Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Лиш на рідній землі ти напишеш ту книгу, де кожен

відшукає імено своє, а навпроти — і суд над іменом.

Лиш на рідній землі вищим світлом наповняться очі твої, —

ти неси їх, як воїн останній — останнє знамено.

Земле, книго моя, проминуло усе — безпечальність, високії думи,

де ж я був, скільки часу я стлумив?

Земле, я повернувся, чи стерпиш?

Найколючішим терном вколи моє серце натруджене.

Найсмиреннішим зерном колись проросте оця кров

між розбуджених.

…І знову братися за справу українську —

писати вірші, сіяти зерно

і думати про військо запорізьке,

якого вже немає так давно.

Не відректися нам своєї вдачі,

як білці колеса, як зорей — небесам…

Чого ти плачеш, гетьман Сагайдачний?

Чого ти знову сам не свій — і сам?

Стерня висока і високі зорі.

Між ними літо бабине летить.

Між ними вітер грається у мить,

якої через мить уже не стане

у слові над пошерхлими вустами

вже літньої, ще гарної жони.

Не спиниться від того Віз Чумацький,

вода не переллється через край

в залізних ночвах.

Слово «рай»

промовить жінка серед ночі.

Ще буде всього вище стріхи —

снігів і ластівок сторать.

Ще прийде Муза щедрувать,

і ти їй винесеш горіхи.

За спис узявши чорнобривець,

узявши сонях за пищаль,

ще буде впертий несміливець

свою Ламанчу захищать —

від вітряків, а не від вітру,

від сірників — не від вогню.

Співатиме свойму коню

і сам йому сльозину витре.

Тебе любитиме дорога,

та як настане час прийти,

кому ж бо звіришся тоді,

що був щасливим не від того?

Усміхнений Господь, безлюдний світ.

Украдені плоди, нікому не потрібні.

Впереміш гріх і сніг, оздоби срібні,

із небом, пурпуровим, наче ад.

І в’ється Гад поміж руїни раю.

Отруєних добром та злом немає.

Маруся не живе. Грицько не помирає.

А небо — небо! — тихо догорає.

Лягає попіл на третину вод.

Розносять скон вітри, вітри, вітри.

…Якнайскоріш написане зітри:

є люди, світ є.

І заплаканий Господь.

Коли о п’ятій ранку сніг паде,

досліджуючи зими кам’яні,

сягаючи святинь і змінюючи їх

на ряд понять, цілком алгебраїчних;

коли без батька п’ю своє вино,

дописуючи вірш, нікому не потрібний,

домислюючи ніч, як долю своєрідну, —

тоді приходить Бог. І вибива вікно.

Порятунку мені не треба

дай тільки дай тільки

дай помаранч

зимовий

у візерунках як скло

дай мені цю венецію

помаранч

ущерть повний алкоголями світла

і усамітнення і тендітності рук

що простягають помаранч

замість порятунку

Мої надії стали прахом,

тривоги Ваші стали сном.

А стиглі яблука над дахом

перемінилися вином.

А білі клавіші в розлуку

пішли — я зовсім не тримав,

бо їх торкались Ваші руки,

а я ті руки цілував.

Усі тривоги стали прахом,

усі надії стали сном.

На брудершафт жоржини пахнуть

із вечором. Перед вікном.

Кличу тебе з далини, де трамваї

так-таки просто бруківкою котять.

Тіло, згоріле в званні ненастанному,

кличе тебе з далини.

Кличе тебе з далини, де узвози,

камінь, замерзлий у кризі мережаній,

друзі, застиглі на фото за кавою,

і передзвін, як урожай Лаври.

Із далини, де немає дітей,

де пишуться книги, сумирні, як нетлі,

де є повітря, прозоре і мертве,

і у ньому літає нехрещене листя каштанів.

Товпляться столики у переходах підземних,

топляться ружі у зморшках своїх квітникарок,

томляться губи у пошуках вуст,

точиться чорне вино у келішки без дна.

— Помер? — Помер. Виноград нависає із хмари,

в’ються стебла зелені і кам’яні.

— Помер? — Помер. Шутри сонячні

розсипають робітники по узбіччях.

Ця безбожна рефлексія згодом натягнеться,

як чай чи тятива, стане міцнішою.

На паперах лиш відсвіт зловісний

вісті, гостя з галузкою, кого треба…

За шклом старенькі привиди і сніг

нічна година борзо втіче з ними

ще можна грати в шахи con sordino

із відображенням у темному вікні

і вірний пес пантрує карим оком

як дзиґар вибирає цілу ніч

між гніздами що високо у горах

і тими що є глибоко в мені

Розмовляти вночі по-слов’янському тихо зітхати

про джерела грибів про ікони з хрещатим барвінком

і чекати на жінку нестриману сіру і сарну

каву скороминущу у трунок гіркий підливати

а гітара за ксьондза а свічка за велену радість

хвиля хóроше б’є видноколо як свіжа рілля

жінка чиста як сіль і не прийде вона і не нáдійсь

і не треба мовчати вночі і не треба вночі розмовлять

люби мене коли уже не любиш

коли вже вдосталь сиґарет маєш

коли щодня розцвітає твій кактус

із наколотими на голки монетами

що й досі перебувають в обігу у країні Дроган

країні волосся каштанового

сірих очей і ночей

де маленька Ізольда приміряє чи личить

маленьке імено надії

де Трістан потрісканими як камінь вустами

ще раз повторює: люби мене

і виходить з крихітної кімнати

коли уже не любиш

одну із сиґарет тобі лишивши одну собі забравши

тобі все до лиця Надійко

З руїн зими дими дбайливо виростають,

погойдуючись, зустрічаються одне з одним,

погоджуються: «Так-так, мандрагора,

так-так, білий сік, і трохи дитячої крові із горла,

і трохи гліциній легеньких на цеглу стару,

на тяжкі фоліанти без заголовків — коли поодинці

та цегла, а вкупі вона розсипається — так, на жарини,

а от кров, і гора, й довгі мандри — єднають її».

Зупиняє машину водій серед темного лісу,

руки прозорі йому не здригнуться,

доторкнуті димом нічного віддиху сивіл.

Іншу машину інший водій серед темного міста

спиняє, на узбіччі дитини з пухнастою кров’ю, —

а вранці вже нова зима і гліцинії нові.

Тлін усе виправдовує — вежі, вигнанців,

мапи і мзду, в одному сувої загорнені,

лиш обітницю, дану колись королівні

малим горбанем з поржавілим дзвіночком, —

лиш злиденну її не торкається тлін,

і в колчан повертаються хвилі його,

сакраменту позбавлені першого, другого,

злотого, срібного, потай вдоволені цим.

…Швидше вежі обернуться на вигнанців,

радше мзда порідниться із картами,

яже вість принесуть королю вістуни:

«О, Жаданий, труну струхлявілу

принесло нині море до берега Твого —

лиш кістки та волосся злочинців знайшли там».

Сто гіацинтів хоробрих вирушають до вічного міста,

закутавшись у блиск і пил,

у пошарпані плащаниці з чужого плеча,

грудку землі взявши, грудку землі.

Сто гіацинтів, обминаючи вовчі ями,

сторожко нюхаючи безшум, хвалу і хулу,

ретельно витираючи за собою тіні сутулі,

ідуть, пахнуть милом, повторюють ім’я Рема.

По дорозі тій, трудній і невечірній,

зустрічається Кінь з копитами, стертими вщент;

хто повторить Вовчиці виття,

змушеної спостерігати зі своєї прозорої ями,

як один по одному заходять відважні квіти

до пащі блакитної, вперто повторюючи Ромула ім'я?

Князю, мовчи, дослухайся таємного руху

темних сонетів, байдужих до гніву твого,

до багатства твого, у ченців одчахнутого,

тихих, мов скрик дощаної підлоги опівночі.

Князю, мовчи, не хапайся за меч, не волай,

закликаючи варту, — не встане вона, сон міцний,

і святого хреста не торкайся рукою тремтячою —

нешляхетна вона, ця рука, не твоя, не твоя.

Князю, мовчи і не зводь пережаханий зір з свого двору,

де стоять екіпажі гостей невідомих, струнких, —

ти однак не впізнаєш обличчя у масках червоних,

а рука твоя — це вона — більше потрібна Йому,

іншому князеві, завше на чорно убраному…

Все закінчилося, маєш ось вату, бинти.

В потрійних небесах денний Париж кочує,

так — високо, так — поруч, так — внизу.

Сліпе дівчисько смутні кроки чує

до веретена в трикутній груді.

В подвійних небесах нічний Париж —

як дивний знак на лицях у сліпої,

його проставить рук чужих стрімке тепло;

ти спи в незнаному донині супокої,

а вранці на рум'яний сніг поглянеш —

чужі сліди засвідчать сотворенність

того, що бачиш ти. Білúзна, хмари,

художник у худесенькім вікні

на тебе дивиться — струнку і сірооку,

з серцями в незакінченій груді.

Потай зривається листя — канони велять, —

кривди у тому не бачить, ні свята;

ти не повернешся — біле, вогнисте, вузлисте,

ти не пригорнешся. Падають зерна. Канон.

Дай мені шибку, туманна і зимна князівно,

наймані гратимуть гірше, хай грають свої,

хай у кімнаті знайдеться остання пташина —

я попрощаюся з нею. Вона полетить.

Ви голосніше, білі священики, ви голосніше,

юж дотлівають маєтки, лиш шибка оця

в пальцях князівни ніжнішає вищістю

слів, із якими туманна та зимна до мене іде:

«Знову Михайло святий всю пшениченьку зіжне,

знову Ірейко святий у копиці складе».

Взяти в ліву долоню юних сліз бароко,

взяти в праву долоню тендітну дівчину,

взяти в стиглу долоню дрібних доріг,

взяти в смарагдову долоню друга-бога.

Взяти в бідну долоню темних руж бароко,

взяти в багату долоню світлих ножів,

взяти в сьому долоню злотих криниць,

взяти в чисту долоню мертвих міст бароко,

Взяти в зрячу долоню зів’ялу, як чара, сіль бароко,

взяти в сліпу долоню глибокий, мов колиска, хліб бароко,

взяти в святу долоню ранню пташку бароко,

Взяти в грішну долоню пташку і хліб, сіль і місто,

криницю і ніж, ружу, і бога, й дорогу; дівчину і сльозу, —

випустити їх на спраглу, зайву волю.

Дзвони кличуть до кляси, весна, свічок сто,

забігаєш, похапливо пишеш: «Єдина…» —

і, як водиться, ім’я; тремтливе зерно сиплють зорі денні,

долоні важкі від дарів тих сумлінних.

Стародруки на кожній сторінці залляті чорнилом,

відьма убралася — чисто твоя цьоця Марта…

На партах вирізуєш хрест і троянду —

під дзвони, під відьми денної постать тонку.

Заходить до кляси, стирає із дошки Освідчення,

з кожної парти стирає твої мальовидла,

пронизує пломінь вузенький свічковий

срібним ножем та пророслим зерном,

що насипали зорі із сакв полотняних,

яких і тобі вже ніколи не відректися.

Давайте поговоримо в зимі,

в зимі, коли усі ранети в сіні.

Колекцію монет і Будду з Хіни

залишмо на часи, ще більш сумні.

Ліхтар знадвору тінями несе,

корівка за стіною важко диха.

Зима в селі так лагідна і тиха,

як має бути в цьому світі все.

Усе живе і давнє має бути

так лагідне та тихе, щоб ранет,

і Будду, й сіно, і колекцію монет

уже нам не доводилось відтрутить.

Тоді мене назвуть ім’ям постійним,

коли я народжуся і мій крик

долине до воріт, де королі за ними

на збавлення чекають, у нескошеній траві

з мірошниками граючи — то в шахи,

то в інші більш а менш шляхетні ігри.

Нехай тоді один із королів зведеться,

і перекине чашку з чаю догори дном,

і, давлячись фонетикою давніх іудеїв,

усе ж прокаже, дивлячись на рів,

забитий головами непокірних гіацинтів,

прокаже, зимне сонце язиком перекочуючи

з однієї щоки до другої, в долоні сплеснувши,

аби увагу королівську привернути, хоч і так

усі вже перекинули чашки.

І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в:

«Любі браття, крове блакитна в рубінових скриньках,

щедро всипана мýкою (і низенький уклін

в бік насуплених мірошників),

любі браття, збиратися час, приготуйте дари».

І п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в:

«У дорогу ніхто зайвини з вас не візьме,

бо дорога коротка».

і п р о к а ж е о д и н з к о р о л і в,

до настрашених слуг повертаючи світле обличчя:

«Відкривайте ворота!»

Це ворота скриплять? Це у труби трублять?

Королі на колінах вітають віз сіна,

на якому сиджу, чекаючи імена приготованого, щоб міг я

збавити, збавити, збавити королів…

Цвіркуни приїхали разом зі мною,

повен місяць їх тримаю у срібних руках,

і ніхто мене не боїться, навіть слугам від серця

уже відлягло, і приносять криницю із кров’ю,

і несуть паляницю — нічим Говерлу,

і нарешті — імено моє, загорнуте

у вишитий матір’ю крик; поспішаю

його розгорнути, а королі спритно

ловлять цвіркунів, амінь.

Слово «мир» — як вітряк, що його

Дон-Кіхот захищає, не вельми і вправно,

зате до останку щиро: так уперше кохають,

так матір ховають уперше, так тіням

відрубують руки, коли помічають,

що тіні ті схильні до зла;

та ось зло закінчується, майорять прапори

над хатиною кожною, над буком і пальмою,

Дон-Кіхотові дякують, викликають до офіса,

хочуть заплатити, щоб купив принаймні коня,

коня новочудового, як фіат, як лавровий листок.

«Тридцять срібних достатньо вам, Дон-Кіхоте?» —

питає святково прибраний маклер,

бо маклери не зникають разом із злом,

бо не зло породження маклерів;

отож: чи достатньо?

Ваш спис мозолями вкритий,

ваш кінь — з копитами збитими,

слуга ваш схуд, беріть, доки дають.

«Слово «мир» — як вітряк, що проріс із зерна,

посадженого на обрії мертвими обрами.

Ми не обираємо вітряків, ми обираємо

коней і слуг і вйо; мир ніколи, ніде

не закінчується, тому треба його боронити

до останку, а тридцять срібних

завжди знадобляться», — відказує Дон-Кіхот.

Словом «мир» не користуються,

його або мають, або ні в серці, в умі,

як нового коня, як лавровий листок,

як лист від матері з того світу:

«доброго дня синку мій кіхоте

турбуюся твоїм здоров’ям

будь чемний бережи себе і росінанта

ми дуже скучаємо за тобою

і все чекаємо що ти нарешті повернешся

коло нас усе добре

не цілуємо бо ми мертві».

Ось ти і виріс, палаце, увібравши акації запах,

барву сльози; жести наші, залишивши нас, відлітають,

мов безстрашні метелики,

примовляючи: «Ось ти і виріс, палаце».

А більше нічого не виросло, так уже повелося,

що колір і запах не розвиваються, лише вбираються,

лише вбирають у біле й вогнисте древо акацію,

палаци солоні, лахміття.

Майорить миготливе лахміття на жестах,

які до палацу летять, обкручуються круг колон, —

і ось уже ввесь палац у лахмітті,

і ось уже зáмок увесь у дранті,

бо немає для руб’я гарніших лакомин,

аніж світла споруда полум’я

з духмяною акацією на вежі,

з курантами кольору сльози, бо час —

то не більше, ніж плач, схлип у темряві,

де ніколи не було жестів.

Ось ти і виріс, палаце,

ось ти вже і в лахміття убрався,

і східці вже маєш, як кожен путящий палац,

і терасу, куди повагом підіймаються, а піднявшися,

довго переводять дух та стрілки кишенькових дзиґариків,

бо тут уже інший час, бо інакший тут плач,

бо тут лякаються диких голубів, — удавано, —

бо тут на обдертих, палаючих стінах

написи тих, що бували раніше,

і на кожному кроці їхні сліди, —

тому тут так незатишно і нестрашно,

хоча внизу сади і дим —

це ми торішнє листя палимо,

тому що на терасі під ногами бите скло

і бита цегла, битий плющ

і вдрузки потрощені крики

усіх палацових птахів.

Ти перечитуєш, цвіте акація,

киваєш головою, сльоза біжить, —

прикладаєш її, як печать,

до поштової скриньки плентаєшся.

Не від люті спалахують очі

стогами жахкими, пахучими;

не від квітів, що чепурно всілись

на шибці січневій, —

просто брилу гекзаметра власного,

веленічнóго,

вкотре взято на струджені плечі кирилиці.

Календарику, впертий Каленику хати,

поробітньої втоми маєток зблукав ти з лукавим не раз

у пошуках свят для немудрого цього століття,

для нас невисоких. Хай тобі в нагороду

стане пил на порожніх стрімких мисниках,

що знедавна — непотріб

у народу сізіфів.

Ще цигарку вмолю,

щоб димом огріла легені сконтужені;

новорічні листівки — улюблене чтиво останніми днями;

останніми днями ношу скромно похилену голову,

ніби й справді ті квіти на вікнах

я малював ізнічев'я; а тим часом

на колючому дроті собака-неправда тріпоче,

струнний дим із благенької «Прими»

легенькою римою

точить руно,

косинцями снігів хтось вимірює золотополе,

із синцями гріхів блудний син повертається верхи

на перекотиполі.

І стопалому цензору, сталому в ницості тлінній,

босоногий Шевченко стинає п’ятнадцяту голову,

і танцюється звірові вірному, вільному, голому

в однині забаганок своїх, у людських стріл і рук множині.

Майорú на колючому дроті, собако-неправдо,

цілуй протигазові хоботи січня,

розвивайся дзвонінням на сто на довколишніх зір;

у поетів — і ніч — лише свічка, чи метод, чи звичка,

ти нічому, неправдо, не віриш, повір — я останній із них,

бо тебе подолав.

В осінню негоду серця опадають з гілок у калюжі,

калюжі приймають забарвлення сіро-червоне;

кінь у стайні стогне, б’ють кришталь на вежі,

сидить жебрак на бруківці, пливуть архаїчні

хвилі дощу над містечком, калюжі в одно

зливаються, серця в одно,

висока дівчина молиться і замовкає гнівно,

коли вірган.

Жебрак до собору заходить, пес-приблуда

за ним заповзає, з хворими очима пес,

без серця — воно там, у калюжі, в одно

з жебраковим, і мокрі сліди.

Що ж тоді робить Бог?

Він жебраку і собаці молоко наливає,

він високу дівчину за хлібом посилає

і ні про що не питає, на те він і Бог

для обох.

Стогне кінь у стайні, б’ють кришталь на вежі,

висока дівчина минає перший склеп,

і другий минає, і не збирається

повертати в собор, де на неї все ще чекають,

хоча хліба не треба вже, хліба не треба:

вірганіст униз спустився, він додому хліб купував,

і віддав.

Вірган продовжує грати, троє до Бога кажуть «брате»,

п’ють молоко, заїдають хлібом, чекають

на високу дівчину, тим часом дощ не вщухає,

дівчина все блукає, вона самотня, вона не хоче

бути самотньою, вона буде.

Дівчина опале листя піднімає, з груді серце вириває,

порівнює і шепоче, що змерзла і що зовсім не схоже.

Вода до собору затікає, вода вірган заливає,

кожну трубу, чорну і білу — байдуже, клавішу кожну.

Вірганіст і жебрак за флюгер тримаються,

у Бога собака в руках; калюжі, серця

підіймаються. «Зараз потопнемо, брате», — спокійно

жебрак промовляє, і, щоб не статися цьому,

Бог усіх трьох живими до неба забирає. Амінь.

Мерщій у зиму, в нетоптані сніги,

хутчіше під небо, що в круках зашпорталося

цивілізованих; як не втікати від осінніх

боргів перед вечірніми книгами, перед серпами,

які у стодолі волають і сяють?

Чи ж тільки знаряддя блискучі, потрібні,

минущі, нарешті, давали в кредит?

Хіба лиш томи у хистких палітурках

поради і солі на віру щораз позичали?

А ти пригадай неполоханих оком шулік

над степами і ніч не забудь,

коли вірш, як бджола, повернувся до вулика,

де народився, пожив і помре. Все ж не на вулиці.

А полохка риба вранішня, що довірливо,

і після смерті довірливо, в тебе дивилась? Її

ти теж не захочеш тепер повертати зеленому житу,

пекельнику жадібний, дідьку зажерливий, чорте неситий?

Кожен борг твій пліч-о-пліч стоїть; борзіше втікай

у нерадісну зиму свою; тішся там натюрмортами,

непристойними скриками кроків за вікнами;

щастя твоє, сило нечиста, — кордон

ще за Польщі між зимов і нами збудований;

щастя, проте, нетривке: знай, чорнокнижнику,

душезапроданцю, знай — навесні ми повернемось,

тоді в жодній шпаринці кисіль свій тілесний не заховаєш

від суду, де гостро, о, гостро спитають: «А чим

ви збираєтесь віддавати?» Вхопиш волосся своє поріділе

і не промовиш ні слова, ні титли не скажеш плюгавої

і так от, німуючи, підеш у довге заслання

з забороною читати, писати, малювати,

з пересторогою начальнику гарнізона: серпа не давати,

бджіл розводити не дозволяти,

а тим більше — на шулік дивитися.

Знайдеш сім’ю; неписьменна донька запитає колись:

«Тату, чи ж вічно ми будемо жити узимку?»

Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,

пора коня порати, збиратися на роботу.

Риба сохне на шворці, гриби і трави;

дрімливиці домовику дулі сучать,

а він погідливо головою киває.

Вже ранок вистигає, вже день наступає,

принесуть газети із війнами;

заїду в березину, начухраю віників,

житній вовк, може, на узліссі зустрінеться,

побесідуємо про політику і піїтику.

Уже день вистигає, святий вечір надходить,

корова подоєна, кажани аркан водять.

Сісти на рундуку, випалити файку,

подивитися, як Марс над хатою сходить,

пожуритися.

Кілька полін до печі кинути,

домовика з комори вигнати — нехай гріється;

літери довготерпеливі

із книг у книги сіються.

Серце серед ночі розболиться.

Клодель руками розведе — «що я вдію, нема мене», —

а домовик за лікарем кинеться.

Прийдуть обидва забрьохані, з гасовими лямпами,

стиха розмовлятимуть, лікуватимуть.

Лікуватимуть рибою, грибами і травами,

домовик масаж робити, лікар рецепти писати.

Прибіжить житній вовк, теж забрьоханий,

корінь валер'яновий у зубах, і червінця лікарю

принесе.

Гладитиме лапою по голові волохатою,

«Та не бери того дурного серця в серце», — втішатиме.

Хотітиметься вовкові ще про політику і піїтику,

але стримається, обережно попрощається,

іншою дорогою — щоб коней-корів не страхати —

до поля свого піде темрявою.

…Вже хата вистигає, вже ранок незабаром,

треба домовика… тьху, коня порати,

на роботу збиратися.

Україно, земле непізнана, шибка, до котрої

вічногарячим чолом дотуляюся; каюся —

я на папір переношу ім’я твоє зболене,

дагеротипи, мохом покриті, з матері-покритки

пропоную перехожим, а хто з них вартує того,

щоб смутну хворобу оцю — батьківщину —

у груди прийняти, до того прийняти, аби

лише внутрішнім жити відтоді, хворобою жити…

Може, ти скажеш: «Боплан був так само чужий,

а проте, мої ріки і села, гори й міста встиг

на вічноплиннім камінні паперу закарбувати».

Так, але жодна вдова не змальована там,

а відтак — не доводиться сперечатися про ідентичність

в цілому, звичайно, ретельно-любовно-майстерно

змальованих мап.

А скількох він сиріт — хоча б крапкою

кожен десяток — позначив? А кобзарів?

Ні, не хочу я слави Боплана, фортець,

що як труни — на тлін розраховані;

я кожен слід тогочасних орлів і лелек

у нечіпанім лоні квітучого неба

зобразити хочу і кожну сльозу в позолочених

рамах поставити в залах Олеського замку,

кожну сльозу, що як відбитки пальців,

котрі наругу і благо приносили

Роксоланії… А коні, що жодного разу

за чотири століття не спали?

А чайки козацькі, а хлюпіт води

попід веслами з щирого золота?

А дзвони, в залізному тілі яких

карбували вірші? Серця породіль,

живими закопаних ляхами в землю

так не били, як дзвони ті з віршами.

Врешті що тут казати! Поглянь,

де ми зараз знаходимось — ти

погодишся: тільки хоробрий і чесний народ

міг опинитися тут.

Легенда приваблює. Так і підсвічник оцей

із зображенням сцен мітології грецької

здавна притягує очі; по коліна ті очі

вгрузають у бронзу, по шию

і підошвами раптом твердині торкаються —

теплих і ніжних Атлантових рук,

що зривають, як яблука, їх — і несуть

до Геракла, що також по пояс у землю загруз,

добре тримаючи небо засніжене. Віють буйні вітри.

Ледь помітно тремтячі долоні Атланта

міняють свічки, бо, щоб небо тримати, —

треба в и р а з н о г о світла;

замислено дивиться первосвященик — Геракл —

на короля, що приніс йому яблука,

вклоняється, потай дивуючись:

чому вітри не торкають сяйливих вогнів

на свічках? Ті вогні намальовані, воїне,

як і складки плаща, у Нессовій крові настояного…

Потім іще: тіні і зблиски, шерхіт води —

наче пил на свічадах;

мандрує Орфей царством твердим, пошрамованим цвіллю;

Гермес замислений квітку несе,

власне, не квітку, а відбиток папороті

доісторичної, торфу нікчемного шмат;

чи озирнеться Орфей — невідомо, але

ліру чомусь переклав із десниці у ліву.

…В домі безлюдному мовчки сиджу

над підсвічником бронзовим; хто

і якими ключами двері в підсвічник відімкне?

Хто на жадану свободу (чи на неволю довічну?)

Гермеса випустить, потім Атланта, Геракла?..

Нічого не знаю про це, напису також немає,

гірко-безмовні вуста у Орфея, і ліра

недбало так втілена.

Долі своєї не знає ні пес, ні поет, ні Зевес.

Хто пригадає життя попереднє чи ціну складе

проминанню сусіда? Хіба не жебрак отой Крез,

що гидує вульгарних, веселих гостей привітати?

Хіба не багач той жебрак, що поділить із іншим

нестерпне, а все ж неминуче, як сніг, подаяння?

Гарним це літо було; не минали і друзі

моєї маленької хати, і вороги;

всіх я радо приймав, бо вино, що лишилося з осені,

вміло в правах прирівняти;

деякі потім писали короткі листи,

дехто паплюжив мій устрій життя перед людом,

мені не відомим; чутки долинають. Ну що ж,

так і Горацій, напевно, колись

навіть не раз помилявся чином подібним,

годі про це. Я також одягав цього літа

одяг дорожній, бачив не знані раніше міста,

в річці, що Случ називається, рибу ловив;

гарно до мене поставились там,

може, й занадто аж добре; не заслуги мої

в тім причина, а гумор і серце привітне господарів.

І не раз я пригадував зливу тамтешню,

щиру розмову побіля турецького мосту,

цвинтар єврейський, де вишні тоді достигали,

скелі, якими безстрашно малі козенята гасали…

Коли буду живий і запрошення знову отримаю,

з радістю в дальню дорогу подамся.

…А зараз повинен я бульбу копати, вікна оббити,

дров нарубати, аби не замерзнути взимку.

Треба ще трохи грибів назбирати, шипшини,

терен, і глід, і калина також знадобляться.

Клопоти є, але я їм радію — вказівкам,

як треба рухатись далі; куди?

Повернись до початку думи цієї, прошу.

Шляхетного не слава видає,

не посмішка тонка чи зграбні рухи рук,

не сто книжок, прочитаних ретельно,

і не знання чудове мов чужинських

або майстерно вишукані одяг та прикраси

і виплекане древо свого роду…

Тим більше це не гроші, не маєтки,

в яких людина — мов роса на павутинні

нетривка, і кожен ґандж у ній собі знаходить місце.

Шляхетного свобода, вольна воля видає,

вони обрали одне одного свідомо

і так ідуть, не маючи ні дому, ні півдому,

по-своєму радіючи, сумуючи по-своєму.

Слова незримі в них і зримі вчинки,

по вчинках тих ви впізнаєте їх;

без тлумачів, чужинці, взимку навіть

розумієте, виразних. Тоді вже лахи не обходять,

худі обличчя прикро не вражають,

як і проміння, що струмити зачина

з речей, людей недужих і зурочених тварин,

яких шляхетна воля доторкнула.

Не кличте її смертю. Замовчіть.

Учіться їй, дітей своїх учіть

незримими словами; пам’ятайте,

що світ не вами закінчиться,

бо ваші виразки суть школи лісові

або ашрами, де посібники наочні —

ваші шрами, а пензлі та папір —

волосся, шкіра, біль, нарешті, ваші.

…А паче волі осінь полюбіть,

бо гоже ти сказав, пророче:

«Ми восени таки похожі

хоч капельку на образ божий, —

звичайне, що не всі, а так —

хоч деякі». І менше всього

шляхетний думає про смерть,

і так і не вмирає, швидше всього.

Король розпатланий і босий

на свищику грає

а його вітає

весь Єрусалим

Бетлеем за ним

біжать малі діти

біжать живі панни

стоять за ним біди

плещуть у долоні

сяє орифлама

три лілії золоті

купаються в крові комонній

обшарпаний і побитий

без корони

голодний

прийшов свободити

гріб Господній

славімо його

Чути крики і гомін по всій Україні

плаче велика земля яблука падають

пишна звірота править народом

а як вона править не знає король

міста занедбали ремество батьків

у селах тічкуються зграї вовків

а гори паперу пливуть і пливуть

у руслах колишніх річок

а дари та благання тепер не доходять

до гордого Кракова города.

«Де течеш, Дунаю червоний?»

«Там, де стоїть панна з тобою,

козаче».

«Де ти взяв си барви такої?»

«Там, де ти забив турків троє,

козаче».

«Аби мені лучча зброя,

То загладив би ще троє,

Дунаю».

«Коли б мені кармазин,

То загинув би й татарин

не один».

«Коли б мені ще й сап’янці,

То пойняв би тебе, панцю,

брей, море, брей!»

А Дунай тече,

А панна плаче,

козаче.

Іди, мій братіку, іди,

не жди на левів та ведмедів,

що тягнуть золото арабське

під жовтим листям кленів.

Devotio moderna.

Іди, мій братіку, співай,

про ясні рани князя неба,

про білі шати Діви,

про тихі житні зерна.

Devotio moderna.

Осінні хмари.

Останні отари.

Agnus Dei, не карай Іуду.

Заходить сонце черво…

Devotio moderna.

Коли двері на колодці,

коли грати на віконці,

отже, пастка на дракона

вже готова гонорова.

Коли сніг бриніє днями,

коли сни брудні у дами,

отже, пастка гонорова

на дракона вже готова.

Час жеретія лапати,

летіть, соколи, до хати!

Закричав, огнекрилатий,

взяли замки відлітати.

Взяли крила в кайданиці,

шию до скрипиці;

сиплеться луска лапата,

благає зміїха-мати:

«Пусти сина, Георгію,

бо він іще молодий.

Не наївся, не напився,

голос не перемінився.

Змилуйся над моїм щастям,

дракон тобі ще придасться, —

скоро Діоклетіан

мучитиме християн».

Не послухали зміюки,

посікли його на штуки.

Ось так, отак, он як, о!

Отакечки, отако!

Залиш свій дім з одним вікном і йди,

нехай загрозливо подивляться услід

тополі, котрі зостаються;

один тепер, цілком один,

немає тих, кого любив,

що втримати могли, сказавши:

«Ми твої!»

Іди тепер, як знаєш, пілігриме,

шляхи, прокладені в світах, усі твої.

Немає тих, кого любив,

і щезли вороги, які

могли затримати, сказавши:

«Ми твої!»

Гойдається міх, падає сніг,

сопілка новá і пісня новá.

Епістоли, яка надійде потім,

не прочитає вже ніхто, — і ти,

і можна буде не відписувати, — вперше, —

чому вагаєшся, іди!

Гойдається міх, сиплеться сніг,

сопілка стара і пісня стара.

Креше мороз, бреше чийсь пес,

кличе ятряний маєток з небес.

Пречиста Діво, помагай мені

шукати шлях у золотім вогні.

Порадь, коли я ради вже не жду,

і захисти, і заступи, і порятуй.

Дай лише ті слова, які Тебе достойні

у вищих небесах, на дорогому троні.

Осяй сирітську мову українську,

вгорни її у ласку материнську.

Прости, що я, гріховний і нездалий,

прошу цього між тлуму та неслави,

серед видющих, мабуть, найсліпіший,

поміж премудрих, може, найдурніший;

коли вони кричать, я все-таки шепóчу,

з надією: почуєш серед ночі

і зміниш гордий глум на тихий захват,

слабих — на дужих, дужих сповниш страхом.

перед покорою веселих зел та звірів,

перед покарою, що міститься в зневірі.

Щó є вогонь, високий, золотий,

на тверді серця гостро піднятий?

Це добрий меч в руках Твого Дитя.

Це віддих віри нашої. В Буття!

Єдиному, Хто вміщує в Собі

зорю і павутину на траві;

Хто промовляє хмарами, дощем,

соборами, зруйнованими вщент;

Хто зі Свого квітучого огроду

зірвав полин для нашого народу, —

у бурштинóвий кинутий огром,

возношу славу Таїні Його,

в якій знайшлося місце для заглад,

обіцянок дотриманих і зрад,

і воєн, розповсюджених, як тля,

що завдяки їм обертається земля,

і миру, коли вішають дурних,

повій катують, і регочуть із святих,

а спочиваючи — хоронять молодих,

а засинаючи — поважно піють гімн, —

у ньому кожне слово — мов батіг,

для тих, що не співають, і для сих.

«О, Таїно, — кажу собі тихцем, —

не відринай мене за все оце,

коли знайшлося місце для т а к о г о,

невже мене не знайдеться для Бога?»

Вже котрий вік ми доживаєм тут,

щодня чекаючи роз’яснювальний Суд,

а суду все нема, і страшно, як завжди,

коли ніхто не зважиться судить;

коли Ісайя кається в газетах —

про істину шепочуться в кльозетах;

коли про істину шепочуться в газетах,

тоді Ісайя кається в кльозетах.

«О, Таїно, — кажу собі тихцем, —

ти не знущаєшся над бідним Москальцем?

Якщо це є Закон, у всьому незбагненний,

то, може, не такий і я мерзенний?

Якщо ж це є порушення Закону,

чому Ніхто не відновить основу?»

«Бог знищить все, що сотворив квітучим,

він так могутньо владарює сущим», —

це правда, Нізамі, та чи остання?

Це Бог тобі таке дає питання.

Однаковий до всіх, але дозволь спитати,

чому по-різному ми можем трактувати

вогонь, в який ступає жінка Рами,

і полум’я, що пожирає храми,

в якому плаче спалене живцем

святої Жанни д’Арк худе лице?

Палають кобзарі і косарі,

роса палає рано на зорі;

і космос, не змайстрований богами,

палає у богів попід ногами.

Вогнем лікуй вогонь, водою — воду,

зневіру — вірою, народ рятуй народом.

Поможем Господу собою і судьбою,

яку вже ототожнюють з ганьбою.

Лукавий сміх лунає з верховин, —

так не сміється серед нас ані один.

Холодний сміх із прірви долинає, —

то Бог сміється, а чого — лиш Він те знає.

Славімо сміх, у Таїні розлитий,

бо він не припиняється у світі,

який охоплений вогнями зусібіч,

на протязі сторіч, і день, і ніч.

Летіли горностаї через сад,

зимою помальований на біле.

Стаєнка дрижала, пір’ячко лежало.

Та ще й усі троє.

Чи сам дома, чи не сам дома,

а хліб свіжий, вино червоне.

Рубаночок срібний, золота сокира,

древо кам'яне.

Летіли горностаї через сад,

на чорне помальований весною.

Напоїли коня, напоїли мого

вороною водою.

А стайня дрижала,

пір’ячко лежало.

Збруя нова, незбутвіла,

на сонці блищала.

Через жовтий сад горностай летів,

та ще й сам один.

Чи пан буде, чи пропав буде,

а спереду і позаду — дим.

І позаду зрада — і попереду.

Червоне вино. Цвіте дерево.

В сірому небі хмари черлені

стоять — і нема.

З сірого неба птиці багряні

летять у туман.

Де серденько ниє, де тіло понищене,

ніч мина і літо мина.

«Мамо, — кажу, — я не хочу вина».

Мовчить вона.

Потім сиплються сльози,

як мак дрібні, —

його товчу.

Потім тіло покинуто, серденько тліє.

Ось і я вже мовчу.

Передчуваючи фразу, відлюдну, як осінь;

ціпеніючи в горах, на дні лісового лахміття;

гіпсову жінку кохаючи;

гілку і слово намарно ламаючи, —

не оскаржую скла, під яким колихається осінь,

відмовляюсь ховати обличчя в долонях, —

бо жести хисткі, бо любов незбагненна,

а грона цього відчуття достеменні

і сіль, як та чайка, все вищає в ранах землі.

Десь грають сурми

і ніч триває

але це ніч

що паче дня

і бурштиновий труд

кружляє

посеред нього

я

на шибці краплі

за ними лампа

ковточок чаю

невдовзі осінь

холера ясна

життя прекрасне

його не досить

його не досить.

сумний витязь і птахи і кольори

а ще загадкова для знавців геральдики

картина на щиті:

три краплі крові

пронизані блакитними стрілами

на кожній із яких

сидить звісивши ноги

маленька прихильність

тримаючи високо над головами

напис невідомою мовою

Кімнат забутих вигаданий запах,

струнка лілея у тонкій руці, —

немов у вазі древній древня рана,

немов серед підробок — раптом Кранах,

і криця, мішана вночі на молоці.

Ти посміхнешся, сльози люто витреш,

міняючи місцями стіни зал,

де все одно Вона прихильність нищить.

де так бистрішає розлука, наче в нішах

не статуї, а лиш

розплавлений метал.

непотемніла яблуня

плете свій квіт

свою Вкраїну

пелюстками криє

біла пелюстка — були крила

сіра пелюстка — була свитка

чорна пелюстка — була й немає

а червона пливе Дунаєм

плете свій квіт

непотемніла яблуня все вищає

мої слова внизу

такі маленькі — мов мурахи…

чотири крапельки дощу:

вода вогонь земля повітря

і п’ята — книжка нерозкрита

і шоста — крапелька дощу

шкода я вмію рахувати

шкода я вмію шкодувати

чотири крапелини крові:

червона жовта синя зла

прийшов до маляра: — сідай —

і знову хмарить сиві брови

чотири крапельки дощу

чотири крапелини крові

Згасає стукіт опадаючої роси

і така тиша у всьому місті

що видно її крізь бійниці

і сховавшись за мерлонами — видно

і навіть босоніж пробігши по теплій бруківці

обдуваючи вранішню кульбабу

все одно не порушиш тиші

все одно побачиш її

пропащий

Марноти сірих днів — мій оберіг

від череп'яного достатку і доріг,

якими не ідуть прочани зі свічками,

якими не кричать «прощаймо» журавлі,

якими не пливуть даремні кораблі.

Ці марні дні — єдиний мій рятунок,

щонайсолодший, витриманий трунок.

Шукаючи у лісі юну дичку,

гортаючи на стриху древню книжку,

вшановую не тіло на землі.

…А скільки вже розтануло країв,

що ідолів собі робили із руїн?

Зі спопелілих шат? Із вигаданих ґрат?

Прочани й журавлі вертаються назад,

обсівши густо щогли кораблів.

— А що то за корони?

— А ми вже королі.

Прости, мій Боже, суєту

годин, призначених для духа,

цю варварську неситу скруху,

і пісню щиру, та не ту.

Прости, мій Боже, суєту.

Мені так прикро, що ти Бог

сумного праху, жмені пилу, —

і чим тобі людина мила,

з якою завжди важко вдвох?

Мені так прикро, що ти Бог.

Прости нам сіть, і слиз, і хіть,

узнай: вони — вуста для слова,

звільни, благаю, серце нове,

звели йому хоча б тремтіть,

коли не хоче жити в Крові.

в білому лоні

зорі Марії

час не існує

кожна година

місця не знайде собі

сама над іменем своїм

всміхається сама

цнотливо прикрива коліна

сніжної ночі стукають негнучкими пальцями в двері

холодне червоне вонне вино гріє пригаслі очі — Маріє

ми повернулися дивно чужі вірні і вірим:

золотоптиці мудро клюють злотозерно

золотолеви майструють друкарські верстати

вулицями бігають діти

пізнаними таїнами діляться —

а Іуда з опалих за ніч яблук

викладає хреста

мав сорочку файку люстро

знесла все те вода бистра

прочитав сто книг розумних

перша — то найрозумніша

лев ходить ринком волає на тіні

в сірому небі птахи несуть

сіті — птахів ловити на продаж

ще ніч оця а потім ще три ночі —

і ти залишиш край де гостем кожен

кажан і сходи і мости

на каву сніг летить холодний

з високих берегів — з дахів

на місто дивиться негода

червона хвіртка сад зелений

парадний одяг час на сцену

не аплодує ситий плебс

приреченому до надії

гарячі зимні як повії

по місту котяться події

і гавкає на лева пес

А як вигнали Війона

хорошого компаньйона

заспокоїлися і наситилися

назлягалися і насралися

то схотіли аби я

заспівав про короля

для короля

пісня моя невеличка

дуже скромна нескоромна:

«Дай золота

дай корону

і крульову

дай»

а як виженеш мене

то шляк тебе не мине:

буде бити буде прати

будеш тоді ротом срати

судь-бо-нос-цю наш

Хóджу-броджу білим світом щастя не шукаю

де побачу птаха в клітці куплю-випускаю

А ще ж мені цього літа куля не відлита

а ще ж мені молодому хочеться додому

мати б мені друга-брата вірную пораду

разом були б вино пили жили і вмирали

де ж ти друже забарився я тебе шукатиму

повернутися додому птахи не пускатимуть

А ще ж мені цього літа куля не відлита

а ще ж мені молодому хочеться додому

Була січа у пітьмі,

у місяці падолисті.

Чорна вода світилася,

троїлося тіло.

Познаходили на ранок

шаблі та пістолі.

А тіла позабирали

татари з собою.

Не мали кого ховати,

просто так молилися.

Наче вперше одне на одного

сироти дивилися.

А я йшов тоді зі Львова,

три дні вже не ївши,

то вони мене забрали,

і нагодували,

і все розказали.

Яку-будь людину

з Ісусом порівнюй:

се диво цнотливе

і не срамотливе.

Мій камінний раю,

вітаю тебе!

впереміш опале

і зелене листя.

Матінко пречиста!

Imitatio Christi!

Летять сніги з хмари,

ченці не доспали,

впівголоса моляться,

а потім у трапезній

трохи вина вип’ють,

загріються, бідні.

Підуть стежки прокидати, —

для дороготови

на усе готови,

ой, братчики-ченчики,

травичка Христова!

Проминули, короленьку,

наші веселенькі дні,

ой, смутно мені

і тобі!

Брудна челядь возвисилась,

псарні, стайні позаводила,

регочеться над Образом,

над Гербом глумиться,

ой, жаль мені

і тобі!

А радники запродалися,

астрономи пропилися,

бидло їсть зі срібла,

кармеліток лапає,

байстрюків стругає.

Ходімо до саду,

згадаємо королеву.

Зроблю тобі свищика

ще одного.

Сьогосвітня розкіш —

убога у Бога.

А жіночка ласа

зроблена з гівна і м’яса.

Про це пам’ятай,

муже усемертвий.

Серденько заходить,

цвіркуни говорять

про пана Бояна

до самого рана,

до ладу, до прикладу,

а ти наслухай,

до їхньої мови

свою додавай.

Як можу, так співаю.

У дзеркало дивлячись.

Життя проминає,

за яворами ховаючись.

Панна до вінчання готова.

Гарна десь ти, наречена Христова…

А твій батько меча нагострив,

а твій батько слуг напоїв.

Скрадається, підлий, покоями,

а ти світле волосся розчісуєш,

у дзеркало дивлячись.

Висока свіча

і чорна троянда.

Збігаються людоньки.

Ладоньки, ой, лада.

Куди тобі? В негоду неживу?

Там ягоди сухі,

там ящірки блукають.

Куди тобі? В нерадісну корчму?

Там короля нового

старці і блазні лають.

Чи до привітної вдови?

А там давно

чужі ночують.

Куди тобі подіти чорні книги?

Кому нового вірша прочитати?

Улітку світ безмежний,

узимку непривітний,

і завжди його важко покидати.

Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумно

було б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці

сліпі, непроглядні ночі!

Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!

холодний падолист вологі пасма диму

сурма над водами проклятими і міст

далеко в небі сяє аметист

розкішного утраченого риму

далеко рідний край стрункі його собори

і сніг далеко — чистий золотий

і триєдине втілення мети

і вічні голоси дітей знадвору

ти знов поквапився воскреснути — і от

заранні пошуки добірного народу

не принесли сподіваного плоду

побільшивши число земних марнот

що ж виплекай безсоння і святкуй

сяку-таку нікомуненалежність

і збережи невитрачену ніжність

очікуючи смерть свою гірку

простоволоса й боса ти стоїш

на вітрі з ароматом помаранчів

довкола землі світяться вигнанчі

вуста самі про себе шепчуть вірш

і ти не хочеш повертатися туди

де голос люблячий прокинутись благає

життя теперішнє й тутешнє — сон без краю

тебе ніхто не зможе розбудить

Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед

точився спроквола на землю березневу;

я по рядку пригадував сонет,

якого написав Микола Зеров.

І догорала свічка як на зло,

дрімали по кутках сумні примари,

життя нікомуненалежне пропливло,

мов сірий дим над valle lacrimarum[2].

…А вже коли займалося на світ

і очі відмовлялися від зору,

сонет згадався — суто Партеніт,

стрункий так само, вічний і прозорий.

Гербату п’ю. Надворі ніч густа.

Далеко гори, і вуста, і доня.

Сніг випав, сніг тихесенько розтав

у Богових натруджених долонях.

А вірш Сашків із голови не йде,

і, затуляючи його, мов свіжу рану,

усміхнено повторюю оте:

«Як хороше летіти так до храму…»

Кручуся, як мертва сорока

з фіалкою в дзьобі. Її підвісили

за лапки, перед входом, вершники.

«Костику» — і мертва пташка,

яка крутиться на вітрі з чотирма

сходинками, відбиваючись у ошатній

вітрині зі срібними причандалами.

І тільки фіалка, що

обертається вкупі із тілом,

ще свідчить

про воздаяння рубінової крові,

ущерть налитої

до фіалу.

Аякже, вежа, добре обтесане каміння,

переходи, балкони, ґалереї,

вежа, покрита ґонтою, і висока,

і, знову ж таки, самотня — між

хмар, які течуть на північ, друзки,

двох-трьох вибухів сонця забутого,

призабутої радості і вміння.

Задля того, щоб потім довше блукалося

Галереями, балконами, переходами

від одного місячного сяйва до

іншого.

— У розкинутих, як жінка, квітучих

абрикосових галузках, що були

перш ніж ти оселився тут і

заходився тужити, на вежі, аякже.

І ця незвична трава, така трава надвечір,

коли вже поїхала остання електричка на північ,

а ти тільки посміхався, передчуваючи люте

безсоння, якого не буває у трави, такої трави,

такої тихої-і-лагідної, наче голос мами,

що запитує, чи купив я мінеральної води,

а вслід за цим надходить звістка про чиєсь

самогубство, і ти виносиш їм гроші, карбованець-

два, хто скільки

може, хто скільки хоче, — трава така от,

незвична,

зелена, густа, перша і

остання.

Запалюєш сірника, тремтячою рукою

гортаєш запилюжені, як сходи,

сторінки, здмухуєш волосинку золоту,

що впала на вбрання жони, одягненої так,

як тоді вдягалися Божі Матері,

читаєш латину і не можеш ніяк

зрозуміти, чи то назви троянд,

а чи імена павуків, бо й вони

подібні до тебе, у червоній сорочці,

з лапками, підібганими

від холоду, з бульбусами

і вірою, яку здмухуєш, наче золоту волосинку,

на одну менше,

і гасне сірник, і рука не тремтить.

Madeleine Paris

Синя, з білою облямівкою,

вчора Тома її забула,

забула її, принісши вина та хліба,

слухаючи про мою улюблену іграшку;

— може іграшкою стати скорпіон? —

засумнівалась вона, розглядаючи пробірку,

де плавала ця мала жовта тварина,

і як пояснити, коли навіть католики,

охайні троянди целібату — і ті не мають

вірогідного висновку,

стрункого й палючого,

і прохолодного,

як собор, де химери, цокаючи кам’яними

кігтями, перебігають вогкою підлогою,

нічого не забуваючи, нічого не пам’ятаючи,

вистромивши жала, заплющивши сині очі.

Amen.

Минаючи мов сон або старе кіно,

ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.

Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,

і світиться у ніч одним-одне вікно.

Це шурхотіння слів і втомлених речей,

ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,

утворюють на мить дорогоцінне шкливо,

в той час, коли усе, без сумніву, тече.

І, може, саме так збувається «т е п е р», —

у снах або дощах, поезіях чи кінах,

у мандрах по чужих та рідних українах,

у всьому, що собі народжує т е б е.

Я знаю, що вже зріє у мені

Троянда чорна, наче та черниця.

Вона зійде рум’янцями на лицях,

Розтане у ласкавому вогні.

Але не попіл, тільки ранній сніг

Лягатиме на пагорби столиці,

Кричатиме тривожно сіра птиця

В безлюдній світанковій тишині.

Мій перевізник мовчки відштовхнеться

Від берега, що диким зостається,

Плюндруючи святі дари богів;

Не витримаю, ще раз озирнуся,

Та за густими лавами снігів

Нічого не побачу — й посміхнуся.

Поглянь на тих, кого бездумна hýle[3]

Взяла одного разу у полон,

На цей похмурий, виснажений сон

Душі й самозакоханого тіла.

Їм сниться, що попереду могила,

Буття землею, гробаками, тлом;

Закутавшись у червінь папілом,

Танцюють і брунькуються щосили.

Анальфабет, месія та пророк

Ведуть розмову про останній строк,

За пляшкою в прокуреному лігві,

Не вміючи узяти інший тон,

Яким говорять з нами зорі стиглі

Або щойнопрочитаний «Федон».

Слова і речі, вечір і сова.

Цитрина пахне, чай парує свіжий.

Цей тихий грудень, ці поля безсніжні —

Немов душа, праюна і жива.

Усе намарно. Отже, так бува:

Покинувши Господень дім поспішно,

Ми сміло падаєм у прірву ніжну,

Гадаючи, що це потрібно вам.

Але, брудну і дику вчувши мову,

Побачивши, що ви готові знову

Дитину й ангела безжурного звести, —

Вертаємо з одвічного Содому,

Який уже нікому не спасти,

До навстежи одчиненого дому.

Село в снігах і пес побіля ніг,

Ранкова тиша соняшного грудня;

Ти грав стару мелодію на лютні,

Тепер стомився і відклав її.

Пісні, які ти чув колись у сні,

Забулися, зоднаковіли в буднях,

Легке хлоп’яче серце стало трудним,

А очі — недовірливі й сумні.

Невже це ти? Невже тепер довіку

Оцього недоріку і каліку

Тягатимеш понуро на плечах?

Устань і вийди: Сніг і Сестри Сосни

Летять у круговерті суголóсній,

Тобі, живому, вказуючи шлях.

Від смерті у воді

ти заховався в крихітній і білосніжній мушлі;

тут є вікно, вино і плити,

а навесні дозволено закласти

квітник і виростити там

гліцинії або кулясті блискавки.

Минуло дві зими.

Улітку ти досліджував семантику пелюсток,

і фоліанти францисканців, і дощі.

І все подвір’я заслала золота стружка,

і катастрофічно бракувало паперу,

і ти зважився поїхати до старовинного міста, —

з перукарнями, ратушею, залізницею.

Дрогобич.

Дрогобич, треба набрати повні плюца

липневого повітря — і пірнути,

ти ж чуєш, це Дрогобич, ненадовго,

на короткий час.

…Ти вже піднімався на поверхню,

ти бачив годинника ратуші

навпроти своїх очей,

а хрести собору — внизу;

ти не заховався від смерті у воді,

і ще й донині плавно опускаєшся на дно

самого неба.

Забутий присмак валідолу

і краплі крові вправно летять

— уже сніжинками —

додолу

д о д о м у

палаючі ясла — хлів золотий

зелена — гірка

рана —

ріка

д о д о м у

смерть — без початку — і без кінця

непрочитані — і вино

від якого відмовився ще за життя

так само у липні

д о д о м у

гріхи — багато — багатство

самотність — братство

айстри — коні

мовчання-і-листування

д о д о м у

і панна — забута ущент —

для якої писалися вірші

співалися: «авонаавона» —

зривалися — сніжні — бездомні

д о д о м у

ще перестук електрички:

порожній тамбур театр —

і табір — і ворожіння —

за сиґарету — забуте і збуте

віщування одруження без одужання:

примхи: невиспаність: усвідомлення

без розуміння

збайдужіння

забування

я х о ч у д о д о м у

Зелені вогнища горять удосвіта улітку

над ними небеса сіріють і мовчать

спокута стародавніх снів приводить нас сюди —

до білосніжного каміння

хоча далеко до наступної зорі

але вона в тобі проміння має

як та сосна — коріння у землі

Сестра Сосна

Сестра Зоря

Сестра Марія

своїм терпінням підіймаєш

благеньке тіло зроблене з піску

із голосу і тіні

і тіло вчиться святості а ти

шукаєш ночами прозору плащаницю

яку давно колись приготували звірі

з обличчями людей і звичками людей

якби заглянуть уночі до кінутой хати

скіки разних чудасій можна б там узнати

он покойний дід седить — Царствіє Небесне

сіть плете і не засне на другую весну

радом баба з рогачом пораєцця дуже

а шо лампа не горить дак їй і байдуже:

наче в доброго кота сяють карі очі

при-Чаїлись по кутках разні поторочі

а надворі сніг іде і неде нима людей

бо всі люде у силі вже поснули трударі

тіки я один тиняюсь дурний да безумний

босі ноги задубіли да клацають зуби

за пазухой кусок хліба що вкрав у собакі

і Библія да ни вся — скурив на цигаркі

думаю простить за це мине Ісус може

бо вин ловкий наш Господь — схоче ще й поможе

полин звізда палає а я люблю тибе

нищасний мий Израїль прогнівивший небес

дід седить мине до себе не пуськає в хату

каже шо такіх по сьвіту лазе нас багато

я їх правда не сьтрічав а тоб усі разом

ми б построїли собі хату з пирилазом!

вітер виє цвіте вишня а я пропадаю

а маленьке кузенятко на скрипочку грає

Віхта жинка милосердна дай їй Бог здоровія

вона бідним помагає а ми її любим

як та рибка золота дивицця за нами

народилася собі сімнаццятого марта

Cur male scribis?[4]

Доволі смарагдової завірюхи, доволі блиску;

пливуть непереможні кораблі,

із палуб янголи печальні і веселі драби

в киплячу воду сиплють завтрашні троянди.

Cur male scribis?

Коханки з берегів гаряче і червоне п’ють вино,

бредуть по вулицях, засмучені і чисті,

дрімають в італійських ресторанах,

шукають, захлинаючись, веселощів — чи мови?

Cur male scribis?

Де твої перли?

Невже коти, які живуть у гіацинтах,

не допоможуть нам знайти бодай одну

вузеньку вуличку в цій ночі без любові?

Cur male scribis?

Котре ж прокляття — чи закляття — чи вино —

ключем до брами виявиться взимку?

Коли підводні сотворіння грім почують?

На дно засніжене поволі опускаються і там

неквапно розпускаються троянди; їхній дим

струмує із води в блискуче небо, витерте на згинах;

печальні драби, янголи веселі

пливуть поміж шумуючих сузір’їв,

де бігають коти, де в’януть гіацинти,

де змучені коханки повертаються

в порожні номери; за вікнами у них

палають смітники і єретúики.

Bene scribere debent.[5]

Я часто думаю, чому ти так самотня, —

одна з найкрасивіших доль у світі;

ці сірі очі, пильні, сумовиті, —

чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал,

а в дзеркалах — себе і суть свою подвійну,

ледь-ледь прикриту флером абсолюту,

росою часу,

інеєм чекання,

терпінням дзвону — як іще,

О, як іще мені тебе назвати?

А може, так і треба? Може, ти

загинеш як сніжинка на долоні,

коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?

І, може, ця самотність — лише форма

твоєї ідентичності п'янкої?

І та любов, яка тебе знайде —

тебе ж і знищить?

Я люблю тебе.

Смаглява і ніжна, у розповні літа лежиш.

Пелюстка троянди на персах квітучих заснула.

Ріка запашна і холодна, мов сон нездійсненний, минає.

Довіку не зможе минути дівочого тіла реальність.

Червень летить блискавично; тихо й невидимо зріє

Громоподібне мовчання у хмарі блакитних ірисів.

Чорний муравлик завмер біля тіла бджоли неживої, —

Істин шляхетних четвірку зрить нині крихітний принц.

Вимкнувши світло, розпростершись на підлозі,

затамувавши подих, прислухаючись до вітру за вікном,

відчуваючи пульс у скронях і на зап'ястях,

розрізняючи пахощі цитрини і тютюну,

пестячи пухнастого кота, занурюючись

у підводні вибухи ласки, пролітаючи

над засніженими містами безлюдної Європи,

гріючись на сонці, яке праворуч,

мерзнучи від повного місяця зліва,

відпускаючи тіло своє на волю,

душу свою рятуючи похапцем,

невміло, абияк — з посмішкою зніченою

на летючих вустах, з наростаючим гулом

у блакитних тунелях пурпурової крові,

знімаючи останнє вбрання,

зрікаючись батьківської мови,

повертаючись до небесної землі,

яка весь цей час чекала

тільки на тебе.

Ретельне запам’ятовування

розташування вулиць,

місцезнаходження кнайп,

італійських і грецьких ресторанів,

снігу плинучого, станцій підземки,

сузір'їв і номерів будинків,

жесту, яким Андруся тримає кермо,

жесту, яким вона ставить порожній

келішок,

запам’ятовування тривожних мелодій

тихого нічного року,

голосів покійних джимів, фредів, дженіс,

і спалахи запальнички,

моментальні знимки твоїх персів,

т-в-о-ї-х-з-а-п-л-ю-щ-е-н-и-х-в-і-д-н-а-с-о-л-о-д-и-о-ч-е-й,

порухів твоїх з минулого

у теперішнє майбутнє,

твій стогін, твоя ти, твоє «я».

Четверта ранку тихий рок і теплий плед

я випросив у тебе трохи рому

лишилося півпачки сиґарет

а решта невідома

гравці твоє волосся розплетуть

і Дюрер у старій пінакотеці

розкаже щó лишається на серці

а що і собою на Вкраїну не беруть

усе таке пречисте і пусте

побачимось у снах або у віршах

і може все складеться щасливіше

тоді коли п'ять років перейде

Завтра прийде до кімнати

Твоїх друзів небагато

Вип’єте холодного вина

Хтось принесе білі айстри

Скаже хтось: «Життя прекрасне»

Так життя прекрасне а вона

А вона а вона сидітиме сумна

Буде пити не п'яніти від дешевого вина

Я співатиму для неї аж бринітиме кришталь

Та хіба зуміє голос подолати цю печаль

Так у світі повелося

Я люблю її волосся

Я люблю її тонкі вуста

Та невдовзі прийде осінь

Ми усі розбіжимося

По русифікованих містах

Лиш вона лиш вона

Сидітиме сумна

Буде пити не п’яніти від дешевого вина

Моя дівчинко печальна

Моя доле золота

Я продовжую кричати

Ніч безмежна і пуста

Осінні вечори, такі густі, як вина,

Що добру сотню літ простояли в льохах

Заможної та славної родини;

Тягучі, наче мед, і тихі, наче плач

Ображеної бозна-чим дитини,

Що схлипує, сховавшись у кутку,

Між іграшок улюблених та книг,

І засинає там, згорнувшись у клубок,

А сльози непомітно висихають,

І посмішка зростає, несвідома,

На безневинних, точених устах…

Осінні вечори, сумирний прах

Уже згасаючого року, у якому

Де-де ряхтять зірки. Волога втома —

А чи ріденька мряка — копотить

У присмерках поверненого дому,

У голих вербах на порожнім оболонню,

І лет незримої у темряві ріки

Прочути можна, як і крові рух

У дужих та вузьких зап’ястях рук,

Що ними пестив молодих коханок,

Гострив ножа або тримав перо.

Осінні вечори, дарунок виногрон

Зі стародавньої, шляхетної лози,

Дбайливо поналивані у чари золоті,

Прикрашені фамільними гербами

Й рубінами конаючих сонéць, —

Ми повагом пригублюємо вас,

І тішимось найтоншим ароматом,

Ледь схожим на забутий дух троянди.

Очікуємо вторгнення снігів,

Святих і безпорадних наших слів

Перебираємо, забувши їх, ружанці…

Нестерпним видавалося уранці

Тривання це, абсурдне і бліде,

Перенаповнене чужими голосами;

Вульґарні та несамовиті сцени

Одна з-поперед одної спішили

Постати в очу нам,

Зостатись там навічно,

Не допускаючи картин та образів,

Які гніздилися ув іншій парадигмі

І гордували тлумами старців,

Поширених понад усяку міру.

Ховали ми зідхання потай миру

І стежили, як нерухомо плив

Динарій кесаря по небі голубому, —

Недурно ж воно мало барву пекла,

Затяте в неосяжності своїй,

Позбавлене кордонів і належне

Усім, усім, усім — немов повія,

Стара, безноса, франсувата шльондра,

Якої, втім, ніхто уже не хоче,

Гидкої у ласкавості своїй,

Зловісної у смороді любови.

О відсторонені і горді сови!

Куди зникає ваш безшумний лет,

Коли застугонять копита дужі

Юрби кентаврів пролетаріату,

Коли сирени та фотомоделі

Заскиглять навісний солодкий спів?

Тоді ви сидите в гаю олив;

Егіда совоокої богині

Ховає спокій ваш у власнім тіню,

І вас немає в очевиднім світі,

В той час, коли ви є у сні або у міті;

Та як дешеві ті парфуми, що розлиті

Незґрабною мужичою рукою,

Вивітрюється день і ущухає

Несвітське ревище півдиких табунів;

Тоді розплющуються очі самовиті, —

Хтонічною пітьмою оповиті,

Летять осінніми пустелями птахи

Цнотливої та мудрої Атени;

Тоді здригаються профани й дилетанти —

Цей лет у їхній знаковій системі

Віщує смерть близьку та пожарú.

Але для нас то час святої гри, —

Дістаньте бісер, свині вже поснули!

Радійте, сови! Тіштеся, майстри!

Холодний, чистий вітер верховин

Летить у вікна, навстежи отверті,

В потужній і доладній круговерті

Прасимволи гуртуються ясні.

Акомпанує вправно сивий Бах

Тій пісні, що співає юний Бог, —

І ніч осінню, і осінню вічність

Їм любо промузичити удвох.

Осінніх вечорів правдива шляхто,

Бібліотеко найдорожчих книг,

Струнка, нікому не належна вежо!

Як добре буде повернутися з доріг

У справжнє небо, де справдешній дім,

І випити холодного вина,

Милуючися полум'ям гарячим,

І заспокоювати дівчину, що плаче, —

Такі роки одна була вона.

Тим часом там, за вікнами вузькими,

Летітимуть сніги, сніги, сніги…

Додайте нам, нетоптані, снаги, —

Недо-буття і подорож тривають.

Закінчується осінь. Ти сидиш

над водами, які раптово стали

чужими, темними і злими; ти один.

Усі поїхали до міст і цілу зиму

Не буде звідти ні листів, ні пілігримів,

і буде тихо, як у вусі. Тільки пес

та миші залишилися з тобою

в остатньому притулку на землі,

де можна буде трохи одітхнути

і скинути старі дорожні речі,

що зашкарубли од утоми та нудьги.

І можна буде зовсім не вдавати

такого з себе, як усі, і зоставатись

ніяковим, немов той чорноклен,

що вже усіх своїх листків позбувся, —

отак позбутися властивостей, ознак,

єднаючих тебе із людським видом,

і перестати бути індивідом;

п'ючи зелений, добрий хінський чай,

читати пильно грубі фоліанти

старих ченців, які шукали Правди —

І не знайшли; зате писали гарно.

…А там, дивись, і юний перший сніг

зашелестить у голому гіллі,

гукаючи тобі ледь чутно: «Час додому!»

Короткий зір до неба підведеш,

нічого не побачиш, посміхнешся,

за звичкою блазнюючи, зопнешся

навшпиньки, руки вгору простягнеш

і раптом усвідомиш: повертатись

нема куди, бо справжнє Царство тут,

у грудях догорає, мовби свічка.

Не переймайся. То лише спокуса,

одна з останніх. Найчорніша ніч —

перед Світанням…

сутінковими птахами

поросла твоя мила і втрачена назва

музика ледве засніжена

за теплими мурами сліз

тамуючи землю і світло

погляньмо на поле срібне

теплим небом налите по вінця

темним небом наповнене вщерть

срібне-срібне поле

дощ повився мов дикий сідий виноград

моя смертонько мила я плачу

коли трохи ущухне твердий листопад

коли попіл ущухне кого ми побачим

срібне-срібне поле

тамуючи землю і світло

погляньмо на поле срібне

срібне-срібне поле

Падали тихі сніжинки на чорну, спустошену землю,

Рік нещасливий ішов безвісти, на вигнання,

Ми неквапливо пили вино молоде, золотисте,

Добре горіла сосна, тішачи тіло теплом.

Ми говорили про вічність, цитуючи давніх поетів,

Слухали вражено нас речі знайомі, прості,

І уявляли й собі небесне засніжене Царство,

І шкодували, що там місця для них не було.

Любі і віддані речі! Ми раптом відчули цю тýгу,

Цю невимовну печаль бідних, малих служників, —

Лампи, що світло несла крізь ночі безмежні, безсонні,

Посуду, що пригощав скромною стравою нас.

Гірко дивилися книги, яких ми не зможем забрати,

І на гітарі струна тріснула саме в цю мить.

Глянули ми за вікно — там темінь буяла нестерпна;

Речі вже знали про рай — і залишалися тут.

Тиша зимова зоріє. Вечірнього спокою ризи

Над невеличким селом стомлений рік розіклав.

Лунко озветься десь пес, почувши наближення кроків,

Інший йому відповість, потім затихне усе.

Віщі сприятливі знаки написано в небі оддавна

Для марнотратних синів, що спохопились на клич

Білого батька свого, самотнього в рідній господі,

Серед зелених лісів, яснонебесних річок.

Поночі вийдуть синове на крем’ях Чумацького Шляху,

Ноги до крові зіб’ють, сивими стануть самі,

Втратять усе, що було, усе, що вважалося сущим,

Без подарунків і знань ступлять у батьківський дім.

Радосте, юна сестричко, вітай цих натомлених гостів.

Лий запашного вина, добру вечерю готуй,

Хай розмерзаються їм затьмарені очі і душі,

Хай зацвітуть їм серця серед святої зими.

Годі марудному світу справляти примарні обнови

І будувати житло на проминальнім піску,

Слухати лже-вчителів, не вірячи жодному слову,

Тоскно дивитись, як бруд топить в собі Агору.

Годі блукати між ланців, пройдисвітів, скорих на злочин,

Годі шукати людей посеред білого дня, —

Люди існують лиш там, де батько нічний їх чекає,

Світячи на небесах вічно закличні вогні.

Схлипує тихо Марія. В новому Єрусалимі

Мовчки сидим за столом, думаєм кожен своє;

Двері прочиняться; Б о г, Якого ми встигли забути,

Зайде до хати, внесе яблук зимових таріль.

Мій Майстре, Сніже мій, між музики чужої

Безецної орди ми виросли з тобою.

Пришельців із небес, нас доля берегла

Та ледве чутний плеск старого джерела.

І сосни золоті, і нове сонце вранці,

І тіні дорогі — Верґілій та Горацій.

Ми сіялися тут. Ми будували час

Між воєн та пожеж, дивуючись не раз

Тубільцям навісним, ненатлим, галасливим, —

А водночас простим, як звірі та рослини;

І забували все, коли по вечорах

Плекали тихий дар дослідчого пера.

Історія троянди та снігів

Була не дуже довгою, одначе,

Зумовила вона і нашу вдачу,

І вічну долю страчених богів.

Летіли з опівнічних берегів —

І на пелюстках танули гарячих,

Ці дотики, осмислені і зрячі,

Коханців та смертельних ворогів.

Якби не ця краса неподоланна

І не жага самозаглади плавна, —

Уже б давно здійснився Суд Страшний;

Та Господові хто накаже: «Годі!»? —

І сипле сніг, пречистий, запашний,

І вічний хрест буяє на Голготі.

Є немічна весна, апатія без краю,

і обриси тремкі, і це стрімке перо;

Самотний мед гіркий, а іншого немає

У світі, де реве та стогне Ахеронт.

Божественний Платон в гімнасії порожнім

Сумує крадькома за юністю душі

І вгадує себе у діві перехожій,

П'ючи інакшу стать і розкоші чужі.

І дівич, і кентавр, ти знав багато весен,

Але оця найтонш наслідує Її

Розтулені вуста, заледь розпуклі перса,

Печальні сірі очі, подібні до твоїх.

Дощі, дощі, дощі — із присмаком Еллади,

З архаїкою снів, де скрапує вино,

Червоне і п’янке, мов перша кров Троянди,

Яка не порятує згасаючий еон.

Рік триста сорок сьомий. Діброви Академа.

Тендітний аромат. Остання зі спокус.

І ти, старий Платон, у присмерках квітневих

Накреслюєш хреста на мокрому піску.

Полагодив годинника старого,

Давняшнього причетника чувань,

Милуюся чергóю коливань,

Що маятника водять золотого.

Нарешті це триває досить довго —

Прозорий час утрати сподівань,

Байдужості до всіх на світі знань

І тихої довіри до простого.

Коротшають повільно гожі дні,

Видовжуються тіні на стіні,

Один за одним коники зникають;

Обітованна міниться зоря,

Та вже ніхто нічого не чекає

У падолисті дат календаря.

Цю тишу можна краяти ножем.

Вона — достигле яблуко достоту,

І хризантема присмерків, природа,

Яка цвіте, блукаючи між полум’ям та сном.

А іншими словами — то є тема,

Яка продовжує лунати і тоді,

Коли відгомоніли інші теми,

Коли натомлені музúки розбрелися по кав’ярнях,

І, затиснýвши кофри поміж ніг,

Смакують вина прохолодні та пліткують.

Цю тему можна різати ножем,

Коли безлюдна філармонія тече

У потойбічні вулиці, у час

Розлучених коханців та героїв,

Що, не сягнувши чину, в забуття

Поволі опадають і лежать там,

Немов метелики намоклі у квасолі,

Пригнічені тоталітетом тиші,

Але живі, бо все ще рання осінь,

І божевільний — німець та філософ —

Учив колись, що є повторний час.

Приготувавши свіжий чай, ти забуваєш

Про золотий ланцюг недолі. Ти живеш

Так високо, що вже поняття меж

Не є придатними для вжитку, для розмови, —

Всі вимагають неповторності, авжеж;

А ти повторення бажаєш і віднови.

Коли всі покладуться на спочинок

коли заплющать очі дуже добре

над нами запалають вогкі зорі

сніги довкіл засяють запашні

як добре без людей чи правда тату

чи правда що в лісах

живуть зимові світлячки

чи правда — в небесах

летючі риби множаться

вони обходяться так добре

без музики полотен і книжок

чи правда тату

правда тату

правда

Музей не зачиняється о шостій, і тепер

ми, безпритульні, бачимо наш грудень:

Ворохту у снігах, чужих людей,

які жестикулюють біля клубу, і виносять

обладнання з автобусів, і камери, і світло

зимове ущухає блискавично, а Карпати

рушають поза мову, топчуть сніг —

ружовий, присмерковий, смерековий.

Антоніоні, Пазоліні і Фелліні

сидять на сходах, палять сиґарети;

чогось бракує, як завжди, але чого —

не встановити, і замучені до решти асистенти

показують, що треба почекати,

перш ніж закінчувати; жмакаєш свій факс,

ідеш до мікрофона, купа дротів,

малі гуцули зі свічками зупиняють,

питаючи, як довго буде смерть.

Як довго буде смерть… … … …

Хіба я знаю?

Криваві фляки замерзають у пітьмі,

і гори у безмову западають,

і западають стежки сніжком у зимі, —

а в ній уже ні Марти, ні Марії,

лиш морок, вирій лиликів, цей стан

невідворотної Ворохти, іцо застав

бездомних псів у горах Гуцулії.

Найтемнішого літа, чорного, наче гість,

що приїхав іздалеку,

втомлений і байдужий до того,

званий він а чи обраний,

що приїхав, і ліг, і спить, —

того літа ми назви забудемо

і заваримо чай мовчазний, —

зустріч в’язнів, покинутих усіма,

сни, залишені на підлозі карцера,

і уявлення птахів, зужиті слова,

намагання позбутися тіні,

яку кликали пам’яттю,

і вивчити мову крилату — про що

сповіщає сапфіровий птах?

Ще тоді — коли ангели сестрам твоїм

шепотіли про долю твою у майбутньому часі,

і мовчав лиш один, той, що мовив раніше:

служити не буду, —

ти вийшов із гри, не дивився у вікна,

не пробував навіть вишень,

але ти не подумав, що гра

неодмінно триватиме далі,

ти вважав, що без тебе прокинуться паузи,

діалоги урвуться, розсиплеться бісер

і вірна струна

провисне над прірвою в житі;

вони встали, ті паузи, так,

високі та чорні, мов літо,

захололи у камінь, його на собі

мали нести собаки,

бездомні і славні, жодна з них

не полишила ношу нестерпну, —

ти пішов, ти вважав, що невинен

і гинуть не мусиш разом з усіма.

І зостався я сам, а зі мною —

собаки та вірші.

Шепіт майстра тепер — до кого він

і про що?

І невже нам не знати

ніколи нічого насправді?

Але щó ти пізнати хотів у світі оцьому,

чорному, наче літо двадцять років тому?

В однині всі герої тоді залишалися,

нині ж, поглянь, скільки визволених в'язнів

крокує фосфоричними площами тіней своїх —

світло іззаду, і кожний іде по своїй.

Кожний іде по собі.

Якби ж мали вони всі по свічці

і несли ті свічки перед себе,

тоді темрява ззаду була би,

темрява кольору очей твоїх опівночі,

чорних, наче гості, що приїхали здалеку,

привезли апельсини і дзвони, —

хто насмілиться дати їм хліба й води

із криниці, пелюстками повної,

що вночі усе падали й падали?

Ти подмуш, і вони відпливуть,

пелюстки відпливуть ген до іншого берега,

там коні пасуться, опівнічне пасеться буття,

роса там подібна до світлого храму Брата Франциска;

вони туди допливуть, гвардія сніжнобіла,

бо то їхня одвічна держава,

там сидить король прокажений,

він на коней дивиться і на дітей,

він рахує пелюстки і зорі,

він заснути жадає щоночі, —

але воїни злі, вони колють списами його, —

і мусить король прокажений

рахувати валторни, яких наросло

ціле поле, срібне поле, давно,

ще тоді, як періоди сну

співпадали з періодом ночі, темної ночі,

чорної, наче гість, що приїхав іздалеку,

не привіз він нічого з собою,

не привіз він нічого з собою.

Раптом зірвавшись на поклик, не чутний нікому,

землю покинувши ту, що батьки називали вітчизною,

літо покинувши те, що усі найчорнішим назвали,

довго ідуть, своєї вітчизни та літа шукаючи;

дощ настигає і втома, та ніхто не ховається —

може,

це скрапує наша вітчизна,

Літа Господнього бризки.

Чорні дощі обмиють пилюку і з тебе, дарма

що вони не з твоєї землі; зупинилося все,

злива легка і заклична, кликати треба лиш тих,

що нас запросити не зможуть ніколи, смертні

істоти,

обирати лиш тих, що не зрадять і в смерті.

І зостався я сам, а зі мною собаки та вірші.

А потому — коли ми збагнули ув’язнення власне,

почали малювати його на піщаних дорогах лісів,

нас ніхто зрозуміти не міг, хоча мова була і одна,

та до чого тут мова — собаки свій камінь нестимуть

у серпень,

а може, і далі, до оселі майстрів,

що вночі до Орлового озера сиплють небесну поживу,

на світанку зникає вона і вода стає світло-рожева,

і розплющують очі тендітні принцеси лілеї,

Сестри Лілеї,

і рибу найпершу у дзьобі несе сапфіровий птах,

Брат Зимородок, Рибалка-Король;

вони прийдуть і скажуть, ті славні, без прив’язі, пси:

о майстри, ми принесли вам камінь, щоб ви

неквапливо, ретельно і шанобливо

змайстрували нам Бога Собачого, —

лиш одному Йому ми належати хочемо:

Богу Бездомних Собак;

а майстри їм у відповідь скажуть,

що це зовсім не камінь, а паузи —

позамовність лілей,

провисання струни,

брак потрібного слова,

мовчання екстазу,

мовчання померлих, яких ми любили безбожно.

Далі іди, пам’ятаючи пересторогу: не озирайся,

бо тоді доведеться повертатися знову в сюди,

бо тоді вже ніколи себе не позбудешся, Брате Я,

ані тіні своєї, не такої великої, щоб захистити

від спеки кохану чиюсь (бо своєї ніколи не матимеш),

не такої малої, щоби

день крізь день по ній не топталися натовпи —

натовпи псів, юрби майстрів, ангелів тлуми.

Кожний іде по собі.

Що за покару несуть оті в’язні зі срібного поля?

Обривають рясні пелюстки і ворожать, чи скоро додому,

і не знають, що Тут їх домівка, що Літо Господнє

всередині нас, —

білосніжний десант непокірної шляхти небесної,

музиканти і містики, воїни,

неповторні майстри самоспалення.

Вечірні бджоли на холодне скло

твоєї пам’яті сідали,

і коливалося воно,

і разом з ним гойдалось відображення:

собаки, червень, ангели і мед

вечірній, чистий та густий,

і час майбутній, у якому все збулося,

напророковане тобою юним;

а ще граційно танцювали

барвисті тіні тих усіх,

ким ти міг бути,

і сохло листя у книжках про Україну,

— таку загрожену тоді —

— таку загрозливу тепер —

те листя ти зривав на згадку,

про літо, назви для якого не існує, літо те

з великими собаками скляними,

що бігали довкіл газонів,

і, доторкаючись одна до одної, дзвеніли, —

неначе кришталеві хмари, як ім'я

твоє, коли воно зненацька з горизонтом сутикнеться;

і ти гукав собакам різнобарвним:

дзвеніть тихіше, любі пси,

вважайте на стовпи, і кам’яниці, і на поваплені гроби,

не відбивайте лап скляних та кришталевих вух,

не розбивайтеся!

І думав ти собі: які ж бо неслухняні ці собаки

із кольорового тонесенького скла;

живі були би чемними, але

втішатись маю ось такими, — і ти плакав,

у липні плакав і казав: живі собаки дуже чемні,

проте від смерті це не захистить.

І снувалися сни невідступно

коло Келії Чайної Троянди,

яка виросла в срібному полі сама;

мабуть, це неістотно, що ми вже забули, кому

присяглися дожити, і вижити, і пережити, —

але за кожним із нас —

безрукі клоуни, що сльози не витруть,

темні кімнати, яких ми боялися страшно,

недомальоване небо на аркушику в клітинку,

— ми ще повернемося, —

шепочемо,

— ми ще вернемося,

щоби приробити вам руки,

і витерти сльози,

які горіхами пахнуть, і Роком Новим, і Різдвом;

ми ще перейдем крізь вас, темні кімнати,

привітаємось із усіма, кого там зустрінемо, —

безрукі клоуни не посміхаються,

у темних кімнатах спалахує світло, —

вони вже все знають, вони знають,

що з усіх повертань це повернення в літо

обвуглених спогадів

є останнім;

ми повернемось — навчитися літу,

навчитися сонцю та місяцю,

навчитися говорити, казати «Сестра»

до принцеси лілеї,

навчитись кохати Сосну,

відчувати періоди,

більше не зраджуючи серця, ми ще встигнемо, —

— ви більше нікого не зустрінете —

— ви не повернетесь більше ніколи —

сповіщає сапфіровий птах,

і ми розуміємо його мову,

і ми розуміємо, що нарешті довідались

правду.

Над нашою хатиною малою

Господнє Літо хутко перейшло,

І Міста, про яке писав Павло,

Не видно за осінньою імлою.

І ми перемовляємся з тобою

Двома-трьома словами — про тепло,

Про те, що літа наче й не було.

Так само, як життя; й не спим обоє

Чекаючи пробудження від сну,

В якому повно смерті й туману,

Безсоння — і безсмертя — і любові…

Цей сон тече і тчеться з людських слів,

Та, вірячи апостолу Павлові,

В густій імлі щезають журавлі.

Ця несподівана довго очікувана

тиша свідомості

тиша Пречистої Діви Марії світанку

Матері Божої Сніжної

Матері Божої Матіївської —

і гарних думок про незнищенність

м и н у щ о с т і

тиша лілей на Орловому озері

коли я відмовляюся

від холодного вина

аж до повернення в Царство

цієї тиші дитинства

омофору з ледь прив'ялими пахощами

і білосніжністю

маминого робочого халата

цієї тиші і чистоти

не було ніколи

тому що вона

є

вічно

Угорі весняна лампа

і зелене полум'я в небесах

зорана земля і бездомна

вечір буйний у бутті

стихне

сам

і загасне полум'я

скло зелене трісне

і вечірні коні

стануть зовсім темні

як весна

або

Одкровення

В тремкому полум’ї' весни

згорять сніги, дотліє крига.

Допишеш ти свої листи

і дочитаєш книги.

Піднімеш голову, зирнеш —

і вибухнуть зіниці:

у світі є сонця, жінки,

і птиці.

Моя кохана спить, а за вікном

Сади стоять, облиті молоком.

І губи її ніжні, навісні

До себе посміхаються вві сні.

А ніч тече, прозора і легка,

Ледь світиться у темряві рука.

На голому смаглявому плечі —

Слід кольору багряної парчі.

Є тільки дикої яблуні квіт, вельон біло-рожевий,

впала вона вже давно, але все ще триває життя —

лежачи квітне, ніким не помічена, в хащах,

квітне для себе, а бджоли спивають нектар

і таїну бережуть, повертаючись після причастя.

О, зроби нам гніздо, заховай і його в пелюстках,

крізь усі палімпсести призахідних хмар незліченних

научи нас читати найперше, єдине мовчання,

що записане в небі притомності рунами.

Знову осінь, брате мій.

Час відтворення подій,

Час квитання.

Де ти заразі? Угорі

Зорі сходяться горіть.

Ти завжди відповідав

На усі мої питання.

Чай заварений стоїть,

Сиґаретка мерехтить.

Рільке. Вечір.

І бентежиться, тремтить

Черемшини гола віть,

Наче йдеться про любов

Та про інші вічні речі.

Я тут свічку запалив

І вина тобі налив.

(Золотого…)

Довго-довго так сидів,

Тільки ти — не відповів.

Не така вже й новина,

Але що кому до того…

Весняна мжичка. Снігу вже нема,

І я сиджу у теплому покої,

Де крокуси у чарці із водою

Біліють від темна і до темна.

І любо пити ритуальний чай

До крокусів, до постатей в альбомі,

Фіксуючи краплини однотонні

І поволоку ніжну на очах.

Моя старенька мамо, певна річ,

Старáнно ритмізована омана

І шепітлива та прозора манна

Не приведуть тебе у глупу ніч,

Коли не буде місця для очей,

Коли ці квіти безпорадні згаснуть,

Коли я проклену надію власну,

І віру проклену, і що там ще…

Але надійде на світанку сон,

Легкий, немов пилок жовтогарячий,

І я побачу: ти, далека, плачеш,

Торкаючись до ран моїх перстом.

Знаєш, мабуть, я знаю таке, що сприймають як дотик дівочий.

Пояснити його? Передати комусь? Чи продати,

підкорившись невільним засадам свобідного ринку

у кривавому світлі Покрови, без тебе…

Це вагання перед народженням, спроба втиснути лад

у контекст осяйного хаóсу, дати правила хоті, потреба

научити слова бути знову твердими — як речі

у примарному світлі Покрови, у передзим’ї.

Хай живе самоціль: безкінечні листи до душі,

що живе без мети, п’є вино насолод і страждань,

чи мандрує містами зі снів, різні мови вивчає і тужить

на безлюдних вокзалах Дамаску, вночі…

Осінній вечір крив ліси соснові

І келію в облозі цвіркунів;

Сотався понад нами вічний спів,

І дім буття ставався у розмові.

А замість тих, споріднених по крові,

Я друга мав старого в однині —

І зірка відбивалась у вікні,

І вірші на столі лежали нові.

Весною чай жасминовий наш пах,

До цвіркунів приєднувався Бах,

До сполохів — тендітні сарабанди.

І ти сказав тоді: «Візьми цей тон,

Створи легкий і чистий, мов троянди,

Ажурний, ніби сніг, сонетний сон».

Ти жайворонок Сніг,

Пташа нічного чату,

Що тане і тремтить,

Сідаючи до рук;

Ти не питай мене,

Навіщо був початок,

Бо все-таки я не

Усевідущий Google.

Одна із міріад

Історій Інтернету,

Легесенький роман,

Збережений у кеш

Сумного серця, де

Всі хакери й поети

Тримають і пусте,

І найдорожче теж.

Хай жайворонка пух

Жаркий і невагомий

Закутає тебе

У ніжні кубла сну;

Нехай фонема «у»,

Бездумна і бездомна,

Торкається до губ,

Яких я не торкнув.

Вітер сади гойдає, милує, непокоїть.

Світлом холодним світить вервиця під рукою.

Краплі доопадають, галки позамовкали,

Люди пішли додому, двері позамикали.

Наче й не жаль нічого в сутінках після зливи —

Сливи цвітуть і можна мокнути разом з ними.

Серед імли і піни є незворушні стіни —

Келія, трохи чаю в заварничку із Хіни.

Червоне серце місячної панни

цей хлопець третій день сидить без чаю

а потім чай привозять лиш натомість

собачий біль катує зуби не вщухає

зелене серце сонячної панни

ці діти безпритульні і голодні

намети розбивають на майданах —

бо нова революція іде не біля церкви

бо в церкві моляться за успіх революції

і зоряної панни серце чорне

сором’язливі руки та полюції

дівчата в котрих почалися демонстрації

їм наказали припинити мають рацію

а ти в цей час урочий плив

сховавшися у трюмі пив

а потім пісяв і курив

на митниці у Дуврі

відринутий від себе сам —

ні псам ні небесам —

я думав що ж нормальний сон

Ла-Манш туманний Альбіон

а он

три панни у кутку

три серця на однім шнурку

культурний кнур колишній поліцай

сховав за спиною нагай

гадюка

це місце темне як смола

рука тремтить вона пила

бо T. С. Еліот помер

він може у раю тепер

зате його ровесник Хвунт[6]

усе ще поміж нами тут

і ти часу не гай поете —

попереду свята Ельжбета[7]

пиши сховавшися на сіні

«Jefferson airplane and/or Mussolini»[8]

тим часом Лондон ледь не плаче:

«чи не дали ми братця маху?» —

зрезиґнувала місіс Татчер

бо їй сказали: «Йди ти нах…»

О місіс Татчер місіс Татчер!

твоя сукенка голуба

її я більше не побачу

а так хотілось… не судьба!

а тепер кинь їм кістку

кинь їм цю чистоту

ти ж бо знаєш: вони не можуть

залишатися брудними дуже довго

ностальгія за індульгенціями

неминуща

«індульгенції повинні бути

пекла бути не повинно» —

скандують багатотисячні натовпи

серед ночі

і от — чистота:

диснеївського кролика

донька вбирає в твої окуляри

в мамині коралі

веде його за лапку до ріки

барвисті камінці кидати в чисту воду

:»цей камінець — сорока

полетіла сорока!»

:»цей камінець — баранчик

полетів баранчик!»

:»цей камінець — місяць

полетів місяць!»

:»а цей камінець — зоря

полетіла зоря!»

крихітний апокаліпсис на березі Бистриці

маленька панночка із кроликом:

«покажи нам мадам Сезанн»

в домі повішеного

з розмови про хор Верьовки

переходять на бесіду про імажизм

цікаві порівняння Ісідори Дункан

з Гільдою Дулітл а потім

відеофільм де так само дві жінки

кохаються з білим песиком

«ОМ!» — проказує стрижений Іван

і першим не дивиться на екран

де дві жінки все одно кохаються

з білим коником

«ОМ!» — повторює стрижена Ленокс

якій поки що не загрожує клімакс

і відвернувшися від екрана

уважно дивиться на Івана

ом-данá-ом-дáна-ом

кінець уже забаві

гоббітів і хронопів

погашено у каві

недопалки коноплі

спіймали відхідняк

і каца[9] упіймали

хотіли приручити їх

тому не відпускали

але то є звірюки

дурні й несамовиті

кусаються за руки

літають у повітрі

візьми одеколон

і розведи водою

вони втечуть як сон

квапливою ходою

це золото і пурпур храму

це сипле білий сніг

це зрізана троянда в сріблі

це істина яка сміється

мені в обличчя:

це водопади крові скелі круки

це храми золоті і чорні хмари

і хвилі дощу всеочищуючого

залишаються вранці

вишневі пелюстки в калюжах

вільготний запах зламані галузки

пісок який тримає пташині

і коров’ячі сліди

це те за що мене не люблять

і бояться

це синій і весняний дим

пожежа в котрій плавляться шиби

полум’я відсвічене в келихах з вином

знання вистраждане як зубний біль

і це зубний біль

любов до гарних ножів

любов до смерті

це все що приходить у віщих снах

це те що приходить як безсоння

як білі хмари що летять

повз місяць до світання

доки я пам’ятаю про неможливість

попереднього і майбутнього існування

наступає тиша після пожежі

її можна почути навіть тоді

коли мене вже нема бо я вийшов

із тиші в тишу переходжу покоями

сиплеться сніг за вікном знайомим

спалахи і дзеркала мовчазні

достовірна сила

до мене ніхто не наблизиться

бо мене немає для них

доки горить лампа

доки пише перо

доки падає сніг

четверта ранку тихий рок і теплий плед

я випросив у тебе трохи рому

лишилося півпачки сиґарет

а решта невідома

гравці твоє волосся розплетуть

і Дюрер у старій пінакотеці[10]

розкаже щó лишається на серці

а що з собою на Вкраїну не беруть

усе таке пречисте і пусте

побачимось у снах або у віршах

і може все складеться щасливіше

тоді коли п 'ять років перейде

співай стрижена співай[11]

відбувай ритуал і перуки міняй

міняй довгі ноги і руки

бухарі наші про тебе не знають

вони по крапках собі блукають

зараз так важко дістати чорнила

але ти все одно співай мила

вони в підземці блюють їм погано

колишні художники і бітломани

їх лягаві в’яжуть по яйцях періщать

а вони знай повторюють «Харе Крішна»

а ти співай стрижена не замовкай

кожен по-своєму ловить кайф

давай сержанте всіх відмикай

і відпускай

в рай

а в раю море кіру

кольору вина

кольору твоїх очей

стри-же-на

і під кожним кущем

чути твій голос —

то грають в раю

маги фірми «Фаллос»

яка ідилія!

«зуби мої зуби

заболіли з ночі

біжу до шпиталю

вилізают очі»

так співають косівські Гуцули[12]

які не читали віршів

Гільди Дулітл

і мають досить своєрідні уявлення

про вортицизм

а також три літри самогону

за кулісами і за лаштунками

плід не може впасти

бо надто густе повітря

співає зелений камінь

беззубий зелений камінь —

адже я вам сказав

що каміння не має зубів

ні очей

так само й листя

місіс Олдінґтон[13]

так само червона тачка

біля білих курчат

із очима

ой-йой-йой

ой-йой-йой

плід не може впасти

бо співає зелений камінь

і курчата співають під густим дощем:

ой-йой-йой

ой-йой-йой

з упертістю старої кішки

художник ще раз починає малювати

одну і ту ж гору

його мадам уже не тут

її нема в саду

її нема в червоній сукні

її нема в зеленому домі

і в жовтому кріслі нема її

померзли руки мов гортензії примхливі

мальовані цигани плачуть гірко

і тільки темрявою пахнуть їхні сльози

один і той самий собор

око всього-на-всього

ось до чого ми дійшли

покажи нам мадам Сезанн

думкою циганів не поцікавилися

ніхто не поїхав до Saintes Maries-de-la-Mer[14]

наприкінці травня

пом’яніть у свій час

про їхні страждання

доки ти не забув про неможливість

попереднього і майбутнього існування

доки я пам’ятаю

палає неба край

світає

і діти прокидаються на площі

цей неможливий холод шелестить

пожовкле листя сяють очі

мерзнуть ноги

орда була несамовита

юрба була дурна

відтак найкращих перебито

лунає музика смурна

слабкіші вирішили здатись

на ласку варварів — і от

ми бачимо що діти

прокидаються на площі

а в ліжках спить народ

залізь у книжку про любов

над Темзою туман палають ліхтарі

про що ти кажеш нам поете

весна так щедро ллється вниз

незапашна і невидюща

зеленочорнобілосуща

поміж психологічних криз

у книжку про любов заліз

гори вогонь гори вогонь

ми смажим голубів

об’їдки підбираєм на вокзалах

ми ладні їсти кактуси якби

нас і за це не покарали

гори вогонь гори вогонь

сентиментальна Англія посилки вишле нам

але суворі й справедливі

ми відмовляємося

маючи

все ще маючи наші недоїдки

як солодко горить вогонь

залізь у книжку про любов

а вона роздягається на майдані

люби її

а вона обливає бензином себе

люби її

вона цнотлива ти розумієш це

і дзвонять телефони

і виють пожежні сирени

і спалахує сірник

ну то люби ж її люби

вона догорає одна

люби вогонь

вона — це попіл і сажа і кістки

люби попіл і сажу і кістки

і тоді прийде день

ти зможеш теж

так само

Не that loveth not

his brother

abideth in death[15]

ворона сіла на горіх

чудовий кадр — а не для всіх

ворона кряче

у церкві дзвони б’ють-гудуть

до церкви каятись ідуть

а Дисней плаче:

laterna magica усі

деталі пов’язала

тому не дивно

що там де був колись вівтар

тепер Конфуція нектар

у серце плине

а те що називали «гріх»

тепер постало як горіх

і сум ворони

тому нехай

усіх-усіх

нас ж е н ь боронить

тому нехай тому нехай

ворони крячуть

тому нехай тому нехай

весь Лондон плаче

тому не х… тому не х…

і місіс Татчер

тому наплюй тому наплюй

на біль собачий

«Ши цзін» «Лі цзі»

«Шу цзін» «І цзін»

«Чунь цю» і «Cantos»

земля приватна

і «Rock Drill»

безплідний етос

три панни Інни

їх серця

переобтяжені добою

чекай а кáтарсис?

а він

перед тобою