Мистецтво кохання

¹ "Гейя, Пеане!" — гукніть — і ще раз: "Гейя, Пеане!"

² Здобич, яку я ловив, — ось вона в сітях моїх.

³ Зеленню пальми хай радий коханець вінчає ті вірші:

⁴ Що йому з Аскри співець? Що сивочолий Гомер?

⁵ Був таким гість, син Пріама, коли з войовничих Аміклів

⁶ Звабою викрав жону й світле вітрило підняв.

⁷ Був таким той, хто тебе на чужинницьку взяв колісницю,

⁸ Гіпподаміє, й повіз — боєм добуту жону.

⁹ Що ж ти, юначе, спішиш? Корабель твій — ще серед моря,

¹⁰ Гавань, куди я пливу, ще далеченько відсіль.

¹¹ Милу здобув ти мистецтвом моїм, та цього недостатньо:

¹² Вчив я ловити, а ще — здобич зумій зберегти.

¹³ Штука впіймати, та втримати спіймане — штука не менша:

¹⁴ Там випадковість, а тут — вміння в пригоді стає.

¹⁵ Нині й мені, як було, з своїм сином сприяй, Кітереє!

¹⁶ Нині — й ти, Ерато солодкойменна, сприяй!

¹⁷ Бо про велике почну: в який спосіб затримать Амура —

¹⁸ Хлопця, що пурхає все, світом широким ґуля.

¹⁹ Він-бо проворний: два крильця постійно готові до лету —

²⁰ Важко сповільнити їх, дати їм міру якусь.

²¹ Щоб чужоземець не втік, всі шляхи перекрив колись Мінос,—

²² Той не для ніг, а для крил стежку зухвалу знайшов.

²³ Сховок Дедал спорудив, де ховався півбик-півмужчина,

²⁴ Чи півмужчина-півбик — втіхи злочинної плід.

²⁵ "Годі вже, — мовив митець, — мене стримувать тут, справедливий

²⁶ Міносе! Прахом лягти в батьківську землю дозволь.

²⁷ Хоч на вітчизні своїй проживати спокійно не міг я,

²⁸ Долею гнаний у світ, — дай хоч померти у ній!

²⁹ Старця не варто жаліть? Пожалій хоч Ікара, хлопчину;

³⁰ Може, хлопчини не жаль — старця тоді пожалій!"

³¹ Мовив таке. Та й ще б не одне міг по праву сказати —

³² Владар усе ж не давав дозволу на поворот.

³³ Щойно відчув те прохач: "Ось тепер, Дедале, — промовив, —

³⁴ Доля для хисту твого гарну поживу дає.

³⁵ Мінос посів суходіл, він посів і моря доокола,

³⁶ Тож ні по морю звідсіль, ні по землі не втекти.

³⁷ Небо відкрите зате! Небесну торкнімо дорогу!

³⁸ Вибач, владико богів, що на високе ступлю.

³⁹ Та не збираюсь діткнуть я порогів твоїх зоресяйних —

⁴⁰ Хочу з неволі втекти — й іншого шляху нема.

⁴¹ Стіксом дорога б вела — я тривожив би Стіксову хвилю!

⁴² Мушу природі людській дати спромогу нову".

⁴³ Часто біда розворушує хист: чи колись помишляв хто,

⁴⁴ Що на повітряну путь може людина ступить?

⁴⁵ Крила — весла птахів — укладає з пір'їн ряд до ряду,

⁴⁶ Нитка по нитці, з-під рук витвір виходить легкий.

⁴⁷ Воском, що зм'як на вогні, прикріпляє внизу ті пір'їни —

⁴⁸ От уже й хвалить митця вмілості дивної плід.

⁴⁹ Радий тій праці й Ікар: забавляється пір'ям та воском —

⁵⁰ Де йому знати, що це — снасть для хлоп'ячих плечей!

⁵¹ Батько ж йому: "Ось човни, що домчать нас обох на вітчизну,

⁵² Сину мій! Тільки на них можемо з Кріту втекти.

⁵³ Мінос усе перекрив, але він над повітрям не владний, —

⁵⁴ Щоб у повітря ступить — ось тобі винахід мій.

⁵⁵ Лиш оминай Калісто й мечоносця цурайсь, Оріона,

⁵⁶ Що по небесній стезі вслід за Боотом пливе.

⁵⁷ Взявши ті крила, тримайся мене, я летітиму перший,

⁵⁸ Будеш триматись мене — буде безпечний твій лет.

⁵⁹ Бо, чи заблизько до сонця ми мчатимем через ефірні

⁶⁰ Далі, — розтопиться віск: він нетривкий при жарі;

⁶¹ Чи понад морем самим будем крилами низько махати —

⁶² Вогкими стануть вони, зрошені сплесками хвиль.

⁶³ Линь поміж двох тих стихій! Та й вітру лякайся, мій сину:

⁶⁴ Подув лови ходовий, в напрямі тому й лети".

⁶⁵ Мовивши, крила чіпляє йому, ними рухать навчає —

⁶⁶ Так ото й птаха пташат щойно оперених вчить.

⁶⁷ Далі й собі до плечей свій твір приладнавши, несміло

⁶⁸ Тілом подався вперед, наче по линві ступив.

⁶⁹ Та перед тим як злетіть, ще нагнувся до сина з цілунком —

⁷⁰ І по старечій щоці збігла невтримна сльоза.

⁷¹ Пагорб був, нижчий од гір, та від поля рівнинного вищий —

⁷² Звідси вони й почали втечу злощасну свою.

⁷³ Рухає крилами сам, позирає на синові крила

⁷⁴ Батько і дбає про те, щоб неперервним був лет.

⁷⁵ Ось уже й вабить дорога нова, вже й острах забувши,

⁷⁶ Гордий умінням новим лине стрімкіше Ікар.

⁷⁷ Тут їх угледів якийсь риболов, а вгледівши, миттю

⁷⁸ Кинув рибальство й з руки випустив вудку тремку.

⁷⁹ Самос ліворуч лишивсь, а далі — Наксос і Парос,

⁸⁰ Й Делос — край, що його клароський бог полюбив.

⁸¹ З правого боку — Лебінт і лісами поросла Калімна,

⁸² Й Астіпалея, де скрізь — щедрі на рибу ставки.

⁸³ От і полинув Ікар (молоде — нерозважне звичайно)

⁸⁴ Вище — позаду лишив батька, провідця свого.

⁸⁵ Слабнуть вузли і м'яким стає віск, адже ближче до бога,

⁸⁶ Помахом рук своїх — крил — вітру не ловить уже.

⁸⁷ Зляканий, глянув з висот: під ним — лиш море безкрає,

⁸⁸ Й так він жахнувся, що день видався ніччю йому.

⁸⁹ Воску вже мов не було; не крилом б'є повітря — руками,

⁹⁰ Марно: прозорість довкіл — де ж тут опору знайти?

⁹¹ Впав. Та ще скрикнути встиг: "Ось я падаю, батьку, я гину!.."

⁹² Скрикував ще, та слова стихли в зеленій воді.

⁹³ Батько нещасний (а втім, вже й не батько!) — "Ікаре, — гукає, —

⁹⁴ Де, під сузір'ям яким, любий Ікаре, летиш?..

⁹⁵ Де ти, Ікаре мій, де?.." Аж пір'я угледів на хвилі…

⁹⁶ Тіло довірив землі, морю — ім'я залишив.

⁹⁷ Мінос людини не зміг, що оперлась на крила, спинити,

⁹⁸ Я ж зупинити берусь бога крилатого лет!

⁹⁹ Хибить, хто сліпо піддавсь ворожбі гемонійській, хто гулі

¹⁰⁰ Зрізує з лоба лошат — як приворотне дання.

¹⁰¹ Щоб не влягалась жага — не поможе ні зілля Медеї,

¹⁰² Ні заклинання-пісні марсів-чарівників.

¹⁰³ Кірка з Уліссом була б, а Медея — з Ясоном, та бачиш:

¹⁰⁴ Пристрасть — чаруй не чаруй — з часом пригасне сама.

¹⁰⁵ Марно й дівчат частувать зеленавим любовним напоєм:

¹⁰⁶ Шкодить душі той напій, розум затьмарює він.

¹⁰⁷ Геть же всі темні діла! Щоб любили — любов випромінюй!

¹⁰⁸ Врода, постава струнка — вір мені, це ще не все.

¹⁰⁹ Хоч би Ніреєм ти був, що Гомер його вславив, хоч Гілом,

¹¹⁰ Що при джерельній воді викрали німфи його, —

¹¹¹ Щоб і любов вберегти, й одинцем не лишитись неждано,

¹¹² Вроду свою поєднай з гарним набутком душі.

¹¹³ Врода — минуще добро: з перебігом літ — убуває,

¹¹⁴ Кожен-бо день, кожна мить мов надгризають її.

¹¹⁵ Глянь на фіалку дрібну, на лілею — вони ж одцвітають,

¹¹⁶ Глянь на троянду: був цвіт, потім — одні колючки.

¹¹⁷ Так і волосся твоє сивиною візьметься, юначе,

¹¹⁸ Й зморшки глибокі ось-ось зорють обличчя твоє.

¹¹⁹ Душу спіши збагатить, щось тривкіше, зміцни нею вроду,

¹²⁰ З нами-бо тільки душа йде до кінця, до межі.

¹²¹ Красне письменство вивчай, відшліфовуй, витончуй ним розум

¹²² І неодмінно двома мовами оволодій.

¹²³ Гарним не був Лаертід, але вмів говорити прегарно —

¹²⁴ І покохали його німфи дві, діви морські.

¹²⁵ Скільки разів Каліпсо, як Улісс поспішав, сумувала —

¹²⁶ "Нині, — казала, — дарма спінювать хвилю веслом".

¹²⁷ Як вони Трою взяли, просить знов його й знов розказати,

¹²⁸ Й розповідь щораз нову він про це ж саме веде.

¹²⁹ Стали край моря, було, й про фракійського владаря долю,

¹³⁰ Долю криваву, жахну німфі схотілось почуть.

¹³¹ Прутом легеньким Улісс (у руці випадково мав прута)

¹³² Що їй цікавим було, те на піску й зобразив.

¹³³ "Троя, — мовив, — ось тут (накреслив мури високі),

¹³⁴ Тут — Сімоент, а ось це — табір мій. Поле було

¹³⁵ (Прутом обвів); от його й окропили ми кров'ю Долона,

¹³⁶ Що гемонійських узявсь викрасти коней вночі.

¹³⁷ Реза фракійського тут був намет, а по цій от дорозі

¹³⁸ Коней, що їх уночі викрали, я повернув".

¹³⁹ Креслив іще не одне, та тут хвиля на берег набігла —

¹⁴⁰ Й Трої, і Реза-вождя, й табору — мов не було.

¹⁴¹ "Хочеш, — богиня тоді, — довіритись хвилі, що змила —

¹⁴² Ти й ворухнутись не встиг — стільки великих імен?"

¹⁴³ Отже, хто б ти не був, з осторогою стався до вроди,

¹⁴⁴ Дбай про щось більше, ніж те, чим утішається зір.

¹⁴⁵ Ласка, і вправна, й тонка, — лиш вона володіє серцями,

¹⁴⁶ Строгість — хіба до злоби й воєн дикунських веде.

¹⁴⁷ Хто б то любив коршака, що постійно готовий до бою?

¹⁴⁸ Хто б то до вовка горнувсь, що на овець зазіха?

¹⁴⁹ В сильця ж не ловимо ми ластівок, бо то ніжне створіння,

¹⁵⁰ Мирно під крівлями веж птах хаонійський живе.

¹⁵¹ Геть же колючі сварки, язиків поєдинки дошкульні!

¹⁵² Милою мовою слід ніжну живити любов.

¹⁵³ Сварка — мужів од жінок, а жінок — від мужів одганяє,

¹⁵⁴ Тут ані ті, ані ці не зостаються в боргу.

¹⁵⁵ Втім, це жінкам до лиця, бо сварливість — посаг жіночий,

¹⁵⁶ Подруга ж, любка, нехай чує лиш ніжні слова.

¹⁵⁷ Таж не закон приписав вам в одній обніматись постелі,

¹⁵⁸ Ні! Не закон, а любов є володаркою тут!

¹⁵⁹ Ласку з собою принось, обіцянками слух зачаровуй,

¹⁶⁰ Щоб, лиш побачить тебе, сяяла з щастя вона.

¹⁶¹ Не для багатих, однак, за наставника я у любові:

¹⁶² Можеш за втіху платить — зайве мистецтво моє.

¹⁶³ Де вже там вчити того, хто дарунками сипле довкола!

¹⁶⁴ Тут відступаємо ми, марне змагання з таким.

¹⁶⁵ Хист мій для вбогих, бо й сам, хоч убогий, а вмів я любити:

¹⁶⁶ Не подарунками, ні — вабив словами красунь.

¹⁶⁷ Бідному ж гарячкувати не слід, лихословить тим паче,

¹⁶⁸ Стерпіти мусить таке, чим би обуривсь багач.

¹⁶⁹ Якось, розгніваний, збурив я зачіску в любки своєї —

¹⁷⁰ Скільки-то днів я згубив через поквапливий гнів!

¹⁷¹ Якось я туніку їй розірвав (не відчув, не помітив

¹⁷² Як, та сказала вона) — й щедро те відшкодував.

¹⁷³ Тож помилок свого вчителя вам повторяти не раджу,

¹⁷⁴ А засторогою — те, що я за них заплатив.

¹⁷⁵ З парфом хай будуть бої, а з любкою, спраглою ласки, —

¹⁷⁶ Мир, і забави, й все те, в чому — причина жаги.

¹⁷⁷ Може, не надто м'яка, хоч і любиш, не ніжна до тебе —

¹⁷⁸ Будь витривалий, терпи: зм'якне небавом, ще й як!

¹⁷⁹ Гілку, щоб лук з неї був, треба легко, обачно згинати:

¹⁸⁰ Спробуєш силу на ній — тут же зламаєш її.

¹⁸¹ Море з обачністю перепливеш; підкорити не зможеш

¹⁸² Річки, якщо навмання будеш гребти, проти хвиль.

¹⁸³ Ласкою тигра служити привчиш, нумідійського лева,

¹⁸⁴ З часом навикне і бик плуга ріллею тягти.

¹⁸⁵ Ось Аталанту візьми нонакрійську — сама непокірність,

¹⁸⁶ А піддалася таки: муж наполегливий був.

¹⁸⁷ Десь під наметом дерев свою долю і гордість дівочу

¹⁸⁸ Міланіон у сльозах, кажуть, не раз проклинав.

¹⁸⁹ Сіті зрадливі не раз, їй покірний, двигав на шиї,

¹⁹⁰ Ратищем гострим не раз диких він клав кабанів.

¹⁹¹ З лука поцілив у нього Гілей, та прикрішої рани,

¹⁹² Глибшої рани не той — інший завдав йому лук.

¹⁹³ Я ж на Менальські хребти не велю тобі збройним спинатись,

¹⁹⁴ Ні під вагою тенет потом спливати, ані

¹⁹⁵ Стріли грудьми зустрічать — моє обережне мистецтво

¹⁹⁶ Інших наказів тобі, окрім м'яких, не дає.

¹⁹⁷ Дибки стає — відступай: відступаючи, ти переможеш;

¹⁹⁸ Тільки виконуй усе, що б не жадала вона.

¹⁹⁹ Ганить — за нею й ти гань, а схвалює — схвалюй за нею;

²⁰⁰ Каже, що так, кажи "так"; "ні" — тоді й ти кажи "ні";

²⁰¹ Смішно їй — ти підсміхнись, а сплакне — на сльозу спроможися

²⁰² Їй лиш одній визначать вираз обличчя твого!

²⁰³ От вона кісточку гральну метне — промахнися навмисне,

²⁰⁴ А промахнеться вона — виграть їй дай все одно.

²⁰⁵ В довгі кості йде гра — щоб їй програвать не траплялось,

²⁰⁶ "Псів" ти частіш викидай, щоб вигравала вона.

²⁰⁷ Ну, а в "розбійники" гра розпочнеться — ти так зроби хід свій,

²⁰⁸ Щоб над твоїм вояком ворог взяв гору скоріш.

²⁰⁹ Сам окриття з гілочок не соромся над нею тримати,

²¹⁰ Сам, куди йтиме, в юрбі вправно їй шлях прокладай.

²¹¹ Стільчика їй не вагайся підкласти до ложа й сандалі

²¹² З ніжки тендітної знять чи підв'язати їх знов.

²¹³ Може, тремтітимеш сам, та велительці ручки раз по раз

²¹⁴ Ти біля серця свого власним теплом зігрівай.

²¹⁵ І за ганьбу не вважай (хоч це дійсно ганьба, та приємна)

²¹⁶ Дзеркало, хоч ти й не раб, як чепуриться, тримать.

²¹⁷ Той, хто потвор поборов, що їх мачуха слать не встигала,

²¹⁸ Хто небосхил підпирав, потім — на небо ступив,

²¹⁹ Між іонійських дівчат із кошиком плетеним, кажуть,

²²⁰ Зайнятий вовною був — нитку снував, як вони.

²²¹ Бачиш, як ревно служив своїй владарці велет тірінфський,

²²² Не завагайся ж і ти взяти його за зразок!

²²³ Скаже на форум прийти — завчасно на форум з'явися,

²²⁴ Якнайскоріше приходь, якнайпізніше відходь!

²²⁵ А кудись інде звелить — поспішай, усі справи одклавши,

²²⁶ Хоч і юрба на шляху — ти не затримуйсь, біжи!

²²⁷ Буде вночі, досхочу нагостившись, вертати додому —

²²⁸ За супровідника будь, хай лиш гукне, за раба.

²²⁹ Ну, а покличе з села (кохання — не для лінивих!),

²³⁰ Ноги на плечі — й туди, як не дістанеш візка.

²³¹ Що там надворі — дарма: чи то спека, чи інеєм зранку

²³² Шлях забілів — не барись, гаяти часу не смій!

²³³ В любощах — як на війні: недолугий — хай відступає!

²³⁴ Наші клейноди не тим, хто боязкий, берегти.

²³⁵ Ночі без сну, холоди, і страждання, й дороги далекі,

²³⁶ Й труднощі — все тут у цих, хоч і м'яких, таборах!

²³⁷ Мокнути будеш не раз, як дощі надсилатиме небо,

²³⁸ Просто на голій землі, мерзнучи, будеш лежать.

²³⁹ Кажуть, що й Кінтій, як був пастухом у ферейця Адмета,

²⁴⁰ Спав у хатині низькій. Хто б гордувати посмів

²⁴¹ Тим, що промінному богові личило?.. Хочеш, щоб довго

²⁴² Любка з тобою була, — значить, позбудься пихи!

²⁴³ А не дозволять іти по безпечній, по рівній дорозі

²⁴⁴ І перед носом тобі брязнуть замком — не біда:

²⁴⁵ Отвором крівля стоїть: зісковзнувши з тієї крутизни,

²⁴⁶ Нишком до любки пролізь через високе вікно.

²⁴⁷ Втішиш її: через мене життям — запишається — важив,

²⁴⁸ Чим очевидний даси доказ кохання свого.

²⁴⁹ Часто, Леандре, ти міг не побачити діви своєї,

²⁵⁰ Все ж, аби знала твій дух, перепливав Геллеспонт.

²⁵¹ Не посоромся й служниць, котра там до любки найближча,

²⁵² Чи її вірних рабів хитро схилить на свій бік.

²⁵³ З кожним вітайсь на ім'я (від того тебе не убуде),

²⁵⁴ Кожному руку подай, кожному чемно вклонись.

²⁵⁵ Ще пам'ятай: в день Фортуни рабові, коли він попросить,

²⁵⁶ Ти подарунок якийсь (не зубожієш!) зроби.

²⁵⁷ Не обійди і служниць у той день, коли в одязі вільних

²⁵⁸ Римські рабині, було, галлів в оману ввели.

²⁵⁹ Врешті, всю челядь своєю зроби; особливо важливі

²⁶⁰ Дверник і той, певна річ, хто перед спальнею спить.

²⁶¹ Щодо красуні, то й тут я тобі не велю витрачатись:

²⁶² Досить дрібнички, але — вміло, доречно даруй.

²⁶³ От зарясніє врожай, від плодів повгинаються віти —

²⁶⁴ Хай їй хлопчина подасть кошик дарунків сільських:

²⁶⁵ Щойно, мовляв, із села, хоч ти на Священній дорозі,

²⁶⁶ Серед міської юрби все це для неї придбав.

²⁶⁷ Хай винограду подасть чи каштанів, що їх Амарілла

²⁶⁸ Так полюбляла колись (нині, бач, тонші смаки!).

²⁶⁹ Можна, скажімо, дрозда чи віночок їй гарний послати:

²⁷⁰ Доказ, що любка твоя — в тебе весь час на умі.

²⁷¹ Зваблюють так ще й самотніх, на жаль, у надії на спадок —

²⁷² Проклятий будь, хто дари першим звернув на лихе!

²⁷³ Маю повчати тебе, аби й вірші ти слав їй солодкі?

²⁷⁴ Тільки (біди не втаїш!) пісня не в шані тепер.

²⁷⁵ Пісню похвалять, а все ж озираються за подарунком:

²⁷⁶ Успіхи матиме й пень, тільки б маєтним він був.

²⁷⁷ Нині направду в нас вік золотий: до посад щонайвищих

²⁷⁸ Золото шлях прокладе, золотом купиш любов.

²⁷⁹ Хоч би в оточенні муз завітав сюди сам ти, Гомере, —

²⁸⁰ Як завітаєш ні з чим — вкажуть на двері тобі.

²⁸¹ Втім, і розумних дівчат є громадка, та вкрай нечисленна;

²⁸² Інші, хоч розуму брак, хочуть розумними буть.

²⁸³ Тих як і цих своїм віршем хвали, але зваж на свій голос:

²⁸⁴ Що б там на ум не спливло — солодко, ніжно читай.

²⁸⁵ Тож або цим, або тим за даруночок, може, послужать

²⁸⁶ Вірші любовні твої — ночі безсонної плід.

²⁸⁷ Що ж учинити б ти сам захотів, уважав за корисне, —

²⁸⁸ Ти постарайсь, щоб цього й любка жадала твоя.

²⁸⁹ Схочеш звільнити раба — зроби так, щоб до любки твоєї

²⁹⁰ Спершу звернувся той раб: "Хочу на волю!" — благав.

²⁹¹ Схочеш скарати, але передумаєш, — хай за цю ласку

²⁹² Знов-таки любка твоя буде у тебе в боргу.

²⁹³ Користь тобі, слава — їй; нічого не втратиш від того,

²⁹⁴ Що над тобою вона матиме владу всякчас.

²⁹⁵ Дбаєш, щоб довго була при тобі, — хай гадає, що тільки

²⁹⁶ В неї задивлений ти — найяскравішу з красунь.

²⁹⁷ Пурпур із Тіру на ній — раз у раз ним захоплюйся; з Косу —

²⁹⁸ Коським захоплюйся теж "Як він тобі до лиця!"

²⁹⁹ В золоті вся — "Твоя врода цінніша від золота", — скажеш;

³⁰⁰ Вовняне буде на ній — вовняне теж похвали.

³⁰¹ В туніці стане тонкій — "Ти проймаєш вогнем мене!" — скрикни.

³⁰² "Не простудися лишень", — боязко потім додай.

³⁰³ В проділ розчешеться — проділ хвали; гарячим накрутить

³⁰⁴ Хвильок по всій голові — з захвату рота розкрий.

³⁰⁵ Голос і рухи її подивляй — як співає, танцює:

³⁰⁶ "Жаль, що так швидко, — зітхни, — пісеньці й танцю кінець!"

³⁰⁷ Любощі, втіхи сприймай, наче дійство якесь, шанобливо —

³⁰⁸ Й, вір мені, з любкою ніч солодко ти проведеш.

³⁰⁹ Хоч би й Медузу саму перевершила норовом диким, —

³¹⁰ Буде з коханцем своїм ніжна, солодша за мед.

³¹¹ Тільки б наверх не спливло, що вдавано все це говориш:

³¹² Вираз обличчя й слова мусять співзвучними буть.

³¹³ Хитрість лиш та, що прихована, корисна; викрита — сором:

³¹⁴ Вже (й по заслузі!) ніхто більш не повірить тобі.

³¹⁵ Часто під осінь, коли підчервонює рік найгарніший

³¹⁶ Гроно дозріле, важке соком пурпурним, коли

³¹⁷ То холоднеча пригнічує нас, то розморює спека,

³¹⁸ І від таких перемін тіло якесь не своє, —

³¹⁹ Хай твоїй любці не вадить ніщо, та коли при негоді

³²⁰ Змушена буде й вона, слабість одчувши, лягти, —

³²¹ Саме тоді виявляй свою шану, свій потяг до неї,

³²² Саме тоді засівай щедрого вжинку зерно!

³²³ Не знеохоться бува, коли довго хворітиме любка:

³²⁴ Що лиш дозволить вона — все власноручно роби.

³²⁵ Плач твій хай бачить вона; цілуватиме — не відвертайся,

³²⁶ Хай свої губи сухі змочить твоїми слізьми.

³²⁷ Часто (все вголос) обіти складай і при кожній нагоді

³²⁸ Сни їй розказуй свої: гарні знамення, мовляв.

³²⁹ Кликни служницю стару: в тремтливій правиці принісши

³³⁰ Сірку і яйця, вона ліжко очистить, покій.

³³¹ Кожна з дрібниць тих — це доказ приємний твого піклування:

³³² Так не один зміг дійти до заповітних таблиць.

³³³ Лиш не докуч їй, гляди, бо й ласці, з якою до хворих

³³⁴ Ставимось ми повсякчас, міра властива якась.

³³⁵ Їсти їй не борони, до гіркого напою не змушуй —

³³⁶ Тут твій суперник уже хай докладає зусиль.

³³⁷ Вітер од берега ген одігнав тебе в море безкрає —

³³⁸ Парус нового тепер — вільного подуву жде.

³³⁹ Спершу любов ще хистка, поступово вбивається в силу,

³⁴⁰ Гарно її підживляй — з часом зміцніє вона.

³⁴¹ Чи не боїшся бика? А телятком він був — його пестив.

³⁴² Ліг ти під тінь, де, було, гнулась тоненька лоза.

³⁴³ Так і ріка — це спочатку струмок, який в себе вбирає

³⁴⁴ Води нові все й нові — власне тому, що пливе.

³⁴⁵ Хай твоя подруга звикне до тебе, бо звичка — всесильна,

³⁴⁶ Лиш, поки звикне, гляди, сам не піддайся нудьзі!

³⁴⁷ Хай вона бачить постійно тебе, нехай чує постійно,

³⁴⁸ День ще надворі чи ніч — очі намулюй ти їй.

³⁴⁹ Щойно лиш з'явиться певність якась, що тебе їй забракне,

³⁵⁰ Що засумує, коли раптом від'їдеш кудись, —

³⁵¹ Перепочити їй дай: відпочивши, щедрішає поле,

³⁵² Зсушена сонцем земля більше поглине дощу.

³⁵³ Демофоонта, коли був при ній, не так сильно Філліда

³⁵⁴ Прагнула, аніж тоді, як на вітчизну відплив.

³⁵⁵ Будучи в мандрах, Улісс розпікав Пенелопу жагою,

³⁵⁶ За Філакідом зійшла й Лаодамія в Аїд.

³⁵⁷ Лиш не надовго відходь: журба розвівається з часом —

³⁵⁸ Давню, далеку любов хутко замінить нова.

³⁵⁹ Не повертавсь Менелай — ув обіймах любовника-гостя,

³⁶⁰ Щоб не тремтіти вночі, грілась Єлена колись.

³⁶¹ Що, Менелаю, на тебе найшло? Ти від'їхав, а дома

³⁶² (Верх божевілля!) удвох гостя й жону залишив!

³⁶³ Ти голубиць боязких коршаку довіряєш, безумче,

³⁶⁴ Повну кошару овець — вовкові, жителю гір!

³⁶⁵ Не звинувачуй, однак, ні її, ані гостя: вчинив він

³⁶⁶ Те, що й ти б учинив, що учинив би будь-хто.

³⁶⁷ Винен ти сам, адже дав їм і час для перелюбу й місце —

³⁶⁸ Чи випадало б жоні не скористатися тим?

³⁶⁹ Справді-бо: мужа нема, зате гість є побіч люб'язний,

³⁷⁰ Врешті, страшно самій в спальні порожній лежать!

³⁷¹ Що б там Атрід не казав, я знімаю з Єлени провину:

³⁷² Не змарнувала, кажу, мужа свого доброти.

³⁷³ Все ж ні кабан, коли іклом своїм блискавично вкладає

³⁷⁴ Зграю мисливських собак, гнівом таким не кипить,

³⁷⁵ Ані левиця, коли молоком своїх діток годує,

³⁷⁶ Ані змія, на яку хтось ненароком ступив, —

³⁷⁷ Як паленіє жона, підстерігши блудницю на ложі

³⁷⁸ Мужа: обличчя її — лютості образ живий.

³⁷⁹ Що їй вогонь, що їй меч? Усяку пристойність забувши,

³⁸⁰ Рине, немовби сам Вакх рогом ударив її.

³⁸¹ Зраду подружню і ложа ганьбу відомстила на власних

³⁸² Дітях, невинних синах, грізна Колхіди дочка.

³⁸³ Ластівка — другий зразок материнської люті сліпої:

³⁸⁴ Носить на грудях своїх крові синівської знак.

³⁸⁵ Ось що руйнує любов, хоч яка була б сильна, доладна,

³⁸⁶ Тим-то на злочин такий, хто обережний, не йде.

³⁸⁷ Втім (хай боронять боги!) не велю тобі буть однолюбом:

³⁸⁸ Навіть поважній жоні не спромогтись на таке!

³⁸⁹ Бавтесь, лише свій переступ трактуйте як витівку скромну,

³⁹⁰ Меду лизнути вдалось — не похваляйтеся цим.

³⁹¹ Не обдаровуй одну, раз про це може інша дізнатись,

³⁹² Не об тій самій порі ти на спіткання ходи.

³⁹³ Щоб не застукала ревна тебе десь у закутку знанім,

³⁹⁴ Місце нове кожен раз любці своїй визначай.

³⁹⁵ Що написав їй — уважно проглянь: жінки-бо здебільша

³⁹⁶ Вміють читати ще й те, що за рядками стоїть.

³⁹⁷ Рану відчувши, за кривду — кривдою платить Венера:

³⁹⁸ Що допікало самій — іншого те вже пече.

³⁹⁹ Поки одній лиш був вірний Атрід, то й вона залишалась

⁴⁰⁰ Вірною; схибив Атрід — блуд передався жоні.

⁴⁰¹ З болем почула, що Хріс, хоча лавр мав і стрічку священну,

⁴⁰² Все ж не домігся того, щоб одпустили дочку.

⁴⁰³ І про твої, полонянко Лірнеська, страждання почула,

⁴⁰⁴ Й про сороміцьке — все те, що відтягало війну.

⁴⁰⁵ Втім, про це чула лишень, а бачила — доньку Пріама

⁴⁰⁶ (Хто переміг, той — ганьба! — здобиччю здобичі став).

⁴⁰⁷ Сина Тієста тоді допустила до серця й до ложа —

⁴⁰⁸ Так ось помстилась вона за неприхований блуд.

⁴⁰⁹ Що приховаєш як слід, а назовні воно таки вийде —

⁴¹⁰ Хоч очевидним було б — ти заперечуй геть все.

⁴¹¹ І не підлещуйсь тоді, ані не принижуйся надто:

⁴¹² Все це — ознаки душі, що манівцями пішла.

⁴¹³ От лиш снаги не жалій, бо мир — у жагучих обіймах,

⁴¹⁴ Тільки вони, пам'ятай, ревнощам край докладуть.

⁴¹⁵ Дехто порадить чабер або ще якесь зілля шкідливе

⁴¹⁶ Пити, та всім цим, кажу, тільки затруїш себе.

⁴¹⁷ Перцю не змішуй також із насінням жалкої кропиви,

⁴¹⁸ Цвіту ромашки в вині теж не настоюй дарма.

⁴¹⁹ Та, що затінений Ерік посіла, не хоче, щоб так ось

⁴²⁰ Грубо схиляти когось до щонайтонших утіх.

⁴²¹ Ну, а часник із Мегар Алкатоєвих — можна вживати

⁴²² Й з наших городців траву, що розворушує хіть,

⁴²³ Яйця, ще й мед (лиш гіметський), а потім — сосен колючих,

⁴²⁴ Мовби горішки, плоди, що на краєчках гілок

⁴²⁵ Та чи тобі, Ерато, — ти ж учена — вдаватись до чарів?

⁴²⁶ Тож на вторований шлях біг колісниці зверну.

⁴²⁷ Ти, кого щойно я вчив, як невірність свою приховати,

⁴²⁸ Зараз навчись, як її явною маєш робить.

⁴²⁹ Не легковажність це, ні! Й корабель не одним і тим самим

⁴³⁰ Вітром, щоб порту сягти, повнить вітрила свої.

⁴³¹ Дме то фракійський Борей, то під Евром плисти випадає,

⁴³² Іноді Нот налетить, іноді — теплий Зефір.

⁴³³ А на візницю поглянь: то попустить віжки, то вміло

⁴³⁴ Коней, що чвалом ішли, ними вгамовує він.

⁴³⁵ Серед жінок є такі, що й вірність їм наша набридне:

⁴³⁶ Щоб не зів'яла любов, мусить суперниця буть.

⁴³⁷ Мов знемагає душа, коли все йде аж надто щасливо,—

⁴³⁸ Втіхи ж нелегко бува в межах розумних тримать.

⁴³⁹ Навіть вогонь, коли виб'ється з сил, поспішає сховатись:

⁴⁴⁰ Де щойно жар палахтів — попіл біліє тремкий.

⁴⁴¹ Сірку наблизиш, однак, — і знову зринає пригасле

⁴⁴² Полум'я, знову довкіл ясністю повнить усе.

⁴⁴³ Так от і наша душа: коли спокій — немов пліснявіє,

⁴⁴⁴ Щоб не зотліла любов, зрушуй її гостряком.

⁴⁴⁵ Любка всякчас хай за тебе тремтить; охолоне — розпалюй,

⁴⁴⁶ Хай — лише привід даси — з ревнощів блідне вона.

⁴⁴⁷ Тричі, безліч разів щасливим є той, через кого

⁴⁴⁸ Сльози струмками не раз краля ображена ллє!

⁴⁴⁹ Лиш про невірність твою (воліла б оглухнуть!) почує —

⁴⁵⁰ Никне, безмовна, бліда, мовби підтяв її серп.

⁴⁵¹ Хай я частіш буду тим, кому рве вона в шалі волосся,

⁴⁵² Тим, кому нігтем вона ранить юнацьку щоку!

⁴⁵³ Тим, що на нього крізь сльози позиркує; врешті — без кого,

⁴⁵⁴ Хоч би хотіла прожить, жити б однак не змогла.

⁴⁵⁵ "Ну, а чи довго, — спитаєш, — їй дутись на мене?" — Недовго:

⁴⁵⁶ Хай лиш затягнеться гнів — надто вже сильним стає.

⁴⁵⁷ Шия, що біла, мов сніг, за обіймами вже затужила,

⁴⁵⁸ Б'ється в риданнях, а ти — ніжно її приголуб.

⁴⁵⁹ Поки ще плаче — цілуй, втішай, поки плаче, любов'ю!

⁴⁶⁰ Вернеться мир! Тільки так можна приборкати гнів.

⁴⁶¹ Буде впиратись, відверто ворожою видасться — тут же

⁴⁶² Запропонуй їй союз (ліжка!) — й піддасться вона.

⁴⁶³ Злагода тут ясночола живе собі, зброю відклавши,

⁴⁶⁴ Ласка народжена тут, де вибачають за все.

⁴⁶⁵ Чубились щойно — вже дзьобик до дзьобика труть голубочки,

⁴⁶⁶ Тихо воркують собі: вслухатись — ніжність одна!

⁴⁶⁷ Спершу безладним був світ — усе в одній купі лежало:

⁴⁶⁸ Зорі, моря, суходіл — не розрізнялись іще.

⁴⁶⁹ Потім над землями небо знялось, суходіл оточили

⁴⁷⁰ Води; що вкупі було — стало собою тепер.

⁴⁷¹ Повнити стала ліси звірина, а пернаті — повітря,

⁴⁷² Ви ж у прозору глибінь, риби лускаті, пішли.

⁴⁷³ Люди, їх первісний рід, у полях, іще диких, блукали,

⁴⁷⁴ Міць, не розтрачену ще, чули в кремезних тілах.

⁴⁷⁵ Ліс був житлом для них, трави — поживою, постіллю — листя,

⁴⁷⁶ Довго не знали гурта — кожен ходив одинцем.

⁴⁷⁷ Кажуть, їх грубі серця від солодкої хіті зм'якшились:

⁴⁷⁸ Жінка й при ній чоловік разом на ложе лягли.

⁴⁷⁹ Що їм робить, без наставника знали: Венера звершила

⁴⁸⁰ Ще без мистецтва в той час діло солодке своє.

⁴⁸¹ Птаха до птахи летить; із ким собі втіхи шукати,

⁴⁸² З ким поєднати любов, знає і риба в воді;

⁴⁸³ Сарна за оленем йде; змія до змії підповзає;

⁴⁸⁴ Лащиться сука до пса, поки не зчепиться з ним.

⁴⁸⁵ Рада вівця барану, під биком розкошує корова,

⁴⁸⁶ Цапа, дарма, що смердить, хоче кирпата коза.

⁴⁸⁷ Шал розпікає кобил: не зважають на відстань розлогу,

⁴⁸⁸ Хай там ріка на шляху — мчать вони до жеребців.

⁴⁸⁹ Отже, розгніваній дай і ти сильнодіючий засіб —

⁴⁹⁰ Він — і лише тільки він! — тут же полегшує біль;

⁴⁹¹ І не зрівняються з ним Махаонові ліки: той засіб,

⁴⁹² Хай ти пішов манівцем, — зробить невинним тебе.

⁴⁹³ Поки таке я снував, Аполлон, що з'явився раптово,

⁴⁹⁴ Ліри своєї струну золотосяйну торкнув;

⁴⁹⁵ Гілка лаврова — в руці, на священних кучерях бога —

⁴⁹⁶ Лавр; перед зором моїм став боговитий співець.

⁴⁹⁷ Далі до мене: "Наставнику, — мовить, — легкої любові,

⁴⁹⁸ Швидше до храму мого гурт своїх учнів веди:

⁴⁹⁹ Є там, на різні лади геть усюди прославлений в світі

⁵⁰⁰ Напис, веління таке: "Сам себе спершу пізнай!"

⁵⁰¹ Той, хто спізнає себе, тільки той буде з глуздом любити

⁵⁰² І до своєї снаги діла шукати собі.

⁵⁰³ Видався вродою хтось — то нехай скористається нею,

⁵⁰⁴ Шкіра шовкова — як спить, хай не ховає плеча.

⁵⁰⁵ Хто ж до розмови меткий, тому зовсім не треба мовчати,

⁵⁰⁶ Гарно співаєш — співай, п'єш собі гарно — то пий!

⁵⁰⁷ Лиш, коли бесіда йде, не хизуйся своїм красномовством,

⁵⁰⁸ Лиш, коли бракне ума, віршів своїх не читай!"

⁵⁰⁹ Так от повчає нас Феб, тож повчімось у вчителя — Феба:

⁵¹⁰ Що то була б за пиха — віри не йняти богам!

⁵¹¹ Ну, а по суті: хто вміло кохатиме — той переможе,

⁵¹² Той із мистецтва мого все почерпне, що хотів.

⁵¹³ Що прийняла — не всякчас повертає сторицею нива,

⁵¹⁴ Суднам хистким не всякчас подув сприяє в путі.

⁵¹⁵ Тим, хто кохає, не часто щастить, не щастить — найчастіше,

⁵¹⁶ Слід готуватися їм до нелегкого життя.

⁵¹⁷ Скільки зайців на Афонській горі, скільки бджіл є на Гиблі[5],

⁵¹⁸ Скільки на сизім гіллі, милім Палладі, плодів,

⁵¹⁹ Скільки в скойок у ріні, вважай — стільки горя в любові:

⁵²⁰ Стріли, що зранюють нас, вістрям умочені в жовч.

⁵²¹ "Дома нема її", — збрешуть тобі — хоч ти любку, можливо,

⁵²² Вгледиш, та вір, що нема, власному зору — не вір!

⁵²³ Двері зачинять вночі, дарма, що впустить обіцяли, —

⁵²⁴ Стерпіти мусиш і це — просто на землю лягай!

⁵²⁵ Може, й служниця-брехунка гукне, ще й пихато: "А хто це

⁵²⁶ Тут під ногами у нас, наче колода, лежить?" —

⁵²⁷ Ніжно до грубої служки звернись, до дверей самих, врешті,

⁵²⁸ Знявши вінок із чола, — ружами їх ушануй!

⁵²⁹ Схоче впустити — ввійди; не захоче — йти геть доведеться:

⁵³⁰ Чемний не стане, затям, надокучати комусь.

⁵³¹ "Що за настира такий!" Ти ж не хочеш од неї почути

⁵³² Слів цих. Не вік же вона в настрої буде лихім!

⁵³³ І не вважай за ганьбу її лайку, поличник від неї;

⁵³⁴ Щастям для себе вважай ніжки її цілувать!

⁵³⁵ Що я, однак, про дрібне? До високого дух мене кличе,

⁵³⁶ Тож про високе почну — пильно вслухайтесь усі!

⁵³⁷ За небезпечне берусь. Але що таке без небезпеки

⁵³⁸ Мужність? В науці тонкій шляху легкого нема.

⁵³⁹ Знехтуй суперником — і переможеш; в мистецтві самого

⁵⁴⁰ Батька богів, повторю, ти перемоги сягнеш.

⁵⁴¹ Ні, то не смертний говорить тобі, а дуб, що в Додоні:

⁵⁴² Це з-між моїх настанов найголовніша, повір.

⁵⁴³ Іншим моргає? Дарма! Шле листи? Не читай. Не запитуй,

⁵⁴⁴ Звідки прийшла чи куди, причепурившись, іде.

⁵⁴⁵ Навіть законній жоні чоловік дозволяє подібне,

⁵⁴⁶ Надто як ти на наш бік, сне найсолодший, стаєш.

⁵⁴⁷ В цьому мистецтві (не стану брехать) не дійшов я вершини —

⁵⁴⁸ Сам я в науці своїй (що тут поробиш?) слабкий.

⁵⁴⁹ Чи при мені моїй дівчині хтось подавати б міг знаки,

⁵⁵⁰ Я ж, дивлячись на таке, гнівові волі б не дав?

⁵⁵¹ От чоловік, було, поцілував її — і, пам'ятаю,

⁵⁵² Їй дорікав я за це — груба, нестримна любов!

⁵⁵³ Ось що мені заважало не раз! Більше розуму в того,

⁵⁵⁴ Хто не цікавиться тим, ходять до неї чи ні.

⁵⁵⁵ Краще не знать взагалі: що приховує — хай буде в тіні,

⁵⁵⁶ Бо, як зізнається раз, — не червонітиме вже.

⁵⁵⁷ Тож не спішіть, юнаки, ваших любок ловить на гарячім:

⁵⁵⁸ Хай попустують собі й вірять, що ми — лопухи!

⁵⁵⁹ Спіймані люблять палкіш: коли блудять однаково двоє,

⁵⁶⁰ Значить, завзято вони йтимуть своїм манівцем.

⁵⁶¹ Оповідь є, що не сходить із уст усіх жителів неба,

⁵⁶² Як хитромудро Вулкан Марса й Венеру впіймав.

⁵⁶³ Марс, коли розум йому засліпила Венера жагою,

⁵⁶⁴ З грізного бога війни раптом коханцем зробивсь.

⁵⁶⁵ Тут же й сама (бо хто б міг ласкавістю з нею рівнятись?)

⁵⁶⁶ Войовникові без слів, без дорікань піддалась.

⁵⁶⁷ Як же то, кажуть, вона насміхалась, пустунка, над мужем:

⁵⁶⁸ Грубі долоні (коваль!), ще й на додачу — кривий!

⁵⁶⁹ Часто при Марсові, наче Вулкан, жартома шкутильгала —

⁵⁷⁰ Врода й грайливість ота вкупі так личили їй!

⁵⁷¹ Близькість свою лиш спочатку вони в таємниці тримали,

⁵⁷² Тільки спочатку їх блуд ще зарум'янитись міг.

⁵⁷³ Сонце викрило їх (чи б міг одурити хтось Сонце?) —

⁵⁷⁴ Й тут же побачив Вулкан, що виробляє жона.

⁵⁷⁵ Приклад невдалий ти, Світоче, дав: таж вона за мовчанку

⁵⁷⁶ Гарний дарунок тобі — лиш попросив би — дала!

⁵⁷⁷ Ну, а тим часом Вулкан і над ложем і довкола нього

⁵⁷⁸ Сіті розставив тонкі — годі їх спостерегти —

⁵⁷⁹ Й ніби на Лемнос подавсь. А закохані — хутко до ложа,

⁵⁸⁰ Як умовлялись, та вмить — голі, вже в сітях цупких.

⁵⁸¹ Свідків скликає Вулкан… А було там на що подивитись!

⁵⁸² Кажуть, Венера ледь-ледь втримати сльози могла.

⁵⁸³ Ні то лиця затулить, ні частин соромітних прикрити:

⁵⁸⁴ Й пальцями їм ворухнуть сіті тонкі не дали.

⁵⁸⁵ Хтось із присутніх на жарт: "Раз тобі, наймогутніший Марсе,

⁵⁸⁶ Пута ті надто важкі — радо тебе підміню!"

⁵⁸⁷ Лиш на твоє, Моревладче, прохання Вулкан змилостививсь —

⁵⁸⁸ Марс до фракійців чкурнув, та — подалася на Паф.

⁵⁸⁹ Цим одного ти, Вулкане, домігся: раніше кохались

⁵⁹⁰ Нишком, а в наші часи? Сорому — мов не було!

⁵⁹¹ Втім, ти за голову, кажуть, не раз після того хапався:

⁵⁹² Що наробило, мовляв, кляте моє ремесло!

⁵⁹³ Й ви не чиніте того! Спіймавшись, Венера не зичить

⁵⁹⁴ Іншим такої ж біди — голими в сіті лежать.

⁵⁹⁵ Отже, не став на суперника пастки і не перехоплюй

⁵⁹⁶ Писаних нишком листів, тих, що вістують любов.

⁵⁹⁷ Хай перехоплюють чоловіки, якщо зайде потреба, —

⁵⁹⁸ Ті, хто робитиме це правом вогню і води.

⁵⁹⁹ Тут, уже вкотре кажу, про дозволені втіхи йде мова —

⁶⁰⁰ Не для поважних жінок вірші грайливі сную!

⁶⁰¹ Хто про Церерин обряд перед людом розводитись стане?

⁶⁰² Хто розголосить пісні самофракійськйх жерців?

⁶⁰³ То не найвища з чеснот — язика за зубами тримати,

⁶⁰⁴ Хиба найбільша зате — про таємницю плескать.

⁶⁰⁵ Тож по заслузі Тантал-балакун умліває від спраги,

⁶⁰⁶ Хоч у воді, й не сягне з гілки рясної плодів!

⁶⁰⁷ Надто Венера велить її таїнства всім шанувати —

⁶⁰⁸ Хто язикатий, тому краще до неї не йти!

⁶⁰⁹ Хоч не у скрині лежить обрядове начиння Венери,

⁶¹⁰ Хоч ошалілі жерці лунко в кімвали не б'ють,

⁶¹¹ Все, їй належне, однак, — серед нас, у постійному вжитку,

⁶¹² Все — поміж нас, але так, щоб на очах не було.

⁶¹³ Навіть Венера, скидаючи одяг, відводить лівицю

⁶¹⁴ Й, ледь повернувши її, сором приховує свій.

⁶¹⁵ Тільки тварина будь-де, просто неба, годить своїй хіті —

⁶¹⁶ Дівчина, бачачи це, в землю потуплює зір.

⁶¹⁷ Нашим же втіхам годяться і спальня, й зачинені двері,

⁶¹⁸ І покривало: не все ж має оголеним буть.

⁶¹⁹ Хай вже не темряви — тіні жадаємо, врешті, — півтіні:

⁶²⁰ Все ж не така виднота, як ото в сонячний день.

⁶²¹ Навіть тоді, коли люд — чи дощі, чи спекота — під крівлю

⁶²² Ще не ховавсь, коли дуб їжу давав й окриття, —

⁶²³ Десь у печерах, дібровах єдналися, не просто неба, —

⁶²⁴ Про соромливість, ще й як, дбав, кажу, первісний люд!

⁶²⁵ Нині ж забави нічні — це для нас наче славні діяння,

⁶²⁶ Дорого платимо ми, щоб на хвалу заслужить.

⁶²⁷ Оком дівчаток пасеш. А для чого? Аби похвалитись

⁶²⁸ Першому-ліпшому: "Глянь: цю я також обіймав!"

⁶²⁹ Тільки б на кожному кроці ти міг показувать пальцем,

⁶³⁰ Тільки б неславу пустить, тільки підняти б на глум.

⁶³¹ Все це дрібниці! Набреше, бува, з чого сам би сміявся:

⁶³² Всеньке жіноцтво, мовляв, сам перепробував я!

⁶³³ Всіх не торкнеться, це так, та зачепить ім'я — і неслава

⁶³⁴ Навіть на цноті самій темне тавро покладе.

⁶³⁵ Йди й запирай тепер, стороже клятий, ворота дубові,

⁶³⁶ Двері міцні зачиняй хоч і на сотню замків —

⁶³⁷ Що з тих старань, як чутки розпускає брехливий коханець —

⁶³⁸ Хоче, щоб вірили в те, в чому насправді програв.

⁶³⁹ Ми ж хіба зронимо скромне слівце про свій успіх любовний,

⁶⁴⁰ А щодо втіх, то на них — мовчанки вірна печать.

⁶⁴¹ Перша засада — не бачити в подрузі вади якоїсь:

⁶⁴² Тут не один привітав короткозорість свою.

⁶⁴³ Чи дорікав крилоногий герой Андромеді за те, що

⁶⁴⁴ Личко її чарівне надто вже смагле було?

⁶⁴⁵ Ще Андромаху візьми: зависокою всім видавалась —

⁶⁴⁶ Гектор її лиш один просто стрункою вважав.

⁶⁴⁷ Щось тобі прикре? Стерпи: стане милим. Докучливе? Згладить

⁶⁴⁸ Час: лиш спочатку любов, пильна, завважує все.

⁶⁴⁹ Поки із стовбуром ще не з'єдналась прищеплена гілка,

⁶⁵⁰ Навіть легкий вітерець може її відламать.

⁶⁵¹ Та незабаром вона й буревію опертися зможе,

⁶⁵² Й дереву свіжу снагу, з ним поєднавшися, дасть.

⁶⁵³ Так день при дневі меншає вад у любки твоєї:

⁶⁵⁴ Що неприємним було — згодом не є вже таким.

⁶⁵⁵ Запах бичачої шкіри, скажімо, гидкий на початку,

⁶⁵⁶ Всоте понюхай її — запаху наче й нема.

⁶⁵⁷ Вадам ще й назвами можна зарадити: в дівчини шкіра —

⁶⁵⁸ Мов іллірійська смола — буде "смаглявка" тобі;

⁶⁵⁹ Зиза — Венера; котра світлоока — буде Мінерва;

⁶⁶⁰ Висохлу, ледве живу — зграбною тут же назви;

⁶⁶¹ Звинною — надто низьку; повненькою — добру товстуху:

⁶⁶² Що кожній ваді близьке, тим і приховуй її.

⁶⁶³ Не дізнавайся про вік, не питай, при якому родилась

⁶⁶⁴ Консулі: хай цьому лік цензор суворий веде.

⁶⁶⁵ Надто — коли відцвіла, коли весни її — вже позаду

⁶⁶⁶ Й по волоскові щодня сивінь вискубує вже.

⁶⁶⁷ Є в цьому віці, навіть у старшому, чар свій, юначе:

⁶⁶⁸ Ця нива жниво дає, цю — засівати пора.

⁶⁶⁹ Поки снага молода — підставляйте труднощам плечі:

⁶⁷⁰ Кроком нечутним ось-ось старість надсуне хмурна.

⁶⁷¹ Тож або море — веслом, або ниву крайте залізом,

⁶⁷² Чи до гартованих рук зброю жорстоку беріть,

⁶⁷³ Чи своє тіло, і міць, і труди віддавайте обранкам:

⁶⁷⁴ Діло це теж бойове, здобич і тут чимала!

⁶⁷⁵ В старших кмітливості більше, завваж; до неї додай ще

⁶⁷⁶ Досвід, а він лиш один робить з людини митця!

⁶⁷⁷ Навіть перебіг років чепурінням вони сповільняють —

⁶⁷⁸ Хочуть і в віці бабусь юними бути на вид.

⁶⁷⁹ Лиш забажай — і на сотні ладів тебе стануть кохати,

⁶⁸⁰ Вигадці їхній, повір, заздрити може й маляр!

⁶⁸¹ Щоб насолоди сягнуть, не треба таким заохоти:

⁶⁸² Тут як йому, так і їй рівна слугує жага.

⁶⁸³ Гидко й лягати, коли лиш один розкошує в постелі

⁶⁸⁴ (Ось чому рідше вдаюсь до хлопчаків по любов).

⁶⁸⁵ Що то за жінка, яка лиш тому віддається, що — жінка,

⁶⁸⁶ В думці ж навіть тоді вовну завзято пряде.

⁶⁸⁷ Втіху давати з обов'язку? Ні, не для мене ця втіха!

⁶⁸⁸ Будь ти хоч кралею з краль — ласки не треба мені!

⁶⁸⁹ Слухати любо зате, як вона зізнається в розкошах,

⁶⁹⁰ Як поспішать не дає — хоче продовжити їх.

⁶⁹¹ Хочу жагою потьмарені очі велительки бачить —

⁶⁹² Як, переможена, все ж млосно пручається ще.

⁶⁹³ Втіхи ті — не для зелених ще (так повеліла природа):

⁶⁹⁴ Можна їх звідать лише після семи п'ятиріч.

⁶⁹⁵ Квапишся — пий молоде, а мені — що за консулів давніх

⁶⁹⁶ В амфори влите було — п'яного дайте вина!

⁶⁹⁷ Тільки розлогий платан — окриття від пекучого Феба,

⁶⁹⁸ Та, що молодша, трава — надто шорстка для стопи.

⁶⁹⁹ Чи Герміоні б ти, а не Єлені надав перевагу?

⁷⁰⁰ Горгу б хіба подивляв більше, ніж матір її?

⁷⁰¹ Тож дочекавшись утіх, що дарує нам пізня Венера,

⁷⁰² Будеш, повір, смакувать щонайсолодші плоди!

⁷⁰³ Втім, нашу парочку вже прийняло втаємничене ложе:

⁷⁰⁴ Музо, не входьмо туди! Перед дверми зупинись!

⁷⁰⁵ Наймилозвучніша мова сама там без тебе пливтиме

⁷⁰⁶ І бездіяльною там ліва не буде рука:

⁷⁰⁷ Знатимуть пальці, за що їм узятись на ніжних частинах

⁷⁰⁸ Тіла, куди тайкома стріли пускає Амур.

⁷⁰⁹ Із Андромахою так забавлявсь найхоробріший Гектор —

⁷¹⁰ Не на одній лиш війні користь од нього була.

⁷¹¹ Так — із лірнеською бранкою велет Ахілл, як по битві,

⁷¹² Втомлений, ложе м'яке тілом могутнім гнітив.

⁷¹³ Пестив тебе, Брісеїдо, руками, що кров'ю фрігійців

⁷¹⁴ Часто багрились, і ти не відтручала тих рук!

⁷¹⁵ Може, й сама грайливо тяглась до них, нездоланних,

⁷¹⁶ Як лиш до любощів хіть заполонила тебе.

⁷¹⁷ Поспіх, повір мені, — тільки завада втіхам любовним:

⁷¹⁸ Крок по крокові тут, якнайповільніше йди!

⁷¹⁹ Знайдеш місця, що до них дає з радістю жінка торкатись, —

⁷²⁰ От і торкайся до них, соромом тут не в'яжись!

⁷²¹ Сам же помітиш в очах її мовби вогні перелітні:

⁷²² Так по тремтливій воді сонце, бува, пробіжить.

⁷²³ Далі почнуться жалі, воркотіння, зітхання солодкі

⁷²⁴ Й ті, що забаві такій гарно сприяють, слова.

⁷²⁵ Лиш під вітрилом тугим не вихоплюйся ти вперед неї,

⁷²⁶ Поперед тебе й вона поспіхом хай не пливе:

⁷²⁷ Разом ідіть до мети! Впадете водночас у знемозі —

⁷²⁸ То привітайте себе: повною втіха була!

⁷²⁹ Тим і керуйсь, коли час є, коли тобі, мов крадієві,

⁷³⁰ Страх не велить чимскоріш діло вести до кінця.

⁷³¹ Ну, а коли зволікать небезпечно — до весел візьмися,

⁷³² Чвалом пусти скакуна, хвацько його приострож!

⁷³³ Ось і праці кінець! Тож подай мені, вдячне юнацтво,

⁷³⁴ Пальму й чоло увінчай з мирту вінком запашним!

⁷³⁵ Як Подалірій був першим цілителем серед данайців,

⁷³⁶ Як Еакід — кулаком, Нестор — брав мовою верх,

⁷³⁷ Даром пророцтва — Калхант, войовничістю — син Теламона,

⁷³⁸ Віжками — Автомедонт, так я в любові мастак!

⁷³⁹ Шану складіть мені, чоловіки, як співця мене славте,

⁷⁴⁰ Світом із уст у вуста ймення моє хай летить!

⁷⁴¹ Гарну я вклав вам до рук, як Вулкан — Ахіллові зброю:

⁷⁴² Як володів нею він, так ви й себе покажіть!

⁷⁴³ Хто ж амазонку звоює мечем моїм, хай на трофеях

⁷⁴⁴ Напис залишить такий: "Учнем Назона я був".

⁷⁴⁵ Хочуть, однак, послухать мене також ніжні дівчата:

⁷⁴⁶ Книги наступної зміст — це настанови для них.