Микола Джеря

- Чого вам тре­ба? - спи­тав у бур­лак Бро­довський.

Всi ро­бiт­ни­ки поз­дiй­ма­ли пе­ред ним шап­ки. Вер­бiвськi бур­ла­ки не зня­ли ша­пок, не пок­ло­ни­лись, тiльки згор­да пог­ля­да­ли на йо­го, не­на­че во­ни бу­ли ха­зяїна­ми в са­хар­нi, а Бро­довський був най­ми­том.

- Ми хо­че­мо стать на ро­бо­ту в са­хар­нi, - обiз­вав­ся Ми­ко­ла згор­да.

- Ну, ко­ли хо­че­те, то ста­вай­те, - ска­зав Бро­довський.

- А хi­ба ти прий­маєш тут на ро­бо­ту? - спи­тав Ми­ко­ла якось з ос­мi­хом i гор­до.

Бродовський зо­би­див­ся. Всi ро­бiт­ни­ки ос­мiх­ну­лись.

- Коли хо­чеш ста­вать на ро­бо­ту в ме­не, то не ти­кай на ме­не! Ну, що це та­ке з ци­ми му­жи­ка­ми! Я тут ха­зяїн. Хi­ба ти не знаєш, чи що?

- Авжеж не знаю! Хто те­бе знає, що ти та­ке, - ска­зав Ми­ко­ла якось сер­ди­то, як зви­чай­но се­ля­ни го­во­рять.

- Чого ти кри­чиш на ме­не! Ну, я з то­бою сви­ней не пас! Ну, ко­ли хо­чеш в ме­не слу­жить, то не ти­кай на ме­не, бо я тут пан, - про­мо­вив уже сер­ди­то Бро­довський.

Микола тро­хи не заг­нув Бро­довсько­му в батька-ма­тiр i на­­си­лу вдер­жав язи­ка; од­на­че вiн уже зу­мис­не по­ми­нав те ка­­пос­не "ви". Вiн усе-та­ки ба­чив пе­ред со­бою жи­да, хоч i ба­­га­то­го.

Бродовський, взяв­ши в по­се­сiю са­хар­нi, дов­го мо­ро­чи­всь, по­ки прив­чив лю­дей ка­за­ти йо­му "ви", а хто на йо­го ти­­кав, то­му вiн дов­го не ви­да­вав пла­ти за ро­бо­ту. Од­нi за­хо­жi бур­ла­ки дов­го не гну­лись, та все ти­ка­ли на йо­го, на дi­тей, на­вiть на йо­го жiн­ку, хоч во­на зов­сiм бу­ла схо­жа на па­ню.

Бурлаки зго­ди­лись з Бро­довським по три кар­бо­ван­цi на мi­сяць, на йо­го хар­чах i пiш­ли до ка­зарм.

- Чи не ко­ме­дiя, вра­жо­го си­на, з жи­дом! - ска­зав Ми­ко­ла. - Слу­жи­ли па­нам, а це вже до­ве­лось слу­жить жи­дам. По­куш­туємо ще жи­дiвсько­го хлi­ба, який вiн на смак.

Бурлаки ввiй­шли в ка­зар­ми. Ка­зар­ми, дов­гi без мi­ри, бу­ли ще по­ган­шi, нiж на стеб­лiвськiй са­хар­нi. В ха­тi бу­ло пов­но бар­ло­гу, як у сви­нюш­ни­ках; там сто­яв який­сь чад од ма­хор­ки, од гни­лої со­ло­ми, од не­чис­тої оде­жi, от кис­ло­го бор­щу, од бур­лацьких онуч.

На за­во­дах задз­во­ни­ли в дзво­ник. Гус­ти­ми ряд­ка­ми по­тяг­ли­ся лю­ди з за­во­дiв. Од­нi пiш­ли в мiс­теч­ко; за всi днi най­ня­тi ро­бiт­ни­ки пiш­ли на обiд в ка­зар­ми.

Бурлаки по­сi­да­ли обi­дать. Ку­ха­рi на­си­па­ли з ве­ли­ких ка­за­нiв у мис­ки борщ. Той борщ був та­кий смач­ний, що вер­бiвськi бур­ла­ки, ви­го­ло­дав­шись пiс­ля до­ро­ги, че­рез ве­ли­ку си­лу на­би­ва­ли ним пельку. В бор­щi бу­ла са­ма за се­бе бут­ви­на та квас; по­де­ку­ди тiльки пла­ва­ли тар­га­ни за­мiсть м'яса. Пiс­ля бор­щу по­да­ли ка­шу. Ка­ша бу­ла з тух­ло­го пшо­на, а ста­ре са­ло тхну­ло лоєм. Хлiб був чор­ний, як свя­та зем­ля.

- Ото ка­ша! - про­мо­вив Ми­ко­ла. - I в Вер­бiв­цi бi­ду­вав, а та­ко­го доб­ра не їв. Чи й сам пан жид їсть та­ку ка­шу?

- Поживеш, чо­ло­вi­че, по­куш­туєш ще й кра­щої ка­шi, - оз­вав­ся один бур­ла­ка.

Дзвоник задз­во­нив, i всi бур­ла­ки знов пiш­ли на ро­бо­ту. В ка­зар­мах зос­та­лись са­мi вер­бiв­цi, зос­та­лись i за­ду­ма­лись. Кож­ний зга­ду­вав за свою ха­ту, за свою жiн­ку, своїх дi­тей. Ми­ко­ла си­дiв i жу­ривсь.

- Чи до­ве­деться нам ко­ли вер­нуться до­до­му? - спи­тав Ка­вун на­че сам у се­бе.

- Як ухо­пить на­шо­го па­на, то, мо­же, й по­вер­таємось, - про­мо­вив Ми­ко­ла.

- А ко­ли ж то йо­го вхо­пить, ко­ли вiн здо­ро­вий, як вiл, - знов обiз­вав­ся Ка­вун i по­хи­лив на стiл свою ру­ся­ву го­ло­ву, своє дов­го­об­ра­зе ли­це з тон­ким рiв­ним но­сом i з дов­ги­ми ву­са­ми.

- Та й смер­дить же на­ша ха­та! - ска­зав Ми­ко­ла i вий­шов над­вiр. За ним вий­шли i дру­гi вер­бiв­цi.

Казарми сто­яли над са­мим став­ком. Ста­вок був здо­ро­вий, да­ле­ко роз­ли­вав­ся в по­ле мiж дво­ма не­ви­со­ки­ми го­ра­ми. За став­ком, од са­мо­го бе­ре­га йшов на го­ру ста­рий лiс ви­со­кою рiв­ною стi­ною, пе­ре­хо­див го­ру й хо­вав­ся в до­ли­нi, за го­рою. По­ло­ви­на лi­су вже пiш­ла на са­хар­нi, а дру­га по­ло­ви­на, на­че по шнур­ку об­ру­ба­на, сто­яла в пиш­нiй кра­сi, нi­би хтось зу­мис­не на­са­див йо­го стi­ною до са­мо­го ста­ву. Товс­тi гра­би, бе­рес­ти, ду­би, клен­ки сто­яли, нi­би гус­то нас­тав­ле­нi стов­пи, з зе­ле­ною пок­рiв­лею звер­ху. Круг­лi зе­ле­нi ши­ро­кi вер­хiв'я вкри­ва­ли лiс звер­ху, нi­би зе­ле­ни­ми шат­ра­ми. А там да­ле­ко на яру бли­щав ста­вок, зе­ле­нi­ли бе­ре­ги; а да­лi в во­дi сто­яв стi­на­ми гус­тий тем­но-зе­ле­ний осит­няг. Йо­го то­ненькi гнуч­кi стеб­ла зда­ле­ки бу­ли схо­жi на ку­пи па­ву­тин­ня. Вiн од­би­вавсь у во­дi ще тон­шим, ще нiж­нi­шим, не­на­че пiд во­дою пла­вав зе­ле­ний пух.

Бурлаки хо­тi­ли ску­па­тись, але гля­ну­ли в во­ду i по­ба­чи­ли, що во­да бу­ла гус­та й смер­дю­ча. Дох­ла ри­ба пла­ва­ла ко­ло бе­ре­гiв: в ста­вок ви­пус­ти­ли ма­ляс i зро­би­ли з йо­го смер­дю­че баг­но; став­на во­да бу­ла гни­ла.

Вербiвцi ста­ли на ро­бо­ту в са­хар­нi. Ця ро­бо­та бу­ла для їх лег­ша од ро­бо­ти на по­лi, але за­те нуд­нi­ша. На по­лi, на чис­то­му по­вiт­рi бу­ло якось ве­се­лi­ше й охот­нi­ше ро­бить, нiж ко­ло ма­ши­ни, мiж стi­на­ми, на по­мос­тi, слизько­му й лип­ко­му од роз­ли­то­го смер­дю­чо­го ма­ля­су.

Минув мi­сяць. Бур­ла­ки пiш­ли до по­се­со­ра за грiш­ми. Бро­­довський сам од­лi­чу­вав пла­ту ро­бiт­ни­кам, нез­ва­жа­ючи на те, що був ду­же ба­га­тий: вiн був з прос­тих євреїв.

Микола стрiв на под­вiр'ї Бро­довсько­го жiн­ку. Во­на бу­ла уб­ра­на зов­сiм по-панськiй, але її ли­це, її не­че­пур­на оде­жа, чор­ний по­дiл спiд­ни­цi i роз­куд­ла­не во­лос­ся на го­ло­вi - все це по­ка­зу­ва­ло, що во­на не па­нiя.

- А де твiй чо­ло­вiк? - спи­тав Ми­ко­ла в по­се­со­рi­шi

- Що ти, сви­ню! Ну! Чо­го ти на ме­не ти­каєш? Я то­бi не дам гро­шей за мi­сяць. Нi­як не прив­чи­мо цих ха­мул, як тре­ба роз­мов­лять з па­на­ми.

- Авжеж пак! Хi­ба я дур­но ро­бив мi­сяць, - ска­зав Ми­ко­ла. Бро­довська пiш­ла жа­лi­тись на бур­лак до сво­го чо­ло­вi­ка.

Бродовський ви­ла­яв бур­лак, од­лi­чив i ви­дав гро­шi i ви­лi­чив за всi днi, ко­ли бур­ла­ки бу­ли слаб­кi й не бу­ли на ро­бо­тi. Бур­ла­кам до­ве­лось заб­ра­ти не всю свою мi­сяч­ну пла­ту.

- Ну, не за­ба­га­тiємо в цього па­на! - про­мо­ви­ли бур­ла­ки, ви­й­шов­ши з дво­ра.

Бродовський пос­та­вив ши­нок ко­ло са­мих за­во­дiв, хоч усi шин­ки в мiс­теч­ку бу­ли за­куп­ле­нi в дi­ди­ча та­ки Бро­дов­сь­ким. Бур­ла­ки в шин­ку од­да­ва­ли Бро­довсько­му на­зад за йо­­го го­рiл­ку за­роб­ле­нi в йо­го гро­шi.

Була не­дi­ля. Бур­ла­ки прос­то од по­се­со­ра по­тяг­ли­ся до шин­ку i з го­ря про­пи­ли тро­хи не всi свої гро­шi. Ми­ко­ла пив чар­ку за чар­кою; жид на­ли­вав та все не до­ли­вав на па­лець, бо з тих не­до­лив­кiв зос­та­ва­лись у йо­го в ки­ше­нi сот­нi кар­бо­ван­цiв. Ко­ло шин­ку си­дi­ли му­зи­ки i гра­ли; бур­лач­ки тан­цю­ва­ли з бур­ла­ка­ми. Ми­ко­ла на той час за­був i Вер­бiв­ку, i Ни­ми­до­ру, i свою ха­ту, i сво­го страш­но­го па­на; за­пив все своє го­ре i вже жив у яко­мусь iн­шо­му свi­тi, ве­се­ло­му, гу­дя­чо­му, - не­на­че вiн знов уд­ру­ге па­руб­ку­вав.

- Грайте, му­зи­ки! бу­ду тан­цю­вать! - крик­нув Ми­ко­ла, пi­д­­няв­ши ру­кою ви­со­ко шап­ку вго­ру.

Музики заг­ра­ли, i Ми­ко­ла пi­шов са­дить го­па­ка. Той го­пак був страш­ний; зда­ва­лось, нi­би сам са­та­на вир­вав­ся з пе­к­ла на во­лю. Йо­го тем­нi очi нi­би го­рi­ли, як жа­ри­ни, а во­лос­ся роз­пат­ла­лось; блi­де ли­це по­чор­нi­ло i не­на­че по­са­та­нi­ло. То був не мо­ло­дий Ми­ко­ла з тон­ким ста­ном, з па­ру­бо­чим ве­се­лим ли­цем; то був бур­ла­ка, що був ла­ден пи­ти й гу­лять хоч весь день.

- Грайте дрiб­нi­ше, бо мор­ду поб'ю! - крик­нув Ми­ко­ла не­са­мо­ви­то i по­тяг од­ну бур­лач­ку у та­нець. Вiн так обк­ру­тив її кру­гом се­бе, що на бiд­нiй бур­лач­цi зат­рi­ща­ла сви­та, i во­на лед­ве вир­ва­лась з йо­го рук.

До пiзньої но­чi гра­ли му­зи­ки; до пiзньої но­чi пи­ли й тан­цю­ва­ли бур­ла­ки, до­ки не вит­ру­си­ли з ки­ше­нi усiх за­роб­ле­них гро­шей.

Настала зи­ма. Бур­ла­ки ста­ли на ро­бо­ту в Бро­довсько­го на цi­лу зи­му. По­се­сор так хар­чу­вав бур­лак, що в ве­ли­кий пiст в йо­го ка­зар­мах по­чав­ся по­мi­рок. Зас­лаб­ла од­на мо­ло­ди­ця i вмер­ла наг­лою смер­тю; по­тiм зас­лаб один чо­ло­вiк i не дiж­дав до ве­чо­ра. Дру­го­го дня знов зас­лаб­ло кiлька чо­ло­вiк. Бро­довський, взяв­ши в по­се­сiю са­хар­нi в од­но­го ве­ли­ко­го па­на дi­ди­ча, од­ра­зу зап­ла­тив ба­гацько гро­шей i че­рез це му­сив по­зи­чить чи­ма­ло гро­шей в за­мож­но­го куп­ця в Ле­бе­ди­нi, Шму­ля Кап­лу­на. Шмуль зго­див­ся по­зи­чить, але ви­мо­вив та­ке зав­сiд­не пра­во, щоб йо­го зять хар­чу­вав ро­бiт­ни­кiв в са­хар­нях за три кар­бо­ван­цi от ду­шi, аж до­ки по­се­сор вип­ла­тить усю по­зич­ку. Шму­лiв зять за­ку­пив на хар­чу­ван­ня бур­лак ба­га­то та­ра­нi за ду­же ма­лу пла­ту. Та­ра­ня бу­ла ду­же дав­ня, ле­жа­на, трух­ла й гни­лу­ва­та. Од неї бур­ла­ки за­раз по­ча­ли сла­бiть, а по­тiм по бур­ла­ках пi­шов та­кий по­мi­рок, що за йо­го пiш­ла чут­ка по око­ли­цi та й скрiзь. Ро­бiт­ни­кiв уми­ра­ло ба­га­то.

Посесор, вва­жа­ючи на се­бе як на па­на, за­дер вго­ру кир­пу про­ти по­па. Вiн зве­лiв са­мим бур­ла­кам хо­вать мер­цiв. Пiп, не дов­го ду­мав­ши, дав звiст­ку бла­го­чин­но­му. По­ча­лось дi­ло. То­дi по­се­сор по­ба­чив, що на­коїв ли­ха, лед­ве за­га­сив дi­ло сот­ня­ми кар­бо­ван­цiв. Вiн скуб се­бе за пей­си, за бо­ро­ду i му­сив пла­тить по­по­вi дав­ню пла­ту за фаб­рицьку па­ра­фiю.

А тим ча­сом по­шесть пiш­ла по всiх ка­зар­мах. Лю­ди не пе­рес­та­ва­ли сла­бiть i вми­ра­ти. Мiж бур­ла­ка­ми по­ча­ла­ся три­во­га: од­нi ка­за­ли, що па­ни на­си­па­ли зу­мис­не в кри­ни­цi от­ру­ти, дру­гi ка­за­ли, що по­се­сор го­дує лю­дей со­ба­чим м'ясом. Пi­шов по ка­зар­мах го­мiн, кле­кiт. Ми­ко­ла пра­ву­вав над усi­ма, да­вав при­вiд, кри­чав на ввесь двiр, що жи­ди нас­ла­ли по­шесть на лю­дей. Ва­та­га бур­лак зня­ла­ся, пiш­ла до по­се­со­ра й по­би­ла йо­му вiк­на. По­се­сор тим ча­сом з жiн­кою й дiтьми утiк в мiс­теч­ко i пе­ре­си­дiв ли­ху го­ди­ну, до­ки бур­ла­ки не вти­хо­ми­ри­лись. Тим ча­сом вiн дав зна­ти в стан. Ста­но­вий на­бiг на за­во­ди з мос­ка­ля­ми, з док­то­ром та з по­пом. Док­тор заг­ля­дав у кри­ни­цi, куш­ту­вав во­ду, хо­див по за­во­дах, по ка­зар­мах, хо­див чо­гось по­над став­ком, по дво­ру, заг­ля­дав у пе­кар­нi, в ка­за­ни, зас­по­ко­ював бур­лак; але сам бо­яв­ся по­куш­ту­вать бур­лацько­го бор­щу з гни­лою та­ра­нею, з до­дат­ком па­цю­кiв для прис­ма­ки. Вiн зве­лiв об­чис­тить i ви­ма­за­ти ка­зар­ми, але, нев­ва­жа­ючи на те, бур­ла­ки по­ча­ли пот­ро­ху втi­кать з за­во­дiв. На­шi вер­бiвськi бур­ла­ки жда­ли тiльки, до­ки тро­хи прот­рях­не над­во­рi. Во­ни за­ду­ма­ли тi­кать да­лi, на хер­сонськi сте­пи. А тим ча­сом нес­по­дi­ва­но зас­лаб Ка­вун. Вiн дов­го не приз­на­вавсь, що вiн сла­бий, на­си­лу во­ло­чив но­ги, а все-та­ки хо­див на ро­бо­ту. Вiн бо­явсь ла­за­ре­ту, як пек­ла, бо з то­го ла­за­ре­ту ма­ло хто вер­тав­ся до ка­зарм.

Одного ве­чо­ра Ка­вун зва­ливсь з нiг; йо­го пе­ре­вез­ли в ла­за­рет. Нi один вер­бi­вець не впiз­нав би те­пер Ка­ву­на, ко­лись здо­ро­во­го, кре­мез­но­го, ши­ро­коп­ле­чо­го чо­ло­вi­ка, з дов­го­об­ра­зим ли­цем та рум'яни­ми що­ка­ми.

Кавун ле­жав на го­ло­му по­лу, прик­рив­шись ста­рою сви­тою, i стог­нав. Смут­но бли­щав ве­чiр у вiк­но, i жов­те, як вiск, Ка­ву­но­ве ли­це лед­ве бу­ло вид­но про­ти вiк­на. Що­ки йо­го по­за­па­да­ли, рум'янець зник, нiс за­гост­рив­ся; тем­нi очi ста­ли якiсь нi­би втом­ле­нi й ди­ви­лись не­по­руш­не на стi­ну, не­на­че на тiй стi­нi Ка­вун чи­тав своє гiр­ке жит­тя. Ми­ко­ла си­дiв ко­ло йо­го й ду­мав ду­му, по­хи­лив­ши на гру­ди го­ло­ву. Iн­шi вер­бiв­цi сто­яли ко­ло по­лу, бо слiд­ком за Ми­ко­лою й Ка­ву­ном по­ча­ло при­бу­вать на за­во­ди ба­га­то вер­бiвських лю­дей. Не один де­ся­ток уже втiк з Вер­бiв­ки од па­на Бжо­зовсько­го.

Кавун стог­нав та все не зво­див очей з бi­лої стi­ни, на кот­рiй став у за­кут­ку ши­ро­кий тем­ний ве­чiр­нiй дiд. На за­ма­за­нiй стi­нi тем­нi­ли чор­нi пля­ми, мiс­ця­ми чер­во­нi­ла цег­ла з-пiд об­ко­лу­па­ної гли­ни. Ми­ну­ла го­ди­на, i Ка­вун все ди­вив­ся очи­ма на ту стi­ну i не мiг опам'ята­тись: пе­ред ним нi­би ма­ня­чи­ли то ми­лi, то страш­нi кар­ти­ни на тiй стi­нi. От за­зе­ле­нi­ла вер­ба­ми Вер­бiв­ка, вся об­ли­та га­ря­чим сон­цем, за­зе­ле­нi­ла йо­го ле­ва­да над Рас­та­ви­цею; за­бi­лi­ли стi­ни йо­го ха­ти, i вiн зас­мi­яв­ся тон­ки­ми смаж­ни­ми гу­ба­ми. По­тiм пе­ред йо­го очи­ма усi вер­би нi­би спа­лах­ну­ли страш­ним ог­нем; не­бо вкри­лось хма­ра­ми; день змi­нив­ся на нiч… Вер­би ста­ли стiж­ка­ми на пансько­му то­ку, i чор­не не­бо за­ми­го­тi­ло страш­ним по­лум'ям; весь тiк, вся Вер­бiв­ка вже нi­би па­ла­ла пе­ред йо­го очи­ма. Го­рi­ла йо­го ха­та; йо­му зда­лось, що в ха­тi йо­го жiн­ка з дiтьми, що во­ни от-от зго­рять в то­му страш­но­му вог­нi.

- Рятуйте жiн­ку, дi­тей! Хто в бо­га вi­рує! - крик­нув Ка­вун. - Ми­ко­ло! Ни­ми­до­ро! Ря­туй­те моїх дi­тей!

Нимидорине ймен­ня не­на­че но­жем уко­ло­ло Ми­ко­лу в са­ме сер­це, i га­ря­ча сльоза ско­ти­лась з йо­го очей.

I зда­ло­ся Ка­ву­но­вi, що го­рить йо­го двiр, па­лає йо­го клу­ня, го­рить зем­ля пiд йо­го но­га­ми, го­рить i кле­ко­тить во­да в став­ку. Йо­му га­ря­че й бо­ля­че: йо­го ду­шить у гор­лi дим, а жаль за жiн­кою, за дiтьми да­вить слiзьми йо­го гор­ло… от-от за­да­вить йо­го на смерть…

Вiн при­див­ляється, а з по­лум'я ви­ти­ка­ються ске­лi. ви­ти­ка­ються ске­лис­тi бе­ре­ги по­над Рос­сю, чер­во­нi, нi­би роз­пе­че­не чер­во­не за­лi­зо. Пе­ред ним, не­на­че з зем­лi, од­ра­зу ви­со­вується ви­со­кий, як стовп, ка­мiнь, весь чер­во­ний, як жар, а на то­му ка­ме­нi стоїть Бжо­зовський. На Бжо­зовсько­му па­лає оде­жа, па­лає во­лос­ся на го­ло­вi; з йо­го ллється потьока­ми кров по га­ря­чо­му ка­ме­нi.

- Ага! А що! Пiй­мавсь! I ти в пек­лi! А доб­ре то­бi в то­му по­лум'ї! - прос­тог­нав Ка­вун, i пе­ред йо­го очи­ма ка­мiнь з па­ном пi­шов пiд зем­лю, а на то­му мiс­цi зак­ру­ти­лись фаб­рицькi ко­ле­са, за­ма­ха­ла, на­че кри­ла­ми, па­ро­ва ма­ши­на, зак­ле­ко­тi­ли ка­за­ни з ма­ля­сом, а мiж ти­ми ко­ле­са­ми зак­ру­ти­лись чор­нi дiдьки з ро­га­ми, з хвос­та­ми, з ца­пи­ни­ми бо­ро­да­ми, з ог­ня­ни­ми ви­со­лоп­ле­ни­ми язи­ка­ми. Мiж ни­ми знов зак­ру­тив­ся пан, зак­ру­тивсь оса­ву­ла, жид-шин­кар, зак­ру­тив­ся Бро­довський. Та вся ва­та­га тан­цю­ва­ла, пли­га­ла, бi­га­ла, ве­ре­ща­ла й сту­ко­тi­ла. Чор­ти пе­ре­ки­да­лись ма­ши­на­ми, ма­ши­ни ма­ха­ли го­ло­ва­ми, хвос­та­ми, а з тих ма­шин ле­тi­ли на всi бо­ки са­хар­нi бi­лi го­ло­ви i би­ли Ка­ву­на по го­ло­вi, не­на­че хто без­пе­рес­та­ну бив йо­го в тiм'я за­лiз­ним обу­хом.

- За що ви ме­не б'єте? За що ка­туєте? - знов не­са­мо­ви­то крик­нув Ка­вун на всю ка­зар­му й нi­би про­ки­нувсь; че­рез йо­го очi знов зир­нув ро­зум. Ка­вун за­тих, гля­нув на Ми­ко­лу, на вер­бiв­цiв.

- Чи впiз­наєш ме­не, Пет­ре? - про­мо­вив до Ка­ву­на Дже­ря.

- Впiзнаю, - на­си­лу ви­мо­вив Ка­вун.

- Чи не пок­ли­кать по­па, щоб те­бе вис­по­вi­дав? - обiз­вав­ся один бур­ла­ка.

- I вже! Дай ме­нi спо­кiй. Вже смерть моя за пле­чи­ма, - ска­­зав Ка­вун. - Ма­буть, я вже не вста­ну. Бра­ти-то­ва­ри­шi! Ко­­ли хто вер­неться до­до­му, на­ка­жiть моїй жiн­цi, не­хай не жу­риться, не пла­че, та не­хай до­во­дить до ро­зу­му дi­тей.

- Щоб вий­шли здат­нi до панської ро­бо­ти… - сум­но про­мо­­вив Ми­ко­ла.

- Не ду­мав я, був­ши ха­зяїном, що ме­нi до­ве­деться по­ми­ра­ти на чу­жiй сто­ро­нi, в цьому ла­за­ре­тi, - не­на­че ниш­ком про­мо­вив Ка­вун. - Ой бо­же мiй ми­ло­серд­ний! За що ж ти ме­не так тяж­ко ка­раєш? Бо­дай все моє го­ре, всi мої сльози впа­ли на то­го ду­шу, хто ме­не пус­тив по свi­тi бур­ла­кою.

Кавун зап­ла­кав, але в йо­го вже слiз не бу­ло: йо­го сльози ви­сох­ли, бо вже йо­го жи­вот­тя ви­сох­ло до реш­ти, до ос­танньої крап­лi.

- Хоч по­хо­вай­те ме­не по-людсько­му за­ко­ну. Не­хай по­се­сор не ви­ки­дає ме­не на смiт­ник, як ви­ки­дав дру­гих бур­лак. Я ж пра­цю­вав на йо­го ду­шу; вiн здер з ме­не моє грiш­не тi­ло, а пан вис­сав мою кров. Прос­тiть, бра­ти-то­ва­ри­шi! Мо­же, я в чо­му пе­ред ким ви­нен… Мо­же, я був ви­нен пе­ред гро­ма­дою, пе­ред вер­бiв­ця­ми. Ска­жiть їм, щоб прос­ти­ли ме­нi, бур­ла­цi. Як вер­не­тесь в Вер­бiв­ку, то кла­няй­тесь жiн­цi та ска­жiть, не­хай ме­не не жде й не спо­дi­вається в гос­тi.

Сумно бу­ло в ла­за­ре­тi. Над­во­рi по­но­чi­ло. Пет­ро вмер на чу­жи­нi мiж чу­жи­ми людьми. Бур­ла­ки си­дi­ли й сто­яли кру­гом йо­го, мов кам'янi. Кож­ний ду­мав про се­бе, про свою до­­лю.

"Що ж да­лi бу­де з на­ми?" - ду­мав кож­ний бур­ла­ка. "Що ж бу­де да­лi зо мною? - ду­мав Ми­ко­ла. - Нев­же ж ко­лись i Ни­ми­до­ра по­чує про мою смерть на чу­жи­нi?"

Микола по­чу­тив, що на йо­го го­ло­вi во­лос­ся пiд­нi­мається вго­ру. I нi­ко­ли йо­му так не хо­тi­лось вер­нуться у свою ха­ту, до своєї Ни­ми­до­ри; йо­му за­ба­жа­лось хоч по­ба­чи­ти­ся та по­го­во­ри­ти на од­ну хви­ли­ну, - та пан був жи­вий. Втi­ка­чi не­дав­но при­нес­ли звiст­ку, що у Вер­бiв­цi все бу­ло так, як i пе­ред­нi­ше, що пан роз­пи­тує скрiзь по са­хар­нях та шу­кає Дже­рi, щоб на йо­му зiг­нать свою злiсть.

Пiсля Ка­ву­но­вої смер­тi в по­се­со­ра зос­та­лись йо­го гро­шi за цi­лий мi­сяць. Як нас­тав об­лiч, вер­бiв­цi по­ча­ли на­га­ду­вать за тi гро­шi. Ми­ко­ла про­сив Бро­довсько­го од­дать тi гро­шi йо­му до рук; вiн ду­мав пе­ре­дать їх в церк­ву на по­мин ду­шi не­бiж­чи­ка.

- Авжеж! Так оце й дам бур­ла­цi в ру­ки чу­жi гро­шi! - ска­зав Бро­довський. - Знаю я, в яку церк­ву ти од­не­сеш гро­шi: ти їх проп'єш у шин­ку, бо ти ж на-про­па­ли гу­ляєш.

- Не проп'ю, а од­дам у церк­ву, - ска­зав твер­дим го­ло­сом Ми­ко­ла.

- Я й сам од­дам на церк­ву, - ска­зав ха­зяїн.

- Чи бог же прий­ме з ва­ших рук тi гро­шi за ду­шу не­бiж­чи­ка?

- Що ти ме­нi до­пi­каєш оти­ми ду­ро­ща­ми! Я те­бе по­ве­ду в по­лi­цiю до ста­но­во­го.

- Може, од­дас­те в мос­ка­лi? - вже гру­бо про­мо­вив Ми­ко­ла.

Бродовський зве­ре­те­нив­ся й по­чер­во­нiв.

- Чого ти чiп­ляєшся? Я й твоїх гро­шей не од­дам, ще й на­пи­­шу па­но­вi, що ти слу­жиш в моїй са­хар­нi.

При цих сло­вах в Ми­ко­ли очi заб­ли­ща­ли. Вiн лед­ве вдер­жав­ся, щоб не лус­нуть Бро­довсько­го, i тiльки прис­ту­пив до по­се­со­ра ближ­че на сту­пiнь.

- Гвалт! То ти ме­не смiєш ла­ять? Ти ду­маєш, я не знаю, звiд­кi­ля ти? - крик­нув Бро­довський.

- А хi­ба не варт ла­ять? Хi­ба ми не знаємо, як ви не до­даєте гро­шей, го­дуєте нас со­ба­чим м'ясом або здох­ля­ти­ною та па­цю­ка­ми? Знаємо, як ви прий­маєте бу­ря­ки од му­жи­кiв. Панськi бу­ря­ки ва­жи­те, а му­жи­чих i не ва­жи­те, а при­й­маєте нав­ман­ня, як со­бi хо­че­те, а по­тiм пла­ти­те, скi­ль­ки схо­че­те. Знаємо вас!

I Ми­ко­ла не­на­че за­гар­чав, лед­ве здер­жу­ючи го­лос i лай­ку в гор­лi.

Бродовський, од­на­че, стер­пiв бур­лацьку щи­рiсть i на­вiть лай­ку; вiн бо­яв­ся по­роз­га­нять бур­лак з за­во­дiв. З ро­бiт­ни­ка­ми бу­ло то­дi ду­же труд­но. З мiс­теч­ка лю­ди йшли на ро­бо­ту з ве­ли­кою не­охо­тою, i тiльки важ­ка нуж­да гна­ла бiд­них на ро­бо­ту до Бро­довсько­го.

Надворi ста­ло теп­лi­ше. Бур­ла­ки по­ча­ли змов­ляться, щоб утi­кать од Бро­довсько­го, i ра­ди­лись, ку­ди тi­ка­ти. Пi­шов го­мiн по ка­зар­мах. Од­нi хо­тi­ли йти на за­во­ди, дру­гi ра­яли йти на за­ро­бiт­ки на сте­пи або на Бас­са­ра­бiю.

- Вже ме­нi ос­то­чор­тi­ло ти­ня­тись по са­хар­нях, - про­мо­вив Ми­ко­ла. - Хо­дiм, бра, ще на сте­пи. Ад­же ж i на­шi вер­бiв­цi не раз хо­ди­ли на за­ро­бiт­ки на сте­пи i в Одес. Де­кот­рi поп­ри­но­си­ли до­до­му чи­ма­ло гро­шей.

- Коли на сте­пи, то й на сте­пи, - за­го­мо­нi­ли вер­бiв­цi.

Їм хо­тi­лось виб­ра­тись на по­ле, на степ. Всi во­ни поз­ви­ка­ли ро­бить влiт­ку на по­лi, на вольно­му по­вiт­рi; всi лю­би­ли хлi­бо­робст­во. До Вер­бiв­цiв прис­та­ло ще кiлька бур­лак, i, як тiльки над­во­рi по­теп­лi­ша­ло, бур­ла­ки на­ку­пи­ли хар­чi, за­б­ра­ли клун­ки на пле­чi й по­манд­ру­ва­ли на ши­ро­кi хер­со­нськi сте­пи.

- От то­бi й Аб­рам Мой­сей­ович! Зос­та­вай­ся з своїм скар­бом! - про­мо­вив Ми­ко­ла до бур­лак, ви­хо­дя­чи на схо­дi сон­ця з са­хар­нi.

Бурлаки вий­шли на го­ру, гля­ну­ли з го­ри на са­хар­нi, i їм ста­ло ве­се­лi­ше на ду­шi. Пiс­ля смер­дю­чої ка­зар­ми, пiс­ля смо­ро­ду од гни­ло­го ма­ля­су, од го­рi­лих кiс­ток, од ди­му й ча­ду на са­хар­нях свiт бо­жий на­че смi­яв­ся до їх зе­ле­ною ве­с­ня­ною тра­вою, си­нiм не­бом та чис­тим польовим по­вiт­рям. Бур­ла­ки йшли та йшли, ми­на­ли здо­ро­вi се­ла, ху­то­ри, ми­на­ли ба­га­то са­ха­рень, ми­на­ли лi­си й яри. В се­лах ча­сом їх пус­ка­ли лю­ди на нiч, але час­тi­ше їм до­во­ди­лось но­чу­вать над­во­рi пiд корч­ма­ми або в корч­мах. Вже во­ни ми­ну­ли Чи­ги­рин­щи­ну. Лi­сiв ста­ло мен­ше, тiльки по до­ли­нах тра­п­ля­ли­ся не­ве­ли­кi бай­ра­ки. Го­ри й до­ли­ни зрiв­ню­ва­лись. Се­ла трап­ля­лись все рiд­ше, а да­лi пе­ред ни­ми ро­зiс­лав­ся ши­ро­кий степ, ши­ро­кий на всi бо­ки, скiльки мож­на бу­ло ски­нуть оком. Во­ни йшли день, йшли два, i не ба­чи­ли нi од­но­го се­ла, нi.одно­го ху­то­ра по до­ро­зi. Мо­ло­да тра­ва яс­но бли­ща­ла на вес­ня­но­му сон­цi. Мiж тра­вою ку­па­ми жов­тi­ли круг­лi квiт­ки кульба­би, си­нiв ран­нiй сте­по­вий сон. Пти­цi кру­ти­лись в не­бi й ще­бе­та­ли в ши­ро­ко­му прос­то­рi. На бур­лак по­вi­яла ши­ро­ким кри­лом зо­ло­та во­ля, во­ля од уся­ко­го ли­ха, од уся­ко­го без­та­лан­ня, од стра­ху пе­ред па­ном, пе­ред пан­щи­ною та нек­рут­чи­ною.

- Господи, як тут прос­тор­но, як тут ши­ро­ко! - про­мо­вив Ми­ко­ла. - От би де схо­ва­тись у буд­лi-яко­му яру або в бал­цi од усiх на­ших во­ро­гiв.

- Тут уже нас не впiй­має Бжо­зовський i не при­си­лує ро­бить пан­щи­ну, - обiз­ва­лись бур­ла­ки.

Бурлаки звер­ну­ли в яр на од­по­чи­нок. В то­му яру ви­лась не­ве­лич­ка те­чiя i хо­ва­лась да­ле­ко-да­ле­ко, мiж спа­дис­ти­ми гор­ба­ми. По­над по­то­ком зе­ле­нi­ли гус­тi оче­ре­ти, скiльки мож­на бу­ло осяг­ти оком. По­де­ку­ди мiж оче­ре­том та осит­ня­гом бли­ща­ли не­ве­лич­кi пле­са, чис­тi й яс­нi, як дзер­ка­ло, а кру­гом їх сто­яв рiв­ною стi­ною гус­тий осит­няг. Над­во­рi ве­чо­рi­ло. На за­хо­дi не­бо по­чер­во­нi­ло й за­па­ла­ло вог­нем, роз­ки­да­нi ле­генькi хмар­ки, нi­би гур­ток ле­бе­дiв, i степ, i оче­рет об­ли­лись ро­же­вим свi­том.

Бурлаки по­сi­да­ли над во­дою, на­мо­чи­ли жит­нi су­ха­рi й по­ча­ли ве­че­рять. Во­ни бу­ли по­том­ле­нi, аж тлiн­нi. Нiх­то з їх i сло­ва не про­мов­ляв. Ве­ли­ка ти­ша, ро­же­вий свiт по зе­ле­но­му сте­пу зас­му­тив i без то­го смут­нi їх ду­шi.

Сонце сi­ло. По­ча­ло смер­кать. Ми­ко­ла назг­рi­бав то­рiш­ньо­го су­хо­го оче­ре­ту, су­хої осо­ки й роз­па­лив ба­гат­тя. Бур­ла­ки по­ля­га­ли навк­ру­ги на свит­ках i дрi­ма­ли. На да­ле­ко­му пле­сi ках­ка­ла ди­ка кач­ка, за­ше­лес­тi­ла в осит­ня­гу, зби­ла кри­ла­ми во­ду й пе­ре­нес­лась над ог­нем, не­на­че груд­ка чор­ної рiл­лi. Крик зав­мер, i ввесь степ знов нi­би зав­мер у снi.

Бурлаки по­чу­ли лег­кий ше­лест в осит­ня­гу не­да­ле­ко од ба­гат­тя: щось iш­ло i пря­му­ва­ло до їх. Хо­да бу­ла людська. Тра­ва ше­лес­тi­ла пiд но­га­ми, лю­ди­на ввiй­шла в яс­ний кру­жок, роз­ки­ну­тий чер­во­ну­ва­тим ог­нем. Заб­ли­ща­ла чер­во­ну­­ва­тим свi­том чи­ясь го­ло­ва, а да­лi за­ма­ня­чи­ло ли­це з чо­р­­ни­ми ву­са­ми. Прос­то до вог­ню iшов який­сь чо­ло­вiк в чор­­нiй ста­рiй сви­тi, в дра­нiй шап­цi, з тор­би­ною на пле­чах.

- Добривечiр вам, лю­ди доб­рi! - про­мо­вив чо­ло­вiк. - Чи при­й­ме­те до се­бе на нiч?

- Доброго здо­ров'я! - ти­хо й зне­хо­тя обiз­ва­лись бур­ла­ки, по­вер­нув­ши до то­го чо­ло­вi­ка го­ло­ви. - Сi­дай, чо­ло­вi­че, ко­ло ба­гат­тя та грiй­ся, ко­ли хо­чеш. Ми й са­мi ду­маємо но­чу­вать оту­теч­ки прос­то не­ба на зем­лi.

Чоловiк сiв на по­рожньому мiс­цi ко­ло вог­ню й пок­лав тор­би­ну ко­ло се­бе. Огонь блис­нув на йо­го ли­це i про­ти вог­ню заб­ли­ща­ли йо­го чор­нi швид­кi очi й за­бi­га­ли ра­зом по всiх бур­ла­ках, не­на­че вiн ди­вивсь за­ра­зом кож­но­му в очi. Кир­па­тий, круг­лий, як кар­топ­ля, нiс, ко­рот­ке ли­це, чор­нi бро­ви й блис­ку­чi, круг­лi, як те­рен, очi, гост­ре ма­леньке пiд­­бо­рiд­дя, - все в йо­му ви­яв­ля­ло чо­ло­вi­ка швид­ко­го, про­во­р­но­го, на­вiть хи­жо­го. Йо­го го­ло­ва, прик­ри­та чор­ною дра­­ною шап­кою, на­га­ду­ва­ла нiч­ну хи­жу пти­цю з ко­рот­ким дзьобом, з круг­ли­ми очи­ма. Бур­ла­ки мов­ча­ли й ку­ри­ли люльки, пог­ля­ду­ючи ско­са на яко­гось зай­ду.

- Звiдкiля вас бог не­се? - спи­тав чо­ло­вiк, ви­тя­га­ючи з га­ма­на люльку й на­би­ва­ючи її тю­тю­ном.

- Здалека, чо­ло­вi­че, - про­мо­вив Ми­ко­ла.

- А ку­ди вас бог не­се? - знов спи­тав чо­ло­вiк, за­па­лив­ши люльку i по­тяг­нув­ши з неї дим так здо­ро­во, що тю­тюн зат­рi­щав i за­па­лах­ко­тiв.

- I са­мi не знаємо, чо­ло­вi­че, - обiз­вав­ся один бур­ла­ка. - Ми йде­мо на за­ро­бiт­ки.

- Певно, пов­тi­ка­ли од па­нiв? - спи­тав чо­ло­вiк.

- Може, й пов­тi­ка­ли; хто йо­го зна… - на­си­лу про­мо­вив Ми­­ко­ла, не вий­ма­ючи люльки з гу­бiв.

- Та й я втiк од сво­го па­на, i вже блу­каю не один рiк по цих сте­пах. Я знаю тут уся­кi мiс­ця. Ко­ли прий­ме­те ме­не до своєї ва­та­ги, то я вам на сте­пах скрiзь до­ро­гу по­ка­жу i, мо­же, ста­ну вам в при­го­дi.

Бурлаки ди­ви­лись на чо­ло­вi­ка i мов­ча­ли. Швид­ка роз­мо­ва, швид­кi очi, про­вор­нi ру­ки, про­вор­нi ру­шен­ня - все те бу­ло не пiд­хо­же до яко­гось вi­ко­вiч­но­го хлi­бо­ро­ба-крi­па­ка.

- Куди ж ви пря­муєте? Чи в Крим, чи на Дiн, чи на Бас­са­ра­бiю? - знов спи­тав їх чо­ло­вiк ле­пет­ли­вим язи­ком.

- Сказать по прав­дi, чо­ло­вi­че, ми й са­мi ще доб­ре не зна­ємо, де знай­де­мо при­шиб.

- Я був по всiх усю­дах в цих кра­ях, був i в Кри­му, був в заб­ро­дських ва­та­гах на Днiст­рi, слу­жив i в па­нiв, а те­пер ду­маю прос­ту­вать на Бас­са­ра­бiю.

- Чому ж до­ко­неш­не на Бас­са­ра­бiю? - спи­та­ли бур­ла­ки.

- Та тим, що тут в сте­пах уже розп­ло­ди­лась си­ла ста­но­вих, вже геть-то по­ча­ли чiп­ля­тись до бур­лак за паш­пор­ти, а на Бас­са­ра­бiї не гурт-то пи­та­ють про паш­пор­ти. Ко­ли хо­че­те, то хо­дiм на Бас­са­ра­бiю на за­ро­бiт­ки.

Бурлаки згля­ну­лись i все по­див­ля­лись на про­вор­но­го бро­дя­гу, все чо­гось не йня­ли йо­му вi­ри.

- Ви по­га­не мiс­це виб­ра­ли: тут тро­хи вог­ко, а там да­лi над рiч­кою су­хi­ше. Я цi всi мiс­ця доб­ре знаю.

Бурлаки мовч­ки ку­ри­ли та все пог­ля­да­ли на свої клун­ки.

- Просимо ве­че­рять! - про­мо­вив чо­ло­вiк, вий­ма­ючи з то­р­­би ок­раєць хлi­ба, сiль та ци­бу­лю.

- Вечеряй на здо­ров'я! - про­мо­ви­ли бур­ла­ки. По­ля­га­ли бур­ла­ки кру­гом ба­гат­тя, пiд­мос­тив­ши клун­ки пiд го­ло­ви, I по­ча­ли дрi­мать. Де­кот­рi, од­на­че, поп­рив'язу­ва­ли клун­ки до рук мо­туз­ка­ми й дов­го не спа­ли, до­ки нез­най­омий чо­ло­вiк не впав на тра­ву, як ку­ля, i не зах­рiп на ввесь яр.

Другого дня вдос­вi­та бур­ла­ки повс­та­ва­ли, по­ла­па­ли клу­н­ки: все бу­ло на своєму мiс­цi. Во­ни пов­ми­ва­лись ко­ло пле­са, по­мо­ли­лись бо­гу i збу­ди­ли нез­най­омо­го чо­ло­вi­ка. Вiн схо­пивсь нi­би опе­че­ний, про­тер очi, по­зiтх­нув i пi­шов вми­ва­тись, на­вiть не пе­рех­рес­тив­шись.

- Мене звуть Анд­рiй Кор­ча­ка. Ко­ли хо­че­те пос­лу­хать моєї ра­ди, то ру­шай­мо на Бас­са­ра­бiю. На сте­пах ту­теч­ки веш­тається ба­га­то па­нiв; ще як­раз ко­лись нат­ра­пи­мо на своїх.

- А що, брат­тя! Чи не пос­лу­хать нам цiєї ра­ди? - спи­тав Ми­ко­ла в своїх то­ва­ри­шiв. - Хi­ба ж нам ще не ос­то­гид­ли тi па­ни?

- Як на Бас­са­ра­бiю, то й на Бас­са­ра­бiю, аби тiльки зай­ти як мож­на да­лi, - обiз­ва­лись бур­ла­ки.

Всi ру­ши­ли за ва­таж­ком Анд­рiєм Кор­ча­кою.

Йшли во­ни день i вве­че­рi до­би­лись до сте­по­вої корч­ми. Корч­ма бу­ла збу­до­ва­на з сi­ро­го пiс­ку­ва­то­го ка­ме­ня й сто­яла не­об­ма­за­на. В корч­мi си­дi­ли жи­ди, дер­жа­ли го­рiл­ку й за­кус­ку i за все бра­ли чи­ма­лi гро­шi. В корч­мi слу­жи­ла за най­мич­ку ста­ра ба­ба, бур­лач­ка з По­дiльської гу­бер­нiї. Кру­гом корч­ми сла­ло­ся на всi бо­ки рiв­не по­ле. Бур­ла­ки ви­пи­ли по чар­цi го­рiл­ки, з'їли по шмат­ку хлi­ба з ци­бу­лею i пе­ре­но­чу­ва­ли пiд корч­мою. Во­ни роз­пи­та­ли в жи­дiв, чи не мож­на де в близько­му се­лi стать на ро­бо­ту на тиж­день або на два. В їх бу­ло об­маль гро­шей, а до Бас­са­ра­бiї ще бу­ло да­ле­ко. Жид спра­вив їх на се­ло Ко­лон­таївку, де в па­на на цi­ле лi­то най­ма­лись стро­ко­вi бур­ла­ки.

В не­ве­лич­ко­му яру пе­ред їх очи­ма роз­ки­ну­лась Ко­лон­таївка. Се­ло бу­ло сте­по­ве; на яру й по­пiд гор­ба­ми сто­яли ма­ленькi хат­ки-ма­зан­ки з не­ве­лич­ки­ми вiк­на­ми; ко­ло хат стир­ча­ли хлi­ви з ви­со­ко­го оче­ре­ту, вкри­тi звер­ху оче­ре­том. Скот за­га­ня­ли в за­го­ро­ди, тiльки об­ко­па­нi ро­вом, а за­мiсть ти­ну за ро­вом ле­жа­ли ку­пи гною або сто­яли стi­ни, - так са­мо з оче­ре­ту. Нi­де не вид­но бу­ло нi ко­мор, нi ви­со­ких клунь. Хлiб скла­да­ли в стiж­ки й мо­ло­ти­ли на то­ку про­ти не­ба або гар­ма­ну­ва­ли кiньми та во­ла­ми, пе­ре­ти­ра­ючи роз­ки­да­нi сно­пи важ­кою ко­ло­дою, при­чеп­ле­ною до ко­ней. На цi­ло­му се­лi не вид­но бу­ло нi од­но­го де­ре­ва, на­вiть вер­би. То бу­ло се­ло зов­сiм со­лом'яне та оче­ре­тя­не. Вся Ко­лон­таївка ря­бi­ла й чор­нi­ла се­ред сте­пу чор­ни­ми пок­рiв­ля­ми хат, жов­тi­ла оче­ре­тя­ни­ми ти­на­ми та ви­со­ки­ми око­па­ми. Все бу­ло сi­ре, не­ве­се­ле, тiльки кру­гом панської бi­лої му­ро­ва­ної ха­ти рос­ли гус­тi зе­ле­нi ака­цiї та аб­ри­ко­си.

За се­лом на гор­бу сто­яли три ни­зенькi вiт­ря­ки з шiстьма кри­ла­ми.

- Та й по­га­нi тут се­ла! Не до­ве­ди гос­по­ди жить на та­ко­му се­лi! - ка­за­ли бур­ла­ки.

- Ця Ко­лон­таївка не схо­жа на на­шу Вер­бiв­ку, - про­мо­вив Ми­ко­ла.

Бурлаки ввiй­шли в се­ло i по­ба­чи­ли, що в лю­дей ду­же ба­га­то овець та то­ва­ру, що лю­ди в тих сте­пах не так бi­ду­ють, як їм зда­ва­лось. Во­ни прис­та­ли до корч­ми, роз­пи­та­ли про па­на i пiш­ли до пансько­го дво­ру. Пан хо­тiв умо­виться з ни­ми на цi­ле лi­то, до пок­ро­ви; але бур­ла­ки зго­ди­лись ста­ти на ро­бо­ту тiльки на не­дов­гий час, щоб за­ро­бить тро­хи гро­шей на до­ро­гу, їм так до­пек­ли па­ни, що во­ни бу­ли лад­нi втек­ти од їх як мож­на да­лi, хоч на край свi­ту.

Заробивши тро­хи гро­шей, бур­ла­ки пiш­ли да­лi до Днiст­ра. Анд­рiй Кор­ча­ка, мов сте­по­вий вовк, змi­ряв тi сте­пи вздовж i впо­пе­рек; вiн вже брав­ся до Днiст­ровсько­го ли­ма­ну, до Чор­но­го мо­ря, де бу­ли ри­бальськi ва­та­ги.

Багато сте­по­вих хер­сонських сiл по­ми­ну­ли бур­ла­ки. Во­ни ба­чи­ли се­ла й сте­по­вi, го­лi й опа­ле­нi га­ря­чим сон­цем; ба­чи­ли се­ла по­над не­ве­лич­ки­ми сте­по­ви­ми рi­чеч­ка­ми, де вже зе­ле­нi­ли вер­би, са­доч­ки i на­вiть ви­ног­рад­ни­ки; ба­чи­ли здо­ро­вi ба­га­тi нi­мецькi ко­ло­нiї з дов­ги­ми рiв­ни­ми ву­ли­ця­ми, з до­ма­ми на два по­вер­хи се­ред зе­ле­них сад­кiв та ви­ног­рад­ни­кiв.

Одного дня бур­ла­ки при­мi­ти­ли се­ред рiв­но­го сте­пу ви­со­ку си­ню сму­гу; то був ви­со­кий бас­са­рабський бе­рег по той бiк Днiст­ровсько­го ли­ма­ну. Та си­ня сму­га все наб­ли­жа­лась до їх, нi­би ви­со­ву­ва­лась з-пiд зем­лi. Вже бу­ло вид­ко го­ри, вкри­тi лi­сом, а мiж го­ра­ми гли­бо­кi до­ли­ни та яри. Вже на го­рах за­бi­лiв Акер­ман з церк­ва­ми та сад­ка­ми. Бур­ла­ки зiй­шли на кру­тий бе­рег над ли­ма­ном i ста­ли над кру­чею: пе­ред ни­ми заб­ли­щав ши­ро­кий ли­ман. Сон­це ви­со­ко сто­яло на не­бi. Хоч бу­ла ран­ня вес­на, але над­во­рi бу­ло вже га­ря­че, як се­ред лi­та. З ли­ма­ну по­вi­яло хо­лод­ком. Кар­ти­на за ли­ма­ном бу­ла ду­же пиш­на. Го­ри не­на­че по­ла­ма­лись та по­ре­па­лись бал­ка­ми до са­мо­го до­лу. I го­ри i кру­тi бал­ки зе­ле­нi­ли свi­жою вес­ня­ною тра­вою. Акер­ман був роз­ки­ну­тий на го­рах i нi­би вис­та­вив на­по­каз про­ти сон­ця свої бi­ленькi ха­ти, за­ки­да­нi сад­ка­ми та ви­ног­рад­ни­ка­ми. Над са­мим ли­ма­ном сто­яла дав­ня ге­ну­езька твер­ди­ня з ви­со­ки­ми, дов­ги­ми, тем­ни­ми стi­на­ми з ви­зуб­ня­ми й за­зуб­ня­ми звер­ху. По­верх стiн, по­рос­лих зе­ле­ним ба­дил­лям, стри­мi­ли ви­со­кi баш­ти. Му­ро­ва­нi стi­ни з баш­та­ми нi­би ви­хо­ди­ли прос­то з во­ди, а в во­дi од­би­ва­лись та­кi са­мi стi­ни й баш­ти, не­на­че хо­тi­ли впас­ти в гли­бо­ку си­ню бе­зод­ню. На го­рах бi­лi­ли й бли­ща­ли ба­нi цер­ков, шпи­час­тi вер­хи дзвi­ниць. Увесь ви­со­ченький зе­ле­ний бе­рег з сад­ка­ми, церк­ва­ми од­би­вав­ся в во­дi, як в дзер­ка­лi, а над го­ра­ми си­нi­ло, мов гус­та синька, пиш­не пiв­ден­не га­ря­че не­бо. Днiст­ро вли­вав­ся в зак­руг­ле­ний ли­ман, не­на­че ви­ла­зив з зе­ле­них гус­тих оче­ре­тiв та сит­ни­кiв, що звуться там ча­га­ря­ми. Зе­ле­нi, як пух, ча­га­рi тяг­лись по обид­ва бо­ки Днiст­ра й по­над ли­ма­ном ши­ро­кою сму­гою. Мiж ни­ми по­де­ку­ди бли­ща­ли озе­ра, а над озе­ра­ми й ча­га­ря­ми ви­со­ко пiд­нi­ма­лись го­ри, вкри­тi лi­са­ми. Блис­ку­чий ли­ман роз­ли­вавсь вшир на вi­сiм верс­тов, мов роз­топ­ле­не скло. Той край за ли­ма­ном зда­вав­ся зе­ле­ним раєм пiс­ля рiв­но­го нуд­но­го по­рожнього сте­пу.

- Потривайте ж, хлоп­цi, - ска­зав швид­кий Кор­ча­ка, - хоч за ли­ма­ном край тро­хи вольнi­ший, але й ту­ди вдень не мо­ж­­на їхать, бо й там є ста­но­вi. Тре­ба дiж­да­тись но­чi. Ля­гай­мо спа­ти, бо цiєї но­чi бу­де нам ба­га­то ро­бо­ти. Та го­туй­те гро­­шi, ко­ли хо­че­те при­пи­саться до буд­лi-яко­го се­ла.

Нашi бур­ла­ки знай­шли гли­бо­ку бал­ку, по­по­луд­ну­ва­ли i по­­ля­га­ли спа­ти. Вве­че­рi, як по­ча­ло смер­кать, Кор­ча­ка по­бу­­див бур­лак, i во­ни всi пiш­ли до пе­ре­во­зу, де сто­яли чов­ни.

На Бас­са­ра­бiї не бу­ло та­кої пан­щи­ни, як на Ук­раїнi. Лю­ди од­роб­ля­ли па­нам за по­ле, але па­ни не ма­ли пра­ва про­да­ва­ти й ку­пу­вать лю­дей. Бес­са­рабськi па­ни з ве­ли­кою охо­тою прий­ма­ли на свої зем­лi ук­раїнських утi­ка­чiв, бо в їх бу­ло зем­лi ба­гацько, а лю­дей ма­ло. Сю­ди втi­ка­ли за ча­сiв пан­щи­ни ук­раїнцi з По­дiл­ля, з Київщи­ни, з Хер­сон­щи­ни i на­вiть з-за Днiп­ра, з Пол­тав­щи­ни. Во­ни осе­ля­лись в Акер­ма­н­­щи­нi, в Бен­дер­щи­нi, i на­вiть мiж мол­да­ва­на­ми скрiзь по Бас­са­ра­бiї. В Акер­ман­щи­нi всi но­вi се­ла дi­ли­лись на по­са­ди; в кож­но­му по­са­дi був прис­тав, цеб­то по­лi­цiя, й ста­рос­та з пи­са­рем, за­мiсть во­лос­но­го го­ло­ви. На­род при­пи­су­ва­всь в мi­ща­ни, бо в Акер­ман­щи­нi пан­щан­них се­лян не бу­ло. Прис­та­ви, як i вся­ка по­лi­цiя, та­ки доб­ре об­ди­ра­ли ук­ра­ї­н­сь­ких бур­лак, кот­рi хо­тi­ли осе­ли­тись в акер­манських по­са­дах.

Корчака пе­ре­го­во­рив з пе­ре­вож­чи­ком, стор­гу­вавсь за пе­­­ре­воз i за спра­ву, щоб пе­ре­вож­чик пi­шов до прис­та­ва i вмо­­вивсь з ним, скiльки вiн вiзьме за те, що при­пи­ше до по­са­ду бур­лак. Бур­ла­ки сi­ли в чов­ни i пе­реп­лив­ли че­рез ли­ман. Во­ни прис­та­ли про­ти се­ла Крив­ди.

Бурлаки зос­та­лись ко­ло чов­на, а пе­ре­вож­чик по­бiг на го­ру в Крив­ду, де жив по­садський прис­тав, вмо­вив­ся з прис­та­вом, вер­нувсь i ска­зав, щоб бур­ла­ки го­ту­ва­ли по п'ятна­д­цять кар­бо­ван­цiв за при­пис до крив­дянсько­го по­са­ду. Пе­ре­вож­чик по­вiв бур­лак до прис­та­ва. Прис­тав не спи­тав їх, звiд­кiль во­ни i хто во­ни, i по­за­пи­су­вав їх мi­ща­на­ми в по­сад Крив­ду. Де­кот­рi бур­ла­ки не ма­ли так ба­га­то гро­шей; во­ни обi­ця­ли при­нес­ти гро­шi в по­лi­цiю, як тiльки встиг­нуть за­ро­би­ти.

В то­му по­са­дi i в цер­ков­них мет­ри­ках, i в по­садських, i по­лi­цей­ських кни­гах бу­ли по­за­пи­су­ва­нi якiсь нев­ми­ру­щi лю­ди: во­ни нi­ко­ли не вми­ра­ли, бо на їх мiс­це за­раз за­пи­су­ва­ли но­вих ук­раїнських утi­ка­чiв i да­ва­ли їм прiз­ви­ща за­пи­са­них в кни­гах не­бiж­чи­кiв. Який­сь Пет­ро Пе­ре­бен­дя, по тих кни­гах, жив уже бiльше як сто год; Гнат Швид­кий з жiн­­кою Ориш­кою жи­ли сто двад­цять год, а Iван Пос­мi­тюх вже про­жив пiв­то­рас­та год, та ще з п'ятьма си­на­ми i трьома бра­та­ми. Прис­тав за­пи­сав Ми­ко­лу батьком - Iва­ном Пос­мi­тю­хом, а дру­гих бур­лак по­за­пи­су­вав йо­го бра­та­ми та си­на­ми. Кор­ча­ка, чи те­пер Олек­са Пос­мi­тю­ха, був на лi­та стар­ший од Ми­ко­ли, а те­пер до­во­див­ся йо­му си­ном. По­да­вав­ши ймен­ня усiм но­во­на­род­же­ним, прис­тав заб­рав гро­шi з бур­лак i ви­дав їм паш­пор­ти.

- Та й до­ро­го ж бе­ре цей бас­са­рабський пiп за хрес­ти­ни, - про­мо­вив Ми­ко­ла, ви­хо­дя­чи з бур­ла­ка­ми та з пе­ре­вож­чи­ком над­вiр.

- Цей ще не до­ро­гий! Бу­ва­ли й до­рож­чi, - ска­зав пе­ре­вож­чик.

- Та як звуть вас, мої дi­тоньки? - жар­ту­вав Ми­ко­ла. - Ко­ли б не по­за­бу­ва­тись та ча­сом не вбре­хаться.

Вся но­вох­ре­ще­на бур­лацька сiм'я Пос­мi­тюх при­га­ду­ва­ла й сил­ку­ва­лась за­пам'ятать га­разд свої но­вi ймен­ня.

- Тепер iдiть до по­па на пох­рес­ти­ни, не­хай вiн по­ди­виться на своїх но­вих па­ра­фi­ян, - ска­зав пе­ре­вож­чик i по­вiв їх до по­па.

- Чи й цей пiп зап­ра­вить за пох­рес­ти­ни по стiльки кар­бо­ван­цiв, скiльки узяв той? - спи­тав Ми­ко­ла. - Як тiльки й цей зап­ра­вить та­ку до­ро­гу пла­ту, то хоч да­вай дра­ла на­зад в Вер­бiв­ку ро­бить пан­щи­ну.

- Воля, бач, до­ро­га рiч; за неї варт до­ро­го зап­ла­тить, - ска­зав пе­ре­вож­чик i при­вiв їх до по­па.

Пiп прий­няв з ве­ли­кою охо­тою в свою па­ра­фiю но­вих лю­дей, по­за­пи­су­вав їх Пос­мi­тю­ха­ми i не взяв за те нi ша­га. Йо­го па­ра­фiя роз­рос­ту­ва­лась ук­раїнськи­ми втi­ка­ча­ми.

- Тепер поз­до­ров­ляю вас з но­вим щас­тям, но­вим здо­ров'ям, па­но­ве Пос­мi­тю­хи; а ти, та­ту, по­ве­ди ме­не в ши­нок i справ хрес­ти­ни, - ска­зав пе­ре­вож­чик.

Вони пiш­ли в ши­нок, ви­пи­ли двi квар­ти го­рiл­ки, а дру­го­го дня той са­мий пе­ре­вож­чик по­вiв їх до ли­ма­ну, де ко­ло ча­га­рiв од­на ри­бальська ва­та­га ло­ви­ла ри­бу.

Над са­мим ли­ма­ном, на зе­ле­нiй тра­вi, мiж дво­ма ви­со­ки­ми стi­на­ми мо­ло­до­го оче­ре­ту, ви­сi­ли чор­нi не­во­ди на пiд­те­чах, пов­би­ва­них в зем­лю. Дов­гi без кiн­ця ме­ре­жi мо­та­ли­ся на лег­ко­му вiт­рi, не­на­че жму­ти чор­них шнур­кiв, ви­мо­че­них в смо­лi. Од кiл­ка до кiл­ка ви­сi­ли раз­ка­ми здо­ро­вi поп­лав­ки, що звуться га­ла­га­на­ми, по­роб­ле­нi з лег­ко­го су­хо­го де­ре­ва. Зда­ле­ки зда­ва­лось, нi­би то сто­яли рiд­кi ти­ни з то­ненько­го хми­зу або то­нi­сiнькi шта­хе­ти, об­ти­ка­нi звер­ху яки­мись цяцька­ми. Се­ред то­го па­ву­тин­ня не­во­дiв чор­нiв ку­­харський ку­рiнь: вiн був круг­лий, з низьки­ми оче­ре­тя­ни­ми стiн­ка­ми i двер­ця­ми, тiльки без пок­рiв­лi. Се­ред йо­го сто­яли двi чор­нi за­дим­ле­нi со­хи з роз­сiш­ка­ми з бан­ти­ною звер­ху. На цiй пе­рек­ла­ди­нi ви­сi­ли ка­за­ни; пiд ка­за­на­ми го­рiв огонь, i гус­тий дим клу­ба­ми ва­лу­вав вго­ру. В ди­му чор­нi­ли со­хи, нi­би ши­бе­ни­ця. В то­му ку­харсько­му ку­ре­нi сто­яли сто­ли, де ку­хар розк­ла­дав си­ру ри­бу. В ка­за­нах ва­ри­лась ри­ба. В ку­ре­нi тхну­ло риб'ячою си­рiс­тю од лус­ки.

Коло ку­харсько­го ку­ре­ня сто­яв здо­ро­вий ку­рiнь з оче­ре­ту для цi­лої ва­та­ги. Там сто­яли шап­ли­ки, ба­рильця, дiж­ки з пшо­ном, го­ро­хом, ку­ку­руд­зою та ква­со­лею, ле­жа­ли харч та оде­жа. Там но­чу­вав ота­ман i вся заб­родська ва­та­га.

Кухар по­рав­ся ко­ло ка­за­нiв. Заб­род­чи­ки ла­го­ди­ли не­во­ди. Ко­ло ку­ре­ня сто­яв ота­ман, Iван Ков­ба­нен­ко; вiн був сам i ха­зяїном, i ота­ма­ном ва­та­ги. Ота­ман був чо­ло­вiк не­ви­со­кий, але ду­же ши­ро­кий в пле­чах, з ве­ли­кою го­ло­вою, з здо­ро­ви­ми чор­ни­ми ву­са­ми, з за­па­ле­ним ли­цем i чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. На йо­му бу­ла прос­та оде­жа: ши­ро­кi кра­м­нi си­нi шта­ни, бi­ла со­роч­ка й чор­на сму­ше­ва шап­ка. Тi­льки чер­во­но-га­ря­чий гар­ний одеський по­яс од­рiз­няв йо­­го од прос­тих ри­ба­лок, а гор­дий, смi­ли­вий вид i тем­нi ро­зум­нi очi ви­яв­ля­ли щось ха­зяй­ське, ота­манське. Вiн ку­рив люльку, пус­ка­ючи дим од­ним кiн­цем ро­та.

- Ми шу­каємо ро­бо­ти i хо­че­мо прис­тать до ва­шої ва­та­ги, - про­мо­вив Ми­ко­ла до ота­ма­на, поз­до­ров­кав­шись.

Отаман тiльки по­ма­леньку кив­нув го­ло­вою, не вий­ма­ю­чи люльки з ро­та, ки­нув гор­дим оком по всiх бур­ла­ках, ско­­са гля­нув на дрiб­ненько­го Кор­ча­ку з пруд­ки­ми зло­дiй­ськи­ми очи­ма i про­мо­вив:

- Приставайте, ко­ли хо­че­те. По­ло­ви­на на­лов­ле­ної ри­би бу­де моя, а по­ло­ви­на ва­ша. Не­во­ди мої, а харч бу­де­мо пла­тить по по­ло­ви­нi, а ко­ли схо­че­те ви­пить, то го­рiл­ка бу­де ва­ша. Чи прис­таєте на те? - спи­тав ота­ман, оки­нув­ши оком мо­ло­дих, здо­ро­вих бур­лак.

- Чом же й не прис­тать! Не ми за­во­ди­ли цi зви­чаї, не нам їх i ви­во­дить, - про­мо­вив швид­кий Кор­ча­ка.

Отаман не спи­тав їх, звiд­кiль во­ни i що во­ни за лю­ди. Де­кот­рi йо­го заб­род­чи­ки ма­ли паш­пор­ти, а де­кот­рi нi­ко­ли зро­ду їх не ма­ли, тiльки ба­чи­ли в дру­гих.

- Сiдайте, хлоп­цi, прос­то не­ба на зем­лi, - ска­зав ота­ман, - за­раз бу­де­те обi­дать, а по обi­дi й до ро­бо­ти.

Бурлаки скла­ли свої клун­ки в ку­ре­нi, по­на­би­ва­ли люльки, по­сi­да­ли на тра­вi й по­ча­ли ку­рить.

- А що, хлоп­цi! Ко­ли хо­че­те за­ро­бить обiд, то сi­дай­те чис­тить ри­бу, бо цiєї, що в ка­за­нах, на всiх не нас­та­чить, - про­мо­вив ку­хар.

Отаман пiд­няв ци­нов­ку з од­но­го шап­ли­ка, де бу­ло пов­но рi­ча­ної i морської ри­би, по­да­вав вер­бiв­цям но­жi, i во­ни по­ча­ли зшкрi­бать лус­ку з ри­би. Бур­ла­ки лед­ве со­ва­ли ру­ка­ми. Ку­хар i ота­ман мовч­ки ос­мi­ха­лись; ос­мi­ха­лись i про­во­р­нi заб­род­чи­ки, див­ля­чись на ха­му­лу­ва­тих не­по­вер­тай­лiв-хлi­бо­ро­бiв.

Кухар вки­нув в ок­рiп ри­бу й пiд­ки­нув у во­гонь оче­ре­ту. Огонь за­па­лав i зат­рi­щав. Ри­ба швид­ко за­ки­пi­ла. Тим ча­сом вiн по­ви­тя­гав з ка­за­на здо­ро­вим, як та­рiл­ка, опо­ло­ни­ком зва­ре­ну ри­бу i склав її в стяб­ло, чи здо­ро­вий ко­ряк, в кот­ро­му на­вiть дер­жал­но бу­ло ви­дов­ба­не. Стяб­ло бу­ло здо­­ро­ве, як ноч­ви. Ку­хар зро­бив з юш­ки гус­тий роз­сiл, об­лив ним ри­бу i зцi­див роз­сiл че­рез ви­дов­ба­не дер­жал­но. Ота­­ман i всi ри­бал­ки сi­ли на ма­леньких дзиг­ли­ках кру­гом ни­зенько­го сто­ла, що був тiльки по ко­лi­на. Ку­хар пос­та­вив на стiл стяб­ло з ри­бою, а по­тiм на­си­пав у мис­ку юш­ки й нак­ра­яв хлi­ба. Го­лод­нi бур­ла­ки уп­лi­та­ли свi­жу щу­ку, осет­ри­ну й бi­лу­гу на всi зас­тав­ки. Од то­го ча­су, як во­ни втек­ли з Вер­бiв­ки, во­ни й ра­зу не обi­да­ли так трив­ко й смач­но. Во­ни нi­би на­би­ра­лись но­вої си­ли.

- Тепер, хлоп­цi, спра­вив­ши вхiд­чи­ни, ста­вай­те до ро­бо­ти, -про­мо­вив ота­ман, го­ту­ючи чов­на.

Всi ри­бал­ки по­ча­ли знi­мать здо­ро­вий не­вiд i скла­да­ли на чо­вен.

В ли­ма­нi ло­ви­лась ри­ба бiльше днiст­ро­ва, рi­ча­на або ста­в­на, нiж морська, але ча­сом трап­ля­лись: здо­ро­вi осет­ри й бi­лу­ги. Ота­ман во­зив ри­бу в Акер­ман i про­да­вав її свi­жою на ба­за­рi. На ли­ма­нi не со­ли­ли ри­би в боч­ках на про­сiл.

Отаман з своєю ва­та­гою пос­то­яв на ли­ма­нi з тиж­день i по­­чав зби­ра­тись до­до­му. Нас­тав час ло­вить ри­бу в мо­рi. Ри­­бал­ки поск­ла­да­ли на здо­ро­вий чо­вен не­во­ди, заб­ра­ли шап­ли­ки, харч i оде­жу, сi­ли в чо­вен i поп­лив­ли до Акер­ма­на. В Акер­ма­нi ота­ман пi­шов з ри­бал­ка­ми в по­лi­цiю, узяв паш­порт на цi­ле лi­то й дав при­ся­гу, що вiн не за­че­пить то­го доб­ра, що ви­ки­не мо­ре на бе­рег, i за­раз пе­ре­дасть на ко­р­дон.

Рибалки поп­лив­ли чов­ном да­лi по ли­ма­ну, знай­шли при­шиб i спи­ни­лись ко­ло од­но­го ве­ли­ко­го по­са­ду чи се­ла. Ота­ман по­ки­нув ко­ло чов­на од­но­го ри­бал­ку, а сам з ва­та­гою пi­шов до­до­му че­рез се­ло. Це бу­ла Акер­ман­щи­на.

Село бу­ло дов­ге й здо­ро­ве. Че­рез усе се­ло йшла ши­ро­ка ву­ли­ця i тяг­ла­ся тро­хи не до са­мо­го Акер­ма­на. Во­на вся бу­ла об­сад­же­на ака­цi­ями, не­на­че Вер­бiв­ка вер­ба­ми. Се­ло бу­ло ук­раїнське. В йо­му, як i в са­мо­му Акер­ма­нi, що став уже зов­сiм ук­раїнським го­ро­дом, бу­ли лю­ди з усiх ук­раї­н­сь­ких гу­бер­нiй. Усе се­ло бу­ло за­ли­те аб­ри­ко­со­ви­ми та че­ре­ш­не­ви­ми сад­ка­ми i зе­ле­нi­ло, як гай. По­за ха­та­ми тяг­ли­ся ви­ног­рад­ни­ки на всi бо­ки, скiльки мож­на бу­ло ски­нуть оком. А там, за се­лом, на ши­ро­ко­му по­лi лед­ве пiд­нi­ма­лась зе­ле­на, як пух, ку­ку­руд­за, розс­те­ля­лось ши­ро­ке мо­ло­де лис­тя тю­тю­ну, а там да­лi розс­те­лив­ся ши­ро­кий, рiв­ний, як дiл, степ, ввесь зе­ле­ний, ввесь ук­ри­тий то ви­ног­ра­дом, то пше­ни­цею, то ку­ку­руд­зою, то зе­ле­ною тра­вою. Над­во­рi ще бу­ла вес­на, а ви­со­ка тра­ва в сте­пу бу­ла вже го­то­ва пiд ко­су. Край був ба­га­тий та пиш­ний, як рай.

Отаманова ха­та сто­яла за по­са­дом, на ху­то­рi. Ха­та бу­ла чи­ма­ла, з пiс­ку­ва­то­го ка­ме­ня, з ве­ли­ки­ми вiк­на­ми на чо­ти­ри шиб­ки. Ков­ба­нен­ко бу­ду­вав її, див­ля­чись на ха­ти в швей­царськiй ко­ло­нiї Ша­бi, що бу­ла не­да­ле­ко од се­ла в сте­пу. Кру­гом ха­ти зе­ле­нiв здо­ро­вий ви­ног­рад­ник; по­мiж ви­ног­ра­дом по ме­жах дов­ги­ми ряд­ка­ми рос­ли аб­ри­ко­си та че­реш­нi. Кру­гом ха­ти рос­ли ста­рi ве­ле­тенськi во­лоськi го­рi­хи. Мо­ло­де па­гон­ня на го­рi­хах на га­ря­чо­му сон­цi вже по­ви­га­ня­лось на са­жень вго­ру, нi­би схо­ди­ло на дрiжд­жах. Вся осе­ля зе­ле­нi­ла й пах­ла, нi­би квiт­ник. Ака­цiї сто­яли са­ме в цвi­ту, зак­вiт­ча­нi без­лiч­чю бi­лих ки­тиць. Во­ни бу­ли схо­жi на здо­ро­вi срiб­нi кан­де­ляб­ри. Га­ря­че по­вiт­ря бу­ло по­в­не гост­рих па­хо­щiв ака­цiй i роз­ли­ва­ло якусь роз­кiш на ввесь двiр.

З ха­ти ви­бiг­ла ота­ма­но­ва жiн­ка, ук­раїнська мо­ло­ди­ця, вже не­мо­ло­да, але про­вор­на, рiв­на й ви­со­ка, в синьому ке­р­­се­тi, зав'яза­на по-пол­тавськiй, ни­зенько, чор­ною хуст­кою з чер­во­ни­ми квi­точ­ка­ми. Ота­ман Ков­ба­нен­ко зай­шов в Акер­ман­щи­ну з жiн­кою з-за Днiп­ра, з Пол­тав­щи­ни.

За ма­тiр'ю ви­бiг­ла з ха­ти мо­ло­да дiв­чи­на: то бу­ла ота­ма­но­ва доч­ка Мок­ри­на. Мок­ри­на бу­ла тон­ка й ви­со­ка, як то­по­ля, з тон­ким рiв­ним ста­ном, з ма­леньки­ми й тон­ки­ми нiж­­ка­ми, з ма­леньки­ми ру­ка­ми, якi має пол­тавське жi­но­цт­во. В Мок­ри­ни ли­це бу­ло дов­гас­те, з тон­ки­ми пруж­ка­ми. Тон­кi чор­нi бро­ви чор­нi­ли, як шов­ко­вi шну­роч­ки; блис­ку­чi ка­рi очi чор­нi­ли, як те­рен; не­ве­ли­кi пов­нi гу­би чер­во­нi­ли, як виш­ня в зе­ле­но­му лис­тi; на що­ках до са­мих вис­кiв грав рум'янець. Од її мо­ло­до­го ли­ця нi­би па­шi­ло здо­ров'ям; од щiк, од очей не­на­че од­га­ня­лось ог­нем, не­на­че во­на тiльки що сто­яла ко­ло пе­чi, ко­ло по­лум'я. Якимсь сте­по­вим здо­ров'ям нi­би па­шi­ло все її ли­це, а лег­кий стан, тон­ка шия, тон­кi ру­ки гну­ли­ся, як сте­по­ва гнуч­ка би­ли­на на вiт­рi. Чор­нi товс­тi ко­си лис­нi­ли на го­ло­вi про­ти ве­чiрнього сон­ця, а чер­во­не на­мис­то на синьому кер­се­тi нi­би ще бiльше до­да­ва­ло вог­ню й рум'янцю її пал­ко­му ви­до­вi й пос­та­тi.

Мокрина сто­яла про­ти сон­ця пiд во­лоським го­рi­хом i роз­­див­ля­лась на ри­ба­лок. Во­на вгле­дi­ла Ми­ко­лу, i її ли­це од­ра­зу по­чер­во­нi­ло, мов польовий мак. Во­на зня­лась з мiс­ця i, як пти­ця, по­ли­ну­ла в ха­ту.

Тим ча­сом ха­зяй­ка ви­нес­ла ри­бал­кам ве­че­рю. Сон­це тi­ль­ки що сi­ло, а ри­бал­ки вже по­ля­га­ли по­ко­том пiд во­ло­сь­ки­ми го­рi­ха­ми. Завт­ра во­ни ма­ли ви­ряд­жа­тись на цi­ле лi­то на мо­ре.

Другого дня свi­том вже був го­то­вий обiд. Ри­бал­ки по­обi­да­ли над­во­рi, по­тiм поск­ла­да­ли на вiз здо­ро­вi ме­ре­жi й по­суд, наб­ра­ли хар­чi, прив'яза­ли до во­за со­ба­ку, на во­зi по­са­ди­ли пiв­ня й ввiй­шли в свiт­ли­цю, щоб спов­нить зви­чай ви­хiд­чин.

Свiтлиця бу­ла чис­та й прос­тор­на. Пе­ред об­ра­за­ми го­рi­ла лам­па i ко­ли­ва­лись го­лу­би та пи­сан­ки на нит­ках, при­лiп­ле­них вос­ком до сте­лi. Стiл був зас­те­ле­ний бi­лою ска­тер­ти­ною, а на сто­лi ле­жав хлiб з дрiб­ком со­лi звер­ху. Ота­ман ви­нiс з кiм­на­ти здо­ро­ву пляш­ку го­рiл­ки, нас­то­яної на жов­то­му ко­рiн­нi, i пос­та­вив на стiл. Ри­бал­ки обс­та­ли стiл навк­ру­ги. Двад­цять чо­ло­вiк тов­пи­лись в свiт­ли­цi, не­на­че ко­ляд­ни­ки на рiзд­во. Ота­ман на­лив чар­ку го­рiл­ки, пе­рех­рес­тивсь i по­чав при­ка­зу­ва­ти:

- Даруй же нам, бо­же, пов­нi ме­ре­жi вся­кої ри­би! Щоб до нас спли­ва­лась ри­ба з усього Чор­но­го мо­ря та прос­то в на­шi ме­ре­жi та єри­ки. Пош­ли нам, бо­же, щас­тя й здо­ров'я! Дай бо­же, щоб ми жи­вi по­вер­та­лись до гос­по­ди та не по­то­пи­лись у мо­рi!

- Дай бо­же! - про­мо­ви­ли ри­бал­ки.

Отаман по­час­ту­вав жiн­ку й по­чав час­ту­вать ри­ба­лок. По­тiм вiн зняв з стi­ни об­раз, пок­лав на сто­лi, пе­рех­рес­тивсь, по­цi­лу­вав об­раз i хлiб; за ним прис­ту­пи­ли усi ри­бал­ки по чер­зi i зна­ме­ну­ва­лись до об­ра­за й до хлi­ба. Ота­ман мовч­ки сiв за сто­лом на по­ку­тi, всi ри­бал­ки по­сi­да­ли на лав­ках i на­вiть до­лi, ко­му не ста­ло мiс­ця. Всi по­сi­да­ли й за­мовк­ли, не­на­че зав­мер­ли. Тiльки бу­ло чуть, як му­хи ше­лес­тi­ли в су­­хих то­рiш­нiх ва­сильках за об­ра­за­ми. Ота­ман по­тiм встав, за ним за­ра­зом ла­вою пiд­ня­лись усi ри­бал­ки. Ота­ман узяв об­раз i хлiб з сiл­лю i вий­шов у двiр, за ним вий­шли всi ри­бал­ки. Об­раз i хлiб схо­ва­ли на во­зi. Дов­гий нi­мецький вiз з ши­на­ми на обо­дах ру­шив з дво­ра, а за ним пiш­ли ри­бал­ки з ха­зяй­кою. Ви­хiд­чи­ни скiн­чи­лись.

Рибалки приїха­ли на ли­ман, спус­ти­ли чов­на на во­ду, поск­ла­да­ли усю ри­бальську снасть, здо­ро­вi ме­ре­жi й по­суд i сi­ли са­мi дво­ма ряд­ка­ми. Ота­ман став ко­ло де­ме­на й по­чав пра­ву­вать здо­ро­вим де­ме­ном. Де­ме­но по­вер­ну­лось, не­на­че здо­ро­ва морська ри­ба, зби­ло хви­лю i ле­генько по­вер­ну­ло чов­на од бе­ре­га. Ри­бал­ки вда­ри­ли по во­дi плис­ком ба­бай­ка­ми, i здо­ро­вий чо­вен по­ли­нув по ли­ма­нi, не­на­че пти­ця по не­бу, тiльки по­ки­нув за со­бою дов­гий слiд хвиль та бри­жiв.

- Через тиж­день виїжджай до нас та ви­возь нам хар­чi! - гук­нув з чов­на ота­ман до ха­зяй­ки. - На­шi ку­ре­нi сто­яти­муть на ста­ро­му мiс­цi, на пе­ре­си­пi.

Хазяйка дов­го сто­яла, див­ля­чись на чо­вен, де да­ле­ко бли­­ща­ла бi­ла со­роч­ка на ота­ма­но­вi, не­на­че вiн сто­яв ви­те­са­ний з бi­ло­го ка­ме­ня. По­тiм мо­ло­ди­ця по­вер­ну­ла ко­нi на го­ру й не­на­че схо­ва­лась i зник­ла десь в сте­пу.

Рибалки доп­лив­ли до Ца­рег­радсько­го гир­ла, ми­ну­ли єри­ки, що про­ми­ку­ва­лись че­рез ко­су в озе­ро, i прис­та­ли в са­мо­му гир­лi до кор­до­ну. Там ота­ман по­ка­зав вар­то­вим уря­дов­цям паш­порт, i ва­та­гу про­пус­ти­ли в мо­ре. Чо­вен по­вер­нув за гост­рий рiг пiс­ку­ва­тої ко­си i всту­пив в Чор­не мо­ре, пли­ву­чи по­пiд низьким бе­ре­гом. Че­рез кiлька верс­тов ри­бал­ки прис­та­ли до бе­ре­га i поз­но­си­ли ме­ре­жi, не­во­ди й по­суд на плис­ко­ва­ту пiс­ку­ва­ту пе­ре­сип. Пе­ре­сип бу­ла ду­же плис­ко­ва­та й сла­ла­ся, не­на­че бi­ла стрiч­ка, по­над мо­рем, од­дi­ля­ючи здо­ро­ве со­ло­не озе­ро од мо­ря i од ли­ма­ну. Те озе­ро бу­ло ко­лись за­то­кою мо­ря; морська хви­ля на­си­па­ла вузьку пе­ре­сип i не­на­че греб­лею од­дi­ли­ла здо­ро­ве, на верс­тов двад­цять, озе­ро од мо­ря та од ли­ма­ну. Кру­тий да­ле­кий бе­рег озе­ра, що, ма­буть, був ко­лись бе­ре­гом мо­ря, сто­яв в ту­ма­нi, не­на­че стi­на, вкри­тий зе­ле­ною тра­вою; пiд ним зе­ле­нi­ли оче­ре­ти та осит­ня­ги, скiльки мож­на бу­ло ски­нуть оком.

Картина навк­ру­ги бу­ла ду­же ори­гi­нальна. Про­дов­жас­те озе­ро на двад­цять верс­тов вга­ня­ло­ся в степ i бли­ща­ло мiж кру­ти­ми бе­ре­га­ми, не­на­че вкри­те лег­ким про­зо­рим пок­ри­ва­лом з ту­ма­ну. Мiс­ця­ми кру­гом озе­ра, а най­бiльше ко­ло бi­лої пе­ре­си­пi, нi­би то­ну­ли в зе­ле­нiй во­дi ви­со­кi, гус­тi, як лiс, оче­ре­ти та осит­ня­ги, а за пе­ре­сип'ю си­нi­ло Чор­не мо­ре, пiд­нi­ма­ло­ся все вго­ру, зли­ва­лось да­ле­ко з ту­ма­ном на не­бi, з зо­ло­тим свi­том сон­ця, сто­яло нi­би сум­на да­ле­ка чор­на го­ра i не­на­че бу­ло на­по­го­то­вi шу­бовс­нуть всiєю тов­щею i за­ли­ти бi­лу пе­ре­сип, i озе­ро, i зе­ле­нi оче­ре­ти, i ши­ро­кий степ. I мо­ре, i озе­ро, i си­нiй, ви­со­кий йо­го бе­рег i ши­ро­кий степ - все бу­ло за­ли­те га­ря­чим ма­ре­вом i прик­ри­те та­ким лег­ким си­вим ту­ма­ном, що всi су­тiн­ки, всi кольори нi­би зли­ва­лись до­ку­пи. Тiльки звер­ху яс­но си­нi­ло пиш­не, круг­ле, лис­ню­че не­бо. В не­бi кру­ти­лись бi­лi мар­ти­ни й чай­ки, а здо­ро­вi бi­лi з чер­во­ни­ми но­са­ми ба­би, не­на­че ле­бе­дi, вкри­ва­ли ку­па­ми й мо­ре, й бе­ре­ги.

Через узьку пе­ре­сип скрiзь бу­ли про­ко­па­нi єри­ки, цеб­то ка­на­ви, ку­дою цi­ле лi­то йшла дрiб­на ке­фаль з мо­ря в озе­ро жи­ру­вать на плав­нях, а во­се­ни вер­та­лась знов у мо­ре. Ко­ло єри­кiв зе­ле­нiв оче­рет та осит­няг, i, на­че кров, чер­во­нiв си­тий со­ко­ви­тий со­ло­нець. Ота­ман виб­рав мiс­це ко­ло од­но­го єри­ка, де пi­сок за­рiс зе­ле­ною лис­та­тою ча­по­лот­тю та чер­во­ним со­лон­цем, i зве­лiв ста­вить там ку­рiнь.

Рибалки наб­ра­ли су­хо­го оче­ре­ту, збу­ду­ва­ли ду­же дов­гий ота­манський ку­рiнь, за­го­ро­ди­ли за­го­ро­ду для ку­ха­ря, на ку­харський ку­рiнь, за­ко­па­ли в пi­сок па­лi, при­мос­ти­ли зве­р­ху бал­ку й по­вi­ша­ли ка­за­ни. По­тiм во­ни за­би­ли двi па­лi з бан­ти­ною для ко­дол, а де­кот­рi ри­бал­ки пос­та­ви­ли для се­бе ма­ленькi оче­ре­тя­нi ят­ки, в кот­рих мож­на бу­ло тiльки си­­дi­ти або ле­жать; по­тiм ви­ко­па­ли ка­би­цю, чи пiч, для ка­за­на з смо­лою, кот­рою ма­за­ли ме­ре­жi; пос­та­ви­ли ме­чет, це­б­то пiч для хлi­ба. Це все ста­но­ви­ще з ку­ре­ня­ми, оче­ре­тя­ни­ми ят­ка­ми. з ме­че­том, з ка­би­цею, з ко­дiльнею, з ку­ха­р­сь­ким ку­ре­нем за­га­лом зва­ло­ся ку­ре­нем. Ча­сом один хо­зя­їн мав два або й три та­ких ку­ре­нi i нас­та­нов­ляв на кож­ний ку­рiнь оп­рiч­но­го ота­ма­на.

Хазяїн по­за­би­вав ряд­ка­ми пiд­те­чi для ме­ре­жi та не­во­дiв. Ко­са вкри­ва­лась ят­ка­ми, нi­би ха­та­ми. Со­ба­ку пус­ти­ли на во­лю, а пiв­ня прив'яза­ли в оп­рiч­но­му ма­ленько­му ку­ре­нi. На мерт­вiй ти­хiй пе­ре­си­пi за­веш­та­лись ри­бал­ки; заб­ли­щав огонь пiд ка­за­на­ми, за­си­нiв гус­тий дам з ме­че­та та з ка­би­цi. За­во­ру­ши­лось людське жит­тя на мерт­во­му бе­ре­зi.

Надвечори ота­ман за­га­дав го­ту­вать здо­ро­ву ме­ре­жу. Заб­род­чи­ки пiд­хо­ди­ли до йо­го ряд­ком, i вiн скла­дав їм на спи­ну й пле­чi по­лот­ни­ща ме­ре­жi. Один од­хо­див, при­хо­див дру­гий, i не­за­ба­ром по­тяг­лось ряд­ком до мо­ря де­сять чо­ло­вi­ка, не­су­чи дов­гу ме­ре­жу на пле­чах. В бе­ре­зi ота­ман здiй­мав ме­ре­жу з кож­но­го ри­бал­ки i скла­дав її на чо­вен.

Сонце сi­ло. Над­во­рi по­ча­ло смер­кать. Мо­ре по­чор­нi­ло, тi­ль­ки бi­лi­ла пе­ре­сип, не­на­че дов­гий кла­поть бi­ло­го по­лот­на. Мар­ти­ни час­то й гус­то при­па­да­ли звер­ху до во­ди; кря­ч­ки стрi­ла­ми па­да­ли на во­ду i ха­па­ли ри­бу: то був знак, що ри­би нап­лив­ло до бе­ре­га до­во­лi.

Настала нiч. Над­во­рi ста­ло ти­хо, як у ха­тi, тiльки мо­ре ла­щи­лось до бе­ре­га ле­ге­сенькою хви­лею i лед­ве ше­лес­тi­ло на пiс­ку. Ота­ман став на де­ме­нi в чов­нi, ко­ло йо­го нiг ле­жа­ла ко­до­ла, скру­че­на кру­жа­лом, не­на­че га­дю­ка, з за­лiз­ною кiш­кою на кiн­цi, кот­ра бу­ла прив'яза­на до од­но­го кiн­ця ме­ре­жi. На бе­ре­зi зос­тав­ся кри­лаш, чи по­ма­гач ота­ма­нiв, i бiльша по­ло­ви­на ри­ба­лок. З ота­ма­ном сiв в чов­нi ко­дiльни­чий та кiлька ри­ба­лок.

Отаман одiпх­нув чов­на в мо­ре й по­вер­нув де­ме­но. Кри­лаш дер­жав на бе­ре­зi один кi­нець ко­до­ли, прив'яза­ної до ме­ре­жi. З чов­на по­ча­ли ви­ки­дать ме­ре­жу, за­хо­дя­чи да­ле­ко в мо­ре пiвк­ру­гом. Важ­ка ме­ре­жа то­ну­ла в во­дi, тiльки звер­ху вис­ка­ку­ва­ли бульки та бли­щав дов­гий ря­док здо­ро­вих де­рев'яних га­ла­га­нiв, не­на­че ра­зок на­мис­та.

Важкий чо­вен по­ма­леньку й мля­во су­нув­ся по во­дi. Ба­бай­ки ти­хо во­ру­ши­лись в ко­че­тах. Ри­бал­ки мовч­ки ку­ри­ли люльки. На бе­ре­зi бли­щав огонь в люльках у ри­ба­лок, не­на­че жар у пе­чi; на мо­рi яс­но па­лах­ко­тi­ла ота­манська лю­лька, не­на­че су­ну­лась над во­дою чер­во­на зiр­ка Во­ло­со­жар.

Отаман обп­лив да­ле­ко пiвк­ру­гом i прис­тав до бе­ре­га. Ко­дiльни­чий вхо­пив реш­ту кру­жа­ла ко­до­ли i з усiєї си­ли шви­р­го­нув її з чов­на на бе­рег. Ко­до­ла свис­ну­ла i розк­ру­ти­лась мов чор­на га­ди­на. Кi­нець упав на пi­сок i за­че­пив­ся за­лi­з­ною кiш­кою. Вся ко­до­ла го­лос­но ляс­ну­ла по во­дi й по­то­ну­ла.

Тим ча­сом схо­див пов­ний мi­сяць, не­на­че ви­ри­нав з чор­ної хви­лi. Ма­ленька чер­во­на стеж­ка заб­ли­ща­ла десь да­ле­ко на мо­рi пiд са­мим мi­ся­цем, не­на­че за сот­ню верс­тов. Мi­сяць ти­хо крадько­ма ви­ко­тивсь увесь на не­бо, не­на­че че­рез ве­ли­ку си­лу ви­лiз з во­ди. Мо­ре заб­ли­ща­ло, i вже ви­раз­но бу­ло вид­но пiд мi­ся­цем блис­ку­чу во­ду й дов­гу чер­во­ну сму­гу на во­дi.

Отаман при­ча­лив чов­на до бе­ре­га, ско­чив на бе­рег, за­мо­чив­ши но­ги, вхо­пив за ко­до­лу й гук­нув го­лос­но:

"Тягнiть ра­зом!"

В кож­но­го заб­род­чи­ка бу­ла де­рев'яна ля­ма. Во­на обiй­ма­ла ши­ро­кою плис­ко­ва­тою де­рев'яною ду­гою стан, а її кiн­цi бу­ли стяг­ну­тi спе­ре­ду ре­мiн­ця­ми; ре­мiн­цi зас­тi­ба­лись де­рев'яною цур­кою; до ре­мiн­цiв ко­ло по­яса бу­ли прив'яза­нi ре­мiн­нi пас­ки з де­рев'яни­ми дов­биш­ка­ми на кiн­цi. Цi ре­мiн­нi пас­ки з дов­биш­ка­ми на кiн­цi звуться жив­ця­ми. Заб­род­чи­ки за­ки­да­ли на товс­ту ко­до­лу свої жив­цi; жив­цi об­ви­ва­лись кру­гом ко­до­ли, як га­дю­ки, i нi­би вси­са­лись в неї, мов п'явки, а дов­биш­ки не да­ва­ли їм розк­ру­чу­ва­тись.

Половина заб­род­чи­кiв впи­ла­ся жив­ця­ми в ко­до­лу з од­но­го бо­ку ме­ре­жi, а дру­га по­ло­ви­на - в дру­гу ко­до­лу по дру­­гий бiк. Ри­бал­ки тяг­ли ко­до­ли, сту­па­ючи на кiлька сту­пе­нiв за­дом упе­ред i з усiєї си­ли об­пи­ра­ючись ста­ном об де­рев'янi ля­ми. Як тiльки ме­ре­жа наб­ли­жа­лась до бе­ре­га, тi, що сто­яли на кiн­цi ко­до­ли, розк­ру­чу­ва­ли пе­ре­бу­ча­вi­лi од во­ди жив­цi, пе­ре­бi­га­ли ближ­че до бе­ре­га i знов впи­ва­лись п'явка­ми в мок­ру ко­до­лу, що наб­ряк­ла в во­дi й ста­ла тов­ща.

Мiсяць пiд­няв­ся вго­ру i сип­нув про­мiн­ням на мо­ре. Усе мо­ре скрiзь чор­нi­ло, нi­би по­ора­не по­ле, i тiльки бли­ща­ло ши­ро­ким кру­жа­лом яс­не пле­со про­ти са­мо­го мi­ся­ця. На мо­рi кар­ти­на бу­ла сум­на, нi­би пе­кельна, за­те ж бi­ла пе­ре­сип, бi­лий бе­рег так бли­щав про­ти мi­ся­ця, не­на­че од йо­го лив­ся бi­лий свiт на са­ме мо­ре.

За ко­до­ла­ми з мо­ря ви­ник­ли й по­су­ну­лись на бе­рег дов­гi кля­чi i по­тяг­ли за со­бою чор­ну обс­мо­ле­ну ме­ре­жу. З во­ди по­лiз­ли нi­би два чор­нi ти­ни з ме­ре­жi. На товс­тих шнур­ках те­лi­па­лись чор­нi ра­ки, не­на­че здо­ро­вi чор­нi па­ву­ки; по­де­ку­ди бли­щав бi­лий дрiб­ний ба­ла­мут, чи скумб­рiя, за­че­пив­шись за шнур­ки жаб­ра­ми, нi­би хто об­ти­кав ме­ре­жу срiб­ни­ми но­жа­ми. Да­ле­ко на бе­рег по­лiз­ла ме­ре­жа дво­ма кiн­ця­ми, а за нею з'яви­лась, ви­лiз­ши з во­ди, ши­ро­ка мат­ня, нi­би який­сь морський звiр ви­су­нув з-пiд во­ди го­ло­ву i ту­луб. По­пе­ред мат­нi ко­ти­лись цi­лi по­ко­си морської тра­ви кам­ки. Тра­ва поз­би­ва­лась до­ку­пи, нi­би клуб­ки чор­них стрi­чок. Вдень був ни­зо­вий вi­тер i наг­нав з мо­ря ба­га­то кам­ки; го­рiш­нiй вi­тер зав­сi­ди зно­сить кам­ку в мо­ре.

- Берiть пiд­са­ки! Ви­ли­вай­те ри­бу! - гук­нув ота­ман i за ти­ми сло­ва­ми вско­чив у во­ду та й при­да­вив но­га­ми низ ме­ре­жi, щоб ри­ба не пус­ти­лась на хит­ро­щi та не вис­ка­ку­ва­ла по­пiд ме­ре­жею.

Забродчики по­ки­да­ли ко­до­ли, по­за­би­ра­ли пiд­са­ки й ки­ну­лись до мат­нi. Вся мат­ня бу­ла нi­би жи­ва. Во­на во­ру­ши­лась, пiдс­ка­ку­ва­ла, брьоха­лась та пiд­нi­ма­лась, нi­би людськi гру­ди од ди­хан­ня й зiт­хан­ня, то знов то­ну­ла в во­ду. Ри­бал­ки по­ча­ли за­би­рать ри­бу пiд­са­ка­ми i ки­да­ли да­ле­ко на пi­сок. Дрiб­ний бi­лий ба­ла­мут трi­пав­ся й по­би­вав­ся цi­ли­ми ко­пи­ця­ми, не­на­че з-пiд зем­лi вис­ка­ку­вав цi­лий фон­тан пер­лин, не­на­че бриз­ка­ла з-пiд зем­лi криш­та­ле­ва во­да й од­би­ва­ла в со­бi про­мiн­ня мi­ся­ця. Круг­ла кам­ба­ла по­би­ва­лась, нi­би на пiс­ку пiдс­ка­ку­ва­ли срiб­нi здо­ро­вi та­рiл­ки. На пi­сок по­ле­тiв здо­ро­вий осетр i по­чав гнуть спи­ну пiд­ко­вою, ко­пир­са­ючи й роз­ки­да­ючи хвос­том навк­ру­ги пi­сок. Ра­зом з пiс­ком ле­тi­ли на всi бо­ки ба­ла­му­ти. По­тiм по­си­па­лись з мат­нi на бе­рег здо­ро­вi ла­кер­ди, плис­ко­ва­тi па­лаж­ки, заб­ли­ща­ли морськi пiв­нi з чер­во­ни­ми пе­ра­ми, за­лис­нi­ли чер­во­но-зо­ло­тi мос­ка­ли­ки. Мiж ри­бою бi­лi­ло, як хо­ло­дець, сер­це, тоб­то ме­ду­за. Ввесь бе­рег нi­би во­ру­шив­ся про­ти мi­ся­ця. Зда­ва­ло­ся, що са­мий пi­сок ожив i пiдс­ка­ку­вав, бриз­кав з-пiд зем­лi фон­та­на­ми.

Матню ви­тяг­ли на са­мий бе­рег: там ду­же бор­сав­ся де­ль­фiн, чи морська сви­ня. Во­на бу­ла та­ка здо­ро­ва, що заб­род­чи­­ки не мог­ли її ви­тяг­ти жи­вою i по­ча­ли лу­пить по го­ло­вi дов­биш­ка­ми. Дельфiн зом­лiв, i йо­го ви­ки­ну­ли на бе­рег, мов чор­ну ко­пи­цю. Морський кiт гост­рим хвос­том по­рi­зав од­ну пiд­са­ку й обш­мульгав од­но­му ри­бальцi но­гу.

- Добра то­ня! Не­ма де прав­ди дiть! - крик­ну­ли ри­бал­ки. - Па­не ота­ма­не, справ­ляй мо­го­рич!

Перша то­ня бу­ла вся ота­манська. Та то­ня, що її тяг­ли не­да­леч­ко од ку­ре­ня, цеб­то од до­му, зва­лась до­ма­хою. Це бу­ло та­ке її наз­ви­ще.

Кухар наб­рав ри­би в ноч­ви i по­нiс до ку­харсько­го ку­ре­ня го­ту­вать ве­че­рю. Ри­бу поз­би­ра­ли в здо­ро­вi шап­ли­ки й цеб­ри­ки, i всi ри­бал­ки пiш­ли на пе­ре­сип до ку­ре­ня пи­ти мо­го­­рич та ве­че­рять.

Високо ле­тi­ло по­лум'я пiд ка­за­на­ми, аж ли­за­ло язи­ком бан­ти­ну. Су­хий оче­рет трi­щав i бриз­кав iск­ра­ми; дим ва­лу­вав клуб­ка­ми вго­ру. Ри­ба ки­пi­ла в ка­за­нi, а кру­гом ка­за­на на дзиг­ли­ках си­дi­ли ри­бал­ки й су­ши­ли на со­бi ко­ло вог­ню мок­рi со­роч­ки. З со­ро­чок йшла па­ра. Тим ча­сом ота­ман час­ту­­вав ри­ба­лок го­рiл­кою. Чар­ка пе­ре­хо­ди­ла з рук у ру­ки. Ку­хар мi­шав огонь дов­гим пок­ра­си­чем. Огонь па­лав. Як ве­че­ря бу­ла го­то­ва, ку­хар швид­ко пос­та­вив пе­ред заб­род­чи­ка­­ми стяб­ла з свi­жою ри­бою й на­лив у мис­ку "стор­ча­ка", це­б­то юш­ки.

Рибалки ве­че­ря­ли ко­ло ба­гат­тя. На фо­нi чор­ної но­чi всi во­ни так бi­лi­ли про­ти вог­ню, нi­би во­гонь про­ни­зу­вав їх наск­рiзь, нi­би во­ни бу­ли ви­ли­тi з бi­ло­го про­зо­ро­го скла.

Рибалки бу­ли ве­се­лi, жар­ту­ва­ли, драж­ни­ли один од­но­го прiз­ви­ща­ми. Од­но­го ри­бал­ку з та­ким здо­ро­вим но­сом, як ци­бу­ля, прод­раж­ни­ли Ци­бу­лею, дру­го­го - Пе­ре­пе­ли­цею, тре­тього - За­де­рих­вос­том. Iн­ших драж­ни­ли так, що й ка­зать не го­диться. Один Ми­ко­ла си­дiв смут­ний, по­хи­лив­ши свою чор­но­во­ло­су го­ло­ву. Жит­тя у заб­родськiй ва­та­зi зда­ва­лось йо­му луч­чим, нiж на са­хар­нях, нiж у Вер­бiв­цi в ли­хо­го па­на. Ота­ман був чо­ло­вiк свiй, не пан. Їжi, по­жив­ку бу­ло до­во­лi, та тiльки ду­ма про Ни­ми­до­ру не ви­хо­ди­ла в йо­го з го­ло­ви. "I що во­на по­роб­ляє, без­щас­на, з ма­лою ди­ти­ною, з ста­рою ма­тiр'ю? Чи жи­ва во­на, чи здо­ро­ва? Чи вер­неться вiн ко­ли-не­будь до неї, чи по­ба­читься ко­ли з нею на цiм свi­тi?"

Край не­ба ви­ко­ти­лась, нi­би з мо­ря вип­ли­ла, блис­ку­ча вра­нiш­ня зо­ря, а за нею по­ча­ло чер­во­нiть не­бо. Мо­ре сто­яло ти­хе i гла­деньке, як скло. Ри­бал­ки ро­зiй­шлись по ку­ре­нях спа­ти. Де­кот­рi по­па­да­ли на зем­лi ко­ло ба­гат­тя i зах­роп­ли, аж пi­сок зад­виг­тiв пiд ни­ми.

Через кiлька день ота­ма­но­ва жiн­ка та доч­ка ви­вез­ли во­зом харч для заб­род­чи­кiв. До ота­ма­но­во­го ху­то­ра бу­ло не­да­ле­ко навп­рос­тець, по пе­ре­си­пi та по­за озе­ром.

Мокрина знi­ма­ла хлiб з во­за й кла­ла на прос­те­ле­не на тра­вi ряд­но, її чор­нi ко­си лис­нi­ли на сон­цi, мов чор­нi лис­ню­чi га­дю­ки, а чер­во­не на­мис­то ще по­бiльшу­ва­ло рум'янець на її що­ках. Лег­кий стан гнув­ся, як то­по­ля на вiт­рi, то­дi як во­на дос­та­ва­ла хлiб з во­за i кла­ла йо­го на ряд­но.

- Позабирай у вiз ри­бу та ве­зи у мiс­то на про­даж, - про­мо­вив ота­ман до жiн­ки. - А ти, Мок­ри­но, зос­та­вай­ся на ха­зяй­ст­вi.

- А хi­ба ж я не втрап­лю до го­ро­да, чи що? - про­мо­ви­ла Мо­к­ри­на ве­се­ло i ду­же смi­ли­во. - Не­хай ма­ти ха­зяй­ну­ють до­­ма, а я тро­хи проїжджусь у го­род. Оце хо­чу наб­рать со­бi на но­вий кер­сет в крам­ни­цi.

- Про ме­не, їдь, - ска­зав батько. Вiн знав, що доч­ка пос­та­вить на своєму, ко­ли то­го схо­че, i не спе­ре­чав­ся.

Мокрина поск­ла­да­ла на ряд­ни­нi хлiб i зир­ну­ла на ри­ба­лок очи­ма, не­на­че блис­кав­кою. Во­на вгле­дi­ла Ми­ко­лу, i все її ли­це до са­мих брiв нi­би зай­ня­ло­ся. Ми­ко­ла поз­до­ров­шав на чис­то­му морсько­му по­вiт­рi й пок­ра­щав. Чор­нi бро­ви, чо­р­нi ву­са за­па­ли­ли сер­це мо­ло­дої дiв­чи­ни. Мок­ри­на не ба­­чи­ла на своєму вi­ку та­ко­го гар­но­го бадьорис­то­го чо­ло­вi­ка, та­ких чор­них брiв, та­ких блис­ку­чих ка­рих очей.

Микола гля­нув на її мо­ло­де ли­це й чо­гось при­га­дав со­бi Ни­ми­до­ру. Вiн не­на­че по­ба­чив її ту­теч­ки на сте­пу, по­ба­чив нi­би її всю до са­мих ма­леньких пруж­кiв ли­ця: по­ба­чив пов­ний вид, чор­нi бро­ви, на­вiть ве­ли­ку хуст­ку на го­ло­вi й чер­во­не на­мис­то на шиї з ду­ка­чем. Се­ред фаб­рицьких ма­шин, се­ред фаб­рицько­го га­ла­су вiн був по­чав її тро­хи за­бу­вать, але тут край ши­ро­ко­го мо­ря, на вольно­му сте­пу, на чис­то­му по­вiт­рi в йо­го сер­цi знов про­ки­ну­лось давнє щас­тя й на­вер­ну­ло сльози на очi.

"Дiвчино-горлице! Ко­ли б ти зна­ла, яко­го жа­лю ти ме­нi зав­да­ла!" - по­ду­мав Ми­ко­ла, гля­нув­ши на Мок­ри­ну.

Мокрина заб­ра­ла ри­бу, про­вор­но ско­чи­ла на вi­зок, мов сте­по­ва ко­за, i поїха­ла до­до­му по­над озе­ром. Ми­ко­ла дов­го ди­вив­ся слiд­ком за нею, як си­нiв од­да­ле­ки на во­зi її кер­сет i чор­нi­ли ко­си на го­ло­вi про­ти ве­чiрнього сон­ця.

Сонце впа­ло в степ за оче­ре­том i по­гас­ло, а з ли­ма­ну ви­ко­тив­ся чер­во­ний мi­сяць i пус­тив на во­ду ши­ро­ку iск­ря­ну стеж­ку. Над­во­рi тем­нi­ша­ло. Ввесь степ, i ли­ман, i озе­ро, i мо­ре - все за­ку­та­лось в який­сь ча­рiв­ний ти­хий свiт, по­ви­лось про­зо­рим си­зим ту­ма­ном. Ши­ро­кий прос­тiр, ши­ро­кий без краю виг­ляд на­вiв на Ми­ко­лу важ­кi ду­ми. Огонь пiд ка­за­ном па­лав; дим бi­лiв клуб­ка­ми про­ти мi­ся­ця. Стов­пи з бан­ти­ною чор­нi­ли в ди­му. Заб­род­чи­ки жар­ту­ва­ли, смi­ялись, а Ми­ко­лi бу­ло не до смi­ху, не до жар­тiв. "Чи не вер­ну­тись би до Вер­бiв­ки та заб­ра­ти в сте­пи, жiн­ку, й ма­тiр, i доч­ку?" - не раз ду­мав та га­дав вiн; але як зга­дав, скiльки вiн прой­шов то­го сте­пу, скiльки по­ми­нув сiл, мiс­те­чок, ярiв та лi­сiв, як зга­дав сво­го па­на, то й мах­нув ру­кою.

Рибалки прод­раж­ни­ли Ми­ко­лу Смут­ком.

Настало душ­не, га­ря­че лi­то. Ри­би ло­ви­лось все мен­ше та мен­ше. Ота­манська доч­ка час­тi­ше та час­тi­ше на­вi­ду­ва­лась на бе­рег, та все тро­хи нi­би чiп­ля­лась до Ми­ко­ли. Це за­ли­цян­ня усiм ки­ну­лось в очi, на­вiть батько­вi.

Як ми­ну­ло лi­то, ота­ман по­чав дi­ли­тись за­ро­бiт­ком: взяв со­бi по­ло­ви­ну, а дру­гу од­дав грiш­ми заб­род­чи­кам. Влов був ду­же доб­рий. Ри­бал­ки за­ро­би­ли чи­ма­ло гро­шей i за­ду­ма­ли по­гу­лять. Во­ни всею ва­та­гою пiш­ли в Акер­ман, посп­рав­ля­ли со­бi но­вi свит­ки, а де­кот­рi по­ши­ли си­нi су­кон­нi жу­па­ни, по­ку­пи­ли яс­нi чер­во­нi одеськi по­яси, но­вi сму­ше­вi шап­ки; по­тiм най­ня­ли му­зи­ки i з му­зи­ка­ми, з це­ре­мо­нiєю пе­рей­шли го­род i прис­та­ли ко­ло од­но­го шин­ку. Пов­би­ра­нi в но­ву оде­жу, по­пiд­пе­ре­зу­ва­нi чер­во­ни­ми по­яса­ми, во­ни гор­до й пиш­но йшли по ву­ли­цi на га­ря­чо­му сон­цi, по­на­дi­вав­ши шап­ки на­ба­кир. Їх чер­во­нi ши­ро­кi по­яси чер­во­нi­ли на сон­цi, як жар, а дов­гi кiн­цi по­ясiв з то­роч­ка­ми те­лi­па­лись аж ниж­че од ко­лiн.

Рибалки по­сi­да­ли цi­лою ва­та­гою на лав­ках ко­ло сто­лiв i по­ча­ли час­ту­вать один од­но­го го­рiл­кою. Му­зи­ки гра­ли. Ри­бал­ки ве­се­ло го­мо­нi­ли. Пiс­ля за­кус­ки во­ни по­ча­ли кру­ж­­лять пи­во. Заб­род­чи­ки з близьких сiл пи­ли мен­ше, але бу­р­­ла­ки й приб­лу­ди та уся­кi прой­дис­вi­ти не вва­жа­ли нi на що й роз­си­па­ли гро­шi, як по­ло­ву. Де­кот­рi по­ча­ли тан­цю­ва­ти. Ми­ко­ла си­дiв мовч­ки та тяг з пляш­ки пи­во.

- Гей, Смут­ку! го­дi то­бi смут­ку­вать; йди тан­цю­ва­ти! - гук­нув За­де­рих­вiст i по­цуп­ри­ку­вав Ми­ко­лу за ру­кав сви­ти з усiєї си­ли.

- Ти ду­маєш, що я не вмiю гу­лять! - сум­но обiз­вав­ся Ми­ко­ла. - Бре­шеш, вра­жий си­ну! Ще й те­бе нав­чу цього ди­ва.

- Ба, бре­шеш, не нав­чиш! Щоб За­де­рих­вос­та хтось вчив пи­ти й гу­лять! О, бре­шеш, су­чий си­ну, не до­ка­жеш! - про­мо­вив За­де­рих­вiст, вже тро­хи п'яний.

- А як до­ка­жу, що бу­де? - про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Куплю пляш­ку до­ро­го­го ви­на. Ти ду­маєш, ме­нi шко­да гро­шей? Пху! От що ме­нi гро­шi! Ме­нi гро­шi - по­ло­ва! - кри­чав пал­кий бур­ла­ка.

- Ану, за­ди­рай лиш хвос­та вго­ру! - крик­нув уже зов­сiм п'яний Ци­бу­ля. - По­ба­чим, чи вмiєш гедз­каться.

Задерихвiст по­чав i справ­дi гедз­каться: пi­шов та­ко­го тро­­па­ка, на­че й справ­дi йо­го гед­зi ку­са­ли i в спи­ну, i в п'яти, i в пi­дош­ви. Вiн ки­дав но­га­ми, вик­ру­чу­вав п'ята­ми, аж зем­ля ле­тi­ла му­зи­кам у вi­чi; зго­дом за­че­пив чо­бо­том сто­ла, i пляш­ки по­си­па­лись до­до­лу. По­ли синього ко­рот­ко­го жу­па­на мет­ля­лись та кру­ти­лись, нi­би кри­ла вiт­ря­ка, а чер­во­ний по­яс ми­го­тiв на сон­цi, не­на­че зай­няв­ся й па­лав.

Микола не втер­пiв i по­чав про­ти За­де­рих­вос­та са­дить го­па­ка; за Ми­ко­лою пi­шов у та­нець Ци­бу­ля, за Ци­бу­лею Пе­ре­пе­ли­ця, за Пе­ре­пе­ли­цею Ма­ко­гiн, а да­лi вис­ко­чив з-за сто­ла Свер­би­гуз. По­ло­ви­на ва­та­ги пiш­ла у та­нець, i, зда­ва­лось, нi­би ва­та­га вiт­ря­кiв схо­пи­лась з мiс­ця й за­тан­цю­ва­ла й за­ма­ха­ла кри­ла­ми. Ма­ха­ли ру­ки, дри­га­ли но­ги, мет­ля­лись по­ли си­нiх жу­па­нiв, чор­них сви­ток; мiж тим усiм бли­с­ка­ли дов­гi кiн­цi чер­во­них по­ясiв. За­де­рих­вiст пе­рев'язав чор­ну шап­ку чер­во­ним по­ясом. Ци­бу­ля при­че­пив до по­яса ве­ли­ку шов­ко­ву хуст­ку, Ми­ко­ла зняв шап­ку й ви­хав нею над го­ло­вою.

- Шинкарю! да­вай ли­шень сю­ди до­ро­го­го ви­на! - крик­нув За­де­рих­вiст, сi­да­ючи на ла­ву. - Не­ма бiльше мо­цi; Ми­ко­­ла виг­рав!

Жид ви­нiс пляш­ку до­ро­го­го ви­на. Бур­ла­ка ви­тяг з га­ма­на гро­шi i шпур­нув жи­до­вi на стiл.

- Наливай! За­де­рих­вiст гу­ляє! Бур­ла­ка п'є, бо гро­шi є! Пий, гу­ляй, не жа­луй гро­шей.

Жид не сер­див­ся й на­ли­вав ви­но в чар­ки, схо­вав­ши в ки­ше­ню гро­шi.

- Ти ду­маєш, що й ми не куш­ту­ва­ли нi­ко­ли до­ро­го­го ви­на! - гук­нув Кор­ча­ка. - Да­вай ще до­рож­чо­го, то­го, що п'ють най­бiльшi па­ни.

Жид ви­нiс по­ган­шо­го ви­на й здер бiльшi гро­шi з бур­лак.

Настав ве­чiр, i п'янi ри­бал­ки ще дов­го тан­цю­ва­ли, спi­ва­ли та пи­ли. Де­кот­рi поз­ва­лю­ва­лись i ле­жа­ли ко­ло шин­ку в про­сi. Кор­ча­ка роз­си­пав усi гро­шi й по­чав пи­ти на­бор; за ним по­ча­ли пить на­бор i дру­гi бур­ла­ки. Опiв­но­чi все за­тих­ло i вга­му­ва­лось. Ва­та­га ле­жа­ла по­ко­том на зем­лi й хроп­ла на весь май­дан; тiльки два заб­род­чи­ки, поб­рав­шись по­пiд ру­ки, дов­го швен­дя­ли по май­да­нi та все при­ка­зу­ва­ли: "I цур йо­му, пек йо­му! Хо­дiм, бра в со­ло­му. Дер­жи ца­бе, то як­раз пот­ра­пи­мо в во­ро­та до клу­нi. Бе­ри ца­бе! Та не пхай­ся-бо. Он! Он­деч­ки стоїть оже­ред со­ло­ми!" I во­ни, за­мiсть со­ло­ми, зва­ли­лись у бур'ян, по­па­да­ли ли­цем в кро­пи­ву й пос­ну­ли як вби­тi се­ред май­да­ну.

Другого дня заб­род­чи­ки по­ча­ли пох­ме­ляться. Де­кот­рi ха­­зяїни ро­зiй­шлись до­до­му, але бур­ла­ки ще дов­го гу­ля­ли й тiльки на тре­тiй день вер­ну­лись на ро­бо­ту, по­ки­нув­ши ба­­га­то гро­шей у шин­ка­ря.

Тим ча­сом Кор­ча­ка з дво­ма вер­бiвськи­ми бур­ла­ка­ми зос­тав­ся в го­ро­дi, зов­сiм роз­пивсь, роз­ле­да­щiв i му­сив зас­та­вить в жи­да но­вий жу­пан i но­вi чо­бо­ти. Вiн зуст­рiв­ся з дав­нi­ми то­ва­ри­ша­ми-бро­дя­га­ми i обiк­рав з ни­ми од­ну жи­дiв­ку: заб­рав з скри­нi срiб­нi лож­ки, кот­рi ле­жа­ли в неї в зас­та­вi, заб­рав ша­бас­ко­вi лiх­та­рi, ще й ук­рав з де­ся­ток кар­бо­ван­цiв. Зло­дiї пе­реп­ро­ду­ва­ли лож­ки й лiх­та­рi од­но­му жи­до­вi, а тим ча­со на­бiг­ла по­лi­цiя й по­ло­ви­ла їх з лож­ка­ми й з лiх­та­ря­ми. Їх по­ве­ли в по­лi­цiю. Са­ме в той час Мок­ри­на з ма­тiр'ю про­да­ва­ла на ба­за­рi ри­бу, ба­чи­ла всю ту ко­ме­дiю й про­чу­ла, що ста­но­вий го­тується тiєї но­чi на­бiг­ти з де­сяцьки­ми на батько­ву ва­та­гу й по­ло­вить усiх бур­лак. Во­на по­ки­ну­ла ма­тiр на ба­за­рi, пiш­ки май­ну­ла до ри­бальських ку­ре­нiв i роз­ка­за­ла про все батько­вi й Ми­ко­лi.

- Ховайтесь, де хто знає! - про­мо­вив ота­ман. - Про ме­не - в сте­пи, про ме­не - в ко­ми­шi, про ме­не - на мо­ре, бо бу­де бi­да. Пе­ре­сидьте який­сь час та й знов вер­тай­тесь на ро­бо­ту, як ми­неться оце ли­хо.

Бурлаки роз­бiг­лись в оче­ре­ти, як кур­ча­та в бур'ян од шу­лi­ки.

- Сiдай, Ми­ко­ло, в чо­вен та тi­кай на мо­ре; за­кинь там кi­ш­ку та й стiй, до­ки я дам то­бi зна­ти з бе­ре­га, бо в оче­ре­тах не­без­печ­но хо­ваться, - по­шеп­ки ска­за­ла Мок­ри­на Ми­ко­лi. - Я за­па­лю вно­чi на бе­ре­зi ба­гат­тя i, як бу­ду пiд­ки­дать вго­ру го­ло­веш­ки, то­дi вер­тай­ся.

Микола ки­нув­ся до ма­ло­го чов­на й став чов­ном на мо­рi за кiлька верс­тов од бе­ре­га. Вiн ба­чив звiд­тiль, що лю­ди на бе­ре­зi за­во­ру­ши­лись, мов ко­маш­ня, i при­пав ниць на дно чов­на: то на­бiг­ла на ку­рiнь по­лi­цiя.

День був га­ря­чий. Сон­це си­па­ло по­лум'ям з ви­со­ко­го не­ба. Ми­ко­ла зог­ля­дiв­ся, що в йо­го не бу­ло нi шмат­ка хлi­ба, нi крап­лi во­ди. Йо­му схо­тi­лось їсти, а по­тiм пить: в йо­го по­сох­ло в гор­лi, в ро­тi. Во­да кру­гом чов­на ще бiльше драж­ни­ла йо­го; пе­чiя й сма­га ще гiр­ше пек­ла йо­го в гру­дях, у гор­лi. Вiн ждав ве­чо­ра, як сво­го щас­тя, пог­ля­дав на сон­це, а сон­це нi­би сто­яло на од­но­му мiс­цi й не во­ру­ши­лось. Пе­ред ним сто­яв дуж­кою рiв­ний бе­рег, а за ним на синьому мо­рi плив здо­ро­вий ко­ра­бель, роз­пус­тив­ши всi свої бi­лi вiт­ри­ла. Гор­до й пиш­но, як бi­лий ле­бiдь, лед­ве су­нув­ся ко­ра­бель по во­дi. Пиш­нi вiт­ри­ла по­на­ди­ма­лись i бi­лi­ли про­ти сон­ця, нi­би вит­ка­нi з до­ро­го­го ле­бе­ди­но­го пу­ху, пе­ре­мi­ша­но­го з срiб­лом.

В од­но­му мiс­цi, де не­бо схо­ди­лось з мо­рем, де бi­лiв ле­генький ту­ман, з'яви­лась чор­на пля­ма. Та пля­ма все бi­ль­ша­­ла швид­ко i все наб­ли­жа­лась, не­на­че су­ну­лась мо­рем якась тем­на ко­пи­ця, кот­ра нi­би рос­ла й шир­ша­ла. Ми­ко­ла по­чу­вав, що ти­хе мо­ре зад­виг­тi­ло пiд чов­ном, не­на­че хтось торк­нув мо­ре з дна. Тем­на ко­пи­ця ста­ла нi­би здо­ро­вою скир­тою, та все су­ну­лась до бе­ре­га. То­ненький край її заб­ли­щав про­ти сон­ця, не­на­че срiб­на каб­луч­ка. Бi­лi вiт­ри­ла на ко­раб­лi ста­ли про­ти неї ще бi­лi­шi й бли­ща­ли, не­на­че про­ти чор­но­го по­ора­но­го по­ля. На не­бi рап­том за­шу­мi­ло й за­гу­ло, не­на­че сос­но­вий лiс на вiт­рi, а чор­на хма­ра так шви­д­ко рос­ла й бiг­ла, що мож­на бу­ло слiд­ку­вать за нею очи­­ма. Мо­ре по­чор­нi­ло пiд нею, i во­на в од­ну мить не­на­че по­г­ли­ну­ла ко­раб­ля. З мо­ря на­бiг­ла хви­ля з бi­ли­ми гус­ти­ми гре­бе­ня­ми i по­ча­ла нi­би тан­цю­вать кру­гом чов­на.

Микола був впер­ше на мо­рi. Йо­го твер­да ду­ша тро­хи спо­ло­ха­лась, але йо­го го­ре бу­ло важ­че од тiєї хви­лi. Вiн си­дiв на чов­нi й сум­но ди­вив­ся на то­го звi­ра, що на­бi­гав на йо­го.

В мо­ре впа­ло кiлька здо­ро­вих важ­ких кра­пель до­щу, а за ни­ми ра­зом нес­по­дi­ва­но за­гув страш­ний вi­тер, ки­нув чо­вен вго­ру, як трi­соч­ку. По­си­пав­ся, як з ре­ше­та, наг­лий кра­п­лис­тий дощ, а да­лi по­лив як iз вiд­ра. Мо­ре зас­тог­на­ло й за­гу­ло, як сос­но­вий бiр в час бу­рi. Бе­рег за­ку­тав­ся в ту­ман та в дощ. Сон­це зай­шло з хма­ри. Все змi­ша­лось в од­ну мить i зли­лось до­ку­пи: i зем­ля, й мо­ре. На мо­рi ста­ло по­но­чi, i тiльки вi­тер свис­тiв, ши­пiв та ре­вiв, як звiр.

Вода по­ча­ла за­ли­вать чо­вен. Ви­со­кi бi­лi гре­бе­нi би­лись об дош­ки, пiдс­ка­ку­ва­ли вго­ру, пе­ре­лi­та­ли че­рез чо­вен. Ми­ко­ла по­чав ви­ли­ва­ти во­ду з чов­на при­гор­ща­ми.

А в той час на бе­ре­зi в ку­ре­нi си­дi­ла Мок­ри­на i ди­ви­лась на страш­не мо­ре. У неї на ду­шi по­хо­ло­ло. Во­на пла­ка­ла, як ма­ла ди­ти­на, i не зво­ди­ла очей з то­го мiс­ця, де сто­яв на мо­­рi чо­вен, до­ки не­бо од­ра­зу ви­яс­ни­лось, до­ки пе­рес­тав вi­­тер в од­ну мить, не­на­че втiк з мо­ря на сте­пи, щоб на­гу­ля­тись ще на сте­пах дос­хо­чу на роз­дол­лi.

Надворi ра­зом сти­ши­лось. Швид­ко мо­ре з бе­ре­га заб­ли­ща­ло, все вкри­те бi­ли­ми гре­бе­ня­ми по зе­ле­нiй во­дi, як бу­ває сi­но­кос вкри­тий дов­ги­ми по­ко­са­ми. Сон­це яс­но бли­ща­ло з-за хма­ри; не­бо над мо­рем ста­ло си­зе, i на то­му си­зо­му не­бi заб­ли­ща­ла пиш­на ве­сел­ка. Во­на об­пер­ла­ся од­ним ду­же ши­ро­ким кiн­цем об мо­ре, а дру­гим по­тяг­ла­ся да­ле­ко за озе­ро, за плав­нi в рiв­ний ши­ро­кий степ. Чер­во­нi, жов­то­га­ря­чi й жов­тi ве­сел­ча­нi сму­ти бу­ли та­кi ярi, не­на­че го­рi­ли ти­хим по­лум'ям, а че­рез ши­ро­кий край ве­сел­ки, розс­те­ле­ний, як па­ви­че­вий хвiст, по мо­рi, бу­ло яс­но вид­ко зе­ле­не мо­ре. бi­лi гре­бе­нi на хви­лях, по­фар­бо­ва­нi то чер­во­ним, то жов­тим, то си­нiм кольором ве­сел­ки. Ве­сел­ка за­хо­пи­ла й ко­ра­бель з йо­го мок­ри­ми вiт­ри­ла­ми i не­на­че вкри­ла йо­го яко­юсь пиш­ною до­ро­гою тка­ни­ною.

Мокрина наг­ле­дi­ла чор­ну цят­ку мiж бi­ли­ми хви­ля­ми i зра­­дi­ла, як ма­ла ди­ти­на. Во­на жда­ла ве­чо­ра i за­ду­ма­ла, по­таєнцi од батька, од­вез­ти Ми­ко­лi хлi­ба й во­ди.

Тим ча­сом до ку­ре­ня вер­нув­ся ста­но­вий з де­сяцьки­ми. Во­ни дур­нi­сiнько блу­ка­ли в оче­ре­тах та в осит­ня­гах, не знай­шли бур­лак i тiльки змок­ли до са­мих со­ро­чок. Ста­но­вий поїхав в мiс­то й пос­та­вив на вар­тi де­сяцьких на всю нiч, обi­ця­ючи на­вi­да­тись з мiс­та дру­го­го дня.

Надворi по­ча­ло смер­кать. Мок­ри­на взя­ла тик­ву з во­дою, хлiб i ва­ре­ної ри­би i пiш­ла бу­цiм­то до­до­му, а тим ча­сом во­на зай­шла да­ле­ко-да­ле­ко за кру­тий бе­рег, знай­шла ле­ге­нь­кий чов­ник, сi­ла в йо­го i по­ча­ла ждать, по­ки зiй­де мi­ся­ць. Во­на бо­ялась по­ми­ну­ти в тем­ря­вi Ми­ко­лин чо­вен i вип­лис­ти да­ле­ко в мо­ре.

Зiйшов чер­во­ний мi­сяць. Мок­ри­на вхо­пи­ла вес­ло i по­ли­ну­ла на мо­ре.

Микола ввесь мок­рий си­дiв на чов­нi, мов де­рев'яний. Вiн нес­по­дi­ва­но уг­ле­дiв, що до йо­го наб­ли­жається чов­ник. Йо­му зда­ло­ся, що то за ним го­ниться де­сяцький, i вiн пiд­няв уже важ­ке вес­ло, щоб те­леп­нуть йо­го по го­ло­вi, як тра­питься мiж ни­ми спо­тич­ка на во­дi, але зап­ри­мi­тив, що в чов­нi си­дить дiв­чи­на. Чер­во­ну­ва­тий свiт заб­ли­щав на її ви­ду, на синьому кер­се­тi, на бi­лих ру­ка­вах.

- Це я! - ти­хо про­мо­ви­ла Мок­ри­на, i її ле­генький чов­ник стик­нув­ся з Ми­ко­ли­ним чов­ном i стук­нув, уда­рив­шись об Ми­ко­лин чо­вен.

Микола не йняв вi­ри своїм очам: але чор­нi бро­ви яс­но чор­нi­ли на дi­во­чо­му ло­бi, а рум'янець на що­ках бу­ло знать на­вiть при мi­ся­цi.

- Десяцькi зос­та­лись ко­ло ку­ре­ня на вар­тi на цi­лу нiч. Я зна­ла, що в те­бе не­ма нi шмат­ка, нi скиб­ки хлi­ба, i оце при­вез­ла то­бi хлi­ба, во­ди й ри­би.

I з ти­ми сло­ва­ми во­на пос­та­ви­ла в Ми­ко­лин чо­вен тик­ву з во­дою, пок­ла­ла хлiб та ри­бу.

- Спасибi то­бi, Мок­ри­но! Яка доб­ра в те­бе ду­ша! Чи пак батько знає, що ти тут? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Нi, не знає й не зна­ти­ме, бо я йо­му за це не ска­жу. Хi­ба ти ска­жеш…

- Навiщо ме­нi ка­зать… - неп­ри­вiт­но про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Як ти не ска­жеш, то я са­ма не приз­на­юсь, хоч би ме­не батько за­мор­ду­вав i вбив. Для ме­не не­ма й не бу­де нi­якої при­ти­чи­ни, щоб од­вi­дать те­бе й на­го­ду­ва­ти.

Микола до­га­давсь, що смi­ли­ва Мок­ри­на при­вез­ла йо­му хар­чi несп­рос­та, i не знав, що й ка­зать Мок­ри­нi.

- Чи вже ж ти не бо­ялась са­ма плис­ти чов­ном вно­чi? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Не бо­ялась, бо зна­ла, що те­бе знай­ду. А з то­бою ме­нi не страш­но. Чо­го ти та­кий смут­ний?

- Нема чо­го ме­нi ве­се­лим бу­ти.

- Ти, пев­но, по­ки­нув батька-ма­тiр десь да­ле­ко. То­бi жал­ко за своєю сто­ро­ною, шко­да батькiв.

- Мiй батько вмер, - ти­хо обiз­вав­ся Ми­ко­ла. Мок­ри­на не нас­мi­ли­лась бiльше йо­го роз­пи­ту­вать i про­мо­ви­ла:

- Знаєш що, Ми­ко­ло! Я те­бе про­ве­ду в озе­ро че­рез єрик в оче­ре­ти. Там то­бi бу­де без­печ­нi­ше пе­ре­си­дiть ли­ху го­ди­ну. Вис­мик­ни кiш­ку та ру­шай­мо в до­ро­гу.

- А ти ж не на­ве­деш на ме­не де­сяцьких? - з ост­ра­хом спи­тав Ми­ко­ла.

Мокрина спа­лах­ну­ла якось уся, усiм тi­лом. Во­на пал­ко про­­мо­ви­ла:

- Не на те я те­бе люб­лю, щоб ви­ка­зать або ви­да­ти де­ся­ць­ким.

Миколi ста­ло нi­яко­во, ста­ло й жаль бiд­ної дiв­чи­ни, жаль її чор­них брiв i рум'янцю. Вiн тро­хи не ви­мо­вивсь, що вiн жо­на­тий, але як гля­нув на пиш­нi дi­во­чi бро­ви, на мо­ло­де пал­ке ли­це, на хист­кий стан, то йо­го сло­во не­са­мо­хiть за­де­р­жа­лось на язи­цi. Мок­ри­на си­дi­ла з ним по­руч. Їх чов­ни чер­ка­лись бо­ка­ми. Вiн по­чу­вав огонь од її га­ря­чо­го ли­ця, i кра­са сте­по­вої дiв­чи­ни при­ча­ру­ва­ла йо­го на той час при яс­но­му мi­ся­це­вi, нi­би кра­са ру­сал­ки.

Мокрина пог­на­ла свiй чов­ник до бе­ре­га. Чо­вен, як ка­чур, по­ли­нув по во­дi. Ми­ко­ла поп­лив слiд­ком за нею.

Вона по­вер­ну­ла чо­вен в один єрик, про­ко­па­ний в озе­ро, i во­ни поп­лив­ли по озе­ру. Швид­ко за­ше­лес­тiв об чо­вен гус­тий осит­няг, i Мок­ри­на пог­на­ла чов­на мiж дво­ма ряд­ка­ми осит­ня­гу, нi­би по ка­на­вi. Чис­те, не­за­рос­ле мiс­це то зву­жу­ва­лось, то мiс­ця­ми роз­хо­ди­лось, нi­би озер­це, то йшло мiж оче­­ре­та­ми, не­на­че ши­ро­ка рiч­ка, по­тiм зно­ву зву­жу­ва­лось, кру­ти­лось на всi бо­ки, а да­лi чо­вен зап­лив в та­ке вузьке мiс­це, що лед­ве су­нув­ся мiж дво­ма стi­на­ми ви­со­ко­го, як лiс, оче­ре­ту. Мок­ри­на спи­ни­ла чов­на.

- Сиди ж ту­теч­ки, Ми­ко­ло, та жди ме­не. В це мiс­це не пот­ра­пить сам батько, не то що при­ше­ле­пу­ва­тий отой ста­но­вий. Я бу­ду при­во­зить то­бi харч i чис­ту во­ду, до­ки ми­не ли­хо.

Мокрина по­вер­ну­ла сво­го чов­ни­ка на­зад.

- Прощай, Ми­ко­ло! - про­мо­ви­ла во­на.

Микола по­дав їй ру­ку на про­щан­ня. Мок­ри­на по­тяг­ла­ся за йо­го ру­кою, об­ве­ла свої га­ря­чi, го­лi по лiк­тi ру­ки кру­гом йо­го шиї i впи­лась в йо­го гу­би своїми пов­ни­ми, як виш­ня, га­ря­чи­ми, як жар, гу­ба­ми.

- Прощай, Ми­ко­ло! Я те­бе люб­лю й лю­би­ти бу­ду, хоч маю й про­пас­ти. На доб­ра­нiч! - про­мо­ви­ла Мок­ри­на, i Ми­ко­ла тi­льки то­дi опам'ятав­ся, як за­ше­лес­тiв десь гнуч­кий оче­рет.

- Боже мiй, що зо мною дiється? Ни­ми­до­ро, моя го­луб­ко, моя без­та­лан­на лас­тiв­ко! Чи вже ж оце я те­бе му­шу на­вiк за­­бу­ти?..

Мiсяць ви­со­ко ви­ко­тивсь на не­бо, як здо­ро­ве кру­жа­ло, i заг­ля­нув в чо­вен че­рез ви­со­кий оче­рет. Ми­ко­ла си­дiв не­мов де­рев'яний, схи­лив­ши го­ло­ву. Зда­ва­лось, що вiн був та­кий мерт­вий, як i той оче­рет, що по­на­ви­сав своїми ки­ти­ця­ми над йо­го чов­ном. Пе­ред ним ле­жав цi­лi­сiнький хлiб i сто­яла не­по­ча­та во­да в тик­вi. Увесь той день зда­вав­ся йо­му якимсь див­ним сном, i в то­му снi нi­би вип­ли­ва­ла з мо­ря зе­ле­но­ока кра­су­ня ру­сал­ка, при­ча­ру­ва­ла йо­го чор­ни­ми бро­­ва­ми, по­цi­лу­ва­ла i знов впiр­ну­ла в во­ду на морське дно, по­пiк­ши йо­го ду­шу лас­кою, пиш­ни­ми очи­ма та га­ря­чи­ми по­цi­лун­ка­ми й об­нiм­ка­ми.

Довго си­дiв Ми­ко­ла, по­хи­лив­ши го­ло­ву, та ду­мав про Ни­ми­до­ру. Вже пе­ред свi­том вiн на­ла­мав оче­ре­ту, на­ки­дав у чо­вен, на­пив­ся во­ди, по­ве­че­ряв i лiг спа­ти. I йо­му все ви­вид­жу­ва­лось ши­ро­ке мо­ре, вкри­те бi­ли­ми хви­ля­ми й бри­жа­ми; сни­лась яс­на ве­сел­ка на мо­рi, а по тiй ве­сел­цi на­че схо­ди­ла до йо­го Ни­ми­до­ра нi­би па схiд­цях, в стрiч­ках та квiт­ках, в чер­во­них чо­бо­тях, в на­мис­тi та зе­ле­нiй кер­сет­цi. Там, де ве­сел­ка па­да­ла кiн­цем на мо­ре, там пла­ва­ла Мок­ри­на з зе­ле­ни­ми кiсьми з осо­ки i нi­би жда­ла Ни­ми­до­ру, щоб по­тяг­ти в страш­не кле­ко­чу­че хви­ля­ми мо­ре.

Мокрина опiв­но­чi вер­ну­лась до ку­ре­ня. Батько вже ку­няв.

- Де це ти бу­ла так дов­го? - спи­тав в Мок­ри­ни батько.

- Поралась ко­ло ку­ре­ня та, вер­та­ючись од кри­ни­цi з во­дою, заб­лу­ди­ла й дов­го блу­ка­ла скрiзь. Я вже са­ма не знаю, як я не пот­ра­пи­ла на до­ро­гу. Ма­буть, ме­не не­чис­тий во­див.

- Мабуть, i справ­дi не­чис­тий во­див те­бе до пiв­но­чi, - обiз­вав­ся батько. - Гля­ди ли­шень, Мок­ри­но, дру­гий раз не ба­рись так дов­го.

Другого дня вран­цi Мок­ри­на пiш­ла до­до­му, а вве­че­рi знов прий­шла до ку­ре­ня, взя­ла хлi­ба, ри­би й во­ди i знов вве­че­рi поп­лив­ла чов­ном у плав­нi, де си­дiв Ми­ко­ла.

- Чи й до­сi де­сяцькi сте­ре­жуть? - спи­тав Ми­ко­ла в Мок­ри­ни.

- I те­пер но­чу­ють ко­ло ку­ре­нiв, ще й вран­цi на­вi­ду­вав­ся ска­же­ний ста­но­вий. Си­ди, Ми­ко­ло, ниш­ком, до­ки во­ни по­ї­дуть.

Мокрина знов про­мов­ля­ла до Ми­ко­ли лас­ка­ви­ми сло­ва­ми, а Ми­ко­ла смут­но об­зи­вав­ся до неї. Йо­му бу­ло й жал­ко мо­­ло­дої пал­кої дiв­чи­ни, бу­ло жаль i га­ря­чо­го ко­хан­ня; але в йо­го нi­як не по­вер­тав­ся язик приз­на­тись Мокрн­нi або хоч на­тяк­ну­ти, що вiн жо­на­тий i вже має доч­ку.

Мокрина знов пiз­но вер­ну­лась до ку­ре­ня, знов сер­див­ся та ла­яв її батько.

- Ти, Мок­ри­но, несп­рос­та при­хо­диш пiз­но до­до­му. Як ме­нi й завт­ра опiз­ниш­ся, то я на то­бi поб'ю ло­ма­ку. Чи чуєш?

- Та вже ж чую: не по­зак­ла­да­ло ме­нi вух, - обiз­ва­лась Мок­ри­на, роз­сер­див­шись.

- I де ти бро­диш? Де ти во­ло­чиш­ся? - спи­тав сер­ди­то ба­тько.

- Я не бро­ди­ла й не во­ло­чи­ла­ся, а тiльки од­вез­ла чов­ном в ко­ми­шi бур­ла­кам хар­чi та во­ди. Хi­ба бу­де доб­ре, як во­ни зги­нуть од го­ло­ду?

- Чи всiм во­зи­ла харч, чи тiльки од­но­му? - спи­тав по­ну­ро батько.

- Та Ми­ко­лi, ко­ли ска­за­ти щи­ро по прав­дi, - смi­ли­во од­ка­за­ла Мок­ри­на, не­на­че од­ру­ба­ла.

- Хiба ж ти не знаєш, що вiн не па­ру­бок, що вiн жо­на­тий? - ска­зав батько.

- А хоч би й жо­на­тий, що ме­нi до то­го, - лед­ве про­мо­ви­ла Мок­ри­на, нi­би для неї бу­ло бай­ду­же за це: але во­на по­чу­ва­ла, що в її сер­це нi­би шпиг­ну­ло но­жем. Во­на лед­ве всто­яла на но­гах, вий­шла над­вiр i за­ли­лась слiзьми. I жаль, i го­ре, i ко­хан­ня - все за­ра­зом пiд­ня­лось в її ду­шi й не­на­че за­то­­пи­ло всю її ду­шу слiзьми, як по­вiд­дя вес­ною за­топ­лює бе­ре­ги.

Тим ча­сом де­сяцькi, нi­чо­го не дiж­дав­шись i нi за що не дi­з­нав­шись, поїха­ли до­до­му. Мок­ри­на на­си­лу дiж­да­ла ве­чо­ра i, нi­ко­го, по своєму зви­чаю, не пи­та­ючись, по­бiг­ла до чов­на i поп­лив­ла до Ми­ко­ли.

Микола вгле­дiв її зап­ла­ка­нi чер­во­нi очi i ду­же зди­ву­вав­ся.

- Чого це ти, Мок­ри­но, пла­ка­ла? Мо­же, яке ли­хо тра­пи­лось? - спи­тав вiн.

Мокрина нi­чо­го не ска­за­ла на од­по­вiдь i тiльки за­ри­да­ла. I со­ром, i го­ре бу­ло знать на її мо­ло­до­му ли­цi. Во­на по­чер­во­нi­ла, як на­мис­то на її шиї, та все пла­ка­ла. Ми­ко­ла був та­кий лас­ка­вий до неї, так гар­но ди­вив­ся на неї! Во­на i в го­ло­вi не пок­ла­да­ла, що вiн її не лю­бить.

- Миколо! Чи то прав­ду ка­зав ме­нi батько, що ти жо­на­тий?

Микола вмить все пос­те­рiг, i йо­му ста­ло ду­же шко­да дiв­чи­ни.

- Коли то­му прав­да, - ска­за­ла Мок­ри­на, смi­ли­во пiд­вiв­ши го­ло­ву, - то за­будь свою жiн­ку, за­будь для ме­не, бо як не за­бу­деш її, то я са­ма со­бi смерть за­по­дiю: я по­вi­шу­ся або втоп­люсь, я за­па­губ­лю са­ма се­бе; i са­ма не знаю що я со­бi за­по­дiю, тiльки не пе­рес­та­ну те­бе лю­би­ти, по­ки й мо­го вi­ку. Без те­бе я не жи­ти­му, а тiльки ни­дi­ти­му. Я за­ни­дiю i вмру без те­бе.

Мокрина яро й якось ди­ко блис­ка­ла ка­ри­ми очи­ма, але пiс­ля тих слiв по­хи­ли­лась на край чов­на, мов гнуч­ка оче­ре­ти­на, i за­ри­да­ла го­лос­но, як пла­чуть ма­лi дi­ти. Ми­ко­ла ба­чив її ма­ленькi ру­ки з тон­ки­ми пальця­ми, що вп'яли­ся в кри­си чов­на, ба­чив шию, де чер­во­нi­ли раз­ки доб­ро­го на­мис­та.

- Не плач, Мок­ри­но! Що ж маємо ро­бить? Знать, та­ка вже бо­жа во­ля.

Микола си­дiв мовч­ки, а Мок­ри­на не пiд­во­ди­ла го­ло­ви i ти­хо хли­па­ла. Весь дi­воцький со­ром вер­нув­ся до неї. Їй со­ром бу­ло пiд­вес­ти очi й гля­ну­ти Ми­ко­лi в вi­чi.

В оче­ре­тi ста­ло ти­хо, як у ха­тi. Во­дя­на ку­роч­ка вип­лив­ла з оче­ре­ту i кру­ти­лась по во­дi тро­хи не ко­ло са­мо­го чов­на. Ди­ка кач­ка ви­лась над плав­ня­ми, ляс­ка­ла крильця­ми i впа­ла в оче­рет ко­ло са­мо­го чов­на, але зля­ка­лась, за­ках­ка­ла на все гор­ло, на­че крик­ну­ла з пе­ре­ля­ку, зат­рi­па­ла кри­ла­ми i знов пурх­ну­ла мiж оче­ре­том, на­ро­бив­ши ше­лес­ту.

Мокрина на­си­лу пiд­ве­лась, по­си­дi­ла, за­ту­лив­ши очi ру­ка­вом, а да­лi про­мо­ви­ла, на­че нi­чо­го мiж ни­ми й не бу­ло:

- Бери вес­ло та пра­вуй за мною. Те­пер то­бi мож­на вер­ну­тись до ку­рен­ня: вар­то­вi зник­ли, од'їха­ли од ку­ре­ня.

Мокрина сi­ла на чов­нi, вхо­пи­ла вес­ло, одiпх­ну­ла ним по­лег­лий оче­рет i по­су­ну­ла впе­ред сво­го чов­на. Ми­ко­ла поп­лив за нею. Во­ни плив­ли мiж оче­ре­та­ми, че­рез озе­ро, i Мок­ри­на не обер­ну­лась до Ми­ко­ли, не за­го­во­ри­ла з ним, не по­ди­ви­лась на йо­го. Її мiц­на ду­ша за­да­ви­ла в со­бi всi сльози, та не за­да­ви­ла сво­го без­та­лан­но­го ко­хан­ня.

Мокрина зно­ву пiз­но вер­ну­лась до­до­му, батько знов нак­рив її мок­рим ряд­ном.

- I де ти в iро­до­во­го батька во­ло­чиш­ся! - з гнi­вом крик­нув батько. - I чо­го ти ото хо­диш до бур­ла­ки?

Ходжу тим, що йо­го люб­лю. Лай­те ме­не, бий­те ме­не, а я все-та­ки йо­го лю­би­ти­му.

- Пху на тво­го дур­но­го батька, на твою дур­ну ма­тiр! - крик­нув батько, нес­по­дi­ва­но ви­ла­яв­ши са­мо­го се­бе й свою жiн­ку. - Он до те­бе во­се­ни прий­дуть ста­рос­ти. Го­туй руш­ни­ки.

- Як прий­дуть, то й на­зад пi­дуть, - ска­за­ла Мок­ри­на i пiш­ла на го­род.

Розпудженi по­лi­цiєю бур­ла­ки зно­ву збiг­лись до ку­ре­ня, знов по­ча­ли ло­вить ри­бу. По­чи­на­лась теп­ла ти­ха осiнь. Заб­род­чи­ки поп­ро­чи­ща­ли єри­ки, по­ви­ки­да­ли пi­сок i по­ча­ли ло­вить ке­фаль. По­жи­ру­вав­ши на плав­нях, ке­фаль вже по­ча­ла вер­та­тись з озе­ра в мо­ре. Заб­род­чи­ки ло­ви­ли її в єри­ках, зас­тав­ля­ючи єри­ки оче­ре­тя­ни­ми тин­ка­ми.

Робота на чис­то­му по­вiт­рi, на вольно­му мо­рi зда­лась вер­бiв­цям ба­га­то лег­шою, нiж ро­бо­та в са­хар­нях. Во­ни ста­ли здо­ров­шi, ве­се­лi­шi, про­вор­нi­шi. Де­кот­рi жо­на­тi вер­бiв­цi по­за­бу­ва­ли своїх жi­нок i че­рез де­ся­ток ро­кiв по­же­ни­лись вдру­ге, за­ро­би­ли гро­шей, по­бу­ду­ва­ли со­бi валько­ва­нi ха­ти й роз­по­ча­ли ха­зяй­ст­во. Акер­ман­щи­на по­ча­ла вкри­ва­тись ук­раїнськи­ми се­ла­ми з сад­ка­ми й ви­ног­рад­ни­ка­ми.

Два вер­бiвськi бур­ла­ки збу­ду­ва­ли ко­ло ота­мансько­го ху­то­ра двi зем­лян­ки i, по­же­нив­шись, за­ве­ли гос­по­дарст­во. По­тiм десь узяв­ся бас­са­рабський жид i пос­та­вив на го­ро­дi вiт­ряк. Над озе­ром за­чи­на­лось ук­раїнське се­ло. Вер­бiв­цi на смiх наз­ва­ли се­ло Вер­бi­воч­кою, хоч у ньому не бу­ло вер­бо­вої й гiл­ки. Ми­ко­ла вже зiб­рав гро­шей i хо­тiв i со­бi ста­вить зем­лян­ку. Йо­му так огид­ло бур­ла­ку­вать, так за­ба­жа­лось осiс­тись i осе­литься на од­но­му мiс­цi. Але в йо­го все бу­ла дум­ка вер­ну­ти­ся ко­ли-не­будь до­до­му, до жiн­ки, до доч­ки. Та дум­ка од­би­ва­ла в йо­го охо­ту за­вес­ти осе­лю в да­ле­кiй сто­ро­нi й знов пхну­ла йо­го в бур­лацт­во.

Раз во­се­ни, пе­ред са­мою пок­ро­вою, Ми­ко­ла си­дiв уве­че­рi над ли­ма­ном i од­по­чи­вав пiс­ля ро­бо­ти. Ри­бал­ки вже по­ля­га­ли спать. Ми­ко­ла взяв скрип­ку й роз­ва­жав се­бе, гра­ючи тi пiс­нi, що Ни­ми­до­ра лю­би­ла спi­вать. Йо­го дум­ки лi­та­ли да­ле­ко-да­ле­ко, по­над Вер­бiв­кою, ко­ло сво­го сад­ка, ко­ло сво­го дво­ру, ко­ло Ни­ми­до­ри. Ко­ли це по­зад йо­го щось за­ше­лес­тi­ло; вiн ог­ля­нув­ся: то бу­ла Мок­ри­на. Про­ти за­хо­ду бли­ща­ли її тем­нi очi, чер­во­нi­ло на­мис­то на шиї. Во­на сто­яла, пiд­пер­ши що­ку до­ло­нею й слу­ха­ла йо­го пiс­ню.

- Грай, а я пос­лу­хаю, - ти­хо про­мо­ви­ла во­на, - я вже дав­ненько стою та слу­хаю.

- Мокрино! йди до­до­му. Твiй батько бу­де сер­диться на те­бе й на ме­не. Ска­же, що я те­бе звод­жу з ро­зу­му, зби­ваю з пан­те­ли­ку.

- Про ме­не, не­хай сер­диться: за всi го­ло­ви! Бай­ду­же ме­нi! Що ж маю ро­бить, ко­ли ти зне­хо­тя ме­не зво­диш з ро­зу­му.

- Схаменись, Мок­ри­но! Ти ду­маєш, що ти ме­не не зво­диш з ро­зу­му? Та що ж маю ро­бить, ко­ли моя та­ка до­ля.

Микола не­са­мо­хiть за­ди­вивсь на її тон­кi бро­ви, що чор­нi­ли, як шов­ко­вi шнур­ки; ми­лу­вавсь її га­ря­чим лич­ком. На йо­го дих­ну­ло знов жа­ром тих га­ря­чих уст, що бу­ли вп'яли­ся в йо­го то­дi як вiн хо­вав­ся в оче­ре­тах. Мок­ри­на ча­ру­ва­ла йо­го тим ог­нем.

- Миколо, мiй го­лу­бе си­зий! - ска­за­ла Мок­ри­на. - Чи зо­ря свi­тає на не­бi, чи сон­це грає, чи нiч вкри­ває зем­лю, - дум­ка про те­бе тлiє в моєму сер­цi. Я вно­чi сплю, i як ти ме­нi прис­ниш­ся, то ду­ша моя аж зве­се­литься й заг­рає, як лас­тiв­ка на сон­цi. Про­ки­ну­ся, те­бе не­ма, - i моє сер­це знов за­ми­рає. Я нiг­де не знай­ду со­бi по­ра­ди. Чи мi­сяць свi­тить, чи сон­це грiє, на моєму сер­деньку ту­га та пе­чаль.

- Не драж­ни ме­не, дiв­чи­но, своїм ще­бе­тан­ням; не за­па­губ­люй на­да­рем­но мо­го вi­ку, бо я й без то­го без­щас­ний.

- Миколо, за­будь свою жiн­ку! Ти нi­ко­ли вже не вер­неш­ся до­до­му; ти за неї за­бу­деш. А ко­ли ти ме­не лю­биш, то я пi­ду за то­бою хоч за синє мо­ре. Я лад­на втек­ти звiд­сi­ля з то­бою хоч i за­раз.

- Чи доб­ре ж во­но бу­де? Чи го­диться ж ме­нi крив­дить тво­го батька, ма­тiр?

- Нащо ме­нi батько й ма­ти, ко­ли я те­бе люб­лю? Очi твої ка­рi, бi­да ме­нi з ва­ми! Як я на вас гля­ну, то й пла­кать пе­рес­та­ну. На­що ж ти за­па­лив мою ду­шу ка­ри­ми очи­ма? - про­мо­ви­ла Мок­ри­на жа­лiб­но, обер­та­ючись до Ми­ко­ли i ла­ма­ючи ру­ки. - Прий­ми, мо­ре, моє грiш­не тi­ло!

Мокрина ки­ну­лась до мо­ря, не­на­че пруд­ка ко­за. Ми­ко­лу взяв жаль. Вiн по­бiг за нею на­зир­цi, вхо­пив її за ру­ку.

- Подумай, дiв­чи­но, не­по­мiр­ко­ва­на й не­роз­суд­ли­ва, що ти ро­биш?

- Раднiша б я ду­мать, та вже й ду­мок не маю; рад­нi­ша б пла­ка­ти, та вже ви­сох­ли всi мої сльози.

- Голубко Мок­ри­но! - про­мо­вив Ми­ко­ла, взяв­ши її за ру­ки. - Пот­ри­вай! Не гу­би своєї ду­шi й кра­си. Я ж нi­де не дi­нусь: бу­ду тут слу­жить. А хто знає, що да­лi бу­де, що по­тiм тра­питься з то­бою.

Мокрина нi­би знов ожи­ла. Во­на впа­ла на Ми­ко­ли­не пле­че й зап­ла­ка­ла; зап­ла­ка­ла ти­хи­ми, як лiт­ня ро­са, слiзьми.

Пiзньою до­бою Мок­ри­на вер­ну­лась на ху­тiр, за­був­ши со­ром, за­був­ши за батька й ма­тiр i за все на свi­тi. В її сер­цi на­че по­ча­ла роз­ви­ваться вес­ня­на ро­жа й спов­ни­ла всю ду­шу па­хо­ща­ми. Во­на ста­ла спо­кiй­нi­ша. Нiх­то не чув од неї нi пiс­нi, нi жар­ту, нi ве­се­ло­го сло­ва. Во­на все спо­дi­ва­лась чо­гось, ма­ла на­дiю.

Микола дов­го сто­яв над мо­рем. Хви­ля ти­хо чер­ка­лась об бе­рег i ше­лес­тi­ла, не­на­че лiс на ти­хо­му вiт­рi. Вiн зас­лу­хавсь, i йо­му зда­ло­ся, нi­би ше­лес­тять вер­би над Рас­та­ви­цею, над тiєю ха­тою, де спо­чи­ва­ла Ни­ми­до­ра. А з йо­го дум­ки не схо­ди­ло чер­во­не лич­ко Мок­ри­ни, її га­ря­чi сльози i пал­ке мо­ло­де ко­хан­ня. Вiн ду­же за­ду­мав­ся, аж зас­му­тив­ся. Йо­го ду­ша за­ко­ли­ва­лась, як хист­кий чо­вен на хви­ляс­то­му мо­рi, та не на­дов­го: мiц­на вда­ча пе­ре­мог­ла це взру­шен­ня, пе­ре­мог­ла сер­це i та­ки пос­та­ви­ла на своєму.

Отаман по­лю­бив Ми­ко­лу й нас­та­но­вив йо­го за кри­ла­ша, цеб­то за сво­го по­мiч­ни­ка; Ми­ко­ла з дво­ма ко­дiльни­чи­ми гля­дiв ко­дол, по­ряд­ку­вав i пра­ву­вав усi­ма, як ота­ма­на не бу­ло до­ма. В доб­рi ро­ки вiн чи­ма­ло за­роб­ляв гро­шей, але ба­га­то їх зос­та­ва­лось в шин­ках, а най­бiльше то­дi, як усi заб­род­чи­ки гу­ля­ли гур­том в мiс­тi нап­ро­па­лу.

А Мок­ри­на все ви­хо­ди­ла до Ми­ко­ли ве­чо­ра­ми, все ди­ви­лась на йо­го чор­нi бро­ви та ка­рi очi. Во­на все жда­ла й спо­дi­ва­лась чо­гось.

Другого дня пiс­ля то­го, як Ми­ко­ла по­ки­нув Ни­ми­до­ру i пi­шов на за­ро­бiт­ки, Ни­ми­до­ра му­си­ла йти на пан­щи­ну. Во­на йшла на пан­щи­ну - пла­ка­ла, йшла з пан­щи­ни - так са­мо пла­ка­ла. Нас­тав ве­чiр, i Ни­ми­до­рi зда­ло­ся, що вже ми­нув рiк, як Ми­ко­ла по­ки­нув її. Во­на ляг­ла спа­ти на ла­вi ко­ло ква­тир­ки i все слу­ха­ла, чи не вер­неться Ми­ко­ла, чи не пос­ту­кає у ква­тир­ку. Тiльки що ста­ра Дже­ри­ха зад­рi­ма­ла на пе­чi, Ни­ми­до­ра спро­сон­ня схо­пи­лась з пос­те­лi й зак­ри­ча­ла на всю ха­ту:

- Мамо! вста­вай­те, Ми­ко­ла прий­шов!

Мати схо­пи­лась з пе­чi, бо їй зда­ло­ся, що знов щось страш­не дiється на се­лi.

- Де Ми­ко­ла? Що ти ка­жеш, Ни­ми­до­ро? - спи­та­ла пе­ре­ля­ка­на ма­ти.

- Хiба ж ви, ма­мо, не чу­ли? Ми­ко­ла пос­ту­кав у ква­тир­ку; я йо­му од­чи­ни­ла две­рi. Вiн увiй­шов у ха­ту, об­няв ме­не, по­цi­лу­вав та й знов пi­шов. Ма­мо! вiн десь хо­вається у дво­рi.

Стара ма­ти ви­гор­ну­ла з пе­чi жа­ри­ну, при­ту­ли­ла до жа­ри­ни скал­ку, розд­му­ха­ла жар, за­па­ли­ла скал­ку й зас­вi­ти­ла ка­га­нець. Ни­ми­до­ра сто­яла се­ред ха­ти з ди­ки­ми очи­ма, з чер­во­ним, як жар, ли­цем.

- Може, то­бi щось прис­ни­лось? Або щось при­ви­дi­лось? Мо­же, то­бi, доч­ко, так зда­ло­ся? Чи вже ж пак вiн вер­нув­ся? Ад­же ж йо­го пан за­раз од­дав би в мос­ка­лi.

- Мамо, Ми­ко­ла в дво­рi. Хо­дiм у двiр, вiн десь хо­вається, - ска­за­ла Ни­ми­до­ра, - я лi­та­ла слi­дом за ним по сте­пах зо­зу­лею, а як вiн сiв спо­чи­вать, я ста­ла кри­ни­цею. Вiн на­пив­ся во­ди; вiн пла­кав за мною, i йо­го сльози впа­ли на моє ли­це. Я вер­ну­лась з ним до­до­му. Ма­мо, Ми­ко­ла хо­вається над­во­рi.

Перелякана ма­ти вий­шла над­вiр; з нею вий­шла й Ни­ми­до­ра. Над­во­рi бу­ло по­но­чi; бу­ла тем­на нiч. Нi­де не бу­ло чу­ти на­вiть ше­лес­ту верб на го­ро­дi.

- Нимидоро, го­луб­ко! ля­гай спа­ти та пе­рес­тань ду­мать про Ми­ко­лу! - ска­за­ла ма­ти, а в неї са­мої но­ги i ру­ки тру­си­лись.

Минув день. Ни­ми­до­ра не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти. Нас­тав ве­чiр, i Ни­ми­до­рi знов зда­лось, нi­би Ми­ко­ла увiй­шов у во­ро­та, пе­рей­шов двiр i пi­шов у са­док. Во­на ви­бiг­ла в двiр. Ма­ти дог­на­ла її й при­ве­ла в ха­ту.

- Мамо! я ба­чи­ла Ми­ко­лу. Вiн роз­мов­ляв зо мною в сад­ку ниш­ком i пi­шов че­рез ле­ва­ду в вер­би, ще й ме­не за со­бою ма­нив.

Мати пе­ре­ля­ка­лась: во­на по­ду­ма­ла, що Ни­ми­до­ра при­ту­жи­ла Ми­ко­лу i що до неї лi­тає пе­ре­лес­ник.

Тим ча­сом по всьому се­лi пiш­ла чут­ка, що до Ни­ми­до­ри лi­тає пе­ре­лес­ник. Од­на ба­ба роз­ка­зу­ва­ла, що ба­чи­ла на свої очi, як ог­ня­ний змiй упав у ви­вiд над Дже­ри­ною ха­тою. Мо­ло­ди­цi ба­ла­ка­ли, тяж­ко зiт­ха­ли й на­ра­яли ма­те­рi по­вез­ти Ни­ми­до­ру в мо­нас­тир, до од­но­го чен­ця. Про то­го чен­ця скрiзь по се­лах пiш­ла сла­ва, що вiн ви­чи­тує ек­зор­дiю й ви­га­няє з лю­дей не­чис­ту си­лу.

Стара Дже­ри­ха вий­ня­ла з скри­нi су­вiй по­лот­на, взя­ла кар­бо­ван­ця гро­шей, най­ня­ла в су­сi­да ко­няч­ку й по­вез­ла Ни­ми­до­ру в мо­нас­тир.

Нимидора си­дi­ла на во­зi блi­да, як смерть, i на­вiть не зна­ла, що з нею ро­би­ли.

В су­бо­ту над­ве­чо­ри во­ни приїха­ли в мо­нас­тир i пiш­ли до ста­ро­го чен­ця, от­ця Зе­но­на. Чен­ця не бу­ло вдо­ма. Йо­го зна­й­шли десь мiж ске­ля­ми та ло­за­ми над Рос­сю, де вiн тро­хи не вто­пив­ся. Вся оде­жа на йо­му по по­яс бу­ла мок­ра. Лю­ди роз­ка­зу­ва­ли, що не­чис­та си­ла мсти­лась над от­цем Зе­но­ном, за­ве­ла йо­го в рiч­ку, i як­би не тра­пи­лись лю­ди та не ви­тяг­ли йо­го, то не­чис­та си­ла бу­ла б йо­го вто­пи­ла.

А тим ча­сом дi­ло бу­ло зов­сiм не так. Отець Зе­нон, як зав­сi­ди, пi­шов до шин­ку, доб­ре впив­ся i за­мiсть мо­нас­ти­ря по­вер­нув мiж ске­лi та й шу­бовс­нув прос­то в Рось. Лю­ди ви­тяг­ли йо­го з во­ди i мок­ро­го при­ве­ли в мо­нас­тир. Вiн то­го дня не мiг ви­чи­ту­ва­ти ек­зор­дiї й на­вiть не хо­див до церк­ви на ве­чер­ню.

В не­дi­лю вран­цi отець Зе­нон прос­пав­ся й про­чу­мавсь, i до йо­го по­ча­ли при­во­дить бо­же­вiльних. Один бо­же­вi­ль­ний чо­ло­вiк усе хрес­тив­ся й без­пе­рес­тан­ку кри­чав: "Гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Вiзьми ме­не до се­бе!" Якась мо­ло­да мо­ди­ця, свi­жа й рум'яна, збо­же­во­лi­ла з жур­би та го­ря, бо пе­ре­пе­ча­ли­лась. Во­на без­пе­рес­тан­ку роз­ка­зу­ва­ла ти­ми са­ми­ми сло­ва­ми, як її ко­ха­но­го Пет­ра взя­ли в мос­ка­лi, як об­го­ли­ли ло­ба. Дру­гу мо­ло­ди­цю впiй­ма­ли аж на дзвi­ни­цi, де во­на задз­во­ни­ла в усi дзво­ни; її при­ве­ли в ке­лiю до чен­ця, во­на кля­ла йо­го в батька, в ма­тiр i не­са­мо­ви­то кри­ча­ла ди­ким го­ло­сом, плю­ва­ла на об­ра­зи й на хрест.

Отець Зе­нон, ни­зенький i товс­тий, як пе­че­ри­ця, з товс­ти­ми на­вис­ли­ми бро­ва­ми, все мор­гав за кож­ним сло­вом та ви­чи­ту­вав над Ни­ми­до­рою ек­зор­дiю. Ни­ми­до­ра вваж­ли­во слу­ха­ла; во­на са­ма пой­ня­ла вi­ри в то­му, що в їй й справ­дi си­дить не­чис­тий дух.

Оддавши чен­це­вi су­вiй по­лот­на й кар­бо­ван­ця, ста­ра Дже­­ри­ха з Ни­ми­до­рою пiш­ли до церк­ви на служ­бу, вис­по­вi­да­лись i од­го­вi­лись. Ни­ми­до­ра вий­шла з церк­ви спо­кiй­нi­ша. Гар­на пiв­ча в церк­вi, гар­нi об­ра­зи, си­ла про­чан - все те тро­хи її роз­ва­жи­ло й зас­по­коїло. Во­на вер­ну­лась з ма­тi­р'ю до­до­му спо­кiй­нi­ша, нi­би й справ­дi поз­бу­лась в мо­нас­ти­рi не­чис­тої си­ли.

Зосталась Ни­ми­до­ра нi­би удо­вою. Взим­ку во­на з свек­ру­хою пря­ла панське пря­ди­во, а влiт­ку хо­ди­ла на пан­щи­ну. Во­на од­да­ла своє по­ле од­но­му чо­ло­вi­ко­вi нас­пiл на дру­гу ски­бу. Ми­нув рiк, ми­нув дру­гий, про Ми­ко­лу не бу­ло нi чут­ки, нi вiст­ки. Ни­ми­до­ра роз­пи­ту­ва­ла про йо­го на яр­мар­ках, хо­ди­ла по са­хар­нях: нiх­то не ба­чив i не чув про Ми­ко­лу. Вже по­рос­ли вер­би й виш­нi, по­сад­же­нi Ми­ко­лою над Рас­та­ви­цею, а Ми­ко­ла не при­хо­див. Ни­ми­до­ра нi­би одi­й­шла, але все жу­ри­лась та все спi­ва­ла, си­дя­чи зи­мою за гре­бе­нем, про ми­ло­го, як вiн збив­ся з до­ро­ги, вер­та­ючись до­до­му, як вiн "до iн­шої за­ли­цяв­ся й од ми­лої од­цу­рав­ся".

Десять год пiс­ля то­го жи­ла ста­ра Дже­ри­ха й на оди­над­ця­­то­му вмер­ла. Ни­ми­до­ра пла­ка­ла за нею, як за рiд­ною ма­тiр'ю. По­ки бу­ла жи­ва Ми­ко­ли­на ма­ти, Ни­ми­до­ра нi­би по­чу­ва­ла йо­го дух у ха­тi; те­пер у неї зос­та­лась од­на втi­ха - доч­ка Люб­ка.

Любка рос­ла, як у сад­ку виш­ня. Во­на бу­ла ду­же схо­жа з ли­ця на Ни­ми­до­ру; в неї бу­ли та­кi тем­нi очi, та­кi чор­нi то­н­кi бро­ви на ши­ро­ко­му ло­бi, та­кi дов­гi ко­си. Ни­ми­до­ра жа­лу­ва­ла її, пес­ти­ла й не да­ва­ла ро­бить важ­кої ро­бо­ти. Люб­цi ми­ну­ло де­сять год, вже пря­ла на руш­ни­ки й го­ту­ва­ла хуст­ки.

- Дочко моя, сядь у виш­не­во­му са­доч­ку та ви­ши­вай руш­ни­ки! Не­хай я од­на заз­наю го­ря. Ко­ли б хоч ти бу­ла щас­ли­вi­ша од ме­не!

Любка спi­ва­ла, мов со­ло­вей­ко в гаю, та ви­ши­ва­ла ве­ли­кий руш­ник хме­лем та зiр­ка­ми. Ни­ми­до­ра не­на­че вдру­ге пе­ре­жи­ва­ла свiй вiк в своїй Люб­цi.

Хто дав­но знав Ни­ми­до­ру, той те­пер не впiз­нав би її, та­ка во­на ста­ла блi­да та ху­да; пов­нi що­ки ви­сох­ли й по­за­па­да­ли; блиск в очах по­гас; тiльки один рiв­ний стан не зiг­нув­ся на­вiть од важ­кої ро­бо­ти. Ни­ми­до­ру iз­су­ши­ла, iзв'яли­­ла нуж­да, як хо­лод­ний вi­тер зе­ле­ну би­ли­ну. Ли­ха не­до­ля iзс­та­ри­ла її зав­ча­су. Ми­ну­ла по­ло­ви­на її лiт, а вже зда­ва­лось, що Ни­ми­до­ра до­жи­ває свiй вiк.

Любка ви­рос­ла й ста­ла дiв­кою, гар­ною на все се­ло. Ни­ми­до­ра зак­вiт­ча­ла її, ми­лу­ва­ла, як ро­жу в са­доч­ку. Тiльки що ми­ну­ло їй шiст­над­цять год, а до неї хлоп­цi ста­ли слать ста­рос­тiв. Люб­ку пос­ва­тав гар­ний па­ру­бок, Олек­са Ча­ба­не­н­­ко. Ни­ми­до­ра спра­ви­ла си­рiтське ве­сiл­ля без батька й при­­й­ня­ла зя­тя в прий­ми в свою ха­ту.

Пiсля Люб­чи­но­го ве­сiл­ля Ни­ми­до­рi нi­чо­го бiльше не зос­та­ва­лось на свi­тi i нi­що її не цi­ка­ви­ло. Во­на по­ча­ла ду­мать про свою смерть, на­го­ту­ва­ла со­бi со­роч­ку й на­мiт­ку, прид­ба­ла гро­шей на по­хо­рон, на подз­вiн­не, на єван­ге­лiю. Кож­ної не­дi­лi, кож­но­го праз­ни­ка во­на хо­ди­ла до церк­ви й на служ­бу, i на ве­че­рю. Що­ро­ку во­на хо­ди­ла до Києва в лав­ру на про­шу та все мо­ли­лась за Ми­ко­лу по київських мо­нас­ти­рях, щоб вiн був жи­вий та здо­ро­вий та вер­нув­ся до­до­му хоч пе­ред її смер­тю.

Минуло два де­сят­ки год од то­го ча­су, як пi­шов в свi­ти Ми­ко­ла; вже пi­шов тре­тiй де­ся­ток, i Ни­ми­до­ра вже по­ча­ла за­бу­вать йо­го. Во­на по­ча­ла за­бу­вать йо­го вид, йо­го очi, го­лос. Йо­го вид ма­ня­чив пе­ред нею вже не­на­че в ту­ма­нi. Ни­ми­до­ра по­ча­ла сла­бу­вать й ста­рi­тись, i знов їй за­ба­жа­лось по­ба­чить Ми­ко­лу. Во­на хо­тi­ла по­ба­чить йо­го хоч пе­ред смер­тю.

- Невже ж оце я вмру й не по­ба­чу йо­го пе­ред смер­тю? - ска­за­ла Ни­ми­до­ра доч­цi.

I во­на знов по­ча­ла ду­ма­ти про йо­го, си­дя­чи за гре­бе­нем ко­ло пе­чi, ду­ма­ла про йо­го, сто­ячи в тем­нiй церк­вi на ве­чер­нi, та все про­си­ла в бо­га, як ос­танньої лас­ки, поп­ро­ща­тись з ним пе­ред смер­тю.

Настала вес­на. Ни­ми­до­ра пiш­ла до Києва, од­го­вi­лась i ве­р­­ну­лась до­до­му. В неї все не ви­хо­див з дум­ки Ми­ко­ла. Во­на шу­ка­ла йо­го мiж бо­го­мольця­ми в лав­рi, роз­пи­ту­ва­ла в лю­­дей­ з да­ле­ких країв i нi­чо­го не до­пи­та­лась. Ми­ко­ла по­чав їй сниться…

Раз Ни­ми­до­рi прис­ни­лось, що во­на жне з Ми­ко­лою пше­ни­цю на своєму по­лi. Над­во­рi мi­сяч­на нiч. Один пов­ний мi­сяць стоїть се­ред не­ба, а дру­гий схо­дить з-за лi­су, чер­во­ний, як жар, та здо­ро­вий, як вi­ко од дi­жi.

Микола жне по­пе­ред неї, а во­на пос­пi­шає за ним, та нi­як не до­же­не йо­го. Ко­ли пiд­ве­деться во­на, аж над­во­рi вже день. Од­но сон­це се­ред не­ба, а дру­ге тiльки що схо­дить в чер­во­них хма­рах. Сниться їй, що во­на мо­ло­да дiв­чи­на, в квiт­ках та стрiч­ках, пiд­пе­ре­за­на ви­ши­ва­ним руш­ни­ком, уб­ра­на, як до вiн­ця. Ми­ко­ла жне по­пе­ред неї, увiг­нав­ся в ви­со­ку, як гай, пше­ни­цю, жне й не роз­хи­ляється, тiльки бли­щить про­ти сон­ця йо­го зо­ло­тий серп. Во­на ба­чить, що Ми­ко­ла мо­ло­дий, з чор­ни­ми ку­че­ря­ми на го­ло­вi, в бi­лiй со­роч­цi, пiд­пе­ре­за­ний чер­во­ним по­ясом. Їй ду­же хо­четься по­ди­ви­тись на йо­го ли­це, а вiн не обер­тається. Пше­ни­ця ва­литься йо­му на пле­че; з ко­лос­кiв бриз­кає зо­ло­те зер­но, сип­леться на чор­нi ку­че­рi, на бi­лу со­роч­ку i па­дає до­до­лу. По­тiм од­ра­зу з ко­лос­кiв по­си­па­лись iск­ри й об­си­па­ли йо­го бi­лу со­роч­ку. Ми­ко­ла обер­нув­ся до неї й гля­нув на неї. Во­на по­ба­чи­ла йо­го мо­ло­де ли­це, чор­нi бро­ви, яс­нi очi й зра­дi­ла.

Нимидора про­ки­ну­лась i по­чу­ва­ла, що її ду­ша розт­ри­во­жи­лась. Во­на по­ча­ла хрес­ти­тись та мо­ли­тись i знов зад­рi­ма­ла.

I здається їй, що во­на в Києвi в лав­рi, на ве­чер­нi на страс­тях. Лав­ра пов­нi­сiнька лю­дей. Всi лю­ди сто­ять з свiч­ка­ми в ру­ках. Уся церк­ва в свiч­ках, од ни­зу до са­мо­го вер­ху, а десь звер­ху, з ви­со­кої ба­нi, ллються го­ло­си та­кi гар­нi, що їй зда­лось, нi­би во­на в раю. Ко­ли ог­ля­неться во­на на­зад, аж ко­ло неї стоїть Ми­ко­ла, си­вий, як го­луб, з си­ви­ми ву­са­ми, тiльки бро­ви чор­нi­ють, як шнур­ки. В йо­го ли­це нуж­ден­не, су­хе, по­­мор­ще­не. Вiн бе­ре її за ру­ку, i во­ни вдвох з свiч­ка­ми в ру­­ках йдуть до стi­ни. Стi­на розс­ту­пи­лась пе­ред ни­ми. Ми­ко­­ла ве­де її в пе­че­ри, а за ни­ми рiч­кою ллється на­род з свiч­ка­ми в ру­ках. Ни­ми­до­ра ог­ля­дається на­зад, аж увесь на­род зник, i во­ни вдвох з свiч­ка­ми йдуть все глиб­ше та глиб­ше ву­зеньки­ми пе­че­ра­ми. По обид­ва бо­ки сто­ять до­мо­ви­ни, а в тих до­мо­ви­нах ле­жать жи­вi мо­щi з дов­ги­ми си­ви­ми бо­ро­да­ми, з чор­ни­ми бро­ва­ми i блис­ку­чи­ми очи­ма. Ни­ми­до­рi ста­ло страш­но, а Ми­ко­ла все да­лi, все глиб­ше ве­де її за ру­ку. В од­нiй до­мо­ви­нi во­на вгле­дi­ла от­ця Зе­но­на, кот­рий чи­тав над нею ек­зор­дiю. Вiн усе мор­гав товс­ти­ми си­ви­ми ко­рот­ки­ми бро­ва­ми. Вже во­ни по­ми­ну­ли всi мо­щi, ми­ну­ли мо­щi, що сто­яли за­ко­па­нi в зем­лю до по­яса; вже в них свiч­ки по­гас­ли, а во­ни все йдуть глиб­ше та глиб­ше. Ди­виться Ни­ми­до­ра, аж пе­ред ни­ми заб­ли­щав чер­во­ний свiт; їй здається, що во­на з Ми­ко­лою вже на тiм свi­тi.

Узенька пе­че­ра розс­ту­пи­лась, i пе­ред нею ста­ла страш­на здо­ро­ва пе­че­ра. Звер­ху по­на­ви­са­ло здо­ро­ве ка­мiн­ня, роз­пе­че­не й чер­во­не, як га­ря­че за­лi­зо. Пiд од­нiєю ске­лею сто­яло смо­ля­не озе­ро. Во­но ки­пi­ло, як ок­рiп в ча­ву­нi, кле­ко­тi­ло, би­ло­ся в клю­чi пiд роз­пе­че­ною ске­лею. Се­ред то­го озе­ра сто­яв по по­яс в смо­лi пан Бжо­зовський, ввесь чор­ний та обс­ма­ле­ний. На йо­го го­ло­вi чор­нi­ло во­лос­ся, i вся на йо­му шку­ра по­ре­па­лась. Ро­га­тi й хвос­та­тi чор­ти ви­сi­ли скрiзь по ка­мiн­нi, не­на­че ка­жан­ки, i по­ли­ва­ли Бжо­зовсько­го звер­ху га­ря­чою смо­лою. Ни­ми­до­ра по­ди­ви­лась на Ми­ко­лу й по­ба­чи­ла йо­го ста­ре, як у дi­да, по­мор­ще­не ли­це, все об­ли­те пе­кельним чер­во­ним свi­том. Їй ста­ло ду­же страш­но. Од ду­хо­ти, од ча­ду во­на не мог­ла ди­хать i… про­ки­ну­лась.

Прокинулась во­на, вста­ла й по­ча­ла клас­ти пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми за Ми­ко­лу.

- Цього ро­ку я вмру. Ме­нi снив­ся цiєї но­чi мiй чо­ло­вiк, та так страш­но, що й ска­за­ти не мож­на, - го­во­ри­ла вран­цi дi­тям Ни­ми­до­ра, роз­ка­зу­ючи сни.

- Та то, ма­мо, ви ду­маєте за батька, то вiн вам i сниться, - ска­за­ла Люб­ка.

- Нi, доч­ко, моя смерть вже в ме­не за пле­чи­ма. Так ме­нi оце ста­ло важ­ко, що вже не стає ду­ху й ди­хать. Це вже моя смерть тис­не ме­не в гру­дях. Ко­ли б вер­нув­ся твiй батько хоч пе­ред смер­тю.

Через тиж­день Ни­ми­до­рi знов прис­нив­ся сон, нi­би во­на блу­кає з Ми­ко­лою вно­чi по яко­мусь ши­ро­ко­му сте­пу. Все не­бо вкри­те чор­ни­ми хма­ра­ми. Над­во­рi душ­но, як у пек­лi, а на всьому не­бi блис­кає страш­на блис­кав­ка й гри­мить грiм без­пе­рес­тан­ку, не­на­че в го­ро­би­ну нiч. По один бiк блис­не блис­кав­ка чер­во­ним свi­том, i во­на ба­чить Ми­ко­ли не ли­це все чер­во­не, не­на­че з роз­пе­че­но­го за­лi­за; з дру­го­го бо­ку миг­не зе­ле­на блис­кав­ка, i Ми­ко­ли­не ли­це стає зе­ле­не, не­на­че в утоп­ле­ни­ка; то знов миг­не во­гонь яс­ний, як свiт сон­ця, i пе­ред нею май­не мо­ло­де, пиш­не па­ру­бо­че Ми­ко­ли­не ли­це з рум'яни­ми що­ка­ми, з чор­ни­ми бро­ва­ми. Ни­ми­до­рi ста­ло страш­но. По всьому не­бi на­че лi­та­ють ог­не­нi змiї; все не­бо нi­би трiс­кається од вер­ху до са­мо­го ни­зу i вздовж, i впо­пе­рек, а навк­ру­ги ши­ро­кий без кiн­ця степ: нi­де не вид­но нi де­рев­ця, нi ха­ти­ни. Ко­ли це од­ра­зу пе­ред ни­ми за­шу­мi­ла по ка­мiн­нi рiч­ка. Не­бо по­се­ре­ди­нi про­ло­ми­лось, i звiд­тiль зiй­шло сон­це се­ред не­ба. Во­на по­ба­чи­ла за рiч­кою на го­рi пиш­ний са­док, де мiж зе­ле­ни­ми яб­лу­ня­ми рос­ло де­ре­во з зо­ло­ти­ми яб­лу­ка­ми, де на де­ре­вi шу­га­ли й спi­ва­ли рай­ськi пти­цi в зо­ло­то­му пiр'ї, з зо­ло­ти­ми вiн­ця­ми на го­ло­вах, з па­ви­ни­ми дов­ги­ми хвос­та­ми. Во­да шу­мить мiж ка­мiн­ням, пiд­ки­дає вго­ру хви­лi, а з ка­ме­ня на ка­мiнь ле­жать хист­кi кла­доч­ки. Ми­ко­ла пi­шов упе­ред i по­вiв її за ру­ку. Во­на гля­ну­ла на­низ на страш­ний шум, i в неї го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Заг­ри­мiв страш­ний грiм. Сон­це впа­ло з не­ба в рiч­ку. А блис­кав­ка все бi­гає по не­бi. Ни­ми­до­ра про­ки­ну­лась i вся тру­си­лась, нi­би в про­пас­ни­цi.