Мертва голова

НЕВИДИМЕ СВІТЛО

— З усього видно, що Віроваль — знаменитий лікар.

— Доводиться погодитись, якщо це видно навіть абсолютно сліпим.

— Звідки ви знаєте, що я абсолютно сліпий?

— Мене не обманять ваші ясні голубі очі. Вони нерухомі, немов у ляльки. — І, тихо розсміявшись, співрозмовник додав: — Між іншим, я крутив пальцем перед самим вашим носом, а ви навіть оком не моргнули.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — гірко всміхнувся сліпий і нервово пригладив своє і без того причесане волосся. — Так, я сліпий і сказав «з усього видно» за звичкою. Але багатство і славу можна сприймати не тільки зором. Найкращий квартал міста. Власний будинок-особняк. Запах троянд біля входу. Широкі сходи. Швейцар. Аромат дорогих духів у вестибюлі. Лакеї, камеристки, секретарі. Фіксована висока плата за візит. Попередній огляд асистентами. М’які килими під ногами, оббиті дорогим шовком крісла, благородний запах у цій прийомній…

— Чудова психічна підготовка, — неголосно зауважив співрозмовник, зморщивши в іронічній посмішці своє жовте обличчя. Він побіжно оглянув розкішну прийомну Віроваля, немовби перевіряючи відчуття сліпого. Всі крісла були зайняті хворими, багато з яких носили темні окуляри або пов’язки на очах. На обличчях пацієнтів — чекання, тривога, надія… — Ви, очевидно, недавно втратили зір. Як це сталося? — звернувся він знову до сліпого.

— Чому ви думаєте, що недавно? — здивовано підняв брови сліпий.

— У сліпих від народження інші повадки. У вас, очевидно, вражені зорові нерви. Мабуть, некроз нерва як наслідок дуже неприємної хвороби, яку не заведено називати…

Щоки, лоб і навіть підборіддя сліпого порожевіли, брови насупилися.

— Нічого подібного, — швидко, з обуренням у голосі, заговорив він, не повертаючи голови до співрозмовника. — Я електромонтер. Працюючи в одній з експериментальних лабораторій Всесвітньої компанії електрики по монтажу нових ламп, що випромінюють ультрафіолетове проміння…

— Все інше зрозуміло. Я так і думав. Чудово! — співрозмовник потер руки, нахилився до сліпого й зашепотів йому на вухо: — Киньте ви цього шарлатана Віроваля. З таким же успіхом ви могли б звернутися по лікарську допомогу до чистильника чобіт. Віроваль морочитиме вам голову, поки не витягне з вашого гаманця останню монету, а потім заявить, що зробив усе можливе, і по-своєму буде правий, оскільки жодної монети більше з вас не витягне ніякий спеціаліст. У вас багато грошей? На що ви живете?

— Ви, мабуть, вважаєте мене простаком, — сказав сліпий з гримасою огиди. — Але навіть і сліпий простак бачить вас наскрізь. Ви агент якогось іншого лікаря.

Співрозмовник беззвучно розсміявся, зібравши в зморшки своє обличчя.

— Ви вгадали. Я агент одного лікаря. Моє прізвище Крусс.

— А прізвище лікаря?

— Теж Крусс!

— Однофамілець?

— І навіть більше, — хихикнув Крусс. — Я агент самого себе. Лікар Крусс до ваших послуг. Дозвольте узнати ваше прізвище?

Сліпий помовчав, потім знехотя відповів:

— Доббель.

— Дуже приємно познайомитись. — Крусс по-дружньому торкнув сліпого за лікоть… — Я знаю, що ви про мене думаєте, пане Доббель. У цьому місті торгашів і спекулянтів тисячі лікарів відбивають один у одного пацієнтів, вдаючись до найбрудніших засобів, вивертів і обману. Але здається, ще жоден лікар не принижувався настільки, щоб особисто ходити по приймальних інших лікарів, обливати конкурентів грязюкою і вербувати собі пацієнтів. Признавайтесь, що саме так ви зараз думаєте про мене, пане Доббель.

— Припустімо, — сухо сказав сліпий. — І що ж далі?

— А далі я маю честь повідомити, що ви помиляєтесь, пане Доббель.

— Навряд чи вам пощастить переконати мене, — заперечив сліпий.

— Побачимо! — жваво вигукнув Крусс і вів далі півголосом: — Побачимо. Я наведу вам аргумент, проти якого ви не встоїте. Слухайте. Я лікар особливий. Я не беру грошей за лікування. Більше того, я утримую пацієнтів за свій рахунок.

Вії сліпого здригнулися.

— Благодійність? — тихо спитав він.

— Не зовсім, — відповів Крусс. — Я буду з вами відвертий, пане Доббель. Сподіваюсь, що і ви відповісте мені тим же. Скоро ваша черга, буду небагатослівним… Батьки залишили мені пристойні достатки, і я можу дозволити собі розкіш займатися науковими дослідженнями на свій смак у себе вдома, де утримую невеличку клініку і маю добре обладнану лабораторію. Мене цікавлять такі хворі, як ви…

— Що ж ви хочете мені запропонувати? — нетерпляче перебив Доббель.

— Зараз нічого, — всміхнувся Крусс. — Мій час настане, коли ви віддасте Віровалю останню монету. Однак мені треба знати, які у вас заощадження. Повірте, я не зазіхаю на них…

Доббель зітхнув:

— На жаль, вони невеликі. Випадок з моєю сліпотою став відомим: про нього писали в газетах. Компанія, щоб скоріше погасити шум навколо цієї оправи, змушена була виплатити мені суму, що забезпечувала мене на рік. І це була велика удача. В наш час навіть зовсім здорові робітники не можуть вважати себе забезпеченими на рік.

— І на скільки часу у вас ще лишилося грошей?

— Місяців на чотири.

— А далі?

Доббель знизав плечима.

— Я не звик заглядати в майбутнє.

— Так, так це правда, заглядати в майбутнє стає все важче і для зрячих, — підхопив Крусс. — Чотири місяці. Гм… Лікар Віроваль, я думаю, значно скоротить цей термін. І у вас тоді не буде грошей не тільки для лікування, але й для життя. Прекрасно! Чому б вам тоді не прийти до мене?

Доббель не встиг відповісти.

— Номер сорок восьмий! — оголосила медична сестра в білій накрохмаленій косинці.

Сліпий квапливо підвівся. Сестра підійшла до нього, взяла за руку й повела в кабінет. Крусс почав розглядати ілюстровані журнали, що лежали на круглому лакованому столику.

Через кілька хвилин Доббель з радісно-схвильованим Обличчям вийшов з кабінету. Крусс підбіг до нього.

— Дозвольте мені відвезти вас на своїй машині. Ну як? Віроваль, звичайно, обіцяв вам повернути зір?

— Так, — відповів Доббель.

— Ну, звісно. Інакше й бути не могло, — захихикав Крусс. — При його допомозі ви, звичайно, прозрієте… до деякої міри. Ви питали, що я можу обіцяти вам. Це залежатиме від вас. Можливо, згодом я докладу всіх сил, щоб повернути вам зір повністю. Але спочатку ви повинні будете зробити мені одну послугу… О, не лякайтесь. Невеличкий науковий експеримент, внаслідок якого ви, у всякому разі, вийдете з мороку сліпоти…

— Що це означає? Я відрізнятиму світло від темряви? А Віроваль обіцяє повернути мені зір повністю.

— Ну, оті Я так і знав, що зараз говорити з вами на цю тему рано. Почекаю свого часу.

Коли вони під’їхали до будинку, де квартирував Доббель, Крусс сказав:

— Тепер я знаю, де ви живете. Дозвольте вручити вам свою візитну картку з адресою. Місяців через три сподіваюсь бачити вас у своїй клініці.

— Я теж сподіваюсь бачити вас, бачити власними очима, хоча б для того, щоб довести вам, що Віроваль…

— Не шахрай, а чудотворець? — засміявся Крусс, захлопуючи дверцята автомобіля. — Подивимось, подивимось!

Нічого не відповівши, сліпий впевнено перейшов тротуар і зник у під’їзді.

І ось Доббель знову сидить на м’якому сидінні автомобіля. Грошей залишилося рівно стільки, щоб заплатити за таксі. Дзвінки трамваїв, шум юрби затихли вдалині. На шкірі відчуття тепла і немовби легкого тиску сонячних променів. На цій тихій вулиці, мабуть, нема високих будинків, які б заслоняли сонце. Запахло молодою зеленню, землею, весною. Доббель уявив собі котеджі, вілли, оточені садами й квітниками. Тишу зрідка порушує тільки шелест автомобільних шиє по асфальту. Машини належать, певно, власникам особняків. Крусс, очевидно, справді багата людина, якщо він живе на цій вулиці.

Шофер загальмував, машина зупинилась.

— Приїхали? — спитав Доббель.

— Так, — відповів шофер. — Я проведу вас до будинку.

Запахло квітами. Під ногами заскрипів пісок.

— Обережніше. Сходи, — попередив шофер.

— Дякую. Тепер я дійду сам.

Доббель розплатився з шофером, піднявся на сходи, торкнув двері — вони були не замкнені — і ввійшов у прохолодний вестибюль.

— Ви до лікаря Крусса? — почувся жіночий голос.

— Так. Прошу йому передати, що прийшов Доббель. Він знає…

Тепла маленька рука доторкнулася до руки Доббеля.

— Я проведу вас до вітальні.

По зміні запахів і температури — то теплої, то прохолодної, по зміні звуків, що відбивалися від стін, Доббель догадувався, що супутниця веде його через кімнати — великі й малі, освітлені сонцем і затінені, заставлені меблями й порожні. Дивний будинок і дивний порядок водити пацієнтів по всіх кімнатах.

Тихенько скрипнули двері, і знайомий голос Крусса вигукнув:

— О, кого я бачу! Пан Доббель. Можете йти, Ірен.

Маленьку теплу руку змінила холодна, суха рука Крусса. Ще кілька кроків, і Доббель відчув міцний змішаний запах ліків. Дзвеніло скло, фарфор, сталь. Певно, хтось прибирав медичні інструменти й посуд.

— Ну, от ви і в мене, пане Доббель, — весело говорив Крусс. — Сідайте ось сюди в крісло… До речі, скільки ми з вами не бачились? Якщо не помиляюсь, два місяці. Дозвольте, цілком вірно. Мій шановний колега лікар Віроваль обчистив ваші кишені навіть раніше від пророкованого мною строку. Чи бачите ви мене — про це, гадаю, питати не треба.

Доббель стояв, опустивши голову.

— Ну, ну, старина, не вішайте носа, — Крусс тріскуче розсміявся. — Ви не пожалкуєте, що прийшли до мене.

— Що ж ви хочете від мене? — спитав Доббель.

— Говоритиму зовсім одверто, — відповів Крусс. — Я шукаю таку людину, як ви. Так, я візьмуся безкоштовно лікувати вас і навіть утримувати за свій рахунок. Я вживу всіх заходів, щоб після закінчення терміну нашої угоди повністю повернути вам зір…

— Якої угоди? — вигукнув Доббель.

— Звичайно, ми складемо з вами письмову угоду, — хихикнув Крусс. — Повинен же я забезпечити свою вигоду… В мене є один винахід, який мені треба перевірити. Доведеться зробити операцію, зв’язану з деяким риском для вас. Якщо дослід буде вдалим, то ви, тимчасово лишаючись сліпим, побачите речі, яких не бачила ще жодна людина в світі. А потім, зареєструвавши своє відкриття, я зобов’язуюся зробити все від мене залежне, щоб повернути вам нормальний зір.

— Ви гадаєте, що мені лишається тільки погодитись?

— Так, пане Доббель. Ваше становище безвихідне. Куди вам від мене йти? На вулицю з простягнутою рукою?

— Але ж поясніть мені принаймні, що станеться зі мною після операції? — роздратовано скрикнув сліпий.

— О, якщо дослід вдасться, то… Я думаю, я впевнений, що після операції ви зможете бачити електричний струм, магнітні поля, радіохвилі — словом, всякий рух електронів. Неймовірні речі! Як? Дуже просто. — І ходячи по кімнаті, Крусс тоном лектора розповідав» — Ви знаєте, що кожен орган реагує на зовнішні подразнення властивим йому специфічним чином. Вдаряйте легенько по вухах, і ви почуєте шум. Спробуйте вдарити чи надавити на очне яблуко, і ви матимете вже світлове відчуття. У вас, як кажуть, іскри з очей посиплються. Отже, орган зору відповідає світловим відчуттям не тільки на світлове, але й на механічне, термічне, електричне подразнення.

Я сконструював дуже маленький апаратик — електроноскоп, щось на зразок панцирного гальваноскопа дуже високої чутливості. Проводи електроноскопа — тонесенькі срібні дротики — приєднуються до зорового нерва чи зорового центра головного мозку. І на струм, що з’явиться в моєму апараті-електроноскопі, зоровий нерв або центр повинен реагувати світловим відчуттям. Усе це просто.

Трудність полягає в тому, щоб мертвий механізм електроноскопа включити в систему живого зорового органу і щоб ви могли світлові відчуття проекціювати в просторі. Цілком імовірно, що ваш зоровий нерв не весь пошкоджений. Нелегко буде знайти найкращу точку контакту. А втім, до операції ми вдамося лише в крайньому разі. Адже електричний струм може дійти до зорового нерва і по суміжних нервах, м’язах, судинах. Ось основне. Подробиці я вам поясню, якщо ви вирішите…

— Я вже вирішив, — відповів Доббель, махнувши рукою. — В житті мені нічого втрачати. Експериментуйте як хочете. Можете навіть продовбати мені череп, якщо буде потрібно.

— Ну, що ж, прекрасно. У вас тепер принаймні є мета життя. Бачити те, чого ще не бачила жодна людина в світі! Це не кожному випадає на долю.

— А вже на вашу долю в зв’язку з цим, напевно-таки, дещо перепаде! — в’їдливо сказав Доббель.

— Вигідна реклама, не більше, а вона допоможе мені відбити у Віроваля всіх його пацієнтів, — з самовдоволеним сміхом відповів Крусс.

— Темрява. Чорна, як сажа, і глибока, як прірва. А втім, я брешу: повна темрява не має просторового виміру. Я не уявляю, чи простягаються переді мною тисячі кубічних кілометрів, чи сантиметри темряви, чи я перебуваю в порожнечі, а чи з усіх боків мене оточують предмети. Вони для мене не існують, поки я не доторкнусь до них або не розіб’ю об них собі лоба…

Доббель замовк.

Він лежав на ліжку у великій білій кімнаті. Голова його й очі були забинтовані. Крусс сидів у кріслі біля ліжка й курив сигару.

— Скажіть, лікарю, чому ви так важко дихаєте? — спитав Доббель.

— Не знаю. Напевно, серце. Від хвилювання… Так, я хвилююсь, пане Доббель. Хвилююсь, мабуть, більше за вас… Чому так довго нічого…

— Послухайте! — раптом вигукнув Доббель і трохи підвівся на ліжку.

— Лежіть, лежіть! — поспішив Крусс покласти голову Доббеля на подушку…

— Слухайте! Мені здається… я бачу…

— Нарешті! — свистячим шепотом вимовив Круос. — Що ж ви бачите?

— Я бачу… — схвильовано відповів Доббель, — мені Здається… якщо це тільки не зорова галюцинація… Бувають зорові галюцинації у сліпих?

— Та ну ж, ну, що ви бачите? — скрикнув Крусс, соваючись у кріслі.

Але Доббель замовк, його обличчя було бліде і таке зосереджене, наче він до чогось прислухався. Крусс підвівся, обережно ступаючи, дійшов до дверей і натиснув кнопку електричного дзвоника. Коли з’явилася санітарка в білому халаті, Крусс наказав тихо, немов боячись порушити мрії Доббеля:

— Швидше… нітрогліцерин… у мене сердечний приступ.

— Лікарю! Пане Крусс! Так, так, я бачу… темрява ожила! — заговорив Доббель, мов у гарячці. — Світловий туман згущається…

— Якого кольору? — заверещав Крусс, хрипко дихаючи.

— Світло біле… хоч на фоні мороку здається ледь-ледь блакитним… Світлові плями з’являються і пливуть ритмічно, як хвилі…

— Хвилі! — хрипів Крусс. — Прокляття! Не вистачає тільки, щоб я вмер саме зараз. Давайте! Швидше давайте! — звернувся він до санітарки, що ввійшла в кімнату, жадібно випив ліки, опустив вії і відкинувся на спинку крісла. Хрипіння ставало все рідшим і тихішим.

— Світлова матерія проходить то швидко, то сповільнено, — говорив Доббель про свої видіння.

— Може, це працює радіотелеграф? — висловив припущення Крусс. — Ну от, мені краще. Мені значно краще. Я вас слухаю!

— Дивовижно. Переді мною немов проявляється фотографічна пластинка. Я бачу більше світла… Плями, крапки, дуги, кільця, хвилі, вузькі, мерехтливі промені пересікають, пронизують один одного, зливаються, розходяться, переливаються… Світлова сітка, узори… Як важко розібратися у всьому цьому!

— Чудово! Незрівнянно! — захоплювався Крусс вдалими результатами свого досліду. — Вам важко розібратися тому, що ви ще не пристосувались регулювати апарат і не можете виділяти струми різної сили. Не дивно, що ви перебуваєте ніби в світловому хаосі. Але ви швидко оволодієте регулятором і зможете виділяти струми слабкі і сильні, будь-якої напруги. Та не шкодуйте ж слів, дружище! Що ви ще бачите?

— Нема більше темряви, — вів далі Доббель. — Простір повний світла. Світло різної сили і — так, так! — різного забарвлення — голубе, червонувате, зеленувате, фіолетове, синє… Ось з лівого боку спалахнула світлова пляма завбільшки з яблуко. Від неї йдуть голубуваті промені, немов від маленького сонця…

— Що таке? — вигукнув Крусс, схоплюючись з крісла. — Ви бачите? Не може бути! Адже це сонячний промінь упав з вікна і освітив поліровану кульку на ручці дверей. Не можете ж ви бачити цю кульку!

— Я не бачу кульки. Я бачу тільки світлову пляму й голубуваті промені, що йдуть від неї.

— Але як? Чому? Які промені?

— Мені здається, я знайшов розгадку, пане Крусс. Енергія сонячного проміння, що освітило кульку, почала виривати з металевої поверхні кульки електрони.

— Так, так, так! Ви маєте рацію. Це правда. Як я зразу не догадався! Ану, проробимо такий дослід. Ви, звичайно, не бачите, де тут проводи електричної лампи? Так. Тепер я вмикаю світло. Електричний струм почав рухатись, і…

— І я побачив електричний провід. Світна лінія проходить по стелі, — Доббель показував пальцем, Крусс ствердно хитав головою, — по стіні… а он там, у кутку, струм витікає. Вам доведеться викликати монтера… Далі провід проходить через ряд кімнат, спускається на перший поверх, виходить на вулицю… Я бачу також увімкнену електричну лампу. Ось вона. Тільки я бачу не світло, а струми електронів від розжареного волоска…

— Терміонна емісія, або ефект Едісона, — кивнув головою Крусс.

— А знаєте що, пане Крусс? — весело сказав Доббель. — Я бачу дещо й цікавіше, ніж ефект Едісона в лампочці, яка ото горить. Бачу, навіть не повертаючи голови. Будь ласка, Йдійдіть до мого ліжка. Так. Тут ваша голова? А тут ваше серце?

— Цілком вірно… Сто чортів! Невже ви… невже ви бачите електроструми, що випромінюються моїм мозком і серцем? Хоча що ж тут дивного? Адже в кожній клітинці нашого організму відбуваються складні хімічні процеси, супроводжувані електричними явищами. Але серце і особливо мозок — це справжі генератори.

— Від вашої голови йде м’яке лілове світло. Воно посилюється, коли ви напружено думаєте. А коли хвилюєтеся, ваше серце розгоряється полум’ям, — сказав Доббель.

— Ви скарб, Доббель! Ви золото! Ви незамінна для науки людина! Адже гальванометр не може розповісти всього так, як ви! Я пишаюся собою… І вами, Доббель Сьогодні ввечері ми покатаємося з вами по місту в автомобілі, і ви розповісте мені про ваші видіння!

Перед Доббелем відкрився новий світ. Той вечір, коли Крусс катав його по місту в авто, назавжди залишився в пам’яті Доббеля. Вечір був справді чарівним, фантастичним.

Доббель бачив світло всюди, де тільки був електричний струм, а де нема електрики у великому місті! Доббель бачив спалахи високої напруги, які дає магнето автомобільного двигуна.

Мотори трамваїв котились по вулицях, немов китайські колеса феєрверків, відкидаючи від себе снопи іскор — електронів. Немов розплавлені канати, висіли вздовж вулиць трамвайні проводи. Навколо них були такі потужні магнітні поля, що світло наповнювало всю вулицю. Доббель бачив, вірніше вгадував, як струм від повітряного тонкого провода біг по бугелю під дах вагона до контролера на передній площадці, потім під підлогу — в металеву раму вагона, в вісь, у колеса, в рейки, в підземний кабель. Численні кабелі яскраво світилися під землею. Подекуди вони були несправні, і Доббель виразно бачив голубуваті гіллясті струмочки, що йшли в землю — це витікав струм. А позад себе, далеко на околиці міста, він бачив заграву й цілі каскади вогню. Там була одна з багатьох міських електростанцій з потужними альтернаторами. Вони ж і випромінювали ці вогняні каскади.

Цікаво було дивитись на багатоповерхові будинки.

Доббель не бачив стін. Він бачив тільки яскраву складну сітку проводів електричного освітлення і слабше світло телефонних проводів, немов світний скелет хмарочосів. По цих скелетах Доббель узнавав окремі будівлі міста. То тут, то там у будинках виднілись кошлаті світові плями-мотори.

Весь простір був наповнений розсіяним світлом від радіопроміння, а над містом, аж до зірок, немов зв’язуючи небо з землею, текли світлові потоки, зливи, ріки світла — то була гра космічних променів, що виривалися з надр сонця, електронів і магнітних струмів самої землі…

— Не один вчений дав би виколоти собі очі, щоб побачити все це! — захоплено вигукнув Крусс, слухаючи розповіді Доббеля. — До речі, будьте напоготові, Доббель. Завтра у вас візьмуть інтерв’ю журналісти найбільших газет, а післязавтра я демонструватиму вас у науковому товаристві.

Винахід Крусса викликав сенсацію. Кілька днів підряд усі газети навперебій трубили про нього, і Крусс купався в промінні слави. На Доббеля також безперервно накидалися кореспонденти, фотографували його безліч разів, а потім він почав одержувати листи з діловими пропозиціями.

Військове відомство мало намір використати Доббеля під час війни для перехоплювання радіотелеграм противника. Доббель сприймав хвилі радіотелеграфу як ряд світлових спалахів різної тривалості. Перевага Доббеля перед приймальною радіостанцією полягала в тому, що йому не треба було перебудовуватися на довжину хвиль: він бачив їх усі — і довгі, й короткі.

Крупна фірма «Електроремонт» пропонувала йому роботу — контролювати витік струму в підземних кабелях і виявляти так звані бродячі струми, що призводили до пошкодження підземних кабелів і різних металевих конструкцій. Фірма підрахувала, що живий апарат — Доббель — обійдеться дешевше від монтерів і техніків, озброєних звичайними апаратами, які визначають місце витікання струму.

Нарешті Всесвітня компанія електрики запропонувала Доббелю служити живим апаратом під час дослідних робіт у науковій лабораторії компанії. В експериментальній лабораторії випробовувались різні системи катодних трубок і ламп, осцилографів, апаратів, що випромінюють ультрафіолетове й рентгенівське проміння, штучне гама-проміння; тут вивчалася вся школа електромагнітних коливань, провадились дослідження бомбардування атомного ядра, вивчалися властивості космічного проміння. Такий живий апарат, як Доббель, звичайно, міг бути дуже корисним у проведенні дослідів над невидимим промінням.

Крусс дозволив Доббелю прийняти пропозицію Всесвітньої компанії електрики.

— Але жити ви будете поки що в мене, — сказав Крусс. — Так мені буде зручніше. Адже угода наша лишається в силі. Я ще не закінчив усіх спостережень, які мене цікавлять.

Для Доббеля знову почалося трудове життя.

Рівно о восьмій ранку Доббель уже сидів у лабораторії, де завжди пахло озоном, каучуком і якимись кислотами. Чи досліди проводились при сонячному світів чи ввечері, при світлі ламп, чи, нарешті, в повній темряві, Доббель завжди був оточений своїм прозорим світом світних куль, кілець, хмар, смуг, зірок. Машини гули, дзижчали, тріщали. Доббель бачив, як біля них виникають сяючі магнітні поля, як зриваються потоки електронів, як ці потоки згинаються чи ламаються в дорозі під впливом хитромудрих електричних перепон, сіток і пасток. І Доббель пояснював, пояснював і пояснював усе бачене. Дві стенографістки записували його розповідь.

Він бачив цікаві світлові феномени і повідомляв учених про неймовірні речі. Коли починала працювати гігантська електромагнітна установка, яка була більшою й важчою від найбільшого паровоза, Доббель говорив:

— Хай йому грець, осліпнути можна! Ця машина яскраво освітлює цілий квартал міста, а крайні межі світного магнітного поля виходять далеко за околицю міста. Адже я бачу все місто наскрізь, його електричний скелет, бачу зразу з усіх боків. Я тепер бачу всі речі й вас, панове. Електрони обліпили мене, мов світний вулик. Он у пана Ларднера іскри вже сиплються з носа, а голова пана Корліса Ламотта нагадує голову Медузи Горгони в полум’ї. Я виразно бачу всі металеві предмети, вони палають, немов розжарені, і всі зв’язані світними нитками.

З допомогою Доббеля — апарата, що говорив і мислив, — було розв’язано кілька наукових питань, які звичайним шляхом не можна було розв’язати.

Доббеля цінували, йому добре платили.

— Я можу вважати себе найщасливішим серед сліпих, але зрячі все ж щасливіші за мене, — говорив він Круссу, який щодня слухав його звіти про роботу й на їх підставі удосконалював винайдений ним апарат.

І ось настав день, коли Крусс сказав:

— Пане Доббель! Сьогодні скінчився термін нашої угоди. Я повинен виконати своє зобов’язання — повернути вам нормальний зір. Але тоді ви втратите здатність бачити рух електронів. Це все ж таки давало вам перевагу в житті.

— От іще! Перевагу бути живим апаратом! Не бажаю. Досить. Я хочу мати нормальний зір. бути нормальною людиною, а не ходячим і базікаючим гальваноскопом.

— Справа ваша, — всміхнувся Крусс. — Отже, почнемо курс лікування.

Настав і цей найщасливіший день у житті Доббеля. Він побачив жовте, порите зморшками обличчя Крусса, молоде, але сердите обличчя сестри — помічниці Крусса. побачив краплі дощу на склі великого вікна, сірі хмари на осінньому небі, жовте листя на деревах. Природа не подбала про те, щоб зустріти прозріння Доббеля веселішими барвами. Але це дрібниці. Були б очі, а веселі барви знайдуться!

Крусс і Доббель якийсь час мовчки дивились один на одного. Потім Доббель міцно потиснув руку Крусса.

— Не знаходжу слів для подяки…

Крусс одійшов від крісла, підняв праве плече.

— Дякувати нема за що. Для мене найкраща нагорода — успіх у моїй роботі. Я ж не шарлатан, не Віроваль. Повернувши вам зір, я довів це всім. Сподіваюсь, його прийомна після цього дуже швидко спорожніє… Але досить про мене. Ось ви і зряча, здорова, нормальна людина, Доббель. Можна позаздрити вашому зростові, вашій фізичній силі, і… що ж ви тепер збираєтесь робити?

— Зрозумів ваш натяк. Я більше не ваш пацієнт — і тому не повинен обтяжувати вас своєю присутністю. Сьогодні ж переїду в готель, а потім підшукаю собі квартиру, роботу.

— Ну що ж, бажаю вам успіху, Доббель.

Минув місяць.

Якось Крусса попросили зійти вниз, у вестибюль. Там стояв у пальті з піднятим коміром і з капелюхом у руці Доббель. Струминки дощу стікали на паркетну підлогу з полів його капелюха.

Обличчя у Доббеля було стомлене, він схуд.

— Пане Крусс! — сказав Доббель. — Я прийшов ще раз подякувати вам. Ви повернули мені зір. Я прозрів…

— Ви краще скажіть, вам пощастило знайти роботу?

— Роботу? — Доббель жовчно розсміявся. — Я прозрів, пане Крусс. Прозрів подвійно. І я хочу просити вас… осліпити мене. Зробіть мене сліпим, назавжди сліпим, щоб бачити тільки рух електронів.

— Добровільно датись осліпити себе?! Та це дивовижно! — вигукнув Крусс.

— У мене нема іншого виходу. Не вмирати ж мені з голоду.

— Ні, я не зроблю цього, рішуче відмовляюсь! — гаряче запротестував Крусс. — Що подумали б про мене! І потім ви спізнились. Так. Займаючись електроноскопом, я вніс у нього деякі конструктивні зміни, запатентував і продав патент Всесвітній компанії електрики. Тепер кожна людина може з допомогою мого електроноскопа бачити електрострум. І компанії вже не потрібні такі ясновидющі сліпці, яким були ви, Доббель.

Доббель мовчки надів мокрого капелюха і в роздумі подивився на свої міцні, молоді руки.

— Гаразд, — сказав він, глянувши в очі Круссу. — Вони придатні хоча б на те, щоб зламати весь цей чортів млин. Прощайте, пане Крусс! — і він вийшов, грюкнувши дверима.

Дощ пройшов, і на синьому осінньому небі яскраво сяяло сонце.