Менше знаєш, краще спиш

1. ВИБУХИ В ЖИТЛОВИХ БУДИНКАХ, 1999 РІК

Влітку 1999 року, коли доба Бориса Єльцина наближалася до завершення, ті, хто перебував на верхівці влади в Росії, відчували страх за свою свободу й навіть життя. Попри наявність ознак одужання економіки, більшість громадян продовжували жити в бідності й місяцями чекати на зарплатню. Оточення Єльцина відчувало дедалі більшу відособленість від народу і зростаючу ненависть через свою роль у пограбуванні країни. За інформацією тих росіян і представників Заходу, хто мав доступ до кремлівського керівництва, головні члени «сім’ї» Єльцина — Тетяна Дьяченко, донька президента, Борис Березовський, її довірений радник і найбагатша людина країни, та Валентин Юмашев, член Ради Безпеки та майбутній чоловік Дьяченко, — жили в страху перед жорстокою розплатою. Багато хто був переконаний, що вони ніколи не поступляться владою.

Однак за дванадцять днів — з 4 по 16 вересня — все змінилося. У Москві, Буйнакську та Волгодонську було підірвано чотири житлових будинки, і всі запеклі дискусії довкола корупції та приватизації, що точилися в країні, були раптом забуті. Вісім років пострадянської історії Росії спресувалися в шокуючі картини людських тіл, витягнутих із-під уламків підірваних будинків.

Щойно призначений на посаду прем’єр-міністра Володимир Путін досконало сформулював жагу помсти, що панувала в країні. Двадцять четвертого вересня він сказав: «Ми переслідуватимемо терористів скрізь. Якщо в аеропорту — то в аеропорту, а якщо, вибачте, в туалеті їх знайдемо, то й у сортирі замочимо... Це питання закрито раз і назавжди»[5].

Російські посадовці стверджували, що в цих вибухах був «чеченський слід»[6]. Формулювання було (дивним, нетиповим): не докази, а «слід». Чеченці наполягали на тому, що не мають жодного стосунку до цих вибухів[7], і доказів їхньої участі так і не було надано. Але російські війська вже билися з чеченськими бойовиками в Дагестані, і країна відчайдушно шукала, на кого покласти провину. Росіяни були проти подальших дій у Чечні, але після підривів житлових будинків їхній настрій змінився[8]. Тепер вони були готові до нової чеченської війни.

Цю таємницю — хто підривав будинки в 1999 році — так і не було розкрито. А ті дані, які існують щодо виконавців, вказують не на чеченських терористів, а на кремлівське керівництво та ФСБ.

Коли на католицьке Різдво 2013 року мені сказали, що «компетентні органи» вирішили, що моє перебування на території Російської Федерації є «небажаним», я був упевнений, що найголовнішою причиною стала моя роль у розслідуванні вибухів 1999 року. Багато хто з журналістів питав мене: «Чому вони вирішили вислати тебе, а не когось іншого?». Російська влада терпіла мою присутність протягом десяти років після публікації моєї книжки «Темрява на світанку: виникнення російської кримінальної держави», в якій я покладав відповідальність за вибухи на ФСБ. Гадаю, це пояснювалося тим, що моє вигнання привернуло б увагу до епізоду, про який решта світу, здавалося, вже забула.

Але, коли я прибув до Москви у вересні 2013 року, влада Путіна слабшала. У Москві відбулися масові акції протесту, а в Україні спалахнула народна революція. Питання підривів житлових будинків ніколи не зникало цілком із порядку денного в Росії, а тепер чутки стали голоснішими. У нових умовах влада не збиралася дозволяти вільно дискутувати на цю тему.

Єльцинська Росія навесні 1999 року була державою, враженою зубожінням і криміналізацією, і ніхто не міг бути впевненим у тому, що призначені на червень 2000 року президентські вибори відбудуться. Рейтинги Єльцина і його новопризначеного прем’єр-міністра та найімовірнішого наступника Володимира Путіна дорівнювали 2 відсоткам[9]. Було майже неможливо уявити, що хтось пов’язаний із Єльциним зможе перемогти на вільних виборах. Дехто навіть побоювався, що Єльцин знайде привід для оголошення надзвичайного стану і вибори не відбудуться.

6 червня 2000 року Ян Блумгрен, московський кореспондент шведської газети Svenska Dagbladet, повідомив, що одне угруповання в Кремлі серйозно обмірковує «терористичні вибухи бомб, в яких можна було б звинуватити чеченців»[10]. У випуску газети «Московская правда» за 22 червня військовий журналіст Олександр Жилін з посиланням на «надійні джерела в Кремлі» написав, що особи, близькі до Дьяченко, планують використати теракти для дискредитації мера Москви Юрія Лужкова, який виявився одним із найсерйозніших політичних опонентів Єльцина. План мав назву «Буря в Москві» й передбачав напади на штаб-квартири ФСБ та МВС, на Раду Федерації, викрадення людей чеченськими повстанцями з метою подальшого викупу і війну між кримінальними бандами. Все це мало створити враження, нібито Лужков втратив контроль над містом[11]. Також у червні Росія почала нарощування військової присутності на кордоні з Чечнею. До регіону було перекинуто чималу кількість артилерії та авіації, а на початку липня — системи залпового вогню, здатні знищувати цілі райони. Продовжувалося поступове збільшення чисельності військ, доки на кордоні не зосередилося близько 7 тисяч чоловік, що в Росії складає одну дивізію[12].

Водночас і в сусідньому Дагестані розгорталися загадкові події. Усі чекали на вторгнення з Чечні бойовиків-ісламістів. Але наприкінці весни російська влада здивувала місцеві правоохоронні органи раптовим відведенням розташованих на кордоні внутрішніх військ, відкривши тим самим шлях можливим нападникам.

7 серпня вторгнення відбулося. Ісламісти — 1200 озброєних чоловіків під проводом чеченського лідера Шаміля Басаєва та арабського екстреміста Хаттаба — увійшли з Чечні до Дагестану, не зустрівши жодного спротиву. Пізніше один високопосадовець із МВС сказав, що якби внутрішні війська не було відведено, цього могло не статися[13]. Ісламісти зайняли територію Ботліхського району, де їм протистояли здебільшого місцеві загони самооборони. 23 серпня озброєні загони залишили Дагестан — знов без жодного опору. Один російський командир розповів кореспондентові журналу «Time», що під час цього відходу він тримав у полі зору Басаєва, але мав наказ не відкривати вогонь. «Ми просто спостерігали, як басаєвська довга колона вантажівок і джипів повертається з Дагестану до Чечні під прикриттям наших власних гелікоптерів, — сказав він. — Ми могли знищити їх прямо на місці, але начальство в Москві хотіло, щоб вони залишилися живими»[14].

Чеченський уряд засудив це вторгнення. Президент Чечні Аслан Масхадов намагався зв’язатися з Єльциним за допомогою «гарячої лінії», встановленої після першої Чеченської війни, але йому ніхто не відповідав. За кілька днів ця лінія взагалі вийшла з ладу[15].

Після відступу повстанців російська армія кілька днів бомбардувала Ботліхський район, а потім розпочала каральну операцію проти Карамахі-Чабанмахі — анклаву, який за рік до того з офіційного дозволу проголосив дотримання шаріату. Російські війська оточили села та завдали ракетно-бомбових ударів, убивши таким чином до тисячі цивільних[16]. Між ботліхськими подіями та операцією в Карамахі-Чабанмахі, розташованими в іншій частині Дагестану, не було очевидного зв’язку.

У відповідь на бомбардування Карамахі-Чабанмахі 4 вересня військо Басаєва знову ввійшло до Дагестану, після чого бої тривали майже три тижні. Підриви житлових будинків сталися в той час, коли ці бої ще продовжувалися. Такий збіг у часі створював враження, що вибухи були помстою за напади російських військових на ісламських бунтівників у Дагестані.

Вторгнення до Дагестану російський уряд витлумачив як ознаку того, що чеченці хочуть захопити весь Північний Кавказ. Однак у серпні тижневик «Версия» опублікував матеріал, який вказував на те, що вторгнення Басаєва в Дагестан було організовано за участю Росії. За даними тижневика, Олександр Волошин, глава президентської адміністрації, зустрічався з Басаєвим 4 липня в містечку Больє-сюр-Мер, між Ніццою та Монако, на віллі міжнародного торговця зброєю Аднана Хашоггі. Ця інформація надійшла нібито від одного джерела у французькій розвідці. А 13 та 14 вересня газета «Московский комсомолец» частково опублікувала розшифровку дружньої бесіди між чоловіком із голосом, схожим на голос Бориса Березовського, радника доньки Єльцина, та Мовладі Удуговим — неофіційним представником радикальної чеченської опозиції, до якої належали Басаєв і Хаттаб. У цій розмові вони нібито обговорювали переказ грошей радикалам[17].

Ці публікації, мабуть, надихнули Віталія Третьякова, редактора найвпливовішого видання Березовського — «Независимой газеты», — запропонувати версію подій, в якій він погоджувався з тим, що Дагестанська операція була організована владою, але водночас захищав Березовського. «Цілком очевидно, — писав Третьяков, — що чеченців у Дагестан заманили... щоб отримати законний привід для... початку активної фази боротьби з терористами, зосередженими в Чечні. Ясно, що це була операція російських спецслужб... до того ж політично санкціонована із самого верху». Що стосується Березовського, чий голос був зафіксований в аудіозапису, коли він явно пропонував заплатити радикалам, то Третьяков припустив, що його могли використати «без його відома російські спецслужби». Більш ніж імовірно, писав Третьяков, «що він діяв узгоджено з ними...»; цю можливість він вважав «набагато реальнішою, ніж теорія, нібито “усе влаштував” Березовський»[18].

Того фатального літа, коли Москва повнилася чутками, я мав приятельську розмову із одним російським політтехнологом, у якого були добрі зв’язки у вищих щаблях російської влади. Він розповів мені, що в Кремлі дедалі більше бояться, що Єльцин втратить владу, містом поширювалися чутки, нібито Москва може стати ареною великої провокації. Проблема, за його словами, полягала в безпеці Єльцина та його родини в разі передання влади. Якщо їм не вдасться домовитися щодо цього, «вони висадять у повітря пів-Москви».

Я відчув тривогу, але не знав, як поставитися до пророцтва свого приятеля. У мене не було ілюзій щодо Єльцина та його оточення, але важко було уявити, що людина, яка прийшла до влади завдяки мирній антикомуністичній революції і масовій підтримці, вбиватиме власний народ заради збереження цієї влади. Однак наступні події змусили мене змінити свою думку.

4 вересня, о 21-й годині 40 хвилин, у Буйнакську — другому за величиною місті Дагестану — вибухнула вантажівка з бомбою. Вибух зруйнував п’ятиповерховий житловий будинок, в якому мешкали родини військовослужбовців 136-ї мотострілецької бригади. Це сталося, коли більшість людей були вдома і дивилися по телевізору футбольний матч Франція — Україна, тож десятки з них було поховано під руїнами. 64 людини загинуло, понад 100 було травмовано.

Пізніше стало відомо, що втрати могли бути набагато більшими. За кілька годин після першого вибуху в Буйнакську у вантажівці ЗІЛ-130 поблизу військового шпиталю було виявлено другу бомбу. Сапери зупинили її годинниковий механізм за 12 хвилин до вибуху. У вантажівці було знайдено 2 706 кілограми вибухівки — достатньо, аби висадити в повітря центральну частину міста.

Події в Буйнакську, хоч і серйозні, не приголомшили росіян, бо жертвами стали дагестанці, а Дагестан вважався воєнною зоною. Однак 9 вересня терористи завдали нового удару — цього разу в Москві. Після опівночі вибухнула бомба, закладена в підвалі будинку по вул. Гур’янова, 19, у робітничому районі на південному сході міста. Центральна секція будівлі була зруйнована, ліва та права сходові клітки залишилися стирчати по обидва боки провалля. Під руїнами кілька годин вирував вогонь. «Там внизу якесь пекло, — сказав один із рятувальників. — Навіть якби люди вижили після вибуху, вони згоріли живцем»[19]. У результаті вибуху 100 осіб загинуло і 690 було травмовано[20]. Російські посадовці звинуватили в підриві будинку чеченських терористів, які прагнули помститися за свою «поразку» в Дагестані. Московська ФСБ оголосила про виявлення на речах, вилучених на місці вибуху, слідів тротилу та гексогена — потужної військової вибухівки.

За чотири дні, 13 вересня, вибух на Каширському шосе, 6, у Москві зрівняв із землею дев’ятиповерховий цегляний житловий будинок, перетворивши його на купу сміття. На довершення жаху вибух стався о п’ятій годині ранку, коли майже всі мешканці спали. Того ранку москвичі прокидалися під телевізійні кадри з робітниками аварійних служб, що відчайдушно просувалися руїнами. Кількість загиблих склала 124 людини, поранених було семеро[21].

Тепер російську столицю охопив невимовний жах. Було наказано перевірити на наявність вибухівки кожен із 30 тисяч житлових будинків міста[22]. Жителі організовували цілодобові патрулі. До міліції надходили тисячі дзвінків із повідомленнями про підозрілі дії.

Того ранку, коли на Каширському шосе стався вибух, спікер Держдуми Геннадій Селезньов оголосив на засіданні Ради Думи, що минулої ночі в місті Волгодонськ також було підірвано житловий будинок. Але важливість цієї інформації з’ясувалася тільки пізніше.

Шістнадцятого вересня географія терору розширилася. Ще тривали похорони московських жертв, коли у Волгодонську вибухнула бомба, закладена в автівку. Вибухова хвиля знищила фасад дев’ятиповерхового житлового будинку. З-під уламків було витягнуто 18 мертвих тіл, зокрема два дитячих, 89 людей було госпіталізовано. Цей вибух, як і на Каширському шосе, стався о 5-й ранку. Психічний шок був таким сильним, що після цих подій сотні людей не хотіли спати в своїх домівках і проводили ночі на вулиці. Від бомби залишився кратер глибиною 3,5 метра й шириною 13–15 метрів. Частини автівки, в якій була закладена бомба, розлетілися на півтора кілометри[23].

Волгодонський вибух, здавалося, означав, що тепер слід очікувати подібних терактів у містах за межами Москви. Ці очікування справдилися, але з несподіваними наслідками.

22 вересня, о 20.30, Олексій Картофельников повертався після вихідних, проведених на дачі, додому, до свого помешкання в Рязані — місті, що знаходиться в 120 км на південний схід від Москви. Він помітив білу «Ладу», припарковану перед будинком № 14/16 по вул. Новоселів, на задньому сидінні якої сидів чоловік. Останні дві цифри на номерах машини були прикриті папірцями з написаною на них цифрою «62» — кодом Рязані. Картофельников піднявся до своєї квартири й зателефонував до міліції. Його донька Юлія, 23-річний медик-інтерн, вийшла на балкон і побачила, як із підвалу будинку вийшов чоловік, подивився на свій годинник і сів у машину, де на нього чекали дві особи. Тим часом ще один мешканець будинку, Володимир Васильєв, повертаючись додому, теж помітив цю машину. Папірець із цифрою «62» на її задньому номері встиг відпасти, тож тепер передній і задній номери не збігалися. Васильєв теж зателефонував до міліції.

Коли міліціянти прибули, Юлія наполягла, аби вони перевірили підвал. Той використовувався місцевими безхатченками як вбиральня, тож міліціянти не хотіли туди йти, але зрештою погодилися, спустилися східцями й негайно вибігли назад, волаючи: «Там бомба!». У будинку запанував безлад. Міліція почала обходити квартири, наказуючи мешканцям залишити будинок. Ті виймали немовлят з колисок, хапали документи й поспіхом натягували верхній одяг. Надто хворі чи слабкі, аби вийти самостійно, залишалися вдома.

Стоячи на вулиці, мешканці дивилися, як міліціянти, включно з Юрієм Ткаченком, керівником загону саперів, входять до підвалу. У підвалі Ткаченко знешкодив вибуховий пристрій із годинниковим механізмом, а потім перевірив три мішки з білою кристалічною речовиною за допомогою газового аналізатора. Аналізатор показав наявність у мішках гексогена — тієї самої речовини, що використовувалася під час попередніх підривів житлових будинків. Тепер не було сумнівів, що хтось збирався висадити в повітря і цей будинок.

Мішки витягли з підвалу опів на другу ночі, і агенти ФСБ вивезли їх геть. Але вони забули забрати із собою високопрофесійний військовий детонатор, який залишився в руках саперів, наступного дня вони його сфотографували.

На підставі описів, зроблених Картофельниковим, його донькою та Васильєвим, міліція склала фотороботи підозрюваних. Залізничні вокзали та аеропорт були оточені, на всіх шляхах, що вели з міста, встановлені КПП.

Білу «Ладу» знайшли на світанку, залишену на стоянці. Трохи пізніше з телефона-автомата в Рязані було зроблено дзвінок до Москви, і телефоністка, яка виконувала з’єднання, встигла почути фрагмент розмови. Той, хто дзвонив, сказав, що з міста неможливо виїхати непоміченими. Голос на іншому кінці відповів: «Розходьтеся й вибирайтеся кожен окремо»[24]. Телефоністка доповіла про дзвінок міліції, яка відстежила номер. Яке ж було її здивування, коли виявилося, що номер належав не чеченським терористам, а ФСБ. Невдовзі терористи були заарештовані, але приголомшили міліцію, показавши посвідчення співробітників ФСБ. Незабаром ФСБ наказала їх звільнити.

Тепер ФСБ не залишалося нічого іншого, як запропонувати якесь пояснення. У п’ятницю, 24 вересня, директор ФСБ Микола Патрушев, вийшовши з наради в Кремлі, повідомив репортерам, що евакуація людей з будинку в Рязані була складовою тренувальних навчань.

Заява Патрушева суперечила тому, що впродовж двох днів повідомляли державні органи. Уранці 23 вересня очільник Рязанського управління ФСБ Олександр Сергеєв виступив по телебаченню й привітав мешканців будинку з порятунком від теракту. Міністр внутрішніх справ Володимир Рушайло оголосив по національному телебаченню про відвернення спроби терористичного акту. А тепер Патрушев називав цей інцидент тренуванням. Знайдені саперами мішки, за його словами, містили цукор, а дані аналізатора про наявність гексогену були помилковими. В інших містах проводилися аналогічні навчання, сказав Патрушев, але лише в Рязані люди зреагували так оперативно. Він похвалив жителів міста за пильність.

Такий розвиток подій викликав обурення в Рязані, де люди провели ніч на 23 вересня просто неба. Журналісти висловили припущення, що винуватцями й чотирьох попередніх вибухів були не чеченці, а ФСБ. Проте суспільство не виявило якоїсь організованої реакції, і на другий день після знаходження бомби у Рязані російська авіація почала бомбардувати грозненський аеропорт, а 1 жовтня російські війська перетнули кордон Чечні, розпочавши другу Чеченську війну.

Свого часу саме обурення «підступним нападом» Гітлера на Радянський Союз допомогло радянському народу мобілізуватися в перші дні Великої Вітчизняної війни, відтоді цей напад залишався в свідомості російського народу певною моделлю поведінки. Підриви житлових будинків було організовано за аналогічною моделлю. Більшість росіян вважало, що чеченці принесли російському народові війну й тепер мали за це заплатити. Рязанський епізод, хоч і тривожний, був забутий у вирі швидкого розвитку наступних подій.

За п’ять років до описаних подій перша Чеченська війна почалася зі знищення російських військ, які на танках потрапили в пастку на вузьких вулицях Грозного в ніч на новий 1995 рік. Цього разу вторгнення до Чечні здійснювалося методично й нібито успішно, внаслідок чого популярність Путіна стрімко зростала. Якщо в серпні лише 2% населення бажали бачити його президентом, а у вересні — 4%, то в жовтні ця цифра зросла до 21%, а в листопаді — вже до 45%, набагато перевищивши рейтинги решти кандидатів[25]. Тепер було ясно, що запроваджувати надзвичайний стан і відкладати вибори не доведеться. Путін був здатний виграти вибори самостійно, за допомогою нової війни.

Російська армія легко просувалася долинами Чечні аж до Терека. Там вона зупинилася й звідти завдавала ударів по інших частинах Чечні. У грудні війська перетнули Терек, оточили Грозний і почали його масований обстріл, після якого місто стало схожим на місячний краєвид.

На початку листопада я знову зустрівся з політтехнологом, який попереджував мене про масштабну провокацію в Москві, й він сказав, що цією провокацією стали підриви житлових будинків. Таку думку висловлював не лише він, подібні звинувачення лунали зі шпальт багатьох російських газет. Це були, зокрема, дуже популярний «Московский комсомолец», газета «Новое время» та тижневик «Общая газета». Для атмосфери, яка панувала в Москві за Єльцина, було характерним те, що після восьми років управління країною на користь гангстерів і олігархів думка про причетність влади до теракту проти власного народу здавалася не лише правдоподібною, а й цілком імовірною.

«Виконавці теракту, — сказав мій приятель, — заклали бомбу (на Гур’янова) у робітничому районі, а не в елітних кварталах центру міста. Якщо це були чеченці, які мали політичну мету, то знищувати звичайних людей було безглуздо.

Якщо ви подивитесь на мапу Москви, то побачите, що місце вибрано терористами ідіотськи непрофесійно. Терорист має забезпечити собі можливість швидко зникнути з місця події. Печатники ж (де знаходиться вулиця Гур’янова) — це півострів. Він із трьох боків оточений Москва-рікою, і єдиний шлях звідти — це Рязанський проспект. Це також найбідніший район Москви, там найдешевше житло й найгірша екологія. Другий вибух стався на Каширському шосе — теж серед найубогішої житлової забудови Москви.

Як вибухівку було використано гексоген. Це реактивна речовина для нової генерації російських артилерійських снарядів. Виготовляє гексоген лише одне підприємство, яке знаходиться в Пермській області й пильно охороняється ФСБ. Кожен грам цієї речовини реєструється.

Аби забезпечити руйнації такого масштабу, гексоген треба було зважити, а бомбу закласти в точно розраховане місце. Це можуть зробити лише фахівці. Вибухи були ретельно спланованими, і будівлі склалися, як картковий будиночок».

Я був вражений. Ці вибухи створили в Росії атмосферу терору, а потім, забезпечивши виправдання для нової війни в Чечні, раптово припинилися. При цьому впродовж трьох-чотирьох днів з місць подій прибрали всі уламки та рештки, включно з фрагментами тіл, успішно спотворивши місця злочинів.

Я був майже впевнений, що інформація, надана моїм приятелем, походить від нелояльно налаштованих співробітників служб безпеки, і спитав його, чи можу я поговорити з його інформаторами. Він пообіцяв організувати мені зустріч із ними. Наступного дня мені зателефонували, і я домовився зустрітися з двома чоловіками біля Большого театру о 18-й годині.

Обом було за тридцять. Ми пішли до розташованого поблизу універмагу, де ескалатором піднялися на останній поверх. Потім спустилися сходами нижче, на майданчик, з якого відкривався вид на площу. Вже стемніло, колони театру були ілюміновані, а на площі горіли ліхтарі. Йшов дощик.

Чоловіки сказали, що зустрічаються зі мною через повагу до мого приятеля. І підтвердили, що в підривах житлових будинків справді є щось дивне.

Під час розмови я нічого не записував, покладаючись на свою пам’ять. Ззовні ми виглядали як троє приятелів, що просто розмовляють між собою, і все ж таки я весь час озирався — чи не з’явився якийсь сторонній спостерігач. Мої співбесідники доповнили деталями інформацію, надану моїм знайомим. Вони назвали безглуздою ідею про здійснення цих підривів чеченськими терористами. Усі чотири вибухи мали однаковий «почерк», про що свідчили характер руйнувань, спосіб обрушення бетонних панелей будівель і масштаби вибухів. Вибухівкою в кожному випадку слугував гексоген, і всі чотири бомби були запрограмовані на нічний час, аби забезпечити максимальну кількість жертв.

Аби все це виконати, чеченським терористам знадобилося б здійснити велику логістичну операцію. Їм треба було протягом двох тижнів підготувати дев’ять вибухів (чотири з них відбулися, а ще п’яти російська влада нібито запобігла) у дуже віддалених одне від одного містах. Крім того, це довелося б робити в той час, коли чеченські ісламісти — пріоритетні підозрювані — вели бої з російськими військами в Дагестані, а офіційна чеченська влада готувалася до російського вторгнення. За цих обставин чеченці не змогли б отримати доступу до тон гексогена із заводу в Пермській області, що суворо охоронявся силами ФСБ.

Мої співбесідники детальніше зупинилися на тому, чи можна вважати цих терористів фахівцями. У Москві, сказали вони, перша бомба спричинила руйнування всієї центральної секції будинку. На Каширському шосе восьмиповерховий цегляний будинок перетворився на купу сміття. Аби досягти такого результату, вибухівку треба закладати в певні місця, аби вибух зруйнував головні елементи конструкцій, змусивши будівлю скластися, «як картковий будиночок». Це потребує підготовки. У Росії таку підготовку забезпечують лише сили спеціального призначення, військова розвідка (ГРУ) та ФСБ.

Підриви будинків пояснювалися як відповідь на російські атаки в Дагестані після вторгнення в цей регіон у серпні ісламістів, керованих чеченцями. Але ретельне відтворення подій показало, що на організацію таких підривів довелося б витратити чотири — чотири з половиною місяці. Терористам треба було обрати й відвідати об’єкти-мішені, внести корективи, визначити оптимальний склад вибухівки, замовити її виготовлення, зробити остаточні розрахунки на основі складу вибухівки, винайняти приміщення в обраних будівлях і перевезти туди вибухову речовину та пристрої. Тож планування мало початися навесні, задовго до вторгнення чеченців у Дагестан. Але ці теракти могли бути частиною масштабнішого плану, який включав чеченське вторгнення до Дагестану, бомбардування росіянами сіл ісламістів у «відповідь» та вибухи в Буйнакську, Москві й Волгодонську, які можна було би потім подати як помсту чеченців. Здійснення такого плану міг забезпечити лише російський уряд у співпраці з ФСБ.

Ця інформація вразила мене й здалася дуже переконливою. На додаток до труднощів, з якими чеченцям довелося б зіткнутися при плануванні та здійсненні вибухів, важко було зрозуміти, як вони допомогли б їм у досягненні цілей. Єдиним реальним результатом таких терактів було б виправдання нового вторгнення в Чечню. Оточенню Єльцина вибухи, безперечно, стали в пригоді, бо воно сподівалося зберегти контроль над переходом президентської влади й у такий спосіб уникнути ув’язнення.

Тридцятого вересня генерал Олександр Лебедь, який балотувався в президенти 1996 року, сказав в інтерв’ю французькій газеті «Le Figaro», що він фактично впевнений у тому, що за підривами житлових будинків стоїть сім’я Єльцина. «Будь-який чеченський командир, що прагне помститися, почав би з підриву російських генералів. Він завдав би удару по будівлях МВС чи ФСБ, по складах зброї чи атомних електростанціях. Він не обрав би мішенню простих і безневинних людей. Було поставлено мету — почати масовий терор». Лебедя спитали, як далеко може піти кремлівський клан? «Вони готові на все, щоб утримати владу, — відповів він. — Усі засоби годяться»[26].

На початок жовтня я почув уже досить, аби викласти свої підозри в статті, яку назвав «Анатомія бійні». Після розпаду СРСР я втратив контакти з редакціями російських газет і відновив ці зв’язки лише частково. Я був непевний, чи захоче хтось опублікувати статтю, в якій є натяк на те, що головний кандидат у президенти Росії — терорист. Але в той час я встановив контакт із газетою «The Washington Times», яка за Клінтона мала багато читачів у Вашингтоні завдяки своїй опозиційності. Свою статтю я вирішив надіслати туди.

А ще я збирався до Красноярська, де в 1990-х роках відбувалися криваві сутички за контроль над алюмінієвою промисловістю, під час яких було вбито десятки людей. А потім була запланована подорож автівкою з Красноярська до Саянська — п’ять годин шляхом, який пролягав засніженою тайгою, де машини легко зупиняли, а люди подекуди безслідно зникали.

Розмірковуючи над цими своїми планами, я вивчав випуск газети «Московский комсомолец» за 22 жовтня, де цілі шпальти були заповнені світлинами жертв вибухів. На одній сторінці було вміщено фото будинку по вулиці Гур’янова, в якому в усіх вікнах горіло світло. Я став роздивлятися обличчя загиблих. Ким вони були? Я дивився на світлину родини Михайліних — Сергія, Тетяни та їхніх двох дітей, 24-річної Жанни та 16-річного Олександра. Вони мешкали в 97-й квартирі. Жанна притулилася головою до голови брата. У батьків спокійний і, як мені здалося, гордий погляд. Уся сім’я загинула.

Наступна сторінка була присвячена жертвам вибуху на Каширському шосе. Фелікса Мішаріна, 58 років, із квартири 74 сфотографували на якомусь святі: права рука кудись простягнута, а лівою він обіймає дружину Віру, 50 років. На тій самій сторінці — фотографія руїн, які поховали під собою Мішаріних, коли залишена в підвалі бомба вибухнула. Що робити? Не звертати на все це уваги? І я написав електронного листа до редакції «The Washington Times», додав свою статтю і натиснув «Надіслати». А потім поїхав до аеропорту і нічним рейсом вилетів до Красноярська. Моя стаття з’явилася в газеті наступного дня[27] — і була проігнорована читачами.

У російській пресі в ті часи така стаття не була б чимось незвичним, але на Заході після першого шквалу повідомлень про дивні події в Рязані цікавість до підривів житлових будинків вщухла. Наступні 15 років західні держави в своїй політиці виходили з припущення, що легітимність режиму Путіна не викликає сумнівів.

Чотирнадцятого вересня, після другого московського вибуху, Путін заявив, що служби безпеки впевнені у причетності до цих вибухів Осами Бен-Ладена. Директор ФСБ Микола Патрушев заявив, що організаторами підривів були «міжнародні терористи, які окопалися в Чечні при потуранні офіційних властей у Грозному...»[28]. Ці заяви мали певні наслідки — Захід почав пов’язувати підриви житлових будинків у Росії з ісламськими терористами.

Однак більш важливою виявилася нездатність Заходу уявити собі, що будь-який режим може вбивати сотні власних громадян і тримати націю в страху заради збереження влади. Це небажання повірити в неймовірне дорого коштувало. Воно спотворило західну політику стосовно Росії, зробивши її наївною та неефективною. З моменту приходу Путіна до влади той образ Росії, що існував в уявленні Заходу, не мав нічого спільного з реальністю.

Парламентські вибори відбулися в Росії в грудні 1999 року. Хвиля народної підтримки Путіна та нова війна в Чечні змінили політичний ландшафт. Партія «Єдність», яка була створена за порадою Березовського й не мала іншої платформи, крім підтримки Путіна, досягла вражаючого політичного успіху. Президент Єльцин протистояв опозиційному парламенту, натомість пропутінські сили отримали переконливу парламентську більшість, залишивши опозицію без політичної бази в національному уряді. Напередодні Нового року Єльцин склав із себе повноваження, й виконувачем обов’язків президента був призначений Путін, що надавало йому всі переваги посади. Згідно з Конституцією, вибори перенесли з червня на квітень, а відтак розпочалася президентська кампанія.

Поки все це відбувалося, російські журналісти почали заново вивчати інцидент у Рязані. Тридцятирічний кореспондент «Новой газеты» Павло Волошин на початку лютого завітав до Рязанського ГУВС, де зустрівся з Юрієм Ткаченком — сапером, який перевіряв бомбу. Пізніше Ткаченкові не дозволяли контактувати з журналістами, але того разу він дав детальне інтерв’ю, в якому наполягав на тому, що бомба, виявлена в підвалі будинку по вул. Новоселів, 14/16, була справжньою. Він сказав, що в неї був справжній військовий детонатор, а найсучасніший газовий аналізатор, застосований рязанською міліцією, чітко вказав на присутність гексогена.

Волошин поговорив також із співробітниками міліції, які приїздили за викликом Картофельникова. Вони теж наполягали на тому, що це були не навчання й що речовина в мішках не була схожа на цукор.

На підставі цих та інших інтерв’ю Волошин опублікував у випуску «Новой газеты» за 14 лютого статтю під заголовком «Цукор чи гексоген? Що трапилося в Рязані». Виклавши думки Ткаченка та інших, він закликав ФСБ оприлюднити наказ щодо навчань і надати журналістам доступ до агентів, які закладали бомбу в підвал, і до речових доказів.

Стаття викликала широку дискусію, але реакції з боку посадовців майже не було. Проте одного дня Волошину до редакції зателефонував викладач, який сказав, що в однієї з його студенток є подруга, яка зустрічається із солдатом, і той солдат вихвалявся, що охороняє мішки з гексогеном. Солдата звали Олексій Піняєв, він служив у Наро-Фомінську під Москвою. Волошин поїхав туди, таємно проник на базу, і йому вдалося зустрітися з цим солдатом.

Піняєв розповів, що восени 1999 року його відрядили з бази в Московській області до бази 137-го Рязанського десантного полку, розташованої в 20 км від Рязані, де десантників готували до боїв у Чечні. Після певного періоду тренувань у стрільбі та стрибках із парашутом його призначили охороняти склад, де начебто зберігалася зброя та боєприпаси. Служба була нудною, тож одного дня Піняєв з іншим солдатом вирішили зазирнути всередину складу. Вони відчинили металеві двері, але замість боєприпасів побачили стос 50-кілограмових мішків із написом «цукор».

За словами Піняєва, вони дуже здивувалися, навіщо треба було виставляти охорону для мішків із цукром, і щоб не йти з порожніми руками, проштрикнули багнетом один із мішків і відсипали собі цукру в пластиковий пакет. Пізніше вони випили з ним чай. Смак, сказав Піняєв, був огидним, і вони злякалися, що отруяться. Вони принесли пластиковий пакет до командира, той викликав вибухотехніка, який перевірив зміст і доповів командирові, що ця речовина — гексоген.

Майже одразу після цього Піняєва та другого солдата звільнили від виконання звичайних обов’язків і почали регулярно викликати на допити, до того ж їх звинувачували не в крадіжці цукру, а в «розголошенні державної таємниці». Однополчани радили їм приготуватися до тривалого ув’язнення. Однак зрештою справу було закрито, і співробітники ФСБ рекомендували Піняєву та його товаришу забути про склад і про «особливий цукор».

Історію з Піняєвим було опубліковано у випуску «Новой газеты» за 13 березня під заголовком «Гексоген. ФСБ. Рязань». Там уперше пролунало, що напередодні згаданих навчань велика кількість гексогена зберігалася під охороною на військовій базі в 20 км від Рязані, у мішках із написом «цукор».

Сімнадцятого березня, під враженням від цієї публікації, два депутати з ліберальної парламентської фракції «Яблуко» — Юрій Щекочихін і Сергій Іваненко — закликали своїх колег по Держдумі вимагати від генерального прокурора відповідей на такі запитання:

1. На якій стадії знаходиться кримінальна справа, порушена в зв’язку з виявленням у Рязані 22 вересня 1999 року вибухової речовини?

2. Чи був проведений якийсь аналіз цієї речовини?

3. Хто віддав наказ про проведення таких «навчань» і про використання в них чи то справжньої вибухової речовини, чи то її імітації?

Депутати вимагали також, аби Дума поставила перед генпрокурором вимогу перевірити наведені в газеті факти щодо зберігання гексогена під виглядом цукру на армійському складі в тренувальному таборі десантників.

Ця вимога не пройшла, набравши лише 197 голосів — для абсолютної більшості забракло 29 голосів. Друга спроба, 31 березня, теж виявилася невдалою: 104 голоси «за» й 133 «проти»[29].

Побоювання, викликані статтями в «Новой газете», набули таких масштабів, що ФСБ довелося погодитися на участь у телепрограмі, де мешканці будинку в Рязані мали зустрітися з високопосадовцями. Мета цієї програми, яку було показано по НТВ 23 березня 2000 року, полягала в демонстрації відкритості ФСБ, але натомість представники цієї служби справили геть протилежне враження — нібито вони намагаються приховати щось жахливе.

Ведучий програми Микола Ніколаєв спитав у Олександра Здановича, речника ФСБ, як могло статися, що Сергеєв переплутав муляж зі справжньою бомбою.

— Генерал Сергеєв, — пояснив Зданович, — не є досвідченим фахівцем у питаннях вибухових пристроїв.

Однак Сергеєв лише передав те, що повідомив йому Ткаченко. Отже, Зданович натякав на некомпетентність підрозділу вибухотехніків.

Ніколаєв спитав Рафаеля Гільманова, незалежного експерта з вибухових речовин, чи можливо сплутати цукор із гексогеном.

— Жодна людина, яка бачила в своєму житті гексоген, ніколи не сплутає його з цукром, — відповів Гільманов.

— Чи припускаєте ви можливість похибки газоаналізатора?

— Ні.

Потім Ніколаєв ставив запитання щодо законності навчань. Павло Астахов — адвокат, який представляв інтереси групи мешканців будинку, — заявив, що закон про оперативно-розшукову діяльність, який поширюється і на військові навчання, не дає ФСБ права мінувати житлові будинки й піддавати небезпеці життя та здоров’я російських громадян. Крім того, в статті 5 цього закону недвозначно вказується на необхідність дотримання громадянських прав під час таких навчань. Один із присутніх в аудиторії військових назвав обставини інциденту надзвичайно підозрілими. Він сказав, що організація військових навчань завжди супроводжується підготовкою карет «швидкої допомоги», медикаментів, перев’язувальних засобів і теплого одягу, і навіть важливі навчання завжди погоджуються з місцевими органами влади.

Ніколаєв поцікавився, чому розслідування цього інциденту триває ще й досі, півроку по тому.

— Призначення ФСБ — розслідувати випадки тероризму, — відповів Астахов. — Але справу може закрити прокурор. Якщо в тих мішках був цукор, то справа давно мала бути закритою.

Зданович спробував відповісти на ці звинувачення. «Ми готові до дискусії, — сказав він. — Саме тому ми тут. Ці навчання були спрямовані на захист безпеки громадян. Ми зробили це, бо не мали вибору. Ми ніколи не діяли проти народу». Проте коли зустріч завершилася й жителі Рязані та співробітники ФСБ залишали телестудію, було очевидно, що ФСБ зазнала неабиякої поразки. І те, що її посадовці усвідомлювали це, було видно з виразу їхніх облич.

Вихід цієї програми в ефір 23 березня, за тиждень до президентських виборів, мав неабиякий ефект. Усі були приголомшені недолугими намаганнями представників ФСБ виправдати дії цієї організації, і передача залишила по собі загальне враження, що інцидент у Рязані схожий не на військові навчання, а на невдалу провокацію.

Однак невдовзі все це, схоже, втратило будь-яке значення. За кілька днів після цієї телепередачі Путін став президентом Росії. З його обранням державні органи, схоже, вважили, що їм більше не треба перейматися підривами житлових будинків. Ті голоси в пресі, що порушували цю проблему, поступово вщухали, й стало здаватися, що ці вибухи стануть просто останнім рядком у тому довгому переліку нерозкритих злочинів, який визначав історію Росії XX століття. Однак для мене ця проблема не втратила свого значення, і хоча я побоювався, що це може виявитися марною витратою часу, все ж таки в квітні, за тиждень після обрання Путіна, вирішив поїхати до Рязані.

У квітні 2000 року Рязань ще ніяк не могла оговтатися від тих осінніх подій. Мешканці будинку № 14/16 по вул. Новоселів потерпали після того, що сталося, від сердечних захворювань і депресій, а їхні діти ввечері боялися лягати спати. Люди, які входили до будинку чи виходили з нього того дощового вечора, коли я приїхав, були абсолютно впевнені в тому, що події минулого вересня не є військовими навчаннями. Одна жінка сказала, що це боротьба керівних органів за владу, а життя людей у цьому будинку для них «не варте й копійки». «Чому я маю вірити? — запитував 67-річний Іван Кирилін. — Тому, що каже уряд, чи тому, що було в підвалі?». Дехто з мешканців говорив, що розмірковує над поданням позову проти ФСБ. Інші були більш обережні. «Загальна думка — краще їх не чіпати, — сказала Тетяна Лукічева, — бо наступного разу вони й справді висадять нас у повітря».

Мешканці цього рязанського будинку були схожі на представників робітничого класу з будь-якого іншого російського міста. Будинок був зведений 1987 року Рязанським радіозаводом, і в ньому досі живе чимало його працівників. Здебільшого це патріотично налаштовані громадяни. Але через ті «навчання» і наступні за ними події людей мучили невідступні сумніви. Вони хотіли знати, чому — якщо цей інцидент був перевіркою — їм не дозволили повернутися до помешкань після успішного знешкодження бомби й чому їм протягом двох днів не розповідали про справжній характер цього інциденту. Вони бажали також знати, яке право мала ФСБ робити з них піддослідних кроликів у якомусь навчанні — якщо це дійсно було навчання.

З Васильєвим я розмовляв у його помешканні. Він усе ще намагався збагнути те, що трапилося.

«Коли я думаю, що цей будинок міг злетіти в повітря й не лише я та моя родина, а й багато людей, яких я знав роками, могли бути поховані під купами уламків, то це просто не вкладається в голові».

Я зауважив, що жертви вибухів у Буйнакську, Москві та Волгодонську теж, мабуть, не могли собі уявити, що загинуть уві сні.

«А хто ж таке може уявити? — спитав Васильєв. — Це не відповідає жодній людській логіці. Але заява про те, що це була перевірка, — безглуздя. Який сенс перевіряти людей на пильність, коли вся країна в стані паніки?»

Васильєв розповів, що мешканці будинку збиралися подавати на ФСБ в суд, але відмовилися від цієї думки з огляду на жахливу паперову тяганину. «Аби подати позов, кожен мешканець має написати особисту скаргу. Для цього потрібен юрист, і хтось має за це платити. Коли люди зрозуміли, з чим це пов’язане, вони відмовилися. Після того, що трапилося, ні в кого вже не було ні часу, ні сил».

Будинок по вулиці Новоселів був дивним вибором для перевірки на пильність, бо в ньому знаходився цілодобовий продовольчий магазин і мешканці могли припустити, що мішки з цукром вивантажуються для магазину. Водночас ефект від цієї перевірки був би мінімальним, оскільки будинок знаходиться на краю міста. Але як мішень для терористичного акту, особливо якщо метою була максимальна кількість жертв, він був дуже доречним. Як і будинок на Каширському шосе, дім по вулиці Новоселів, 14/16, — це звичайна цегляна будівля, тож під час вибуху шансів вижити у його мешканців було б мало. Через те, що будинок стояв ще й на висоті, внаслідок вибуху він міг зруйнувати і прилеглий будинок. Таким чином, трагедія в Рязані затьмарила б усі інші.

У лютому 2002 року пропозицію щодо розслідування рязанських подій втретє було провалено в Держдумі. Цього разу «за» проголосував 161 депутат й лише 7 проти. Але решта парламентарів були або відсутні, або утрималися.

Розуміючи, що жоден офіційний орган не збирається добиватися правди про ці підриви, група депутатів Думи і правозахисників створила незалежну комісію для пошуку відповідей. Її головою призначено Сергія Ковальова, депутата Думи і колишнього радянського дисидента, який за Єльцина очолював Комісію з прав людини при Президенті РФ. Його заступником став інший депутат — Сергій Юшенков. Комісія не мала офіційного статусу, але до неї входили важливі люди, а депутати Думи могли звертатися прямо до уряду з особистими запитами.

Членам комісії довелося зіткнутися з дедалі більшою байдужістю до порушуваних ними питань. Путіну вдавалося імітувати успіхи у другій Чеченській війні, а зростання економіки, яке почалося перед його вступом на посаду президента, набирало обертів. Популярність Путіна досягла найвищої точки.

Однак незабаром після початку роботи незалежної комісії стався випадок, який нагадав росіянам про таємничий характер вибухів у житлових будинках. У березні газета «Новые известия» оголосила про результати свого розслідування факту повідомлення Геннадієм Селезньовим, спікером Думи та соратником Путіна, про вибух у Волгодонську 13 вересня, за три дні до того, як він стався[30].

Володимир Жириновський, голова Ліберально-демократичної партії, поінформував журналістів про те, що сказав Селезньов про вибух у Волгодонську, одразу після заяви останнього — 13 вересня. Але журналісти не знайшли підтвердження його словам, тому не оприлюднили їх. Однак 16 вересня будинок у Волгодонську справді вибухнув, а вже 17 вересня Жириновський зажадав у Селезньова пояснень[31].

«Ви бачите, що відбувається в цій країні? — кричав він, жестикулюючи. — Ви кажете, що житловий будинок вибухнув у понеділок, а він вибухає в четвер. Це можна розцінити як провокацію». Селезньов ухилився від відповіді, а коли Жириновський став наполягати, вимкнув його мікрофон[32].

І ось тепер газеті вдалося отримати роздруківку того, що Селезньов говорив 13 вересня. Він сказав дослівно таке: «Ось повідомлення ще передають. За повідомленням з Ростова-на-Дону, сьогодні вночі був підірваний житловий будинок у місті Волгодонську». Журналісти газети спитали у Селезньова, хто розповів йому про вибух у Волгодонську за три дні до того, як він стався? Він відповів: «Повірте — не Березовський», — вказавши таким чином, що йому добре відомо, хто надав йому цю інформацію[33].

Потім Селезньов виправдовувався, що насправді він мав на увазі вибух 15 вересня, організований злочинними бандами, який не призвів до жодних людських жертв. Цей факт підтверджувався місцевою волгодонською пресою, але пояснення Селезньова викликали більше запитань, аніж дали відповідей[34]. Важко було зрозуміти, навіщо в той час, коли вибухали житлові будинки й гинули сотні людей, треба було інформувати спікера Думи про такий незначний інцидент. Було дивно також, що Селезньов не згадав про цей «рутинний» вибух у вересні 1999-го, коли вперше виникли запитання щодо його поінформованості про волгодонський вибух. І навіть якщо прочитана ним записка стосувалася справжнього кримінального конфлікту у Волгодонську, він усе ж таки доповів 13 вересня про подію, яка сталася 15-го. Як він міг знати про неї за два дні наперед?

Олександр Литвиненко — колишній співробітник ФСБ, який утік до Лондона й займався питанням підривів житлових будинків, — запропонував більш правдоподібне пояснення. Записка Селезньову, на думку Литвиненка, була наслідком «звичайної для “Контори” (ФСБ) плутанини». Вибух на Каширському шосе був призначений на 13-те, а у Волгодонську — на 16-те, але вони все переплутали». Литвиненко казав, що пізніше довідався про те, що людина, яка принесла Селезньову записку про вибух у Волгодонську, була з ФСБ — «як я і гадав»[35].

Тим часом як у Росії намагалися провести розслідування підривів житлових будинків, у Лондоні з’явилося нове джерело звинувачень проти Путіна та ФСБ. Борис Березовський, який зіграв вирішальну роль у сходженні Путіна до влади, але потім, втративши свою впливовість, емігрував із Росії, дав 5 березня 2002 року прес-конференцію, під час якої звинуватив ФСБ у здійсненні вибухів за співучасті Путіна з метою виправдання другої Чеченської війни. Березовський надав свідчення Микити Чекуліна, колишнього виконувача обов’язків директора російського НДІ «Росконверсвзрывцентр», завербованого ФСБ як секретний агент. Чекулін заявив і підтвердив це документами, що в 1999–2000 роках інститут закуповував велику кількість гексогена у різних військових частин, а потім під виглядом пороху чи динаміту розсилав його по країні в невідомих напрямках. Березовський показав також документальний фільм «Замах на Росію», знятий двома французькими продюсерами, котрі спочатку працювали з НТВ над програмою, в якій Микола Ніколаєв розпитував речника ФСБ Олександра Здановича.

Роль Березовського була парадоксальною. Підриви житлових будинків відбувалися в той час, коли Путін був прем’єр-міністром, а Микола Патрушев, його давній протеже, очолював ФСБ. Але планування такої складної операції мало початися набагато раніше, ще до того, як Путін став прем’єр-міністром, і в той час, коли Березовський був одним із найвпливовіших членів керівництва країни. Березовський зіграв важливу роль у сходженні Путіна до влади, а також у сприянні початку нової чеченської війни, що допомогло Путіну виграти президентські вибори. Але нова чеченська війна не сталася б без підривів житлових будинків, тому важко собі уявити, що Березовський не був до них причетний.

Ставлення Березовського до Путіна змінилося лише тоді, коли Путін вирішив усунути його від влади. Березовський почав натякати, а потім — у грудні 2001-го, за два роки після вибухів — відкрито заявляти, що вони були здійснені ФСБ за співучасті Путіна. Подібний рівень цинізму, хоч і шокуючий за західними стандартами, для російських керівників є цілком правдоподібним. Путін не мав змоги відповісти на ці звинувачення, сказавши, що справжнім ініціатором був Березовський, а він, Путін, — лише пасивним учасником. Пізніше він покладатиме на Березовського відповідальність за кожне політичне вбивство і кожен теракт у Росії, але щодо підривів у житлових будинках Путіну доводилося зберігати мовчання. За словами російського публіциста Андрія Піонтковського, «що безнадійнішими ставали шанси Березовського повернутися на російську політичну сцену, то голосніше лунали його обвинувачення... Схоже, він відкрив цілком новий різновид політичного бізнесу: шантажувати владу викриттям своїх власних злочинів»[36].

Нова роль Березовського не допомогла виявити відповідальних за вибухи в житлових будинках. Навпаки — його одіозна репутація дозволила владі уникнути обговорення цього питання. Заява про те, що підриви будинків були провокацією, стала «аргументом Березовського». Хоча французький фільм лише на 25 відсотків був профінансований Березовським, в Росії його називали «фільмом Березовського». Посадовці з ФСБ, якщо взагалі згадували ці вибухи, казали, що не мають наміру вступати в полеміку з Березовським.

Незалежна громадська комісія розпочала роботу в лютому 2002 року, але не змогла отримати відповіді на свої запитання. Російські посадовці відмовлялися відповідати — попри те, що в разі отримання запитів від депутатів це було їхнім юридичним обов’язком. І все ж таки комісія досягла одного значного успіху. Це трапилося після того, як вона вже майже припинила функціонування, — завдяки діям її слідчого, колишнього агента ФСБ та ортодоксального комуніста Михайла Трепашкіна.

Незважаючи на недовіру членів комісії до Березовського, Юшенков і Юлій Рибаков, депутат Думи з Петербурга, полетіли до Лондона, аби потрапити на його прес-конференцію 5 березня та подивитися фільм. У Лондоні Юшенков зустрівся з Литвиненком, який познайомив його з Трепашкіним, звільненим із ФСБ після розслідування зв’язків між співробітниками ФСБ та членами чеченських організованих злочинних угруповань. Після цієї зустрічі Трепашкін почав співпрацювати з громадською комісією.

У квітні Юшенков злітав до США, де зустрівся з Альоною та Тетяною Морозовими, мати яких загинула під час вибуху на вулиці Гур’янова. Сестри Морозови мали офіційний статус потерпілих. Це означало, що вони мали право на доступ до матеріалів слідства й на участь у судових засіданнях. Тетяна Морозова погодилася на те, аби Трепашкін став їхнім адвокатом.

Людина, яка орендувала підвальне складське приміщення, де було закладено бомбу, пред’явила паспорт на ім’я Мухіда Лайпанова, мешканця селища в Карачаєво-Черкеській республіці на Північному Кавказі. Однак виявилося, що справжній Лайпанов загинув в автокатастрофі у лютому 1999 року. Міліція стверджувала, що людиною, яка користувалася цим паспортом, був Ачемез Гочіяєв, етнічний карачаєвець, директор однієї московської будівельної фірми, чиї склади використовувалися як перевалочний пункт для вантажів гексогена під виглядом мішків із цукром.

Насправді малоймовірно, щоб Гочіяєв був до цього причетний. Він жив у Москві, неподалік від місця, де стався вибух, і мав численних родичів у місті. Терактом проти безневинних цивільних людей він піддав би ризику власних рідних.

Одразу після вибуху на вулиці Гур’янова адміністратор будинку Марк Блюменфельд дав опис людини, яка орендувала підвал. На підставі цього опису у ФСБ склали фоторобот підозрюваного. Деякий час він знаходився в обігу, але потім був швидко замінений зображенням Гочіяєва, який виглядав зовсім інакше. Коли Гочіяєв зрозумів, що його звинувачують у підриві будинку, він негайно зник.

Наприкінці березня 2002 року Юрію Фельштинському, співавтору (разом із Литвиненком) книжки «ФСБ підриває Росію», в якій ішлося про вибухи в житлових будинках, зателефонував невідомий і сказав, що він від Гочіяєва. Наприкінці квітня обидва автори передали цьому кур’єрові перелік запитань, адресованих людині, що називає себе Гочіяєвим. За кілька днів в іншій європейській країні посередник передав їм відеозапис і кілька світлин, що підтверджували особу Гочіяєва, а також написані його рукою свідчення. У них він стверджував, що його підставили й що він утік лише тому, що знав про намір ФСБ вбити його.

Трепашкіну свідчення Гочіяєва здалися переконливими, й він вирішив зосередитися на пошуках «оригінала» фоторобота. Тоді він тісно співпрацював з незалежною громадською комісією.

Увечері 17 квітня 2003 року я працював у своїй московській квартирі, коли мені повідомили телефоном, що Сергія Юшенкова застрелили біля власного під’їзду. Моя книжка «Темрява на світанку», в якій я покладав відповідальність за вибухи в житлових будинках на ФСБ, мала вийти в США в травні. І ось Сергія, який був тієї самої думки й намагався її довести, було вбито. Він був одним із найактивніших членів громадської комісії з розслідування цих вибухів і був сповнений ентузіазму, коли я бачив його у вестибюлі Держдуми всього за кілька місяців до того. Він розповів мені про плани широко показати французький документальний фільм та ознайомити людей з реальною історією, що стояла за цими вибухами. Я підійшов до вікна й подивився на навколишні будинки, вуличні ліхтарі та майже порожні вулиці. Вперше за 27 років, протягом яких я писав про Росію, я відчув, що боюся виходити з квартири.

Юрій Щекочихін — ще один член громадської комісії — помер за три місяці після того внаслідок таємничої хвороби, від якої в нього лупилася шкіра й відмовляли внутрішні органи. Російські офіційні органи не дали дозволу на розтин, але родичам Щекочихіна вдалося переслати зразки тканин до Лондона, де на цій підставі було попередньо діагностовано смерть від отруєння талієм. Талій, як вважалося, був використаний і для отруєння Романа Цепова, колишнього охоронця Путіна, у вересні 2004 року.

Щекочихін був моїм другом з 1980-х років. Незадовго до смерті він подарував мені примірник своєї останньої книжки «Раби ГБ. XX століття. Релігія зради» — про людей, яких за радянських часів примушували працювати інформаторами КДБ. На книжці він зробив напис: «У 2003-му ми все ще живі!».

Зі смертю Юшенкова та Щекочихіна Трепашкін залишився єдиним, хто продовжував активно розслідувати підриви житлових будинків. Як адвокат Тетяни Морозової він мав право переглядати архів ФСБ у цій справі і скористався цим привілеєм для пошуку першого словесного портрета головного підозрюваного. Але йому не вдалося знайти жодних слідів цього фоторобота, й це наводило на думку, що портрет було вилучено з архіву, а згадки про нього знищено. Тож Трепашкін став проглядати архіви газет, сподіваючись, що фотографія була десь опублікована, перш ніж ФСБ вилучила її з обігу. Після виснажливих пошуків він нарешті її знайшов. Його, безумовно, здивувало, що на ньому була зображена знайома йому людина — Володимир Романович, агент ФСБ, який у середині 90-х відповідав за зв’язки з чеченськими злочинними організаціями.

У ті роки Трепашкін працював у відділі безпеки ФСБ, який займався захистом співробітників, їхніх інформаторів і їхніх родин. Завдяки цьому він мав опосередковану інформацію про операції чеченських екстремістів, що здійснювалися під прикриттям російських правоохоронних органів. У 1995 році Трепашкін довідався, що певна чеченська банда «трусить» банки в Москві, зокрема, банк «Сольді». Романович, який спеціалізувався на банках і допомагав чеченцям орендувати в Москві приміщення для вимагання та відмивання грошей, був членом цього угруповання.

Трепашкін влаштував засідку біля банку «Сольді» і всередині нього, але чеченці не з’явилися — хтось їх попередив. Пізніше він довідався, що в день невдалої засідки за банком стежила спеціальна автівка, замовлена Романовичем. Трепашкін хотів допитати Романовича, але цьому перешкодив начальник його відділу Микола Патрушев, який заблокував подальшу роботу в цій справі. Трепашкіну пояснили, що заарештовані люди — це «наші чеченці». Пізніше Патрушев очолив ФСБ і займав цей пост у період підривів житлових будинків.

Трепашкін почав шукати автора фоторобота. Він знайшов Марка Блюменфельда, колишнього адміністратора будинку по вулиці Гур’янова, який розказав, що того ранку, коли стався вибух, він описав місцевій міліції людину, котра орендувала підвальне приміщення, і цей опис було покладено в основу першого фоторобота. А за два дні його привезли до Лефортова, де співробітники ФСБ примусили його змінити свідчення й «упізнати» людину на іншій світлині — Гочіяєва.

Тепер Трепашкін мав можливість поставити під сумнів офіційну версію вибухів. У вересні 2000 року Віктор Захаров, начальник Управління ФСБ по Москві та Московській області, сказав: «ми знаємо весь ланцюжок. На чолі стоїть досить відомий (араб) Хаттаб. Під його проводом — два інструктори-підривники, араби Абу Умар і Абу Джафар. Вони навчають диверсантів і забезпечують їх вибухівкою. Безпосередній організатор терактів у Москві — Ачимез Гочіяєв, відомий у Чечні під прізвиськом Лисиця. Він і керував групою виконавців терактів. Усі вони — прихильники радикальної ісламської течії ваххабізм». Захаров додав також, що, за їхньою інформацією, Гочіяєв отримав від Хаттаба 500 тисяч доларів[37].

Але якщо первісний фоторобот людини, яка наймала складське приміщення, зображував не Гочіяєва, то важко зрозуміти, на яких підставах він став підозрюваним.

На той час тривала підготовка до судового процесу в справі Юсуфа Кримшамхалова та Адама Деккушева — двох членів так званої «банди Гочіяєва», які нібито доправили вибухівку до Волгодонська. Трепашкін готувався представити свої важливі дані в суді, але, усвідомлюючи, що ризикує, спочатку повідомив ім’я та телефонний номер Блюменфельда Ігорю Королькову — журналісту-розслідувачу газети «Московские новости». Корольков зустрівся з Блюменфельдом в редакції, і той підтвердив, що людина, «яка користувалася паспортом Лайпанова й публічно видавалася слідством за Гочіяєва, насправді не Гочіяєв»[38].

У редакції, під диктофон, Блюменфельд розповів, що сталося. «У Лефортові мені показали світлину якоїсь людини й сказали, що це Гочіяєв і що я нібито здав підвал йому. Я відповів, що ніколи не бачив цього чоловіка. Але вони наполегливо рекомендували мені визнати в ньому Гочіяєва. Я все зрозумів, припинив сперечатися й підписав свідчення. Насправді ж людина, світлину якої вони мені показали і яку називали Гочіяєвим, була не тією людиною, яка приходила до мене».

Корольков запитав Блюменфельда, чи були схожі між собою Гочіяєв і той чоловік, що приходив до нього. Блюменфельд відповів: «На фото була людина з простакуватим обличчям, а той, хто приходив, кому я здав в оренду приміщення, ззовні виглядав інтелектуалом. У мене склалося враження, що він єврей. До того ж єврей із кавказьким корінням. І я про це неодноразово заявляв слідству»[39].

Незабаром після своєї зустрічі з Корольковим Трепашкін був заарештований, а в його помешканні провели обшук. Йому висунули звинувачення у володінні зброєю без дозволу, але суддя це звинувачення негайно зняв. Тоді Трепашкіна звинуватили в неналежному використанні секретних матеріалів і присудили до чотирьох років виправно-трудового табору на Уралі. Його свідчення так і не пролунали в суді.

Після арешту Трепашкіну вдалося передати до газети «Московские новости» записку з описом секретного документа, з яким він нібито поводився неналежним чином. Він пояснив, що дав своєму колишньому колезі, полковнику Шебаліну, розшифровку підслуханої розмови між членами Гольяновського організованого лочинного угруповання, з якої можна було зрозуміти, що колишні і теперішні агенти ФСБ є членами цього угруповання й брали участь у вбивствах. Трепашкін сказав, що документи, в оприлюдненні яких його звинуватили, не могли мати грифа «секретно», бо закон про державну таємницю забороняє засекречувати інформацію щодо незаконних дій, вчинених держпосадовцями.

З арештом Трепашкіна в розслідуванні вибухів у житлових будинках настало затишшя. Тим, хто бажав далі займатися цим питанням, бракувало слідчих інструментів на кшталт права залучати свідків, і до того ж вони знали, що надмірна активність може коштувати їм життя.

Ось за таких обставин я несподівано виявився в Росії одним із головних обвинувачів путінського режиму. «Темряву на світанку» було опубліковано в травні 2003 року, а за місяць відбулася презентація книжки у Вашингтоні, в Інституті Гадсона. За день до цієї події я отримав електронного листа від Олександра Гольдфарба — емігранта, якого я знав ще з радянських дисидентських кіл у Москві 70-х років і який працював тепер помічником у Березовського. Він запитував, чи не заперечую я проти присутності на презентації «німецької знімальної групи». Я відповів, що не заперечую, і він прийшов із цією групою, що складалася з подружжя — Андрія Некрасова та Ольги Конської, а також із Альоною Морозовою, мати якої загинула під час вибуху на вулиці Гур’янова, а сестра надала Трепашкіну повноваження розслідувати цю справу.

Під час презентації я пояснив, чому вважаю вибухи в житлових будинках провокацією, призначеною забезпечити прихід до влади Путіна. Моя розповідь увійшла до фільму «Недовіра», прем’єра якого відбулася в 2004 році на кінофестивалі «Санденс». Російськомовна версія фільму з’явилася на YouTube і розповсюджувалася в Росії на DVD. «Темряву на світанку» теж було перекладено російською мовою, а великі уривки з неї публікувалися в пресі.

На жаль, люди, які могли допомогти зробити ці вибухи серйозною політичною проблемою, зникали. У 2004 році Анна Політковська, провідний російський журналіст-розслідувач, вимагала від кандидатів на посаду президента Росії відповідей на нез’ясовані питання, пов’язані з підривами житлових будинків. Олександр Литвиненко в Лондоні продовжував доробляти свою книжку й висловлювався з приводу цієї справи. Політковську було застрелено в ліфті її будинку 7 жовтня 2006 року. Литвиненко помер від радіаційного отруєння 23 листопада того ж року — в лондонському суші-барі йому підсипали до чаю радіоактивний полоній.

Через те, що померло так багато людей, які розслідували вибухи в житлових будинках (усі вони, крім Литвиненко, були моїми особистими друзями), я залишився одним із небагатьох, хто продовжував стверджувати, що цю вражаючу провокацію не можна ігнорувати. 17 травня 2007 року, виступаючи перед Комітетом із закордонних справ Конгресу США зі свідченнями щодо російської зовнішньої політики, я пояснював роль, яку зіграли ці вибухи. Я сказав ось що (ці слова потім широко цитувалися): «Коли Єльцин і його родина зіткнулися з імовірністю кримінального переслідування, було розроблено й здійснено план із забезпечення наступника, який гарантував би Єльцину та його сім’ї, що їм не загрожуватиме переслідування, а кримінальний розподіл власності в країні не підлягатиме перегляду.

Однак для успіху операції “Наступник” була потрібна масштабна провокація. На мій погляд, нею стали підриви житлових будинків у Москві, Буйнакську та Волгодонську. Внаслідок цих вибухів, які забрали 300 людських життів, було розпочато нову війну з Чечнею. Путін — щойно призначений прем’єр-міністр, який очолив цю війну, — миттєво набув популярності. Єльцин достроково залишив посаду, Путін був обраний президентом, і його першим указом став указ про гарантування Єльцину імунітету від переслідування. Тим часом усі розмови про перегляд результатів приватизації були забуті»[40].

Ця моя промова здобула дещо дивне визнання. Коли російський Перший канал зібрався показати «документальний фільм», в якому стверджувалося, що напади 11 вересня в США були організовані американським урядом, мене запросили виступити в ефірі з коментарями до цього фільму. Я відмовився.

Коли у вересні 2013 року я повернувся до Росії працювати консультантом і автором на радіо «Свобода», я не мав наміру негайно порушувати питання вибухів у житлових будинках, але сподівався, що зрештою ця тема виникне, бо добросовісному оглядачу оминути її неможливо. Непрямих доказів того, що ці вибухи були здійснені ФСБ, більш ніж достатньо. Єдиною причиною відсутності прямих доказів є те, що путінський режим їх приховав. Місця вибухів були очищені від руїн майже негайно, попри заперечення МВС та МНС. Поспіх, із яким було зруйновано місця злочинів, вражає тим більше, якщо взяти до уваги, що після підривів амбасад США в Кенії і Танзанії 1998 року підозрюваних виявили та зрештою заарештували в результаті ретельного просіювання уламків після вибухів — процесу, що тривав кілька місяців.

У випадку рязанського інциденту влада заблокувала доступ до людей, які поклали бомбу в підвал, до даних про навчання, та й до самого «муляжа» бомби. Це було зроблено нібито з міркувань секретності. Але стаття 7 Закону РФ про державну таємницю, ухваленого 21 липня 1993 року, констатує, що до речей, які не можна класифікувати як державну таємницю або оголошувати секретними даними, належить інформація про «надзвичайні події та катастрофи, що загрожують небезпеці та здоров’ю громадян, і їхні наслідки... факти порушення прав і свобод громадян... (і) факти порушення закону державними органами та посадовцями»[41].

Найбільше заважає сприйняти докази, які вказують на ФСБ як на виконавця цих підривів, не те, що вони є непереконливими, а те, що важко взагалі повірити в можливість таких речей. За будь-якими критеріями, вбивство сотень навмання обраних цивільних людей заради збереження влади свідчить про цинізм, який неможливо збагнути в нормальному людському суспільстві. Але він є цілком закономірним для такої країни, якою стала Росія після доби комунізму.

Насправді в Росії ніколи не забували про вибухи в житлових будинках. Під час антипутінських протестів у 2011 і 2012 роках демонстранти несли транспаранти з нагадуванням про ці теракти. Докази того, що вибухи були провокацією, означають, що Росія несе тягар, який обтяжуватиме її ще довгі роки. Доки не стане відома правда про ці вибухи, з’ясування справжнього характеру посткомуністичної історії Росії неможливе. Водночас відсутність реакції на докази того, що це був спланований державою масовий злочин, робить такі провокації вічною спокусою для можновладців. Якщо винуватці не виявляються й не караються, то ті, хто в Росії бореться за владу, можуть вважати, що провокації є законним способом здобувати перемогу на виборах.

У Росії для людей звично оминати певні проблеми, бо інакше «буде неможливо жити». На жаль, проблеми від цього не зникають. З усіх небезпек, що нависають над Росією, немає більш загрозливої, ніж нездатність добитися розкриття таємниці, яким чином Путін прийшов до влади.