Мері та її аеропорт

«Їж котлету!» — у сонний мозок, наче цвях, уп’явся старий тріскучий голос. Герман перевернувся на інший бік і сховав голову під подушку. «Не буду!» — відповів чистий дитячий голосок за стіною. «Їж котлету, кому я кажу! — Забивання цвяха продовжувалось чіткими енергійними фразами. — Негайно!» — Але Герман уже знову провалився в сон. Закінчення діалогу прослизнуло десь поруч і стерлося з пам’яті.

Колись він мешкав біля кладовища, і недільними ранками його будив оркестр, який грав Шопена. Грав фальшиво, зате далеко і тихо, тому прокидатися було легко.

У новій квартирі Герман ніяк не міг звикнути до галасу центру міста. Особливо влітку, коли люди зовсім не хотіли спати по ночах: йшли вулицею, п’яно співали пісні, гуркотіли по асфальту жерстяними банками з-під пива, били скляні пляшки об стовпи. Жінки голосно реготали або кричали, переважно матом, чоловіки кричали виключно матом.

Будинок стояв поруч із дорогою. Коли Герман розмовляв по телефону, здавалося, що він стоїть на перехресті — шум шин навіть легких машин наче жив у слухавці.

Остаточно Герман прокинувся від завивання тролейбуса. Перші дні цей звук його лякав, йому здавалося, що падає авіабомба. Як у старих кінохроніках про війну.

Він сонно роздивлявся стелю і звично прислухався до сусідів.

Першим був ідентифікований сусід згори, Літрофанич. Як завжди, той недільними ранками ремонтував табуретки. Інколи сусід працював на кухні, а влітку виходив на лавку біля під’їзду і обкладався молотком, пасатижами та цвяхами. Герман ніяк не міг второпати, скільки у сусіда табуреток. Навіть за найскромнішими підрахунками їх мало бути не менш ніж півсотні, хоча б по одній на тиждень, але це було дуже сумнівно.

Митрофанович та його війна

Митрофанович, як завжди, старався. Табуреток у нього було лише дві, а не півсотні, як думав Герман. Одну з них Митрофанович використовував за призначенням, іншу тим часом ремонтував. На сьогоднішній його жаль, життя він присвятив зовсім іншому напрямку людської діяльності. Відколи прийшов з армії й до самої пенсії Митрофанович працював «мухобоєм» на прохідній машинобудівного заводу. Тобто він займався не виробництвом, а його охороною. Якби йому зараз доручили охороняти табуретки, він не мав би жодних проблем, але ж зараз він мусив їх ремонтувати. Тому що довести своїй бабі, хто є хто в цьому світі, — найважливіша і, можливо, остання справа його життя.

Увесь їхній родинний конфлікт сорок п’ять років крутився навколо питання: «мужик Митрофанович чи не мужик?» Баба Олена, яку Митрофанович узяв із свого села, вважала, що мужик удома повинен усе робити своїми руками, «…інакше — для чого він тоді здався?» Він же, використовуючи службове становище, майже всі побутові клопоти вирішував через «шило», тобто спирт, або прохідну заводу, де його називали Літрофаничем. За сорок п’ять років подружнього життя, за сорок п’ять років чергувань Митрофанович жодного разу нічого не зробив власноруч. Але тепер, коли його відправили на пенсію, він водночас втратив майже всі життєві надбання і переваги, залишившися сам на сам із дружиною. Раніше він сміливо міг сказати: «Тобі яка різниця, де та хто? Роботу зроблено!» — і гордо йти з газетою до дивана. Тепер же зловредна баба із задоволенням брала реванш. Дійшло до того, що він, пригнічений ідіотською ситуацією, майже повністю втратив інтерес та бажання до статевих стосунків. І причина тут не у віці, Митрофанович чудово себе почував, а в цих клятих табуретках, які ніяк не давались його незвиклим до такої праці рукам.

Митрофанович вкотре примостився біля табуретки, і, не кваплячись, кілька разів сильно вдарив молотком. Табуретка знову підступно скосилася вбік.

У цій трагікомедії його по-справжньому хвилювали дві речі. Перша: він розумів, що ніколи не зможе самотужки відремонтувати табуретки. Друга: світова статистика вказувала на те, що він помре раніше, ніж баба Олена. «Бабці, якщо їх не вбивати, завжди живуть довше за дідів», — подумав Митрофанович і якось недобре глянув на дружину, яка клопоталася поруч. Перший факт його хіба що гнітив, а з другим він змиритися не міг у силу несприйняття загальносвітової дисгармонії.

Герман та його бажання до рудої мами

Стеля була звичайною, недбало вибіленою.

Герман любив недільні ранки, навіть останнього року, коли вони стали такими гамірливими. За стіною ліворуч почувся рев дитини. Саме рев, а не плач. Герман би й сумнівався, що дитина на таке здатна, але він часто бачив, як із сусідньої квартири виносили коляску. Мама була досить симпатичною дівчиною років двадцяти, батькові, здавалося, на вигляд не більше сімнадцяти. Дрібненького хлопчину було ледь видно за коляскою, коли він тяг її на третій поверх. Але хто саме живе у квартирі ліворуч і скільки там людей, Герман достеменно так і не з’ясував. Усі його спроби порахувати цих сусідів закінчувалися провалом, виходило навіть гірше, ніж із табуретками Літрофанича. Окрім батьків, старших Кальченків, їхньої доньки, її юного чоловіка, онука (чи онучки?) він часто бачив ще одну жінку з дитиною. Певне, це була старша донька Кальченків, бо обидві дівчини схоже симпатичні і руді, хоча справжній колір волосся сучасних жінок пам’ятають тільки їхні батьки та вчителька початкових класів. Мешкає тут старша донька Кальченків постійно чи ні, Герман ніяк не міг розібрати, але її син під наглядом бабусі часто копирсався у дворовій пісочниці помаранчевою лопаткою.

Одного разу він спостерігав, як та лопатка опустилася на голову місцевому коту, іншого разу — злетіла високо вгору під крик малого: «Ура! Мама приїхала!» Лопатка впала за паркан дитсадка, та цього ніхто не зауважив — мама, лишивши валізи посеред дороги, кинулася до сина і радісно підняла його догори.

За добротним фірмовим одягом та манерою поводитися Герман одразу визначив старшу із доньок Кальченків як ілюзіоністку за фахом. До цирку чи естради в лексиці Германа це слово не мало жодного відношення.

Усі тутешні чоловіки стверджували, що саме в цьому місті живуть найкрасивіші жінки у світі. Проте Герман філософічно ставився до цієї аксіоми. Він не бачив іще жодного міста, де б чоловіки стверджували протилежне. «В нашому місті найкрасивіші жінки» автоматично означає «ми володіємо найкрасивішими жінками, отже, ми — найкрутіші чоловіки!»

Але симпатичних дівчат та жінок тут справді було багато, і справді чимало з них виїжджали за кордон. Але лише одиниці досягали вершин професійної майстерності, тобто ставали висококваліфікованими ілюзіоністками. Це тонка, складна і дуже відповідальна робота. Одна помилка — і може розбитися людська доля, а можливо, і не одна. Суть професії полягає у тому, що ілюзіоністка має не одного-двох-трьох постійних коханців-клієнтів водночас, а мінімум шість-сім. Точна їх кількість вираховується за кількістю мобільних телефонів у ілюзіоністки. Мобільний телефон — перший з аксесуарів, який дарується клієнтом, ознака підвищеної інтимності стосунків. «На цей телефон тобі телефонуватиму лише я, домовилися, люба?» Чому б і ні, бовдуре? Кожен із коханців каже їй приблизно таке: «Крихітко моя, я знаю, що у твоїй країні на тебе чекають хвора мама і багато молодших братиків та сестричок, які хочуть їсти. Я розумію, що тільки безпросвітні злидні спонукали тебе зайнятись тим, чим ти займаєшся тут. Я також знаю, що ти ніколи не кинеш цього доти, поки напевно не знатимеш, що твоя велика родина не жебракуватиме. Скажи мені, скільки ти заробляєш за ніч? Я буду давати тобі гроші, але за умови, що ти кохатимеш мене і спатимеш тільки зі мною. Ти згодна?» Звісно, вона була згодна. Чому б і ні, бовдуре? І він дарував їй мобільний телефон, на який дзвонив тільки він. Усе, що їй потрібно тепер, — створити для цього чоловіка ілюзію кохання. І чим дужче закохується, тим більше зиску вона з нього має. Тому — ілюзія, тільки ілюзія того, що вона його кохає, що він — один-єдиний для неї в усьому світі. Чоловікам завжди не вистачає кохання і тепла, вони так до цього незвичні, а наші дівчата — такі прекрасні актриси. Але західні чоловіки не тільки благородні, але й дуже зайняті. Тому незабаром з’являється вільний час, який можна використати ще для однієї ілюзії, потім ще і ще, таким чином, через півроку вони стають професійними ілюзіоністками, здатними без проблем і зайвих вагань створити ілюзію щастя і кохання як для одного чоловіка, так і для кількох водночас. Більше мобільних телефонів — більше ілюзій — більше грошей та подарунків. Отже, одвічні аматорські жіночі забави наші дівчата першими поставили на професійні рейки. Рейки розгалужувалися так само часто, як дівчата розводили ноги.

Старша із сестер Кальченків, хоча він і бачив її лише кілька разів, дуже подобалась Герману. Інколи перед сном він мріяв про неї.

Герман та пані Польська

Герман натяг ковдру на голову і заплющив очі. У квартирі не було холодно, але вставати зовсім не хотілося. На столі лежали книжки, мобільний телефон, пульти від музичного центру й телевізора і чекали рухів господаря.

У двері подзвонили. Надягати халат і йти відчиняти не було ніякого сенсу, він ні на кого не чекав. Скоріш за все, це наглядачі «Водоканалу» чи «Обленерго», які розносили рахунки, або чергові жебраки-шахраї. Хай там як, нічого втішного він для них не мав, а рахунки йому завжди передавав сусід по поверху, старий партизан Андрійович, квартира напроти по діагоналі. Старому було далеко за сімдесят. У будинку взагалі мешкали люди переважно похилого віку.

Герман познайомився з Андрійовичем, коли той ремонтував замок; на вхідних дверях висіла червона табличка «Тут мешкає ветеран Великої Вітчизняної війни». Із замком Андрійович шурхався майже цілий день, але двері все одно відчинялись і зачинялись погано, процедура була досить гамірною, зі скрипами й грюками. Його дружину Герман ніколи не бачив, тільки чув її голос із глибини квартири. Зате часто бачив пса, з яким сусід не розлучався, — просто Іван Бунін на схилі життя. Це був не якийсь там дрібний мопс, такса або дворняга, а справжній бультер’єр. Цього факту Герман ніяк не міг второпати — образ собаки-вбивці не хотів в’язатись у його свідомості з образом тихого дідуся-партизана. Щось було не те: чи то буль — неадекватний, чи то старий — не такий уже й тихий, як здається.

Дзвонити нарешті перестали. Герман почув, що незвані татари тепер турбують Андрійовича — гавкіт пса, гуркотіння замка й дверей, діалог, не розібрати, що до чого, але голоси впевнені й вимогливі, отже, точно носії рахунків.

Герман постарався згадати, що йому наснилося. Але пригадувалися лише фрагменти: чиясь тонка рука, обличчя дівчини (не Мері); будинок, навколо нього — рів із водою, красивий вигнутий китайський місток… відчуття, що повертаєшся додому… Поки все. Більш нічого. Легка туга у серці, відчуття покинутої давно, сотні років тому, домівки. Безнадійність пошуків дороги — це, мабуть, усе, що він міг залучити зі сну до свого активу. Десь посеред дня він обов’язково згадає, що цей будинок сниться йому вже вкотре.

Герман перевернувся на лівий бік. Треба сходити до туалету, випити склянку води, потім можна трохи почитати. Ні, ще треба викурити сигарету. І сьогодні можна обійтися без гантелей.

Знову хтось ішов сходами. Для неділі сьогодні в під’їзді було напрочуд неспокійно і гамірно. На перший погляд цей будинок здається дуже затишним, але якщо недільним ранком лежати мовчки і прислухатись…

У першу ніч після переїзду Герман довго не міг заснути. Нарешті, десь о п’ятій, його таки охопив сон. Та виспатись не вдалося — славен[1] України, який увірвався в кімнату навіть крізь двоє металевих дверей, здався Герману чомусь дуже схожим на славен Радянського Союзу, який він ненавидів саме за звичку лунати по радіо о 6.00. Хто із сусідів умикає радіо на повну гучність з ночі, і кого йому ненавидіти, Герман так і не зрозумів.

Він згадав своє здивування, навіть розпач, коли наступного дня біля квартири його перестріла чемна бабуся, в якій він упізнав викладачку з кафедри психології своєї альма-матер. За його підрахунками, бабці зараз мало би бути років зі сто, але він справедливо вважав, що в наш час люди стільки не живуть, тим більше викладачі. Але для пані Польської часу, здавалося, не існувало. В університеті про її принциповість ходили легенди. Вона була останнім залізобетонним муром радянської школи психології. Студент, який промовляв прізвища «Фройд» або «Юнґ», міг спокійно готуватися на відрахування або брати «академку», такі люди іспити у пані Польської здавали виключно на «два». Пані Польська, дякуючи Богу та деканату, у Германа не викладала, але одного разу йому довелось побувати на її лекції. З кафедри ледь чулося монотонне буботіння, аудиторія сиділа нишком, і від нудьги Герман намалював у зошиті пані Польську в будьонівці, із шаблею в руці, поруч із могилою, на якій замість квітів ростуть ереговані фалоси, та підписав: «Перша Кінна армія на могилі Зіґмунда Фройда». Малюнок пішов по рядах і зрештою потрапив до викладачки. Лекцію було зірвано.

— Молодий чоловіче, хвилиночку! — без сумніву, це була саме вона і вже міцно вхопила Германа за лікоть сухою рукою. Подітися було нікуди — в одній руці він тримав ключі від квартири, в іншій — рюкзак. — Ви наш новий сусід?

Він скосив око — бабця мала рішучий вигляд. «Господи, скільки ж таки їй років?» — подумав Герман, але думати довго над простими питаннями молодим людям пані Польська ніколи не дозволяла.

— Я питаю, чи ви — наш новий сусід?

Тікати було безглуздо, це вам не лекція. Ще коли він їздив у міському транспорті, то помітив, що люди похилого віку — найнебезпечніші. По-перше, у них найтвердіші лікті, по-друге, найжорсткіше взуття, по-третє, саме вони поводяться найбрутальніше.

— Так, я ваш новий сусід, — відповів він стисло і по суті, як і належить навченому студенту.

— Я хотіла спитати, вам радіо не заважає? Я погано чую будильник, тому звечора вмикаю радіо на повну гучність. Вам не заважає?

— Ні, даруйте, все в порядку, я сплю, як хом’як.

— Хом’як потерпить. — Стара явно недочувала. Та це було й не дивно. — Головне, щоб вам не заважало. У нашому домі дуже тонкі стіни, тож майже все чутно… Зачекайте, — вона потягнулася висохлим зморщеним тільцем догори, — ви не в нашому університеті навчались? Я вас пригадую! Який факультет, фізичне виховання?

Останні слова були сказані з очевидним докором і блідою зневагою.

— Ні, художня творчість. Шість років тому закінчив.

— Я пам’ятаю вас. Але екзамен не приймала. Ви не дуже сумлінно навчались, так?..

«Бісова бабця! — Герман поклав книжку на подушку. — Ну й пам’ять! Я ж лише одного разу був у неї на лекції!»

Герман, його мрії та Мері

Герман посміхнувся і нарешті підвівся з ліжка. Санвузол спільний. Він подивився у люстро і зостався задоволений побаченим. Для тридцяти одного року — непогано. Живота немає, жиру — також, так, трохи на бочках, «блакитне сальце», але з його роботою це не дивно. Майже весь час сидіти і дивитись у монітор… Зачіска влаштовує, але через тиждень потрібно обов’язково відвідати перукарню. Голитись у неділю — від лукавого. Сеча була якась жовтувата — цей факт непокоїв його вже кілька днів («Сподіваюсь, це не СНІД!»), але що робити і до якого лікаря звертатись, він іще не вирішив. Собаки смердячі, все одно нічого не лікують, тільки гроші деруть.

У кухні в раковині чекали сьогоднішнього миття тарілки. Герман виставив пику у вікно: кінець березня, а снігу… Термометр показував —10° за Цельсієм. Весну наче вкрав Кабінет міністрів.

Колись він звідси поїде. Коли і куди, достеменно Герман не знав, але те, що поїде, — точно.

Однак час минав, справи закручували, і так виходило, що більші гроші, більші події для нього відбувалися саме тут. Герман вирішив, що це — доля, і спробував дочекатися дня, коли ані події, ані гроші не цікавитимуть його. «Тоді ти будеш зовсім мертвим! — казала Мері. — І що ти робитимеш потім? Ти ж індивідуаліст, хіба зможеш працювати на когось?» — «У мене буде купа грошей, я куплю собі острів, як Марлон Брандо, і житиму на ньому з трьома прекрасними юними креолками, читаючи книжки і слухаючи Ваґнера! Може, там, під зоряним південним небом, під плескіт хвиль, під саму старість я розроблю найгеніальніший рекламний макет усіх часів та народів!» — «А де буду в цей час я?» — стиснувши красиві губи, запитує Мері. «Ти? Ти будеш моїм агентом на всьому узбережжі. Раз на місяць припливатимеш до мене за роботами. Ми кохатимемось до самого ранку, потім моя яхта відвозитиме тебе до берега, на якому чекатимуть твій чоловік і двоє діточок. Він невтішний, але добре розуміє, що тільки так може втримати тебе коло себе…» — «А мій чоловік не міг би жити на острові?» — питає з іронією Мері. «Ні, задля чого мені твій чоловік?» — «Ти чудово розумієш, що я маю на увазі! Я питаю ПРО НАС!» — «Мені не можна одружуватись, сонечко. Мені можна мати, навіть потрібно мати купу дітей, завжди будь ласка, але одружуватись категорично не можна. Психіатр забороняє!» — «Облиш, мерзотнику! То ти не візьмеш мене на острів?» — «Ні. Немає сенсу» — «Немає сенсу — немає сексу!» — розлючена Мері грюкає дверима, і звук удару прокочується всім під’їздом, наче землетрус.

Герман подумав, що в одному Мері мала рацію: він навряд чи міг жити у будь-якій системі, крім тієї, яку створює сам. Це — їхній одвічний диспут навколо аеропорту, точніше, не аеропорту, а метафори аеропорту як сталої системи. Мері стверджувала, що такий аеропорт необхідний кожній людині, що це — чітка система взаємовідносин, регламентований порядок, розклад рухів та рейсів, розумно й тонко організована система, на якій тримається весь світ, у якій кожна людина почувається безпечно і може приносити користь собі та суспільству. Це — як родина, яка необхідна, щоб не вмерти від самотності, кожній людині. Саме так і потрібно вибудовувати своє життя, за цією схемою. Герман же вважав, що в аеропорту найважливіше — злітно-посадочна смуга — і літак з достатньою кількістю палива на борту.

Герман закурив і включив радіо. У новинах передавали, що перші, хто постраждав від війни, — це туристичні фірми. Крім іракців, звісно. В Азії вже третій день гуркотіла війна. Кляті янкі. Згори знову почулося гупання молотка. Герман клацнув пультом музичного центру, але тут і Ґоран Бреґович був безсилий. Здавалося, що сьогодні Літрофанич відкрив цілий цех з ремонту меблів. Шум і ярість!

Сусіди та їхні звичні недільні справи

Митрофанович із люттю вдарив молотком по табуретці. Він ніяк не міг второпати, чому вони весь час ламаються?! Він їх клеїв найміцнішими клеями, збивав найбільшими цвяхами, скручував шурупами, але не більше як через тиждень вони знову розхитувались, скрипіли, і дружина, єхидно так посміхаючися, знову доводила свою перевагу — вона житиме довше. Іноді йому хотілося викинути табуретки прямо з балкона, з четвертого поверху, а іноді просто розтрощити на голові дружини, одним ударом завершити цей марафон, цю малоцікаву гру, яку не він придумав, але на яку завзято погодився, вважаючи, що немає в цьому світі нічого простішого, ніж довести до ладу пару табуреток. Він поклав молоток на стіл і прислухався до музики знизу: «Господи, ну хто цю циганщину слухає?! Як нормальна людина взагалі може таке слухати?» Він ще трохи посперечався подумки із сусідом знизу, хоча, якщо не брати до уваги музичні смаки, в цілому Митрофанович ставився до нього прихильно: чемний, здоровкається, і взагалі, якась чоловіча солідарність відчувалась у його погляді, хоча у свою війну Митрофанович нікого не втаємничував. Усім знайомим казав, що це в нього від неробства на пенсії таке хобі — возитися з табуретками. Ремонтує по дві-три на тиждень і здає на базар за невеликі гроші, так, на «Біломор». І дружина рада, і він при справі. Не в телевізор же днями очі вилупляти!

Похитавши головою, Митрофанович затиснув молотка в руці і з усієї сили ще раз увалив по кришці табуретки, яка вмить, замість того щоб стати на місце, тріснула навпіл. Митрофанович поглядом повільно обстежив тріщину, наче хотів пересвідчитися, що та не намальована, обережно провів по ній пальцем, акуратно здув тирсу і, остаточно переконавшись, що це таки сталося, з лев’ячим ревінням — «Ет, матір твою… прости, Господи!» — підскочив від розпачу та злості чи не до стелі, з серцем кинув молотка на підлогу й пішов на подвір’я — курити.

Пані Польська слухала радіо. Перший Національний передавав про нові ініціативи президента. «Нам потрібна не реформа заради реформи. Нам потрібно, щоб діюча влада стала ефективною», — казав пані Польській президент. «Наволоч. Типова наволоч, — пані Польська не любила президента. — То ти сам щойно визнав, що діюча влада неефективна. Ти сам це про себе сказав! То якого біса ти там сидиш? Тобі треба застрелитись!» — пані Польська не визнавала компромісів. Але, на жаль, президент не чув порад пані Польської, його виступ передавали в запису.

Музика, яка тільки-но увірвалася із квартири напроти, їй не заважала — вона її просто не чула. Виходячи на двір, Митрофанович затримався біля дверей пані Польської і прислухався: з ким вона цього разу розмовляє? З-за дверей напроти, де жив новий молодий сусід, продовжувала верещати духовими циганщина. Грюкнув замок од дверей Андрійовича, і почулось хрюкання Баксика.

— А до вас міліція не заходила, доброго дня, Митрофановичу, сьогодні? — запитав, висунувши голову у пройму, сусід.

Герман та його етикетка з-під майонезу

Крізь Бреґовича з коридору пробивалося лише гучне баксикове «гав-хрю-хрю-гав» і грюкіт дверей. Герман роздивлявся оформлення постера із нового компакт-диска. Він подумав, що річ, скоріш за все, в розмірах, саме в розмірах пакета. На СВ, як не вмощуйся, як не дизайнуй, які постери не вкладай, такого ефекту, як на конверті вінілової платівки, не досягнеш. Він згадав, із яким трепетом уперше доторкнувся до фірмової платівки Deep Purple, як бухкала кров у скронях, наче він тримав у руках усю мудрість світу. «Обережно! Не впусти! — крикнув Віталя Скрипін, щасливий володар біблії меломанів та дяді в Ніґерії, — там же ж Блекмор, Ґіллан, Лорд, такий концерт, у-ух!» Зараз, чесно кажучи, Герман не пам’ятав, якого саме року то був концерт, але пам’ятав, як вдалося добути п’ять рублів, щоб заплатити Сашкові за перезапис, і що наступного ж тижня його ледь не вигнали зі школи за те, що продавав бобіни з Deep Purple, власноруч на «Маяку-205» за дві безсонні ночі переписані, старшокласникам. Хіба можна уявити, щоб він тримав компакт-диск із таким трепетом? Герман поставив поруч «конверти» компакта і платівки Genesis. Дизайн останнього явно був кращим. «Звісно, справа в розмірах. Це не новина. Але як вмістити ідею, яка продаватиме товар, на зовсім маленьку етикетку для майонезу?» Це питання не давало йому спокійно жити весь останній тиждень. Найгірше, що відповіді на нього не знав не тільки Герман, а й рекламне агентство-замовник, яке підв’язалося під багатого клієнта просто так, на фарт, але у пошуках ефективного рішення зайшло у глухий кут. Тож, перекинувши роботу на Германа, колеги розраховували не лише на бездоганне технічне виконання, але й на креативне рішення. Гонорар передбачався відповідний. Але ефективне рішення Германові у голову не приходило, час спливав, і він починав потроху панікувати.

Неділя та її звичайні клопоти

— Ні, а хто міліцію викликав і що трапилось? — Митрофанович, який весь свій трудовий вік провів у ПОХРі, міліцію не любив. Швидше, зрозуміло, як конкурентів, бо прямих причин до нелюбові не існувало, але так уже склалося, що поява міліціонера майже ніколи не несла нічого доброго.

— Ніхто не викликав, самі приходили. Ось сюди. — Григорій Андрійович, старий партизан, показав на двері Германа. — Дзвонили, дзвонили, але ніхто не відчинив. Чи спав, чи той…

— Що? — Митрофанович зацікавився.

— …чи навмисне не відчинив. Та він ніколи не відчиняє нікому, крім дівок. Бачите, скільки папірців уже? — Він простяг руку із комунальними рахунками. — Треба віддати, поки не забув… Питали, хто такий, чи давно мешкає, кого водить… ну, таке…

— І що ти сказав?

— А що я скажу? Що бачив, те й сказав. Ось, про папірці. Третій місяць не плачено, куди це годиться, відключать гарячу воду всьому будинку через нього!

— А ким він працює?

— Не знаю. Іванівна, хазяйка квартири, казала, наче художником якимсь. На комп’ютері. До роботи виходить пізно, приходить о першій, а то й о другій ночі. Як правило, не сам, зауважте. Різні й симпатичні…

— А ти, Андрійовичу, як їхні обличчя зі спини бачиш у вічко?

— А я їх ранком бачу, коли вони виходять. Для чого ж із спини… — Андрійович наче образився.

Бультер’єр Бакс знов чи завив, чи захрюкав. Герман взагалі дивувався цьому псу, який як для своєї породи видавав занадто багато звуків. Звично булі — такі собі похмурі, мовчазні собаки, а цей просто артист розмовного жанру! Нетрадиційний такий буль.

Покуривши, Герман продовжив спостереження за стелею, паралельно обмірковуючи, що треба купити в супермаркеті. Курча чи телятину на сніданок, десяток яєць та, мабуть, макарони на вечерю, олії потрібно купити, може, ще креветок із пивом? Але пиво й креветки потребували компанії, а по неділях Герман принципово був сам, сам із собою, така собі ізольована релаксація. Він спохмурнів і ще раз спробував пригадати сон, але марно.

Крамниця була неподалік, хвилин десять пішки. «У цьому місті все знаходиться на відстані п’яти гривень на таксі!» — жартувала Мері. Хоча чому жартувала, це правда. Він вийшов на вулицю і нарешті відчув, що в цьому світі, крім звуків, є кольори. Відчув тому, що навколо все здавалося сірим і брудним, люди, які натовпом ішли з базару, були невиразними, майже непомітними, машини, що проїжджали, також здавалися брудними і одноманітними, обшарпані будинки пригнічували. Герман знав це своє відчуття невиразності вулиці. Воно означало, що він нарешті прокинувся, все нормально, життя триває, він його бачить таким, яким воно є. Значно гірше було, коли він не звертав уваги ні на кольори, ні на людей, ні на машини. Тоді його погляд був спрямований кудись у порожнечу чи у самого себе, і день обіцяв бути важким аж до вечора: робота валилася з рук, нічого не виходило, світу навколо взагалі не існувало — тільки роздратування, і краще взагалі в такі дні до нього не підходити. Увечері його потроху відпускало, він швиденько виконував якісь незначні замовлення і телефонував Коту. Треба було трохи випити, але якщо і це не допомагало, а таке траплялося раз на два-три місяці, то Герман на тиждень залягав удома, де дивився дурні програми по ТБ і читав книжки. Це була найстрашніша хвороба — синдром поміжсезонної депресії.

Герман ішов, нікуди не поспішаючи, насолоджуючись саме цим — що ось він іде вулицею і нікуди не поспішає. У нього було вдосталь часу, щоб роздивитись усе, що він хотів роздивитись протягом тижня. Це і дерева, і небо, і пташки — він наче мала дитина радів тому, що вони є, і він їх нарешті бачить, усвідомлюючи, фіксуючи у свідомості, що дерево — це дерево, і вітер коливає гілочки, що це — пташечка, точніше, горобчик, ось він пострибав, щось поклював… Назустріч і поруч ішли люди, їм він також радів. Герман відчував, що він з ними одного виду, однієї національності, однієї раси, тобто багато в чому вони з ним тотожні. Він зайшов до крамниці, яка була переповнена меланхоліками, санґвініками, флегматиками та холериками. Крамниця була переповнена також інтро- та екстравертами, всі вони ходили на двох ногах, розмовляли двома мовами, слухали двома вухами, дивились на світ, а в конкретному випадку — на прилавки — двома очима. Для тих, хто ходив на чотирьох, на дверях висіла табличка: «Шановні собаки! Чекайте, будь ласка, на власних господарів біля крамниці!» Виключно через наявність таблички Герман і вибрав цю крамницю для своїх недільних візитів. Її асортимент нічим не відрізнявся від інших, вона навіть була трохи далі, але такої таблички на інших точно не було. Кожної неділі, відкриваючи важкі скляні двері, Герман читав оголошення для собак і намагався уявити, що ті відчувають, коли, чекаючи на господарів, читають цю дискримінаційну листівку.

От і цього дня три вірних пси — німецька вівчарка, сенбернар і боксер — терпляче сиділи біля входу, чекаючи, і проводили очима кожного, хто виходив з магазину. Вийшла пара, потім два підлітки, потім дамочка з білим пуделем на повідку. Собаки здивовано перезирнулись. «Непорядок! Хтось із цих двох точно не вміє читати — або дамочка, або пудель», — подумали вони.

Поки Герман ходив по залу, вибираючи м’ясо, народ потроху розійшовся. Він заплатив гроші, зупинившись між філе з курчати та філе з телятини на першому, і поклав їжу до рюкзака.

— У вас монеток нема? — запитала продавщиця, риючись у касі. — Здачі не буде, мабуть, у мене.

Симпатична крихітка. Герман придивився уважніше. Остання продавщиця була в нього на другому курсі університету, тобто дуже давно. «Може, допоможе чимось з етикеткою для майонезу?» — подумав він і сам собі посміхнувся.

— Як у вас із майонезом справи?

— Дуже добре. Вибирайте! — Вона підняла руку, показуючи на вітрину, і Герман з’ ясував, що з грудьми там також усе в порядку. Він пробігся очима по майонезних етикетках, яскраво представлених на верхніх полицях. Нічого нового й особливого.

— Та ні, дякую, такі в мене всі є.

— Ви що, колекціонер? Майонез колекціонуєте?

Так, вона чудова. На жаль, за прилавком не видно ніг, але повинні бути, бо висока. Років двадцять п’ять. Чорнява. Макіяж помірний, що для продавщиць рідкість. Руки доглянуті, обручка, манікюр без остаточних явищ, задирок немає. Герман хотів було запросити її роздивитись колекцію етикеток, але вчасно згадав, як років зо два тому випадково переспав з керівницею місцевого осередку соціал-демократичної партії (о), і як йому було ніяково, як він нудився і до, і після, і під час, взагалі, задоволення посереднє від того, що нічого сказати, а промовчати просто не дають.

— Дайте якусь шоколадку на здачу або цукерок.

— Газету візьмете?

— Візьму, дякую. Свіжа?

— Вчорашня. До побачення. — І звабливо так посміхнулася.

Герман кинув у рюкзак газету і вийшов із крамниці. З собак біля дверей вже нікого не лишилось. Він озирнувся навкруг: вийшло сонечко, на вулиці значно потеплішало, і йому стало весело-весело.

Герман надів темні окуляри і повільно рушив додому. Весна, безумовно, була вже зовсім поруч. Але от із ким?

Митрофанович сидів на холодній лавці, палив і пригадував, чув він сусідську музику минулого понеділка вдень чи не чув, аж доки не згадав, що ні його, ні дружини в той день не було вдома. «Питали, — розказував Григорій Андрійович, — чи був він минулого понеділка вдень, між тринадцятою та чотирнадцятою, вдома? Я сказав, що не пам’ятаю, принаймні, не бачив…» Разом вони намагалися згадати, коли бачили сусіда останнього разу, але ця розмова слугувала лише фоном. Основною темою для обговорень була стаття у вчорашній газеті про жорстоке вбивство п’ятьох людей на вулиці Першотравневій. Їх застрелили в одній квартирі, одразу всіх, море крові, неясно хто і за що, розмови різні, але газета пише, що вбивство пов’язано з торгівлею людьми. Фірма начебто була лише зашифрована під туристичну. Вбито чотирьох жінок, одного чоловіка, начебто — міліціонера. Але що він там робив?

Тепер сусіди гадали, чи не за цією справою приходили сюди сьогодні міліціонери, і дружно зійшлися на думці, що цього не може бути.

Нарешті хоч трохи пригріло сонце, і брудні купи снігу почали помалу танути. Йти додому після вранішньої поразки Митрофановичу не хотілось, хоча за годину куріння він уже добряче промерз. «Не вистачає спілкування на нейтральні теми», — Митрофанович згадав про сина та онуків, які давно вже не заходили.

— Доброго вам дня! — привітався Герман, підходячи до під’їзду.

— Доброго дня! — Митрофанович хотів ще щось додати сусідові, але не наважився, лише подумав, як же той ранком устиг прослизнути повз нього та Андрійовича непоміченим. «Точно дома не ночував!» — вразився він своїй здогадці.

Герман уже підіймався сходами. Сусідові він відповів автоматично, автоматично діставав ключі, автоматично привітався зі старшим Кальченком, який заходив до своєї квартири і на нього якось дивно глянув, наче хотів щось сказати, але потім передумав.

— Доброго дня, пане колишній студенте! — О, тільки не це! У проймі дверей своєї квартири стояла пані Польська у білій у тоненьку жовту ромашку нічній сорочці. — А до вас учора міліція приходила! І сьогодні також!

Пані Польська в уяві Германа була схожа на смерть. Рідке сиве склочене волосся, палаючі допитливі очі, бездоганно-впевнений тон.

— Міліція приходила? — він трохи не зрозумів.

— І до мене приходила. Двоє. Не у формі, але я документи перевірила — все правильно. Я глуха, але ж не сліпа!

— А чому ви вирішили, що вони приходили саме до мене? — Герман, правду кажучи, був трохи збентежений і слабо розумів, про що йдеться.

— Тому, що питали виключно про вас. Про те, що ви робили минулого понеділка з 13-ї до 14-ї? Ви щось накоїли?

— Я нічого не накоїв.

— Настає кінець світу! І починається він із нашого міста! Певне, ви чули про цей жах? П’ятеро, п’ятеро людей! Ви мені не повірите, але це — ритуальне вбивство. От побачите!

— Дякую, пані Польська, до побачення.

— Як поживає ваш хом’ячок?

«Який ще, в біса, хом’ячок?» — хотів було перепитати Герман, але вчасно осікся. Той самий хом’ячок, якому заважає спати український славен. Із ранку їхнього знайомства пані Польська була переконана, що Герман тримає вдома хом’яка. Герман занервував, тому що дуже швидко згадав про те, що він робив минулого понеділка з 13-ї до 14-ї. Розповідати про це будь-кому, особливо міліції, не входило в його плани.

Внизу Митрофанович терпляче дочекався, поки пані Польська зачинить за собою двері, і лише потому не поспішаючи почав підніматися нагору.

У цей час Кальченки, сусіди Германа по квартирі ліворуч — молода руда мама Наталя, двадцяти років, тимчасово безробітна, з донькою Яною, восьми місяців, її, Наталин, як думав Герман, чоловік, а насправді — молодший брат Вадим, вісімнадцяти років, студент; їхня мати та водночас уже двічі бабуся Ірина Олександрівна, сорока семи років, бухгалтер, із онуком, п’ятирічним Вовиком, сином старшої доньки Тетяни, на руках, та їхній батько і вже двічі дідусь, Сергій Анатолійович, сорока дев’яти років, безробітний — сиділи на кухні і пили чай каркаде. На столі лежала вчорашня газета, та сама, яку обговорювали сусіди. На першій сторінці було написано про вбивство, що сталося минулого понеділка, і вміщено п’ять світлин убитих. Основною темою бесіди, само собою, була ця подія. Але вже не стільки сама подія, як факт того, що до їхнього сусіда ліворуч і вчора, і сьогодні приходила міліція. При цьому ні вчора, ні сьогодні їм не вдалося з ним поговорити. Вчора його не було вдома — це відомо точно, але сьогодні він не відчинив їм двері — чому? Сергій Анатолійович докладно відповів міліціонерам на всі запитання стосовно сусіда, але ж нічого такого, що б їх порадувало, розказати не зміг. Як не дивно, але того понеділка із Кальченків нікого не було вдома. Хіба що заходила старша донька посидіти з сином, поки той спав, але про це старший Кальченко промовчав. Усе це його трохи непокоїло, бо він належав до тієї категорії людей, які вважали, що в цьому світі жорстко регламентовано і дозовано і щастя, і нещастя, і гроші, і їх відсутність, і здоров’я, і болячки… Тому, чим більше негативу буде в когось, тим менше дістанеться йому. У даному конкретному випадку найбільше він переживав за свою старшу доньку Тетяну, чия робота за кордоном не була секретом для слідчих: скільки років там працює, чи заміжня, де зараз, яка адреса, телефон? Питання були простими, але в той же час і підступними, він не знав, як правильно відповідати, тому нервував і плутався. Звісно, вона тут ні до чого, та як би там не було, вся ця історія дуже не подобалась родині Кальченків. Вони пили чай, привезений з Арабських Еміратів, і чекали на Тетяну, яка з хвилини на хвилину мала прийти та всіх їх заспокоїти. Вона повинна була сказати: «Не хвилюйтесь, усе нормально. Ваш світ не потурбують».

Дома Герман увімкнув радіо. У Багдаді було не так щоб зовсім усе спокійно, але, принаймні, нічого особливого як для війни не сталося: так, потрощено трохи будинків, убито десятків два чи три арабів.

Герман подумав, що людство схоже на дитину, якій у руки потрапила цікава іграшка. З дослідницьким задумом розібратись, як та іграшка влаштована, дитина потихеньку починає її розбирати, зовсім не турбуючись, як усе це потім знову скласти докупи. Врешті-решт, дитина розщеплює іграшку на атоми і намагається зібрати щось цікаве із залишків деталей. Інколи це вдається, інколи ні, а часом виходять просто геніальні речі, які спрощують життя. Але нічого кращого за ту, першу іграшку винайти не вдається. Тоді дитина, яка паралельно з процесом, не відходячи далеко від іграшки, їла, розляпуючи довкола кашу, спала, не міняючи пелюшок, блювала, не витираючи рота, чхала й кашляла, не витираючи шмарки з-під носа, забажала знову зібрати іграшку докупи. Але виявилося, що вона не пам’ ятає не тільки того, як та іграшка влаштована, а й того, який насправді вона мала вигляд. Фотокамеру було винайдено пізніше, малювати дитина навчилася лише нещодавно, до того ж багато деталей виявилися втраченими назавжди, деякі було просто викинуто як непотріб, а деякі визнано небезпечними для життя — і знищено безслідно… Дитина розплакалася, бо тримала в руках замість великої красивої іграшки, якою могла гратися досить довго, може й вічно, купу маленьких, здавалось би, корисних, але досить безглуздих іграшок, які давали їй сумнівні знання, дрібну допомогу в тому, що змінити все одно не можна, і звичку до неохайності та розбещеності.

Герман одразу зайшов на кухню. У животі бурчало, свіже повітря і монолог пані Польської розбудили просто звірячий апетит. Він кинув сковороду на плиту, запалив газ, дістав із наплічника олію та продукти. «Яким має бути майонез? Точніше, якою має бути етикетка, яка його продасть?» Не народжувалось ані тексту, ані генерального кольору, не було не те що ідеї, навіть і натяку на неї! Єдине, про що пронявкало рекламне агентство-замовник, так це про побажання клієнта, що фішка має полягати в тому, що це мовби такий майонез, який вживають справжні «зірки» естради чи кіно. Він начебто такий корисний, такий дієтичний, так допомагає їм мати чудовий вигляд… При цьому жодної «зірки», звісно, на етикетці зображено бути не повинно, авторське право і таке інше. І це все. Не мало, але як куцо! А час спливав! «Геро, ти дизайнер, ти рекламіст, врешті-решт, ти і думай! Ми тобі за це і платимо!» Вони, вочевидь, перебували в цілковитому розпачі. М’ясо на сковорідці приємно зашкварчало, кілька крапель олії вистрелило на стіл. Макарони чи рис? Макарони швидше. І він поставив на плиту каструлю з водою.

Нарешті Герман дістав із рюкзака газету. Дивлячись на світлини вбитих людей (чотири жінки, один чоловік, і справді мент) минулого понеділка між 13-ю та 14-ю у будинку на вулиці Першотравневій… Він здригнувся. Неприємний холодок пробіг по спині, і трохи захотілося вийти до туалету, подивитись, як там справи в унітаза.

Герман уважно роздивлявся обличчя на фотокартках. Одне наче видалось йому знайомим. Ця жінка на вигляд була найстаршою, обличчя кругле, ніс прямий — звичайна зовнішність… Боже ти мій! Це ж клієнтка! Його клієнтка, він робив їй оригінал-макет рекламного блока… у газету чи журнал, він достеменно не пам’ятав. Вона обіцяла заплатити, але так і не зайшла, ось чому він її запам’ятав! Це було рік тому чи півроку, а зовсім недавно вона телефонувала йому, і вони домовлялися про зустріч! Але от коли саме? Треба подивитись у журнал замовлень. Збуджений цим несподіваним відкриттям, Герман ткнув ножем м’ ясо — годиться, та й запах був просто чудовим. Час було снідати-обідати. Раптом у пам’яті з’явилося продовження діалогу зі сну. «Їж котлету, кому я кажу, і не мели дурниць!» — «Бабусю, а скільки важить мамонт?» «Увечері прийде батько і все тобі розкаже, добре? Але тільки після того, як ти з’їси котлету!» — «А це котлета з мамонта? А тато ввечері прийде?» — «Ввечері». — «Тоді я й котлету ввечері їстиму. Щоб він бачив, як я їм котлету з мамонта, інакше він не повірить!»

«Чудовий хлопчик, — подумав Герман, нетерпляче роздираючи тупим ножем шмат м’яса, — винахідливий. Не інакше, син адвоката. Але від котлети даремно відмовився…»

З коридору почувся якийсь регіт, шум, гомін. Сходами хтось збіг униз, грюкнули двері під’їзду. Герман важко і солодко лежав після сніданку-обіду на дивані і переглядав газету, але сторонні звуки від сусідів і шум за вікном заважали йому зосередитися. Герман подумав, що лише за рік він навчився візуально ідентифікувати тих сусідів, звуки з квартир яких чує недільними ранками. О 6.00 український славен — квартира напроти, пані Польська; поламаний замок, скриплячі двері, хрюкання Бакса — квартира напроти по діагоналі, Григорій Андрійович, старий партизан; рев дитини, безкінечний ґвалт — квартира поруч, велика родина, Кальченки; грюкіт молотка — сусід зверху, Літрофанич; туберкульозний кашель за стіною о пів на четверту ранку, відхаркування, шум води у ванній кімнаті — сусід за стіною, сусідній під’їзд, чоловік похилого віку, сивий, кривий, як звати — невідомо. Нарешті, неслухняний онук із тріскучою бабусею — жодного разу не бачив, очевидно, живуть десь поруч, але важко зрозуміти, де саме. Інші мешканці будинку начебто й існували, стояли надворі, ходили сходами, вітались, але Герман їх однак не міг запам’ятати.

Газета детально сповіщала про все, що трапилося на вулиці Першотравневій минулого понеділка. Усіх п’ятьох убито пострілами з пістолета у ліве вухо. Двоє з убитих жінок (його клієнтка в тому числі) підозрювались у тому, що відправляли за кордон дівчат займатись проституцією. Квартира правила їм за офіс, але офіційно фірма, ясна річ, зареєстрована не була. Ще одна вбита — дівчина, яка нещодавно повернулася з Іспанії. Повернулась не одна, а з іспанцем на ім’я Сезар. У середу в них мало бути весілля… («Просто караул».) Також загинуло подружжя: капітан відділу боротьби з організованою злочинністю, курирував сектор боротьби з торгівлею людьми («Круто!») та його дружина. Відповіді на логічне запитання, що міліціонер робив у квартирі людей, яких мав за родом діяльності заарештувати, газета не давала. Всі вони сиділи на кухні, — доповідає газета, — пили каву («Звідки це відомо газеті?»). Першим застрелили капітана, який відкрив двері. Іспанець був останнім, хто бачив їх усіх разом живими. За півгодини до вбивства він кудись поїхав. Міліція вже затримала кількох людей, у тому числі декого з родичів загиблих.

Герману стало моторошно від думки, що так недалеко від його дому позбавили життя в такий кривавий спосіб одразу п’ятьох людей. Він підвівся з дивана, підійшов до полиці і вибрав книгу. Вечір був безнадійно втрачений — не через німців, скрипку та поганий психічний стан поета і його мами, — але від того було не легше і не важче, думки постійно крутилися навколо газетної статті про вбивство, вони повністю витіснили МАЙОНЕЗ ЗОРЯНИЙ ДІЄТИЧНИЙ з усіма його прибамбасами та друкований текст. «Може, це й на краще», — подумав Герман. Починалась інтелектуальна імпотенція, і він увімкнув телевізор.

Того вечора йому навіть ніхто не зателефонував.

По телевізору розказували, як війська коаліції, до якої країна, де жив Герман, чи то входила, чи то не входила, переможно вбивають усіх на шляху до Багдада.

Чергова неділя без Мері добігала кінця.

Герман та його потворні менти

«Нам потрібен Герман С.! Він є?» — з цим банальним питанням на вустах двоє людей вранці в понеділок з’явилися у дверях його офісу. Вони тримали в руках по тоненькій папці так, начебто збиралися зараз передати Герману якісь надважливі папери. Він відірвав погляд від монітора — там було одне речення, написане звичайним Times New Roman — МАЙОНЕЗ ЗОРЯНИЙ ДІЄТИЧНИЙ.

— Торговим агентам вхід заборонено! — пожартував Герман, хоча добре розумів, що це явно не торгові агенти і жартувати з цими людьми не слід. Двоє почали потроху змінюватися на обличчі. Обидва — середнього зросту, трохи плюгаві, один — світловолосий, другий — чорнявий. Майже як брати від різних батьків і однієї матері, яка змалечку водить їх до одного перукаря й одягає на базарі в одного продавця. Цього разу, мабуть, був масовий завіз шкіряних курток із комірцем типу «баран» із Туреччини.

— Це ви — Герман С.? — повторили вони питання.

— Так, це я — Герман.

— І прізвище ваше?

— Так, і прізвище моє.

— Нам треба з вами переговорити. — Вони це сказали проникливо, як родичі, які от-от збираються прочитати ваш заповіт і на щось дуже сподіваються.

— Говоріть. — Герман був злий. Всю дорогу до офісу він думав про кляту етикетку для клятого майонезу, про вбивство п’ятьох, про кров, яка, мабуть, текла по трубі в кухню сусідам знизу… Він відчував, що не виспався, що світ — хижа сіра тварюка, яка знову заважає йому жити. Але де ж тоді жити? Отож!

— Нам треба проїхати у відділок. Це ненадовго.

— У мене багато роботи.

— Буквально півгодини. Ми машиною. Тут можуть бути ваші співробітники, зайві люди… Швиденько складемо протокол — і баста.

— І баста, — повторив Герман. — Нікого немає, і ніхто не прийде, проте гаразд. Це пов’язано з убивством?

Чесно кажучи, у будь-якому іншому випадку він ніколи б не погодився їхати у якийсь відділок, але сьогодні йому було нудно на роботі, він розумів, що все одно нічого не винайде.

— Так, — відповіли менти, — певним чином. Буквально пару-трійку запитань для протоколу.

Першого удару світловолосий завдав йому відразу, як тільки вони увійшли до кабінету. Удар був професійно-підступний: по нирках, зі спини. Герман осів на підлогу: різкий біль, темрява в очах.

— Ну що, визнаватимемо провину і збережемо нирки для пива, чи як?

Герман, лежачи на підлозі, хапаючи ротом повітря, не розумів, що відбувається. До чого тут він?!

— Я питаю, — ану вставай, сука! — я питаю тебе: ти за що замочив п’ятьох? — слідчий явно був задоволений своєю рішучістю.

Герман чомусь згадав улюблену відповідь, яка належала геру Мюллеру із «Сімнадцяти миттєвостей весни»: «Я не їм солодкого!», і відповів через паузу:

— Я не п’ю пива.

— Тобто ти хочеш сказати, що нирки тобі не потрібні?

Герман уже майже підвівся, коли серія ударів по корпусу знову звалила його з ніг.

— Падло, для чого ж ти Серьожу замочив, га?! Ну, тепер тобі п…ць! Ми тебе в камеру як півня запхнемо, як опущеного, мучитимешся до кінця життя підором. Ти, падло, у нас повісишся на власних кишках!

Били недовго, але дуже ретельно. Герман уже нічого не хотів розуміти чи пояснювати собі. Ситуація сталась — і вийти з неї потрібно було з найменшими втратами. У даному випадку — фізичними. Він, як міг, закривав голову і статеві органи, підтягував коліна до обличчя, прикривався ліктями, але чотири ноги були спритнішими. Судячи з усього, менти тренувалися так мало не щодня. А Германа так давно ніхто уже не лупцював, років з десять, це точно.

— Все, баста. У камеру підора. Ввечері договоримо. Давай наступного!

Герман та його товариші по нарах

— Який із запахів ти б назвав наймерзеннішим у своєму житті?

Вони лежали на нарах. Тимур був давнім знайомим Германа, він уже не пам’ ятав у якій, але в якійсь із шкіл вони навчались разом. Потім Тимур зник із поля зору. Коли вони через кілька років випадково зіткнулись у барі «Коламбус», виявилося, що той часто виїжджає за кордон, де працював то столяром, то муляром, то будівельником, то охоронцем, — словом, ким тільки не працював, лише б не стирчати тут. Останнього разу вони бачились років зо три тому. Виявилось, що за цей час Тимур кардинально змінив підхід до фізичної праці і, як він висловився, з експлуатованого став експлуататором. Експлуатував він власні зв’язки по всі боки майже всіх європейських кордонів з однією метою — зробити щасливими якомога більше дівчат (цитата) «шляхом їх працевлаштування шлюхами».

— Ти вважаєш, вони не знають, чим там займатимуться? Чудово знають! Повір мені! Усі жінки — бляді!

Так це чи ні, Германа, чесно кажучи, хвилювало менше за все.

— Запах? Не пам’ятаю…

— Коли я служив в армії — уявляєш, я служив в армії!

— Ти служив в армії?

— Так от, — Тимур явно завівся на довгу розмову, — коли я служив у будбаті — королівські війська! — ми працювали на будівництві. Мені подобалось бути каменярем, класти на цемент цеглини… Таке відчуття… справжності, чи як це точніше сказати… Твоя робота просто очевидна, однозначно корисна, ти щось будуєш… Коли стану стареньким, привезу онуків до цієї клятої країни, покажу, що їхній дід збудував ось цими руками!

Тимур показав йому білі рихлі долоні навіть без натяку на важкі трудодні.

Герману наче весь час хотілося по маленькому, але сама думка про це завдавала болю. Суки. Просто суки! Нирка і спина несамовито боліли.

— Германе, — продовжував свій лікбез Тимур, — ти можеш нікуди не поспішати. Це якраз те місце, де нікуди не слід поспішати. Повір мені! У тебе попереду цілих 72 години. Як мінімум.

— Тобто?

— Ти, як і всі люди, що зачинені тут, у цій камері, затриманий «до з’ясування особистості». Це у них такий прикол, у ментів. Так що 72 години гарантовано. А якщо зізнаєшся, то просидиш трохи більше, якщо пощастить, звісно, можливо, місяць або два, поки не знайдуть справжнього вбивцю. А якщо не пощастить, то хтось із нас просидить за ґратами все життя. Довічне ув’язнення гарантовано. Чотири людини плюс мент, це тобі не жарти! Те, що тебе били менти і кричали, що ти вбивця, ще нічого не означає. Тут усім так казали. Так що не переймайся, якось владнається!

— Мужики, у карти граєте? — якийсь мужик на півголови зазирнув на їхній другий поверх.

— У дурня? Чи в очко?

— Поганий жарт, Тимуре, не до місця. Скажи спасибі, що тут блатних немає.

— От за це — спасибі. Погуляли б тоді.

— Тимуре, розбишако, — мужик доброзичливо посміхався, — ти новенького не підбадьорюй сильно. А то бачиш, — він показав рукою кудись у темний кут камери, — ти Ґоґі вчора ввечері підбадьорював, а його сьогодні ледь до смерті не забили. Не навроч. — Його півголови зникло.

Герман поки мало що розумів. Він пригадував цікаву книжку, котру якось знайшов в Інтернеті. Вона називалась «Як вижити у в’язниці» і була написана киянином, майже його однолітком. Сьогодні вона б йому стала в пригоді. Корисні поради, які читати треба було уважніше: не як детектив, а як «Довідник для городника».

— Тимуре, зачекай-зачекай, — Герман спробував трохи призупинити нескінченний монолог приятеля, — зачекай. Кілька запитань, добре? По-перше, вони чудово знають, хто я, де працюю і все таке інше. Яке тут може бути «з’ясування особистості»? По-друге, чи то, скоріш, по-перше — я нікого не вбивав і жодного стосунку до цієї справи не маю, а мене, як злочинця, витягли з роботи, відбили нирки і тримають у в’язниці! По-третє, хто такий Ґоґі? І якщо він зізнався, то нас повинні всіх випустити! Я…

Тимур зареготав. У камері було нудно, тому будь-який жарт чи анекдот, навіть невдалий чи «бородатий», користувались успіхом.

— Відповідаю запитанням на запитання: ти з ментівкою давно справу мав і чи мав узагалі колись?

— Давненько. Я…

— Дві секундочки! Облиш. Часи змінились. У цьому вбивстві за ці кілька днів уже шестеро зізналося! Але, даю член на відсіч, ніхто там і близько не стояв. Тут так п…ть, що краще зізнатись, ніж потім усе життя кров’ю харкати і через трубочку мочитись. Особливо, якщо на тобі не одна справа висить. На Ґоґі, наприклад, торгівля наркотою. Дрібненька, але років на п’ять-вісім вистачить, а при бажанні і «паровозі», який слідаки навісять, — і до червонця дотягне. До часу ніхто його не чіпав, бо мало хто там ті наркотики у нього купляє, не всі ж наркомани — пропащі люди, є і досить-таки не пропащі, я тобі скажу… Отож. Але пробили куранти, і менти всіх під прапори поставили. Усіх, кого могли, хто може мати хоча б який стосунок до всіх цих справ, усіх, хто на гачку, кого, якщо не впіймають справжнього вбивцю, можна було б завести до залу суду і посадити. Розумієш, вони тут специ великі… тут київські опери приїхали, справа — на особистому контролі міністра. Так що, думаю, ще мінімум людей десять присягнуть на допитах, що це — вони, вони і ще раз вони — і ніхто інший застрелити тих п’ятьох не міг! А там — буде як буде. Впіймають — слава богу, а не впіймають — виберуть підходящих — і вперед, за орденами! Тут, звісно, на довічне тягне, але при нормальному підході до справи… Потрібні люди у нашій країні більше п’яти років у в’язницях не сидять! І то — це я ще так, по совісті накинув.

Герман мовчав. Нарешті до нього почали доходити реалії в повному обсязі. Його очі нарешті відірвались від монітора з написом «МАЙОНЕЗ ЗОРЯНИЙ ДІЄТИЧНИЙ» і втупились у сіру стелю камери, яка не символізувала дійсність, а була нею. Притому досить гнітючою: він перебував у СІЗО, його тіло і нирки нестерпно боліли від ударів ментівських черевиків, його клієнтка, з якою він спілкувався менше ніж два тижні тому (чи три?), лежала десь з простреленою головою (її мали поховати вже?). Це майже все, як він думав, що могло пов’язувати його з убивствами, але цього було достатньо, щоб тримати його в камері. Наразі, так вважали тут, у міліції. Але що вони могли йому поставити в провину, крім візиток (чи макет у газету?), що він зробив колись за тридцять хвилин тій нещасній жінці? Якась ланка тут явно була відсутня.

Але яка? Та факт лишався фактом: у результаті нескладних, але досить дійових ментівських висновків він перетворився зі звичайного дизайнера в підозрюваного у вбивстві! Вражаюча кар’єра для понеділка.

— Цікаво, що там американці в Іраку? — Герман почув запитання крізь сон. Він роздер очі. Похитуючись, наче пританцьовуючи, біля нар стояв молодий хлопець симпатичної зовнішності, модно вдягнутий і підстрижений, якийсь ненормально акуратний для СІЗО. Він звертався до Германа.

— Американці? Американці, думаю, непогано.

— Вибач, я не помітив, що ти заснув. Багдад не взяли?

— Ні, біля Басри.

— Довго воюватимуть?

— Ні, не довго. — Герман приліг і сперся на лікоть. Усе боліло. Усе дуже боліло, навіть яйця. — У них озброєння на два покоління мінімум випереджає Саддамове.

— Суки, — сказав красунчик. — Сашко, — і простягнув долоню.

Герман із сумнівом глянув на руку. Він багато чув про те, як на «зоні» опускали тих, хто навіть випадково порозмовляв з «опущеним».

— Я теж не підтримую американську агресію, — холоднувато відповів він і руки не подав.

Красунчик розсміявся.

— Чого ти нервуєш? У нас нормальна камера. Тут сидять винні в одному — всі так чи інакше пов’язані з виїздами за кордон, вивозом проституток, або просто знайомі тих, кого вбили у понеділок. Так що розслабся, чувак, я тренер із танців, а не те, що ти подумав!

Герман дико розсміявся. На волі йому б і на думку не спало взагалі надавати якоїсь уваги сексуальній орієнтації цього типа, хоча він і не сприймав «голубих» як адекватних представників людства, не розуміючи, як вони взагалі можуть претендувати на якесь суспільне визнання. З одного боку, йому було взагалі однаково, хто з ким і яким чином трахається, нехай хоч із козлами, лише б ті не були проти і це не позначалось на козячому поголів’ї. Це приватна справа, врешті-решт, кожного козла! З іншого боку, він ніяк не міг уторопати, як уряд будь-якої країни може взагалі підтримувати тих, хто не може продовжувати свій рід виключно через свої особисті нахили. Тут було щось не те, за цим стояла якась сила, якась хитра гра, тонка пропаганда неприродних цінностей. Хтось пропагував індивідуальний вибір, який на фоні демографічної кризи і природних інстинктів людей абсолютно суперечив здоровому глузду. Як людина, щоденно пов’язана з віртуальною, маленькою, але все ж неправдою, яку звуть рекламою, Герман це відчував підшкірним жиром.

— Хіп-хоп, брейк денс. Танцгурт «Ельдорадо», ти нам логотип розробляв, пам’ятаєш? Дівчина така білява, симпатична, тоді від тебе працювала, не пам’ятаю зараз ім’я. Мері начебто?

— Мабуть. Вона не працювала, лише трохи допомагала. — Герман сів, потер очі, помацав боки. Він навіть не помітив, що задрімав. Тимур хропів поруч.

— Боляче? — поспівчував Сашко. — А мене не дуже били. Я одразу зізнався. Сказав «так, це я їх убив» і все підписав. Потім розберемось. Тим більше, що я того понеділка взагалі у Німеччині ще був.

— І що тепер?

— Нічого. Чекатимемо. Думаю, скоро всіх повипускають. Чув, що вже є основний підозрюваний.

— І за що ж він їх так?

— Ти не зрозумів. Основний підозрюваний — це не та людина, яка насправді вбила. Основний підозрюваний — це та людина, чиї особисті якості, тобто слабкий характер, невдалі знайомства, і, головне, відсутність жорсткого алібі найбільше підходящі для того, щоб навісити на неї цю гидоту. Ментам справу потрібно якнайшвидше в прокуратуру передавати. Зараз подільника йому знайдуть — і все, приїхали.

Сашко розсміявся.

— А подільник для чого? — запитав Герман.

— Не знаю. Певне, вважають, що один навряд чи п’ятьох би завалив, якщо він не Рембо, звісно. А цього, — Сашко кивнув на Тимура, — пройдисвіта звідки знаєш?

— Вчилися разом. У школі.

— А такі хіба у школах навчаються? — Сашко криво посміхнувся. — По-моєму, це для них зайве. Навіщо ж учителів мордувати, казенні гроші переводити?

Судячи з усього, у Тимура у певних колах була не найкраща репутація. Герман помітив для себе це спостереження і знову провалився у сон. Нирки боліли скажено.

У камері було не жарко, у камері було неможливо жарко. Труби, пофарбовані у класичний совковий синій колір, здавалося, зараз розплавляться. Дихати було майже нічим, просто як у забитому мішками та п’яними мужиками у незнімних три тижні шкарпетках купе потяга недалекого сполучення. Герман лежав із закритими очима. Цей запах він ненавидів, це абсолютно точно. Він думав, що, хоча надворі зараз і мерзотно, там холодно і вітер, але все ж таки є одна незрівнянна перевага над камерою. Це — свіже повітря, яким ти можеш дихати, коли заманеться. І цей ступінь свободи не вимірюється.

І ще він подумав, що якби не майонезна етикетка, від сидіння у СІЗО він небагато б (окрім нирок) взагалі й втратив. Зараз майже вечір, а на волі й досі ніхто не знає, що він тут. Більше того, навряд чи в найближчі 72 години хтось по-справжньому кинеться його розшукувати.

Сказати, що цей висновок його стурбував, було б неправильно, але, з огляду на ситуацію, Герман розумів, що такий стан справ робить його значно вразливішим за інших, таких же як і він, підозрюваних. За тих уже телефонували родичі, несли хабарі міліцейському начальству, наймали адвокатів… Його ж спокійно можна було тримати досить довго — у цьому місті в нього не було ані родичів, які б кинулися збирати гроші, ані колег, які б найняли адвоката, ані високопоставлених приятелів-чиновників. Він був практично один, і ситуація небезпідставно вказувала йому на цю слабкість. Він був мало захищеним, прямо як пенсіонер. Мері? Мері краще не знати про це. Вона далеко, і не з ним.

Він згадав, як вони вперше разом поїхали відпочивати до Єгипту. Це було позаминулого літа. Він завжди мріяв побачити піраміди, йому здавалося, що коли він їх побачить, то зрозуміє всю мудрість світу і сенс життя. Тому, коли з’явилися гроші, питання, куди їхати відпочивати, не виникло. Але дорога від Хургади, де вони жили в готелі Long Beach, до Каїра була настільки довгою та важкою, араби настільки крикливими та нав’язливими, що світосприйняття притупилося, і врешті-решт вони озирали три велетенські споруди як багатоповерхові новобудови у якомусь із мікрорайонів міста. Краплинку справжнього відчуття дотику до величі він відчув лише в Карнакському храмі, коли в них була вільною ціла година і вони самі, без гіда, який постійно смішив їх поганою російською, промовляючи «Олександр Макдональдський» (Македонський), «кольоса (колоси) Мемфіса» або «автомальчики» (автоматники), гуляли серед могутніх колон, які були споруджені так давно, що уявити неможливо. Мета їх будівництва також не піддавалась розумінню: для невідомих і незрозумілих сучасній людині культів, які відправлялися невідомими і незрозумілими людьми. Навіщо цей цирк? У Національному музеї Герману вдалося дати нову трактовку імені Нефертіті. Виявилось, що «нефер» із давньоєгипетської перекладається як «прекрасний». Ну, а «тіті» вони і в Африці тіті. Тобто царицю звали «прекрасні тітьки»…

Тепер Мері живе з іншим чоловіком, єдина користь від якого лише в тому, що він готовий був одружитись на наступний день після знайомства. Герман і не думав, що для жінок це так принципово і важливо. Індик також не думав. Чи думав? Її чоловік — льотчик. Добре, що не космонавт. Тут Герману в голову прийшла якась дика ідея, така дика, що він намагався її одразу відігнати від себе, але та нав’язливо дерлася до мозку, навіть у сні він думав про це. Він відчував, що з його боку історія з Мері далеко не завершена, що він має зробити ще якийсь важливий крок. Під самий ранок вівторка Герман нарешті зрозумів, що хоче помститися. Цинічно і жорстоко.

Сусіди та їхні тривоги

Біля під’їзду зібрались майже всі, візуально ідентифіковані Германом як сусіди: пані Польська з ображеним виразом обличчя, Митрофанович з новим «Клеєм для професіоналів» і півлітрою самогонки в кишені, старші Кальченки з невиправданими старшою донькою надіями, старий партизан Григорій Андрійович із бультер’єром Баксом, який недовірливо роздивлявся пані Польську. Звісно, що двома основними темами їхньої бесіди знову були вбивство п’яти людей на вулиці Першотравневій та агресія Сполучених Штатів в Іраку.

У цей час із крамниці напроти йшла бабця Євдокія, на яку чекав удома онук, батько якого, її син, учора ввечері так і не повернувся додому. Результатів цієї події було кілька. По-перше, його малий син так і не дізнався, скільки важить мамонт, а тому так і не покуштував котлет. По-друге, бабця Євдокія зранку ще раз зателефонувала сину на роботу, а потім по черзі в усі міські лікарні, міліцію, морги. Та ніхто нічого цінного їй не повідомив. Хіба що у черговій частині сказали, що в розшук подавати ще зарано. Мовляв, часто таке трапляється, коли дружина у відрядженні і чоловіки зникають на деякий час, а потім заявляються додому з розстебнутою матнею, напівпорожньою пляшкою в руці та помадою на сорочці. Так що хвилюватися зарано, почекайте до вечора. Але бабця Євдокія все ж хвилювалась: її син не прийшов додому ночувати, чого раніше не траплялось ніколи, у місті пачками вбивали людей, невістки третій день не було вдома, начебто у відрядженні, а онук не хотів їсти котлети, і ріс, судячи з усього, махровим циніком. Тобто його виховання негайно вимагало материнського тепла та міцної батьківської руки.

Усе це було недобре зараз і не обіцяло нічого позитивного в майбутньому. Бабця Євдокія сказала сусідам: «Добрий день!» і пішла далі. Їй ніколи було стояти біля під’їзду. Вона мала щось зробити. Спочатку, наприклад, придумати, як сказати онуку про те, чому батька досі немає вдома, і не заплакати. А потім вирішити, кому потрібно зателефонувати ще.

Піднімаючись сходами, бабця Євдокія подумала, що таку прохолодну погоду о цій порі року вона пам’ятає тільки аж у вісімдесят п’ятому. Треба буде тепліше одягнути онука на прогулянку.

Слідчий Романов та його паскудний настрій

На вулиці справді було холодно, слизько й мерзотно, дув пронизливий вітер. Дивлячись у вікно, можна було б сміливо стверджувати, що зараз лютий, але календар із рекламою фірми «Комп’ютери для офісу та дому», що висів на стіні над головою старшого слідчого Романова, підтверджував червоними лініями позицію «березень». Слідчий Романов був один з трьох оперів, що прибули з Києва розслідувати справу про одне з найкривавіших убивств за останні роки. Він дивився у вікно і думав про те, яка ж лиха година занесла його у цю провінційну діру, та ще й по такій гнилій справі. Торгівля людьми — р-раз, убивство міліціонера — два, три — вбивство не при виконанні прямих службових обов’язків, а при розпитті кави з жертвами, які підозрюються в дуже негарних речах. Рахувати далі? І чи доповідати заступникові міністра про те, що місцеві лобурі повністю завалили початковий, найважливіший етап розслідування, а обстеження і опис місця злочину взагалі виконані дилетантськи? Як відмазувати честь мундира? Можна, звісно, сказати, що капітан — це наш Шарапов, а хто ж тоді його дружина? Шарапова, звісно… У цю нісенітницю ніхто не повірить, ніхто, навіть газети. Тобто по вуха в багнюці. Романов перевів очі на календар — до строку, визначеного міністром, лишалося п’ять діб. Він підняв слухавку внутрішнього телефону.

Герман та його товариші по нарах

Герман пригадав дурне запитання Тимура про запахи. Він би міг назвати запахи, які йому подобаються. Наприклад, він добре пам’ятав запах вантажівки «Колхіда». Він не був упевнений, що всі вантажівки пахнуть саме так: сіном, нагрітим на сонці металом, соляркою, важкою працею. Цей запах — запах проведених літніх канікул у бабусі в селі. Запах пізнання, свободи та безвідповідальності. Або запах мокрого піску, у який він у дитинстві закопав свого пластмасового солдатика-Чапаєва з метою викопати того через тридцять або шістдесят років і впевнитись, що пластмаса не піддається розпаду за такий короткий термін. Якби він тоді знав, що Петька — Пустота, він би закопав і його, тому що закопати порожнечу було б цікаво, а викопати її через кілька років — ще цікавіше… Чи піддається порожнеча розпаду за тридцять років? Запах дитячих мрій та надій. Але назвати запах, який би він ненавидів, Герман одразу не міг. У голову лізли банальні каналізації та екскременти, але він навряд чи міг сказати, що відчуває до них огиду. Вони природні, а ненавидів він, як правило, явища неприродні, тому до таких речей ставився спокійно. Інша річ, запах дезодоранту, змішаний із запахом поту, від яких його одразу починало нудити.

— Уяви, — поруч знову невпинно тріщав Тимур, — мене з кельмою в руці на шостому чи сьомому поверсі новобудови. Травень місяць. Вечір. Сонце йде до заходу. У повітрі — оптимізм усього світу. Пташки. Через десять-п’ятнадцять хвилин почнеться наша зміна, і я знову будуватиму, кластиму цеглу одна на одну, тобто створюватиму щось корисне і нове. Серце буквально співає! І тут… у повітрі розходиться та-акий сморід! Це неможливо передати, це потрібно нюхати! Це м’ясокомбінат робить якісь викиди, спалює кістки тварин, і світ миттєво стає гидотним, і ти розумієш, що див не буває, а все твоє щастя інколи напряму залежить від якоїсь фабрики з переробки корів на ковбасу.

Люди в камері займали вільний час переважно грою в карти. Герман лежав на нарах і по голосах стежив за грою: «Флеш рояль», «Стріт», «Підіймаю!» Всього тут перебувало чоловік чотирнадцять, хоча камера розрахована була на вісьмох. Це, звісно, міліцейське начальство ніяк не турбувало, тому що такі дрібниці їх взагалі турбувати не могли. Ув’язнені тримались невеличкими групами, ніхто особливо не спілкувався і не нав’язувався, і з цим йому просто пощастило. Страшно було навіть уявити, що він, у такому стані, опинився б серед непростої бандитської публіки, де вуха могли б відірвати за дві хвилини. Та й не тільки вуха… Герман зважив, що взяли його вчора, у понеділок, десь близько одинадцятої, потім везли, потім били, потім, певне, була ніч… А потім пройшов ще деякий час, простіше спитати.

Сашко дістав із кишені старого годинника.

— Мама передала, — пояснив він, — мій менти забрали, можна попрощатись. Десята ранку, думаю, вам, маестро, скоро на допит. Тут у них такий графік. Рекомендую — зізнавайся. Немає сенсу, підписуй, просто ж покалічать — і все. Чи ти на них до суду вирішив подати?

Герман подумав, що в словах Сашка є сенс і здоровий глузд, але він не уявляв, як може власноруч підписати документ, де б зізнавався у вбивстві, неважливо скількох, людей. Від самої думки про це в нього по спині пробігли мурахи.

Слідчий Романов та його цікава пропозиція

— Це дуже просто, — пояснював йому слідчий Романов, — ти береш ручку і пишеш, як убивав, за яких обставин, які мотиви. Я тобі все розповім, ти не хвилюйся. Але проблема в тому, що я особисто вважаю, що ти це й без мене добре знаєш.

Герман перевів погляд з календаря «Комп’ютери для офісу та дому», який він власноруч зробив у грудні, на слідчого. Від того, що навіть у міліції є його робота, Герману стало приємно, хоча особисто йому цей макет ніколи не подобався.

— Ви чудово знаєте, що я ні в чому не винний, — відповідав Герман, — завтра вранці тут буде мій адвокат. Ви можете мене бити, але це — безглуздо, я…

— Розумієш, громадянине Германе, — ми б’ємо тих, хто справді невинний. Ми і про тебе таке думали.

Але от обставини… — Романов смачно затягнувся сигаретою. Потім повільно, ніздрями випустив три кільця диму. Герман уперше за день відчув, як він хоче курити, — …обставини серйозно змінились. Точніше, ми виявили деякі факти. Тож моя пропозиція така: ти пишеш чистосердечне зізнання, суд дає тобі п’ятнаху, ми забезпечимо пом’якшувальні обставини, не хвилюйся, довічного ув’язнення ти не отримаєш. Керівництво та преса заспокоюються, а ми спокійно, без тиску та вереску, продовжуємо слідство. Якщо ти винний — відсидиш своє і вийдеш, якщо ні — то вийдеш максимум через рік. Ну як? — І пригостив Германа сигаретою.

Герман закурив. Хвилі перед очима продовжували свій нескінченний рух, накочуючись на стіл слідчого. Він подивився на стелю, на стіну, на календар і згадав той злощасний понеділок, коли світ йому здавався особливо сірим і ненависним. Він пізно прокинувся, валявся в ліжку, читав Муракамі, потім гучно ввімкнув музику, Los Lobos. Зробив зарядку. Потім пішов у ванну прийняти душ. Los Lobos просто розривав квартиру роколатинським драйвом. Крізь шум води він ледь почув дзвінок у двері. Звісно, він і не збирався відчиняти. Дзвонити перестали. Він витерся рушником із зображенням єгипетського бога Тота, накинув халат і вийшов у коридор. У двері знов подзвонили. Тихенько, щоб не було чутно, він підійшов і глянув у вічко. Дивно, але замість дядька з «Обленерго» Герман побачив привабливу дівчину, в якій упізнав рудоволосу сусідку, старшу Кальченкову доньку. Трохи повагавшись, він відчинив двері.

— Я перепрошую, — сказала рудоволоса, — я прийшла у гості до сестри та батьків, — ні з ким дитину залишити… Вона зараз спить.

Вона зробила паузу і спитала, чи можна зайти.

— Так, звісно, — відповів Герман. Вона була симпатична. Зранку цього іноді досить, щоб запросити дівчину додому. Він згадав, що інколи мріяв про неї перед сном.

— …у вас музика дуже гучна. Але добра музика, — вона посміхнулась, — я люблю Los Lobos. А можна зробити трохи тихіше і роздивиться, що у вас ще є? Мене Тетяною звати.

— Герман, — буркнув Герман із кімнати і зробив музику тихіше, — дуже приємно. Чай будете?

— Буду. І не тільки чай.

Врешті-решт все закінчилось тоді небанальним сексом.

Тому, коли слідчий з особливо важливих справ Романов спитав, де він був у понеділок, у день убивства, між 13-ю і 14-ю, Герман відповів, що вдома. Звісно, підтвердити це ніхто не міг. Окрім Тетяни, але її коханець… Її коханець не був каратистом чи боксером, але його прізвище було відоме в місті майже всім, і говорили його навіть між собою лише пошепки. Це був відомий бандит, тому назвати менту ім’я Тетяни було рівнозначно самогубству. Звісно, вона просила залишити все, що відбулося, поміж ними, у таємниці. Навіть за буденних обставин так було краще. Не кажучи вже про обставини нинішні. Тому зовсім передчасно надавати цьому неприємному дядькові зайві козирі для шантажу. Тим більше, подумав Герман, що сусіди теж повинні були чути музику або бачити, коли він виходив на роботу. Але слідчий його розчарував, зауваживши, що ніхто із сусідів його не чув і не бачив, як і коли він вийшов з дому. Тобто алібі в нього немає.

— Та все значно гірше, громадянине Германе, значно. — Романов запустив ніздрями ще два кільця диму прямо йому в обличчя.

— Розумієте, шановний… Ви Тетяну Соколову знаєте? Дівоче прізвище Кальченко, старша донька ваших сусідів? Повинні знати. — Гостре обличчя слідчого розтягнулось у посмішці. Посмішка видалась Герману неприродною, фальшивою, і він уже готовий був її зненавидіти, але посмішка була ще й по-справжньому ментівська, така собі всезнаюча підла хвалькувата посмішка, тому Герман настерігся ненавидіти її зараз. Він відклав ненависть на потім.

— Ви не нервуйте, — продовжив Романов, — не нервуйте. Так уже вийшло, нічого не поробиш. Треба якось викручуватись. Давайте разом і спробуємо згадати. Ви бачили коли-небудь жовтий «фольксваґен-жук»? Наприклад, у понеділок, у день убивства?

Першого разу з незнайомою жінкою гарний секс рідко коли вдається. Але того разу стався виняток. Може, вплинули регулярні Германові тренування, може, її професіоналізм, а може, просто так склалося, і їм пощастило, зірки зійшлись у ту обідню минулопонеділкову пору, врешті-решт, усе вийшло добре, усе вийшло природно, небагато слів, багато емоцій і насолоди. Герман завжди із задоволенням згадував такі хвилини, у них, йому здавалося, було багато справжнього. Потім він іще раз прийняв душ, Тетяна пішла. Не поспішаючи, він також одягнувся, подивився у вічко, чи немає пані Польської, вийшов, зачинив двері і пішов незвично тихими сходами на вулицю. Прямо перед під’їздом стояв жовтий «фольксваґен-жук». Таких машин у їхньому місті він досі не бачив, тому глянув на номери. Номери були українські, які точно, він не звернув уваги. Усе це, за винятком візиту Тетяни та сцен небанального сексу, Герман і розказав слідчому Романову. Він просто не надав значення тому, що «фольксваґен» стояв біля під’їзду, от і все. До чого взагалі тут він, як це кореспондується з ним, із Германом?

— А не треба так нервувати, це зайве, — голос слідчого Романова був спокійним. Герман уважно стежив за його рухами, шукав у словах підтексти, але, здавалось, Романов був упевнений у тому, що казав. Навіть надмірно впевнений. — Значить, ситуація в тебе така, — продовжив Романов. — Алібі немає: був ти дома чи не був, одному Богові відомо. І…

— А мотив, який же в мене був мотив? — Герман криво посміхнувся і перевів очі зі слідчого на календар «Комп’ютерів». У подальшому потрібно все ж не погоджуватись з макетами, які пропонують клієнти, дивитись соромно!

— …і бували ви в тій квартирі неодноразово: спробували придивитись, розрахувати все. Пояснюю і показую. — Слідчий дістав із ящика столу візитку Германа, на якій простим олівцем було написано: «Понеділок, о 13.15, офіс». — Ви були неуважними — це лежало прямо на столі перед убитою, Вікторією М. Ви випадково залишили цей речовий доказ. Такі ось деталі й відрізняють професіоналів від дилетантів… У вас була зустріч призначена, зустріч начебто по роботі. До речі, у вашому службовому журналі півроку тому зафіксовано замовлення від їхньої контори… Тому вони і відкрили вам двері. Це у вас цікава ідея була… Вони двері відкривали тільки людям перевіреним і знайомим…

— Міліціонеру, наприклад…

— Досить базікати! Твій подільник, придурок, Журавльов Вадим, — Герман сіпнувся, як від удару током, — в усьому зізнався. Ось його свідчення. Читай!

Герман обережно взяв чотири папірці. Віддруковано машинкою, з помилками. Глянув відразу в кінець. Там стояла дата, вчорашнє число, від руки, нерозбірливо, майже дитячим почерком: «З моїх слів записано вірно», — і підпис. Вадим Журавльов. Увесь текст Герман одразу осмислити не зміг, навіть загальної суті. Пробігся очима взагалі. Потім спробував читати уважно, з самого початку, не поспішаючи. З написаного виходило, що він, Герман С., і Вадим Журавльов, його давній приятель, за попередньою згодою, детально розробивши план, убили п’ятьох людей на вулиці Першотравневій з метою помститись за дружину Журавльова, Соню, яка була відправлена до Греції працювати покоївкою і не повернулася додому начебто тому, що загинула там у автокатастрофі. Але Журавльов не вірив цій інформації, бо Соня, перед тим як зникнути, два рази телефонувала йому і жалілась, що її примушують працювати повією, а їй уже набридло. Тому він вирішив помститися тим, хто займався працевлаштуванням дружини, і вбити їх. Але сам він не впорався б, тому за 20 000 американських умовних одиниць найняв Германа С., свого давнього друга. Так і було написано: «…американських умовних одиниць…» Були і пом’якшувальні обставини — вбити хотіли не п’ятьох, а трьох, але так уже вийшло…

У Германа волосся на голові піднялося дибки. Тепер усе стало на місця. І чому він тут, і чому його зараз поки що не б’ють… Але, мабуть, краще б били. Вадима він востаннє бачив… стоп-стоп-стоп… Він приходив нещодавно, хиткий, у пом’ятому светрі, неголений, щось розпитував, сидів, розказував, про дружину також, але Герман неуважно якось слухав, про щось своє думав, подивлявся в монітор… Журавльова Герман знав давно, з самого дитинства. Вони жили в одному будинку, але Вадим завжди був схильним до речей напівкримінальних, у результаті за крадіжку мопеда в п’ятнадцять років потрапив на підліткову зону. Потім, теж за крадіжку і начебто якусь бійку, отримав і другий строк… Але коли Вадим був на волі, вони час від часу бачились, він запросто приходив до нього в контору. Хлопець він був не злий і чимось Герману цікавий. І от — відмінний фінал! Герман обхопив голову руками. Слідчий Романов посміхався і пускав кільця диму.

— Офіційне обвинувачення тобі буде пред’явлено післязавтра зранку, коли скінчиться час попереднього затримання. Тоді хоч адвоката, хоч чорта лисого. Поздоровляю! — І слідчий Романов на секунду подумки перекинувся додому, у Київ, де значно тепліше, світліше і прибутковіше. Він, безумовно, був задоволений тим, як швидко просувалася справа, але щось його непокоїло, тому з офіційними обвинуваченнями, заявами для преси та іншими нецікавими формальностями він вирішив не поспішати. Він відправив підозрюваного, закурив чергову сигарету і знову взяв у руки газету, де на першій сторінці була вміщена стаття про вбивство. Зазначив, що, за винятком кількох деталей, кореспонденти досить точно описали обставини, які супроводжували вбивство. Найдужче йому не сподобалося риторичне вже на цей час запитання, чому так швидко відпустили останню людину, яка бачила жертв живими, а саме іспанця Сезара Ґерреру?

— А що це за собака такий страшний? — спитала Тетяна і торкнулася рукою чорної статуетки на книжковій полиці.

— Це Анубіс, єгипетський бог мертвих.

— Абуніс? Навіщо мертвим боги?

— Анубіс. Він бог царства мертвих. Він охороняє їх, — уточнює Герман. Його тіло ще дихає теплим ліжком та її поцілунками.

— Та від кого ж їх треба охороняти? Вони ж мертві!

— Від злих духів. Людині ніде немає спокою. Ні в цьому світі, ні на тому, тому потрібні боги, які б її скрізь охороняли. Так вважали давні єгиптяни.

— А ти як вважаєш? — Вона почухала Анубіса за довгим собачим вухом.

— Я вважаю так, — Герман посміхнувся, відкинув її руде волосся і ніжно почухав за вухом.

Сусіди та їхня цікава роль

— Так, шановні громадяни, зараз ви — поняті і будете присутніми при обшуку у квартирі вашого сусіда, Германа С., який разом зі своїм товаришем застрелив минулого понеділка п’ятьох людей на вулиці Першотравневій.

Сусіди Германа тихо стояли в коридорі. Здавалося, слова міліціонера заткнули їхні завжди балакучі роти, немов кляпи.

— Проходьте, будь ласка, — оперуповноважений у турецькій шкіряній куртці з комірцем типу «баран» показав рукою в бік кімнати. — У вашій присутності ми зняли з дверей печатку, тобто у квартирі з того самого моменту нікого не було…

Пані Польська, яка просто не могла пропустити такий важливий захід, і Митрофанович, що потрапив у цю халепу досить випадково, — як не дивно, більше нікого із сусідів не виявилось удома, хоча зазвичай все було навпаки, — сіли біля вікна на стільці, які з кухні їм приніс міліціонер.

— Почнемо? Квартира невелика, тому довго ми вас не затримаємо, — міліціонер вмостився у великому кріслі, бо стільців у Германовій квартирі виявилось тільки два, взяв зі столу книжку, глянув на назву, щось сказав із цього приводу, дістав з портфеля папір і ручку. Двоє молодих міліціонерів почали обшук.

І пані Польська, і Митрофанович уперше були присутні при такій процедурі і поводилися тихо. Поспішати їм було нікуди, бо президент сьогодні ані по радіо, ані по телевізору, на превеликий жаль пані Польської, не виступав, а Митрофановичу при самій лише думці, що новий клей, який він придбав позавчора і яким він дві години тому міцно склеїв табуретку, може виявитися негодящим, ставало погано. Тому вони були уважними, сиділи мовчки, враженнями не обмінювались, крутили головами, придивлялись до міліціонерів, які ліниво порпались у речах, і оперуповноваженого, який щось невпинно строчив у кріслі. «У цілому, — подумав Митрофанович, — не можна сказати, що так, як у кіно, але не можна і стверджувати, що в кіно брешуть. Врешті-решт, певне ж, кожен проводить обшук по-своєму, зважаючи на те, що шукає…»

— О, дивіться-но! Гроші! — один із міліціонерів раптом радісно показав оперуповноваженому поліетиленовий мішок. — Рахуйте!

Оперуповноважений наче й не зрадів зовсім, тільки знизав плечима, узяв мішок і почав рахувати. І пані Польська, і Митрофанович не могли відвести очей від його рук і зеленуватої купки, яка лягала на стіл. За все своє некоротке життя вони ніколи не бачили стільки іноземних грошей разом.

— Так, усього — двадцять тисяч доларів, копійка в копійку, — сказав оперуповноважений у комірці типу «баран». — Будь ласка, перерахуйте, — звернувся він до понятих.

— Ні-ні, дякуємо, ми вам довіряємо, — сказав невпевнено Митрофанович, але сказав якось так ніяково, і оперуповноважений уважно на нього подивився.

— Щось не так? Зачекайте хвилиночку, зараз ознайомитесь із протоколом і підпишете, ми вас довго не затримаємо. Ваші дані ми потім запишемо.

Пані Польська трохи голосніше за загальний фон бесіди і трохи стурбованіше, ніж загальний фон бесіди, сказала:

— Молодий чоловіче, ви повідомили, що наш сусід когось убив. Це достеменно?

— Звісно, достеменно. Є всі докази: відбитки пальців, пістолет, свідки, речові докази, оце — останній, двадцять тисяч доларів, які він отримав від замовника і водночас співучасника.

— Але суду ще ж не було? — пані Польська трохи нахилилась до слідчого. — І тут повинен був бути хом’ячок, я за нього зовсім забула. Не може бути, щоб він здох, небагато часу минуло. Та і я б почула, ніс у мене кращий, ніж зір… Де хом’ячок?

Міліціонери знизали плечима.

— То ви не бачили хом’ячка? — пані Польську, здавалося, це питання турбувало найбільше. — Ні?!

Вона встала зі стільця і почала заглядати під диван, вийшла на кухню, зазирнула у ванну. Хом’ячка ніде не було. Міліціонери здивовано перезирались, але зупиняти активну бабцю не наважились.

— Так, — нарешті сказав оперуповноважений, — протоколи майже готові, залишилось прочитати і підписати. Ось… — Він простягнув папірці Митрофановичу. — Якщо хочете щось додати або у вас є якісь зауваження щодо наших дій, можете дописати знизу. Дату не забудьте поставити.

Митрофанович обережно взяв протоколи, витяг із кишені піджака, який надів на цей випадок, окуляри і поважно начепив на носа. Пані Польська вже завершила пошуки хом’ячка, всілася поруч і теж, не кваплячись, почала читати.

— А що потрібно написати? — спитала вона.

Слідчий доброзичливо усміхнувся.

— Пишіть, що бачили. Все, як було. Потім напишіть «підтверджую». Якщо зауважень немає, то так і напишіть, якщо є, то напишіть, що є — і докладно, які саме. Потім тут, — він показав жовтим прокуреним пальцем, — отут і отут поставте підписи і дату. До суду ми вас навряд чи викликатимемо…

Герман та його товариші по нарах

Після допиту Герман довго лежав на нарах із заплющеними очима. Він навіть нічого не відповів на запитання Сашка. Просто зайшов і одразу ліг. Перший шок майже минув, але він ніяк не міг собі уявити, що всі наступні роки свого життя проведе у в’язниці. Точніше, не у в’язниці, а «на зоні». Він згадав «Колимські оповідання» Шаламова і розповіді Вадика Журавльова про його життя там — і здригнувся. Він іще десь читав, що для довічно ув’язнених існують спеціальні «зони» з таким суворим режимом, що мало хто живе там більше п’яти років. Він, зрештою, не доктор Лектор, для науки чи криміналістики жодного інтересу не становить, він, за версією цього київського мента, — всього-на-всього найманий убивця, який за двадцять штук баксів погодився допомогти вбити трьох людей. А вбив п’ятьох. Який абсурд! Нонсенс! Катастрофа. Суцільна катастрофа. І зовсім уже неможливо повірити, що саме з ним сталася така дика несправедливість. «Квартира! Машина! І гроші, гроші, гроші!» — у голові чомусь закрутилась рекламна херня з телевізора. Але чи сталася вже? Хіба нічого не можна змінити? Тільки алібі. Алібі! Але чому Романов питав про Тетяну та жовтий «фольксваґен»? Навряд чи він щось знає. Але те, що знає, чим вона займається, це точно. І якщо сказати, що вони були разом, то коханець-бандит тут ні до чого, коли йдеться про таке… Але чи не буде так навіть гірше? Думай, Германе, думай! Що ти про неї знаєш? Що в неї класні цицьки і вона чудово трахається? Що їй подобається дивна для ілюзіоністки музика, що вона працювала в Греції, що чимало заробляла, потім, імовірно, з нею там сталося щось не дуже гарне? Що в неї є син, коханець, сестра, племінник, батьки, які жили з тобою через стінку? Це майже нічого не дає. Більш того, це тільки погіршує справу. Тому що ментам буде легко, їм буде дуже легко примусити Тетяну сказати, що нічого між ними не було. Ні, не так, вона сама скаже, що він бреше, просто скаже, що він збожеволів. Якщо вже не сказала. А потім швиденько поїде до своєї Греції. (Господи, Греція, яка чудова країна!) А він опиниться у такій багнюці, у такому болоті, з якого вже не вилізти. Так, певне, і є. Це пастка. Герману схотілося трохи повити, щоб хоч якось виплеснути емоції. Повити, як вовк, якого підстрелили при паруванні.

— Вечерятимеш? Я твою порцію зберіг. Хоча вечерею це важко назвати. — Сашко стояв із мискою в руках. — Поїж, бо кафе тут не передбачено. Ти явно не в гуморі і без синців. Це поганий знак. — Він поставив посуд на край нар. — Твого приятеля, Тимура, годину тому відпустили. Знаєш, чим він займається зараз?

— Зараз, я думаю, він приймає душ або жере горілку, — Герман сів і зазирнув у миску. Бурда, що лежала невеличкою купкою, нагадувала лайно і нічого, крім бажання жбурнути об стіну, не викликала. Він відсунув миску далі, і та ледь не перекинулась на підлогу.

— Це ти неправильно робиш. Хоча, я думаю, нас усіх завтра випустять. Кажуть, що той хлопець зізнався. Більш того, кажуть, він не один був… Той також зізнався. Обидва вже тут. Так що скоро на волю. Може, відзначимо це діло завтра ввечері? Сходимо в «Торнадо». Там усі стриптизерки — мої знайомі. Доробляють після швейцарій до пенсії, ха-ха…

— Із задоволенням, але років, у кращому разі, через тридцять. Якщо твої стриптизерки не здохнуть від старості, звісно. — Герман закурив. — Сигарети слідчий подарував. Сказав, для того, щоб я був лояльніший і не сильно плакав. Сука. Мене київський допитував, Романов. Не знаєш? Завтра мене повинні перевести до іншої камери.

Сашко нерозуміюче посміхнувся.

— Ти що, вирішив тут назавжди залишитись? Що там у тебе трапилось?

Герман коротко переповів розмову зі слідчим. Вони курили, струшуючи попіл у миску з їжею, і Герман думав, що сьогодні, можливо, останній день, коли він може собі дозволити отак неповажно поводитись стосовно цієї миски бурди, бо завтра чи післязавтра вона стане об’єктом його мрій і бажань.

Сашко уважно вислухав його і перепитав, чи знає він, чим займається Тимур? Герман відповів, що так, здогадується, щось чув, але це не точно.

— Отже, слухай мене уважно, — Сашко підняв середнього пальця, — фак твою перефак, уважно! Твій приятель, як ти правильно зауважив, займається відправкою дівок за кордон. Але при цьому далеко не всі вони знають, що їдуть працювати повіями, а не покоївками. З часом, звичайно, переважна більшість ламається і погоджується на все, що вимагається, тим більше, що гроші важко порівняти і дороги назад немає: ані коштів, ані паспортів. Дехто довго пручається, а потім ламається, та Соні, дружини твого Вадика Журавльова, це аж ніяк не стосується.

— Звідки тобі відомо, що кого стосується?

— Помовчи, будь ласка. Це тебе якраз не обходить. Соня працювала за позовом тіла, а не з примусу, тому навряд кому прийде в голову її примушувати, не той випадок. Але не виключено, що Соня вже давно в Україні, а Журавлю про це нічого невідомо. Чув я трохи про це діло, в яке вона вляпалася в Салоніках, смердюча справа. Слухай сюди, каторжнику! — Сашко просто на очах із ніякуватого керівника танцгурту, у якого, крім сексапільних стриптизерок, нічого на думці не буває, перетворювався на людину, яка точно знала, що робити далі. Хоча, не виключено, це одне і те ж: секс із танцюристками і плани на майбутнє, наразі, одне одному аж ніяк не суперечать.

— Як ти гадаєш, — продовжував пошепки він, — що робить наша шановна міліція, коли на кін поставлена її честь та її гроші? Думаєш, вона когось заарештовує? Правильно думаєш, але справа ховається в сейф, а наш герой, арешт якого зовсім не бажаний, бо тягне за собою отакенного хвоста, випускається на волю, де продовжує свою благородну місію. Але вже не сам, а під наглядом міліції, точніше, під її охороною. Не за просто так, звісно, а за гроші. Це називається «криша». Не «дах», а «криша», це різні речі. Той капітан, якого застрелили разом з дружиною, нашому Тимуру і був такою «кришею». Як і тим дівчатам з Першотравневої, пухом їм земля… Зрозумів? Він стукач! Це я достеменно знаю.

Спочатку Германові було байдуже, що розповідає Сашко. Він ніяк не міг второпати, яким чином ці складні і неважливі обставини стосуються його проблеми. Він спіймав себе на думці, що шок від новини, ні, скоріше, від нечуваного нахабства мента, який точно знав, що Герман абсолютно невинний, але в очі казав зовсім протилежне, шок і жах від ментівського цинізму і власної беззахисності і громадської жалюгідності, були такими сильними, що він майже одразу сприйняв події як невідпорні, почав себе жаліти і думає зараз не про те, про що повинен думати. А саме, як знайти хоча б єдину шпаринку в пастці, так жорстоко розставленій слідчим Романовим. Взагалі, їм же однаково, кого посадити! Це було б дуже професійно, коли б ішлося про виявлення справжнього злочинця. Але їм було однаково зовсім в іншому сенсі. Їм було однаково, винен той, кого вони посадять, чи ні, головне, що хтось сидить. З цього і потрібно виходити, будуючи свій захист. Тобто замість себе він повинен їм дати когось іншого. Власне, саме це і зробив Журавльов. Він замінив себе ним, Германом, до того ж, падлюка, пише, що навіть намагався втекти, мовляв, передумав, але він, тобто Герман, відмовився віддавати гроші і майже під пістолетом примусово затягнув у квартиру… Звісно, що, за показаннями Журавля, стріляв тільки Герман, а сам Журавель майже одразу таки втік, бо вже перед дверима дуже злякався звірячого погляду подільника… Ну, цирк на дроті! Як у це можна повірити?! Але Герман здогадувався, що суд повірить. І до того ж досить легко. І йому вже ні на кого кивати, коло замкнулося на ньому. Пастка клацнула і зачинилася, а рудоволоса наживка вислизнула, навіть не замочивши чудових довгих ніг.

Сусіди та їхнє бачення справедливості

Митрофанович підписався першим, потім передав папірці протоколу пані Польській. Та, не читаючи, перепитала в слідчого, де розписуватись. Слідчий ще раз показав жовтим прокуреним нігтем місце для автографа, навіть поставив риску на паперах — «тут», «тут» і «отут», і пані Польська взяла ручку і почала довго виводити літери. Міліціонери помітно поспішали, але намагалися не подавати вигляду, нарешті пані Польська скінчила, і слідчий якомога ввічливіше сказав «дякую» і, вдоволений, забрав протоколи і похапцем засунув спочатку до бруднуватої синьої папки, а потім і до портфеля. Митрофанович спитав, чи можуть вони йти, і слідчий байдуже відповів «так». Сусіди вийшли з квартири, трохи постояли біля дверей і, не промовивши жодного слова, розійшлися. Митрофанович — до своїх табуреток, пані Польська — слухати, чи не виступає сьогодні по радіо чи телевізору президент. Слідчий сказав підлеглим, щоб вони швидше закінчували, вийшов на кухню, пошукав очима чайник, відкрив навісну шафу, шукаючи каву, але не знайшов і повернувся до кімнати. «Ну все, поїхали».

Папка, в яку він поклав протоколи обшуку, дійсно була вельми потерта, але слідчий, не зважаючи на дотепи колег, не розлучався з нею майже вісім років і ні за яких обставин не хотів міняти на нову — папка приносила удачу. А сьогоднішній день виявився для нього аж занадто щасливим. Такої жирної здобичі він ще не ловив ніколи.

Генерал та його ненависть

Начальник обласного УМВС, генерал-лейтенант Бідненко проводив останню нараду з приводу розслідування вбивства на Першотравневій. Він був задоволений головним: є основні підозрювані, є деякі факти, які, поки немає підозрюваних, можуть жити власним життям, але коли вони все ж таки є, то легко, як караван верблюдів, проходять у вушко будь-якої голки, тобто карної справи. Сьогодні ж справа набула завершених контурів: є зізнання одного з убивць, а це інколи важить значно більше, ніж факти. Генерал розумів, що на суді прокурору, може, й не буде легко, але ж і київське начальство, і жителі міста, і родичі постраждалих навряд чи будуть дуже прискіпливими. Він точно знав — у такій ситуації на злочинця просто треба показати пальцем, але дуже впевнено показати, а все інше — несуттєві деталі. Муки совісті його вже давно не турбували, за стільки років роботи в міліції для них не лишилося місця. Людина, яка щось запитує у власної совісті, повинна себе спитати, що вона взагалі робить в міліції? Їй там не місце.

— Отож, шановні, я поздоровляю вас із майже успішним завершенням розслідування. — Бідненко обвів очима підлеглих. — Ми непогано попрацювали і спромоглися за короткий термін розкрити важкий резонансний злочин. У нас є два підозрюваних, але вже сьогодні ми можемо впевнено сказати, що вони і є вбивці. У цьому немає жодних сумнівів. Точніше, вбивця у нас один — Герман С., а Журавльов проходить як замовник. Обидва нами затримані, знаходяться у слідчому ізоляторі, дають свідчення. І нікуди вони від нас тепер не дінуться!

Бідненко ще раз обвів очима опергрупу. Хтось із них був паршивою вівцею, хтось із них здавав пресі деталі розслідування. Але хто? Генералу не давала спокою газетна публікація, у якій журналісти досить ретельно і точно оповіли про все, що відбувалось навколо справи. Навіть ті деталі, які, крім членів цієї опергрупи, ніхто знати не міг. Але він вирішив не поспішати з виявленням запроданця, сьогодні важливіше — чітко завершити справу, не розмінюючись на дрібниці, довести її до кінця, доповісти нагору, провести прес-конференцію, а тут, на нараді, якщо вже так склалося, довести до преси через цю паршиву вівцю ту інформацію, яка потрібна. Ані тіні сумніву не повинно промайнути в його словах, ані тіні…

— Сьогодні у нас середа, — продовжив він, — завтра, у четвер, ми проведемо прес-конференцію, на якій розкажемо цим… е-е-е… журналістам про завершення попереднього слідства… Дякую всім за оперативну роботу, особисту подяку я хотів би висловити нашим київським колегам, яких очолює капітан Романов. — Генерал зробив невеличку паузу, відпив мінеральної води зі склянки. — Сподобалось вам у нас, товаришу капітане?

— Дякую, товаришу генерал-лейтенанте, — Романов підвівся і хотів щось додати, але генерал його перебив.

— Зараз капітан Романов доповість усю картину злочину взагалі і в деталях. Давай, капітане, скоро станеш майором…

Всі розсміялися. Це була улюблена пісня генерала, він обожнював Висоцького.

Романов підійшов до генерала, щось тихо сказав йому на вухо і поклав на стіл газету.

— Сьогоднішня, — вже вголос сказав він.

Генерал почепив окуляри, уважно прочитав кілька рядків, вираз його широкого обличчя раптом став неприємним та злим. Він швидко подивився поверх окулярів на підлеглих, які, не розуміючи в чому річ, бо, на відміну від Романова, свіжих газет читати звички не мали, сиділи трохи знітившись.

— Усі вільні, — коротко, грізно й тихо сказав генерал. — Нараду продовжимо пізніше. Усім бути на місцях… Прес-конференцію відмінити.

Ті, хто працював з Бідненком не перший рік, зрозуміли, що вдома їм сьогодні не ночувати.

Генерал важко перевів очі з газети на капітана Романова.

— Що це означає?!

— Це ще не все, товаришу генерал-лейтенанте…

— Чому раніше не доповіли? — крикнув Бідненко.

— Кхм… Вас на зв’язку не було…

Генерал обурився. Слухавку він справді не брав, був на доповіді у голови облдержадміністрації, трохи не ладилося з вибиванням пакета акцій чергового молокозаводу — директриса виявилась упертою, головного бухгалтера ніяким СІЗО не проймеш, та ще й в адміністрацію президента скаргу, сучка, надряпала, але ж тут, тут нічого такого не повинно було трапитись! Усе було розписано і сплановано, як по нотах!

— Дозвольте доповісти докладніше, товаришу генерал-лейтенанте, — Романов досі стояв поруч. Генерал глянув на нього, наче піддаючи сумніву сам факт існування співбесідника взагалі. Але Романов не знітився, почувався спокійно, може, навіть занадто спокійно як для ситуації, що складалася. Загалом, боятися йому було нічого. Завтра-післязавтра він буде в Києві, а там — своє начальство, так що цей кремезний генерал йому — до сраки, але й генералу не подобалися такі самовпевнені молодики, він багатьом пообламував роги і продовжував обламувати, тому що вони повинні розуміти, що як без нього, важливої складової системи, так і без усієї системи, яка карає, милує, забирає або нагороджує, надає можливість прихопити грошей або не надає, системи, яку налагодив ще екс-міністр, вони — гусінь. Їх можна перетворити на метеликів, які будуть радіти життю, а можна і розчавити, просто наступити ногою і розтерти по землі. Треба трепетати і ділитись — це була основна заповідь генерала, якої він сам ретельно дотримувався відносно свого київського начальства і вимагав, щоб підлеглі дотримувались відносно нього. Ділитися, крім інформації, капітану з ним було нічим, але ж він і не трепетав. «Пацан!» — зле подумав генерал, але зовні зберіг спокій і повернув обличчю діловитий вираз.

— Доповідайте, капітане, — генерал тяжко видихнув повітря. — Спробуйте.

Герман та його товариші по нарах

Ніч з вівторка на середу Герман провів неспокійно. Тіло боліло, нило, крутило, а на душі скребли всі коти міста. Герман намагався спати, але сон, якщо і йшов, то був уривчастим, снилися різні потвори, снився санаторій, снилися якісь незнайомі люди… Вони бігали з пістолетами за ним то по його квартирі, то по санаторію, намагаючись убити.

Вдень у камері з’ явилися нові люди, Герман не міг собі і уявити, що так багато людей потрапляють у міліцію, цей шмат життя проходив, виключаючи епізодичні ремарки з життя Журавля, повз нього, він ніколи не читав кримінальних хронік у газетах, та що там, і самі газети він читав на великі свята. Десь у кутку то хропів, то стогнав, то щось викрикував грузинською Ґоґі («Горець! Маклауд! Безсмертний! Наш Дата Туташхіа, борець за наркотичне рівноправ’я», — знущався з нього Тимур, який, певне, уже точно прийняв ванну, нажерся горілки і розважається з потенційними ілюзіоністками). Ґоґі, однак, світив строк, незважаючи на те, як завершиться ця справа, — десь він перебрав, а може, просто набрид ментам одвічними проблемами з малолітками, та і який із нього навар, якщо сам на голці?

Прокинувся Герман до підйому. Співкамерники ще мирно похропували та видавали інші звуки, властиві людині, що спить, батарея пекла на всю, сморід стояв майже нестерпний. Але Германа це все хвилювало не в першу чергу; різкий біль унизу живота, дуже хотілося ссяти, він ледь зміг сповзти з другого поверху на підлогу і дійти до параші, але, на подив, довго над нею стояв, казав собі «піс-піс-піс», але сеча не хотіла розлучатися з міхуром, таке враження, що вона десь зникла по дорозі або потекла в іншому напрямку. Герман спробував розслабитись, відволіктись від процесу, різь ставала майже нестерпною. У голову прийшов сьогоднішній, як не дивно, сон. Як не дивно, бо Герман думав, що в такому стані люди снів бачити не повинні. Вони просто провалюються в небуття — і все. Однак сон був, і був таким. Це був його власний похорон. Він десь читав, що люди взагалі люблять уявляти власний похорон, за яким вони спостерігають начебто збоку. Де ж тебе ще так пожаліють, як не на власному похороні! Але у його сні похорон проходив якось надмірно спокійно, ніхто не плакав, не ридав, не кидався на труну, і взагалі, йому не вдалося впізнати жодного обличчя. Всі люди були вдягнуті в чорний довгий одяг з білими комірцями, але не в халати і не в сутани. Музика не грала, всі йшли мовчки, повна тиша, труни зовсім не видно. Але Герман точно знав, що вона там, попереду, зверху на вантажівці («Колхіда»?); і що це саме його похорон, сумнівів жодних не виникало, хоча власного трупа він не бачив. Але найбільше його вразила інша деталь — не було не тільки музики і квітів, не було навіть вінків. Натомість у кожного з процесії в руках були чорні повітряні надувні кульки, на яких було написано: «Від родичів», «Від колег», «Від друзів», «Від радянської міліції»… Інших написів Герман не запам’ятав. Але більше вже й не було потрібно, бо сеча, хоч і повільно, але побігла в парашу. Біль перемістився в статеві органи, на очах від несподіванки виступили сльози… Так почалася середа, його третій день у СІЗО.

Сусіди та їхні тривоги

Бабця Євдокія сиділа на дивані і дивилася, як онук самотужки намагається взути черевики. Вона думала, що раніше, коли було важко, у сина та його дружини не було роботи, і вони жили в однокімнатній квартирі, майже тільки на її пенсію та на субсидії, коли син розривався в пошуках копійки, а невістка трохи заробляла на перекладах, було лагідніше. Жили бідно, але їй справді було спокійніше, тому що вона звикла жити бідно, і це, вона вважала, нормально, тому що бідність і злидні — то різні речі. З голоду, як колись, ніхто не пух, а жити багато і водночас спокійно взагалі неможливо, принаймні, вона такого у житті не бачила. Там, де гроші, там і клопіт. Тоді Василь більше часу проводив дома, читав сину книжки, щось будував з конструктора чи пластиліну. А тепер його днями, та вже й не тільки днями, не буває, і невістка цілком звалила турботи по дому і онука на неї і тижнями у відрядженні… Ні, вона не проти, дай Бог кожному на старості потішитись з онуками, але вона добре бачила, що щасливішими вони від кількості грошей чи нової квартири не стали, зовсім навпаки… Діти почали частіше сваритись, вона серцем відчувала, що тих ніжних стосунків, якими вона так тішилася, між сином та невісткою вже давно немає, навпаки, точно знала, що і в сина, і в невістки ще хтось є. Але нікого не виправдовувала і не жаліла, тільки дивилася зараз на онука і думала, що доля, яка його чекає в цьому жорстокому світі, який дме зараз північним вітром у віконну раму, як не дивно, може бути значно важчою, ніж її власна. А в неї у житті були і страшенний голод, і жорстока війна, і висилки рідних на Урал та в Сибір, і злидні… Та не зважаючи на ці зовнішні обставини, які стоять на дорозі майже кожного покоління, вона була весела й енергійна, бо знала, що все це минеться, що є в її житті щось головне, заради чого вона все стерпіла і вижила. Син казав: «Мамо, ти в мене яскрава представниця залізобетонного покоління!» Але що вона могла запропонувати онуку, що могла протиставити пісеньці «Квартира! Машина! І гроші, гроші, гроші!» — рекламі лотереї, що лунала зараз із телевізора, якщо навіть її син, якого вона намагалася виховувати зовсім інакше, поринув у заробітки з головою, точніше — без голови, забувши не тільки, коли востаннє був на могилі батька чи діда, а й те, що діди його взагалі колись існували? А маленьким він так любив про них слухати!

— А коли мама приїде?

— Скоро. — Невістка не телефонувала вже п’яту добу.

— А тато коли прийде? — онук починав розкисати. На оченята навернулися сльози.

— Скоро. Все в тебе є: і залізниця, і ведмідь великий, і машинки, і вояки, і велосипед, і бабуся. Одного тільки нема — батьків. Прости, Господи, — бабця Євдокія швидко перехрестилася, сподіваючись у цю мить, що син і справді десь загуляв, а не потрапив у чергову халепу. — Годі рюмсати, ходімо на двір.

Несподівано задзвонив телефон, розірвавши невеселий діалог з онуком. Бабця, у передчутті чогось дуже недоброго, швидко почала знімати чоботи. — Спускайся сходами сам, я зараз одягаюсь і йду…

Менти та їхні несподівані проблеми

— Можна, товаришу капітан? — слідчий просунув голову у двері кімнати, яка тимчасово служила кабінетом капітану Романову. Його обличчя було вдоволеним, в очах читалось бажання піти випити пива.

— Заходь. Зробили обшук?

— Усе, як наказали. Бабця така смішна попалася, все хом’ячка якогось шукала, — слідчий сів на стілець. — Блін, поки дочекалися, коли вона напише… Сьогодні середа? Упарився зовсім! Мені на нараду не йти до генерала? — типу пошуткував. Слідчий повільно дістав протоколи обшуку квартири Германа з синьої потертої папки.

— Давай подивлюся, що ви там намалювали, — Романову ці двоє помічників у шкіряних куртках турецького виробництва з комірцем типу «баран» не подобались. На жаль, їм не дозволили виїхати сюди всією опергрупою, вони б тут швидко ситуацію розкрутили. А ці двоє місцевих… недороблені якісь, начебто і правильно все розуміють, але рівень виконання… Розбалував їх генерал. Окрім грошей, ні дідька не бачать, треба ж хоча б інколи і бандитів ловити.

Романов зосереджено почав читати протоколи. Дійшовши до останньої сторінки, спохмурнів, потім посміхнувся, уважно подивився на слідчого, який уже енергійно натискував на комп’ютерну мишку у пошуках «Тетріса».

— Ти сам-то читав, що поняті понаписували?

— Читав, звісно, — слідчий навіть не повернув голови в його бік.

— Тобто вважаєш, що завдання ти виконав?

— Ну! — «Тетріс», нарешті, було знайдено.

— А яке в тебе було завдання?

— Ну… піти, — гра активно розпочалася, — взяти санкцію в прокурора, піти до квартири підозрюваного, провести там обшук. При понятих, звісно… А що не так?

— Це все? — Романов знову закурив, він явно був розгніваний.

Слідчий, відчувши небезпеку, але не розуміючи, яку саме, відірвав обличчя від монітора і знизав плечима. Він не розумів, у чому може бути проблема, бо все начебто зробив правильно: сказали піти — пішов, сказали знайти гроші — знайшов, поняті підписали, що ще? Він невпевнено сказав:

— Ну… Треба було знайти… гроші, двадцять тисяч доларів… Отримав «ляльку» у матчастині, вже здав, усе чьотко…

— І хто з тобою ходив?

— Ходив… той… Ходун і… той, Демченко…

— Читай, герой! Та не протокол, а те, що поняті написали! Голосно читай, ідіот!

Слідчий взяв протоколи обшуку, покрутив у руках, потім, затинаючись через старечі каракулі, голосно прочитав: «Я, Кузьменко Володимир Митрофанович, підтверджую, що був присутній при обшуку у квартирі Германа С. за вищевказаною адресою. Підтверджую, що обшук було проведено у моїй присутності. Зазначаю, що поліетиленовий пакунок з грошима, який було начебто знайдено в шафі, був пронесений у квартиру одним з міліціонерів і лежав у нього у внутрішній кишені піджака. Потім пакунок було підкинуто в шафу. Гроші не перерахував, тому сума мені невідома. В іншому з моїх слів записано вірно». Дата, підпис.

— Далі читай! — Романов уже не кричав, він ревів, як морський лев перед злучкою.

— «Я, Польська Вероніка Петрівна, підтверджую, що була присутня при обшуку у квартирі Германа С. за вищевказаною адресою. Підтверджую, що обшук було проведено в моїй присутності. Зауважую, що гроші у вищевказаній сумі один з міліціонерів витяг із кишені і засунув у шафу під одежу, а інший міліціонер дістав їх звідти і показав мені. Інше з моїх слів записано вірно». Дата, підпис.

— Йо тобі по голові!!!

Із трагікумедним виглядом слідчий простягнув руки до вікна і став дивитися, як просвічуються на скупому березневому сонці папери протоколів, наче хотів пересвідчитись, що їх ніхто не підмінив по дорозі або чи вони не фальшиві.

— Потерти не забудь, йолопе! — У Романова скажено запрацював мозок у пошуках виходу. — Це протоколи обшуку, а не бакси! На них немає портретів американських президентів!

Сусіди та їхнє непокоєння

У цей час пані Польська сиділа на кухні, пила чай і слухала дротове радіо. Передавали чергового проповідника, який так і сипав цитатами з Євангелія: «Від цього дня я починаю наводити страх перед тобою на всі народи!», «Я — ловець людей!», «Не вбивай! Не чини перелюбу! Не кради! Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!»

Пані Польська думала про те, що сучасна молодь не має ніякої поваги ні до її віку, ні до педагогічного стажу і що, можливо, вона дарма витратила стільки часу на викладання в університеті. Вона ніяк не могла второпати, як ці міліціонери, представники держави і закону, могли так вчинити? Як вони могли так нахабно і так підступно намагатись її обдурити? Її, заслуженого педагога?!

Відповіді на її питання лежали на поверхні: міліціонери просто не знали та й знати не могли, яка за пані Польською ходила слава. А щодо іспитів, то ще жодній людині у світі досі не вдалося непомітно дістати при ній шпаргалку. Пані Польську найбільше дратував навіть не сам факт злочину з боку міліції, а те, як була виконана операція з підкидання грошей. Їй-богу, студенти робили це значно якісніше. Пані Польській навіть не хотілося вдаватись в етичні деталі. Врешті-решт, вона вже давно для себе зробила висновок, куди котиться цей світ. І більше говорити про це було нічого.

Митрофанович був задоволений собою. Табуретка стояла на кухні, він на неї якраз сідав, на ній вертівся, вставав, знову сідав, але та була непохитною і не подавала жодних намірів розламатися. Він зробив це, нарешті відремонтував табуретку! І тепер з нетерпінням чекав, коли дружина повернеться з магазину.

Що ж до сьогоднішнього обшуку, то Митрофанович вважав, що вчинив правильно. Розцінював свій вчинок як мужній, і маленькі переможні сурми грали в нього в серці. На питання дружини, що там було, відповів, що нічого особливого, зробили обшук, підписав папірці — і все. Він був гордий, що не втратив професійної пильності й одразу помітив, що один з міліціонерів трохи нервує, весь час торкається рукою нагрудної кишені піджака, наче хоче пронести щось через прохідну. Митрофанович придивився уважніше, наче щось хотів спитати, і помітив за пазухою поліетиленовий пакет. Діти! Малі, неосвічені злі діти, які не відають, що коять, яким хтось дав кобуру, засунув туди пістолета і надав владу над долями людей! Інше було справою досвіду. Він ще раз із задоволенням глянув на табурет — тепер можна було йти на вулицю курити. Повернулася дружина, але Митрофанович ані словом не обмовився про своє досягнення, відтягуючи час тріумфу на самий вечір. Дружина всілася в крісло і включила телевізор.

— Серіал? «Дика миша»? Я на вулицю, повітрям подихаю. — Митрофанович відчинив вхідні двері й почув гавкіт пса.

— Баксику, Баксику! — покликав. У відповідь поверхом нижче вдоволено захрюкав пес, грюкнув замок, заскрипіли двері та закректав Андрійович.

Герман та його товариші по нарах

Майже весь наступний день Герман провів спокійно. Камера помірно заповнювалася новими людьми, і до обіду з учорашніх мешканців залишились тільки він і Ґоґі. Сашка, як і передбачалось, тихо відпустили. Герман попросив його зв’язатись з адвокатом і зателефонувати двом своїм знайомим, які, можливо, могли надати якусь допомогу. Сашко пообіцяв, що ввечері, максимум наступного дня зранку, все виконає, як Герман і просив. Герман у цьому чомусь не сумнівався і, чекаючи допиту, лежав на нарах та розмірковував про щастя всіх людей на землі. Перший раз у житті воно видавалось більш реальним, ніж його особисте, Германове щастя. Вплинути на власну долю звідси сильніше він уже не міг. Лишалося сподіватись на нормального адвоката і посмішку долі, яка цими днями стала настільки кривувата, що Герман, фаталіст по натурі, інакше як знущанням вищих сил її назвати не міг. Він усвідомлював, що витягти його з цього бедламу може тільки такий же ідіотський збіг обставин, який і затяг сюди.

На сусідніх нарах примостився досить поважний дядечко в дорогому спортивному костюмі. З усього було видно, що він ретельно готувався до візиту в СІЗО. Мило, рушник, зубна щітка, зубна паста, зміна білизни, ще щось у великій блакитній сумці з надписом Prolit він тримав біля себе, почувався впевнено. Дядечко курив Marlboro, підкурював недешевою запальничкою, лускав насіння і час від часу позирав на годинник. Годинник був цікавий, «командирський», але Герман такої моделі не бачив, тому, запитавши про час, затримав погляд на руці сусіда.

— Спецзамовлення, партія в три тисячі штук, майже всі на експорт, — дядечко явно пишався годинником. — Олександр Іванович, бізнесмен, — представився він.

— Герман С., убивця, — він подумав, що краще одразу розставити все по місцях, щоб потім сусідові не довелося з переляку міняти нари.

— Треба ж! — бізнесмен не дуже то й злякався, навпаки, одразу запропонував сигарету.

— Якщо не буде для вас важко, мені краще мило.

— Будь ласка, — бізнесмен явно був не проти потоваришувати, — ось, користуйся, мені завтра ще передадуть.

Герман перший раз за майже півтори доби мився нормальним милом, тому плескався біля рукомийника хвилин із десять.

— Гей, чувирло, воду бережи, — пролунав голос з крайніх від віконця нар, де четверо грали в карти. Герман відзначив їх ще зранку: тримались упевнено, а за характером татуювань було очевидно, що блатні. — Парашу понесеш, га-га-га!

«О, почалося», — подумав Герман, і всі його думки миттєво перекинулись на те, як захищатись за цих обставин. Він мовчки повернувся на своє місце і ліг на спину, уп’явши очі в стелю.

— Ти не хвилюйся з приводу цих, — Олександр Іванович знов запропонував сигарету. — Ми їм швидко пельку заткнемо. Ну, не ми, так знайдеться хто… Ти що, справді… того?

Цього разу Герман від сигарети не відмовився, хоча Marlboro поважав тільки натуральне, а не сурогат, вироблений на якійсь українській тютюновій фабриці. Але сигарета і виявилась якраз натуральною, Герман здивовано подивився на кільця диму, а Олександр Іванович, почухавши потилицю і вдоволено посміхнувшись, сказав: «І не сумнівайся!»

Герман коротко розповів свою невеселу історію, на яку Олександр Іванович реагував спокійно, а коли Герман завершив, розсміявся, вибачився і сказав, що нічого ще не втрачено і все ще може змінитись на краще. Герман зрадів, подумавши, що, може, той має якусь нову, невідому йому інформацію про хід слідства, але Олександр Іванович мотивував свою впевненість лише життєвим оптимізмом і досвідом. «Повір мені, люди і не в такі халепи вскакували. Головне, що ти не на гроші завис і дорогу нікому не перейшов. А значить, шанси завжди є! От якби тебе хтось замовив, тоді все, капздець!» Германа це мало втішило, але те, що поруч із ним опинилася досить весела людина з почуттям гумору, яка не вішає носа і в якої є мило, його радувало, і він узявся розпитувати, чому сусід тут, а не на Канарах.

Іванович виявився людиною не бідною: володів контрольними пакетами трьох колишніх колгоспів, двома заводами з переробки сільгосппродукції, вітряками, кількома посередницькими конторами, декількома продовольчими крамницями в обласному і районних центрах, навіть туристичним агентством. Взагалі, багато чим ще володів. Сказати, що його справи йшли добре — нічого не сказати, але лише доти, поки не змінилося керівництво області. «Ну, ти про цих знаєш!» — жорстко так підкреслив він. Справді, про них важко було не знати, бо навіть Герман був обізнаний від клієнтів-бізнесменів, що справи в них інколи йдуть не дуже. «Душать, падлюки, і сильно душать! Якби не душили, я б тут не сидів. Правда, і на Канарах, як ти сказав, навряд чи відпочивав би. Роботи — от-так! — Іванович провів долонею по шиї. — Клята політика! Дістали!» Вже півроку його схиляли передати контрольні пакети акцій всіх підприємств «…за такі смішні гроші, що ти б навіть не реготав» людям із команди губернатора, «…вважай, самому губернатору, але я не погоджуюся. Такі от справи. Вважаю, що не достойний такої високої честі!» — Олександр Іванович тяжко зітхнув, на мить відвів очі, але одразу ж усміхнувся: «Нічого, я хлопець простий, у селі виріс, якось прорвемося!» Герман здивовано слухав, але з розповіді було зрозуміло, що такі речі — буденна справа в їхньому місті.

Вони проговорили майже до вечері. Згодом до них підсів іще один неборака, як виявилось, також бізнесмен, і вони гомоніли години до дванадцятої. Блатні їх більше не чіпали, грали в карти, курили анашу та реготали у своєму кутку. На допит Германа чомусь сьогодні не викликали, і це його трохи непокоїло, але Іванович сказав, що поспішати нікуди, завтра чи післязавтра буде адвокат, і, може, щось розвидниться й стане хоч трохи зрозуміло, куди далі сунутись. На тому й полягали спати. «Ранок має настати, — подумав Герман, — де б я не ліг спати і де б я не прокинувся. Тому Іванович має рацію, потрібно себе опанувати». І він почав згадувати Мері. Останнє, про що подумав, — якщо полігамія є природним станом чоловіка, то, значить, вибору не існує? Який, до біса, вибір, якщо це закладено на рівні генотипу? Тобто можна зробити висновок, що моногамія, яку проповідують інститути сучасного суспільства, релігія та етичні традиції — це якраз і є спроба вибору, намагання людства покоління за поколінням існувати не за природним форматом, а на власний розсуд… Він згадав обличчя Мері, її посмішку і все, чим перед нею завинив, потім — усі щасливі моменти їхнього кохання, а потім із болем, до скреготу в зубах, — про їхнє розлучення, таке неприродне і таке паскудне. «Прикрим. Прикрим і неможливим видається зараз те, що відбувається…» — з відчаєм подумав він…

Сусіди та їхні тривоги

Бабця Євдокія взяла слухавку.

— Ало, мамо?

Телефонував син. Серце калатнуло: слава богу, живий.

— Вибач, мамо, так вийшло, не зміг попередити…

— Ти де, Васю?

— Я в Києві, мамо. Поїхав у неділю з друзями в кегельбан пограти, думав, ранком повернусь. Але не вийшло, справи закрутили…

— Ти що ж, синку, зателефонувати не міг, — бабця Євдокія розплакалась. — Синок тебе питається, я ж тут одна, Катерини немає…

— І досі немає? — Син удавав, що не здивований, що все йде за планом. — Вона у відрядженні, певне. Я сьогодні ввечері буду. Скоро виїжджаємо…

— Що ти там забув, у тому Києві? Тут що, кегельбану немає?

— Ну що ти так хвилюєшся, мамо? Гроші ти знаєш, де лежать. Я думав, Катерина приїде… А в нашому кегельбані доріжка на два метри коротша від стандартної, хіба то гра?

— Мозок, Васю, у тебе став коротший останнім часом на два метри, от що я тобі скажу. Їдь додому, на тебе дитина чекає!

— Добре мамо, скоро буду.

Вона уявила собі, як вони повертаються додому, весела нетвереза компанія, з дівчатами, пивом, музикою, як обганяють на великій швидкості машини, подають їм сигнали, регочуть над словами, яких вона не розуміє. І зрозуміло, що не в кегельбані справа, не в короткій доріжці, не в двох метрах, просто син обрав собі такий спосіб життя, і, що найгірше, він йому справді подобався. Вона витерла сльози, вдяглася і пішла на вулицю до онука. Хіба що зміниш тепер? Єдине, на кого вона могла ще хоча б якось вплинути, гралося з сусідським собакою. Такі породи їй не подобались, вони були злі і вбивали людей, це вона достеменно знала, про це розказували по телевізору і писали в газетах. Але цей пес був зовсім підозрілий, занадто доброзичливий і люб’язний, смішно хрюкав і махав куцим обрубком хвоста. Холодно, вітер, дуже неприємна погода, але після такого очікування і такої розв’язки («У кегельбан грав, паскудник! Три доби!») необхідно було пройтись, зайти в магазин, купити щось на вечерю… Приїде годині о десятій, не раніше.

Двоє сусідів, діди приблизно одного з нею віку, стояли біля під’їзду і про щось жваво балакали, розмахуючи руками. Вона нікого особисто ще не знала, але з усіма чемно віталася.

— Ви за онука не бійтесь, Баксик його не вгризне. Григорій Андрійович мене звати, — це, мабуть, був хазяїн пса.

— Володимир Митрофанович, — привітався й другий сусід. — Хай грається. А вас як звати?

Вона схаменулась і подумала, що за власними турботами зовсім перестала звертати увагу на людей. Так не можна.

— Євдокія Миколаївна мене звати.

— Ми тут про вбивство все оте розмірковуємо, чули? Нашого ж сусіда, Германа, заарештували. Він недавно тут живе, як і ви. Сьогодні обшук був, от Митрофанович понятим виступав. Таке витворяли, мерзотники!

Бабця подумки перехрестилась і подумала, що, слава богу, сина не було в місті. Вона зовсім не знала, чим він займається («Бізнесом, мамо!»), та й не хотіла знати, але те, що він був від цієї справи далеко, був у іншому місті, її втішало. Одним можливим негараздом менше — очікувати можна при такому житті чого завгодно.

Насправді Григорію Андрійовичу Лісному було не так уже й весело. Щойно сусідка, з якою вони вже майже двадцять п’ять років прожили двері напроти дверей, Кальчениха, пошепки сказала, що її донька, Тетяна, ще позавчора забігла, кинула дитину, речі, гроші — вони навіть і не бачили її — та кудись поїхала, й досі нічого не чутно. Правда, телефоном потім попередила, що буде все добре, нічого не трапилось, не треба хвилюватися, просто на деякий час їй необхідно з’ їздити до Москви. А як буде нагода, то зателефонує, не хвилюйтесь, усе в порядку, цілую, бай-бай, мій хлопчику, крапка, Таня… Негарні якісь речі відбувалися навколо, старий партизан це відчував спинним мозком. Ну, добре, то їхні справи. Але що йому робити з тим, що він бачив минулого понеділка? Андрійович щось відповідав новій сусідці, слухав розповідь Митрофановича про обшук і підкинуті гроші, про написане в протоколах і думав, що, певне, сьогодні йому трохи доведеться переглянути власні партизанські принципи. Він попрощався, залишивши Митрофановича самотужки розпускати хвоста перед Євдокією Миколаївною (симпатична, одначе, бабця), гукнув Бакса, бо той із хвилину ще крутився навколо хлопчика, і пішов сходами нагору, додому, порадитись із дружиною. Григорій Андрійович думав, як би краще їй розповісти про те, як він, зовсім випадково, минулого понеділка на початку другої години дня підійшов до дверей, потім, раптом почувши гучну музику, зазирнув у вічко і побачив, як донька сусідки, рудоволоса хвойда Тетяна, — ну, ти ж знаєш її добре, ще зовсім недавно була мала, тепер дитина в неї, хлопчик, швидко ростуть чужі діти, так, — подзвонила у двері нашому сусідові — так, це того самого понеділка було, — і той, уявляєш, відчинив, наче чекав на неї, не інакше. А вийшла вона приблизно через годину, це я також випадково примітив… Ні, міліції нічого не сказав. Я знаю, що не наша справа, але ж сусіда-то заарештували, проте Митрофанович каже, що, мабуть, невинний він, бо вони з пані Польською понятими сьогодні виступали. Що «ну»?! Так ті мерзотники міліціонери хотіли гроші підкинути при обшуку, — мовляв, ті самі, що заплатили йому за вбивство… А вони… Ну хто вони, Тасю? Митрофанович із Польською, звісно, — у протоколах так і написали, що гроші підкинуто… Хто дурні? Вони дурні? Сама ти дурна! По-твоєму виходить, невинну людину — у тюрму? Навіть не питаю, що мені робити… Як скажеш, так і буде, нам боятися нічого… То йти? Могла б і не відповідати…

Менти та їхні напруги

Капітан Романов напружився. Він шкірою відчував, що генерал зараз думає про нього щось негарне, ще один крок — і йому загрожує небезпека, хоча він, реально оцінюючи ситуацію, розумів: його вини в тому, що сталося, немає. Навпаки, лохонулися саме місцеві опери, підлеглі генералу, але в тому-то, він це добре розумів, і полягала небезпека. Генерал ніяк не міг дозволити, щоб хоча б малесенька тінь упала на його відомство. А винний обов’ язково має бути, це — закон їхньої служби. Тому для Романова було важливо правильно почати доповідь. Він почав було щось казати, але генерал махнув рукою, тобто «посидь і помовчи, поки я…», узяв газету і став уважно роздивлятися першу сторінку. За всіма законами жанру в газеті на першій сторінці була вміщена сенсація — схема вбивства на вулиці Першотравневій, до того ж напрочуд точна, зовсім не така, яку вони хотіли подати на прес-конференції. Цю схему знало не більше десятка людей, відтворити її, не маючи результатів експертиз, достеменних свідчень, даних допитів, неможливо… Генерал тяжко зітхнув — він явно не оцінив серйозність витоку інформації. Генерал подумки уявив, якого кожуха вичинить з тієї поганої вівці… Зі схеми і статті випливало, що вбивство скоїла одна людина, а не дві чи три, і якщо це так, то це означає, що просто людина з вулиці, яка вирішила за щось помститися, вбити п’ятьох людей самотужки аж ніяк не могла. Це міг зробити тільки професіонал, до того ж добре підготований. Це генерал і так знав, без газети, але чому це знали газетярі? Він знов придушив свій гнів, якому тепер не було місця в цьому кабінеті — потрібно було терміново приймати рішення і рятувати ситуацію. Завтра, хай хоч небо впаде на землю, у міністерство повинна піти доповідь про закінчення слідства і передання справи до прокуратури.

— Ну, — генерал спідлоба подивився на Романова, — ваші пропозиції? Я слухаю, — і спокійно відкинувся в кріслі.

— Є ще погані новини. — Романов чомусь посміхнувся. — Про гроші. Все зробили, як ви й наказали, але виявили халатність при проведенні операції і…

— І? — генерал аж підвівся.

— …і поняті побачили, як Ходун підкинув «ляльку». У протоколах все відображено. Вони так і написали: бачили, як міліціонер підкинув гроші!

Очі у генерала полізли на лоба. Такого за час його довгої служби в органах ще не бувало. Якби цей капітан був не з Києва, то… він уривчасто, коротко дихаючи, запитав:

— А ці поняті — хто такі, що за люди? Розмовляли з ними? Спробували зам’яти справу? Пропонували щось?

— Розмовляли… Щойно від них. Пенсіонери. Кажуть, що написали, як просили, тобто те, що бачили. Звісно, свідчень не мінятимуть.

— Треба було залякати! — Генерал знав, що гарячкував, але втриматись від гніву, змішаного з гірким розпачем, уже не міг.

— Товаришу генерал-лейтенанте, це й так провал, ви ж газету читали? Не варто, мені здається, бо якщо й про це, не дай боже, дізнаються, то… Та й нічого їм уже боятися, тим понятим, чесно кажучи, окрім Господа Бога і власної совісті!

— Ти совість і Господа не чіпай! Якось без тебе там обійдуться!

— Це ще не все. — Здавалося, Романов отримує велике задоволення від провалу операції. — Ось протокол допиту свідка Григорія Андрійовича Лісного, сусіда підозрюваного Германа С. по поверху…

— Ну, це я вже читав! Далі!

— Не читали, товаришу генерале. З цим свідком я розмовляв півгодини тому.

— Якого біса ви з ним розмовляли, Романов?!

— Він прийшов дати свідчення. Сам. Кгм… Підтверджує алібі Германа С. Він бачив, як до нього у квартиру в той понеділок приблизно о 13-й заходила Тетяна, старша Кальченкова донька.

— Це ота руда хвойда? Подруга Соньки? Іспанська підстилка?

— Саме так, Миколо Івановичу.

Це й справді було все. Версія з найманим убивцею Германом С. і замовником-помічником Журавльовим просто розсипалася на очах. Буквально за півгодини. Проти Германа С. у них тепер немає нічого, крім свідчень Журавльова, зате за нього — майже все, включаючи алібі.

— Дозвольте? — Романов знову сів. — Є пропозиції.

Генерал дивився на слідчого уважно. Від того, що він зараз скаже, на жаль, залежало багато, а часу було обмаль. Вони самі загнали себе в кут.

— Не бачу іншого виходу, ніж Германа С. відпустити, просто відпустити, а все навісити на Журавля. Це, звісно, міняє зміст угоди, яку ми уклали з ним і Сонькою, але що робити?

— Гаразд, вези Соньку з дитиною сюди. Вони на нашій базі, на Узріччі. Тільки швидко. Візьми мою машину.

За три години вони наламали Соньку змінити показання і дати свідчення проти Журавля, її чоловіка. Натомість, в обмін Сонька випросила свободу і безпеку собі і подрузі Тетяні, новий, чистенький закордонний паспорт та можливість виїхати звідси за кордон якнайшвидше по каналах СБУ.

Герман та його свобода

У середу пізно ввечері Герману здалося, що принаймні половину життя він провів у СІЗО. Все навкруги сприймалося як знайоме, навіть до смороду він звик, більше того — сам став його частиною. Поруч сопів Іванович. Ще один новий знайомий, бізнесмен Ігор уже хвалькувато розповідав про те, що таких, як він, надовго не закривають, що це з ним таке вже вдруге, потримають добу-дві, поки гроші друзі зберуть, одним дадуть, іншим, потім з тими ж ментами, прокурорами та податківцями в сауну: горілочка, дівчаточка… Менти й самі кажуть, що такі, як він, — це їхній золотовалютний фонд. І якщо таких, як він, у в’язницю саджати, то за що ж жити і хто ж ментам машини заправлятиме? Ну?! Він у них типу спонсор, ха-ха! А в СІЗО закривають час від часу так, для порядку, щоб місце знав, не розслаблявся, тобто щоб пам’ятав, хто «криша». Взагалі менти зірочки за бандитів отримують, а хліб насущний — від таких, як він, тому…

Більшість часу Герман знову мовчки лежав на нарах і згадував Мері. Він думав, що, може, цей несподіваний арешт — знак, сигнал, примус до дії, і він, нарешті, повинен назавжди звільнитися від цієї залежності, стати вільним у власному коханні? Якщо він вийде на волю, то чи зможе він і далі жити так, як жив? Знов, як раніше, сидіти за монітором комп’ютера і придумувати рекламу (саме цієї миті, до речі, він придумав ідею до МАЙОНЕЗУ ЗОРЯНОГО ДІЄТИЧНОГО)? Спілкуватися з клієнтами, бігати по дівках, повертатися додому, дивитися сни, вітатись («віта» — це ж життя з латинської?) з сусідами, відкривати двері новим дівкам, знову спати, просинатись, слухати сусідів, ходити на роботу? Ні, він не зможе відтепер так жити, бо відчуває, відчуває, як граф Дракула відчував свіжу кров, що десь недалеко, майже зовсім поруч, живе Мері, яка просто його кинула, просто кинула — і все. Тому, що кохала, але хотіла заміж, точніше, хотіла чогось надійного, постійного, міцного, свого маленького аеропорту, щоб наче на все життя, за розкладом, тобто зовсім не того, чого прагнув він. Якщо розібратись детально, то він взагалі ні до чого не прагнув, просто жив — і все. І тут із глибин Інтернету з’ являється містер льотчик, Терешков грьобаний, і він готовий одружитись, отак, просто взяти — і одружитись! Вона знайшла те, чого прагнула, а він лишився, наче в кайданах, жити зі своєю болячкою, щосекунди залежати від неї, щосекунди думати про неї… Але неправда, він прагнув, але, може, трохи пізніше, ні, він зовсім уже заплутався: чого він прагнув, чого Мері прагнула? Хтозна… Все! Не все. Двері камери зарипіли й відчинилися: «Германе С., на вихід із речами!» Герман підвівся, і не поспішаючи, ні з ким не попрощавшись, пішов до дверей. Речей у нього не було.

Свобода! Чи ти знаєш, що це таке? Коли вдихаєш на повні груди будь-яке, навіть забруднене заводами і фабриками, повітря, коли ти йдеш, куди хочеш, коли ти можеш їсти й пити те, що захочеш, коли на тебе ніхто не дивиться у вічко камери, коли ти можеш ходити в туалет автономно, не відчуваючи поглядів та прислухувань, коли ти можеш сам обирати запахи і повітря, яким дихаєш, коли ти можеш просто бути на самоті, а можеш — і не на самоті, наприклад, з дівчиною? Коли ти просто вільний? Ні, таке відчуття не відтворюється, його просто треба пережити, але от чи треба? Це просто щастя, коли ти вільний. Маючи цю волю задарма, як даність, ти ніколи її не оціниш. Ти вільний! І північний холодний вітер, який будь-якому перехожому здається злим, гладить твої щоки, а зовсім не березневий крутий морозець видається приємним стимулятором руху, а чорний сніг здається найчистішим, найбажанішим у світі, тому що все це: і вітер, і мороз, і сніг — справжні, вони є і будуть, і ніяк не обмежують твої основні бажання. А основним бажанням Германа було швидше дістатися дому, зняти з себе одяг і залізти у ванну. Надовго так залізти. А потім, почитавши на ніч якого-небудь Кортасара, заснути у власному ліжку. Сьогодні — точно одному. А завтра… Завтра буде завтра з МАЙОНЕЗОМ ЗОРЯНИМ ДІЄТИЧНИМ.

Із речей в міліції Герману повернули верхній одяг, паспорт, посвідчення водія і мобільний телефон. Він не пам’ятав, скільки в нього було грошей, знав, що незначна якась сума, але і її у кишенях не знайшлось. «У нас про гроші нічого не зареєстровано. Значить, не було у вас при собі тоді грошей», — впевнено відсік його несміливе запитання сержант.

Герману нічого не пояснювали і не вибачалися, сказали, що вільний, просто помилка. Так, вільний і може йти, перепустка в зуби. Ось і все. Герман подумав, що Іванович точно щось знав, але не хотів казати, випереджати події, але згадав і власні роздуми на задану тему і зробив висновок, що теорія відносності рабі Альберта все ж таки має суттєві вади, так само як і теорія імовірності… Він спустився сходами, вийшов на вулицю і повернув у напрямку домівки. Йти хвилин десять, їхати — трохи менше, але менше за все йому хотілося лізти в громадський транспорт, а на таксі грошей менти йому не залишили. Нехай подавляться, він іще здере з них своє за ці три втрачені доби життя, за відбиті нирки, за відбиті яйця, що ще там з ними, невідомо… А було б добре, щоб, як у кіно, біля воріт в’ язниці його, як знаного злочинця, зустрів автомобіль із кращим другом і подільником.

Насправді його чекала машина, але не лімузин, а старенька дводверна «цигарка» Audi-80 зеленого кольору. За кермом сидів Сашко, а на задньому сидінні — журналіст місцевої газети, автор двох сенсаційних статей про вбивство на вулиці Першотравневій.

Герман трохи знітився, але перебував у тому радісному спокійному настрої, коли на несподіванки й різку переміну планів реагуєш, як на зміну погоди.

— Це Антон, журналіст. Якщо хочеш щось розповісти або спитати, то можеш з ним поспілкуватись. Не хочеш, то відвеземо тебе додому.

Герман почувався ніяково. Хотілося затишку, але ж він був допитливою людиною і хотів дізнатися, як сталося, що він вийшов сухим із цього лайна.

— Добре, тільки без диктофону…

Антон виявився, як і вимагає професія, людиною говіркою. Він довго розпитував про те, як арештовували, які обвинувачення висунули, чи було це зроблено офіційно (смішний!), про що розмовляли зі слідчим Романовим, хто ще був у камері, як годували, як ставилися, тобто про все, що трапилося з Германом у СІЗО і до СІЗО. Поки він розпитував, Герман зрозумів, що він, хоча й був уже записаний у вбивці, знає про цю справу значно менше, ніж цей нехуденький хлопчик, який — у цьому Герман був упевнений точно — зовсім не уявляв собі, що таке наші менти. Точніше, що таке НАСПРАВДІ наші менти. Інакше б не сунув голову так далеко, бо відкусять і не подавляться.

Антон коротенько переповів зміст останньої статті (сьогоднішнє число газети), дав йому екземпляр («удома почитаєш уважно») і розповів, чому, на його думку, затримали Журавля і його, Германа С., чому його випустили і як усе могло статись насправді. Проблема, на погляд Антона, для ментів полягала в тому, що серед жертв був капітан УБОЗу, який курирував саме сектор торгівлі людьми, що в сучасних умовах означає — за гроші забезпечував їм прикриття, причому про це в міліції багато хто знає, бо в цій партії кожен пішак відстругує королю. Як відомо, торгівля людьми — це зовсім не маленька приватна лавочка, такий бізнес потребує великої кількості задіяних осіб, надійного прикриття і відповідної конфіденційності. Хто ж інші жертви? Вікторія й Ірина відправляли дівок за кордон безмаль п’ять років, Надя приїхала з Іспанії в Україну разом із Сезаром Ґеррерою три тижні тому, начебто з метою одружитись. Вона працювала повією в Барселоні три роки, а потім стала зв’язковою між нашим, македонським, грецьким та іспанським офісами. Вбивця був один, усі експертизи це підтверджують, але п’ятьох людей одна людина може вбити тільки за умови, що вона — просто кілер екстракласу. Менти, користуючись відсутністю свідків («Взагалі, уявляєш? Це почерк профі!»), вирішили не загострювати ситуацію, бо, якщо розібратись, то підозра одразу падає на іспанця Сезара. Проте вони навіть не подали запит в Інтерпол! Бо якби виявилося, що Сезар у бізнесі, то скандал з їхнім убитим капітаном вийшов би гучним і міжнародним, і тоді б генералу Бідненку швиденько розказали, яка пенсія у відставних ментів. («Але навряд чи він подох би з голоду!») Вони для порядку допитали Сезара, той начебто довів своє алібі, бо дівчина, Тетяна, до речі, його коханка, яка теж час від часу працює за кордоном, усе підтвердила. Мовляв, був разом з нею під час убивства, каталися на машині за містом… Тож іспанця відпустили з миром. Він того ж дня виїхав до Києва, і одразу — в Росію. Ми через свої зв’язки в СБУ зробили запит в Інтерпол, зараз чекаємо, але, скоріше за все, вбивця саме він, а алібі в нього — липове. (Тут Герман знову згадав мокре руде волосся, єгипетського бога мертвих Анубіса і порожній жовтий «фольксваґен-жучок» біля під’їзду.)

Тепер до Журавля — його прихопили на його дружині Соні, яка колись вляпалась у халепу в Греції («Пам’ятаєш такого відомого російського бандита Соляника, його в Салоніках убито? Та ще історія!»), її посадили там у в’язницю, але чомусь випустили. Вона повернулась додому, тут у неї дитина, дівчинка, вісім років, і закрутила якусь ідіотську аферу із закордонними паспортами, по якій було відкрито справу — їй до восьми років світить. А паралельно віддала один зі своїх закордонних паспортів старим знайомим на вулиці Першотравневій. Сподівалась вискочити як-небудь швидше, поки не заламали. Коротше кажучи, при такому розкладі, коли у квартирі, крім трупів, знаходять документи Соні, у якої вельми сумнівна біографія і справа на хвості, чоловік — двічі судимий, до того ж трохи наївний хлопець, який любить Соню («Ефектна дівка, ти б бачив! Але потаскана вже трохи…») і її доньку до нестями, то кращу кандидатуру, ніж він, знайти важко. Але, мабуть, чогось їм там не вистачало, думається, швидше за все, сама Соня знає щось таке, що змусило ментів домовлятись із нею і шукати причеп у вигляді ще одного подільника. А може, Соня виявилася на початку не такою вже і сукою і просто пожаліла Журавля… До того ж, мало хто повірить, що дрібний крадій та розбишака Журавель самотужки впорався з п’ятьма. Тому потрібен ще хтось. Але чому ти? Це така дивна загадка, яку, боюсь, ніхто, крім самого Журавля, нам не відгадає. Тепер тебе, ні сіло ні впало, випускають, тобто, треба думати, чи знайшли більш достойного кандидата на роль убивці, чи то щось переграли по ходу з Сонею та Журавлем… Ти спитаєш, для чого ж тому іспанцю вбивати своїх, так би мовити, колег? Є така версія, що дівчата почали працювати на два фронти, тобто, незважаючи на таку «кришу», їх прищучило ще й СБУ, і вони почали зливати інформацію туди, в результаті чого в Македонії та Іспанії заарештували чимало торгівців людьми і накрили кілька перевалочних пунктів. До того ж, коли людина розуміє, що скоро справі кінець, то намагається вкрасти побільше… От по їхні душі й прислали Сезара… Надя, його майбутня начебто дружина, напевно, нічого про це не відала, але взагалі багато що знала і тому була зайвою, тому теж була вбита, а от мент і його дружина просто випадково там опинилися, зайшли кави попити…

Антон перевів подих. Сашко спитав у Германа, які його враження і думки, але в Германа чомусь не було ні вражень, ні думок. Він сидів, схиливши голову на груди: сильно розболівся живіт, в очах попливло, і сприйняття подій стало нечітким і нецікавим. Хотілося одного — якнайшвидше все забути. Слова Антона і Сашка, який постійно щось доповнював і уточнював, доходили до Германа, наче крізь ватну стіну, наче уві сні, і він уже не розумів, де закінчується речення, а де воно починається, де закінчується сон і починається реальність — і навпаки. Він сказав: «Мері». — «Що?» — перепитали вони. «Я хочу бачити Мері!» — повторив Герман.

Вони відвезли Германа додому і розпрощалися.

Щойно після ванни голова Германа торкнулася подушки, його не стало. Так, певно, зникатиме Всесвіт після чергового великого вибуху. Холодно і миттєво.