Микола Джеря

Широкою до­ли­ною мiж дво­ма ряд­ка­ми роз­ло­жис­тих гiр ти­хо те­че по Ва­силькiв­щи­нi не­ве­лич­ка рiч­ка Рас­та­ви­ця. Се­ред до­лин зе­ле­нi­ють роз­кiш­нi гус­тi та ви­со­кi вер­би, там нi­би по­то­ну­ло в вер­бах се­ло Вер­бiв­ка. Мiж вер­ба­ми ду­же ви­раз­но й яс­но бли­щить про­ти сон­ця бi­ла церк­ва з трьома ба­ня­ми, а ко­ло неї не­ве­лич­ка дзвi­ни­ця не­на­че зап­лу­та­лась в зе­ле­но­му гiл­лi ста­рих груш. По­де­ку­ди з-по­мiж верб та сад­кiв ви­ри­на­ють бi­лi ха­ти та чор­нi­ють пок­рiв­лi ви­со­ких клунь.

По обид­ва бе­ре­ги Рас­та­ви­цi че­рез усю Вер­бiв­ку сте­ля­ть­ся су­куп­нi го­ро­ди та ле­ва­ди, не од­го­род­же­нi ти­на­ми. Один го­род од­дi­ляється од дру­го­го тiльки ряд­ком верб або ме­жа­ми. По­над са­мим бе­ре­гом в'ється в тра­вi стеж­ка че­рез усе се­ло. Пi­деш тiєю стеж­кою, гля­неш кру­гом се­бе, i скрiзь ба­чиш зе­ле­не-зе­ле­не мо­ре верб, сад­кiв, ко­но­пель, со­няш­ни­кiв, ку­ку­руд­зи та гус­тої осо­ки.

От сте­ляться роз­ло­жис­тi, як ска­терть, зе­ле­нi ле­ва­ди. Гус­та, як ру­но, тра­ва й дрiб­ненька, то­нi­сiнька осо­ка до­хо­дить до са­мої во­ди. По­де­ку­ди по жов­то-зе­ле­нiй ска­тер­тi роз­ки­да­нi тем­но-зе­ле­нi ку­щi вер­бо­ло­зу, то круг­ленькi, на­че м'ячи­ки, то гост­ро­вер­хi, не­на­че то­польки. Мiж м'яки­ми зе­ле­ни­ми, нi­би ок­са­ми­то­ви­ми, бе­ре­га­ми в'ється га­дю­кою Рас­та­ви­ця, не­на­че пе­ред­раж­нює здо­ро­вi рiч­ки, як ча­сом ма­ленькi дi­ти пе­ред­раж­ню­ють стар­ших. А там да­лi во­на по­ви­лась мiж ви­со­ки­ми вер­ба­ми та ло­за­ми, що обс­ту­пи­ли її стi­ною з обох бо­кiв. От вер­би одс­ту­пи­лись од бе­ре­га i роз­си­па­лись ку­па­ми на зе­ле­нiй тра­вi. Скрiзь по обид­ва бо­ки Рас­та­ви­цi на по­ка­тi сте­ляться чу­до­вi го­ро­ди, жов­тi­ють ти­ся­чi со­няш­ни­кiв, що нi­би пос­пи­на­лись та заг­ля­да­ють по­верх ба­дил­ля ку­ку­руд­зи на рiч­ку; там да­лi на­бiг­ли над рiч­ку ви­со­кi ко­ноп­лi i за­ли­ли бе­рег своїм гост­рим важ­ким ду­хом. В од­но­му мiс­цi роз­рос­лись чи­ма­лi виш­ни­ки, а да­лi од бе­ре­га, ко­ло са­мих хат, рос­туть ди­кi гру­шi та яб­лу­нi, роз­ки­дав­ши своє ши­ро­ке гiл­ля по­над со­няш­ни­ка­ми; а он­деч­ки се­ред од­но­го го­ро­да вгнiз­ди­лась през­до­ро­ва, ста­ра, ши­ро­ка та гiл­ляс­та ди­ка гру­ша, розк­ла­ла своє гiл­ля тро­хи не при зем­лi на бу­ря­ки та кар­топ­лю. Со­няш­ни­ки зап­лу­та­лись своїми жов­ти­ми го­ло­ва­ми в гiл­лi.

Серед се­ла Рас­та­ви­ця вхо­дить в ши­ро­кий ста­вок. Кру­гом став­ка знов осо­ко­ри та вер­би: то сто­ять рiв­ною стi­ною, то зби­лись нi­би в през­до­ро­вий круг­лий стовп, то пiш­ли бе­ре­гом, на­че ви­рi­за­ною звер­ху в зуб­чи­ки обор­кою. На ста­ву нi­би пла­ває ма­ленький ост­рi­вець з ви­со­ки­ми ста­ри­ми то­по­ля­ми та осо­ко­ра­ми. На греб­лi знов у два ряд­ки ви­див­ля­ються в во­дi ду­же ста­рi, товс­тi, дуп­ли­нас­тi вер­би, вкри­ва­ючи гiл­лям здо­ро­вий панський пи­тель. Ниж­че од став­ка Рас­та­ви­ця знов по­ви­ла­ся мiж зе­ле­ни­ми ле­ва­да­ми та вер­ба­ми, а да­лi схо­ва­лась в ду­бо­вий лiс та й утек­ла в Рось.

Усi ву­ли­цi в Вер­бiв­цi нi­би зу­мис­не об­сад­же­нi ви­со­ки­ми вер­ба­ми: то по­рос­ли вер­бо­вi кiл­ки ти­нiв. Усе се­ло на­че в роз­кiш­них але­ях. Як заллє Вер­бiв­ку лiтнє пал­ке сон­це, як за­сип­ле її звер­ху зо­ло­том та срiб­лом со­няч­не ма­ре­во, то вся ку­че­ря­ва до­ли­на здається за­ли­тою буй­ни­ми зе­ле­ни­ми морськи­ми хви­ля­ми, що десь на­бiг­ли з мо­ря, й за­ли­ли, й за­то­пи­ли до­ли­ну, й скам'янi­ли, пiд­няв­шись ви­со­ко вго­ру. Ди­виш­ся й не на­ди­виш­ся, ди­шеш й не на­ди­шеш­ся тим чис­тим га­ря­чим та па­ху­чим по­вiт­рям.

В кiн­цi се­ла, ко­ло са­мої Рас­та­ви­цi, сто­яла ха­та ста­ро­го Пет­ра Дже­рi. Не­ве­лич­ка ха­та на­си­лу свi­ти­лась бi­ли­ми стi­на­ми че­рез гус­тий ря­док верб. Ко­ло ха­ти рiс не­ве­ли­кий ста­рий са­до­чок. Вер­бо­вий час­то­кiл до са­мо­го бе­ре­га прий­няв­ся й пус­тив од се­бе ши­ро­ке гiл­ля; вер­бо­вi кiл­ки, ко­лись гус­то пов­ти­ка­нi в зем­лю, ста­ли ви­со­ки­ми вер­ба­ми. На­вiть вер­бо­ва ко­ша­ра й вер­бо­вий хлiв вже прий­ня­лись на вог­кiй зем­лi й бу­ли на­по­го­то­вi роз­рос­тись гiл­ля­ка­ми.

Була не­дi­ля. Сон­це ско­ти­лось на за­хiд. По­чи­на­ло ве­чо­рiть. За Дже­ри­ною ха­тою, пiд ста­рою гру­шею, на зе­ле­нiй тра­вi спав мо­ло­дий па­ру­бок, пiдк­лав­ши пiд го­ло­ву бi­лу сви­ту. Чор­на сму­ше­ва шап­ка ско­ти­лась з го­ло­ви на тра­ву. Па­ру­бок пiдк­лав од­ну ру­ку пiд го­ло­ву, а дру­гу од­ки­нув на тра­ву. Чор­не во­лос­ся на го­ло­вi, чор­нi рiв­нi бро­ви ду­же ви­раз­но бли­ща­ли на бi­лiй сви­тi. За­па­ле­не ли­це бу­ло гар­не, але ду­же мо­ло­де. Чер­во­ний по­яс об­ви­вавсь, на­че га­дю­ка, кру­гом тон­ко­го ста­ну. То був Дже­рин син Ми­ко­ла. Га­ря­че сон­це заг­ля­ну­ло пiд гру­шу, об­си­па­ло вог­нем бi­лу со­роч­ку, чор­ня­ве ли­це. Ми­ко­ла по­чу­тив, як сон­це при­пек­ло в що­ку, пе­ре­ки­нув­ся на бiк, луп­нув очи­ма i знов їх зап­лю­щив.

Чує вiн крiзь лег­кий сон, що якась дiв­чи­на спi­ває тон­ким го­ло­сом пiс­ню. Та пiс­ня зда­лась йо­му крiзь сон якимсь ди­вом. Йо­му зда­ло­ся, що вiн не спить i ди­виться вго­ру на гiл­ля. Зе­ле­ний лист на гру­шi став скля­ний. Вiн ба­чить че­рез лис­тя синє не­бо, ба­чить, як про­мiн­ня сон­ця наск­рiзь про­ни­зує кож­ний лис­ток, як ти­хий вi­тер має лис­том. Лист чер­кається об лист i ти­хо дзве­нить. Вiн чує, нi­би той го­лос, та пiс­ня ллється на йо­го звер­ху, з то­го лис­тя; йо­му здається, що спi­ває кож­ний лис­ток, ви­мов­ляє на­вiть сло­ва, i тi сло­ва, той го­лос ти­хе­сенько сип­ляться йо­му на ли­це, на ру­ки й на гру­ди, на са­ме сер­це. Вiн роз­див­ляється на той див­ний лист i при­мi­чає на са­мi­сiнько­му вер­шеч­ку гру­шi якусь див­ну пти­цю з зо­ло­тим та срiб­ним пiр'ям. Пти­ця роз­­пус­ти­ла ши­ро­кi кри­ла, роз­пус­ти­ла роз­кiш­ний, як у па­ви­ча, хвiст та все спi­ва­ла, та все спус­ка­лась ниж­че по гiл­лi. З зо­ло­тих крил по­си­па­лись ог­ня­нi iск­ри, впа­ди на ярий криш­та­ле­вий лист, i лист ще кра­ще задз­ве­нiв i зас­пi­вав вку­пi з пти­цею. Пти­ця спус­ка­лась усе ниж­че та ниж­че. Ми­ко­лi за­ма­ну­лось її впiй­мать… Вiн прос­тяг ру­ки, а iск­ря­на пти­ця знов пурх­ну­ла вго­ру на са­мий вер­ше­чок, тiльки iск­ри по­си­па­лись на тра­ву, на йо­го ру­ки, на що­ки i за­пек­ли.

Микола про­ки­нувсь - i все ди­во хто йо­го зна де й дi­лось. Пе­ред ним бли­ща­ла зе­ле­на ле­ва­да, млi­ла про­ти сон­ця чис­та во­да в Рас­та­ви­цi, а по дру­гий бiк рiч­ки в бе­ре­зi сто­яла якась круг­ло­ви­да дiв­чи­на, бра­ла во­ду й спi­ва­ла пiс­нi.

Микола вгле­дiв її тон­кий стан, со­роч­ку з товс­то­го по­лот­на, чер­во­не на­мис­то на шиї; вгле­дiв її ли­це з чор­ни­ми бро­ва­ми. Дiв­чи­на ви­тяг­ла вiд­ро во­ди ко­ро­мис­лом, вхо­пи­ла дру­гим кiн­цем ко­ро­мис­ла дру­ге вiд­ро, жва­во й про­вор­но ки­ну­ла ко­ро­мис­ло на пле­че й пiш­ла на зго­рис­тий бе­рег мiж рiд­ки­ми виш­ня­ми.

Ще раз обер­ну­лась во­на, зир­ну­ла на рiч­ку, на йо­го, i вiн ще раз по­ба­чив її круг­ле ли­це, тон­кий рiв­ний нiс, чор­нi бро­ви та чор­нi товс­тi двi ко­си на го­ло­вi. Во­на все спi­ва­ла та спi­ва­ла, до­ки не схо­ва­лась на ле­ва­дi в вер­бах.

Микола пiз­нав дiв­чи­ну й не впiз­нав: во­на бу­ла не вер­бiвська. Вiн гля­нув на той ка­мiнь, де во­на сто­яла, i знов не­на­че по­ба­чив той гнуч­кий стан, те гар­не, хоч i за­па­ле­не на сон­цi, ли­це.

"Що це за дiв­чи­на? Де во­на взя­ла­ся в на­шо­му се­лi?" - ду­мав мо­ло­дий Дже­ря, на­дi­ва­ючи шап­ку i пе­ре­ки­да­ючи сви­ту че­рез пле­че. Вiн пi­шов до ха­ти, а та пiс­ня, а тi чор­нi бро­ви не схо­ди­ли в йо­го з дум­ки.

Молодий Дже­ря пе­рей­шов не­ве­лич­кий са­док i по­за ха­тою по­вер­нув на двiр. На призьбi си­дi­ла йо­го ма­ти, Ма­ру­ся Дже­ри­ха, вже не­мо­ло­да мо­ло­ди­ця, блi­да, з тем­ни­ми очи­ма, з су­хор­ля­вим ли­цем. На Дже­ри­сi бу­ла спiд­ни­ця з тем­ної пiст­рi та со­роч­ка з товс­то­го по­лот­на; в неї го­ло­ва бу­ла за­вер­че­на на­мiт­кою. На­мiт­ка свi­ти­лась, i че­рез неї бу­ло вид­но ви­со­кий очi­пок з чер­во­ни­ми ла­па­ти­ми квiт­ка­ми на жов­то­га­ря­чо­му по­лi. Жов­тi ста­рi чо­бо­ти бу­ли по­чер­не­нi по са­мi кiс­точ­ки i тiльки ха­ля­ви ще жов­тi­ли. Чор­нi бро­ви зда­ле­ки ду­же ви­раз­но чор­нi­ли пiд бi­лим пруж­ком на­мiт­ки. По­руч з Дже­ри­хою си­дi­ли чо­ти­ри мо­ло­ди­цi, по­зав'язу­ва­нi здо­ро­ви­ми хуст­ка­ми на ви­со­ких очiп­ках.

Старий Дже­ря в од­нiй со­роч­цi сто­яв ко­ло во­рiт, спер­шись на тин, i роз­мов­ляв з якимсь чо­ло­вi­ком. Мо­ло­ди­цi роз­­мов­ля­ли та цо­ко­тi­ли, як пти­цi на де­ре­вi. Дже­ри­ха роз­ка­зу­ва­ла де­ся­тий раз, як її син тiєї не­дi­лi пер­ший раз чи­тав апос­то­ла в церк­вi, як роз­гор­тав книж­ку, i як вий­шов се­ред церк­ви, i як став, i як пе­рес­ту­пав з од­нiєї но­ги на дру­гу, як за­со­ро­мив­ся i по­чер­во­нiв. Во­на, оче­ви­дяч­ки, бу­ла та­ка ра­да, що в неї не­ве­лич­кi тем­нi й яс­нi очi так i кру­ти­лись на всi бо­ки.

- Господи! скiльки я пе­ре­но­си­ла дя­ко­вi ку­рей, скiльки од­­нес­ла по­лот­на, яєць, гро­шей! А все-та­ки мiй Ми­ко­ла ви­в­чив­ся чи­тать, дя­ку­ва­ти гос­по­до­вi ми­ло­серд­но­му. Як зас­пi­ває мiй Ми­ко­ла в церк­вi, то я й са­ма не своя. Б'ю пок­ло­ни та мо­лю­ся та хре­щусь… А це не­дав­но я вже ка­за­ла своєму ста­ро­му, чи не час би оже­нить си­на. Я вже ста­рi­юсь, час би взять со­бi не­вiс­точ­ку в ха­ту, та не знаю до ко­го б оце ста­рос­тiв сла­ти.

Молодицi пе­реб­ра­ли язи­ком усiх дiв­чат на се­лi, пе­ре­су­ди­­ли й ба­га­тих, i бiд­них, та й спи­ни­лись на од­нiй; то бу­ла Вар­ка, доч­ка од­но­го вер­бiвсько­го ба­га­ти­ря, мо­ло­да й мо­тор­на дiв­чи­на.

Джериха не вва­жа­ла, що Вар­ка бу­ла ба­га­тир­ка, а її син був убо­гий. Во­на зна­ла, що всi дiв­ча­та во­ди­ли очи­ма слiд­ком за Ми­ко­лою, а як вiн йшов ву­ли­цею, то ви­бi­га­ли ди­ви­тись на йо­го, аж пе­ре­ла­зи трi­ща­ли.

Сонце би­ло про­мiн­ням з-за при­чiл­ка. По­ло­ви­на дво­ра бу­ла вкри­та яс­ним чер­во­ним свi­том, по­ло­ви­на ле­жа­ла в тi­нi. Ми­ко­ла вий­шов з виш­ни­ка i поп­ря­му­вав до ха­ти.

- За вов­ка про­мов­ка, а вовк i в ха­ту! - про­мо­ви­ла ма­ти, вгле­­дiв­ши си­на. - А ми, си­ну, оце роз­мов­ля­ли за те­бе, бо­дай не ва­ди­ло, ко­ли не чув.

- Про що ж ви роз­мов­ля­ли, ма­мо? - спи­тав син.

- А про те, що те­бе час оже­нить! - ска­за­ла ма­ти. I мо­ло­ди­цi знов по­ча­ли вих­ва­лю­вать Вар­ку на всi бо­ки.

- Хвалiть, та гля­дiть, щоб ча­сом не пе­рех­ва­ли­ли на один бiк, - про­мо­вив Ми­ко­ла й по­чув, що в йо­го ду­шi лу­нає пiс­ня нез­най­омої дiв­чи­ни, а пе­ред очи­ма мрiє круг­ле мо­ло­де ли­це з чор­ни­ми бро­ва­ми.

В той час на ву­ли­цi мiж вер­ба­ми за­ту­по­тiв кiнь. З-за вер­би ви­су­ну­лась кiнська го­ло­ва, а за нею за­чор­нi­ла ви­со­ка шап­ка, за­чер­во­нi­ло пов­не ли­це з дов­ги­ми чор­ни­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми. Над во­рiтьми блис­ну­ли ви­ряч­ку­ва­тi не­лас­ка­вi сi­рi очi. То був оса­ву­ла. Вiн їздив по кут­ку й за­га­ду­вав на пан­щи­ну.

- Завтра чо­ло­вi­ки з ко­са­ми на лан ко­си­ти овес, а мо­ло­ди­цi з сер­па­ми панське жи­то жать! - зак­ри­чав оса­ву­ла над са­мою го­ло­вою в Дже­рi, не зняв­ши шап­ки й не поз­до­ров­кав­шись з людьми.

Кiнь з оса­ву­лою по­су­нув­ся да­лi проз во­ро­та i схо­вав­ся за вер­ба­ми. Всi в дво­рi за­мовк­ли. Нiх­то до оса­ву­ли не при­вi­тав­ся, не кив­нув на­вiть го­ло­вою. Ми­ко­ла ти­хо про­мо­вив:

- А бо­дай то­бi за­цi­пи­ло! Кри­чить мов ска­же­ний, на­че нам по­зак­ла­да­ло ву­ха!

Осавулин го­лос дав знать, що свя­то скiн­чи­лось. Мо­ло­ди­цi вста­ли з призьби, розп­ро­ща­лись i пiш­ли з дво­ру. Дже­ри­ха вста­ла й со­бi пiш­ла в ха­ту. Слiд­ком за нею пi­шов i син.

Джериха ски­ну­ла на­мiт­ку й по­ча­ла її згор­ту­вать, а згор­нув­ши на­мiт­ку, по­мог­ла си­но­вi скла­дать бi­лу праз­ни­ко­ву сви­ту дрiб­ни­ми фал­да­ми.

Свiт ве­чiрнього сон­ця заг­ля­нув в при­чiл­ко­ве вiк­но i по­зо­­ло­тив бi­лу ска­терть на сто­лi, бi­лу стi­ну з по­на­мальову­ва­ни­ми чер­во­ни­ми та си­нi­ми квiт­ка­ми в зе­ле­но­му лис­тi. Тi здо­ро­вi квiт­ки бу­ли ба­га­то кра­щi од квi­ток, що ма­лю­ють по стi­нах дiв­ча­та: їх ма­лю­вав Ми­ко­ла. Скраю на по­ли­цi, ря­дом з горш­ка­ми, сто­яла до­щеч­ка з не­ве­лич­ким мли­но­вим ко­ле­сом та сту­па­ми. Ми­ко­ла зро­бив ту цяцьку кiс­кою. Ро­бо­та бу­ла та­ка гар­на, та­ка чис­та, ко­ле­со бу­ло так штуч­но зроб­ле­не, на­че йо­го зро­бив справж­нiй май­стер. Ря­дом з ко­­ле­сом ле­жа­ли на по­ли­цi Ми­ко­ли­нi книж­ки: гра­мат­ка, ча­с­ло­вець та товс­тий псал­тир.

Микола вчив­ся чи­та­ти з ве­ли­кою охо­тою, про­чи­тав од до­ш­ки до дош­ки ввесь час­ло­вець i псал­тир; i не раз в не­дi­лю або в свя­то батько й ма­ти за­га­ду­ва­ли йо­му чи­та­ти де­ся­тий раз той са­мий псал­тир, са­мi си­дi­ли мовч­ки, згор­нув­ши ру­ки, зiт­ха­ли, нi­би й справ­дi ро­зу­мi­ли. Во­ни тiльки зна­ли, що там на­пи­са­но все по-бо­жо­му, а що й до чо­го на­пи­са­но, то­го й сам Ми­ко­ла не тя­мив.

Ховаючи в скри­ню праз­ни­ко­ву оде­жу, ма­ти знов по­ча­ла мо­ву про ба­га­тир­ку Вар­ку.

- Пошлемо, си­ну, во­се­ни ста­рос­тiв до Вар­ки. В її батька є во­ли й ко­ро­ви, а в Вар­ки чор­нi бро­ви. Чо­го ж то­бi бiльше тре­­ба? Вар­ка при­ве­зе до нас у ха­ту не по­рож­ню скри­ню. Чи так, си­ну?

- Може, ма­мо, так, а мо­же, й нi. Хто йо­го зна, як во­но бу­де.

- Чому ж нi? Чим же Вар­ка то­бi не до па­ри?

- Тим, ма­мо, що я її не хо­чу сва­тать.

- Та чо­му ж не хо­чеш? Во­на ж, хва­лить бо­га, дiв­ка здо­ро­ва, ро­бо­ча: бу­де нам по­мiч да­ва­ти.

- Одчепiться, ма­мо, з тiєю Вар­кою. Вар­ка та й Вар­ка, не­на­че бiльше дiв­чат не­ма на се­лi.

- Оце, який ти! Не­на­че ма­ти то­бi ба­жає ли­ха. Ми­ко­лу взя­ла до­са­да, що ма­ти хва­лить Вар­ку, а не ту дiв­чи­ну, що не­да­в­но бра­ла во­ду в бе­ре­зi.

- А ко­го ж ти ду­маєш сва­тать? Мо­же, яку убо­гу? Про ме­не, бе­ри й убо­гу; але тим не здоб­рiєш, бо й ми убо­гi.

Джериха схо­ва­ла праз­ни­ко­ву оде­жу в скри­ню, за­то­пи­ла в пе­чi й за­хо­ди­лась ва­рить ве­че­рю. Ми­ко­ла зняв з по­ли­цi скрип­ку i по­чав на­тя­гать стру­ни. Ще ма­лим хлоп­цем вiн зро­бив ма­леньку скри­поч­ку й сам вив­чив­ся гра­ти ко­зач­ка. Те­пер вiн уже став му­зи­кою, ку­пив со­бi не­до­ро­гу скрип­ку, пiдс­лу­хав уся­ких пi­сень у дру­гих му­зик i час­то грав до тан­цiв дiв­ча­там та хлоп­цям.

Микола нап­ра­вив стру­ни, по­вiв смич­ком - i жа­лiб­на пiс­ня роз­ляг­ла­ся по ха­тi. Вiн по­чав ве­се­ло­го ко­зач­ка, а сам сми­чок знов по­вер­нув на жа­лiб­ну ду­му. Ма­ти слу­ха­ла, слу­ха­ла та й са­ма за­жу­ри­лась.

- Не грай, си­ну, та­кої жа­лiб­ної! В ме­не аж сльози на­вер­та­ються на очi, - ска­за­ла Дже­ри­ха.

В ха­ту ввiй­шов ста­рий Дже­ря, ви­со­кий, тон­кий, з си­ву­ва­ти­ми дов­ги­ми ву­са­ми, з нуж­ден­ним блi­дим ли­цем та смут­ни­ми очи­ма. Тяж­ка пра­ця ду­же за­ра­нi зiг­ну­ла йо­го стан. Гли­бо­кi зморш­ки на що­ках, на ло­бi, по­мор­ще­на тем­на по­ти­ли­ця од га­ря­чо­го сон­ця, гру­бi ру­ки - все це нi­би ка­за­ло, що йо­му важ­ко жи­ло­ся на свi­тi. На йо­го пальцях, на­вiть на до­ло­нях, шку­ра так по­мор­щи­лась та по­ре­па­лась, нi­би пот­рiс­ка­лась на жа­ру. На лi­вiй ру­цi всi пальцi тру­си­лись без­пе­рес­та­ну на­вiть то­дi, як вiн спав. Скiльки вiн ви­жав, пе­ре­мо­ло­тив та пе­ре­вi­яв ти­ми ру­ка­ми хлi­ба на пан­щи­нi за свiй дов­гий вiк!

Сонце ти­хо сi­да­ло за се­лом. Сiм'я сi­ла ве­че­ря­ти ко­ло по­ро­га над­во­рi. Батько й ма­ти все го­во­ри­ли си­но­вi, що во­се­ни тре­ба їм шу­кать не­вiст­ки, що во­ни ста­ли ста­рi, а пан­щи­на важ­ка, по­да­тi ве­ли­кi.

Пiсля ве­че­рi Ми­ко­ла взяв сви­ту й лiг спа­ти на то­ку, на со­ло­мi, але йо­го не брав сон. Вiн ле­жав ли­цем прос­то не­ба й ди­вивсь на тем­не не­бо, за­сi­яне зо­ря­ми, нi­би чор­не по­ле пше­ни­цею. Ве­чiр був тем­ний, теп­лий та ти­хий. Кру­гом сто­­яли вер­би, гру­шi та виш­нi, мов ви­роб­ле­нi з ка­ме­ня, а над вер­ба­ми розс­те­ля­лось гли­бо­ке тем­не не­бо. Гус­то-пре­гус­то ви­си­па­ли зо­рi на не­бi. Ми­ко­ла не мiг одiр­вать очей од не­ба, во­див очи­ма за зiр­ка­ми, при­див­ляв­ся до гус­тої Кво­ч­ки, до Во­за, до Во­ло­со­жа­ра, i йо­му зда­ва­лось, що не­бо - то якась здо­ро­ва див­на кни­га, а зiр­ки - то якiсь див­нi сло­ва, та тiльки вiн не має хис­ту їх про­чи­тать. Вiн вгле­дiв двi зiр­ки вку­пi, i йо­му зда­лось, що од­на зiр­ка - то йо­го до­ля, а дру­га зiр­ка - то до­ля тiєї дiв­чи­ни, що пе­ред ве­чо­ром бра­ла в бе­ре­зi во­ду.

За рiч­кою зас­пi­ва­ли на ву­ли­цi дiв­ча­та. Ми­ко­ла схо­пив­ся, на­ки­нув сви­ту на один ру­кав, по­бiг до рiч­ки, пе­рей­шов че­рез хист­кий мiс­ток з двох об­те­са­них де­ре­вин, пок­ла­де­них на пе­рех­рес­тях з дрюч­кiв, з по­рен­ча­та­ми по один бiк, i пi­шов на ви­гiн, де пiд вер­ба­ми зби­ра­ла­ся ву­ли­ця.

Дiвчата й хлоп­цi тiльки що зби­ра­лись, не­на­че пти­цi злi­та­лись. Ми­ко­ла вгле­дiв пiд вер­ба­ми нi­би бi­лi пля­ми: то бi­лi­­ли на дiв­ча­тах со­роч­ки. Вiн поп­ря­му­вав до дiв­чат. Нез­на­й­о­мої дiв­чи­ни не бу­ло мiж ни­ми. Вiн тiльки по­чув, що дiв­ча­та ре­го­та­лись, при­га­ду­ва­ли якесь чуд­не дiв­ча­че ймен­ня i не при­га­да­ли.

На на­шо­му кут­ку в Ка­ву­нiв най­ня­ла­ся з при­сiл­ка якась дiв­чи­на, та так чуд­но її звуть на ймен­ня, що, їй бо­гу, нi­як не вто­ро­паю! При­га­дую, при­га­дую, та нi­як не при­га­даю! - го­­во­ри­ла од­на дiв­чи­на до дру­гої.

- Може, вий­де на ву­ли­цю, то й са­ма при­га­дає, - обiз­вавсь один па­ру­бок.

Микола до­га­давсь, що мо­ва мо­ви­лась, ма­буть, про но­ву дiв­­чи­ну на се­лi, i по­чав ждать. Дов­го спi­ва­ли дiв­ча­та, дов­го гу­ля­ли хлоп­цi, нев­ва­жа­ючи на те, що дру­го­го дня тре­ба бу­ло ра­но вста­вать, ще й на пан­щи­ну йти, а дiв­чи­на з чуд­ним ймен­ням все не ви­хо­ди­ла. Дiв­ча­та за­чi­па­ли Ми­ко­лу, жар­ту­ючи, а вiн усе сто­яв пох­ню­пив­шись. Вже й ву­ли­ця роз­ле­тi­лась, як i зле­тi­лась, а дiв­чи­на не ви­хо­ди­ла. Ти­хою хо­дою смут­ний Ми­ко­ла по­ди­бав до­до­му; вiн вер­нув­ся на тiк i зас­нув мiц­ним, здо­ро­вим, мо­ло­дим сном, за­був­ши й дiв­чат, i всi зо­рi на не­бi.

Другого дня зiй­шло сон­це, а Ми­ко­ла з батьком та ма­тi­р'ю вже й по­обi­да­ли. Батько з граб­ка­ми пi­шов ко­сить пан­сь­кий овес, а ма­ти пiш­ла на панський лан пше­ни­цю жа­ти. Ми­ко­ла, вки­нув­ши в тор­би­ну шма­ток хлi­ба на по­лу­день, пi­­шов на панський лан по­над рiч­кою. По­пе­ред йо­го йшла ку­­па дiв­чат з сер­па­ми. Дiв­ча­та вгле­дi­ли на ле­ва­дi кущ ка­ли­­ни. На ка­ли­нi вже чер­во­нi­ли ке­тя­ги ягiд. Дiв­ча­та ки­ну­лись до ку­ща, од­ло­ми­ли по ма­ленькiй гiл­цi чер­во­ної ка­ли­ни з зе­ле­ним лис­тям i по­зак­вiт­чу­ва­ли со­бi го­ло­ви. Во­ни стра­ха­лись, щоб ча­сом хто не вгле­дiв, як во­ни ла­ма­ли чу­жу ка­ли­ну. З-за вер­би вий­шов Ми­ко­ла, i всi дiв­ча­та, на­че спо­ло­­ха­нi пти­цi, зня­ли­ся й по­бiг­ли, аж ка­ли­ну по­гу­би­ли по тра­вi.

Микола дог­нав дiв­чат на пе­ре­ла­зi й за­раз впiз­нав ту дiв­чи­ну, що бра­ла во­ду в бе­ре­зi: впiз­нав її гнуч­кий, тон­кий стан, чор­нi бро­ви, ши­ро­кий лоб, круг­ле ли­це i двi товс­тi ко­­си кру­гом го­ло­ви, за кот­ри­ми го­рi­ли на сон­цi чер­во­нi яго­­ди ка­ли­ни мiж зе­ле­ним лис­том.

Вiн те­пер при­ди­вивсь, що в неї бу­ли тем­нi, як те­рен, очi i дов­гi-дов­гi чор­нi вiї. Во­на гля­ну­ла на йо­го й опус­ти­ла вiї на що­ки; вiї за­чор­нi­ли на мо­ло­дих що­ках, як шовк. На дiв­чи­­нi бу­ла ду­же бiд­на оде­жа: ру­ка­ви на со­роч­цi бу­ли лед­ве по­­цяцько­ва­нi по­лiв­кою та ма­леньки­ми блi­ди­ми зi­роч­ка­ми.

Ту дiв­чи­ну зва­ли Ни­ми­до­рою. Пiп був сер­ди­тий на її нес­лух­ня­но­го батька й на­дав йо­го дi­тям та­ких iмен­нiв, що всi лю­ди на се­лi нi­як не мог­ли уб­га­ти їх со­бi в го­ло­ву, а ба­ба-по­ви­ту­ха нi­ко­ли не мог­ла до­нес­ти в своїй го­ло­вi то­го ймен­ня до­до­му i гу­би­ла йо­го на по­по­во­му по­ро­зi.

Тiй дiв­чи­нi пiп дав iмен­ня Ми­но­до­ра, а лю­ди на се­лi зва­ли її Ни­ми­до­рою.

Як тiльки Ми­ко­ла прис­тав до дiв­чат, всi дiв­ча­та за­ра­зом так i зас­пi­ва­ли пiс­нi, мов пташ­ки вес­ною. Ра­зом з дiв­ча­та­ми зас­пi­ва­ла й Ни­ми­до­ра. Ми­ко­ла впiз­нав її тон­кий го­лос i чо­гось при­га­дав свiй сон пiд гру­шею. На йо­го сер­це по­ли­ла­ся та­ка ра­дiсть, та­ке щас­тя, що вiн не ба­чив стеж­ки пiд своїми но­га­ми. Йо­му зда­ло­ся, що ра­зом з Ни­ми­до­рою зас­пi­ва­ла ка­ли­на, зас­пi­ва­ло синє не­бо.

Дiвчата наз­дог­на­ли ще од­ну юр­бу жен­цiв, по­вер­ну­ли з ле­ва­ди на шлях, зай­ня­ли пос­тать на пансько­му ла­ну. Ми­ко­ла став жать на своїй пос­та­тi по­руч з Ни­ми­до­рою.

Сонце ви­со­ко пiд­би­лось вго­ру; над­во­рi ста­ло душ­но. Ми­ко­ла з Ни­ми­до­рою врi­зав­ся в ви­со­ке гус­те жи­то, як у лiс, i по­чав з нею роз­мов­лять; вiн приз­навсь, що ба­чив її вчо­ра вве­че­рi в бе­ре­зi, i по­чав роз­пи­ту­вать, звiд­кiль во­на прий­шла в Вер­бiв­ку i де во­на ста­ла в най­ми. Лас­ка­вий го­лос мо­ло­до­го хлоп­ця про­мов­ляв до неї, нi­би го­лос рiд­ної ма­те­рi. Во­на й са­ма нез­чу­лась, як од­ра­зу роз­ка­за­ла йо­му про все своє жит­тя.

- Я ро­дом з при­сiл­ка Скряп­чин­цiв, - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра. - Моя ма­ти вмер­ла й по­ки­ну­ла ме­не ма­ленькою. Я й не пам'ятаю своєї ма­те­рi: але як поч­ну ду­ма­ти та на­га­ду­вать, то ме­нi здається, що моя ма­ти бу­ла ви­со­ка та чор­ня­ва, гар­на з ли­ця, кра­ща од усiх мо­ло­диць, скiльки я ба­чи­ла їх на свi­тi, в доб­ро­му на­мис­тi, в чер­во­нiй з то­роч­ка­ми хуст­цi на го­ло­вi та жов­тих сап'янцях. I те­пер, де вгляд­жу ви­со­ку чор­ня­ву мо­ло­ди­цю в чер­во­нiй хуст­цi та жов­тих чо­бо­тях, то ме­нi здається, нi­би я по­ба­чи­ла рiд­ну ма­тiр. Як бу­ла я ма­лою, то ме­нi бу­ло не раз сниться, що моя ма­ти че­ше ме­нi ко­си, вплi­тає чер­во­нi кiс­ни­ки, вби­рає ме­не в квiт­ки та в стрiч­ки, го­лу­бить та жа­лує ме­не. Мiй батько жив не­дов­го й по­ки­нув ме­не си­ро­тою. Ме­не взяв до се­бе дядько.

Я жи­ла в дядька, до­ки пiд­рос­ла. Дя­ди­на моя бу­ла для ме­не ду­же лю­та. Во­на своїх дi­тей жа­лу­ва­ла, да­ва­ла їм гос­тин­цi, а ме­не все об­ми­на­ла. Оце бу­ло її дi­ти пус­ту­ють, во­на на їх сер­диться, а на ме­нi зго­нить злiсть. Во­на ме­не й ла­яла гiр­ше, i би­ла гiр­ше, нiж своїх дi­тей. До своїх дi­тей бу­ло лед­ве до­торк­неться до­ло­нею, а ме­не так лус­не, що я не зна­ла, де й дi­тись. Нi­ко­ли я не но­си­ла но­вої оде­жi, нi­ко­ли я не ма­ла но­вих кiс­ни­кiв, но­вої спiд­ни­чи­ни; ла­та­на со­роч­ка все бу­ло свi­титься на моїх пле­чах. Я бу­ло див­люсь, як дя­ди­на го­лу­бить своїх дi­тей, та все ду­маю про свою ма­тiр: як­би бу­ла жи­ва моя ма­ти, во­на б ме­не по­жа­лу­ва­ла й гос­тин­ця ме­нi при­нес­ла б, i ви­ши­ла б ме­нi квiт­ка­ми со­роч­ку, i на­ку­пи­ла б ме­нi стрi­чок та квi­ток. Бу­ло ля­жу спа­ти, пла­чу та ду­маю про свою ма­тiр, то ме­нi й сниться моя ма­ти та­кою, як я со­бi її при­га­ду­ва­ла.

Пiдросла я; ме­не один чо­ло­вiк най­няв за няньку за три ко­пи гро­шей та за со­роч­ку на рiк. Гос­по­ди! як я по­мор­ду­ва­лась з йо­го ма­ли­ми дiтьми. Бу­ло ха­зяй­ка по­са­дить ме­нi на ру­ки опецьку­ва­ту ди­ти­ну, а я ще й са­ма опецьок, сли­винь ди­ти­на! Тро­хи не пiд­ве­ре­ди­лась ти­ми дiтьми. Ха­зяї­ни пi­дуть на по­ле, а ме­не по­ки­нуть до­ма з дiтьми. Див­лю­ся я, чу­жi дi­ти бi­га­ють, гу­ля­ють в цi­цi-ба­би, в хре­щи­ка, ку­па­ю­ться, а ме­нi не мож­на й одс­ту­пать од дi­тей. Гос­по­ди, як ме­нi хо­тi­лось по­гу­ля­ти та по­бi­гать! Як­би бу­ла жи­ва моя ма­ти, i я гу­ля­ла б з дiтьми. "Ой ма­мо моя, до­ле моя! На­що ж ти ме­не та­кою ма­лою по­ки­ну­ла?" - бу­ло, ду­маю я. Я ввесь свiй ди­тя­чий i дiв­ча­чий вiк по­не­вi­ря­лась в чу­жiй ха­тi, у чу­жих лю­дей i не заз­на­ла лас­ка­во­го сло­ва.

Стала я дiв­кою й най­ня­ла­ся за най­мич­ку в од­но­го ба­га­то­го чо­ло­вi­ка. Ха­зяїни бу­ли лю­ди доб­рi, та не бу­ло ме­нi вiльно­го ча­су нi пос­пi­вать, нi по­тан­цю­ва­ти, нi со­ро­чок хме­лем по­ви­ши­вать. Од ран­ку до ве­чо­ра ро­бо­та та ро­бо­та, а прий­де нiч, упа­деш на го­лу ла­ву та й зас­неш як мерт­ва. Тiльки поч­не на свiт бла­гос­ло­виться, ха­зяй­ка са­ма ле­жить, а ме­не бу­дить ко­ро­ву доїти та до че­ре­ди гнать. Бу­ло вий­ду на под­вiр'я з дiй­ни­цею - со­ло­вей­ки ще­бе­чуть, аж сад­ки роз­­ля­га­ються, не­бо лед­ве по­чи­нає чер­во­нiть. Я ся­ду доїти ко­ро­ву, а ме­нi здається, що я стою ко­ло при­пiч­ка; в пе­чi па­­лає по­лум'я, а я ви­со­вую гор­щик з пе­чi. Дою ко­ро­ву й сплю. Як­би бу­ла жи­ва моя ненька, во­на б не бу­ди­ла ме­не вдос­вi­та з теп­лої пос­те­лi.

Нимидора за­мовк­ла й сха­ме­ну­лась, їй ста­ло чуд­но, що во­на роз­ка­зує за се­бе хлоп­це­вi, кот­ро­го по­ба­чи­ла впер­ше; але як гля­ну­ла во­на на йо­го чор­нi очi, то їй знов схо­тi­лось го­во­ри­ти про свою ли­ху до­лю.

- Яка ти, дiв­чи­но, без­та­лан­на! - ти­хо про­мо­вив Ми­ко­ла. - Чи дов­го ж ти слу­жи­ла в то­го чо­ло­вi­ка?

Ласкавий го­лос за­че­пив Ни­ми­до­ру за са­му ду­шу. "Ой, га­р­­нi ж, ко­за­че, i твої ка­рi очi, гар­нi й твої чор­нi бро­ви! Во­ни ви­­пи­та­ють в ме­не всю щи­ру прав­ду!" - по­ду­ма­ла Ни­ми­до­ра та й знов по­ча­ла роз­ка­зу­вать.

- Три ро­ки пос­пiль слу­жи­ла я в то­го ба­га­то­го чо­ло­вi­ка, ще й на ве­сiл­лi в йо­го стар­шої доч­ки за друж­ку бу­ла.

- От, ма­буть, на­да­ва­ли вся­ко­го доб­ра доч­цi? - про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Що на­да­ва­ли, то на­да­ва­ли! Батько поїхав на яр­ма­рок i ку­пив скри­ню на ко­лi­ща­тах, здо­ро­ву, гар­ну, зе­ле­ну, з ве­ли­ки­ми чер­во­ни­ми квiт­ка­ми. "Гос­по­ди! - по­ду­ма­ла я. - Ото як­би ме­нi та­ка скри­ня!" Ма­ти спра­ви­ла доч­цi чер­во­нi чо­бо­ти, ку­пи­ла шiсть раз­кiв доб­ро­го рi­за­но­го на­мис­та з срiб­ним ду­ка­чем. Цi­лу пи­ли­пiв­ку ми пря­ли на ска­тер­тi та на ру­ш­ни­ки. Нас­та­ла вес­на. Ми пiш­ли на ле­ва­ду бi­лить ска­тер­тi та руш­ни­ки. Вмо­чаю я руш­ни­ки, розс­те­люю на зе­ле­нiй тра­вi, а в ме­не з очей ка­па­ють сльози. "Ко­ли ж я со­бi, - ду­­маю, - нап­ря­ду на руш­ни­ки, та ще й квiт­ка­ми по­ви­ши­ваю". Чу­жа ма­ти, чу­же щас­тя тiльки жа­лю ме­нi зав­да­ва­ло.

Нимидора за­го­во­ри­ла про руш­ни­ки, про ве­сiл­ля, сха­ме­ну­­лась i по­чер­во­нi­ла, як польова ма­кiв­ка. "Ой гос­по­ди! Що це я вер­зу па­руб­ко­вi про своє ве­сiл­ля!" - по­ду­ма­ла во­на; але гля­ну­ла во­на на Ми­ко­лу, i йо­го чор­нi бро­ви знов ви­ма­ни­­ли у неї усю щи­ру прав­ду.

- Сиджу я пiд вер­бою, сте­ре­жу руш­ни­ки та крадько­ма од ха­зяй­ки ви­ши­ваю хме­лем со­бi со­роч­ку; а на вер­бi сi­ла зо­зу­­ля й по­ча­ла ку­вать. "Не куй, си­ва зо­зу­ле, не ка­жи ме­нi ба­­га­то лiт жи­ти! - про­мо­ви­ла я. - На­що ме­нi мо­ло­дi лi­та та вiк дов­гий, ко­ли я про­жи­ву йо­го в най­мах". Зо­зу­ля пурх­ну­ла з вер­би, а з-за вер­би гук­ну­ла ха­зяй­ка й по­ча­ла ме­не ла­я­ть, що я не гляд­жу ха­зяй­сько­го дi­ла, а роб­лю свою ро­бо­ту.

В Ни­ми­до­ри за­ка­па­ли сльози на снiп жи­та, на пе­ре­вес­ло, i тi сльози на­че вог­нем впа­ли на Ми­ко­ли­ну ду­шу. "Сер­це, ко­­за­че! - по­ду­ма­ла Ни­ми­до­ра. - Твоє лас­ка­ве сло­во, твої ка­рi очi чо­гось нi­би ста­ють ме­нi за ма­тiр, за бра­та, за все, за все, що бу­ло ме­нi на свi­тi най­лю­бi­ше, най­ми­лi­ше". Ни­ми­до­рi зда­ло­ся, що їй ста­ло лег­ше на га­ря­чо­му сон­цi чу­же жи­­то жа­ти на од­нiй пос­та­тi по­руч з Ми­ко­лою: не­на­че з не­ба по­вi­яло ти­хим хо­лод­ком зе­ле­но­го гаю.

- Чи доб­ре ж то­бi, Ни­ми­до­ро, те­пер у Ка­ву­нiв? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Де вже во­но бу­де доб­ре в най­мах! Ка­вун чо­ло­вiк доб­рий, та за­те Ка­ву­ни­ха ду­же ли­ха; гри­зе ме­не, як iр­жа за­лi­зо. Як тiльки Ка­вун лас­ка­во за­го­во­рить до ме­не, то Ка­ву­ни­­ха за­раз заг­не ме­нi в батька-ма­тiр. I я бо­юсь йо­го лас­ка­во­­го сло­ва, як ог­ню.

Микола за­ра­нi на­жав ко­пу жи­та й по­чав жа­ти для Ни­ми­до­ри. Вiн врi­зав­ся в жи­то да­ле­ко од жен­цiв i все ки­дав жме­нi жи­та на Ни­ми­до­ри­нi куп­ки. Вiн за­був на той час, що те жи­то бу­ло чу­же.

Женцi вер­ну­ли­ся з по­ля, вер­нув­ся й Ми­ко­ла. Дже­ри­ха на­­ва­ри­ла на ве­че­рю ку­ле­шу. Сiм'я сi­ла ве­че­рять мовч­ки; важ­ка пра­ця од­ня­ла од усiх роз­мо­ву; ма­ти й батько не зга­ду­ва­ли про Вар­ку, а Ми­ко­ла все ду­мав про Ка­ву­но­ву най­мич­ку Ни­ми­до­ру.

- Коли б ви, ма­мо, зна­ли, як чуд­но звуть Ка­ву­но­ву най­мич­ку, - обiз­вавсь Ми­ко­ла.

- А як же її звуть? - зне­хо­тя спи­та­ла ма­ти.

- Нимидора, - ска­зав Ми­ко­ла. - Сьогод­нi во­на з на­ми жа­ла жи­то на ла­ну.

- I справ­дi чуд­но; я б не хо­тi­ла, щоб мою не­вiст­ку так чуд­но зва­ли, - ска­за­ла ма­ти так со­бi, нав­ман­ня. Син змор­щив гу­би, на­су­пив бро­ви й скри­вивсь.

- Чи вий­деш в су­бо­ту на ву­ли­цю? - спи­тав дру­го­го дня Ми­ко­ла в Ни­ми­до­ри на ла­ну.

- Рада б вий­ти, та Ка­ву­ни­ха не пус­тить, - ска­за­ла Ни­ми­до­ра.

- Та ти не пи­тай її; хоч вис­тав вiк­но, а на ву­ли­цю ви­ходь.

- Може, й вий­ду… по­ба­чу… - ска­за­ла Ни­ми­до­ра. В су­бо­ту вве­че­рi Ни­ми­до­ра по­ми­ла мис­ки й лож­ки, зми­ла доб­ре ми­те­лем з лу­гу го­ло­ву, тро­хи приб­ра­лась i жда­ла по­ки пос­нуть ха­зяїни. Во­на ле­жа­ла на ла­вi ко­ло вiк­на й зу­мис­не тро­хи од­хи­ли­ла ква­тир­ку. Над­во­рi вже зов­сiм по­тем­нi­ло. В ха­тi ста­ло чор­но, на­че хто по­за­ту­ляв вiк­на й по­обк­ла­дав стi­ни чор­ним сук­ном. В вiк­но блис­ну­ли зiр­ки. Ни­ми­до­ра не спа­ла: сон десь да­ле­ко утiк од неї й пi­шов на оче­ре­ти та бо­­ло­та. В неї що­ки па­ла­ли вог­нем, а сер­це ки­да­лось швид­ко, а ду­ша хо­ло­ла од стра­ху. В од­су­ну­ту ква­тир­ку бу­ло чу­ть дi­во­чi спi­ви на ву­ли­цi. Ко­ли це за дво­ром хтось свис­нув раз, по­тiм дру­гий i тре­тiй, Ни­ми­до­ра ти­хе­сенько вста­ла.

В неї ру­ки тру­си­лись; во­на лед­ве на­ла­па­ла ко­ло сi­неш­нiх две­рей за­сов, од­су­ну­ла йо­го й од­хи­ли­ла две­рi. Две­рi ти­хо рип­ну­ли.

- Хто там? - зак­ри­ча­ла спро­сон­ня Ка­ву­ни­ха та й знов зах­роп­ла на всю ха­ту.

Нимидора як сто­яла, так i скам'янi­ла. Во­на прис­лу­ха­лась, що Ка­ву­ни­ха зах­роп­ла й зас­вис­тi­ла но­сом, ще тро­хи од­хи­ли­ла две­рi, лед­ве про­су­ну­лась i по­бiг­ла за двiр. Там її ждав Ми­ко­ла. Во­на з роз­го­ну натк­ну­лась на йо­го й сти­ха крик­ну­ла.

- Спить Ка­ву­ни­ха? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Спить, аж но­сом свис­тить, - ска­за­ла Ни­ми­до­ра. I во­ни обоє пiш­ли на ву­ли­цю, де вис­пi­ву­ва­ли дiв­ча­та. Те­пер Ни­ми­­до­рi зда­лось, що во­на пурх­ну­ла на який­сь ши­ро­кий без краю степ, в синє не­бо i ле­тить на во­лi, i са­ма не знає ку­ди. їй так ста­ло лег­ко, гар­но, на­че во­на вдру­ге на свiт на­ро­ди­лась, на­че її рiд­на ма­ти вста­ла з до­мо­ви­ни й при­нес­ла для неї з то­го свi­ту но­ве щас­тя.

Довго спi­ва­ли дiв­ча­та й хлоп­цi. Ни­ми­до­ра поп­ро­ща­лась з Ми­ко­лою, по­вер­ну­ла до Ка­ву­нiв, i знов на­че пе­ред нею ста­ло пек­ло, ку­ди їй тре­ба бу­ло вер­таться.

Прийшла во­на до ха­ти, хо­тi­ла од­чи­нить две­рi, - две­рi не од­чи­ня­лись: Ка­ву­ни­ха про­ки­ну­лась, вий­шла над­вiр, до­га­да­лась, що Ни­ми­до­ра на ву­ли­цi, i за­су­ну­ла две­рi за­со­вом.

Нимидора сi­ла на призьбi й зап­ла­ка­ла, по­тiм по­ду­ма­ла, вста­ла й пiш­ла на при­чi­лок. Там був прис­тав­ле­ний на го­ри­ще товс­тий дрю­чок, по кот­ро­му ку­ри ла­зи­ли на сi­да­ло. Ни­ми­до­ра, об­пи­ра­ючись об стi­ну ру­ка­ми, по­лiз­ла на го­ри­ще по дрюч­ку. Дрю­чок зiг­нув­ся й тро­хи не пе­ре­ло­мивсь. Лег­ко й пруд­ко, як та ко­за, во­на вхо­пи­лась за кi­нець сво­ло­ка, вис­ко­чи­ла на сво­лок i крадько­ма по­лiз­ла на го­ри­ще. Од­на кур­ка крик­ну­ла спро­сон­ня. Ни­ми­до­ра спус­ти­ла но­гу на дра­би­ну й на­ла­па­ла но­гою ку­пу ко­лю­чок. Ка­ву­ни­ха об­вi­ша­ла всi щаб­лi ко­люч­ка­ми. Ни­ми­до­ра по­ко­ло­ла со­бi ру­ки й но­ги i по­ча­ла злi­зать в сi­ни по две­рях. Во­на ста­ла ве­ли­ки­ми пальця­ми на вер­шок две­рей, на­ла­па­ла но­гою кля­м­­ку, ле­ге­сенько ско­чи­ла на зем­лю, вбiг­ла в ха­ту, впа­ла на ла­в­ку й зас­ну­ла, на­вiть не дрi­мав­ши.

В не­дi­лю вдос­вi­та Ка­вун встав, вий­шов в сi­ни, гля­нув дра­­би­ну, обк­вiт­ча­ну ко­люч­ка­ми, й крик­нув на всi сi­ни, аж Ка­ву­ни­ха i Ни­ми­до­ра про­ки­ну­лись.

- На бi­со­во­го батька ти оце зак­вiт­ча­ла ко­люч­ка­ми дра­би­ну, не­на­че мо­ло­ду до вiн­ця! - гук­нув вiн до жiн­ки.

- Чого це ти роз­но­сив­ся з чор­та­ми до служ­би? Пе­рех­рес­ти лиш пер­ше ло­ба. Хi­ба не чуєш, що до церк­ви дзво­нять, - обiз­ва­лась з ха­ти Ка­ву­ни­ха.

Нимидора вхо­пи­ла ку­холь з во­дою та шви­денько да­ла дра­ла над­вiр уми­ва­тись.

- На те зак­вiт­ча­ла дра­би­ну, щоб твоя най­мич­ка не бi­га­ла до хлоп­цiв на ву­ли­цю! - про­мо­ви­ла Ка­ву­ни­ха.

- А хоч би й по­бiг­ла на ву­ли­цю! Аби дi­ло ро­би­ла! Хi­ба ж ти дiв­кою не бi­га­ла на ву­ли­цю?

- А не бi­га­ла.

- Авже! Не бi­га­ла. Як той чорт, пли­га­ла че­рез ти­ни та че­рез пе­ре­ла­зи.

- Я бу­ла ха­зяй­ська доч­ка, а Ни­ми­до­ра най­мич­ка. Ко­ли най­ня­ла­ся, то не­хай дер­житься ха­ти, а то яка з неї бу­де ро­бо­та вдень? Ку­ня­ти­ме над ро­бо­тою цi­лий день.

- Чи вже ж ти оце вно­чi бi­га­ла з зас­ту­пом за ко­люч­ка­ми?

- А хоч би й бi­га­ла, що то­бi до то­го? Чо­го це ти все ос­ту­паєшся за неї, на­че во­на твоя жiн­ка? Я по­на­би­ваю на щаб­лях го­лок та шпильок, не то що ко­лю­чок на­вi­шаю.

Кавун за­мовк, Ка­ву­ни­ха зцi­пи­ла зу­би та все ско­са пог­ля­да­ла на Ни­ми­до­ру, не го­во­ря­чи до неї й сло­ва.

- Не мож­на ме­нi до те­бе на ву­ли­цю ви­хо­дить, - ка­за­ла Ни­­ми­до­ра Ми­ко­лi в не­дi­лю вве­че­рi.

- Буду слать до те­бе ста­рос­тiв, ко­ли так; од­на­че батько й ма­ти хо­чуть цiєї осе­нi ме­не оже­ни­ти.

Нимидора по­чер­во­нi­ла й тро­хи не зом­лi­ла. Во­на по­ча­ла го­ту­вать руш­ни­ки й одк­ла­да зай­вi гро­шi на скри­ню.

Настала осiнь. Пан опо­вiс­тив, щоб ве­сiл­ля справ­ля­ли на се­лi за­ра­зом в од­ну не­дi­лю, а хто опiз­ниться, то бу­де спра­в­­лять дру­гий раз, че­рез мi­сяць. Ста­рий Дже­ря й Дже­ри­ха знов по­ча­ли вго­во­рю­вать си­на же­ни­тись цiєї осе­нi й слать ста­рос­тiв до ба­га­тир­ки Вар­ки.

- Не хо­чу я сва­тать Вар­ки, - ска­зав Ми­ко­ла, - бо маю со­бi дi­в­чи­ну на при­мi­тi.

- Кого ж ти, си­ну, маєш на при­мi­тi? - спи­та­ла ма­ти.

- Нимидору, Ка­ву­но­ву най­мич­ку.

- Яку це Ни­ми­до­ру? Во­на не вер­бiвська? - ска­зав батько.

- Вона, та­ту, з при­сiл­ка, си­ро­та, i вже дав­но слу­жить у Ка­ву­нiв.

- Як же ми бу­де­мо брать в свою ха­ту не­вiст­ку, ко­ли ми про неї нi­чо­го й не чу­ли? - аж крик­ну­ла Дже­ри­ха, бiд­ка­ю­чись. - Мо­же, во­на якась приб­лу­да, бур­лач­ка. Чи то ма­ло те­­пер веш­тається по са­хар­нях тих бур­лак?

Син по­чер­во­нiв i роз­сер­див­ся.

- Ви, ма­мо, мо­же, й не знаєте, а я її доб­ре знаю: кра­щої од неї дiв­чи­ни не­ма на всьому се­лi.

- Ой гос­по­ди ми­ло­серд­ний! - крик­ну­ла Дже­ри­ха й ру­ки опус­ти­ла, зга­дав­ши, що ба­га­тир­ка Вар­ка не бу­де її не­вiст­кою. - Так, си­ну, не мож­на сва­таться. Як же та­ки мож­на, не спи­тав­шись бро­ду, та в во­ду!

- Про ме­не, ма­мо, спи­тай­те бро­ду, - не бу­де­те жал­ку­вать на Ни­ми­до­ру: во­на дiв­чи­на здо­ро­ва, ро­бо­ча, бо цi­лий вiк бу­ла в най­мах, а в най­мах не мож­на си­дiть, згор­нув­ши ру­ки. її дядько жи­ве в при­сiл­ку Скрип­чин­цях.

Батько слу­хав мовч­ки й зго­дом про­мо­вив:

- Коли ти хо­чеш її сва­тать, то ми пе­ред­нi­ше про неї роз­пи­­таємо в доб­рих лю­дей та по­ра­ди­мось, а там, про ме­не, й сва­тай, ко­ли во­на здо­ро­ва й не ле­да­щи­ця.

Сталось так, як ба­жав син: пе­ред пок­ро­вою вiн зас­лав до Ни­ми­до­ри ста­рос­тiв. Од­но­го дня ста­рос­ти об­мi­ня­ли хлiб, а дру­го­го дня Ни­ми­до­ра й руш­ни­ки по­да­ва­ла.

Перед пок­ро­вою Дже­ря з си­ном пi­шов до скрип­чинсько­го па­на про­си­ти, щоб вiн зго­див­ся пус­тить Ни­ми­до­ру з Скри­п­чин­цiв. В Скрип­чин­цях був свiй пан, та ще й не­ба­га­тий; вiн мав тiльки один при­сi­лок i з ве­ли­кою не­охо­тою пус­кав дiв­чат за­мiж у чу­жi се­ла. Дже­ря про­сив, бла­гав, але все те нi­чо­го не по­мог­ло. Пан ска­зав, що пус­тить Ни­ми­до­ру тiльки то­дi, як з Вер­бiв­ки яка-не­будь дiв­ка вий­де за­мiж у Скрип­чин­цi. Ми­ко­ла вий­шов од па­на нi жи­вий нi мерт­вий; вiн пi­шов до­до­му, не про­мо­вив­ши нi од­но­го сло­ва, хо­див цi­лий день, опус­тив­ши го­ло­ву. Як­би мiг, вiн, здається, за­ду­шив би па­на своїми ру­ка­ми.

Вже прий­шла осiнь. На се­лi по­ча­лись ве­сiл­ля. В церк­вi вiн­­ча­лось ра­зом де­сять пар мо­ло­дих. Ни­ми­до­ра сто­яла в церк­вi, а в неї сльози тек­ли по ли­цi та кра­па­ли на на­мис­то.

На Ми­ко­ли­не щас­тя, один скрип­чинський па­ру­бок пос­ва­­тав вер­бiвську дiв­чи­ну. Скрип­чинський пан зго­див­ся од­пу­с­тить Ни­ми­до­ру. Вся сiм'я в Дже­ри­нiй ха­тi на­че ожи­ла. Дже­ри­ха го­ту­ва­лась до ве­сiл­ля. Ни­ми­до­ра на­че знов на свiт на­ро­ди­лась.

Старий Пет­ро Дже­ря вдяг­ся в но­ву сви­ту, затк­нув за па­зу­ху пляш­ку го­рiл­ки, взяв хлiб пiд пах­ву й пi­шов з од­ним ста­рос­тою до ба­тюш­ки го­дить вiн­чан­ня.

Батюшка у Вер­бiв­цi був мо­ло­дий i вже наг­нав пла­ту за тре­би вдвоє.

Джеря прий­шов, по­цi­лу­вав ба­тюш­ку в ру­ку, пок­лав на стiл хлiб, пос­та­вив пляш­ку го­рiл­ки й по­чав пи­тать в ба­тю­ш­­ки, скiльки вiн схо­че за вiн­чан­ня.

- Як да­си п'ять кар­бо­ван­цiв, то по­вiн­чаю си­на, - ска­зав ба­тюш­ка.

- Батюшко! I по­ми­луй­те, й по­жа­луй­те! Я чо­ло­вiк убо­гий. Де ме­нi в свi­тi взя­ти п'ять кар­бо­ван­цiв? Не­хай бу­де три кар­бо­ван­цi.

- Не мож­на, те­пер i для нас час труд­ний. Все по­до­рож­ча­ло, - ска­зав ба­тюш­ка.

- Змилосердiться, ба­тюш­ко! Їй-бо­гу, не мо­жу зап­ла­тить так ба­га­то. Не­хай вже бу­де нi по-моєму, нi по-ва­шо­му: не­хай бу­де чо­ти­ри кар­бо­ван­цi.

- Нема що й го­во­рить. Бе­ри мо­го­рич та йди со­бi до­до­му.

Джеря взяв мо­го­рич i хлiб та й пi­шов з ха­ти. Вiн пос­то­яв у сi­нях, по­го­во­рив ниш­ком з ста­рос­тою та й знов вер­нув­ся в ха­ту.

- Ну, що ска­жеш, Пет­ре? - обiз­вав­ся ба­тюш­ка з дру­гої кiм­на­ти.

- I по­ми­луй­те, i по­жа­луй­те! Тре­ба гро­шей i на ве­сiл­ля, i на по­душ­не. Їй-бо­гу, ба­га­то для ме­не! Не­хай бу­де чо­ти­ри кар­бо­ван­цi. Це вже й бог так ве­лiв.

Батюшка по­ду­мав, по­ду­мав i зго­див­ся.

- Давай мо­го­рич, - ска­зав вiн, - да­вай i гро­шi. Дже­ря за­ко­тив по­лу сви­ти, за­су­нув ру­ку в ки­ше­ню, ви­тяг звiд­тiль бi­лу хус­точ­ку з чер­во­ни­ми пруж­ка­ми, вив'язав з уз­ла кар­бо­ван­цi i пок­лав на стiл. По­тiм вiн на­лив чар­ку го­рiл­ки й по­час­ту­вав ба­тюш­ку. Ба­тюш­ка ви­пив сам i на­лив по чар­цi Дже­рi i ста­рос­тi. Во­ни ви­пи­ли, дов­го при­ка­зу­ючи до чар­ки, поп­ро­ща­лись i пiш­ли до­до­му.

Нимидора по­дя­ку­ва­ла Пет­ро­вi Ка­ву­но­вi й пiш­ла в при­сi­лок до дядька, бо в дядька ма­ли справ­лять ве­сiл­ля.

Старий Дже­ря й со­бi го­ту­вав­ся до ве­сiл­ля. Вiн ку­пив де­сять вi­дер го­рiл­ки: вi­сiм вi­дер взяв у жи­да за го­то­вi гро­шi, а двi вiд­рi узяв на­борг. Ми­ко­ла про­сив батька одiс­лать кiлька вi­дер до Ни­ми­до­ри­но­го дядька; вiн доб­ре знав, що у Ни­ми­до­ри не­ма гро­шей i що її дядько не пок­ла­де й ша­га на ве­сiл­ля.

В не­дi­лю пiс­ля вiн­чан­ня йшла з церк­ви Ни­ми­до­ра в квiт­ках, в стрiч­ках, з ви­ши­ва­ним руш­ни­ком у ру­цi, ве­се­ла й щас­ли­ва. Кру­гом неї ви­лись друж­ки i спi­ва­ли ве­сiльних пi­сень. Прос­то з церк­ви во­на пiш­ла з друж­ка­ми до ба­тюш­ки, до па­на, а по­тiм до Дже­рi. Як уг­ле­дi­ла її Дже­ри­ха, як по­ба­чи­ла її рум'яне ли­це, ви­со­кий зрiст, то за­бу­ла на­вiть на той час про ба­га­тир­ку Вар­ку. Пiс­ля обi­ду в Ни­ми­до­ри­но­го дя­дька на зас­те­ле­но­му сто­лi сто­яло сос­но­ве гiльце, обк­вiт­ча­не ко­лос­ка­ми вiв­са, ка­ли­ною та бар­вiн­ком. На сто­лi ле­жав здо­ро­вий ко­ро­вай, об­ти­ка­ний го­лу­ба­ми, по­зо­ло­че­ни­ми су­хоз­лiт­кою; кру­гом ко­ро­ваю ле­жа­ли шиш­ки. На по­са­дi си­дi­ла Ни­ми­до­ра, спус­тив­ши очi до­до­лу, а кру­гом сто­ла си­дi­ли друж­ки й спi­ва­ли ве­сiльних пi­сень. В ха­тi бу­ло пов­нi­сiнько лю­дей. Дi­ти сто­яли на ла­вах, на по­лу, на­вiть на при­пiч­ку. Друж­ки спi­ва­ли, а Ни­ми­до­ра пла­ка­ла. Во­на зга­да­ла свою не­бiж­ку-ма­тiр: "Якби бу­ла жи­ва моя ма­ти, в ме­не ко­ро­вай був би бi­лi­ший, i руш­ни­ки бу­ли б не та­кi прос­тi, й оде­жа на ме­нi бу­ла б не та­ка де­ше­ва. Не так ви­ряд­жа­ла б ме­не з до­му ма­ти, як ви­ряд­жає дя­ди­на".

Перед ве­чо­ром прий­шов мо­ло­дий з бо­яра­ми, сваш­ка­ми та свi­тил­ка­ми. Ни­ми­до­рi ста­ло ве­се­лi­ше, але її дум­ка все лi­­­та­ла ко­ло ма­те­ри­ної мо­ги­ли. Вве­че­рi друж­ки по­ча­ли роз­п­лi­тать Ни­ми­до­рi ко­су й зас­пi­ва­ли си­рiтських пi­сень: як доч­ка нi­би роз­мов­ляє з не­бiж­кою-ма­тiр'ю, про­сить ма­тiр вста­ти з до­мо­ви­ни та по­ди­виться на свою ди­ти­ну, а ма­ти од­ка­зує, що зем­ля на­да­ви­ла їй гру­ди, що во­на вже не вста­не з до­мо­ви­ни, а тiльки на­бi­жить над се­лом бi­лою хма­р­кою, впа­де дрiб­ним до­щем, гля­не з ви­со­ко­го не­ба на свою до­ро­гу доч­ку. Ни­ми­до­ра по­ча­ла про­ща­тись з дядьком та з дя­ди­ною, зга­да­ла свою ма­тiр, зга­да­ла своє си­рi­т­ст­во, свiй важ­кий мо­ло­дий вiк у най­мах, i так зап­ла­ка­ла, що за слiзьми й свi­ту не ба­чи­ла.

Ввечерi смер­ком од­вез­ли мо­ло­ду в Вер­бiв­ку. Як пе­ре­ї­ж­джа­­ла мо­ло­да че­рез вер­бiвську греб­лю, хлоп­цi нас­та­ви­ли ку­лiв, нак­ла­ли со­ло­ми й за­па­ли­ли. На дру­гих кут­ках, де справ­ля­ли чи­ма­ло ве­сiл­лiв, так са­мо йшла пе­рез­ва, i скрiзь по се­лi па­ла­ло по­лум'я. Усе се­ло нi­би па­ла­ло в час пе­рез­ви, бо все се­ло гу­ля­ло на ве­сiл­лi. В близьких се­лах ду­ма­ли, що в Вер­бiв­цi по­же­жа.

Другого дня, в по­не­дi­лок, не бу­ло й пан­щи­ни. Все се­ло гу­ля­ло на ве­сiл­лях. На Ни­ми­до­ру на­дi­ли Ми­ко­ли­ну шап­ку, шап­ку опо­ви­ли дов­гою чер­во­ною двой­час­тою стрiч­кою, по­­ве­ли мо­ло­дих до свя­ще­ни­ка скри­вать. За мо­ло­ди­ми йшли му­зи­ки, за му­зи­ка­ми тов­пи­лись на­тов­пом чо­ло­вi­ки та мо­ло­ди­цi. Ввесь ба­тю­щин двiр був спов­не­ний на­ро­дом, бо в той час за­ра­зом при­ве­ли скри­вать усiх мо­ло­дих з се­ла. В кож­но­му кут­ку дво­ра гра­ли му­зи­ки, тан­цю­ва­ли мо­ло­ди­цi, до­ки не ви­ве­ли з по­коїв мо­ло­дих. По­тiм при­дан­ки зас­пi­ва­ли, му­зи­ки заг­ра­ли. На­род ру­шив з дво­ру. Пiд­няв­ся та­кий га­лас, що вже не мож­на бу­ло ро­зiб­рать, де спi­ва­ють, а де гра­ють. Тiльки ре­ше­та гу­ли та бряж­ча­ли се­ред га­ла­су й га­му, та вис­ка­ку­ва­ли з шу­му ду­же тон­кi жi­но­чi го­ло­си. За дво­ром на­род роз­си­пав­ся на всi кут­ки по­над Рас­та­ви­цею, i му­зи­ки й спi­ви мо­ло­диць по­ча­ли од­рiз­ня­тись од­нi од дру­гих. I ще дов­го по­тiм бу­ло чуть му­зи­ки та спi­ви мiж вер­ба­ми та по­мiж ха­та­ми.

В Дже­ри­нiй ха­тi цi­лий день гра­ли му­зи­ки, цi­лий день пи­ли та за­ку­сю­ва­ли. Ви­пи­ли всю го­рiл­ку, та ще й не ста­ло; виїли цi­лу дi­жеч­ку со­ло­них огiр­кiв, цi­лу дi­жеч­ку кис­лої ка­пус­ти, поїли ввесь хлiб, всi па­ля­ни­цi. Ста­рий Дже­ря вит­ру­сив усi ки­ше­нi, ще й у ши­нок на зас­та­ву од­нiс свiй ко­жух.

Ввечерi по­пiд дво­ра­ми їздив оса­ву­ла на ко­нi i за­га­ду­вав усiм на пан­щи­ну до то­ку. Крик оса­ву­ли дав зна­ти лю­дям, що ве­сiл­ля скiн­чи­лось. Всi по­ча­ли роз­хо­ди­тись, Дже­ри­на ха­та спо­рож­ни­лась.

Ввечерi в Дже­ри­нiй ха­тi лед­ве бли­мав ка­га­нець. Дже­ри­ха й Ни­ми­до­ра ки­ну­лись при­би­рать в ха­тi й пе­ре­ми­ва­ти по­суд. Ве­сiльний час од­ра­зу вий­шов у всiх з го­ло­ви. Дже­ря й Дже­ри­ха по­мiр­ку­ва­ли, скiльки-то во­ни вит­ра­ти­ли гро­шей на ве­сiл­ля. Тре­ба бу­ло зап­ла­тить жи­до­вi, оп­ла­тить по­душ­не, на­шат­ку­вать дру­гу дiж­ку ка­пус­ти. Гро­шей не бу­ло нi ко­­пiй­ки.

- А що, ста­ра, бу­де­мо ро­бить? Чим бу­де­мо ро­би­ти оп­ла­ть? - про­мо­вив батько.

- Змолотимо та про­да­мо по­ло­ви­ну хлi­ба. Цього ро­ку, хва­лить бо­га, хлiб вро­див ду­же доб­ре.

- А як не ста­не хлi­ба, що бу­де­мо їсти? - спи­тав батько.

- То за­ро­би­мо, хi­ба не маємо рук, чи що? - обiз­вав­ся син.

- А ко­ли ж то ми йо­го за­ро­би­мо? Хi­ба за тiєю пан­щи­ною по­хо­пиш­ся за­ро­бить? - ска­зав батько.

- Бодай ту пан­щи­ну дiдько заб­рав со­бi до пек­ла! - про­мо­вив син з злiс­тю.

Мати знов зга­да­ла про ба­га­тир­ку Вар­ку, зга­да­ла ду­же ле­г­ку Ни­ми­до­ри­ну скри­ню й ско­са зир­ну­ла на Ни­ми­до­ру. Ни­­ми­до­ра по­ра­лась в чу­жiй ха­тi про­вор­но, та якось нез­ру­ч­­но. В ви­со­ко­му очiп­ку, в квiт­час­тiй здо­ро­вiй хуст­цi на го­ло­вi, во­на ста­ла мо­ло­ди­цею ще ви­ща й по­каз­нi­ша, її чи­ма­ле ли­це не­на­че по­бiльша­ло; чор­нi бро­ви бу­ли нi­би на­ма­льо­ва­нi на ши­ро­ко­му чо­лi. В ти­хої та доб­рої свек­ру­хи десь узя­ли­ся гост­ренькi па­зу­ри та й ви­су­ну­лись, на­че з м'яких ко­тя­чих ла­пок.

Задумався батько, тяж­ко зiтх­нув­ши, за­ду­мав­ся й мо­ло­дий Ми­ко­ла, зас­му­ти­лась i ма­ти. Тiльки Ни­ми­до­ра бу­ла ща­с­ли­ва: во­на нi­би знай­шла свою рiд­ну ма­тiр, сво­го батька, ха­ту, бо для неї вже не тре­ба бу­ло бiльше по­не­вi­ряться в най­мах у чу­жих лю­дей.

- Лягаймо, не­вiст­ко, спа­ти, бо завт­ра тре­ба вдос­вi­та вста­вать та на пан­щи­ну пос­пi­шать, - ска­за­ла ма­ти, сто­ячи пе­ред об­ра­за­ми i по­чи­на­ючи хрес­титься та мо­ли­тись.

Другого дня тiльки що зiй­шло сон­це, а Дже­ри­на сiм'я вже й по­обi­да­ла, й вий­шла на пан­щи­ну; батько з си­ном пiш­ли на панський тiк мо­ло­тить, а ма­ти з не­вiст­кою пiш­ли панськi ко­ноп­лi тi­пать.

Тiк був, як зви­чай­но на се­лах на Ук­раїнi, за панським сад­ком в кiн­цi се­ла i вга­няв­ся да­ле­ко в по­ле пiд го­ру, об­ко­па­ний ро­вом, об­сад­же­ний ви­со­ки­ми роз­кiш­ни­ми то­по­ля­ми та осо­ко­ра­ми. Ввесь тiк, бiльше як на пiв­верст­ви, був зас­тав­ле­ний скир­та­ми: де­сять дов­гих-пре­дов­гих скирт пше­ни­цi сто­яло впо­довж то­ку; де­сять мен­ших скирт жи­та сто­яло впо­пе­рек; скир­ти яри­ни, дов­ге­лецькi оже­ре­ди со­ло­ми ту­ли­лись по за­кут­ках, не­на­че дрiб­нi вiв­цi мiж здо­ро­вим то­ва­ром.

День був яс­ний, со­няч­ний та теп­лий. По­чи­на­лось ба­би­не лi­то. Над­во­рi сто­яла су­ша. Не­бо си­нi­ло, як лi­том. Сон­це хо­ди­ло на не­бi низько, але ще доб­ре при­пi­ка­ло ко­сим про­мiн­ням. Ти­хий вi­тер лед­ве во­ру­шив­ся. Над по­лем ми­го­тi­ло ма­ре­во.

Половина лис­тя на вер­бах вже по­жовк­ла, але на то­по­лях, на осо­ко­рах лист зе­ле­нiв, нi­би влiт­ку. Як­би не жов­те лис­тя в сад­ках, то мож­на бу­ло б по­ду­мать, що над­во­рi не ба­би­не, а справ­дiшнє лi­то. Тiльки зе­ле­на низька ози­ми­на навк­ру­ги то­ку на­га­ду­ва­ла про осiнь. Над­во­рi ле­тi­ло па­ву­тин­ня. Все синє не­бо бу­ло нi­би зас­но­ва­не бi­лим, як пух, лег­ким, як шов­ко­вi нит­ки, па­ву­тин­ням. Про­ти сон­ця па­ву­тин­ня лис­нi­ло, на­че лег­ка лiт­ня бi­ла хма­ра пор­ва­ла­ся на не­бi, роз­па­лась на нит­ки, на тон­кi пас­ма та й по­ле­тi­ла на зем­лю. Па­ву­тин­ня ле­тi­ло пуч­ка­ми, нит­ка­ми, нi­би клу­боч­ка­ми, по­чин­ка­ми, то гну­ло­ся ве­ли­ки­ми ду­га­ми, то мiс­ця­ми сто­яло прос­то, рiв­ни­ми, як оче­рет, стеб­ла­ми. Во­но обс­ну­ва­ло то­по­лi, вер­би, стiж­ки, ти­ни; ма­яло на вер­шеч­ках сад­кiв, мет­ля­лось ко­ло хрес­тiв та бань на церк­вi i знов ле­тi­ло та ле­тi­ло; хто йо­го зна, де во­но й бра­ло­ся.

Чоловiки сто­яли ряд­ка­ми на скир­тах, ха­па­ли сно­пи з дов­гої верст­ви й ски­да­ли до­до­лу на тiк i сно­пи, i розв'язь.

На то­ку гу­мен­ний од­лi­чу­вав сно­пи для кож­но­го мо­лот­ни­ка. Дов­ги­ми ряд­ка­ми сто­яли мо­лот­ни­ки на то­ку, на­че за­ко­па­нi по по­яс в жов­тiй со­ло­мi, i ма­ха­ли цi­па­ми. Цi­пи блис­ка­ли на сон­цi. Ку­ря­ва сто­яла над то­ком, не­на­че по­чи­на­лась по­же­жа на то­ку.

Микола мо­ло­тив по­руч з батьком.

- А що, му­зи­ко, виг­ра­вай цi­пом пiс­ля сво­го ве­сiл­ля! - жар­ту­ва­ли чо­ло­вi­ки з Ми­ко­лою.

Микола гля­нув на нез­лi­чен­нi скир­ти, за­ду­мавсь i спи­тав у батька:

- Нащо то од­но­му чо­ло­вi­ко­вi так ба­га­то хлi­ба? Гос­по­ди! Чи вже ж вiн поїсть оце все?

- Ти б, си­ну, мов­чав. Ди­вись, он не­да­ле­ко стоїть гу­мен­ний; вiн по­чує та ще й па­но­вi за це ви­ка­же. Це ж вi­до­мий на се­лi ви­каж­чик.

- Коли б нам, та­ту, хоч де­ся­ту част­ку од­нiєї скир­ти! Ото ми бу­ли б щас­ли­вi! - знов про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Ой си­ну, мов­чи ли­шень! Бо­ро­ни бо­же, як пан до­вi­дається про твої сло­ва.

Микола за­мовк, а йо­го дум­ка не за­мовк­ла. Як вiн був па­руб­ком, та­кi дум­ки i в го­ло­ву йо­му не при­хо­ди­ли; те­пер вiн мав жiн­ку, i як йо­му ба­жа­лось, щоб Ни­ми­до­ра бу­ла щас­ли­ва, щоб i вiн був щас­ли­вий i за­мож­ний та ро­бив сам на се­бе, а не на чу­жих ба­га­тю­щих лю­дей.

Зараз за то­ком, ко­ло са­мо­го пансько­го сад­ка мо­ло­ди­цi на сон­цi би­ли на би­тельнях i тi­па­ли ко­ноп­лi. Мiж ни­ми Ми­ко­ла впiз­нав Ни­ми­до­ру, впiз­нав її по ви­со­ко­му зрос­ту, по но­вiй квiт­час­тiй хуст­цi на го­ло­вi. Йо­му за­ма­ну­лось пi­ти до неї, хоч лас­ка­ве сло­во про­мо­вить, хоч по­ди­виться на неї, та гу­мен­ний стов­би­чив над ду­шею. Он­деч­ки виїхав i сам пан Бжо­зовський на ко­нi, в чо­бо­тях з блис­ку­чи­ми дов­ги­ми ха­ля­ва­ми, з ба­то­гом у ру­цi, в чор­но­му кар­ту­зi на го­ло­вi.

- Коли ми, та­ту, пе­ре­мо­ло­ти­мо оцi скир­ти? - знов спи­тав Ми­ко­ла.

- А то­дi, як пом­ре­мо, - сум­но од­ка­зав батько, - а як цi змо­ло­ти­мо, то бог уро­дить дру­гi, мо­же, ще дов­шi.

Микола за­ду­мавсь i з усiєї си­ли так упе­рi­щив сно­па, що ри­пи­ця лус­ну­ла i бич одс­ко­чив.

- Ану, син­ку, цi­пом батька по ли­си­нi, - за­гу­ка­ли мо­лот­ни­ки, смi­ючись.

Старий Дже­ря й Ми­ко­ла лед­ве встиг­ли змо­ло­тить свою час­ти­ну до ве­чо­ра. Вве­че­рi Ни­ми­до­ра з Дже­ри­хою при­нес­ли в ряд­нах од­ва­же­не панське пря­ди­во. Кож­нiй мо­ло­ди­цi, дiв­чи­нi, на­вiть дiв­чин­цi па­ни на­ки­да­ли пряс­ти на зи­му по два пiв­мiт­ки. Як не ста­ва­ло пря­ди­ва, то мо­ло­ди­цi му­си­ли док­ла­да­ти сво­го.

В дов­гi зи­мо­вi ве­чо­ри та вдос­вi­та в Дже­ри­нiй ха­тi па­ла­ли трiс­ки та тру­сок на при­пiч­ку в че­люс­тях. Ко­ло пе­чi Дже­ри­ха та Ни­ми­до­ра си­дi­ли й пря­ли панське пря­ди­во. Ми­ко­ла сто­яв ко­ло ле­жан­ки й м'яв но­га­ми ко­ноп­лi. По­рох од ко­но­пель, од ми­чок тяг­ся в ко­мин, не­на­че дим. Мо­ло­да Ни­ми­до­ра пря­ла й спi­ва­ла. Во­на бу­ла зов­сiм щас­ли­ва: те­пер во­на вже не най­мич­ка, жи­ве в своїй ха­тi. Пiс­ня са­ма на­вер­та­лась їй на дум­ку.

Микола ки­нув ко­ноп­лi, сiв на ла­вi i за­ду­мав­ся. Вiн ду­мав про те, на­що йо­го Ни­ми­до­ра по­вин­на пряс­ти не со­бi й йо­му на со­роч­ки взим­ку, а ко­мусь iн­шо­му…

Минула зи­ма. Нас­та­ло лi­то, нас­та­ли й жни­ва. По­ча­лась спе­ка. Жи­то, пше­ни­ця й овес - все ра­зом пос­пi­ло й при­сох­ло. Лю­ди вкри­ли панський лан i ха­па­ли панське жи­то, а людське сто­яло на пнi. На пансько­му ла­ну вже сто­яли по­лу­кiп­ки дов­ги­ми стай­ка­ми; на людсько­му по­лi не вид­но бу­ло нi сно­па.

Микола з батьком од­бу­ли три днi пан­щи­ни, на чет­вер­тий пiш­ли жа­ти своє жи­то, нез­ва­жа­ючи на те що оса­ву­ла зве­чо­ра знов за­га­ду­вав на пан­щи­ну, на згiн­нi днi; тi згiн­нi днi, що вся гро­ма­да по­вин­на бу­ла од­роб­лять - то за че­ред­ни­ка, то за ти­та­ря, кот­рi бу­ли вольнi од пан­щи­ни, то за який­сь, ви­га­да­ний па­ном, шар­ва­рок, - пан одк­ла­дав на жни­ва, ко­ли бу­ло й без то­го ба­гацько ро­бо­ти. Людське жи­то вже си­па­лось, а оса­ву­ла все за­га­ду­вав на пан­щи­ну на панський лан, щоб ха­па­ти своє жи­то та пше­ни­цю.

Микола, за­мiсть пансько­го ла­ну, вий­шов на своє по­ле; вiн стрiв­ся з людьми i тих на­мо­вив жа­ти своє жи­то. Тiльки що во­ни зай­ня­ли пос­та­тi, од пансько­го ла­ну на ко­нi вже ка­тав ко­нем до них оса­ву­ла.

- Чому ви не йде­те на лан, ся­кi-та­кi? - крик­нув оса­ву­ла.

Всi мов­ча­ли; Ми­ко­ла обiз­вав­ся:

- А тим, що ми вже од­ро­би­ли пан­щи­ну, - ска­зав вiн.

- А згiн­нi днi хi­ба за­був? - знов крик­нув оса­ву­ла i знов на­ла­яв Ми­ко­лу.

- Згiннi днi од­ро­би­мо во­се­ни; он по­ди­вись лиш! На­ше жи­то вже сип­леться; че­рез день, че­рез два во­но вже вкляк­не! - про­мо­вив Ми­ко­ла.

Всi жен­цi сто­яли мовч­ки; в їх ру­ках на­че зак­ляк­ли жме­нi жи­та та сер­пи; всi пог­ля­да­ли то на оса­ву­лу, то на Ми­ко­лу.

Осавула за­мах­нувсь на Ми­ко­лу на­гай­кою. Ми­ко­ла одс­ко­чив у жи­то, пiд­няв­ши серп уго­ру. Оса­ву­ла кру­то по­вер­нув ко­ня й по­ка­тав на панський лан.

- Боже мiй ми­ло­серд­ний! - про­мо­вив ста­рий Дже­ря. - Що ж оце ми на­ро­би­ли? Бу­де ж те­пер нам!

Декотрi чо­ло­вi­ки дов'язу­ва­ли сно­пи, де­кот­рi ру­ши­ли до пансько­го ла­ну. Ко­ли це на по­лi з'явив­ся, нi­би пти­ця, панський бас­кий кiнь; на ко­нi си­дiв пан Бжо­зовський i лу­пив ко­ня ба­то­гом. Оса­ву­ла лед­ве всти­гав бiг­ти за ним i не­ми­ло­серд­но то­ло­чив жи­то.

Всi лю­ди сто­яли як уко­па­нi, поз­нi­мав­ши шап­ки. Бжо­зовський при­ка­тав, крик­нув як не­са­мо­ви­тий на лю­дей, ки­нув­ся до Ми­ко­ли й по­чав пе­рi­щить йо­го ба­то­гом. Всi лю­ди по­за­би­ра­ли клун­ки з хлi­бом i поп­лен­та­лись на панський лан. Пан зве­лiв при­вес­ти їх усiх уве­че­рi на еко­но­мiю. На еко­но­мiї їх усiх ви­би­ли рiз­ка­ми, ви­би­ли й Ми­ко­лу, ви­би­ли на­вiть ста­ро­го Дже­рю пе­ред йо­го очи­ма.

Микола вий­шов на панський двiр i лю­то по­ка­зав ку­лак, обер­нув­шись до пансько­го дво­ра; ста­рий Дже­ря йшов, ни­зько пох­ню­пив­ши го­ло­ву. Обид­ва во­ни мовч­ки пiш­ли до­до­­му. До­ма во­ни роз­ка­за­ли за все Дже­ри­сi й Ни­ми­до­рi. Ма­ти й не­вiст­ка по­ча­ли пла­ка­ти.

Пишно ви­ко­тив­ся пов­ний мi­сяць з-за го­ри й ос­вi­тив яс­ним свi­том Вер­бiв­ку. Всi вер­би бу­ло вид­но, як удень.

Надворi ста­ло яс­но, хоч гол­ки виз­би­руй. Сiм'я до­ве­че­ря­ла й си­дi­ла мовч­ки на призьбi.

- Ходiмо, Ни­ми­до­ро, жи­то жать! - про­мо­вив Ми­ко­ла. - А ви, та­ту й ма­мо, ля­гай­те спа­ти. Як про­па­де жи­то, що ми бу­де­мо зи­мою їсти?

Нимидора вста­ла, знай­шла сер­пи, i во­ни обоє ру­ши­ли на по­ле. Все по­ле жов­тi­ло про­ти мi­ся­ця, як удень. Все тi­ло в Ми­ко­ли бо­лi­ло й ще­мi­ло, бо­лi­ла й ду­ша йо­го, але вiн му­сив гну­ти спи­ну. Ни­ми­до­ра ки­ну­лась на жи­то з сер­пом, як огонь на су­ху со­ло­му, i так пра­цю­ва­ла, так швид­ко жа­ла, як огонь швид­ко їсть су­ху со­ло­му.

Високо по­ко­тивсь мi­сяць на не­бi. Ми­ко­ла з Ни­ми­до­рою скла­ли два по­лу­кiп­ки жи­та й вер­ну­лись в се­ло.

Од то­го ча­су пан мав на прик­ме­тi Ми­ко­лу й звав йо­го бун­та­рем. Оса­ву­ла не раз кри­чав на Ми­ко­лу, що вiн бун­тує всю гро­ма­ду в се­лi. Сам Ми­ко­ла ду­же змi­нив­ся; був­ши па­руб­ком, вiн смi­ли­во ди­вив­ся всiм в очi, був ве­се­лий, го­во­рю­чий, лю­бив ча­сом по­жар­ту­вать; те­пер вiн пох­ню­пив го­ло­­ву; рiд­ко смi­яв­ся, пе­рес­тав жар­ту­вать, а ча­сом бу­ло як ки­­не на ко­го жар­тов­ли­вим сло­вом, то нi­би вог­нем впе­че. Вiн зне­на­ви­дiв сво­го па­на.

Панський хлiб був вже ви­жа­тий. Все по­ле бу­ло вкри­те ко­па­ми та стай­ка­ми, як не­бо зо­ря­ми, а людський хлiб сто­яв, по­хи­лив­ся i на­вiть вже си­павсь.

Зiбрав Дже­ря свiй хлiб, по­ло­ви­ну склав у стi­жок, а по­ло­ви­ну змо­ло­тив на харч. Прий­шов шин­кар за грiш­ми. Дже­ря му­сив вез­ти хлiб на ба­зар, про­да­ти i зап­ла­тить жи­до­вi гро­шi та ви­ку­пить ко­жу­ха. А тут тре­ба бу­ло го­ду­вать па­н­сь­кi кач­ки. Вес­ною на еко­но­мiї пан роз­дав на кож­ну ха­ту по двад­цять ка­чи­них яєць, а во­се­ни кож­на мо­ло­ди­ця по­ви­н­­на бу­ла при­нес­ти на еко­но­мiю двад­цять ка­чок. На кач­ку да­ва­ли з еко­но­мiї по гар­це­вi зер­на, але кач­ка за лi­то здох­ла б, а не про­хар­чу­ва­лась би тим хар­чем. Лю­ди му­си­ли го­ду­­вать ка­чок своєю паш­нею.

Настала осiнь. Ни­ми­до­ра по­чiп­ля­ла за нiж­ки на ко­ро­мис­ло де­сять пар ка­чок i од­нес­ла на еко­но­мiю.

Восени Ни­ми­до­ра ма­ла вже доч­ку. Пiш­ла ба­ба-бран­ка до ба­тюш­ки по мо­лит­ву.

- Яке ймен­ня дав ба­тюш­ка? - спи­та­ла Ни­ми­до­ра в ба­би. - Мо­же, й моїй доч­цi дав та­ке чуд­не ймен­ня, як ме­нi?

- Нi, дав ймен­ня Люб­ка, - ска­за­ла ба­ба.

Третього дня по­ро­дiл­ля вже вста­ла з пос­те­лi й по­ра­лась ко­ло ха­ти. Ста­рий Дже­ря й Ми­ко­ла бу­ли на пан­щи­нi. Проз двiр їхав ко­нем оса­ву­ла, заг­ля­нув у двiр i вгле­дiв на дво­рi Ни­ми­до­ру. Вiн зско­чив з ко­ня i вбiг у двiр.

- А чом ти, су­ча доч­ко, оце й до­сi не ви­хо­диш на пан­щи­ну? - крик­нув оса­ву­ла й уда­рив Ни­ми­до­ру на­гай­кою по спи­­нi.

Нимидора крик­ну­ла й за­ли­лась слiзьми.

- В ме­не ро­ди­лось ди­тин­ча; ще ж сьогод­нi тiльки тре­тiй день, - лед­ве про­мо­ви­ла во­на крiзь сльози. Оса­ву­ла сха­ме­нувсь i крик­нув:

- Гляди ж ме­нi, щоб завт­ра вий­шла на ле­ва­ду обш­мор­гу­вать бу­ря­ки-ви­сад­ки!

Породiллям па­ни да­ва­ли тiльки три днi вольно­го ча­су на оду­жан­ня, а чет­вер­то­го дня вже гна­ли їх на пан­щи­ну до лег­шої ро­бо­ти.

Ввечерi прий­шов Ми­ко­ла. Ни­ми­до­ра по­ка­за­ла йо­му си­няк на спи­нi. В Ми­ко­ли за­пек­лось сер­це, а в ду­шi за­во­ру­ши­­лась дум­ка помс­ти­тись за се­бе, за батька, за Ни­ми­до­ру.

А тут са­ме нас­тав час пла­тить по­душ­не. Батько з си­ном ду­мав, ду­мав, де б то взя­ти гро­шей, i на­ду­мав про­да­ти ка­ба­на, що го­ду­ва­ли к рiзд­ву. Про­да­ли ка­ба­на, а са­мi зос­та­лись без са­ла й цi­лi М'ясни­цi їли пiс­ний борщ та пiс­ну ка­шу, не­на­че в пiст.

Настав ве­ли­кий пiст. Од­но­го ве­чо­ра ста­рий Дже­ря прий­шов з пансько­го то­ку та й зва­ливсь; в йо­го нi­чо­го не бо­лi­ло, але уся йо­го си­ла хто йо­го зна де й дi­лась! Тон­ка шия ста­ла ще тон­ша; су­хе ли­це ста­ло ще су­хi­ше, очi по­за­па­да­ли ду­же гли­бо­ко, а обид­вi ру­ки по са­мi кiс­точ­ки так тру­си­лись, що вiн не мiг нi­чо­го дер­жать в ру­ках. Важ­ка ро­бо­та вис­са­ла в йо­го сли­ве усю кров. Вiн ле­жав на пе­чi та все ди­вив­ся на сте­лю, ши­ро­ко розп­лю­щив­ши очi. Про­ле­жав вiн тиж­день, на­вiть не стог­нав, i ли­це в йо­го ста­ло нi­би при­па­дать зем­лею.

Микола пi­шов до ба­тюш­ки й про­сив йо­го вис­по­вi­дать ста­ро­го батька. Ба­тюш­ка прий­шов, вис­по­вi­дав Пет­ра, по­ба­чив, що вiн зах­ляв, i зве­лiв йо­му їсти в пiст ско­ром­не.

- Батюшко, хi­ба ж у ме­не ду­шi не­ма, щоб я в пiст їв ско­ром­не! - про­мо­вив Дже­ря ти­хим хрип­лим го­ло­сом.

- То їж, Пет­ре, хоч ка­шу з мо­ло­ком; сла­бо­му бог прос­тить, i я то­бi про­щаю, - про­мо­вив мо­ло­дий свя­ще­ник.

- Не бу­ду, ба­тюш­ко, їсти: грi­ха бо­юся. Я чо­ло­вiк ста­рий, не сьогод­нi-завт­ра вмру. Та й де то­го мо­ло­ка дiс­тать? Ми вже так ви­хар­чу­ва­лись, що їмо са­мий хлiб та ци­бу­лю, та й хлi­ба до но­во­го не ста­не. Тре­ба хлять, хоч i не хо­чеш.

- Про ме­не, як знаєш, а я то­бi рад­жу й доз­во­ляю їсти ско­ром­не, бо ти, дi­ду, ох­ляв i зах­ляв.

Петро тiльки ру­кою мах­нув.

В чис­тий чет­вер Дже­ря вмер, та все на­ка­зу­ючи си­но­вi не за­чi­пать оса­ву­ли, не за­чi­па­ти па­на та ро­бить мовч­ки пан­щи­ну.

- Ти, си­ну, нi­чо­го не вдiєш, а со­бi ли­ха на­коїш. Пан од­дасть те­бе в мос­ка­лi, - про­мо­вив Дже­ря та й умер, по­би­тий ли­хою го­ди­ною. Важ­ка пра­ця вис­са­ла з йо­го усю си­лу. Вся йо­го си­ла пiш­ла на чу­жу ко­ристь, в чу­жу ки­ше­ню, - на до­ро­гi ок­са­ми­то­вi сук­нi, на зо­ло­тi се­реж­ки па­нiї Бжо­зовськiй, на до­ро­гi наїдки та на­пит­ки, на до­ро­гi панськi прим­хи та вит­ре­беньки.

В ве­ли­ку п'ятни­цю по­хо­ва­ли ста­ро­го Дже­рю. Сiм'я їла пас­ку з слiзьми. Ми­ко­ла ще бiльше за­жу­ривсь, бо за по­мер­шо­го батька тре­ба бу­ло пла­тить по­душ­не як за жи­во­го, до­ки не вий­де но­ва ре­вi­зiя.

Настала пиш­на та теп­ла вес­на. Зе­ле­нi­ли вер­би в бе­ре­зi, за­­зе­ле­нi­ла тра­ва на ле­ва­дах. Дже­рин са­док зак­вiт­чав­ся бi­лим цвi­том. Все цвi­ло та зе­ле­нi­ло, тiльки Ми­ко­ла хо­див сум­ний та не­ве­се­лий.

Був ти­хий вес­ня­ний ве­чiр. Ни­ми­до­ра по­ли­ва­ла роз­са­ду на гряд­ках; Ми­ко­ла но­сив во­ду з Рас­та­ви­цi. Ни­ми­до­ра розц­вi­лась, як пов­на тро­ян­да. На зе­ле­них гряд­ках, на зе­ле­нiй ле­ва­дi, про­ти яс­но-зе­ле­но­го лис­тя верб, її бро­ви чор­нi­ли, як чор­ноб­рив­цi. Во­на бу­ла ве­се­ла й спi­ва­ла. Ми­ко­ла сто­яв над вiд­ра­ми, пох­ню­пив­ши го­ло­ву. В лу­зi десь да­ле­ко ку­ва­ла зо­зу­ля.

- Чого це ти розс­пi­ва­лась, не­на­че дiв­ка? - лед­ве про­мо­вив Ми­ко­ла. - Ти спi­ваєш ве­се­лої пiс­нi та ще бiльше ме­нi жа­лю зав­даєш.

- Це я зга­да­ла, як ко­лись в най­мах крадько­ма ви­ши­ва­ла со­роч­ку та кля­ла зо­зу­лю; а те­пер слу­хаю, як кує зо­зу­ля, та так ме­нi за­ба­жа­лось, щоб во­на на­ку­ва­ла ме­нi ба­га­то год жи­вот­тя. Як гля­ну я навк­ру­ги на цей зе­ле­ний го­род, що оце за­сi­яла, та як зга­даю, що я те­пер ха­зяй­ка, то ме­нi аж ве­се­лої пiс­нi хо­четься спi­вать.

- Спiвай, жiн­ко жа­лiб­ної, то ме­нi, мо­же, бу­де лег­ше, - про­мо­вив сум­но Ми­ко­ла. - Чо­гось ме­нi так важ­ко на сер­цi, та­ка в ме­не жур­ба, що я й не знаю, де й дi­тись!

- А чо­го ж оце те­бе жур­ба бе­ре?

- А тим, що нам по­га­но жи­ти на свi­тi. Вмер батько… i за мерт­во­го пла­ти по­душ­не, i за жи­во­го пла­ти по­душ­не. Я вже не знаю, чим вин­на та ду­ша, що за неї тре­ба що­ро­ку пла­тить по­душ­не.

- Дасть бог, вро­дить хлiб, то й зап­ла­ти­мо.

- Нехай же пе­ред­нi­ше вро­дить; а ко­ли вро­дить, то чи дасть пан зав­ча­су йо­го зiб­рать та зво­зи­ти в тiк.

Нимидора пе­рес­та­ла ве­се­лої пiс­нi спi­вать, заб­ра­ла вiд­ра, i во­ни обоє мовч­ки пiш­ли до ха­ти.

Микола ввiй­шов у ха­ту, сiв за сто­лом, пiд­пер го­ло­ву до­ло­нею та все ду­мав. Ма­ти з Ни­ми­до­рою по­ра­лись у ха­тi, го­ту­ва­ли ве­че­рю, а вiн усе си­дiв i сло­ва не про­мо­вив. Ни­ми­до­ра роз­ка­за­ла ма­те­рi за роз­мо­ву з ним на го­ро­дi.

- Чого ти, син­ку, жу­риш­ся? Дасть бог хлiб, то ми якось-та­­ки оп­ла­ти­мось. Ти б, си­ну, пi­шов до Києва, по­ки не нас­та­ла ро­бо­та в по­лi, та по­мо­лив­ся бо­гу. Мо­же б, нам гос­подь пос­лав та­лан та доб­рий вро­жай на по­лi, - вго­во­рю­ва­ла ма­ти си­на.

Микола си­дiв i сло­ва не про­мо­вив. Йо­го дов­гий чор­ний вус спус­тив­ся вниз, не­на­че п'явка; гус­тi бро­ви бу­ли на­суп­ле­нi. Ми­ко­ла мовч­ки вий­шов у са­док i пi­шов че­рез са­док на ле­ва­ду. Сон­це сi­да­ло за вер­ба­ми, на­че гас­ло, а в йо­го на сер­цi не­на­че га­ди­на си­дi­ла та все сса­ла та сса­ла за са­му ду­шу. Вiн усе ду­мав, на­що то бог так вчи­нив, що не­доб­ре роз­дi­лив до­лю мiж людьми: од­ним дав панст­во й сте­пи, й ла­ни, а дру­гим дав важ­ку пра­цю, бiд­нiсть та тро­хи не тор­би. Вiн вер­нувсь до ха­ти, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях.

- То як же си­ну, чи пi­деш до Києва? Як пi­деш на про­щу, то я на­су­шу то­бi су­ха­рiв на до­ро­гу, - го­во­ри­ла до йо­го ма­ти, веш­та­ючись ко­ло ха­ти.

- Не пi­ду, ма­мо, до Києва, не хо­чу мо­ли­тись та дур­но бо­го­вi по­ро­ги об­би­ва­ти. Ко­ли є той бог на свi­тi, то вiн бог панський, а не му­жицький, бог все доб­ро од­дає па­нам, а пан не дає нi­чо­го, - сум­но про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Свят, свят, свят! Гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Що це ти вер­зеш? Сха­ме­нись ли­шень та по­ду­май, що ти бовк­нув? Тим-то нам гос­подь до­лi не дає, що ми та­ке вер­зе­мо та бо­гу не мо­ли­мось? - про­мо­ви­ла Дже­ри­ха та й пе­рех­рес­ти­лась.

Микола ввiй­шов у ха­ту, дос­тав з по­ли­цi псал­тир, роз­гор­нув i по­чав чи­та­ти. Псал­тир здав­ся йо­му тем­нi­шим од тем­ної но­чi: вiн не знай­шов у ньому по­ра­ди й од­по­вi­дi на свою важ­ку ду­му, згор­нув йо­го i мовч­ки пок­лав на по­ли­цю.

Од то­го ча­су Ми­ко­ла по­чав час­то за­ду­му­ва­тись. Ма­ти чiп­ля­лась до йо­го, пи­та­ла в йо­го, що в йо­го бо­лить, i вже хо­тi­ла йти на по­ра­ду до зна­хур­ки.

- Нi! Вже, ма­мо, не по­мо­жуть ме­нi зна­хур­ки, - од­ка­зу­вав вiн ма­те­рi. Тiльки Ни­ми­до­ра своїми пiс­ня­ми, ве­се­ли­ми сло­­ва­ми та чор­ни­ми бро­ва­ми тро­хи роз­ва­жа­ла йо­го.

Настали жни­ва. Хлiб не ду­же вро­див. Пан по­чав зно­ву од­лi­чу­вать згiн­нi днi та шар­вар­ки са­ме в жни­ва, а не во­се­ни. Ми­ко­ла на­мов­ляв лю­дей не йти на тi згiн­нi днi та мер­щiй ха­па­ти свiй хлiб з по­ля. Оса­ву­ла роз­ка­зав па­но­вi, що Ми­ко­ла Дже­ря знов бун­тує на­род. Бжо­зовський нах­ва­ляв­ся од­дать Ми­ко­лу в мос­ка­лi. Та звiст­ка дiй­шла до Дже­ри­хи.

- Сину, не за­чi­пай лиш ти оса­ву­ли, не драж­ни па­на! - бла­га­ла ма­ти Ми­ко­лу. - Ти знаєш, що ми пан­щан­нi лю­ди: пан зро­бить з на­ми, що схо­че, i вво­лить свою во­лю.

- Як же йо­го не за­чi­пать, ко­ли вiн нi­би зну­щається над на­ми. Я б рад­нi­ший мов­ча­ти, але ми пух­не­мо з го­ло­ду, а вiн та­кий глад­кий, що в свою шку­ру не по­тов­питься.

- А що ми ро­би­ти­ме­мо, як вiн од­дасть те­бе в мос­ка­лi? - ска­за­ла ма­ти.

- Не дiж­де вiн то­го! - крик­нув Ми­ко­ла, i йо­го очi заб­ли­ща­ли, не­на­че хто ки­нув дво­ма iск­ра­ми, як у то­го вов­ка.

Микола вже був не мо­ло­дий хло­пець, а чо­ло­вiк з дов­ги­ми ву­са­ми, з мiц­ним ста­ном, ши­ро­ки­ми пле­чи­ма та мiц­ни­ми ру­ка­ми.

Мати за­мовк­ла. Ни­ми­до­ра по­ча­ла пла­ка­ти. Ми­ко­лу взяв за сер­це не жаль, а взя­ла злiсть. Вiн вий­шов у са­док, спер­ся на тин i дов­го сто­яв, по­ки не про­хо­ло­ли йо­го го­ло­ва й гру­ди.

Одбули лю­ди пан­щи­ну, од­бу­ли вже й згiн­нi днi, а все-та­ки не ви­жа­ли панської пше­ни­цi до реш­ти. Пше­ни­ця в па­на вро­ди­ла, як лiс, гус­та, як щiт. Бжо­зовський зiб­рав лю­дей i опо­вiс­тив, що дасть жа­ти за снiп, але да­вав ду­же ма­лий снiп. Ми­ко­ла не втер­пiв i ви­хо­пив­ся пе­ред па­ном з сло­вом, що лю­ди пi­дуть жа­ти до гра­фа.

За ним обiз­вав­ся i Пет­ро Ка­вун, а да­лi ще кiлька чо­ло­вi­кiв.

Бжозовський спах­нув: йо­го чер­во­не пов­не ли­це ста­ло ще чер­во­нi­ше, сi­рi очi аж на­ли­лись кров'ю. Вiн зне­на­ви­дiв Ми­ко­лу, бо вга­ду­вав в йо­го гор­дих, смi­ли­вих ка­рих очах ве­ли­ку не­на­висть до се­бе. Ту злiсть при­мi­чав вiн на­вiть в йо­го дов­гих чор­них ву­сах, в мiц­но стис­не­них гу­бах, в твер­до­му не­лас­ка­во­му го­ло­сi. Вiн за­ту­по­тiв но­га­ми на од­но­му мiс­цi й крик­нув:

- То ти смiєш ме­нi цвi­кать в вi­чi? То ти смiєш ме­нi пiд­би­вать на­род? Та я за­раз дам знать ста­но­во­му й нак­ли­чу пов­не се­ло мос­ка­лiв. Я вас поб'ю мос­ковськи­ми ру­ка­ми й од­дам усiх бун­та­рiв-ха­зяїнiв у мос­ка­лi! Я вас на Си­бiр зап­ро­то­рю! - крик­нув Бжо­зовський не­са­мо­ви­то та все ту­по­тiв но­­га­ми на од­но­му мiс­цi.

Пан прог­нав Ми­ко­лу й Ка­ву­на з-пе­ред очей, од­на­че пос­ту­пив­ся гро­ма­дi бiльшим сно­пом. Вiн бо­явсь, щоб ча­сом лю­­ди i справ­дi не пiш­ли на графський лан на за­ро­бiт­ки.

Прийшов оса­ву­ла й за­пер Дже­рю, Ка­ву­на i ще чо­ти­ри чо­ло­вi­ки в хо­лод­ну на ви­сiд­ку. В па­на бу­ла дум­ка й справ­дi од­дать Дже­рю й Ка­ву­на в мос­ка­лi.

Посидiли во­ни вза­пер­тi день, а дру­го­го дня їх ви­пус­ти­ли, бо тре­ба бу­ло панську пше­ни­цю до­жи­нать. Пi­шов Ми­ко­ла з чо­ло­вi­ка­ми до­до­му та, йду­чи, ниш­ком змов­ляв­ся з ни­ми. Во­ни зна­ли вда­чу сво­го па­на i пос­та­но­ви­ли втi­кать з се­ла на да­ле­кi са­хар­нi, по­ки ми­не нек­рут­чи­на.

Тим ча­сом тра­пи­лась нес­по­дi­ва­на по­дiя. Оса­ву­ли­ну жiн­ку дав­но драж­ни­ли на се­лi зло­дiй­кою, i ха­зяй­ки нi­чо­го не кла­ли на­пох­ва­тi, де вер­тi­лась оса­ву­ли­ха. В Ка­ву­ни­хи раз про­пав шма­ток по­лот­на, що бi­лив­ся на ле­ва­дi. Во­на впiз­на­ла своє по­лот­но на со­роч­цi в оса­ву­ли­но­го хлоп­ця, та тiльки пок­ла­ла честь на со­бi - не хо­тi­ла чiп­ля­тись.

Саме то­дi Ка­вун за­ко­лов ка­ба­на. Оса­ву­ли­ха на­вi­да­лась до Ка­ву­на в ха­ту i вхо­пи­ла пiд по­лу два шмат­ки са­ла. Про­вор­на Ка­ву­ни­ха за­раз пос­те­рег­ла, гля­нув­ши на ку­пу са­ла на сто­лi, про­жо­гом по­бiг­ла слiд­ком за оса­ву­ли­хою, вит­ру­си­ла своє са­ло й на­ро­би­ла га­ла­су на ввесь ку­ток. Збiг­ли­ся лю­ди. При­бiг i Ми­ко­ла i по­чав кри­чать, що зло­дiй­ку тре­ба по­вес­ти по се­лi з му­зи­ка­ми. Ми­ко­ла по­рi­зав шмат­ки са­ла на чет­вер­ти­ни, по­ни­зав їх на мо­ту­зок i по­че­пив оса­ву­ли­сi на шию. Ба­би вхо­пи­ли оса­ву­ли­ху по­пiд ру­ки та й по­ве­ли по се­лi. Ми­ко­ла йшов по­пе­ре­ду й грав на скрип­цi. Ка­ву­ни­ха гра­ла руб­лем на ка­чал­цi. Оса­ву­ли­ха йшла i не зна­ла, де дi­ти очi од со­ро­му. Дi­ти юр­бою бiг­ли слiд­ком; лю­ди ви­бi­га­ли з дво­рiв ди­виться на ту ко­ме­дiю.

Осавула, до­вi­дав­шись про цей Ми­ко­лин та Ка­ву­нiв вчи­нок, спе­ре­сер­дя пi­шов до па­на й роз­ка­зав, що мо­лот­ни­ки кра­дуть з пансько­го то­ку жи­то; по­ро­би­ли со­бi здо­ро­вi ки­ше­нi i що­ве­чо­ра на­си­па­ють пов­нi ки­ше­нi паш­нi, вер­та­ю­чись до­до­му. Вiн по­наб­рi­ху­вав на всiх тих, що во­ди­ли по се­лi йо­го жiн­ку, а най­бiльше на Дже­рю та на Ка­ву­на.

По се­лi пiш­ла про це чут­ка. Всi лю­ди за­го­мо­нi­ли, що оса­ву­ла грi­ха не боїться: сам бре­ше, i ще й ви­ка­зує па­но­вi, як лю­ди кра­дуть панську паш­ню. Ми­ко­ла з то­ва­ри­ша­ми за­сiв на за­сiд­ки на ле­ва­дi мiж вер­ба­ми, i са­ме то­дi, як оса­ву­ла вер­тав­ся од па­на, во­ни вис­ко­чи­ли з-за ку­щiв, прос­тяг­ли оса­ву­лу й да­ли йо­му пiв­сот­нi доб­рих київ.

- Оце то­бi за па­на, а це - за па­нiю, а це - за пан­щи­ну, - при­ка­зу­вав Ми­ко­ла, - ад­же ж пан не шко­дує сi­на своїм во­лам, ще й бра­гою їх поїть, а ми так са­мо панськi, ро­би­мо па­но­вi, як во­ли, вiн нас не час­тує бра­гою, а рiз­ка­ми. Панське доб­ро - то й на­ше доб­ро, бо то на­ша пра­ця, а зем­ля бо­жа, - го­во­рив Ми­ко­ла, луп­ля­чи оса­ву­лу па­ли­цею.

- Оце то­бi за те, щоб ти пам'ятав, що ви­ка­зу­вать па­нам на лю­дей грiх, бо ми не кра­ли в па­на, а своє бра­ли й вер­та­ли со­бi, - при­ка­зу­ва­ли чо­ло­вi­ки та все гна­лись за оса­ву­лою навз­до­гiн­цi, та все лу­пи­ли йо­го по спи­нi па­ли­ця­ми.

Осавула так бо­яв­ся то­го грi­ха, що приз­навсь на­вiть в йо­му на спо­вi­дi ба­тюш­цi; але все-та­ки пi­шов до па­на й роз­ка­зав, хто йо­го по­по­бив па­ли­ця­ми. Пан пос­та­но­вив од­дать Ми­ко­лу, Ка­ву­на i їх од­но­дум­цiв в мос­ка­лi, та ще як мож­на швид­ше.

Пiшла чут­ка про нек­рут­чи­ну. В Скрип­чин­цях вже ло­ви­ли нек­ру­тiв i за­би­ва­ли в ко­лод­ки. Ми­ко­ла й Ка­вун з то­ва­ри­ша­ми пос­та­но­ви­ли то­го-та­ки ве­чо­ра тi­ка­ти на са­хар­нi в Стеб­лiв, у Ка­нiв­щи­ну.

Настав тем­ний осiн­нiй ве­чiр. Все не­бо бу­ло зас­но­ва­не хма­ра­ми. Над­во­рi бу­ло по­но­чi, як у пог­ре­бi. Дже­ря по­ве­че­ряв з Ни­ми­до­рою та з ма­тiр'ю, сiв ко­ло сто­ла i за­ду­мавсь. Ма­ти по­лiз­ла на пiч i не­за­ба­ром зас­ну­ла. Ни­ми­до­ра розк­ла­ла в че­люс­тях огонь i сi­ла ко­ло при­пiч­ка пряс­ти. Чер­во­ний свiт ми­го­тiв по бi­лих стi­нах, по мо­ло­до­му Ни­ми­до­ри­но­му ли­цi. Мич­ка на гре­бе­нi свi­ти­лась наск­рiзь. Гре­бiнь чор­нiв зуб­ця­ми про­ти вог­ню. Ми­ко­ла си­дiв кi­нець сто­ла й не зво­див з Ни­ми­до­ри очей. Йо­го тем­нi смут­нi очi бли­ща­ли в тем­ря­вi. В йо­го на ду­шi бу­ло так важ­ко, так тяж­ко, що й Ни­ми­до­ри­нi бро­ви не мог­ли йо­го роз­ва­жить. Ми­ко­ла си­дiв, одяг­ну­тий в сви­ту.

- Чом, це ти, Ми­ко­ло, не роз­дя­гаєшся? - спи­та­ла в йо­го Ни­ми­до­ра.

- Кидай, Ни­ми­до­ро, пряс­ти. Йди сядь ко­ло ме­не, я щось маю то­бi ка­зать, - про­мо­вив Дже­ря ду­же ти­хо, щоб не збу­дить ма­те­рi.

Нимидора пок­ла­ла гре­бiнь на дни­ще й сi­ла ко­ло йо­го.

- Скажу то­бi, моє сер­це, що на ду­шi маю: я те­бе, мо­ло­ду, цього ве­чо­ра по­ки­нуть ду­маю. Я за­ду­мав цiєї но­чi втi­кать з се­ла з Ка­ву­ном та ще з чо­тир­ма, чо­ло­вi­ка­ми.

Нимидорi не­на­че хто гост­рим но­жем штрик­нув у сер­це. Во­на охо­ло­ла, отерп­ла, зблiд­ла й си­дi­ла мов не­жи­ва.

- Не бiйсь, Ни­ми­до­ро, й не жу­рись. Пан хо­че нас од­дать в мос­ка­лi; як вiн нам об­го­лить ло­би, то ми то­дi про­па­щi на­вi­ки; а тим ча­сом ми вте­че­мо на са­хар­нi, пе­ре­бу­де­мо цей важ­кий час та й знов по­вер­таємось. Мо­же, во­но якось пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться.

- Ой, не ки­дай ме­не, моє сер­це, бо я про­па­ду! - не­са­мо­ви­то крик­ну­ла Ни­ми­до­ра на всю ха­ту не­на­че не своїм го­ло­сом.

- Цить! Не кри­чи й не ту­жи! Ти збу­диш ма­тiр: ви на­ро­би­те га­ла­су, то­дi я про­па­щий.

Нимидора пiд­ве­лась з ла­ви i знов упа­ла на ла­ву мов не­жи­ва.

- Я не на­вi­ки те­бе по­ки­даю; я за­роб­лю гро­шей i знов вер­ну­ся.

- Коли по­ки­даєш ме­не, то бо­дай ти по­ки­нув хлiб їсти й во­ду пи­ти! - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра без слiз, на­че прос­тог­на­ла.

- Не прок­ли­най ме­не, i не лай, i не плач! Ти ду­маєш, ме­нi лег­ко те­бе по­ки­дать? До­ле моя. щас­тя моє! - не­на­че прос­тог­нав Ми­ко­ла, вхо­пив­ши Ни­ми­до­ру в об­нi­мок i сам за­лив­ся сльоза­ми, як ма­ла ди­ти­на. - Пi­ду з се­ла, бо тяж­ко ме­нi жи­ти; пi­ду в лi­си, пi­ду в сте­пи, пi­ду в пу­щi й на гост­рi ске­лi, а пан­щи­ни та­ки ро­бить не бу­ду i в мос­ка­лi не пi­ду. Пi­ду втоп­люсь, об ка­мiнь ро­зiб'юся! Не­хай звi­рi роз­шар­па­ють моє тi­ло, а я все-та­ки вте­чу. Все од­но ме­нi про­па­дать! -ска­зав Ми­ко­ла.

- Що ж я бу­ду в свi­тi бо­жо­му дi­яти са­ма з ма­лою ди­ти­ною? - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра й по­ча­ла гiр­ко пла­ка­ти. Во­на ту­жи­ла й го­ло­си­ла го­лос­но, як ту­жать по мерт­во­му, i аж по­би­ва­лась на ла­вi.

- Не плач, Ни­ми­до­ро! В ме­не сер­це за­пек­лось i без твоїх слiз. Ме­не нуж­да iз­су­ши­ла, iзв'яли­ла, як хо­лод­ний вi­тер би­ли­ну в по­лi. Моє сер­це наск­рiзь но­жем про­би­те. Знай­ди ме­нi со­роч­ки, знай­ди харч та й бу­вай здо­ро­ва! Як не вмру, по­вер­ну­ся, i по­вер­нусь не вдень, а вно­чi зас­ту­каю в ква­тир­ку, а ти од­чи­няй две­рi.

- Пропаща я на­вi­ки! Бо­же ми­ло­серд­ний! За що ж ти нас так тяж­ко ка­раєш? Ко­ли ж те­бе до­жи­дать до­до­му?

- "Тодi жди ме­не в гос­тi, як ви­рос­те в те­бе у свiт­ли­цi тра­ва на по­мос­тi", - од­ка­зав Ми­ко­ла сло­ва­ми пiс­нi, - а ти не ла­май рук, не су­ши очей та дог­ля­дай ма­те­рi й ди­ти­ни. Як не вмру, то вер­ну­ся, нi­де не дi­нусь.

Нимидора ки­ну­лась до ко­лис­ки й схи­ли­лась, i нi­би впа­ла на ди­ти­ну.

- Серце моє, ди­ти­но моя! Ти й не знаєш, що зос­таєшся си­ро­тою! - пла­ка­ла Ни­ми­до­ра, за­дав­лю­ючи хрип­кий го­лос у гру­дях.

- Нимидоро, го­дi го­ло­сить та пла­ка­ти! Ме­не ждуть лю­ди. Да­вай мер­щiй со­роч­ки, да­вай харч та ви­ряд­жай ме­не в да­ле­ку до­ро­гу.

- Не йди! Пе­ре­но­чуй хоч од­ну нi­ченьку до­ма!

- Не мож­на. Ми змо­ви­лись; ме­не ждуть лю­ди. Завт­ра ме­не заб'ють в кай­да­ни, то­дi я про­па­щий на­вi­ки.

- Бодай всi на­шi сльози впа­ли на то­го, хто нас роз­лу­чає! Луч­че я бу­ла б ма­ленькою про­па­ла, луч­че б по­не­вi­ря­лась до­вi­ку в най­мах, нiж маю тер­пi­ти та­ке го­ре! - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра i по­ча­ла шу­кать со­роч­ки в скри­нi й скла­да­ти їх у мi­шок. Ми­ко­ла вдяг­ся в ко­жух, на­дiв шап­ку, ки­нув у мi­шок скрип­ку, пок­ло­нив­ся до ма­те­рi, по­цi­лу­вав ди­ти­ну i блi­дий, як смерть, сум­ний, як осiн­ня нiч, вий­шов з ха­ти. Ни­ми­до­ра вий­шла слi­дом за ним.

- Прощайте, рiд­нi по­ро­ги, де по­ход­жа­ли мої но­ги! Про­щай, Ни­ми­до­ро! Зга­дуй ме­не, моє сер­це, вiр­ни­ми сло­ва­ми та дрiб­ни­ми сльоза­ми, а я те­бе, до­ки жи­вий бу­ду, до­вi­ку не за­бу­ду.

Надворi бу­ло по­но­чi. Нiч бу­ла тем­на, але ти­ха. Усе не­бо бу­ло вкри­те гус­ти­ми хма­ра­ми, не­на­че чор­ною рiл­лею. Ни­ми­до­ра вип­ро­ва­ди­ла Ми­ко­лу за во­ро­та i на­си­лу дiй­шла до ха­ти.

Микола пi­шов на ви­гон, де сто­яли ста­рi вер­би: там йо­го ждав Ка­вун i чо­ти­ри чо­ло­вi­ки, що на­ла­го­ди­лись по­таєнцi втi­кать на са­хар­нi.

Нимидора вбiг­ла в ха­ту, впа­ла на ла­ву, схи­ли­лась на стiл, го­ло­ва упа­ла на ру­ки, i дов­го-дов­го пла­ка­ла i по­би­ва­лась. Га­ря­чi сльози об­ли­ва­ли її ру­ки, ли­лись на стiл, як кри­нич­на во­да ллється з дже­ре­ла на тра­ву. Вже трiс­ки на при­пiч­ку по­го­рi­ли, i тiльки од­на го­ло­веш­ка жев­рi­ла в по­пе­лi, ми­го­чу­чи си­нiм од­лис­ком. Вже в ха­тi ста­ло по­но­чi, а Ни­ми­до­ра все пла­ка­ла. Во­на вип­ла­ка­ла всi сльози, а сон утiк од неї десь да­ле­ко в по­ле.

Коли це од­ра­зу в ха­тi ста­ло вид­но, як удень. Стi­ни, пiч, ле­жан­ка, ко­лис­ка, об­ра­зи - все нi­би об­ли­ло­ся кров'ю. Чер­во­ний свiт ми­го­тiв нi­би хвилька­ми й бриж­жа­ми по стi­нах, тру­сивсь, пе­ре­ли­вав­ся з стiн на сте­лю, на жерд­ку з оде­жею.

Нимидора схо­пи­лась з мiс­ця i гля­ну­ла на вiк­на. Три вiк­на бу­ли нi­би за­вi­ша­нi знад­во­ру чер­во­ни­ми кри­ва­ви­ми хуст­ка­ми. Ни­ми­до­рi зда­ло­ся, що во­на збо­же­во­лi­ла. Од­на­че во­на ки­ну­лась до ко­лис­ки, вхо­пи­ла за бильця ко­лис­ку з ди­ти­ною i рво­ну­ла її так, що всi вiр­веч­ки пор­ва­ли­ся, крик­ну­ла не своїм го­ло­сом i ви­бiг­ла над­вiр. Слiд­ком за нею ви­бiг­ла ста­ра пе­ре­ля­ка­на Дже­ри­ха.

Надворi бу­ло вид­но, як удень: бу­ло вид­но все де­ре­во в сад­ку, всi вер­би, кож­ну гiл­ля­ку, кож­ний збляк­лий жов­тий лис­ток, що те­лi­пав­ся на гiл­лi.

Увесь двiр, са­док, ха­та - все бу­ло за­ли­те чер­во­ним свi­том, нi­би кров'ю.

Нимидорi зда­ло­ся, що го­рить її ха­та, що во­на вже уся па­лає по­лум'ям, що го­рить са­док, го­рять вер­би, го­рить ко­мо­ра, їй зда­ло­ся, що го­рить усе не­бо, що за­па­ли­лась уся зем­ля пiд її но­га­ми.

- Рятуйте, хто в бо­га вi­рує! - крик­ну­ла Ни­ми­до­ра. - Ря­туй­те ди­ти­ну, ря­туй­те Ми­ко­лу! Ма­мо! ря­туй­те Ми­ко­лу, бо вiн про­па­де з тi­лом i ду­шею.

- Бог з то­бою, доч­ко! Це ж не ми го­ри­мо; це по­же­жа десь да­ле­ко на се­лi, - обiз­ва­лась ма­ти, поп­рав­ля­ючи хуст­ку на го­ло­вi.

На се­лi гав­ка­ли со­ба­ки, спi­ва­ли пiв­нi. Десь да­ле­ко бу­ло чу­ти шум та гам, не­на­че пiд зем­лею. Всi лю­ди на кут­ку спа­ли. Нi­де не вид­но бу­ло нi жи­вої ду­шi.

- Мамо, ря­туй­те Ми­ко­лу! - знов зак­ри­ча­ла Ни­ми­до­ра, при­гор­та­ючи ко­лис­ку до гру­дей.

- Де ж Ми­ко­ла? - спи­та­ла ма­ти.

- Помандрував, по­ки­нув нас! - крик­ну­ла Ни­мидо­ра.

- Коли? - спи­та­ла ма­ти.

- Оце тiльки що розп­ро­щав­ся зо мною i вас не зве­лiв бу­дить та й пi­шов у манд­рiв­ку ку­дись.

- Боже мiй, свi­те мiй! Чом же ти ме­не не збу­ди­ла?

- Я свi­ту за слiзьми не ба­чи­ла, я про вас i за­бу­ла. Ста­ра ма­ти за­го­ло­си­ла на ввесь двiр, а за нею й Ни­ми­до­ра, вер­та­ючись у ха­ту з ко­лис­кою.

- Що ж ми те­пер в свi­тi бо­жо­му бу­де­мо дi­яти та ро­би­ти без ха­зяїна? - на­си­лу про­мо­ви­ла ма­ти крiзь сльози.

Нимидора тiльки го­ло­си­ла без слiз: в неї слiз не ста­ло.

А тим ча­сом Ми­ко­ла з то­ва­ри­ша­ми манд­ру­вав з се­ла, та не шля­хом, а прос­то че­рез по­ле ме­жа­ми. Во­ни всi йшли мо­вч­ки, при­таївши дух i не ог­ля­да­ючись. Вже во­ни вий­шли на го­ру, вже одiй­шли да­ле­ченько од се­ла i дiй­шли до лi­су. Ко­ли це од­ра­зу пе­ред їх очи­ма ос­вi­тив­ся лiс ле­геньким чер­во­ну­ва­тим свi­том. В се­лi бевк­нув дзвiн на гвалт i жа­лi­б­но роз­лив­ся йо­го гук по по­лi, по­пiд лi­сом. Всi во­ни ра­зом обер­ну­лись на­зад.

Панський тiк по дру­гий бiк се­ла бу­ло вид­но ввесь, як удень. По са­мо­му краю од по­ля го­рiв дов­гий оже­ред со­ло­ми. Над оже­ре­дом сто­яло по­лум'я, не­на­че ку­че­ря­ва вог­ня­на квiт­ка, од­ни­зу ву­зенька, вго­рi ши­ро­ка з по­зак­ру­чу­ва­ни­ми лист­ка­ми. По­лум'я сто­яло рiв­но, на­че свiч­ка па­ла­ла. Над­во­рi бу­ло ти­хо й по­но­чi. Ку­че­ря­вий дим йшов прос­то вго­ру до са­мих хмар. Ря­дом з оже­ре­дом вже зай­мав­ся дов­гий стi­жок но­во­го жи­та, а се­ред ряд­ка стiж­кiв знов спа­лах­ну­ла вог­ня­на квiт­ка, лиз­ну­ла три­чi ог­ня­ним язи­ком вго­ру i за­па­ла­ла рiв­ним ку­че­ря­вим по­лум'ям. Пiс­ля то­го за­па­ла­ли всi стiж­ки сус­пiль, що сто­яли ря­дом до са­мо­го по­ля. З де­сять скирт хлi­ба па­ла­ло за­ра­зом, на­че де­сять став­ни­кiв го­рi­ло, а од їх пiд­нi­мав­ся гус­тий дим, то чор­ний, як смо­ла, то бi­лий, як осiн­нiй ту­ман. Вго­рi дим зли­вав­ся до­ку­пи в один страш­ний стовп та все йшов уго­ру до са­мих хмар. Все чор­не не­бо вго­рi заб­ли­ща­ло вог­нем, за­ми­го­тi­ло рiв­ни­ми хви­ля­ми, не­на­че клi­па­ло якимсь страш­ним оком, ки­да­ючи кро­в'яний свiт на се­ло, на ста­вок, на рiч­ку, на греб­лю, на вер­би, на ши­ро­ку до­ли­ну. Кру­гом не­ба од­ни­зу, сто­яла чор­на, як зем­ля, сму­га, не­на­че ог­ня­не не­бо бу­ло пiд­пе­ре­за­не ок­са­ми­то­вим по­ясом. Свiт був та­кий яс­ний, що то­по­лi на око­пi кру­гом то­ку бу­ло вид­но, як удень. На то­по­лях по­ло­ви­на лис­тя бу­ла зе­ле­на, а по­ло­ви­на жов­та. Зе­ле­ний лист про­ти вог­ню був нi­би об­мо­че­ний в гус­ту за­пе­че­ну кров; жов­те лис­тя ста­ло ро­же­вим, не­на­че хто йо­го об­лив виш­не­вим со­ком. Чор­нi стов­бу­ри то­поль чор­нi­ли про­ти вог­ню, нi­би ви­ко­ва­нi з за­лi­за. Все се­ло бу­ло вид­но, як на до­ло­нi, з усi­ма бi­ли­ми ха­та­ми, з клу­ня­ми, з церк­вою, з сад­ка­ми й вер­ба­ми. Ввесь ши­ро­кий ста­вок був нi­би за­ли­тий кров'ю. Рас­та­ви­ця кру­ти­лась на ле­ва­дах, нi­би вог­ня­на га­дю­ка, що сип­ле iск­ра­ми, а в кров'яно­му став­ку од­би­ва­лись чор­нi сто­в­бу­ри осо­ко­рiв, чор­не без­лис­те гiл­ля верб, не­на­че в про­зо­ру кров хтось на­ки­дав чор­но­го дро­ту та за­лiз­них сто­в­пiв.

Дзвiн сум­но бев­кав на гвалт. Пан вис­ко­чив з дво­ру на ко­нi, а за ним ко­за­ки. Оса­ву­ла по­ка­тав ко­нем по се­лi бу­ди­ти лю­дей, зга­няв їх га­си­ти по­же­жу. За­гав­ка­ли й за­ви­ли на се­лi со­ба­ки, за­веш­та­лись лю­ди, i всi по­бiг­ли до то­ку, чо­ло­вi­ки з со­ки­ра­ми, мо­ло­ди­цi й дiв­ча­та з вiд­ра­ми, дi­ти з по­рож­нi­ми ру­ка­ми обс­та­ли ла­вою ог­ня­ний тiк, по­роз­зяв­ляв­ши ро­та й сто­ячи на од­но­му мiс­цi. Од­на ба­ба з ля­ку чо­гось при­бiг­ла з ко­чер­гою i сто­яла з нею, не­на­че донський ко­зак з спи­сом. Пан кри­чав, оса­ву­ла ве­ре­щав, еко­ном ре­пе­ту­вав, ска­ка­ючи скрiзь на ко­нях та зга­ня­ючи на­род. На­род i со­бi кри­чав, та все сто­яв на од­но­му мiс­цi. Кiлька де­сят­кiв чо­ло­вi­ка роз­ки­да­ли стi­жок i ки­да­ли сно­пи за окiп на по­ле. Двоє ба­рил з во­дою сто­яло ко­ло стiж­ка. Лю­ди на­щось ли­ли во­ду вiд­ра­ми в огонь, не­на­че гра­лись в якоїсь iг­раш­ки.

А по­лум'я йшло да­лi в осе­ре­док то­ку, до клу­нi. Дру­гий ря­док ста­рих скирт чор­нiв про­ти вог­ню, не­на­че якiсь здо­ро­вi й дов­гi чор­нi звi­рi сто­яли ряд­ка­ми ко­ло по­лум'я. Зай­ня­лись i тi ста­рi скир­ти, i не­на­че з зем­лi ви­ник од­ра­зу дру­гий ряд ог­ня­них ку­че­ря­вих квi­ток. Огонь лив­ся да­лi, мов хви­ля на во­дi; мож­на бу­ло ба­чи­ти очи­ма, як вiн по­со­ву­ва­всь по стiж­ках. Вже зай­ня­лась дов­га здо­ро­ва клу­ня. Ку­па чор­но­го ди­му ви­хо­пи­лась з-пiд її ви­со­кої пок­рiв­лi, прор­ва­лась i ва­лу­ва­ла вго­ру, нi­би ви­ще од са­мих хмар. За ди­мом па­лах­ну­ло по­лум'я й об­хо­пи­ло клу­ню в од­ну мить з усiх бо­кiв. По­ча­ли ле­тiть нi­би пуч­ка­ми й фон­та­на­ми iск­ри. Шма­т­ки ку­лiв ле­тi­ли вго­ру й го­рi­ли, роз­си­па­лись на по­вiт­рi й тру­си­ли iск­ра­ми до­до­лу на по­ле. З по­лум'я з осе­ред­ку нес­по­дi­ва­но схо­пив­ся ви­хор, не­на­че клу­ня роз­зя­ви­ла ро­та, по­зiх­ну­ла й за­соп­ла на всю пельку. Ви­хор зак­ру­тив вог­нем. З ог­ню по­ча­ло ви­ки­дать цi­лi сно­пи й шпур­ля­ло їх уго­ру, як ки­да­ють по­да­вальни­ки ви­ла­ми сно­пи на стi­жок.

Сполоханi го­роб­цi та го­лу­би ви­лi­та­ли з со­ло­ми та з стiж­кiв, пiд­нi­ма­лись уго­ру, чор­нi­ли в ди­му, на­че хто ки­дав гру­д­­ка­ми, а по­тiм зай­ма­лись вго­рi на вог­нi, трi­па­ли вог­ня­ни­ми крильця­ми й па­да­ли нi­би ку­ля­ми й груд­ка­ми в огонь, не­­на­че звер­ху кра­пав iск­ря­ний дощ.

Весь тiк па­лав до ос­таннього стiж­ка. Навк­ру­ги око­пiв то­по­лi по­сох­ли i не­за­ба­ром за­па­ла­ли, не­на­че ряд­ки став­ни­кiв. Швид­ко дим став мен­ший i бi­лi­ший. Де бу­ли стiж­ки, там ле­жа­ли й жев­рi­ли ку­пи вог­ня­ної мер­ви. То­по­лi жев­рi­ли, не­на­че хто по­за­би­вав роз­пе­че­нi в ог­нi чер­во­нi за­лiз­нi кiл­ки. Не­бо ми­го­тi­ло слаб­кi­ше й ти­хi­ше. Чер­во­не кру­жа­ло се­ред не­ба по­мен­ша­ло, а ок­са­ми­то­вий чор­ний по­яс вни­зу над зем­лею все шир­шав, до­ки не пiд­няв­ся до са­мої се­ре­ди­ни не­ба.

Шiсть чо­ло­вi­ка сто­яли пiд лi­сом, пог­ля­да­ли на по­же­жу, цмо­ка­ли ро­та­ми та все ка­за­ли, що хтось зу­мис­не пiд­па­лив тiк…

- Отак i тре­ба на­шо­му па­но­вi! - го­мо­нi­ли чо­ло­вi­ки. - Доб­рий за­ро­бi­ток ма­ти­ме пан на хлi­бi цього ро­ку.

- Цей хлiб зго­рить, а на прий­деш­нiй рiк знов у йо­го бу­де пов­ний тiк хлi­ба, - про­мо­вив Дже­ря.

- I хто йо­го пiд­па­лив? - пи­тав на­че сам у се­бе Ка­вун. - А ди­вiться ли­шень, чи не лi­тає чия ду­ша в по­лум'ї? Як лi­тає, ми впiз­наємо, чия то ду­ша, й зна­ти­ме­мо, хто оце пiд­па­лив тiк.

- Дурна бу­ла б ду­ша: по­лiз­ла б в огонь! Хi­ба для неї не лу­ч­­че си­дiть до­ма та не ри­паться, - обiз­вав­ся Ми­ко­ла, а сам шу­­кав очи­ма своєї осе­лi; вгле­дiв ку­пу верб ко­ло своєї ха­ти, що бi­лi­ла про­ти вог­ню, i все ди­вив­ся на тi вер­би пiд кот­ри­ми вiн зрiс, пiд кот­ри­ми по­ки­нув свою ха­ту, свою ма­тiр, жiн­ку, ди­ти­ну, по­ки­нув по­ло­ви­ну сво­го сер­ця.

- Цур їй, цiй по­же­жi! Ки­дай­мо та хо­дi­мо прос­то лi­сом, по­ки пан нам прис­вi­чує, - про­мо­вив Ми­ко­ла, ос­тан­нiй раз гля­­нув­ши на свої вер­би i вхо­пив­шись ру­ка­ми ко­ло сер­ця.

Шiсть чо­ло­вi­ка ввiй­шли в лiс. Чер­во­ний свiт бли­щав по товс­тих ду­бах, по ста­рих ли­пах. Де­ре­во чор­нi­ло, як за­лiз­нi стов­пи, i тiльки бi­лi бе­ре­зи яс­но й ви­раз­но лис­нi­ли, не­на­че об­ши­тi по­лот­ном та об­ли­тi ро­же­вим со­ком. Во­ни ввiй­шли в тем­ну чор­ну до­ли­ну i не­на­че од­ра­зу пiр­ну­ли пiд зем­лю.

Тим ча­сом в Дже­ри­нiй ха­тi ще дов­го го­ло­си­ла ста­ра ма­ти з Ни­ми­до­рою. Ка­га­нець бли­мав ко­ло ко­ми­на, не­на­че ста­рець бли­мав слi­пи­ма очи­ма. Ни­ми­до­ра впа­ла на ла­ву i вже не пла­ка­ла, а тiльки стог­на­ла, нi­би че­рез сон. В неї го­ло­ва нi­би го­рi­ла вог­нем; блi­де ли­це ста­ло чер­во­не. Ма­ти си­дi­ла кi­нець сто­ла та тiльки ди­ви­лась на неї. Ни­ми­до­рi зда­лось, що во­на го­рить на пансько­му то­ку в по­лум'ї, що ко­ло неї Ми­ко­ла i не­бiж­чик ста­рий Дже­ря мо­ло­тять ог­ня­нi сно­пи; з сно­пiв сип­ляться не зер­на, а iск­ри i па­да­ють на її ли­це, на гру­ди, на очi. Ни­ми­до­рi зда­лось, що во­ни са­мi не­на­че по­роб­ле­нi з роз­пе­че­но­го чер­во­но­го за­лi­за, свi­тяться наск­рiзь, па­шать вог­нем та все б'ють чер­во­ни­ми за­лiз­ни­ми цi­па­ми по вог­ня­них сно­пах.

- Мамо! чи ви ба­чи­те, якi ста­ли Ми­ко­ла та батько? Он по­ди­вiться! Во­ни з чер­во­но­го га­ря­чо­го за­лi­за… А якi в їх очi! Бо­же мiй! в їх не очi, а жа­ри­ни го­рять в ям­ках! На­що во­ни мо­ло­тять той огонь! Нев­же ж па­ни бу­дуть їсти пше­нич­нi iск­ри, що ле­тять з тих сно­пiв?

- Що ти го­во­риш, доч­ко? Сха­ме­нись! Пе­рех­рес­тись та по­мо­лись бо­гу! - про­мо­ви­ла Дже­ри­ха i по­ча­ла бу­дить Ни­ми­до­­ру та тор­сать її за пле­чi. Ни­ми­до­ра не мог­ла опам'ятаться й бу­ла га­ря­ча, як огонь. Дже­ри­ха дос­та­ла ор­данської свя­че­ної во­ди, по­мо­чи­ла Ни­ми­до­рi го­ло­ву й гру­ди, очi й що­ки.

- Мамо! - обiз­ва­лась ниш­ком Ни­ми­до­ра, пiд­вiв­шись з пос­те­лi. - Чи чуєте? Хтось сту­кає в ква­ти­роч­ку… Чуєте? Це вiн, це вiн вер­нув­ся, мiй го­луб си­зий.

Нимидора схо­пи­лась з ла­ви й ки­ну­лась до вiк­на. Нiч бу­ла тем­на. Вiк­на чор­нi­ли, не­на­че по­за­вi­шу­ва­нi чор­ним сук­ном.

- Мамо, гляньте, як вид­но над­во­рi! Я ба­чу ввесь двiр i са­док. Ма­мо! Ми­ко­ла приїхав на бi­ло­му ко­нi! Он по­ди­вiться! Та та­кий гар­ний та яс­ний, як сон­це, а на йо­му зо­ло­та оде­жа та чер­во­ний по­яс.

Нимидора вхо­пи­ла Дже­ри­ху за ру­ку й по­ве­ла її си­лою до вiк­на.

- Дочко моя, сер­це моє! Що ти го­во­риш? Що з то­бою? - го­во­ри­ла Дже­ри­ха та все хрес­ти­ла Ни­ми­до­ру, хрес­ти­ла вiк­на, хрес­ти­лась са­ма. Їй зда­лось, що до Ни­ми­до­ри вже лi­тає пе­ре­лес­ник.

Ненько моя! Бо­же мiй!.. Ми­ко­ла стає вог­нем, пiд­нi­ма­є­ть­ся й ле­тить уго­ру! Бо­же мiй! Вiн по­ле­тiв до не­ба i вже не ве­р­неться до ме­не! Про­па­ща я на­вi­ки! - крик­ну­ла не­са­мо­ви­то Ни­ми­до­ра чуд­ним го­ло­сом i впа­ла знов на ла­ву, як ка­­мiнь. Дже­ри­ха пе­ре­ля­ка­лась i не зна­ла, що ро­бить. До са­мо­го свi­ту во­на хрес­ти­лась та мо­ли­лась, по­ки Ни­ми­до­ра зас­ну­ла важ­ким, тяж­ким сном.

Микола з то­ва­ри­ша­ми по­манд­ру­вав на са­хар­нi в Ка­нiв­щи­ну, в Стеб­лiв. Вiн iшов не ве­ли­ким би­тим шля­хом, а че­рез ма­лi се­ла по­над Рос­сю, не­ве­ли­ки­ми до­ро­га­ми, щоб не стрi­нуться з вер­бiвськи­ми людьми або й з своїм па­ном.

В Стеб­ле­вi, де кiн­чається мiс­теч­ко, де Рось ви­ри­вається з тiс­них бе­ре­гiв, обс­тав­ле­них ске­ля­ми, є ду­же гар­не мiс­це. Там Рось ми­нає чи­ма­лий ске­лис­тий ост­рiв За­мок i знов зли­вається з своєю Са­мо­вiл­кою. За­раз за тим ост­ро­вом ске­лис­тi ви­со­кi бе­ре­ги ос­ту­па­ються од рiч­ки, по­да­ються тро­хи на­бiк, а там да­лi ка­мiн­ня хо­вається пiд зем­лею, го­ри розс­ту­па­ються пiвк­ру­гом, i по рiв­но­му по­лю в'ється рiч­ка по зе­ле­них лу­ках та ле­ва­дах. Там не­да­леч­ко од ост­ро­ва над са­мою Рос­сю ле­жить не­на­че здо­ро­вий кам'яний звiр з чис­то­го ка­мiн­ня, на кот­ро­му стир­чить нi­би здо­ро­ва кам'яна шерсть то но­жа­ми, то стовп­чи­ка­ми, то нi­би пил­ка­ми iз здо­­ро­ви­ми зуб­ця­ми. Усе це нi­би на­ки­да­но звер­ху на по­дов­жас­ту ку­пу скель, а на са­мо­му кiн­цi тiєї ку­пи стри­мить ви­со­кий, як стовп, ка­мiнь на вi­сiм саж­нiв, звер­ху тов­щий, не­на­че на стовп хтось на­са­див здо­ро­ву го­ло­ву. Не стає тiльки очей та но­са, щоб той ка­мiнь був схо­жий на давнього iдо­ла. Той стовп стри­мить, не­на­че рiг кам'яно­го ве­ли­чез­но­го звi­ра.

На ост­ро­вi пiд кам'яною стi­ною при­ту­лив­ся здо­ро­вий пи­тель на два ета­жi i тро­хи не дос­тав пок­рiв­лею до вер­ха ске­лi. Ко­ло са­мо­го пит­ля з бе­ре­га на ост­рiв ви­сiв пе­ре­ки­ну­тий мi­шок з по­рен­ча­та­ми. Мiс­ток ви­сить ви­со­ко над Рос­сю, при­ко­ва­ний за­лi­зя­ка­ми до ске­лi на обох бе­ре­гах Ро­сi. Пiд ним шу­мить i б'ється об ка­мiн­ня бi­ла во­дя­на хви­ля. Прос­то по Ро­сi вго­ру вид­но ви­со­кi ске­лис­тi пок­ру­че­нi бе­ре­ги, а там да­лi над са­мою ске­лею, що зветься Спас, стоїть церк­ва се­ред зе­ле­но­го де­ре­ва, кот­ру вид­ко на­че че­рез ка­м'я­нi­ во­ро­та.

В то­му мiс­цi, ниж­че од Зам­ка, пiд са­мою ске­лею сто­яла фаб­ри­ка, здо­ро­ва, бi­ла, ви­со­ка, з ви­со­ким чор­ним стов­пом, кот­рий ви­га­няв­ся тро­хи ви­ще од ске­лi. Ниж­че од фаб­ри­ки, на рiв­ни­нi, мiж зе­ле­ни­ми вер­ба­ми, бi­лi­ли ряд­ки нi­мецьких му­ро­ва­них дом­кiв, з бi­ли­ми стi­на­ми на при­чiл­ках до са­мо­го вер­ху пок­рiв­лi. Ве­се­лi дом­ки то­ну­ли в вер­бах. Мiж до­ми­ка­ми веш­та­ються нiм­цi; нiм­ке­нi в чер­во­них сук­нях бра­ли во­ду з кри­ни­цi; ко­ло їх веш­та­ли­ся нiм­че­ня­та в узе­сеньких штан­цях. Там жи­ли всi нi­мецькi май­ст­ри й ди­рек­тор са­хар­нi.

Микола й йо­го то­ва­ри­шi прий­шли в кон­то­ру, де си­дi­ли ди­рек­тор та пи­са­рi. В здо­ро­вих прос­то­рих по­ко­ях скрiзь по за­кут­ках бу­ли по­роб­ле­нi з дро­ту нi­би клiт­ки, а в тих клiт­ках си­дi­ли пи­са­рi. Ко­ло од­но­го сто­ла си­дiв ди­рек­тор, ви­со­кий, пос­тав­ний бi­ля­вий нi­мець з дов­ги­ми ву­са­ми та сi­ри­ми очи­ма. Вiн не спи­тав вер­бiв­цiв про паш­пор­ти, не спи­тав на­вiть, звiд­кi­ля во­ни ро­дом, i тiльки по­за­пи­су­вав їх ймен­ня й прiз­ви­ща. Ми­ко­ла наз­вав се­бе Iва­ном Гри­щен­ком, Ка­вун наз­вав се­бе Па­на­сен­ком. Ди­рек­тор пок­лав їм пла­ту по три кар­бо­ван­цi на мi­сяць на панських хар­чах i зве­лiв йти до са­хар­нi.

В са­хар­нi дру­гий нi­мець, ма­ши­нiст, пос­та­вив їх ко­ло ма­шин на ро­бо­ту. Кру­гом їх ки­пi­ли здо­ро­вi ка­за­ни з ма­ля­сом, сту­ко­тi­ли, гур­ко­тi­ли ко­ле­са, дри­жа­ли здо­ро­вi ре­мiн­нi па­си, пе­ре­ки­ну­тi од ни­зу че­рез сте­лю на верх­нiй етаж. Бiд­нi хлi­бо­ро­би ози­ра­лись на всi бо­ки на тi страш­нi, здо­ро­вi, ла­па­тi ма­ши­ни, не зна­ли, як по­вер­нуться, як сту­пить, їм зда­лось, що їх за­ве­ли в якесь страш­не пек­ло.

Настала нiч, а їм зда­ва­лось, що з-за ма­ши­ни от-от вис­ко­чать дiдьки й по­тяг­нуть їх пiд тi ма­ши­ни з страш­ни­ми зуб­ця­ми. Нi­мець все по­ка­зу­вав їм, як хо­дить ко­ло ма­ши­ни, i во­ни на­си­лу огов­та­лись, на­си­лу приз­ви­чаїлись до обс­та­ви, до но­вої ро­бо­ти.

Опiвночi, сли­ве пе­ред свi­том, задз­во­ни­ли в дзво­ник, й iн­шi ро­бiт­ни­ки ста­ли на їх мiс­це, а во­ни пiш­ли до ка­зар­ми на но­чiв­ку. То бу­ла нiч­на змi­на.

Мiж бi­ли­ми, чис­ти­ми нi­мецьки­ми дом­на­ми, мiж зе­ле­ни­ми вер­ба­ми чор­нi­ли двi дов­гi ка­зар­ми для бур­лак. Ка­зар­ми бу­ли дов­гi, обiд­ра­нi, з об­би­ти­ми до­щем стi­на­ми. Мож­на бу­ло по­ду­мать, що то ко­ша­ри для овець, а не ха­ти для лю­дей. На кiн­цi кож­ної ка­зар­ми в кут­ку сто­яли здо­ро­вi ка­за­ни, за­му­ро­ва­нi в цег­ля­ну пiч, де ва­ри­ли бур­ла­кам їсти.

Минув рiк пiс­ля то­го, як вер­бiв­цi втек­ли з Вер­бiв­ки. Бу­ла не­дi­ля. В се­лi по­ча­ли бла­го­вiс­тить на служ­бу, i дзвiн го­лос­но гув по­над Рос­сю, мiж ске­ля­ми. В ка­зар­мi ко­ло дов­го­го сто­ла сто­яли й си­дi­ли бур­ла­ки. Мiж ни­ми був i Ми­ко­ла Дже­ря. Вiн так по­мар­нiв i змi­нив­ся на об­лич­чi, що йо­го труд­но бу­ло впiз­нать. Блис­ку­чi ка­рi очi на­че по­гас­ли, ли­це пос­та­рi­лось, рум'янець про­пав, лоб став жов­тий, як вiск, шия по­морх­ла. Тiльки здо­ро­вi жи­ла­вi ру­ки з дов­ги­ми па­ль­ця­ми та дов­гi ву­са на­га­ду­ва­ли про давнього Ми­ко­лу Дже­­рю. На Ми­ко­лi бу­ла чор­на, мов зем­ля, со­роч­ка, по­дер­та сви­та, ста­рi шкар­ба­ни з дiр­ка­ми, звiд­кiль виг­ля­да­ли со­лом'янi ус­тiл­ки. Во­лос­ся на го­ло­вах у бур­лак бу­ло за­куд­ла­не, мов у не-про­сип­лен­них п'яниць. По­руч з Ми­ко­лою си­дi­ли за сто­лом бур­ла­ки в та­ких чор­них со­роч­ках i з та­ки­ми нев­ми-ти­ми ви­да­ми, з та­ки­ми брус­на­ти­ми що­ка­ми, з та­ки­ми куд­ла­ти­ми го­ло­ва­ми, що й ди­виться бу­ло страш­но. Од­нi бур­ла­ки гра­ли в кар­ти, та­кi зас­мальцьова­нi, що на їх лед­ве чер­во­нi­ли без­та­лан­нi ко­ро­лi й ко­ро­ле­ви, за­ма­за­нi не­чу­пар­ни­ми бур­лацьки­ми ру­ка­ми. На сто­лi сто­яла го­рiл­ка: де­кот­рi бур­ла­ки пи­ли мо­го­рич i час­ту­ва­ли бур­ла­чок. Ми­ко­ла грав на скрип­цi. Од­на мо­ло­ди­ця з тем­но­го кут­ка за­го­мо­нi­ла й по­ча­ла йо­го ла­ять за те, що вiн грає до служ­би бо­жої. Че­рез усю ка­зар­му по­пiд стi­ною сто­яли неп­риб­ра­нi по­ли, на по­лах ва­ля­лась со­ло­ма й по­терть. На тих по­лах по­ко­том спа­ли бур­ла­ки й бур­лач­ки, роз­ки­дав­ши на бар­ло­зi дра­нi свит­ки й ко­жу­хи. Од­на че­пур­на мо­ло­ди­ця в бi­лiй со­роч­цi за­мi­та­ла ка­зар­му i згор­ту­ва­ла з по­лiв бар­лiг. П'янi бур­ла­ки за­тяг­ли пiс­нi; Ми­ко­ла приг­ра­вав їм на скрип­цi.

- Господи! не­ма вам нi праз­ни­ка, нi не­дi­лi! - гук­ну­ла бо­го­бо­яща мо­ло­ди­ця з дру­го­го кут­ка. - Чи не чуєте, що до це­р­к­ви дзво­нять?

- Дзвонять, бо їх на пан­щи­ну не го­нять! - обiз­вавсь при­каз­кою Ми­ко­ла i задз­во­нив на скрип­цi так, що тро­хи стру­ни не пор­ва­лись.

В ка­зар­му вбiг Ка­вун i крик­нув до Ми­ко­ли:

- Тiкаймо, бра! тi­кай­мо! Я йшов з мiс­та ко­ло корч­ми i ба­чив сво­го па­на Бжо­зовсько­го.

- Невже? - аж крик­нув Ми­ко­ла i так шпур­нув скрип­ку на стiл, що во­на за­гу­ла нi­би не своїм го­ло­сом.

- Їй-богу, ба­чив! Не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, ко­ли бре­шу!

Вербiвцi по­ки­да­ли кар­ти на стiл i по­роз­зяв­ля­ли ро­ти.

- Мабуть, до­вi­дав­ся, що ми ту­теч­ки на фаб­ри­цi, та це при­їхав по на­шi ду­шi, - ска­зав Ми­ко­ла. - Але чор­та ли­со­го за­­бе­ре звiд­сi­ля до се­бе в Вер­бiв­ку, а не нас.

- Знайшов дур­нiв! Так оце жив­цем i да­мо­ся йо­му в ру­ки, - обiз­вав­ся один бур­ла­ка.

- Де ж ти йо­го ба­чив? - спи­тав Дже­ря в Ка­ву­на.

- Сидiв в заїздi ко­ло вiк­на й люльку ку­рив. Я за­раз впiз­нав йо­го ру­ду го­ло­ву й чер­во­ну пи­ку та й дав дра­ла за жи­дiвськi ха­ти че­рез ти­ни, - ска­зав Ка­вун.

- В кот­ро­му вiк­нi вiн си­дiв? - знов спи­тав Ми­ко­ла.

- В са­мо­му край­ньому, що за­раз од уг­ла з при­чiл­ка, - ска­зав Ка­вун.

Микола по­ду­мав, встав, пок­ли­кав Ка­ву­на i вер­бiвських бур­лак над­вiр i ниш­ком про­мо­вив:

- Знаєте що, хлоп­цi? Да­вай­те пров­чи­мо вра­жо­го па­на, щоб не ква­пив­ся га­няться за бур­ла­ка­ми!

- Як же ми йо­го пров­чи­мо? - спи­та­ли бур­ла­ки.

- Нападемо вно­чi на стан­цiю, ви­де­ре­мо вiк­но, влi­зе­мо в кiм­на­ту та да­мо йо­му стiльки сту­са­нiв i рi­зок, скiльки вiн ко­лись на­да­вав нам на еко­но­мiї.

- Добре, їй-бо­гу, доб­ре! Дай­мо йо­му доб­рої про­чу­хан­ки, щоб пам'ятав до но­вих вi­ни­кiв, - за­гу­ка­ли бур­ла­ки.

Бурлаки вер­ну­лись до ка­зар­ми, по­за­би­ра­ли свої клун­ки, ти­хенько один за од­ним втек­ли з ка­зар­ми i по­хо­ва­лись у ске­лях мiж гус­ти­ми ло­за­ми. Во­ни пок­ла­ли клун­ки пiд го­ло­ви i по­ля­га­ли спа­ти.

Пан Бжо­зовський i справ­дi до­вi­дав­ся од лю­дей, що бу­ва­ли по яр­мар­ках, про вер­бiвських утi­ка­чiв. Ми­ко­ла по­ка­зав до­ро­гу iн­шим, i слi­дом за ним ба­га­то лю­дей пов­тi­ка­ло на стеб­лiвськi за­во­ди. Бжо­зовський приїхав в Стеб­лiв, пi­шов на спра­ву до стеб­лiвсько­го па­на i по­ла­яв­ся з ним за те, що вiн прий­має до се­бе на фаб­ри­ки без паш­пор­тiв йо­го пан­щан­них лю­дей. Бжо­зовський за­ду­мав дру­го­го дня з сiльською по­лi­цiєю по­ло­вить своїх крi­па­кiв i вер­ну­ти до­до­му.

Надворi смер­ка­ло й су­те­нi­ло. Ми­ко­ла з то­ва­ри­ша­ми спав в ло­зах, го­ту­ючись в да­ле­ку до­ро­гу. В пiз­ню до­бу вiн по­бу­див то­ва­ри­шiв; всi во­ни ру­ши­ли з лiз i по­тяг­ли­ся на мiс­то до корч­ми. Нiч бу­ла тем­на, тiльки на не­бi яс­но бли­ща­ли зо­рi. Над­во­рi бу­ло хо­лод­ненько, як бу­ває вес­ною. Бур­ла­ки прий­шли на мiс­то. В од­нiй жи­дiвськiй ха­тi ще бли­ща­ло свiт­ло. Бур­ла­ки по­си­дi­ли на призьбi ко­ло од­нiєї жи­дiв­сь­кої ха­ти, по­ки не по­гас­ло свiт­ло, i крадько­ма че­рез ти­ни та го­ро­ди прий­шли до заїзду. В заїздi все спа­ло. Скрiзь бу­ло ти­хо й мерт­во. Ка­вун по­ка­зав бур­ла­кам те вiк­но, де Бжо­зовський си­дiв удень з люлькою в зу­бах. Вiк­но ви­хо­ди­ло не на ву­ли­цю, а на под­вiр'я. Бур­ла­ки обiй­шли кру­гом заїзду, пi­дiй­шли пiд вiк­но i по­ча­ли прис­лу­ха­тись. Крiзь вiк­но бу­ло чу­ти, як Бжо­зовський со­пiв та хрiп на всю кiм­на­ту.

- Починаймо! - за­ше­по­тiв Ми­ко­ла i по­чав од­ко­лу­пу­вать но­­жем вiк­но. Дру­гi бур­ла­ки по­ма­га­ли йо­му. По­га­ненькi ра­ми й за­вiс­ки швид­ко по­да­ли­ся пiд ду­жи­ми ру­ка­ми, мов то­н­­ке па­ву­тин­ня. Ми­ко­ла вий­няв i вис­та­вив вiк­но, пос­та­вив йо­­го ко­ло стi­ни i по­лiз у кiм­на­ту. За ним слi­дом по­лiз­ли дру­­гi бур­ла­ки.

Як той звiр ки­дається на то­ва­ря­ку, так ки­нув­ся Ми­ко­ла на Бжо­зовсько­го лiж­ко i на­ла­пав па­но­вi но­ги. Пан схо­пивсь, з пе­ре­ля­ку втра­тив го­лос i не мiг на­вiть крик­нуть: як блис­кав­ка, миг­ну­ла в йо­го го­ло­вi дум­ка про Ми­ко­лу й вер­бiвських бур­лак. Ми­ко­ла од­нiєю ру­кою вхо­пив па­на за но­гу, а дру­гою по­чав да­вать сту­са­ни в гру­ди. В ха­тi бу­ло по­но­чi, як у льоху. Бжо­зовський звив­ся, як уж, та й шуг­нув прос­то в две­рi, як спо­ло­ха­ний пi­вень. Бур­ла­ки не зна­ли, де две­рi, i тiльки кру­ти­лись по ха­тi. Пан пе­ре­бiг при­хо­жу, де спав оса­ву­ла, i по­бо­яв­ся бiг­ти над­вiр: в йо­го бу­ла дум­ка, що ко­ло две­рей за­сi­ли на вар­тi i сте­ре­жуть йо­го дру­гi бур­ла­ки. Бжо­зовський на­ла­пав сi­неш­нi две­рi i в од­ну мить ки­нув­ся по две­рях на го­ри­ще. В сi­нях, на йо­го щас­тя, не бу­ло сте­лi. Вiн вид­ря­пав­ся по две­рях на го­ри­ще й ки­нув­ся бiг­ти. Од­на­че бiг­ти не бу­ло ку­ди: вiн вда­рив­ся ло­бом об крок­ву i по­ко­лов со­бi ли­це ку­ли­ком. Од пе­ре­ля­ку на йо­го ло­бi вис­ту­пив хо­лод­ний пiт. Вiн при­сiв у са­мi­сiнько­му ку­точ­ку пiд пок­рiв­лею.

Тим ча­сом бур­ла­ки роз­си­па­лись по двох тем­них кiм­на­тах, ла­па­ли ру­ка­ми по всiх за­кут­ках, ла­зи­ли пiд лiж­ка i не знай­шли па­на. Ми­ко­ла був лю­тий, як звiр, i по­са­та­нiв.

- Доставай сiр­ни­кiв! Свi­ти свiт­ло? - ше­по­тiв вiн сли­ве ни­ш­­ком бур­ла­кам. - Бу­де­мо гам­се­лить при свiт­лi… що бог дасть!

Кавун дiс­тав з ки­ше­нi сiр­ни­ки, тер­нув сiр­ни­ком об стi­ну. Огонь спах­нув - i бур­ла­ки вгле­дi­ли по­рожнє лiж­ко, а в при­хо­жiй вер­бiвсько­го оса­ву­лу до­лi. Оса­ву­ла ле­жав на спи­нi i спав мiц­ним сном, аж ро­та роз­зя­вив i ви­щи­рив зу­би. Бур­ла­ки без со­ро­му зас­вi­ти­ли свiч­ку, мит­тю ки­ну­лись на оса­ву­лу i по­ча­ли йо­го луп­цю­вать ку­ла­ка­ми. Ка­вун на­ки­нув йо­му на го­ло­ву сви­ту, ще й сам сiв звер­ху. Пе­ре­ля­ка­ний оса­­ву­ла тiльки хар­чав пiд Ка­ву­ном.

Бжозовський, си­дя­чи на го­ри­щi, по­чув те страш­не хар­чан­ня. Один бур­ла­ка вгле­дiв од­чи­не­нi две­рi, до­га­давсь, де по­дiв­ся Бжо­зовський, i по­чав дер­тись по две­рях на го­ри­ще. Бжо­зовський схо­пив­ся з мiс­ця, мiж ла­та­ми про­дер ку­ли­ки ви­дер­ся на пок­рiв­лю i стриб­нув з стрi­хи до­до­лу. Пiд стрi­хою сто­яв во­ло­вий вiз. Вiн пот­ра­пив на вiз, стра­шен­но обiд­рав со­бi лит­ку об по­луд­ра­бок, ско­чив з во­за й по­бiг че­рез двiр. Пе­рес­ко­чив­ши в го­род че­рез тин, вiн при­сiв пiд ти­ном i бо­яв­ся бiг­ти да­лi. Йо­му зда­ва­лось, що бур­лак пов­ний двiр, пов­ний го­род, що во­ни по­за­сi­да­ли на за­сiд­ки скрiзь по­пiд вiк­на­ми, по­пiд стай­нею, по­за ти­на­ми. Йо­му зда­ва­лось, що от-от знов на йо­го спи­ну плиг­не Дже­ря i поч­не луп­цю­вать йо­го в гру­ди ку­ла­ка­ми.

- Тiкаймо звiд­цiль, брат­тя! - про­мо­вив Ми­ко­ла. - Тi­кай­мо! Вис­лиз­нув жмик­рут з на­ших рук! Не жи­во­тi­ти те­пе­реч­ки нам на свi­тi.

Один бур­ла­ка схо­пив з сто­ла зо­ло­тий го­дин­ник i хо­тiв схо­ва­ти йо­го в ки­ше­ню.

- Не за­чi­пай! Це на­ша кров! - крик­нув Ми­ко­ла не­са­мо­ви­то, ви­дер з рук го­дин­ник i бряз­нув ним об по­мiст з усiєї си­ли. Го­дин­ник дзенькнув i роз­бив­ся на дрiб'язки. Ми­ко­ла вис­ко­чив че­рез вiк­но над­вiр; за ним по­ча­ли пли­гать дру­гi бур­ла­ки. Свiт­ло по­гас­ло. Пан ба­чив, як блис­ну­ло свiт­ло, як бур­ла­ки стри­ба­ли з вiк­на над­вiр, i з пе­ре­ля­ку дре­ме­нув прос­то че­рез гряд­ки, на­хи­ля­ючись при са­мiй зем­лi. Йо­го но­ги груз­ли в м'яких гряд­ках. Груд­ки зем­лi ле­тi­ли на всi бо­ки. Мо­ло­да ку­ку­руд­за лу­ща­ла пiд но­га­ми. Бжо­зовський вбiг у мо­ло­дий бур'ян i при­лiг у йо­му на са­му зем­лю.

Бурлаки зник­ли. Над­во­рi ста­ло ти­хо. Тiльки оса­ву­ла в ха­тi охав та стог­нав. Дов­го Бжо­зовський ле­жав у бур'янi та прис­лу­хавсь. Вiн втра­тив па­мо­ро­ки i тiльки то­дi опам'ятав­ся, як по­чув, що в йо­го все тi­ло тру­ситься од хо­ло­ду, а зу­би аж цо­ко­тять.

На се­лi десь да­ле­ко зас­пi­вав пi­вень. Той пi­вень не­на­че ро­зiг­нав дiдькiв для Бжо­зовсько­го. Вiн наб­рав­ся смi­ли­вос­тi, пiд­вiв­ся, гля­нув на не­бо i по­ба­чив, що за­бiг та­ки да­ле­ченько. Груд­ки му­ля­ли в бо­сi но­ги, а хо­лод­на зем­ля об­си­па­ла но­ги, на­че снiг. Вiн прий­шов до заїзду, по­бу­див жи­дiв i зве­лiв по­го­ни­че­вi за­раз зап­ря­гать ко­нi. Оса­ву­ла лед­ве во­ру­шив­ся од сту­са­нiв.

Пан ще вдос­вi­та ру­шив в до­ро­гу з Стеб­ле­ва. А тим ча­сом бур­ла­ки бу­ли вже да­ле­ко од Стеб­ле­ва. Йду­чи шля­хом тем­ної но­чi, во­ни все бiд­ка­лись, що їм не спо­су­ди­лось доб­ре од­дя­чить своєму па­но­вi. Во­ни бра­лись не на пiв­нiч, де бу­ло так са­мо ба­га­то са­ха­рень, а на пiв­день. Ту­ди їх тяг­ло по­чу­ван­ня во­лi на сте­пах; ту­ди, да­ле­ко на сте­пи, їх на­ди­ла якась не­вi­до­ма си­ла, на тi шля­хи, на тi сте­пи, де ко­лись хо­ва­лась во­ля ук­раїнсько­го на­ро­ду, нев­ва­жа­ючи на дру­гу па­ще­ку страш­но­го сте­по­во­го звi­ра - та­тар. Та й цей сте­по­вий звiр, ма­буть, не був та­кий страш­ний, як свiй не­без­печ­ний звiр до­маш­нiй, кот­рий ка­ту­вав їх i зну­щав­ся над ни­ми без жа­лю.

В той час Бжо­зовський вер­тав­ся до Вер­бiв­ки. Чет­вiр­ня доб­рих ко­ней нес­ла ле­генький фа­етон нi­би на ру­ках. Оса­ву­ла лед­ве пос­пi­шав за ним ма­ленькою бiд­кою. Бжо­зо­в­сь­кий зга­ду­вав про бур­лак, про Дже­рю, i вся кров ки­да­лась йо­­му в го­ло­ву, за­ли­ва­ла йо­го очi. Вiн по­чу­вав на своїх гру­дях бур­лацький ку­лак, i йо­му зда­ва­лось, що са­ме в то­му мiс­цi пек­ло йо­го нi­би вог­нем. Вiн при­га­ду­вав, як втi­кав че­рез го­ри­ще, як ска­кав з пок­рiв­лi на зем­лю, як ле­жав у бур'янi, i ввесь йо­го шля­хетський го­нор пiд­няв­ся з са­мо­го дна, ки­пiв, кле­ко­тiв у йо­го ду­шi. Вiн до­га­ду­вавсь, що й по­го­нич, пев­но, знає про те дi­ло, знає й оса­ву­ла, знає й увесь Стеб­лiв, зна­ти­ме й уся Вер­бiв­ка i всi па­ни-су­сi­ди. Од помс­ти вiн усе штов­хав по­го­ни­ча ку­ла­ком у спи­ну, як тiльки той не пот­рап­ляв на доб­ру до­ро­гу, як тiльки фа­етон на­хи­ляв­ся на­бiк. По­го­нич од злос­тi пе­ре­да­вав тi сту­са­ни ко­ням, луп­цю­вав їх не­ми­ло­серд­но га­рап­ни­ком по­пiд че­ре­во, а ко­нi пе­ре­да­ва­ли злiсть пансько­му фа­ето­но­вi, хви­ца­ли по йо­му зад­нi­ми ко­пи­та­ми й тро­хи не по­но­си­ли.

Вже свi­ну­ло над­во­рi, вже й зiй­шло сон­це, а бур­ла­ки йш­ли й не спо­чи­ва­ли. Во­ни по­ми­ну­ли ба­га­то сiл, ба­га­то са­ха­рень та су­кон­них фаб­рик, нi­де не спо­чи­ва­ли i не ста­ва­ли, їм усе зда­ва­лось, що Бжо­зовський бу­де гнаться за ни­ми. Опiвд­нi во­ни звер­ну­ли в лi­сок, з'їли по шмат­ку хлi­ба, на­пи­лись з кри­нич­ки по­го­жої во­ди i по­манд­ру­ва­ли да­лi. Вве­че­рi з'яви­лось на до­ло­нi ве­ли­ке мiс­теч­ко з дво­ма бi­ли­ми му­ро­ва­ни­ми церк­ва­ми. За мiс­теч­ком ос­то­ронь сто­яли здо­ро­вi са­хар­нi з ви­со­ким чор­ним стов­пом. Вi­тер по­вi­вав од за­во­ду, i да­ле­ко на по­лi бу­ло чу­ти пре­пас­куд­ний про­тив­ний смо­рiд од пе­ре­па­ли­них кiс­ток, од гни­ло­го ма­ля­су.

Сонце сi­ло за го­рою. Че­ре­да йшла в мiс­теч­ко. По­том­ле­нi бур­ла­ки ввiй­шли в мiс­теч­ко. То бу­ла Чер­ка­щи­на.

- Ставаймо тут на ро­бо­ту в са­хар­нi, - про­мо­вив Дже­ря. - Ми зай­шли вже да­ле­ко од Вер­бiв­ки. Тут не знай­де нас пан.

- Де прис­та­не­мо, там i на ро­бо­ту ста­не­мо, - ска­зав Ка­вун. - Са­ха­рень є до­во­лi; ми вже по­ми­ну­ли їх по до­ро­зi бiльше де­ся­ти. Про ме­не, зос­та­вай­мось тут.

Але тре­ба нам десь пе­ре­но­чу­вать.

- Просiмося на нiч до лю­дей: мо­же, нас буд­лi-де й пус­тять, - про­мо­вив Дже­ря.

Бурлаки сi­ли на око­пi ко­ло ца­ри­ни, тро­хи од­по­чи­ли, з'ї­ли по шмат­ку хлi­ба та по ци­бу­лi i ввiй­шли в мiс­теч­ко.

- Чи бу­де­мо про­си­тись до ба­га­тих, чи до бiд­них? - обiз­вав­ся один бур­ла­ка.

- Спробуємо пе­ред­нi­ше до ба­га­тих, - ска­зав Ми­ко­ла.

Бурлаки по­вер­ну­ли по­вер­ну­ли до ве­ли­кої ха­ти i ввiй­шли у двiр. На прос­тор­но­му дво­рi ме­ка­ли вiв­цi, сто­яли по­том­ле­нi во­ли. Мо­ло­ди­ця доїла ко­ро­ву. Ста­рий чо­ло­вiк по­рав­ся в за­го­ро­дi.

- Добривечiр вам! З по­не­дiл­ком будьте здо­ро­вi! - ска­за­ли бур­ла­ки до ха­зяїна, пiд­няв­ши тро­шеч­ки шап­ки. - Будьте ла­с­ка­вi, пус­тiть пе­ре­но­чу­вать!

- А хто ж ви та­кi; звiд­кi­ля бог не­се? - спи­тав ха­зяїн.

- Ми йде­мо зда­ле­ка на за­ро­бiт­ки й хо­че­мо ста­ти на ро­бо­ту в са­хар­нi, - ска­за­ли бур­ла­ки.

Хазяїн бист­ро ки­нув на їх оком i за­ду­мав­ся. Пе­ред ним сто­яли лю­ди в чор­них, як са­жа, со­роч­ках, з брус­на­ти­ми що­ка­ми й пiд­бо­рiд­дя­ми, в ста­рих дра­них свит­ках, в ста­рих дi­ря­вих бри­лям з чер­во­ни­ми очи­ма.

- То ви б то бур­ла­ки, чи що? - спи­тав їх ха­зяїн згор­да.

Бурлаки тро­хи по­мов­ча­ли, а Ми­ко­ла про­мо­вив:

- Та еге ж! Не з доб­ра ста­ли бур­ла­ку­вать…

- Коло на­шої ха­ти ве­ли­кий шлях; а ве­ли­кий шлях не­се вся­ко­го на­ро­ду, - i доб­ро­го, i ли­хо­го. Шу­кай­те со­бi, лю­ди до­б­рi, прис­та­но­ви­ща де­iн­де, про­мо­вив ха­зяїн i ки­нув­ся до ро­бо­ти.

Бурлаки мовч­ки по­вер­ну­ли з дво­ра, а Ми­ко­ла не стер­пiв i про­мо­вив:

- Та й ми та­кi ха­зяїни, як i ти, чо­ло­вi­че, та тiльки ли­ха до­ля пог­на­ла нас з до­му.

Бурлаки пiш­ли до дру­гої ха­ти, да­лi до третьої: їх нi­де не пус­ка­ли на нiч. Ко­ло са­мої церк­ви во­ни зай­шли до од­ної убо­гої мо­ло­ди­цi й по­ча­ли про­си­тись пе­ре­но­чу­вать в клу­нi.

- Я б вас пус­ти­ла, та мо­го ха­зяїна не­ма до­ма. Я не знаю… я б ра­да й пус­тить, та… - го­во­ри­ла мо­ло­ди­ця, за­ни­ку­ючись.

Бурлаки роз­ка­за­ли про все своє го­ре, роз­ка­за­ли, як во­ни втек­ли з се­ла од па­на, як бi­ду­ва­ли, як наб­ра­лись ли­ха, i роз­жа­ло­би­ли доб­ру мо­ло­ди­цю. Во­на пус­ти­ла їх на нiч у клу­ню, ще й на­ва­ри­ла на ве­че­рю ку­ле­шу. Бур­ла­ки по­ко­том по­ля­га­ли на со­ло­мi й спа­ли як уби­тi. А доб­ра мо­ло­ди­ця, вер­нув­шись до ха­ти, як по­ча­ла ду­мать та га­дать, то з пе­ре­ля­ку по­хо­ва­ла в скри­ню всю оде­жу, яка ви­сi­ла на жерд­цi, пiд­пер­ла две­рi ко­чер­гою й ро­га­чем i дов­го не спа­ла, та все ду­ма­ла за бур­лак.

Другого дня, тiльки що свi­ну­ло, мо­ло­ди­ця вста­ла й по­ча­ла ог­ля­дать ха­ту i все, що бу­ло в ха­тi: по­ди­ви­лась на скри­ню, заг­ля­ну­ла в скри­ню - все доб­ро бу­ло цi­ле. Во­на пе­рех­рес­ти­лась i вий­шла над­вiр. Бур­ла­ки по­ко­том спа­ли на со­ло­мi як по­би­тi. Мо­ло­ди­ця за­то­пи­ла в пе­чi й по­ча­ла ва­рить обiд. Бур­ла­ки вста­ли, пов­ми­ва­лись, по­мо­ли­лись бо­гу до схiд сон­ця, по­дя­ку­ва­ли мо­ло­ди­цi й пiш­ли до са­ха­рень.

Сахарнi сто­яли за ве­ли­ким став­ком, за­хи­ще­нi гли­бо­ким ро­вом i об­го­род­же­нi стi­ною. Шлях вив­ся до ве­ли­кої му­ро­ва­ної бра­ми; ко­ло бра­ми сто­яла сто­рож­ка для вар­то­во­го, по­мальова­на бi­ли­ми й чор­ни­ми сму­га­ми, як ма­лю­ють ска­р­­бо­вi сто­рож­ки для мос­ка­лiв. Бур­ла­ки ввiй­шли в бра­му i по­ба­чи­ли цi­лий не­ве­лич­кий го­ро­док. Пе­ред ни­ми бу­ла зов­сiм мiська ву­ли­ця з мос­то­вою, з тро­ту­ара­ми. По обид­ва бо­ки сто­яли не­ве­ли­кi му­ро­ва­нi до­ми­ки з здо­ро­ви­ми вiк­на­ми; ко­ло їх зе­ле­нi­ли са­доч­ки. То бу­ли жит­ла для нiм­цiв та для пи­са­рiв. На дру­гiй ву­ли­цi сто­яв чи­ма­лий дiм ди­рек­то­ра ра­фi­на­ду. Там бу­ла на­вiть шко­ла, тiльки не для прос­вi­ти на­ро­ду, а зад­ля то­го, щоб вив­чить хлоп­цiв на пи­са­рiв для фаб­рицьких кан­це­ля­рiй. В кiн­цi ву­ли­цi сто­яв ви­со­кий бу­ди­нок; то був те­атр - панська прим­ха, для роз­ва­ги офi­цi­алiс­тiв, їх до­чок i си­нiв та пи­са­рiв, а пiд ним бу­ли крам­ни­цi з уся­ким кра­мом. Да­лi йшли дов­гi ма­га­зи­ни а се­ред май­да­ну сто­яла през­до­ро­ва са­хар­ня, з од­но­го бо­ку на чо­ти­ри по­вер­хи, з дру­го­го на п'ять. Ко­ло са­мо­го став­ка сто­яв ра­фi­над та кос­то­пальнi з ви­со­ки­ми чор­ни­ми стов­па­ми. За са­хар­нею здо­ро­вий двiр був за­ки­да­ний саж­ня­ми дров; звiд­тiль тяг­лась за­лiз­на до­ро­га до за­во­дiв. Се­ред то­го дво­ра мiж саж­ня­ми дров сто­яла па­ро­ва ма­ши­на; там рi­за­ли ко­лод­ки на дро­ва, скла­да­ли дро­ва на ва­го­ни i вез­ли їх прос­то до па­ро­вих ма­шин на за­во­ди.

По всьому дво­рi й по то­му мiс­тi сно­ви­га­ли по­за­ма­зу­ва­нi ро­бiт­ни­ки, в чор­них со­роч­ках, з чор­ни­ми ви­да­ми. Скрiзь бу­ло чу­ти гук, шум, гам, свист. Ма­ши­ни в за­во­дах сту­ко­тi­ли та гур­ко­тi­ли, аж стi­ни гу­ли й тру­си­лись. З ви­со­ких ви­во­дiв завж­ди ва­лу­ва­ли стов­пи чор­но­го, смер­дю­чо­го ди­му. Бур­ла­ки дiй­шли до са­хар­нi й по­ча­ли роз­пи­ту­вать, хто при­й­­має лю­дей на ро­бо­ту. Ро­бiт­ни­ки по­ка­за­ли їм на один дiм, де жив по­се­сор тих за­во­дiв.

Посесор був єврей, Аб­рам Мой­сей­ович Бро­довський. Всi за­во­ди на­ле­жа­лись до од­но­го ду­же ба­га­то­го па­на, кот­рий жив за гра­ни­цею, й рiд­ко приїздив на за­во­ди. Єврей­ське гос­по­дарст­во вже да­ло­ся взна­ки лю­дям i ки­да­лось в вi­чi. Ого­ро­жа мiс­ця­ми ле­жа­ла на зем­лi, по дво­ру сто­яли гни­лi ка­лю­жi; бу­дин­ки бу­ли об­луп­ле­нi, вiк­на в ха­тах бу­ли по­ви­би­ва­нi; по­де­ку­ди цi­ле ста­до кiз гу­ля­ло по са­доч­ках i гриз­ло де­ре­во.

В той час як вер­бiвськi бур­ла­ки роз­мов­ля­ли з ро­бiт­ни­ка­ми, на­дiй­шов сам по­се­сор. То був товс­тий, здо­ро­вий жид, з ру­дою бо­ро­дою, з сi­ри­ми очи­ма, в чор­нiй ок­са­ми­то­вiй жи­лет­цi. На жи­лет­цi те­лi­пав­ся важ­кий зо­ло­тий лан­цю­жок з пе­чат­кою i вся­ки­ми цяцька­ми; на товс­тих ку­цих пальцях бли­ща­ли важ­кi зо­ло­тi перс­нi з до­ро­ги­ми блис­ку­чи­ми ка­мiн­ця­ми. Ко­мiр­чи­ки й со­роч­ка, чор­ний блис­ку­чий галс­тук на шиї бу­ли зас­мальцьова­нi, аж бли­ща­ли про­ти сон­ця. Чор­ний дов­гий сюр­тук, виш­не­вий ок­са­ми­то­вий кар­туз на по­ти­ли­цi да­ва­ли йо­му ду­же ха­рак­тер­ний вид. Нев­ва­жа­ючи на йо­го ба­га­те вбран­ня, на зо­ло­то, од йо­го тхну­ло чимсь. Бур­ла­ки впiз­на­ли той дух пiд ба­га­тою оде­жею, як вов­ки впiз­на­ють вов­чий дух у вов­чiй шку­рi.