Мері та її аеропорт

На спідометрі автомобіля стрілка показує 180. Герман мчить до Києва. Він дуже поспішає, бо те, що він задумав, потребує негайного виконання. Якби він затримався на добу, на півдоби, на годину, то міг би й передумати. План був настільки безглуздим, настільки нереальним, що будь-які розмірковування про його доцільність чи сенс могли призвести до передчасного краху або відмови, що в його випадку абсолютно рівнозначно.

Герман трохи скинув швидкість. Погана якість траси. Він згадав, як колись їхав до Криму, в санаторій, він гнав під 200, і тут під колеса стрибнув заєць, він пригальмував хід, скинув швидкість, і, як з’ясувалося, недарма. На черговому спуску через пару хвилин прямо з-за великої вантажівки прямо в лоба стрімко вискочив джип, відстань була мінімальною, і він різко викрутив кермо праворуч і втиснув педаль газу до підлоги, ледь встигнувши вискочити на мокрий від дощу слизький обніжок, по якому нісся юзом, сам дивуючись, як машина не перевертається, аж доки дивом знову не виїхав на асфальт. Якби він їхав тоді, після зайця, не 100, а 200, не було б уже ні обніжка, ні юза, був би компот із крові, м’яса та заліза. От і виходить, що заєць, кинувшись під колеса і примусивши скинути швидкість, врятував йому життя. Випадок, заєць сам так вирішив чи його хтось послав? І скільки зайців для нього ще лишилось у Того, хто їх йому посилає? Спробуй тут знайти правильну відповідь.

Герман вкотре прокручував свій задум. У Києві на нього чекала сестра Оля і друг Че. Краєм ока він побачив даїшника, який енергійно махнув смугастою паличкою. «Пішов на хєр!» — крізь зуби промовив Герман. Йому явно було не до розмов про порушення правил дорожнього руху. До столиці лишилося трохи більше ста кілометрів. Головне, швидко минути Бориспіль.

Герман уважно подивився на синю табличку з білим літачком. Якщо все буде так, як задумано, то скоро він сюди повернеться. Добре це чи ні, він не знав. Він не міг навіть уявити, чим усе закінчиться.

Попереду по крайній лівій швидкісній смузі прямо перед собою Герман побачив жовтий «фольксваґен-жук». Знайомий автомобіль, знайомий колір. Невже іспанець?! По спині пробіг моторошний холодок. Герман показав дальнім світлом, що дорогу не погано було б і звільнити. Але «фольксваґен», чия швидкість явно була меншою, і не думав поступатись. «Заснув він, чи що?» — Герман двічі коротко посигналив, але «жучок» уперто сунув попереду, не виявляючи жодних ознак поваги. «Чорти б тебе взяли!» — Герман пригальмував свою Мazda МХ3 і ще раз поблимав дальнім світлом. Жодної реакції. Можна було б обігнати і праворуч, по іншій смузі, але там набилося чимало неповоротких вантажівок. Нарешті, він побачив щілину і натиснув на газ. Мazda звично відреагувала завиванням двигуна і миттєвим прискоренням, і через кілька секунд Герман уже обганяв ненависний «жук». Він придивився у бокове скло. Так і є, за кермом жінка. По радіо передавали, як американці хочуть облаштувати повоєнний Ірак, що вибори там, звісно, пройдуть, але дещо згодом, і що США не підтримують політику Тегерана в регіоні.

Нарешті темно-синя Мazda МХ3 виїхала на Південний міст, де ліхтарні стовпи схожі на лос-анджелеські пальми при в’їзді в Голлівуд.

Герман згадав, як нещодавно очманілий від незвичної спеки голуб влетів у відкрите вікно машини, до нестями його перелякавши. Голуб, ймовірно, шукав хоча б якоїсь прохолоди. Особливо неприємним був несподіваний дотик, навіть не удар, а дотик в обличчя. Впавши на пасажирське сидіння поруч, він затих, Герман навіть подумав, що птах помер. Він зупинив машину й обережно доторкнувся до нього, і голуб ліниво навіть не вилетів, а якось зовсім по-людськи вийшов, стрибнувши на гарячий асфальт, у відкриті двері. Герман перестроївся у крайній правий ряд, готуючись звернути на Подільську набережну.

Вони роздивлялись Дніпро, Оболонську набережну і дівчат, які у невимірній кількості тут дефілювали. Які задки! Було спекотно, а для травня — спекотно до неможливості. Че пив каву, Герман — мінеральну «Миргородську». Годину тому Че придбав чергову пару сорочок своїх улюблених Brook Brothers, тому був у доброму гуморі.

— То ти впевнений, що дійсно хочеш так вчинити з Мері?

— Так. Рівно настільки, наскільки ти впевнений у неперевершеності Brook Brothers.

— Це серйозна заявка на перемогу. — Че посміхнувся. — Добре, спитаю по-іншому. І що воно тобі дає?

— Нічого не дає. Вважай, що я хочу їй помститися. Отак. — Герман розумів, що, зрештою, Че так чи інакше зробить усе, про що він просить. Але ця розмова, однак, повинна відбутись.

— Взагалі, не пам’ятаю, хто казав, але в людини взагалі немає жодних раціональних приводів бути доброю. Якраз навпаки… — Че підняв сонцезахисні окуляри і провів очима особливо ефектний екземпляр, — розумієш? Тож чому тобі було дивуватись, що той придурок взяв і написав, що ти — вбивця? Зайшов до тебе в офіс, так, за звичкою, поговорити, угледів десь на папірцях прізвище тієї мадам, чомусь запам’ятав, а при нагоді — будь ласка… Тобі дуже пощастило. Це ти просто обов’язково повинен зрозуміти! Зараз би не мінералку сьорбав, а баланду на нарах! — Че весело розсміявся. — Молись своєму богові, приятелю!

— Я це розумію. Тому я й тут. Вважай, що в мене місія, яка повинна врятувати людство, при тому що людство в єдиній особі представляю я. Тобто я повинен врятувати сам себе. А богу я помолюсь, не переживай.

— Якому, хотів би я знати? — Че махнув комусь рукою, вітаючись.

— Анубісу, звісно. — Че здивовано глянув на нього. — Таке в нього ім’я, — пояснив Герман, — єгипетський бог мертвих.

Тут Че підвівся, вітаючи чорнявого молодого чоловіка у модних сонцезахисних окулярах, модель — останній хіт сезону, коштує шалені гроші.

— А цього бога звати Петро. Петре, ти повинен завжди вітатись тільки так: «Містер Вулф, вирішую питання. Це у вас у машині негр з відстреленою головою?»

Петро посміхнувся, присів поруч на пластмасовий білий стілець, закурив, відмовився від кави і запитав, що точно Герману потрібно. Поки той думав, як правильно висловити своє прохання, Петро сказав, що в цьому році «Динамо» точно стане чемпіоном, хоча вболівати за них просто в падлу, бо «браття дістали». З іншого ж боку, чим мечеті Донецька кращі за синагоги Києва? І взагалі, ескалація одвічного семітського конфлікту на українських теренах набула оригінальних форм. Він зупинився на тому, що треба дочекатися тих часів, коли в арсеналах буде повно зброї і кияни знову зможуть уболівати за справжню київську команду. І з питанням подивився на Германа і Че.

— Мені потрібно влаштувати свою сестру стюардесою в Бориспіль, більше того, на конкретний рейс, із конкретним екіпажем. При цьому, одразу скажу, вона жодного стосунку ані до літаків, ані до аеропортів не має і ніколи не мала.

— І це все?

— Ні, не все. Я придумав підлий і підступний план, як розлучити свою колишню дівчину з її чоловіком. Саме для цього мені потрібно влаштувати сестру на той літак…

— Мені ясно, — Петро дістав мобілку, — що мені нічого не ясно. Спробуємо щось вирішити… Ало, Борисе Мойсейовичу? Доброго дня! Я ваше питання майже закінчив, кілька деталей незначних, так, і до авансу треба трохи додати, щоб краще їздилось із відновленими правами… Тобто треба зустрітись. Добре, влаштовує…

— Петре, до речі, техогляд… — Че постукав пальцями по столу.

— Копію техпаспорта зробив?

— Звісно! — Че передав аркуш паперу, згорнутий навпіл. — Скільки?

Петро посміхнувся.

— Че, такі речі для друзів — безкоштовно. Дрібниці. Доречно, бо зараз саме їду в ДАІ, в одного олігарха — уявляєте — права забрали! Явно замовив хтось або дружина помстилась — і на кишенькові гроші замовила інспектора. — Петро посміхнувся, і його обличчя, таке серйозне, раптом стало по-дитячому відкритим. — Германе, а по твоїй справі я завтра зранку зателефоную. Давай номер.

Герман надиктував номер свого мобільного телефону і спитав, скільки, хоча б орієнтовно, це коштуватиме і скільки приблизно часу займе процес працевлаштування сестри? Петро відповів, що стюардесами ще нікого не працевлаштовував, але не вбачає поки жодних проблем. Єдине, може, доведеться трохи почекати, щоб потрапити саме на конкретний літак.

— Я сподіваюсь, обійдеться без тероризму? — Петро начебто і посміхався своєю чудовою посмішкою, але Герман відчув, що це, мабуть, найважливіше запитання за їхню коротку сьогоднішню розмову.

— Не сумнівайся, — Че розвів руками.

— Вона — гарна дівчина, проблем не виникне, — Герман уважно, не опускаючи очей, подивився на Петра.

— От і добре. Інші подробиці — не сьогодні ввечері на каналі «Інтер» по телевізору, а завтра вранці при особистій зустрічі. Добре, друже?

Наступного дня вони зустрілися вдвох.

— Щось трапилось останнім часом, розумієш, друже, — Германові зовсім не подобалося це Петрове «друже». Воно було якесь небезпечне, наче про щось застерігало, — зовсім не можу пити каву. Раніше по сім чашок на день випивав, а цієї весни — як відрізало. Вік, мабуть.

Герман посміхнувся — вони були майже однолітками, принаймні на вигляд Петро був не набагато старший.

— Хоча, скажу тобі, — продовжував, не поспішаючи, Петро, — тут чай найдорожчий, але не найкращий. Якщо все добре владнається, звожу тебе в «Чайний будиночок» за цирком. Там і людей менше, і заварюють ретельніше.

— Непогано було б, — невпевнено підтримав Герман.

Петро поставив чашку на стіл, витяг гроші («Я плачу, облиш, друже!») і перейшов до справи. З усього виходило, що треба зачекати десь близько місяця.

А зараз йому потрібно півтори тисячі доларів задатку, паспорт сестри і резюме.

— Знаєш, як правильно резюме писати?

— Сестра знає.

— Добре, завезеш за цією адресою сьогодні до шістнадцятої. Гроші зараз, як і домовлялись.

— Це гарантовано? — Герман, хоча й був попереджений, але, природно, сумнівався, що все пройде так просто.

— Стовідсотково, — Петро посміхнувся, — не сумнівайся. Якщо не вийде, гроші поверну. За винятком ста баксів. Домовились?

Герман кивнув.

— До речі, ти Че сьогодні бачитимеш? Передай йому, — Петро витяг із портфеля конверт. — Там талон на техогляд і чистий талон попереджень. Все, бувай. Я зателефоную.

Герман підвівся, протягуючи конверт із грошима.

— То ми увечері не побачимось?

Петро стукнув себе долонею по лобі.

— Зовсім забув попередити. Документи залишиш секретарці. Катя звуть, чорнява така. Це в центрі, біля Республіканського. Скажеш, для мене. Добре?

Не поспішаючи, сховав конверт у портфель («Не хвилюйся, друже!»), швидко вийшов із кафе і зник серед дорогих машин, запаркованих через весь Пасаж. Герман дещо збентежено дивився йому вслід, не розуміючи ще до кінця, що ж все-таки трапилось: чи його щойно кинули на півтори штуки, чи він-таки зробив цей безглуздий крок, який ще невідомо, до чого призведе.

— Ало, Че? Це Герман. Ну, певне, все гаразд, так, дуже дякую. У мене твій техпаспорт і талон. Куди? Гаразд.

Він ледь знайшов свою машину на парковці і, сплативши підозрілого вигляду хлопцю у брудному бордовому жакеті пару гривень, повільно почав виїжджати з цього автомобільно-парковочного пекла центру Києва.

— Доброго дня, сестро! — Герман телефонував з мобільного. — Здається, я знайшов тобі роботу. Яку? Ну, до юриспруденції це відношення не має, вибач, так сталося… З чим пов’язано? Трохи з авіацією, трохи з театром, трохи з РАГСом. Я не інтригую. Все інше — потім, трохи зачекай, добре?

Петро зателефонував, як і обіцяв, рівно о дев’ятій вечора і доповів подробиці якщо і не краще за журналістів, то, наразі, значно об’єктивніше. Тобто справу владнати можна, але, як і очікувалося, треба трохи часу і ще трохи грошей. Якщо він готовий зустрітись, то… «Будинок кави» у Пасажі? Як і минулого разу, добре? Не краще місце, але він саме близько дванадцятої буде в центрі…

Герман приїхав на метро, залишивши машину на стоянці, замовив собі зелений чай, вкотре трохи здивувавшись ціні. Петро трохи спізнювався, і Герман дістав із рюкзака газету. «Троє американських вояків убито в результаті терористичного акту. Катарський телеканал „Аль-Джазіра“ стверджує, що Саддам Хусейн живий і особисто керує опором…» Наївно вважати, що на цьому вони зупиняться.

Йому лишалося владнати кілька справ: зателефонувати до санаторію і спитати про наявність вільних місць та ціни цього сезону, зателефонувати сестрі та домовитись про зустріч, нехай не хвилюється і спокійно готує Льошика до школи. Потім ще кілька дзвінків — мамі, Сашку, і, головне, дочекатись зараз Петра, який повинен віддати на деякий час ключі чи то до раю, чи то до пекла, але — до нового життя на кілька місяців — достеменно. Германа аніскільки не хвилювало те, що він не перемовився ще жодним словом про свій задум із сестрою. Взагалі, він не сумнівався, що вона дасть згоду. Ще б пак, така практика, саме життя стає виставою! Чи не про це вони мріяли разом, коли грали у студентському театрі? Їхній театр гримів на все місто, прем’єри неодмінно збирали аншлаги. Його улюбленою п’єсою була «Покоївки» Жана Жене, у ній він грав у різних виставах по черзі то Мадам, то Клер, то Соланж. «Перчатки, перчатки, молочник!» Сестрі, навпаки, подобалися чоловічі ролі; вона й справді мала талант, мріяла стати актрисою, та не склалося. Герман не сумнівався, що вона погодиться. Вона завжди підтримувала всі його проекти. Навіть безглузді. Він заплющив очі.

До гори він ішов довго.

Вона виявилася значно далі, ніж він розраховував, аж майже напроти Тихої бухти. Перед підйомом він трохи полежав у траві, послухав цикад. Стояв спекотний червневий кримський полудень. Небо було чисте і ясне. Лише самотній дельтаплан плив по повітрю з боку Феодосії.

Гора була старою і не такою високою, як їм із Котом бачилась кілька років тому, вкрита травою, з-під якої стирчали шматки ламкої породи, всі в зморшках. Герман зупинився трохи перепочити і розгледів, що це вапняк. У траві шурхали ящірки, дзвеніли цикади, стрибали великі, схожі на сарану, коники. Цікаво, коли останнього разу тут була людина? Відповідь на це питання він знайшов на вершині.

У гору, в саму маківку, як у двері, було вбите залізне кільце, наче за нього мали зачепити Землю і тягати її по орбіті. Поруч лежав рваний, але відносно новий китайський кед.

Герман подивився вниз: насправді високо. Йому захотілося взятись за кільце і спробувати перевернути світ, однак замість цього він жбурнув рваний кед по схилу.

Він сів. Жарко, але вітер з кожною хвилиною заволодівав Германом, як морські хвилі заволодівають необачним плавцем, який заплив занадто далеко.

Море внизу гралося тисячами сонячних блискіток. Герман сів, схрестивши ноги, заплющив очі і приготувався слухати вітер і свої сни. Але разом з вітром у його свідомості засвистіли духи тисячоліть, які гуляють цією землею. Герман відчув, що він — це не тільки він один, це тисячі різних людей, чоловіків і жінок, які живуть у ньому, які дають йому силу. Він бачив, як вони мчать на конях степом, як сіють пшеницю, пливуть на кораблях, ріжуть скотину, розмовляють різними мовами, виконують ритуали, приносять жертви, сміються й плачуть, народжують дітей, гинуть від голоду, святкують новий урожай. Він — це вони, але й вони — це він, що всі вони разом — єдиний ланцюг, а він — лише маленька ланка, і його діти теж стануть такою ж ланкою, і діти їхніх дітей, і діти дітей їхніх дітей, і тягтиметься ланцюг до безкінечності, точніше, до того часу, поки ця людська цивілізація не зітре себе з лиця Землі, як це зробили всі попередні.

Він відчув, що так мало знає, що те життя, яке він проживає, — лише піщинка в пустелі, просто мізер, ніщо, нескінченна малість, однак і невідкритий скарб, багатство, яким він володіє, і він має усвідомити це по дорозі до істини, тому що шукати відповідь на питання треба, перш за все, у собі, інколи і не потрібно нікуди ходити і мандрувати… І тут йому стало страшно. Він відчув, що не контролює свою свідомість, що вона зараз існує окремо від його тіла, раптом побачив себе, Германа, а може, то була зовсім інша, не знайома йому до цього часу істота, у тілі якої він прожив у цьому житті більше тридцяти років, — вона сиділа на високій горі майже на березі Чорного моря, із заплющеними очима, а він дивився на неї зверху…

Надалі стало зовсім страшно. Герман відчув безодню, яка затягувала його в себе, порожнечу, сповнену райського світла. Він здригнувся — і несподівані видіння неохоче покинули його.

Він лише хотів посидіти із заплющеними очима на вершині гори і віддатися вітру, який шепотів би йому його ж сни. Герман зрозумів, що необачно випадково доторкнувся до невідомого, і що це невідоме йому сподобалось блаженним станом і безтурботністю, але також він зрозумів, що зараз не готовий його прийняти.

Герман трохи розплющив очі і подивився на світ — дивно, але той не змінився. З широкою посмішкою, вибачаючись за запізнення, за стіл сідав довгоочікуваний Петро і вже протягував йому документи. «Я питиму зелений чай. А ти що сьогодні п’єш?» — відхекуючись, запитав він. «Свої спогади».

Чоловік Мері та його дурна вдача

Я розумію, що в країні бардак, що в аеропорту бардак, що в нашій компанії — бардак, але не настільки ж! Де це таке написано, щоб на мій літак, на виставковий рейс перед самим вильотом присилали нову стюардесу? І мене, командира літака, навіть не попереджували?

А вона просто зайшла в літак і сказала: «Доброго дня, я Ольга Михалик, ваша нова стюардеса!» Я люблю красивих жінок, у тому числі й на роботі, але мені здається, що її попередниця Алла, по-перше, не заслуговувала на таке до себе ставлення, а по-друге, зовсім не відомо, як ця дівчина взагалі знає справу. Я зв’язався з шефом, вибачте, ми товаришуємо вже не перший рік, він, як і я, знає про літаки все або майже все. Але він пробубонів щось незрозуміле, на кшталт «вибач, старий, не встиг попередити, не переймайся, ти нічого вже не вдієш. Так треба. З Аллою все буде в порядку, я обіцяю». І на тому спасибі!

Новенька виявилася спритненькою, і навіть на перших порах з нею було обмаль проблем, вона все хапала з льоту. До того ж, незважаючи на досить неприємні обставини нашого знайомства, між нами одразу налагодились приємні робочі стосунки. У мене складалося таке враження, що вона знала наперед, чого я хочу, чого я хотів і чого хотітиму. Вона поводилась так, наче ми були знайомі вже не перший рік, але ніколи не переступала межі «шеф — підлеглий», що я дуже ціную в колегах, особливо в жінках.

Гадаю, щось особисте з’ явилося в наших стосунках того вечора, коли рейс із Вільнюса перенесли на ранок. У мене був не дуже добрий настрій від цього — я люблю повертатись додому вчасно, особливо, коли на мене там чекають. А Мері якраз могла чекати, як ніхто. Мері взагалі — дарунок долі, коник Інтернету, якого він викинув, коли мені після розлучення було дуже зле. Я не можу сказати, що не любив попередню дружину — любив, ще більше я люблю сина, але все в нас склалося не так, як ми того хотіли. Точніше, як це справді буває, кожен хотів свого, але ми обоє називали різні речі одними й тими ж словами і думали, що розуміємо одне одного. А потім з’ясувалося, що ми поплутали терміни, і те, що я називав собакою, в її уяві було кішкою, а те, на що вона казала «кішка», для мене виявлялось амазонським алігатором. І щойно ми з’ясували, що звірі в нашому зоопарку мають такі різні назви, то одразу розлучились. І слава богу, бо тоді б я не одружився з Мері. Та все ж одне звірятко — нашого спільного сина — ми називали однаково.

У Вільнюсі вийшло так, що випадково ми опинились удвох — я і Оля. Ми довго гуляли старим містом, посиділи на Стікліу, заходили в крамниці, часу було вдосталь. І крок за кроком, слово за словом я відчув, що потихеньку закохуюсь. Таке буває, це нормально. Сімейне життя із Мері могло не влаштовувати тільки ідіота, я її кохав, не скажу, що яскраво чи до нестями, але кохав світло і спокійно, без штормів, вибухів і так далі. Можливо, саме цього мені й не вистачало раніше.

Ми зайшли в якийсь нічний бар, пили каву по-ірландськи і довго розмовляли, я люблю поговорити з жінками «за життя». Вона розповідала про себе, мені було цікаво знову взяти в руки нову книжку з цікавим сюжетом і прочитати. У неї був дар розповідати смішно, яскраво. Вона вся була наче з вогню, наче актриса, яка виходить на сцену з виграшною реплікою. Я обожнюю таких жінок. Не надовго, але обожнюю. Ми чудово провели час, а в готелі я спробував її… Вона не пручалась, але й не давалась, така собі тактика стриманості. «Ну, і в чому річ?» — «А тільки після весілля», — грайливо пожартувала вона, провела рукою по моїх штанях, тут я вже не витримав, але двері її кімнати зачинились, і мені нічого не лишалося, як іти до свого ліжка.

Взагалі, я читаю такі «книжки» швидко, часто одразу заглядаю в кінець, тому що ціную свій час і своє подружнє життя. Але тут було щось не те. Зненацька я відчув дивну підліткову залежність і сором’язливість, вона накрила мене, як мішком. Я довго не міг уявити, що маю робити, щоб дістати її прихильність, взагалі, як і куди маю її запросити, щоб у спокійному темпі ознайомитись зі змістом, а потім швиденько перейти до еротичних сцен. Потім я згадав, як вона довго розповідала про театр, про те, як їздила зі старшим братом до Москви на вистави. Наразі в Києві йшли всі вистави Віктюка, така собі ретроспектива. Я довго стояв біля каси, розмірковував, яку б виставу обрати, щоб її зміст ніс яскравий підтекст моїх бажань, але зіткнувся з великими труднощами. По-перше, останнього разу я був у театрі ще в школі, і зрозуміло, що це був не Віктюк, а по-друге, коли я розпитував у друзів-театралів, хто такий цей Віктюк і що він робить, то зрозумів, що обрати виставу з його репертуару, яка б відповідала моїм намірам, буде нелегко. Тому я купив квитки на найбільш, на мій невинний у цьому питанні погляд, нейтральну виставу — «Покоївки».

Я не знав, був у неї хтось, чи ні. Скоріш за все, ні, але, повторюсь, я нічого про її особисте життя не знав і не хотів знати. Навіщо? Достатньо було того, що вона розлучена і в неї також є син. Тож нам було про що поговорити. З часом я дізнався про хобі, дозвілля, домашніх тварин, тобто про все те, що необхідно знати, щоб запитати «Як справи?» і уважно вислухати. Але в жодному її реченні, наче вони були добре відрепетирувані, не прослизнув і натяк на якихось чоловіків. Єдиний, про кого вона розповідала, був її брат.

Коли я сказав, що хочу запросити її до театру, на Віктюка, вона зраділа, як маленька дитина. «А яка вистава?» — «Покоївки» — «Здавай квитки, на неї я не піду!» — ??? — «Купи на „Мадам Батерфляй“. Цю виставу я ще не бачила!» Після театру я спитав, чому вона обрала саме цю п’єсу. Вона відповіла, що в ній багато чого повчального, а чого це так, я потім зрозумію, але не потрібно її слова так прямо сприймати, в мистецтві не існує заданих курсів і рейсів, це — просто метафора, я потім зрозумію. Так і вийшло через кілька місяців, а тоді я навіть не знав, що таке «метафора».

Того ж вечора ми вперше цілувались. А потім усе пішло само собою, але як на зло, ми ніяк не могли дістатись до ліжка. Звісно, коли жінка каже тобі «ні», я особливо не переймаюсь, бо час від часу з чоловіком таке має траплятись. Але це було таке довге «ні», таке довге палаюче «ні»!

Вдома на мене чекала Мері. Спокійна, врівноважена Мері, я не знаю, чи здогадувалась вона? Думаю, що ні. Однак скоро Мері попросила влаштувати її на роботу, і я, з великими муками, користуючись зв’язками шефа, але все ж таки виконав її прохання. Вона стала стюардесою, причому на престижних рейсах. Відтепер ми стали бачитися з Мері значно менше, часто бувало так, що ми обоє були в рейсі, але частіше хтось із нас був удома, а хтось — у повітрі.

У мене з’явився вільний час, який майже повністю збігався з вільним часом Ольги. Ми часто зустрічались: ходили в кіно, театри, на концерти, у ресторани, але щойно діло йшло до інтиму, вона буквально вислизала з рук. Вона стала моїм другим повітрям — я нею дихав, але не міг доторкнутись або покласти в кишеню, вона начебто й належала мені, і начебто — ні. Вона відчайдушно цілувалася, гладила мене, навіть дозволяла мені торкатись до неї, але це було все, що відбувалося між нами. Так тривало майже півроку. А потім я їй сказав, що кохаю її, що хочу її до нестями. «Ти ще скажи, що жити без мене не можеш!» — «Зараз — не можу!» — «Коли зможеш, то скажеш!» Чесно кажучи, таких дивних, майже платонічних стосунків у мене не було з жінками давно. Я забув, або й не знав, як слід правильно поводитись, щоб зламати або обійти цю стіну. Але стіна виявилась Китайською. Минали місяці, а прогресу не було, я все більше й більше вгрузав у Олю. Часто мені приходила думка кинути її, не розмовляти, не спілкуватись, я намагався бути холодним і відстороненим. Та кого я хотів обдурити? Ми бачились чи не кожного тижня, якщо не в театрі, то в літаку.

Після чергового походу в театр, який мені вже набрид, як яєчня, я крикнув їй в обличчя: «Чого ти хочеш, скажи?» — «Я ж тобі вже сказала!» — «Але ж я одружений!» — «То розлучися!» Дивно, але ця проста думка до того моменту жодного разу не приходила мені в голову.

Це був, звісно, нелегкий вибір. Одна річ, коли ти розлучаєшся з жінкою, яку не кохаєш, інша річ, коли ти розлучаєшся з жінкою, яку кохаєш, але кохаєш більше як друга, товариша по життю, який ніколи тебе не підставить, і водночас ти несамовито, до нестями, до болю кохаєш і хочеш іншу жінку. Якби Ольга була менш упертою, якби Мері була хоча б трохи гіршою, якби в неї були якісь очевидні вади: поганий характер, блядська натура, вона не готувала їжу тощо, я б не вагався ані хвилини. Так ні ж! Вони наче змовились. Одна тупо не давала, інша була ідеальною дружиною! І що я мав робити? Якби вони були не такими, як були, не потрібно було б робити ніякого вибору, можна було б жити, як живуть усі люди.

Герман чекав на них у холі РАГСу. У руках він тримав букет білих троянд, рівно тринадцять штук. Нарешті вони ввійшли. Наречена, його сестра Оля, тримала Валентина під руку, звідси вони видавалися чудовою парою. Поруч із Валентином ішов його друг, теж льотчик. Вони зупинилися, друг пішов дізнаватись, на який час їм розраховувати в очікуванні — людей, які бажали одружитись, як не дивно, було багато. Валентин із Ольгою відійшли вбік, у глибину зали. На ньому був темний костюм, яскрава модна краватка, Оля була вдягнута у білий брючний костюм, єдина ознака нареченої — кокетливий білий бантик на голові. Взагалі, більш нікого, крім дружки і старшого брата, із боку Ольги не очікувалось. Але, ясна річ, вона нікого і не запрошувала на цю виставу, єдиним глядачем і водночас сценаристом і режисером якої був Герман. Ольга виконала головну роль блискуче, про що свідчила їх поява в цьому залі чудового квітневого четверга. Друг Валентина повернувся, щось сказав, вони подивилися на годинники, потім Валентин щось запитав у Ольги, та озирнулась навкруг. До розпису лишалося приблизно десять хвилин, плюс-мінус двадцять на різноманітні затримки на інших парах, отже, десь півгодини. Герман нишком пройшов через хол і вийшов на вулицю.

Він відчутно нервував. Сьогодні мало відбутись те, над чим Герман терпляче працював майже одинадцять місяців. Зрештою, все й так було вже відомо, але, за законами театрального жанру, фінал мусить бути яскравим.

Герман та його спогади

Він сидів у «денному» кафе і пив ананасовий сік «Jaffa». Якість напою, який він уживав тільки в разі крайньої необхідності, тобто в разі відсутності всіх інших і великої спраги, бажала кращого. У роті начебто побувала зграя котів. Він думав, що з кожним роком тут стає все гірше й гірше, а від такого сервісу просто сатанієш. У кімнаті не прибирають, кількість процедур скоротили, а ціна виросла майже вдвічі. Їжа в їдальні просто гидотна, а сьогоднішня вечеря нагадала йому баланду, що давали в СІЗО. Тобто красти тут стали майже втричі більше. Бідні акціонери! Плакали їхні грошенята! Герман зробив висновок, що директор санаторію повинен був уже давно стати ну дуже багатою людиною.

Кімната, у яку його поселили цього року, була теж лише трохи краща за камеру: стеля в розводах, емаль на підлозі потріскана, двері на балкон не зачиняються і риплять, до шафи просто страшно торкнутися. Радували хіба що сусіди за стіною.

Його приятель з відділу реалізації путівок сказав, що цього року санаторій виграв тендер держсоцстраху. Воно й видно, тепер зовсім немає потреби про щось піклуватись. Таке враження, що відпочиваючі постійно заважають персоналу робити якісь важливі та необхідні справи. Понаїхали тут, розумієш! Офіціантці, яка випадково опинилася поруч, він замовив «криваву Мері». Та, не поспішаючи, пішла до стійки, але повернулася з півдороги. «Ага, здогадалася, що забула спитати, з якою горілкою!» Але вийшло ще цікавіше. «А вам „криваву Мері“ з яким соком зробити?» — спитала вона. «Та дякую, мабуть, ні з яким!» Офіціантка зневажливо хмикнула. У темному небі проревів черговий літак.

Він згадав, як приїхав сюди першого разу, коли несподівано навіть для себе обрав місцем відпочинку, ні, не Гурзуф, Ялту, Барселону або ніжний Коктебель, де скрізь дискотеки, красиві дівчата, алкоголь та інші звабливі речі, — а саме цей простий пострадянський санаторій, де абсолютний спокій, ніякого алкоголю, жінки не кидаються на шию, а чекають курортного роману з залицяннями, квітами, шампанським, поцілунками, а потім уже з усім іншим; де відпочивають мозок і нерви, де є спортивний зал, басейн, процедури. Цілий тиждень він спілкувався тільки з покоївками, медсестрами і таксистами. «Доброго дня», «дякую», «будь ласка» — це, мабуть, усі словосполучення, які він вживав. І тут в санаторії з’ явився Че.

…Вони зустрілися на Прорізній, біля «Спліту».

Трохи посиділи в альтанці, випили вина, Герман віддав Че техпаспорт та новий талон попереджень.

— Дякую за допомогу, Че.

— Немає за що. Телефон Петра в тебе є, звертайся до нього з будь-яким питанням безпосередньо, він буде не проти.

— Ну, а взагалі, як життя?

— Взагалі нормально. Одна проблема… — Че зробив паузу.

— Рисі?

Че засміявся.

— Пам’ятаєш?! Так, рисі. Точніше, одна — колишня дружина. За інше я не переймаюсь.

Тему Ірини вони взагалі не зачіпали.

Більше Герман і Че ніколи не бачились.

Петро, як і обіцяв, звозив його в «Чайний будинок» за цирком, де й справді чай заварювали краще, ціни були нижчі, а атмосфера менш помпезною, ніж в Пасажі. Зрештою, Петро погодився владнати всі дрібниці, навіть безкоштовно, «…тому, що такі речі для друзів я роблю безкоштовно». Згодом він навіть опустив щодо Германа оте своє «друже», яке того так дратувало. Зараз Петро на своєму Lexus чекав на протилежному боці вулиці.

Герман помахав йому рукою і повернувся до приміщення РАГСу, а Петро продовжив слухати своїх улюблених «ВВ». Він ніколи не бачив ні Мері, ні її чоловіка льотчика Валентина, ні Олю, і йому було байдуже до всіх них. Але, як і завжди, він переживав за результат своєї роботи.

Герман пошукав очима Олю. Наречені тупцювали на тому ж місці. Було помітно, що Валентин нервував, зате Оля, молодець, МХАТ по ній ридає, трималась як слід: спинка рівно, задок стирчить, на обличчі — посмішка. Вона щебетала майбутньому чоловіку якісь милі люб’язності і заспокійливо гладила руку.

Герман налагодив на обличчі посмішку і підійшов до наречених.

— Валік, познайомся, це мій старший брат Герман! — Вона випустила руку льотчика і підійшла до брата. Старший свідок дістав коробку з обручками.

— Герман? Нарешті! Дуже приємно познайомитись! Так незграбно все вийшло, пробач, ми вирішили одружитись лічені дні тому, навіть з батьками не познайомилися. Не встигли. — Валентин потиснув Герману руку. Він не відчував підступності моменту. — Багато про тебе чув від Олі. А де ж дружка? — Він був дуже люб’язний.

— Яка така дружка? — Герман наче здивувався.

Старший свідок нервово сказав:

— Дружка Олі, моя напарниця. Ми ж одружуватись прийшли, чи як? Оля сказала, що ти приведеш свою дівчину, її подругу.

— Невже? — Герман підняв брови. — А я стою і дивуюся, що моя сестра робить в РАГСі?! Виявляється, одружується! Оце новина!

— Германе, закінчуй базар, скоро розпис! — Тут Валентин дістав з кишені хустинку, витер руки і… уважно подивився на Германа.

— Так, — Герман посміхнувся, — моя фотографія стояла поруч із Наполеоном. На книжковій полиці, зліва. Я був у ковбойському капелюсі. Згадав? Квіти тримай. Це тобі від Мері. Ми пішли, адью.

— Куди? То дружки не буде? — запитав свідок.

— Олю, кохана, що це все означає? — Валентин виглядав збентеженим, але подія ще не проясніла в його голові належним чином.

— Нічого не означає. Я тебе обдурювала, точніше, це ми з Германом тебе обдурювали, це був наш план, сценарій… Це метафора!

— План? Який, до біса, може бути план? Я тебе кохаю, я хочу з тобою одружитись, я…

— Хлопці, не марнуйте часу. Хочете одружуватись, то одружуйтесь, обручки у вас є! — Оля показала підборіддям на чорну коробочку, яку продовжував вертіти в руках старший свідок. Голосно, як та фурія, розсміялася і крикнула на весь хол: — Розпишіть же хлопчаків, нарешті, а то вони стісняються!

Люди почали обертатись, поруч шмигали щасливі наречені і молодята, їхні родичі, заплакані мами, серйозні батьки, веселі друзі, спалахували та клацали фотоапарати, бухкало шампанське. Герман з Олею стрімко вилетіли з РАГСу, збігли сходами і вскочили у Петрів Lexus. «Ну, ви, блін, довго!» — «Нормально, поїхали! Інакше зараз нас боляче битимуть!»

На сходи слідом вибіг Валентин, він щось кричав і махав руками, але Петро ввалив «ВВ» на всю гучність, зробив «фа-фа» і стрімко виїхав на проспект, уміло обминаючи розцяцьковані авто з ляльками на капотах.

Герман подумав, що він не знає, гарна людина цей Валентин чи погана, до цього йому немає жодного діла. Просто він одружився з його Мері — от і все.

Оля, впавши на заднє сидіння, ридала і заламувала руки, але Герман її не чув, лише бачив у дзеркальце заднього виду, як у німому кіно.

«Юра! Юра! Юра!» — волав собі Скрипка на весь салон.

Перше, що він зробив, коли повернувся з Києва, — зайшов до своєї улюбленої крамниці. На жаль, дискримінаційну об’яву зняли, і собакам, які, однак, сиділи біля дверей, чекаючи на своїх господарів, читати було нічого. Таким чином, цей магазин автоматично переставав бути улюбленим. Симпатичної чорнявої продавщиці з видатними грудьми теж не було. Герман був трохи розчарований і цим фактом, бо він хотів запросити її в кіно на останній ряд, де відомо чим займаються, а потім до себе додому, де тільки цим і займаються. Симпатична продавщиця, певне, звільнилася, так і не дочекавшись ласки Германа. Їй же гірше.

Зате в магазині був МАЙОНЕЗ ЗОРЯНИЙ ДІЄТИЧНИЙ, банки стояли в три ряди під вивіскою «Товари місцевих виробників». Посміхаючись, з етикеток дивилися на покупців космонавти в скафандрах, які тримали в руках тюбики, з яких видавлювали, треба розуміти, саме майонез «Зоряний».

Герман придбав одну баночку й уважно роздивився, які зміни до його макета внесла рекламна агенція. Майже ніяких, крім того, що з’явився текст «космічний делікатес для будь-яких земних страв», який зірочками був написаний на ілюмінаторі, начебто у відкритому космосі. Ну, можна було б і щось інше вигадати, наприклад, «нове сузір’я родини майонезів». Герман посміхнувся, поклав придбану їжу в рюкзак і вийшов із крамниці.

Герман ішов своїм містом, яке весною, особливо в травні, виглядало не таким жалюгідним, як в інші пори року. Він роздивлявся місто. Роздивлявся дерева, травичку, дівчат, намагаючись не помічати нічого поганого, просто не звертати уваги, але вдавалося це йому кепсько.

Герман підійшов до під’їзду. На лавках нікого не було — спека, всі відпочивають. Піднявшись сходами — від довгої дороги знову нили нирки, нагадуючи про старі справи, — Герман почав діставати з рюкзака ключі і помітив, що біля його дверей на килимку лежить великий сірий кіт, один в один схожий на знаменитого, нині покійного кота Мері — Стракошу.

— Ану брись звідси, — Герман котів недолюблював.

Проте кіт нікуди не поспішав. Явно лінуючись, підвівся, вигнув спину, потягнувся, позіхнув на всі зуби, показав рожевого язика, уважно подивився на Германа. Якби він зараз щось сказав людським голосом або взявся за непотрібну справу, якою був відомий його котячий родич, Герман би не здивувався і легко б визнав за котом право бути Стракошею, Мурзиком, Ваською, тобто будь-яким на світі котом, лише б скоріше дістатися квартири — дорога з Києва чомусь видалась цього разу дуже важкою.

Заскрипіли двері напроти, Герман поспішив із ключами, але пані Польська в нічній сорочці вже з’явилася на світ божий.

— Добрий день, Герочко! — Вона була погано розчесана, чи то не розчесана зовсім, бліда, худа, але очі горіли яскравим вогнем молодості і революцій. — Ви знаєте, я не знайшла тоді вашого хом’ячка! Він живий?

Після виходу з СІЗО Герман жодного разу ще не зустрічався з пані Польською і не міг второпати, коли це пані Польська мала нагоду погратися з його хом’ячком? Якого, до того ж, ніколи не існувало, точніше, він існував тільки в уяві пані Польської, — тобто таки якось існував? Тому Герман відповів, мовляв, добре, дякую, лускає собі насіннячко, гризе собі яблучка, а взагалі, він віддав його родичам, бо збирається на курорт, треба відпочити.

— Ви знаєте, — Герману навіть здалося, що пані Польська трохи образилась, — ви могли б сміливо віддати його на час відпустки мені!

— Добре, якби ж я знав, що ви будете настільки люб’язні… Наступного разу, — він уже відчинив двері, — я обов’язково… до побачення! — І прослизнув до квартири, відгородивши себе від світу двома обертами замка. Саме тоді він вирішив зробити пані Польській приємне — в обмін на добрі спогади про карикатуру з шаблею і фалосами на могилі Фройда придбати їй хом’ячка.

Мері та її аеропорт

Мені подобається моя робота. Мені подобається кожного разу казати: «Доброго ранку, шановні пані та панове! Щиро вітаємо вас на борту літака…» Я казала це вже десятки разів, але мені здається, що кожного разу я вкладаю в ці слова інший зміст, хоча, начебто, який може бути різний зміст у цих простих формальних фразах?

Я не боюсь літати. Мені подобаються нові міста і нові країни, хоча мені й бракує часу роздивитися їх прискіпливо, так, наприклад, як колись ми роздивлялися з Германом Карнаський храм, однак я привчилася лишати собі якесь одне головне відчуття, а в кожній країні, у кожному місті — воно своє, особливе. Це відчуття ніяк не пов’язане з якимись конкретними фактами чи історичними подіями, моїми враженнями.

Це — просто відчуття, і остаточно воно формується, коли я приїжджаю додому, до Києва, у свою квартиру, приймаю ванну або п’ю каву. Саме тоді я все усвідомлюю. Точніше, поусвідомлюю. Але більше за нові відчуття я люблю повертатись, люблю запах рідного аеропорту, я відчуваю, що все, що знайшла нового, — це дрібниці, а головне — тут, у цьому домі. Я прошу Бога зберегти це моє відчуття, я прошу його не дати повторитись тим ідіотським історіям, які не так давно сталися в моєму житті. Все, що мені потрібно, а мені потрібно не так і багато, — маленьке жіноче щастя, маленький аеропорт і маленька дитина.

Валентин нарешті облишив свої вибачення. Він довго пояснював, як його провели, але це не змінює суті справи. На жаль, цей епізод — моє одруження і розлучення з Валентином — виявився таким самим ненадійним, таким самим епізодом, як і попередній. Я маю на увазі Германа. І ні від першого, ні від другого майже нічого не лишилося. На подив, я так само легко забула про все, як колись змінила прізвище. Це, певне, закладено десь на рівні генної програми в жінок — легко забувати невдалі епізоди. Тому Герман мені зараз здається якимось несправжнім, крихітним, він наче симпатичний негативний персонаж із якого-небудь мультфільму, що творить гидкі речі тому, що так задумав сценарист. Важко повірити, але це так. Для мене не існує пам’яті, я їх не пам’ятаю, лишаються лише відчуття. Закінчився чоловік — закінчилось одне, коротеньке чи не дуже, життя, і скоро почнеться нове. Мені здається, що проповідники теорії переселення душі мали на увазі щось подібне. Новий чоловік — нова душа в жінки. Можливо, хтось страждає, але це — не я. Я просто не пам’ятаю попередніх.

Насправді, нічого не змінилось. І якщо у мене і лишилися спогади, то хіба що про нашу одвічну суперечку на тему аеропортів. Це, звісно, метафора, і я, на відміну від Валентина, знаю, що це таке. А Герман бреше, він бреше, дивлячись прямо в очі, стверджуючи, що йому не потрібен аеропорт. Саме йому й потрібен! Він усім потрібен, а йому — у першу чергу. Інакше він так і буде все своє життя щось шукати, десь блукати, літати, винюхувати якісь ефемерні істини, тоді як істини ось, поруч, у простих речах.

Від Валентина мені залишилась хай невеличка, але квартира. І я навіть не знаю, який спогад мені більш імпонує. Звичайно, останній, це нормально. У спогадах про філософські дискусії можна, звичайно, жити, але ж вони не боронять від дощу.

Я знаю, що буду щасливою, бо щастя є. Його не може не бути.