Смерть Франциску!» стрибонеш у вікно до бісової матері.

— Я думаю, він гарно зіграв, — утрутився Маркус.

— Дякую, Маркусе, — сказав Дюрер. — Як зігріває те, що акторська майстерність недоступна не для всіх гельветів.

Дюрер попрямував у кухню.

— Вразлива натура? — спитав Маркус.

— Художник! — Дісмас знизав плечима.

Опівдні у двері постукали. Дісмас затамував подих, але це був лише один з людей Ростана з повідомленням про репетицію в Святій каплиці, яка має відбутися о четвертій пополудні.

— Репетиція?

— Завтрашньої живої картини, майстре Дісмас. «Тайна вечеря».

— А-а.

Дісмас цілковито забув про це на бурхливому тлі подій.

Він пішов і погрюкав у двері Дюрера. Той замкнувся, образившись на Дісмаса через відмову належно оцінити його останній прояв геніальності. Дісмас погрюкав сильніше. Дюрер відчинив, привітавши Дісмаса похмурим виразом обличчя. Дісмас передав йому послання.

— Тебе викликають на біс.

У призначену годину Дісмас, Дюрер та Магда з'явилися в каплиці. Всередині кипіла робота. На столах були розкладені костюми. Натовп робочих, які коловоротом підіймали сценічний задник — судячи з усього, це був нічний пейзаж Єрусалима, освітлений повним місяцем.

Дюрер пробурмотів:

— Який несмак…

Свята каплиця перетворилася на світлицю, у якій Ісус з учнями розділили пасхальну вечерю перед його страдницькою смертю. Щоб зробити каплицю більш затишною, високі стелі затягли тентом. Перед вівтарем установили великий дерев'яний стіл для Спасителя та дванадцяти апостолів. До кінця вечора один зі стільців опиниться порожнім — Іуда вислизне, щоб вчинити зраду.

Побачивши їх, підійшов Ростан, який виглядав змученим, але сповненим ентузіазму. Він уклонився графу Лотару.

— О, нарешті я бачу улюбленого учня Ісуса! Гхм!

— Вражаюче, — сухо відповів Дюрер, окинувши оком сцену.

— Його милість дуже вимогливі. Це ж лише жива картина.

Підійшов один з підручних Ростана. Дюрер рушив з ним до примірочної — перевтілюватися в апостола Іоанна.

— Чим я можу допомогти? — спитала Магда. Але ще до того, як мажордом встиг відповісти, пробурмотіла:

— Утім, піду подивлюсь, може я потрібна на кухні.

— Гарна дівчина, — сказав Ростан Дісмасу. — Яка шкода! Гхм!

— Шкода?

— Ну, те, що вона монахиня. Гхм!

Дісмас посміхнувся.

— А, справді.

Ростан раптом зробився серйозним і стишив голос:

— Є новини, майстре Руфус.

— Дійсно?

— Які я прошу поки що ні в якому разі не розголошувати. Його милість дуже стурбований, щоб ніщо не завадило «Тайній вечері» або показу Святої Плащаниці. Здається, відомості, викладені у депеші, повністю підтверджуються. Гхм!

— Щось трапилось? — насторожився Дісмас.

— Гхм! Лише годину тому ці провокатори намагалися прослизнути у місто через ворота Відлюдника, їх було п'ятнадцять, стільки ж, як ми й гадали. Але, дякуючи Господу і вашому попередженню, Вільє вже чекав на них.

— Вони… чинили опір?

— Недовго. Гхм! Якщо ти опиняєшся в оточенні кращих вояків Савойї, які цілять у тебе з арбалетів, — ситуація швидко прояснюється.

— Гадаю, вони вдавали з себе невинних? — дозволив собі поцікавитися Дісмас.

— О, так! Гхм! У них був якийсь документ — нібито справжній. Але такі речі дуже легко підробити. Французи знаються на цьому. Запевняю вас, майстре Руфус, ми докопаємось до суті. Але вже після плащаниці. А поки що — геть з очей цих мерзотників. У підвал їх. Сподіваюся, вони підхоплять там ревматизм… О, синьйоре Караффа! Як здоров'я його високості герцога Урбіно?

— Він зараз відпочиває,— промовив Караффа. — Але до того наказав мені передати комплімент вашому господарю. Впевнений, він неодмінно відвідає цю…

Караффа окинув оком каплицю у пошуках потрібного слова.

— М-м… Подію.

— Запевніть його високість, що ми постійно молимося за те, щоб він приєднався до нас. Зараз, якщо дозволите, у мене багато клопоту. Дуже багато! Гхм!

Ростан пішов, лишивши Дісмаса наодинці з Караффою.

Сьогодні той був привітніший, ніж раніше.

— Дивакуватий чоловічок, цей мажордом… А це, — він жестом обвів оздоблення каплиці, — це все так мило, правда?

— Так. Як на мене — вражаюче, — відповів Дісмас.

— Герцог призначив мого господаря на роль апостола Петра.

— Велика честь. Краща роль другого плану. І який значущий збіг, адже його високість — племінник нащадка того самого апостола.

Караффа посміхнувся.

— Тієї ночі Петро показав себе не з кращого боку. Чи не він тричі зрікся Ісуса?

Прибув хтось із місцевої знаті, йому почали показувати костюм.

Караффа промовив товариським тоном, ніби пліткуючи:

— Герцог Карл заробляє непогані гроші на цих живих картинах. Ростан обмовився, що роль апостола у цій «Тайній вечері» коштує двадцять п'ять дукатів. Гроші нібито йдуть нужденним Савойї. Тільки роль Фоми Невіруючого обійдеться у п'ятнадцять дукатів.

— Вигідна ціна.

— Він каже, що завжди складно знайти того, хто зображатиме Іуду.

— Так, я уявляю.

— Так хто завтра гратиме Іуду? Це цікаво. Для Іуди потрібен справжній іудей.

— Усі за тим столом були іудеями, — сказав Дісмас. — Хіба не дивно, що ми закликаємо ненавидіти євреїв — при тому, що сам Ісус був євреєм?

— Дядько мого господаря Лев дуже поблажливий до римських євреїв. Він навіть дозволив їм відкрити друкарню. Що вони там можуть друкувати? Дивно. Але він позичив у них багато грошей, тож не може обійтися з ними так, як вони заслуговують. Його попередник мав більш правильний погляд на ці речі, як мені здається.

— Прошу мене вибачити, але мені треба бути поруч із моїм господарем.

— До того, як ви підете, майстре Руфус, я хочу вам дещо сказати.

— Так.

— Я не був з вами настільки люб'язним, як належало б. Мені шкода.

— Я не образився, синьйоре Караффа.

— Мене дуже непокоїть здоров'я його високості. І, як усі ми здогадуємося, це не висотна хвороба. Ваша сестра Гільдеґарда дуже допомогла. Його високість вдячний.

— Вона лише виконує свої обітниці.

— Можливо. І все ж, його високість хотів би віддячити.

— Це дуже мило, але у цьому нема потреби, синьйоре.

— Ми це обговоримо пізніше. А зараз я лишаю вас — вам треба готуватися.

Караффа зробив декілька кроків, тоді повернувся, підморгнув і сказав:

— Дивіться, не дозволяйте їм призначити себе Іудою.

Дісмас був радий позбутися Караффи. Він поспішив змішатися з іншими слугами, перебираючи у пам'яті усі подробиці цієї розмови.

Знову з'явилась Магда.

— Ну що?

— Знайшла собі приятеля на кухні. Він сомельє.

— Здається, в мене теж з'явився друг. Це Караффа. А ти, як виявляється, справила добре враження на герцога Урбіно. Він хоче віддячити тобі.

— Ти все ще впевнений, що вони хочуть викрасти плащаницю?

Дісмас трохи подумав.

— Так. З якої б ще причини він раптом забажав зробитися мені другом?

— Дивись — Ростан!

Ростан скеровував слуг, які несли дві великі жаровні з ладаном. Вони поставили їх на самому кінці алтарного столу.

— Невже на Тайній вечері був ладан? — спитала Магда.

— У його високості надчутливий ніс щодо смердючих паломників.

Дісмас уважно спостерігав. Інший слуга приніс срібну скриню з ладаном. Він поставив її на підставку біля однієї з жаровень. Магда раптом підійшла і з зацікавленням підняла кришку. Делікатно, двома пальцями, вона вийняла щось схоже на крихітний камінчик і піднесла до носа. Ростан побачив це і наблизився до неї.

— Що там? — спитав він.

— Мирра.

— Звісно, ви ж повинні знати. Гхм!.. А зараз ми вже майже готові почати. Нарешті! Він широко посміхнувся і прошепотів: — Слава Богу, мені вдалося вмовити його високість не омивати ноги апостолам.

Дісмас посміхнувся.

— Моєму господарю могла б випасти неймовірна честь, щоб сам герцог Савойський омив йому ноги.

Ростан узяв Дісмаса за передпліччя і вибачливим тоном сказав:

— Пробачте мене, майстре Руфус, але, боюсь, я маю попросити вас про одну послугу. Гхм!

— З радістю.

— Так вийшло, що нам бракує одного апостола…

Дісмас посміхнувся:

— Часом, не Іуди?

Ростан зітхнув.

— От, і завжди так. Його високість буде дуже вдячний, якщо…

— Це велика честь для мене.

Старий аж зітхнув від повноти почуттів.

— Віднині ви мій улюблений апостол! Гхм!

Ростан повернувся до Магди, яка — це було помітно — йому дуже подобалась.

— Якби тільки я міг запросити вас до участі, сестро… Але, на жаль, не можу. Його високість дуже перебірливий. Наполягає на тому, щоб картина Тайної вечері була справжнім відтворенням. Адже там не було жінок. Хоча деякі нерозумні люди вважають, що Магдалина все ж таки була присутня.

— Я розумію, — відповіла Магда. — Але дозвольте мені допомогти з приготуваннями. На кухні кажуть, що будуть щасливі мати зайву пару рук. Я піду звідси до того, як усе почнеться. — Вона посміхнулася. — Щоб, борони Боже, не скомпрометувати вас, майстре Ростан.

— Буду дуже вдячний. Його високість не пускає до каплиці навіть глядачів.

— Глядачів не буде? — спитав Дісмас. — Хіба мета живої картини — не створення певного враження на людей?

— Зазвичай так. Але не зараз. Він вважає це надто сакральним. Врешті-решт, під час справжньої Тайної вечері також не було глядачів.

— Гадаю, не було. Плащаниця буде виставлена?

— Релікварій буде стояти на олтарному столі. Але плащаниця залишиться у ньому. Неймовірна прикраса стола, чи не так?

— Без порівнянь.

Дісмас посміхнувся.

До нього раптом дійшло. Він згадав, як нещодавно вночі вивчав розділи Євангелій у Біблії архідиякона.

— Майстре Ростан, ви добре пам'ятаєте Євангеліє від Іоанна?

Ростан прикинувся ображеним.

— Сподіваюсь, що так. Гхм!

— Мій хазяїн хотів би проявити свою вдячність і зробити внесок у живу картину. Це деталь з Євангелія від Іоанна, на знак поваги.

— Що за деталь?

— Ну, як ви пригадуєте, в Євангелії від Іоанна, коли Магдалина приходить до могили на світанку третього дня, вона заглядає всередину і бачить… пам'ятаєте?

Ростан просвітлів.

— Двох янголів у білому вбранні. Гхм!

Дісмас кивнув:

— Які сидять з обох країв Святої Плащаниці.

— Гхм!

41. Чого хоче Ісус?

— У нас уже вдосталь цього лайна? — спитав Конрад.

— Не називай це так, — сказала Магда. — Але, гадаю, вдосталь. Можливо. В будь-якому разі, ми побачимо, чи нам вистачить.

— Часу обмаль, так?

— Недостатньо, — сказав Дісмас. — Коли ти і Наткер зайдете, я дам знак — отак.

Дісмас двічі торкнувся свого носа.

— Якщо я це зроблю, підходьте, трохи постійте з блаженним виглядом і виходьте. Нічого більше. Це буде моїм сигналом усе припинити.

— Як це «з блаженним виглядом»? — спитав Анкс.

— Як у янголів, — сказала Магда. — В цих двох, — вона показала на Конрада і Наткера, — це вийде природно.

— У цих двох? Тю!

Конрад сказав:

— Це непоганий план, Дісмасе. Можна навіть сказати, гарний. Але він залежить від багатьох дрібниць, які повинні спрацювати. Чому б нам просто не підпалити ту бісову каплицю? Дим, паніка, ми заходимо, ламаємо ґрати залізними прутами і — фюїть! — зникаємо.

— Ми вже обговорювали це, Конраде. Безліч разів. Ми не будемо палити Святу каплицю. І тобі треба молитися, щоб Господь не почув твоїх пропозицій. Дозвольте нагадати — всім вам. Ми «переводимо» плащаницю. З єдиної причини — щоб не дозволити Лоренцо і Караффі викрасти її.

Маркус застогнав.

— І що тобі наразі каже, Ісус, Дісмасе? Ти з ним більше не розмовляв?

— Не будь таким небогочестивим, Маркусе. Звісно, герцог Урбіно і Караффа мають наміри щодо плащаниці. Я впевнений в цьому.

— А якщо ні? — спитав Конрад.

— Тоді вони з миром поїдуть собі до Парижа на хрестини французького немовляти. І якщо наш план спрацює, ми «переведемо» плащаницю з Шамбері.

— А потім?

Дісмас зітхнув.

— Ну, Конраде, що ми, на твою думку, повинні зробити з плащаницею?

— Я знаю тільки те, що нам наказали зробити. Принести її Альбрехту. А потім убити тебе.

Магда ахнула.

— Та не хвилюйся, — посміхнувся Конрад, — то лише накази. І це було давно. А зараз ми друзі.

Магда поцілувала Конрада. Потім Наткера і Анкса.

— Ви хороші хлопчики!

Ландскнехти зашарілися.

Конрад сказав:

— Але, навіть будучи друзями, кожен з нас має право запропонувати, що зробити з призом. Я пропоную її продати. У Базелі, на ярмарку реліквій. Скільки за неї дадуть?

Дісмас міркував. Він навіть уявив цю сцену. Шенк був би задоволений.

— Багато, — сказав він, — але це мають бути дуже приватні торги. Не можна просто прийти до Базеля і об'явити: «Ось Свята Плащаниця з Шамбері, свіжовикрадена у герцога Савойського». Ти потай повідомляєш півдюжини найзаможніших покупців. І дивишся, куди поверне ринок.

— І куди він поверне?

— До великих грошей, Конраде. Вистачить кожному з нас, щоб більше не перейматися грошима.

Анкс потер долоні.

— Але спочатку порахуємо наші динарії, — продовжив Дісмас. — Давайте спитаємо себе… Як ви вважаєте, чого б насправді хотів Ісус? Щоб ми вкрали плащаницю у герцога Савойського і продали її багатому покупцю?

— То ж він казав — «блаженні вбогі», хіба ні? А ми і є вбогі.

— Так. Влучно сказано, — зауважив Наткер.

— Ну, якщо ми почали цитувати Святе Письмо, давайте також згадаємо: «І розділили ризи мої між собою, і за одяг мій кидали жереб»[36].

Наткер спитав, схилившись до Конрада:

— Про що це він говорить?

Магда сказала:

— Як не соромно, Наткере! Це ж Псалтир. Ти що, ніколи не ходив до церкви?

— Я був тільки…

— Рахуй свої динарії, Наткере. Ще до того, як вони в тебе з'являться. Ти не розумієш, що Дісмас турбується про наші душі?

Ландскнехти подивились один на одного. Душі?

Магда продовжила:

— Якщо ми вкрадемо Ісусову плащаницю тільки щоб продати її за гроші, що ми маємо сказати йому в Судний день?

Анкс промовив:

— Я скажу: «Дякую, Господи, за гроші, що я виручив за твою плащаницю. Я гарно провів час, витрачаючи їх».

Наткер закивав.

— А я скажу: «Через ці гроші я можу піти на пенсію і більше не буду ландскнехтом. Не доведеться більше заробляти на життя, вбиваючи людей».

— Так, — підтвердив Конрад. — Через викрадення плащаниці Ісус веде нас до кращого життя. Тут я бачу, як працює… як ви це називаєте?

— Провидіння Боже.

— От, саме воно.

Дюрер похитав головою.

— Якими ж досвідченими богословами ви стали, хлопці.

— Почекай, — сказав Дісмас. — Я не впевнений, що Ісус має на увазі саме це.

Маркус застогнав.

— Замовкніть усі! В мене від вас голова розколюється… Тебе це не стосується, Магдо. «Чого хотів би Ісус?» Та Ісус напевно сміється, слухаючи вас. Плащаниця ж несправжня. Вони всі несправжні. Дісмас сам був упевнений, що вона несправжня, доки його мозок не перетворився на вівсяну кашу через те, що той содоміт, кардинал Майнцький, з ним зробив. Зараз він вважає, що з ним розмовляє простирадло.

— Маркусе, почекай! — сказав Дісмас.

— Замовкни, Дісмасе. Я тобі як друг кажу. Ти сам не свій. Як довго я тебе знаю? Скільки разів ми разом проходили крізь пекло? До того, як вони це зробили з тобою, ти ніколи не розмовляв з білизною.

Магда втрутилась:

— Я думаю, Маркус хоче сказати, що…

— Що я збожеволів, — сказав Дісмас.

— Послухай, — вів далі Маркус, наче не почувши. — Я не знаю і не переймаюся тим, про що думає Ісус. Якщо ми збираємося це зробити — давайте зробимо. І якщо наступного дня ми ще будемо живі, то вирішимо, що робити з плащаницею. Проголосуємо. Ісусу теж надамо право голосу.

Усі мовчали.

Дюрер сказав:

— Не знаю, чи вона справжня. Хоч справжня, хоч ні, мені не подобається, що розпусний Лоренцо викраде її у герцога Карла. Він дійсно янгол.

Тож вирішили спочатку діяти, а вже потім вирішити, як далі діяти.

Ландскнехти сказали, що їх сушить і їм треба негайно випити. Дісмас дозволив, узявши з них слово, що вони не нап'ються. Завтра всім треба мати ясний розум. Маркус пішов із ними, але не через бажання випити, а через прохання Дісмаса наглянути за ними. Магда повернулася до себе в кімнату і взялася шити, залишивши Дісмаса наодинці з Дюрером.

— Ну, давай, — сказав Дюрер. — Допоможи мені.

Дюрерова плащаниця лежала на обідньому столі архідиякона. Вона має бути складена точнісінько так само, як плащаниця з каплиці: двічі у довжину, двічі у ширину, тоді знов те саме, і знов, доки не вийде тридцять два шари тканини.

Вони закінчили і мовчки подивилися на неї.

— Вона гарна, Нарсе.

— Хм. Навіть краща за герцогову. Занадто гарна, щоб віддати її тій свині — Альбрехту. Якщо все вдасться, тоді що?

— Здається, буде голосування.

— А якщо більшість буде за те, щоб повернути її герцогу Карлу? Думаєш, хлопці примиряться з таким рішенням? Ми ж не міська рада.

— Тоді видно буде.

— Це виглядає дивакувато, Дісмасе. Ризикувати власними шкурами, щоб викрасти те, що ми повернемо.

— Так, сенсу тут не багато. Так само, як і в тому, що шматок лляного полотна розмовляє зі мною. Але який сенс у тому, щоб вірити, ніби п'ятнадцять століть тому чоловік, який три дні пролежав мертвим, повстав з могили?

Магда сиділа упоперек ліжка, спершись спиною на стіну, і шила щось із білої тканини, яка лежала купкою навколо її ніг. Дісмас сів на ліжко, підібрався до неї, поклав голову на її коліно і миттю заснув.

Коли він прокинувся вранці, то дуже зрадів, що плащаниця цього разу не розмовляла з ним уві сні.

42. А що, як вони вип’ють вина?

Жива картина почнеться рівно о шостій. Ростан сказав: «Будьте люб'язні, ні в якому разі не запізнюйтесь».

Одразу після полудня Дісмас і Магда попрямували до Святої каплиці — робити вигляд, що допомагають з останніми приготуваннями. Їм на руку було те, що у каплиці так само кишіло багато ремісників та слуг. Магда рушила на кухню. Дісмас обійшов навколо обіднього столу, рівняючи стільці, складаючи серветки та усе роздивляючись. Срібна скриня з ладаном стояла наприкінці столу, біля однієї з жаровень. Він схилився над нею, наче милуючись прекрасним срібним вбранням, і трохи відкрив кришку. Потім набрав дрібку мирри — нібито, щоб понюхати. Роблячи це, він смикнув за мотузок у рукаві, висипавши до скрині вміст циліндричного мішечка, який Магда вшила у підкладку рукава.

Дісмас закрив кришку і знову почав пересувати стільці. З кухні вийшла Магда. Вона кивнула, і обоє разом вийшли із каплиці.

Спускаючись сходами, вони почули звук — по бруківці внутрішнього двору гуркотіли колеса карети. За нею — ще одна, тоді ще і так десь із дюжину. Коли карети проїжджали повз, Дісмас помітив на кожній герб Медічі. Одну з них, світло-блакитну, він упізнав, вона належала Караффі. Екіпажі, описавши широке коло, зупинилися навпроти апартаментів герцога Урбіно — через двір від каплиці.

— Що це?

Вони з Магдою помітили, як з дверей сипнули лакеї з багажем і почали вантажити його на позадки карет.

— Лоренцо їде.

— Слава Богу, — сказала Магда.

Карети все прибували. Нарешті з дверей апартаментів герцога вийшов Ростан і попрямував через двір до каплиці. Побачивши Дісмаса, він помахав і підійшов ближче.

— Що відбувається? — спитав Дісмас.

Ростан навіть не намагався приховати задоволення.

— Наш високий гість від'їжджає до Парижа на хрестини дофіна. Як ми будемо сумувати за ним! Гхм!

— Він навіть не залишиться подивитися живу картину і показ Святої Плащаниці?

— На жаль. Синьйор Караффа повідомив, що його милість погано почувається. Через те, що дорога до Парижа складна, було вирішено виїхати раніше. Скільки ж у тих італійців багажу! Але вони завжди так шикарно вдягнені… Отже, майстре Руфус, і ви, сестро, — о шостій, так? Гхм!

На цьому Ростан пішов.

Радість Дісмаса від того, що герцог Урбіно не має підступних намірів щодо плащаниці, і Магда більше не буде наражатися на небезпеку — два благословення одразу! — була такою, що він би негайно обійняв Магду прямо тут. Але вони стояли геть на виду, та й Магда була у чернечому вбранні, тож він стримав себе.

— Ходімо швидше! — збуджено промовив він.

Він почувався пташкою, яку визволили з клітки. Його підошви ледь торкалися бруківки. Вони швидко пробігли три сходові марші до апартаментів архідиякона, для чого Магді довелося високо задрати поділ. У двері Дісмас просто увірвався, налякавши Дюрера та всіх інших.

— Чудова новина! — закричав він, відсапуючись. — Чудова, прекрасна новина! Італійці — вони їдуть! Поки я тут це кажу, вони завантажують карети і ось-ось пошкутильгають до Парижа!

— І що? — сказав Наткер.

— Ти не розумієш? Це означає, що вони не по плащаницю приїжджали. І це означає, друзі мої хороші, що нам більше не потрібно «переводити» її!

Дісмас повалився в крісло.

— Який чудовий день! Який чудовий день!

Конрад замислено прорік:

— Я думав, ми вирішили спочатку вкрасти, а вже потім вирішувати.

— Я теж, — сказав Наткер.

— Хлопці,— сказав Дісмас, — герцог Карл — хороша людина. Навіщо нам красти його реліквію?

Ландскнехти замислились.

— А як же тоді покута? — спитав Конрад. — Увесь цей час ти скиглив, що попадеш до пекла, якщо не виконаєш свою покуту.

Дісмас кивнув.

— Так, моя покута… Ну, Конраде… я саме зараз міркую про це. Спробуй відповісти на питання: який доброчесний священик міг би призначити в якості епітимії вкрасти плащаницю Ісуса? Призначив би Лютер таку покуту?

Конрад насупився.

— Хай там як, але її призначено.

Дісмас розсміявся.

— Я зворушений твоїм піклуванням про мою душу.

— Ти казав, що ми викрадемо її, а тоді проголосуємо, чи продавати.

— Конраде, але італійці їдуть!

— Не думаю, що це на щось впливає. План є план. Я кажу так: доведемо справу до кінця. А потім вирішимо, що робити далі.

Дюрер утрутився з більш практичного питання:

— А що там з вином та ладаном?

«Господи!» — похопився Дісмас. Він так радів від'їзду італійців, що геть про все забув.

У двері постукали. Дісмас підійшов відчинити. На порозі виник один з людей Караффи, дуже захеканий.

— Сеньйоре Руфус! Сестро Гільдеґарда!

— У чому справа?

— Його високість герцога Урбіно розбив параліч. Він помирає. Просить сестру допомогти.

— Хіба він не їде?

— Ми вже збиралися виїхати, аж раптом стався напад. Послали за сповідувачем. Будь ласка, сестро! Він терміново вас кличе. Візьміть ваше сердечне зілля…

Магда зібрала аптекарську сумку.

— Я йду з тобою, — сказав Дісмас.

Магда дала знак Дісмасу зачинити двері, щоб слуга нічого не почув.

— Хвилинку, — сказав Дісмас, звертаючись до того.

Магда сказала:

— Тобі треба бути у каплиці.

— Але…

— Я не знаю, що робити з миррою. Вино стоїть в кухні у великому глиняному глечику на столі біля дверей каплиці. На глечику біла серветка з маленьким червоним хрестиком.

— Я не можу просто зайти до кухні і вийти з вином!

— Сомельє — це огрядний чолов'яга у червоному капелюсі, на якому вишитий герб савойських герцогів. Його звати Бертран. Він зі мною фліртував. Скажи йому… ні, краще прошепочи: «Сестра Гільдеґарда просить зустрічі після живої картини. У замковому саду». Він дуже зрадіє, будь певен. Тоді, коли вже виходитимеш, перекинь глечик, наче ненароком.

— А якщо його там не буде? Якщо вони його переставили? Якщо його подадуть під час показу живої картини?

— Тоді,— сказала Магда, — у Ісуса і його апостолів буде дуже весела Тайна вечеря. Слухай, Дісмасе, вино стоїть на місці. Просто піди і перекинь глечик. Що вони тобі зроблять? Хіба що обізвуть йолопом.

— Добре, добре. Але що з ладаном? Що мені з цим робити? Теж перекинути скриню? Ну нічого, щось придумаємо… Але я все одно не хочу, щоб ти йшла до Лоренцо сама.

— Не хвилюйся, Дісмасе. Все буде добре. Він помирає. Скоро все скінчиться.

Вона поцілувала його і посміхнулася.

— Тепер іди і будь дуже чемним Іудою.

Магда рушила слідом за слугою.

43. «Ходімо прогуляємось»

Дісмас, украй знервований, біг до Святої каплиці. Добігши до внутрішнього двору, він побачив валку екіпажів біля герцогських апартаментів. Слуги продовжували завантажувати багаж. Він здивувався, що вони роблять це у той час, коли їхній володар помирає. Раптом він почув власне ім'я.

Він зупинився. До нього через двір прямував синьйор Караффа. Чому управитель герцога, що конає, не біля його ліжка?

— А, ось ви де, — промовив Караффа з якоюсь неналежною веселістю.

— Як його милість, синьоре?

— Спочив.

Дісмас поклав руку на серце і вклонився.

— Прийміть мої глибокі співчуття у цю важку хвилину.

— Ні, ні. Він просто спить.

— О! Ваш виклик нас дуже стривожив. Сестра Гільдеґарда у його милості?

— Ходімо, майстре Дісмас, — сказав італієць. — Такий чудовий день. Давайте прогуляємось.

Дісмас сторопів.

— Чому ви мене так назвали?

Караффа посміхнувся.

— Бо це ваше ім'я. Дуже доречне, між іншим. Дісмас, добрий розбійник. Як там звали поганого розбійника? Нібито Гестас? Але пам'ятають лише доброго розбійника. Цікаво, чому? Втім, це не важливо. Ходімо!

— Де сестра Гільдеґарда?

— Хіба я доглядач вашої сестри?.. Не переймайтесь, це я пожартував, хоча зазвичай не жартую. Тож ходімо?

Дісмас мовчки попрямував до герцогських апартаментів. Караффа проказав йому вслід:

— Там ви її не знайдете, майстре Дісмас. Не треба здіймати галас. Хіба що ви бажаєте, щоб усі дізналися, хто ви є і з якою метою сюди прибули.

Дісмас вагався.

— Для вас буде набагато краще уважно вислухати те, що я скажу.

Дісмас повернувся і пішов за Караффою, його серце калатало.

— Погодьтеся, що не варто марнувати такий гарний день на суперечки, — промовляв той. — От і добре. І яке полегшення: нарешті ми можемо поговорити щиро, без масок. До речі, ваш друг, так званий граф Лотар, — славний чоловік. Не можу позбутися відчуття, що я його десь бачив. Може, він колись був у Флоренції? Але більш за все мене розважило, коли він сказав, що його хрещений — великий захисник Савойї… Яке ж у вас кисле обличчя, Дісмасе! Вам не до вподоби трохи побазікати? Добре. Я теж не люблю гаяти час. Ми обидва зайняті хлопці. Я — управитель його милості, ви — майстер реліквій Фрідріха Саксонського. А також кардинала Майнцького. Маючи двох хазяїв, ви, певно, навіть більше зайнятий, ніж я…

Охоронець Караффи тим часом приєднався до їхньої прогулянки.

— Тепер головне: чи потрібно мені пояснювати наші вимоги? Звісно, ні. Ви мені дещо, я вам також дещо взамін… Ні, ви тільки подивіться, які хмаринки!.. Савойя гарна. Вона буде прекрасною частиною Франції. То що, побачимося після Тайної вечері? Ох, який же дурний цей герцог Карл з його живими картинами! Але це нам обом на руку, еге ж?

— Я вам кажу, давайте схопимо його і почнемо різати на шматки, доки він її не віддасть.

— Не будь дурнем, Наткере, — сказав Дісмас. — До нього не підійдеш ближче, ніж на тридцять футів. Знадобиться кінний загін, щоб пробитися через його охорону.

Маркус похмуро сказав:

— Мені не обов'язково наближатися до нього.

— Так, ти можеш застрелити його з арбалета, але це не поверне Магду.

— А чому б не звернутися до майстра Ростана? — мовив Дюрер.

— Заради Бога, Нарсе! Ти вважаєш, він зрадіє, коли дізнається, хто ми? В підземеллі Шамбері зараз перебуває п'ятнадцять імперських найманців з ордером на наш арешт. Хочеш, щоб тебе віддали їм? Знаєш, як у Швабії катують убивць знатних осіб? Тебе зв'язують ланцюгами і опускають до ями з голодними псами. Повільно. І тебе з'їдають шматок за шматком. Цей вид покарання називається «Цербер», на честь пса, який охороняє ворота до пекла. Хочеш спробувати це? У нас немає вибору. Або ми віддаємо Караффі плащаницю, або це погано скінчиться для Магди.

— Я все одно не розумію, — сказав Дюрер. — Як ця свиня дізналася?

— Це вже не має значення, Нарсе. Він знає. Можливо, через це.

Дісмас показав долоні.

— Декілька днів тому я забув надіти рукавички. Така тупість! Караффа побачив їх. Такі, як він, добре знайомі з технікою «Малої Маріонетки». І він дійшов логічного висновку, що я не слуга германського графа. Між іншим, він упевнений, що бачив тебе раніше. У Флоренції. Хоча це вже не має значення. Або ми передамо йому плащаницю, або Магду будуть катувати так, як я не хочу навіть уявляти.

Дісмас випростався.

— Це моя провина, — сказав він. — Я не маю права просити жодного з вас ризикувати життям. Їдьте з Шамбері. Зараз же. Я здамся герцогу Карлу. Він змусить їх відпустити Магду. Все інше не має значення.

Раптом подав голос Анкс — простий і дурноголовий Анкс:

— Вона наша сестричка.

Це все, що було потрібно сказати.

— Навіть якщо все вдасться і ми віддамо цій сволоті плащаницю, — сказав Конрад. — Чи відпустить він її?

— Хіба у нас є вибір?

Дюрер підвів риску:

— Нам майже ні на що більше сподіватися.

Дісмас міркував, крокуючи з кутка в куток.

Несподівано його погляд упав на мініатюрний портрет під склом, що висів на стіні архідияконових апартаментів. Він зняв його зі цвяха.

— Нарсе, за скільки ти можеш це намалювати?

— Ти хочеш отримати копію цього?

— Ні. Мініатюру. Схожу на цю.

— Ну…

— У тебе є година.

— Година?

— Мені не треба, щоб це був шедевр, Нарсе.

Дісмас швидко пояснив свою ідею. Дюрер вийшов з кімнати, щось буркочучи. За годину все було готово. Дісмас підмінив малюнок у рамці.

— Добре, Нарсе, добре. Тепер візьми аркуш. Я тобі продиктую.

Дюрер записував те, що говорив Дісмас, час від часу поглядаючи на нього з піднятими бровами.

Коли з цим було покінчено, Дісмас сказав:

— Тепер дай мені перстень.

Дюрер лизнув палець і стягнув з нього перстень графа Лотара. Дісмас тим часом гарячково рився у шухлядах архідиякона. Знайшовши маленьку шкіряну сумочку, він поклав мініатюру і перстень всередину.

— Зачекай… — сказав він сам до себе. Дістав з сумки мініатюру, нашкрябав на її зворотному боці три слова і поклав назад.

— Меч!

Дюрер передав Дісмасу графський меч.

Дісмас передав меч і сумку Маркусу та Анксу.

— Карети біля герцогських апартаментів. Блакитна належить Караффі. Сховайте це в ній. Якщо хтось питатиме, скажіть, що ви люди майстра Ростана і що це прощальні подарунки від самого Карла Доброго. Після цього швидко йдіть до конюшні. Готуйте коней.

Маркус та Анкс покивали й пішли.

Дюрер сказав:

— Майстер Ростан піде на це?

— Побачимо. Якщо Караффа виконає умови угоди, тоді нам це не знадобиться. Якщо ні — це наша остання надія.

— Скажи, що нам Господь допоможе, Дісе.

— Сподіваюся, він сьогодні у доброму гуморі.

44. Тайна вечеря

Дісмас і Дюрер зупинилися перед сходами до Святої каплиці.

— Ти впораєшся, Нарсе?

— Ні. Так. Я не знаю. Господи, Дісе, що ми робимо?

Дісмас дав йому дві маленькі кульки з лляного дрантя.

— Пам'ятай — дихати тільки носом.

— Припини це повторювати. Ти четвертий раз мені кажеш. Що в цьому клятому вині? Ладанум?

Свої ніздрі Дісмас також заткнув кульками з льону.

— Екстракт грибів.

— Грибів? — стурбувався Дюрер. — Святі Небеса! Ми що, збираємося їх потруїти?

— Ні, Нарсе. Магда каже, це приведе до галюцинацій. Тобто видінь. Не хвилюйся. Просто не пий нічого. І сконцентруйся на диханні через ніс.

Ростан увесь тремтів через хвилювання. Він миттю відправив їх обох перевдягатися. О шостій все було готове. Всіх попросили з кімнати, окрім учасників видовища.

— Так зворушливо, правда? Гхм! — шепнув Ростан Дісмасу. Мажордом також брав участь — йому випала роль апостола Пилипа. Сьогодні по обіді той шляхетний савойяр, який купив для себе цю роль, упав з коня дорогою до Шамбері. Принаймні, його слуга так повідомив.

Його високість герцог Савойський вийшов з-за штори. Дванадцять апостолів зааплодували.

До костюма і гриму його милості було докладено чимало зусиль. Він мав дуже переконливий вигляд, але трохи дженджуристого галілейського теслі з деякими делікатними ознаками вельможності. Карл зашарівся від оплесків і легенько вклонився.

— Дорогі мої! Ходімо, займемо свої місця.

Дюрера не знадобилося дуже гримувати. Його руді локони, борода та витончені риси обличчя робили з нього найкращого кандидата на роль улюбленого апостола Ісуса. Він поспіхом зайняв належне місце праворуч від Спасителя.

Дісмас зайняв місце Іуди — у самому кінці столу, поряд зі срібною скринею з ладаном. Жінка-гример підкреслила його чималий ніс, і Дісмас став дуже схожим на справжнього іудея.

І майже одразу він помітив, що решта апостолів, більшість із яких належали до верхівки савойської аристократії, дивляться на нього з неприхованою огидою. Його посмішку зустрічали холодними поглядами і стиснутими губами. Не дивно, що мажордому було нелегко знайти людину на цю роль.

Мимоволі Дісмас подумав: «Ось воно як — бути євреєм серед християн».

На стіл поставили великий глиняний глечик з вином. Дісмас миттю впізнав маленький червоний хрестик на серветці, що його вкривала. Він узяв глечик і пішов навколо столу, наповнюючи келих кожного з апостолів. І отримав лише самотнє «Дякую» від герцога Карла.

Саме тієї хвилини Дюрер машинально підніс келих до вуст. Дісмас голосно закашлявся. Дюрер схаменувся і тільки зробив вигляд, що п'є.

У жаровні для ладану поблискувало розжарене вугілля. Дісмас підійшов до скрині, зачерпнув велику кількість мирри, перемішаної з Парацельсовими маковими кульками, і вивалив усе це на вугілля. Велика хмара диму піднялася і попливла каплицею.

— О, мирра! — замуркотів Герцог. — Найулюбленіший з усіх дарів волхвів. Хто б не хотів краще мати мирру, ніж золото?

Він смикнув носом.

— Це, напевне, з наших старих запасів. Отже, браття, починаємо!

Він підняв свій келих.

— За того, хто зібрав нас у цій світлиці.

Кожен випив до дна. Дісмас одразу встав і пішов по колу, наливаючи всім по вінця. І знову тільки Ісус подякував йому.

Дісмас додав ще маку до жаровні. Піднялася ще більша хмара, насичена опієм. Повітря у світлиці наче загустіло.

Він помітив, що очі у всіх присутніх оскляніли. Мова стала нерозбірливою. Підбадьорений, він знай собі підливав грибного вина і підсипав пахощів до жаровні.

Апостол Яків, син Алфеїв, сидів як укопаний і дивився на свічку перед собою. Кінчик пальця він тримав у полум'ї, остаточно його закоптивши і не відчуваючи опіку. Тадей, наче загіпнотизований, гладив по бороді апостола, що сидів навпроти, примовляючи, що це нагадує йому інтимні місця дружини. Варфоломій розламав свій прісний хліб на шматочки, поробив з них кульки і намагався ними жонглювати. Яків, син Зеведеїв, постукав по стільниці долонею і приклав вухо до того місця, шикаючи на інших апостолів, щоб не заважали слухати.

— Ось, — нарешті звернувся він до Варфоломія. — Чуєш?

Заінтригований Варфоломій сам почав гепати по столу. Симон Кананіт був зайнятий тим, що намагався витягти пальцями свій язик з рота, нерозбірливо щось клекочучи.

Герцог Карл плескав у долоні, намагаючись усіх заспокоїти. Але невдовзі, замість того, щоб почати промову, відволікся спогляданням власних долонь.

— Ге-ей ви-и всі,— нарешті проказав він. — Всі-і-і ви-и-и…

Він встав, звертаючись до апостолів:

— Во-о-ої-и-исти-и-ину-у кажу-у-у ва-а-ам…

Ніхто не звернув на нього уваги — всі були занурені у власні дослідження перетвореної реальності.

Тоді герцог Карл повалився на найближчого апостола, улюбленця Ісуса. Він мав досить сумний вигляд.

Матвій з усієї сили жбурнув свій келих об стіл і заревів:

— Господи!

— Ісусе! Що таке? — перелякано озвався герцог Карл.

— Це я той покидьок, який зради-и-и-и-ить…

Карл витріщився.

— Не маю найменшого уявлення. Чому? Ти хто такий?

— Ммматві-і-ій…

Декілька апостолів створили хор і грянули щось середнє між григоріанським хоралом і гавкотом зграї мисливських собак.

Дісмас добре уявляв, що зараз відчувають охоронці за дверима.

— Стоп! Сто-о-о-оп! — закричав апостол Фома. — Це ві-і-ін зрадник!

Він указав на Дісмаса і запустив у нього келихом, поціливши Дісмасові в лоба. Решта апостолів приєдналися. Дісмас тільки ухилявся від граду келихів, свічників і шматків хліба, виставивши вперед руки, щоб хоч якось захиститися. Карл почав хіхікати.

— Припиніть, хлопчики!..

Симон Кананіт схопив срібний релікварій з плащаницею і підняв над головою, збираючись розтрощити Дісмасові череп.

— Ннні-і-і! — наказав герцог.

Симон гепнув релікварій на стіл.

Дісмас подивився вгору. Під тентом пурхав кажан. Через дим з опієм він поводився дещо дивно. Декілька апостолів верещали, ховаючись під столом. Решта кидали тим, що опинялося під рукою, у кажана, який пурхав так само хаотично.

Герцог Карл сперся на Дюрерове плече, заплакав і сказав, що більше не хоче ніякої Тайної вечері.

Дюрер перелякано дивився на Дісмаса. Дісмас притискав серветку до лоба, щоб спинити кровотечу.

Дюрер поворушив губами: «Зроби щось!»

Дісмас підвівся, підійшов до дверей каплиці і тричі постукав.

Охоронці потихеньку відчинили двері.

— Що там відбувається? — спитав один із них.

— Глосолалія.

— Га?

— Говоріння різними мовами. Готові?

Дісмас повернувся до Дюрера, який гладив по спині герцога Карла, щоб заспокоїти, і дав йому знак. Той вказав на двері і заревів щосили:

— Дивись!

Умить стало тихо.

Дісмас шепнув Конраду і Наткеру:

— Добре. Хлопці, давайте. Пам'ятайте, пливіть, як хмаринки.

Конрад і Наткер прослизнули крізь прочинені двері. Обидва були у білих ангельських вбраннях, пошитих Магдою.

Видіння мало заспокійливий ефект. Карл спостерігав за ним, лежачи на плечі Дюрера. Апостоли повитріщалися і мовчки повідкривали роти. Андрій Первозваний знепритомнів.

Дісмас сховався за спинами Конрада і Наткера. Тим часом ландскнехти наблизилися до столу, мелодійно промовляючи євангельські слова:

— І третього дня Магдалина прийшла до порожньої могили, зазирнула всередину і побачила там двох янголів!

Конрад і Наткер «підпливли» до релікварію.

Конрад відкрив кришку і вийняв звідти Святу Плащаницю. Він театрально підняв складену святиню, щоб її всі побачили.

Дісмас стурбовано спостерігав, як Конрад і Наткер дихають ротом, тоді як він суворо наказав обом ні в якому разі цього не робити. У Конрада вже оскляли очі. Наткер незграбно вовтузився, заплутавшись у власному вбранні, під яким була захована Дюрерова плащаниця. Дісмас щосили закашляв, ледь не розірвавши власний стравохід. Це кхе-кхе-кхе висмикнуло обох янголів з наркотичного трансу. Але Наткер все ще продовжував копирсатися у пошуках підробленої плащаниці.

Нарешті він її дістав і вже збирався вкласти у релікварій, як до нього повернувся Конрад. Його лікоть зачепив релікварій і зіштовхнув його зі столу на підлогу. Він приземлився, важко брязнувши. Дісмас заплющив очі і перестав дихати.

Конрад, між тим, блаженно посміхався, наче скидання релікварію на підлогу було частиною стародавнього ритуалу, ознаменованого з неба. Разом із Наткером вони щезли під столом.

Але за мить з'явилися знов і випросталися. Конрад підняв релікварій і поставив на стіл. Дісмас побачив, що кришка вже закрита. Наткер щось шарпав під рясою. Здається, підмінили. Наткер кивнув Дісмасу.

Два янголи полетіли, немов хмаринки назад, до дверей з каплиці. За мить вони щезли. Зроблено. Звершилося. І слава Богу.

Карл і ті апостоли, які лишилися притомними, мовчки витріщалися.

Дісмас дав знак Дюреру: я пішов. Настав час для Іуди зайнятися своїми мерзенними справами.

Дюрер подивився на нього приголомшено: не кидай мене. Карл припинив ридати і повертався до чуття, поклавши голову на плече Дюреру і втупивши у скатертину відсутній погляд.

Дюрер повинен був відбути свій жереб до кінця.

Дсмас тихенько вийшов через ті двері, що вели на балкон, і сказав охороні:

— Я — Іуда. Повинен піти та зрадити Господа. Лишаю двері відчиненими — там досить душно.

— Його високість любить ладан. І до нас також трохи достає.

Він наморщив носа у бік табору на площі.

— Ох і смердять ці паломники!

45. Між нами все скінчено

По дорозі до апартаментів архідиякона Дісмас ледь стримував себе, щоб не зірватись на біг. Єдине, про що він думав, — якнайшвидше забрати плащаницю у Конрада і Наткера і віднести її Караффі.

Він піднявся сходами. Картина, яку він побачив, тяжко вразила його.

У центрі покою стояв Караффа, тримаючи складену плащаницю. Кімната була заповнена його людьми, всі з мечами наголо.

Наткер лежав на спині у калюжі крові. За ним хитав головою Конрад. Очі у Наткера були розплющені і порожні.

— Він би не віддав їм її, — скрушно проказав Конрад.

Заговорив Караффа:

— Як я вже вам казав у замковому дворі, майстре Дісмас, я не гаю часу. Особливо на суперечки з покидьками.

Караффа дав знак своїм людям. Вони схопили Дісмаса, зв'язали йому за спиною руки і кинули на підлогу.

— Ви отримали те, за чим прийшли, — сказав Дісмас. — Відпустіть дівчину. В нас була домовленість.

— Так. Але я служу моєму господарю, а йому дуже сподобалася ваша монахиня. Тому наша домовленість, як ви це назвали, більше не дійсна. На превеликий жаль.

Караффа обмацав свою здобич, погладжуючи її, як кота.

— Вітаю вас, майстре Дісмас. Уявляю, як здивується завтра герцог Карл, коли відкриє порожній релікварій. Хотів би я на це подивитись. Але нас кличе Париж.

Дісмас зрозумів: він не здогадується про підміну.

— Ви людина честі, синьйоре?

— Вища честь — це перемога, майстре Дісмас. І я її здобув.

— Італійська свиня, — прошипів Конрад.

Один з людей Караффи вдарив Конрада ногою в пах. Ландскнехт застогнав і перевернувся на бік.

— Які ж вони некультурні, ці ландскнехти, — зауважив Караффа. — Через відсутність культури вони не мають манер. Шкода. Але це не має ніякого значення.

Він продовжував голубити складену плащаницю.

— Але вони гарні вояки. Я бачив їх у бою. Я розумію, чому саме їх кардинал Альбрехт вирядив супроводжувати вас у вашій місії.

Дісмас пильно дивився на нього.

— Мені, — продовжував Караффа, — також сподобалась сестра Гільдеґарда. Як її звуть насправді? Коли забавляєшся з жінкою, краще називати її справжнім ім'ям. Але «сестра» теж забавно. Я думаю розважитися з нею до того, як це зробить мій хазяїн. Не хочу підхопити його «гірську хворобу».

Дісмас ударив Караффу по ногах. Безглуздий імпульсивний вчинок. Люди Караффи миттю накинулися і били його, доки Караффа не підняв руку — «досить».

Дісмас лежав на боці, скорчившись.

— О, я бачу, до нас приєднався граф Лотар! Яка честь!

Дісмас підвів очі і побачив, що вони схопили Дюрера. Зв'язавши художнику руки, поплічники Караффи кинули його на підлогу поруч з іншими.

Дісмас сів прямо. Дюрер перелякано дивився на нього.

— Я вже подякував майстрові Дісмасу за «переведення», — сказав Караффа. — Тепер мушу віддячити й вам. Без сумніву, ви гарно грали у Тайній вечері. Як і у попередніх метаморфозах.

Дюрер чомусь не зводив очей з плащаниці в руках Караффи.

Той продовжував:

— Ми зустрічались раніше? Певен, що так.

Дюрер глянув на Дісмаса.

— Ні.

— У мене добра пам'ять на обличчя. У Флоренції? Чи у Венеції?

— Я б запам'ятав таку виразну людину, як ви.

Караффа віддав плащаницю своєму помічникові

і низько схилився, наблизивши обличчя до Дюрера. Спочатку він торкнувся пальцями рудого волосся Дюрера, потім намотав пасмо на пальці.

— Яке гарне!

Іншою рукою він дістав кинджал і відрізав пучок волосся.

— На згадку.

Потім приставив вістря кинджала до щоки художника.

— Хіба варто псувати таке прекрасне обличчя? Отже, питаю ще раз: де це було?

— Скажи йому, — втрутився Дісмас.

— У Венеції.

Караффа посміхнувся. Потім торкнувся лезом маківки Дюрера, наче шкільний учитель, який дорікає неслухняному учневі, і підвівся.

— Коли саме?

— Герцог Урбіно і дож відвідували базиліку Санта-Марія Глоріоза деї Фрарі, щоб перевірити, як працює Тіціан над вівтарем «Внебовзяття Пресвятої Діви Марії».

— Пам'ятаю! І що ви робили для цієї картини?

— Я — друг Тіціана.

— Я вражений. А що ж ви робите у Шамбері з цією бандою, вдаючи із себе знатну особу?

— Вони також мої друзі.

Караффа знову нахилився і притис кінчик кинджала під око Дюрера.

— Що ж з вами робити, граф Лотар? Виколоти це око? Або…

Він переставив вістря під друге око.

— Не можу вирішити. Кажіть самі. Яке ви волієте втратити спочатку?

Дісмас заговорив.

— Його звуть Альбрехт Дюрер, він живописець із Нюрнберга. Хочете прославитись як людина, що осліпила найвизначнішого з художників германських земель?

Караффа піднявся, стукаючи лезом кинджала по долоні.

— Дюрер… Я чув про Дюрера. То ви найвизначніший з германських художників? Дивно, невже це так важливо — бути видатним германським художником.

— Так, — сказав Дюрер. — Бо це така ж рідкість, як італієць, який додержує слова.

З відчиненого вікна донісся гуркіт коліс по бруківці. Караффа підійшов подивитися. Ще гучніше. Ще більше коліс і цокання кінських копит.

— Його високість від'їжджає.

Караффа повернувся до помічника, який тримав плащаницю:

— Передай його милості. Він прагне отримати її якнайшвидше. Скажи, що я незабаром приєднаюсь до нього на шляху до Екса. Тільки потурбуюсь про деякі дрібниці.

Помічник уклонився і сховав плащаницю.

— Візьми з собою Роззано і Гріфані, — сказав Караффа. — Фалько!

— Так, синьйоре?

— Те, що у тебе зараз у руках, цінніше за твоє життя. І ти його втратиш, якщо не доставиш цю річ герцогу Урбіно.

Фалько вклонився і вийшов, забравши з собою двох людей. П'ятеро супутників Караффи лишилися у покої.

— Тепер, — сказав Караффа, — зробимо і свою живу картину. Як ми назвемо її?

Він присів навпроти Конрада, посміхнувся і одним рухом перерізав йому горло.

Почулося булькання. Голова Конрада повисла.

— Назвемо її «Ландскнехт із перерізаним горлом».

Караффа встав і витер кинджал.

— Продовжимо за рангом, від нижчого до вищого. Отже, тепер… Хм…

Караффа направив кинджал на Дісмаса, тоді на Дюрера, тоді знову на Дісмаса.

— Добрий злодій? Чи видатний германський художник?

Він присів поруч з Дісмасом і промовив глузливим тоном, що скидався на химерне вибачення:

— Гадаю, тепер ваша черга, майстре Дісмас. Звісно, видатний художник стоїть на щабель вище за злодія.

Раптом заговорив Дюрер:

— Ви передали своєму хазяїну підробку.

— Що ви маєте на увазі?

— Плащаницю. Це копія. Я її зробив.

Караффа здивувався.

— Не можна брехати, особливо перед зустріччю з Богом.

— А я і не брешу. Це свята правда.

Караффа застиг, його обличчя спохмурніло.

— Що ви верзете?

— Саме для цього я тут, — вів далі Дюрер. — Дісмасу був потрібен хтось здатний зробити копію плащаниці. Щоб підмінити нею справжню. Але нам так і не вдалося це зробити. Ту, що ви дали слузі, створив я.

Караффа витріщився. Потім затряс головою.

— Я не вірю жодному слову!

— Добре. Тоді лишайтеся і завтра опівдні побачите з цього вікна справжню Святу Плащаницю з Шамбері.

Караффа мимоволі кинув оком на вікно.

Дісмас сказав:

— Як ви гадаєте, що скаже ваш господар, Караффа, коли дізнається, що ви його обдурили?

Караффа присів і приставив лезо до Дісмасового горла.

Дісмас продовжував:

— Ваш володар уже наполовину збожеволів через сифіліс. Він вважає, що плащаниця зцілить його. Коли ж він почує, що справжня плащаниця висить на балконі… а ще почує про зцілення на площі, як він відреагує?

— Що за зцілення? — прогарчав Караффа.

— О, ще й які! Я власними вухами чув, як герцог Карл і його мажордом це обговорювали. Коли виставляють плащаницю, завжди відбуваються дивовижні зцілення. Дуже корисно для подальшого бізнесу. Чим це обернеться, коли Лоренцо почує про це і зрозуміє, що ви його надурили? Коли він усвідомить, що плащаниця, яку він притуляв до свого враженого хворобою тіла у надії чудесного зцілення — підробка? І що його виставив дурнем власний управитель?

Караффа притис лезо до горла Дісмаса. Потім підвівся, знову підійшов до відчиненого вікна і визирнув. Балкон каплиці був навпроти, на відстані менше, ніж сто футів.

— Припустимо, ви кажете правду. І вони вивісять плащаницю з балкона. Припустимо, відбудуться зцілення і мій господар дізнається про них. Яке це має значення? Мені досить сказати йому, що Карл був настільки пригнічений порожнечею у релікварії та втратою дорогоцінної святині, що вивісив копію, щоб уникнути розголосу і приниження. Хто з натовпу здатний відрізнити справжню плащаницю від копії?

— Ваш господар повірить, що підробка зцілює хворих людей?

— Ще одне слово, рейзелауфере, і я виріжу тобі язик.

«Рейзелауфер, — подумав Дісмас. — Він знає про мене все. Але звідки?»

— Послухайте мене, Караффа, заради вашого ж блага. Що подумає герцог Урбіно, коли почує, що якісь паломники-сифілітики зцілилися від плащаниці з Шамбері? А він почує. Така новина дійде до нього швидше за кінного гінця.

Караффа встромив кинджал у його щоку.

Рот Дісмаса наповнився кров'ю.

Караффа повернувся до вікна і знову витріщився в нього. Потім промовив, наче до себе:

— Ідеальна точка огляду…

Дісмас виплюнув кров, зціпивши зуби від болю.

— Так, — продовжував Караффа собі під ніс. — Просто ідеально.

Його погляд перемістився з балкона на площу внизу.

— Надто багато паломників.

Він утягнув носом повітря.

— Їм потрібні не зцілення, їм треба помитися.

Караффа повернувся і оглянув покій.

— Це апартаменти архідиякона. Майстер Ростан казав мені, що їх тимчасово конфіскували для несподіваних гостей.

Він подивився на тіла Наткера і Конрада.

— Однак, який безлад! Це скоріш нагадує скотобійню, аніж резиденцію архідиякона. Хоча, коли ми закінчимо, безлад буде ще більший.

Він хмикнув.

— Дивний збіг: архідиякон помре від арбалетної стріли, випущеної з його власного вікна. Справжня гармонія!

Караффа віддав кілька наказів старшому зі своїх людей. Сільвіо і Пелуччо мають принести сюди свої арбалети, тоді як Андіно, Сінцо і Пауло повинні зайнятися виготовленням вибухівки. Знадобиться щонайменше дюжина зарядів.

Чоловік вийшов.

— Що ви збираєтеся робити, Караффе? — спитав Дісмас.

— Готуватися. Бо я вам повірив, майстре Дісмас.

Караффа висунувся з другого вікна, щоб подивитися з іншого боку на балкон навпроти.

— Під час показу архідиякон і двоє єпископів тримають її за краї, звішуючи з балкона. Звідси Сільвіо і Пелуччо легко поцілять. Вони збивають сокола на льоту на висоті двохсот футів. Я бачив це на власні очі. Архідиякон, зазвичай, посередині. Тож, Сільвіо вб'є архідиякона, Пелуччо — священика. Другий священик, гадаю, швидко втече з плащаницею. Тож, плащаниця тільки майне. Цього часу недостатньо, щоб відбулись чудесні зцілення. Тоді Андіно і ті двоє почнуть кидати вибухівку у натовп паломників. Бах! Бах! Бах! Зчиниться хаос. Це буде виглядати як частина плану викрадачів — надати можливість поплічникам, які мали піймати плащаницю, що впаде згори, втекти з нею. Але, на жаль, вона не впаде. Як вам мій план, рейзелауфере? Все найкраще ще попереду!

— Убивство священиків і паломників. Вам буде про що поговорити із сатаною.

Караффа розсміявся.

— І це каже той, хто збирався вкрасти погребальну плащаницю Спасителя! Що ж до сатани, то я з ним уже давно заприятелював. Убивати паломників, звісно, недобре. Але це необхідність. Та це вбивство не є метою. Вибухівка на площі — лише привід. Більш потужний вибух відбудеться тут, у цьому покої. Нещасний випадок, необережність змовників, чиї тіла — тобто ваші — будуть згодом знайдені. Цей порох такий непередбачуваний! Гадаю, після такого галасу герцог Карл ще довго не виставлятиме свою дорогоцінну святиню. Принаймні, до кінця життя мого хазяїна. Який, здається, скоро настане. А зараз я вас залишу. Треба відвідати сестру Гільдеґарду, перевірити, чи легко їй дихається у сундуку.

— Зачекайте, — сказав Дісмас.

— Ні, майстре Дісмас. Між нами все скінчено.

— Як ви дізналися…

Караффа вагався. Нарешті він знизав плечима.

— Якщо це зробить останні години вашого життя ще більш неприємними, то чому б і не розповісти? Папа Римський, якому мій господар дуже завдячений, доручив йому здобути для нього плащаницю з Шамбері. Через те, що шлях до Парижа лежить через Шамбері, нагода з'явилася сама собою. Між тим, кардинал Майнцький довідався про наш план — у Ватикані ж повно шпигунів. Але через те, що мій хазяїн — племінник Папи, нас інформують краще за інших. Тож нам стало відомо, що Альбрехт написав листа Леву, в якому пропонував здобути для нього плащаницю в обмін на звільнення його від сплати п'ятдесяти відсотків виторгу за індульгенції. Він також повідомив, що послав за нею кращого викрадача реліквій у Європі, і додав, що ми можемо впізнати його по руках. Лев навіть не відповів кардиналові. Навіщо відмовлятися від купи грошей? До того ж, ми вже отримали всю потрібну інформацію. І ось ми тут… А зараз я мушу йти, бо сестра Гільдеґарда, чи як там ви її називаєте, точно задихнеться.

46. Сідайте, панове

Дісмас і Дюрер сиділи, спираючись на стіну, поруч із закляклими тілами Наткера і Конрада.

Кров з рани на щоці Дісмаса безупинно сочилася до рота, змушуючи його постійно плюватися.

Люди Караффи не дуже пильно наглядали за зв'язаними бранцями. Хазяїн пішов, можна трохи розслабитися. Один з них знайшов пляшку вина. Інший, шукаючи здобич, натрапив на етюдник Дюрера.

— Ти художник?

Охоронці були вражені портретом Магди.

— А є такий, де вона без одягу? Я б хотів на це подивитися.

Вони розреготалися.

Дісмас пробурмотів:

— Не зважай, вони тебе провокують.

Солдати почали роздивлятися папку з малюнками і гравюрами Дюрера. Вони гортали сторінку за сторінкою, аркуш за аркушем. Ось краєвид гірського масиву Бож, ось Шамбері, далі — герцог Карл на троні, Лоренцо Медічі, герцог Урбіно — блідий під гримом, наче перед смертю.

Дюрер спитав:

— Вам подобаються мої роботи?

— Наші художники кращі.

— Хтось малював твій портрет?

— Навіщо?

— Щоб хто-небудь пам'ятав тебе після смерті.

— Хто? Ті дівки, яких я трахав? Вони і так пам'ятають.

— А після того, як і вони помруть?

— Кого це хвилює?

— Мої портрети роблять людей безсмертними.

— Тільки послухати цього йолопа!

— Ти думаєш, чому імператори і князі добре платять мені за те, щоб я їх намалював? Бо через це вони житимуть вічно.

— Добре, тоді намалюй мене.

— Я не працюю за так.

Охоронець підняв пляшку з вином.

— Один келих за мій портрет.

— Я зазвичай заробляю більше, ніж один келих.

— Добре, один келих, і я не відріжу тобі яйця.

— Як я тебе намалюю зі зв'язаними руками?

Охоронці порадилися пошепки. Той, що забажав безсмертя, вийняв кинджал і присів перед Дюрером. І раптом визвірився:

— Якщо щось утнеш, германцю, я з тебе шкуру здеру, як з помаранча.

Він зайшов іззаду і перерізав мотузку на руках Дюрера.

Той почав терти долоні та зап'ястки, щоб відновити рух крові.

— Принеси мені мою скриню, — наказав він. — Дерев'яну. З тієї кімнати, де ти знайшов етюдник.

Охоронець приніс скриню.

— Мені потрібно більше світла. Біля дзеркала, отам…

Дюрер повільно і болісно підвівся на ноги. Після цього він повернувся до Дісмаса і, непомітно для охоронців, упустив мастихін[37].

Дісмас підсунув тонке лезо до себе і почав пиляти пути.

Дюрер усадовив свою модель біля дзеркала. Попросив ще свічок і розпочав. Спершу повільно накидав шкіц вугіллям, добре знаючи, як людям не терпиться побачити чи вдасться майстрові вхопити схожість. Незабаром усі охоронці були повністю зайняті спостереженням за тим, як малюють їхнього товариша. Вони стовпилися, зосереджені, позаду Дюрера.

— Ти робиш його занадто красивим!

— Замовкни, — рикнула модель. — Так і роби, германцю. Зроби мене красивим, і я наллю тобі два келихи перед тим, як відрізати твої яйця.

Дісмас пиляв мастихіном. Він бачив кинджал Наткера — у піхвах на його поясі. Одному з солдатів раптом набридло дивитись, і він відволікся від споглядання. Пішов, узяв пляшку вина і продовжив дивитись здаля, привалившись до підвіконня. Мотузка увірвалася.

Він перехопив мастихін лівою рукою. Набрав якнайбільше повітря у легені і рвучко схопився, миттєво діставши правою кинджал Наткера.

Мастихін Дісмас устромив у горло солдатові, який пив вино, а наступним рухом всадив Наткеровим кинджалом між лопаток іншого солдата. Повалилися обидва. Але тепер Дісмас був роззброєний.

Дюрер ударив знизу одного з двох охоронців, а той у відповідь збив його на підлогу ударом в обличчя, а тоді вони разом посунули на Дісмаса з мечами наголо.

Дісмас зрозумів, що це кінець. Вони були молоді та сильні, а він занадто старий для рукопашної. Він відступив до тіла мертвого охоронця, спотикнувся і впав, ударившись так, що аж дух перехопило. Підняв очі і побачив два мечі, призначені йому.

Але це був не кінець.

Крізь шум у вухах він почув дикий, майже нелюдський рев. Анкс! Ланскнехт налетів на нападників, що збиралися прикінчити Дісмаса, з такою силою, що всі троє повалилися на підлогу, як кеглі. Анкс одним рухом відтяв голову одному солдату, а рукояттю меча розтрощив обличчя іншому, перетворивши його на криваву мішанину. Але його лють не вщухала, і він продовжував товкти його череп, доки Маркус не відтягнув його убік.

Анкс важко дихав, по його обличчю котилися сльози. Він повзав навколо тіл своїх товаришів і щось глухо бурмотів, захлинаючись риданнями.

Як виявилося, Конрад був ще живий, він дихав, і Анкс, піднявши його голову, притис її до грудей. Очі Конрада кліпали. Вони дивилися на Конрада, його губи рухалися.

Дісмас нахилив вухо до губ Конрада.

— Та ряднина…

— Нічого, Конраде, — сказав Дісмас. — Ми повернемо її заради тебе. Обіцяю.

Конрад похитав головою.

— Ні… Натк…

Конрад помер. Анкс завив, обіймаючи тіло друга, хитаючись уперед і назад.

На прощальні обряди часу не було. Дісмас розповів Маркусу і Анксу про план Караффи, про стрільців з арбалетами і вибухівку.

— Треба йти, — сказав Дюрер, потираючи щелепу, на якій розплився величезний синець.

Дісмас подивився на друга.

— Ти молодець, Нарсе.

— Треба йти звідси, Дісе.

— Ні, — сказав Дісмас.

— Дісмасе! П'ятеро повернуться. Зі зброєю. І з порохом.

— Так, Нарсе. Те, що треба. Маркусе, Анксе, приготуйтеся. Нарсе, йди до себе в кімнату.

— Чому?

— Ти мені потрібен живим. Знадобиться передати майстрові Ростану донесення. Якщо мене вб'ють, ти доведеш цю справу до кінця. І зачини на засув двері до своєї кімнати.

— Але…

— Зачини двері на засув, Нарсе. Швидко!

Дісмас повернувся до інших.

Маркус готував арбалет. Потім він сказав:

— А якщо вони повернуться, то всі п'ятеро одночасно?

Дісмас зітхнув.

— У нас перевага. Раптовість.

— З такої відстані бовт може пройти крізь двох, навіть крізь трьох людей. Одного разу було чотири. Але то пощастило.

Дісмас сказав:

— Якщо мене вб'ють, переконайся, що Нарс доставить донесення майстрові Ростану. Це єдиний вихід.

— А він повірить?

— Це дійсно єдиний вихід. У Караффи тридцять солдат. Нас четверо. Присягайся, що ти це зробиш, Маркусе.

— І якого дідька мене занесло до Шамбері. Я б зараз гуляв золотою бруківкою.

— Твій корабель потрощила б перша-ліпша буря. Або ти б помер від нескінченного блювання. Присягнися!

— Так, добре.

47. Це б не завадило

Чоботи, вгору сходами.

Дісмас стояв біля дверей, притулившись спиною до стіни і стискаючи кинджал і меч. Анкс розташувався навпроти. Маркус заховався за перевернутим столом у дальньому кінці покою, обличчям до входу.

— Нас не підстрель, — прошепотів Дісмас.

Кроки наближалися. Якщо судити по звуку, гостей було п'ятеро.

У Дісмаса калатало серце. З рани на щоці юшила кров.

Вони вже на сходовому майданчику.

Люди Караффи розчахнули двері і ввалилися до кімнати. І остовпіли.

Дісмас і Анкс атакували їх і штовхнули до Маркуса. Маркус піднявся з-за стола і вистрілив. Арбалетний бовт пройшов крізь горло першого вояка, потім крізь груди того, хто стояв за ним, і застряг у стіні. Анкс швидко упорав двох, Дісмас одного — останнього. Це зайняло лише декілька секунд. Апартаменти архідиякона тепер дійсно перетворились на скотобійню, завалену одинадцятьма мертвими тілами.

Маркус та Анкс зібрали зброю вбитих. Добрий врожай: два арбалети і два ящики з пляшками, набитими порохом.

Їх було з дюжину, ґноти стирчали з корок. Одна була більша за решту — напевно, саме цю вони планували підірвати в апартаментах архідиякона і «ненароком» убити «викрадачів плащаниці», зірвавши їх «підступну змову».

— Обережніше з цим, — сказав Дісмас.

— Оцю, — сказав Анкс, оглядаючи найбільшу, — я підпалю і встромлю в його італійську дупу.

Дісмас пішов до кімнати Дюрера.

— Нарсе, відчиняй.

Двері повільно прочинилися, утворивши невеличку щілину, крізь яку Дісмас побачив Дюрера з мастихіном у руці.

— Усе?..

— Так, скінчилося.

Дюрер видихнув і розчахнув двері.

— Вдягайся, — сказав Дісмас.

Він лишив Дюрера вовтузитися із гардеробом і повернувся до решти.

Маркус сказав:

— Що як майстер Ростан не погодиться?

— Тоді, Маркусе, ми помремо.

У Дісмаса раптом підкосилися ноги. Маркус підхопив його і посадив у крісло.

— Треба зупинити кровотечу.

Маркус пішов у кухню і швидко повернувся з розжареною кочергою. Тоді покликав Анкса:

— Потримай його!

Анкс затис, наче лещатами, Дісмасову голову. Маркус торкнувся кочергою дірки на щоці приятеля. Дісмас відключився і прийшов до тями від запаху смаженого м'яса.

Маркус простягнув йому долоню: на ній лежали декілька Парацельсових макових кульок.

— Від болю.

Дісмас потрусив головою, відмовляючись.

Вони почули гуркіт коліс екіпажу і цокіт копит по бруківці. Дісмас обережно визирнув у вікно: Караффа.

За блакитною каретою тяглася ще одна — з великим сундуком, прив'язаним до позадків. Дісмас порахував вершників. Тридцять. Охоронці Караффи, його truppa elite[38].

Дісмас пішов до кімнати Дюрера. Художник, одягнений, сидів за столом, перед ним лежало донесення. Він був блідим і жалюгідним.

— Пора, Нарсе. Ти знаєш, що казати.

— Так, — відповів Дюрер. — А якщо Ростан відправить мене у підземелля, тоді що казати?

— Ну, він порядний літній чоловік. А герцог — це Карл Добрий. Ти можеш апелювати до їхнього християнського милосердя. Запропонуй послуги двірського художника. Хтозна, може ти станеш найвидатнішим майстром Савойї.

Дюрер узяв донесення. Воно було запечатане, як і перше, печаткою архідиякона.

Двоє чоловіків ніяково дивилися один на одного, знаючи, що це, напевне, їх остання зустріч.

— Бережи тебе Господь, Нарсе.

— Це б не завадило.

Біля дверей Дюрер повернувся.

— Дісе.

— Так?

— Поверни її.

48. Міст

Дісмас, Маркус та Анкс виїхали з воріт Відлюдника і повернули на північ у напрямку Екса.

Вони рухалися швидко, підганяючи коней шпорами до крові і тримаючись Рю-де-Буа — лісової дороги, яка тяглася паралельно основній. Вкрай важливо було перехопити Караффу ще до того, як він приєднається до кортежу герцога Урбіно з його сотнями вершників і піхотинців. Якщо це трапиться, він стане недосяжним. Треба було дістатися моста через річку раніше за нього.

Вибоїста лісова дорога потребувала вночі неабиякої уваги, але вони мали перевагу в швидкості над екіпажем Караффи через те, що їхали верхи. В усіх інших питаннях перевага була на його боці.

Вони досягай моста за дві години. Коні були майже мертві. Але Дісмас вважав, що їм удалося випередити Караффу не менше, ніж на годину.

Анкса вирядили ретельно обдивитися міст, інші вирушили шукати місце для засідки, де мав сховатися Маркус із арбалетами. На відстані півтори сотні футів громадилася купа каміння. За ними — пересохле річище і кущі, де можна сховати коней.

— Може, занадто далеко?

Маркус у відповідь тільки подивився з докором.

— Вибач, друже, я не хотів тебе образити…

Вони залишили зброю за камінням і пішли допомогти Анксові.

Той крехтів від натуги, намагаючись самотужки вивернути один з брусів мостового настилу. Міст був схожий на той, що вони переходили у день прибуття до Шамбері: в італійському стилі, з брусами, які можна витягати, щоби зупинити супротивника.

Вони накинули грубу мотузку на шию коня, зробили петлю на іншому кінці, і таким чином витягли достатню кількість брусів, щоб міст остаточно став непроїжджим. Якщо пощастить, Караффа і карети його супроводу будуть швидко їхати у темряві і вчасно не помітять прогалину. Бруси вони покидали у річку Лейс і подивилися, як їх віднесло течією і викинуло на піщану косу.

Потім усі разом повернулися до купи кам'яних уламків і зайняли позицію. Маркус зібрав три арбалети. Разом із Анксом та Дісмасом він перевірив механізми кранекінів, тоді акуратно виклав поряд на шматок сиром'ятної шкіри запас бовтів.

— Добре, якщо вони з'являться до світанку, — сказав Маркус. — Але тоді я майже нічого не побачу в темряві.

Анкс сказав, що може сховатися під мостом з двома «бомбами» — так він називав пляшки з порохом. Коли екіпажі Караффи зупиняться, він жбурне їх усередину.

Дісмас похитав головою.

— Магда може опинитися в його кареті.

— Мені здається, ти казав, що вона в сундуку.

— Ми не маємо впевненості, Анксе. Він міг…

Він не схотів закінчувати фразу.

— Тоді я спочатку зазирну всередину. І якщо її немає поруч з ним, кину.

— Тебе оточать і пошматують. Їх тридцятеро, Анксе.

— Та хоч півсотні!

— Занадто ризиковано. І якщо буде темно, як ти дізнаєшся, хто у кареті? Вирішимо пізніше. Якщо він з'явиться на світанку… тоді можливо.

Анкс кивнув.

Дісмас сказав:

— Як тільки Караффа зрозуміє, що сталося, знаєте, що він зробить?

Дісмас ясно уявив сцену: Караффа тримає Магду, приставивши ніж до її горла. Що тоді? Господи, хай Маркусові вдасться вбити його з такої відстані, не зачепивши Магду. Хай він стане другою іпостассю Вільгельма Телля!

— Якщо вона в сундуку і вони спробують дістати її звідти, це їм дорого коштуватиме.

Дісмас намагався уявити, як усе відбудеться. Темно, на бомби покладатися не можна, а елітні вояки Караффи, зрозуміло, не будуть стояти і чекати, поки Маркус їх усіх попроштрикує. Все залежить від Дюрера.

І це дійсно було так…

Дісмас повалився на каміння, вкрай стомлений.

— Як тільки почнеться, — сказав Маркус, — вони одразу організуються. Я візьму їх стільки, скільки зможу. Але вони неодмінно нападуть на нас. З усією жорстокістю.

Він широко посміхнувся.

— Пам'ятаєш, у Чериньолі? Коли д'Алегр наказав відступати, а кляті хінети[39] продовжували наступати?

— Хіба зараз доречно згадувати Чериньолу, Маркусе?

— Я просто хотів тебе підбадьорити. Ми вижили у Чериньолі.

— Дякую за таке підбадьорювання.

Усі троє сиділи мовчки. Всі балачки втратили сенс. Було холодно. У Дісмаса дуже боліла щока. Він думав про Магду, про те, що їй доводиться зараз переживати, зв'язаній, у сундуку, самотній… або інше пекло — всередині карети, прелюдія до ще страшнішого пекла… Він навіть забув про свій біль.

Дісмас розплющив очі і подивився на небо, щоб помолитися. Над масивом Бож небо вже ставало рожевим. Це його останній світанок?

Не має значення. Все вирішиться ще до того, як сонце, що зараз кидає перші промені на м'які пагорби, потоне ввечері за горами Юра. Дісмас бачив, як небо світлішає, і відчував дивне тепло. Йому захотілося спати.

Гуркіт копит! З півдня, з дороги, що веде з Шамбері до Ексу.

49. Ваші пропозиції, панове

При такій відстані не було необхідності шепотітися. Але вони все одно за солдатською звичкою притишували голоси.

— При такому освітленні вони неодмінно побачать прогалину.

— Так, — кивнув Маркус. — Проте досить світла для мене. Головне — якнайшвидше перезаряджайте арбалети.

Анкс підпалив ґніт. Його «гранати» лежали поруч у два ряди. Чотири вершники скакали попереду карети Караффи, вишикувавшись по двоє. Світло було ще слабке, і вони помітили діру у настилі, коли вже було пізно. Двоє передніх рвучко осадили коней, але їхні копита поїхали поповзом вологими брусами і ковзнули у зяючу прогалину. Вершники провалилися у річку.

Двоє позаду зупинилися вчасно, але четверо запряжених в екіпаж коней врізались у них і зіштовхнули у ту ж діру. Кучер зупинив таки екіпаж. Четверо вершників, які опинилися у річці, щосили молотили руками, прямуючи до берега.

Маркус щось бурмотів під ніс, звертаючись до своїх майбутніх цілей. Дісмас уже й забув про таку його звичку.

— Давай… Так… Виходь із карети… Тобі що, не цікаво, що сталося? Швидше, синьйоре!..

Але Караффа не з'являвся. Незважаючи на колотнечу попереду, ті вояки, що їхали позаду, швидко розібралися із ситуацією. Вони вишикувалися в дві колони і проїхали вперед, утворивши з кожного боку карети живу захисну стіну.

— Як дисципліновано! — зауважив Маркус. — Невже це точно італійці? Добре, хлопці. Хочете відновити порядок? Давайте відновимо!

Маркус вистрілив. Перший солдат упав з коня на землю.

— Лишилося всього двадцять дев'ять. Зброю!

Дісмас подав йому заряджений арбалет, а використаний подав Анксу для перезаряджання. Анкс почав вправно й швидко крутити кранекін. Тятива відтяглася і прищепнулася до спускового гачка.

Маркус вистрелив. Ще один вершник упав.

— Двадцять вісім…

Люди Караффи роззиралися у різні боки, намагаючись виявити засідку нападника.

— Це не забере в них багато часу, — бурмотів Маркус, прицілюючись. — Треба встигнути зробити все можливе.

Він знову вистрілив.

— Двадцять сім.

Тепер люди Караффи вже вказували на купу уламків скелі.

— Анксе, приготуйся, — сказав Дісмас. — Не поспішай, дай їм наблизитися.

Шестеро вершників попрямували до них. Маркус збив двох. Коли решта наблизилися, Анкс підвівся і кинув одну за одною свої «гранати». Вони понеслися у повітрі, лишаючи позаду димні хвости від підпалених ґнотів. Вершники, зосереджено готуючись до атаки, не звернули на них найменшої уваги.

Після вибухів запанувала гробова тиша. У повітрі клубочилася хмара задушливого диму. Потім почулися крики поранених людей і тварин. Як завжди, від жалісного іржання коней краялося серце. Чому, це так? — мимохіть подумав Дісмас. Скориставшись загальним сум'яттям, Маркус ще двічі вистрілив у напрямку карети.

— Двадцять три…

Люди Караффи зіскакували з коней у пошуках укриття. Одночасно з карети почувся голос — розлючений і наказовий. Караффа!

Дісмас почав дослухатися.

— Маркусе, сундук!

Двоє людей побігли до нього, укриваючись за екіпажами. Маркус вистрілив. Чоловік зойкнув і впав на землю, схопившись за гомілку. Прекрасний постріл! Маркус прицілився знову. Другий чоловік упав, скорчившись. Арбалетний болт пробив його щиколотку.

— Двадцять один.

— Ти коли-небудь не влучаєш, Маркусе?

— Ти вже питав мене про це на Рейні.

Знову почувся голос Караффи з карети, ще більш розлючений. Він віддавав накази.

Шестеро з його людей сіли верхи і, захищені каретами, рушили геть від нападників.

— Боягузи, — пирхнув Анкс. — Дивіться — вони тікають!

— Ні, — сказав Дісмас. — Вони спробують атакувати нас із флангу.

Від'їхавши на відстань польоту арбалетної стріли, солдати повернули праворуч під прямим кутом.

Наступна шістка вершників виконала той самий маневр — але повернувши ліворуч.

Дісмас обернувся і подивився у бік пересохлого річища і кущів, де були заховані їхні коні.

— Вони вирішили напасти на нас із тилу, звідти. Ваші пропозиції, панове?

Анкс поклав «гранати» у наплічний мішок і обережно почепив його на спину. Запалений ґніт чадів у нього в руці.

— Дайте їм трохи наблизитись, — сказав він. — Зробіть вигляд, начебто вирішили здатися. Як тоді, у лісі. Підніміть руки, а тоді — хутко вниз.

Анкс побіг, пригинаючись майже до землі.

— А ми поки що не будемо гаяти часу, — сказав Маркус і навів арбалет на карету, шукаючи ціль.

— Тепер, коли ми знаємо, що Магда в сундуку, а не в кареті, то давай спробуємо примусити сеньйора Караффу накласти в його оксамитові бриджі.

Маркус вистрілив. Заднє вікно карети розлетілося на друзки. Зсередини донісся крик, але то був крик здивування, а не болю. Маркус зімітував непристойний звук.

Дісмас знову озирнувся. Перша група вершників наближалася до річища широким півколом, тримаючись у зоні недосяжності для арбалета. Потім вони на мить зникли з поля зору і раптом вискочили з річища до купи каміння, тримаючи мечі наголо.

— Зроби переляканий вигляд! Опусти арбалет і встань, руки вгору!

Дісмас і Маркус підняли руки, нібито здаючись. Вид атакуючих вершників змусив Дісмаса засумувати за своєю алебардою.

Маркус помітив це першим: щось невеличке, з яскравим жовтим хвостиком, злетіло з кущів угору, зашкварчало і дугою ринуло вниз.

— Лягай!

Дісмас і Маркус майже врилися у землю.

Повітря розірвалося на шматки. Вихор осколків бренькнув об скелю позаду них. Вони підняли голови і подивилися на задимлене поле навпроти. Знову жалісна какофонія крику тварин і людей. Четверо солдатів лежали мертві. Двоє качалися по траві, тримаючись за обличчя.

— Сімнадцять, — підрахував Маркус.

Друга група вершників зупинилась за триста футів, вирішуючи, що робити.

Може вони помітили Анкса в кущах?

— Стеж за сундуком, — сказав Дісмас Маркусу. — Караффа вже остаточно не при собі. Він спробує ще раз, це напевно.

Шестеро вершників нарешті розробили план. Вони швидко розосередилися і, тримаючись на відстані один від одного, швидко рушили до каменів. Анкс міг підірвати не більше двох. Він виліз зі своєї схованки і жбурнув «гранату» в найближчого вершника, прирікаючи себе. Троє інших солдат одразу повернули до нього.

— Лягай!

Дісмас схопив Маркуса за комір і смикнув униз. Вибух убив вершника і коня. Двоє вершників неслись просто на Дісмаса і Маркуса. Троє інших рубали Анкса.

Маркус вистрілив від стегна і поцілив у коня. Наїзник упав обличчям донизу, але вправно перекотився та скочив на ноги, не випустивши меча.

Дісмас зустрів іншого. Він відхилився у бік і завдав удару, але не влучив. Вершник розвернувся і напав знову. Його меч зачепив плече Дісмаса. Але коли він повернувся, щоб покінчити з Дісмасом, той махнув своїм клинком і збив його з коня.

Інший рубався з Маркусом, який відбивав удари ложем арбалета. Дісмас з криком підбіг до Маркусового нападника з боку, намагаючись відволікти його. Солдат повернувся до Дісмаса. Наступної миті він упав зі стрілою у черепі. Чотирнадцять.

Дісмас подивився на кущі. Двоє з трьох коней були без наїзників. Третій вершник звисав з сідла, тримаючись за руку.

Анкс!

— Пильнуй сундук, — нагадав Дісмас і побіг до кущів.

Там він і знайшов Анкса. Він лежав на спині. Шия і груди порубані, рани на вигляд смертельні.

Він став на коліна і поклав руку ландскнехту на груди. Анкс кивнув. Дісмас узяв усе ще палаючий ґніт і побіг до Маркуса.

— Що Анкс?

Дісмас похитав головою.

Маркус указав на карету.

— Бачиш, як нахилилася на інший бік? Караффа радиться через протилежне вікно зі своїми хлопчиками. Вони побоюються за свої ноги, тож стоять на підніжці.

Маркус підняв арбалет і вистрілив.

Стріла пройшла крізь переднє скло. На землю з протилежного боку карети впало тіло. Потім показалися ноги. Стрибаючи, як коник, солдат побіг та сховався за скелею. Карета трохи похилиталася і вирівнялася.

— Рахунок? — спитав Маркус.

— Тринадцять.

Вершник, якого поранив Анкс, дістався таки до карети. Товариші витягли його з сідла.

— Це погано для нас, — сказав Дісмас. — Він скаже їм, що нас лише двоє. І вони знову підуть в атаку.

— Не впевнений, що вони захочуть атакувати. Але Караффа надасть їм право вибору. Або вони атакують, або їх кинуть до басейну з муренами. Чи що там ще роблять у Флоренції з непокірними?

Маркус зарядив арбалети. Дісмас тримав дві пляшки з порохом у зігнутій руці, ґноти — в другій.

— Їдуть!

Шестеро, широко розтягнувшись півколом.

Наступної миті Маркус вибив з сідла одного вершника.

Дісмас підпалив ґноти обох пляшок. Потім кинув їх, одну за одною. Ще двоє впали під градом осколків.

Десять.

Маркус випустив останній болт.

Дев'ять.

Двоє інших нападників дісталися до каменів. Маркус захищався арбалетом. Дісмас кинувся під коня, що насувався на нього, але, коли хотів піднятися, заплутався в його задніх ногах. Кінь упав на нього.

Він відчув, як страшенний тягар вичавив з нього все повітря. Його очі вирячились, наче от-от вистрибнуть із черепа.

Кінь сіпнувся і вдарив його копитом.

Стало темно.

50. Що за стукіт?

Дісмас розплющив очі. Він дивився просто на небо. Воно було чисте, яскраво-блакитне. Потім в його поле зору потрапив Караффа. Він відчув сильний удар між ніг і застогнав. Хотів закрити пах руками, але не зміг ними поворухнути.

Далі почувся звук молотка. Що за стукіт?

Коли він знову розплющив очі, Караффа вже пішов. Дісмас озирнувся. Поруч був Маркус, оголений до пояса, руки й ноги прив'язані до стовпів. А, ось чому і його власні руки не працюють…

Інший голос, жіночий. Причитання. Плач.

Він підняв голову.

Магда. Жива, слава Богу. Припнута чимось до колеса карети Караффи.

— Магдо!

— Дісмасе!

Знову з'явився Караффа, черговий удар у пах. Дісмас почав хапати повітря. Знову звук молотка. Вони що, труни для них обох роблять?

Дісмас витягнув шию, щоб подивитися, звідки той стук. І побачив двох чоловіків. Вони чомусь стукали по брусах на мосту. Лагодять міст? Але для цього достатньо лише повернути бруси на місця. В цьому ж і полягає основна ідея таких мостів — зйомні бруси…

Він не в змозі ясно мислити, але в змозі це зрозуміти. Дісмас раптом згадав, як на нього впав кінь. Можливо, від цього щось зсунулося у нього в голові.

Знову він почув голос Магди. Вона молилась. За нього.

Над Дісмасом знову нависло обличчя Караффи. Вже не розлючене. Він посміхався. Непривітно, але все ж таки посміхався.

— Майстре Дісмас, ви очуняли? Це добре. Ви не маєте цього проспати. Ми б цього не допустили. Нізащо.

— Магда…

— Вона отам. За хвилину ви будете бачити її краще. Так… Вам щось принести? Може, випити? Оцту з жовчю, наприклад?

Оцет з жовчю. Щось дуже знайоме… Дісмас не міг згадати, звідки.

Стукіт припинився. Один з людей Караффи щось сказав хазяїну. Караффа нахилився до обличчя Дісмаса.

— Усе готово. — Він чомусь указав на руки Дісмаса і розсміявся. — В тебе вже є дірки у руках. І в ногах. Але ми зробимо нові. А потім ти отримаєш власну плащаницю.

Дісмас відчував мотузку на своїх плеснах. Його схопили за плечі і поволокли по землі. Він спробував повернути голову, щоб краще бачити. Маркуса теж тягли.

Поряд на камінні лежали два хрести, зроблені з брусів моста.

— Я хотів зробити ще й третій, — сказав Караффа. — Для сестри Гільдеґарди. Тоді б у нас було три розп'яття, як в Євангелії. Але вона надто подобається моєму господарю. І через те, що мій господар вже й так буде засмучений через сьогоднішній показ у Шамбері плащаниці одного розп'ятого, ми не станемо гнівити його ще однією розп'ятою… Бачите, я знову пожартував! Як ви на мене добре впливаєте, майстре Дісмас. Тож, буде тільки двоє розп'ятих. Добрий злодій і поганий злодій.

Караффа наблизив своє обличчя майже впритул до Дісмасового.

— Але я не думаю, що ви опинитеся у раю ще сьогодні.

Він віддав наказ. Дісмаса і Маркуса поклали на хрести. Маркус пручався, корчився і поливав солдатів найбруднішою лайкою.

Дісмас нічого такого не робив, хоча не міг зрозуміти чому, бо знав, що зараз станеться.

Він знову підняв голову, щоб побачити Магду. Її тезка, Магдалина, тоді, п'ятнадцять століть тому, була на Голгофі, щоб засвідчити і втішити. Бідна Магда, вона гірко плаче… Він крикнув їй:

— Магда, не плач і не дивись на це. Я чекатиму на тебе на небесах!

Він відчув, як його руки розтягнули на хресті, а плесна притисли до деревини. Він відчув як щось жагуче та гостре проштрикнуло долоні.

Один з людей Караффи сказав іншому:

— Якщо ти вдариш мене по пальцях молотком, я тебе вб'ю.

— Диви, він посміхається! Чого ти посміхаєшся, шматок германського лайна? Ти що, не розумієш, що ми тебе зараз розіпнемо?

— Ну, — сказав Дісмас, — розумієте, зі мною це вже робили раніше. Не так уже це й погано, коли звикаєш.

— Га? Тоді звикни ось до цього!

Дісмас заплющив очі і став чекати на біль.

Замість цього почулися крики, здійнявся переполох. Долетів брязкіт сталі.

Отак, значить, звучить смерть?

Дісмас не розплющував очей. Так краще.

51. Vois. Ci. Loth.

Він один…

Усі його люди мертві.

Нападники прив'язали його до колеса карети — саме так, як була припнута Магда.

Караффа кричав, верещав, пручався і лаявся. Був украй обурений.

І небезпідставно, бо його звинуватили у вбивстві графа Лотара, назвали французьким шпигуном, провокатором, найманим убивцею, що позбавив життя похресника імператора Священної Римської імперії і влаштував все так, ніби це зробили савойяри, щоб посіяти ворожнечу між імперією і Савойєю, щоб зробити Савойю вразливою перед Францією.

Абсурд! Дикість! Зневага! І не тільки щодо нього, а й щодо честі його високості Лоренцо Медічі, герцога Урбіно! Коли герцог дізнається про це свавілля германських злодіїв, полетять голови! Він…

Караффі заткнули рота сильним ударом у скроню. Його голова мляво повисла.

Ватаг ловців був суворим чоловіком на імя Грюнер. В одній руці він тримав портрет графа Лотара, в іншій — печатку графа Лотара. Один з його людей стояв перед ним і тримав толедський клинок того ж Лотара, подарунок славнозвісного хрещеного. Все це було знайдене у схованці в кареті Караффи.

Грюнер прочитав слова на зворотному боці портрета: «Vois. Сі. Loth.»[40]. Вочевидь, саме за цим портретом убивці впізнали Лотара. Що ж, тепер той, хто керував ними, був прив'язаний до колеса власної карети. Чи не безглуздо з його боку — тримати такі докази при собі?

Грюнер так і сказав тому, хто стояв перед ним:

— Як ви гадаєте, чому він так вчинив?

Той, до кого він звертався, був імперським агентом. Це він домігся їхнього визволення з підземелля замку Шамбері. Високий і красивий чоловік з густим закучерявленим рудим волоссям.

Імперський агент указав на підпис у нижній частині мініатюри: витончена монограма, дві літери — AD.

Грюнер сказав, що не розуміє, в чому справа.

Імперський агент пояснив: портрет написаний Альбрехтом Дюрером, найвидатнішим художником Німеччини. А дехто каже, навіть усього світу. Отже, ця робота дуже цінна, хоч і невеличка.

Грюнер знизав плечима і сказав: навіть якщо це так, з боку вбивці Лотара було чистим безумством зберігати такий доказ. Як і перстень-печатку разом із мечем. Але зараз це вже не має значення.

Він почав радитися зі своїми людьми. Караффа очуняв і міг чути, про що вони говорять. Він добре знав німецьку, тож розумів кожне слово.

Ловці — досвідчені найманці, що взялися за цю справу за добру винагороду, — були не в гуморі. Вони переслідували вбивць Лотара шість тижнів поспіль. Але на в'їзді до Шамбері їх заарештували з невідомих причин. Вони провели багато часу в сирому підземеллі.

Помічник Грюнера запропонував негайну страту. Це дозволяв виданий їм ордер. Треба лишити цього негідника помирати тут, піднявши на палю на колесі, і повертатися додому.

Почувши це, Караффа розхвилювався і знову почав бунтувати, проклинаючи всіх і кожного на чому світ стоїть.

Грюнер особисто підійшов до нього і знову вдарив у голову. Італієць знепритомнів, стікаючи кров'ю.

Нарада йшла далі своїм звичаєм. Згодом Грюнер виніс рішення. Вони відвезуть убивцю графа Лотара до Швабії, щоб передати його до рук імперського правосуддя. Вбивцю похресника імператора чекає «Цербер». На цьому і зупинилися.

Усі посідали на коней, щоб якнайшвидше опинитися за межами Савойї.

Грюнер спитав імперського агента:

— Ви ідете з нами?

Той похитав головою.

— Ні, капітане, я ще маю тут справи.

— Ми вдячні вам.

— Це лише мій обов'язок, капітане. Саме я маю красно дякувати вам за допомогу у їх визволенні.

Він вказав на Дісмаса, Маркуса і Магду.

— Боже, бережи імператора!

— Боже, бережи імператора. І ще. Капітане, хочу вас попередити. Якщо поїдете через Екс, краще зав'яжіть рота негідникові і затуліть його обличчя мішком. У нього там багато друзів. Таких же італійців, як він.

— Більше ніяких Ексів. Ми їдемо через Бож.

— Мудро. Бережи вас Господь!

Дюрер, Дісмас, Маркус і Магда пильно дивилися, як ловці один за одним зникали у лісі. Тільки після цього вони відчули можливість дихати вільно.

Під час обшуку ловці випотрошили і розкидали багаж Караффи. Його одяг валявся скрізь. Маркус зібрав ці речі, а потім ретельно обмацав кожну.

— Ага, — нарешті вимовив він, відчувши щось тверде. Потім обережно розрізав шовкову підбивку одного з камзолів Караффи. Звідти посипалися коштовності.

Маркус широко посміхнувся.

Коли вони закінчили патрати потайну кишеню, у Магди опинилася ціла пригорща рубінів, перлів, діамантів та ізумрудів.

Вони поховали Анкса на тому ж місці, де він загинув. Магда прикрасила дерев'яний хрест польовими квітами. Всі помолилися за нього. Потім — за Конрада і Наткера.

Треба було поспішати, щоб якнайшвидше втекти з Савойї. Тому вони вирушили на захід, у напрямку гірського масиву Юра, всіма засобами замітаючи свої сліди.

Тієї ночі вони розбили табір на галявині біля джерела. Ніч була ясна, небо зоряне.

Умостившись біля вогню, Дюрер розповів, як витяг з ліжка бідолаху Ростана і почав плести йому про термінове імператорське донесення. Жахливу помилку треба негайно виправити. Люди, які зараз перебувають у підземеллі замку, виявилися справжніми імперськими агентами, а не якимись самозванцями. Їх вирядили, щоб захистити графа Лотара, одразу після того, як стало відомо про підступну змову проти нього. Попереднє донесення було підробкою, огидною брехнею французького шпигуна, якого вже викрито.

Маркус сказав:

— Невже він повірив?

— Важко сказати, — відповів Дюрер. — Дідусь здавався дуже сонним. Коли я розповідав, його очі ще були заплющені. До того ж, він ще не відійшов від того клятого ладану і вина з грибами. Тому, мабуть, і наказав звільнити їх. Думаю, майстер Ростан просто хотів скоріше повернутися до ліжка. Він виглядав занадто стомленим навіть для того, щоб промовити своє звичайне «Гхм!»

Усі розсміялися.

— Я чекав на них біля воріт замку. Назвався імперським агентом. Повідомив, що це я їх звільнив. Вони дуже раділи цьому після каземата з пацюками. Далі я сказав, що знайшов убивцю Лотара. Це італієць, який працює на боці Франції проти імператора. Зараз він викрав жінку, гарну германську жінку, яка прийшла разом із чоловіком до Шамбері, щоб узяти участь у спогляданні плащаниці. Зараз її чоловік разом із вірним товаришем вирушили у погоню за мерзотником та його людьми.

Дюрер був настільки задоволений собою, що аж посміхався.

— Розкажи всю цю історію заново, — раптом попросив Маркус.

— Але ж я розповідав це вже двічі!

— Я знаю. Але хочу почути ще.

Дюрер повторив, ще більше підкресливши свою роль, яка почала виглядати майже героїчною, що дуже розважило Дісмаса.

Він сказав:

— Отже, герцог Урбіно здобув справжню плащаницю з Шамбері. Це погано щодо герцога Карла. Але, принаймні, фальшивка — це справжній Альбрехт Дюрер.

Дюрер похитав головою.

— Ні.

— Що ти маєш на увазі?

— Плащаниця, яку Караффа тримав у руках в апартаментах архідиякона — це моя плащаниця.

Дісмас витріщився.

— Але Конрад з Наткером підмінили її!

— Конрад скинув релікварій зі столу. Хіба не пам'ятаєш? І вони вдвох полізли під стіл. Обоє надихалися того дурного ладану і все переплутали, тобто провалили підміну. До релікварію потрапила справжня Свята Плащаниця.

— Як ти дізнався?

— Що ж я, не в змозі впізнати свою роботу? Караффа стояв поруч зі мною, он як ти зараз. Я помітив це і вирішив сказати йому, що Лоренцо отримав підробку. Щоб виграти час. Це було правдою, і воно спрацювало.

Дісмас зітхнув.

— Боже правий!

— Так. Він правий.

Обоє упнулися очима у вогонь.

Магда сказала:

— Герцог Урбіно віддасть твою плащаницю папі Леву?

— Гадаю, так. Після того як використає її на свій розум, — сказав Дюрер.

Дісмас щось міркував.

— Але Папа не зможе показати її з балкона собору Святого Петра. Як він зможе це пояснити? «Ось плащаниця з Шамбері, мій племінник украв її для мене»?

Дісмас розсміявся, вказуючи на Дюрера:

— Дивіться, як він посміхається. Ти щасливий, Нарсе? Щасливий, хіба ні? Твоя плащаниця буде зберігатися в Римі, у найповажнішій колекції Ватикану. Безсмертний шедевр найвидатнішого художника Німеччини!

На світанку наступного дня Маркус попрощався з ними. Він таки вирішив податися до Іспанії, а потім — до свого золотого міста.

— Бережи тебе Господь, Маркусе. І привези мені золотий булижник, — напутив його Дісмас.

Вони обрали найдовший шлях: десять днів пішої ходи вздовж підніжжя Юри, щоб уникнути савойських патрулів. Чим вище вони підіймалися, тим крутішими ставали навколишні пагорби та скелі. Потім вони повернули на північний схід, у напрямку Женеви, і одного дня перед ними з'явилося велике мерехтливе озеро. Тут їхні дороги розходилися.

Дюрер і Магда обнялися. Дісмас помітив сльози на очах у Нарса.

— Прощавай, сестричко. Не забувай іноді дивитися на мою картину. Я зробив тебе безсмертною.

— Бувай, художнику. Хай тебе Бог береже!

Дісмас трохи пройшовся разом із Нарсом, щоб сказати йому якісь прощальні слова наодинці. Потім вони зупинилися і стояли, наче два дурні, не в змозі вигадати тих прощальних слів.

— Ну, що, Діс, будеш спонсорувати мистецтво в Швейцарії? Закажеш якомусь недоуку портрет своєї корови?

— Досить із мене мистецтва. Якщо я захочу подивитись на корову, я знайду собі живу.

Пора.

— Ну що, Нарсе…

— Ну що, Дісе…

Вони міцно обнялися і розійшлися. І більше ніколи у житті не побачилися.