Вишневі усмішки київські
Чий Шевченко?
– Наш Шевченко!
– Ні, наш Шевченко!
– Та ні, таки наш Шевченко!
– Наш!
– Наш!
А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?
– Їхній!
Факт! Що факт, то факт, нема де правди діти – їхній… – Який там, – вони кажуть, – Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву, і Бога так поважав, так славословив, так шанував!
І що ви на це скажете?
Правда!
Читайте, як він до цього всього ставився:
Храми, каплиці, і ікони{48},
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомимії поклони —
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просим,
А потім в дар тобі приносим
З пожару вкрадений покров…
Бачите?
Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути – раз плюнуть, а ми, незважаючи на це все, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і Богові в дар принести…
Хіба це не любов, не самопожертва?
Хіба це не повага до релігії, до церкви?
І це ще не все…
У поемі «Іван Гус» Тарас Григорович просто кричить за автокефальну церкву:
Автодафе! Автодафе!
Гуртом заревіли…
«Автодафе» – це тоді так звалась автокефалія.
Можна дуже багато з Шевченкових творів таких прикладів понаводити, але гадаємо, що досить буде й тих.
Далі…
Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне. Та й інакше й бути не може. Сам кріпак, змалечку вихований на панській ласці, він все своє життя про панів ізгадує. Устами героїв своїх віршів він їм шану і дяку віддає…
Послухайте, з якою любов’ю Лукія («Відьма») розказує дівчатам про те, як вона пана любила:
А вона їх научала,
Як на світі жити;
Розказує, як і вона
Колись дівувала
І як пана полюбила,
Покриткою стала.
І як стригою ходила,
Близнят породила.
……………………
Усе, було, розказує,
Але плачуть дівчата,
Та христяться, жахаються,
Ніби пан у хаті…
Ви бачите, з якою любов’ю ставилося населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дівчата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається («Ніби пан у хаті…»).
Далі…
Ми вважаєм Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він її навіть ідеалізував.
Пригадайте:
Заснули, мов свиня в калюжі,
в своїй неволі…{49}
«Свиня в калюжі»… Верх блаженства… Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі…
Далі…
Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів. Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно й недвозначно каже:
Все на світі не нам,
Все богам та царям…{50}
Все їм! Все їм оддавай!
Хіба це не пошана царів та богів?
А оце, приміром:
О люди, люди, небораки,{51}
Нащо здалися вам царі…
Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшенно-бо любив він їх…
………………………………
Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній… Панський Тарас Григорович.
У «Заповіті» так якнайяскравіше виявилася його поміщицька ідеологія, його бажання великої земельної власності:
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно…
Бачите який?!
Не просить якихось півдесятин, а цілі лани, з кручами, з Дніпром…
До графині Браницької{52} хоче дорівнятися…
………………………………
Так чий він?
Правда, їхній?!
Київ (Усмішка. Ретроспективна, коли можна так сказати)
Високо передо мною Старий Київ над Дніпром.
Та воно таки так…
І «высоко», і «передо мною», і «старий», і «Київ», і «над Дніпром»…
Тільки от що «Днепр не сверкает под горою переливным серебром», а пірнув Дніпро під аршинну кригу, закутавсь у білу пухову ковдру й спить… І тільки іноді, як йому щось насниться, репне від Подолу до Слобідки репом гучним і знову спить.
А Київ… Київ високо…
Київ – хароший…
Великий – це раз… Чепурний – це два… Певний себе – це три…
Що снігу на вулицях цілі гори, що, коли їдеш візником, так тебе піряє згори наниз і знову нагору, що шлунок твій зскакує кудись до сліпої кишки, а сліпа кишка з горла визирає, так то нічого… Колись же воно розтане… І тоді рівно буде і не пірятиме…
Кияни – народ хароший і зразу, не встигли ви вийти з вокзалу, знайомлять вас з дрібницями свого київського життя…
– На Тургенєвську!
– 75!
– Та…
– Пуд вівса сто!
Чого він гадає, що вас якраз саме цікавить київський овес, це вже його справа.
Але ви вже знаєте, що пуд вівса не п’ятдесят, а сто…
Київ білий тепер. Більше – білий і м’який… «М’якості», мабуть, не менше, як аршин завтовшки…
І слизький, і блискучий Київ… І під ногами рипить…
А ще тижнів зо два – і Київ буде сірий, а потім бурий, а потім мокрий, аж ось поки!
– Што будіть? Што тольки будіть?! – казав мені хазяїн препаскудної столовки на Подолі, чоловічина пудів так на сім з гаком. – Власть невозможная, ви ж таки самі подумайте! Што будіть?! Ви ж тольки посмотріть, как линьоть, как двиніть! Потому – Бог видіть! Бог усьо видіть!
І я думаю, що таки «Бог усьо видіть». Крім того, якою халерою він мене нагодував у своїй їдальні.
………………………………
Київ пишний… Вулицею Воровського (б. Хрещатик) до приїжджих усміхається й парфумами, та модними черевиками, та сукнями, та брилями-капелюхами й золотими годинниками та ланцюжками вихваляється…
І все блистить, і все хвилями сукняними на вітринах спадає… Так важно, так приваблююче…
«Отрез на брюки п’ять п’ятдесят»…
І крамарі в Києві хароші, і всі вони йдуть «навстречу населению»…
«Согласно постановлению СТО и идя навстречу населению, цены понижены на 25 процентов!..»
Щасливе населення!
………………………………
Київ строкатий!
Афішами заліплений! І чорними, й червоними, і зеленими! І отакусенькими, і отакими, і отакенними!
І всі афіші змістовні, афіші цікаві, афіші для художнього розвитку київського населення конче й конче потрібні!..
Трест «дайош весельє» НЕП – ТАНГО
Маринеточка Жанеточка і т. ін., і т. ін.
Це, мабуть, спеціально для березневих днів…
«Маринеточка – Жанеточка»…
………………………………
Айседора Дункан
Ну – це загальновизнане, непохитне, традиціями прибите й певне!..
Тут нічого не заперечиш…
………………………………
Не сказано тільки, за який ніс приз дається: чи за пролетарський, чи за буржуазний.
Сказано тільки, що це робиться в «Домі пролетарського мистецтва».
………………………………
БИМ-БОМ! «Дєйствительно настоящіє».
СОНЬКА – ЗОЛОТАЯ РУЧКА! «Дєйствительно настоящая!»
ІАМО! Угадує! Вгадує, що було, що й не було! «Дєйствительно настоящий».
І на всіх стовпах, і на всіх парканах, і на всіх тумбах доводиться до відома київського населення, що цими днями відбудеться
І Абрам Львович ласкаво посилає з афіші привітну усмішку, оздоблену чорнявими кучерями, дорогому київському населенню…
«Та заходьте ж!..»
………………………………
Опанас Карпович Саксаганський «орудує» трупою в театрі імені Заньковецької.
Ставить п’єсу з незаможницького життя, що яскраво малює побут бідної вдови і її єдиної доньки… «Наталка Полтавка» та п’єса зветься. Письменника Івана Котляревського.
Постановник – Саксаганський.
Лаборанти – Северин Паньківський і Чичерський.
Масове дійство після
Де згода в сімействі,
Де мир і тишина…
Рухи виключно ногами, з вихилясами й викрутасами…
Далі йде гостра сатира на сільську власть – «По ревізії» драматурга Кропивницького, де змальовується голова сільради, незаможник Гарасько і делегатка жінвідділу Риндичка!
Цілком нова п’єса!
Іде в сукнах (свитка, чумарка, пояс і очіпок).
Анонсуються: антирелігійна п’єса «Вій», п’єса з життя спілки мисливців і рибалок «За двома зайцями», індустріальна комедія «Крути, та не перекручуй», драма з життя профспілки деревообробників «Бондарівна», астрономічна п’єса з життя космосу – «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» і т. ін.
Самому не довелося побувати, а цікаво все-таки… Нове все й досить-таки оригінальне…
………………………………
«Думка» в Києві співає… Співає не «за страх, а за совість». Підряд щось одинадцять концертів! Був на однім в Будинку освіти. Народу – тиск! Багацько пішло додому, бо не вмістилося. Концерт присвячений Шевченкові. Прекрасне виконання. Великий художній успіх. «Думка» киян повоювала… Скоро виїздить до Харкова завойовувати харків’ян… Харків’яни хай уші прошурують, бо є що слухати і є кого слухати…
………………………………
Кияни, – ще раз кажу, – народ хароший! Тільки їм усім дуже ніколи. Ну до того ніколи, що я навіть не знаю, коли вони, бідолашні, й обідають!
Зайдеш потихеньку так, спитаєш:
– Чи не можна б чого так дізнатися?
Чекаєш. І бачиш, що ніколи людині. Ну й ідеш собі геть. Одного тільки й зустрів такого, що йому не було ніколи.
– Приїхав?
– Приїхав!
– Сідай! Їдемо на завод молочарського приладдя «Добробут». Це ми («Сільський господар») тут, брат, заладнали! Посуд поза конкуренцією! Полуда – нема ніде такої. З руками молочарські спілки одривають! От би трохи грошей!.. Ось тобі механічний цех, ось дерев’яний, тут лудять, тут маслобойки роблять! Бачив?! Ніби й непоказний, а справу робимо! З нічого почали! Їдемо на контракти!
– Їдьмо! – кажу, а сам думаю, чого це йому не ніколи. І киянин, а не ніколи… і виявилось, що до Харкова виїздить, у Харкові вже працюватиме… А був справжнім киянином, навіть правобережною філією «Сільського господаря» завідував.
От що значить харків’яни…
………………………………
Найбільша, найважливіша й найгучніша подія в Києві – це вихід із «Гарту» аспанфутів Варуського й Щербини.
Газети повнісінькі сенсаційних звісток про безідейність «Гарту» і черезверхідейність аспанфутів.
Населення в паніці. Чекають великої повені. Серед літературних кіл жах! На Трухановім острові баба корову продала. «Все одно, – каже, – водою занесе!»
Говорять про утворення якогось об’єднання з таємничою назвою «Літературні скакуни».
Одна старенька бабуся, що має вісімдесят чотири роки й каже, що до самої смерті не визнає Радянської влади, прочувши про «Літературних скакунів», перехрестилась і лякливо промовила:
– Невже ж і в літературі появились?
Але в неї замість «скакунів» таке вимовилось, що не доведи Царице Небесна.
………………………………
Отакий Київ! Славний Київ, хароший Київ!
Стоїть собі на золотих горах, над сивим Дніпром, а святі та преподобні Антоній та Тодосій з іншими чудотворцями печерськими молять Бога за його.
І молять ретельно, молять добре, бо їм же більше робить нічого: на те й поставлені…
А в Харкові хоч би тобі поганенький святий був…
………………………………
Ну годі!
Хто хоче більше про Київ, хай сам приїде й подивиться.
Ага, будеш?!
– І не пив, і не наїдався багато, тільки ваганку{53} затірки й із’їв, а отаке наснилося… Що вже попокричав, що попостогнав уві сні, так бодай і не згадувати…
– А що скоїлось, Кіндрате Йвановичу?
– Та таке скоїлося, таке зчинилося, що як ізгадаю, так млію… Під серцем тільки – тріп! тріп! тріп! У голові туманіє, й за одвірок, щоб не впасти, хапаюсь. Помолився Богу та й ліг… У коморі на кожушині… Недовго й ворочавсь… І от, хай Бог простить, сниться мені, ніби я – моя ж таки Мура… корова, не до себе рівняючи, ніби я… А моя Мура так ніби не Мура, а ніби я, Кіндрат Стерня… Йде до хліва, бере налигача, налигує мене й веде напувати. А воно січень, холодище – так птиця падає.
Іду я до колодязя, реву… Змерз, як березова брунька… Реву:
– Не напувай мене холодною водою, бо заклякну…
А вона не розуміє… Тика мордою моєю в корито, а там не вода, а крига…
Напивсь, реву, бо, чую, замерзаю, зовсім замерзаю…
Веде вона мене до хліва… прив’язала до ясел, кинула січки, дала коліном у черево:
– Їж, чорти б тебе були взяли…
А в хліві вітер аж гуде… Як дуне, так ніби в тебе яка чортяка сто голок устромила… Тупцююсь я на місці та:
– Ата-та-та! Ата-та-та!
А потім як зареву:
– Ой рятуйте! Ой хто в Бога вірує!
Іде моя Мура у моїй кожушині, у повстяках та в кролячій капелюсі:
– Чого ревеш?
– Та помилуйте, – кажу, – хіба ж можна скотину в такім хліві в такі люті морози держати? Пропаду! Їй-бо, пропаду!
– А я, – каже, – пропала? Я три роки, бодай тебе були вовки з’їли, мучусь у цім хліві! Я три роки дрижу, як у пропасниці! Приймись! Бариня яка…
Та по клубах держалном трісь!
– Стій, стерво! Змерзла? А закалялась… Й-и-и! Неоковирна.
Та по жижках держалном трісь! Та матюком мене, матюком…
………………………………
Зирк. А жінка вже й доїти мене йде. Хочу сказати: – Палазю! Це я! Що ти робиш?
А вона вже сідає…
Тільки хотіла за дійку вхопитися, я й прокинувсь.
Так, повірите, мокрий увесь… І дрижу… Перехрестивсь, та оце тільки вам і розказав.
………………………………
Обмажу на зиму хлів, обкладу соломою, прироблю двері… А то хай йому абищо. Трохи не здурів.
………………………………
Ага?!
Охорона материнства й дитинства{54} (до з’їзду)
Ви, певна річ, зразу:
– Іч, вигадали! Материнство й дитинство охороняєте, а батьківство так ні?!
Чудні ви люди, їй-бо.
Кулаки ж у вас є, чоботи ж у вас є? Навіщо ж вас охороняти? Хіба забули, що тисячу тисяч років аж до 11 жовтня 1924 року ми, батьки, прекрасним способом охороняли й охороняємо своє батьківство…
Хіба забули, нащо в жінки довге волосся, а в роті тридцять шість зубів?..
Хіба забули знамениті, класичні фрази:
– Погавкай! Уплутаюсь у патли – гадюкою крутитимешся.
Або:
– Як дам по зубах – не знатимеш, де збиратимеш!
Або:
– Наплодила – й гляди! Та щоб не підлазило до мене, а то як швиргону, то кавкне!
Та чимало взагалі є способів самому охоронити своє батьківство…
Охороняли ми його непогано…
До того охороняли, що довелося завести цілу організацію «Охорони материнства й дитинства»…
Організація ця, отже, є наслідки батьківської самоохорони…
У нас трохи не так зрозуміли цю прекрасну ідею «охороняти мати та дитину»…
У нас здебільша охороняють матір від дитини.
Наслідки: нема ні дитини, ні матері…
І люди ті переконані, що роблять велику і корисну справу.
– Нема, – кажуть, – матері, нема дитини, – й охороняти нікого не треба. І все гаразд… І ніхто не ремствує, що от, мовляв, у вас діти та матері занедбані…
Правильно…
І видатків нікоторих.
Хіба веретено так дорого коштує?..
Дрібниця…
Просто собі два десятки яєць у матері вкрала, карбованця назбирала і городами до баби Чортулихи…
Пошепки:
– Бабусю! Гріх скоївся…
– Лягай, голубочко! Гроші принесла?
– Принесла.
– Лягай! Оче нашу, же єси на небеси!
– Ой!
– Уже, голубочко… У мене веретено, голубонько, гостре! Оце на попий, серденько, пороху та ріжків попоїж!
Через тиждень – труна, піп, кутя, невеличкий хрест і пироги з капустою та з горохом…
І все!
І ніяких консультацій, ніяких будинків для пригрудної дитини, ніяких ясел і всього такого іншого…
І матір схоронили, і дитину схоронили.
Це на селі…
У місті трохи складніше… Тут не веретено, а вже шпилька від капелюха, а то й катетер… А потім «чистка», а потім перитоніт[2], а потім уже похорон, а потім суд…
Це все значно довше й марудніше.
………………………………
Ах, скільки треба книг, книг, книг!
Тільки не на склепи у видавництвах, а на село, на село, на село…
І в робітничі райони!
Земля – Місяць – Марс
Заснувалось товариство міжпланетного сполучення. Недалеко той час, коли можна буде побувати на Марсі, на Місяці і т. ін.
Ми – практики…
Ми, само собою розуміється, не від того, щоб побувати на Місяці, чи на Марсі, чи навіть на Сатурні й на Нептуні…
На Місяць, приміром, це не тяжко… П’ять день усього летіти… Це – небагато…
Зарядять вас в ракету (ракетами, кажуть, туди їздитимемо), вистрелять, приміром, у понеділок, а в п’ятницю вже ви з Місяця знайомих на Землі ручкою вітаєте:
– Здрастуйте! Уже тут!..
А от на Марс уже тяжче. 256 днів на Марс треба летіти. 8 1/2 місяців… Тяжкувато трохи… Це ж іще як ніякої в путі тобі притичини не трапиться, не зачепишся там за якийся Волосожар чи за Чепігу… А то й цілий рік доведеться їхати, поки до того Марса дочвалаєш…
Довгенько-таки… Хоч за час революції й доводилося з Харкова до Києва місяців чотири іноді їхати, так про те ми вже забули, – це раз, а друге – чотири місяці не вісім місяців…
Та й то таки ж було у себе вдома. На станції можна було й яйце яке за кожуха виміняти, а то ж дорога невідома, харчі треба з собою брать… А як підрахувати, скільки треба самого хліба на 256 днів брати, та солі, та цукру, то й вийде так, що доведеться в одній ракеті сідати самому, а за тобою десяток ракет з харчами свистітимуть…
Та ще, хай Бог боронить, посміється котрийсь із механіків та «зарядить» харчі дужче, як вашу ракету, і вийде так, що ви ще тільки до Місяця долітаєте, а ракета з бубликами вже аж біля Венери… І крикнути нема кому:
– Перейміть, товариші!..
Та що й казати, – попервах чимало буде всіляких незручностей…
Потім воно, звичайно, налагодиться…
Коли по дорозі на Місяці, на Венері та й на інших дрібніших планетах ларьок буде, тоді не так страшно…
Долетів, розрядивсь із ракети, забіг, перекусив і заряджайсь далі…
А зразу все з собою доведеться брати…
Наші практичні пропозиції з цього приводу такі:
Перш ніж розпочинати рейси в міжпланетні простори й на різні планети, слід по путі:
1) Позаснувати ларки.
2) Їдальні церобкоопівські, з умовою тільки, що там швиденько подаватимуть їсти, бо ракета – не кінь і не трамвай…
3) Не завадило б на Місяці й «Нову Баварію»{55} причепити.
4) На Венері (до неї 112 день їхати) лікарню з родильним відділом, бо всяко може в дорозі бути…
Першу партію висадити на Марс соціально небезпечного елемента… Бо хоч воно й пишеться, що марсіани народ культурний, та хто їх знає, – ніхто ж їх не бачив… Це ж тільки гадки… Прилетиш, може, вилізеш, а земляки з Марса підскочать, миттю тебе на шпичку та шашлик із тебе й засмажать…
Доказуй тоді, що ти з добрими намірами.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги