Віктор Вальд. Меч Сагайдачного

Пролог

— Славно килима[1] розкачували! На такому вік вікувати та меди куштувати! Уклін вам, браття, від серця, душі й розуму.

— І тобі, брате Сагайдо, уклін від небес до землі.

Побачивши кроків за десять двох споряджених коней, Сагайда відчув, як неприємний холодок пробіг по спині. То звичний знак, а зовсім не передранкова свіжість.

Та й не охолола за ніч земля. Тільки дихати стало спокійніше. Бо ж за день добряче на сонечку напарилася. Хоча й підняла на свій захист трави буйні, високі й соковиті, щедро вкрила листям ліси, діброви й сади, напоїла прохолодою підземних джерел річки й озера, — та вдень годі їй урятуватися від сонця на півнеба. Це при тому, що небесне світило ще в повну силу не увійшло — щойно тільки звільнилося від морозних обіймів і почало тішити всяку живність. А спостерігши ту радість, іще жаркіше задихало. Скоро вже розпечеться так, що люди й тварини аж прокльони йому посилатимуть. І тоді соромно стане сонечку — і знову почне воно шукати обіймів морозних.

Та до розпеченого літа ще не близько. Ще помилує око зелень тисячами своїх відтінків, солодкі аромати змусять завмерти, а ніжність листяного шепоту розслабить до сльози.

А вночі не зелень — то джгути, нитки та краплі почорнілого срібла зі смарагдовими мазками. Аж світяться вони в трав’яному килимі, а над колом тим і далі — стіна гнучкого срібла, щодо кожного вітерцю прислухається. І вітерець тонко сріблом співає. А як же йнакше, коли повний місяць панує!

Прошепотів добре слово до коня свого Сагайда, поцілував у змилену від довгого бігу морду й так і залишив його в травах при повній збруї.

Не обнялися брати. Не той статут у них. Підмостивши ноги в чоботях сап’янових, сіли в коло. Близько — так, щоб руку простягти. Набили люльки тютюном із травами запашними. Запалили від жаринки, що по колу братньому пройшлася. Скільки годиться помовчали — але не для того зібралися.

— Скажу я, брати.

— Кажи, брате Кужелю. Поки немає з нами брата Хора, твоє слово старше, — з повагою схилив голову Сагайда.

Так само вчинив і третій брат.

Помовчав брат Кужель як годиться, вибив згаслу люльку на широку долоню, злизав усю ту смакоту й заговорив, похитуючись:

— Прийшли до мого бурдюга[2] в Дикому полі гості непрохані. Спочатку лисиця наймудріша, столітня, а за нею вовк-сіромаха, що й на місці не встоїть, ніби його земля пече. А потім ворон-розумака на плече опустився. А ще орел-степовик, що вітер обганяє, ніби цвяхом прибитий, над головою завис. І повідомили вони мені новину, яка серце втішила, але розум засмутила. Водиш ти, брате Сагайдо, людей вільних, відважних у походи далекі, навіть до берегів султанських. То справа потрібна. А як без доброго сіряка?[3] Без нього ніяк. Навіть зиму не побореш. То справа славна. Військова звитяга жила, живе і житиме. Так нам заповідано. Тому і радію.

Замовк брат Кужель. Став люльку набивати. За тютюнову роботу взялися і брати. Але не запалив свою люльку брат Кужель. Покректав столітнім крехом та й продовжив:

— Скажу я, брати.

— Кажи, брате Кужелю, що твій розум засмучує? — знову запропонував брат Сагайда голосом осілим, настороженим.

— Казали гості мої непрохані, що смерть-бабера надто вже веселою стала. Збирає врожаї небачені з ланів кривавих, бойових. А все від того, що багацько з’явилося сміливців веселих. Та то таке. Але сміливці ті вмілі. На сотню з шаблею кидаються, а на десяток із голими руками йдуть. А ще стріляють так густо і влучно, що рядами ворогів своїх кладуть. І думається мені, що науку ту не з роками й походами вони накопичують, а її передають їм із щедрістю неймовірною ті, кому таємне дозволено. І тепер не допомогою оте таємне стало людям ратним, а зброєю звичною. Немає наразі у багатьох страху й священного трепету перед знаннями стародавніми. Добре те чи погано — та ось, думається, для чого зібрав нас брат наш старший Хор у ніч святих таїнств, що зветься тепер Юра[4].

— Дозвольте мені слово мовити, братове.

— Кажи, брате Дого, — з повагою схилив голову Сагайда.

Брат Кужель трохи забарився, але також із повагою схилив голову.

— Прийшов я до солодкої води напитися і коня напоїти. Бачу: сидить на камені біля берега баба — на вид жахлива, з довгим розпущеним світлим волоссям. І груди в неї довгі-довгі, та ще за спину вона їх закидає. Пам’ятаю: був я молодим, і вона була доброю до мене. Боги юрт нагородили її родючими землями. Дбала вона про родини й про стада незліченні. Ніхто на полювання не виїжджав, не зробивши їй пожертву. І ось йду, а підійти не можу. Знаю, це албасти — злий демон, і ступні тепер у неї, яку птиці. Підняла вона руку і не пустила мене ні до себе, ні до води. Прошепотіла з гіркотою: «Пам’ятаю тебе і пам’ятаю наші обійми. Я чекала тебе і задрімала на піску біля бережка. Спала й не помітила, як із півночі прийшла червона вода — густа, із запахом крові. З тої півночі, куди пішов ти. Тепер ти інший, і я інша. Юною спокусницею я заманюю парубків. Тягну на дно, а потім з’їдаю. Всяк стане іншим, скупавшись у крові».

Зітхнув брат Дога й з гіркотою додав:

— Якими стануть ті, що безмірно в кров занурюються? Завжди сіклися й завзятість свою показували. Але намагалися більше в полон на викуп і обмін брати. А зараз? Січуться шаблями гострими, поки весь чамбул[5] не виріжуть. Нема кому повернутися і розповісти про те, з яким відважним і хоробрим воїнством довелося в Дикому полі зійтися. І рік від року все запеклішими й злішими стають воїни. А найсумніше те, що до люті тієї докладається мистецтво таємне, в усі віки заборонене для всіх, кому те не сказано!

Задиміли люльки солодко — для думки і тіла втіха. А коли дмухнули по останньому разу, озвався Сагайда:

— А дозвольте й мені слово взяти, братове.

— Кажи, брате Сагайдо, — зітхнув брат Кужель. Повільно, з натугою голову схилив.

— Кажи, брате Сагайдо, — після довгого мовчання схилив за статутом голову і брат Дога.

— Пробігав мій шлях по степу широкому, безмежному і сумному. Від могили до могили вікової, що височіють над рівниною. І немає тим могилам числа, як і тим оберігачам землі нашої, що до часу впокоїлися під курганами, які брати над ними звели. І бачив я бабу кам’яну на голові могильній, яку час, вітер і дощі нещадно завіяли. Вклонивсь як годиться й заповідано пращурами — і готовий був шлях далі тримати. Тільки бачу: сльози криваві з ямок очних у баби тієї з’явилися. І повернулася вона проти вітру Коронного — і ряснішими стали сльози. Тож, дивуючись, я за ликом її коня пустив. І бачив, як дмухнув вітер Московит, сльозу червону вибиваючи. Повернулася знову баба — та від Кримчака слізьми кривавими геть залилася. Рятуватися стала й знову обличчя своє кам’яне повернула — та від Турчака аж струмки криваві забили. Отак від жодного вітру вберегтися їй не випало. З усіх боків вітри дмуть криваві, дужі, без жалю й пощади. І не витримала та баба кам’яна — скотилася з могили високої, та просто під копита мого коня. Нічого не виявляла, нічого не просила. Камінь є камінь. Тільки плаче камінь той сльозами землі нашої. А вони є кров людська. То нагадування нам, захисникам землі цієї: звідки ми вийшли, звідки знання свої винесли, туди й повернемося відповідь давати.

Годилося помовчати, але не витримав брат Сагайда. Підвищив голос і продовжив:

— Немає землі кращої від нашої. І через це ворог з усіх боків і в усі віки війною йшов на неї. Було й таке: прийшов із військом незліченним з рівнин перських цар Дарій. І зустріли те військо п’ятеро посвячених. Стояли вони кожен на двох конях. І було в них по два мечі в кожній руці. І прорубалися крізь військо незліченне вороже. А потім повернулися й знову пройшли, як розпечений ніж крізь масло. І не було на них жодної рани. Вороги добре це бачили, адже були ті п’ятеро оголені по пояс. І тікало в страху військо Дарія аж до самих своїх перських рівнин...

— І те заповідано нам, і те наше військове... таємне! — сердито засопів брат Кужель. Уперше на пам’яті Сагайди брат перебив брата.

Смикнув підковами вусів Сагайда. Прикрив очі, затамував подих. А за мить очі його й уста відкрилися.

— Давно то було. Ох і давно. Кулі та ядра тепер зустрічають лицарів відважних. Так влучно й густо, що й не завжди можна ухилитися від того вогняного бою. І виходять на шабельну роботу не просто ворожі воїни, а шабельники вмілі, й готуються до рубки змалечку. Багато їх у землях бусурманських. А зараз іще більше стало. І пишаються вони не тим, кого вбили, а тим, скількох убили! І те страшно й сумно. А ще скажу, що війська ворогів наших іншими стали. Стрій, крок, залп... Це вже фортеці... І не ті, що в землю вросли, а ті, що рухаються й наступають! Інші часи та інша війна. Війна не молодців-одинаків, а густих піхотних шеренг і кавалерійської лави. А без слова і науки такого не створиш. Зараз усе добре, що нас зміцнить. У тому числі й таємне... Якщо розмислити... Насуваються часи страшні. Загинуть козаки, і земля наша спорожніє. Тоді таємне нікому й не потрібним буде.

Вислухали брати і за слово відразу взялися.

— Слушно: земля кров’ю плаче. Сам знаєш... — Брат Кужель багатозначно підняв вказівний палець. — Жива баба в сонце плювала! Від того і скам’яніла на могильному пагорбі. Зрадили люди вірі прадідів своїх. Інші закони, інші молитви їм солодші. Від того й кари жорстокі та часті. На землі живемо і з землі — у землю й ляжемо. І тому захищаємо її. У тому числі й таємними знаннями, нам заповіданими. А таємні вони від того, що лише обраним відомі. Таке слово брата Кужеля!

— Вогонь в осередку — то радість і ситість людині. А коли йде він степом гуляти та по лісах стрибати — то горе й розорення всьому люду. Таємне тому й таємне, що таємне. Негоже гаряче вугілля за спину кидати, біду накликати. Так сказав брат Дога!

Сагайда повільно встав і струсив утому з плечей.

— Ваші слова мудрі й підкріплені заповітами древніми. Незламні у своїй переконаності й досвідченості. Але ті, хто смерті нашої бажають, ідуть до нас зі своїми таємними і явними знаннями. Йдуть, до кінця віддані своїй вірі. Закуті в броню, вивчені в строю і з могутнім порохом у заряджених мушкетах та гарматах. Їм можуть протистояти лише об’єднані — і землею, і вірою, і працею. Від такого єднання і військо буде непереможним. А якщо допомогти йому ще й таємним... Я знаю, багато залежить від слова брата Хора. Він скаже своє слово. Погодиться зі мною — і будемо думати, як іще війську нашому допомогти. А не погодиться — я муситиму голову схилити. Ось тільки...

Брат Сагайда обернувся до брата Доги і глянув у вічі.

— Брат Хор прим’яв траву. Он його торба з припасами і казан мідний. Там і цеберко з водою свіжою, і навіть дрова у зв’язці. Чекав він нас. Куди пішов? Навіщо? А якщо хотів піти, то сам знаєш — слідів не знайти. І травинки не пригне, не притовче. Над землею вітерцем пройде.

А що скаже — то мудріше від нашого. Важливо нам те почути.

Брат Сагайда кивнув і обернувся до брата Кужеля. Той усміхнувся:

— І в мої очі поглянути бажаєш? Дивись! І мені важливе слово брата Хора. Але від свого не відступлюся. А слід брата Хора я шукав. Місяць — то наше сонце. І цієї ночі він щедрий. Сакма[6] кінські бачив. Вели вони тільки сюди. Пішов брат Хор. Так і є! Сліду його нікому не знайти, якщо він того не бажає.

— Те слушно, брате, що бажав вам в очі поглянути. Але без хитрості. А побачив я в очах ваших язички червоні. З братом Догою ясніше ясного. Дивиться він на схід і бачить перший промінь сонячний. Око брата Доги радіє сонячному світлу. А ось брат Кужель дивиться на захід. В його очах відбивається світло. Але воно не радує брата Кужеля. Бо це відблиск печалі.

— Авжеж! Печаль! — схопився на ноги брат Дога. — Я відчуваю запах горя!

— Так. Горить, — повільно хитнув головою брат Кужель. — Десь за половину козацької милі[7]. То знак нам. Сумний знак.

— Там, здається, і брат наш Хор. Треба поспішати. Такий день! — застогнав брат Дога. — Думали в росі викупатися та з собою її взяти. То священна роса. Вона і мертвого піднімає.

— Поспішімо! — вже з коня вигукнув брат Сагайда.

Сонце превелике червоним павуком уже розпустило промені — щоб, спираючись на ці лапи, піднятися над землею. Переляканий місяць квапливо збирав своє чорне срібло, й воно стрімко стоншувалося й тануло, вивільняючи різнобарв’я природи.

Як не хотілося пустити коней щодуху, та вершники розумно остерігалися. У густій траві годі було вгледіти, куди ступають коні. Тріщина в землі, нірка ховраха, оголений камінь чи будь-що інше, що нечистий підкладає під копита, — і на швидкому бігу біда, вилетить із сідла вершник. Та ще страшніше, коли кінь ногу зламає. Це коли в гонитві летиш за ворогом по степу — все на Бога сподіваєшся.

А коли від сильного ворога йдеш, то про це й не думаєш. Та й зараз зберегти коней потрібно. І так їм важко грудьми розривати склеєні росою трав’яні коси. Та ще й серпанок. Здається, і легкий той туманець, але від кореня до половини траву ховає.

Чого ж тут сердитися? Хоча й прикро. Коні наразі добрі в братів. Такі, що один на тисячу. Та ще й хтозна, в яких краях та тисяча на пасовиську жирує.

— А ось і шлях битий! — радісно вигукнув брат Дога, що йшов першим.

— На Кальник дорога, — враз повеселішав брат Сагайда. — Тепер і вітер нас не наздожене.

Скоро долинули до пагорба. Стали, роззирнулися й схмурніли.

— Тойумлук[8], — гнівно сказав брат Дога.

Дивитися на те страшно. Палають крайні хати — давній і випробуваний спосіб змусити селян спросоння метушитися. І за що хапатися? За скарб домашній, за діточок чи за зброю? Та ще й виття, стогін, плач жіночий. І чули про таке, та й не раз переживали — однак не кожен козак цьому раду відразу дасть.

І все ж дивний якийсь цей грабіж. Не бігають жінки від хати до хати, не чутно скреготу шабель, не гримлять постріли. Бути того не може, щоб козаки не билися. І побити їх усіх так скоро не могли розбійники степові. Відоме це місце як Мурафа[9], сотенне містечко брацлавського воєводства, що за версту від Кальника. Якими відчайдушними, досвідченими й хоробрими повинні бути розбійники, що зважилися в саму гущу козацьку сунутися?

— Он вони, аспидові діти! — часто задихав брат Дога.

Та Кужель і Сагайда вже й самі побачили, як на горбок, на південь від села, важко піднявся гурт коней.

— Лише троє степовиків, — усміхнувся Сагайда. — Дозвольте, братове, мені ту справу вирішити.

Кивнули брати. А Дога додав:

— Сам бачиш ті корзини. Помітять тебе, і потече з них кров ангельська.

— Не помітять, — знов усміхнувся Сагайда і пустив коня чвалом, на ходу натягуючи тятиву лука.

Не було тепер куди поспішати й потреби мучити коней. Повільно під’їхали до крайньої хати. Димить ще, а вогню не видно. Злизав він солом’яну стріху й білі стіни закоптив. На тому й згас у парі водяній. А баби, молодиці та дівчатка малі не мають спокою. Тягнуть і тягнуть із колодязя воду, скоро нею всі стіни й пожитки заллють. Ні голосу, ні плачу. Звичайна селянська робота.

Уже й проїхали комонні, а тут ураз дівчинка їх запримітила. Смикнула за спідницю старшу бабку. А та, глянувши на чужих, ураз голос підняла. За нею завили і всі інші. Та нумо бігти хто куди.

— Тьху, сатанинське кодло! — спересердя гаркнув на той бабський вереск брат Кужель.

— А чув ти, брате Дого, як пишаються баби тим, що Бог їх створив із ребра Адама. А ребро — єдина кістка в чоловічому тілі, яка міцно вигнута. Чоловік — то є чоловік! А баба не вдалася. Все не вляжеться вона прямо. Все її вигинає.

— Бог зліпив бабу з глини. Тоді Бог звався Тенгрі...

— А ось і місце славне! — не дослухавши брата Догу, в захваті вигукнув Кужель.

Дісталися брати майдану в центрі села й замилувалися. В натоптаному місці кров калюжами відсвічувала сонечко. Між тими калюжами, а то й у них лежало зо півтора десятка скорчених тіл у звичних шатах степових розбійників. Між ними конало з півдюжини бахматів — коней степу, надзвичайно витривалих і прудких.

— Славно, славно, — погодився брат Дога і кивнув у бік козаків і парубків, що наставили на них рушниці. Більшість їх була спросоння — в спідньому.

Усміхнувшись на те, брати повільно наблизили до них своїх коней.

Із насторогою дивилися на них козаки. Звісно, заїжджі діди були сиві і в зморшках. Зі зброї при них тільки сагайдаки зі стрілами та шаблі в піхвах — старих і тертих часом. Та й з одягу тільки й помітного, що чоботи з дорогого сап’яну. Решта просто — сорочка й штани з льону домотканого, пояси шкіряні та люльки за ними. А втім, хтозна... Вуса вікові за вуха закладені. А ще на тих вухах довжелезні чуприни намотані. Як годиться, в три пальці завтовшки. То знак найвищого козацького звання.

Однак... Приходили зі степу вороги з таким самим знаком високої доблесті та вміння військового. А отой другий старий племені татарського — і вилиці, й прищур очей це виказують. Із такими й не знаєш, чи здоров’я бажати, чи мушкетиком[10] привітати. Ото й мовчать козаки, до болю в долонях рушниці стискаючи.

А чого діди прийшли? Про те тільки їм відомо.

— Цить! — гаркнув старший із козаків. — Хати гасити. А нам козацьку справу робити.

Умить замовкли баби, що набігли звідусіль. Неохоче, боком розійшлися біду з хат проганяти. А козаки й діди продовжили у витрішки спідлоба грати. І скільки ще грали — невідомо. Тільки з’явився на майдані ще один чужинець на доброму коні. Вів він гурт степових кобил. Через крупи тих конячок ремінь міцний перекинуто. На обох кінцях того ременя кошики плетені. А з кошиків по дві голівки дитячі визирають.

Рев уже в грудях затамували, тільки слізні сліди на щічках ангельських. Боязко з кошиків піднятися. Боязко і голос подати.

Не повернув чужак голови, коли з-поза тинів, кущів і з хат знов повибігали баби й молодиці та виривали з кошикового полону своїх дітей і онуків. І знову заголосило село. І за тими сльозами й голосінням годі щось збагнути.

Підвів чужак здобич свою, десяток коней, до дідів і вклонився їм шанобливо. І діди столітні, хоча той і набагато молодший був, із повагою голови перед ним схилили. Озирнувся він до коней: порожні кошики всі до єдиного, а жіноцтво все не заспокоюється.

— Баби! — чи то вибачаючи, чи то вибачаючись, мовив він і так щедро усміхнувся, що у всіх на душі аж потеплішало.

— А он і чубарий нашого брата Хора, — вказав брат Дога на останнього в гурті коня чудової краси.

Здригнулися козаки з рушницями і, починаючи зі старшого, всі на коліна стали і голови схилили.

За мить оточили козаків баби, молодиці, дівки, дітвора. І теж всі на коліна стали і в ноги вклонилися. Потім хреститися почали, молитви промовляти, а багато хто знову пустив сльозу.

— Яка то мокра справа, — буркнув брат Кужель. — А ти кажеш, брате Дого, що жінку з глини Боженько виліпив.

— Так і чоловіків із тієї-таки глини, — добуваючи з-за пояса люльку, всміхнувся брат Дога.

— Коня бачимо. А де наш брат, господар того коня? — якомога спокійніше запитав брат Кужель.

Старший із козаків піднявся на ноги, вказав рукою напрямок.

— Туди пішов, поки ми майданували, як діточок з біди виручати будемо. Я проведу.

— Самі, — коротко сказав рятівник янголят.

І пішли чужинці за край села, ведучи в поводу коня краси неймовірної, масті чубарої. Надто рідкісної! Білого в плямах чорних і з чорно-білою гривою. І силою, і вродою, і грацією чисто барс, а не кінь.

Про того коня говорили мурафські козаки тим козакам із Кальника та сусідніх сіл, що на допомогу прискакали. А більше про господаря коня дивного. Говорили й головами хитали. Бо не бачили такого за роки довгої і кривавої служби козацької!

Щойно вляглися після лугових забав юр’ївської ночі, щойно перший сон побачили, як потягнуло в хатах димом їдким. Насамперед діточок за поріг виставили. А там їх уже чекали вовки степові, харцизяки. В’язали швидше, ніж баби снопи хлібні. Коли козаки зметикували і за зброю взялися, то так і застигли в безпорадності.

Не поспішали розбійники. Такі не поспішають. Бувалі!

Зібралися на майдані, а за стіну кам’яну для них були дітки к…