Мисливськi усмiшки (збiрка)

ЩУКА

Розмова буде про справи дуже серйознi, через те давайте вiдразу домовимося про термiнологiю. Значить, так:

Щ у к а - це щука-риба роду жiночого.

Щ у п а к - це щука-риба роду чоловiчого.

Щ у ч е н я т а, щ у п а ч е н я т а, щ у п а ч к и, щ у п е л я т а - це таке собi - дрiб'язок.

...Суперечка буяла страшна, аж трохи не до бiйки: хто бiльшу впiймав щуку.

Гордiй Iванович, знаменитий спiнiнгiст, що обшмагав своїм спiнiнгом Десну, Днiпро i всi iншi озера вiд Чернiгова до Днiпропетровська, захлинаючись, розповiдав, що десь бiля Бужина вiн витяг на спiнiнг щуку вагою 21 кiлограм 310 грамiв, що вся вона була в мулi, як у клоччi, i що, розчинивши, вiн викинув у неї зсередини двокiлограмового судака, а зуби в щуки були у сантиметр завдовжки, i що вiн iз зуба зробив собi шило i тим шилом i досi протикаі пiдметки!

Дiд Круча слухав Гордiя Iвановича, презирливо пихкаючи люлькою, i коли Гордiй Iванович, кiнчаючи розповiдь, зiтхнув: "Отака була щука!" - дiд Круча рвучко пихнув люлькою, витяг люльку з рота, сплюнув i промовив:

- Щупеля!

Гордiй Iванович пiдскочив, хотiв щось крикнути, але в нього вийшло тiльки:

- Т-т-т-т-т!..

Вiн закашлявся, сiв, ударив об землю рукою, захлинувся, довго вiдсапувався, вхопив баклажку, ковтнув води, ще хотiв щось сказати, та дiд Круча його перебив сердито:

- Ти пiсню знаіш?

- Яку пiсню?

- Що отаман Iван Сiрко спiвав?

- А мало хiба Iван Сiрко пiсень спiвав?

- Та я про щуку питаю. Пiсню про щуку? Оту:

- Чув таку пiсню? - присiкався дiд Круча.

- Ну, чув!

- Так її отаман Iван Сiрко спiвав! Давнi дiла! Так оту щуку, що її Сiрко бачив, я впiймав! Три пуди з фунтом! А ти менi - двадцять одно кiло. Щупаченя твоя щука проти моії! О!

- Та вiдкiля ви, дiду, знаіте, що то та сама щука?

- Та ти не перебаранчай! Ти слухай!

Ми сидiли на березi Пiдстепного лиману, пiд розлогою вербою, i така та верба стара-стара, що аж репнула вiд старостi i на три стовбури подiлилася, стовбури тi в рiзнi боки порозкарячувалися i утворили вже не дупло у вербi, а якесь мiжстовбур'я, де не те що сiсти, а й лягти можна. Дiд Круча запевняі, що тiй вербi: "Лiт iз тища, а може, й менше".

- Сiрко Iван, дiду, пiд цiію вербою, часом, не вечеряв?

- Сiрко? Що Сiрко?! Сiрко - це було позавчора, а ти скажи, чи не сидiв пiд цiію вербою князь Святослав, як плив Днiпром-Славутою печенiгам бубну вибивати! Ти про це подумай, а не про Сiрка, про Йвана! О!

- Та ви, дiду, i такого можете наговорити, що пiд цiію вербою великий князь Київський Олег цiлувався з вiзантiйською князiвною Ганною, пiсля того як ото вiн "княжну поя, отиде в волостi своя".

- А чому нi? - визвiрився дiд Круча. - Чому, я питаю, не поцiлуватися пiд такою пiд вербою?! Та пiд таким небесним шатром, зорями вигантованим та ще й пiд тихий плюскiт джерела дзеркального? А ти б хiба не поцiлувався?!

А воно й справдi: глибоке-глибоке темно-сині, аж чорне, небо над нами, а зiрок тих, зiрок, - та такi тi зорi чистi, такi осяйнi, - нiби хтось їх навмисне на цю нiч понадраював тертою з сирiвцем цеглою...

Вiд Пiдстепного лиману до самiсiнької розкаряченої верби-велетня прослалася протока з прозорої води. До цiії протоки пригорнувся безкрайнiй херсонський степ, прилiг i цiлi столiття з тої протоки, гарячий, воду дудлить i нiяк напитися не може... А вода там свiжа-свiжа та прозора, бо з-пiд верби i далi поза вербою в ту протоку б'і джерельна вода, вiками б'і вода iз багатьох джерел, узимку навiть не замерзаючи... А на тому боцi протоки верболiз iз очеретом над водою нахилилися.

У протоцi риба граі: окунi та щуки. А малечi тої, малька, - табуни хмарами гуляють!

Протока ця за розчахнутою вербою повертаі влiво i помiж вербами берегами йде лiворуч у Фролiв лиман, а праворуч - у Казначейський.

Чому Фролiв, чому Казначейський? Чому такi назви дивовижнi?

Тут монастир був... I всi цi неосяжнi угiддя, луки, лимани, озера - все це було монастирське, i був чернець Фрол - то його iм'ям лиман прозвано, а монастирський казначей залишив назву для другого лиману.

А в лиманах - риба й раки: карасi, як ваганки, а лини, як пiдсвинки, окунi, як постоли, а щука - як човни-довбанки.

Часто-густо чути тут над протокою вiдчайдушний хлоп'ячий крик:

- Диви-диви-диви! Он! Он-он-он, поплив! Окунь! Хай мене бог уб'і, як постiл! криками лимани сполучаються з рiчкою Конкою, що вiд Днiпра тече поруч рiчки Кринки пiд селом Кринками аж туди до села Козачих Лагерiв, а там уже знову з'іднуіться з Днiпром...

За селом за Кринками з Конки праворуч витiкаі невеличка, густо-прегусто вербами закучерявлена рiчечка Басанка, яка шанобливо пригортаіться до могутнього Днiпра, а з Басанкн невеличкий ірик iде у Дiдiв лиман, а круг Дiдового лиману порозлягалися лимани Мала Злодiївка, Велика Злодiївка, Круглик, Шия...

...Посеред Дiдового лиману був колись невеличкий острiвець, густющим-прегустющим очеретом зарослий. А на тому острiвцi та росло три кущi калини. Давно це було. Ще до царицi Катерини. Жив у тi часи десь аж пiд Херсоном дiд Ступа. Жив вiн з бабою Килиною, а дiтей їм господь не дав. Баба Килина була дуже люта, така люта та клята, що впiймала колись у себе в обiйстi татарина i повернула йому голову очима назад:

- Щоб уперед басурмен нiколи бiльше не дивився! Дiд Ступа саме ятерi на озерi трусив. Потрусивши ятерi, дiд прийшов додому, побачив того татарина, що взад дивився, перехрестився, проказав, тремтячи:

- I менi таке буде!

Та городами, городами, городами на луки та до Днiпра... Та як пiшов понад Днiпром проти води, та й дiйшов аж до теперiшнього Дiдового лиману. Дивиться - острiвець. Вiн переплив рiчку Басанку, де бродом, де плавом - на острiвець. Викопав мiж трьома калиновими кущами землянку та й оселився на тому острiвку. Утiк, виходить, од баби.

Та ви гадаіте, не знайшла його баба? Знайшла! Перебралася баба Кплина на острiвець заганяти дiда додому.

- Доки ти мене мучитимеш? - кинувся до баби дiд.

Баба Килина дiда по тiм'ю цiпком! Дiд-у неприто-мiю!

Баба на нього - цеберку води! Дiд схопився i тiкати! А в головi ще в дiда як слiд не вияснилося, - вiн у воду. А там - ковбаня! Потонув дiд - тiльки бульбашки на тiм мiсцi пiшли.

З того часу й прозивають цей лиман Дiдовим лиманом.

Давно це було. Вже й острiвця того нема - у воду осiв, а ще й досi на тiм мiсцi, де пiрнув дiд Ступа, як подивитися, бульбашки з дна пiдносяться...

- Ну, а з бабою Килиною що?

- А що з такими бабами, як баба Килина, буваі? У вiдьми пошилася! Довгенько на мiтлi отам побiля Херсона кружляла, корови висмоктувала, а потiм до Киіва на Лису гору подалася. За головну вiдьму, кажуть, на Лисiй горi правила. Ото, як було справляіться на Лисiй горi вiдьомський шабаш, так часто-густо чувся найдужчий голос, - рiзко отак заспiва, заспiва, заспiва, а потiм i виведе, нiби бугай з поросям, - то баба Килина! А ото рокiв iз десять тому приїздив до нас iз Херсона лектор, так казав, що вiдьом уже й на Лисiй горi зничтожено, вже тепер там самi забобони залишилися! А що воно за штука отi забобони, я вам уже й не скажу! Казав тут один, бiля церкви, як я ото у великий пiст говiв, що то нiби антилерiгiйна пропаганда! Могло буть!

Це так про Дiдiв лиман дiд Кирюха з Маячки розповiдаі.

- Та що ви його слухаіте? - пихкаі люлькою дiд Круча. - Верзе чортiйщо! I хто б ото йому повiрив, що баба дiда втопила?! Та не народилася ще й нiколи в свiтi не народиться та баба, щоб мене втопила! Моя покiйниця теж колись була за качалку вхопилася! Так я їй показав качалки! Якби була чобiт не заховала та на пiч мене не загнала, - я б її був порiшив! I не кавкнула б! А так своію смертю померла! Бачили ми таких бабiв!

- А де ж, дiду, Сiркова Iванова щука, на три пуди з фунтом? - запитав у дiда Кручi Гордiй Iванович.

Дiд Круча подивився на небо, позiхнув, перехрестивши рота:

- Побiлiшав, дивiться он, уже Чумацький Шлях! I Волосожар геть он аж куди вiдкотився! Давайте подрiмаімо! Ось-ось уже й на свiт благословлятиметься! Лягайте! Взавтра хай про щуку розкажу.

...Дiд Круча набив люльку, притоптав тютюн у люльцi нiгтем великого пальця, зашморгнув кисета, заховав кисета в кишеню, узяв з багаття жаринку, поклав у люльку, розпалив люльку, пихнув разiв iз п'ять, вийняв люльку з рота, сплюнув i почав:

- Було це... Та ще мiй дiд покiйний, царство їм небесне, живi були. Щоб не збрехати, було це якраз отодi, як вийшло замиренiі з Гапонiію (Японiю дiд Круча уперто називав Гапонiію, а японцiв-гапопцями). Почали в нас тодi, пам'ятаю, панськi якономiї палити. То там у степу пан горить, то там... Та й у нас була панська якономiя... Я родом не тутешнiй, я звiдти, аж iз-за Чаплинки, туди ближче до Таврiї... Менi вже тодi на призов повернуло. От дiд i кажуть:

"Що ж воно таке оце на свiтi робиться?! Скрiзь пани горять, а наш же як: у бога теля з'їв, чи як?"

Подивилися дiд на мене, а я на дiда, а потiм дiд i кажуть бабi:

"Ти, Федосько, хлiба нам у торбину поклади, хлiбин зо двi, та цибулин з десяток, солi, пiдемо ми з Ваньком (мене Iваном кличуть) сiткою перепели ловити".

"А навiщо ж вам аж двi хлiбини?" - запитуі баба.

"Та ми не швидко повернемо! Наловимо перепелiв - та, може, аж до Олешек на базар понесемо, в Олешках, кажуть, нiмцi за перепели добрi грошi дають!"

Дiд говорять, а самi й не посмiхнуться, а я зразу здогадався, що не перепелами тут тхне.

Одне слово, щоб довго не говорити, згорiла тої ночi нашого пана якономiя, а ми з дiдом опинилися аж ув Основi, працювали на виноградниках, а потiм у цi мiсця прибилися та тут уже й отаборилися.

Батько мої з братами та з сестрами на Дальнiй Схiд подалися, десь аж на Амурi опинилися, а я з дiдом залишився. Коли все трохи вщухло, переїхала до нас i баба, та й жили вже ми тутечки, тут я й одружився, тут спочатку бабу ми поховали, а потiм i дiда...

Замовк дiд i замислився, замислився...

Покотилася з неба зоря, заревiв бугай у Казначейському лиманi, вдарила пiд кугою щука.

- Ач б'і! Ач, як б'і! - мотнув бородою дiд.

- А коли ж уже про щуку, дiду? Про Сiркову? - Гордiй Iванович до дiда.

- А ти не перебаранчай! - сердито огризнувся дiд. - Ти слухай!

Тихо, тихо стало навкруги. Така настала тиша, що не чути було навiть плюскоту джерельного струмка, не шарудiли очерети, не викидалася риба. I ми нiби не дихали.

Раптом крик:

- Ко-ко-ко! Крг-гр-гр-гр!!

Залопотiли крила, i сонний пiвень зiрвався з верби й упав на Гордiя Iвановича.

- Бий тебе сила божа! - пiдскочив Гордiй Iванович. - Звiдки вiн тут?

- Здох би вiн йому! - вилаявся дiд Круча. - То сторожовi кури на вербi ночують. Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська колгоспна рибалить!

- Дивись, налякав як, гемонський пiвень!

I знову тиша, тихо, тихо...

... - Так ото, значить, i попливли ми на човнi з дiдом, - почав дiд Круча, - у рiчку в Басанку. У Дiдовому лиманi в нас ятерi стояли. Так ми було потрусимо ятерi, а тодi й балуімося на щук у Басанцi, на живця... А ковбанi там глибочезнi і. Там така і ковбаня - сажнiв, мабуть, iз п'ять завглибшки. Закинули, значить, ми на живця. Живець чималенький, гачок теж такий, що й бугая вдержить, а лiска - у двадцять п'ять волосин. Тодi ще капронiв ми не знали, а самi лiску плели з кiнського хвоста. У степових коней, що в табунах довга ходили, добряча волосiнь була - мiцна, замашна i у водi непомiтна. Щук ми ловили на живця багато. Так що не було нiчого дивовижного, що раптом поплав пiрнув.

Пiдсiк я. А дiд - поруч. Пiдсiк, значить, смикнув, - i згадав чорта: за корч зачепилося. Дiд не любив на водi чорта згадувати, лайнув мене за те, що я його згадав, та й питаі:

"Чого ж не тягнеш?"

"Чепа, - кажу, - корч!"

Та як смикну! А воно мене як смикне - так я стовбцем у воду; виринув та до дiда:

"Рят..."

А воно мене як смикне - я знову пiрнув! Дiд штани з себе та в воду, мене рятувати. Виринув я з води, а дiд мене за руку, а сам за вербу держиться, - верба на березi аж до води вiти похилила. I от вам отака чортiвня: я вудку держу, дiд одною рукою мене держить, а другою за вербу держиться! А воно водить, а воно водить! Як поведе, як поведе...

- Та що ж водить? - не витримав Гордiй Iванович.

- Та ти слухай, - одмахнувся дiд. - Що водить? А я знаю, що там на гачку сидить: може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикаі, та так смикаі, та так смикаі, що рука трiщить. Дiд кричить:

"Тягни! Подтягуй!"

А я не можу, не пiдтягну! З пiвгодини отак воно нас водило! Аж ось нiби пiддалось! Iде! Я його все хочу iз води виважити, щоб повiтря вхопило! Коли ось витикаіться з води щось таке вродi бура коров'яча морда, тiльки безрога! Виткнулося воно, нас як побачило та як шугоне назад, трохи, трохи я вудки не випустив. I знову почалося: водить та й водить... Не знаю, що вже тому дiдовi спричинилося, - чи змерз, чи щось iнше, - та тiльки вiн у крик:

"Пустю! Пустю, їй-богу-пустю! Не можу!"

"Держiться, - кричу, - може ж воно уходиться?"

"Та пускай, - дiд кричить, - бо воно нас обох потопить!"

I таке - хтозна-що й робиться! Та ось iз-за рогу Микита Пувичка човном виткнувся! Пiдпливаі:

"Що таке?"

"Рятуй, Микито!" - ми з дiдом до нього.

А воно якраз знову вгору йде, морду витикаі...

"Бий, Микито, веслом! Бий!"

Микита як урiже його веслом межi очi, - вивернулося воно на водi. Дивимося - щука! Ну, як теля завбiльшки. Вигорнули ми його на берег, одтягли подалi вiд води... Ох, i страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у корови, тiльки безрога. Ночви iкри ми з неї випустили... Он яка щука!

- А звiдки видно, що вона Сiркова? - запитав Гордiй Iванович.

- Звiдки? А в неї отам над очима, нiби на лобi впоперек, вродi як лiтера "СИ"... Сiрко, значить... Мiчена.

- Щось ви, дiду Кручо, такого тут набуровили... "СИ"... Лiтера... Сiрко щуку в морi бачив, а це он аж де, в Басанцi... Та й коли той Сiрко був, а коли ви з дiдом щуку витягли?! Казку десь чули, дiду?

- А ти хiба не читав, у книгах було написано, що в Москвi оце не так давно впiймали щуку, а на нiй кiльце, а на кiльцi напис, що, мовляв, сiю щуку пущено за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста лiт щуцi! А Сiрко - це не так уже й давно, i двохсот лiт нема! А ти не вiриш?!

..."Великi, - сам собi я подумав, - щуки бувають на свiтi! Три пуди й фунт! Iсторичнi щуки!"

При нас дiд Круча великої щуки нi разу не впiймав.

Побило всi того лiта щучачi рекорди одно симпатичне подружжя спортсменiв, немолодих уже людей, Валентини Василiвни та Гаврила Iвановича. Скiльки ж вони щук поперетягали! Та яких! Щоправда, на три пуди з фунтом не було, а так до десятка кiлограмiв бували.

I знаіте, на що?

На дорiжку! На блешню!

Гаврило Iванович сiдав на весла, а Валентина Василiвна з дорiжкою. Виїздили вони двiчi на день: уранцi й увечерi. Як виїдуть, обов'язково мiнiмум з пiвдесятка щук i і! А було, що й до двох десяткiв! По кiлограму i бiльше! Що дивно, коли веслуі Валентина Василiвна, а веде дорiжку Гаврило Iванович - дуже рiдко бралася щука! А як тiльки дорiжка у Валентини Василiвни - тягне одну за одною! Особлива якась симпатiя у щук до Валентини Василiвни. Чи, може, самi щупаки бралися?!

Ох, i щуки ж на рiчцi на Концi! А на Басанцi! А на Днiпрi!

Так он, значить, знайте: щуку найдобутливiше ловити на живця!

Але добре i на дорiжку, i на спiнiнг, i на кружала, i на жерлицю!

А то ще і один дуже оригiнальний спосiб ловити щуки.

Ви пливете понад берегом човном i пильно вдивляітеся у кугу, в осоку, пiд очерет, що випинаються аж iз самiсiнької води.

Раптом бачите: стоїть пiд берегом величезна щука, мордою до очерету, видко, що вона якось важко дихаі, а з рота в неї щось стирчить. Пiд'їздите потихеньку, щука не тiкаі. Ви її пiдсакою - рраз! - в човен.

I бачите, щука вхопила великого судака i нiяк проковтнути не може! I викинути з рота не може, бо плавники в судака настовбурчились i не пускають!

От у вас одразу i щука і, i судак!

Одне слово, ловiть щуку яким завгодно способом, який вам найбiльше до душi припадаі на здоров'я вам!

Чи ловив я великi щуки-монстри?

Не ловив! Не ловив нi на спiнiнг, нi на дорiжку, нi на живця, нi на жерлицю!

А так - щученята, щупаченята, щупачки, щупелята, - такi траплялись! Брехати не буду!

1956