Мiй прадiдусь, героi i я

Джеймс КРЮС

МIЙ ПРАДIДУСЬ, ГЕРОЇ I Я

Короткий посiбник з героєзнавства

з вiршами i розмаїтими оповiдками,

що його створили на горищi ми вдвох iз прадiдусем,

переписав на чистовик задля розваги i в науку

дiтям та їхнiм батькам iз матерями Джеймс Крюс,

а художник для наочностi оздобив численними малюнками

______________________________________________________________________

Автор цих двох повiстей -- видатний дитячий письменник iз ФРН, лауреат Мiжнародної премiї iм. Г.К.Андерсена. Його юний герой на прiзвисько Хлопчак, спiлкуючись iз прадiдусем, пiзнає багатство i складнiсть навколишнього свiту. ______________________________________________________________________

Переклад з нiмецької Горевої Євгенiї Антонiвни

ЗМIСТ

ПОНЕДIЛОК

Оповiдка про Яна Янсена та прекрасну ледi Вайолiт

Балада про Геракла в пiдземному царствi

Балада про рицаря Зеленжаха

Балада про ландскнехта у Фландрiї

Пiсенька про чайок

Пiсенька про кота й сардину

ВIВТОРОК

Балада про Генрi та вiсiмнадцять тiток

Казка про ведмедя та пiнгвiна

Казка про пiнгвiна та ведмедя

Баладка про мишенят

Балада про мишку, що прогнала кота

Ведмiдь та бiлочка

Оповiдка про короля та блоху

Балада про короля та пастуха

Балада про Геракла та амазонок

СЕРЕДА

Балада про Мартiна Мойрера

Оповiдка про непереможного рицаря Пампушота

Оповiдка про Пепе, клоуна

Балада про Геракла та Авгiєвi стайнi

Пiсня розбiйника-стратенця

Пiсня крiпака пiд шибеницею

Балада про мудрого гусака

Пiсенька про кабанчика з годинником на нiжцi

ЧЕТВЕР

Балада про Геракла та вогнедишних коней

Оповiдка про круто зваренi яйця

Пiсня про бравого солдата

Рiздвяна ялинка на нейтральнiй територiї,

або Справжнiй герой

Рiздвяна ялинка на нейтральнiй територiї,

або Одержимий кондитер

Собаче життя

Ведмiдь i мурашки

Величальна горiшнiй бабусi

П'ЯТНИЦЯ

Епiтафiя можновладцевi

Епiтафiя маляревi

Балада про короля та дiвчинку

Балада про герцога Оскара Великого

Балада про Геракла та двох сестер

Iсторiя каменя спотикання

Як дика льоха здобула право на пам'ятник

Монета з головою Нерона

Дзвонар i генерал

Рiзник i три пари няньок

СУБОТА

Казка про обдуреного Лускуна

Розповiдь Гаспара Ленцеро

Вiллi-Тримайсь. Балада

Балада про Геракла й лань

Оповiдка дядька Гаррi

НЕДIЛЯ

Меч Зiгфрiда

Юний Зiгфрiд

Балада про Геракла та райськi яблука

Оповiдка про старенького омара

Оповiдка про хлопчика ______________________________________________________________________

ПОНЕДIЛОК,

у який я, скалiчiвши на одну ногу, перебираюся

до свого скалiчiлого на обидвi ноги прадiдуся;

цього дня згадано про любий господиням

хатнiй лад i про поетичний нелад;

розказано про те, як боязкий Ян Янсен

зумiв повестися героїчно;

доведено на прикладi одного рицаря,

що й сотня трупiв ще не є свiдченням героїзму,

показано, як добре можна використати

зворотний бiк шпалер.

Коли менi було чотирнадцять рокiв, прадiдусевi минуло вiсiмдесят дев'ять. Та вiн був ще мiцний тiлом i бадьорий духом. Улiтку щорана сходив до причалу нашого невеличкого острова Гельголанду й гомонiв там з рибалками, що поверталися з моря. А взимку латав сiтi або вирiзував поплавцi до линв, на яких спускають у море вершi -- ловити омарiв.

Та невдовзi пiсля того як йому минуло вiсiмдесят дев'ять (народився прадiдусь у жовтнi), з ним стався удар -- як ото в дерево часом ударить блискавка. Удар не вбив прадiдуся (наш старий був, нiвроку, мiцненький), проте на два мiсяцi прикував до лiжка. А коли прадiдусь уже мав був звестися на ноги, виявилось, що вони його не слухаються.

Через те йому купили крiсло на колесах.

Спочатку прадiдусь на чiм свiт лаяв те "трикляте покотьоло", однак iз часом воно дедалi дужче припадало йому до смаку. Незабаром вiн уже ганяв у своєму крiслi на колесах по всьому помешканню.

Та це зовсiм не припало до смаку моїй бабусi, в якої вiн жив. Тому вона взяла собi до помочi мене, -- сказати б, як гамiвний засiб для "цього колiщатого дiдугана". Бо я був, по-перше, прадiдусiв улюбленець, а по-друге, його учень у мистецтвi розповiдi й вiршування.

Крiм того, в мене саме тодi наривала п'ята (бо я з дурного марнославства носив тiснi черевики), я не ходив до школи й мiг цiлком присвятити себе прадiдусевi.

Бабуся, до котрої я оце перебирався, жила нагорi, на скелястiй частинi Гельголанду. Тому її ми прозвали горiшньою бабусею. А другу, ту, що жила пiд горою, в долинi, прозивали, звiсно, долiшньою бабусею.

Я перебрався до горiшньої бабусi в груднi. Днiв за два перед тим вона прийшла до нас i сказала моїй матерi, що Великий Хлопчак iз своїм крiслом на колесах перекинув їй шкереберть усю господу. Як воно так буде й далi, то ще, гляди, доведеться чiпляти по всьому помешканню дорожнi знаки.

-- Пошлiть-но ви йому Малого Хлопчака, -- сказала вона наостанку. -- Тодi вони собi вдвох вiршуватимуть, i в господi знов настане спокiй.

(Великий Хлопчак -- то був не хто iнший, як прадiдусь, а Малий Хлопчак, чи Хлопчачок, -- я. Так нас прозивали.)

Тож однiєї ясної холодної недiлi я, кульгаючи на свою хвору ногу, придибав на Трафальгарську вулицю до Великого Хлопчака, й вiн, вiтаючись, змовницьки пiдморгнув до мене.

-- Жiнотi хочеться, щоб ми з тобою знов трохи повiршували, -сказав вiн. -- То що, зробимо їм таку приємнiсть?

-- Звичайно, -- вiдповiв я.

-- А коли це ми востаннє вiршували й придумували оповiдки?

-- Та ми ж часто вiршуємо, прадiдусю!

-- Нi, я питаю, Хлопчачок, коли ми востаннє вiршували по-справжньому?

-- Чотири роки тому, прадiдусю. Тодi, як у Аннекен з Йоганнекен був кiр.

-- А, так, так.

Прадiдусь вигiднiше вмостився в крiслi й сказав своїй дочцi, моїй горiшнiй бабусi:

-- Натопи лишень завтра обидвi кiмнатки на горищi. Тодi ми собi там вiршуватимемо й не крутитимемось у тебе пiд ногами.

-- Обидвi кiмнатки на горищi? -- вигукнула горiшня бабуся. -- А ти знаєш, скiльки це треба вугiлля? Чи ми, по-твоєму, мiльйонери?

-- Ну добре, -- сказав прадiдусь, -- тодi ми вiршуватимемо тут, унизу. Тут тепло.

-- Тут унизу? -- обурилась горiшня бабуся. -- Нi, цього не буде. Як почнеться вiршування, то пропало господарювання! Я вам не вчорашня, знаю! Хочете, -- вiршуйте в спальнi, на другому поверсi.

-- Навлежачки вiршується непогано, -- сказав Великий Хлопчак. -Але спальнi душать будь-яку творчу думку. На другому поверсi ми не можемо вiршувати анiяк.

-- Анiяк! -- пiдхопив я.

-- Усi чоловiки однаковi! -- промурмотiла горiшня бабуся. Й за мить, так само собi пiд нiс, додала: -- Натоплю завтра на горищi.

Це була наша, двох поетiв, цiлковита перемога. Радi та веселi побралися ми на другий поверх спати.

Проте вранцi другого дня -- в понедiлок -- годi було й думати перебиратись на горище. Бо моя горiшня бабуся саме цього дня разом iз чотирма сусiдками робила з розкiшного неладу, що панував у кiмнатках пiд дахом, нестерпно нудний краєвид, що його господинi називають "лад". I так -- до самiсiнького обiду. Спочатку пiшли в роботу вiники, ганчiрки для пiдлоги та мастика, тодi принесено нагору й припасовано на вiкна метри й метри гардин, потiм вимощено цiлу кучугуру подушок на кожнiй постелi й нарештi скрiзь заходили мiтелочки для порохiв.

А тим часом ми, поети, безправно сидiли в куточку вiтальнi, попоїли якогось сумнiвного супу, що нiкому з нас не смакував, i зiтхнули з полегкiстю аж тодi, як горiшня бабуся, -- вже десь близько третьої години, -- повiдомила:

-- Ну, перебирайтеся нагору. Крiсло на колесах вам винесе туди Яспер.

Обидва кульгавi та незграбнi, полiзли ми, Хлопчаки, крутими сходами пiд дах. А нам же ще довелося докладати рук до перевезення крiсла на колесах, яке правив на горище дядько Яспер, -- бо воно все застрягало на вузеньких сходах. Та кiнець кiнцем i ця колiсниця поета опинилась нагорi, й прадiдусь негайно у неї вмостився.

Горище просто не те стало! Посерединi, там, де звичайно чiпляли бiлизну, й далi, де сушили рибу, на пiдлозi лежав трохи вже злинялий довгий червоний килимок. Вiн прослався вiд дверей моєї кiмнатчини, що виходила вiкном на пiвнiч, аж до дверей прадiдусевої, що дивилась на пiвдень.

-- Отже, поетiв таки визнали, -- промовив Великий Хлопчак. -- їм устеляють дорогу червоними килимами. Одначе боюся, що для творчостi нашi покої ще не зовсiм добрi. Доведеться, мабуть, зробити тут необхiдний нам лiричний нелад.

Прадiдусь, як завжди, казав дiло. Обидвi кiмнатки мали такий вигляд, наче це була виставка меблiв. На столах i на комодах красувались плетенi серветки, на невеликих вiкнах висiли ряснi гардини, заслоняючи вiд нас i так скупеньке свiтло й краєвид, а на канапах i на крiслах лежало такого подушок, немов тобi в гаремi, ще й попiдбиванi так, неначе кожна обернулася на вухатого зайця. Єдине, що тут бодай якось стосувалося поезiї, це "Моряцькi щорiчники", рiвнiсiнько поскладанi стосиком у кожнiй iз кiмнат. Та на таку кiмнату тiльки глянь -- i в тебе зразу вiдпаде охота вiршувати!

-- Де панують хатнi господинi, там гинуть поети, -- зiтхнув прадiдусь.

Пiдпихаючи руками колеса свого крiсла, вiн пiд'їхав до мене. Було тепло -- в маленькiй залiзнiй грубцi гоготiло полум'я.

-- Писатимемо на шпалерах, Хлопчачок, -- сказав старий. -- З другого боку. Я надибав тут, на горищi, шпалери. За дверима в тебе.

-- Та то ж бабуся хоче поклеїти у вiтальнi до рiздва!

-- На стiнах видно тiльки один бiк шпалери, Хлопчачок. Зворотний бiк речей у цьому свiтi взагалi не часто можна побачити, ось що я тобi скажу.

Що я мiг заперечити на такий розумний доказ? Послухавшись прадiдуся, я внiс до кiмнатки сувiй шпалери, з обережностi замкнув за собою дверi й сказав:

-- Можна починати.

-- Нiсенiтниця! -- буркнув прадiдусь, витягаючи з задньої кишенi своїх синiх рибальських штанiв два великi теслярськi олiвцi. -Нiсенiтниця! Отак нi сiло нi впало починати! -- знову сказав вiн. -По-перше, менi кортить закурити; по-друге, до лиха оцi подушки й гардини; по-третє, я не можу вiршувати за графiком; по-четверте, менi потрiбна iдея!

-- До лиха подушки з гардинами! Нехай живуть iдеї!

Я попiдкочував гардини й поскладав на карниз пiд стелею, тодi поскидав усi чисто подушки на малу канапку, прошкутильгав через увесь червоний килимок у прадiдусеву кiмнатчину, а вернувшись, знову замкнув за собою дверi, лiг на кучугуру подушок на канапцi й вiдкопилив спiдню губу.

Я ще й тепер, як колись мiй прадiдусь, вiдкопилюю спiдню губу, коли в мене з'явиться iдея. На жаль, навпаки майже нiколи не виходить: хоч би скiльки вiдкопилював я спiдню губу, iдея звичайно не з'являється.

Так було менi й тодi, в кiмнатцi на горищi. Поки прадiдусь пускав iз люльки дим, попихаючи то туди, то сюди крiсло на колесах, я лежав на купi подушок, дивився в маленьке вiкно на дахи сусiднiх будинкiв, i менi не набiгала ну анiякiсiнька iдея.

Зате прадiдусевi нiбито щастило бiльше. Бо я вгледiв, як у нього спiдня губа почала повiльно, немовби в такт з народженням доброї iдеї, вiдкопилюватись дедалi виразнiше, аж поки вiн зненацька пiдiбгав її, знову затягся з люльки й мовив:

-- Є, Хлопчачок!

-- Що є? -- спантеличено запитав я.

-- Iдея, Хлопчачок! I здається, навiть непогана. Пам'ятаєш, ми чотири роки тому грали в гру -- складали оповiдки й вiршi про мову?

Я кивнув головою.

-- А тепер пiдемо далi: поговоримо з тобою про поважнiше -- про свiт, про життя, про те, якi бувають люди.

-- Та що там багато розводитися про людей! У кожної людини один нiс, двоє очей, двоє вух, один рот i четверо прадiдусiв.

-- I дехто з людей може послужити прообразом для наших з тобою творiв, -- докинув прадiдусь. -- Мова в нас iтиме про героїв.

-- По-моєму, герої нуднi, -- пробурчав я. -- Я не люблю всiх отих пригод Зiгфрiда.

-- I я не люблю, -- засмiявся прадiдусь. -- Як на мене, то Зiгфрiд взагалi не герой.

Отепер уже я зацiкавився.

-- Як-то -- Зiгфрiд не герой? -- вихопилося в мене.

-- От бачиш, Хлопчачок, про те, кого вважати за героя, думки можуть розходитись. Тому-то моя iдея ось яка: ми складатимемо оповiдки й вiршi, в яких спробуємо показати, що воно таке -- герой. Я, наприклад, гадаю, що героєм можна стати лише в якусь виняткову хвилину, опинившись у виняткових обставинах, а цiлий вiк, змалку й до останку, героєм бути неможливо. Менi, примiром, здається, що наш Ян Янсен один раз у життi зумiв повестися героїчно.

Почувши це, я зареготався: з Яна Янсена був такий страхополох, що про це по всьому островi гуляли анекдоти. I менi здалося страшенно кумедним, що прадiдусь згадав про якесь його геройство. Я зажадав пояснення.

-- Залюбки все тобi поясню, Хлопчачок, -- вiдповiв старий. -- Але це довго. Власне, це буде оповiдка. Коли в тебе стане терпцю...

-- Стане, стане, -- перебив я: менi дуже кортiло довiдатись, як це Ян Янсен зробився героєм...

-- Ну, то слухай...

Прадiдусь вигiднiше вмостився в крiслi, присунув до себе попiльничку, що стояла на столi, ще раз затягся з люльки й почав розповiдати:

ОПОВIДКА ПРО ЯНА ЯНСЕНА

ТА ПРЕКРАСНУ ЛЕДI ВАЙОЛIТ

Ян Янсен був свого часу, в серединi дев'ятнадцятого сторiччя, вiщуном погоди на островi Гельголандi. Нiколи не налетiв на острiв шторм так, щоб Ян Янсен його не завбачив заздалегiдь, нiколи не вдарила посуха, якої б вiн не провiстив людям наперед. Вiн збагнув закони неба й моря i вiдчував їхнiй настрiй. Моряки, перше нiж вирушити в плавання, iшли до нього на пораду. Рибалки вдавалися до нього, коли табуни оселедцiв минали острiв або коли омари несподiвано кидали рифи, на яких жили десятки рокiв.

Ян Янсен був собi низенький на зрiст чоловiчок i такий полохливий, що це увiйшло в приказку. Коли кому-небудь бракувало вiдваги щось зробити, всi казали:

-- Не будь такий, як Ян Янсен!

Ян однаково боявся i собак, i котiв, i мишей; боявся англiйського намiсника не менше, нiж аптекаря, що завжди глузував iз нього. Вiн страхався й темряви i весь тремтiв, коли йому часом доводилося вирушати з рибалками в море. Одне слово, Ян Янсен був страхополох.

Зовсiм не така була вродлива ледi Вайолiт iз Лондона, сестра англiйського намiсника, що жила на островi у свого брата. Ян Янсен у душi захоплювався нею, бо вона була надiлена саме тим, чого йому бракувало: смiливiстю, що межувала з шаленством. Вона мала ангельське обличчя i левине серце.

Одного разу Ян побачив зi скелястого горiшнього Гельголанду, що ледi Вайолiт запливла човном далеко в море, хоча на щоглi причалу вже давненько з'явилася чорна куля -- знак близького шторму. Яновi Янсену не треба було нiяких застережних знакiв -- наближення шторму вiн давно вже вичитав по хмарах i водi, тому стурбовано похитав головою, бачачи, як ледi Вайолiт пливе все далi й далi у широке море. Вiн навiть замахав руками, сподiваючись, що ледi його помiтить i послухається остороги. Проте вона не помiчала Янового махання. Мiцними ударами весел вона гнала човен уперед, все далi й далi в море.

-- Якби вона не була така спритнюща, я не дав би за її життя й щербатого мiдяка, -- промурмотiв Ян. -- Добра з цього не буде.

I вiн, зiтхнувши, подався додому випити чашку чаю.

Та за годину знову був на березi, бо дуже непокоївся, чи не сталося чого з ледi Вайолiт. Тепер її човен дрiбною цяточкою мрiв далеко в морi, а шторм, -- Ян добре бачив, -- був уже ось-ось. Щоправда, в бiнокль Яновi Янсеновi пощастило додивитися, що ледi Вайолiт уже повернула човна й пливе до берега.

-- Та яке з того пуття? -- промимрив вiн. -- Буря вже ось-ось-ось, а ледi Вайолiт аж де!

Вiн ще й не доказав, як з моря вдарив на берег рвучкий вiтер, а незабаром упали першi краплини дощу. Ян знав, що за хвилину-двi зiрветься така буря, якої ще не переживали гельголандцi. Вiн побiг додому, взув гумовi чоботи, вбрався в брезентовi штани й сорочку, нап'яв на голову зюйдвестку, застебнув ремiнець пiд пiдборiддям i подався до причалу.

Спускаючись сходами, що вели в долiшню частину острова, вiн мусив раз у раз хапатися за поруччя, бо вiтрюган валяв iз нiг. Дощ посипав ряснiший, понад морем спалахнули першi блискавицi.

Коли Ян нарештi пiдiйшов до причалу, то побачив, що там ладнаються спускати на воду рятувальний човен i рибалки саме кидають монету -кому доведеться пливти.

"Це ж божевiлля! -- подумав Ян. -- Шестеро людей важать своїм життям через шалену жiнку, у якої й човен куди кращий, та й спритнiстю вона перевершить усiх шiстьох разом!"

Полохливiсть, що увiйшла в приказку, не давала Яновi Янсену висловити цих думок уголос. Та коли кинув жеребка його єдиний син, малого боязкого Яна Янсена опанував гнiв. Ян пiдiйшов до гурту чоловiкiв, -- вони стояли в холодному лiтньому музичному павiльйонi, -- й, не стримуючись бiльше, сказав:

-- Безглуздо зараз вирушати в море, хлопцi! Шторм iде такий, який буває один раз на сотню рокiв, її човен, може, ще якось витримає бурю, але не ваш! Просто божевiлля зараз вирушати в море!

-- Ми повиннi зробити все, що можна, тату, -- вiдповiв Янiв син Бродер. -- Ми зобов'язанi принаймнi спробувати її врятувати.

-- Нiхто не зобов'язаний нести своє життя на певну згубу, сину! Подивись на море! А це ж тiльки ще початок! Якщо бурею потопить човен ледi, загине одна людина, а як ваш -- то шестеро!

Але один з рибалок просто вiдiпхнув Яна Янсена набiк.

-- Геть, старий! Це не твого розуму дiло! Ми вирушаємо. Бродер поїде з нами.

I тодi Ян Янсен нiби не той став. Вiн ухопив сина за його брезентову куртку й промовив спокiйно, тiльки побiлiв, як мрець:

-- Ти неповнолiтнiй. Я забороняю тобi вирушати в море. У мене тiльки один син.

-- Коли так, то я бiльше не син вам, -- сказав Бродер.

-- Що ж, сину, зневажай мене, коли хочеш, тiльки зостанься живий! -- вимовив Ян. -- Перед усiма оцими людьми я забороняю тобi вирушати в море. Закон на моєму боцi.

Вiн пустив хлопця й вийшов пiд дощ i вiтер на причал.

Чоловiки в павiльйонi перезирнулися. Такого Яна Янсена вони не знали. Аж тепер усi побачили на власнi очi, який з нього боягуз, -- i все ж таки чимсь вiн викликав у них повагу. Замiсть Бродера в рятувальному човнi поплив iнший рибалка, а хлопець, затамувавши в серцi гнiв на батька, мусив залишитися на березi.

На той час, коли човен iз шiстьма рибалками вiдплив, на причалi вже зiбрався чималий натовп людей, море тепер бурхало несамовито. Першi високi хвилi ринули через причал. Небо злилося з морем. Те, що рятувальному човновi взагалi пощастило вiдпливти, здавалося скорiше дивом, анiж наслiдком людських зусиль. Незабаром пiсля цього його ще єдиний раз помiтили в розбурханому морi -- на гребенi велетенської хвилi. В серцях у остров'ян, що зiбралися на причалi, у їхнiх розмовах мiж собою переплелися страх i гордiсть за вiдважних рятувальникiв. Ян Янсен, що заборонив своєму синовi попливти з рибалками, викликав у всiх зневагу.

А буря шаленiла чимраз дужче. Людям довелося розiйтися, бо море кидало на причал дедалi бiльшi хвилi, вода вже ринула до найближчих пiдвалiв. Тепер заворушилися всi остров'яни. З горiшнього Гельголанду декотрi дивилися на море в зорову трубу. Але суцiльна дощова заслона ховала все вiд очей. Часом кому-небудь здавалося, нiби вiн бачить човен. Та трохи згодом виявлялося, що то просто чорна тiнь водяної гори. Незабаром запала темрява. На островi позасвiчували лiхтарi й гасовi лампи. Люди, що спинилися бiля причалу, ставали все мовчазнiшi.

I враз усi, як одна душа, гукнули:

-- Пливуть!

Човен несподiвано показався недалечке вiд причалу. Хвиля на мить винесла його нагору, а потiм вiн знов пропав.

-- Вони не можуть причалити! Треба кинути їм рятувальнi пояси! -вигукнув хтось.

Тiєї ж таки митi на гребенi хвилi знову замрiв човен -- невиразною плямою, що її, проте, можна було розгледiти. Здавалося, тепер до нього дiстанеш рукою -- та раптом його рвучко пiдхопило й нестримно помчало вкупi з пiною на затоплений берег. I перше нiж хвиля, вiдступаючи, потягла човен за собою, через борт його вискочила якась постать, -- це всi добре бачили. Наступна водяна гора винесла ту постать на берег.

Двоє чоловiкiв зважилися кинутись у воду i вже були б схопили потерпiлого, коли це нова грiзна хвиля потягла його за собою в море. Наступна водяна гора удруге винесла ту людину на берег, i цим разом чоловiкам пощастило її пiдхопити, перше нiж хвиля, вертаючись, устигла б затягти її назад. Отак бiдолаху врятували й винесли на сухе. То була ледi Вайолiт.

Шiстьох рибалок, що попливли її рятувати, марно чекали до ранку. За кiлька днiв їхнi тiла прибило поодинцi до берегiв Пiвнiчного моря.

Через тиждень пiсля того, як сталося лихо, шiстьох морякiв ховали на малому кладовищi острова. Ледi Вайолiт була на похоронi. Вiд iменi свого брата-намiсника, що був тодi в Лондонi, вона виголосила надмогильну промову.

-- Ви вирушили в море через мене, -- звернулася вона до тих, що лежали в домовинах. -- Я необачно важила своїм життям i не подумала про те, що наражаю й вас на страшну небезпеку. Хай бог заплатить вам за це! А вам, живi, -- ледi обернулась до скорботної громади, -- вам, живi, я скажу, що це був не героїзм, а божевiлля -- вирушати в море. В таку бурю й у такому човнi нiхто не мiг повернутися назад. Лише один iз вас, малий Ян Янсен, мав мужнiсть протистояти цьому божевiллю. Вiн знав обидва човни, знав i веслярiв. Вiн бачив, що в мене бiльше надiї на порятунок, нiж у моїх шiстьох рятувальникiв. Вiн слушно сказав, що шестеро життiв за одне -- це зависока плата. Правду сказав. Нехай же надалi вас спонукає до дiї не слiпа, а розумна вiдвага. А тепер помолiмося за душi загиблих.

Почалася молитва. Але подив, викликаний промовою прекрасної ледi Вайолiт, усе не сходив з облич у людей, а син Яна Янсена Бродер стояв, спустивши очi, аж поки скiнчився скорботний обряд.

Тимчасом як дiдусь розповiдав, у кiмнатчинi на горищi поволi стемнiло. Тому я клацнув вимикачем, i ми обоє на мить заплющилися вiд яскравого свiтла.

-- Ну, -- сказав старий, -- як тобi наш Ян Янсен?

-- По-моєму, прадiдусю, тих шестеро чоловiкiв, що попливли рятувати ледi Вайолiт, таки були герої. Вони й самi знали, як це небезпечно. I все-таки попливли рятувати людину.

-- А може, Хлопчачок, вони не бачили так виразно, як Ян Янсен, що зважилися на безнадiйне дiло. Якби вони знали це напевне й вирушили в море, я назвав би їх нерозважними вiдчайдухами. А вiдчайдушнiсть i нерозважливiсть -- то ще не героїзм.

Я хотiв був щось заперечити, коли раптом почув, що хтось iде сходами на горище. Прадiдусь i собi повернув голову, дослухаючись, а тодi сказав:

-- Сховай мерщiй шпалери пiд канапу, Хлопчачок! Та вiдiмкни тихесенько дверi! Та спусти гардини!

Як я мiг зробити все те в одну мить, я й сам не знав. Проте зробив. Коли горiшня бабуся ввiйшла до наших покоїв, ми зустрiли її невинними усмiшками. Гардини висiли на вiкнах, як улиплi, шпалер наче й не бувало.

Горiшня бабуся принесла нам вечерю: бутерброди з ковбасою й сиром, редиску та чай.

-- Годi вже вам вiршувати, -- сказала вона, повiвши очима довкола, так мовби чогось шукала. -- У вас що -- й паперу немає? -- недовiрливо запитала вона. -- Чи ви знов пишете вiршi на дошках, як ото тодi, чотири роки тому?

-- Ми пишемо в повiтрi, Маргарето, -- усмiхнувся прадiдусь. -- А як треба буде дещо записати, то щось уже ми собi для цього знайдемо.

Горiшня бабуся видимо хотiла сказати щось дуже насмiшкувате, коли раптом помiтила, що я сиджу на всiх подушках зразу.

-- П'ятеро жiнок провiтрювали цi подушки, вибивали, доводили до пуття й складали як годиться, -- мовила вона. -- А ви за п'ять хвилин що з них зробили?

-- Ложе поетiв, -- засмiявся прадiдусь. -- Хiба ж це не гарно чи не зручно?

-- Я не таким собi уявляю гарне й зручне, -- вiдрубала горiшня бабуся й ущипливе стиснула вуста.

Потiм вона знов зникла вкупi з кишеньковим лiхтариком, без якого на горище поночi не втрапив би: на сходах не було лампочки.

За вечерею ми з прадiдусем повели далi свою чоловiчу розмову про героїв. Я погодився, що полохливий на вдачу Ян Янсен у якусь хвилину поводився героїчно, коли, не злякавшись презирства остров'ян i навiть презирства свого сина, непохитною розважливiстю врятував йому життя.

-- Перемогти себе самого, свою вдачу -- на це потрiбен справжнiй героїзм, -- сказав мiй прадiдусь. -- Оце мене, наприклад, i приваблює в грецькому героєвi й напiвбоговi Гераклi. Вiн, щоправда, надто величався своєю силою, але всi свої подвиги вчинив не з гордостi, а з вiдданостi верховному боговi Зевсу.

-- То це Зевс наказував йому чинити подвиги, так, прадiдусю?

-- Гiрше, Хлопчачок: з наказу Зевса вiн мусив служити нiкчемному, боягузливому, кволому царевi Єврисфеєвi. Оцей-то молодець вигадував Геракловi чимраз небезпечнiшi завдання.

-- I Геракл їх завжди виконував?

-- Так, Хлопчачок, завжди. Ти знаєш, я навiть колись описав був Геракловi подвиги у вiршах. Вони в мене в отому зошитi в цератовiй обкладинцi. Вiн тут, на горищi, в скринi отамо, лiворуч за дверима. Принеси-но його сюди. Та не забудь узяти лiхтарика.

Лiхтарика я не забув, знайшов зошита й принiс Старому Хлопчаковi. Вiн тут-таки почав його гортати.

-- Ну ось, примiром, вiрш про те, як Геракл здобув Кербера, пса пiдземного царства, -- мовив вiн трохи згодом. -- Геракловi довелося для цього спуститися в пiдземний свiт. Напiвбог, що народився й жив нагорi, в царствi дня, звичайно, вiдчував до цiєї роботи величезну нехiть. Та Єврисфей звелiв йому принести пiдземного пса -- i той принiс. Хочеш послухати?

-- Авжеж, прадiдусю!

-- Ну то ось! -- Старий начепив на носа окуляри, пiдняв зошита ближче до лампи й прочитав:

Балада про Геракла

в пiдземному царствi

Геракл у днi старовини,

Як з мiфiв нам вiдомо,

Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

Одного разу, ледь зоря

(Нагадую таке я:

Геракл служив тодi в царя

Лихого Єврисфея),

Героя раптом цар гукнув

I закричав iз серця:

-- Ми волимо, щоб ти здобув

Нам Кербера-пiдземця!

Бував герой наш по свiтах,

Зазнав уже чимало, -

А вiрите? -- по тих словах

Йому аж лячно стало.

Бо Кербер, триголовий пес,

В Аїдi жив -- країнi,

Де цар, цариця й люд увесь -

То тiльки мертвi тiнi!

Нi зiр, нi мiсяця вгорi

На тiм глибиннiм свiтi

Анiже-нi, ще й лiхтарi

На вулицях не свiтять.

Та не Геракловi тремтiть!

Уже Тенар-горою

Зiйшов вiн у пiдземний свiт -

Умить, як слiд герою.

Приплив через рiки глибiнь

В човнi з Хароном-дiдом,

Де цар-тiнь i цариця-тiнь,

Що правлять тим Аїдом.

Ясне подружжя тiней тих

Геракла привiтало:

Чого прийшов герой до них,

Воно вже добре знало.

-- Iди ж i Кербера вiзьми, -

Промовили обоє, -

Але не бий, благаєм ми,

Собачки булавою.

А в пiтьмi страховинний пес,

Роздерши всi три писки,

Так гавкав, наче били десь

В сто три бляшанi миски!

I раптом -- ось вiн! Ой-ой-ой!

Кусає й жалить люто

Жалом змiїним. Та герой

Уже почвару спутав:

Скоренько, не ловивши гав,

Схопив її, мов клунок,

I навхрест замотузував,

Немов який пакунок.

Пiдземний цар сказав:

-- Ну ось.

Ти ж пошануй корону:

Гляди собачку та принось

Хутчiй до мого трону.

-- Аякже! -- вiдповiв Геракл,

Чемненько уклонившись.

А далi -- Кербера за карк

I в путь, не забарившись.

Харон в човнi куняв якраз,

Старечу мавши звичку, -

Вiн Кербера й героя враз

Поправив через рiчку.

А там уже й Тенар-гора,

I свiт, i днина бiла!

-- Герой iз Кербером! Ура! -

Скрiзь слава полетiла.

Мiста i села вiн минав -

Усяк тiкав вiд жаху,

Лиш де-не-де хтось визирав

З-за рогу чи там з даху.

Цар Єврисфей, забрiвши в сад,

Побачив пса крiзь грати.

-- Ой лишенько! Неси назад!

Вiн може покусати!

-- Назад, назад його! Ой-ой! -

Придворнi пiдхопили.

Зареготався наш герой

I в путь, як повелiли.

В далеку до Аїду путь...

Пливуть, пливуть столiття,

А й досi ще Геракла звуть:

Приборкувач Страхiття.

Прадiдусь згорнув зошита й сказав:

-- Звiсно, Хлопчачок, це здобуття Кербера було безглуздям. Єврисфей зумисне загадав таке Геракловi, щоб йому допекти. Не знаю, чи геройство це -- виконувати завдання, коли розумiєш, що воно безглузде. Я хотiв тобi тiльки показати, як цей ясний напiвбог, поборовши самого себе, спустився в морок царства тiней.

-- А щоб побороти самого себе, iнколи треба героїзму.

-- Оце я й хотiв сказати, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти потроху навчаєшся читати мої думки. Еге, та ти, бачу, вiдкопилив уже спiдню губу. То що тобi там спало на думку?

-- Я собi думаю, прадiдусю: мабуть, весело було б звiршувати щось про фальшивих героїв. Чим краще розпiзнаватимеш героїв несправжнiх, тим яснiше бачитимеш справжнього.

-- Розумна гадка, Хлопчачок!

Старий присунув до мене свою тарiлку, де лежали ще два бутерброди з ковбасою, й повiв далi:

-- Нумо складати вiршi про фальшивих героїв, про тих, що тiльки здаються, але не є героями. Та ти з'їж-но спершу мої бутерброди, я ж знаю твiй апетит, -- а тодi розстелиш на столi шпалери.

Я вм'яв те, що було на тарiлцi, тодi поставив посуд на комод, розстелив на столi шпалери -- чистим боком догори -- i взяв у прадiдуся теслярський олiвець. Стiл тепер уже був не стiл, а чудова, простора паперова рiвнина. Ми вирiшили писати, так би мовити, обабiч вiд середини, а щоб не заважати один одному, поставили перегородку -стос "Моряцьких щорiчникiв".

-- Про героїв, -- сказав перед початком писання прадiдусь, -заведено складати балади. Зробимо так i ми. Я напишу баладу про ландскнехта.

-- А я тодi -- про рицаря.

Незабаром кожен iз нас уже сидiв, вiдкопиливши спiдню губу й списуючи своїми кривульками шпалеру.

Коли я не знав, що написати далi, то пiдкидав у грубку вугiлля, дивився якусь хвильку у вогонь -- i фантазiя моя знов оживала.

Ми скiнчили майже одночасно, кинули жеребок -- кому читати першому. Випало менi, i я прочитав зi шпалери:

Балада про рицаря Зеленжаха

Пан Зеленжах на свiтi

За давнiх жив часiв.

Любив усiх побити

I щоб усяк тремтiв.

Такий геройський рицар, -

Нема таких тепер, -

Хто зваживсь подивиться,

То глянув i помер!

Коли вiн на турнiрi

Свiй хист являв панам,

Тремтiли навiть звiрi, -

А що ж казать про дам!

Самого ж не збороло

Нiщо за сотнi днiв.

Палав пiд заборолом

В очах неситий гнiв.

Та змалечку -- нi слiзки

В очах отих його.

Вiн мав куценькi мiзки,

А силу -- ого-го!

Крiзь морок i завiю

Мчав рицар Зеленжах.

Плекав вiн горду мрiю -

На всiх наводить жах.

Та що з тобою, мрiє,

Трапляється, бува,

Коли вже постарiє

Немудра голова!

Наш рицар, повний злостi,

На дужчого напав,

Та так старечi костi

Безславно в лiсi й склав.

Безславно свiт покинув,

А був же гордий -- страх.

Як жив, так i загинув

Пан рицар Зеленжах.

-- Браво, Хлопчачок! -- вигукнув прадiдусь i аж у долонi заплескав. -- Ти добре розкусив рицарiв такого гатунку. Вони були вбивцi за фахом i зналися на своєму ремеслi. Та навiть сотня трупiв -то ще не свiдчення героїзму. Послухай тепер мого вiрша. Старий начепив окуляри й прочитав iз звороту шпалер:

Балада

про ландскнехта у Фландрiї

Хоробрий ландскнехт-рубака

У Фландрiї в давнину

Ходив i мало не плакав -

Так шукав, неборак, вiйну.

Як мир -- ландскнехтовi тiсно:

Це ж найманий вам вояк;

Без воєн звитяжних, звiсно,

Вiн прожити не мiг нiяк.

Вiйни все нема й не чути...

Ландскнехт, мов який агент,

Надумав розвiдать майнути:

Може, з Брюгге воює Гент?

I ходить вiн, ходить, ходить,

Самотнiй, забутий всiма,

I Фландрiю вже переходить, -

А вiйни все нема й нема!

Вже геть стоптав черевики

I вдяганку всю подер

Та й заплакав:

-- Боже великий,

Що ж я маю робить тепер?

Аж тут негода настала,

Завихрився буревiй,

I на голову паморозь впала -

Йде ландскнехт -- бiлий дiд старий.

I враз бiля самого вуха

"Вiйна!" -- загув йому дзвiн.

Та ландскнехт уже того не слухав -

Ледве дибав, сердега, вiн.

-- Був iз мене ландскнехт хороший, -

Яке ж iз того пуття?

Анi честi, нi слави, нi грошей, -

Змарнував я своє життя!

Прадiдусь скинув окуляри, а я сказав:

-- Бiдний ландскнехт!

-- Дурний ландскнехт! -- мовив мiй прадiдусь. -- Тiльки дурень у мирний час покладає всi надiї на вiйну, бо хоче залишатись вояком. Марити битвами -- то ще не героїзм.

За читанням ми не почули, що хтось сходив на горище. Несподiвано перед нами де не взявся дядько Гаррi. Вiн стояв i спантеличено дивився на встелений шпалерою стiл.

-- Що це ви робите? -- спитав вiн.

-- Вiршуємо, -- вiдповiв я йому щиру правду.

-- А важко це, Хлопчаки? Тобто скора це робота чи тут треба чимало часу?

-- Та як який настрiй, Гаррi, -- пояснив йому прадiдусь. -- Зараз настрiй у нас той, що треба. Ми добре, але не надмiру попоїли, в кiмнатцi в нас тепло, а надворi мороз. Люлька менi смакує. Отож можна вiршувати. Хочеш подивитись, як це робиться?

-- Нi-нi, -- наче аж злякано замахав руками дядько Гаррi. -- Я прийшов тiльки забрати посуд i сказати вам, щоб довго не сидiли. Та й менi завтра рано вставати. Катер знову вирушає до Гамбурга.

-- А все ж таки я хотiв би скласти тобi вiрша, Гаррi. Сiдай отам на канапi. Подушок тут є доволi. Сiдай, сiдай!

Цього разу дядько Гаррi таки скорився прадiдусевим наполяганням. Вiн бухнувся на подушки.

-- Отак, -- сказав прадiдусь. -- Тепер ми з Хлопчаком складемо по невеличкому вiршику. Моряковi ми, звiсно, звiршуємо щось про море.

-- Тiльки щоб там було й про справжнiх чи фальшивих героїв, -додав я. -- У нас тепер така тема.

-- Балади -- це для дядька Гаррi надто довго, -- сказав прадiдусь. -- Може, звiршуймо щось про дурiсть i про розум. Бо, скажiмо, iнколи так званi героїчнi вчинки -- то насправдi дурiсть та й годi. Наприклад, рибина, що плаває пiд носом у чайки, так само дурненька, як кицька, що стрибає у воду.

-- Ось уже й є два вiршi! -- зрадiв я. -- Один про чайку, а другий -- про кота. Про кота пишу я!

Прадiдусь засмiявся й сказав:

-- А що, метикований у нас Хлопчачок, правда, Гаррi?

Дядько Гаррi мовчки й трохи безпорадно кивнув головою. А тим часом ми, поети, озброївшись олiвцями, вже заходилися коло вiршiв.

Спершу нас трохи бентежила присутнiсть дядька Гаррi, який дещо нетерпляче сидiв на канапi. Та коли написалися першi рядки, то далi все пiшло гладенько, й коли непосидющий дядько Гаррi нагадав нам, що горiшня бабуся чекає посуду, прадiдусь уже закiнчив свого вiрша, а через хвилину i я свого.

Ми тут-таки й прочитали їх дядьковi Гаррi. Спочатку -- прадiдусь. Вiн, як звичайно, поправив окуляри й виголосив свого вiршика:

Пiсенька про чайок

Як угледять чайку дiти -

Ну стрибати, ну радiти!

А рибинки -- навпаки -

Так i порснуть навтiки.

Дiти кажуть:

-- От смiхота!

Ну й дурненька ця дрiбнота! -

Але рибки цi дрiбнi,

Їй-же богу, не дурнi!

Дiтям втiха, не печалi,

А макрелям i так далi

Анiтрохи не до втiх -

Чайка з'їсти може їх!

Дядько Гаррi, що слухав вiршик, трохи розтуливши рота, сказав:

-- Авжеж, макрелi розумно роблять. Гарний вiршик. Змiстовний.

-- Дякую за лаври, Гаррi! -- засмiявся прадiдусь. -- А тепер послухаймо, що там звiршував Хлопчачок.

I тодi прочитав свого вiрша я:

Пiсенька про кота й сардину

Котовi якось мовила сардина,

Коли на мол прийшов котюга цей:

-- Я все в водi, лиха моя година,

А як би я ловила тих мишей!

Ти знаєш що, котусю? Помiняймось:

Ти в воду, я з води бодай на мить.

Я половлю мишей, а ти, звичайно ж,

Лови сардин, i хай тобi щастить!

Та кiт, сардину змiрявши очима,

Нiчого не сказав їй, тiльки: "Няв!"

Ще облизався, ще повiв плечима,

Крутнувся й геть iз молу почвалав.

Дядько Гаррi пiдвiвся, похитав головою i сказав:

-- Ну таке ж розумне! Аж не вiриться! I просто вмить тобi! Але тепер я вже справдi пiду, вiднесу посуд. На добранiч вам!

Вiн поскладав посуд на тацю й з лiхтариком у другiй руцi рушив наниз. Уже в дверях вiн пошепки мовив:

-- Про шпалери я анiчичирк, Хлопчаки!

Тим часом надворi стало темно хоч в око стрель. Вуличний лiхтар бiля будинку вихоплював з пiтьми лише невеличкий клаптик черепицi на сусiдньому даху.

-- Мабуть, треба нам послухатися доброї поради, Хлопчачок, i вкладатися спати, -- сказав прадiдусь. -- За перший день нашого дослiдження героїзму ми зробили чималенько. Тепер ми твердо знаємо, що нерозважлива хоробрiсть -- ще не героїзм i що навiть сотня трупiв -ще не доказ геройства. Знаємо також, що iнодi героєм є той, хто змiг перебороти самого себе. Побачимо, що нам пощастить з'ясувати завтра. А зараз лягаймо спати.

Менi спати не хотiлося анi ось стiлечки, а старого наше вiршування помiтно втомило. Тому я гукнув дядька Яспера, щоб допомiг прадiдусевi спуститися на другий поверх. А трохи згодом я вже лежав у постелi й вишукував у "Моряцьких щорiчниках" надрукованi там балади, щоб краще навчитися писати їх самому. Коли дядько Гаррi, що ночував у моїй кiмнатчинi, заснув, я навiть склав баладу й записав її на зворотi обкладинки одного з "Моряцьких щорiчникiв". I, радесенький, миттю запав у сон.

ВIВТОРОК -

день, коли ми з прадiдусем перебираємося

до кiмнатки з вiкном на пiвдень,

розмiрковуємо про салонний героїзм,

громадянську мужнiсть i про хитрощi

й одну оповiдку задля науки переказуємо двiчi;

з'ясовуємо, як важливо дивитися у вiчi небезпецi,

й показуємо першого свого справжнього героя,

а я несамохiть пiдслуховую,

як двi бабусi читають одну баладу;

закiнчується цей день трохи сумно.

Другого дня було холодно. Мороз розмалював вiкна бiлими квiтами. Я вмився в холоднiй спальнi -- злегенька повезькав по обличчi мокрими пальцями. Моряки подалися на катер, коли я ще спав, -- адже вони сьогоднi вирушали до Гамбурга. Мабуть, горiшня бабуся знов надавала їм стiльки харчiв, що вистачило б на дорогу до Пiвденної Америки. Вона завжди казала, що хто хоче бути здоровим, той повинен багато їсти (а сама їла дуже мало). Тим-то й снiданок, який вона подала нам, Хлопчакам, цього ранку, був такий багатий, що ми половини не поїли. (А я ж був тодi чотирнадцятирiчним хлопцем, що мiг простiсiнько вм'яти за обiдом вiсiм смажених камбал. Ще й цiлу гору картопляного салату на додачу.)

Добре спочивши вночi й гарненько поснiдавши вранцi, ми, два скалiчiлi поети, знову побралися на горище. Сьогоднi наша ощадлива горiшня бабуся натопила тiльки в прадiдусевiй кiмнатцi, з вiкна якої було видно море. Тут стояла отоманка (чи то подовжене крiсло, чи вкорочена канапка), на нiй ти напiвсидiв-напiвлежав. Цей предмет умеблювання дуже припав менi до вподоби -- через мою хвору ногу -- i я зразу взяв його у своє володiння. Прадiдусь розташувався по другий бiк столу в своєму крiслi на колесах. У кiмнатцi було тепло й затишно. I мимоволi на тебе спадав баладний настрiй.

"Моряцький щорiчник" iз своїм вiршем на зворотi обкладинки я заздалегiдь поклав на столi. Тепер я перевернув його вiршем догори й сказав.

-- Дивiться, прадiдусю, що я написав уночi.

Прадiдусь, що саме закурював люльку, промовив одним кутиком рота:

-- Коли ти гадаєш, що хтось iнший учора вночi не працював, то помиляєшся. Постривай-но хвилинку.

Неквапливо закуривши люльку, старий витяг з кишенi штанiв порожню паперову торбину, списану з обох бокiв, i сказав:

-- Осьде моя нiчна писанина, Хлопчачок. Поети, либонь, як ото свiтляки. Ану ж, чи не поблiднуть нашi рими вдень. Ти читатимеш перший?

Я сказав:

-- Гаразд.

I прочитав свого вiрша з обкладинки "Моряцького щорiчника":

Балада про Генрi

та вiсiмнадцять тiток

Генрi мав їх вiсiмнадцять.

-- Вiсiмнадцять?! Ви скажiть!

Через те було, признаться,

Дуже Генрi сумно жить.

Ледве сонце зайнялось:

"Генрi! Генрi!" -- Й почалось.

Генрi вранцi йде до школи -

I тiтки за ним рядком.

Вийде грати у футбола -

Всi тiтки бiжать слiдком.

Влучать Генрi по ногах -

Всi тiтки вереснуть: -- Ах!

Мiг би Генрi їздить скачки,

Мати коней вороних,

Бо тiтки його багачки, -

Та втомився вiн од них.

(Ще й купили наперед

Сто один велосипед!)

Так проживши вiсiмнадцять,

Генрi взяв i з дому втiк.

Час настав тiткам дiзнаться,

То зчинили гвалт i крик.

Пролили такого слiз -

З головою б Генрi влiз!

-- I чого вiн нас покинув

Та й подався, де не слiд!

Пiд таку лиху годину,

Без пальта i без чобiт!

Вже, мабуть, десь там охрип!

Принесе додому грип!

Але Генрi не вертався, -

Там чи грип уже, чи два.

Пiдбiгав, спiвав, смiявся,

Хоч болiла голова.

Ще й гукав, як тiльки мiг:

-- Слава богу, слава богу -

Я таки позбувся їх!

Тiльки-но я скiнчив читати, як за дверима щось начебто... та нi, таки справдi! -- кахикнуло. I зараз же пiсля цього до кiмнатки зайшла горiшня бабуся.

-- Я не хотiла перебивати й мусила слухати цього зухвалого вiрша пiд дверима, -- сказала вона. -- Якщо, може, це натяк i ви гадаєте, що вам дозволено глузувати з моєї невсипущої працi, з того, що я перу, латаю, прибираю, варю їсти, застеляю лiжка й...

Аж тут прадiдусь урвав її.

-- Отямся, Маргарето! -- сказав вiн з докором. -- Хiба ж можна рiвняти твоє пiклування про нас iз нерозумною любов'ю цих вiсiмнадцяти тiток. Вони ж були тягарем у Генрi на, ногах, а ти дбаєш про те, щоб у нас, як то кажуть, виростали крила.

-- У вас -- крила! -- пробурчала горiшня бабуся. -- Не смiшiть людей!

Пiдкидаючи в грубку вугiлля, вона через плече спитала:

-- I до чого цей ваш вiрш?

-- У нас мова про героїв, Маргарето.

-- Он як! Про героїв? То по-вашому, оцей кручений Генрi -- ще й герой?

-- У тому, що пещений Генрi промiняв усi вигоди й розваги на вбоге й голодне, та зате вiльне життя, таки є щось героїчне, Маргарето. Спалити за собою всi мости й пiти в незвiдане -- це таки героїчний вчинок.

-- Я iнакше уявляю собi героїзм, -- сказала горiшня бабуся, захряснувши дверцята грубки. -- Родина є родина! З неї не тiкають!

Виголосивши це, вона пiшла з кiмнатки.

-- Жiнки завжди мiцно держаться землi, коли наш брат поривається злетiти пiд хмари, -- зiтхнувши, сказав прадiдусь. -- А все ж таки добре, що вони є на свiтi.

-- Хоч би вже через смажену камбалу, -- пiдхопив я, бо я її найдужче любив, а горiшня бабуся найкраще її готувала. -- Читайте, прадiдусю, тепер ви свiй вiрш.

-- Згодом, згодом, -- замахав руками прадiдусь. -- У мене зараз крутиться на думцi одна казочка, вона менi згадалась, коли ти читав свою баладу про Генрi. Я чув її вiд одного капiтана й тепер подумав, що, мабуть, вона сьогоднi нам до речi. Та чого там, вона нам дуже до речi. Ото тiльки, що герой цiєї казки не герой.

-- Як-як?

-- Я сказав, Хлопчачок, що герой цiєї казки -- не герой.

-- Однаково я не розумiю, прадiдусю.

-- То я спершу розповiм тобi її, а тодi поясню. Прадiдусь знов добре затягся з люльки, а тодi, потроху пускаючи дим, почав розповiдати.

КАЗКА ПРО ВЕДМЕДЯ ТА ПIНГВIНА

Бiлий ведмiдь на iм'я Балдуїн, який разом iз своїм двоюрiдним братом Робертом нещодавно перебрався з рiдного Пiвнiчного на Пiвденний полюс, сидiв з тюленем Рiкардо на крижинi й бубонiв:

-- На Пiвденному полюсi так рiдко бувають свята. Добре, що пiнгвiни влаштовують вечiр.

-- Туди ж треба йти у фраку! -- прогавкав тюлень. -- А в тебе вiн є?

-- Нє-е-е! -- прогув бiлий ведмiдь.

-- Ну то нiхто тебе й не запросить.

Балдуїн мерщiй подався до свого двоюрiдного брата Роберта. Той був перукарем у салонi для бiлих ведмедиць i знався на свiтських тонкощах.

-- Чи ти б не допомiг менi роздобути фрак? -- запитав Балдуїн. -На вечiр до пiнгвiнiв треба йти у фраку.

-- Пардон, мон шер, -- вiдповiв Роберт, що навчився закидати по-французькому вiд своїх витончених клiєнток -- бiлих ведмедиць, -де ти бачив ведмедя у фраку?

Тодi Балдуїн потупав до моржихи, дами, глибоко обiзнаної iз свiтським життям вищого полярного кола.

-- Мiй любий Балдуїнчику, -- всмiхнулася вхожа у вищi кола Пiвденного полюса моржиха й поплескала ведмедя ластою, -- ну можеш ти уявити ведмедя у фраку?

-- Як схочу, то зможу, -- гарикнув ведмiдь. -- А я будь-що хочу пiти до пiнгвiнiв на вечiр. Тут, на Пiвденному полюсi, так рiдко бувають свята.

-- Тодi я дам тобi одну пораду: спитай у лосося Людвiга. Вiн саме тепер прибув у нашi краї. Людвiг багато подорожував, i взагалi, це великий мудрець.

Отож ведмiдь Балдуїн подався шукати лосося Людвiга. Де тiльки мiг, вiн, опустившись на крижину, стромляв голову у воду й роздивлявся, чи нема там де лосося Людвiга. Але так нiде й не побачив.

Аж на другий день у салонi-перукарнi свого двоюрiдного брата Роберта дiзнався Балдуїн, де можна знайти Людвiга. (В жiночiй перукарнi можна дiзнатися майже про все.) Правда, порозумiтися з лососем Людвiгом було не так просто, бо той погано знав говiрку Пiвденного полюса. Проте вiн таки дав Балдуїновi пораду:

-- Великий каракатиця робить свiй канiкуль на Пiвденний полюс, -сказав вiн бiлому ведмедевi. -- Вона виробив дуже чимало чорнила. Вона фарбувати твоя хутро на фрак.

-- Чудова iдея! -- ревнув бiлий ведмiдь. -- А де вона, та каракатиця?

-- Найчасто пiвдень вiд Тюленячий острiв... у один малий пiдводний житло в скелi, що зветься "Тиха ущелина".

Балдуїн шубовснув у воду, поплив до Тюленячого острова, пiрнув, знайшов у скелi ущелину й попросив каракатицю, що там сидiла, випливти на поверхню для важливої розмови.

Каракатиця, що була страшенно до всього цiкава, не забарилася i справдi випливла з ущелини й вистромила з води голову якраз бiля крижини, на якiй сидiв навпочiпки ведмiдь.

-- Сцо сталося, ведмедю? -- спитала вона. -- Яка там у тебе до мене важлива розмова?

-- Пiнгвiни влаштовують вечiр, -- вiдповiв Балдуїн. -- Але туди треба йти у фраку, а в мене його немає. Менi ж так би хотiлось туди пiти! Адже на Пiвденному полюсi дуже рiдко бувають свята.

-- А в мене сцо -- повна комора фракiв? -- прошепеляла каракатиця. (Каракатицi всi шепеляють.)

-- Зате в тебе є чорнило, i ти можеш так пофарбувати моє хутро, що на менi наче буде фрак. Ну, що скажеш?

-- Вазка робота, ведмедю, але, сказати правду, вона менi до вподоби. Лягай лисень отут на кризинi. Я споцатку пофарбую тобi один бiк, тодi спину, а тодi другий бiк.

Доклавши страшенно багато працi й чорнила, каракатиця так пофарбувала Балдуїна, неначе вiн справдi вдягнувся у фрак.

-- Найглибша дяка тобi, каракатице! -- вигукнув вiн. -- Отепер-то вже я хоч раз та пiду на свято!

-- Та гляди з не скоц у воду, -- вже навздогiн йому прошепеляла каракатиця. -- Бо змиється цорнило!

-- Добре, я глядiтимуся! -- озирнувшись, кивнув головою ведмiдь. Обережно перестрибуючи з крижини на крижину, вiн подався до свого двоюрiдного брата Роберта, щоб той навчив його, як треба поводитися на пiнгвiнячому святi.

Вiдбувалося воно увечерi. Пiнгвiни навмисне загадали всiм прийти у фраках, бо волiли розважатись у товариствi самих своїх. Ведмедiв i тюленiв вони вважали вульгарними.

Пiнгвiни й пiнгвiнки, що стояли невеличкими гуртками й розмовляли чи подзьобували риб'ячий салат iз маленьких, вигадливо розставлених крижаних вазочок, були трохи збентеженi, коли на їхнє свято з'явився бiлий ведмiдь у бездоганно припасованому фраку.

Не прийняти його було неможливо, бо вбраний вiн був як годиться, але й прийняти не хотiлося, бо ведмiдь у фраку однаково ведмiдь. Отож його просто не помiчали.

Коли Балдуїн пiдходив до котрогось iз гурткiв i казав, -- достоту так, як навчив його Роберт: "Добрий вечiр, шановнi панi! Добрий вечiр, шановнi панове!" -- гурток умить розпадався i пiнгвiни поодинцi приставали до iнших гурткiв.

Кiнець кiнцем Балдуїн опинився сам-самiсiнький. Здоровенний i зневажений, стояв вiн посеред пiнгвiнячого свята, господарi якого тепер особливо жваво, можна сказати, шалено, гомонiли мiж собою.

Отодi-то Балдуїн, який палко чекав цього свята, розлютився.

-- Оце такi тут звичаї? -- визвiрився вiн на найближчого пiнгвiна. -- Оце так тут приймають гостей?! Оце так вiдповiдають на ввiчливе привiтання?!

-- Я ще не мав честi почути вiд вас привiтання, -- сказав пiнгвiн. -- Та залюбки привiтаюсь перший. Добрий вечiр!

-- Добрий вечiр! -- спантеличено буркнув ведмiдь. Пiнгвiн люб'язно кивнув йому головою i тут-таки приєднався до гуртка своїх одноплемiнцiв, захоплених розмовою.

А Балдуїн, уже втративши надiю взяти участь у пiнгвiнячому святi, шубовснув у воду з берега непривiтного Острова Пiнгвiнiв, -- вода миттю зробилася чорна, -- i поплив, сам-один, без фрака, як завжди ведмiдь ведмедем, -- до рiдної спальної крижини.

Коли другого дня моржиха запитала, як йому тулялося на вечорi в пiнгвiнiв, вiн тiльки й сказав:

-- Ведмiдь -- це не пiнгвiн!

-- Та вже ж! -- усмiхнулася моржиха. -- Ведмiдь -- це ведмiдь, у фраку вiн чи без фрака.

I попливла до Робертового салону для бiлих ведмедиць, щоб докладно розповiсти, як Балдуїн ходив на вечiр до пiнгвiнiв.

Прадiдусь знов закурив люльку, що встигла погаснути, й спитав:

-- Тепер ти розумiєш, Хлопчачок, чому герой цiєї iсторiї -- не герой?

-- Герой цiєї iсторiї -- ведмiдь. Але на святi вiн же не був нiяким героєм, прадiдусю.

-- Щира правда. Ведмiдь на святi в пiнгвiнiв поводився аж нiяк не героїчно. А ось хто був там героєм, ти знатимеш, коли я розповiм тобi цю iсторiю вдруге.

-- Цю саму казочку розповiсте ще раз?

-- Авжеж, Хлопчачок, тiльки по-iншому. Ось слухай. Вiн, своїм звичаєм, затягся з люльки, а тодi неквапливо почав розповiдати.

КАЗКА ПРО ПIНГВIНА ТА ВЕДМЕДЯ

Пiнгвiн Педро, як завжди, в бездоганно припасованому фраку, стояв i розмовляв з пiнгвiнкою Есмеральдою.

-- Тепер у нас на Пiвденному полюсi дуже рiдко бувають вечори з запросинами, -- сказав вiн мiж iншим. -- Свiтське життя нинi зовсiм не те, що колись.

-- I не кажiть! -- загомонiла Есмеральда. -- Але я знаю, чого воно так. Я зрозумiла, в чому рiч.

-- Тодi дозвольте запитати вас: у чому ж? Пояснiть, доньє Есмеральдо!

(Пiнгвiни полюбляють iспанський придворний етикет, через те в них узвичаєнi iспанськi титули та iмена.)

I Есмеральда сказала:

-- Коли ми, пiнгвiни, влаштовуємо свої вечори, то на них приходить хто завгодно. Через нашу безмежну ввiчливiсть, любий доне Педро, завжди можна сподiватися до себе на вечiр першого-лiпшого моржа, морського слона, чайку й навiть бiлого ведмедя, -- одне слово, дуже непевних гостей! Отож i нашi вечори щоразу обертаються на казна-що! Напевне, колонiя з часом муситиме вiдмовитись вiд будь-яких свят. (Пiд колонiєю донья Есмеральда розумiла крижаний Острiв Пiнгвiнiв, уважаючи його серцем Всесвiту.)

-- Ми ж можемо влаштувати вечiр для самих лише пiнгвiнiв! -обурився дон Педро.

-- Це було б украй нечемно, любий доне Педро!

-- Тодi треба зробити так, щоб не порушувати правил чемностi! Оголосiмо, що всi мають з'явитися на наш вечiр у фраках: адже фраки носимо тут, на Пiвденному полюсi, тiльки ми, пiнгвiни!

Есмеральда дивилася на Педро, розтуливши дзьоба вiд захвату.

-- Це генiальний вихiд! -- вигукнула вона. -- На вечiр до пiнгвiнiв кожен має з'явитись у фраку! Iстинно генiальна iдея, любий доне Педро! Я негайно скажу про це всiм нашим дамам i панам!

Вона перевальцем побiгла, раз у раз спурхуючи (або, може, запурхала, раз у раз пiдбiгаючи перевальцем) до своїх i все гукала кожнiй зустрiчнiй пiнгвiнцi:

-- Ми влаштовуємо вечiр! Всi мають прийти у фраках! Що ви на це скажете?

Потiм вона оббiгала всiх знайомих пiнгвiнiв i кожному, багатозначно пiдморгуючи, повiдомила:

-- На найближчий наш вечiр неодмiнно слiд прийти у фраках! Що, хiба не генiальна це iдея?

За малу часину вся колонiя вже знала й захоплено обговорювала блискучу iдею дона Педро. Її негайно було втiлено в життя. На свiй вечiр пiнгвiни люб'язно запросили всiх мешканцiв Пiвденного полюса, однак усi запрошенi повиннi були прийти на вечiр у фраках.

Отак i правил чемностi дотримували, i жодному мешканцевi Пiвденного полюса, крiм пiнгвiнiв, побувати на вечорi не давали змоги.

Свято, заздалегiдь обмiрковане й чудово пiдготоване, з самого початку мало успiх. Дона Педро, якому набiгла така щаслива iдея, всi вiтали як героя вечора.

Аж зненацька у розпалi веселощiв серед пiнгвiнiв, на жах усiм, з'явився неотеса бiлий ведмiдь Балдуїн.

Та ще й одягнений у бездоганний фрак!

-- Ну це вже занадто! -- в один голос прошепотiли всi панi пiнгвiнки.

-- Нечувано! -- просичали усi панове пiнгвiни.

Лише дон Педро й тепер не розгубився.

-- Збирайтеся в гурточки, жваво розмовляйте мiж собою, на ведмедя не зважайте, -- порядкував вiн. -- Переказуйте iншим!

Йому всi скорилися негайно, й за хвилину, куди лишень ведмiдь потикався, всюди гурточки пiнгвiнiв жваво розмовляли мiж собою i зовсiм його не помiчали.

А що в багатьох серця пiд фраками заходились вiд страху, таке Балдуїновi й на думку не спадало.

Та мало не кожний пiнгвiн нишком затремтiв вiд жаху, коли Балдуїн раптом ревнув, перекриваючи розмови:

-- Оце така у пiнгвiнiв чемнiсть?!

Завмираючи вiд переляку, пiнгвiни, проте, крадькома дивились, як та велетенська почвара посунула прямiсiнько до дона Педро, й раптом усi здригнулися вiд звуку ведмежого голосу:

-- Оце так у вас приймають гостей?! -- ревнув вiн. -- Оце так вiдповiдають на ввiчливе привiтання?!

Пiнгвiни й дух притаїли. Серця в усiх калатали, мов несамовитi. I лише дон Педро був видимо спокiйний.

-- Я ще не мав честi чути вiд вас привiтання, -- бадьоро вiдповiв вiн. -- Але я залюбки привiтаюся з вами перший. Добрий вечiр!

Коли ведмiдь, -- вiд несподiванки майже нечутно, -- прогув "Добрий вечiр!", дон Педро ввiчливо всмiхнувся i тут-таки знову пристав до одного з гомiнких гурткiв своїх одноплемiнцiв.

-- Розмовляйте! Розмовляйте! -- прошепотiв вiн.

I тодi, пiдбадьоренi мужньою поведiнкою дона Педро, пiнгвiни знов вiдчули себе хазяями на своєму святi.

Побачивши, що ведмiдь розгубився, вони заторохтiли скiльки духу, раз у раз заходячись iз реготу, й навiть не здивувалися, коли непроханий гiсть, гнiвний i набурмосений, посунув геть.

-- Ну ж i втер йому носа дон Педро! -- у захватi загукали пiнгвiнки.

А всi панове пiнгвiни вiдтодi почали величати дона Педро -"кабальєро", що в пiнгвiнiв є найвищим почесним званням.

Та зараз славний пiнгвiн недбалим помахом лiвого крильцяти припинив усю шану й хвалу.

-- З цими нечемами просто треба вмiти поводитися, -- проникливе зауважив вiн. -- Якщо ти не розгубишся в скрутну хвилину, вони враз присядуть!

Прадiдусева люлька ще курилася, коли вiн скiнчив розповiдь.

-- То тепер ти зрозумiв, хто був героєм на вечорi в пiнгвiнiв? -спитав вiн.

-- Та вже ж не хто, як дон Педро, прадiдусю. Тепер ви розповiли цю казочку мовби з погляду пiнгвiнiв, i тому це добре видно. Але менi не дуже подобається такий героїзм.

-- Менi також, Хлопчачок. Бо це -- салонний героїзм. Його цiнують там, де дiлять усiх на людей у фраках i простоту. Такий собi пiнгвiн у фраку полюбляє збентежити гаданого простака так званим витонченим поводженням, а решта пiнгвiнiв оголошує свого родича героєм. Але ж пиха й становi забобони -- це не прикмети героїв. По-моєму, якраз навпаки: твердо стати проти будь-якого забобону, -- як Ян Янсен, -осьде справжнiй героїзм. А тепер пiдкинь лиш у грубку вугiлля, Хлопчачок!

Я з'їхав з отоманки, пошкандибав до грубки й заходився пiдсипати вугiлля, а сам думав про те, що ось Старий Хлопчак розповiв ту саму казку двiчi -- i обидва рази цiкаво й весело. От так штука! Менi й самому захотiлося щось таке втнути. Через те я не квапився, пiдкидаючи вугiлля, бо подумки складав вiрша, який пасував би до цiєї оповiдки. Потiм я розказав його прадiдусевi:

Той, хто за мудрих, за найкращих

Себе вважає та своїх,

У кого всi чужi -- ледащо,

Хто за нещасних має їх, -

Хай не витає в небесах -

Полуда в нього на очах!

-- Браво, Хлопчачок! -- засмiявся прадiдусь. -- Ти що старшаєш, то розумнiшаєш! Випадок рiдкiсний, але приємний.

-- Дякую за лаври! -- сказав я. -- А ви прочитаєте менi свою баладу, прадiдусю?

-- Ну, балада, -- завагався старий, -- це, мабуть, буде перебiльшення. Краще сказати -- баладка.

Вiн дiстав з кишенi списану паперову торбину й, коли я знову вмостився на отоманцi, прочитав:

Баладка про мишенят

-- Мишенята-мишенятка! -

Знай годинник цокотить. -

Лихо! Там, де ваша хатка,

Мурдiбурдi-кiт сидить!

Мишенята-мишенятка, -

Бачу вуса бiлi я!..

Лихо! Вискочило з хатки

Мишеня Цецiлiя!

Мишенятко, мишенятко

Ухопив котисько наш!

Заспiвали по бiднятку

Мишачий жалобний марш.

Мишенята-мишенятка,

Кiт i вас пiймає теж!

Стрiмголов летiти з хатки -

Це геройством не назвеш!

Прадiдусь заховав паперову торбинку до кишенi, а я сказав:

-- Гарна баладка, прадiдусю! Але ж вона про те, в чому немає героїзму.

-- Саме тому, Хлопчачок, i стає зрозумiло, в чому героїзм. Герой, наприклад, повинен умiти зважувати небезпеку, на яку вiн себе наражає. Наослiп кидатись назустрiч небезпецi, як мишеня Цецiлiя, -- то ще не геройство. До речi, менi оце згадалася оповiдка про короля та блоху. Я б хотiв...

Прадiдуся перебила горiшня бабуся. Вона гукнула нам з другого поверху:

-- До вас гостi! А за пiвгодини йдiть обiдати!

-- То я розкажу тобi цю оповiдку по обiдi, -- зiтхнув прадiдусь. -- А що ж це там до нас за гостi?

Тiєї митi у дверi постукали. Увiйшла по-зимовому вкутушкана -- в хутрянiй шапцi, в пальтi з хутряним комiром, з хутряною муфтою в руках i в облямованих хутром черевиках -- моя долiшня бабуся.

-- Добридень, Хлопчаки! Та й тепло ж у вас! -- засапано сказала вона, тодi поклала свої хутра на комод, сiла в крiсло й повела далi: -- Я приходила сюди нагору до крамницi, -- у Поя Сливи такi дешевi вовнянi шкарпетки! -- та й думаю собi: а зазирну лишень до хворих поетiв.

-- Красно дякуємо за честь, Анно! -- заявив прадiдусь i злегенька вклонився.

-- Щиро вiтаємо нашу давню музу! -- пiдхопив я.

-- То вам iз мене смiшки, еге ж, Хлопчаки? -- долiшня бабуся сказала це кумедно-сердито, як колись, -- тоном, який ми обоє так любили. -- З мене вам самi смiхи та хiхи, а як горiшнiй бабусi, то й вiршики читаєте!

-- Помиляєшся, Анно! -- вiдповiв їй прадiдусь. -- Ми їй не читали вiршика про Генрi та його вiсiмнадцять тiток -- вона пiд дверима пiдслуховувала!

-- Пiдслуховувала, кажете? Ой лишенько! -- Долiшня бабуся просто-таки жахнулася. (А ми ж добре знали, що вона й сама залюбки пiдслуховує пiд дверима.)

Вона заозиралася довкола, мов чогось шукала, -- чи не списаного вiршами паперу? -- й запитала:

-- А де ж той вiрш? Прочитайте його менi.

Я вже хотiв був сказати: "Авжеж! З радiстю!" -- та раптом згадав, що написав того вiрша на обкладинцi "Моряцького щорiчника" i їй нiзащо не можна його показувати: вона негайно повiдомить про це горiшню бабусю.

I прадiдусь, певно, думав, про те ж таки. Бо вiн квапливо сказав:

-- Вiрш про Генрi дужче пасує горiшнiй бабусi, а не тобi, Анно. Ти якась витонченiша, i тобi треба прочитати вiршi делiкатнiшi -скажiмо, про мишку, яка у вiчi котовi заявила, що вона про нього думає.

-- Цього ж вiрша i я не знаю! -- вигукнув я.

-- Так, Хлопчачок. Отож я вам i розкажу його обом. Слухайте! -Старий заплющив очi, трiшечки подумав i почав розказувати напам'ять:

Балада про мишку,

що прогнала кота

Сiреньку мишку -- лихо!

Спiймав котисько вмить,

I ось маленька тихо

Перед котом сидить.

Не писне, не пiдскочить,

Не кинеться бiгом, -

Сидить, уп'явши очi,

В мучителя свого.

Гукає кiт: -- Ну, мишкам

Годиться танцювать.

Завдай роботу нiжкам,

Нехай подрiботять!

I враз на мишенятко

Напав великий гнiв, -

У нього, кришенятка,

Аж нiс почервонiв.

Слова, давно готовi,

Вже рвуться iз грудей:

-- Що? Танцювать котовi?!

Та краще сто смертей!!

Поганцям догоджати

Шукай охочих десь!

Мене ж вам не зламати -

Я вмру, зберiгши честь!

Тремтiла з гнiву мишка...

Та гляне -- де ж це кiт?

Тихенько, тихо, знишка

Утiк -- пропав i слiд!

Так бiг, заткнувши вушка,

Аж хутро рвав нове...

А мишка-одчайдушка

I досi там живе!

Долiшня бабуся в захватi заплескала в долонi.

-- Хлопче! -- вигукнула вона. -- Та це ж пречудовий вiрш. А бiльш у вас таких нема?

-- Не можна передавати кутi меду, Анно, -- сказав прадiдусь. -- У мене правило -- не перегодовуй рiдних нi цукерками, нi вiршами. Он, може, Хлопчачок розкаже тобi вiрша про ведмедя й бiлочку. Я написав його кiлька рокiв тому. Ти ще пам'ятаєш його, Хлопчачок?

Я заплющив очi, подумав, згадав початок вiрша, хутенько повторив його подумки, тодi розплющив очi, заявив, що можу розказати вiршика напам'ять, i розказав:

Ведмiдь та бiлочка

Найдужчий в лiсi звiр ведмiдь

Був зовсiм не зухвалець,

Та примудрився наступить

Вiн бiлочцi на палець.

Не мовив, як звичай велить:

-- Даруй, ласкава панi! -

Не диво! Це ж тобi ведмiдь -

Манери в них поганi.

Хоч смiйся тут, хоч голоси...

Та бiлочка: -- Стривай-но!

Ану вернись i попроси

Пробачення негайно!

Ведмiдь iз дива аж спiткнувсь

Об кучеряву тую

I до маленької нагнувсь:

-- Як кажете? Не чую!

А бiлка, не шукавши слiв,

Знов голосок пiдносить:

-- Той, хто на ногу наступив,

Пробачення хай просить!

Нехай ти дужий колодiй,

Мене тобi й не видко, -

Такi манери, пане мiй, -

Це, знаєш, просто бридко!

Отак у лiсi на валу

Стояла бiлка боса

I лапку тицяла малу

Бурмиловi пiд носа.

Бурмило бiлки не жене,

Оторопiвши з дива,

Та як ревне: -- Прости мене,

Сусiдко милостива!

А бiлочка: -- Гаразд, гаразд! -

Вiдказує поважно. -

Та не забудь -- на другий раз

Дивись кругом уважно!

-- Та не забуду! -- їй ведмiдь

Сказав iз смiхом дружнiм.

Той i ведмедика навчить,

Хто вмiє бути мужнiм!

Коли я скiнчив, долiшня бабуся спершу трохи помовчала, а тодi тихенько запитала:

-- Ви -- справжнi, великi поети, еге ж, Хлопчаки?

-- Бачиш, Анно, те, що нам хочеться повiдомити комусь, ми вмiємо сказати вiршами, -- вiдповiв прадiдусь, -- i, звичайно, робимо це краще, нiж Паульхен Пенк, що ото складає вiршованi привiтання молодятам. Це правда. Але так само правда й те, що ми не такi великi поети, як добродiй Гельдерлiн, якого ти не знаєш.

-- Це чи не той добродiй Гельдерлiн, що часто приїжджає сюди на курорт? Такий здоровий, чорний, завжди грає в тенiс.

-- Нi, Анно, не той, -- засмiявся прадiдусь. -- Той Гельдерлiн уже давно помер. Бо й великi поети вмирають.

Долiшня бабуся зiтхнула (вона любила зiтхати). А далi горiшня бабуся гукнула нас обiдати.

Ми, звичайно, пропустили вперед долiшню бабусю, а самi, навантаженi її хутрами, пошкандибали вниз слiдом за нею. Дорогою прадiдусь потихеньку спитав мене:

-- Ти розумiєш, який саме героїзм описано в обох цих вiршах?

-- По-моєму, це те, що називається "не хилити голови перед силою".

-- Так, Хлопчачок, можна називати це й так. А можна -- двома словами: громадянська мужнiсть. Вона часом буває потрiбна навiть у спiлкуваннi з твоєю горiшньою бабусею.

Цi слова прадiдусь прошепотiв уже внизу -- вiн тiльки-но стулив губи, як горiшня бабуся вказала кожному його мiсце за столом.

Їли ми солянку з сушеної риби, картоплi, цибулi та солоних огiркiв. Цю страву завжди готували в нас у тi днi, коли наш катер вирушав до Гамбурга.

По обiдi прадiдусь лiг годинок на двi вiдпочити, а я знов побрався на горище писати вiрш про громадянську мужнiсть. Виходило непогано, бо солянка -- страва не дуже тяжка. Писав я, зрозумiло, на шпалерах.

Коли, вже надвечiр, прадiдусь i собi вибрався на горище, я сказав йому:

-- Шпалери стали дорожчi: на зворотi вже є новий вiрш -- "Балада про короля та пастуха". Хочете послухати?

-- Нi, Хлопчачок, спершу послухай оповiдку про короля та блоху, яку я збирався розповiсти тобi перед обiдом.

Не закурюючи цього разу люльки, без довгого вступу, вiн, сидячи в крiслi на колесах, розповiв:

ОПОВIДКА ПРО КОРОЛЯ ТА БЛОХУ

Був собi в давнину король, який страшенно гидував блохами та блощицями. А тодi не було нi порошкiв, анi розприскувачiв проти цих настирливих комах, через те навiть королiв кусали блохи та блощицi. I лише одного короля вони майже нiколи не кусали. Бо вiн щовечора, перш нiж лягти спати, як стiй, в усiх своїх королiвських шатах, залазив у ванну. I коли яка блоха (або яка блощиця) заблукала вдень у королiвському вбраннi, вона, злякавшись води, миттю вискакувала на поверхню, а там її враз хапав особливо спритний Двiрський Ловець Блiх. Отодi його величнiсть мiг рушати на спочинок, не боячись нестерпних комах.

Слава про короля, якого майже не кусали блохи, розiйшлася помiж людьми й помiж комахами.

I ось одна блоха постановила собi дозолити саме цьому королевi! Намiр, можна сказати, героїчний, коли не забувати про несхибного Двiрського Ловця Блiх: адже для блохи тут iшлося про життя i смерть!

А проте ця блоха перейшла (чи то перескочила) вiд слiв до дiла, а саме: стрибонула в королiвський чуб.

Цiлiсiньку днину висидiла вона в королiвському чубi, анi ворухнувшись. Одного разу її замалим було не придушило важезною королiвською короною, але вона встигла вiдскочити й сховатися в хащах королевої чуприни.

Увечерi, коли король, як звичайно, влiз в усьому вбраннi у ванну, блоха таки набралася страху. "Ану ж, -- думала вона тремтячи, -- цей король пiрне у воду з головою?" На щастя, такого не сталося. Блоха вийшла сухою з води й опинилася в королiвськiй спальнi.

А тiльки-но його величнiсть вiдпустив Двiрського Ловця Блiх i проказав молитву на сон грядущий, блоха, зголоднiла за день, вискочила з королiвської чуприни, пострибала по потилицi, залiзла пiд королiвську нiчну сорочку й досхочу напилась королiвської кровi.

Вiдчувши, що його щось укусило, король залементував, мов несамовитий. На той лемент негайно пригнався Двiрський Ловець Блiх i тут-таки щонайпильнiше обстежив королiвську нiчну сорочку.

Та тiльки марно. Бо блоха вже знов сидiла добре схована в короля в чубi й навiть задрiмала. Нiкому й на думку не спало шукати блоху в чупринi його величностi.

Цiлiсiнький тиждень глузувала хитра блоха з короля, королiвського Ловця Блiх i всiх двiрських комахознавцiв, що їх король закликав на допомогу. А на восьму нiч вона так розперезалася, що пострибала з чуба вниз не звичайним своїм шляхом -- потилицею, а по обличчi. Цього разу король вчасно вiдчув, як вона стрибала, вгледiв її на кiнчику свого носа й -- хап! -- спритно спiймав двома пальцями.

-- А що, попалася-таки? -- гукнув його величнiсть. -- Тепер не втечеш!

Та зненацька королю спало на думку, що ця блоха, вважай, уже королiвської кровi. А в законi виразно сказано, що кожна особа королiвської кровi має одержувати при дворi житло й платню.

-- Закон є закон, -- зiтхнув король.

Вiн подзвонив у дзвоник, викликав камердинера та Ловця Блiх i, гордовито показавши спiйману блоху, скрушно промовив:

-- На жаль, ця блоха вже королiвської кровi. Нехай двiрський коваль скує їй золоту корону й золоту клiточку. Один раз на день я власною королiвською персоною годуватиму її, просунувши їй крiзь грати кiнчик мого пальця. Робiть, як звелено!

Отож Двiрський Ловець Блiх узяв блоху пiд свою опiку й держав у коробочцi з дiрочками для повiтря, поки зробили золоту корону й золоту клiточку.

Вiдтодi блоха королiвської кровi живе в королiвському палацi всiм на подив i на заздрiсть i з ранку до смерку проклинає власний героїчний подвиг, що зробив її невiльницею золотої клiтки.

Аж тепер прадiдусь знову заходився коло люльки.

-- От на думцi крутиться те слово, яким слiд назвати подвиг цiєї блохи, -- промимрив вiн, -- а нiяк не згадаю. Вiд давньої назви кiннотника...

-- Може, "гусарство"? -- нерiшуче сказав я.

-- Так, Хлопчачок! -- вигукнув старий. -- Так, саме воно! Ти добре знаєш мову! Саме "гусарство" хотiв я сказати. Бо те, що зробила блоха, таки й було гусарство. Для нього потрiбна вiдвага, дотепний розум i самовладання.

-- То такi "гусари" -- вже й герої, прадiдусю?

-- Гм... -- Люлька тепер знов мирно курилася. -- Бачиш, Хлопчачок, хто зважується на такi гусарськi витiвки, той справдi виявляє певний героїзм. Вiн не наослiп кидається в пащу небезпеки, вiн зважує небезпеку розумом. Але ж ця блоха вчинила свiй гусарський подвиг, власне, тiльки з любовi до небезпеки. А шукати небезпек заради просто небезпек, по-моєму, не дуже мудро. Нiкому це нi до чого.

-- I в пастуховi з моєї балади є гусарство, -- сказав я, -- а проте, може, вiн -- справжнiй герой? Прочитати вам баладу, прадiдусю?

-- Ну, як вона про гусарство, Хлопчачок, то прочитай.

I я прочитав зi звороту шпалери:

БАЛАДА ПРО КОРОЛЯ ТА ПАСТУХА

Всiм казав король Петринiй

У далекi давнi днi:

-- Люди в будь-якiй країнi

Упадуть до нiг менi.

Буде влада скрiзь моя,

Всюди паном буду я!

А пастух один, бiдаха,

Нахваляння цi почув.

-- Ну, -- промовив, -- це-то птаха!

Стiй же, я його провчу!

Чи король, чи хто простий, -

Зневажати нас не смiй!

Пастуховi-бо в челяднi

Розповiли молодцi,

Що король не день, не два днi

Носить маску на лицi.

I пастух:

-- От, як живу, -

Маску з нього я зiрву!

Став вiн лестощiв учитись

Вiд свiтання й до зорi

(Не кривiться: не пробитись

Без облуди при дворi!) -

Вже державцевi навiк

Вiн найближчий чоловiк!

Ось одного разу й каже

Наш пастух, немов у жарт:

-- Мiй владарю, все поважне

Хоч на мить забути варт.

А змiнiм для смiху роль:

Ви -- пастух, а я -- король.

В першу мить вiд жарту того

Геть король позеленiв,

Ну а потiм -- нi, нiчого -

Обернув на ласку гнiв.

Зуби блиснули дрiбнi:

-- Помiняймось, чом би й нi?

Мов дитя в цiкаву казку,

Поринає в гру король,

Золоту скидає маску

I корону й каже: -- Зволь! -

Перебрались -- раз та два.

Тут i сталися дива.

Як гукне пастух до варти:

-- Гей, хапайте чужака! -

Ну, оце-то вже не жарти,

Анi забавка яка...

Наш король заголосив

(Знав би -- маски не носив!)

Вже за мурами темницi

Пiд замком король сидить,

А в палацi -- подивiться! -

З пастухом iде обiд.

Коли враз (i так бува!)

З себе маску вiн зрива!

-- Придивiться-но, -- гукає, -

Не король я зовсiм, нi!

Я пастух, що тiльки й має

Сонце, степ, зiрки яснi.

Ваша варта -- ой-ля-ля! -

Посадила короля.

Я науку дав, тирану.

Дяка ж вам за хлiб, за сiль, -

Бiльш не хочу я обману

I пiду собi звiдсiль,

Ви ж приймiть це все за сон

Знов садiть його на трон.

Та народ гукнув: -- Не треба

Нам тирана королем!

Раз ти любиш сонце й небо,

Ми тебе собi берем!

Надягай же маску знов,

Нами прав i будь здоров!

Та пастух вiдмовив: --Люди!

Ось вам вiдповiдь моя:

Коли править вами буду,

То без маски буду я! -

Знявся гомiн мiж людьми:

-- Слава, слава, згоднi ми!

Утiшались бiднi люди,

Що король у них -- пастух,

Бо скiнчився дух облуди

I повiяв правди дух.

То зривай же й ти в життi

Маски простi й золотi!

Коли я скiнчив, прадiдусь тiльки вигукнув:

-- А, бодай йому! -- Бiльше нiчого.

Та вiд цього "А, бодай йому!" я хтозна й як запишався, бо це означало, що моя балада сподобалася прадiдусевi. Вiн згодився, що пастух -- справжнiй герой.

-- На це завжди треба неабиякої мужностi -- зривати маски з можновладцiв цього свiту. А коли в людини ще й дотепний розум, як у твого пастуха, коли вона важить життям, та ще й не з честолюбства, а з обурення несправедливiстю, -- то це вже не гусарство -- це героїзм.

-- А герой неодмiнно чинить добро, так, прадiдусю?

-- Здебiльшого так.

Старий пiд'їхав на своєму крiслi до вiкна й задивився на темне море й низку вогнiв над причалом.

-- Героїчнi вчинки, -- сказав вiн, -- це наче отi вогнi внизу, -дороговкази у свiтi несправедливостi й сваволi, їхнє свiтло додає вiдваги людям.

Поглянувши на прадiдусеве обличчя на тлi вiкна -- сиву чуприну, великий нiс, бороду, -- я раптом подумав собi: "Може, оце такий був iз себе Гомер, що понад двi тисячi рокiв тому описав подвиги давньогрецьких героїв?"

I тому я попросив прадiдуся прочитати з зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi якийсь його вiрш про Геракла.

Як кожний поет, прадiдусь не змусив себе довго умовляти.

Вiн попросив мене увiмкнути свiтло, що я й зробив. Маленьку кiмнатчину залило яскраве свiтло, шибки обернулися на дзеркала, а Гомер -- на мого прадiдуся.

Старий узяв з комода зошит, трохи погортав його й сказав:

-- У твоїй баладi пастух, щоб зiрвати маску з короля, пустився на хитрощi. От i я прочитаю тобi вiрша про те, як Геракловi одного разу також довелося пуститися на хитрощi.

I вiн, поклавши зошита на бильце свого крiсла, прочитав:

Балада про Геракла та амазонок

Геракл у днi старовини,

Як з мiфiв нам вiдомо,

Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

От якось мусив вiн пiти

До амазонок, дiти,

Щоб звiдти пояс принести

Царицi Iпполiти.

Отож i вирушив, сумний,

З вояцьким легiоном

Туди, де мешкали вони, -

До царства амазонок.

Чого ж вiн був сумний такий? -

Спитаєте ви, дiти.

Бо там жили самi жiнки,

В тiм царствi Iпполiти.

Герою ж анi воякам

(Немає що й казати!)

Нiтрохи не хотiлось там

З жiнками воювати.

Та вже сумуй чи не сумуй -

В палацi лиш освоївсь, -

Сказав: -- Царице, подаруй

Менi свiй срiбний пояс!

Цариця випнула губу:

-- Що, пояс? Я не знаю...

Хiба пiду, -- ти тут побудь, -

Фельдмаршалки спитаю!

Коли богиня Гера -- блись

В царицi бiля трону

I їй тихенько: -- Бережись:

Прийшов вiн по корону!

Тут Iпполiта як гукне,

Труснувши головою:

-- А, ти прийшов дурить мене?

Готуйся йти до бою!

I не оглянулись, коли

Кругом заклекотiло,

I амазонки, як орли,

Летiли в битву смiло.

Герой же кроку не ступив -

Вагався до останку,

А потiм спритно захопив

Фельдмаршалку за бранку.

На скелю вiн її вiднiс,

Де лиш орли гнiздились,

Пiдняв i позирає вниз,

Де амазонки бились.

-- Ой-ой, не кинь її, нi-нi! -

Почулось ту ж хвилину.

-- Вiддайте пояса менi,

I я її не кину!

-- Фельдмаршалка потрiбна нам!

Гукнула Iпполiта, -

Верни її в палац мiй сам

I пояса вiзьми там!

Отак скiнчилася вiйна

(Герой зробив це тонко!).

О Iпполiто чарiвна,

Прегорда амазонко!..

Уже ти з трону устаєш

I, не зронивши й звуку,

Герою пояс подаєш,

А вiн цiлує руку

I каже: -- Дяка щира вам! -

Вклоняється їй чемно,

Дає чолом усiм жiнкам -

I в путь, поки не темно...

Тому-то у старих книжках

Натрапить, хто охочий:

Геракл на їхнiх сторiнках -

Приборкувач жiночий!

Коли прадiдусь згорнув зошита, я засмiявся i сказав:

-- Ну, це був веселий подвиг! Бувають веселi подвиги чи нi, прадiдусю?

-- Та скiльки завгодно! Знаєш що? Поговорiмо про це докладнiше завтра, Хлопчачок! Сьогоднi ми вже чимало з'ясували про героїв. Твердо знаємо, що iнодi ступити на незнану землю, спалити за собою всi мости -- справжнiй геройський подвиг. Ти показав це у вiршi про Генрi та його вiсiмнадцятьох тiток. А можна було б показати це й на прикладi Христофора Колумба. З'ясували ми також те, що громадянська мужнiсть, людська гiднiсть перед лицем можновладцiв -- то героїзм. Правда, герої можуть бути i такi, як твiй пастух, i такi, як пiнгвiн.

-- I те, що не всяке гусарство -- це геройство, прадiдусю.

-- Так, Хлопчачок. А завтра помiркуємо про те, чи завжди героїчний вчинок -- смертельно поважна справа, чи бувають i веселi героїчнi вчинки. Сам я хотiв би про це помiркувати просто зараз. А ти пiди вниз та пограй з горiшньою бабусею в лото. Вона так любить лото, а нам треба бути уважними до неї.

-- Та вона ж махлює! -- вигукнув я. -- Вона обмахлює будь-кого на островi!

-- Тодi махлюй i ти, Хлопчачок! Але стережися! Горiшня бабуся страх сердиться, коли помiтить, що хтось махлює.

Я, зiтхаючи, пошкутильгав на другий поверх грати з горiшньою бабусею в лото. Та цього разу навiть не дiйшло до гри. Унизу я почув голоси, що линули з їдальнi. Там два дуже менi знайомi голоси, здавалося, читали по черзi якийсь вiрш.

Тодi я стиха пiдкрався до дверей їдальнi й прислухався, хоча в коридорi стояв добрячий холод.

Не хто iнший, як двi мої бабусi розказували напам'ять Шiллерову баладу "Рукавичка". Коли одна збивалася, то враз пiдхоплювала друга. Вони проказували вiрша так палко, наче перебрали яєчного лiкеру. Аж ось долiшня бабуся пiднесено закiнчила:

Рукавичку в лице їй жбурнув юнак:

-- Не потребую ваших подяк. -

I покинув її ту ж хвилину.

Пiсля цього обидвi старенькi дами заплескали самi собi в долонi, похвалили одна одну й заходились гомонiти... про героїв.

А що я сьогоднi наслухався про героїв по зав'язку, то вже хотiв був чкурнути звiдти, та розмова несподiвано звернула на iнше.

-- Мабуть, наш старий не проживе, -- сказала горiшня бабуся. -Хвороба його тяжча, нiж вiн думає. Хлопчачковi я про це сказати не можу. Завтра прийде лiкар. Хлопчака на той час треба десь вирядити з дому. Я йому скажу, що ти запрошуєш його на каву з тiстечками, Анно.

-- Що це ти, Маргарето! -- почув я голос долiшньої бабусi. -- У нього ж болить нога!

-- Нехай трохи прошкандибається до вас наниз. Молодому не буде й вади!

Менi зразу вiдхотiлося слухати далi. Я тихо пошкутильгав на другий поверх i залiз у постiль.

Тiєї ночi я не мав бажання нi читати, нi писати i заснути нiяк не мiг, бо менi все не йшло з думки, що настане такий день, коли в мене бiльше не буде прадiдуся.

СЕРЕДА,

в яку ми смiємося, бо нам сумно.

Отож цього дня мовиться про веселих героїв.

Мiж iншим виявлено, що долiшня бабуся

марить фальшивими героями,

з'ясовано, що тi, чиїм фахом є

смiшити iнших, часто невеселi люди;

показано, що Геракл був героїчний трудiвник

i що кабанчик з годинником на ратичцi -

не просто химерник знiчев'я.

Закiнчується день цiлком несподiвано -

молитвою.

Добре напуганого -- в зимовому пальтi, шапцi-вушанцi, з товстим шарфом на шиї -- вирядили мене другого дня вранцi до долiшньої бабусi.

Я нiчим не виказав, що знаю про недугу прадiдуся й про те, що має прийти лiкар. Прадiдусевi я сказав якомога веселiше:

-- Знаєте, наша долiшня бабуся також цiкавиться героями. Як спитає про щось таке, розповiм їй про якогось кумедного героя. Ми ж сьогоднi й так i так говоритимемо про веселi подвиги.

-- Авжеж, Хлопчачок, -- вiдловiв прадiдусь. -- А тим часом i я тут помiркую про кумедного героя. Може, й складу якусь оповiдку. А пiсля обiду розповiм її тобi.

-- Згода, прадiдусю!

Ми розлучилися смiючись, хоча обидва знали, що сьогоднiшнiй лiкарський огляд -- рiч дуже поважна.

I все ж таки дорогою в долину, -- п'ята в мене болiла, i я, замiсть шкутильгати наниз сходами, з'їхав фунiкулером, -- поки я в добрячий мороз i вiтер того дня дибав голою каштановою алеєю до оселi долiшньої бабусi, яка так любила смiятися, менi на думку, попри весь страх за прадiдуся (а може, саме через цей страх), спадало все саме тiльки веселе. Коли я зайшов до великого жовтавого будинку пiд двома каштанами, мене, як завжди, привiтав, мало не збивши з нiг, старенький сенбернар Уракс.

-- Дорогою в мене почав складатися вiршик, -- оговтавшись, сказав я долiшнiй бабусi: -- Можна менi пiти на горище й там придумати кiнець?

-- Тiльки щоб потiм прочитав його менi, Хлопчачок, добре? I дай слово честi, що не будеш занадто себе виморювати. Твоя голова ще дуже замала для великих думок.

-- Слово честi, бабусю! -- врочисто пообiцяв я. -- Нiяких великих думок у мене в головi немає. Я просто бавлюся.

-- Ну то роздягайся, повiсь усе на вiшалку й гайда на горище. Ураксе, геть на мiсце!

Старенький пес жалiбно поглянувши на мене, потюпав у вiдчиненi дверi до Пташиної кiмнати, де були розставленi пiд склом опудала пташок i де взимку стояла Ураксова будка. А я побрався на горище й, наробивши там гуркоту, влаштувався нарештi в малiй кiмнатчинi пiд дахом, витяг з кишенi теслярського олiвця, якого прихопив iз дому, й заходився писати вiрша на бiлiй стiнi, бо в долiшньої бабусi менi було вiльно робити що заманеться. Крiм того, я ще придумав одну оповiдку й записав її на зворотi велетенського плаката, який запрошував на перегони вiтрильникiв, що вiдбувалися тридцять рокiв тому, -- плакат, скручений сувоєм, лежав на канапi.

Десь о другiй на горище вибралася моя долiшня бабуся. Уракс, ще й досi з повними жалю очима, дрiботiв за нею.

-- Що це з Ураксом? -- спитав я. -- Чого вiн на мене дивиться з таким докором?

-- Бо ти ж колись i його брав на горище вiршувати, -- пояснила долiшня бабуся. -- А тепер вiн, мабуть, здається тобi дуже старим, от йому й гiрко.

-- Стривайте, бабусю! -- скрикнув я. -- Ви ж самi прогнали його в будку! А я його нiколи й не думав брати на горище. Бо собаки заважають вiршувати!

На це вона цiлком несподiвано сказала:

-- То тобi не до душi старi собаки?

-- Отакої! -- обурився я. -- Уракса я люблю так само, як i любив. I потiм -- менi куди краще бавитися з прадiдусем, нiж iз своїм товаришем Джоннi-Свистуном. А тим часом нашому Старому Хлопчаковi вiсiмдесят дев'ять, а Джоннi-Свистуну чотирнадцять!

-- Правда твоя, Хлопчачок, я про це якось не подумала. Ти ж поет, а це зовсiм iнша рiч. То що ти там звiршував?

-- Про героя, бабусю. Оно на стiнi.

Вона, вдавано жахнувшись, сплеснула руками:

-- Ви, поети, що рiк то дужче одбиваєтеся глузду! Ти це вже пишеш вiршi на стiнах?.. Ну ж бо прочитай. Я не взяла окулярiв.

Тодi я став навколiшки бiля Уракса й, гладячи його по довгiй шерстi, щоб помиритися, прочитав:

Балада про Мартiна Мойрера

З героїв вiн герой був

Та ще й шукач пригод.

-- Наш славний Мартiн Мойрер! -

Гукав народ.

На рингу нездоланний,

Невтомний на авто:

Нiколи не здогнав би

Його нiхто.

Вiн був стрiлець умiлий:

У птаха, що летiв,

I в скроню б легко вцiлив,

Якби схотiв.

Пiдводник, i сапер вiн,

Й пiлот -- i все один.

А треба, то й шпалер вам

Наклеїть вiн.

А грає! А готує!

Ну просто... просто ох!

Танцює i жартує,

Немов сам бог.

Його любили дiти,

I мавпи, й свiт увесь,

I, нiде правди дiти,

Ще й власний пес:

Зубиська -- грiзна зброя,

А сам -- пекельний змiй!

Смiшило це героя:

-- Страшненький мiй!

Не однiї пригоди,

I слави, i тривог,

Знегоди й невигоди

Зазнали вдвох.

Дивитись вибiгали

Усi:

-- Герой iде! -

Та зроду не здибали

Його нiде.

I ти не мрiй: "Ось Мартiн

Iде i пса несе!" -

Бо вигадав їх автор,

Оце й усе.

Коли я скiнчив, сенбернар Уракс був видимо втiшений баладою i вже не поглядав на мене з докором. Зате долiшню бабусю мiй вiрш нiтрохи не тiшив.

-- Як ти смiєш кепкувати з такої чудової людини ще й казати, що таких узагалi не буває на свiтi? -- обурювалася вона. -- Я, наприклад, страх люблю читати книжки про таких людей. Згадай-но вiдважних рицарiв! Згадай благородного Зiгфрiда!

-- А прадiдусь каже, що Зiгфрiд зовсiм не герой, -- швиденько сказав я. -- I по-моєму, це смiх -- герой за фахом! Я ось на цьому плакатi написав маленьку оповiдку про одного кумедного рицаря... Хочте послухати?

Проти цього долiшня бабуся не могла встояти. Щось промимривши про холодну картоплю й вистиглу тушену моркву, вона покiрно бухнулась у крiсло -- благеньке крiсло-гойдалку -- й зiтхнула:

-- За цими поетами усе в господi йде шкереберть... То читай уже, Хлопчачок.

Тодi й я сiв на величезний моток линви, зачекав, поки Уракс умоститься в мене бiля нiг, i став читати:

ОПОВIДКА ПРО

НЕПЕРЕМОЖНОГО РИЦАРЯ ПАМПУШОТА

Хто народився сином рицаря, тому й самому доля прирекла колись та стати рицарем. Дарма що вiн, скажiмо, куди дужче любив спiвати пiсень або грати на арфi, йому доводилось навчатися мистецтва турнiрного бою -- верхи на конi й зi списом у руках. А пiснi нехай спiвають мандрiвнi спiваки -- мiннезiнгери.

Колись в одного рицаря народився син. Назвали його Пампушотом. Вiн змалечку був пухкенький i вайлуватий, та таким лишився й на цiлий вiк. I цiлий вiк полюбляв вiн їсти всiлякi ласощi та спiвати пiсень i складати вiршi. А рицарство його ну аж нiяк не вабило.

Та, на жаль, був вiн сином рицаря й мусив навчатися фехтувати, їздити верхи, стрiляти з лука та всякого iншого марного рицарського дiла. Пампушот часто думав собi: "Нiж учитися такого безплiдного ремесла, то краще вже спiвати й вiршувати!" Одначе Пампушотiв батько був немилосердний. Вiн посилав сина на соколинi лови й полювання на оленiв, раз у раз змушував битися на списах задля майбутнiх турнiрiв. Лише вечорами Пампушотовi дозволено було бренькати на гiтарi, стоячи пiд балконом у високородних дам, таких само гладких, як i дурних, i виливати в жалюгiдних вiршах своє вигадане кохання до них.

Аж ось Пампушот дiйшов тих лiт, коли висвячують на рицаря. А треба сказати, що вiн був до цього анiтрохи не готовий, бо доклав надто мало працi до опанування рицарського ремесла, зате нишком багато вiршував.

Та чи то випадком, чи з велiння долi, вiн за кiлька днiв до вирiшального турнiру дав своєму коневi, -- дуже, мiж iншим, смирнiй тваринi, -- повний кiвш солодкого сиропу -- у винагороду за довгу подорож. I Пампушотовi впало в око, як жадiбно й ласо допався до того почастунку кiнь. Отодi Пампушотовi й набiгла дивовижна, зовсiм не рицарська думка.

-- Якщо конi так люблять сироп, то нехай же сироп зробить мене єдиним непереможним рицарем у свiтi!

Щоб здiйснити цей задум, треба було заздалегiдь пiдготуватися. Насамперед Пампушот замовив собi обладунок, такий страховинний, як нi в кого з рицарiв далеко навкруги; по-друге, наказав зробити собi такий спис iз невиданим закарлюченим вiстрям, що наганяв на супротивника великий страх i трепет самим уже своїм виглядом; по-третє, вiн дещо втнув iз хвостом свого коня. Але що саме, того вiн нiкому з рицарiв не розповiв, поки й жив.

У день турнiру, що мав вирiшати, чи буде Пампушот рицарем, вiн справив величезне враження на всiх, а особливо на дам у шпичастих капелюшках з вуаллю.

-- Хоч вiн трохи й тiлистенький, -- шепотiли вони на вухо одна однiй, затуляючи вуста руками в рукавичках, -- а проте здається справжнiм смiливцем i героєм!

Рицарi ж дивилися на Пампушота недовiрливо й трохи сердито, бо вiн був не такий, як усi вони.

Змагання верхiвцiв, коней i списiв, щоразу як з'являвся Пампушот, ставало чудернацькою виставою. Тiльки-но гладкий рицар у страхiтливому обладунку наставляв свого страховинного списа й кидався на супротивника, у того враз харапудився кiнь i, перше нiж верхiвець устигав приборкати його острогами й поводами, мчав учвал, увесь тремтячи, напевне, зi страху, поза Пампушотового коня й, немов благаючи милосердя, починав лизати йому хвiст.

Семеро Пампушотових супротивникiв мусили припинити боротьбу, бо не змогли втримати своїх коней.

Кiнець кiнцем турнiрним суддям не лишилося нiчого iншого, як тiльки висвятити непереможного Пампушота на рицаря.

Вiдтодi так бувало завжди, поки й жив Пампушот на свiтi: вiн перемагав на кожному турнiрi, дарма що жодного разу не збив своїм списом з коня жодного рицаря. Наслiдки змагання завчасу вирiшував супротивникiв кiнь.

Чимало рицарiв замовили собi достоту такий обладунок, як у Пампушота, сподiваючись, що його страхiтливий вигляд налякає супротивникового коня. Але все було марно. Ворог нападав на них так само, як i завжди, i, як завжди, їм доводилося битись до загину. I тiльки на Пампушота нiхто так i не змiг нiколи напасти, й вiн виходив з герцю неушкоджений i нездоланний, поки й жив на свiтi.

На його надгробку, що зберiгся до наших днiв, можна прочитати:

Тут спочиває Пампушот-герой.

Той, хто був непереможний, всiм на подив,

хто жах на супротивника наводив

на кожному як є турнiрi.

Спочинь же в мирi!

I дуже мало хто знає, що Пампушот, вiдколи став рицарем, жодного разу навiть не подумав удосконалюватися в турнiрному мистецтвi, а, перебравшися на мiннезiнгера, вiршував i складав людям пiснi. А коли йому все ж таки доводилося брати участь у турнiрi, вiн незмiнне без боротьби ставав переможцем. Лише одному своєму колезi-мiннезiнгеровi Пампушот якось звiрив свою таємницю. Вiд цього мiннезiнгера й довiдалися про неї нащадки: розумний низенький рицар, знаючи, що конi страх люблять сироп, який їм перепадає дуже рiдко, щоразу перед турнiром зволожував хвоста своєму коневi найсолодшим у свiтi сиропом.

Я скiнчив читати свою оповiдку й пiдвiвся з товстої моташки корабельної линви. Уракс потягся й собi став на рiвнi ноги. Тiльки долiшня бабуся так само сидiла в своєму поламаному крiслi-гойдалцi.

-- Та який же з нього рицар, Хлопчачок, iз цього Пампушота? -сказала вона. -- Який iз нього герой?

I тодi я вiдповiв їй так:

-- Люба моя долiшня бабусю! Дозвольте вашому чотирнадцятирiчному онуковi пояснити вам, що в прилюдних змаганнях, як-от турнiри, бокс, футбол чи перегони вiтрильникiв, перемогу й нагороду завжди здобуває найспритнiший. Так самiсiнько, як швець дiстає нагороду за найкращi чоботи, столяр за найкращий стiлець, пекар за найсмачнiший хлiб, а поет за найкращу книжку. Усiм їм дають нагороду за майстернiсть. Але майстернiсть -- це ж не героїзм. Це тiльки високе вмiння. Володiння своїм ремеслом. Та коли ти серед цих комедiантiв-рицарiв, серед цього їхнього героїчного цирку просто собi спiваєш як умiєш, та ще й спритно глузуєш iз нього, -- це вже щось близьке до героїзму. Iти не в ногу -одному з усiх -- це iнколи є хода героя!

Бiдолашна моя долiшня бабуся зрозумiла хiба що половину з того, що я виголосив, -- це було написано у неї на обличчi.

I вона потвердила мiй здогад, бо промовила, зiтхнувши:

-- Ви, великi поети, своїми великими думками хоч кого зiб'єте з пантелику. Тепер чи зможу я любити прекрасного смiливця Зiгфрiда так, як колись?

-- Ну, зате картоплю, тушковану моркву й фрикадельки ви, мабуть, любитимете, як i завжди, -- хитресенько сказав я.

Аж тут моя долiшня бабуся раптом пiдхопилася зi свого крiсла-гойдалки й загомонiла:

-- Твiй долiшнiй дiдусь уже, либонь, давно сидить у кухнi, дожидаючи обiду, i гадки не має, що його дружина стовбичить десь на горищi й через якiсь хлоп'ячi вигадки не робить свого дiла! Ото лихо! I що тiльки ви, поети, коїте нам, господиням! Правду казала твоя горiшня бабуся!

Вона випливла з кiмнатки й пошумiла сходами наниз.

Уракс, певне, помiтивши, що ми з бабусею не цiлком дiйшли згоди, завагався -- iти йому за бабусею чи нi, й очiкувально дивився на мене.

Тодi я сказав:

-- Нехай собi жiнки й далi марять красенями-рицарями, Ураксику! Ми всiх цих псевдогероїв зумiємо розкусити, нехай хоч як їх лакують! А тепер ходiм та посмакуємо обiдом, який зготували жiнки.

I наш старенький добродiй пес Уракс вiддано рушив супроводити мене наниз, поглядаючи тепер майже привiтно. А нанизу, в кухнi, ми могли скiльки заманеться вихваляти кухарський хист долiшньої бабусi й досхочу розкошувати його смачними плодами.

Коли, вже надвечiр, я прочитав прадiдусевi свiй новий вiрш та оповiдку (вiрша я переписав зi стiни, а плакат iз оповiдкою взяв iз собою) i розповiв йому, що сказала про них долiшня бабуся, вiн засмiявся так щиро, що я враз подумав: "Отже, вiзит лiкаря минув щасливо". Усi побоювання, що гнiздилися в моїй душi, вмить наче вiтром звiяло.

А ще дужче повiрив я, що недуга в прадiдуся не якась там небезпечна, коли вiн прочитав менi, -- цього разу в моїй кiмнатчинцi на горищi, -- оповiдку, яку написав на зворотi шпалери, поки мене не було.

-- Отже, ми з тобою вирiшили сьогоднi поговорити про кумедних героїв, -- сказав вiн. -- То я й написав про клоуна. Але чи вийшла ця оповiдка така весела, як я спершу уявляв, не знаю. Хочеш ти її послухати?

-- Звичайно, прадiдусю, -- мовив я.

Мабуть, у цих моїх словах лунала така впевненiсть i таке зацiкавлення, що вiн одразу розстелив шпалеру на столi, надягнув окуляри й став читати:

ОПОВIДКА ПРО ПЕПЕ, КЛОУНА

Одного вiтряного жовтневого дня на корабель, що вирушав з порту Барселона, сiла невеличка трупа iспанського цирку, що пливла показувати свої трюки, барвисте вбрання i звiрiв на Канарськi острови. В усiх акторiв був чудовий настрiй -- в усiх, крiм Пепе, клоуна, що вже чотири днi ходив такий понурий i небалакучий, немов старий беззубий тюлень. Нiхто з пасажирiв (на борту корабля, крiм циркачiв, було душ iз сорок) нiзащо не здогадався б, що цей низенький сердитий дiдок i є клоун, веселун за фахом.

Оскiльки рейс вiдбувався начебто гладенько, хоч вiяв стiйкий захiдний вiтер, то для поганого настрою Пепе не було, власне, нiякої пiдстави. Проте клоун часто бував не в гуморi поза межами арени. Хто завжди мусить думати про те, як розсмiшити iнших, той втрачає охоту смiятися, бо зазирає за лаштунки свiту. Куточки клоунових вуст цiлих чотири днi були опущенi донизу.

П'ятого дня вiтер перемiнився, небо з години на годину темнiшало, а хвилi з хвилини на хвилину вищали. Насувалася буря, її вiщували й широкi дуги веселки. Незабаром кораблем захитало. Його то виносило вгору, на гребiнь хвилi, то кидало вниз, у водянi вирви, знову здiймало, перехиляло набiк, -- аж поки вiн зненацька втратив керування i здався на волю вiтру й хвиль.

Клоун Пепе, якому повiтря i в салонi, i в каютi здавалося задушливим, вийшов на палубу. Вимоклий як хлющ, вiн, чiпляючись за поруччя трапа, саме дiстався до стернової рубки, коли несподiвано з рупора пролунав крик стернового:

-- Капiтане, стерно не працює!

У цьому криковi чувся такий жах, що в Пепе, й так геть змерзлого, морозом сипнуло поза спиною. Поки старий клоун вагався, постояти йому тут чи краще пiти собi, поруч нього раптом де не взявся капiтан, -вхопившись за поруччя, як i Пепе, вiн розлючено гукнув:

-- Ану в рубку, старий! Менi оце бракує тiльки, щоб хтось полетiв за борт! -- I вiн упхнув клоуна в рубку.

Пепе всього огорнуло теплом, вiн почув, як, хряснувши, зачинилися дверi. Тiєї митi корабель раптово перехилився на лiвий борт, i старий клоун, гримнувшись об пiдлогу, полетiв у куток.

Капiтан iз штурманом, широко розставивши ноги, стояли неподалiк i не звертали на нього уваги.

Тим пильнiше стежив за ними Пепе. Вiн побачив, як капiтан пiдiйшов до стерна й хотiв був мiцно крутнути його своїми дужими руками, -- та зненацька сахнувся, неначе вiд привида, i, вхопившись за засув iлюмiнатора, з жахом утупився в стерно: корабельне стерно крутилося так легко, мов колесо прядки.

-- Розбито стерновий механiзм! -- гукнув штурман капiтановi, хоч той i сам усе збагнув.

Повiльно, мовби тяжко хворий, вiн кивнув головою й сказав тихо, але так виразно, що Пепе зрозумiв усе з поруху його вуст:

-- Ми тут нiчого не можемо вдiяти, штурмане, анiчогiсiнько! , Штурман, вхопившись рукою за секстант, гукнув щось у вiдповiдь, але що саме -- Пепе не розчув. До його слуху долетiло тiльки:

-- Пасажири... панiка... заспокоїти...

Тiєї митi, вперше за всi чотири з половиною останнi днi, кутики клоунових вуст пiднялися догори. Вiн якось таки примудрився звестися на рiвнi ноги, вхопившися за поруччя, i, звиснувши на ньому, гукнув сторопiлим офiцерам:

-- Я даю виставу!

-- Яку виставу? -- ревнув капiтан пiд грiм височенного буруна, що летiв на судно.

-- Я клоун, капiтане! Хвилин за десять я вже виступатиму!

I старий, чiпляючись за поруччя, став спускатися на палубу. Коли дверi за ним зачинились, капiтан iз штурманом перезирнулися.

-- Вiн схибнувся, капiтане!

-- Що ви сказали? Кричiть дужче!

-- Я сказав: вiн схибнувся! З глузду з'їхав! Тепер спокiй на суднi може гарантувати лише револьвер!

-- Нi! -- Так само повiльно, як перед цим кивнув головою, капiтан заперечливо похитав нею i знаком наказав штурмановi йти за ним.

Раз у раз хапаючись за що трапиться, обидва вийшли з рубки й побралися до капiтанської каюти. Тут капiтан сказав:

-- З кораблем без стерна в бурю можна зробити лише одне: здатися на ласку господню з усiєю командою й пасажирами.

-- Коли зчиниться панiка, то пасажирiв не вгамує й сам господь, капiтане!

-- Я знаю, штурмане. Через це й треба спробувати щастя з цим клоуном. Може, вiн на якийсь час забавить людей.

-- Це божевiлля, капiтане! -- Штурман кричав на всю горлянку, дарма що тут, у замкненiй каютi, в цьому не було потреби. -- За всю iсторiю мореплавства панiки жодного разу не вгамували iнакше, як iз револьвером у руках!

-- Панiки поки що немає, штурмане, -- спокiйно мовив капiтан. -Поки що я приймаю клоунову пропозицiю. Як вiн нам не зарадить, револьвер вiд нас нiде не дiнеться. Подбайте, щоб пасажири всi перейшли до салону. Всi до одного! I накажiть, щоб машини працювали, як звичайно, -- так, нiби рейс триває нормально.

Штурман хотiв ще щось заперечити, та капiтан так рвучко вiдвернувся, що пiдлеглий тiльки промурмотiв:

-- Слухаюсь! -- I подався з каюти.

З допомогою команди капiтанiв наказ виконали, хоча дехто з пасажирiв скорився йому й неохоче. Лише по-справжньому хворим дозволили зостатися в каютах. Тим, хто страждав вiд хитавицi, роздали про всяк випадок паперовi торбинки.

Отож людей розмiстили в салонi, де ясно горiли лампи, -- кого на пригвинчених до пiдлоги стiльцях, а кого й просто долi на килимi попiд стiною. Трохи згодом до салону зайшов капiтан i гучним голосом заявив пасажирам, що на суднi все гаразд. Треба тiльки перебути шторм якомога веселiше. Тому й вирiшено влаштувати для пасажирiв виставу, щоб вони могли й розважитися, й перекинутися словом одне з одним.

Капiтан хотiв додати ще щось, коли враз дверi салону позад нього вiдчинилися навстiж i хтось дуже строкато вбраний пiдкотився йому до нiг, обхопив їх обома руками й, поволi пiдвiвшись, iз широчезним усмiхом утупився в нього очима. То був Пепе, розмальований, як i годиться клоуновi, в широких штанях, розмаяному халатi й велетенських бiлих рукавичках.

Це сталося так несподiвано для пасажирiв i навiть для всiєї циркової трупи, що вони, серед ревища стихiї й гуркоту корабельних машин, як один, гримнули реготом. Просто-таки залп реготу здвигнув салон.

Коли ж Пепе своїм довжелезним пальцем полоскотав капiтановi пiд пiдборiддям, а сам вiдразу перекинувся через голову назад, усi в салонi звеселилися, пiдбадьорились i стали дивитися виставу зi справжньою цiкавiстю та втiхою. Навiть власне безупинне гойдання й совання туди-сюди й мимовiльнi взаємнi штовхани несподiвано почали смiшити пасажирiв.

А як Пепе вдруге впав i став випростуватись перед капiтаном, вп'явшись у нього поглядом i зненацька замашненько ляпнув його по кишенi кiтеля, -- корабель саме добряче перехилило, -- капiтан прошепотiв до клоуна:

-- Смiшiть, смiшiть їх! Якщо ви забавите всiх їх надовше, я з командою зможемо подумати про корабель. Будь ласка, допоможiть нам!

Пепе почепився капiтановi на шию, наче закохана дiвчина, й пошепки вiдповiв:

-- Я зроблю все, що зможу.

Тодi знов бухнувся додолу й зробив марну спробу стати в розгойданому салонi на голову. Капiтан тим часом якомога непомiтнiш постарався вислизнути в коридор.

Цiлих двi години клоун Пепе широко всмiхався пасажирам яскраво-червоним велетенським ротом, що виразно жарiв на тлi його густо набiленого обличчя, цiлих двi години демонстрував глядачам дивовижну майстернiсть, бо тут, у розгойданому салонi цирковi трюки несподiвано набували незвичайної принадностi. Колеги-циркачi, якi бачили Пепе на аренi, може, вже сотню разiв, смiялись i аплодували разом з усiма, так немов оце вперше прийшли на його виставу.

-- Так гарно вiн ще нiколи не виступав! -- вигукнув Рамон, дресирувальник, а директор, музичний ексцентрик, еквiлiбрист i акробат на трапецiї одностайно це пiдтвердили.

Найкращий свiй номер -- вiртуозну гру на скрипочцi у два пальцi завбiльшки -- Пепе залишив насамкiнець. Скрипочку вiн заздалегiдь спритно примостив у однiй з люстр, що звисали зi стелi в салонi.

Тепер, коли в нього вже поприлипали до тiла строкатi клоунськi шати й голова йшла обертом, коли вiн уже почав задихатися з утоми й весь був у синцях, -- аж тепер нарештi вiн вирiшив показати номер зi скрипочкою.

Але цим разом йому перешкодили: в салонi несподiвано з'явився капiтан, видимо здивований, що в пасажирiв такий безтурботний настрiй.

Коли Пепе пiд захопленi вигуки глядачiв знов кинувся на шию цьому плечистому чоловiковi, капiтан сказав так тихо, щоб його чув тiльки старий клоун:

-- У трюмi вже вода. Матроси не вiдходять вiд помп. Не знаю, скiльки ми витримаємо. А ви тут скiльки ще зможете витримати?

Геть знеможеного Пепе ця звiстка вразила дужче, нiж капiтан сподiвався.

-- Не знаю, скiльки я ще витримаю, капiтане, -- пробурмотiв Пепе, i кутики його вуст опустилися донизу.

На жаль, густо набiлене клоунове обличчя не могло сховати анiнайменшого поруху його душi. Тiєї митi пасажири легко помiтили на тiй бiлiй масцi величезну втому й розпач Пепе. Ще хвилина -- й замiсть веселощiв їх опанує страх. Пепе без слiв повiдомив пасажирам лиху новину.

Проте, завваживши, що глядачi спостерегли його вiдчай, вiн миттю виправив становище. Обличчя його скривилося в плаксиву гримасу, й вiн, мов мавпа, вчепившись однiєю рукою за шию капiтановi, голосно зарюмсав, обернувшись до публiки:

-- Вiн мене не лю-у-у-бить!

Тодi пустив капiтана й виконав номер, який у його виступах посiдав друге мiсце пiсля гри на манiсiнькiй скрипочцi. То був кумедно-голосiльний номер, що звався "Покинута наречена моряка", виконуючи який Пепе помiж риданнями й схлипуваннями знов i знов починав пiсню про дiвчину, яку покинув моряк.

I навiть тут, на кораблi, який кидало то туди, то сюди, то пiдiймало вгору, то грiзно перехиляло набiк, тут, у салонi, що шалено розгойдувався й аж трiщав пiд ударами хвиль, "Покинута наречена моряка", як завжди, мала величезний успiх: глядачi реготалися до слiз.

Нiхто не помiчав, що сльози на обличчi в старого клоуна течуть тепер зовсiм не вiд смiху, -- що то розпачливi сльози знеможеної людини. Пролитi нiбито задля потiхи публiки, вони були гарячi й солонi, як бувають лише справжнi сльози. Сили Пепе доходили краю.

Але старий штукар був завзятий i добре знав глядачiв. Вiн знав, що, досхочу нареготавшись, вони волiють номер, овiяний легенькою усмiшкою, щось мило-мрiйливе -- задля рiвноваги й перепочинку. I на такий номер Пепе був ще спроможний. Вiн потягся вгору, до люстри й соромливо, наче тендiтна дiвчина, всмiхаючись, дiстав iз неї скрипочку. Тодi знайшов точку опори -- спроквола закинув праву ногу на спинку стiльця i пiд бурхання шторму видобув з iнструмента кiлька високих звукiв -- неначе пурхнула на вiтрi зграйка голуб'ят...

I знову Пепе заволодiв публiкою. Майже на годину прикував вiн її серця до своєї скрипочки -- та нi, не скрипочки, не iнструмента -просто мовби дитячої iграшки!

А за ту годину, поки клоун вигравав на скрипочцi -- то солодко й нiжно, то палко й жагуче -- i поки чверть екiпажу, важко дихаючи, працювала бiля помп, -- за цю годину вирiшилася доля корабля: буря почала помалу вщухати. А з Тенерифа надiйшов катер рятувальної служби, на якiй почули переданий з корабля в ефiр сигнал бiди. Хоч море ще й вирувало, катеровi пощастило пришвартуватися до правого борту корабля.

Знаменитий вiртуозний номер Пепе сягнув вершини -- i саме тодi до салону знов зайшов капiтан. Вiн, певне, хотiв зробити якесь оголошення, та, побачивши, як захоплено слухають примовклi пасажири клоуна, що видобуває палкi звуки з крихiтної скрипочки, зупинився в дверях. Коли штурман, поклавши лiву руку на кобуру револьвера, й собi рушив за капiтаном, той вiдтiснив його в коридор. Аж як Пепе, скiнчивши концерт мистецьким акордом, уклонився й пасажири зааплодували, вигукуючи: "Браво!", капiтан пiдiйшов до клоуна й сказав йому на вухо:

-- Пiдiйшов рятувальний катер.

Куточки вуст Пепе пiднялися високо догори й зразу роз'їхалися мало не до вух. I враз його руки безладно звисли донизу, маленька скрипочка й смичок, розлетiвшися врiзнобiч, лягли на пiдлогу, й Пепе, зомлiлий, упав на груди капiтановi, що в останню мить злякано пiдскочив до нього. Великий червоний рот на клоуновому обличчi й досi усмiхався.

Аж тепер пасажири занепокоїлися. Декотрi закричали, iншi марно пробували звестися на ноги в розгойданому салонi. Тiєї митi до салону пробився штурман, рiшучий, ладний, якщо буде треба, втихомирити всiх силомiць. Але капiтан пояснив йому, що тепер для панiки немає нiяких пiдстав: буря вщухає, рятувальний катер пришвартувався до борту корабля.

Спокiйно, аж наче весело, капiтан сказав до пасажирiв:

-- Прошу заспокоїтися! Нашого друга Пепе пiдкосила добра новина. -- Вiн передав непорушного клоуна пiд опiку двом матросам i повiв далi: -- Наш корабель, шановнi панi й панове, на жаль, не може зайти в гавань через надто розбурханi хвилi. Тому з Санта Круз прибув катер, який усiх вас по черзi перевезе на берег. Прошу пасажирiв вiд першої до п'ятнадцятої каюти пiдготуватися до переправи.

Без зайвої метушнi всiх пасажирiв i команду перевезли на берег.

Уранцi другого дня, -- вiн видався сонячний i тихий, -- корабель, що потерпiв аварiю, буксиром пiдтягли до гаванi Санта Круз. Там виявилося, що могутня хвиля вдарила чимось важким (найiмовiрнiше, великою колодою) у гребний гвинт i не лише розбила лопать, а ще й розтрощила тяги стерна.

Уже аж того дня, коли корабель пiдтягли в гавань, дiзналися пасажири, яка небезпека їм загрожувала. Вони довiдались про це з тiєї самої газети, що вмiстила оголошення про вечiрню циркову виставу за участю славетного клоуна Пепе.

Звичайно ж, цирк того вечора був напхом напханий. Усi неодмiнно хотiли побачити цього клоуна. Пасажири корабля, звичайно, також усi були в числi глядачiв, якi вiтали Пепе громом оплескiв i вигуками "браво!". Аж тепер у них поза спиною побiгли мурашки, коли Пепе, розмальований, як i годиться клоуновi, в широких штанях, розмаяному халатi й велетенських бiлих рукавичках, вийшов на сцену й натхненно заграв на манiсiнькiй, у два пальцi завдовжки, скрипочцi.

Коли прадiдусь знову скрутив свою шпалеру в сувiй, я зiтхнув, мабуть, занадто гучно, бо Великий Хлопчак здивовано спитав:

-- Чого це ти зiтхаєш, мов ковальський мiх?

-- Бо дуже цiкава оповiдка, прадiдусю, -- вiдповiв я. -- I не така вже вона весела...

-- Я ж тобi це зразу сказав, Хлопчачок! Менi хотiлося написати втiшну побрехеньку про веселуна за фахом, а вийшов у мене героїчний епос у мiнiатюрi.

-- А от що саме робить Пепе героєм, прадiдусю? Я бачу, що вiн герой, а чому -- не можу пояснити.

-- Я гадаю, в ньому багато що збiглося, в цьому старому циркачевi: i здатнiсть наважитися на виставу, що цiлком могла б не досягти мети, i завзяття, що допомогло не спасувати у видимо безнадiйному становищi, i витривалiсть, що переборола величезну втому. Адже Пепе, власне, вчинив диво -- не лише врятував людей вiд неминучих у панiцi непоправних вчинкiв, а ще й змусив їх пiд такий час смiятися. Вiн був не тiльки клоуном, Хлопчачок, а й лiкарем, i чарiвником для глядачiв. Вiн був справжнiй герой, але пiд клоунською маскою. -- Прадiдусь подумав якусь мить i, всмiхнувшись, додав: -- Його навiть можна назвати героєм працi, Хлопчачок.

-- Як-то, прадiдусю?

-- Вiн так добре виконав свiй номер у салонi корабля, що вiдвернув увагу людей вiд смертельної небезпеки, яка їм загрожувала. Тобто вiн працював як герой. А знаєш, менi спало на думку, що й Геракл одного разу виконав геройську працю.

-- А коли?

-- Коли йому довелось побути нiби за челядника у царя Авгiя. Мiж iншим, оце таки весела пригода! Вона нам якраз до речi. А де ж це?.. -- Старий заозирався. -- Де ж це дiвся мiй зошит у чорнiй цератовiй обкладинцi?

-- У вашiй кiмнатi, прадiдусю.

-- Нi, Хлопчачок, я його сьогоднi вранцi забрав сюди. Вiн має бути десь тут!

Проте, хоч як ми шукали, зошит так i не знайшовся.

Пiсля довгих пошукiв прадiдусь нарештi здогадався, що тут, у моїй кiмнатi на горищi, побувала горiшня бабуся.

-- Може, вона...

Вiн не скiнчив фрази, та я зрозумiв, яке мало бути запитання. Тому я й сказав, що запитаю в горiшньої бабусi, й пошкандибав униз на другий поверх.

Пiд дверима своєї спальнi я спинився, бо почув, що всерединi хтось хихотить.

Я вiдразу впiзнав хто, тому й гукнув:

-- Горiшня бабусю, ми скрiзь шукаємо зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi. Ви його нiде не бачили?

-- Постривай хвилиночку! -- сердито гукнуло зi спальнi. -- Тут заставленi дверi. Ось я зараз трохи повiдсуваю й вiдчиню!

Потiм у спальнi зашелестiв папiр. Меблiв начебто нiхто не вiдсував.

Коли мене нарештi впустили пошукати зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi, я з першого ж погляду помiтив сувiй шпалер, що виглядав з-пiд мого лiжка. Та я вдав, що нiчого не бачив, а повiв очима довкола, вгледiв зошита в цератовiй обкладинцi на своєму нiчному столику й сказав:

-- Осьде вiн!

-- То забери його та не перебивай менi роботи! -- пробурчала горiшня бабуся.

Я взяв зошита i мерщiй пошкутильгав на горище.

А там я виявив, що чиїсь руки походили коло сувоїв шпалер, бо вони лежали не так, як я сам-таки їх поскладав.

Коли я повiдомив про це своє вiдкриття прадiдуся, вiн посмiхнувся й мовив:

-- Я вiдучора знаю, що твоя горiшня бабуся читає нашi новi твори. Вона й тодi, чотири роки тому, крадькома читала нашi вiршi, якщо ти пам'ятаєш. Але ж вона моя дочка. А тепер давай-но сюди зошита, я прочитаю тобi вiрша про Геракла та Авгiєвi стайнi.

Я подав, i прадiдусь почав читати:

Балада про Геракла

та Авгiєвi стайнi

Геракл у днi старовини,

Як з мiфiв нам вiдомо,

Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

Та й у героїв теж дiла

Бувають незвичайнi.

Гераклу доля прирекла

Тi Авгiєвi стайнi.

Сам Авгiй був славетний цар.

Вiн жив, забувши бiди,

Як самовладний володар

Зеленої Елiди.

В просторiм замку мешкав вiн

(Бо мав дiтей-дрiбноту)

I мав силенну-силу вiн

Годованого скоту.

А кожну стайню, де жив скот,

Мав Авгiй великенну:

Ушир вона сягала (от!)

На вiдстань шестиденну!

Є стайнi -- вичистиш за день,

А ця ж -- тьму скоту вмiстить!

То ви подумайте лишень:

Ну хто її почистить?!

Отак цар Авгiй i гадав

Собi в недобру пору

I пiдстилки там наскладав

На метрiв шiсть угору!

-- Якщо менi зумiєш ти,

Геракле, стать в пригодi,

То пам'ятай: зрадiєш ти

I щедрiй нагородi!

Була то не простенька рiч, -

Хоч Зевсом присягтися!

Тому герой, не спавши нiч,

На хитрощi пустився.

Пливла там рiчка, що води

Аж не могла вмiстити, -

Її вiн перегородив,

Щоб воду в хлiв пустити.

I рiчка в гнiвi понесла

Всi хвилi живодайнi

В хлiви (чи в стайнi) без числа

I вичистила стайнi!

Зрадiли люди всi кругом,

Що любо й подивиться,

Й побiгло в стайнi тi бiгом

Скотини тисяч тридцять.

I славлять аж до наших днiв

Легенди одностайнi:

-- Герой почистити зумiв

I Авгiєвi стайнi!

Я засмiявся пiсля цiєї балади, а прадiдусь сказав:

-- Смiйся на здоров'я, Хлопчачок! Це справдi трохи кумедно чути -хтось герой через те, що вичистив стайнi. Але ж незвичайна людина, яка спромоглася зробити те, що всiм здавалося неможливим, таки має в собi щось героїчне! А хто має в собi героїчне, у того воно може виявитись за найкумеднiших обставин. Хоч би й таких, як чищення стаєнь. Одначе менi здається, що вже час вечерi, хоч я нiтрохи не голодний.

Я, поглянувши на свiй годинник, сказав, що до вечерi ми ще маємо досить часу, щоб скласти два "шпалернi" вiршi.

-- Чудово, -- погодився прадiдусь. -- То вiршуймо. Мiж iншим, ми можемо скористатися з нагоди й показати той вид жарту... нi, -похопився вiн, -- вид гумору, що його називають гумором вiдчаю або ще гумором стратенцiв... А це частенько гумор героїчний.

-- Тодi я пишу пiсню про стратенця-розбiйника!

-- Ото тiльки питання, Хлопчачок: а чи розбiйник -- герой? Та гаразд. Пиши ти про стратенця-розбiйника, а я придумаю щось iнакше.

Я принiс до кiмнатки ще не списаний сувiй шпалер, i ми знов заходилися писати вiд середини.

Скiнчили ми на диво швидко, бо обом нам цього вечора писалося. Може, причиною були лiкаревi вiдвiдини: коли вiн пiшов собi, напруження спало, i ось у нас знов був творчий настрiй.

На мою радiсть, читав перший знову я. Отож голосно, мов купець на ярмарку, я й прочитав iз сувою шпалери:

Пiсня розбiйника-стратенця

Збирайтесь, люди! Йдiть i веселiться!

Година гарна i безплатний вхiд,

Мене, розбiйника, паливоду-смiливця

Сьогоднi вiшають. Отож дивiться йдiть.

Прилюдно, на очах панiв i дам,

Мене скарають на догоду вам!

Мої шляхи -- розбiй i плюндрування,

Iз них немає вороття назад.

Я сiяв сльози, страх i руйнування, -

За це менi накине зашморг кат.

Прилюдно, на очах панiв i дам,

Мене повiсять на догоду вам!

Усiх вас, може, обiкрав я, люди?

Тепер сквитатися надходить час.

Ви мрiяли колись, що помста буде, -

Нехай же смерть моя потiшить вас.

Прилюдно, на очах панiв i дам,

Менi вiдплатять на догоду вам!

Я вiльно жив, придбав i грошi, й славу,

Та смерть усе з собою забере.

Тепер останню я даю виставу, -

Розбiйник цей героєм тут помре.

Прилюдно, на очах вельможних дам,

Помре розбiйник на догоду вам.

Коли я, мовби й справдi страхiтливий i гордий розбiйник, прокричав цi останнi рядки, прадiдусь тiльки сказав:

-- Мм... так... -- I замовк. Десь аж за добру хвилину вiн пiдкреслено тихо додав: -- Така саморекомендацiя стратенця-розбiйника може ввести в оману. Є багато книжок, що прославляють цей фальшивий героїзм розбiйникiв. I справдi: здається, що твiй розбiйник помирає, як герой. Але подумай лишень: хто живе розбоєм, той завжди важить життям. Вiн знає, що смерть може спiткати його в будь-яку хвилину. I коли вона приходить насправдi, тодi вiн просто програв гру. Вiн помирає як гравець, а не як герой.

-- Але ж хiба не героїзм -- веселим iти на страту?

-- Це -- хто як цiнує життя, Хлопчачок. Для кого чуже життя нiчого не варте, той i своїм не дуже дорожить. Селянин у моєму вiршi виказав куди бiльше справжнього героїзму в своїй непокiрнiй пiснi, нiж твiй розбiйник у своїй зневажливiй.