Присвячується М.В. Лисенковi
Широкою долиною мiж двома рядками розложистих гiр тихо тече по Василькiвщинi невеличка рiчка Раставиця. Серед долин зеленiють розкiшнi густi та високi верби, там нiби потонуло в вербах село Вербiвка. Мiж вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця бiла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвiниця неначе заплуталась в зеленому гiллi старих груш. Подекуди з-помiж верб та садкiв виринають бiлi хати та чорнiють покрiвлi високих клунь.
По обидва береги Раставицi через усю Вербiвку стеляться сукупнi городи та левади, не одгородженi тинами. Один город оддiляється од другого тiльки рядком верб або межами. Понад самим берегом в'ється в травi стежка через усе село. Пiдеш тiєю стежкою, глянеш кругом себе, i скрiзь бачиш зелене-зелене море верб, садкiв, конопель, соняшникiв, кукурудзи та густої осоки.
От стеляться розложистi, як скатерть, зеленi левади. Густа, як руно, трава й дрiбненька, тонiсiнька осока доходить до самої води. Подекуди по жовто-зеленiй скатертi розкиданi темно-зеленi кущi верболозу, то кругленькi, наче м'ячики, то гостроверхi, неначе топольки. Мiж м'якими зеленими, нiби оксамитовими, берегами в'ється гадюкою Раставиця, неначе передражнює здоровi рiчки, як часом маленькi дiти передражнюють старших. А там далi вона повилась мiж високими вербами та лозами, що обступили її стiною з обох бокiв. От верби одступились од берега i розсипались купами на зеленiй травi. Скрiзь по обидва боки Раставицi на покатi стеляться чудовi городи, жовтiють тисячi соняшникiв, що нiби поспинались та заглядають поверх бадилля кукурудзи на рiчку; там далi набiгли над рiчку високi коноплi i залили берег своїм гострим важким духом. В одному мiсцi розрослись чималi вишники, а далi од берега, коло самих хат, ростуть дикi грушi та яблунi, розкидавши своє широке гiлля понад соняшниками; а ондечки серед одного города вгнiздилась прездорова, стара, широка та гiлляста дика груша, розклала своє гiлля трохи не при землi на буряки та картоплю. Соняшники заплутались своїми жовтими головами в гiллi.
Серед села Раставиця входить в широкий ставок. Кругом ставка знов осокори та верби: то стоять рiвною стiною, то збились нiби в прездоровий круглий стовп, то пiшли берегом, наче вирiзаною зверху в зубчики оборкою. На ставу нiби плаває маленький острiвець з високими старими тополями та осокорами. На греблi знов у два рядки видивляються в водi дуже старi, товстi, дуплинастi верби, вкриваючи гiллям здоровий панський питель. Нижче од ставка Раставиця знов повилася мiж зеленими левадами та вербами, а далi сховалась в дубовий лiс та й утекла в Рось.
Усi вулицi в Вербiвцi нiби зумисне обсадженi високими вербами: то поросли вербовi кiлки тинiв. Усе село наче в розкiшних алеях. Як заллє Вербiвку лiтнє палке сонце, як засипле її зверху золотом та срiблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими хвилями, що десь набiгли з моря, й залили, й затопили долину, й скам'янiли, пiднявшись високо вгору. Дивишся й не надивишся, дишеш й не надишешся тим чистим гарячим та пахучим повiтрям.
В кiнцi села, коло самої Раставицi, стояла хата старого Петра Джерi. Невеличка хата насилу свiтилась бiлими стiнами через густий рядок верб. Коло хати рiс невеликий старий садочок. Вербовий частокiл до самого берега прийнявся й пустив од себе широке гiлля; вербовi кiлки, колись густо повтиканi в землю, стали високими вербами. Навiть вербова кошара й вербовий хлiв вже прийнялись на вогкiй землi й були напоготовi розростись гiлляками.
Була недiля. Сонце скотилось на захiд. Починало вечорiть. За Джериною хатою, пiд старою грушею, на зеленiй травi спав молодий парубок, пiдклавши пiд голову бiлу свиту. Чорна смушева шапка скотилась з голови на траву. Парубок пiдклав одну руку пiд голову, а другу одкинув на траву. Чорне волосся на головi, чорнi рiвнi брови дуже виразно блищали на бiлiй свитi. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивавсь, наче гадюка, кругом тонкого стану. То був Джерин син Микола. Гаряче сонце заглянуло пiд грушу, обсипало вогнем бiлу сорочку, чорняве лице. Микола почутив, як сонце припекло в щоку, перекинувся на бiк, лупнув очима i знов їх заплющив.
Чує вiн крiзь легкий сон, що якась дiвчина спiває тонким голосом пiсню. Та пiсня здалась йому крiзь сон якимсь дивом. Йому здалося, що вiн не спить i дивиться вгору на гiлля. Зелений лист на грушi став скляний. Вiн бачить через листя синє небо, бачить, як промiння сонця наскрiзь пронизує кожний листок, як тихий вiтер має листом. Лист черкається об лист i тихо дзвенить. Вiн чує, нiби той голос, та пiсня ллється на його зверху, з того листя; йому здається, що спiває кожний листок, вимовляє навiть слова, i тi слова, той голос тихесенько сипляться йому на лице, на руки й на груди, на саме серце. Вiн роздивляється на той дивний лист i примiчає на самiсiнькому вершечку грушi якусь дивну птицю з золотим та срiбним пiр'ям. Птиця розпустила широкi крила, розпустила розкiшний, як у павича, хвiст та все спiвала, та все спускалась нижче по гiллi. З золотих крил посипались огнянi iскри, впади на ярий кришталевий лист, i лист ще краще задзвенiв i заспiвав вкупi з птицею. Птиця спускалась усе нижче та нижче. Миколi заманулось її впiймать… Вiн простяг руки, а iскряна птиця знов пурхнула вгору на самий вершечок, тiльки iскри посипались на траву, на його руки, на щоки i запекли.
Микола прокинувсь - i все диво хто його зна де й дiлось. Перед ним блищала зелена левада, млiла проти сонця чиста вода в Раставицi, а по другий бiк рiчки в березi стояла якась кругловида дiвчина, брала воду й спiвала пiснi.
Микола вгледiв її тонкий стан, сорочку з товстого полотна, червоне намисто на шиї; вгледiв її лице з чорними бровами. Дiвчина витягла вiдро води коромислом, вхопила другим кiнцем коромисла друге вiдро, жваво й проворно кинула коромисло на плече й пiшла на згористий берег мiж рiдкими вишнями.
Ще раз обернулась вона, зирнула на рiчку, на його, i вiн ще раз побачив її кругле лице, тонкий рiвний нiс, чорнi брови та чорнi товстi двi коси на головi. Вона все спiвала та спiвала, доки не сховалась на левадi в вербах.
Микола пiзнав дiвчину й не впiзнав: вона була не вербiвська. Вiн глянув на той камiнь, де вона стояла, i знов неначе побачив той гнучкий стан, те гарне, хоч i запалене на сонцi, лице.
"Що це за дiвчина? Де вона взялася в нашому селi?" - думав молодий Джеря, надiваючи шапку i перекидаючи свиту через плече. Вiн пiшов до хати, а та пiсня, а тi чорнi брови не сходили в його з думки.
Молодий Джеря перейшов невеличкий садок i поза хатою повернув на двiр. На призьбi сидiла його мати, Маруся Джериха, вже немолода молодиця, блiда, з темними очима, з сухорлявим лицем. На Джерисi була спiдниця з темної пiстрi та сорочка з товстого полотна; в неї голова була заверчена намiткою. Намiтка свiтилась, i через неї було видно високий очiпок з червоними лапатими квiтками на жовтогарячому полi. Жовтi старi чоботи були почерненi по самi кiсточки i тiльки халяви ще жовтiли. Чорнi брови здалеки дуже виразно чорнiли пiд бiлим пружком намiтки. Поруч з Джерихою сидiли чотири молодицi, позав'язуванi здоровими хустками на високих очiпках.
Старий Джеря в однiй сорочцi стояв коло ворiт, спершись на тин, i розмовляв з якимсь чоловiком. Молодицi розмовляли та цокотiли, як птицi на деревi. Джериха розказувала десятий раз, як її син тiєї недiлi перший раз читав апостола в церквi, як розгортав книжку, i як вийшов серед церкви, i як став, i як переступав з однiєї ноги на другу, як засоромився i почервонiв. Вона, очевидячки, була така рада, що в неї невеличкi темнi й яснi очi так i крутились на всi боки.
- Господи! скiльки я переносила дяковi курей, скiльки однесла полотна, яєць, грошей! А все-таки мiй Микола вивчився читать, дякувати господовi милосердному. Як заспiває мiй Микола в церквi, то я й сама не своя. Б'ю поклони та молюся та хрещусь… А це недавно я вже казала своєму старому, чи не час би оженить сина. Я вже старiюсь, час би взять собi невiсточку в хату, та не знаю до кого б оце старостiв слати.
Молодицi перебрали язиком усiх дiвчат на селi, пересудили й багатих, i бiдних, та й спинились на однiй; то була Варка, дочка одного вербiвського багатиря, молода й моторна дiвчина.
Джериха не вважала, що Варка була багатирка, а її син був убогий. Вона знала, що всi дiвчата водили очима слiдком за Миколою, а як вiн йшов вулицею, то вибiгали дивитись на його, аж перелази трiщали.
Сонце било промiнням з-за причiлка. Половина двора була вкрита ясним червоним свiтом, половина лежала в тiнi. Микола вийшов з вишника i попрямував до хати.
- За вовка промовка, а вовк i в хату! - промовила мати, вгледiвши сина. - А ми, сину, оце розмовляли за тебе, бодай не вадило, коли не чув.
- Про що ж ви розмовляли, мамо? - спитав син.
- А про те, що тебе час оженить! - сказала мати. I молодицi знов почали вихвалювать Варку на всi боки.
- Хвалiть, та глядiть, щоб часом не перехвалили на один бiк, - промовив Микола й почув, що в його душi лунає пiсня незнайомої дiвчини, а перед очима мрiє кругле молоде лице з чорними бровами.
В той час на вулицi мiж вербами затупотiв кiнь. З-за верби висунулась кiнська голова, а за нею зачорнiла висока шапка, зачервонiло повне лице з довгими чорними кудлатими вусами. Над ворiтьми блиснули вирячкуватi неласкавi сiрi очi. То був осавула. Вiн їздив по кутку й загадував на панщину.
- Завтра чоловiки з косами на лан косити овес, а молодицi з серпами панське жито жать! - закричав осавула над самою головою в Джерi, не знявши шапки й не поздоровкавшись з людьми.
Кiнь з осавулою посунувся далi проз ворота i сховався за вербами. Всi в дворi замовкли. Нiхто до осавули не привiтався, не кивнув навiть головою. Микола тихо промовив:
- А бодай тобi зацiпило! Кричить мов скажений, наче нам позакладало вуха!
Осавулин голос дав знать, що свято скiнчилось. Молодицi встали з призьби, розпрощались i пiшли з двору. Джериха встала й собi пiшла в хату. Слiдком за нею пiшов i син.
Джериха скинула намiтку й почала її згортувать, а згорнувши намiтку, помогла синовi складать бiлу празникову свиту дрiбними фалдами.
Свiт вечiрнього сонця заглянув в причiлкове вiкно i позолотив бiлу скатерть на столi, бiлу стiну з понамальовуваними червоними та синiми квiтками в зеленому листi. Тi здоровi квiтки були багато кращi од квiток, що малюють по стiнах дiвчата: їх малював Микола. Скраю на полицi, рядом з горшками, стояла дощечка з невеличким млиновим колесом та ступами. Микола зробив ту цяцьку кiскою. Робота була така гарна, така чиста, колесо було так штучно зроблене, наче його зробив справжнiй майстер. Рядом з колесом лежали на полицi Миколинi книжки: граматка, часловець та товстий псалтир.
Микола вчився читати з великою охотою, прочитав од дошки до дошки ввесь часловець i псалтир; i не раз в недiлю або в свято батько й мати загадували йому читати десятий раз той самий псалтир, самi сидiли мовчки, згорнувши руки, зiтхали, нiби й справдi розумiли. Вони тiльки знали, що там написано все по-божому, а що й до чого написано, того й сам Микола не тямив.
Ховаючи в скриню празникову одежу, мати знов почала мову про багатирку Варку.
- Пошлемо, сину, восени старостiв до Варки. В її батька є воли й корови, а в Варки чорнi брови. Чого ж тобi бiльше треба? Варка привезе до нас у хату не порожню скриню. Чи так, сину?
- Може, мамо, так, а може, й нi. Хто його зна, як воно буде.
- Чому ж нi? Чим же Варка тобi не до пари?
- Тим, мамо, що я її не хочу сватать.
- Та чому ж не хочеш? Вона ж, хвалить бога, дiвка здорова, робоча: буде нам помiч давати.
- Одчепiться, мамо, з тiєю Варкою. Варка та й Варка, неначе бiльше дiвчат нема на селi.
- Оце, який ти! Неначе мати тобi бажає лиха. Миколу взяла досада, що мати хвалить Варку, а не ту дiвчину, що недавно брала воду в березi.
- А кого ж ти думаєш сватать? Може, яку убогу? Про мене, бери й убогу; але тим не здобрiєш, бо й ми убогi.
Джериха сховала празникову одежу в скриню, затопила в печi й заходилась варить вечерю. Микола зняв з полицi скрипку i почав натягать струни. Ще малим хлопцем вiн зробив маленьку скрипочку й сам вивчився грати козачка. Тепер вiн уже став музикою, купив собi недорогу скрипку, пiдслухав усяких пiсень у других музик i часто грав до танцiв дiвчатам та хлопцям.
Микола направив струни, повiв смичком - i жалiбна пiсня розляглася по хатi. Вiн почав веселого козачка, а сам смичок знов повернув на жалiбну думу. Мати слухала, слухала та й сама зажурилась.
- Не грай, сину, такої жалiбної! В мене аж сльози навертаються на очi, - сказала Джериха.
В хату ввiйшов старий Джеря, високий, тонкий, з сивуватими довгими вусами, з нужденним блiдим лицем та смутними очима. Тяжка праця дуже заранi зiгнула його стан. Глибокi зморшки на щоках, на лобi, поморщена темна потилиця од гарячого сонця, грубi руки - все це нiби казало, що йому важко жилося на свiтi. На його пальцях, навiть на долонях, шкура так поморщилась та порепалась, нiби потрiскалась на жару. На лiвiй руцi всi пальцi трусились безперестану навiть тодi, як вiн спав. Скiльки вiн вижав, перемолотив та перевiяв тими руками хлiба на панщинi за свiй довгий вiк!
Сонце тихо сiдало за селом. Сiм'я сiла вечеряти коло порога надворi. Батько й мати все говорили синовi, що восени треба їм шукать невiстки, що вони стали старi, а панщина важка, податi великi.
Пiсля вечерi Микола взяв свиту й лiг спати на току, на соломi, але його не брав сон. Вiн лежав лицем просто неба й дививсь на темне небо, засiяне зорями, нiби чорне поле пшеницею. Вечiр був темний, теплий та тихий. Кругом стояли верби, грушi та вишнi, мов виробленi з каменя, а над вербами розстелялось глибоке темне небо. Густо-прегусто висипали зорi на небi. Микола не мiг одiрвать очей од неба, водив очима за зiрками, придивлявся до густої Квочки, до Воза, до Волосожара, i йому здавалось, що небо - то якась здорова дивна книга, а зiрки - то якiсь дивнi слова, та тiльки вiн не має хисту їх прочитать. Вiн вгледiв двi зiрки вкупi, i йому здалось, що одна зiрка - то його доля, а друга зiрка - то доля тiєї дiвчини, що перед вечором брала в березi воду.
За рiчкою заспiвали на вулицi дiвчата. Микола схопився, накинув свиту на один рукав, побiг до рiчки, перейшов через хисткий мiсток з двох обтесаних деревин, покладених на перехрестях з дрючкiв, з поренчатами по один бiк, i пiшов на вигiн, де пiд вербами збиралася вулиця.
Дiвчата й хлопцi тiльки що збирались, неначе птицi злiтались. Микола вгледiв пiд вербами нiби бiлi плями: то бiлiли на дiвчатах сорочки. Вiн попрямував до дiвчат. Незнайомої дiвчини не було мiж ними. Вiн тiльки почув, що дiвчата реготались, пригадували якесь чудне дiвчаче ймення i не пригадали.
На нашому кутку в Кавунiв найнялася з присiлка якась дiвчина, та так чудно її звуть на ймення, що, їй богу, нiяк не второпаю! Пригадую, пригадую, та нiяк не пригадаю! - говорила одна дiвчина до другої.
- Може, вийде на вулицю, то й сама пригадає, - обiзвавсь один парубок.
Микола догадавсь, що мова мовилась, мабуть, про нову дiвчину на селi, i почав ждать. Довго спiвали дiвчата, довго гуляли хлопцi, невважаючи на те, що другого дня треба було рано вставать, ще й на панщину йти, а дiвчина з чудним йменням все не виходила. Дiвчата зачiпали Миколу, жартуючи, а вiн усе стояв похнюпившись. Вже й вулиця розлетiлась, як i злетiлась, а дiвчина не виходила. Тихою ходою смутний Микола подибав додому; вiн вернувся на тiк i заснув мiцним, здоровим, молодим сном, забувши й дiвчат, i всi зорi на небi.
Другого дня зiйшло сонце, а Микола з батьком та матiр'ю вже й пообiдали. Батько з грабками пiшов косить панський овес, а мати пiшла на панський лан пшеницю жати. Микола, вкинувши в торбину шматок хлiба на полудень, пiшов на панський лан понад рiчкою. Поперед його йшла купа дiвчат з серпами. Дiвчата вгледiли на левадi кущ калини. На калинi вже червонiли кетяги ягiд. Дiвчата кинулись до куща, одломили по маленькiй гiлцi червоної калини з зеленим листям i позаквiтчували собi голови. Вони страхались, щоб часом хто не вгледiв, як вони ламали чужу калину. З-за верби вийшов Микола, i всi дiвчата, наче сполоханi птицi, знялися й побiгли, аж калину погубили по травi.
Микола догнав дiвчат на перелазi й зараз впiзнав ту дiвчину, що брала воду в березi: впiзнав її гнучкий, тонкий стан, чорнi брови, широкий лоб, кругле лице i двi товстi коси кругом голови, за котрими горiли на сонцi червонi ягоди калини мiж зеленим листом.
Вiн тепер придививсь, що в неї були темнi, як терен, очi i довгi-довгi чорнi вiї. Вона глянула на його й опустила вiї на щоки; вiї зачорнiли на молодих щоках, як шовк. На дiвчинi була дуже бiдна одежа: рукави на сорочцi були ледве поцяцькованi полiвкою та маленькими блiдими зiрочками.
Ту дiвчину звали Нимидорою. Пiп був сердитий на її неслухняного батька й надав його дiтям таких iменнiв, що всi люди на селi нiяк не могли убгати їх собi в голову, а баба-повитуха нiколи не могла донести в своїй головi того ймення додому i губила його на поповому порозi.
Тiй дiвчинi пiп дав iмення Минодора, а люди на селi звали її Нимидорою.
Як тiльки Микола пристав до дiвчат, всi дiвчата заразом так i заспiвали пiснi, мов пташки весною. Разом з дiвчатами заспiвала й Нимидора. Микола впiзнав її тонкий голос i чогось пригадав свiй сон пiд грушею. На його серце полилася така радiсть, таке щастя, що вiн не бачив стежки пiд своїми ногами. Йому здалося, що разом з Нимидорою заспiвала калина, заспiвало синє небо.
Дiвчата наздогнали ще одну юрбу женцiв, повернули з левади на шлях, зайняли постать на панському лану. Микола став жать на своїй постатi поруч з Нимидорою.
Сонце високо пiдбилось вгору; надворi стало душно. Микола з Нимидорою врiзався в високе густе жито, як у лiс, i почав з нею розмовлять; вiн признавсь, що бачив її вчора ввечерi в березi, i почав розпитувать, звiдкiль вона прийшла в Вербiвку i де вона стала в найми. Ласкавий голос молодого хлопця промовляв до неї, нiби голос рiдної матерi. Вона й сама незчулась, як одразу розказала йому про все своє життя.
- Я родом з присiлка Скряпчинцiв, - промовила Нимидора. - Моя мати вмерла й покинула мене маленькою. Я й не пам'ятаю своєї матерi: але як почну думати та нагадувать, то менi здається, що моя мати була висока та чорнява, гарна з лиця, краща од усiх молодиць, скiльки я бачила їх на свiтi, в доброму намистi, в червонiй з торочками хустцi на головi та жовтих сап'янцях. I тепер, де вгляджу високу чорняву молодицю в червонiй хустцi та жовтих чоботях, то менi здається, нiби я побачила рiдну матiр. Як була я малою, то менi було не раз сниться, що моя мати чеше менi коси, вплiтає червонi кiсники, вбирає мене в квiтки та в стрiчки, голубить та жалує мене. Мiй батько жив недовго й покинув мене сиротою. Мене взяв до себе дядько.
Я жила в дядька, доки пiдросла. Дядина моя була для мене дуже люта. Вона своїх дiтей жалувала, давала їм гостинцi, а мене все обминала. Оце було її дiти пустують, вона на їх сердиться, а на менi згонить злiсть. Вона мене й лаяла гiрше, i била гiрше, нiж своїх дiтей. До своїх дiтей було ледве доторкнеться долонею, а мене так лусне, що я не знала, де й дiтись. Нiколи я не носила нової одежi, нiколи я не мала нових кiсникiв, нової спiдничини; латана сорочка все було свiтиться на моїх плечах. Я було дивлюсь, як дядина голубить своїх дiтей, та все думаю про свою матiр: якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала й гостинця менi принесла б, i вишила б менi квiтками сорочку, i накупила б менi стрiчок та квiток. Було ляжу спати, плачу та думаю про свою матiр, то менi й сниться моя мати такою, як я собi її пригадувала.
Пiдросла я; мене один чоловiк найняв за няньку за три копи грошей та за сорочку на рiк. Господи! як я помордувалась з його малими дiтьми. Було хазяйка посадить менi на руки опецькувату дитину, а я ще й сама опецьок, сливинь дитина! Трохи не пiдвередилась тими дiтьми. Хазяїни пiдуть на поле, а мене покинуть дома з дiтьми. Дивлюся я, чужi дiти бiгають, гуляють в цiцi-баби, в хрещика, купаються, а менi не можна й одступать од дiтей. Господи, як менi хотiлось погуляти та побiгать! Якби була жива моя мати, i я гуляла б з дiтьми. "Ой мамо моя, доле моя! Нащо ж ти мене такою малою покинула?" - було, думаю я. Я ввесь свiй дитячий i дiвчачий вiк поневiрялась в чужiй хатi, у чужих людей i не зазнала ласкавого слова.
Стала я дiвкою й найнялася за наймичку в одного багатого чоловiка. Хазяїни були люди добрi, та не було менi вiльного часу нi поспiвать, нi потанцювати, нi сорочок хмелем повишивать. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде нiч, упадеш на голу лаву та й заснеш як мертва. Тiльки почне на свiт благословиться, хазяйка сама лежить, а мене будить корову доїти та до череди гнать. Було вийду на подвiр'я з дiйницею - соловейки щебечуть, аж садки розлягаються, небо ледве починає червонiть. Я сяду доїти корову, а менi здається, що я стою коло припiчка; в печi палає полум'я, а я висовую горщик з печi. Дою корову й сплю. Якби була жива моя ненька, вона б не будила мене вдосвiта з теплої постелi.
Нимидора замовкла й схаменулась, їй стало чудно, що вона розказує за себе хлопцевi, котрого побачила вперше; але як глянула вона на його чорнi очi, то їй знов схотiлось говорити про свою лиху долю.
- Яка ти, дiвчино, безталанна! - тихо промовив Микола. - Чи довго ж ти служила в того чоловiка?
Ласкавий голос зачепив Нимидору за саму душу. "Ой, гарнi ж, козаче, i твої карi очi, гарнi й твої чорнi брови! Вони випитають в мене всю щиру правду!" - подумала Нимидора та й знов почала розказувать.
- Три роки поспiль служила я в того багатого чоловiка, ще й на весiллi в його старшої дочки за дружку була.
- От, мабуть, надавали всякого добра дочцi? - промовив Микола.
- Що надавали, то надавали! Батько поїхав на ярмарок i купив скриню на колiщатах, здорову, гарну, зелену, з великими червоними квiтками. "Господи! - подумала я. - Ото якби менi така скриня!" Мати справила дочцi червонi чоботи, купила шiсть разкiв доброго рiзаного намиста з срiбним дукачем. Цiлу пилипiвку ми пряли на скатертi та на рушники. Настала весна. Ми пiшли на леваду бiлить скатертi та рушники. Вмочаю я рушники, розстелюю на зеленiй травi, а в мене з очей капають сльози. "Коли ж я собi, - думаю, - напряду на рушники, та ще й квiтками повишиваю". Чужа мати, чуже щастя тiльки жалю менi завдавало.
Нимидора заговорила про рушники, про весiлля, схаменулась i почервонiла, як польова макiвка. "Ой господи! Що це я верзу парубковi про своє весiлля!" - подумала вона; але глянула вона на Миколу, i його чорнi брови знов виманили у неї усю щиру правду.
- Сиджу я пiд вербою, стережу рушники та крадькома од хазяйки вишиваю хмелем собi сорочку; а на вербi сiла зозуля й почала кувать. "Не куй, сива зозуле, не кажи менi багато лiт жити! - промовила я. - Нащо менi молодi лiта та вiк довгий, коли я проживу його в наймах". Зозуля пурхнула з верби, а з-за верби гукнула хазяйка й почала мене лаять, що я не гляджу хазяйського дiла, а роблю свою роботу.
В Нимидори закапали сльози на снiп жита, на перевесло, i тi сльози наче вогнем впали на Миколину душу. "Серце, козаче! - подумала Нимидора. - Твоє ласкаве слово, твої карi очi чогось нiби стають менi за матiр, за брата, за все, за все, що було менi на свiтi найлюбiше, наймилiше". Нимидорi здалося, що їй стало легше на гарячому сонцi чуже жито жати на однiй постатi поруч з Миколою: неначе з неба повiяло тихим холодком зеленого гаю.
- Чи добре ж тобi, Нимидоро, тепер у Кавунiв? - спитав Микола.
- Де вже воно буде добре в наймах! Кавун чоловiк добрий, та зате Кавуниха дуже лиха; гризе мене, як iржа залiзо. Як тiльки Кавун ласкаво заговорить до мене, то Кавуниха зараз загне менi в батька-матiр. I я боюсь його ласкавого слова, як огню.
Микола заранi нажав копу жита й почав жати для Нимидори. Вiн врiзався в жито далеко од женцiв i все кидав жменi жита на Нимидоринi купки. Вiн забув на той час, що те жито було чуже.
Женцi вернулися з поля, вернувся й Микола. Джериха наварила на вечерю кулешу. Сiм'я сiла вечерять мовчки; важка праця одняла од усiх розмову; мати й батько не згадували про Варку, а Микола все думав про Кавунову наймичку Нимидору.
- Коли б ви, мамо, знали, як чудно звуть Кавунову наймичку, - обiзвавсь Микола.
- А як же її звуть? - знехотя спитала мати.
- Нимидора, - сказав Микола. - Сьогоднi вона з нами жала жито на лану.
- I справдi чудно; я б не хотiла, щоб мою невiстку так чудно звали, - сказала мати так собi, навмання. Син зморщив губи, насупив брови й скрививсь.
- Чи вийдеш в суботу на вулицю? - спитав другого дня Микола в Нимидори на лану.
- Рада б вийти, та Кавуниха не пустить, - сказала Нимидора.
- Та ти не питай її; хоч вистав вiкно, а на вулицю виходь.
- Може, й вийду… побачу… - сказала Нимидора. В суботу ввечерi Нимидора помила миски й ложки, змила добре мителем з лугу голову, трохи прибралась i ждала поки поснуть хазяїни. Вона лежала на лавi коло вiкна й зумисне трохи одхилила кватирку. Надворi вже зовсiм потемнiло. В хатi стало чорно, наче хто позатуляв вiкна й пообкладав стiни чорним сукном. В вiкно блиснули зiрки. Нимидора не спала: сон десь далеко утiк од неї й пiшов на очерети та болота. В неї щоки палали вогнем, а серце кидалось швидко, а душа холола од страху. В одсунуту кватирку було чуть дiвочi спiви на вулицi. Коли це за двором хтось свиснув раз, потiм другий i третiй, Нимидора тихесенько встала.
В неї руки трусились; вона ледве налапала коло сiнешнiх дверей засов, одсунула його й одхилила дверi. Дверi тихо рипнули.
- Хто там? - закричала спросоння Кавуниха та й знов захропла на всю хату.
Нимидора як стояла, так i скам'янiла. Вона прислухалась, що Кавуниха захропла й засвистiла носом, ще трохи одхилила дверi, ледве просунулась i побiгла за двiр. Там її ждав Микола. Вона з розгону наткнулась на його й стиха крикнула.
- Спить Кавуниха? - спитав Микола.
- Спить, аж носом свистить, - сказала Нимидора. I вони обоє пiшли на вулицю, де виспiвували дiвчата. Тепер Нимидорi здалось, що вона пурхнула на якийсь широкий без краю степ, в синє небо i летить на волi, i сама не знає куди. їй так стало легко, гарно, наче вона вдруге на свiт народилась, наче її рiдна мати встала з домовини й принесла для неї з того свiту нове щастя.
Довго спiвали дiвчата й хлопцi. Нимидора попрощалась з Миколою, повернула до Кавунiв, i знов наче перед нею стало пекло, куди їй треба було вертаться.
Прийшла вона до хати, хотiла одчинить дверi, - дверi не одчинялись: Кавуниха прокинулась, вийшла надвiр, догадалась, що Нимидора на вулицi, i засунула дверi засовом.
Нимидора сiла на призьбi й заплакала, потiм подумала, встала й пiшла на причiлок. Там був приставлений на горище товстий дрючок, по котрому кури лазили на сiдало. Нимидора, обпираючись об стiну руками, полiзла на горище по дрючку. Дрючок зiгнувся й трохи не переломивсь. Легко й прудко, як та коза, вона вхопилась за кiнець сволока, вискочила на сволок i крадькома полiзла на горище. Одна курка крикнула спросоння. Нимидора спустила ногу на драбину й налапала ногою купу колючок. Кавуниха обвiшала всi щаблi колючками. Нимидора поколола собi руки й ноги i почала злiзать в сiни по дверях. Вона стала великими пальцями на вершок дверей, налапала ногою клямку, легесенько скочила на землю, вбiгла в хату, впала на лавку й заснула, навiть не дрiмавши.
В недiлю вдосвiта Кавун встав, вийшов в сiни, глянув драбину, обквiтчану колючками, й крикнув на всi сiни, аж Кавуниха i Нимидора прокинулись.
- На бiсового батька ти оце заквiтчала колючками драбину, неначе молоду до вiнця! - гукнув вiн до жiнки.
- Чого це ти розносився з чортами до служби? Перехрести лиш перше лоба. Хiба не чуєш, що до церкви дзвонять, - обiзвалась з хати Кавуниха.
Нимидора вхопила кухоль з водою та швиденько дала драла надвiр умиватись.
- На те заквiтчала драбину, щоб твоя наймичка не бiгала до хлопцiв на вулицю! - промовила Кавуниха.
- А хоч би й побiгла на вулицю! Аби дiло робила! Хiба ж ти дiвкою не бiгала на вулицю?
- А не бiгала.
- Авже! Не бiгала. Як той чорт, плигала через тини та через перелази.
- Я була хазяйська дочка, а Нимидора наймичка. Коли найнялася, то нехай держиться хати, а то яка з неї буде робота вдень? Кунятиме над роботою цiлий день.
- Чи вже ж ти оце вночi бiгала з заступом за колючками?
- А хоч би й бiгала, що тобi до того? Чого це ти все оступаєшся за неї, наче вона твоя жiнка? Я понабиваю на щаблях голок та шпильок, не то що колючок навiшаю.
Кавун замовк, Кавуниха зцiпила зуби та все скоса поглядала на Нимидору, не говорячи до неї й слова.
- Не можна менi до тебе на вулицю виходить, - казала Нимидора Миколi в недiлю ввечерi.
- Буду слать до тебе старостiв, коли так; одначе батько й мати хочуть цiєї осенi мене оженити.
Нимидора почервонiла й трохи не зомлiла. Вона почала готувать рушники й одклада зайвi грошi на скриню.
Настала осiнь. Пан оповiстив, щоб весiлля справляли на селi заразом в одну недiлю, а хто опiзниться, то буде справлять другий раз, через мiсяць. Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювать сина женитись цiєї осенi й слать старостiв до багатирки Варки.
- Не хочу я сватать Варки, - сказав Микола, - бо маю собi дiвчину на примiтi.
- Кого ж ти, сину, маєш на примiтi? - спитала мати.
- Нимидору, Кавунову наймичку.
- Яку це Нимидору? Вона не вербiвська? - сказав батько.
- Вона, тату, з присiлка, сирота, i вже давно служить у Кавунiв.
- Як же ми будемо брать в свою хату невiстку, коли ми про неї нiчого й не чули? - аж крикнула Джериха, бiдкаючись. - Може, вона якась приблуда, бурлачка. Чи то мало тепер вештається по сахарнях тих бурлак?
Син почервонiв i розсердився.
- Ви, мамо, може, й не знаєте, а я її добре знаю: кращої од неї дiвчини нема на всьому селi.
- Ой господи милосердний! - крикнула Джериха й руки опустила, згадавши, що багатирка Варка не буде її невiсткою. - Так, сину, не можна свататься. Як же таки можна, не спитавшись броду, та в воду!
- Про мене, мамо, спитайте броду, - не будете жалкувать на Нимидору: вона дiвчина здорова, робоча, бо цiлий вiк була в наймах, а в наймах не можна сидiть, згорнувши руки. її дядько живе в присiлку Скрипчинцях.
Батько слухав мовчки й згодом промовив:
- Коли ти хочеш її сватать, то ми переднiше про неї розпитаємо в добрих людей та порадимось, а там, про мене, й сватай, коли вона здорова й не ледащиця.
Сталось так, як бажав син: перед покровою вiн заслав до Нимидори старостiв. Одного дня старости обмiняли хлiб, а другого дня Нимидора й рушники подавала.
Перед покровою Джеря з сином пiшов до скрипчинського пана просити, щоб вiн згодився пустить Нимидору з Скрипчинцiв. В Скрипчинцях був свiй пан, та ще й небагатий; вiн мав тiльки один присiлок i з великою неохотою пускав дiвчат замiж у чужi села. Джеря просив, благав, але все те нiчого не помогло. Пан сказав, що пустить Нимидору тiльки тодi, як з Вербiвки яка-небудь дiвка вийде замiж у Скрипчинцi. Микола вийшов од пана нi живий нi мертвий; вiн пiшов додому, не промовивши нi одного слова, ходив цiлий день, опустивши голову. Якби мiг, вiн, здається, задушив би пана своїми руками.
Вже прийшла осiнь. На селi почались весiлля. В церквi вiнчалось разом десять пар молодих. Нимидора стояла в церквi, а в неї сльози текли по лицi та крапали на намисто.
На Миколине щастя, один скрипчинський парубок посватав вербiвську дiвчину. Скрипчинський пан згодився одпустить Нимидору. Вся сiм'я в Джеринiй хатi наче ожила. Джериха готувалась до весiлля. Нимидора наче знов на свiт народилась.
Старий Петро Джеря вдягся в нову свиту, заткнув за пазуху пляшку горiлки, взяв хлiб пiд пахву й пiшов з одним старостою до батюшки годить вiнчання.
Батюшка у Вербiвцi був молодий i вже нагнав плату за треби вдвоє.
Джеря прийшов, поцiлував батюшку в руку, поклав на стiл хлiб, поставив пляшку горiлки й почав питать в батюшки, скiльки вiн схоче за вiнчання.
- Як даси п'ять карбованцiв, то повiнчаю сина, - сказав батюшка.
- Батюшко! I помилуйте, й пожалуйте! Я чоловiк убогий. Де менi в свiтi взяти п'ять карбованцiв? Нехай буде три карбованцi.
- Не можна, тепер i для нас час трудний. Все подорожчало, - сказав батюшка.
- Змилосердiться, батюшко! Їй-богу, не можу заплатить так багато. Нехай вже буде нi по-моєму, нi по-вашому: нехай буде чотири карбованцi.
- Нема що й говорить. Бери могорич та йди собi додому.
Джеря взяв могорич i хлiб та й пiшов з хати. Вiн постояв у сiнях, поговорив нишком з старостою та й знов вернувся в хату.
- Ну, що скажеш, Петре? - обiзвався батюшка з другої кiмнати.
- I помилуйте, i пожалуйте! Треба грошей i на весiлля, i на подушне. Їй-богу, багато для мене! Нехай буде чотири карбованцi. Це вже й бог так велiв.
Батюшка подумав, подумав i згодився.
- Давай могорич, - сказав вiн, - давай i грошi. Джеря закотив полу свити, засунув руку в кишеню, витяг звiдтiль бiлу хусточку з червоними пружками, вив'язав з узла карбованцi i поклав на стiл. Потiм вiн налив чарку горiлки й почастував батюшку. Батюшка випив сам i налив по чарцi Джерi i старостi. Вони випили, довго приказуючи до чарки, попрощались i пiшли додому.
Нимидора подякувала Петровi Кавуновi й пiшла в присiлок до дядька, бо в дядька мали справлять весiлля.
Старий Джеря й собi готувався до весiлля. Вiн купив десять вiдер горiлки: вiсiм вiдер взяв у жида за готовi грошi, а двi вiдрi узяв наборг. Микола просив батька одiслать кiлька вiдер до Нимидориного дядька; вiн добре знав, що у Нимидори нема грошей i що її дядько не покладе й шага на весiлля.
В недiлю пiсля вiнчання йшла з церкви Нимидора в квiтках, в стрiчках, з вишиваним рушником у руцi, весела й щаслива. Кругом неї вились дружки i спiвали весiльних пiсень. Просто з церкви вона пiшла з дружками до батюшки, до пана, а потiм до Джерi. Як угледiла її Джериха, як побачила її рум'яне лице, високий зрiст, то забула навiть на той час про багатирку Варку. Пiсля обiду в Нимидориного дядька на застеленому столi стояло соснове гiльце, обквiтчане колосками вiвса, калиною та барвiнком. На столi лежав здоровий коровай, обтиканий голубами, позолоченими сухозлiткою; кругом короваю лежали шишки. На посадi сидiла Нимидора, спустивши очi додолу, а кругом стола сидiли дружки й спiвали весiльних пiсень. В хатi було повнiсiнько людей. Дiти стояли на лавах, на полу, навiть на припiчку. Дружки спiвали, а Нимидора плакала. Вона згадала свою небiжку-матiр: "Якби була жива моя мати, в мене коровай був би бiлiший, i рушники були б не такi простi, й одежа на менi була б не така дешева. Не так виряджала б мене з дому мати, як виряджає дядина".
Перед вечором прийшов молодий з боярами, свашками та свiтилками. Нимидорi стало веселiше, але її думка все лiтала коло материної могили. Ввечерi дружки почали розплiтать Нимидорi косу й заспiвали сирiтських пiсень: як дочка нiби розмовляє з небiжкою-матiр'ю, просить матiр встати з домовини та подивиться на свою дитину, а мати одказує, що земля надавила їй груди, що вона вже не встане з домовини, а тiльки набiжить над селом бiлою хмаркою, впаде дрiбним дощем, гляне з високого неба на свою дорогу дочку. Нимидора почала прощатись з дядьком та з дядиною, згадала свою матiр, згадала своє сирiтство, свiй важкий молодий вiк у наймах, i так заплакала, що за слiзьми й свiту не бачила.
Ввечерi смерком одвезли молоду в Вербiвку. Як переїжджала молода через вербiвську греблю, хлопцi наставили кулiв, наклали соломи й запалили. На других кутках, де справляли чимало весiллiв, так само йшла перезва, i скрiзь по селi палало полум'я. Усе село нiби палало в час перезви, бо все село гуляло на весiллi. В близьких селах думали, що в Вербiвцi пожежа.
Другого дня, в понедiлок, не було й панщини. Все село гуляло на весiллях. На Нимидору надiли Миколину шапку, шапку оповили довгою червоною двойчастою стрiчкою, повели молодих до священика скривать. За молодими йшли музики, за музиками товпились натовпом чоловiки та молодицi. Ввесь батющин двiр був сповнений народом, бо в той час заразом привели скривать усiх молодих з села. В кожному кутку двора грали музики, танцювали молодицi, доки не вивели з покоїв молодих. Потiм приданки заспiвали, музики заграли. Народ рушив з двору. Пiднявся такий галас, що вже не можна було розiбрать, де спiвають, а де грають. Тiльки решета гули та бряжчали серед галасу й гаму, та вискакували з шуму дуже тонкi жiночi голоси. За двором народ розсипався на всi кутки понад Раставицею, i музики й спiви молодиць почали одрiзнятись однi од других. I ще довго потiм було чуть музики та спiви мiж вербами та помiж хатами.
В Джеринiй хатi цiлий день грали музики, цiлий день пили та закусювали. Випили всю горiлку, та ще й не стало; виїли цiлу дiжечку солоних огiркiв, цiлу дiжечку кислої капусти, поїли ввесь хлiб, всi паляницi. Старий Джеря витрусив усi кишенi, ще й у шинок на заставу однiс свiй кожух.
Ввечерi попiд дворами їздив осавула на конi i загадував усiм на панщину до току. Крик осавули дав знати людям, що весiлля скiнчилось. Всi почали розходитись, Джерина хата спорожнилась.
Ввечерi в Джеринiй хатi ледве блимав каганець. Джериха й Нимидора кинулись прибирать в хатi й перемивати посуд. Весiльний час одразу вийшов у всiх з голови. Джеря й Джериха помiркували, скiльки-то вони витратили грошей на весiлля. Треба було заплатить жидовi, оплатить подушне, нашаткувать другу дiжку капусти. Грошей не було нi копiйки.
- А що, стара, будемо робить? Чим будемо робити оплать? - промовив батько.
- Змолотимо та продамо половину хлiба. Цього року, хвалить бога, хлiб вродив дуже добре.
- А як не стане хлiба, що будемо їсти? - спитав батько.
- То заробимо, хiба не маємо рук, чи що? - обiзвався син.
- А коли ж то ми його заробимо? Хiба за тiєю панщиною похопишся заробить? - сказав батько.
- Бодай ту панщину дiдько забрав собi до пекла! - промовив син з злiстю.
Мати знов згадала про багатирку Варку, згадала дуже легку Нимидорину скриню й скоса зирнула на Нимидору. Нимидора поралась в чужiй хатi проворно, та якось незручно. В високому очiпку, в квiтчастiй здоровiй хустцi на головi, вона стала молодицею ще вища й показнiша, її чимале лице неначе побiльшало; чорнi брови були нiби намальованi на широкому чолi. В тихої та доброї свекрухи десь узялися гостренькi пазури та й висунулись, наче з м'яких котячих лапок.
Задумався батько, тяжко зiтхнувши, задумався й молодий Микола, засмутилась i мати. Тiльки Нимидора була щаслива: вона нiби знайшла свою рiдну матiр, свого батька, хату, бо для неї вже не треба було бiльше поневiряться в наймах у чужих людей.
- Лягаймо, невiстко, спати, бо завтра треба вдосвiта вставать та на панщину поспiшать, - сказала мати, стоячи перед образами i починаючи хреститься та молитись.
Другого дня тiльки що зiйшло сонце, а Джерина сiм'я вже й пообiдала, й вийшла на панщину; батько з сином пiшли на панський тiк молотить, а мати з невiсткою пiшли панськi коноплi тiпать.
Тiк був, як звичайно на селах на Українi, за панським садком в кiнцi села i вганявся далеко в поле пiд гору, обкопаний ровом, обсаджений високими розкiшними тополями та осокорами. Ввесь тiк, бiльше як на пiвверстви, був заставлений скиртами: десять довгих-предовгих скирт пшеницi стояло вподовж току; десять менших скирт жита стояло впоперек; скирти ярини, довгелецькi ожереди соломи тулились по закутках, неначе дрiбнi вiвцi мiж здоровим товаром.
День був ясний, сонячний та теплий. Починалось бабине лiто. Надворi стояла суша. Небо синiло, як лiтом. Сонце ходило на небi низько, але ще добре припiкало косим промiнням. Тихий вiтер ледве ворушився. Над полем миготiло марево.
Половина листя на вербах вже пожовкла, але на тополях, на осокорах лист зеленiв, нiби влiтку. Якби не жовте листя в садках, то можна було б подумать, що надворi не бабине, а справдiшнє лiто. Тiльки зелена низька озимина навкруги току нагадувала про осiнь. Надворi летiло павутиння. Все синє небо було нiби засноване бiлим, як пух, легким, як шовковi нитки, павутинням. Проти сонця павутиння лиснiло, наче легка лiтня бiла хмара порвалася на небi, розпалась на нитки, на тонкi пасма та й полетiла на землю. Павутиння летiло пучками, нитками, нiби клубочками, починками, то гнулося великими дугами, то мiсцями стояло просто, рiвними, як очерет, стеблами. Воно обснувало тополi, верби, стiжки, тини; маяло на вершечках садкiв, метлялось коло хрестiв та бань на церквi i знов летiло та летiло; хто його зна, де воно й бралося.
Чоловiки стояли рядками на скиртах, хапали снопи з довгої верстви й скидали додолу на тiк i снопи, i розв'язь.
На току гуменний одлiчував снопи для кожного молотника. Довгими рядками стояли молотники на току, наче закопанi по пояс в жовтiй соломi, i махали цiпами. Цiпи блискали на сонцi. Курява стояла над током, неначе починалась пожежа на току.
Микола молотив поруч з батьком.
- А що, музико, вигравай цiпом пiсля свого весiлля! - жартували чоловiки з Миколою.
Микола глянув на незлiченнi скирти, задумавсь i спитав у батька:
- Нащо то одному чоловiковi так багато хлiба? Господи! Чи вже ж вiн поїсть оце все?
- Ти б, сину, мовчав. Дивись, он недалеко стоїть гуменний; вiн почує та ще й пановi за це викаже. Це ж вiдомий на селi викажчик.
- Коли б нам, тату, хоч десяту частку однiєї скирти! Ото ми були б щасливi! - знов промовив Микола.
- Ой сину, мовчи лишень! Борони боже, як пан довiдається про твої слова.
Микола замовк, а його думка не замовкла. Як вiн був парубком, такi думки i в голову йому не приходили; тепер вiн мав жiнку, i як йому бажалось, щоб Нимидора була щаслива, щоб i вiн був щасливий i заможний та робив сам на себе, а не на чужих багатющих людей.
Зараз за током, коло самого панського садка молодицi на сонцi били на бительнях i тiпали коноплi. Мiж ними Микола впiзнав Нимидору, впiзнав її по високому зросту, по новiй квiтчастiй хустцi на головi. Йому заманулось пiти до неї, хоч ласкаве слово промовить, хоч подивиться на неї, та гуменний стовбичив над душею. Ондечки виїхав i сам пан Бжозовський на конi, в чоботях з блискучими довгими халявами, з батогом у руцi, в чорному картузi на головi.
- Коли ми, тату, перемолотимо оцi скирти? - знов спитав Микола.
- А тодi, як помремо, - сумно одказав батько, - а як цi змолотимо, то бог уродить другi, може, ще довшi.
Микола задумавсь i з усiєї сили так уперiщив снопа, що рипиця луснула i бич одскочив.
- Ану, синку, цiпом батька по лисинi, - загукали молотники, смiючись.
Старий Джеря й Микола ледве встигли змолотить свою частину до вечора. Ввечерi Нимидора з Джерихою принесли в ряднах одважене панське прядиво. Кожнiй молодицi, дiвчинi, навiть дiвчинцi пани накидали прясти на зиму по два пiвмiтки. Як не ставало прядива, то молодицi мусили докладати свого.
В довгi зимовi вечори та вдосвiта в Джеринiй хатi палали трiски та трусок на припiчку в челюстях. Коло печi Джериха та Нимидора сидiли й пряли панське прядиво. Микола стояв коло лежанки й м'яв ногами коноплi. Порох од конопель, од мичок тягся в комин, неначе дим. Молода Нимидора пряла й спiвала. Вона була зовсiм щаслива: тепер вона вже не наймичка, живе в своїй хатi. Пiсня сама наверталась їй на думку.
Микола кинув коноплi, сiв на лавi i задумався. Вiн думав про те, нащо його Нимидора повинна прясти не собi й йому на сорочки взимку, а комусь iншому…
Минула зима. Настало лiто, настали й жнива. Почалась спека. Жито, пшениця й овес - все разом поспiло й присохло. Люди вкрили панський лан i хапали панське жито, а людське стояло на пнi. На панському лану вже стояли полукiпки довгими стайками; на людському полi не видно було нi снопа.
Микола з батьком одбули три днi панщини, на четвертий пiшли жати своє жито, незважаючи на те що осавула звечора знов загадував на панщину, на згiннi днi; тi згiннi днi, що вся громада повинна була одроблять - то за чередника, то за титаря, котрi були вольнi од панщини, то за якийсь, вигаданий паном, шарварок, - пан одкладав на жнива, коли було й без того багацько роботи. Людське жито вже сипалось, а осавула все загадував на панщину на панський лан, щоб хапати своє жито та пшеницю.
Микола, замiсть панського лану, вийшов на своє поле; вiн стрiвся з людьми i тих намовив жати своє жито. Тiльки що вони зайняли постатi, од панського лану на конi вже катав конем до них осавула.
- Чому ви не йдете на лан, сякi-такi? - крикнув осавула.
Всi мовчали; Микола обiзвався:
- А тим, що ми вже одробили панщину, - сказав вiн.
- А згiннi днi хiба забув? - знов крикнув осавула i знов налаяв Миколу.
- Згiннi днi одробимо восени; он подивись лиш! Наше жито вже сиплеться; через день, через два воно вже вклякне! - промовив Микола.
Всi женцi стояли мовчки; в їх руках наче заклякли жменi жита та серпи; всi поглядали то на осавулу, то на Миколу.
Осавула замахнувсь на Миколу нагайкою. Микола одскочив у жито, пiднявши серп угору. Осавула круто повернув коня й покатав на панський лан.
- Боже мiй милосердний! - промовив старий Джеря. - Що ж оце ми наробили? Буде ж тепер нам!
Декотрi чоловiки дов'язували снопи, декотрi рушили до панського лану. Коли це на полi з'явився, нiби птиця, панський баский кiнь; на конi сидiв пан Бжозовський i лупив коня батогом. Осавула ледве встигав бiгти за ним i немилосердно толочив жито.
Всi люди стояли як укопанi, познiмавши шапки. Бжозовський прикатав, крикнув як несамовитий на людей, кинувся до Миколи й почав перiщить його батогом. Всi люди позабирали клунки з хлiбом i поплентались на панський лан. Пан звелiв привести їх усiх увечерi на економiю. На економiї їх усiх вибили рiзками, вибили й Миколу, вибили навiть старого Джерю перед його очима.
Микола вийшов на панський двiр i люто показав кулак, обернувшись до панського двора; старий Джеря йшов, низько похнюпивши голову. Обидва вони мовчки пiшли додому. Дома вони розказали за все Джерисi й Нимидорi. Мати й невiстка почали плакати.
Пишно викотився повний мiсяць з-за гори й освiтив ясним свiтом Вербiвку. Всi верби було видно, як удень.
Надворi стало ясно, хоч голки визбируй. Сiм'я довечеряла й сидiла мовчки на призьбi.
- Ходiмо, Нимидоро, жито жать! - промовив Микола. - А ви, тату й мамо, лягайте спати. Як пропаде жито, що ми будемо зимою їсти?
Нимидора встала, знайшла серпи, i вони обоє рушили на поле. Все поле жовтiло проти мiсяця, як удень. Все тiло в Миколи болiло й щемiло, болiла й душа його, але вiн мусив гнути спину. Нимидора кинулась на жито з серпом, як огонь на суху солому, i так працювала, так швидко жала, як огонь швидко їсть суху солому.
Високо покотивсь мiсяць на небi. Микола з Нимидорою склали два полукiпки жита й вернулись в село.
Од того часу пан мав на прикметi Миколу й звав його бунтарем. Осавула не раз кричав на Миколу, що вiн бунтує всю громаду в селi. Сам Микола дуже змiнився; бувши парубком, вiн смiливо дивився всiм в очi, був веселий, говорючий, любив часом пожартувать; тепер вiн похнюпив голову; рiдко смiявся, перестав жартувать, а часом було як кине на кого жартовливим словом, то нiби вогнем впече. Вiн зненавидiв свого пана.
Панський хлiб був вже вижатий. Все поле було вкрите копами та стайками, як небо зорями, а людський хлiб стояв, похилився i навiть вже сипавсь.
Зiбрав Джеря свiй хлiб, половину склав у стiжок, а половину змолотив на харч. Прийшов шинкар за грiшми. Джеря мусив везти хлiб на базар, продати i заплатить жидовi грошi та викупить кожуха. А тут треба було годувать панськi качки. Весною на економiї пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економiю двадцять качок. На качку давали з економiї по гарцевi зерна, але качка за лiто здохла б, а не прохарчувалась би тим харчем. Люди мусили годувать качок своєю пашнею.
Настала осiнь. Нимидора почiпляла за нiжки на коромисло десять пар качок i однесла на економiю.
Восени Нимидора мала вже дочку. Пiшла баба-бранка до батюшки по молитву.
- Яке ймення дав батюшка? - спитала Нимидора в баби. - Може, й моїй дочцi дав таке чудне ймення, як менi?
- Нi, дав ймення Любка, - сказала баба.
Третього дня породiлля вже встала з постелi й поралась коло хати. Старий Джеря й Микола були на панщинi. Проз двiр їхав конем осавула, заглянув у двiр i вгледiв на дворi Нимидору. Вiн зскочив з коня i вбiг у двiр.
- А чом ти, суча дочко, оце й досi не виходиш на панщину? - крикнув осавула й ударив Нимидору нагайкою по спинi.
Нимидора крикнула й залилась слiзьми.
- В мене родилось дитинча; ще ж сьогоднi тiльки третiй день, - ледве промовила вона крiзь сльози. Осавула схаменувсь i крикнув:
- Гляди ж менi, щоб завтра вийшла на леваду обшморгувать буряки-висадки!
Породiллям пани давали тiльки три днi вольного часу на одужання, а четвертого дня вже гнали їх на панщину до легшої роботи.
Ввечерi прийшов Микола. Нимидора показала йому синяк на спинi. В Миколи запеклось серце, а в душi заворушилась думка помститись за себе, за батька, за Нимидору.
А тут саме настав час платить подушне. Батько з сином думав, думав, де б то взяти грошей, i надумав продати кабана, що годували к рiздву. Продали кабана, а самi зостались без сала й цiлi М'ясницi їли пiсний борщ та пiсну кашу, неначе в пiст.
Настав великий пiст. Одного вечора старий Джеря прийшов з панського току та й зваливсь; в його нiчого не болiло, але уся його сила хто його зна де й дiлась! Тонка шия стала ще тонша; сухе лице стало ще сухiше, очi позападали дуже глибоко, а обидвi руки по самi кiсточки так трусились, що вiн не мiг нiчого держать в руках. Важка робота виссала в його сливе усю кров. Вiн лежав на печi та все дивився на стелю, широко розплющивши очi. Пролежав вiн тиждень, навiть не стогнав, i лице в його стало нiби припадать землею.
Микола пiшов до батюшки й просив його висповiдать старого батька. Батюшка прийшов, висповiдав Петра, побачив, що вiн захляв, i звелiв йому їсти в пiст скоромне.
- Батюшко, хiба ж у мене душi нема, щоб я в пiст їв скоромне! - промовив Джеря тихим хриплим голосом.
- То їж, Петре, хоч кашу з молоком; слабому бог простить, i я тобi прощаю, - промовив молодий священик.
- Не буду, батюшко, їсти: грiха боюся. Я чоловiк старий, не сьогоднi-завтра вмру. Та й де того молока дiстать? Ми вже так вихарчувались, що їмо самий хлiб та цибулю, та й хлiба до нового не стане. Треба хлять, хоч i не хочеш.
- Про мене, як знаєш, а я тобi раджу й дозволяю їсти скоромне, бо ти, дiду, охляв i захляв.
Петро тiльки рукою махнув.
В чистий четвер Джеря вмер, та все наказуючи синовi не зачiпать осавули, не зачiпати пана та робить мовчки панщину.
- Ти, сину, нiчого не вдiєш, а собi лиха накоїш. Пан оддасть тебе в москалi, - промовив Джеря та й умер, побитий лихою годиною. Важка праця виссала з його усю силу. Вся його сила пiшла на чужу користь, в чужу кишеню, - на дорогi оксамитовi сукнi, на золотi сережки панiї Бжозовськiй, на дорогi наїдки та напитки, на дорогi панськi примхи та витребеньки.
В велику п'ятницю поховали старого Джерю. Сiм'я їла паску з слiзьми. Микола ще бiльше зажуривсь, бо за помершого батька треба було платить подушне як за живого, доки не вийде нова ревiзiя.
Настала пишна та тепла весна. Зеленiли верби в березi, зазеленiла трава на левадах. Джерин садок заквiтчався бiлим цвiтом. Все цвiло та зеленiло, тiльки Микола ходив сумний та невеселий.
Був тихий весняний вечiр. Нимидора поливала розсаду на грядках; Микола носив воду з Раставицi. Нимидора розцвiлась, як повна троянда. На зелених грядках, на зеленiй левадi, проти ясно-зеленого листя верб, її брови чорнiли, як чорнобривцi. Вона була весела й спiвала. Микола стояв над вiдрами, похнюпивши голову. В лузi десь далеко кувала зозуля.
- Чого це ти розспiвалась, неначе дiвка? - ледве промовив Микола. - Ти спiваєш веселої пiснi та ще бiльше менi жалю завдаєш.
- Це я згадала, як колись в наймах крадькома вишивала сорочку та кляла зозулю; а тепер слухаю, як кує зозуля, та так менi забажалось, щоб вона накувала менi багато год живоття. Як гляну я навкруги на цей зелений город, що оце засiяла, та як згадаю, що я тепер хазяйка, то менi аж веселої пiснi хочеться спiвать.
- Спiвай, жiнко жалiбної, то менi, може, буде легше, - промовив сумно Микола. - Чогось менi так важко на серцi, така в мене журба, що я й не знаю, де й дiтись!
- А чого ж оце тебе журба бере?
- А тим, що нам погано жити на свiтi. Вмер батько… i за мертвого плати подушне, i за живого плати подушне. Я вже не знаю, чим винна та душа, що за неї треба щороку платить подушне.
- Дасть бог, вродить хлiб, то й заплатимо.
- Нехай же переднiше вродить; а коли вродить, то чи дасть пан завчасу його зiбрать та звозити в тiк.
Нимидора перестала веселої пiснi спiвать, забрала вiдра, i вони обоє мовчки пiшли до хати.
Микола ввiйшов у хату, сiв за столом, пiдпер голову долонею та все думав. Мати з Нимидорою порались у хатi, готували вечерю, а вiн усе сидiв i слова не промовив. Нимидора розказала матерi за розмову з ним на городi.
- Чого ти, синку, журишся? Дасть бог хлiб, то ми якось-таки оплатимось. Ти б, сину, пiшов до Києва, поки не настала робота в полi, та помолився богу. Може б, нам господь послав талан та добрий врожай на полi, - вговорювала мати сина.
Микола сидiв i слова не промовив. Його довгий чорний вус спустився вниз, неначе п'явка; густi брови були насупленi. Микола мовчки вийшов у садок i пiшов через садок на леваду. Сонце сiдало за вербами, наче гасло, а в його на серцi неначе гадина сидiла та все ссала та ссала за саму душу. Вiн усе думав, нащо то бог так вчинив, що недобре роздiлив долю мiж людьми: одним дав панство й степи, й лани, а другим дав важку працю, бiднiсть та трохи не торби. Вiн вернувсь до хати, згорнувши руки на грудях.
- То як же сину, чи пiдеш до Києва? Як пiдеш на прощу, то я насушу тобi сухарiв на дорогу, - говорила до його мати, вештаючись коло хати.
- Не пiду, мамо, до Києва, не хочу молитись та дурно боговi пороги оббивати. Коли є той бог на свiтi, то вiн бог панський, а не мужицький, бог все добро оддає панам, а пан не дає нiчого, - сумно промовив Микола.
- Свят, свят, свят! Господи милосердний! Що це ти верзеш? Схаменись лишень та подумай, що ти бовкнув? Тим-то нам господь долi не дає, що ми таке верземо та богу не молимось? - промовила Джериха та й перехрестилась.
Микола ввiйшов у хату, достав з полицi псалтир, розгорнув i почав читати. Псалтир здався йому темнiшим од темної ночi: вiн не знайшов у ньому поради й одповiдi на свою важку думу, згорнув його i мовчки поклав на полицю.
Од того часу Микола почав часто задумуватись. Мати чiплялась до його, питала в його, що в його болить, i вже хотiла йти на пораду до знахурки.
- Нi! Вже, мамо, не поможуть менi знахурки, - одказував вiн матерi. Тiльки Нимидора своїми пiснями, веселими словами та чорними бровами трохи розважала його.
Настали жнива. Хлiб не дуже вродив. Пан почав знову одлiчувать згiннi днi та шарварки саме в жнива, а не восени. Микола намовляв людей не йти на тi згiннi днi та мерщiй хапати свiй хлiб з поля. Осавула розказав пановi, що Микола Джеря знов бунтує народ. Бжозовський нахвалявся оддать Миколу в москалi. Та звiстка дiйшла до Джерихи.
- Сину, не зачiпай лиш ти осавули, не дражни пана! - благала мати Миколу. - Ти знаєш, що ми панщаннi люди: пан зробить з нами, що схоче, i вволить свою волю.
- Як же його не зачiпать, коли вiн нiби знущається над нами. Я б раднiший мовчати, але ми пухнемо з голоду, а вiн такий гладкий, що в свою шкуру не потовпиться.
- А що ми робитимемо, як вiн оддасть тебе в москалi? - сказала мати.
- Не дiжде вiн того! - крикнув Микола, i його очi заблищали, неначе хто кинув двома iскрами, як у того вовка.
Микола вже був не молодий хлопець, а чоловiк з довгими вусами, з мiцним станом, широкими плечима та мiцними руками.
Мати замовкла. Нимидора почала плакати. Миколу взяв за серце не жаль, а взяла злiсть. Вiн вийшов у садок, сперся на тин i довго стояв, поки не прохололи його голова й груди.
Одбули люди панщину, одбули вже й згiннi днi, а все-таки не вижали панської пшеницi до решти. Пшениця в пана вродила, як лiс, густа, як щiт. Бжозовський зiбрав людей i оповiстив, що дасть жати за снiп, але давав дуже малий снiп. Микола не втерпiв i вихопився перед паном з словом, що люди пiдуть жати до графа.
За ним обiзвався i Петро Кавун, а далi ще кiлька чоловiкiв.
Бжозовський спахнув: його червоне повне лице стало ще червонiше, сiрi очi аж налились кров'ю. Вiн зненавидiв Миколу, бо вгадував в його гордих, смiливих карих очах велику ненависть до себе. Ту злiсть примiчав вiн навiть в його довгих чорних вусах, в мiцно стиснених губах, в твердому неласкавому голосi. Вiн затупотiв ногами на одному мiсцi й крикнув:
- То ти смiєш менi цвiкать в вiчi? То ти смiєш менi пiдбивать народ? Та я зараз дам знать становому й накличу повне село москалiв. Я вас поб'ю московськими руками й оддам усiх бунтарiв-хазяїнiв у москалi! Я вас на Сибiр запроторю! - крикнув Бжозовський несамовито та все тупотiв ногами на одному мiсцi.
Пан прогнав Миколу й Кавуна з-перед очей, одначе поступився громадi бiльшим снопом. Вiн боявсь, щоб часом люди i справдi не пiшли на графський лан на заробiтки.
Прийшов осавула й запер Джерю, Кавуна i ще чотири чоловiки в холодну на висiдку. В пана була думка й справдi оддать Джерю й Кавуна в москалi.
Посидiли вони взапертi день, а другого дня їх випустили, бо треба було панську пшеницю дожинать. Пiшов Микола з чоловiками додому та, йдучи, нишком змовлявся з ними. Вони знали вдачу свого пана i постановили втiкать з села на далекi сахарнi, поки мине некрутчина.
Тим часом трапилась несподiвана подiя. Осавулину жiнку давно дражнили на селi злодiйкою, i хазяйки нiчого не клали напохватi, де вертiлась осавулиха. В Кавунихи раз пропав шматок полотна, що бiлився на левадi. Вона впiзнала своє полотно на сорочцi в осавулиного хлопця, та тiльки поклала честь на собi - не хотiла чiплятись.
Саме тодi Кавун заколов кабана. Осавулиха навiдалась до Кавуна в хату i вхопила пiд полу два шматки сала. Проворна Кавуниха зараз постерегла, глянувши на купу сала на столi, прожогом побiгла слiдком за осавулихою, витрусила своє сало й наробила галасу на ввесь куток. Збiглися люди. Прибiг i Микола i почав кричать, що злодiйку треба повести по селi з музиками. Микола порiзав шматки сала на четвертини, понизав їх на мотузок i почепив осавулисi на шию. Баби вхопили осавулиху попiд руки та й повели по селi. Микола йшов попереду й грав на скрипцi. Кавуниха грала рублем на качалцi. Осавулиха йшла i не знала, де дiти очi од сорому. Дiти юрбою бiгли слiдком; люди вибiгали з дворiв дивиться на ту комедiю.
Осавула, довiдавшись про цей Миколин та Кавунiв вчинок, спересердя пiшов до пана й розказав, що молотники крадуть з панського току жито; поробили собi здоровi кишенi i щовечора насипають повнi кишенi пашнi, вертаючись додому. Вiн понабрiхував на всiх тих, що водили по селi його жiнку, а найбiльше на Джерю та на Кавуна.
По селi пiшла про це чутка. Всi люди загомонiли, що осавула грiха не боїться: сам бреше, i ще й виказує пановi, як люди крадуть панську пашню. Микола з товаришами засiв на засiдки на левадi мiж вербами, i саме тодi, як осавула вертався од пана, вони вискочили з-за кущiв, простягли осавулу й дали йому пiвсотнi добрих київ.
- Оце тобi за пана, а це - за панiю, а це - за панщину, - приказував Микола, - адже ж пан не шкодує сiна своїм волам, ще й брагою їх поїть, а ми так само панськi, робимо пановi, як воли, вiн нас не частує брагою, а рiзками. Панське добро - то й наше добро, бо то наша праця, а земля божа, - говорив Микола, луплячи осавулу палицею.
- Оце тобi за те, щоб ти пам'ятав, що виказувать панам на людей грiх, бо ми не крали в пана, а своє брали й вертали собi, - приказували чоловiки та все гнались за осавулою навздогiнцi, та все лупили його по спинi палицями.
Осавула так боявся того грiха, що признавсь навiть в йому на сповiдi батюшцi; але все-таки пiшов до пана й розказав, хто його попобив палицями. Пан постановив оддать Миколу, Кавуна i їх однодумцiв в москалi, та ще як можна швидше.
Пiшла чутка про некрутчину. В Скрипчинцях вже ловили некрутiв i забивали в колодки. Микола й Кавун з товаришами постановили того-таки вечора тiкати на сахарнi в Стеблiв, у Канiвщину.
Настав темний осiннiй вечiр. Все небо було засноване хмарами. Надворi було поночi, як у погребi. Джеря повечеряв з Нимидорою та з матiр'ю, сiв коло стола i задумавсь. Мати полiзла на пiч i незабаром заснула. Нимидора розклала в челюстях огонь i сiла коло припiчка прясти. Червоний свiт миготiв по бiлих стiнах, по молодому Нимидориному лицi. Мичка на гребенi свiтилась наскрiзь. Гребiнь чорнiв зубцями проти вогню. Микола сидiв кiнець стола й не зводив з Нимидори очей. Його темнi смутнi очi блищали в темрявi. В його на душi було так важко, так тяжко, що й Нимидоринi брови не могли його розважить. Микола сидiв, одягнутий в свиту.
- Чом, це ти, Миколо, не роздягаєшся? - спитала в його Нимидора.
- Кидай, Нимидоро, прясти. Йди сядь коло мене, я щось маю тобi казать, - промовив Джеря дуже тихо, щоб не збудить матерi.
Нимидора поклала гребiнь на днище й сiла коло його.
- Скажу тобi, моє серце, що на душi маю: я тебе, молоду, цього вечора покинуть думаю. Я задумав цiєї ночi втiкать з села з Кавуном та ще з чотирма, чоловiками.
Нимидорi неначе хто гострим ножем штрикнув у серце. Вона охолола, отерпла, зблiдла й сидiла мов нежива.
- Не бiйсь, Нимидоро, й не журись. Пан хоче нас оддать в москалi; як вiн нам обголить лоби, то ми тодi пропащi навiки; а тим часом ми втечемо на сахарнi, перебудемо цей важкий час та й знов повертаємось. Може, воно якось перетреться, перемнеться та й так минеться.
- Ой, не кидай мене, моє серце, бо я пропаду! - несамовито крикнула Нимидора на всю хату неначе не своїм голосом.
- Цить! Не кричи й не тужи! Ти збудиш матiр: ви наробите галасу, тодi я пропащий.
Нимидора пiдвелась з лави i знов упала на лаву мов нежива.
- Я не навiки тебе покидаю; я зароблю грошей i знов вернуся.
- Коли покидаєш мене, то бодай ти покинув хлiб їсти й воду пити! - промовила Нимидора без слiз, наче простогнала.
- Не проклинай мене, i не лай, i не плач! Ти думаєш, менi легко тебе покидать? Доле моя. щастя моє! - неначе простогнав Микола, вхопивши Нимидору в обнiмок i сам залився сльозами, як мала дитина. - Пiду з села, бо тяжко менi жити; пiду в лiси, пiду в степи, пiду в пущi й на гострi скелi, а панщини таки робить не буду i в москалi не пiду. Пiду втоплюсь, об камiнь розiб'юся! Нехай звiрi розшарпають моє тiло, а я все-таки втечу. Все одно менi пропадать! -сказав Микола.
- Що ж я буду в свiтi божому дiяти сама з малою дитиною? - промовила Нимидора й почала гiрко плакати. Вона тужила й голосила голосно, як тужать по мертвому, i аж побивалась на лавi.
- Не плач, Нимидоро! В мене серце запеклось i без твоїх слiз. Мене нужда iзсушила, iзв'ялила, як холодний вiтер билину в полi. Моє серце наскрiзь ножем пробите. Знайди менi сорочки, знайди харч та й бувай здорова! Як не вмру, повернуся, i повернусь не вдень, а вночi застукаю в кватирку, а ти одчиняй дверi.
- Пропаща я навiки! Боже милосердний! За що ж ти нас так тяжко караєш? Коли ж тебе дожидать додому?
- "Тодi жди мене в гостi, як виросте в тебе у свiтлицi трава на помостi", - одказав Микола словами пiснi, - а ти не ламай рук, не суши очей та доглядай матерi й дитини. Як не вмру, то вернуся, нiде не дiнусь.
Нимидора кинулась до колиски й схилилась, i нiби впала на дитину.
- Серце моє, дитино моя! Ти й не знаєш, що зостаєшся сиротою! - плакала Нимидора, задавлюючи хрипкий голос у грудях.
- Нимидоро, годi голосить та плакати! Мене ждуть люди. Давай мерщiй сорочки, давай харч та виряджай мене в далеку дорогу.
- Не йди! Переночуй хоч одну нiченьку дома!
- Не можна. Ми змовились; мене ждуть люди. Завтра мене заб'ють в кайдани, тодi я пропащий навiки.
- Бодай всi нашi сльози впали на того, хто нас розлучає! Лучче я була б маленькою пропала, лучче б поневiрялась довiку в наймах, нiж маю терпiти таке горе! - промовила Нимидора i почала шукать сорочки в скринi й складати їх у мiшок. Микола вдягся в кожух, надiв шапку, кинув у мiшок скрипку, поклонився до матерi, поцiлував дитину i блiдий, як смерть, сумний, як осiння нiч, вийшов з хати. Нимидора вийшла слiдом за ним.
- Прощайте, рiднi пороги, де походжали мої ноги! Прощай, Нимидоро! Згадуй мене, моє серце, вiрними словами та дрiбними сльозами, а я тебе, доки живий буду, довiку не забуду.
Надворi було поночi. Нiч була темна, але тиха. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе чорною рiллею. Нимидора випровадила Миколу за ворота i насилу дiйшла до хати.
Микола пiшов на вигон, де стояли старi верби: там його ждав Кавун i чотири чоловiки, що налагодились потаєнцi втiкать на сахарнi.
Нимидора вбiгла в хату, впала на лаву, схилилась на стiл, голова упала на руки, i довго-довго плакала i побивалась. Гарячi сльози обливали її руки, лились на стiл, як кринична вода ллється з джерела на траву. Вже трiски на припiчку погорiли, i тiльки одна головешка жеврiла в попелi, мигочучи синiм одлиском. Вже в хатi стало поночi, а Нимидора все плакала. Вона виплакала всi сльози, а сон утiк од неї десь далеко в поле.
Коли це одразу в хатi стало видно, як удень. Стiни, пiч, лежанка, колиска, образи - все нiби облилося кров'ю. Червоний свiт миготiв нiби хвильками й брижжами по стiнах, трусивсь, переливався з стiн на стелю, на жердку з одежею.
Нимидора схопилась з мiсця i глянула на вiкна. Три вiкна були нiби завiшанi знадвору червоними кривавими хустками. Нимидорi здалося, що вона збожеволiла. Одначе вона кинулась до колиски, вхопила за бильця колиску з дитиною i рвонула її так, що всi вiрвечки порвалися, крикнула не своїм голосом i вибiгла надвiр. Слiдком за нею вибiгла стара перелякана Джериха.
Надворi було видно, як удень: було видно все дерево в садку, всi верби, кожну гiлляку, кожний збляклий жовтий листок, що телiпався на гiллi.
Увесь двiр, садок, хата - все було залите червоним свiтом, нiби кров'ю.
Нимидорi здалося, що горить її хата, що вона вже уся палає полум'ям, що горить садок, горять верби, горить комора, їй здалося, що горить усе небо, що запалилась уся земля пiд її ногами.
- Рятуйте, хто в бога вiрує! - крикнула Нимидора. - Рятуйте дитину, рятуйте Миколу! Мамо! рятуйте Миколу, бо вiн пропаде з тiлом i душею.
- Бог з тобою, дочко! Це ж не ми горимо; це пожежа десь далеко на селi, - обiзвалась мати, поправляючи хустку на головi.
На селi гавкали собаки, спiвали пiвнi. Десь далеко було чути шум та гам, неначе пiд землею. Всi люди на кутку спали. Нiде не видно було нi живої душi.
- Мамо, рятуйте Миколу! - знов закричала Нимидора, пригортаючи колиску до грудей.
- Де ж Микола? - спитала мати.
- Помандрував, покинув нас! - крикнула Нимидора.
- Коли? - спитала мати.
- Оце тiльки що розпрощався зо мною i вас не звелiв будить та й пiшов у мандрiвку кудись.
- Боже мiй, свiте мiй! Чом же ти мене не збудила?
- Я свiту за слiзьми не бачила, я про вас i забула. Стара мати заголосила на ввесь двiр, а за нею й Нимидора, вертаючись у хату з колискою.
- Що ж ми тепер в свiтi божому будемо дiяти та робити без хазяїна? - насилу промовила мати крiзь сльози.
Нимидора тiльки голосила без слiз: в неї слiз не стало.
А тим часом Микола з товаришами мандрував з села, та не шляхом, а просто через поле межами. Вони всi йшли мовчки, притаївши дух i не оглядаючись. Вже вони вийшли на гору, вже одiйшли далеченько од села i дiйшли до лiсу. Коли це одразу перед їх очима освiтився лiс легеньким червонуватим свiтом. В селi бевкнув дзвiн на гвалт i жалiбно розлився його гук по полi, попiд лiсом. Всi вони разом обернулись назад.
Панський тiк по другий бiк села було видно ввесь, як удень. По самому краю од поля горiв довгий ожеред соломи. Над ожередом стояло полум'я, неначе кучерява вогняна квiтка, однизу вузенька, вгорi широка з позакручуваними листками. Полум'я стояло рiвно, наче свiчка палала. Надворi було тихо й поночi. Кучерявий дим йшов просто вгору до самих хмар. Рядом з ожередом вже займався довгий стiжок нового жита, а серед рядка стiжкiв знов спалахнула вогняна квiтка, лизнула тричi огняним язиком вгору i запалала рiвним кучерявим полум'ям. Пiсля того запалали всi стiжки суспiль, що стояли рядом до самого поля. З десять скирт хлiба палало заразом, наче десять ставникiв горiло, а од їх пiднiмався густий дим, то чорний, як смола, то бiлий, як осiннiй туман. Вгорi дим зливався докупи в один страшний стовп та все йшов угору до самих хмар. Все чорне небо вгорi заблищало вогнем, замиготiло рiвними хвилями, неначе клiпало якимсь страшним оком, кидаючи кров'яний свiт на село, на ставок, на рiчку, на греблю, на верби, на широку долину. Кругом неба однизу, стояла чорна, як земля, смуга, неначе огняне небо було пiдперезане оксамитовим поясом. Свiт був такий ясний, що тополi на окопi кругом току було видно, як удень. На тополях половина листя була зелена, а половина жовта. Зелений лист проти вогню був нiби обмочений в густу запечену кров; жовте листя стало рожевим, неначе хто його облив вишневим соком. Чорнi стовбури тополь чорнiли проти вогню, нiби викованi з залiза. Все село було видно, як на долонi, з усiма бiлими хатами, з клунями, з церквою, з садками й вербами. Ввесь широкий ставок був нiби залитий кров'ю. Раставиця крутилась на левадах, нiби вогняна гадюка, що сипле iскрами, а в кров'яному ставку одбивались чорнi стовбури осокорiв, чорне безлисте гiлля верб, неначе в прозору кров хтось накидав чорного дроту та залiзних стовпiв.
Дзвiн сумно бевкав на гвалт. Пан вискочив з двору на конi, а за ним козаки. Осавула покатав конем по селi будити людей, зганяв їх гасити пожежу. Загавкали й завили на селi собаки, завештались люди, i всi побiгли до току, чоловiки з сокирами, молодицi й дiвчата з вiдрами, дiти з порожнiми руками обстали лавою огняний тiк, пороззявлявши рота й стоячи на одному мiсцi. Одна баба з ляку чогось прибiгла з кочергою i стояла з нею, неначе донський козак з списом. Пан кричав, осавула верещав, економ репетував, скакаючи скрiзь на конях та зганяючи народ. Народ i собi кричав, та все стояв на одному мiсцi. Кiлька десяткiв чоловiка розкидали стiжок i кидали снопи за окiп на поле. Двоє барил з водою стояло коло стiжка. Люди нащось лили воду вiдрами в огонь, неначе грались в якоїсь iграшки.
А полум'я йшло далi в осередок току, до клунi. Другий рядок старих скирт чорнiв проти вогню, неначе якiсь здоровi й довгi чорнi звiрi стояли рядками коло полум'я. Зайнялись i тi старi скирти, i неначе з землi виник одразу другий ряд огняних кучерявих квiток. Огонь лився далi, мов хвиля на водi; можна було бачити очима, як вiн посовувавсь по стiжках. Вже зайнялась довга здорова клуня. Купа чорного диму вихопилась з-пiд її високої покрiвлi, прорвалась i валувала вгору, нiби вище од самих хмар. За димом палахнуло полум'я й обхопило клуню в одну мить з усiх бокiв. Почали летiть нiби пучками й фонтанами iскри. Шматки кулiв летiли вгору й горiли, розсипались на повiтрi й трусили iскрами додолу на поле. З полум'я з осередку несподiвано схопився вихор, неначе клуня роззявила рота, позiхнула й засопла на всю пельку. Вихор закрутив вогнем. З огню почало викидать цiлi снопи й шпурляло їх угору, як кидають подавальники вилами снопи на стiжок.
Сполоханi горобцi та голуби вилiтали з соломи та з стiжкiв, пiднiмались угору, чорнiли в диму, наче хто кидав грудками, а потiм займались вгорi на вогнi, трiпали вогняними крильцями й падали нiби кулями й грудками в огонь, неначе зверху крапав iскряний дощ.
Весь тiк палав до останнього стiжка. Навкруги окопiв тополi посохли i незабаром запалали, неначе рядки ставникiв. Швидко дим став менший i бiлiший. Де були стiжки, там лежали й жеврiли купи вогняної мерви. Тополi жеврiли, неначе хто позабивав розпеченi в огнi червонi залiзнi кiлки. Небо миготiло слабкiше й тихiше. Червоне кружало серед неба поменшало, а оксамитовий чорний пояс внизу над землею все ширшав, доки не пiднявся до самої середини неба.
Шiсть чоловiка стояли пiд лiсом, поглядали на пожежу, цмокали ротами та все казали, що хтось зумисне пiдпалив тiк…
- Отак i треба нашому пановi! - гомонiли чоловiки. - Добрий заробiток матиме пан на хлiбi цього року.
- Цей хлiб згорить, а на прийдешнiй рiк знов у його буде повний тiк хлiба, - промовив Джеря.
- I хто його пiдпалив? - питав наче сам у себе Кавун. - А дивiться лишень, чи не лiтає чия душа в полум'ї? Як лiтає, ми впiзнаємо, чия то душа, й знатимемо, хто оце пiдпалив тiк.
- Дурна була б душа: полiзла б в огонь! Хiба для неї не лучче сидiть дома та не рипаться, - обiзвався Микола, а сам шукав очима своєї оселi; вгледiв купу верб коло своєї хати, що бiлiла проти вогню, i все дивився на тi верби пiд котрими вiн зрiс, пiд котрими покинув свою хату, свою матiр, жiнку, дитину, покинув половину свого серця.
- Цур їй, цiй пожежi! Кидаймо та ходiмо просто лiсом, поки пан нам присвiчує, - промовив Микола, останнiй раз глянувши на свої верби i вхопившись руками коло серця.
Шiсть чоловiка ввiйшли в лiс. Червоний свiт блищав по товстих дубах, по старих липах. Дерево чорнiло, як залiзнi стовпи, i тiльки бiлi берези ясно й виразно лиснiли, неначе обшитi полотном та облитi рожевим соком. Вони ввiйшли в темну чорну долину i неначе одразу пiрнули пiд землю.
Тим часом в Джеринiй хатi ще довго голосила стара мати з Нимидорою. Каганець блимав коло комина, неначе старець блимав слiпима очима. Нимидора впала на лаву i вже не плакала, а тiльки стогнала, нiби через сон. В неї голова нiби горiла вогнем; блiде лице стало червоне. Мати сидiла кiнець стола та тiльки дивилась на неї. Нимидорi здалось, що вона горить на панському току в полум'ї, що коло неї Микола i небiжчик старий Джеря молотять огнянi снопи; з снопiв сипляться не зерна, а iскри i падають на її лице, на груди, на очi. Нимидорi здалось, що вони самi неначе поробленi з розпеченого червоного залiза, свiтяться наскрiзь, пашать вогнем та все б'ють червоними залiзними цiпами по вогняних снопах.
- Мамо! чи ви бачите, якi стали Микола та батько? Он подивiться! Вони з червоного гарячого залiза… А якi в їх очi! Боже мiй! в їх не очi, а жарини горять в ямках! Нащо вони молотять той огонь! Невже ж пани будуть їсти пшеничнi iскри, що летять з тих снопiв?
- Що ти говориш, дочко? Схаменись! Перехрестись та помолись богу! - промовила Джериха i почала будить Нимидору та торсать її за плечi. Нимидора не могла опам'ятаться й була гаряча, як огонь. Джериха достала орданської свяченої води, помочила Нимидорi голову й груди, очi й щоки.
- Мамо! - обiзвалась нишком Нимидора, пiдвiвшись з постелi. - Чи чуєте? Хтось стукає в кватирочку… Чуєте? Це вiн, це вiн вернувся, мiй голуб сизий.
Нимидора схопилась з лави й кинулась до вiкна. Нiч була темна. Вiкна чорнiли, неначе позавiшуванi чорним сукном.
- Мамо, гляньте, як видно надворi! Я бачу ввесь двiр i садок. Мамо! Микола приїхав на бiлому конi! Он подивiться! Та такий гарний та ясний, як сонце, а на йому золота одежа та червоний пояс.
Нимидора вхопила Джериху за руку й повела її силою до вiкна.
- Дочко моя, серце моє! Що ти говориш? Що з тобою? - говорила Джериха та все хрестила Нимидору, хрестила вiкна, хрестилась сама. Їй здалось, що до Нимидори вже лiтає перелесник.
Ненько моя! Боже мiй!.. Микола стає вогнем, пiднiмається й летить угору! Боже мiй! Вiн полетiв до неба i вже не вернеться до мене! Пропаща я навiки! - крикнула несамовито Нимидора чудним голосом i впала знов на лаву, як камiнь. Джериха перелякалась i не знала, що робить. До самого свiту вона хрестилась та молилась, поки Нимидора заснула важким, тяжким сном.
Микола з товаришами помандрував на сахарнi в Канiвщину, в Стеблiв. Вiн iшов не великим битим шляхом, а через малi села понад Россю, невеликими дорогами, щоб не стрiнуться з вербiвськими людьми або й з своїм паном.
В Стеблевi, де кiнчається мiстечко, де Рось виривається з тiсних берегiв, обставлених скелями, є дуже гарне мiсце. Там Рось минає чималий скелистий острiв Замок i знов зливається з своєю Самовiлкою. Зараз за тим островом скелистi високi береги оступаються од рiчки, подаються трохи набiк, а там далi камiння ховається пiд землею, гори розступаються пiвкругом, i по рiвному полю в'ється рiчка по зелених луках та левадах. Там недалечко од острова над самою Россю лежить неначе здоровий кам'яний звiр з чистого камiння, на котрому стирчить нiби здорова кам'яна шерсть то ножами, то стовпчиками, то нiби пилками iз здоровими зубцями. Усе це нiби накидано зверху на подовжасту купу скель, а на самому кiнцi тiєї купи стримить високий, як стовп, камiнь на вiсiм сажнiв, зверху товщий, неначе на стовп хтось насадив здорову голову. Не стає тiльки очей та носа, щоб той камiнь був схожий на давнього iдола. Той стовп стримить, неначе рiг кам'яного величезного звiра.
На островi пiд кам'яною стiною притулився здоровий питель на два етажi i трохи не достав покрiвлею до верха скелi. Коло самого питля з берега на острiв висiв перекинутий мiшок з поренчатами. Мiсток висить високо над Россю, прикований залiзяками до скелi на обох берегах Росi. Пiд ним шумить i б'ється об камiння бiла водяна хвиля. Просто по Росi вгору видно високi скелистi покрученi береги, а там далi над самою скелею, що зветься Спас, стоїть церква серед зеленого дерева, котру видко наче через кам'янi ворота.
В тому мiсцi, нижче од Замка, пiд самою скелею стояла фабрика, здорова, бiла, висока, з високим чорним стовпом, котрий виганявся трохи вище од скелi. Нижче од фабрики, на рiвнинi, мiж зеленими вербами, бiлiли рядки нiмецьких мурованих домкiв, з бiлими стiнами на причiлках до самого верху покрiвлi. Веселi домки тонули в вербах. Мiж домиками вештаються нiмцi; нiмкенi в червоних сукнях брали воду з криницi; коло їх вешталися нiмченята в узесеньких штанцях. Там жили всi нiмецькi майстри й директор сахарнi.
Микола й його товаришi прийшли в контору, де сидiли директор та писарi. В здорових просторих покоях скрiзь по закутках були поробленi з дроту нiби клiтки, а в тих клiтках сидiли писарi. Коло одного стола сидiв директор, високий, поставний бiлявий нiмець з довгими вусами та сiрими очима. Вiн не спитав вербiвцiв про пашпорти, не спитав навiть, звiдкiля вони родом, i тiльки позаписував їх ймення й прiзвища. Микола назвав себе Iваном Грищенком, Кавун назвав себе Панасенком. Директор поклав їм плату по три карбованцi на мiсяць на панських харчах i звелiв йти до сахарнi.
В сахарнi другий нiмець, машинiст, поставив їх коло машин на роботу. Кругом їх кипiли здоровi казани з малясом, стукотiли, гуркотiли колеса, дрижали здоровi ремiннi паси, перекинутi од низу через стелю на верхнiй етаж. Бiднi хлiбороби озирались на всi боки на тi страшнi, здоровi, лапатi машини, не знали, як повернуться, як ступить, їм здалось, що їх завели в якесь страшне пекло.
Настала нiч, а їм здавалось, що з-за машини от-от вискочать дiдьки й потягнуть їх пiд тi машини з страшними зубцями. Нiмець все показував їм, як ходить коло машини, i вони насилу оговтались, насилу призвичаїлись до обстави, до нової роботи.
Опiвночi, сливе перед свiтом, задзвонили в дзвоник, й iншi робiтники стали на їх мiсце, а вони пiшли до казарми на ночiвку. То була нiчна змiна.
Мiж бiлими, чистими нiмецькими домнами, мiж зеленими вербами чорнiли двi довгi казарми для бурлак. Казарми були довгi, обiдранi, з оббитими дощем стiнами. Можна було подумать, що то кошари для овець, а не хати для людей. На кiнцi кожної казарми в кутку стояли здоровi казани, замурованi в цегляну пiч, де варили бурлакам їсти.
Минув рiк пiсля того, як вербiвцi втекли з Вербiвки. Була недiля. В селi почали благовiстить на службу, i дзвiн голосно гув понад Россю, мiж скелями. В казармi коло довгого стола стояли й сидiли бурлаки. Мiж ними був i Микола Джеря. Вiн так помарнiв i змiнився на обличчi, що його трудно було впiзнать. Блискучi карi очi наче погасли, лице постарiлось, рум'янець пропав, лоб став жовтий, як вiск, шия поморхла. Тiльки здоровi жилавi руки з довгими пальцями та довгi вуса нагадували про давнього Миколу Джерю. На Миколi була чорна, мов земля, сорочка, подерта свита, старi шкарбани з дiрками, звiдкiль виглядали солом'янi устiлки. Волосся на головах у бурлак було закудлане, мов у не-просипленних п'яниць. Поруч з Миколою сидiли за столом бурлаки в таких чорних сорочках i з такими невми-тими видами, з такими бруснатими щоками, з такими кудлатими головами, що й дивиться було страшно. Однi бурлаки грали в карти, такi засмальцьованi, що на їх ледве червонiли безталаннi королi й королеви, замазанi нечупарними бурлацькими руками. На столi стояла горiлка: декотрi бурлаки пили могорич i частували бурлачок. Микола грав на скрипцi. Одна молодиця з темного кутка загомонiла й почала його лаять за те, що вiн грає до служби божої. Через усю казарму попiд стiною стояли неприбранi поли, на полах валялась солома й потерть. На тих полах покотом спали бурлаки й бурлачки, розкидавши на барлозi дранi свитки й кожухи. Одна чепурна молодиця в бiлiй сорочцi замiтала казарму i згортувала з полiв барлiг. П'янi бурлаки затягли пiснi; Микола пригравав їм на скрипцi.
- Господи! нема вам нi празника, нi недiлi! - гукнула богобояща молодиця з другого кутка. - Чи не чуєте, що до церкви дзвонять?
- Дзвонять, бо їх на панщину не гонять! - обiзвавсь приказкою Микола i задзвонив на скрипцi так, що трохи струни не порвались.
В казарму вбiг Кавун i крикнув до Миколи:
- Тiкаймо, бра! тiкаймо! Я йшов з мiста коло корчми i бачив свого пана Бжозовського.
- Невже? - аж крикнув Микола i так шпурнув скрипку на стiл, що вона загула нiби не своїм голосом.
- Їй-богу, бачив! Нехай мене святий хрест поб'є, коли брешу!
Вербiвцi покидали карти на стiл i пороззявляли роти.
- Мабуть, довiдався, що ми тутечки на фабрицi, та це приїхав по нашi душi, - сказав Микола. - Але чорта лисого забере звiдсiля до себе в Вербiвку, а не нас.
- Знайшов дурнiв! Так оце живцем i дамося йому в руки, - обiзвався один бурлака.
- Де ж ти його бачив? - спитав Джеря в Кавуна.
- Сидiв в заїздi коло вiкна й люльку курив. Я зараз впiзнав його руду голову й червону пику та й дав драла за жидiвськi хати через тини, - сказав Кавун.
- В котрому вiкнi вiн сидiв? - знов спитав Микола.
- В самому крайньому, що зараз од угла з причiлка, - сказав Кавун.
Микола подумав, встав, покликав Кавуна i вербiвських бурлак надвiр i нишком промовив:
- Знаєте що, хлопцi? Давайте провчимо вражого пана, щоб не квапився ганяться за бурлаками!
- Як же ми його провчимо? - спитали бурлаки.
- Нападемо вночi на станцiю, видеремо вiкно, влiземо в кiмнату та дамо йому стiльки стусанiв i рiзок, скiльки вiн колись надавав нам на економiї.
- Добре, їй-богу, добре! Даймо йому доброї прочуханки, щоб пам'ятав до нових вiникiв, - загукали бурлаки.
Бурлаки вернулись до казарми, позабирали свої клунки, тихенько один за одним втекли з казарми i поховались у скелях мiж густими лозами. Вони поклали клунки пiд голови i полягали спати.
Пан Бжозовський i справдi довiдався од людей, що бували по ярмарках, про вербiвських утiкачiв. Микола показав дорогу iншим, i слiдом за ним багато людей повтiкало на стеблiвськi заводи. Бжозовський приїхав в Стеблiв, пiшов на справу до стеблiвського пана i полаявся з ним за те, що вiн приймає до себе на фабрики без пашпортiв його панщанних людей. Бжозовський задумав другого дня з сiльською полiцiєю половить своїх крiпакiв i вернути додому.
Надворi смеркало й сутенiло. Микола з товаришами спав в лозах, готуючись в далеку дорогу. В пiзню добу вiн побудив товаришiв; всi вони рушили з лiз i потяглися на мiсто до корчми. Нiч була темна, тiльки на небi ясно блищали зорi. Надворi було холодненько, як буває весною. Бурлаки прийшли на мiсто. В однiй жидiвськiй хатi ще блищало свiтло. Бурлаки посидiли на призьбi коло однiєї жидiвської хати, поки не погасло свiтло, i крадькома через тини та городи прийшли до заїзду. В заїздi все спало. Скрiзь було тихо й мертво. Кавун показав бурлакам те вiкно, де Бжозовський сидiв удень з люлькою в зубах. Вiкно виходило не на вулицю, а на подвiр'я. Бурлаки обiйшли кругом заїзду, пiдiйшли пiд вiкно i почали прислухатись. Крiзь вiкно було чути, як Бжозовський сопiв та хрiп на всю кiмнату.
- Починаймо! - зашепотiв Микола i почав одколупувать ножем вiкно. Другi бурлаки помагали йому. Поганенькi рами й завiски швидко подалися пiд дужими руками, мов тонке павутиння. Микола вийняв i виставив вiкно, поставив його коло стiни i полiз у кiмнату. За ним слiдом полiзли другi бурлаки.
Як той звiр кидається на товаряку, так кинувся Микола на Бжозовського лiжко i налапав пановi ноги. Пан схопивсь, з переляку втратив голос i не мiг навiть крикнуть: як блискавка, мигнула в його головi думка про Миколу й вербiвських бурлак. Микола однiєю рукою вхопив пана за ногу, а другою почав давать стусани в груди. В хатi було поночi, як у льоху. Бжозовський звився, як уж, та й шугнув просто в дверi, як сполоханий пiвень. Бурлаки не знали, де дверi, i тiльки крутились по хатi. Пан перебiг прихожу, де спав осавула, i побоявся бiгти надвiр: в його була думка, що коло дверей засiли на вартi i стережуть його другi бурлаки. Бжозовський налапав сiнешнi дверi i в одну мить кинувся по дверях на горище. В сiнях, на його щастя, не було стелi. Вiн видряпався по дверях на горище й кинувся бiгти. Одначе бiгти не було куди: вiн вдарився лобом об крокву i поколов собi лице куликом. Од переляку на його лобi виступив холодний пiт. Вiн присiв у самiсiнькому куточку пiд покрiвлею.
Тим часом бурлаки розсипались по двох темних кiмнатах, лапали руками по всiх закутках, лазили пiд лiжка i не знайшли пана. Микола був лютий, як звiр, i посатанiв.
- Доставай сiрникiв! Свiти свiтло? - шепотiв вiн сливе нишком бурлакам. - Будемо гамселить при свiтлi… що бог дасть!
Кавун дiстав з кишенi сiрники, тернув сiрником об стiну. Огонь спахнув - i бурлаки вгледiли порожнє лiжко, а в прихожiй вербiвського осавулу долi. Осавула лежав на спинi i спав мiцним сном, аж рота роззявив i вищирив зуби. Бурлаки без сорому засвiтили свiчку, миттю кинулись на осавулу i почали його лупцювать кулаками. Кавун накинув йому на голову свиту, ще й сам сiв зверху. Переляканий осавула тiльки харчав пiд Кавуном.
Бжозовський, сидячи на горищi, почув те страшне харчання. Один бурлака вгледiв одчиненi дверi, догадавсь, де подiвся Бжозовський, i почав дертись по дверях на горище. Бжозовський схопився з мiсця, мiж латами продер кулики видерся на покрiвлю i стрибнув з стрiхи додолу. Пiд стрiхою стояв воловий вiз. Вiн потрапив на вiз, страшенно обiдрав собi литку об полудрабок, скочив з воза й побiг через двiр. Перескочивши в город через тин, вiн присiв пiд тином i боявся бiгти далi. Йому здавалось, що бурлак повний двiр, повний город, що вони позасiдали на засiдки скрiзь попiд вiкнами, попiд стайнею, поза тинами. Йому здавалось, що от-от знов на його спину плигне Джеря i почне лупцювать його в груди кулаками.
- Тiкаймо звiдцiль, браття! - промовив Микола. - Тiкаймо! Вислизнув жмикрут з наших рук! Не животiти теперечки нам на свiтi.
Один бурлака схопив з стола золотий годинник i хотiв сховати його в кишеню.
- Не зачiпай! Це наша кров! - крикнув Микола несамовито, видер з рук годинник i брязнув ним об помiст з усiєї сили. Годинник дзенькнув i розбився на дрiб'язки. Микола вискочив через вiкно надвiр; за ним почали плигать другi бурлаки. Свiтло погасло. Пан бачив, як блиснуло свiтло, як бурлаки стрибали з вiкна надвiр, i з переляку дременув просто через грядки, нахиляючись при самiй землi. Його ноги грузли в м'яких грядках. Грудки землi летiли на всi боки. Молода кукурудза лущала пiд ногами. Бжозовський вбiг у молодий бур'ян i прилiг у йому на саму землю.
Бурлаки зникли. Надворi стало тихо. Тiльки осавула в хатi охав та стогнав. Довго Бжозовський лежав у бур'янi та прислухавсь. Вiн втратив памороки i тiльки тодi опам'ятався, як почув, що в його все тiло труситься од холоду, а зуби аж цокотять.
На селi десь далеко заспiвав пiвень. Той пiвень неначе розiгнав дiдькiв для Бжозовського. Вiн набрався смiливостi, пiдвiвся, глянув на небо i побачив, що забiг таки далеченько. Грудки муляли в босi ноги, а холодна земля обсипала ноги, наче снiг. Вiн прийшов до заїзду, побудив жидiв i звелiв погоничевi зараз запрягать конi. Осавула ледве ворушився од стусанiв.
Пан ще вдосвiта рушив в дорогу з Стеблева. А тим часом бурлаки були вже далеко од Стеблева. Йдучи шляхом темної ночi, вони все бiдкались, що їм не спосудилось добре оддячить своєму пановi. Вони брались не на пiвнiч, де було так само багато сахарень, а на пiвдень. Туди їх тягло почування волi на степах; туди, далеко на степи, їх надила якась невiдома сила, на тi шляхи, на тi степи, де колись ховалась воля українського народу, невважаючи на другу пащеку страшного степового звiра - татар. Та й цей степовий звiр, мабуть, не був такий страшний, як свiй небезпечний звiр домашнiй, котрий катував їх i знущався над ними без жалю.
В той час Бжозовський вертався до Вербiвки. Четвiрня добрих коней несла легенький фаетон нiби на руках. Осавула ледве поспiшав за ним маленькою бiдкою. Бжозовський згадував про бурлак, про Джерю, i вся кров кидалась йому в голову, заливала його очi. Вiн почував на своїх грудях бурлацький кулак, i йому здавалось, що саме в тому мiсцi пекло його нiби вогнем. Вiн пригадував, як втiкав через горище, як скакав з покрiвлi на землю, як лежав у бур'янi, i ввесь його шляхетський гонор пiднявся з самого дна, кипiв, клекотiв у його душi. Вiн догадувавсь, що й погонич, певно, знає про те дiло, знає й осавула, знає й увесь Стеблiв, знатиме й уся Вербiвка i всi пани-сусiди. Од помсти вiн усе штовхав погонича кулаком у спину, як тiльки той не потрапляв на добру дорогу, як тiльки фаетон нахилявся набiк. Погонич од злостi передавав тi стусани коням, лупцював їх немилосердно гарапником попiд черево, а конi передавали злiсть панському фаетоновi, хвицали по йому заднiми копитами й трохи не поносили.
Вже свiнуло надворi, вже й зiйшло сонце, а бурлаки йшли й не спочивали. Вони поминули багато сiл, багато сахарень та суконних фабрик, нiде не спочивали i не ставали, їм усе здавалось, що Бжозовський буде гнаться за ними. Опiвднi вони звернули в лiсок, з'їли по шматку хлiба, напились з кринички погожої води i помандрували далi. Ввечерi з'явилось на долонi велике мiстечко з двома бiлими мурованими церквами. За мiстечком осторонь стояли здоровi сахарнi з високим чорним стовпом. Вiтер повiвав од заводу, i далеко на полi було чути препаскудний противний сморiд од перепалиних кiсток, од гнилого малясу.
Сонце сiло за горою. Череда йшла в мiстечко. Потомленi бурлаки ввiйшли в мiстечко. То була Черкащина.
- Ставаймо тут на роботу в сахарнi, - промовив Джеря. - Ми зайшли вже далеко од Вербiвки. Тут не знайде нас пан.
- Де пристанемо, там i на роботу станемо, - сказав Кавун. - Сахарень є доволi; ми вже поминули їх по дорозi бiльше десяти. Про мене, зоставаймось тут.
Але треба нам десь переночувать.
- Просiмося на нiч до людей: може, нас будлi-де й пустять, - промовив Джеря.
Бурлаки сiли на окопi коло царини, трохи одпочили, з'їли по шматку хлiба та по цибулi i ввiйшли в мiстечко.
- Чи будемо проситись до багатих, чи до бiдних? - обiзвався один бурлака.
- Спробуємо переднiше до багатих, - сказав Микола.
Бурлаки повернули повернули до великої хати i ввiйшли у двiр. На просторному дворi мекали вiвцi, стояли потомленi воли. Молодиця доїла корову. Старий чоловiк порався в загородi.
- Добривечiр вам! З понедiлком будьте здоровi! - сказали бурлаки до хазяїна, пiднявши трошечки шапки. - Будьте ласкавi, пустiть переночувать!
- А хто ж ви такi; звiдкiля бог несе? - спитав хазяїн.
- Ми йдемо здалека на заробiтки й хочемо стати на роботу в сахарнi, - сказали бурлаки.
Хазяїн бистро кинув на їх оком i задумався. Перед ним стояли люди в чорних, як сажа, сорочках, з бруснатими щоками й пiдборiддями, в старих драних свитках, в старих дiрявих брилям з червоними очима.
- То ви б то бурлаки, чи що? - спитав їх хазяїн згорда.
Бурлаки трохи помовчали, а Микола промовив:
- Та еге ж! Не з добра стали бурлакувать…
- Коло нашої хати великий шлях; а великий шлях несе всякого народу, - i доброго, i лихого. Шукайте собi, люди добрi, пристановища деiнде, промовив хазяїн i кинувся до роботи.
Бурлаки мовчки повернули з двора, а Микола не стерпiв i промовив:
- Та й ми такi хазяїни, як i ти, чоловiче, та тiльки лиха доля погнала нас з дому.
Бурлаки пiшли до другої хати, далi до третьої: їх нiде не пускали на нiч. Коло самої церкви вони зайшли до одної убогої молодицi й почали проситись переночувать в клунi.
- Я б вас пустила, та мого хазяїна нема дома. Я не знаю… я б рада й пустить, та… - говорила молодиця, заникуючись.
Бурлаки розказали про все своє горе, розказали, як вони втекли з села од пана, як бiдували, як набрались лиха, i розжалобили добру молодицю. Вона пустила їх на нiч у клуню, ще й наварила на вечерю кулешу. Бурлаки покотом полягали на соломi й спали як убитi. А добра молодиця, вернувшись до хати, як почала думать та гадать, то з переляку поховала в скриню всю одежу, яка висiла на жердцi, пiдперла дверi кочергою й рогачем i довго не спала, та все думала за бурлак.
Другого дня, тiльки що свiнуло, молодиця встала й почала оглядать хату i все, що було в хатi: подивилась на скриню, заглянула в скриню - все добро було цiле. Вона перехрестилась i вийшла надвiр. Бурлаки покотом спали на соломi як побитi. Молодиця затопила в печi й почала варить обiд. Бурлаки встали, повмивались, помолились богу до схiд сонця, подякували молодицi й пiшли до сахарень.
Сахарнi стояли за великим ставком, захищенi глибоким ровом i обгородженi стiною. Шлях вився до великої мурованої брами; коло брами стояла сторожка для вартового, помальована бiлими й чорними смугами, як малюють скарбовi сторожки для москалiв. Бурлаки ввiйшли в браму i побачили цiлий невеличкий городок. Перед ними була зовсiм мiська вулиця з мостовою, з тротуарами. По обидва боки стояли невеликi мурованi домики з здоровими вiкнами; коло їх зеленiли садочки. То були житла для нiмцiв та для писарiв. На другiй вулицi стояв чималий дiм директора рафiнаду. Там була навiть школа, тiльки не для просвiти народу, а задля того, щоб вивчить хлопцiв на писарiв для фабрицьких канцелярiй. В кiнцi вулицi стояв високий будинок; то був театр - панська примха, для розваги офiцiалiстiв, їх дочок i синiв та писарiв, а пiд ним були крамницi з усяким крамом. Далi йшли довгi магазини а серед майдану стояла прездорова сахарня, з одного боку на чотири поверхи, з другого на п'ять. Коло самого ставка стояв рафiнад та костопальнi з високими чорними стовпами. За сахарнею здоровий двiр був закиданий сажнями дров; звiдтiль тяглась залiзна дорога до заводiв. Серед того двора мiж сажнями дров стояла парова машина; там рiзали колодки на дрова, складали дрова на вагони i везли їх просто до парових машин на заводи.
По всьому дворi й по тому мiстi сновигали позамазуванi робiтники, в чорних сорочках, з чорними видами. Скрiзь було чути гук, шум, гам, свист. Машини в заводах стукотiли та гуркотiли, аж стiни гули й трусились. З високих виводiв завжди валували стовпи чорного, смердючого диму. Бурлаки дiйшли до сахарнi й почали розпитувать, хто приймає людей на роботу. Робiтники показали їм на один дiм, де жив посесор тих заводiв.
Посесор був єврей, Абрам Мойсейович Бродовський. Всi заводи належались до одного дуже багатого пана, котрий жив за границею, й рiдко приїздив на заводи. Єврейське господарство вже далося взнаки людям i кидалось в вiчi. Огорожа мiсцями лежала на землi, по двору стояли гнилi калюжi; будинки були облупленi, вiкна в хатах були повибиванi; подекуди цiле стадо кiз гуляло по садочках i гризло дерево.
В той час як вербiвськi бурлаки розмовляли з робiтниками, надiйшов сам посесор. То був товстий, здоровий жид, з рудою бородою, з сiрими очима, в чорнiй оксамитовiй жилетцi. На жилетцi телiпався важкий золотий ланцюжок з печаткою i всякими цяцьками; на товстих куцих пальцях блищали важкi золотi перснi з дорогими блискучими камiнцями. Комiрчики й сорочка, чорний блискучий галстук на шиї були засмальцьованi, аж блищали проти сонця. Чорний довгий сюртук, вишневий оксамитовий картуз на потилицi давали йому дуже характерний вид. Невважаючи на його багате вбрання, на золото, од його тхнуло чимсь. Бурлаки впiзнали той дух пiд багатою одежею, як вовки впiзнають вовчий дух у вовчiй шкурi.