Меч королів

Глава 4

Адмірал Устін Блек одним ковтком випив чималеньку чарку міцної кайванської горілки, пучками взяв в’яленого метелика, тільце відкусив, а крильця кинув під стіл:

— Ой, добра горілка, га?

Принц не міг враз здолати і третину такого ковтка. Він подивився з повагою на Блека, сьорбнув зі своєї чарки, срібної, з вигадливою монограмою, взяв щіпку равликів з величезної тарелі, — метеликів не любив, — подивився на них і одразу відчув: у роті повно слини. Зульфікар закинув голову, опустив на язик їжу, старанно прожував і раптом спитав:

— Може, покликати дівчат?

— Якщо тобі треба — клич, — погодився адмірал.

— А тобі? — здивувався хлопець.

— А я вже в літах. Мені за молоду цицьку потриматись — і те подія. А для іншого я старий.

— Горілку пити — не старий? — підморгнув принц.

— Це не вимагає фізичних зусиль, — адмірал знову вилив у себе повну чарку, скривився, занюхав метеликом, хотів покласти його назад на таріль, передумав, відкусив тулуб, а крильця знов кинув, і вони, крутячись, полетіли на підлогу.

— А в Партерені для недоїдків дають спеціальні миски, а по кутках стоять такі… м-м-м-м… відра для сміття, а просто на підлогу ніхто нічого не кидає.

— У них нема прибиральників? — знехотя поцікавився принц.

— Та ні, є. Кажуть, їхні правила поведінки не дозволяють. А я думаю, все простіше: у Фатії підлоги в будинках не кам’яні, як у нас, а дерев’яні, намащені воском. Навмисно псувати їх — нерозумно.

— А що ти робив у Фатії?

— Гармати з твоїм дідом купляв, — аж засвітився від спогадів адмірал.

— А що, у фатійців кращі гармати, ніж у прангів?

— Тоді були кращі…

— Тоді? — уважно глянув хлопець на сивого ветерана. — А тепер?

— Ну, разом з гарматами ми привезли кілька майстрів, а вони і наших навчили…

— А жінки у них які? — підморгнув принц. — Ти ж тоді не був старий?

— Не був, — погодився адмірал. — Жінки у них… люблять військових моряків.

— А що, дід сам їздив по гармати?

— А ти думав! Це був справжній чоловік, воїн! І на гарматах знався! А бачив би ти, як він бився на мечах! Це був великий майстер! І якщо я дещо вмію, то лише тому, що він навчив…

— Та ти про жінок, — не вгамовувався принц, — Про Фатію.

Адмірал подивився на вогонь свічки — очі стали сумними та вологими Він зітхнув, хитнув головою, помовчав. У Зульфікара вистачило тями не сказати нічого.

— Про жінок… — адмірал похитав головою. — Про Фатію. Ну, ти знаєш, де Фатія. Вона на Західному континенті. Це досить велика країна з багатющими надрами та родючим ґрунтом. Фатійці, — Устін Блек глянув на горбоносого кароокого та смаглявого принца, — відрізняються від прангів на вигляд: у них біліша шкіра і світле волосся. Серед них чимало рудих. Їхня столиця Партерен у п’ять разів більша за Майвану, принаймні за ту Майвану, яку я останнього разу бачив, та разів у десять більша за Квінізорайю. Партерен стоїть над гирлом величезної Перламутрової затоки і побудований, як і Квінізорайя: досить невелике кам’яне місто, обнесене муром, — у Партерені він ліктів на десять вищий від нашого, — а за муром — майстерні, кузні, ливарні, комори, ну, і житло тих, хто там працює. Далеко на обрії тоненькою смужкою видніє далекий протилежний берег затоки, де (за сонячної погоди його трішки видно) стоїть місто Люнна. Там нема жодної майстерні, а стоять палаци їхніх бояр; навіть ті, що служать, щоранку пливуть з Люнни у Партерен човнами, а ввечері — назад. У негоду — просто сидять вдома, бо тоді піднімається такий вітер, що ставити вітрила — самогубство, тягти на веслах проти вітру — годі й думати, а їхати навколо затоки — триватиме це два дні.

Ми жили в Люнні, у резиденції для почесних гостей, а до Партерена ходили вітрильником. Доар, — адмірал помітив, як одразу витончилися принцові губи, і виправився, — король Доар сам їздив по ливарнях, відбирав зразки, провадив випробування, торгувався.

— Король? Сам торгувався? — перебив Зульфікар.

— Це був не просто король, це був — Доар Третій! — наголосив адмірал. — Звісно, був фінансовий радник, але Доар… хм… Третій сказав: «Я замовляю товар, я плачу, я й торгуватимусь!». Партеренські майстри плакали, як він збивав ціну! І, головне, знав, що сказати, бо на гарматах знався. А один, котрий, що лив берегові гармати, ті, що й у Майвані, і в нас на фортах стоять, затявся: товар у мене пристойний, то й ціну пристойну давай! Тоді Доар… та не зиркай ти, Мольфари б тебе побрали! — ми з ним були як брати!

Адмірал спустошив іще чарку, грюкнув нею об стіл, глянув на принца — Зульфікар незворушно мовчав, дивлячись на полум’я свічки.

— Я був за консультанта з корабельних гармат, — трохи охолонувши після вибуху емоцій, продовжив оповідь Устін Блек.

— То що сталося з майстром, який робив гармати для фортів? — нагадав спокійно Зульфікар.

— Той майстер, рудий такий, довгий фатієць, став на своє: гармати у мене добрі, ціну не зменшу! Доар узяв залізного прута. Пішов, обстукав їх — півтори сотні! — з усіх боків і каже: заряджай їх усі та сам стріляй! Якщо жодну не розірве — отримаєш свою ціну, коли ж яка не витримає пострілу — одержиш те, що мали би мої гармаші! Рудий погодився, але Доар йому заряджати і стріляти не дав, наказав скарбникові платити сповна і перевозити гармати на вантажну ґалеру.

Корабельні гармати відбирали в першу чергу. Кожну вантажну ґалеру супроводжували три бойові, а вздовж усього маршруту патрулювали вісім ескадр військових вітрильників. Король навмисне наказав возити гармати галерами: щоб не залежати від вітру.

Так от, я був зайнятий роботою десь днів із десять, а потім часто — густо обходилися без мене.

У Партерені нічого цікавого: дванадцять бірж — жодного театру. У Люнні — навпаки: театри, вертепи, якісь балагани, бібліотека. Навіть опера… Я родом із Мезуми — там нема опери, як і в інших містах прангів. Тому я ніколи не бачив вистав в опері. А на Західному континенті мистецтво опери поширене і театр для опери є в кожному місті.

— Та що то за опера? — не стримався Зульфікар.

— Це такий театр, де замість розмов — пісні. Балачок герої не ведуть — співають. От і сталася одного разу негода: налетів вітер і здійняв таку хвилю… Король із почтом саме був у Партерені, а я лишився в Люнні: мортири та ґаубиці — не мій фах. Увечері через сильний вітер та хвилю вони не повернулися, от я собі й вигадав: піду, мовляв, подивлюся, що то воно за опера. Пішов. Театр як театр, хіба що стеля — склепінням. Людей у тій опері — аж темно. Шляхта у строях військових і партикулярних, жінки сяють камінням і тілом майже оголеним. Сама опера мені не сподобалася; уяви: здоровенний леґінь із дворучним мечем під музику реве, мов бугай, до свого ворога: «Й-а те-е-е-е-б-е вбй-у-у-у-!». Потім він стоїть, витріщився на ворога, поки грає оркестр, тоді витягає меча й атакує. Та за цей час його вже розтельбушили б і порубали б, як кок на твоєму флагмані тропічну акулу. До речі, недовго лишилося «Лазуровій лілеї» бути флагманом — я заклав новий фреґат, швидкий та потужний. Він буде готовий за півроку — саме до дня посвячення. Переведемо на фреґат Гирея та більшу частину команди «Лазурової лілеї», а «Лілею» поставимо на кренґування та ремонт. Назвати думаю новий фреґат — «Світанкова зоря».

— Чому так? — спитав принц.

— Усі бачили світанкову зорю, але ще ніхто не зміг від неї втекти чи її наздогнати, — пояснив адмірал. Він знову налив горілки собі та Зульфікарові, цокнувся з принцом (сутности цього старовинного звичаю Небесних народів не знав ніхто; ядранці, наприклад, не цокаються), ковтнув, хекнув і прошепотів:

— Гидота!

— Пішов ти до опери… — повернувся до історії принц.

— А, в опері, — пригадав адмірал. — Опера, кажу, не сподобалася: нема там життєвої правди. Мелодії непогані: деякі були б чудовим маршем для війська. Герой ходить, меч як заступ тримає, зиркає на всі боки та пісні реве. Невдовзі мені це набридло і я хотів піти, але тут на сцені з’явилася вона. І мені вже не було діла до пісень, оркестру та сюжету. Я дивився на неї, на цю мініатюрну струнку акторку з великими очима та легким волоссям, що падало хвилями по плечах, із дзвінким голосом: в ньому інколи лунали досить низькі ноти, але був він якимось мелодійним і звучним. Коли настала перерва, я дав золотий фатійський коїн старому лакизі, що подавав гостям одягу роздягальні, і вже знав, хто вона і що слід робити за етикетом Фатії. У мене знайшлися для старого ще монети, і після вистави мене провели до її вбиральні, а перед дверима дали кошик, повний дивовижної краси духмяних квітів.

Мундир офіцера військового флоту Королівства Гряди тоді був елегантним — чорний, зі срібними галунами й нашивками (дарма його потім замінили на синій із золотим), та й я був молодим, струнким і красномовним, а наша говірка фатійцям абсолютно зрозуміла…

Її звали Лотта. Вона весело й легко погодилася на побачення, і я запросив її до таверни «Гряда». Кумедні фатійці: вони були переконані, що це — справжня прангівська таверна! Вони були впевнені, що там — прангівська кухня! У тій таверні страви мали з дитинства знайомі назви, але інакший, зовсім невідомий смак! Посуд був схожий на наш не більше, ніж бійка в їхній опері на справжню війну. Хіба що напої — ті справді були привезені з королівства. Їй сподобалося вино «Ночі Ель-Кайри». На величезній тарелі подали тушковану лапу алігатора. Передню.

— Передню? — аж підвівся принц.

— Саме так! Звідки їм, фатійцям, знати, що тушкується тільки задня! У книзі ж написано: «Візьміть нежирну лапу…». Прангі так знає — яку… Вона дивувалася, що все у таверні відрізняється від фатійських звичаїв, а я, — адмірал посміхнувся, — жахався, як це все несхоже не звичаї прангів. Хоч я розумів: корчмар торгує екзотикою в тому вигляді, як її хочуть бачити у Фатії. Що ж… Хто торгує гарматами, а хто… Я не став їй нічого казати: яка різниця — передню лапу їсти чи задню — тому, хто їх не розрізняє на смак?

У той день я провів її та не зайшов, а назавтра вона була вільна від вистав, і ми їздили на руїни ядранського міста. Ти знаєш, я в цьому щось тямлю — це місто не занепало саме по собі: дуже давно, віки тому, його взяли шаленим штурмом! Трава, кущі й дерева повиростали скрізь: на вулицях, на подвір’ях, на дахах — де ще є дахи в оселях, навіть у храмах.

Ще й досі видно, яке це було велике місто. Туди ніхто тепер не ходить — хіба що допитливий чужоземець забреде, чи закохані сховаються від людського ока.

Скинуті з постаментів ідоли валяються біля святилищ — в землю повгрузали.

Ми йшли вулицею, якою давно ніхто не ходив і не їздив: вона поросла м’якою луговою травою. Жодної квітки я не бачив у тому місті! Ми зайшли на звичайне подвір’я.

Я побачив колодязь і зазирнув: там була вода, і вона пахла криницею! За віки не зіпсувалася, не зацвіла… Лотта сказала, що в місті в усіх криницях досі нормальна вода: це діють прадавні водогони, прокладені під землею з льодовиків у горах, що видніються далеко на заході.

Ми зайшли до будинку: кам’яні стіни ще міцно стояли, і деінде на них іще виднілися навіть кольорові розписи. Стелі та даху не було: скорші за все, вони були дерев’яні і згоріли ще в день падіння міста.

Ми переходили з кімнати у кімнату, Лотта тримала мене за руку.

— Тут була зала, — чи говорила, чи стверджувала вона, — тут — кухня, тут спальня. Тут господар цього будинку багато разів пестив свою дружину…

Вона взяла мій офіцерський плащ і простелила на густу траву на тому місці, де, на її думку, стояло колись подружнє ложе. Я був тоді з нею, і тільки небо Фатії бачило це. Я чув здалеку, наче якесь відлуння, як десь поруч фиркали коні.

Я був з нею, як ніколи ні з ким не був: вона відповідала не тільки на кожний мій рух, а, здається, на кожний мій подих — полохливо й гаряче! Ніколи мене так не пестила жінка, і ніколи я не відчував у собі такої могутньої чоловічости. Я хотів швидше дійти до кінця і бажав, щоби ця близькість ніколи не скінчилась! Я міг продовжувати безкінечно: падати з нею в безодню і злітати з нею, переплітатися тілами і розплутуватись. Як ніколи, я Добре знав, чого хоче жінка, як ніколи, жінка добре знала, чого хочу я!

Ми отямилися, коли сонце стало прямо над нами та безжально смажило наші тіла. Я підвівся і глянув зверху на неї. Я і зараз це виразно бачу: невелика жінка, оголена і щаслива, посміхається, сяючи бездоганним тілом…

Ми повернулися до Люнни і ще два дні були разом. На п’ятий день вітер припинився раптово, як і почався.

Незабаром з’явився вітрильний човен короля. Доар особисто відібрав у мене меча і відправив під домашній арешт до моєї каюти на «Морському носорозі». До дверей він приставив двох сержантів із особистої ґвардії, які не випускали мене три дні, аж доки «Носоріг» не знявся з якоря і не вийшов у відкритий океан. Доар приніс мій меч, кинув на ліжко і сказав:

— Знайшлися такі, хто об’їхав затоку і розповів про твої походеньки.

— Я хотів побратися з тією жінкою, — спробував виправдатись я.

— Я не дозволяю тобі одружуватися з Лоттою, — відрубав він.

— Я кохаю її.

— Ти що, не знаєш, — заревів король, — що в метисів не буває потомства? Твоя Лотта — метиска, напівядранка, ти що, хочеш припинити род Блеків?

— У ядранців жовті зіниці…

— А в метисів — ні! Єдине, як можна вирізнити метиса — це за повіками: зворотна сторона повіка у них не рожева, як у нас, а блякло-бузкова. Та я перевірив: вона — метиска! Я забороняю тобі навіть думати про одруження з нею! Бери меч, капітане Блек, та йди на місток!

Він вийшов із каюти і пішов на місток, за ним почовгала моя варта. Я причепив клинок і вийшов на палубу: «Морський носоріг» за попутного вітру жваво обходив конвой наших вантажних та бойових ґалер; гори Фатії ледь виднілися на обрії…

…Адмірал зітхнув:

— Очі в неї були карі, а я справді нічого не знав про повіки, то й не придивлявся. Пранги ніколи не одружувалися з ядранками, і метисок я ніколи не бачив. Та і яке мені було діло до її походження!

— А ти ж так і не одружився?

— Ні.

— І дітей у тебе так і нема?

— Таких, щоб я знав про них, нема. Може, — припустив адмірал, — і є в якомусь порту…

— Отже, дід просто зробив тебе нещасливим? — підбив підсумок принц.

— Не знаю, — сказав адмірал і відвернувся.

— Коли-небудь я поверну чорний колір морському мундирові, — просто в широку адміралову спину сказав Зульфікар.