Мелодія кави у тональності кардамону

Розділ 1

Як сухий пісок крізь пальці, збігли ще декілька тижнів. Збігли — і нічого по собі не залишили. Жодного зі своїх сумнівів Анна так і не здолала. Власне, й не намагалася. Жила як живеться. Не замислюючись і не переймаючись тим, що відбувається за межами її помешкання. Сама відсторонилася від світу і не дозволяла світові втручатись у своє життя. Вигідно, затишно, безпечно. Уявна стіна, яку вона вибудувала довкола себе, захищала надійніше, аніж захистила б справжня, а життя, побудоване на хиткому ґрунті неправди, дозволяло насолоджуватися становищем заміжньої жінки і майже спокійно очікувати народження дитини. Розмірений ритм, зосередженість у собі, завмирання серця на кожен рух дитини, мрії, непевні сподівання і щем від усвідомлення того, що незабаром вона триматиме на руках своє довгоочікуване дитя. Не почувалась ані самотньою, ані нещасною. Дитина — ось вона, зовсім поряд. Варто лише покласти долоню на живіт, прислухатися — і відчуєш, як вона рухається. За формою живота, маленькими випуклими нерівностями, які з’являлися, а тоді зникали під її пальцями, намагалася вгадати, де в дитинки ручка, ніжка, голівка, а потім сама сміялася з того. Хіба ж тут можна щось розібрати? Подумки Анна навіть розмовляла з дитиною, щось цілком серйозно їй пояснювала, розповідала, а коли та занадто боляче штовхалася, вмовляла поводитись обережніше. Кожен крок, думка, дія підпорядковувались інтересам дитини і оцінювалися з погляду того, чи піде це їй на користь. Навіть візити сестри Адама стали вкрай необхідними, бо саме Тереза допомогла зорганізувати побут, знайшла жінку, яка тричі на тиждень приходила та допомагала в хатніх справах, прислала кравчиню, котра навела лад у гардеробі та порадила, чого і скільки приготувати для дитини. Невдовзі Анна не лише звикла до візитів сестри Адама, але і з нетерпінням на них очікувала. Не мала мами, з якою могла б порадитись, а життєвий досвід, практичність і розсудливість Терези — це саме те, чого їй найдужче бракувало зараз. Могла майже про все з нею поговорити, розповісти про самопочуття, про дитину. Лише про Адама та його дружину не прохопилася жодним словом. Так, ніби ніколи їх не знала. Для сторонніх старанно вибудовувалась ілюзія пристойності, буденності та добропорядності. Трохи дивувало сусідів лише те, що Анна майже не розмовляла з ними, рідко виходила з помешкання, а коли виходила, то зазвичай трималася насторожено. Незвичність поведінки приписували тому, що вона очікує на дитину, а нерішучість і страх пояснювали тим, що її чоловік ще восени поїхав з міста і, судячи з усього, кудись зник. За таких обставин будь-яка жінка переживатиме та поводитиметься дивно, а цій незабаром ще й родити. Дасть Бог, чоловік повернеться живий-здоровий і вона поводитиметься так, як усі.

Потроху до Анни звикли всі сусіди. А коли зима впевнено ввійшла в буденне життя міста та додала міщанам нових клопотів, її взагалі майже забули. Сніг, морози, необхідність опалення помешкань, передріздвяний піст, наближення свят, шиття нових строїв, очікування забав, карнавалів, приготування найрізноманітніших солодощів та святкових страв, особлива метушня останніх днів перед Різдвом та Сильвестром…[42]

Підхоплена загальним настроєм, Анна і собі поринула в передсвяткові клопоти. Сама дивувалася з того, бо знала, що їй нічого не світить. Які забави, святкування Сильвестра або запустів у її цікавому стані? Хіба Андрій забіжить у гості, а їй хіба з вікна дивитися на те, як бавляться інші. Бали, танцювальні вечори чи забави не для жінки при надії. Не надто й сумувала за всім цим. Більше непокоїло те, що не могла піти до церкви та висповідатися. Відчувала величезну потребу в цьому, проте ані не мала в собі правдивого жалю за тим, що була коханкою Адама, ані не могла розповісти про обман, на який пішла заради того, щоб дитина народилась у законному шлюбі, а сповідь без усього цього — пусте дійство і ще більший гріх. Дедалі сильніше переживала й через те, що, вмовляючи себе не думати про Адама, насправді думала про нього мало не увесь свій вільний час. Він не приходив, не писав, не з’являвся, а вона не могла позбутися враження, що він ось-ось прийде, напише, з’явиться. Не сталося — Адам через посильного подарував їй на уродини ще один коштовний золотий гарнітур, проте сам не прийшов і нічого, окрім привітання, не написав. А вона, як майже кожна жінка, з наближенням пологів мучилася страхами і хотіла, щоб батько майбутньої дитини був поряд. Боялась усього — того, що не доносить дитину; того, що доносить, але дитина народиться мертвою; того, що не витримає пологів і помре сама; що впаде зі сходів, посковзнеться на вулиці або що на неї подивляться недоброзичливим поглядом. Іноді напружено прислухалася до себе і їй здавалося, що дитина перестала рухатись або рухається не так. Кажуть, дитина може померти всередині, а жінка — взагалі не розродитися. Перша дружина Адама саме так і померла. А якщо таке станеться і з нею? Що тоді? Вона теж помре? Коли ж дитина, трохи перепочивши, починала рухатись, Анна знов почувалася впевнено і добрий настрій теж повертався. Головне, що Тереза про неї не забуває і двічі або й тричі на тиждень приходить у гості. Ще й Андрій іноді забігає на обід. А Адам? Уже майже перестала його чекати. «Ти мене не хочеш — я тебе не потребую», — напевно, це найрозумніше з того, що могла собі зараз сказати. Адам таки дослухався до її прохань і дав їй спокій. Може, навіть коханку іншу знайшов. А може, повернувся до дружини. Ну, й нехай. Хіба вони з дитиною не проживуть без нього?

Без Адама проминули свята, без нього проходили дні та тижні, без нього Анна почала готуватися до народження дитини. Проігнорувавши прикмети, потроху складала необхідне: сорочечки, пелюшки, маленькі простирадла, теплу ковдрочку, придбала колиску. Залишилося хіба вирішити, хто допомагатиме при пологах, проте у такому великому місті це, мабуть, не проблема. Швидше б розродитися. Сама собі здавалася величезною і неповороткою. Навіть лягти чи сісти вже не могла так, щоб почуватися комфортно. Майже постійно щось заважало — або біль у крижах, або надто тиснуло внизу живота, або дитина штовхалася так сильно, що півночі доводилося крутитись та вишукувати собі зручне місце.

Сьогодні вночі теж погано спала, а зараз не могла примусити себе підвестися з ліжка і розпалити п’єц. А здалося би. На вулиці сильний мороз, і хата вистигла більше, ніж звичайно. Коли ці морози нарешті вщухнуть? Весна на порозі, а досі жодного на неї натяку.

Анна обережно повернулася на інший бік, звичним рухом торкнулася живота і, відчувши під пальцями легенький поштовх дитини у відповідь, заплющила очі. Скільки їй там залишилося нормально спати? Декілька тижнів, а тоді маленька ляля не дозволить ані довго спати, ані спокійно вилежуватись у ліжку. Ще пригадаються спокійні ночі та дні.

Обережно огорнувши живіт рукою, Анна усміхнулася своїм думкам. Невже вона незабаром стане мамою? Аж не віриться, але як це гарно. І зовсім не важливо, що життя у неї складається трохи не так, як у інших жінок. Усе одно вона щаслива.

Розділ 2

Прокинулась Анна від поштовху дитини. Відсунувши ковдру, машинально провела рукою по животі й прислухалася. Ще один сильний поштовх у відповідь на її рух примусив лягти зручніше. Її сонечко теж прокинулося. Знов товчеться так, що мамі аж боляче.

Замислено усміхнувшись, Анна поклала долоню собі на живіт. Цікаво, хто там? Хлопчик чи дівчинка? Сама не знала, кого б їй хотілося дужче. Напевно, як Бог дасть. Аби здорове, сильне і щоб народилося легко та швидко.

Ледь прогнувшись у попереку, вона розплющила очі. Після обіду прийде Тереза, і треба не лише вдягнутись, але поїсти та прибрати у помешканні. Уже й на вулиці розвиднилося, але день не заповідається на сонячний чи теплий, радше на похмурий та сірий. У кімнаті досі напівтемрява.

Анна потягнулась і, кинувши неуважний погляд у вікно, позіхнула. Ще й сніжить доволі сильно. Знов позамітає все довкола. Коли ж ця весна нарешті прийде?

Вона ковзнула поглядом кімнатою і раптом широко розплющила очі. У кріслі біля столу сидів Адам. Як він сюди потрапив? Приголомшена його присутністю, Анна хапнула повітря ротом, але не змогла нічого сказати.

Адам теж промовчав. Не змінив ані пози, ані виразу обличчя. Прийшов сюди ще годину тому, але вирішив зачекати, доки Анна прокинеться сама. Спочатку розпалив п’єц, тоді приготував собі каву і вже з півгодини сидів і просто дивився на неї. Про що думав? Нічого чітко окресленого — уривки думок, вражень, спогадів. Усі ці місяці йому найдужче бракувало саме такого відчуття спокою та затишку біля коханої жінки. Нервозності та неприємних розмов мав із надлишком і вдома. З десяток разів ладен був порушити слово і прийти сюди, проте примушував себе ще трохи зачекати. Врешті, відчув себе ідіотом, бо й досі не зумів відволіктися від нав’язливих думок про Анну. Здається, за будь-якого розвитку подій, хоче мати біля себе лише її.

— Навіщо ви прийшли? — До Анни таки повернулася здатність нормально дихати і говорити. — Користаєте з того, що у вас є ключі, а я не маю сили виставити вас за двері?

— Я хотів зустрітись з тобою, — говорив у манері цілком для нього невластивій і дивився якось дивно. — Тобі не здається, що ця дитина не лише твоя, але й моя? Я б ще зрозумів твоє бажання позбутись мене, якби ти вийшла заміж по-справжньому.

Анна промовчала, лише кинула на Адама ще один насторожений погляд. Навіщо ця розмова? Чому він прийшов сюди саме сьогодні? Що намагається сказати?

— Я хотів визнати цю дитину, але ти сама не захотіла. Думаєш, тобі сподобається виховувати дитину самій?

Анна сіла на ліжку й обережно глянула на Адама.

— А чому б ні? Мені добре самій.

— Я бачу, як тобі добре. Не втомилась від того добра?

Не озираючись, Анна взяла з крісла шаль і накинула собі на плечі. Зовсім не хотіла, щоб Адам бачив її такою — незграбною, неповороткою, з великим животом. Такою, якою їй зараз не хотілося бути і якою вона собі не подобалася.

— Я хочу, щоб ви пішли, — сідаючи в крісло, Анна щільніше загорнулась у шаль, проте від того її округлий живіт окреслився ще виразніше. — Сусіди вважають мене заміжньою жінкою. Не ходіть сюди, не псуйте мені репутацію.

Відчуваючи, як її хвилювання передається дитині, Анна інстинктивно затулила живіт рукою. Дитина у ній штовхалася так сильно, що аж рухалася тканина сорочки.

Прослідкувавши за мимовільним жестом Анни, Адам підійшов ближче, присів біля неї і обережно поклав долоню їй на живіт. Виглядала, може, не так ефектно, як раніше, проте була до щему рідною та близькою. Такою, яку йому дуже хотілось обійняти та захистити.

— Штовхається? Сильно?

Затамувавши подих, Анна завмерла, проте руку Адама не відіпхнула, навпаки, несподівано для себе, обхопила його пальці своїми і посунула долоню туди, де зараз найвиразніше відчувала рухи дитини.

— Чуєте? Ось тут… Сильно. Правда ж?

Відчувши під рукою поштовх, Адам прислухався. За якийсь час почув іще один рух, слабший, тоді знов сильніший. Пауза, а ще за декілька секунд його пальці натрапили на маленьку випуклу округлість, яка ковзнула під його долонею і зникла. Дитина змінила позу і затихла.

Анна усміхнулася.

— Бачите, яке вже велике. Так штовхається, що навіть вночі не дає заснути.

Підвівши голову, Адам усміхнувся. Сам дивувався з того, що такі звичайні відчуття, як порухи власної ненародженої дитини, не лише несподівано глибоко вразять його, але й примусять відчути щем на серці.

— Якщо там дівчинка, то я б хотів, щоб вона була подібною до тебе.

Перехопивши погляд Адама, Анна знітилася. Це неймовірно, але, здається, він усе ще її любить. Навіть таку, як зараз — вередливу, недобру, несправедливу до нього, а на додачу ще й негарну. І на мить не припускала, що він сприймає її якось інакше.

Насправді обличчя у неї майже не змінилося, хіба трохи м’якшими стали риси, шкіра без плям та веснянок, навіть живіт мала не надто великий, а акуратно-округлий. Інакшими стали лише рухи — дуже обережними та невпевненими — так, ніби вона боїться щось зачепити або впасти.

— Знаєш, Анно, я все ж таки приходитиму до тебе. Дитина — це не привід для розірвання стосунків.

Не так злякано, як стурбовано глянувши на нього, Анна заперечно хитнула головою.

— Не варто. Ліпше пообіцяйте, що прийдете тоді, коли дитинка народжуватиметься. Пообіцяєте?

— Смішна ти все ж таки. Навіть якби ти заборонила, я б однаково прийшов.

Анна заховала погляд. Любила його, все одно любила.

— Мусите йти. Зараз прийде ваша сестра.

Глянувши на годинник, Адам залишився сидіти.

— Надто рано для її візиту. Присядь біля мене. Хочу поговорити з тобою.

Він підсунув до себе філіжанку з уже холодною кавою. Продовжував мовчати, і в якийсь момент Анні здалося, що він навмисно тягне час.

— Щось сталось? Погане? Так?

Нервовим рухом зчепивши пальці, вона сіла навпроти Адама. Чому він мовчить? Ніколи не любила, коли він так багатозначно мовчить.

Адам поставив на стіл філіжанку.

— Розумію, що такі новини не до місця і не до твого стану, але краще, якщо ти довідаєшся про це від мене, а не від когось чужого… Розумієш, твій фіктивний чоловік був невиліковно хворим, але я не думав, що він помре так швидко. Принаймні, лікарі переконували мене в тому, що це станеться не раніше, аніж за два-три роки. Учора мені повідомили, що він помер іще минулого місяця, і приховувати від тебе правду вже нема сенсу. Все одно тобі повідомлять, і ти муситимеш поводитися відповідно.

Ледь збліднувши, Анна проте зберегла самовладання, лише голос змінився.

— А чим він хворів? Не виглядав смертельно хворим.

Придивившись до Анни, Адам спохмурнів. Якось не так він усе це їй сказав. Несподіваний шок від поганої звістки — не найкращий стан для вагітної жінки.

— У нього були сухоти, а застуда, яку він підхопив у дорозі до Венеційського королівства, пришвидшила розвиток хвороби. Таке важко спрогнозувати. Я сподівався років на два-три.

Підвівшись із крісла і намагаючись зібратися з думками, Анна підійшла до вікна, з хвилину постояла, тоді вийшла на кухню. Мусила побути наодинці з собою і хоч трохи отямитись. Цілком очевидним було лише те, що Адам дозволив їй вийти заміж за цього чоловіка саме тому, що знав про його невиліковну хворобу. Невже хотів, щоб вона колись знов стала вільною? Але навіщо?

Вона механічно зазирнула у кавник, вилила залишки кави в чисту філіжанку, сіла за стіл. У голові не вкладалося те, що той чоловік помер. Напевно, на отримані за фіктивний шлюб гроші він сподівався мати відповідне лікування. Навіть поїхав туди, де погода помічна хворим на сухоти.

Поставивши на стіл філіжанку, Анна оперлася головою на зціплені в замок руки. Відчувала не лише гострий напад жалю, але й щось надто виразно подібне на провину. Вона теж винна в його смерті, бо погодилася на це кляте одруження і взяла на себе тяжкий гріх. Не було б її згоди — той чоловік залишився б удома. Як таке спокутувати? Хоч би дитини це не торкнулося.

Тремтячими руками Анна щільніше загорнулась у шаль і вийшла з кухні. Зупинилася навпроти Адама, глянула на нього і якось відразу взяла себе в руки.

— Вам ліпше звідси піти. Не треба приходити. Дуже вас прошу. Напевно, ми всі винні.

Адам ледь міцніше стиснув губи, але опанував себе.

— У нього була свобода вибору. Ніхто не хотів, щоб таке сталось.

Анна заперечно похитала головою.

— Усе одно не треба приходити. Я мушу подумати. Прийдете вже тоді, коли народжу дитину.

Сама не знала, що тепер буде. Можливо, нічого, а може, все зміниться до невпізнання. За ці декілька місяців так багато змінилося в ній самій та в їхніх із Адамом стосунках, що воліла не приймати жодних поспішних рішень.

Розділ 3

Спочатку Анна навіть жалобу не надягала, приховувала те, що стала вдовою до останнього. Лише дала на службу Божу за померлих у віддаленій від її помешкання церкві, а потім сама потай пішла туди.

Порівняно легко відстояла відправу і, незважаючи на свій стан, жодного разу не присіла на лаву. Звичні від дитинства слова молитов заспокоювали, лягали на душу і приносили умиротворення. Шкодувала лише, що не могла прийняти причастя, але, щиро помолившись, теж відчула себе значно краще. Принаймні, нічні жахіття на якийсь час відступили.

Те, що про людське око таки мусила надягнути жалобу, її не пригнічувало, незатишно почувалася лише тоді, коли помічала співчутливі погляди сусідів або й зовсім малознайомих людей. Ще гірше було тоді, коли їй намагалися допомогти. Нічим собі не заслужила на ці прояви співчуття та доброчинності, а тому почувалася винною і намагалась їх уникнути. Бачилася лише з жінкою, яка допомагала їй у хатніх справах, з Терезою та з Андрієм. Тепер, щоправда, Адам теж передавав їй через посильного листи, проте вона ані не відповідала на них, ані не просила не приносити.

До середини березня у Львові стало неспокійно. Містом поширювалися невиразні чутки та найнесподіваніші новини, на вулицях відчувалося незвичне пожвавлення, відбувалися дивні події, а непевні розмови тепер велися не лише в салонах та кав’ярнях, але й по корчмах та шинках. Організовувалися товариства, плелися інтриги і спалахували суперечки. З’явилися дивні новини з Відня. Говорили про розрухи, які допровадили там до кривавих вуличних боїв, про те, що князь Меттерніх[43] в одязі жебрака мусив втікати з Відня до Англії і що тепер створюватиметься новий уряд. У Берліні теж, кажуть, неспокійно, будуються барикади і на вулицях панує хаос. Зворохобилися Мілан та Прага, заворушився Краків. Поширювалась ідея про відбудову Польщі у федерації з Австрією і цісарем Фердинандом як польським королем. Пропонувалося впровадити польську мову по урядах та судах, скасувати цензуру, завести школи по всіх селах, видалити чужинців з Галичини, знести панщину й амністувати заарештованих у сорок шостому році патріотів.

До Анни доходили лише відголоси цих розмов та подій. Майже нічого в них не тямила і мала лише недобрі передчуття. Їй незабаром народжувати, а в місті діється щось незрозуміле. Воліла, щоб усе було спокійно, розмірено та буденно. Загальне піднесення її не зачіпало, а неспокій на вулиці примушував боятися за долю рідних людей. Не цілком ясно уявляла, як поводитиметься у цій ситуації Адам. Він ніколи не говорив про свої політичні уподобання, проте щось їй підказувало, що він теж не залишився байдужим до подій у місті. А Андрій? Той, напевно, вже вплутався у щось небезпечне.

Як жінка, що незабаром народжуватиме, була цілком безпорадна та залежна від свого стану. Не могла нікуди піти сама, боялася потрапити у тлум людей, у неприємну пригоду або залишитися без допомоги в невідповідний момент. Якби знала, що почуватиметься аж такою безпорадною, ніколи б не заборонила Адамові приходити.

З наближенням пологів непокоїлася дедалі дужче. Уже з тиждень погано спала, вночі по декілька годин безцільно вешталася помешканням і поступово почала сумніватися в тому, що взагалі зможе коли-небудь розродитися. Плакала частіше, аніж звичайно, самопочуття з кожним днем погіршувалось, а страх наростав. Дитина опустилася зовсім низько і так боляче тиснула внизу живота, аж іноді Анні здавалося, що вона ось-ось вивалиться назовні. Її постійно тягнув поперек, живіт хапали слабкі спазми, а тривога межувала з панікою.

На додачу до того, у місті теж ставало дедалі неспокійніше. Ще дев’ятнадцятого березня пожежа у Жовківському передмісті спровокувала виступ військових підрозділів із казарм і мало не спричинила паніку. Декілька годин середмістя було оточене, й очікували протистоянь із урядовим військом, проте цього разу якось обійшлося. Анна зітхнула з полегшенням, бо в її стані такі події рівноцінні катастрофі й не обіцяють нічого доброго. Тішилася з того недовго: вже у наступні два-три дні у Львові знов стало неспокійно, почалися заворушення, велися надто радикальні розмови, лунали категоричні заклики, а в цілому все це виглядало так, ніби справа йшла до зведення барикад та до збройного повстання. Від хвилювання Анна не знаходила собі місця. Переживала, що щось погане станеться з Адамом або з братом, боялася, що пологи розпочнуться несподівано і вона не зуміє дати собі з ними раду. Розумніше, напевно, переїхати в передмістя. Там спокійніше, а знайти повитуху і там не проблема.

Анна навіть почала серйозно замислюватись над тим, щоб негайно складати найнеобхідніші речі й уже завтра переїхати в безпечніше місце, проте не встигла. Перед обідом до неї в гості зайшов Андрій. Похапцем розпитав про самопочуття, порадив у найближчі декілька днів не виходити з дому, добре зачиняти двері й без потреби не висовуватися з вікна. На бажання виїхати звідси лише стенув плечима і сказав, що вона трохи спізнилася, бо для жінки при надії зараз небезпечно не лише вештатися містом, а й взагалі виходити з дому. Доки Анна намагалась усвідомити, що сказав Андрій, той швиденько з’їв обід, хитро уник усіх запитань і почав прощатися саме тоді, коли вона захотіла докладнішої розповіді про події у місті. Анна й отямитися не встигла, як він вибіг із помешкання. Куди і навіщо побіг? Нічого не бачить, не чує — весь у своїх справах, клопотах, ідеях. Піднесено-неспокійний, цілком зворохоблений тим, що діється у місті. Як добре чоловікам. Йому й на думку не спало запитати, чи потребує вона допомоги, чи не боїться залишатися сама, чи почувається затишно. Майже сердилася на брата за неуважність. Хоча… Адам теж міг би згадати про неї. Залишати її саму в такій ситуації щонайменше егоїстично. На вулиці неспокійно, в помешканні не надто безпечно, вдома страшно. Ще повстання розпочнеться, або урядові війська захоплять місто. А якщо з Адамом щось сталось, і він саме тому не приходить? Дедалі дужче непокоїлася саме за нього і до вечора від страху не знаходила собі місця.

Десь опівночі почула, як хтось тихенько стукає в двері, і кинулась їх відчиняти. У півтемряві сходів впізнала Адама.

— Ти впустиш мене до себе? — стиха запитав він її. — Сьогодні не час для заборон.

— О, Боже, звичайно. — Анна похапцем відступила від дверей. — Заходьте. Я так боялась… Де ви були?

Зачинивши двері, вона не втрималась і, скоряючись першому імпульсивному пориву, пригорнулася до Адама. Якби з ним щось сталось, ніколи б собі не пробачила того, що забороняла йому приходити сюди. Не було в них причин розходитись. Вона сама вигадала їх для себе та для нього.

— Чому ви не приходили? Я так довго і давно на вас чекаю.

Міцно пригорнувши її до себе, Адам не втримався і розсміявся. Ні, логіка в неї таки суто жіноча. То вона, виявляється, з нетерпінням чекає на нього. Дуже своєрідна манера очікування — відганяти від себе.

— Слухай, Анно, ти визначся, чого хочеш, бо думки читати я не вмію.

Ще сильніше притиснувшись до нього, вона стенула плечима. Сама не розуміла, навіщо відібрала стільки часу в них обох? Могла б очікувати на народження дитини разом із чоловіком, якого любить, але позбавила себе того.

Ковтаючи сльози, вона підвела на Адама очі.

— У місті щось таке діється. Ви ж нікуди не вплутались? З вами нічого поганого не сталося?

Адам тихенько розсміявся.

— Що ти вигадуєш? Не маєш, чим себе забавити? Дивись, яка ти в мене вже кругленька стала, а переймаєшся дурним. Просто нікуди не виходь. Я навіть побуду з тобою сьогодні. Ти ж не виганятимеш мене серед ночі на вулицю?

Анна крізь сльози усміхнулась. Адам не хоче лякати її правдою, але це дрібниці. Головне — з ним нічого поганого не сталося. Він із нею, він тут, вона для нього важлива, а все інше — дурниці.

— Ні, не виганятиму. Подивіться, куди там мені зараз воювати.

Ледь відхилившись, Адам озирнув Анну з ніг до голови.

— А коли тобі народжувати? Десь на початку квітня? Так?

Вона непевно повела плечима.

— Десь так. Принаймні, я теж так думаю, — вловивши в погляді Адама тінь занепокоєння, Анна не втрималась і торкнулася долонею його жорсткого від щетини підборіддя. — Не переживайте, нічого поганого зі мною не станеться. Я вже знайшла лікаря та повитуху. Мешкають тут недалеко.

Адам знову недовірливо придивився до неї. Треба попросити Терезу, щоб вона все це проконтролювала.

— А хочете, я нагодую вас вечерею? — раптом запитала вона його. — Ви ж, певно, через усі ці події у місті не вечеряли. Я теж від обіду голодна.

Сказала, але сама, подавши вечерю, майже не торкнулася страв. Їсти не хотілось, хотілося просто сидіти навпроти Адама і дивитися на нього. Колись тітка казала, що, якщо жінці приємно дивитися на те, як чоловік їсть, то вона не лише його любить, але зможе дуже довго почуватися з ним щасливою. Хто знає, може, у них із Адамом теж усе ще попереду.

Вона підвелася з-за столу, щоб прибрати брудний посуд, але Адам притримав її за руку.

— Облиш. Просто посидь зі мною.

Уважно подивившись на нього, Анна знов опустилася на стілець. Адам виглядав змученим і чимось стурбованим. У якийсь момент їй навіть здалося, що він хоче щось розповісти, проте він промовчав, а вона не наполягала. Він скаже їй це потім — тоді, коли сам вважатиме за потрібне, або тоді, коли це стане по-справжньому важливим.

Ледь нахиливши голову, вона обережно торкнулася його руки. З радістю взяла б усі його жалі на себе, тільки б він дозволив їй це зробити. Ближчої, ріднішої людини у неї давно вже нема. Так сталося, що всю родину вона розгубила десь на шляху до свого забороненого кохання.

Обхопивши долоню Адама своїми пальцями, Анна заплющила очі. Зараз ані вона, ані він не потребували жодних слів, поцілунків чи спалаху емоцій. Їм просто було добре сидіти поряд. Не було потреби кудись бігти, поспішати, щось робити, метушитись, з’ясовувати стосунки. Усе раптом стало дуже простим і зрозумілим — таким, яким і має бути. Вони просто не можуть жити нарізно, і на то нема ради.

Жовте світло від свічки ледь тремтіло під порухами вітру з прочиненого вікна, фіранка злегенька ворушилася, а знадвору відчувався запах талого снігу та вологої землі. Майже весна. Добре, що їхня з Адамом дитина народиться саме тепер. Тоді, коли весна ще й не весна, а обережний натяк на майбутнє пробудження та розквіт. Коли дитинка трохи підросте, настане справжнє літо.

— Я залишусь з тобою на ніч, — неголосно проговорив Адам. — Сьогодні так треба…

Розплющивши очі, Анна кивнула. Зараз їй і самій хотілося, щоб він був поряд. Нехай хоч ці декілька годин. Нехай хоч ніч. А там як Бог дасть.

Адам підвівся з-за столу.

— Не бійся, вранці я піду звідси. Ніхто й не знатиме, що я ночував у тебе.

Анна м’яко усміхнулася. Такі дрібниці її сьогодні не турбували. Уперше за декілька останніх тижнів саме зараз почувалася по-справжньому спокійною.

Заснула майже відразу. Прокинулася несподівано, як від поштовху ззовні чи від яскравого світла, тоді, коли ще й не світало. На вулиці було неспокійно, проте розбудив її аж ніяк не шум за вікном.

Анна занепокоєно поклала руку собі на живіт. Те, що відбувалося в ній самій, лякало її не до порівняння сильніше, аніж незвичне для ночі пожвавлення на вулиці. Живіт і поперек хапали дивні спазми, а дитина рухалася зовсім інакше. Невже прийшов час народжувати?

Обережно спустивши ноги з ліжка, вона знов помацала рукою живіт. Знати б, як воно починається. Цікаво, чи відразу сильно болить?

Намагаючись не шуміти, Анна підвелася з ліжка. Зробила крок до столу і важко обперлася на нього руками. А таки притискає… Здається… Чи, може, мало б сильніше?

Ще трохи постояла, злякано прислухаючись до себе, а коли відпустило, озирнулася на Адама. Будити? Може, ще зарано? Не сильно ж болить.

Вона знов сіла на ліжко. У темряві майже не розрізняла обличчя Адама, проте сьогодні він спав доволі чутливо і, коли рипнуло ліжко, відразу сам розплющив очі.

— Чому ти не спиш? Тобі недобре?

— Ні, — вона нахилилась і обережно поцілувала його. — Спіть собі. Я на кухню. Води вип’ю. Все добре. Спіть.

На кухні Анна засвітила свічку і знов прислухалася до себе. Здається, знов притискає. Обережно поклала руку собі на живіт. Дитина поводилася на диво спокійно і майже не рухалась. Їй щось сталось?

Анна злякано втиснула долоню в живіт, відчула під пальцями сильний поштовх дитини у відповідь і зітхнула з полегшенням. Ні, рухається. А живіт? Знов прислухалася до себе. Здається, болить не надто сильно. Зараз мало б відпустити.

Дмухнувши на свічку, Анна в потемках підійшла до вікна і раптом відчула, як від хвилювання її починає трусити. Невже змерзла? Чого б раптом?

Вона щільніше причинила вікно, навпомацки повернулася до кімнати й обережно, щоб знов не розбудити Адама, лягла під ковдру. Може, сьогодні ще нічого й не буде.

Тихенько повернувшись на бік, вона зігнула ноги. Просто треба перечекати. Хоч із півгодини.

Обхопивши живіт рукою, Анна терпляче перечекала, коли минуться ще декілька вже не таких сильних спазмів, і повернулася на інший бік. Здається, справді відпускає. Добре, що не будила Адама. Тільки намарно налякала б його.

Знов заснула під ранок і цілком спокійно проспала ще декілька годин. Прокинулась пізніше, аніж звичайно, проте почувалася майже добре.

Ледь повернувши голову, глянула туди, де ще зовсім нещодавно біля неї спав Адам, і усміхнулась. Він пішов ще на світанку, проте на матраці та прим’ятій подушці залишився цілком виразний знак від його тіла. Як добре, що все це не наснилося їй.

Не втримавшись, Анна обережно пересунулася туди, де вночі спав Адам. Уже й не пам’ятала, коли вони востаннє були разом цілу ніч. Чи не рік тому?

Ще трохи поніжившись у ліжку, вона підвелася на ноги. Насамперед треба перевірити, чи не залишив Адам своїх речей у помешканні. Сьогодні прийде жінка, яка допомагає їй у хатніх справах, і не можна, щоб вона наштовхнулася на щось таке, чого в кімнатах самотньої вдови не має бути.

Вдягнувшись, Анна взялась до звичних справ. Поперек усе ще тягнуло, проте спазми вже не хапали і дитина поводилася спокійно. Намарно вчора перелякалася. Народжувати ще не час. У запасі щонайменше два тижні. Але треба розпитати, чому так неспокійно було у Львові вночі.

Коли вдень прийшла хатня робітниця, Анна з подивом довідалася, що вчора військові знов оточили середмістя і мало бракувало, щоб артилеристи відкрили вогонь по місту. Зараз облогу зняли, небезпека минулася, і на вулицях стало трохи спокійніше.

Вражена щойно почутим, Анна облишила всю роботу. Так ось чому Адам прийшов до неї вчора. Ось чому залишився на ніч. Він знав про небезпеку і хотів бути поряд тоді, коли могла знадобитися його допомога. Тепер не сумнівалася, що він її любить.

Розділ 4

По обіді Анна раптом знов відчула якісь незрозумілі спазми в животі та невиразний біль у попереку. Спочатку намагалася на це не зважати і займалася звичними справами. Напевно, як і вчора, все минеться, треба лише перетерпіти біль. А найкраще полежати.

Коли до вечора не минулося, Анна почала непокоїтись. А якщо це перейми? Вона ж не знає, як вони починаються. Може, не варто затягувати і треба вже зараз покликати лікаря?

Вона завагалася. Боялася залишатись вдома сама і так само сильно боялась виходити з будинку. На вулиці не лише темно, але ще й досі неспокійно. А якщо її серйозно прихопить посеред вулиці? Ще дитину народить десь на бруківці. Кажуть, дуже стрімко теж буває. Ні, треба попросити когось із сусідів привести їй лікаря. Але кого просити? Якось не випадає вдиратися до малознайомих людей і пояснювати, що їй приспічило народжувати саме зараз.

Не знаючи, на що наважитись, Анна почала ходити кімнатою, для чогось вийшла в кухню, тоді визирнула на сходи, знов повернулася до кімнати, врешті лягла на ліжко і, підібгавши під себе ноги, спробувала заспокоїтись. На якийсь час біль трохи відпустив, і вона почала сподіватись, що сьогодні все це знов минеться без наслідків.

Цілком не минулося, проте до ночі боліло не надто сильно. Може, вдасться перетерпіти і дочекатись до ранку? Вона вперше народжує, а коли вперше — то, кажуть, це довго триває.

Черговий напад болю примусив Анну підвестися з ліжка. А якщо пологи розпочнуться вже незабаром? Вона ж не знає, що тоді робити.

Тамуючи в собі напад болю та паніки, Анна почала вдягатися. Таки дотягнула до глухої ночі. Що тепер робити? Куди йти? Кого кликати на допомогу?

Вона підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Ні, якось там незатишно і надто темно. Треба зачекати хоча б до світанку.

Напад болю минувся, і Анна знов лягла на ліжко. Поклала руку на живіт, прислухалася до себе. Дитина рухалась як звично, і це трохи заспокоїло. Може, нічого страшного не станеться. Скільки там до світанку? Декілька нещасних годин.

Ще один напад болю Анна витримала більш-менш розважно. Наступний, значно сильніший, примусив її підвестися з ліжка. Коли минулося, лягати вже й не намагалася. Запанікувала по-справжньому. Хіба можна бути такою нерозсудливою? Адже знала, що так станеться. Знала, але якоїсь біди тягнула. Дотягнула?

Закусивши губи, вона лягла на підлогу і мовчки витримала ще декілька нападів спазмів, а потім навіть міцно зціплені зуби не допомогли поводитися розважно. Від гострого болю в крижах, попереку і животі мусила тихенько застогнати. Усе. Далі тягнути нікуди. До світанку надто далеко. Не дотягне. Народить тут сама.

Однією рукою тримаючись за живіт, а другою за стіну, Анна поволі встала. Зігнувшись, перечекала, доки біль стихне, і розігнулася. Відчувала в собі якусь дивну зосередженість. Доки біль не повернувся, взяла зі столу свічник і вийшла з помешкання. Тепер уже однаково, що думатимуть про неї сусіди. Тільки щоб допомогли.

Зійшовши сходами нагору, Анна постукала в найближчі двері й перевела подих. Спокійно почекала декілька хвилин, тоді, передчуваючи наближення чергового нападу болю, обхопила живіт рукою і примусила себе не стогнати.

Двері відчинив літній пан. Не лише трохи знала його, але й відчувала до того пана певну довіру. Зустрічаючи її на вулиці, він завжди не лише приязно усміхався їй, але зупинявся поговорити, а одного разу навіть допоміг донести до помешкання важкі пакунки.

— Прошу в пана… вибачення, — долаючи біль, Анна говорила, роблячи великі паузи між реченнями. — Я пана розбудила… Але, здається, до ранку я вже не дотягну… Моя дитина… Пан розуміє… Я мешкаю сама… Може б, пан був такий до мене дуже добрий і привів лікаря або ж повитуху. Я скажу панові, де вони мешкають.

Анна замовкла. Біль примусив її зігнутися навпіл і закусити губи. Насилу втримала в руках свічник.

— О, Єзус-Марія, — сусід кинувся до неї, щоб підтримати під руку. — Та ж пані народжує. Маю трьох заміжніх доньок і добре розумію, що то таке. Нехай пані не денервується. Я зараз вдягнусь і піду. Може, я вам допоможу дійти до помешкання?

Заперечно хитнувши головою, Анна перевела подих.

— Я сама. Мені вже ліпше… Направду, мені дуже прикро, що я мусила пана розбудити.

Сусід із докором глянув на Анну.

— Пані мала б зробити то раніше. Не треба стидатись свого стану. Розумію, як то важко молодій вдові в такій ситуації. А де мешкає ваш лікар?

Почервонівши, Анна опустила очі. Геть-чисто забула, що вона ще й вдова.

Розповівши, як знайти лікаря, а заодно й повитуху, Анна повернулася до свого помешкання. Саме вчасно — новий напад переймів прихопив її посеред передпокою і примусив застогнати.

Тримаючись за стіну, вона дошкутильгала до кімнати. Аби той пан привів хоч когось. Щось надто сильно притискає. Можна й не дочекатися на допомогу.

Марно сподівалася. Сусід не повідомив жодної втішної новини. Ані лікаря, ані повитухи дома не застав. Гірше — не було навіть того лікаря, який мешкав поряд і до якого він зазвичай звертався сам.

Анна аж руки заломила з відчаю. Це ж треба мати таке «щастя». Майже неймовірний збіг обставин, проте чомусь саме так найчастіше і трапляється.

— Може, я покличу до пані якусь сусідку? — розгублено дивлячись на Анну, запропонував сусід. — Чи, може, у пані є родичка, яка мешкає поряд? Здається, хтось до пані тут приходив.

Вона завагалася. Уплутувати в це сестру Адама зовсім не хочеться, але…

Різкий біль примусив Анну знов зігнутися навпіл і приглушено застогнати. Здається, часу на довгі роздуми вже нема. А, нехай.

— Я скажу адресу, але прошу пана поспішати. Здається, я вже не зможу довго чекати.

Зачинивши двері, Анна міцно притиснула долоню до рота. Та що ж воно так сильно болить? Уже зараз годі витримати, а що буде потім?

Намагаючись поводитись розважно, вона витягнула стос чистої білизни, нагріла води, перестелила ліжко. Чергові перейми примушували до крові закушувати губи, проте намагалася не стогнати і не жаліти себе. Від страху та хвилювання врешті почала тремтіти і нічого не змогла з собою вдіяти. З кожною хвилиною нервувала дедалі дужче. Врешті притиснулася чолом до стіни і заплакала. Ще один такий напад болю, і вона кричатиме. І дідько з ними, з тими сусідами.

Коли на вулиці почало сіріти, перейми йшли майже без перерви одна за одною, і від болю Анна не лише не розрізняла, скільки вони тривають, але втратила відчуття часу.

Тереза прийшла саме вчасно. З першого погляду оцінивши ситуацію, відразу відіслала сусіда по знайому повитуху, а сама почала швидко роздягатися.

— І відколи це в тебе триває? Давно? Як почуваєшся?

Злякано зіщулившись під її уважним поглядом, Анна примусила себе не стогнати.

— Ще від учора… Десь від обіду. Я не відразу зрозуміла, що це таке, а зараз чогось дуже сильно тисне донизу… А ще болить… дуже сильно болить. Аж терпіти несила.

Подумки жахнувшись, Тереза спробувала не виказати свого занепокоєння. Матка Боска, це ж доведеться самій приймати в неї пологи. А якщо з Анною чи дитиною щось станеться? Адам їй того не пробачить.

Вона ще раз зосереджено глянула на Анну.

— Добре, я подивлюся, що там у тебе. Може, ще обійдеться. Ти ж уперше народжуєш.

Схилившись над Анною, Тереза відгорнула спідниці вгору. Ще трохи — і справді народить. Чому вона так довго терпіла? Їй би в ляльки бавитись, а не дітей народжувати. І де вона взялася на її голову?

Передчуваючи наближення чергової, доволі сильної потуги, Анна міцно стиснула зуби і мимоволі напружила ноги.

— Боже, як же сильно воно болить! Я так більше не можу. Так тисне, що…

Тереза випросталася.

— Усе. Роздягайся. Нема часу чекати на лікаря чи повитуху. Вони вже не встигнуть. Я сама прийму пологи. Не бійся. Нічого тобі не станеться. Родити, може, не так приємно, як спати з чужим чоловіком, але, знаєш, тут інакше не буває.

У відповідь Анна лише розгублено глянула на Терезу, але не огризнулась. І сама розуміла, в якому та зараз настрої. Тут не до світських сентиментів та гарних слів.

Долаючи біль, Анна слухняно почала роздягатися. Дитині треба народитися на світ, а їй корона з голови не впаде. Стільки почула тих образ за ці два роки, ще одна нічого не змінить.

Відчуваючи, що її знов доволі сильно притискає, Анна глухо застогнала. Байдуже, що говорить і як поводиться сестра Адама. Тільки б допомогла.

З жалем глянувши на Анну, Тереза важко зітхнула. Зрештою, хто їх там розбере. Адам далеко не святий. Щоб закрутити голову такій дитині, багато не треба. Вона повірить у все що завгодно.

— Я відіслала свою покоївку до Адама з листом. Думаю, він має знати, що ти народжуєш. До речі, як ти почуваєшся? Дуже болить?

— Або я знаю. Трохи, — опустивши очі, Анна заховала від Терези погляд. Отже, вона повідомила Адама. Боїться брати відповідальність лише на себе. Мудро.

Притримуючи сорочку, Анна зігнулася від гострого нападу болю. Потуга схопила настільки сильно, що вмить примусила її забути про все на світі.

Допомігши Анні лягти, Тереза нахилилася над нею.

— Давай подивимось, що там у тебе… Мене можеш не стидатись… Розслабся. Це вже в тебе почалось.

Мимоволі шарпнувшись, Анна застогнала.

— Слухай, я розумію, що боляче, але треба потерпіти… Не панікуй… З Божою допомогою народиш. Я вже приймала пологи і бачу, що в тебе там все нормально.

Відчуваючи наближення ще однієї сильної потуги, Анна міцно стиснула зуби і напружила ноги. Господи, тільки б усе це завершилось якнайшвидше і щоб дитина народилася живою та здоровою. А ще щоб так страшно не боліло. Так болить, що терпіти вже несила.

Ледь примруживши очі, Тереза занепокоєно глянула на Анну. Та занадто панікує. Ще нашкодить собі або дитині.

— Припини негайно. Не ти перша дитину народжуєш, не ти й остання. Боліти мусить. Навіть не думай влаштовувати мені тут істерику. Це ти перед моїм братом могла фокуси показувати, а зі мною таке не пройде. Зосередься і не жалій себе. Не в салонах виховувалася. Щось мала би бачити.

Анна закусила губи і спробувала взяти себе в руки. Попри специфічне поводження Терези, чомусь не лише відчувала до неї довіру, але й знала, що та зробить усе можливе для того, щоб дитина з’явилася живою та неушкодженою.

— Знаєш, а ти мала б легко розродитись. Дитина маленька, йде правильно, а ти не вузенька у стегнах. Маєш сильні ноги. Нічого тобі не бракує. Молода і здорова. Такі, як ти, не лише легко вагітніють, але й легко народжують.

Відійшовши від Анни, Тереза заходилася готувати все для пологів.

— Зараз доведеться трохи попрацювати. Набирайся сили. Не бійся, вже недовго… Потім усе відразу перестане боліти. За тиждень і не згадаєш, як воно було. Головне — зосередься і слухай, що кажу. Дитина вже йде.

Адам, звичайно, прийшов саме тоді, коли у Анни розпочалися найтяжчі потуги і від болю вона не просто стогнала, а голосно кричала.

Відчинивши двері своїм ключем, він зайшов до кімнати і зупинився, як укопаний. Що тут відбувається? Чому нема ані лікаря, ані повитухи? Вони що, подуріли? Тереза приймає пологи сама?

Він машинально зробив кілька кроків і завмер. Цілком зосередившись на роботі, ані одна, ні друга жінка його не помічали. Анна намагалася виштовхнути дитину і нічого довкола себе не бачила. Тереза щось по-діловому коротко та рішуче їй говорила і теж не роздивлялася по кімнаті. Обидві виглядали доволі зібраними та цілеспрямованими, проте це не заспокоювало. Ідіотизм якийсь. А якщо з Анною чи дитиною щось піде не так? Тереза це розуміє?

Зігнувшись, Анна відірвала голову від подушки і спробувала витиснути з себе дитину. Волосся розлетілося по плечах, одне пасмо прилипло до скроні, ноги напружились, а руки вчепилися в простирадло з такою силою, аж побіліли кісточки пальців. Дитина не виходить — хоч плач. Та доки ж це триватиме?

Коли потуга закінчилася, Анна знесилено відкинулася назад. Ще одного такого нападу болю вона просто не витримає. Та що ж це таке? Чому так довго?

Ледь повернувши голову, вона розпачливо озирнулася довкола і раптом зустрілась очима з розгубленим поглядом Адама. А його чого сюди принесло? Подивитись, як вона тут мучиться з його милості? Знайшов собі розвагу.

Анна зробила рух, щоб прикритись, і вп’ялася розлюченим поглядом в Адама.

— Забирайтесь звідси… Негайно. У тій хвилі… Вже.

Здивовано глянувши на неї, Тереза озирнулася.

— А, Адам? Давно тут?

Нічого не відповівши, той не зводив спантеличеного погляду з Анни. Навряд чи взагалі чув, про що його запитують. Змірявши брата оцінюючим поглядом, Тереза безнадійно махнула рукою. Зараз той не виглядав на людину, здатну до реальної допомоги. Ще його заспокоювати доведеться. Вона перевела погляд на Анну. Наближення чергової потуги відображалося в її очах передчуттям болю та паніки. Зараз знов розпочнеться. Хоч би швидше вже.

Тереза знов озирнулася на брата.

— Знаєш, посидь собі ліпше на кухні… Тут уже голівку видно. Недовго залишилось. Усе одно не встигнеш привести лікаря.

Вона нахилилася над Анною, але та злякано сахнулася від її рук.

— Я не хочу, щоб він дивився… Хай піде… Негайно.

До крові прикусивши губи, вона спробувала втримати в собі крик. Та невже це ніколи не закінчиться? Ще й Адам тут стовбичить. Придушила б власними руками.

Підійшовши до брата, Тереза щось сказала йому на вухо і відразу випровадила за двері.

Відчуваючи, що не годна мовчати, Анна міцно зціпила зуби. Потуга була настільки сильною, що аж в очах потемніло, але вона змовчала.

Тереза невдоволено пересмикнула плечима.

— Та чого ж ти мовчиш? Кричи, якщо тобі так легше. Не стримуйся. Нічого йому не станеться. Хай слухає. Його ж дитина… Спробуй її вигнати… Ще раз… Без паніки… Сильніше… Не зупиняйся… Не виходить? Нічого, зараз спробуєш ще раз. Усі народжують, і ти теж нікуди від того не дінешся.

Уже й сама починала непокоїтися. Чи не задовго Анна намагається народити дитину? Хоч би сил не забракло або немовля в ній не задушилося.

— Відпочила? Тепер ще трохи… Спокійно, не поспішай… Треба сильніше, але плавно… Нічого, якщо не виходить. Уже посунулося. Ще трохи — і народиш.

Остаточно втративши відлік часу, Анна мало що й сприймала. Скільки це триває? Від гострого болю та напруження майже нічого не бачила. Кричала і вже не стримувалась. Останнім відчайдушним зусиллям спробувала вигнати з себе біль.

— Ще трохи… Ти молодець. Там вже голівка є… Майже народила.

Несподівано Анна відчула, як щось слизьке ковзнуло з неї. Болю не було. І це все? Родила? Чому ж тоді не чути крику дитини?

Широко розплющеними очима дивилася на немовля, яке тримала на руках Тереза, і почувалася, немов п’яна. Якесь воно дивне. Мертве? Ні — рухається… О, Матка Боска, воно рухається.

Дитя голосно закричало, і в Анни тьохнуло серце. Живе! Не могла відвести погляду від своєї дитини. Немов загіпнотизована, дивилася на неї і вже нічого іншого не бачила. Тоненькі ніжки та ручки згинаються-розгинаються, маленький ротик широко розтулений у голосному крику, приплюснутий носик, мокре волоссячко. Яке ж воно гарне, її немовля.

— Хто в мене? — захриплим голосом запитала вона Терезу. — Хлопчик? Дівчинка?

— Дівчинка. Трохи маленька, але це нічого. Чуєш, як голосно кричить? Виглядає сильною та здоровою. Якщо матимеш багато молока, вона швидко набере вагу.

Кивнувши, Анна крізь сльози усміхнулась. Усмішка ще зболена, розгублена, проте вже щаслива. Сама не вірила, що все позаду. Дівчинка. Їхня з Адамом спільна дитина. Маленька доня.

Тереза перев’язала пуповину.

— Гарно ж я тут з тобою зустрічаю новий день, — вона кинула погляд у вікно, за яким займався світанок, і знов перевела погляд на дитину. — Крикливу донечку маєш. Нехай росте здоровою.

— Можна мені її взяти? — підвівшись на лікті, несміливо попросила Анна. — Я хочу подивитись.

— Дивись, — Тереза поклала дитину їй на груди. — Бачиш, яка вона в тебе гарна. Вже зараз видно, що теж виросте красунею. Вже знаєш, як її назвеш?

Заперечно хитнувши головою, Анна дивилася на донечку, відчувала її тепле тільце в себе біля грудей і всміхалася. Розпач, страх, біль — усе минулося. Не могла відвести погляду від своєї дитини і не зважала на те, що діється з нею самою.

Тереза знову взяла немовля на руки, загорнула в теплу пелюшку, поклала на стіл.

— Ще не все… Потерпи трохи. Недовго вже. Ще дитяче місце.

Кивнувши, Анна знов усміхнулась. Продовжувала дивитися на свою новонароджену дівчинку і майже не чула слів Терези. Це не стосувалося дитини, а тому проходило повз її розуміння. Зрештою, справжнього болю й не було. Може, й справді не боліло, а може, втратила чутливість.

— Тепер усе, — полегшено зітхнула Тереза. — Я сьогодні біля тебе ледь розрив серця не отримала. Добре, що ти порівняно легко розродилась. Навіть не порвалась. Таки маєш щастя.

Помивши руки, вона повернулася до дитини. Обережно взяла на руки і, ледь відхиливши пелюшку, глянула на маленьке личко.

— Навіть не знаю, на кого вона подібна. Щось дуже знайоме, але відразу важко зрозуміти… Нічого, з часом побачимо… Хочеш, покладу її біля тебе? Звикай, тепер довго будете разом.

Пригортаючи дитину до себе, Анна вже й не чула, що каже Тереза. Дитина заступила собою геть усе: нещодавній біль, сумнівність ситуації, непевність становища, невизначеність майбутнього. Яка ж вона гарна, її донечка. І неважливо, що зараз у неї припухлі очка, приплюснутий носик і витягнута голівка. За декілька днів це минеться, і вона буде найгарнішою дитиною на світі.

Крихітна ручка висунулася з пелюшок. Маленький кулачок стиснувся-розтиснувся, і коли Анна торкнулася долоньки дитини, тонесенькі пальчики обхопили її палець. Крізь сльози усміхнувшись, вона нахилилась і торкнулася губами маленької ручки. Правду кажуть, що народження дитини — найважливіший момент у житті жінки. Аж такою щасливою вона ніколи не почувалася. Навіть у їхню першу з Адамом ніч.

Повернулася до реальності Анна аж тоді, коли Тереза знов взяла немовля на руки.

— Я покладу її в колиску. Тебе теж здалось би перевдягнути. Я щойно говорила з братом. Він хоче до тебе зайти. Сама розумієш, я не можу йому заборонити.

З подивом глянувши на Терезу, Анна перевела погляд на замкнені двері. Цілком зосереджена на дитині, не лише забула про Адама, але й не зауважила, як і коли виходила до нього його сестра.

— Я така вдячна пані за допомогу. Без вас я б не розродилась.

Тереза мимоволі розсміялася.

— Куди б ти поділась. Розродилася б. Від мене тут мало що залежало. Ти й сама добре попрацювала.

Узявши чисті пелюшки, вона тугіше переповила дитину, знов поклала її в колиску і, обіпершись рукою на край колиски, глянула на немовля.

— Знаєш, як би там воно не було, але ця дівчинка — моя племінниця, і я завжди їй допоможу, — вона озирнулася на Анну. — Візьмеш мене за хресну?

Ствердно кивнувши, та крізь сльози усміхнулася. Ладна була цілувати Терезі руки від вдячності, проте не могла промовити й слова. Якщо не її, то бодай дитину та таки визнає, а це так багато, що важко й переоцінити.

— Ну от, а ти чого плачеш? — зауваживши її сльози, Тереза присіла біля Анни. — Уже по всьому, а ти плачеш. Нічого, так іноді теж буває. Ти просто понервувалась. Минеться. Це від щастя.

За півгодини Анна не лише трохи прийшла до тями, але й перевдягнулася в чисту сорочку, перестала тремтіти і попросила сестру Адама покласти дитину біля неї. Здається, все найстрашніше позаду. Навіть справжнього болю вже нема.

Ледь повернувшись на бік, вона простягнула руку й обережно торкнулася долонею теплої голівки дитини, тоді погладила щічку. Мала зарухалася, покрутила голівкою, ротик відкрився, брівки кумедно зсунулися. Яка ж вона гарна, беззахисна, мила. Усе б віддала, аби з нею ніколи нічого поганого не сталося.

Закінчивши наводити лад у кімнаті, Тереза знов підійшла до Анни.

— Думаю, ти хочеш показати дитину Адаму. Я його покличу. Тепер уже можна.

Зніяковівши, Анна кивнула, а коли Адам зайшов у кімнату, вона й зовсім знітилася, проте його сестра відразу залишила їх самих і їй трохи відлягло від серця. Очевидно, Тереза не бачить у тому нічого поганого.

Адам підійшов ближче, сів на ліжко. Зовні не виглядав ані розгубленим, ані знервованим. Хвилювання зраджував хіба надто зосереджений погляд та перебільшено старанне прагнення поводитися так, як завжди, а ще невластива для нього недбалість одягу та розтріпане волосся.

Здається, народження дитини не лише серйозно вибило його зі звичної колії, але й примусило неабияк понервувати.

Потай усміхнувшись, Анна ледь підвелась і обережно підсунула руку під голівку дитини.

— Дивіться, яка вона гарна. Бачите? Візьміть її на руки. Хочете?

Дивлячись на те, як Адам доволі незграбно бере дитину, вона знов усміхнулася. Його молодшій доньці лише декілька років, а він уже забув, як брати немовля на руки.

— Правда ж, вона гарна? — не дочекавшись відповіді, Анна знов запитально глянула на Адама. — Тереза теж так вважає.

Перевівши погляд на Анну, Адам мовчки кивнув. Безсонна ніч, нещодавнє напружене очікування народження дитини, всі ці хвилювання, крики, плач немовляти, надто бліде, якесь аж прозоре обличчя Анни, її все ще повні пережитого болю очі та захриплий голос — усе це заважало зібратися з думками та сказати те, що пасувало б до ситуації.

Зрозумівши, що йому потрібен час, Анна заховала посмішку.

— Знаєте, при мені в тітки народилося двоє немовлят і я теж трохи на тому розуміюсь. Дитина гарна і сильна.

Зосереджено дивлячись на новонароджену дівчинку, Адам знов мовчки кивнув. Сам він нічого надзвичайного в дитині не бачив. Як на нього, незвичним у ній було хіба те, що вона — їхня з Анною спільна дитина. В усьому іншому дитина, як усі інші. Немовлята взагалі дуже подібні одне на одного. З перших днів щось там можуть роздивитися хіба жінки.

— Якщо мала схожа на тебе — тоді вона справді гарна… Добре, що то дівчинка. Хлопця я вже маю.

Анна насилу стрималася, щоб не розсміятись. Ні, Адам сьогодні таки не при собі. Донька не схожа на неї. У ній уже зараз вгадується щось із його рис. Невже він того не бачить? Смішний. Та й дівчинку він теж уже має. Не лише хлопця.

Обережно поклавши дитину біля Анни, Адам іще раз глянув на доньку.

— Принаймні, нічого їй не бракує. Виглядає здоровою. Скажи ліпше, як почуваєшся ти?

— Я? — Анна на мить замислилася. — Здається, краще, аніж можна було сподіватися ще годину тому. Навіть не думала, що все так швидко перестає боліти.

Адам ніжно торкнувся руки Анни і вперше за сьогодні всміхнувся.

— Знаєш, ти таки маєш неперевершений талант влаштовувати сюрпризи. Такої «веселої» ночі я вже давно не мав. Нудно мені з тобою, здається, ніколи не буде.

Трохи ображено глянувши на нього, Анна забрала руку і поправила пелюшку біля личка дитини. Знайшов час жартувати. Вона ще й досі до пам’яті прийти не годна, а він собі жартує.

Раптом Адам нахилився і міцно поцілував її.

— І все одно ти в мене диво. Я дуже сильно тебе люблю. Розумієш це?

Зніяковівши, Анна кивнула і, щоб приховати від Адама сльози, які враз підступили до горла, заплющила очі. Саме таким вона вимріяла собі колись своє щастя: дуже простим, звичайним, майже буденним. Для багатьох людей його навіть шукати не треба. Варто лише простягнути руку — і вже торкнешся його, але для неї саме ця буденність — дорожча за всі скарби на світі.

Розділ 5

Після того, як Анна народила дитину, дні, як намистинки у вервечці, почали нанизуватись один по одному у коло. Не підганяла їх, як тоді, коли очікувала на дитину, проте й не намагалася призупинити, як тоді, коли зустрічалася з Адамом та знала, що їхнє щастя хитке, непевне і може обірватися будь-якої миті, як незакінчена мелодія на найвищій ноті. Тепер, коли в її житті з’явилася дитина, світ зімкнувся на цьому маленькому згортку в колисці і втратив залежність від часового виміру. Те, що настав ранок, знала, бо не мусила світити свічку. Те, що треба засвітити її знов, означало, що прийшла ніч, і в проміжках між годуваннями дитини вона намагатиметься поспати.

Адам зазвичай приходив пізно ввечері, і тоді в її замкненому світі відчинялося вікно, крізь яке вона бачила і відчувала все те, чим жила до народження доньки, — розмови, увага Адама, його доторки, усмішка, а тепер і вечірня круговерть довкола дитини крізь призму присутності коханого чоловіка. Те, що Адам приходив лише зрідка, її не засмучувало. Сприймала це як щось цілком зрозуміле, щось таке, що не підлягало обговоренню чи зміні. Домовленість, про яку нічого не кажуть, але якої старанно дотримуються. Хто знає, що очікує їх у майбутньому. Можливо, їхній зв’язок завмре, як ненароджена дитина в утробі матері, а може, переросте в щось тривалістю в життя. Не відчувала себе здатною ані відмовитися від Адама, ані по-справжньому впустити його у своє життя. Її любов уже не була такою божевільною, як раніше, проте поглибилася, вкоренилася, вгризлась у неї, як хронічний біль — міцно, глибоко, і не вирвеш, не злегковажиш нею. Ще й спільна донька прив’язала її до Адама надійніше, аніж якби вона просто жила з ним в одному помешканні.

Доньку Адам назвав Ельжбетою. Анна й не сумнівалася, що ім’я для дитини він вибере сам, а ще за декілька днів вона погодилась охрестити дитину саме там, де хотів він. Те, що, пов’язуючи з ним своє життя, вона одночасно погоджується з його переконаннями та бажаннями, якось і не обговорювалося. Адам і в менш важливих питаннях умів наполягти на своєму, а тут навіть не припускав, що вона наважиться сперечатися. Власне, й не мала сили на жодні суперечки. Днів десять після пологів приходила до тями і намагалася призвичаїтися до нової для себе ролі. Те, що належала до тих матерів, які самі вигадують собі тисячу зайвих проблем та робіт, зрозуміла майже відразу по народженні Елі. Не могла ані на мить відірватися від доньки. Прислухалася до кожного її подиху, бігла на кожен підозрілий звук, не дозволяла лежати в мокрих пелюшках, довго носила на руках, ледь не по годині годувала і не могла намилуватися з того, як мала їсть. Спочатку смокче пожадливо, цівкою випускаючи з рота молоко, потім зосереджено і сумлінно, вже за декілька хвилин по-діловому спокійно, а згодом, наситившись, засинає з блаженною-вдоволеною міною і лише мляво ворушить губками. Сідаючи біля колиски, Анна подовгу дивилася на те, як мала спить, уважно вдивлялась у кожну рисочку рідного личка, ловила кумедні гримаски і насолоджувалася відчуттям затишку та безмежної любові до дитини. Якби могла — сиділа б так годинами, проте підводилась і сумлінно бралася до роботи.

Незабаром довела себе до того стану, коли день і ніч не особливо відрізнялися одне від одного. Спати хотілося в будь-яку хвилину дня та ночі, навіть зранку. З напівдрімотного стану її виводив лише плач Елі. Усе почало впорядковуватися лише після місяця. Анна не лише звикла до своїх нових обов’язків, але зуміла налагодити рівномірний ритм життя та навчилася давати собі раду з дитиною так, щоб сили залишилися ще й на іншу роботу. На щастя, молока мала вдосталь, а тому Еля швидко росла і поводилася більш-менш спокійно. Зазвичай не лише ночі минали без гучних «концертів», але й дні були доволі спокійними. Анна вже знала, що, як і коли має робити, навчилася розуміти, чого бракує дитині, а прислухаючись до плачу, розуміла, чого та хоче. За декілька тижнів навіть почала помічати та цікавитися тим, що відбувається за межами помешкання. Бачила неспокій та пожвавлення на вулицях Львова, прислухалася до чуток про бунти селян проти дідичів і до непевних новин із Відня, чула розмови про знесення панщини, звільнення селян від повинності та надання їм волі, про новий уряд у Відні та про те, що незабаром усе має змінитись і у Львові. Цікаво, як ставиться до того Адам? Чомусь не наважувалась обговорювати з ним такі теми. Зрештою, він сам ніколи не торкався їх. Напевно, не вважав її здатною все це зрозуміти, а може, саме біля неї шукав собі відпочинку від будь-яких розмов такого штибу.

Двадцять другого квітня, на сам Великдень, було проголошено закон про звільнення селян, а потім розпочалися приготування до святкування уродин найяснішого цісаря Фердинанда, і двадцять п’ятого квітня, в день уродин, було проголошено першу в Австрії Конституційну грамоту, за якою держава ставала конституційною монархією, а законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент. Конституцією декларувалися демократичні свободи — свобода особи, совісті, віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду, відповідальність міністрів перед парламентом, усім народам гарантувалася непорушність їхньої національності й мови. Потім були суперечки і метушня довкола виборів до парламенту, палкі заклики, гасла, петиції, невдоволення галицьким намісником цісаря графом Стадіоном, заснування Рад народових, розмови про народну гвардію, надії, чутки, сподівання, оптимістичні прогнози, палкі суперечки і передбачення майбутніх змін. Анна й сама мимоволі перейнялася загальним настроєм. Недаремно Андрій так сильно захопився всім цим, що нічим іншим не цікавиться. Він і племінницю свою бачив лише двічі. Уперше тоді, коли тій було декілька днів, і вдруге — зовсім нещодавно, на Великдень, але це навіть на краще — менша ймовірність того, що він випадково зустрінеться з Адамом.

Розділ 6

За два місяці Анна повністю звикла до материнських обов’язків і до того, що життя цілком підпорядковується дитині та її інтересам. Доглядала за донькою із задоволенням і не відчувала жодних незручностей через те, що не могла ні на мить відлучитися від неї. Це сприймалось як щось цілком природне й анітрохи її не обтяжувало. Еля швидко росла, була доволі спокійною та щодень дивувала її новими вміннями.

Прокинувшись на світанку від дитячого пхикання, Анна прислухалася. Еля ще по-справжньому не плакала, проте надії на те, що все обмежиться пхиканням, уже не було.

У напівсні відшукавши ногами капці, Анна солодко позіхнула і підвелася. Неквапно підійшла до колиски, взяла доньку на руки, притулила до себе.

— Зголодніло, мамине сонечко? Манюня ти моя.

Тикнувшись носиком у плече, Еля підвела голівку, якийсь час тримала її, похитуючи, тоді, втомившись, знову ткнулася щічкою в плече.

Усміхнувшись, Анна пригорнула малу до себе, торкнулася губами м’якенького пушка на дитячій голівці. Немовлята так приємно пахнуть молоком, теплом і домашнім затишком. Любила доньку так сильно, що іноді боялася сили свого почуття.

Переповивши та погодувавши доньку, Анна знов поклала її в колиску і підійшла до вікна. Зранку сонце світило так яскраво, ніби то вже не весна, а справжнє літо. Як добре, що нарешті минулися холодні дощі та негода перших весняних місяців.

Тихенько, щоб не розбудити дитину, вона прочинила вікно і, спершись ліктями на підвіконник, визирнула на вулицю. Справді, так тепло, наче вже літо. Глибше вдихнувши повітря, Анна задоволено примружила очі. На світанку пахне зовсім інакше, аніж удень. Не пилюкою і розпеченим містом, а вологою землею та свіжою зеленню. Таке відчуття, ніби мешкаєш не поміж кам’яних мурів та бруківки, а десь на околицях Львова, поблизу Кайзервальду, Погулянки чи Софіївки. Там, де зараз рясно цвітуть сади, пахнуть квіти і буяє весняне різнотрав’я. Коли Еля трохи підросте, вони теж їздитимуть на прогулянку кудись на Цетнерівку, узгір’я Залізної води чи навіть у Лисиницький ліс. Але це потім. Тепер треба просто до того дорости.

У клопотах довкола дитини день збіг непомітно, і коли почало сутеніти, Анна витягнула з шафи нову ясно-зелену сукню. Обережно розклала її на ліжку, швиденько скинула з себе чорний одяг і просту білизну й оцінююче глянула на нову сукню. Боячись осуду сусідів, знімати жалобу вдень не наважувалася навіть тоді, коли була вдома сама. Зранку вдягала незмінно чорну, без жодних прикрас, сукню, під спід — полотняні накрохмалені спідниці, прості панчохи і не знімала все це аж до вечора. Світлий і, як на вдову, доволі легковажний одяг дозволяла собі лише тоді, коли мав прийти Адам.

Заховавши чорну сукню в шафу, Анна не втрималась і подивилась на себе в дзеркало. Їй пощастило — після народження дитини майже відразу влізла в усі свої сукні, лише трохи розшила у грудях. У талії залишилася такою ж тоненькою, як була раніше, зовсім трохи поважчали лише стегна, але під спідницями того не видно. Почувалася сильною, молодою і здоровою. Навіть усі колишні дівочі нездужання зникли, а в обличчі з’явилося щось зовсім нове — спокійна впевненість у власних силах, у своїй жіночій привабливості та в тому, що вона справді на все це заслужила. Окрім того, як вдова тепер мала значно більше волі та незалежності. Могла не лише сама виходити на вулицю, але й сама керувати своїм життям, сама розв’язувати питання, які колись вирішували за неї опікуни, і навіть виїхати кудись могла б.

Анна нахилилася над колискою. Але їм із донечкою добре саме тут — у цьому місті, у цьому помешканні й з чоловіком, з яким вона хоча й не вінчана, але який для неї — найрідніша людина. Боротися з цим нема сенсу, та й особливої потреби у такій боротьбі немає. Життя владналося, ввійшло у звичну колію і не передбачало серйозних несподіванок на майбутнє. Анеля отримала те, чого хотіла, — гучного скандалу не було, вона мешкає зі своїм чоловіком та дітьми у новозбудованому будинку, на її місце ніхто не претендує, а коханка її чоловіка і сама не зацікавлена в афішуванні гріховного зв’язку. У так вдало складеній ситуації хіба затятий самогубець бігатиме з запаленим смолоскипом довкола бочки з порохом, а людина при здоровому глузді сидітиме тихо і намагатиметься не спровокувати вибух. Саме так і поводилася Анна. Впускала Адама в помешкання лише тоді, коли достеменно знала, що ніхто того не бачить, старанно зашторювала вікна і навіть голосно говорити боялася, коли знала, що їх можуть почути сусіди. Удень не менш старанно вдавала з себе скромну і добропорядну вдову, а ще навчилася, не червоніючи і не відводячи погляду, говорити Терезі саме те, що тій хотілось почути: «Так, зв’язок із Адамом вичерпав себе…», «Так, саме до цього все йшло…», «Ні, мене не засмучує те, що Анеля мешкає разом з ним…», «Ні, сюди Адам уже не приходить…». Правди в цих словах було не більше, аніж щирості, проте Анна затято намагалася саме так подати теперішні свої стосунки з Адамом. Чи вірила їй Тереза? Хто знає? Принаймні, вдавала, що вірить, і Анна намагалася нічим себе не зрадити. Так спокійніше і менше для них усіх проблем.

Зараз їхні з Адамом стосунки стали як ніколи глибокими та серйозними. Здається, кохання — це не лише надрив і спалах чуттєвості та емоцій. Воно ще й у турботі про щоденні потреби близької людини, у спокійному теплі долонь, у мовчазній згоді й розумінні того, що не завжди є гарний настрій та бажання підтримувати розмову. Таке кохання дуже прагматичне й одночасно безкорисливе, без нього складно жити, неможливо існувати, а щоб зберегти — доводиться важко працювати над залагодженням найдрібніших нюансів та щоденно миритися з найважчою із залежностей — залежністю від коханої людини. Тут або спокійно приймаєш неписані правила, або мусиш змиритися з іншим, не менш банальним розвитком подій. Неможливо весь час жити на лезі ножа або на краю безодні. Іноді хочеться перепочити й отримати затишний притулок у безпечному місці, а для відчуття щастя достатньо найбанальніших та найпростіших речей: звичайної розмови, розмірених стосунків, сутінків за вікном, приємного тепла оселі, буденних клопотів довкола спільної дитини і відсутності суперечок з людиною, яку любиш.

Приготувавши вечерю та очікуючи на Адама, Анна декілька разів тихенько підходила до колиски. Мала спокійно спала. В обід гарно викричалася, зараз добре поїла — тепер спатиме довше, аніж звичайно.

Вийшовши з кімнати, Анна стягнула зі шнурків сухі пелюшки та сорочечки і заходилася їх прасувати. Методично, швидко, не відволікаючись. Завершивши роботу, повернулася до кімнати. Глянула на Елю, яка все ще солодко спала в колисці, тоді перевела погляд на годинник. Сьогодні Адам чомусь затримувався. Зазвичай, попередивши про свій візит, він з’являвся раніше обумовленого часу.

Визирнувши на вулицю, Анна відчула неприємний холодок занепокоєння. Уже ніч, а Адам досі не прийшов. Може, з ним щось трапилося? Він не планував жодних серйозних справ на сьогоднішній вечір.

Незабаром Анна не могла знайти собі місця від хвилювання. Глуха ніч, а Адам навіть листа їй не передав. З ним таки сталося щось погане. Може, він захворів? У цьому році знов почастішали випадки холери. Неприємний, як нудота, страх поступово розповзався тілом і не дозволяв думати розсудливо, а ще за півгодини картини уявних нещасть стали такими яскравими та реальними, що Анна сама в них повірила. Розбурхану уяву обірвав обережний поворот ключа в замку.

Кинувшись у передпокій і не чекаючи, доки за Адамом зачиняться двері, Анна притулилася до нього всім тілом. На хвилину завмерла, тоді, опам’ятавшись, мовчки відсторонилась і пропустила досередини. Здуріла, геть чисто здуріла. А якби хтось із сусідів побачив їх разом?

Вона обережно визирнула на сходи і, переконавшись, що все спокійно, тихенько причинила за собою двері.

— Я думала, ви вже не прийдете. Боялась, з вами щось сталося. Де ви були?

Її схвильований шепіт, перерваний його поцілунком, затих.

— Мала спить? — відхилившись, Адам подивився Анні в очі. — Я хочу поговорити з тобою. Це стосується моєї дружини. Йдемо на кухню, я дещо тобі розповім.

Мимоволі злякавшись того, що мала б зараз почути, Анна зблідла, проте чемно пішла на кухню, тоді, не дивлячись на Адама, заходилася розігрівати вечерю. Навіщо? Сама не зрозуміла. Навіть не запитала, чи хоче він їсти.

Здивовано глянувши на неї, Адам сів біля столу.

— Та облиш ти вечерю. Я щойно з дому і їсти не буду. Сядь, хочу поговорити з тобою.

Ніби очікуючи саме на ці його слова, Анна різко розвернулась.

— А хто сказав, що я потребую вашої розмови? Не розумію, чого ви від мене хочете. Вирішуйте ваші з дружиною проблеми самі, а я втручатись у це не хочу.

Вона вийшла у передпокій, але зайти в кімнату не встигла. Адам перегородив їй дорогу рукою.

— Ти не втручаєшся в наші стосунки. Усе значно складніше.

Майже з острахом глянувши на нього, Анна промовчала. Погляд її блукав по його обличчю, вишукуючи й одночасно боячись віднайти там відповідь.

— Хтось захворів чи сталося щось недобре?

— Ні, слава Богу, всі живі-здорові.

— Це заважає вам приходити до мене?

— Ні, не заважає, але мені здається — ти мусиш знати.

— Мушу? Ні, я нічого не мушу… Нехай усе буде, як є.

Адам слабо усміхнувся.

— Думаєш, якщо проблему ігнорувати, вона зникне? Усе одно треба щось вирішувати.

— А ви просто любіть мене, — заховавши обличчя в нього на грудях, раптом ледь не розпачливо прошепотіла Анна. — Не треба нічого вирішувати. Я не хочу нічого вирішувати… З мене досить. Я вже намагалась.

Адам доторкнувся поцілунком її волосся, вдихнув його запах і, не втримавшись, міцно притиснув Анну до себе.

— Яка ж ти в мене все-таки боягузка. Ну, що мені з тобою робити? Скажи.

— Просто любіть мене, — Анна гарячково ковзнула долонями по його плечах. — І ніколи більше не натякайте на цю вашу проблему. Я не хочу знати.

Розстібаючи ґудзики на сюртуку Адама, Анна заплуталася пальцями в ланцюжку від годинника. Навпомацки звільнившись, почала розв’язувати краватку. Тільки не думати про те, що могло б роз’єднати її з Адамом. Не думати, не розуміти, не мучитися докорами сумління. Ніколи.

Адам нахилився, поцілував її шию там, де збоку бився пульс, відшукав гачки на сукні, а ще за декілька хвилин сукня, сюртук і камізелька опинилися на підлозі. Так звично, так зрозуміло і так добре.

Стягнувши з Адама сорочку, Анна торкнулася волосся на його грудях, тоді обережно посунула долоню вниз. Пальці побігли цією стежкою і зупинилися. Усі проблеми через те, що вони з Адамом досі не сплять разом. Це додає невизначеності у їхні стосунки. Як вона взагалі могла так довго відмовляти йому в близькості? Малій уже понад два місяці, а вона все ще вагається.

Виціловуючи тіло Адама, Анна губами здолала весь той шлях, який щойно здолали її пальці, і опустилася на коліна… Навряд чи сьогодні він зможе дорікнути їй тим, що вона забула все те, що колись навчилася робити для нього.

До пам’яті вони з Адамом приходили під голосний і вимогливий плач Елі.

Накинувши на себе першу-ліпшу річ, Анна побігла до колиски і підхопила малу на руки. Мокра і голодна. Хто б сумнівався. Заходилася її переповивати, але Еля, зрозумівши, що наразі її не збираються годувати, вчинила такий ґвалт, що Анна мимоволі забула про все на світі.

— У тебе там нічого не горить? — Адам ввійшов до кімнати і зупинився навпроти Анни. — Ти б зазирнула на кухню.

— О, Господи, вечеря…

Тицьнувши дитину йому на руки, Анна вибігла з кімнати. Рятувати вечерю сенсу вже, звичайно, не було, проте порятувати помешкання від пожежі шанс іще залишався.

Опинившись на кухні, Анна загриміла покришками, обпекла палець, впустила пательню, від розгубленості бухнула в баняк холодної води і врешті, зачинивши двері кухні, розчинила навстіж вікно. Ні, такого з нею ще не траплялося ніколи.

Згорнувши жалюгідні залишки вечері до сміття, Анна приречено озирнулася довкола. Густа завіса з диму поступово трохи розсіювалась, проте невиразна сірість повітря та запах пригорілої страви все ще залишалися.

Щільно причинивши за собою двері кухні, Анна повернулась у кімнату. Тут теж усе було сизим від диму. Нікудишня з неї сьогодні господиня. Може, хоч коханка трохи краща.

Анна кинула погляд на Елю на руках у Адама і мимоволі усміхнулася. Переповити малу він, звичайно, не зумів, і з оберемка пелюшок назовні виткнулися дві рожеві п’яточки, проте в нього на руках Еля не плакала. Цікаво, як йому це вдалося?

Анна взяла малу на руки, швиденько переповила і, нагодувавши, поклала в колиску.

— Чому ви не йдете додому? — пошепки запитала вона Адама. — Ніч надворі. Ви ж підете?

Він заперечно хитнув головою. Не мав жодного бажання виходити на вулицю, посеред ночі йти додому, щось там пояснювати, намагатися не розбудити дітей.

— Я переночую тут, а там як складатиметься… Тепер іноді залишатимусь у тебе на ніч.

— А як… — Анна не договорила. Анеля все одно знає, де зараз її чоловік, і вдавати, що все інакше, смішно. — Добре, залишайтеся в мене. Я зараз приберу на кухні й теж прийду.

Намагаючись рухатись якомога тихіше, вона швиденько впоралася з роботою і повернулася. Адам спав, і щоб не турбувати, вона обережно присіла біля нього на ліжко, а як лягла та заснула, вже й не пам’ятала — відключилася десь на півдорозі до подушки. Під ранок Адам спробував пригорнути її до себе, проте у відповідь вона навіть не ворухнулася. Щось невиразно пробурмотіла і знов провалилась у сон. Здається, все тим і обмежилося, бо жодних інших спогадів про цю ніч у неї не залишилося. Вранці прокинулася, коли Адам пішов.

Солодко позіхнувши, Анна підвелася з ліжка і вийшла на кухню. На столі — самотня порцелянова філіжанка і кавник. Адам пішов не поснідавши, лише каву випив. Погляд її затримався на папірці, притисненому до столу цукерничкою.

«Кохана моя дівчинка, вранці ти так солодко спала, що мені не хотілось тебе будити. Дуже тебе люблю і дякую за цю ніч і за те, що ми з тобою разом. Коли знов прийду, наразі не знаю, але обов’язково тебе попереджу. Не переживай, якщо затримуватимусь. Маю багато роботи в маєтку. Цілую тебе ще разів з десять…»

Замислено склавши папірець учетверо, Анна поклала його в кишеню. Ну що ж, така вже її доля. Очікувати і не знати нічого певного. Власне, в її ситуації інакше й не буває. Вона сама влаштувала собі таке життя і сама тепер страждає від його наслідків. Єдине, що залишається: сподіватися, чекати і жити як живеться. На опір нема ані сили, ані бажання.

Розділ 7

Наступні три місяці Анна саме так і жила — «як живеться». Адам інколи приходив і залишався в неї на ніч або й на дві чи три, а інколи — забігав лише на годину-другу, а потім не з’являвся цілий тиждень, і вона губилась у здогадах, не знаючи, коли він з’явиться знову. Поступово все докотилося до найбанальнішої і найпоширенішої з життєвих ситуацій — Адам жив на дві родини. Навряд чи це подобалося хоч комусь, проте ніхто не намагався порушити крихку рівновагу кардинальним рішенням. Будь-яке руйнування — це завжди небезпека не вціліти під уламками та надто великий ризик втратити те, що маєш.

Життя в місті рухалося своєю паралельною колією. Четвертого червня виїхав до Відня губернатор граф Стадіон, на його місце став Вацлав Залевський, який усупереч цісарському декретові про рівноправність русинської і польських мов у школах Галичини, домігся від міністерства освіти розпорядження про запровадження викладання польською мовою в усіх гімназіях та у Львівському університеті. У відповідь Головна Руська Рада вислала до цісаря делегацію з петицією проти цього та з низкою інших вимог, а поляки, в свою чергу, почали поширювати чутки про те, що русини хочуть прилучити Східну Галичину до Росії. Згідно з Конституцією, було оголошено вибори до державного сейму, і довкола цього виникло стільки метушні, розмов та інтриг, що важко було б усе це проігнорувати. Анну іноді навіть дивувало те, як багато сил, енергії та часу приділяли всьому цьому чоловіки. Зрештою, вона жінка, а тому її таке не повинно обходити. Голосувати на виборах можуть лише чоловіки. Але менше з тим, Адам теж захопився всім цим, і вона мимоволі уважніше почала прислухатися до розмов. Важко уявити, щоб він залишався десь поза подіями і загальними настроями в місті. Зрештою, нічого поганого в тому не бачила. Зле було лише те, що все це заважало Адамові приходити сюди так часто, як їй би того хотілося. Робота, маєток, громадське життя, невідкладні справи, родинне життя, обов’язки, клопоти — все це забирало у нього надто багато сил, часу та здоров’я. Анна тепер навіть не наважувалася натякнути йому на бажання бачитись частіше. Нічого не вдієш. Чоловікам взагалі властиво не зациклюватися на особистих стосунках. Це не означає, що ці стосунки не є для них важливими — просто в якийсь момент на перший план виходять інші, не менш вагомі для чоловіка цінності, а жінці треба навчитися спокійно та розважно це приймати. Головне для себе вона все одно бачила — вона потрібна Адамові, він її любить, а в найважчі моменти вона може розраховувати на його підтримку. Все інше — нюанси ситуації і вибрики обставин, які не можуть зіпсувати те, що склалося.

У тому, як і коли приходив Адам, не було жодної системи чи логіки, і, боячись, що він з’явиться у невідповідний момент, Анна навіть від регулярних візитів Терези почала тактовно відмовлятися.

Поступово життя і зовсім налагодилося. Еля менше плакала, швидше засинала, спокійніше спала, а коли не спала, то вже легше було її забавити — прив’язати над колискою яскраву цяцьку і потім лише час від часу розгойдувати. Іноді мала навіть того не вимагала — зосереджено вивчала власні ручки та пальчики, тягнула їх до рота, пробувала на смак, щось сама до себе гукала, усміхалася. Для того, щоб залишатися спокійною та задоволеною, їй досить бути нагодованою, сухою і бачити або чути біля себе маму. Та й Анна надовго не залишала малу саму. Впоравшись із терміновою роботою, відразу брала на руки, носила, подовгу бавилася, щось розповідала, пояснювала і тішилася з того, що у відповідь Еля теж усміхається. Те, що доводилося всюди тягати малу за собою, не обтяжувало. Дякувати Богові, зараз не зима і не треба переживати, що дитина застудиться. Навпаки, навіть добре, що вони постійно разом. Сонце та свіже повітря пішли їм обом на користь. Мала виросла, зміцніла і виглядала здоровою та цілком усім задоволеною. Та й Анні нічого не бракувало. Вагітність і пологи швидко забулися, добре самопочуття повернулось, а заразом і життєрадісний настрій. У світі так багато такого, що дарує щастя — донечка, любов коханого чоловіка, його турбота про них із дитиною, гарна погода, власне відображення у дзеркалі, квіти, звуки фортепіанної музики, які іноді чути з вікон сусіднього помешкання, листи від тітки, надія на остаточне примирення з родиною… Навіть жалобна сукня майже не дратувала. Це тимчасова незручність, а попереду ще багато світлих днів. Треба лише зберегти в таємниці стосунки з Адамом. Хоча… Напевно, дехто з сусідів уже про щось здогадується. Присутність чоловіка в житті молодої самотньої жінки приховати важко, проте в очі їй ніхто того не говорить, пальцем не тицяє і за плечима не обговорює особисте життя. Очевидно, допоки все це не переходить меж пристойності, вона почуватиметься у відносній безпеці. Вільно ходитиме вулицями, спілкуватиметься з сусідами і знатиме, що їм із дитиною нічого не загрожує. Ось і сьогодні, вийшовши з Елею на вулицю, Анна почувалася на диво безтурботною та щасливою. Так, ніби у неї ніколи не було жодних проблем, конфліктів чи непевних ситуацій. Погода не лише сприяла тому, але й додавала райдужних відчуттів у настрій. Яскраво світило сонце, і все довкола купалось у його теплих променях: і дахи кам’яниць, і вікна, що виблискували на сонці прозорістю шиб, і різнобарвні літні квіти на підвіконнях та балконах будинків, навіть стіни та бруківка вже не здавалися сірими чи непривітними.

Проминувши Головну площу, Анна завернула в напрямку Катедрального костелу. Йшла повільно, не кваплячись, насолоджуючись лагідним теплом літнього ранку, чистим повітрям і сонячним промінням, яке робило барви ще яскравішими. У такі дні хочеться радіти, усміхатись і тішитися з того, що просто живеш на світі, а відчуття щастя таке гостре, що затьмарює собою будь-які дрібні неприємності. Особливо якщо тих неприємностей нема і не передбачається в майбутньому, а з усіх проблем найактуальнішою є проблема вибору між двома ґатунками матерії на літню сукню й обрахунок необхідної кількості стрічок.

Закупивши дещо з бакалії, Анна вийшла з крамниці. Віднести все це додому чи ще трохи погуляти з дитиною?

Запитально глянувши на Елю, яка сьогодні поводилася на диво чемно, Анна усміхнулась і торкнулася губами рожевої щічки дитини. Здається, мала не вимагатиме, щоб її негайно годували та вкладали спати. Чемна дівчинка.

Підвівши голову, Анна відчула якийсь незрозумілий дискомфорт. Так почуваєшся тоді, коли за тобою хтось пильно і не надто зичливо спостерігає.

Інстинктивно озирнувшись, вона побачила за декілька кроків од себе сестру та дружину Адама. О Боже, чому Анеля так дивно дивиться на її Елю?

Підсвідомо намагаючись захистити доньку, Анна мимоволі затулила її голівку своєю долонею. Наступне, що захотілося зробити, — чимдуж втекти звідси. А якщо Анеля влаштує публічний скандал?

Ще дужче притуливши до себе дитину, Анна сполотніла. Неможливо, щоб така жінка хотіла публічного скандалу. Та й Тереза — не прихильниця гучного з’ясовування стосунків.

Насилу стримуючи шалене калатання серця в грудях, Анна знов пригорнула до себе Елю. Ні, на таке Анеля не наважиться. Хоча б дитину пошкодує.

Намагаючись побороти напад паніки, Анна розгублено глянула на Елю і, несподівано для самої себе, відчула, що заспокоюється. Ніколи і за жодних обставин вона не дозволить зробити щось погане своїй дитині. Адам теж ніколи цього не дозволить. Навіть своїй дружині.

Майже спокійно звівши очі на Анелю і набравшись рішучості, а може, й нахабства, Анна злегенька кивнула їй головою. Так вітаються заледве знайомі між собою люди. Вітаються — і йдуть у своїх справах. Для святого спокою саме так найліпше повестися їм усім.

Вона ступила крок уперед і, намагаючись не дивитися в очі Анелі, вдавано байдуже ковзнула поглядом по її постаті й заклякла, сама собі не повіривши. Ще раз озирнула дружину Адама з ніг до голови. Тоді ще раз. Живіт у тої помітно видається вперед, а обличчя змінилося саме так, як то буває у вагітних жінок. Дружина Адама вагітна?

Відчуваючи, що блідне, Анна ще раз глянула на Анелю і вже не змогла відвести погляду. Сумнівів не залишалося — та чекає дитя.

Від потрясіння Анна не могла зрушити з місця і заклякла посеред вулиці. Усе так просто, так зрозуміло і так банально, аж не віриться, що це відбувається насправді. Адам продовжує спати з дружиною, а вона лише його коханка, його забавка, і нічого іншого їй ніколи не світить.

На мить Анна перевела розгублений погляд на Терезу, тоді знов глянула на Анелю. Та дивилася на неї цілком спокійно і, судячи з усього, анітрохи не була здивована її реакцією. Саме на такий ефект вона й розраховувала.

Вловивши тінь задоволення в погляді Анелі, Анна аж задихнулася від приниження. Це ж вона навмисно затрималася тут. Хотіла показати коханці свого чоловіка, що знов матиме дитину від Адама. У цій ситуації навіть пояснювати нічого не треба. Усе зрозуміло як Божий день. А Адам? Як він міг?

Занепокоєно глянувши на Анну, тоді на Анелю, Тереза спохмурніла. Ця випадкова зустріч дедалі дужче їй не подобалася. Анна надто гостро реагувала на вагітність Анелі, а та надто відверто раділа з нагоди зачепити суперницю за живе. Навряд чи правдою є те, у чому вони всі намагаються її переконати. Невже Адам продовжує потай зустрічатися з Анною, а Анеля про це знає?

Тереза знов глянула на Анну, тоді на Анелю. Ні, неможливо. Анна ніколи не вміла добре брехати, а Анеля не змирилася б зі зрадою чоловіка. Це відголосок минулого. Ніяк заспокоїтись не можуть. Очевидно, ще надто мало часу минуло.

Важко зітхнувши, Тереза взяла Анелю під руку і щось стиха прошепотіла на вухо. Та невпевнено зиркнула на Анну, роздратовано повела плечима і щільніше загорнулась у шаль. Можливо, афішування свого теперішнього стану — не найкраща сатисфакція і аж ніяк не прийнятна поведінка для жінки з доброго товариства, проте зовсім не шкодувала, що вчинила саме так. Хоч раз у житті дозволила собі бути щирою. Якщо коханка її чоловіка не цілком дурна і має хоч краплину гідності та совісті, вона зрозуміє, що це означає, і нарешті дасть їм усім спокій. За цей рік стільки нервів попсувала, що заледве вдалось оговтатися та налагодити більш-менш нормальне життя. Так близько до краху і розлучення вони з Адамом ще жодного разу не опинялися. Навіть тоді, коли народилася Люцина.

Анеля глянула на Анну, яка продовжувала розгублено стояти посеред вулиці з дитиною на руках, і стиснула губи. Тут шкода лише дитину. Дівчинка гарна і зовсім не винна в тому, що має таку не надто перебірливу до чужих чоловіків маму. Зрештою, зараз їм незле ведеться і, судячи з усього, у майбутньому вони теж не залишаться без допомоги та грошей. Послуги такого штибу добре оплачуються чоловіками. Адам, на жаль, теж дотримується такого стилю. Важко зрозуміти, чому ще досі так сильно потребує її? Міг би вже й охолонути. Що, окрім юності та приємної зовнішності, він у ній знайшов? За ті гроші, які витратив на Анну, міг би вже маєток купити. Можна лише уявити, чим та як вона зуміла аж так сильно прив’язати його до себе.

Востаннє подивившись на Анну, Анеля підкреслено зверхньо зміряла її поглядом із голови до п’ят, розвернулась і пішла геть.

Розгублено кліпнувши очима, Анна провела поглядом дружину та сестру Адама, а потім ще декілька хвилин стояла непорушно, притискаючи дитину до себе і дивлячись туди, де вони щойно зникли за рогом будинку. Якби могла, то заплакала б від приниження та злості, проте мусила мовчки проковтнути образу і вдати, ніби нічого особливого не сталося.

Еля на її руках невдоволено закрутила голівкою, і, перевівши погляд на дитину, Анна врешті отямилася та зауважила, що не лише стоїть посеред вулиці, але й на неї починають озиратися люди.

Злякано озирнувшись, вона зрушила з місця і поквапилася додому.

Вдома Анна подумки знов і знов переживала все, що сталося щойно, і ніяк не могла зосередитися на чомусь іншому. Шпурнула покупки кудись у кут кухні, повернулася до кімнати, машинально перевдягнула Елю, приклала її до грудей, а коли та поїла, переклала в колиску. Те, що мала заснула, навіть не зауважила, продовжувала розхитувати колиску навіть тоді, коли дитина давно спала. Думки в голові теж хаотично стрибали і наштовхувались одна на одну, проте чим довше Анна думала, тим чіткіше вимальовувала собі ситуацію, в якій опинилася. Гірше навряд чи буває. Вона коханка чоловіка, дружина якого незабаром народить йому третю дитину. Ні, ще гірше — вона й сама нещодавно народила йому дитину. Тут навіть не йдеться про те, хто кого любить і хто з ким та коли спить.

Припинивши колисати Елю, Анна обперлася чолом об край колиски. Та що там казати, навіть ревнувати Адама до шлюбної жінки якось не випадає, а гніватися за те, що він продовжує спати з нею, — й поготів. Минулого року сама переконувала його в тому, що хоче порвати з ним та радила повернутися до дружини.

Анна скривила губи в іронічній посмішці. Справді повернувся, ще й так, що ніхто вже й не засумнівається в тому. Напевно, все сталося десь відразу по Різдвяних святах. Саме тоді, коли їй було так самотньо і тоскно самій.

Анна різко випросталася. А от Адамові тоді аж ніяк не було ані самотньо, ані тоскно. Хоч би зачекав, коли народиться одна дитина, а тоді б робив другу. Відчувала, що, якби він зараз опинився тут — не вагаючись спустила б його сходами.

Спересердя вона ледь не гримнула рукою по краю колиски, проте вчасно схаменулась і притримала руку. От зараза, вона мордувалася, виношуючи його дитину, а він собі розважався з дружиною. Власне, хто б сумнівався, що вони домовляться. Анеля — не лише розсудлива жінка, але й дуже добре розуміє, що та коли треба робити.

Відійшовши від колиски, Анна нервово заходила з кутка в куток. Врешті наштовхнулася на стіл і, намацавши там парасольку, схопила та розламала її на дрібні друзки. Зі злістю пожбурила їх геть і розплакалася. Злостилася на Адама за таку його поведінку, за приниження, яке пережила сьогодні, за усвідомлення власної нікчемності, проте, хоч трісни, нічим не могла дорікнути. Анеля — його шлюбна жінка, і він не зробив нічого такого, що б суперечило людським чи Божим законам. Гріх — це те, що поєднує її з ним. Аж тепер розуміла, що він хотів розповісти їй нещодавно. Як у воду дивилася — нічого доброго вона б тоді не почула. Хоча… Кого вона дурить? Якщо саму себе, то це безглуздо. Уже давно підозрювала, що, як тільки розійшлася з ним, Адам знов почав спати з дружиною. Наївно було б думати, ніби він того не робитиме. Чи може, її більше втішило б, якби він знайшов собі іншу коханку або почав шукати пригод у борделях?

Анна витерла сльози краєм нижньої спідниці. Ні, нехай ліпше спить із власною дружиною. Чому її взагалі так сильно вразила вагітність Анелі? Для жінки у шлюбі це природний стан, і було б дивно, якби вона не хотіла ще однієї дитини. Окрім того, це додасть стабільності її шлюбу з Адамом. А шлюб цей таки тріщав по швах. Можна лише уявити, якою приниженою почувалась Анеля. А зараз хіба краще? Адам продовжує ходити сюди і не приховує це від дружини. Цікаво, хто в цій ситуації має почуватись ображеним?

Анна розправила зім’яту спідницю. А що, власне, особливого сталося? Про дружину вона знала завжди, а про те, що Адам спить із нею, здогадувалась і мовчки приймала. Вона ж йому не законна дружина, а лише коханка. Окрім своєї любові, нічим не прикута до нього. Це нехай Анеля переживає через те, що в її чоловіка є коханка та позашлюбна дитина, а вона навіть могла б вийти заміж по-справжньому. Ані людські, ані Божі закони такого не забороняють.

Подумки проказавши собі все це, Анна вирішила, що таким чином відновила душевну рівновагу, і спробувала взятися до звичних справ, проте робота не йшла ані до душі, ані до рук. Поведінка Адама та вагітність його дружини таки надто боляче її вразили.

На щастя, Адам не прийшов ані сьогодні, ні у найближчі декілька днів, а потім клопоти з Елею примусили Анну забути все інше. Мала кілька ночей поспіль зле спала, багато плакала, погано їла, вдень була неспокійною і вимагала, щоб її носили на руках. Від хвилювання Анна місця собі не знаходила. Невже Еля занедужала? Може, її врекли? Доньці передався неспокій мами? Може, вона застудилася? Не приведи Господи, це початок якоїсь недоброї хвороби. І лише тоді, коли, напуваючи дитину, почула, як срібна ложка дзенькнула на її яснах, нарешті зрозуміла, що в малої прорізався перший зубчик. І як таке звичайне пояснення не спало їй на думку?

Анна радісно пригорнула малу до себе. Це лише зубчик. Дякувати Богові, лише зубчик.

— Яка ж ти в мене вже велика дівчинка. Навіть зубчика маєш.

Сама тішилася з того першого зубчика доньки, як мала дитина, і ладна була розцілувати весь світ довкола, а тому коли через декілька годин прийшов Адам, кинулась йому на шию і насамперед поділилася радісною новиною з ним.

— Я підігрію вечерю, — якось, попри її волю, з вуст зірвалася ще одна звична фраза. — Мала ще з годину спатиме.

Боягузка, жахлива боягузка. Зовсім не це вона мала б говорити Адамові. Зовсім не це.

Міцно обійнявши Анну, Адам підняв її над землею.

— Думаєш, мені вечеря в голові? Вечерятиму, коли мала не спатиме, а зараз хочу хіба тебе.

Так близько бачила його усміхнені очі, відчувала крізь спідниці доторки його сильних рук і знов не могла відштовхнути Адама від себе. Може, потім? Через місяць чи й через два. Їм так добре разом. У них іще є час. Можливо, навіть більше часу, аніж видається. Анеля не розповіла про зустріч. Може, ніколи й не розповість.

Легенько випручавшись із обіймів Адама, Анна відчула під ногами опертя підлоги. Хоч убий, не годна відмовитися від цього не свого, проте такого рідного чоловіка.

Ледь нахиливши голову, вона крадькома глянула на нього. Здається, його ця пікантна ситуація анітрохи не напружує, то чого вона мусить перейматися? Ні, не варто говорити. Скажеш — і тоді мимоволі доведеться щось вирішувати.

Заплющивши очі, Анна відповіла на поцілунок Адама. Далеким відлунням думок у її голові таки промайнув докір сумління і на якийсь момент привів до тями. Анна глибше вдихнула повітря, проте нічого не сказала, лише зітхнула і пожадливо відшукала губами губи Адама. Ні, нема у неї на таке сили волі й ніколи не буде. Нехай сам щось вирішує.

Ані того дня, ані у всі наступні зустрічі Анна так і не змогла поговорити з Адамом про вагітність Анелі, лише десь глибоко в душі затамувала жаль, що він примусив її дуже гостро відчути те, що вона ділить його з іншою жінкою. Почувалася не лише скривдженою, але й приниженою до рівня звичайної утриманки. Тепер Адам ніколи не запропонує їй замешкати разом і тим паче не намагатиметься розпочати процес визнання недійсним шлюбу. А може, воно й на краще. Руйнування чужої родини — не вельми приємна роль для будь-якої жінки, а за теперішніх обставин — це взагалі злочин. Нехай краще все залишається, як є. Здається, ситуація влаштовує всіх. Усе одно Анеля ніколи не дасть Адаму того, що дає вона. Кохання і щирість почуттів не зіграєш. Майже не сумнівалася, що любові там ніколи й не було.

Розділ 8

Дні збігали за днями і якось непомітно та слухняно вкладались у тижні. Осінь щораз упевненіше нагадувала про себе вранішньою та вечірньою прохолодою, вологим подихом нічних сутінок і необхідністю теплішого одягу для прогулянок. Яскрава зелена барва листя почала блякнути, за декілька днів прохолодної погоди перетворилася на золотаву та брунатну, а ще за тиждень затяжні львівські дощі впевнено витанцьовували свої монотонно-меланхолійні танці на кам’яній бруківці вулиць і безцеремонно заганяли запізнілих перехожих у теплі помешкання та у прихисток родин.

Зустріч із Анелею якщо й не забулася, то, принаймні, вже не викликала в Анни такі сильні емоції, як у перші дні. Образа на Адама потроху притупилася, а біль став не таким гострим, як на початках, переріс у хронічний, муляв, як невдало допасований корсет, і не дозволяв забути про те, що колись доведеться рахуватися з новими обставинами в родині Адама.

Еля росла, починала сидіти, іноді навіть намагалася рачкувати. Виглядало це доволі кумедно — мала згинала ніжки, випрямляла ручки, опускала голівку, але просувалася не вперед, а назад. Спроб рачкувати вперто не полишала і дедалі впевненіше посувалася до мети.

Анна годинами бавилася з нею, тішилася з того, як мала голосно сміється, як кумедно намагається повторювати склади, бере до рук яскраві цяцьки і намагається бавитись самостійно. Поряд із донькою знов почувалася майже щасливою.

Адам приходив як завжди, і в його поведінці Анну теж нічого не насторожувало. Не відчувала ні охолодження до себе, ані браку уваги чи доброго ставлення до дитини. Був майже завжди в доброму гуморі, приносив їм із малою подарунки, робив приємні несподіванки і жодним словом не прохопився про якісь проблеми у власній родині. Анна намагалася переконати себе в тому, що це ніяк не відображається на його дружині, проте не завжди вірила сама собі й дедалі частіше мучилася докорами сумління. Дійшло до того, що не лише цілком змирилася з очевидними доказами повернення Адама до Анелі, але почала замислюватися над тим, що зовсім не була би проти, якби він налагодив справді добрі стосунки з дружиною. Та найдивніше — була певна, що це не зашкодить її з ним стосункам. Можливо, це навіть дозволить віднайти якусь золоту середину в ситуації, яка з кожним тижнем ставала дедалі химернішою. Хіба ж їм усім погано? Кожен отримав бажане.

Заглиблена у свої клопоти та проблеми, Анна майже не цікавилася тим, що діялося у світі, проте цілком ізолюватися від подій усе-таки не вдалося. Щось долітало і до її вух.

Другого червня у Празі відбувся перший Слов’янський конгрес, і знов почалися розмови про поділ Галичини, про рівноправність мов у школах, про виклади обома мовами в ліцеях та університетах, про зрівняння у правах польської і русинської мов, про окремі для двох народів гвардії. Слухала всі ці розмови краєм вуха, не надто вникаючи в суть. Запам’ятала лише, що Конгрес не завершив своєї роботи, і одинадцятого червня все це закінчилося кривавим боєм між урядовими військами і чеською гвардією, і що врешті Конгрес розігнали бомбардуванням Праги. Потім відбулися вибори, а десятого липня у Відні зібрався парламент. Щось про ці події Анна почула від Адама, щось від Андрія, а дещо важко було не зауважити, навіть не особливо приглядаючись та прислухаючись, бо це було у всіх на устах.

У вересні в Угорщині владу захопили повстанці на чолі з Кошутом. Цісар Фердинанд намагався побороти їх військовою силою. Це викликало обурення у Відні. Там відбулося повстання, і революціонери захопили місто. Усі ці події дуже жваво обговорювались у Львові, але Анна сприймала їх як тло, як декорацію до свого особистого життя. Вони відбивалися від свідомості, немов сонячний промінь від дзеркальної поверхні, а потім взагалі випали з кола її зацікавлень, заступлені несподіваними подіями.

Того вечора Адам прийшов навіть раніше, аніж звичайно, проте Еля, ніби навмисно, довго їла, потім так само довго не засинала, а коли врешті заснула, містом запанували нічні сутінки. Спокій та тишу порушували лише далекий відгомін звуків із бічних вуличок, сміх та надто голосні розмови запізнілих перехожих, а ще цокіт кінських копит бруківкою і, в унісон йому, рипіння коліс фіакрів.

Визирнувши у вікно, Анна повернулася до Адама.

— Пізно вже. Мала поламала нам усі плани. Тепер доведеться йти додому посеред ночі.

Адам усміхнувся.

— Чому доведеться? Маю цікавіші пропозиції на цю ніч для нас обох.

Анна кинула на нього швидкий погляд з-під вій і заховала усмішку.

— Дурниці вам в голові, а мені завтра раненько вставати. Я йду спати.

— А хто ж тобі боронить? — Адам розвернув її плечима до себе. — Я навіть допоможу тобі роздягнутись.

Відчувши біля вуха лоскіт його губ, Анна тихенько розсміялась.

— З вами якраз заснеш… Хіба під ранок.

— От і домовились… — Адам уже розщіпав гачки на її сукні й стягував тканину додолу. — Нізащо не повірю, що тобі не подобається саме так зустрічати світанок.

Анна не відповіла, лише, усміхнувшись, відкинула голову назад. З ним їй завжди добре зустрічати світанок. Зрештою, з ним їй взагалі добре.

Адам торкнувся поцілунком плавної заглибини між її плечем та шиєю, і Анна заплющила очі, цілком віддаючись розкошам неквапного доторку. Сьогодні в них із Адамом знов є ніч, ще одна довга-предовга ніч попереду. Так багато і так водночас мало.

Вона підвела голову, шукаючи в напівтемряві поцілунку Адама, тоді відсторонилася.

— Зачекайте, я розстелю ліжко.

Адам зупинив її пожадливим поцілунком.

— Ще встигнеш. Іди ліпше до мене… — Він нетерпляче потягнув зав’язки її нижніх спідниць. — Зніми всі ці ганчірки.

На два кроки відступивши, Анна тихенько розсміялась і, вставши навшпиньки, крутнулася так, щоб плавно розгойдалися спідниці.

— Ну, подивіться, які ж це ганчірки. Тут мережива і тоненького батисту на шалені гроші. І я, між іншим, вдягнула все це для вас.

Усміхнувшись, Адам озирнув Анну з ніг до голови.

— Вважай, що своє завдання вони виконали. Зніми все це.

Усміхнувшись, Анна, навмисно не поспішаючи, почала роздягатися. Любила, коли Адам саме так дивився на неї — закохано, пожадливо, із захватом. Почувалася тоді найбажанішою та найщасливішою жінкою на світі.

Адам нетерпляче притягнув її до себе.

— Ну, все… Іди сюди. Досить бавитися зі мною.

Анна слабо вперлася долонями йому в груди, ледь глибше вдихнула повітря і раптом відчула під собою опертя столу, а ще за мить залишки її усвідомлених думок уже тонули в поцілунках Адама, в його пестощах і в гострому бажанні тілесної насолоди. На мить вона завмерла в передчутті того, що мало б статись і… злякано відштовхнула Адама від себе. У двері хтось стукав. Стукав вимогливо, без жодних сентиментів, так, ніби поставив собі за мету підняти на ноги весь будинок.

— О, Господи, що це таке? — Вона зсунулася зі столу і похапцем почала натягувати на себе сорочку. — Швидко вдягайтесь. Там хтось чужий.

— Я відчиню. — Адам теж натягнув на себе штани. — Залишайся тут, я сам.

Схопивши його за руку, Анна злякано потягнула Адама назад.

— Куди? Не йдіть. Ви ж не в себе вдома… Може, ще підуть… Зачекайте.

Новий град ударів у двері примусив Анну замовкнути, а Елю — невдоволено завовтузитися в колисці.

Розпачливо притиснувши долоню до рота, Анна мовчки глянула на Адама. Так стукають на алярм, на нещастя, на біду — тоді, коли нікого вже не обходять чийсь спокій чи правила пристойності. Щось сталося. І, здається, щось дуже серйозне.

Схопивши з крісла шаль, а зі столика — свічник, Анна відштовхнула Адама, який хотів її затримати, і вибігла у передпокій.

Помешкання струсив ще один, ще дужчий удар у двері, і, ніби у відповідь на нього, у кімнаті заплакала Еля. Та що ж це таке?

Тремтячими руками Анна поставила свічник на стільчик, відшукала на поличці ключі і, з жахом прислухаючись до звуків за дверима, кинулася відмикати.

За мить двері розчинились, і Анна заціпеніла. На порозі стояла Тереза. То це вона так голосно гримала? Неймовірно.

Десь поверхом вище відчинилися двері в сусідів, але Анна, цілком дезорієнтована тим, що діялося тут, навіть не почула того.

Дивлячись перед себе розширеними від страху очима, вона раптом усе зрозуміла. Анеля народжує… Усе, догралися.

Прожогом кинувшись назад у кімнату, вона зіштовхнулась у дверях із Адамом.

— Ваша Анеля, здається, народжує… — забувши про те, що ніколи про це з ним не говорила, видихнула вона. — Там Тереза.

Вона озирнулась і мимоволі зауважила, що до помешкання вже зацікавлено зазирає покоївка сусідки з горішнього поверху, а на сходовому майданчику з’явився сусід із нижнього. О Господи, ще й це.

Метнувшись до вхідних дверей, Анна з тріском зачинила їх у них перед носом, а тоді, проігнорувавши спантеличений погляд Адама, побігла до малої, яка, злякавшись шуму, голосно плакала в колисці, проте взяти дитину на руки не встигла. Адам схопив її за плечі й повернув до себе.

— Ти знаєш? Хто тобі сказав? Чому ти мовчала?

Анна на мить злякано завмерла, але майже відразу опам’яталася.

— О Боже, хіба не однаково? Я сама побачила, — пояснювати щось Адамові під голосний акомпанемент дитячого крику не було сенсу. — Швидше йдіть туди. Потім поговоримо.

— Зачекай, а коли…

Край усім суперечкам поклала поява в кімнаті Терези. Вона кинула швидкий погляд на напівроздягнених коханців, тоді на розкиданий і безладно переплутаний між собою чоловічий та жіночий одяг, на дитину, яка заходилася від плачу в колисці, і не змогла приховати відрази.

— Ні сорому, ні совісті… В обох, — коротко оцінила вона ситуацію.

Тереза перевела погляд на Анну, яка злякано дивилася на неї.

— Дай дитині груди. Нехай не плаче. І все-таки, яка ж ти… — вона насилу втрималася від яскравого епітету. — Це ти так віддячуєш за добро?

Адам першим прийшов до тями і спробував втрутитися в ситуацію.

— Терезо, дай їй спокій. Маєш якісь претензії — кажи мені, а Анну не чіпай. Вона Богу душу винна.

Змірявши брата роздратованим поглядом, Тереза перевела подих.

— Кажеш, дай спокій? А чого ж ви всі біжите до мене, коли щось стається? Мастіть собі голову самі з вашими проблемами. Не хочете чомусь? Анеля, між іншим, народжує і хоче бачити тебе біля себе.

— Їй зарано, — мимохіть зауважив Адам. — Ще місяць… Щонайменше.

— Знаєш, дитина там того не знає і вже проситься на світ.

Адам спохмурнів. Поступово до нього починало доходити, що саме відбувається вдома.

— До неї хоч привели лікаря чи так, як тут було?

Тереза роздратовано пересмикнула плечима.

— Привели, звичайно. А що, думаєш, чекали, коли ти згадаєш про власну родину та дітей? Довго б нам довелося чекати.

Проігнорувавши ущипливе зауваження сестри, Адам підняв свій одяг і почав швидко вдягатися.

— І коли це почалося? Давно?

— Ще від обіду — і наразі нічого. Казала привести тебе. Важко таке зрозуміти, але Анеля не лише знає, де ти, але все ще хоче бачити тебе біля себе. Не знаю, як вона, але я більше не хочу покривати цей блуд. Ця твоя… не хочу казати хто, але вона ще пошкодує, що народилася на світ Божий. Якщо я ще хоч раз…

Зрозумівши, що ось-ось остаточно втратить контроль над своїми словами, Тереза сердито перевела подих і так виразно глянула на Анну, що та мимоволі зіщулилася під її поглядом.

— Я не навмисно.

Тереза кинула на Анну ще один зневажливий погляд.

— Як можна спати з чужим чоловіком не навмисно? Що ти кажеш? А я тебе попереджала… — Тереза озирнулася на брата. — Не хочу залишатись тут ані на хвилину довше. Чекаю тебе в фіакрі.

Розділ 9

Після того, як Адам вдягнувся і пішов додому, а Еля заснула, Анна відчула себе геть кепсько. Те, що сталося сьогодні, добило її остаточно. Це таки остання крапля. Тепер навіть Адам не зможе її захистити.

Розуміючи, що сьогодні не засне, Анна приготувала собі каву. Те, що Тереза застала її з Адамом у пікантній ситуації, ще якось можна пережити, але це побачили сусіди, і розголосу не уникнути. Ситуацію ускладнює ще й те, що Адам теж винаймає тут помешкання. Уже назавтра сусіди знатимуть, що він її коханець. Можна лише уявити, якими словами називатимуть її та як дивитимуться вслід. Ще й року не минуло з того часу, як помер її офіційний чоловік, а вона вже спить із чужим чоловіком.

Від безсилля та злості на себе, на Терезу, на Адама, а заодно й на всіх довкола Анна розплакалася, проте полегшення це не принесло, лише дужче розболілася голова і ще безнадійнішою видалася ситуація. Здається, в її житті вималювався черговий глухий кут.

Умившись холодною водою, Анна повернулася до кімнати. Важко зрозуміти, як Тереза зважилася на такий гидкий скандал? У неї здали нерви? Зрештою, тут будь-хто, а не лише вона втратить над собою контроль. Анеля народжує, а їй доводиться витягувати брата з ліжка коханки.

Мимоволі пригадавши, як вона сама нещодавно народжувала, Анна й зовсім упала духом. Анелі зараз погано, а через неї вона ще й почувається приниженою та знехтуваною власним чоловіком.

У такі моменти хочеться підтримки, співчуття, а довелося просити, щоб її чоловіка привели від коханки. Гіршої образи навмисно не вигадаєш. Таке не лише запам’ятовується на все життя, але й дуже важко пробачається… Це якщо взагалі коли-небудь пробачається. Невже Адам не розумів, що пологи у його дружини можуть розпочатись у будь-який момент? Не міг ночувати останні три-чотири тижні вдома, а не лазити по коханках? Те, що тією коханкою є вона сама, якось не заважало своєрідному відчуттю солідарності жінки, яка нещодавно народила, до іншої жінки, яка народжує зараз. І навіщо вона дозволила Адамові залишитися на ніч? Хоч би Тереза не розповіла його дружині подробиць. Довідатись, що саме в той момент, коли ти народжуєш, твій чоловік спить з іншою, — це вже занадто навіть для вкрай терплячої дружини.

Підібгавши під себе ноги, Анна сиділа на ліжку і плакала. Чому плакала? Уже й сама не знала. Від безнадії? Від жалю до Анелі? Від огиди до самої себе? Так погано, як зараз, їй давно не було. Соромно і майже фізично боляче. Як вона взагалі докотилася до такого життя? Де поділася її колишня добропорядність? Де зникла та невинна дівчинка, якою вона була ще нещодавно? Хоч би Анеля щасливо розродилася. Нехай навіть ця дитина ще дужче прив’яже Адама до родини. Тепер байдуже. Здається, це межа, за якою нічого нема.

Так, у сльозах, Анна й заснула, а на ранок прокинулася з важкою головою, з червоними від сліз очима і в такому паскудному настрої, що все довкола малювалось їй лише в темних барвах. Машинально робила те, що й завжди, проте боялася висунутись за поріг навіть на крок. Взагалі не уявляла, як наважиться з’явитися людям на очі. Залишається хіба пакувати речі та шукати інше житло.

Посадивши малу на коліна, Анна машинально тицьнула їй до рук дерев’яну ложку. Ні, не помешкання їй треба міняти, а життя. Новонароджена дитина замирить Адама з дружиною, а вони з Елею залишаться самі. Дуже логічний і банальний епілог. Саме так найчастіше й буває. Найпалкіші почуття рано чи пізно згасають, а люди знов повертаються до свого колишнього життя.

Обережно притиснувшись губами до голівки дитини, Анна не помічала, як по її щоках течуть сльози. Сили вже нема на все це. Треба розійтися з Адамом і повернутись у Жовкву. Переболить один раз і минеться, а тут постійно якась шарпанина. Невже їй світ клином зійшовся на цьому чоловікові? Вона навіть не давала йому обітниці перед Богом. Треба визнати очевидне: він не її шлюбний чоловік, а вона не та наївна дівчинка, якою була, коли їхній зв’язок лише розпочинався. Досить заплющувати очі на давно зрозумілі речі: все, що відбувається зараз, — це розтягнута в часі агонія та завмирання стосунків.

Чи не вперше в Анни з’явилося тверде переконання в тому, що вона справді зуміє все це припинити. Спочатку винайме якесь помешкання в Жовкві, потім продасть прикраси, які подарував їй Адам, купить невеличкий будинок у передмісті. Там ще навіть залишаться кошти на скромне життя в такому невеликому місті, як Жовква. Офіційно вона вдова, та й дитина в неї народжена у шлюбі. Ніхто їх із Елею не зневажатиме. Та й доньку краще виховувати так, щоб вона не бачила гріхів власних батьків. Скоро Еля почне все розуміти. Як їй пояснювати присутність Адама у них вдома? Не казати ж, що він її батько. Мала не зуміє зберегти це в таємниці.

Після обіду, вклавши доньку спати, Анна заходилася писати листа додому. Про свій намір переїхати в Жовкву не написала, проте повідомила, що вже в найближчу неділю приїде в гості й обговорить деякі важливі питання. Майже напевно знала, що зуміє знайти з вуйком спільну мову. Надто багато їй тепер відомо про нього, і вона зуміє тим скористатися.

Почувши, як хтось відчиняє двері, Анна швиденько заховала недописаного листа поміж сторінок книжки. Адам? Дивно. Його дружина щойно народила, а він прийшов сюди?

Вона підвелася з-за столу, вийшла в півсутінки передпокою та обімліла. Тереза? Тут? Навіщо Адам дав їй ключі? Невже ще не досить того, що було тут вчора?

Вона придивилась до Терези уважніше. Що це у неї? Дитина? Немовля? Звідки?

— О Боже, що сталося?

Дивилася на немовля на руках у Терези і не могла повірити у те, що їй подумалося. З дружиною Адама щось сталося? Ні, такого просто не могло відбутися. Напевно, є якесь інакше пояснення. В Анелі нема молока, і Адам наполіг, щоб дитину принесли сюди. Ні, це чужа дитина. Тереза знайшла її у себе під дверима і…

Гарячково шукаючи пояснення того, що було аж надто очевидним, Анна машинально притиснулася плечима до стіни і пропустила Терезу досередини.

Та поклала немовля на ліжко і почала обережно розгортати. Тепла ковдрочка, кашемірова шаль, білосніжний оберемок батисту, і поміж усім цим маленьке червоне личко новонародженої дитини.

Не втримавшись, Анна тихенько скрикнула і відразу злякано притиснула долоню до рота. Сталося щось погане, страшне, неприпустиме — таке, чого ніколи не мало статися.

— Іди сюди, — ніяк не відреагувавши на її зойк, Тереза втомлено повела плечима. — Бачиш, це дівчинка. Дівчатка частіше виживають. Знаєш про таке?

Зробивши декілька кроків, Анна зупинилася.

— О Боже, що це таке? Звідки у вас ця дитина? Що сталося з Анелею? Чому вона дозволила принести дитину сюди?

Запитала — і не впізнала свого раптом захриплого голосу.

— Присядь, не стій. — Тереза вказала Анні на місце біля себе. — Навіщо питаєш, якщо сама вже все зрозуміла?

Відчуваючи, що ноги відмовляються її тримати, Анна вклякла на підлогу біля ліжка. Зрозуміла? Не зрозуміла? Хотіла б не розуміти.

Тереза з хвилину відсторонено розглядала дитину — так, ніби бачила її вперше або намагалася щось зрозуміти, тоді відвела погляд. Спить. Чомусь вона надто довго і міцно спить.

Вона глянула на Анну і спохмурніла. Хоч би не впала в істерику. Після всього, що пережила, найменше хотіла такого ставлення до ситуації. Сама була на межі нервового зриву і трималася лише завдяки силі волі.

— Пологи в Анелі пішли зовсім не так, як має бути, — говорила неголосно, рівним тоном, майже спокійно, так, щоб не спровокувати нападу відчаю ані в себе, ані в Анни. — Ми привели ще одного лікаря, але йому теж не вдавалося допомогти Анелі. Дитина не виходила, кровотеча не припинялась, і з дитячим місцем щось було не так. До ранку лікар сказав, що у мами і дитини мало шансів вижити, але дівчинка вижила, хоча відразу й не заплакала.

Розповідала лише найнеобхідніше, подробиць згадувати не хотіла. Воліла б і сама нічого не пам’ятати. Ані безкінечного крику, що ще й досі стояв у неї у вухах, ані гнітючої безпорадності від неспроможності допомогти, ані безрезультатних спроб Анелі вигнати дитину, потім відчайдушних зусиль для порятунку якщо вже не мами, то хоча б немовляти. А ще гостро-нудотного запаху крові. Він в’ївся в усе довкола. Відчувала його ще й досі, хоча перевдягнулася в чисту сукню. Несправедлива, дурна, потворна смерть. Зрештою, як і будь-яка інша смерть.

Спантеличено дивлячись на маленьку дитину, Анна ніяк не могла збагнути, що говорить Тереза. Якась маячня. Анеля молода, здорова, гарна — вона не могла померти. У неї щойно народилася дитина. Це найщасливіший момент у житті жінки. Ні, вона просто не могла залишити своїх дітей, бо надто сильно їх любить.

Анна до болю стиснула долонями скроні.

— Я не хотіла, щоб вона померла. Ви мені вірите? Вірите? Вірите? — повторювала, як заклинання, проте останньою краплею, яка примусила її нерви тріснути, як занадто сильно натягнуту струну, стало тихеньке скиглення новонародженої дівчинки. — О Господи, та що ж це таке?

Анна з жахом глянула на маленьке поморщене личко, на міцно заплющені, припухлі очка, на ротик із маленьким рожевим язичком і не витримала — вибігла з кімнати геть.

За декілька хвилин Тереза, впоравшись із власним хвилюванням, теж вийшла з кімнати і, зайшовши на кухню, зупинилася навпроти Анни, яка невтішно плакала біля вікна, і холодно глянула на неї.

— Якщо ти впадатимеш в істерику та ридатимеш тут, у тебе пропаде молоко і ти не матимеш чим годувати дітей. Негайно вмийся і йди до малої. Її сьогодні ще ніхто не годував. Будеш її годувальницею та доглядатимеш за нею до того часу, доки ми з Адамом не вигадаємо щось краще. Я залишаю дитину в тебе.

Від несподіванки Анна аж плакати перестала.

— Як залишаєте? Ви хочете, щоб я взяла її до себе? Ні, я не можу її взяти.

Тереза зміряла Анну сердитим поглядом.

— А що ти собі думала? Що я привезла дитину на оглядини? Хочеш мати вічне свято і життя без проблем? Надумала втекти від відповідальності? Не зарано? Адам із проблемами та дітьми тебе не цікавить?

Анна аж задихнулася від зливи несправедливих звинувачень.

— Що ви таке кажете? Я нікуди не збираюсь втікати. Просто ця дитина… Вона…

Міцно стиснувши губи, Тереза зміряла Анну ще одним крижаним поглядом.

— Ця дитина сама на світ Божий не просилася. Це ви собі сходитеся-розходитеся, живете разом чи окремо, любите-не любите, а страждають невинні діти. Забавку собі зробили з чужого життя. Догрались? Не досить? Йди погодуй дитину. Мусиш витягнути її з того стану. Чи тобі не залежить на її житті?

Анна здивовано підвела голову. Щось в інтонації, з якою Тереза це сказала, привело її до тями. Усе це надто серйозно і трагічно, щоб вагатися чи боятися наслідків. Саме зараз вирішується доля всіх.

Враз заспокоївшись, Анна мовчки вийшла з кухні. Так само мовчки зайшла в кімнату і зупинилася навпроти ліжка. Мала не плакала, проте нормальним сном те, як вона спала, теж назвати було важко. Личко немовляти якось дивно змінювалося, кривилося, підборіддя ледь тремтіло, і все це радше нагадувало судому, а не сон здорової новонародженої дитини. Боже, що ж вона робитиме з такою дитиною? Вона покалічена і не доживе до завтра.

— Боженько ж ти мій милий, — опускаючись біля ліжка на коліна, розпачливо прошепотіла Анна. — Подивіться, що то за дитина! Їй зовсім зле. Я не залишусь із такою дитиною. А якщо вона не виживе? Скільки Анеля її не доносила?

Тереза важко зітхнула. І без Анни бачила, як складно тій буде, проте не могла дозволити ані собі, ані їй такого настрою. Новонароджена дівчинка гостро потребувала материнського молока, жертовності й доброго догляду.

Якийсь час Тереза мовчки розглядала дитину, тоді знов перевела погляд на Анну.

— Куди ти подінешся — виходиш. І знаєш, чому? Тому, що ти й сама хочеш цього. А ще тому, що відчуваєш провину перед нею та її мамою. Та й не витягне таке немовля чужа людина, а ти вже ніби й не чужа для нас. Принаймні, ця дівчинка — сестра твоєї Елі.

Анна продовжувала з жахом дивитися на дитину.

— Але ж вона абсолютно не така, як моя мала. Та подивіться ви на неї! Вона ж зовсім слабенька. Хіба ви не пам’ятаєте, якою була моя Еля?

Тереза знов важко зітхнула.

— Що ти порівнюєш. Як та народилася, а як ця. Твоїй нічого не бракувало, а ця придушена народилась, ще й не відразу закричала. Дивно, що вона взагалі вижила. Ми вже й не сподівалися.

Відчувши ще один напад відчаю, Анна розпачливо глянула на малу.

— Я не маю досвіду поводження з такими дітьми. Що я з нею робитиму?

— Чого ти наперед панікуєш? Спробуй її погодувати, а там дасться чути… Та роби вже хоч щось. Чому сидиш і дивишся на неї?

Відчувала, що й сама починає панікувати. Якщо Анна не опанує свій страх та емоції, у дитини не залишиться шансу вижити. Нема часу на пошуки іншої годувальниці. Та й де гарантія, що хтось інший зуміє подбати про таке немовля?

Вловивши в голосі Терези щось подібне на розпач, Анна здивовано звела на неї очі. Вона нервує? Малоймовірно, щоб така вольова жінка втратила самовладання.

Анна перевела погляд на немовля на ліжку і знов мимоволі жахнулася. Слабенька, зовсім не така, якою була при народженні її Еля. Господи, та ж ця дитина може в будь-який момент задихнутися, а скажуть, що це вона її не вгледіла.

Гострий напад страху примусив Анну ще раз подивитися на Терезу. Шукала якщо не співчуття, то принаймні поради чи підтримки, проте сестра Адама навіть не намагалася в чомусь її переконувати. Просто сиділа і мовчки дивилася на немовля.

Анна відвела погляд. Які в Терези втомлені та червоні очі. Уявити страшно, що вона побачила та пережила в цю страшну ніч. Ворогові не побажаєш.

Легенько торкнувшись рукою маленької теплої голівки новонародженої дівчинки, Анна відчула, що зараз розплачеться, проте відразу опанувала себе і знов легенько діткнулася дитини. Кому потрібні її сльози? Тут треба щось робити, а не плакати.

Вона обережно розповила дитину і спробувала зосередитися на тому, що побачила. Малюсінька. Значно менша, аніж була при народженні її Еля. Лише животик і голівка порівняно з усім іншим великі. Ручки-ніжки худенькі, пальчики манюні-преманюні, аж не віриться, що такі бувають. І колір шкіри інакший.

Анна обережно відгорнула пелюшку від голови малої і мимоволі знов жахнулася.

— Що це в неї таке? Бачите, там, на голівці.

Тереза теж нахилилася над немовлям.

— Це просто синець. Пологи були важкими. До місяця зійде. Це ще не найгірше.

— А що найгірше? — самими лише губами запитала Анна. — Є щось гірше?

— Важко сказати… Дитина дуже маленька. Ще й народилася на восьмому місяці. Навіть лікар нічого певного не зміг сказати, тільки попередив, що важкі пологи мами могли зашкодити дитині. Хто знає, чим це обернеться у майбутньому. З немовлятами взагалі важко щось передбачати наперед. Іноді навіть зовсім безнадійні виживають, а здорові раптом вмирають.

Подумки вже вкотре жахнувшись, Анна опустила очі. Господи, що ж їй робити з такою дитиною? А якщо вона помре? А якщо застудиться?

Вона знов загорнула немовля в теплу ковдрочку. Дитина ледь зарухалася, крутнула голівкою, проте якось мляво, не надто активно, двічі позіхнула і тихенько заскиглила.

— Пані Терезо, треба розпалити п’єц у кімнаті. Не можна, щоб мала застудилася.

Анна взяла дівчинку на руки. А легенька яка — як пір’ячко. Розстібнувши сукню, вона спробувала прикласти дитину до грудей, але мала навіть не пробувала смоктати. Невже вона взагалі не може їсти?

Затамувавши подих, Тереза мовчки спостерігала за тим, як Анна намагається погодувати дитину. Мала надто квола і не виявляє жодних ознак того, що справді хоче жити. Невже все намарно? Смерть, понівечене життя, розпач.

Промордувавшись із дівчинкою півгодини, Анна досягла лише того, що дитина двічі якось непевно взяла груди, але відразу по тому заснула. Не допомагало навіть те, що вона сама зціджувала їй до ротика молоко. Мала вперто засинала та ігнорувала всі зусилля її погодувати.

На якийсь час Анна дала малій спокій. Поклала на ліжко і, мало не плачучи, глянула на Терезу, яка, розпаливши п’єц, знов сіла навпроти. Не чекала жодних порад. Тут як Бог дасть. Людина може хіба сподіватися.

Коли Анна знову взяла немовля на руки, прокинулася Еля, але зараз їй було не до доньки. Вона лише прослідкувала поглядом, як Тереза забрала малу і, щось примовляючи, почала перевдягати, а Еля не лише з радістю пішла до хресної, але й заусміхалася їй. Завжди саме так зустрічає появу Терези.

Відвернувшись, Анна знов зосередилася на новонародженій дитині. Та й далі поводилася мляво і майже відразу засинала. Та що ж це таке? Молока так багато, а дитина не бере груди. Як вона житиме, якщо не їстиме?

Анна міцно стиснула губи. Якщо дитина не смоктатиме — годуватиме її з ложечки. Мала ж не синіє і не задихається, а отже, може їсти.

У якийсь момент усе почало налагоджуватися. Ледь розплющивши очка, дитина не лише не заснула, але з хвилину смоктала. Відразу по тому знов заснула, проте навіть таке невеличке досягнення примусило Анну заплакати від радості. Що там вони всі знають? Дитина, яка сама їсть, зовсім не квола і не безнадійна.

Перевдягнувши Елю в сухе, Тереза знов підійшла до Анни.

— Не їсть? — по-своєму витлумачила вона її сльози. — Спробуй погодувати ложкою.

Заперечно хитнувши головою, Анна підвела голову і крізь сльози усміхнулася Терезі.

— Вона їсть! Уявляєте? Сама. Це ж добре? Вона житиме? Правда?

Тереза уважно глянула на Анну, тоді на дитину на її руках.

— Будемо сподіватись. Зараз я мушу йти. Сама розумієш, не можу залишатися тут надовго.

Вона замовкла. Пояснювати, куди і навіщо треба йти, не було потреби. Анна і сама чудово це розуміла.

Вдягнувшись, Тереза знов підійшла до Анни з дитиною.

— У найближчі декілька днів я навряд чи сюди прийду. Мусиш сама давати собі раду. Когось чужого присилати на допомогу я теж не хочу. Тут і без чужих очей усе заплутано. Завтра прийде моя покоївка і принесе тобі продукти, але до хати її не впускай. Не треба нікому бачити, що тут діється.

Зробивши кілька кроків до дверей, Тереза озирнулася.

— І ще… Я залишу тобі адресу нашого лікаря. Він знає ситуацію. Якби щось сталось із дитиною, покличеш його і відразу повідомиш нас. До речі, малу ми похрестили. Зробили то відразу по смерті Анелі. Думали, дитина теж не виживе.

Обережно поклавши немовля на ліжко, Анна глянула на Терезу.

— А як… Як там…

Тереза втомлено глянула на Анну.

— Хочеш ще про щось мене запитати? Кажи виразно, бо мушу йти.

На мить завагавшись, Анна глибше вдихнула повітря.

— А Адам? Як він?

Дуже довго Тереза не відповідала, тоді якось непевно повела плечима.

— Не дуже добре, але, напевно, так і має бути. Не надто легко, коли за подібних обставин у тебе вмирає друга дружина. А тут ще й обставини дуже специфічні… Не знаю, може, тобі не надто приємно таке чути, але по-своєму Адам її таки любив.

Анна опустила очі. Може, й справді любив, але надто своєрідною була та його любов. Вона б такої не хотіла.

Розділ 10

Наступні кілька днів перетворилися для Анни на суцільний жах. Ані на мить не могла позбутися страху за новонароджену дитину. Майже невідступно сиділа біля доньки Адама та Анелі, щогодини годувала, слідкувала, щоб та не змерзла чи не перегрілася, прислухалася, як мала дихає і чи дихає взагалі, з тривогою вдивлялася в обличчя, приглядалася до поведінки і боялася зауважити в дитині якісь зміни на гірше. Проте дитя, яке вижило у важких пологах, тепер так наполегливо чіплялося за життя, що Анні поступово відлягло від серця. Вона виживе. Обов’язково виживе. Уже по декількох днях дівчинка виглядала значно краще. Трохи пожвавішала, та й рухи стали інакшими, майже такими, як у всіх здорових новонароджених немовлят, лише підборіддя тремтіло і сон був надто дивним, а ще вона була дуже маленькою, проте якраз це не турбувало Анну. Якщо нічого не зміниться — дитина наздожене дітей свого віку. Дивлячись на крихітну дівчинку, Анна відчувала, що ладна небо до неї прихилити. Тут навіть не йшлося про те, що це донька Адама, насамперед бачила в ній маленьке, покривджене життям створіння, яке так прагнуло порятунку. Сотні разів прокручувала в голові всі можливі варіанти розвитку подій і звинувачувала у всьому насамперед себе. Логіки в таких роздумах було мало, проте Анна все одно не могла подарувати собі того, що сталося не з її вини. Людині взагалі властиво вишукувати причини всіх бід та нещасть. Одні звинувачують себе, другі — інших, треті копирсаються в причиново-наслідкових зв’язках і переконують себе в можливості хоч щось контролювати. Дуже непросто прийняти те, у чому зазвичай нема жодної логіки. Думати, що можеш вплинути на події, убезпечитися від нещасть, відвернути їх — ілюзія, з якою важко, а іноді майже неможливо розлучитися. Ще важче змиритися з тим, що скоректувати вдається лише обставини, окремі ситуації, час, але не долю і не життя загалом.

Довго мучитися докорами сумління, плакати чи копирсатись у власних спогадах Анна не могла. Так поводилася лише в перші дні, а потім усе довкола закрутилось, як ярмаркова карусель навпроти церкви Святого Юра. Хапалася за найнагальнішу роботу, не доробляла, бо починала плакати Еля, перевдягала та годувала її, тоді прокидалась і теж починала скиглити інша мала, і Анна не знала, до кого бігти насамперед. Зазвичай хапала на руки обох і намагалася дати їм раду одночасно.

З укладанням спати теж не все було гаразд. Новонароджене немовля вирішила класти в колиску, проте Еля з обуренням прийняла те, що її перестали колихати, і не заспокоїлася доти, доки не відстояла за собою це право. Капітулювавши, Анна повернула Елі її колиску, новонароджену дитину поклала на своє ліжко, а сама перебралася на підлогу. Коли їй вдавалося втихомирити дітей, вона бігла на кухню і примушувала себе хоч щось поїсти. Мусила мати достатньо молока для того, щоб годувати двох дітей. Немовля їло не надто багато, проте ледь не щогодини, а Еля, звикнувши до того, що маминого молочка має вдосталь, не хотіла щось інше. До всього того додалося прання та прасування, і Анна майже не помічала, яким чином день добігав до ночі — провалювалася в сон, як у глибоку яму. Десь на середині падіння з напівзабуття її зазвичай вихоплювало тихеньке скиглення немовляти, і Анна примушувала себе підводитися. Здається, ця дівчинка вже не просто чіплялася за життя, а починала дедалі впевненіше його завойовувати. Взявши дитину на руки, сідала на долівку і, притулившись плечима до ліжка, годувала, дрімаючи. Десь серед ночі не розрізняла, кого тримає на руках. Хотілося лише одного — бодай годину поспати спокійно. До ранку Анна не розуміла, що було насправді, а що лише наснилося. А коли молилася, нічого не бажала собі так сильно, як терпіння та витривалості. Не почувалася впевнено, проте намагалася не впадати у відчай. Адамові зараз у стократ важче. Людина завжди беззахисна перед смертю, і неважливо, чи зіштовхується вона з нею вперше-вдруге чи, може, востаннє. Знання та досвід пережитих втрат ніяк не допомагають, лише накладають іще один шар болю на всі попередні.

Почувши слабке пхикання в себе за плечима, Анна озирнулася. Ну, звичайно, малі прокинулись одночасно. Дивно, якби інакше.

Карусель ворухнулася, зрушила з місця і закружляла довкола Анни, набираючи обертів. Годувала, переповивала, прала, прасувала… До вечора хотілося хіба доповзти до ліжка та заснути. На додачу до всіх клопотів ще й Еля поводилася препаскудно — вередувала, тягнула до рота все, що потрапляло під руку, погано їла, зле спала, плакала через найменшу дрібницю. Навчена попереднім досвідом, Анна знала, що в неї лізе черговий зубчик, і не надто цим переймалася. Нічого, незабаром минеться.

Десь на десятий-дванадцятий день від візиту Терези стало трохи легше. В Елі прорізався зубчик, і вона не лише краще спала вночі, але й удень не вимагала постійної уваги. Тепер вимогливішою стала інша мала. Як усі немовлята, мучилася животиком і вже мала силу голосно повідомляти про це.

Анна намагалася не надто засмучуватись через недоспані ночі, проте це не завжди вдавалося. Дедалі частіше почувалася настільки втомленою, що до вечора не відчувала нічого, окрім глухого роздратування. На щастя, до ранку той стан минався, і вона з новими силами бралася за роботу. Вже й сама дивувалася. Звідки у ній з’являється витримка та терпіння?

Прокинувшись від жалібного скиглення немовляти, Анна підвелася на ноги. Мала доволі жваво крутила голівкою, шукаючи груди. Їстоньки хоче.

Узявши дитину на руки, Анна обережно торкнулася долонею пушка на маленькій голівці. Яка ж гарненька дівчинка. Справжня лялечка. Просто ще надто крихітна, але й зараз видно, що гарна. Чимось подібна на її власну малу. Не дивно, батько ж у них один. За декілька років ці дівчатка не надто відрізнятимуться одна від одної.

Вона торкнулася губами маленької голівки. Напевно, світ не такий безнадійний, якщо у ньому є діти. Хоча б заради цього варто жити та чогось прагнути.

Подумки подякувавши за це Богові, Анна погодувала малу, переклала її на ліжко, лягла на підлогу і відразу знов заснула. У якийсь момент відчула, що її вкривають, проте діти не плакали і вона не змогла примусити себе розплющити очі. Напевно, від перевтоми їй усе це ввижається.

Знов прокинулася від того, що хтось торкається її плеча. Умить сіла на підлозі й злякано роззирнулася.

— Пані Тереза? Ви? Я не почула, як ви зайшли. Я зараз… Просто задрімала.

— Тихо. Не зривайся. Мені не хотілось тебе будити, — Тереза обережно присіла на ліжко. — Я тут уже з годину, і, знаєш, Яніна зараз виглядає значно краще. Навіть трохи виросла.

Підвівшись, Анна накинула на плечі шаль і теж глянула на дівчинку, яка вже починала неспокійно крутитися та розплющувати оченята, шукаючи груди.

— Я навіть не знала, під яким ім’ям її хрестили… Яніна… Яся… Ясюня… — Ніби пробувала ім’я на смак. — А ви помітили, як мала на личку змінилась?

Тереза кивнула. Майже й не сумнівалась, що якщо це можливо, то саме Анна зуміє виходити цю дитину.

— Тобі, напевно, важко з ними обома?

Дивлячись на те, як змарніла та схудла Анна, мимоволі жаліла її. Завжди чомусь не так сердилася на неї, як шкодувала. Поводиться Анна, звичайно, не найкраще і ніяк не опирається гріху, проте далеко не найгірша з жінок такого ґатунку. Не вульгарна, не користолюбна, по-справжньому любить Адама і терпляче ставиться до всіх його вибриків. А тих вибриків ніколи не бракувало.

Замислено глянувши на те, як Анна переповиває та прикладає до грудей Яніну, Тереза усміхнулася. Окрім того, Анна — добра мама, і це теж важливо. Особливо тепер, коли все вказує на те, що Адам таки одружиться з нею. Їй би кращого виховання та відповідного походження — і ліпшої дружини йому в цій ситуації не знайти. Шкода тільки, що до Анелі їй ніколи не дорівнятися. Але з тим нічого не вдієш. Адама завжди тягнуло саме до таких жінок, а Анна принаймні здорова, сильна і молода. Усього іншого її можна навчити. Та й зовні вона гарна. Може, біля неї Адам нарешті заспокоїться.

— Погодуєш малих і лягай спати. Сьогодні я залишусь у тебе на цілий день і допоможу з хатньою роботою. Не бійся, я прекрасно вмію давати собі раду з будь-якою роботою і без прислуги. Тобі треба відпочити.

Анна здивовано звела очі на Терезу. Звідки таке розуміння та прихильність? Вона вже не зневажає її?

— А що тебе дивує? — безпомилково прочитавши подив у погляді Анни, Тереза вирішила відразу розставити всі крапки над «і». — Сваритись нам з тобою нема сенсу. Що було — те минулося, а життя триває. Адам хоче бути з тобою, а тепер, коли…

Вона не договорила. Язик не повертався сказати вголос те, про що вони подумали одночасно.

Анна відвела погляд. Терезу вона зрозуміла безпомилково, проте говорити чи думати про це не могла. Надто страшно отримати омріяне такою страшною ціною. Боялась погодитись і одночасно не погодитися на таке.

— Ми не будемо про це говорити. Добре? Я не можу.

— Як хочеш. Я тут не тому, що мені хочеться обговорювати ваші з Адамом стосунки. Самі вирішуйте, що робитимете далі. Життя — несподівана річ.

Більше вони до цієї теми не поверталися ні того дня, ані наступні декілька днів. Усю увагу зосередили на нагальних буденних справах. Тереза привезла Анні ще одну колиску, придбала для дітей дещо з речей, налагодила сякий-такий лад у побутових справах, знайшла хатню робітницю. Зжитися з тією жінкою Анна, щоправда, не змогла. Вбила собі в голову, що краще, аніж вона сама, з роботою не впорається ніхто, а тому розривалася між дітьми, пранням, прибиранням і почувалася втомленою та невиспаною. Своїм дивним поводженням викликала в цієї жінки спочатку подив, потім образу. А далі ще гірше — Анна почала прискіпуватися до всього, що та робила, і демонстративно все переробляла. Сама себе не впізнавала і сама собі дивувалася. Ніколи не думала, що здатна на таку гидку поведінку, проте нічого не могла вдіяти. По кілька разів на день обурювалася, кричала через найменшу дрібницю, а потім плакала і почувалася винною. За декілька днів усе завершилося тим, що Анна знов залишилася сама, проте її це не засмутило. Навіть перед собою не хотіла визнати, що насправді нервує через відсутність Адама. Намагалася виправдати його, проте не могла. Єдине, на що терпіння наразі вистачало, — це діти. Терпляче ставилася до капризувань, годувала, переповивала і навіть знаходила час та сили на те, щоб бавитися з ними.

Яніна швидко росла, добре їла, була жвавою і в міру крикливою. Не надто відрізнялася від інших передчасно народжених немовлят, лише іноді несподівано здригалася всім тілом і незрозуміло чого голосно кричала, проте це нічим поганим не завершувалося, а тому перестало лякати.

Трохи складніше Анні стало з власною донькою. Навіть після того, як прорізався зубчик, Еля капризувала. Здається, поява ще однієї дитини не надто її тішила. Невже така дрібнота здатна ревнувати? Не мала сили та часу на те, аби детальніше вникнути в таке, проте сподівалася, що з часом це минеться. Уже зараз Еля дивиться на сестричку з очевидним зацікавленням. Нічого, маленькі діти дуже швидко до всього звикають.

Розділ 11

Адам прийшов несподівано, навіть не попередивши Анну про свій візит. Якось вранці просто з’явився на порозі, а вона навіть здивуватися не встигла, підвела голову від Яніни, яку якраз годувала, глянула на Адама і відчула, як серце тьохнуло і болісно стиснулося. Боже ж милий, що з ним сталося? Була вражена не так раптовою появою Адама тут, як його виглядом. Він ніби враз постарів на десять років. Таким вона його жодного разу не бачила. Волосся ледь не наполовину посивіло, обличчя осунулось та було втомленим, риси загострилися, зморшки сильніше окреслилися, навіть погляд став якимось відстороненим. Він або хворів, і їй нічого про це не сказали, або дуже тяжко відходив від смерті дружини.

Не наважуючись порушити тишу, Анна сиділа і мовчки дивилася на Адама. Той підійшов ближче, сів на ліжко. Так само мовчки глянув на немовля в неї на руках. Жодним словом не зрадив ані своїх думок, ані почуттів. Сидів і роздивлявся малу.

Тремтячими руками Анна відгорнула край пелюшки, яка затуляла дитині личко. Для доньки Адама вона так багато зробила, проте дівчинка досі надто мала та слабенька, а їй хотілося, щоб вона вже тепер була такою ж сильною та міцною, як усі інші діти.

Занепокоєно перевівши погляд із дитини на Адама, Анна опустила очі. Ні, не треба дивитися на нього зараз. Він мусить сам дати раду своїм почуттям.

Адам дуже довго не озивався. Лише обережно торкнувся рукою маленької голівки доньки і знов нічого не сказав. Анна теж промовчала. Занадто добре його розуміла, щоб говорити зараз.

Наситившись, дитина заснула, і, щоб не турбувати її, Анна ще декілька хвилин сиділа нерухомо, тоді обережно підвелась і переклала малу в колиску. Застебнула сукню. На Адама намагалась не дивитися. Просто підійшла і знов сіла біля нього. Обоє не потребували слів, поглядів чи доторків. Жодна розмова не могла дати їм більше, аніж тиша. Момент, який треба пережити разом. Він або дає справжню близькість, або роз’єднує так, як ніщо інше. Неважливо, з чим це пов’язано: зі смертю близької людини, з життєвими негараздами, з фізичним виснаженням, хворобою чи кризою у стосунках — важливо, щоб чоловік та жінка зуміли пережити такі моменти разом.

— Мала добре виглядає, — нарешті першим озвався Адам. — Тереза не помилилася, коли принесла дитину тобі.

Кивнувши, Анна обережно глянула на Адама. Здається, тепер вони намагатимуться не говорити про смерть Анелі, проте все, що робитимуть у найближчі декілька місяців, так чи інакше стосуватиметься саме цієї смерті.

— Я довго не приходив до тебе, — Адам уважно подивився Анні в очі. — Вибач, так склалося. Тобі, напевно, важко з малими?

Вона промовчала. Важко? Здається, важко їй буде незабаром.

— Ти переїдеш до мене, і тобі стане легше. Для початку як годувальниця моєї доньки, а потім одружимось.

— Мовчіть про таке… — Вона злякано торкнулася руки Адама. — Ще надто мало часу минуло.

Соромилася свого страху, проте нічого не могла вдіяти. Коли поміж двох стоїть чиясь смерть, зовсім не відомо, чим це обернеться для стосунків. Іноді смерть роз’єднує сильніше, аніж чужа зла воля або серйозні перешкоди.

Адам уважно придивився до Анни.

— Бачу, ця розмова ще не на часі… Нічого. Я зачекаю, але тобі все одно доведеться виїхати звідси. Я зауважив, що наші з тобою стосунки вже ні для кого тут не таємниця.

Анна заперечно хитнула головою.

— І нехай не таємниця. Люди мусять про щось говорити. Мені тепер байдуже до пліток.

Адам придивився до неї ще уважніше.

— Як хочеш. Переїдеш до мене тоді, коли сама захочеш.

Не відводячи від Адама погляду, Анна кивнула. Не пригадувала, щоб він колись був таким поступливим до її бажань. Зрештою, він усе одно знає, що рано чи пізно вона переїде до нього, а ким вважатиметься, не надто й важливо. Коханкою? Утриманкою? Законною дружиною? Годувальницею його доньки? По-справжньому починала боятися лише того, що смерть Анелі роз’єднає їх сильніше, аніж її існування в минулому.

Невесело усміхнувшись, Адам знов уважно глянув на Анну.

— Шкодуєш, що пов’язала своє життя з моїм?

Відчуваючи, як кров відливає від щік, Анна глянула йому в очі й знітилася. Аж ніяк не хотіла, щоб Адам саме так розцінив її відмову. Невже він не розуміє, як сильно вона його любить? Як цінить. Як хоче бути поряд і підтримати.

Від безпорадності, невміння пояснити свій стан, від жалю до себе та до Адама Анна раптом відчула, що втрачає залишки самовладання, і заплакала. Сама ненавиділа себе за ці сльози, проте стримати їх не могла.

— Анно, чого ж ти плачеш? — Адам обійняв її за плечі. — Усе вже позаду. Дивись, яка ти в мене розумниця. Ніхто й не вірив, що дитина виживе… Ну, ну, досить плакати. Усе минеться.

Знав, що так легко не минеться, розумів, що заподіяв Анні кривду, проте волів, щоб вона не відчувала це так гостро, як він. Узяв її з дому ще дитиною, кинув у таке життя, до якого вона цілком не надавалась, і не зумів захистити. А зараз ще й свої проблеми на неї навантажує.

Він обережно, ніби пестячи, гладив її волосся, худенькі плечі, аж занадто тоненький стан. Вона схудла, змарніла, знову стала хворобливо вразливою. Відчував не лише ніжність та бажання захистити Анну, але й жаль до себе за те, що дозволив їй дійти до такого стану. Після того, як поховав уже другу дружину, не був певен, що його життя складається саме так, як повинно. Щось він робить у житті не так і не те, але тепер усе буде інакше. Права на ще одну помилку в нього нема.

Адам дозволив Анні виплакатись у нього на грудях. Здається, зараз для неї це важливіше, аніж слова співчуття та розради. Зрештою, що міг їй сказати? Що любить? Що опікуватиметься нею та дітьми? Вона й без нього це знала. Ніколи не любив зайвих слів, волів конкретні справи.

Коли Адам пішов, Анна ніяк не могла повернутися до звичного ритму життя. Після спалаху емоцій та сліз відчувала таку спустошеність і втому, що не могла нічого робити. Просто сиділа, прихилившись плечима до стіни, і тупо дивилася перед собою.

Знов прокинулась Яніна. Спершу невдоволено покрутила голівкою, тоді, не дочекавшись жодної реакції, тихенько, а згодом і голосно, заплакала.

Анна повільно перевела погляд на колиску. Здається, знов треба дитину годувати. Підвелася, підійшла до колиски, глянула на малу.

— Нічого, маленька, все у нас буде добре… Я не дозволю, щоб нам було зле. Ми собі на таке не заслужили. Ані ти, ані я, ані твій тато.

Перевдягаючи, пестячи та пригортаючи дитину до себе, Анна поступово поверталася до життя. Сльози, втома, безнадія — все кудись зникло, відійшло на інший план.

— І все ж таки добре, що ти в мене тепер є. Сонечко моє рідненьке. Донечка моя кохана.

Анна не втрималась і поцілувала дві крихітні рожеві п’яточки. Уже давно перестала докоряти собі за те, що сприймає цю дитину як власну. Їм усім просто треба вижити разом та навчитися жити трохи інакше, аніж раніше, а добре це чи погано — час покаже.