Мої спостереження із Закарпаття

ЧЕХО-МАДЯРСЬКІ ЗАЗІХАННЯ НА ЗАКАРПАТТЯ

Здається, що найбільш неправдивих інформацій, крім СССР було поширювано про Чехо-Словаччину. Неправдиві інформації проникали не лише до щоденної преси (часописів, журналів) радіо, але також і до підручників історії, енциклопедій тощо. Під час Першої світової війни д-р Т. Масарик і д-р Є. Бенеш створили т. зв. “Чехо-словацьку легенду”, яку пропаговано у світі понад 30 років.

“Чехо-словацька легенда” базувалася на наступних твердженнях, з яких ані одно не було правдиве:

1. Існування “Чехо-словацької” нації.

2. Словаки не є окремим народом, вони є лише відламом чеського народу.

3. Словацька мова є лише діялектом чеської мови.

4. Чехи і словаки все бажали собі жити разом в одній державі.

5. Д-р Т. Масарик і д-р Є. Бенеш були найбільш морально етичними мужами ХХ стoріччя.

6. Держава, яку Масарик і Бенеш заснували, була моделем демократії.

Зі засекречених фондів міністерства закордонних справ, яке було під контролею Бенеша від початку заснування ЧСР, куповано закордонних репортерів, професорів, а деколи навіть цілі газети.

З документів міністерства закордонних справ, як це подає V. L. Borin,^[1] виходить як празький уряд купив контролю над віденськими часописами “Der Wiener Tag” і “Die Stunde”, а в Югославії “Politika”, Чехо-словацька амбасада в Парижі платила сталу платню професорові Fuscien Dominoto, секретареві слов'янських студій. Дня 29 грудня 1926 року генеральний консул в Сиднеї, Австралія, д-р Светак інформував своє начальство про виплачену суму грошей австралійським журналістам за те, що вони стримали публікування компромітуючих матеріялів про Масарика й Бенеша.

Дня 31 грудня 1931 року генеральний консул в Монтреалі, Канада, повідомив про виплачені гроші декільком канадським щоденникам за написання статтей, в яких вихвалювалося Чехо-Словаччину.

Крім V. L. Borin знаходимо ще інших авторів, що писали на цю тему: A. Bernauer,^[2] і W. K. Turnwald.^[3]

Для прикладу, наведу цитату з книжки R. W. Seton-Watson “Masaryk in England”. Він пише: “Аналізуючи морально-етичні й релігійні засади Масарика, ми стверджуємо, що моральні принципи гуманности давали йому широку базу для практичної діяльности. Лише такому мужеві, гарячому патріотові, але при тому вільному від усякого національного егоїзму, який ставить гуманізм понад партію і націю, могла новоповстала Чехо-Словацька держава довірити пост президента. Велике досягнення Масарика вимагало співпраці багатьох, але найбільше д-ра Є. Бенеша, який був міністром закордонних справ від 1918 до 1935 року, коли став президентом”.^[4]

Я думаю, що після порівняння фактичної діяльности Масарика й Бенеша з цією теорією, особливо у відношенні до судетських німців, словаків і карпатських українців, ми прийдемо до дещо іншого висновку.

В 1848 році чеський історик д-р Палацький писав, що коли б Австрія не існувала “чехи мусіли б створити ії”.^[5]

Ідеї, висловлені Палацьким, в тому часі були панівні серед чехів до кінця Першої світової війни. Цю ідею підтримували Т. Масарик в “Чеському питанні”, а Є. Бенеш - у своїй дисертації. Д-р К. Крамарж, пізніший прем'єр Чехо-Словаччини, в 1906 році писав: “Ніхто не може заперечити зрозумілих фактів, що наш нарід в Австрії має порівнюючи найкращі умови для розвитку своєї культури, політики й економії. Тут немає іншого виходу, позиція нашого народу в серці Европи й існуючі відносини міжнародної політики змушують нас, більше як коли-небудь, бачити найкращу гарантію нашого майбутнього в існуванні сильної Австрії”.^[6]

Чехи мали в той час самоуправу в Чехії, Моравії і Силезії. Крім того, вони грали активну ролю в Австрійській імперії. З 23-ох відсотків населення всієї Австрії, чехи мали в 1910 році 21 членів у віденському парляменті, 25 відсотків учителів, 19 відсотків старшин в австрійській армії (з того 64 генерали), 20 відсотків публічних урядовців в австрійському уряді.

Як вислід змагання Масарика й Бенеша за кордоном створено “Чехо-Словацький Національний Комітет” в Парижі, до якого від словаків входив Милан Р. Штефаник. Коли Австрія розпалася в жовтні 1918 року, проголошено Чехо-Словацьку Республіку.

З кого складалась Чехо-Словацька Республіка? 6,5 мільйонів чехів, 3,3 мільйона судетських німців, 2,5 мільйона словаків, 0,8 мільйона мадярів, 0,5 мільйона карпатських українців. Як виходить, чехів було в Чехо-Словаччині менше як 50 відсотків. Це було приблизно так, як у старій Австрії, тільки у зменшеній мірі.

Масарик і Бенеш скористали з права на самовизначення поневолених народів згідно з проголошеними 14 пунктами президента Америки В. Вільсона, однак вони не допустили до того, щоб 3,3 мільйона судетських німців покористувалися цим правом. Коли 4 березня 1919 року судетські німці демонстрували за признання їм права на самовизначення, чеське військо напало на неозброєних демонстрантів, вбивши 54-ох, а 107 поранили.^[7]

Австрійська делегація на Мирову Конференцію приготовила довгий меморіял з мапами, доказуючи своє легальне право на судетські землі. Як тільки делегація дійшла до Сен Жермену, вона опинилася зразу за кільчастими дротами без права комунікації зі світом.

Коли, однак, в кінці травня 1919 року австрійська делегація з'явилася на Мировій Конференції, справа кордонів поміж Чехо-Словаччиною і Австрією була вже вирішена. Чеська делегація на Мировій конференції під проводом Є. Бенеша втішалася великою популярністю і довір'ям. Використовуючи це, Бенешеві не було трудно пофальшувати кількість німців у Чехо-Словаччині, зменшуючи їх число на цілий мільйон.

Масарик переконав словаків в Америці злучитися разом з чехами в одній державі. Дня 30 травня 1918 року він підписав із “Словацькою лігою” в Америці т. зв. Піттсбурзький договір, який забезпечував словакам право рівности з чехами, з окремим словацьким сеймом, власною адміністрацією, судами та словацьку мову по урядах і школах. Масарик запевнив президента Вилсона, що відносини поміж чехами і словаками є найкращі.

Дня 30 жовтня 1918 року Словацька Національна Рада зійшлася до Турчанського св. Мартина й видала деклярацію злуки з чехами в одну державу на правах рівности й самоуправи, як це предложено в Піттсбурзькому договорі.

Та словацько-чеські відносини скоро погіршилися в наслідок того, що 4 травня 1919 року помилково зістрілено біля Братислави літак, в якому був Милан Р. Штефаник, науковець і член “Чехо-Словацької Національної Ради”. Багато словаків не вірило в те, що літак зістрілено через “випадок”.

Далі справа між чехами і словаками погіршилася ще тим, що Празький уряд проголосив 14 квітня 1919 року, що Словаччина була прилучена до Чехо-Словаччини в наслідок окупації її чеським військом.

Монсінійор Андрій Глинка, що боровся перед розвалом Австро-Угорської монархії проти мадяризації словаків, розпочав боротьбу проти нового чеського імперіялізму. Приїхавши у вересні 1919 року до Парижу, він предложив Мировій Конференції словацький протест. Щоб не допустити до змін Мирового договору, в справі Чехо-Словаччини, Бенеш переконав французьку поліцію, що А. Глинка “Габсбурзький агент”. Глинка просидів 6 місяців у тюрмі на Моравії. Делегатів Мирової Конференції Бенеш запевнив, що Чехо-Словаччина буде побудована на взірець Швайцарії.

Чеські відносини зі словаками з дня на день погіршувались. Коли в ново вибраному парляменті словацькі посли домагалися переведення в життя Піттсбурзького договору, празький уряд відповів словацьким послам, що той договір є неконституційний, бо був підписаний американськими словаками, які не є громадянами Чехо-Словацької республіки. Пізніше Масарик додав, що Піттсбурзький договір не можна брати серйозно, бо він підписав його тільки для того, щоб заспокоїти невелику групу словацьких екстремістів, які мріяли про Бог-зна які права для словаків.^[8]

У листопаді 1918 року створено в Празі “Революційно-Національне Зібрання”. Це зібрання складалося з вибраних в 1911 році чеських послів. Словаки мали своїх заступників з партії. Всіх членів “Зібрання мало 270, з чого словаки мали 54. Судетські німці, карпатські українці й інші меншини не були в цьому “Зібранні” заступлені.

“Революційне Зібрання” прийняло цілий ряд драстичних законів, які були скеровані проти “нечеської” меншости. Такими законами були: закон про урядову мову, земельна реформа, виміна грошей і інші.

Дня 29 лютого 1920 року прийнято конституцію Чехо-Словаччини. Хоча ця конституція мала в собі багато демократичної реторики, однак спосіб, яким вона була прийнята, цілком не був демократичним. Европейська демократична практика вимагає, що коли ходить про важливі закони, а тимбільше конституційний закон, прийняття конституції відбувається шляхом референдуму. Ми пригадуємо, як Бенеш обіцяв делегатам Мирової Конференції, що Чехо-Словаччина буде побудована на взір демократії Швайцарії. В цьому випадку референдум був вимогою часу, якщо взяти під увагу, що велика частина населення держави не була заступлена в “Революційному Зібранні”, а словаки, хоч і були заступлені, голосували проти прийняття конституції. Та Масарик і Бенеш побоюючись за “єдність” республики, зробили те, що для них було менш небезпечним.^[9]

Якщо взяти під увагу дійсність у Чехо-Словаччині в тому часі, то виходить, що ні судетські німці, ні словаки, ні карпатські українці, ані мадяри не були морально зобов'язані конституцією Чехо-Словаччини, бо вона була прийнята меншістю населення (47%) без їхньої згоди. Тут яскраво видно чеську демократичність, про яку чехи, а за ними й куплена чехами світова публічна опінія багато розписувалася.

Проголошене американським президентом В. Вілсоном право для поневолених народів на самовизначення дало й нашому поневоленому народові надію на його визволення.

На підставі цього права карпатські українці, або як вони себе називали - русини, також заговорили про свої природні права на самовизначення. Відірвані довгими століттями від матірного українського пня, заховали в собі, не дивлячись на страшні заборони й переслідування мадярським окупаційним режимом, національні риси давньої держави - Київської Руси-України.

У своїх перших рішеннях про дальшу долю свого краю вони пішли за голосом крови, як вдома, так і в Америці. Народні Ради Закарпаття як наприклад: Пряшівська, Хустська, Свалявська, а пізніше Всенаціональний Конгрес в Хусті, одноголосно висловилися за приєднанням краю до Української Держави.

Американська Рада Русинів, яка репрезентувала близько півмільйона русинів в Америці на своєму конгресі дня 23 липня 1918 року в Гомпстеді, Па., прийняла таку резолюцію:

1. Щоб русини дістали повну незалежність.

2. Коли б то було неможливе, з'єднатися зі своїми братами в Галичині й Буковині.

3. А коли б це також було неможливе, тоді вони мають дістати автономію.

На першому місці стояла ідея самостійности Закарпаття, на другому - злука з Західною Україною, і щойно на третьому місці - автономія, при чому не сказано, в якій саме державі Закарпаття мало б дістати цю автономію. Провідник американських українців, д-р Гр. Жаткович предложив ці постанови Ради президентові В. Вілсонові дня 21 жовтня 1918 року. Вілсон відповів, що перші два домагання є непрактичні й радив представникам Закарпаття вступити в члени “Середньо-Европейського Демократичного Союзу”. До цього Союзу належали представники чехів, словаків, поляків, сербів, литовців тощо. Головою його був д-р Т. Масарик. Весь цей Союз був у першій мірі знаряддям чеської політики під впливом якої був президент В. Вілсон.

Д-р Жаткович злегковажив два перші домагання “Ради Русинів”, вступив до “Демократичного Союзу” і цілковито підпав під вплив чехів. Коли делегація Ради Русинів відвідала у Філядельфії д-ра Т. Масарика, він їм заявив: “Коли русини рішать прилучитися до Чехо-Словацької республіки, то будуть становити окремий стейт, а кордони визначаться так, що русини будуть задоволені”.

Захоплені члени “Ради Русинів”, заохочені заявою Масарика, стали по стороні чехів, почавши серед закарпатських емігрантів агітацію за злукою з ЧСР. Виринула думка влаштувати плебісцит поміж еміграцією, при чому церковні братства мали голосувати в той спосіб, що на 50 членів мав бути один делегат. Не чекаючи на вислід плебісциту, “Рада Русинів” проголосила 12 листопада 1918 року в Скрентоні, Па. таку резолюцію: “Щоби угро-русини з найширшими самостійними правами, як стейт, на федеративній основі, прилучилися до Чехо-Словацької республіки з тим, що до нашої країни мають належати всі історичні угро-руські столиці: Спиш, Шариш, Земелин, Абауй, Гимир, Унг, Угоча, Берег і Мараморош”.^[10]

Ця заява “Ради Русинів” була попередженням обмеження волі голосуючих і мала вплинути на їхнє рішення за приєднання до ЧСР. Плепісцит відбувся наступного дня і його вислід був такий: всіх голосуючих - 1,113 осіб, з того за ЧСР 732 (67%), за Україною 310 (28%), за Західною Україною 12 (1%), за незалежністю 27 (2%), за іншими 19 (менше як 2%). Протокол плебісциту зразу вислано на Мирову Конференцію до Парижу до д-ра Крамаржа і д-ра Бенеша. Сталося те, чого чехи потребували.

Після розпаду Мадярщини, 30 жовтня 1918 року словаки ухвалили на своїх “Народніх Зборах” в Турчанському св. Мартині злучитися разом з чехами і створити ЧСР. На Закарпатті в тому часі ще не було жодної акції в справі самовизначення. Незабаром і на Закарпатті постають три політичні осередки: на сході - Хуст, середня частина - Ужгород, на заході - Пряшів.

У Пряшові провід був у руках священика о. Омеляна Невицького, що згодом був переслідуваний чехами й змушений був втекти до Америки. Дня 8 листопада 1918 року відбулося тут перше велике віче українських народних мас, яке винесло постанову відірватися від Мадярщини і злучитися з Україною. На вічі вибрано “Руську Народну Раду”, яка перенесла свій осідок зі Старої Любовні до Пряшева.

Постава населення західного Закарпаття (Пряшівщина) була ясна: за злученням із Україною і проти злуки з ЧСР. Чехи почали тут ту саму гру, що й в Америці. Вони знайшли в проводі Пряшівської Ради малохарактерну, національно хитку людину, пізнішого губернатора Закарпаття Бескида, який зв'язався із галицькими москвофілами (Гагатко, Качмарик, Вислоцький і інші), і разом з ними почав на всі лади пропагувати думку про прилучення Закарпаття разом із галицькою Лемківщиною до ЧСР.^[11]

Не спираючися на ні який авторитет чи право, Бескид і галицькі москвофіли ухвалили 7 січня 1919 року в Пряшеві злуку Закарпаття з ЧСР. Вони написали відповідний протокол, який Бескид негайно повіз до Праги, а звідти до Парижа, де він став тим другим актом “волі народу”, на якому оперлася чеська делегація на Мировій Конференції. У країні почало наростати обурення. Раду засипано протестами проти злуки з ЧСР. Ухвалено скликати збори на 14 січня 1919 року для з'ясування справи. Провідник Ради о. Невицький представив недвозначно виявлену досі волю українців Закарпаття, вказавши на те, що Бескида висилала до Парижу Прага. Він предложив до ухвали проклямацію до народу, в якій, між іншим сказано: “Руська Народна Рада” собравшася в Пряшові, узнавши правдиву волю цілого карпатського народа, торжественно оголошує перед цілим світом, що руський народ, жиючий по обох сторонах Карпат от Дунайця і Попрада аж по Тису, соєдиняється з Київською Українською Державою, Карпатська Русь подає в днешній день руку браттям своїм із Галича та Буковини, соєдиненим уже з матірю руських городов: со славним Київом. Най українська земля станеся от нині і нашою; най наші Карпати стануться нині твердинею на Заході для нашої великої, общой держави!”.^[12]

Після прочитання проклямації мала розпочатися дискусія, але в той час прийшла на залю кліка Бескида з його москвофілами, чехами та словаками, і уся ця агентура Праги не допустила до жодної ухвали. Якими аргументами послуговувалися ці людці, може послужити їхній лист до президента Вілсона, в якому пишеться: “... сепаратизм украинских политиков считаем явленіем временным, антиславянским, антикультурным и антисоциальным, плодом австро-венгерского имперіалізма... Заявляем всему культурному міру, что с сегодняшнего дня считаем себя автономной русской частью чехословацкой республики”.^[13]

По скінченні віча почалися поліційні переслухання о. Невицького і його прихильників. Чеська жандармерія і військо розпочали терор. Завдяки Бескидові чехи на Мировій конференції признали Західнє Закарпаття (Пряшівщину) аж по ріку Уж без ніяких застережень і забезпечень - словакам. Вони наситили словаків гарним куснем української території, щоб розсварити обидві нації, а самим тягнути з цього користь.

Чеській делегації в Парижі треба було ще “згоди” на злуку з ними від населення східнього Закарпаття. Про це постарався тодішній амбасадор ЧСР в Будапешті Годжа. Був це меморандум “Руської Народної Ради” в Скаляві. Дня 3 грудня 1918 року на взір інших “народніх рад” скликано повітове віче до містечка Скаляви. Це віче вирішило, щоб звернутися з меморандумом до Мирової конференції і жадати на основі 14 пунктів президента Вілсона самовизначення, і щоб Мирова конференція надіслала військо антантське або українське, щоб руський народ міг освободитися з 1000-літнього ярма і прилучитися до Великої України, де живуть також русини”.^[14]

За цю ухвалу мадярські власті почали переслідувати різних учасників віча, а головно голову “Ради”, робітника Михайла Комарницького, якому загрозили викиненням за кордон (його батько був з Галичини). Комарницький поїхав до Будапешту, щоб там боронити свої права, та зайшов теж до посольства ЧСР, де він розповів послові Годжі про свої проблеми, як також про ухвали Скалявської Народної Ради. Він написав від себе прохання до чехів, в якому просив помочі проти мадяр, але ані словом не згадав про бажання прилучити Закарпаття до ЧСР. Це його особисте прохання стало для чехів “важним актом”, висловленням волі народу. Папірець гоненого мадярами робітника мав заступити волю цілого східнього Закарпаття!

Здається, що це й чехам видалося несерйозним, бо вони намагалися дістати до рук ще якесь свідоцтво “волі народу” східної частини Закарпаття.

Після закінчення війни багато вояків поверталося через Ясіня додому. Часто траплялося, що ті вояки насильно забирали від населення харчі або плюндрували село. Щоб цьому зарадити, мешканці Ясіня вирішили створити з колишніх вояків міліцію, яка б боронила цивільне населення перед насильством небажаних елементів. Завданням такої міліції в Ясіню була служба на трьох залізничних станціях, утримування порядку в самому селі й охорона різних складів.

Коли 4 листопада 1918 року Степан Клочурак повернувся з війни додому, на прохання громадського уряду він став командантом міліції. Першим кроком нового команданта було роззброєння місцевої мадярської жандармерії.

Після наради з громадським урядом, Степан Клочурак скликав на 8-ме листопада 1918 року збори населення Ясіня. Тому що на збори появилася кількатисячна маса гуцулів, збори відбулися на подвір'ї, скориставшись з гарного соняшного дня. Збори відкрив тимчасовий староста Дмитро Іванюк, який запропонував для ведення зборів С. Клочурака. Перебравши ведення зборів С. Клочурак, звертаючись до присутніх сказав:^[15] “Дорогі сестри і брати гуцули, шановні громадяни! По довгій світовій війні вертаються додому ваші батьки, ваші чоловіки, ваші брати і сини. Не вертаються вони так густо, як їх з рідного села відвозили. На превеликий жаль, багато з них відійшли навіки, осиротивши свою родину, своїх стареньких батьків, своїх жінок і дітей. Багато з них ніколи не вернеться в свої улюблені рідні гори, до свого рідного Ясіня, а з тих, що вже вернулися і ще вернуться, багато мають покалічене тіло. Вони ще довго лікуватимуть свої рани, а може їхні рани вилікує тільки могила. Нас убивали і калічили на різних фронтах, багато з наших рідних пропало безвісти. Але терпіли не тільки ми, вояки, і вас вдома не щадили. Прийшлося і вам вдома терпіти довгі роки, якщо не від куль, то від побоїв і нелюдських знущань. Багато з вас їло гіркий хліб по мадярських тюрмах, в яких й тепер мучаться наші брати, а деяких з наших батьків і братів шибеницями карали. За що ллялася наша кров, за що наші батьки і брати віддавали своє життя, за що усім нам довелося зазнати стільки кривд і горя не лише на війні, але ще далеко до війни? Чому ми русини-українці були на кожному кроці переслідувані, чому нам не дозволяли своїх дітей учити в школах у рідній мові, чому нам не давали змоги розвивати нашу культуру хоч би так, як це могли робити наші брати в Галичині? Нарешті придумали й нашу церкву перемінити в школу мадяризації. Мадярське панство в такий спосіб приготовляло національну смерть нашого народу, його цілковито змадяризувати. Так відплачувалося мадярське панство нашому народові за його вірність”.

“Прийшов час, коли ми можемо не тільки відплатитися за “братнє” співжиття, але скерувати свою долю і долю усього народу в зовсім інший напрям. Нині, коли кругом нас усі народи сміло підносять прапор свободи, і ми повинні сміло заявити, що не хочемо бути наймитами у бувших наших гнобителів, не хочемо дальше бути предметом насміху, погорди й безупинного знущання. На нашій землі хочемо стати одинокими господарями, на що маємо повне право. Берім собі приклад від інших поневолених народів, від близьких румунів, від поляків, чехів і, головно, від своїх братів українців в Галичині, які розпочали боротьбу за своє визволення з Україною”.

“Ви спитаєтесь, чому ми вас скликали на нинішні збори? Ми скликали вас тому, щоб за вашою згодою нинішнього дня стерти усе старе, не наше, а зачати творити наше життя. Яке нове життя? - ви питаєте. Ми нині виберемо народню раду з ваших людей, яка зачне в Ясіню організувати нові порядки. Вона до урядів призначить ваших людей, які будуть урядувати в нашій мові, по-українському. Досі ми кормили у нас різних зайдів з найдальших закутин Мадярщини, тепер ми їх не потребуємо більше. Ця наша рада, ці наші люди, яких ви нині виберете без жодного натиску, відповідатимуть не тільки за те, що будуть творити, але також за нашу майбутність. Члени ради повинні постаратись, щоб до нашого села ніколи не вернулися старі чужі порядки. Вони в першій мірі відповідатимуть за те, з ким ми зв'яжемо долю нашого народу. Я певний, що між членами ради не буде спору, що у всіх нас є тільки одна мета, одна ціль - з'єднатися зі своїми кровними братами-українцями, з'єднатись з Україною. Але щоби ніхто не сумнівавсь в цьому, я ставлю це питання під голосування: хто є за з'єднання з Україною, хай піднесе руку!” (Усі учасники зборів підняли руку, вигукуючи “Най живе наша Україна!”. Проти з'єднання з Україною не піднялась жодна рука).

“Дорогі браття, гуцули, шановні громадяни! Ви своїм голосуванням виявили волю з'єднатись з нашими братами-українцями в одній державі, Україні, і це ваше рішення наша рада передасть владі України. Прошу й закликаю вас, шануйте й любіть один другого, бо всі ми походимо з одного роду, утримуйте в себе порядок, щоби своїм порядком усім показати, що ми є зрілі й достойні своєї свободи, своєї держави України. Ще одну просьбу маю до вас, брати-гуцули, шануймо й поважаймо усіх наших співгромадян інших національностей, які з нами, гуцулами, хочуть у мирі жити і чесно співпрацювати. Цей наш почин має історичне значення. Просім Бога помогти нам, щоб наші змагання кінчилися успіхом і принесли нашому многостраждальному народові щастя, кращу долю, свободу”.

Після цього промовляли ще такі особи: хорунжий Микола Сабатюк, який закликав батьків посилати своїх дітей до шкіл, в яких починається навчання у рідній мові. Василь Климпуш говорив про те, що діється в сусідній Галичині. Дмитро Іванюк поінформував, як має виглядати нова сільська управа. Кирило Рищук звернув увагу зборів на те, що до боротьби за свободу треба закликати не тільки Гуцульщину, але весь наш нарід, що живе в Мадярщині. Іван Марусяк-Кузьмич поставив внесення, щоб збори проголосили відокремлення від Мадярщини, і щоб рада, яку виберуть, негайно нав'язала зв'язки з чільними галицькими українцями. Іван Марусяк-Кузьмич закінчив свою промову словами: “Як для румунів - Румунія, для поляків - Польща, так для українців - Україна, хай живе наша самостійна держава Україна!” Після цього розпочато вибори членів Ради. Вибрано до Ради усього 42 членів.

Ще того самого дня засідали всі члени нововибраної Ради, які вибрали з-поміж себе Головну Управу з 10-ти членів, до якої увійшли: Степан Клочурак мол., Дмитро Іванюк, Микола Сабадюк, Юра Гафіяк, Степан Клочурак старший, Іван Ластовицький, Василь Климкуш, Іван Марусяк-Кузьмич, Кирило Рищук, Степан Боднарюк. З членів Головної Управи створено потім різні комісії, що складали щотижня звіти зі своєї діяльности.

За тиждень часу Степан Клочурак разом із Іваном Климпушом поїхали до Станиславова, щоб передати Урядові Західної України рішення зборів з 8 листопада 1918 року про приєднання Закарпаття до України. Після повороту зі Станиславова делегація зробила звіт для Ради про свою подорож. Згадали також про маніфест, виданий Українською Національною Радою Західної України та її урядом, в якому виразно поставлене домагання, що до України мають бути приєднані ті землі Мадярщини, де живуть русини-українці.

Переконавшися, що українці на Закарпатті не хочуть далі жити під Мадярщиною, Мадярщина іменувала д-ра Ореста Сабова міністром для русинів-українців, який у порозумінні з мадярським урядом виготовив законопроєкт про автономію “Руської Країни”. Для обговорення цього законопроєкту д-р О. Сабов скликав до Будапешту на 10-го грудня 1918 року збори, на які кожне село з українською більшістю населення вислало своїх делегатів. Ясінська Народна Рада вислала на збори 8 делегатів під проводом Степана Клочурака. Для делегатів з Мараморешини виїхав спеціяльний потяг з делегатами. В потязі поміж делегатами чулись голоси: “тепер запрошують наших делегатів до Будапешту, а ще недавно вішали наших братів”. Делегати Гуцульщини у великій більшості були противні проти дальшого співжиття з мадярами в одній державі. Таке наставлення було наперекір намаганню міністра д-ра О. Сабова.

Д-р О. Сабов 10 грудня відбув спочатку зустріч з інтелігенцією, щоб поінформувати делегатів про свій плян. В цих нарадах взяли участь професори університету: д-р Годинка, д-р Стрипський і д-р Бонкало, багато державних урядників, священиків і вчителів. Наради відкрив по-мадярському д-р Сабов, пояснивши урядовий законопроєкт про автономію “Руської Країни”. Потім він прочитав приготовлений маніфест, у якому говориться, що на основі традицій, створених тисячолітнім братським співжиттям з мадярським народом, русини й надалі хочуть співжиття з ним у мадярській державі, як автономна частина Мадярщини. Після цього розпочалася дискусія”. Д-р Ю. Бращайко гостро запротестував проти змісту маніфесту, бо він вважав, що український нарід не хоче й не буде далі продовжувати тисячолітню традицію кривди нашому народові, денаціоналізацію і його повну експлуатацію. Згідно маніфесту русини-українці мають про все забути. Він заявив, що про долю свого народу можна вирішуватн тільки на своїй рідній землі, і що більшість делегатів ніколи не погодиться зі змістом пропонованого маніфесту, бо наш нарід має бажання жити зі своїми кровними братами в Україні”.^[16]

В цій справі забирали слово ще багато делегатів. Гідна уваги заява делегата о. Петра Долиная, священика з Ромет, який сказав: “Сумним явищем є те, що на нарадах, де нема чужої людини, говориться тільки по-мадярськи. Невже ж присутні соромляться мови свого народу?”^[17] - запитав він. Виявилося, що на нарадах поміж інтелігенцією було значне число противників мадярської орієнтації.

По обіді відбувся з'їзд усіх делегатів, на якому велику перевагу мали делегати селяни. Перед відкриттям з'їзду були видані всім делегатам рекомендації триматися засади, що ми не сміємо рішати про нашу державну приналежність у Будапешті, тільки на своїй рідній землі. Головою з'їзду вибрано д-ра Августина Штефана, адвоката з Рахова. В дискусії взяли визначну участь селянські делегати, які розповідали про кривди, заподіяні нашому народові мадярами. Всіх делегатів, які говорили на зборах по-мадярському, стягли з трибуни і не допустиїх до слова.

Патріотичну промову виголосив д-р Михайло Андрашко, який сказав: “Ми бачимо, що румуни з'єднуються зі своїми братами в Румунії, словаки з чехами, а коли ми хочемо вільно жити у своїй рідній державі, ми повинні з'єднатися зі своїми братами-українцями в одній Україні”. Він закінчив свою промову словами українського національного гимну: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду”.^[18]

Наступним промовцем був Степан Клочурак, який вказав на те “братське співчуття”. Наші недавні опікуни надіються, що наш народ настільки неграмотний і несвідомий, що знову натягне ярмо неволі на свою шию. Вони в цьому грубо помиляються. Мадяри забули, що нас, наших батьків і братів національно освідомлювали вони самі, в своїх тюрмах або коли нас зганяли дивитися, як вішають наших батьків і братів на “братській” шибениці. Така “братська” школа навчала нас свій народ любити й ненавидіти його гнобителя та дала нам відвагу боротися за право й свободу нашого народу. Так “братська” школа скерувала нас на шлях, яким ідучи, виведемо наш народ з тисячолітньої неволі. Хто з нас любить свій народ, його своєрідну культуру, його звичаї і віру та хоче йому до кінця життя вірно служити й не хоче його запродати, той повинен це місце з огидою покинути. Ми повинні доказати, що ми не є неграмотне, послушне стадо, але гідні сини свого народу”.^[19]

Останім промовцем на з'їзді був Дмитро Симулик, делегат з Ізи. Він розповів про страшні страждання понад сотні мешканців Ізи, що перейшли на православ'я. Їх волочили по тюрмах і голодом і холодом морили. В цьому нелюдському переслідуванні головну ролю грали сини деяких священиків. Д. Симулик домагався закриття зборів. Голова зборів д-р Августин Штефан, побачивши, що тут не прийде до жодного рішення, закрив збори й рівночасно запропонував скликати другі збори в Мукачеві. Однак, більшість делегатів голосувала за Хуст.

Так закінчився той з'їзд, від якого наші мадярони чекали роз'язки справи т. зв. “Руської Країни”. Та вони помилилися, бо збори цілком провалилися, а мадярський уряд зазнав повного краху.

Дня 18 грудня 1918 року інтелігенція в Сиготі скликала з'їзд делегатів Мараморощини, щоб для цілої Мараморошської жупи вибрати Народню Раду.

Августин Штефан про засідання Сигітської Ради пише таке:^[20] “Ініціятором цих зборів був Іван Гощук, адвокат із Сигота. І. Гощук, привітавши присутніх, у своїй промові подав причини скликання з'їзду. Як тільки він згадав, що мадярський уряд готовий дати русинам автономію, міцні руки стягнули Гощука з трибуни. “Іди собі до Будапешту”. Хочемо почути Михайла Бращайка. “Пане Михайле,скажіть нам, що маємо робити?” Михайло Бращайко сказав: “Маємо лиш одну дорогу. До Києва!”. І збори закричали: “До Києва хочемо! Хто не з нами, най іде собі до Будапешту”.

Дальше на зборах виступали: д-р А. Штефан, адвокат з Рахова, С. Клочурак, В. Климпуш, Й. Йосипчук і багато інших. Всі вони засуджували неприхильне становище мадярської влади до українського населення і ганьбили зрадників народу, які допомагали мадярам гнобити наш нарід.

Ця нарада дістала повновласть належно підготовити Хустський Всенародний Конгрес на 21 січня 1919 р. Потім члени Сигітської Ради і учасники зборів походом рушили до церкви Рождества Пречистої Діви Марії, щоб перед церквою присягнути на синьо-жовтий національний прапор.

На тих зборах ми були свідками підйому духа ще недавніх рабів, які тепер явно й відважно демонстрували свою приналежність до українського народу. Мадярська орієнтація в Сиготі зазнала повного краху. Як один з делегатів, о. Юлій Чучка заявив: “Наше місце там, де є наш народ. Ми повинні не лише його піддержувати, але йому вірно служити”.^[21]

На донос мадярського населення Ясіня, мадярське військове командування вислало 22 грудня 1918 р. до Ясіня 20 старшин і 600 вояків з дорученням роззброїти місцеву міліцію, а всіх членів Ради заарештувати. Для мешканців Ясіня було великою вигодою, що їх попередив Євген Пуза, колишній нотар в Ясіню. Тому прихід мадярського війська до Ясіня знайшов Раду приготовленою до цього. С. Клочурак пише: “Не лише члени Ради, але й члени нашої Оборони були попереджені в ніякому разі не чинити мадярам опору. Ми мали такий плян: своїм порядком і спокоєм приспати чуйність мадярів, щоб вони не чули й не бачили, що навколо нас діється”.

Присутність мадярського війська заохотила повернутися до Ясіня всіх тих, які добровільно чи примусово покинули село. Зразу після прибуття мадярського війська, відновлений старий адміністративннй апарат, який почав по-старому урядувати. Хоча сама Мадярщина від закінчення війни перейшла великі зміни, тут залишилося все по-старому.

На таємному засіданні Головна Управа Ради обговорила засоби, як позбутися небажаної мадярської “охоронн”. Вирішено озброїти 50 членів колишньої гуцульської міліції і розіслати їх всюди слідкувати за рухом мадярського війська в Ясіню. Мадярська міліція і жандармерія пильно слідкували за українським національним рухом. Вони перевіряли потяги, що їздили до Станиславова й Коломиї, стараючися контролювати зв'язки зі Західною Українською Республікою. Та це не перешкодило Раді висилати туди своїх кур'єрів, як також тримати зв'язок із Хустом. Із тих кур'єрів Ради найбільше визначився Дмитро Німчук.

Два дні перед нашим Різдвом зійшлася Головна Управа Ради в приватному мешканні й відбула свою нараду. Тут вирішено, що на Святий Вечір члени Головної Управи підуть “колядувати”. Діяти треба було обережно, щоб ніхто не здогадався, що щось приготовляється.

Вислідом “колядування” на Свят Вечір і перший день Різдва було озброєних 86 гуцулів. “Ми випрацювали для цих охотників плян” - каже С. Клочурак, “поділивши їх на чотири групи. Найбільша група з 43-ох добровольців мала за завдання роззброїти головну частину мадярського війська. Другій групі призначено зайняти залізнодорожну станцію, роззброїти вартових і не допустити до жодного сполучення з Раховом. Інші дві групи мали роззброїти жандармерію і прикордонних сторожів, зайняти пошту і громадський уряд, щоб мадярські урядовці не могли подавати до Рахова по телефону вісти, що тут сталося”.^[22]

Операційний плян Ради був здійснений на 100 відсотків. Вже в 3-ій годині ранку 8 січня 1919 року по короткій гострій перестрілці взято в полон 504 мадярських вояків. Мадярських старшин разом з полковником забрано з їхніх квартир. Було поранено 11 мадярів і 8 гуцулів. Вбитих не було. Ясіня знову було очищене від чужих зайд, а владу знову перебрала Українська Народна Рада. Тверда воля - позбутися чужого ярма, перемогла. З того часу Ясіня під мудрим керівництвом Української Народної Ради почало своє незалежне життя. Зразу після перевороту 8 січня 1919 року, Рада відбула засідання, і з того дня вона стала єдиним керівником громадського життя в Ясіню. На заклик Ради 300 вояків вступило до існуючої міліції, що дало сильну підпору “Гуцульській Республиці”. На цьому засіданні Ради делегація, що їздила до Станиславова на розмову з урядом Західньо Української Республіки, подала докладний звіт. Вислухавши цей звіт, члени Ради усвідомили собі, що у боротьбі за визволення з-під мадярського панування наразі можна дістати лише дуже скромну допомогу від Західньо Української Республіки, а тому вони мусіли розраховувати головним чином на свої власні сили. Цей стан вимагав від гуцульської оборони діяти дуже розважно й не давати Мадярщині причини вислати до Ясіня велику військову силу, бо тоді ясінським гуцулам довелося б пережити трагічні часи 1914 року.

Після довгої і палкої дискусії найстарший член Ради Іван Марусяк-Кузьмич зробив таке внесення: “Ми від Мадярщини відійшли, до України покищо нас не приєднали, хоча наша делегація домагалася цього на засіданні Української Національної Ради в Станйславові не тільки за нас, гуцулів, але за весь наш народ, що живе під мадярами. Від нинішнього дня за все, що в нашому Ясіні буде творитися, буде нести відповідальність тільки наша Українська Народня Рада. Нас, членів Ради, за наші діла будуть судити або хвалити не тільки чужі, але й свої рідні. Хочемо, чи не хочемо, ми залишились самі, тому або здаймося мадярській владі, або діймо самостійно, і то так, щоб більше не дістатись до чужої неволі”. Це внесення Івана Марусяка-Кузьмича підтримане багатьма іншими, було дане під голосування. Внесення прийнято одноголосно, навіть представники жидів і німців голосували “За”.

Відносно полонених мадярських вояків Рада вирішила відпускати їх меншими групами, а старшин ще пару днів затримати в полоні. На протязі тижня звільнено всіх за вийнятком їхнього команданта. Його звільнили після того, як він підписав зобов'язання, що він більше не братиме участи в жодній акції мадярського уряду проти Ясіня. Треба зазначити, що нікому з мадярського війська не зроблено жодної кривди, крім зброї, нічого більше від них не відібрали.

При Раді створено секцію пропаганди. Завданням секції було вести пропаганду проти плянів мадярського уряду затримати при Мадярщині наше Закарпаття. Для цього мадярський уряд ухвалив закон число 10, яким створив автономну “Руську Країну” з власним губернатором, заплянувавши вибори до сойму. Ясінська Рада намагалася протидіяти цим мадярським діям відозвами, остерігаючи українське населення перед мадярською пропагандою. Ось зміст однієї пропаганди Ради:^[23]

Вісті про переворот в Ясіню і заведений порядок в громаді поширився по всьому краю. Цей факт заохотив Ясінську Раду зайняти своїм військом цілу Гуцульщину. В тому часі в Хусті йшла підготовка до Всенароднього З'їзду, проти якого виступила ціла мадярська пропагандивна машина. Агенти мадярської влади поширювали вістки, що мадярський уряд вже й без з'їзду забезпечив автономією “Руську Країну”, а незабаром мають відбутися вибори до сойму.

Щоб протидіяти цьому, Ясінська Рада від імени Марморошської Русько-Української Ради в Сиготі звернулася до угорських українців з відозвою не піддатися цій ворожій мадярській пропаганді й вислати своїх делегатів на з'їзд до Хусту. Бо цей “всенародний з'їзд рішатиме долю нашого народу, як нам, русинам-українцям, дальше жити, чи остатися надальше рабами і слугами мадярського панства, чи жити в одній своїй державі Україні разом з нашими братами русинами-українцями”.^[24]

Згідно з бажанням, висловленим делегатами Закарпаття на політичних зборах в Будапешті 10 грудня 1918 р., відбувся в Хусті дня 21 січня 1919 р. Всенародний Конгрес українського населення Закарпаття.

Один з активних учасників цього Конгресу, Августин Штефан, який за часів Карпатської України був міністром Шкільництва й Народної Освіти, а в березні 1939 р. був обраний предсідником Сойму Карпатської України, - пише про Конгрес в Хусті таке: “Хустський майдан вже скоро вранці був переповнений сільськими возами. Коні й вози були прибрані синьо-жовтими стрічками. Святочно одягнені делегати під синьо-жовтими прапорами збиралися в похід до церкви. Вони так само мали синьо-жовті відзнаки на грудях і в поході співали: “Вже воскресла Україна”, наш народний гимн”.

“По Службі Божій у церкві - мабуть перший раз у карпато-українській церкві - делегати відспівали “Вже Воскресла Україна”. На майдані перед церквою о. Віктор Желтвай, о. д-р Юлій Гаджега і о. Олекса Паркані посвятили синьо-жовті прапори і делегати помаширували до горожанської школи, де в гімнастичній залі розпочався конгрес”.

“Збори відкрив д-р Юлій Бращайко. Предсідником конгресу був вибраний д-р Михайло Бращайко, секретарем Василь Йосипчук з Бичкова, головою верифікаційної комісії Юлій Чучка, нотар в Хусті. Заступником мадярської влади був окружний начальник у Хусті, Дан”.

“Верифікаційна комісія ствердила, що легітимних делегатів було 420. Вони заступали 420,000 душ українського населення Закарпаття. Багато делегатів не могло прибути до Хусту в наслідок воєнних подій”.

“Голова зборів, д-р Михайло Бращайко, пояснивши 14 точок президента Вільсона, запитав народ: “Куди ми хочемо прилучитися? До Мадярщини? Чи може до Чехо-Словаччини? Чи до України? - “До України! До України!” - закричали делегати”.

“Іван Волощук, делегат з Нанкова, зголосився до слова й, звернувшись до представника мадярської влади, окружного начальника Дана так: “Пане окружний начальнику, не дивуйтеся на мої слова! Перекажіть їх панам в Будапешті! Сотки літ ми жили з вами. Були між нами добрі часи, були і злі. Дякуємо за вашу опіку! Але ви мусите тепер зрозуміти! Мати кличе нас тепер, і ми її діти, хочемо піти до неї. Україна кличе нас! Ми хочемо жити з Україною!”

“Ціла заля як один муж закричала: “До України! До Київа! Хочемо жити під Київом! Не треба нам Будапешту”!

“Потім Михайло Бращайко говорив: “Ясно, що збори бажають злуку Угорської Руси з Українською Державою. Щоб було всім нам видно, що це воля більшости народу, прошу, щоб той делегат, чи ті делегати, які мають іншу волю, голосилися до слова”.

“Голосіться до слова, - кричали делегати, - ми вас вислухаємо чесно й без гніву”.

“У залі було тихо. Ніхто не голосився. Заговорив знову Михайло Бращайко: “Однозгідна воля всенародних зборів: З'єднати Угорську Русь з Соборною Україною”.

“Слава! Слава! Слава!” - вирвалося з уст делегатів. Усі встали і зачали співати: “Вже Воскресла Україна, і Слава і Воля”.

“Знову заговорив Михайло Бращайко: “Тепер обговоримо резолюції наших зборів. Хустські делегати приготовили сім точок. Секретар зборів перечитає кожну точку окремо й ви скажете вашу думку: Приймаєте чи зміняєте прочитану точку”.

“Не було багато дебат. Тим часом делегати сказали: “Най буде так, як у Києві”.

Збори ухвалили такі резолюції: “Всенародний Конгрес Угорських Русинів з дня 21 січня 1919 р. ухвалює з'єднати комітати: Мараморош, Угоча, Берег, Уг, Земплин, Шарош і Абауй-Торна з Соборною Україною, просячи, щоб нова держава при виконанню цієї злуки узгляднила окремішнє положення Угорських Русинів”.

1. “Всенародний Конгрес заявляє, що руський народ Угорщини не признає “десятого закону про Руську Країну”, даного в Будапешті в 1918 р., бо ухвалено його без волі народу і без його заступництва.

2. Відповідно до цього рішення Конгрес постановляє, що Русини не вишлють своїх делегатів до угорського парляменту.

3. Всенародний Конгрес просить, щоб українське військо обсадило комітати, заселені Русинами, і щоб заосмотрило поживою населення, яке живе у важких обставинах.

4. Всенародний Конгрес вітає всі визволені народи Австро-Угорщини: Чехо-Словаків, Юго-Словян, Румунів, Поляків і Німців.

5. Всенародний Конгрес вітає мадярське народне правительство, яке, стоячи на демократичних основах, признало право самовизначення народів і не вживало ніяких насильств проти організування руського народу в Угорщині й проти висловлення його правдивої волі.

6. Всенародний Конгрес висловлює подяку всім державам Антанти і їх союзникам за те, що вони боронили демократичний дух і вибороли пригнобленим народам свободу, та просить, щоб вони помогли здійснити постанову Всенародного Конгресу.

7. Всенародний Конгрес вибирає для ведення справ угроруського народу Центральну Народну Раду і надає їй повновласть заступати Угорських Русинів усе і всюди, де цього буде потрібно, перед усіми народами і зробити все, що кожночасно буде потрібно в інтересі угро-руського народу.

Головою Центральної Ради Угорської України вибрано д-ра Михайла Бращайка, членами: д-ра Юлія Бращайка, Івана Волощука, Євгена Пузу, Василя Йосипчука, Івана Келемена, Івана Джумурата, Дмитра Симулика, Василя Біро. Рада мала повновласть кооптувати дальших членів”.

В тому часі в Мадярщині прийшли до влади комуністи. Заохочені Антантою чехи займають західню частину Закарпаття. Дня 8 травня 1919 року відбулися в Ужгороді збори на постанови яких чехи покликаються, як на акт остаточної злуки Закарпаття з Чехо-Словаччиною. На цих зборах виступав д-р Юлій Бращайко від Руської (Української) Центральної Народної Ради, який погодився, щоб територія Мадярщини, заселена русинами-українцями, була прнлучена до Чехо-Словаччини, поки на міжнародньому форумі не буде остаточно вирішена судьба України”.^[25]

В цих зборах брали участь люди з Ужгородської “Ради Угро-Руського Народа” і згадані вже вище пряшівські представники - Бескид зі своїми москвофілами. Законних делегатів Хустської Ради, правдивого репрезентанта східнього Закарпаття, не було. На зборах було, проте, багато чехів, словаків і галицьких москвофілів. Збори проголосили себе представником всіх трьох “Рад” і проголосили злуку з Чехо-Словаччиною.

З усього виходить ясно й недвозначно, що українське Закарпаття ніколи не думало про злуку з Чехо-Словаччиною, що аж в часі чеської окупації під терором і натиском чеської влади опортуністична частина інтелігенції (переважно москвофіли), зі страху перед комунізмом, вирішила на власну руку піти на злуку з Чехо-Словаччиною. Протокол з 8 травня 1919 року не є висловом згоди на злуку з Чехо-Словаччиною всіх трьох закарпатських “Рад”, цей протокол є одним із тих фальсифікатів і документів забріханости, яких повно в архівах тих років, коли то під плащиком демократії і справедливости приховані вовчі апетити ковтати одну здобич за другою.

Наведу ще декілька прикладів тієї нещирости і нечесности, яку виказали чехи в той вирішальний час у справі Закарпаття. Д-р Гр. Жаткович^[26] (у своєму експозе) пише, що він висказав д-рові Бенешові невдоволення у справі кордонів Закарпаття, на що Бенеш відповів: “Що Мирова конференція переорієнтувалася з огляду на свої власні причини. Границі Підкарпатської Руси хоче зробити якнайменші. Мирова конференція задумує установити словацько-руську границю по ріку Уж”. Жаткович пише, що він енергійно запротестував, але Бенеш зараз відповів, що він певний, що словаки не погодяться на це. В дальшій дискусії дійшло до обопільної згоди, що найкращим способом і виходом із ситуації буде просити, щоб конференція встановила лише тимчасові кордони, і щоб вирішення цієї справи конференція залишила мирному взаємному порозумінню поміж ЧСР і Підкарпатською Руссю. “А на мій запит” - закінчує Жаткович, - “які гарантії маю, що Мирова конференція прийме це порозуміння” - він сказав: “Обіцяю вам, що Мирова конференщя зробить так, як ми порозумілися, а коли б ні, то я обіцяю вам, що не підпишу мирового договору”. Що з тієї обіцянки вийшло, всі ми добре знаємо.

Договір у справі Закарпаття міститься в параграфах 10-13 договору в Сен Жермені, який чехо-словацька влада оформила в “генеральному статуті для організації Підкарпатської Руси”. Тут читаємо:^[27]

“1. Чехо-Словаччина зобов'язується встановити Руську територію на південь від Карпат у границях, опреділених славними союзними і заприязненими державами, як автономну одиницю в Чехо-Словацькій державі, і наділити її найширшою самоуправою, що годиться з єдністю Чехо-Словацької держави.

2. Країна русинів на південь від Карпат буде мати окремий сойм. Цей сойм буде виконувати владу у всіх мовних, шкільних, релігіиних питаннях, в самоуправі місцевої адміністрації, як також в інших питаннях, які призначать йому закони ЧСР.

Губернатор країни, якого іменує президент ЧСР, буде відповідальннй перед руським соймом.

3. ЧСР зобов'язується, що урядовці в Країні русинів будуть вибирані, так далеко, наскільки це лише можливо з поміж мешканців цієї території.

4. ЧСР гарантує Країні русинів відповідну репрезентацію в парляменті ЧСР, до якого вона вишле послів, вибраних по думці конституції ЧСР. Але ці посли не будуть мати права голосувати в чеському парляменті в таких законодатних питаннях, які належать до руського сойму”.

Далі статут визначає кордони Закарпаття: “Тому, що частина руського народу творить на підставі рішення Мирової конференції на словацькій території меншину, чехо-словацький уряд доручив представникам обох народів, щоб погодилися на евентуальне приділення згаданої території до автономної руської території”.^[28]

Так виглядали загарантовані міжнародним договором і потверджені Прагою правні основи автономії Закарпаття. Та чехи мали з самого початку свою думку про цю автономію.

Зразу ж після окупації Закарпаття чехи виробили собі методу політики, якою керувалися до 1938 року. Це метода роз'єднування закарпатських українців на групи, щоб одною частиною групи контролювати другу. Присланий на Закарпаття чеський адміністратор Брейха покликав на Закарпаття денікінських офіцерів та всяких інших людей з московської еміграції, які вже від самого початку почали свою розкладницьку роботу серед українського поселення Закарпаття.

Закарпаття виставлено на розбивацькі зазіхання Праги, що своєю безсоромністю досягли нечуваних розмірів. Населення опинилося у великій нужді, чехи на Закарпатті були провідною верствою, а українці вважалися нацією-погноєм, з яким не треба рахуватися.

В 1920 році небагато бракувало, щоб Закарпаття змінило свого окупанта з чехів на мадярів, очевидно, без тієї думки, щоб хтось запитав закарпатських українців, чи вони бажають собі цього. Тогочасну ситуацію варто ширше змалювати, бо вона криє в собі багато повчаючих моментів.^[29]

На початку 1920 року Польща приготовлялася до остаточної розправи з Москвою. Антанта хотіла допомогти Польщі й шукала шляхів як би це зробити. Виринула думка, щоб полякам допомогли мадяри. За цю поміч Франція пообіцяла Мадярщині повернення частини території, окупованої чехами (Закарпаття). Стотисячна мадярська армія, яка щойно зліквідувала в себе комуністичне повстання під проводом Бели Куна, готова була маршурувати на поміч Польщі.

Поляки відступили перед большевиками і благали помочі від Мадярщини. Мадярські сили сконцентрувалися вже потайки на закарпатських кордонах, але Прага заявила, що мадярської армії не пропустить. Мадярщина плянувала заатакувати чехів і відібрати силою Закарпаття.

У справу вмішалася Англія, яка після війни, де тільки могла, перешкоджала великому ростові французьких впливів. Лондон “порадив” Будапештові не брати до відома французьких плянів. Ллойд Джордж заявив мадярам, що і так найдовше до одного року мадярський мировий договір буде зревідований. У міжчасі Польщу врятували східньоукраїнські частини, які звільнили її від большевицької окупації.

Тут варто зауважити, що політична дипломатія, вишколена на “засадах” Макіявеллі не почувала жодних морально-етичних обмежень. Вона готова була торгувати всім, щоб задовольнити свої власні амбіції.

Тому до того часу, поки існує ця “практика” в полагоджуванні міжнародних відносин, ніхто не може бути певним, що дана ситуація залишиться ще надовго, і кожної хвилини, як той грім з ясного неба, може створитися неочікувано “міжнародна комплікація”, що може спричинитися до - бути, чи не бути.

ПОДІЇ НА ЗАКАРПАТТІ ДО 30 ВЕРЕСНЯ 1938 РОКУ

Моїм завданням не є подавати тут хронологію подій, що мали місце на Закарпатті від часу включення Закарпаття до Чехо-Словаччини, бо про це вже писали інші автори. Я обмежуся до тих подій, що їх я бачив і сам пережив, і які мали на мене особливий вплив.

У червні 1930 року всі абсольвенти Державно-Торговельної Академії в Мукачеві, між якими був і я, вибралися на екскурсію до Праги. Наша ціль була відвідати історичні пам'ятки, важливі установи, банки, великі фірми тощо. При кінці екскурсії залишився нам ще один вільний день, і кожний учасник екскурсії міг оглядати те, що його цікавило. Я з моїм при-ятелем вирішили відвідати українські громадсько-політичні установи. Між іншими, ми відвідали Централю Української Соціял-Революційної Партії під проводом Микити Шаповала. Нас дуже докладно поінформували про партійну програму й про ролю партії в українській визвольній боротьбі в роках 1917-1921. При кінці наших відвідин, нас обидвох обдарували великою кількістю книжок.

Приїхавши додому, мені забрало два місяці часу перечитати більшість отриманих книжок, після чого я до певної міри вже орієнтувався у нашій визвольній боротьбі.

По якомусь часі я старався по-можливості аналізувати перечитане. Воно виглядало ніби все гарно й добре, але в мене мимоволі виникло питання: а що далі робити? На жаль, на це питання я в цій літературі не міг знайти задовільної відповіді.

Десь за кілька місяців після цього я знайшов у пресі адресу “Розбудова Нації”, органу ОУН, що виходив у Празі під редакцією Володимира Забавського. Мені забрало дещо часу, поки я зорієнтувався про суть і завдання Українського Націоналістичного Руху. В цьому мені допомогло читання щоденної преси “Діло” і “Новий Час”, які в тому часі були переповнені вістками про польську пацифікацію та політичні процеси. ОУН видала дуже цікаву книжку про пацифікацію під заголовком “На вічну ганьбу Польщі”.

Після повернення з екскурсії я вніс подання, стараючись дістати працю. Моїм великим бажанням було дістати працю в мережі залізної дороги на становищі урядовця, що приймає і відправляє потяги. Потрібні інформації для цього я мав, бо здав з успіхом сцеціяльний іспит. По зложенні прохання за якийсь час прийшла відповідь, але не така, яку я собі бажав - нема вільного місця.

На пораду мого шкільного учителя, інж. Василя Чаплі, я вніс подання до Кураторії Державно-Торговельної Академії в Мукачеві, де мене прийнято на посаду секретаря тієї школи. Ця школа мала українські кляси навчання та паралельні кляси з мадярською мовою. Директором тієї школи був Августин Штефан, один із найкращих педагогів і адміністраторів середніх шкіл на Закарпатті.

Не маючи великого контакту з практичним життям, я не міг собі уявити того, що Закарпаття, як автономна частина ЧСР, про що повсякчас говорилося на повний голос, в дійсності така безсила, без жодних прав. Як видно з великих обіцянок і гарантій Сен Жерменського договору не залишилося нічого, хіба що - горе й нужда місцевого населення.

Чеська адміністрація дуже влучно використала засаду: “Діли і пануй”! Чехи при допомозі привезених на Закарпаття московських денікінських старшин і галицько-буковинських москвофілів поділили українське населення на москвофілів і русских, українців, мадяронів, які себе називали місцевими і т. д. Чехам потрібний був такий поділ, щоб не було одного голосу, яким одностайно могли б домагатися від чехів виконання зобов'язання, що його взяли на себе підписавши мирний договір.

Ця москвофільська збиранина, ставши знаряддям чеської політики на Закарпатті була нагороджена “теплими” посадами і всякими впливами на наше життя. Їм вдалося зайняти ключеві пости в чеських політичних партіях, що забезпечувало їм становища послів та сенаторів до празького парляменту.

Москвофільське наставлення чехів бере свої початки з далекого минулого. Воно почалося ще на Слов'янофільському конгресі в Празі 1848 року. Це саме москвофільство бачимо й в проф. д-ра Т. Масарика у його ноті, переданій до Москви 15 квітня 1915 року. Він пише, що чеський нарід є цілковито русофільський, тому російська династія на чеському троні буде дуже популярною і що всякі пляни й бажання Росії у справі чеської держави будуть зі зрозумінням прийняті.

В 1920 році д-р Т. Масарик, бувши вже президентом ЧСР, заявив заступникові Міжнародного Червоного Хреста М. Гілберсонові (M. Gilberson) що, “Мадярську Рутенію (Закарпаття, прим. автора) ми уважаємо як тимчасовий депозит Росії, який будемо намагатися повернути Росії при найближчій нагоді”.

Дальше потвердження чеського москвофільства бачимо у Владіслава Студніцкого (Wladislaw Studnicki), який у своїй книжці “Kwestia Czechoslowaciji Racja Stanu Polski” написав: “Дня 12 квітня 1925 р. на загальних зборах “Русского Общества” в Братиславі, д-р Крамарж сказав, що ЧСР в майбутньому буде підтримувати лише новопосталу Росію, подібно як новопостала Росія може послуговуватися ЧСР як форпостом у проникненні на Захід. Наша запорука самостійного існування може бути лише Росія. Я хочу звернути вашу увагу на те, що коли я разом з Бенешом на мировій конференції захищав чеські інтереси, в той самий час ми боронили інтереси великої Росії. Нам тимчасово вдалося осягнути, що ми для нашого майбутнього зв'язку з великою Росією включили Підкарпатську Русь до ЧСР”.

“Правда, що наші пляни не були цілковито здійснені (Бенеш намагався прилучити до ЧСР Галичину і Волинь - прим. - автора) через польські імперіялістичні намагання. Але це лише тимчасові успіхи поляків. Та коли новопостала велика Росія зажадає свої території, ми запевняємо вас, що ми повернемо Підкарпатську Русь великій Росії без вагання. Про це не майте найменшого сумніву. Ми, чехи, підтримувані словаками, а дай Боже також підкарпатськими русинами, всі як один мур повстанемо на оборону ваших інтересів, що є рівночасно і нашими інтересами”.^[30]

Чехи, використовуючи засаду самовизначення поневолених народів, не виявили жодного розуміння і пошани до національних прав українського народу на Закарпатті. Чеський уряд став розглядати Українське Закарпаття, як терен експансії чеського народу.

У зв'язку з цим, варто порівняти засади д-ра Т. Масарика на яких він будував чеську державу. В “Чеському Питанні” він каже: “Політична незалежність сама по собі є не більше як право на самостійне національне існування. Для мене є ясним, що ніяка держава не може існувати, оскільки вона не базується на моральних засадах”. Далі він каже: “Для мене чеське питання є питанням гуманности, питанням совісти”.^[31] Іншими словами д-р Т. Масарик стояв на засаді національного принципу. Однак, його розуміння національного принципу не мало завершення, бо національний принцип, бувши природним принципом, є двосічним мечем, обидва кінці його є однаково гострі. Оскільки Масарик використовував національний принцип тільки для чеського народу, а в ім'я цього принципу намагався поневолювати інші народи, то наслідок не міг бути інший, як той, що його зазнала ЧСР в 1938 році. Бо, як каже народня приповідка, не роби іншому того, що тобі не миле. Це є добра наука для тих народів, що поневолюють інші народи. Правда, не все здійснюється, як плянують поневолювачі й як це побачимо на чеському прикладі, бо на це дає нам відповідь наша народня мудрість - Божі пляни мелють поволі, але зате певно.

Злочинна колоніяльна політика чехів на Закарпатті викликала страйки, демонстрації, насильства зі всіх сторін. Світова економічна криза, що почалася у листопаді 1929 року в Америці, поширилася всюди, а на Закарпатті вона досягла страшних розмірів, бо встановлений чехами колоніяльний режим відбігав далеко від демократії і гуманізму, який чехи святочно прирекли заховувати в мировому договорі. Цей режим був справжнім бандитизмом і як наслідок його, трьом четвертинам населення Закарпаття загрожувала голодова смерть. Чехи знали бідне верховинське населення лише перед виборами, коли роздавали бідному населенню запліснявілу кукурудзу.

Дістатися до державної служби місцевому населенню було майже неможливо, бо урядовців на державні посади спроваджувано з Чехії. При цьому треба зазначити, що на Закарпаття присилали з чеських земель не найкращих людей. Були це переважно авантюристи й кримінальні елементи.

Довга економічна криза для закарпатського населення показалася дуже трагічною. Жиди й інші чужинці за неймовірну низьку ціну відкуповували від українців їхні останні шматки землі. Через страшну заборгованість селянство попадало в невільничий стан.

Одним із дуже зручних засобів чехізації Закарпаття були чеські школи, які поставали, немов гриби по дощі. Щоб заложити чеську школу в селі, вистачило пару дітей чеського жандарма, чи урядовця, декілька жидівських дітей, а решта дітей, що складалася з місцевих українських дітей, заманювано у школи всякими вигодами та обіцянками. Якщо в селі не було своєї школи, місцеве українське населення не мало іншого виходу, як посилати своїх дітей до чеської школи.

Українське учительство, згуртоване у своїй організації “Учительська Громада”, протестувало проти такого “культуртрегерства”, і за це велика частина національно свідомого учительства була переслідувана. Щоб покарати таких осіб, чехи шкодили їм тим, що їх постійно перекидували з одного місця на інше.

Як відомо, у східній Україні в 1927-30 роках проходила хвиля українізації. Захоплення нею не минуло і Закарпаття. Знайшлися серед українців люди, які під проводом поета-письменника Василя Гренджі-Донського почали видавати суспільно-громадський місячник “Наша Земля”, що був присвячений у великій мірі подіям в Україні. Місячник мав носити назву “Українська Земля”, та чеська поліція не дозволила на цю назву. Часопис був поставлений на високому рівні й знаходив широкий відгомін на Закарпатті. Біда тільки, що він проіснував всього два роки, бо після смерти Скрипника українізація в Україні була зліквідована, а “Наша Земля”, не мавши підтримки з України, припинила своє існування.

Поява “Нашої Землі” на Закарпатті мала також і негативні наслідки в нашому житті. Чеська урядова преса на Закарпатті, особливо “Podkarpatske Hlasy”, орган аграрної чеської партії на Закарпатті, накидувалася на українство, утотожнюючи його із комунізмом. Таке наставлення чеської публічної опінії на Закарпатті тривало ще довгі роки після короткого життя “Нашої Землі”.

Від 1930 року, від часу як я почав працювати, мені довелося жити в Мукачеві, центрі москвофільства й мадяронства. В Мукачеві у тому часі були два сильні москвофільські центри: реальна гімназія під управою С. Драгули й Учительська Семінарія, де головну скрипку грала московка Наталія Шкирпан. Ці дві школи разом з “Обществом Духновича” надавали характер “русскости” Мукачеву.

Державна Торговельна Академія в Мукачеві

З українських шкіл була тут Державна Торговельна Академія, що її в 1926 році перенесено тут із Ужгороду. Директором цієї школи, як я вже згадував, був Августин Штефан. До 1930 року не було в Мукачеві “Просвіти”, ані жодної іншої української культурно-освітньої організації. На мукачівськім терені десь у 1931 році розпочав широку діяльність інж. Леонід Романюк, який був урядовцем в Підкарпатському Банку в Мукачеві. Був це надзвичайно ініціятивний громадський діяч і щирий український патріот. Його мешкання при 36 Недеція вулиці було одним із українських центрів тутешнього життя.

Інж. Л. Романюк утримував сталі контакти з групою абсольвентів Української Господарської Академії в Подєбрадах, багато з яких, не мавши змоги дістати праці за своїм фахом, задовольнялися підрядною працею у закарпатських селах, будучи помічними учителями за 560 чеських корон у місяць. В помешканні інж. Романюка довелося мені побувати частим гостем. Тут я познайомився з багатьма українцями з Подєбрадської Господарської Академії, як наприклад з інж. Василем Куриленком, інж. Миколою Кушніренком, інж. Сіриком та іншими.

За декілька років успішної праці Мукачів змінився. Постав хор “Просвіти” (диригент В. Свереняк), драматичний гурток (режисер д-р В. Комаринський), етнографічне товариство тощо. Від 1934 року Мукачів став осідком “Учительської Громади”, головою якої був директор Августин Штефан. Дуже часто в Мукачеві гостював сталий український театр Миколи Аркаса з Ужгороду, який своїми прекрасними виступами приносив насолоду всім нам, виконуючи рівночасно дуже корисну національно-освідомлюючу працю.

Немалий вклад у розвиток культурно-освітнього життя Мукачівщини дали учні Державної Торговельної Академії. Напочатку була це освідомлююча праця зі самими учнями через організацію Пласт, Протиалькогольне і Протинікотинне Товариство “Будучина”, самоосвітні гуртки тощо. Зрозуміла річ, що, живучи в Мукачеві, де москвофілів спочатку було більше, ніж наших, учням Торговельної Академії дуже часто доводилося боронити честь українства перед злобними закидами москвофілів. Нагоди до цього не було тяжко знайти.

У травні 1933 року я поїхав до Львова, де в тому часі відбувалися дві імпрези: Українська Молодь Христові та посвячення нагробника на могилі Івана Франка на Личаківському цвинтарі. Ця поїздка викликала в мене велике зацікавлення. Це перший раз у моєму житті я поїхав в іншу частину України, поза Закарпаттям, яку я знав тільки з часописів. Моє зацікавлення було збільшене ще тим фактом, що редактор “Розбудови Нації”, Володимир Забавський дав мені організаційний зв'язок до Студенської Репрезентації у Львові. Я попав зразу до осиного гнізда - Академічного Дому, де я зустрінув Осипа Тюшку, адміністратора цього Дому. Тут мені перший раз довелося бачити ревізію польської поліції.

Студент Ростислав Волошин з Волині був моїм провідником по Львові. Я відвідав “Сільського Господаря”, Маслосоюз, Товариство “Просвіта”, де Р. Волошин був заступником голови. Зі студентською репрезентацією мені довелося перебути кілька днів. Головою студентства в тому часі був д-р Воломир Янів. З багатьома студентами я нав'язав тісний особистий звязок. За тиждень мого побуту у Львові я більше довідався про життя наших галицьких братів, ніж читаючи пресу через кілька років.

З кінцем 1929 року зроблено спробу створити Організацію Українських Націоналістів на Закарпатті під проводом Стефанії Новаківської. Це було в Ужгородській Учительській Семінарії. ОУН пані Новаківської не була самостійною краєвою організацією, була вона філією галицького УВО, керована зі Львова. УВО у польській дійсності мала дуже добре підложжя, але на Закарпатті вона була ще передвчасною, бо грунт для цього ще не був відповідно приготований. Щоб запротестувати проти киринницької роботи штучно піддержуваного москвофільства С. Новаківська вислала учня Учительської Семінарії в Ужгороді Федора Тацинця дня 1 червня 1930 року, щоб зробив замах на одного з представників москвофільства Євгена Сабова. Атентат відбувся у часі, коли москвофіли відбували свій “День Русской Культури” в Ужгороді. Та замах цей не вдався. Стріл Тацинця хибив і Сабова не поранено. Тацинця зловлено й заарештовано. На судовій розправі він заявив, що його постріл був протестом українського населення Закарпаття проти штучно підтримуваного москвофільства.

Крім Федора Тацинця поліція заарештувала студентів: Миколу Вайду, Володимира Федорчука та п. Стефанію Новаківську. Судова розправа відбулася 4 листопада 1930 року. Стефанію Новаківську засуджено на 5 років тюрми, а Ф. Тацинця на один рік тюрми. Інших заарештованих звільнено. У березні 1931 року Найвищий суд затвердив присуд С. Новаківської, а Ф. Тацинцеві збільшив кару з одного року на 3 роки тюрми.

Зі заарештованням С. Новаківської вся справа ОУН на Закарпатті була припинена, бо не було охочих продовжувати працю у тому стилі, як це було подумане п. С. Новаківською.

Друга спроба зорганізування ОУН на Закарпатті відбулася у другій половині 1932 року з ініціятиви Закордонного Проводу ОУН. Організаційну працю поділено на два сектори: сектор пропагандивний, що його очолив д-р С. Росоха, і сектор підпільний, яким керував автор цих рядків.

Манастир отців-Василіян в Мукачеві

Речником української націоналістичної думки на Закарпатті був часопис “Пробоєм”; його редагував д-р С. Росоха, маючи до помочі таких студентів: Івана Колоса, Єлисавету Кузьмівну, Іванку Гірну, д-ра Василя Івановчика та інших.

Головною метою нашої праці було виховання молодого покоління в українському соборницькому дусі. Для нас було надзвичайно важливим, щоб відразу справу поставити правильно, бо Закарпаття, маючи за собою такі неуспіхи, як неспроможність на протязі довгих ироків стати на самостійне політичне становище та організаціине плентання у хвості чеських партійних централь. Застрягнення на довгі роки в мовній боротьбі т. зв. “Язиковий вопрос”, який попри злу волю чехів, спричинив перед роками злощасний задум завести граматику д-ра О. Панькевича (етимологічний правопис), замість відразу прийняти фонетику. Я пригадую, як у червні 1930 року моя кляса в Державній Торговельній Академії в Мукачеві зробила демонстрацію, де більше ніж половина учнів на письмовому матуральному іспиті вжили фонетичний правопис, чим створила велику проблему для професорського збору й адміністрації школи. Ми виграли завдяки прихильному наставленню професорського збору школи.

Якщо б така сама відвага була з боку українського учительства й по інших школах, замість нашої половинчастости у мовній проблемі, то зужиту енергію на мовному відтинку можна було використати в куди кращий і більше продуктивний спосіб.

Організаційну працю ОУН велося у двох, напрямках: Юнацтво, що було переважно між студіюючою молоддю у середних школах. І так в ужгородській гімназії - І. Кардашинець; в хустській гімназії - Олександер Блистів; в берегівській - Федір Савчур; в Учительській семінарії в Мукачеві - Федір Могіш. В Трговельній Академії в Мукачеві: Дмитро Бандусяк, Михайло Габода, Дмитро Галай, Петро Стерчо, Юрко Шанта, Михайло Киштулинець, Іван Рожко-Ірлявський. Цей останній крім організаційного вишколу дістав ще й поміч у писанні поезій від літературного критика М. Мухина й поета д-ра О. Кандиби.

З-поміж студенства високих шкіл і старшого громадянства ми бачимо в 1934 році таких осіб: Миколу Вайду, Василя Кузьмика, д-ра Юрія Шпильку, Івана Рогача, д-ра Лева Канюгу, Івана Кедюлича, д-ра Василя Івановчика, Єлисавету Кузьмівну, Іванку Гірну, Оксану Голубінку та інших.

Я часто зустрічався з твердженням, що провідником націоналістичного руху на Закарпатті був д-р С. Росоха. Так, це правда, він був провідником, але тільки так званого легального сектора, що був тільки частиною цілости. Я був провідником підпільного сектора, про який не можна й невільно багато говорити чи писати. Сама природа конспіративної чи підпільної праці вимагає, щоб її провадити так, щоб про неї якнайменше знали й свої, а тим більше вороги, бо розконспірований член організації перестає бути повновартісним революціонером.

Навіть сьогодні, по довгих роках, наші вороги судять людей за вчинки, що були поповнені 40 літ тому. Доказів на це є чимало. Наприклад, одним із них є публікація книжки В-ва і “Карпати”, Ужгород, 1976 р., “Народ не прощає”, в якій автор Степан Бойко, колишній чекіст, розповідає про виникнення і крах т. зв. Закарпатського Краєвого Проводу ОУН. В цій книжці моє прізвище згадується аж п'ять разів.

Ці й їм подібні ситуації змушували мене мовчати. Тому-то про мою діяльність було публіковано лише частинно. Мою довгу мовчанку інтерпретовано деякими моїми земляками неправильно. Вони починають сумніватися в тому, що я зробив. Як відомо - в житті на все є відповідний час.

Десь біля 1934 року український рух на Закарпатті почав набирати більшої динаміки. Свідомість того, що хтось був українцем, само по собі було звичайним позитивним явищем, але це з часом показувалося невистачальним. Перед нами стояло питання: а що далі?

Українська націоналістична молодь свідома того, вирішила скликати на день 2 липня 1934 р. ІІ З'їзд “народовецької” (націоналістичної, прим. автора) молоді до Мукачева, щоб вивести дотеперішню просвітянщину на ширші шляхи, вказуючи на політично-державницький аспект нашого змагання.

До організаційного Комітету ІІ З'їзду молоді належали такі особи: д-р ю. Шпилька, д-р С. Росоха, д-р Л. Канюга, інж. В. Бора, є. Кузьмівна, І. Гірна та д-р В. Івановчик. Я був головою організаційного комітету. Моє службове становище ідеально сприяло цьому. Бувши секретарем Державної Торговельної Академії, я знав багато абсольвентів цієї школи, що були в більшості народними вчителями по селах.

Тому, що ішлося про встановлення українства з боку політичного, організатори ІІ З'їзду молоді зустрілися з опозицією, яка вийшла з боку соціял-демократичної чеської партії, яка стояла на українській плятформі. Інж. С. Довгаль, що був секретарем тієї партії, був у клопотах, бо не знав, як поставитися до ІІ З'їзду молоді. Не брати участи у З'їзді недобре, бо багато членів партії не зрозуміють, чому партія, що попирає українство на Закарпатті, не бере участи в українському З'їзді. А з другого боку, брати участь у З'їзді, значить брати відповідальність за його рішення і переведення.

Коли соціял-демократи побачили, що не можуть перешкодити, щоб З'їзд не відбувся, вони змінили свою тактику. Почали робити на організаторів з'їзду позакулісові впливи. Робили це через філію “Просвіти” в Мукачеві й декого зі старшого громадянства. Організаційний комітет З'їзду розглядав цю справу як засадничу, і тому тут не могло бути жодного компромісу. Кожний із членів організаційного комітету був повнолітним і вповні відповідальним за свої вчинки, а тому що це був З'їзд молоді, а не З'їзд іншого якогось сектора, молодь має право й обов'язок показатися перед громадянством такою, якою вона насправді є. Коли запропоновано нам, щоб конвенцією провадив посол соціял-демократ Ю. Ревай, ми не прийняли цієї пропозиції, а всіх заслужених старших громадян запросили до почесної президії.

Атаку проти З'їзду ведено ще в інший спосіб. Щоб відбути З'їзд, треба було мати дозвіл від поліції. Не чекаючи довго, зразу після рішення скликати ІІ З'їзд молоді, я вніс подання на поліцію з докладною програмою З'їзду. За тиждень часу я вже мав дозвіл від поліції на З'їзд і на похід учасників З'їзду від манастиря Отців Василіян над рікою Латорицею до мукачівського театру, де мала відбутися конвенція. Приблизно тиждень перед З'їздом я дістав покликання на поліцію у справі З'їзду. Поліційний референт для культурно-освітніх справ, якого я знав особисто кілька років, почав розпитувати про підготовку З'їзду, а також про якісь протидержавні демонстрації і т. п. Я йому відповів, що З'їзд відбудеться з такою програмою, яку я подав поліції у поданні. Я не думаю, що є якась потреба міняти програму, а про порядок ми всі особисто гарантуємо. Йому цього запевнення вистачило.

З'їзд під кожним оглядом був успішний. Понад 10,000 українців з цілого Закарпаття взяло участь у поході. На конвенції, що відбулася в мукачівському театрі, що містить 750 місць, всі були заповнені. Історичною заслугою ІІ З'їзду націоналістичної молоді Закарпаття було прийняття такої резолюції: “Закарпаття на сьогодні належить до Чехо-Словаччини, однак українська молодь Закарпаття не завагається ані на один момент прилучити Закарпаття до Українського Материка - Київ і Львів, оскільки така можливість заіснує”.

Ця резолюція стала дороговказом для всього українства у дальшій боротьбі за самостійність Закарпаття. Ця ідея знайшла широкий відгомін всюди, та найкраще це висловив на Всепросвітянському З'їзді 17 жовтня 1937 року в Ужгороді представник молоді д-р С. Росоха й І. Рогач.

Від серпня 1934 року наша хата, Залізнична вул. 8, в Мукачеві була місцем зустрічі членів Закордонного Проводу ОУН з членами Краєвої Екзекутиви ОУН західних українських земель. Я пригадую, як один тиждень по моєму весіллі, прийшли до нашої хати Ярослав Барановський і д-р О. Кандиба. Ціль їхнього приходу - була подорож до Ясіня, щоб відібрати Мацейка, особу, яка виконала атентат на польського міністра Пєрацкого. Я знайшовся у невигідному положенні, це ж була конспіративна справа, а моя дружина не знала які я мав зв'язки з ОУН, бо ще не мав нагоди і часу, щоб її до цього приготовити та втаємничити. Але я скоро справу полагодив й моя дружина в цьому випадку і в наступних роках вложила багато праці для революційної справи.

А. Чемеринська, Я. Барановський, ген. М. Капустянський,

автор з дружиною Марією.

Щороку наша хата найменше 4-5 разів на рік гостила нараз по 5 осіб, яких треба було переночувати, нагодувати й охоронити перед очевидною небезпекою. В нашій хаті на протязі 1934-38 побували такі особи: Ярослав Барановський, пані Анна Чемеринська-Барановська, д-р О. Кандиба, Лев Ребет, Ярослав Стецько, Іван Борковський, Олекса Гасин, Зенон Коссак, Юрко Костів та інші.

Це не було легке завдання, бо фактично, ті, які перебували в нас в ті часи, мусіли підлягати суворій конспіративній дисципліні, бо ми, себто моя дружина і я, були відповідальні за безпеку цих провідних провідників українського націоналістичного руху.

Такі відвідини розпочалися в серпні 1934 року, коли Ярослав Барановський разом з д-ром Олегом Кандибою приїхали до Мукачева, щоб на польсько-чеському кордоні біля Ясіня перебрати Гр. Мацейка, члена ОУН, який 1 липня 1934 року виконав атентат на польського міністра внутрішніх справ Пєрацкого.

Одною із дальших зустрічей була оказія в 1935 році, коли після заарештування Крайового Проводу, а головно Степана Бандери, який цей Провід очолював, новий провідник Лев Ребет разом із Зеноном Коссаком та іншими зустрінулися з представниками Закордонного Проводу ОУН, Ярославом Барановським і пані Анною Чемеринською-Барановською. Лев Ребет і Зенон Коссак поїхали від нас до Праги. Подорож ця була зв'язана з певною небезпекою, бо на Словаччині, недалеко Кошиць (Словацьке Нове Місто), залізнича дорога проходила лише один кілометр від мадярського кордону. Щоб переїхати цю територію не вимагалося пашпорту, але чеська погранична служба дуже часто контролювала осіб, які видавалися їй підозрілими. Через незнання чеської мови й звичаїв можна було легко попасти у клопіт. Знаючи ці обставини, рішено, щоб моя дружина їхала в товаристві Л. Ребета і З. Коссака.

Пригадую, що одного року, здається 1936, Олекса Гасин, щоб маскувати себе лещатарем при переході чеського кордону, приїхав до нас з лещатами в кінці березня, коли в нас вже зеленіла трава.

Десь до кінця 1933 року велика частина членів Закордонного Проводу ОУН перебувала в Празі. В тому році чехо-словацький міністер закордонних справ д-р Є. Бенеш став пресідником Ліги Націй в Женеві. Його “заслугою” було те, що він втягнув СССР до Ліги Націй. Контактуючися з Польщею і СССР, йому звернули увагу на те, що ЧСР є центром української конспірації проти тих двох держав. В наслідок цього цілком несподівано переведено ревізію у деяких осіб з Проводу ОУН; деякі мусіли примусово опустити територію ЧСР, а деякі виїхали добровільно. У висліді цієї поліційної акції сталося, що чеська поліція забрала деякі організаційні матеріяли, т. зв. “Архів Сеника”. З тих матеріялів поляки й совєти довідалися про ОУН, про що їм невільно було знати.

Після заключення пакту про ненапад поміж Німеччиною і Польщею в 1934 році, а особливо після вбивства польського міністра Пєрацкого членом ОУН, влітку 1934 року з доручення самого Гітлера було офіційно заборонено всім німецьким установам мати організаційний зв'язок з ОУН. Десь восени 1937 року справа почала мінятися. У вересні 1937 року полковник Євген Коновалець і сотник Р. Ярий дістали офіційне повідомлення про скасування “едикту” проти ОУН.^[32] Ця зміна німецьких чинників постала передусім тому, що Німеччина прийшла до того переконання, що настав для неї час розв'язати справу “аншлюсу” з Австрією, і прилучення судетських земель до Німеччини. Для цієї справи вона думала, що співпраця з ОУН була б для неї корисна, беручи до уваги, що при “упорядкуванні” ЧСР і Закарпаття, що є частиною ЧСР, ОУН буде зацікавлене, бо “упорядкування” ЧСР мало б відбутися на етнографічному принципі.

Підписуючи акт ненападу з Польщею, німці думали, що в намірі підбою совєтів, поляки можуть відіграти важливу ролю.

Три роки після того, німці прийшли до переконання, що поляки не підуть так далеко, тому вони рішили змінити “коня” і його пересідлати.

Після докладної перевірки, що німці серйозно думають полагоджувати справу австрійську й чехо-словацьку, полк. Коновалець скликав у листопаді 1937 року нараду в справі дальшої політики ОУН, а зокрема в актуальній справі Закарпаття. Він вніс проєкт створити окремий штаб Проводу Українських Націоналістів для справ Закарпаття. До цього штабу увійшли: сотник Р. Ярий - зовнішня політика, Я. Барановський - організаційні справи та внутрішня політика, О. Чемеринський - преса й інформації, полк. М. Колодзінський - військові справи”.^[33]

Заходами штабу ОУН для закарпатських справ влітку 1938 року вийшла книжка німецькою мовою О.Чемеринського під назвою “Karpathen Ukraine”. Horst Gruber, Ost Europa за жовтень 1938 пише: “Українська Пресова Служба опублікувала книжку “Karpathen Ukraine”, яка служить дуже добрим інформативним матеріялом для німецьких політичних і пресових чинників. Окремий розділ книжки розглядає право на самовизначення карпатських українців. Появу цієї книжки треба привітати, бо вона появилася якраз у відповідний час зі своїм речевим підходом і потрібними статистичними даними. До книжки додано дві влучно зроблені мапи”.^[34]

На протязі 20-ти років західні держави, зачаровані Бенешовою пропагандою про “взірець демократії” в ЧСР - Швайцарії, дивилися на все, що діялося в ЧСР доброзичливо. Чеська шовіністична політика цілковито унеможливила будь-яку співпрацю з національними меншинами, які творили 52 відсотки всього населення ЧСР.

Коли настала політична криза в 1938 році, Велика Брітанія і Франція, пізнавши дійсність, зрозуміли, що справа з ЧСР представляється зовсім інакше, як вони до того часу думали, тому легко погодилися на віддання судетських територій Німеччині. Ця зміна в політичній оцінці Великої Брітанії і Франції наступила так скоро, що це могло видаватися на зраду ЧСР. Так насправді воно не було, бо те, що вони бачили перед тим в ЧСР, це не була правдива дійсність, це була тільки фікція, яку від початку існування ЧСР вдалося Бенешові створити завдяки його спритному обманові. Бо знайшлися за кордоном “науковці”, які за гроші робили сприятливу опінію для ЧСР, її репрезентантів і основників - д-ра Т. Масарика й д-ра Є. Бенеша. Тепер ця маніпуляція скінчилася, завдавши урядові ЧСР багато клопотів. Як каже народня приповідка: “Брехнею об'їдеш цілий світ, але додому не вернешся”.

В 1936 році брітанський уряд під проводом прем'єра Н. Чемберлена прийняв “фантастичну концепцію”, спровокувати війну поміж Німеччиною і СССР.

Для необізнаного обсерватора брітанської політики це була “фантастична концепція”, але, як пригадаємо собі “геополітичну” доктрину, що її прийняла “Організація Круглого Стола” перед Першою світовою війною, що в тому часі контролювала і брітанський уряд, нам стане ясно, що це була домінуюча доктрина брітанського уряду.

Щоб уможливити Німеччині вирушити у похід проти СССР, треба було зробити ось як:

1. Зліквідувати всі держави, що знаходилися між Німеччиною і СССР.

2. Унеможливити Франції допомогти тим державам (ЧехоСловаччині й Польщі).

3. Переконати англійський народ, що це є єдино правильна політика для Брітанії. Політична програма брітанських державних мужів Чемберлена й Лорда Галіфакса змагала до того, щоб допомогти Німеччині осягнути цю мету. В засаді вони були проти війни, тому вони не мали нічого проти того, щоб Гітлер забрав Австрію, зліквідував ЧСР і забрав німецькі землі від Польщі, оскільки це все могло бути переведене мирним шляхом, без війни, бо війна могла спричинити упадок тодішнього брітанського уряду.

“Якщо члени уряду хотіли перевести щось, що делікатний шлунок міністра закордонних справ Ідена не міг стравити, Ідена посилали на відпустку, а його місце за той час займав Лорд Галіфакс”. Він це робив багато разів, аж поки в лютому 1938 року цілковито заступив Ідена.

“В листопаді 1937 року Лорд Галіфакс приготовив для себе візиту з Гітлером. У наслідок цієї зустрічі дійшло до таких заключень:

1. Брітанія уважає Німеччину головним бастіоном проти большевизму в Европі.

2. Брітанія готова приступити до пакту чотирьох великодержав: Німеччина, Італія, Франція і Брітанія.

3. Брітанія готова дозволити Німеччині зліквідувати Австрію, ЧСР і Польщу, якщо це можна осягнути мирним шляхом і без провокації, щоб Брітанія не була змушена воювати з Німеччиною”.

Лорд Галіфакс повернувшись із зустрічі з Гітлером, зробив інтерв'ю з брітанською пресою, широко пояснивши свої “досягнення” з Гітлером.

Щоб осягнути свою ціль, Велика Брітанія випрацювала свій плян “упорядкування” справи ЧСР. Її плян мав 3 точки:

1. Віддати Судети німцям. 2. Решту ЧСР невтралізувати, зробити з неї другу Швайцарію. Це можна було б осягнути уневажнивши спільні договори з СССР і Францією. 3. Гарантія кордонів ЧСР з Німеччиною і Францією, але не з Брітанією.

Як могла б гарантувати кордони ЧСР єдина Франція, коли тепер (ще перед відданням Судетів німцям, прим. автора) ЧСР мала ще сильну армію, прекрасні укріплення, договори взаємної допомоги з Францією, СССР і Малою Атлантою. Цю нелогічність брітійської політики тяжко зрозуміти.

У Франції панував великий страх перед війною, а ще більший страх перед большевиками, які через ЧСР досягли б до Середньої Европи. У Франції ще була свіжа пам'ять про “народній фронт” Леона Блюма, як засіб большевизації Франції. З тих причин французький уряд дав себе переконати Великою Брітанією, що ворогом Европи є не Гітлер, а Сталін.^[35]

У своїх політичних потягненнях Велика Британія свідомо виключила СССР. Вона твердила, що СССР, не маючи безпосередніх кордонів з ЧСР, і так не зможе прийти з допомогою ЧСР не дивлячись на те, що ЧСР і СССР мають між собою взаємний договір, заключений в 1935 році. Щоб прийти з допомогою ЧСР, совєти мусіли б мати право перемаршу через Мадярщину або Румунію. Мимо того, що Франція просила обидві ці держави дати їй це право, вони його не признали для СССР.

Брітанія розглядала “побіду” ЧСР над Німеччиною своєю програною, бо успіх ЧСР вона уважала так само успіхом СССР, а вона цього не бажала. Щоб не допустити до того, треба було виелемінувати ЧСР з орбіти большевиків, а це міг зробити тільки Гітлер, маючи моральне право на Судети.

В місяці травні 1938 року малощо не дійшло до збройного зудару між Німеччиною і ЧСР. Під великим напруженням чехи моболізувались. Завдяки французькому прем'єрові Едвардові Далад'є і міністрові закордонних справ Жоржові Боннетові, які намагалися за всяку ціну оминути збройний зудар, може, із своїх власних міркувань, щоб Франція не мусіла встрявати у війну й допомагати чехам, Франції вдалося тимчасово відложити справу вирішення судетських німців.

Дня 20 травня 1938 року генерал Кайтель, шеф німецького Генерального штабу, випрацював операційний плян у справі ЧСР на випадок потреби, що був предложений Гітлерові до підпису. Гітлер не підписав цього пляну. Натомість він дав зробити новий плян, що був підписаний 30 травня 1938 року. Провідна думка цього пляну була така: “Моїм незмінним бажанням є в наиближчому майбутньому знищити ЧСР. Початок військової операції має начатися 1 жовтня 1938 року”.

На думку німецьких генералів, цей плян був нереалістинним, бо після цього пляну Німеччина могла бути переможеною у війні з ЧСР. Таку саму думку поділяло й міністерство закордонних справ, за винятком самого міністра фон Рібентропа, який підтримував Гітлера. Гітлер в тому часі був цілковито ізольований від світу; він бачив тільки Рібентропа, Гімлера й Гесса, які твердили, що СССР, Франція і Велика Брітанія не будуть воювати за ЧСР.

Ситуація в серпні стала дуже критична. Німецькі генерали, побачивши, що вони не мають успіху з Гітлером, щоб він не йшов війною проти ЧСР, старалися знайти закордонних дипломатів, які, зустрівшись з Гітлером, могли б вказати йому на небезпеку його пляну. Одним із таких державних мужів, що приїхав до Німеччини з державною візитою, був мадярський регент, адмірал Горті, що перебував у Німеччині від 21 до 26 серпня 1938 року.

У розмові Горті з Гітлером про ЧСР він почав вказувати на небезпеку Гітлерового пляну. Гітлер раптом крикнув: “Дурниця, перестаньте!”.^[36]

Час дуже наглив, бо, як сказано вище, Гітлер назначив початок військової операції проти ЧСР на 1 жовтня 1938 року. Знаючи це, лорд Рансіман, що перебував у тому часі у Празі для посередництва у полагодженні спорів поміж Генлайном і ЧСР, дня 2 вересня 1938 року вислав до Гітлера особистого листа, в якому запевняв його, що справа судетських німців буде полагоджена до 15 вересня 1938 року. Цим способом Рансіман старався заспокоїти нетерплячого Гітлера.^[37]

Вирішивши почати війну, Гітлер у своїй промові на партійних зборах в Нюренберзі дня 12 вересня 1938 року заявив:

“Судетські німці мають право на самовизначення і, оскільки цього не можна буде осягнути мирним способом, він рішений взяти це право силою”.^[38]

Довідавшись про таке наставлення Гітлера, брітійський прем'єр Н. Чемберлен полетів 15 вересня 1938 року до Берхтесгадену, щоб вивідати про ситуацію від самого Гітлера. З розмови з Гітлером, він зрозумів, що ситуація є дуже загрозлива, бо Гітлер домагається негайного права на самовизначення для судетських німців і уневажнення договору ЧСР з совєтами. Якщо він цього не дістане негайно, то буде війна. Чемберлен просив Гітлера дати час, щоб порадитися з французьким урядом і з лордом Рансіманом.^[39]

Побачивши, що ніхто не всилі переконати Гітлера відступити від його пляну при помочі війська знищити ЧСР, німецькі військові кола з високими цивільними членами уряду під проводом генерала Людвика Бека, створили проти Гітлера заговір. Заговір мав три фази: “1. Старатися далі переконувати Гітрера в безглуздності його пляну. 2. Поінформувати Велику Брітанію про плян Гітлера й закликати її, щоб вона повідомила його, що вона буде воювати, якщо він нападе на ЧСР. 3. Вбити Гітлера, як тільки він дасть наказ військового нападу на ЧСР”.^[40] Хоча барон Вайцзекер, шеф міністерства закордонних справ Німеччини, нав'язав з Брiтанією кілька контактів, Брітанія відмовилася кооперувати з німецькими генералами. В наслідок того залишилося тільки вбити Гітлера, як тільки буде виданий наказ нападу на ЧСР. Цей плян був уневажнений дня 28 вересня 1938 року, коли прийшла вістка до Берліна, що брітійський прем'єр Н. Чемберлен і Е. Далад'є приїжджають до Мюнхену. Дня 18 вересня 1938 року брітійський уряд мав зустріч з французьким урядом у справі пляну Чемберлена. Чемберлен із самого початку конференції виключив з-під дискусії всі інші пляни для полагодження спірних проблем з судетськими німцями за винятком його пляну, що був побудований на домаганні Гітлера.^[41]

Нарешті Далад'є погодився прийняти плян Чемберлена, але домагався, щоб: 1. Цей плян був передискутований з чехами та 2. щоб нові кордони ЧСР були гарантовані також Британією. Друге домагання Далад'є Чемберлен відкинув.

Рішення Британії і Франції було предложене чеському урядові 19 вересня 1938 року о 2-ій год. по обіді з домаганням цей плян зразу прийняти. Чехи відкинули цей плян, мотивуючи, що цей плян заторкує поділ держави, що на підставі конституції вимагає рішення парляменту. Бенеш відкинув думку, що ніби то нова гарантія для ЧСР буде сильнішою, від тієї, що є тепер, і що вона, як виглядає, не є задовільною.

Щоб змусити ЧСР прийняти плян Великої Брітанії, - що його цілковито підтримувала Франція, брітійський прем'єр Н. Чемберлен вислав Бенешові телеграму-ультиматум, що, якщо Бенеш не прийме цього пляну до 2-ої год. по обіді 28 вересня 1938 року, то німецьке військо займе ЧСР і ніхто її не охоронить від того. Незалежно від висліду війни, він гарантує, що ЧСР ніколи не буде відновлена в тих кордонах, в яких вона сьогодні знаходиться.^[42]

Рівночасно він вислав ноту до Гітлера, в якій запропонував скликати коференцію чотирьох великодержав для рішення цієї справи, запевняючи Гітлера, що аліянти докладуть усіх зусиль, щоб ЧСР погодилася прийняти цей плян, якщо Гітлер стримається від війни.

До цього потрібно було приготовити публічну опінію в Великій Брітанії і Франції. Це було виконано при допомозі поволі збуджуваного страху перед війною, який 28 вересня перемінився у паніку. Щодня збільшувана мобілізація німецької армії наганяла кожному страх. Пущено у світ “вістку”, що СССР не здатний ні до чого, і що він не буде воювати за чехів, і що Брітанія також не збирається воювати тільки за те, що німецький нарід в Судетах хоче розв'язати свої проблеми з чехами, користаючися правом самовизначення, що вповні погоджується з бритійським розумінням демократії. Німеччині в цьому ніхто не може перешкодити, бо вона за пару днів зліквідує чехів, почне з повітря бомбардувати Париж і Лондон. Навіть якби Німеччина й була переможена у війні з чехами, що є дуже сумнівне, нова Чехо-Словаччина по війні не буде відновлена в її кордонах, бо її в 1919 році створено штучно, і воно виглядає так, як передвоєнна Австро-Угорська монархія з її національностевими проблемами.

В середу, 28 вересня 1938 року, Чемберлен промовляючи в парляменті про кризу ЧСР, перервав свою промову, бо йому доручено телеграму від Гітлера, в якій він повідомляв, що скликає конференцію чотирьох великодержав до Мюнхену на 29 вересня 1938 року.

Польська агенція ПАТ, коментуючи про кризу в ЧСР, заявила: “Справа ЧСР може бути розв'язана лише в той спосіб, що Німеччина, Мадярщина й Польща дістануть ті території, на які мають історичне право. Також справа Словаччини й Закарпаття мусить бути вирішена. Із рештою ЧСР треба створити “невтральну” державу, в якій мають бути цілковито виключені большевицькі впливи”.^[43]

Для Словаччини “Газета Польська” запропонувала таку розв'язку: 1. На підставі права про самовизначення, Словаччина стане вповні незалежною державою, або 2. залишиться у злуці з чехами, при тому стратить південну частину Словаччини в користь Мадярщини, після того зменшена Словаччина знайдеться ще під більшим тиском чехів, або 3. Словаччина ввійде з Мадярщиною у федеративний зв'язок у тому стані, в якому вона тепер знаходиться, залишаючи собі мадярські території, здобуваючи для себе вигідне господарське й політичне становище”.^[44] “Газета Польська” уважала, що ця третя розв'язка найкраща для словаків.

Щодо розв'язки Карпатської України, ПАТ домагалася прилучення тієї території до Мадярщини, подавши такі причини: “Польща й Мадярщина будуть мати спільні кордони й в той спосіб зліквідується той коридор (Закарпаття), який дає чехам можливість зв'язку з большевиками. Коли Карпатська Україна буде прилучена до Мадярщини, цей коридор до СССР зникне, чим збільшиться охорону для середньої Европи”.

У справі польської території в ЧСР (околиця Тяшина), “Курієр Поранний” висловився так: “Польща мусить взяти вирішення судьби своїх громадян в ЧСР у свої руки. Та засада (етнографічний принцип, прим. автора), яка допоможе вирішити судьбу судетських німців в ЧСР, мусить бути вжита й для поляків. Ідея права на самовизначення є універсальна не тільки для сильних і могучих. Іншої розв'язки й не може бути”.^[45] Цікаво як гарно “Курієр Поранний” представив засаду на самовизначення народів, забувши при тому на 7 мільйонів українців у Польщі, що того права позбавлені. Де є універсальність того права, яке “Курієр Поранний” так сильно підкреслив?

На Мюнхенській конференції взяли участь представники таких держав: Німеччина, Італія, Велико-Брітанія і Франція. За основу розв'язки справи ЧСР взято етнографічний принпип. Згідно з цим принципом, Німеччина дістане судетські землі. Щодо домагання Мадярщини й Польщі англійська пропозиція була - дати змогу заінтересованим державам полагодити справу мирно через спільне порозуміння на протязі трьох місяців. Коли ці справи будуть розв'язані, Німеччина й Італія готові дати Чехословаччині свою гарантію для її кордонів.

Варшавська радіопередача з 30 вересня 1938 року у справі польських домагань від ЧСР заявила наступне: “Польща не визнає тримісячного терміну для полагодження її справ. Польща має повну свободу упорядкувати цю справу сама. Німеччина й Італія поставилися до цього зі зрозумінням. Польський уряд не очікує, щоб якась інша сила полагоджувала те, що він сам може зробити”. Ще того самого дня польський уряд вислав до чехо-словацького уряду ультиматум, що 2 жовтня він займає польські землі (околиці Тяшина). Цей ультиматум чехи прийняли.

Після того, як німецьке військо вмаршувало на територію ЧСР, окупувавши судетські землі, частина судетських німців, яка була противником нацистів, і яка співпрацювала з урядом ЧСР, втекла на чеські території, де її чеська поліція і жандармерія виловила й передала гестапо. Приблизно було їх коло 20,000.

Зрада брітійського уряду в підготовці Мюнхенського договору, в наслідок якого Німеччина дістала все те, що хотіла, є очевидною з наступного.

1. “Про висилку місії Лорда Рансімана до Праги говориться, що це зроблено на бажання ЧСР. Це не відповідає правді, бо фактично Лорда Рансімана післано до Праги зразу після візити гітлерівського дорадника капітана Відемана. Ця візита відбулася в приватному домі Лорда Галіфакса (18 липня 1938 року).

2. Факт, що Лорд Рансіман більшість свого часу в Празі присвятив ставленику Гітлера, Генлайнові, який відкидав одну за одною пропозиції чехо-словацького уряду, з чого ясно виходило, що Генлайн не був зацікавлений в полагодженні справи з ЧСР.

3. Факт, що Лорд Рансіман написав Гітлерові дня 2 вересня 1938 р. листа, в якому просив Гітлера бути терпеливим, запевняючи його, що до 15 вересня 1938 р. він буде мати розв'язку справи.

4. Факт, що плян Лорда Рансімана був тим самим, що був прийнятий на Мюнхенській конференції чотирьох великодержав: Брітанії, Німеччини, Італії і Франції.

5. Факт, що прем'єр Чемберлен дав вільну руку Гітлерові переводити мюнхенські рішення так, як бажав собі Гітлер.

6. Факт, що Чемберлен зробив усе, що міг, щоб не допустити СССР до слова у вирішенні долі ЧСР, хоч СССР була союзником ЧСР і Франції. Він це зробив, переконавши французький уряд, що совєти неспроможні допомогти ЧСР, бо не мають безпосередніх кордонів з ЧСР.

7. Факт, що прем'єр Чемберлен мав тригодинну зустріч з Гітлером 15 вересня 1938 р. в Берхтесгадені, на якій не був присутній Гітлер, тільки його перекладач.

8. Факт, що ЧСР була змушена до поступок ультиматом брітійського й французького урядів з дня 28 вересня 1938 р. Цей ультимат, як і його зміст, ніколи не був поданий до відома англійського й французького народів”.^[46]

На внутрішньому фронті 1938 рік позначився новим наступом українства. Був це час великої активізації українства Закарпаття. Приїзд “американсько-русской” делегації в особах О. Янчишина й Геровського небагато поміг місцевим москвофілам. Правда, цей приїзд спонукав дві Народні Ради: Українську й “Русскую” до спільної наради, що відбулася 31 травня 1938 року. Ці наради відбувалися кількакратно, так що з початком жовтня 1938 року вони довели до узгіднення позицій. Це був важливий тактичний момент, бо чехи відмовлялися переговорювати з українцями, вказуючи на їхнє роз'єднання.

В квітні 1938 року чеська влада загострила цензуру й заборонила читати закордонні українські часописи “Наш Прапор”, “Дзвіночок”, та “Націоналіст”. Вона хотіла показати національним меншостям тверду руку.

Дня 17 вересня 1938 року заарештовано Івана Рогача, а за д-ром С. Росохою пошукували. Заборонено всякі збори й засідання. Засідання Президії Народної Ради відбувалися по приватних домах.

При моєму останньому особистому контакті із Закордонним Проводом ОУН в Празі в кінці серпня 1938 року устійнено, що на випадок мобілізації чеської армії, я маю виїхати за кордон з певною місією. Довго на це не довелося чекати, бо чеський президент Бенеш проголосив мобілізацію чеського війська 22 вересня 1938 року, о 10-ій год. вечора. Вранці 23 вересня я з дружиною вже їхали до Братислави, щоб дістатися до Відня. В тому часі у зв'язку з мобілізацією всі кордони вже були замкнені. Тому з Братислави ми виїхали до Праги, щоб дістати зв'зок до Райхенбергу, щоб там знову дістати зв'язок з місцевими українцями, які допомогли б нам дістатися через Судети до Німеччини. Кордон чесько-німецький ми перейшли вранці о 7-ій годині під час зміни сторожі. Наші пашпорти ми залишили в Празі, діставши натомість документи українських емігрантів. Це було необхідним зробити, бо я був військовозобов'язаний, а мій річник був мобілізований. Мене могли судити як дезертира за невиконання військового обов'язку.

Після переходу німецького кордону, ми зголосилися як політичні втікачі, переслідувані чехами. Німці взяли нас до табору втікачів в Гротаві, але ми настоювали, що ми мусимо їхати до Відня з певною місією. Німці спочатку нам не хотіли повірити, але потім посадили нас в потяг до Відня в товаристві одного гестапівця. У Відні нас уже чекали. Гестапівець побачивши, що ми говорили правду, нас залишив. До Відня ми приїхали 30 вересня 1938 року в день Мюнхенської конференції.

ЗАКОРДОННА ДЕЛЕГАЦІЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

Як я вже згадував, мій і моєї дружини Марії приїзд до Відня припав якраз на день Мюнхенської конференції. Зразу після приїзду я оформив Закордонну Делегацію Карпатської України, якої і став головою. Особи, які мали ввійти до Делегації, були вже у Відні. Членами Делегації були:

1. Євген Скоцко, директор Української Пресової Служби в Ню-Йорку; 2. Юрій Габовда з Детройту, заступник Української Націоналістичної Молоді в Америці; 3. проф. Микола Беньо, член Проводу “Комітету Оборони Закарпаття”. Дня 16 жовтня долучився до Делегації ще 4. Іван Рогач за “Українську Національну Оборону”, висланий тодішнім міністром о. Волошином для допомоги мені. Канцелярія Делегації містилася в готелі Куммер у Відні. В Лондоні працював делегат “Об'єднання Українських Організацій в Америці, редактор часопису “Свобода” д-р Лука Мишуга разом із молодим українським дипломатом Степаном Давидовичем.

Заходами Штабу для Закарпатських справ ОУН, 16 вересня розпочато у Відні подавати в радіо українські авдиції. При Делегації постав пресовий відділ, який різними мовами інформував чужинців про Карпатську Україну, а також слідкував за чужою пресою, видаючи бюлетені для інформації українського громадянства про відгук карпато-української справи в світі. В цю ділянку велику працю вклав Кость Мельник-Горський зі своїми помічниками як? наприклад, Явний, Мудрицький та інші студенти університету у Відні.

Згідно з В. П. Стаховим, за кордоном в тому часі діяли такі політичні угруповання:^[47]

1. Гетьманське Середовище, центр якого знаходився в Берліні, обмежився фактично тільки до пропагандивно-інформаційної діяльности. Єдиний Олександер Скоропис-Йолтуховський розвинув був дещо жвавішу діяльність, використовуючи для цього свої колишні контакти як Голови Союзу Визволення України. Здається, що його діяльність була гальмована відповідальними колами цього середовища, які (як це тоді говорилося), злякалися, що мадяри витягнуть з прем'єрського архіву на денне світло домовлення, яке у справі Закарпаття в 1929 році склав був гетьман Павло Скоропадський з тодішнім мадярським прем'єром Іштваном Талекі. Тому всі заходи О. Йолтуховського мусіли бути дуже обережними щодо мадяр як також щодо власного середовища. 2. Представник УНР в Берліні обстоював засаду гострого невтралітету, вважаючи справу Закарпаття внутрішньою справою ЧСР. Від січня 1934 року ці кола, за відповідними інструкціями свого центру в Варшаві, розраховували на німецько-польський пакт, як на можливість актуалізації української справи в трикутнику Берлін-Варшава-Київ з підкресленням цілковитого незацікавлення щодо української національної території на захід від Збруча. Дорадником УНР у німецьких справах був тоді Олександер Севрюк.

У таких обставинах ролю політичного та дипломатичного півофіційного заступництва справи Закарпаття перебрало на себе представництво ОУН в Берліні, що офіційно діяло під назвою Пресової Служби й як таке було акредитоване й в міністерстві закордонних справ і в міністерстві пропаганди. Керівником представництва й пресового бюра був В. П. Стахів. Така розв'язка справи була офіційно полагоджена Проводом Українських Націоналістів з прем'єром о. Августином Волошином.

В. П. Стахів стверджує: “Велику працю на користь цього дипломатичного агенства поклав Юлій Химинець, що з вересня 1938 року на доручення КЕ ОУН Закарпаття перебував в Німеччині й був для Проводу Українських Націоналістів головним дорадником у закарпатських справах. Він також отримав від прем'єра Волошина у Відні відповідні повновласті, які були узгіднені з Проводом Українських Націоналістів.

В Українській Пресовій Службі в Берліні працювали крім уже згаданих осіб, ще Іван Габрусевич, справи політичні; д-р Богдан Кордюк, економічна політика й Орест Чемеринський, питання націоналістичної преси та Андрій Луців, питання загально української преси та інформації.

Така постанова справи не сподобалась політичним колам міністерства господарства, що його очолював міністер Юліян Ревай. Треба зазначити, що берлінським мужем довір'я для міністра Ю. Ревая був О. Севрюк.

З рамени окремого штабу Проводу ОУН для справ Закарпаття Орест Чемеринський-Оршан виготовив влітку 1938 року “Плятформу Закарпаття”, яку Делегація повністю прийняла й на підставі неї діяла. Ось зміст цієї Плятформи:^[48]

Наведена плятформа боротьби Закарпаття за самостійність вкоротці була прийнята не лише українським населенням Закарпаття, але також всім українством, бо це була одинока правильна розв'язка справи.

Варто тут зафіксувати становище Німеччини до Карпатської України й Словаччини, зразу після зайняття судетських земель. Відповідь на це знаходимо в “Документах Німецької Закордонної Політики 1918-1945 рр. [3]. Там читаємо, що 7 жовтня 1938 року міністер Закордонних справ Німеччини розіслав інструкції до всіх закордонних представництв Німеччини, якими вони повинні керуватися:

1. Приятельські відносини з Прагою.

2. Підтримка мадярських домагань у вирівнянні мадярських територій шляхом безпосередніх переговорів.

3. Підтримка словацьких Жилінських домагань.

4. Ми ставимося з резервою до Карпатської України. Спільний мадярсько-польський кордон не підтримуємо, але не виступаємо активно проти польсько-мадярських змагань.

5. Довірочно підтримуємо словаків у справі Братислави.

6. Натепер наше гасло є самовизначення.^[49]

9 жовтня 1938 року постала небезпека, що мадярське військо займе Закарпаття. Від імени Делегації вислано тоді таку телеграму до представників Англії, Франції, Німеччини, Італії і Чехо-Словаччини:

“Українська Делегація т. зв. Підкарпатської Руси доводить до Вашого відома наступне: пражський уряд далі нехтує вислів волі українського населення до самовизначення. Тим часом польська і мадярська влади мають намір анектувати країну мадярським військом. Це викликає між українським населенням великий неспокій і небезпеку кривавого повстання. Підносячи протест проти кожного наступу мадярського війська, просимо через вислання міжнародніх відділів уможливити українському народові Підкарпаття вільний вислів його волі”.^[50]

Десятого жовтня вислано знову телеграму до гарантів мюнхенської умови такого змісту:

“В виду поголосок про польсько-мадярсько-румунський плян зайняти війського Закарпаття подаємо Вам до відома, що Українці Закарпаття і поза ним є готові до крайного відпору проти намагання позбавити їх людських прав, самим рішати про свою долю. Просимо Вас про надіслання міжнародньої лєгії на Закарпаття, щоб забезпечити лад, і про дозвіл формувати на Вашій території українські легіони. Віримо, що Ви, як гарант европейського правного порядку, будете готові зужити всі потрібні міри, щоби забезпечити Европу перед політичним бандитизмом”.

Коли 11 жовтня Прага іменувала для Закарпаття окремий уряд зі зрадником Бродієм на чолі, пресовий відділ Делегації вислав деклярацію, в якій насвітлив українське становище до нього та домагалася повної самостійности Закарпаття.

16 жовтня передано або вислано меморіял у справі самовизначення Закарпаття до канцлера А. Гітлера й всіх міністрів та провідників політичного й партійного життя Німеччини. Делегація обгрунтувала українські права на Закарпаття на основі етнографічних та історично-правних фактів, насвітлювала чеський режим і польсько-мадярську політику на основі прав самовизначення народів домагалася повної державної незалежности й міжнародної гарантії кордонів Карпатської України. Міністрові закордонних справ Йоахіму фон Рібентропові передано наш меморіял перед його від'їздом до Італії, де вирішено справу кордонів Карпатської України. Це рішення було потім потверджене віденським арбітражем дня 2 листопада 1938 р.

Делегація уживала всіх шляхів, щоб вплинути корисно на розв'язання карпато-української справи великими державами.

Хоча Делегація протестувала 11 жовтня проти наіменування А. Бродія прем'єром карпато-українського уряду, одначе, сам факт окремого уряду Карпатської України треба уважати дуже позитивним явищем. Ще 8 жовтня зійшлися обидві Народні Ради (українська й москвофільська), щоб вибрати перший автономний уряд Закарпаття, що й сталося о 7-ій год. вечора, коли на балькон Крайового уряду в Ужгороді вийшов А. Бродій, щоб оголосити народові рішення. Хоча Бродій не був запорукою дійсної незалежности Закарпаття, але присутні прийняли проголошення окремого уряду для Закарпаття з виявом радости. Довго не прийшлося чекати, як, неначе з-під землі, появилося кілька синьожовтих прапорів і великий похід вирушив вулицями столиці з піснями й патріотичними кличами. Це прямо приголомшило кілька десятків присутніх москвофілів, що остовпіло стояли біля Крайового Уряду, але ще більше чехів, жидів та мадярів.

Маніфестація пройшла попри Народний Дім, “Просвіти”, з бальконів яких промовляли її представники. Одушевлення перейшло у віру в українську перемогу, що яскраво зарисовувалася на горизонті.

Цілий день 9 жовтня велися телефонічні розмови з Прагою про затвердження уряду для Закарпаття. Прага зволікала, вишукуючи різні причини. Нарешті, наступного дня, 10 жовтня, всі члени уряду полетіли у Прагу. Ввечорі празьке радіо передало, що ЧСР перетворилася у федерацію трьох держав: чехів, словаків і українців. Невимовна радість охопила населення Закарпаття. Проте уряду ще не затверджено, бо деякі чеські партії не хотіли мати в уряді українців. Як згодом виявилося, Сталін особисто звернувся до чеського уряду, щоб українцям Закарпаття не дати ніяких політичних і національних прав.

Тоді 11 жовтня Делегація Української Народної Ради потелефонувала до Празького уряду у справі затвердження уряду для Закарпаття, бо, якщо до 2-ої год. по обіді цього не зробить, Народна Рада домагатиметься повороту номінованих членів уряду, іншими словами, перервання розмов. Це вплинуло на празький уряд, бо в 4-ій год. по полудні з'явився над Ужгородом літак із членами Закарпатського уряду.

Радісним демонстраціям не було кінця. З балькону Народного Дому промовляв представник У.Н.Оборони: Сповнилася до сьогодні тільки мала частина нашої мрії. Для українського народу мусить бути чисто українська влада! Хай живе Незалежна Українська Держава. Маніфестанти з небувалим ентузіязмом розійшлися, щоб взятися до ще активнішої праці й боротьби, бо з півдня і з півночі налягали на кордон молодої української держави чорні хмари мадярських і польських терористичних банд.

Прийшов нарешті той час, коли наше молоде покоління, виховане в українському соборницькому дусі, могло прийти до слова, але не лише до слова, але й закотити рукави й братися до фактичного державного будівництва своєї держави. Наша молодь була об'єднана в організації Пласт, але велика її частина, будучи членами “Юнацтва” ОУН, що були по цілому Закарпатті, не сиділа безчинно, але взялася з великим ентузіязмом до праці. Найкраще вона себе проявила в “Карпатській Січі”. Не буду тут подавати імен осіб, які визначилися, бо їх багато, згадаю тільки тих, що згинули в боротьбі за Батьківщину, ставши символом великої відваги, самопосвяти та геройства: О. Блистів, Федір Тацинець, М. Киштулинець, Д. Бандусяк, І. Кедюлич, В. Кузьмик, І. Рогач, М. Габода, І. Ірлявський і багато, багато інших.

З ліва до права: Іван Рогач, Іван Роман і Федір Тацинець.

Далеко важливішим для Польщі було питання спільних мадярсько-польських кордонів ніж зворот польських земель від Чехо-Словаччини з 80,000 поляками. Польська дипломатія працювала над тими справами вже від закінчення Мюнхенської конференції. Донедавна поляки з мадярами не мали майже нічого спільного, але з розвалом Чехо-Словаччини, ситуація цілковито змінилася. Вся урядова польська преса одногоголосно домагалася прилучення Закарпаття до Мадярщини. На початку, ще до Мюнхенської конференції поляки домагалися злуки Закарпаття з Мадярщиною, мотивуючи це тим, що на Закарпатті є большевицькі бази, які творять велику небезпеку для Европи. Та після зміни політичного курсу в Чехо-Словаччині, цього вже не можна було твердити, тому поляки мусіли подавати дійсну причину, а вона - українська небезпека - творення Піємонту для української державности. Львівський часопис “Вєк Нови”, з 11 жовтня, 1938 року, подав: “У мадярських домаганнях до Чехо-Словаччини є одна річ великої політичної ваги - це Підкарпатська Русь. Ця країна має ключеву позицію в середній і східній Европі. Польський Шлеськ годі й порівнювати з нею. Ця країна означала для чехів сполуку з СССР. У випадку розвалу його й постання української держави, чехи зробили б негайний зворот у своїй національній політиці, перевівши українізацію Русі. Замість до Москви, чеські шляхи вели б до Києва. Наша Галичина опинилась би тоді поміж двома вогнями”!

“Коли сьогодні українці висувають домагання на самовизначення Русі, коли вони говорять про незалежність, чи хоча б про автономію, - хоч ці вимоги зі становища українців логічні, то польський інтерес мусить тут поставити тверде ні!”.^[51]

Проти цієї шаленої польської пропаганди, українська партія УНДО, 12 жовтня 1938 року сильно запротестувала. В протесті УНДО читаємо: “Карпатська Україна прилучилася до Чехо-Словаччини не в наслідок програної війни, але добровільно під умовою широкої самоуправи. Тепер, коли самоуправа здійснюється, нема причини відділяти Закарпаття від ЧСР. “Для нас, українців, жиючих в польській державі не може бути байдужа доля Закарпаття. Ідея спільного польсько-мадярського кордону противиться засадам самовизначення народів. На підставі цього морального права Польща дістала назад польські землі з ЧСР зі своїми 80,000 польського населення, але вона заперечує це саме право для Закарпаття. Тому УНДО противиться кожній концепції, яка не признає Закарпаттю право на самовизначення”.^[52]

У відповідь на протест УНДО “Газета Польська”, розглядаючи настрої українців у Галичині, пише таке: “Зрозуміла річ, що зміни в ЧСР, що недавно заіснували, мають вплив на думання і почування українського народу. Тому, що переважаюча частина українського народу карається під большевицьким пануванням, в інтересі українців Галичини є скріпити Польщу, Мадярщину й Румунію в боротьбі з большевизмом. А до цього належить і справа спільного кордону польсько-мадярського. Українці й поляки мали б зі становища політичного реалізму, цю концепцію підтримати. Абстрагуючи те, що від українців, громадян польської держави, очікується, що вони разом з усім населенням підтримають закордонну політику польської держави”.^[53]

Вістка про те, що ЧСР перебудовується на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців, як також затвердження окремого уряду для Закарпаття (10 жовтня 1938 р.), поширилася блискавкою, не минувши й українців у Галичині. Ця подія збудила в них надію на створення П'ємонту для української державности. Зразу ж після закінчення Служби Божої в катедрі св. Юра у Львові 11 жовтня почав спонтанно формуватися похід, в якому взяло участь 20,000 українців. Ця демонстрація, набравши протипольський характер, викликала негайну протидемонстрацію поляків, що тривала два дні й закінчилася концентрацією польського війська в районах Ворохта-Станиславів-Підлюте.

Д-р Петро Мірчук у своїй книжці пише про маловідоме намагання провідних членів ОУН в Галичині під проводом Романа Шухевича таке: “Прибувши до Львова в половині жовтня 1938 р., Шухевич сконтактувався з одної сторони з відомими йому членами ОУН, а з другої - з провідниками тогочасних українських легальних політичних партій та керівниками українсько-господарських установ, з метою організування всесторонньої допомоги Закарпаттю. Він заініціював у Львові спеціяльне політичне віче в обороні прав Закарпаття, в якому крім членів і симпатиків ОУН взяли участь теж члени Фронту Національної Єдности під проводом Дмитра Палієва та члени інших політичних партій. Зараз після віча відбулася імпозантна демонстрація українців у Львові проти мадярських зазіхань на Закарпаття, в ході якої повибивано вікна в мадярському консуляті й кількакратно атаковано польську поліцію. Подібні демонстрації відбулися швидко після голосної демонстрації у Львові майже в усіх інших містах Галичини. Таким способом Роман Шухевич заініціював морально-політичну мобілізацію усіх українців на ЗУЗ в обороні українського Закарпаття”.

Великі демонстрації за українську державність відбулися в Ню-Йорку. “Виконайте свій обов'язок супроти свого народу й своєї землі”, - кликав до них голос о. Невицького, звернений до всіх закарпатців на еміграції і в краю, - “не розбивайтеся на різні партії і групи, але вступайте до одного єдино-національного табору, під один провід”. Збори домагалися разом із всією еміграцією самостійности для Закарпаття, прилучення до нього Пряшівщини та створення територіяльної української армії.

Ці величаві демонстрації організував Комітет Оборони Карпатської України в Ню-Йорку, почесним головою якого був о. Невицький, що в листопаді 1918 року з рамена Народної Ради в Пряшеві заявився був за злукою з Україною. Переслідуваний за це чеською поліцією, змушений був виїхати до Америки. Предсідником Комітету обрано о. Беня, а секретарем - інж. о. Андрія Костя. Цей Комітет разом із всіми соборницькими організаціями Америки повів широку міжнародну акцію в користь Карпатської України, організувавши ряд зборів, віч і демонстрацій, та виславши десятки телеграм і меморандумів вирішальним чинникам світової політики.

Після створення федерації чехів, словаків і карпатських українців зайшла потреба створити Представництво Уряду Карпатської України в Празі. Життя приносило щодня проблеми, які не могли чекати на бюрократичне полагодження між Центральним урядом і урядом Карпатської України, але мусіли бути полагоджені відразу ж. Для цього тодішній міністер господарства, Юліян Ревай, іменував молодого правника, д-ра Вікентія Шандора, що закінчив студії у Празі і був добре обізнаний з чеським життям, заступати уряд Карпатської України в Празі.

Одною із важливих ділянок, що належала сюди, була справа господарсько-фінансова. До кінця жовтня 1938 року чехи плянували свою господарсько-фінансову політику як одно цілу державу. Закарпаття в їх плянах і бюджеті було трактоване не більше колонії. Ця справа, після створення федеративної держави, створювала певні труднощі, бо чехи, беручи під увагу потрібні цифри про Закарпаття, брали їх з років, коли Закарпаття було більше залежне від політики чехів, а подруге, відступлення через Віденський арбітраж від Закарпаття міст - Ужгороду, Мукачева й Берегова створювало у плянуванні господарсько-фінансову певну проблему. З цих причин господарсько-фінансове питання не могло опиратися на твердих цифрах з минулого, а мусіло бути до певної міри імпровізоване. Це й була головна роля, яку сповняло Представництво уряду Карпатської України в Празі.

До цього доходили ще інші справи, які треба було зразу полагоджувати. Одною з таких справ було підготовлення відповіді на ворожі (польські й большевицькі) демарші до чеського уряду в справі Карпатської України.

Іншою справою, яка виникла під кінець існування Закарпатської України, було закомуніковання проголошення незалежности Карпато-Української Держави 15 березня 1939 року до відома великодержавам. Це був час, коли уряд Карпатської України в Хусті не міг цього виконати сам, бо був зайнятий справою оборони молодої держави проти мадярської навали. Тому цю справу з успіхом виконало Представництво уряду Карпатської України в Празі під керівництвом д-ра Вікентія Шандора.

Безпосередні переговори представників Карпатської України (міністер д-р Є. Бачинський) і Мадярщини в справі вирішення державних кордонів, що відбувалися в Комарні, перервано через неуступливість обидвох сторін.

Вслід за цим міністер закордонних справ Німеччини Йоахім фон Рібентроп покликав представників Словаччини, - прем'єра д-ра Й. Тіса та заступника прем'єра д-ра Дюрчанського й заступника Карпатської України міністра д-ра Є. Бачинського до Мюнхену на розмову. Ця авдієнція зробила на міністра Рібентропа позитивне враження. Хоча міністер Карпатської України д-р Є. Бачинський, який раніше був москвофілом, в цьому випадку, як представник уряду Карпатської України вив'язався зі свого завдання гідно, показавши себе добрим патріотом своєї країни.

Тому, що безпосередні переговори Мадярщини, з одного боку, й Словаччини та Карпатської України, з другого боку, не обіцяли великого успіху, обидві сторони погодилися на вирішення спірних справ на арбітражну комісію, що складалася із представників Німеччини, Італії і ЧСР. Неофіційними членами її були представники Словаччини й Карпатської України.

Перед відкриттям арбітражної комісії дня 2 листопада 1938 року, міністер Рібентроп перечитав спрецизовання цілей і компетенції цієї конференції: “Нашим завданням є остаточно визначити кордони між Мадярщиною і ЧСР на етнографічній базі та знайти відповідну розв'язку зв'язану з цим. Прийняте арбітражне рішення є зобов'язуючим і остаточним як для Мадярщини, так і для ЧСР.^[54]

Дня 26 жовтня виявилося те, про що українці Закарпаття твердили й попереджали багато років тому, а саме: що А. Бродій і його партія служать мадярським інтересам. Чехи не хотіли тому вірити, добачуючи державну зраду радше з боку українців, ніж з боку Бродія. Того ж самого дня чехи позбавили А. Бродія становища прем'єра уряду Карпатської України, заарештувавши його за державну зраду. Новим прем'єром став о. д-р А. Волошин, а членами його уряду Ю. Ревай і д-р Бачинський. Новий прем'єр подав у своїй промові програму свого уряду, в якій між іншим запевнив польський уряд, що уряд Карпатської України не буде провадити протипольську політику.

Як голова Закордонної Делегації Карпатської України, в жовтні 1938 року я перебував з дружиною в Берліні, де крім інших справ, мав зустріч з полк. Михайлом Колодзінським-Гузаром. В його товаристві я відвідав японську амбасаду, де склав меморіял про нашу справу. В розмові з японським генералом ми просили про підтримку справи Карпатської України, а його особисто ми просили відвідати Карпатську Україну. Він наше запрошення прийняв і обіцяв, що зробить це найскоріше. Це сталося 15 грудня 1938 року, коли полк. Ярий, японський генерал і я з дружиною поїхали разом автом з Берліну через Відень і Словаччину до Хусту.

З М. Колодзінським-Гузаром я відвідав в той час литовський консулят, вручивши їм наш меморіял. Під час мого перебування в Берліні в зустрічі з провідником ПУН-у ми обговорювали створення і справу проводу Організації Оборони - Карпатська Січ. Ми пропонували такий склад команди: командир Дмитро Климпуш, його заступник - Іван Роман, секретар - Іван Рогач, пропагандивний референт - д-р Степан Росоха. Нашу пропозицію Карпатська Січ вповні прийняла. Членами штабу стали згодом: Роман Шухевич-Щука, Зенон Коссак-Тарнавський, Осип Карачевський-Свобода, Іван Кедюлич, Гриць Барабаш-Чорний, Юрій Лопатинський-Калина й Євген Врецьона-Волянський.

Дня 31 жовтня 1938 року виступив я з доповіддю про справу Карпатської України на Листопадовому святі в Берліні, що його влаштувало Українське Національне Об'єднання під головуванням підполковника Омельченка. Наступного дня, 1 листопада 1938 року я повернувся до Відня в товаристві Ярослава Барановського, Костя Мельника-Горського й д-ра Миколи Сушка.

о. д-р Августин Волошин

Президент Карпато-Української Республіки

Першого листопада прибув до Відня прем'єр д-р о. А. Волошин, д-р Ю. Бращайко, д-р М. Долинай, Степан Клочурак, Ю. Гуснай та Іван Рогач, який в кінці жовтня 1938 року повернувся до Ужгороду, де став особистим секретарем прем'єра. Всі вони приїхали на арбітраж у справі кордонів між Мадярщиною та Карпатською Україною, що мав відбутися наступного дня.

Прем'єр о. д-р Волошин і його делегація дістали до своєї диспозиції все, що було приготовлене Делегацією Карпатської України. Правою рукою прем'єра був Л. Є. Гузар, молодий журналіст, який володів кількома мовами: французькою, англійською, німецькою, італійською та румунською. Прем'єр Д-р А. Волошин уділив в той час десять інтерв'ю чужомовним кореспондентам, а Гузар, знаючи чужі мови, перекладав. Преса, особливо французька, широко писала про українців. Це варто підкреслити, бо на протязі двадцяти років французька преса ніколи не писала про нас, ніби ми взагалі не існували.

Дня 3 листопада Делегація після тяжкого удару, яким було відірвання Ужгороду й Мукачева з околицями, в справі віденського арбітражу видала деклярацію, в якій протестувала проти порушення етнографічного принципу: “Делегація Карпатської України з найбільшим огірченням довідалася про рішення роз'ємчої комісії в справі кордонів Карпатської України у Відні з дня 2 листопада 1938. Стверджуємо, що віддання Мадярщині Ужгороду й Мукачева з українськими околицями, як також і інших українських сіл по других округах, не відповідає етнографічним принципам, що лягли в основу політики, яка мала започаткуватися по Мюнхенській конференції. Делегація стверджує, що це рішення противиться справедливим інтересам Карпатської України” [4].

В цій же справі делегат “Об'єднання Українських Організацій” Америки, редактор “Свободи”, д-р Лука Мишуга, видав окрему заяву: “Як делегат “Об'єднання Українських Організацій” в Америці, висланий до Европи для оборони справ Карпатської України на самостійне життя, заявляю, що присуд, виданий у Відні дня 2 листопада 1938 р. Роз'ємною Комісією в спрві кордонів Закарпаття, порушує ті етнографічні принципи, які лягли в основу міжнародної Конференції в Мюнхені, і які повинні бути примінені супроти поселення Закарпаття. Рішення Роз'ємної Комісії є великою кривдою для Карпатської України і для цілого українського народу. Супроти цього американські українці цього рішення не визнають і проти нього протестують”.^[55]

Закарпатський український поет Василь Гренджа-Донський у своїй поемі “Чорні хмари” представляє рішення віденського арбітражу так:

Прем'єр Волошин вислав по арбітражі іменем українського уряду до американських братів наступну історичну телеграму: “Ми, уряд Карпатської України, звертаємося до Вас, наші брати за океаном, зі зазивом заманіфестувати свою солідарність з нами в сьогоднішну вирішальну хвилину. Втрата Ужгорода й Мукачева, що є зраненням живого тіла нашої Батьківщини, не захитає нашого твердого рішення сповнити велике історичне завдання. Реальна поміч урядові Карпатської України з Вашого боку, наші брати за океаном, докаже про зрозуміння ваги хвилини”.^[57]

Заклик уряду Карпатської України знайшов широкий відгук. Соборницька еміграція на всіх европейських і заморських теренах повела широко запляновану акцію допомоги Українській Карпатській Державі.

Не дивлячись на те, що рішення віденського арбітражу для Карпатської України і Мадярщини були обов'язуючі, поляки вважали його лише першою фазою розрішення карпато-української проблеми. Полякам залежало в першій мірі на ліквідації цілости карпато-української справи.

Дня 20 листопада 1938 року польська агенція ПАТ подала: “Карпатська Україна стоїть напередодні перевороту. Частина Української Народної Ради в Хусті звернулася до мадярського уряду про інтервенцію, щоб пануючому хаосові й теророві зробити кінець. Мадярський уряд ще не зробив відповідного рішення. Розвиток подій на Карпатській Україні досягнув такого напруження, що сусідні держави не можуть спокійно та байдуже приглядатися цьому. Уряд Волошина, втративши всякий авторитет, не може собі дати раду з пануючим хаосом краю”.^[58]

Брехня! Велика брехня від початку до кінця! У відповідь на це Перша Українська Центральна Народня Рада подала 21 листопада 1938 року наступне проголошення:

Та мадярський уряд не заспокоївся. Вдовж кордону Карпатської України мадяри сконцентрували всіх родів зброю, щоб в найближчих днях заатакувати Карпатську Україну. Мадярська дипломатія далі працювала над тим, щоб знайти для себе виправдання та зрозуміння їхньої агресії. Співучасть в агресії була запевнена.

Мадярський напад мав відбутися 21 листопада 1938 року. Ще чорнило на підписах віденського арбітражу не висохло (менше як три тижні), а Мадярщина вирішила зламати урочисте приречення, що вона признає рішення віденського арбітражу “зобов'язуючим і остаточним” засобом у полагодженні спірних проблем поміж нею і Карпатською Україною.

Про плянований напад мадярів на Карпатську Україну Німеччина довідалася через Італію. Речник німецького міністерства закордонних справ Йоахім фон Рібентроп радив мадярам почекати, бо цей вчинок мадярів міг би здискредитувати Німеччину та Італію як членів віденського арбітражу. Крім того, публічна опінія світу ще не забула про “етнографічний принцип”, що ліг в основу полагодження спорів ЧСР з її сусідами. В тому часі Гітлер мав уже свій плян, щоб цілковито зліквідувати ЧСР, але ще не настав відповідний час для його дії.

Мадярський уряд “послухав” поради Рібентропа й припинив агресію, яка була вже в процесі підготовки.

Півурядова мадярська преса пропонувала полякам піти на уступки німцям у справі Данцігу й Коридору, щоб заохотити німців дати мадярам свою згоду військово зайняти Карпатську Україну. Польща на таку пропозицію мадяр страшенно обурилася, обвинувачивши Мадярщину в тому, що вона не використовує вигідної нагоди забрати Карпатську Україну.

Для кращої ілюстрації відносин поміж Польщею і Мадярщиною варто навести голос “Express Poranny” з 22 листопада 1938 року. Він писав: “Від декількох тижнів доля Карпатської України тримала публічну опінію в напруженні. Намагання мадяр прилучити Карпатську Україну до своєї держави підтримувало польське громадянство під кожним оглядом. Польська преса дотепер стримувалася з критикою мадярської тактики, не дивлячись на те, що тактика міністра Закордонних Справ Кані не розумна, бо він замість чину, лише говорить. Мадярщина не спромоглася використати винятково сприятливу ситуацію, яка постала в часі розподілу ЧСР, щоб задоволити свої історичні амбіції - прилучити Карпатську Україну до Мадярщини. Правда, Польща заінтересована в ліквідації Карпатської України тільки на другорядно, бо матеріяльна користь з цього припаде Мадярщині, тому вимагається, щоб мадяри діяли перші, польський уряд не може в цьому випадку тягнути мадярський уряд за собою”.^[60]

Не може бути жодного сумніву в тому, що Польща змінила свою думку про “українську небезпеку”, що має на меті відбудувати “Велику Україну”.

Польща, залишивши мадярів у спокої, почала нав'язувати співпрацю з СССР, який так, як і Польща, не хотів допустити до створення самостійної соборної України. Хоч відносини Польщі зі Совєтським Союзом від 1934 року після заключення пакту неагресії з Німеччиною, досить охололи, однак польський амбасадор у Москві Гжібовскі на протязі двох тижнів мав дві зустрічі з большевицьким комісаром Молотовим. Обидва дипломати вияснили дещо ситуацію. Вони ствердили, що: “Всі існуючі договори, включно з польсько-совєтським пактом про ненапад з 25 червня 1932 року, залишаються і надалі в силі у повній ширині й надалі творять базу для співпраці поміж Польщею і СССР”.^[61]

Крім цього було ще більше всяких рішень у справі співпраці Польщі з СССР, але вистачає вже цього одного ствердження, щоб уявити собі співпрацю цих двох окупантів української держави.

Одностайність реакції Польщі й СССР до української справи можна побачити в наступному:

Дня 16 грудня 1938 року польський амбасадор в Празі передав міністрові Закордонних Справ Хвальковському протест, у якому звертається увагу празькому урядові, що на території ЧСР відбуваються події, які своїми наслідками можуть пошкодити взаєминам поміж Польщею і новою ЧСР. У повідомленні агенції ПАТ не сказано, про яку організацію тут мова. Пізніше справа вияснилася, що дія відбувається на території Карпатської України, а згадана організація - це “Карпатська Січ”.

День після цього, совєтський посол у Празі передав урядові ЧСР протест, який заторкував подібні справи, як і польський протест.

Празький уряд заявив, що він не має ворожого наставлення до згаданих держав, однак обіцяє перевести слідство в цих справах, бо він не може дозволити, щоб ворожі акції, скеровані проти інтересів його сусідів, відбувалися на його території.

Відповідь на польський протест з дня 16 грудня прийшла з Хусту через інтерв'ю поміж Ю. Реваєм і краківським “Ilustrowany Kurjer”. Ю. Ревай категорично заперечив, що на території Карпатської України переводиться протипольська пропаганда та що готуються пляни до відбудування “Великої України”. “Невеличкий край з 660,000 мешканцями” - сказав Ревай, - “не може собі позволити вести протипольську політику. Про “Карпатську Січ” він сказав, що це тільки мілітарне виховання молоді. “Карпатська Січ” ні в якому разі не постала для того, щоб провокувати польський нарід”.^[62]

Без сумніву, справа Карпатської України набрала в польському громадянстві за останні два місяці колосальне значення. Розпочалося це великою українською демонстрацією, що 11 жовтня вирушила від катедри св. Юра, після якої відбувалася дводенна польська демонстрація. Боротьба за спільний польсько-мадярський кордон перенісся і на терен сойму. 3 грудня 1938 року предсідник сойму, говорячи про їхню програму, ствердив, що ціллю польської закордонної політики є допомогти Мадярщині здобути Карпатську Україну, створивши в той спосіб спільні кордони.

Проти цього гостро запротестував речник української парляментарної репрезентації, віцемаршал польського сойму В. Мудрий, який заявив: “Не треба забувати, що український народ через спорідненість крови, спільної традиції, спільний національний дух творить одну, нероздільну одність, незалежно від того, в якій державі й під якою владою він живе”.^[63] Як тільки віцемаршал В. Мудрий почав критикувати висилку польських терористичних банд на територію Карпатської України, знялася в соймі велика буря. Тільки завдяки маршалові сойму не прийло до кровопролиття.

При цій нагоді віцемаршал В. Мудрий заповів, що українська репрезентація незабаром подасть свій проєкт автономії для українського населення, що живе в польській державі. Такий проєкт передано на руки маршала сойму за пару днів і його підписали 15 українських послів. Проєкт конституції складався з 21-го параграфа. Там читаємо:^[64] “Український народ, заселюючий територію Східньої Галичини, Волині й Полісся, домагається створення територіяльної Автономії для цих областей, щоби зрівнятися в громадських правах з польською громадськістю, запевняючи українському народові політичну, культурну і господарську рівноправність”.

“Автономна територія обіймає приблизно 1/3 території Польщі з 9 мільйонами населення зі столицею Львів, де міститься окремий український сойм. Треба зазначити, що в вересні 1922 року Галичина і Волинь мали через польське законодавство загарантоване право на широку самоуправу. Однак, цей закон ніколи не був переведений в життя. Для такої держави як Польща, що складається у великій мірі з національних меншин, де національні, культурні і господарські інтереси перехрещуються, не може бути лише одного закону для всіх, не узгляднивши специфічність національних меншин. Український нарід в Польщі має своє національне почуття і свою історію, що нагадують йому його світле минуле. Це національне почуття українського народу не може бути плекане в такій політичній атмосфері, яка має місце сьогодні в Польщі. Проєктована автономія створює не лише забезпечення українського національного життя в Польщі, але рівночасно нормалізує польсько-українські взаємини”.

Проурядова “газета Польська”, коментуючи проєкт автономії, заявляє, що певного роду національний характер українців в Польщі визнається так довго, як довго він не шкодить одності польської держави. “Проєкт віцемаршала посла Мудрого противиться одності і неподільності польської держави. Польський уряд цілком не є заскочений новим проєктом автономії, бо ми знаємо, що він є плодом зфабрикованим за кордоном для розбиття цілости польської держави”.

Формальну відповідь дістав віцемаршал Мудрий на свій проєкт автономії від маршала сойму, який “вважає”, що його проєкт змінює конституцію держави, а для цього вимагається щоби проєкт був підписаний 1/4 всіх послів сойму”.^[65]

Події, що постали за останній рік поставили Польщу перед тяжким завданням. Національний принцип, що ліг в основу упорядкування справ ЧСР, не залишився без наслідків для польської держави з її національними меншостями. Польща могла б витягнути науку, як не треба діяти, щоб захоронити неподільність своєї держави, або щоб не повторити досвіду, що його зазнала ЧСР. Як ми знаємо з пізніших подій, Польща таки нічого не навчилася.

Віденський арбітраж і існування Карпатської України принесли для закордонної преси велике роз'яснення української проблеми взагалі. Французька й англійська преса широко розписувалася про українські визвольні змагання. Особливо ця перша завдала Польщі багато клопотів. Польський амбасадор в Парижі Лукасевич кількакратно відвідував францьзьке міністерство Закордонних Справ, щоб довідатися, яке становище займає Франція у справі вирішення української проблеми.

Совєтський амбасадор в Парижі й собі наслідував польського амбасадора. Під час дискусії у французькому парляменті 14 грудня 1938 року, міністер Закордонних Справ Фландин заявив, що Франція і надалі підтримує свій договір з Совєтами, і що вона не має жодного договорення ні з ким у справі української проблеми.

Як ми це раніше бачили, совєти й Польща від 25 листопада 1938 року, коли вони спільно договорилися, що йдуть спільним шляхом. Ця однозгідність в боротьбі проти української “небезпеки” була виявлена, коли Польща й совєти подали празькому урядові тотожні причини протесту проти української “небезпеки”.

Праця Закордонної Делегації Карпатської України не мала повного успіху з причини того, що не досягла признання повної незалежности Закарпаття і гарантій для її кордонів без зв'язку з рештою Чехо-Словаччини. Це впало болючим ударом на Карпатську Україну пізніше в березневих днях, коли вона мусіла поділити долю цілої ЧСР.

Одначе безумовним успіхом було відвоювання Закарпаття від мадярських претензій восени 1938 року для виборення йому права зфедереваної держави. Це дало змогу перевести у Карпатській Україні глибоку національно-освідомляючу й державно-конструктивну працю і зробити її перед світом речником українських змагань. Коли прийшла березнева криза, Карпатська Україна могла вже устами свого законодатного представництва й пролитою кров'ю заманіфестувати свою справжню волю!

Закордонну Делегацію Карпатської України по віденському арбітражі розв'язано включно з її членами. Одні повернулися до Америки, інші на рідну землю, щоб взяти живу участь у державному будівництві. Я, бувши уповноваженим прем'єра д-ра А. Волошина для зв'язку зі Закордонним Проводом ОУН, залишився ще за кордоном до 15 грудня 1938 року.

Автор з дружиною Марією

В Хусті я далі утримував зв'язок із закордоном. На протязі одного тижня я майже кожний день переводив, може, одну годину часу з прем'єром д-ром А. Волошином, щоб зреферувати йому про все те, що Делегація Карпатської України разом з Проводом ОУН зробили.

Моя дружина, приїхавши до Хусту, цілком пірнула у працю Жіночої Січі, ставши організаційною референткою і заступницею командантки пані Тисовської.

Після Нового Року 1939 вирішено зорганізувати в Хусті інструкторський курс для членів Жіночої Січі, в якому взяло участь 50 членів Жіночої Січі, що складалися з учительок народних шкіл. Міністер Шкільництва й Народньої Освіти Августин Штефан уділив учасницям курсу спеціяльну відпустку для цього курсу.

Інструкторський курс обіймав такі ділянки: організування жіночих відділів Карпатської Січі по містах, санітарна ділянка, розвідка і т. д. Організаторками курсу були: Марія Химинець і Ніна Михалевич, а інструкторами курсу були: Зенон Коссак, Іван Кедюлич і інші.

Цей вишкільний курс спричинився у великій мірі до масової організації нашого жіноцтва. В цьому допомогло також те, що моя дружина з рамени Жіночої Січі договорилася з головою Жіночого Союзу Українок, пані Невицькою. Рішено, щоб молодше жіноцтво вступало до Жіночої Січі, а старші віком жінки - до Жіночого Союзу. Це домовлення дуже допомагало, бо жіноцтво знало своє місце без жодних сварок і непорозумінь.

Для повної координації праці молодого жіноцтва треба було ще договоритися з жіночим Пластом. На Крайовому З'їзді Пласту в Хусті цю справу розв'язано так, що мою дружину вибрано крайовою провідницею жіночого Пласту на Карпатську Україну. Для чоловічого Пласту Крайовим Провідником вибрано Степана Пап-Пугача.

Поручник Іван Кедюлич

У наслідок цих подій, праця Жіночої Січі була вповні координована поміж існуючими жіночими організаціями Закарпаття. Була тільки одна біда, що вже не було коли розгорнути й переводити працю, бо скоро надійшов кінець існуванню нашої улюбленої батьківщини - Карпатської України.

На наші Різдвяні Свята згідно з традицією, зібралися всі члени великої Кедюличової родини у батьковій хаті в Перечині. Мій швагер, щирий друг, Іван Кедюлич з яким я дружив ще як студент Торговельної Академії, і з яким ми мали обидва в той самий день весілля, був разом із жінкою і дітьми на святі. В розмові з ним я і моя дружина запитали його, чому він сидить у Великій Стужиці на Березнянщині, далеко від Хусту, де він був директором народної школи. Ми запропонували йому перенестися до Хусту, де його здібності можуть бути використані далеко краще ніж у Великій Стужиці. Іван, бувши щирим українським патріотом не дався довго переконувати. За два дні він разом із дружиною був уже у Хусті, тут став поручником Карпатської Січі, був прекрасним інструктором як чоловічої так і жіночої Січі. Він закінчив чеську старшинську Академію, з якої вийшов з рангою поручника.

З Перечина я поїхав 8 січня 1939 року до Берліну, куди мене вислав прем'єр д-р А. Волошин, щоб через відомі контакти, що їх мала ОУН, влаштувати зустріч нашого прем'єра з німецьким канцлером А. Гітлером.

Як відомо, на підставі рішення Мюнхенської конференції мала бути дана гарантія кордонів ЧСР після того, як польські й мадярські вимоги були задоволені. Проте, до кінця 1938 року тих гарантій не дано, не дивлячись на те, що поляки дістали свої етнографічні польські землі 2 жовтня 1938 року, а Мадярщина дістала Ужгород, Мукачів і Берегів на підставі віденського арбітражу, 2 листопада 1938 року, що згідно з рішенням уважалося остаточним полагодженням спорів поміж Мадярщиною і Карпатською Україною.

Прем'єр Волошин цілком правильно добачував у цьому зволіканні визнати й гарантувати кордони ЧСР певну тенденцію Німеччини й Італії. У зв'язку з цим він хотів добитися того, щоб Карпатська Україна дістала від Німеччини гарантію непорушности її кордонів.

Прогулька січовиків до Відня

Велике обурення і протест карпато-українського уряду, а за ним і всього населення Карпатської України викликало назначення празьким урядом третім міністром Карпатської України чеха, великого москвофіла й полонофіла, генерала Льва Прхалу. Це рішення чеського уряду суперечило конституційним постановам, бо міністрів Карпатської України іменує президент Чехо-Словаччини, але на пропозицію прем'єра уряду Карпатської України. Прем'єр д-р А. Волошин предложив чеському президентові Гахові цілий список осіб, кандидатів на третього міністра. Та Гаха відкинув усіх кандидатів, а призначив Прхалу.

Це було зневагою прав українського Закарпаття на самоуправу. Населення Карпатської України відповіло на це акцією бурхливих протестів по всій країні. Тимчасово пригашений конфлікт поміж українськими господарями й чеськими зайдами вибухнув з новою силою. Чеське військо на поставу населення і уряду Карпатської України, що відкинули призначення Прхали, перевело демонстрацію танками по вулицях Хусту, а жандармерія - збройними нападами на Січовиків (Білки, Рахів, Торунь, Королево та інші). Ходило тут про організаційну акцію застрашення населення.

Кожної хвилини могло прийти до вибуху. Карпатська Січ в цілій країні стояла постійно на поготівлі. В цій атмосфері пройшов 20-річний ювілей проголошення соборности українських земель 22 січня 1919 року в Києві, що являвся рівночасно маніфестацією та виявом волі Карпатської України жити суверенним життям. Змобілізований похід величезних мас українського населення перед урядовим будинком і Командою Січі був показом української сили й рішучости.

Генерал Прхала побачивши такий організований спротив уряду й населення, повернувся до Праги. Після цього на короткий час настало відпруження, яке Команда Січі використала для скріплення праці на провінції. Відбувся цілий ряд окружних та районових з'їздів Січі, що свідчило, як глибоко й могутньо розрослася Січова Організація та її ідея. Всі ці з'їзди проходили під провідним гаслом - “Зброю Січі!” Беззбройність Карпатської Січі в обличчі ворожого наставлення чеського віиська й концентрації армій польської і мадярської, мусіла при першому більшому захитанні міжнародної рівноваги неминуче закінчитися великою катастрофою для Карпатської України.

Інтрига празького уряду накинути Карпатській Україні свого міністра й взяти під свою контролю все життя країни, спонукало уряд прискорити вибори до Першого Сойму Карпатської України. Вибори проголошено на 12 лютого 1939 року. Це мав бути свого рода плебісцит довір'я народу до своєї української влади. Сотні Січовиків виїхали з Хусту в терен на пропагандивну кампанію по селах. Вибори пройшли з великим успіхом, бо 94% населення голосувало на листу уряду.

Демонстрація 22 січня 1939 року в Хусті

Дня 19 лютого 1939 року, тиждень після успішних виборів, скликано до Хусту ІІ-ий З'їзд Карпатської Січі, що показав силу й повагу націоналістичного руху на Закарпатті. Цілий ряд доповідів на з'їзді вказували шляхи, якими мало йти карпато-українське державне будівництво. У своїх резолюціях З'їзд домагався головним чином українізації служби безпеки, урядового апарату та озброєння Карпатської Січі.

Дня 4 березня відбулася поїздка делегації уряду Карпатської України до Берліну - бюро Кеплера - в справі господарських переговорів. Провідником делегації був міністер Ю. Ревай, а членами делегації були: д-р В. Комаринський, інж. Л. Романюк і М. Бабота. Автор цих рядків брав участь з рамени К. Е. ОУН Закарпаття.

Перший день розмови проходив дуже успішно. На другий день розмов, німецькі газети принесли вістку з Праги, що чеський уряд в реконструкції уряду Карпатської України усунув Ю. Ревая зі становища міністра. Натомість повторив назначення чеського генерала Прхали. Дальшим міністром став С. Клочурак, а державним секретарем Ю. Перевузник.

Позбавлення мандату міністра Ю. Ревая унеможливило продовження вести переговорів з німецьким урядом, тому господарська делегація повернулася додому з порожніми руками. Міністер Ревай позбавлений міністерської течки взагалі вже не повернувся на Карпатську Україну, хоча в тих бурхливих березневих часах, його присутність в краю була необхідною.

Поновним назначенням ген. Прхали міністром Карпатської України і переданням під його контролю фінанси, комунікацію і внутрішні справи, і в додатку ще й рішучий голос вжити чеські збройні сили, зроблено його фактичним диктатором, паном життя і смерти всього населення Карпатської України. Для Карпатської Січі настали тижні гострого поготівля, без спочинку й сну як у Хусті, так і по всій країні.

Як я вже згадував про операційний плян Гітлера відносно ЧСР, що він його підписав 30 травня 1938 року. Зміст цього пляну звучить так: “Моїм незмінним бажанням є в найближчому майбутньому при помочі війська знищити ЧСР. Початок військової операції назначено на 1 жовтня 1938 р.” Знаючи це, аліянти зробили все можливе, щоб не допустити до війни. Тому у великому поспіху скликано на 29 вересня 1938 року конференцію чотирьох великодержав до Мюнхену, щоб передати Гітлерові все, що він бажає. Однак це не задоволило його, а навпаки, це його більше розгнівало, бо перешкодило йому в його пляні цілковито знищити ЧСР.

В наслідок відступлення судетських земель Німеччині, плян Гітлера треба було дещо змінити. Якщо перед Мюнхеном Гітлер міг мати оправдання збройного нападу на ЧСР, бо він виступав як великий чемпіон за демократичний принцип - право на самовизначення народів, після розв'язання справи судетських німців ця можливість відпала. Тому Гітлер мусів трохи вичекати, бо йому не було зручно перекреслювати мюнхенські постанови, як і віденський арбітраж. Тепер треба було шукати такого укладу сил для підбою решти ЧСР, в якому він, бувши агресором, міг показатися перед світом як великий добродій.

Президія ІІ З'їзду Карпатської Січі в Хусті

Мадярські й польські члени уряду починаючи від серпня 1938 до березня 1939 року неодноразово мали розмови з Гітлером на тему спільного мадярсько-польського кордону. Гітлер багато разів закидав мадярам те, що вони не використали сприятливу коньюнктуру, щоб забрати Карпатську Україну в подібний спосіб, як це зробили поляки з Тєшином та околицею. В тому замішанні, яке створив Мюнхен, чехи стратили голову, а поляки 30 вересня 1938 року вислали ультимат ЧСР, що вони 2 жовтня 1938 року займуть Тєшин з околицями. Гітлер вважав, що це саме могли зробити мадяри зайінявши Карпатську Україну.

Відношення Польщі до Німеччини від половини листопада 1938 року дещо охололо. Сталося це через відновлення пакту ненападу з СССР заключеного в 1932 році. Справа Данцігу й коридора була також не маловажна для Польщі, до якої Німеччина заявляла свої претензії. Але здається, що найбільшою причиною охолодження відносин Польщі з Німеччиною була українська справа.

Світова преса широко розписувалася про можливість постання Української Соборної Держави. З багатьох пресових коментарів виходило, що Німеччина має в тому свій інтерес. Аналізуючи цей збіг обставин, що витворився в наслідок заіснування автономної Карпато-Української Держави, Польща побачила в цьому велику небезпеку для себе. І тому у розмові польських урядових чинників під проводом міністра Закордонних Справ полк. Юзефа Бека з німецькими представниками під проводом Гітлера дня 5 січня 1939 року відбулася широка дискусія на тему України й відношення до неї Німеччини. А. Гітлер недвозначно дав до зрозуміння полякам, що він не має в той час жодного зацікавлення Україною.

“Наступного дня відбулася зустріч маршала Бека з міністром Закордонних Справ фон Рібентропом. Однією з головних тем до обговорення була політика, що її повинна Польща й Німеччина притримуватися у відношенні до СССР. А тим самим і відношення щодо створення Великої України. Всяку небезпеку з українського боку Польща може виключити лише при спільній співпраці з Німеччиною. Польща могла б дістати спеціяльні користі в українській справі, а Німеччина підтримувала б Польщу у кожнім випадку. Ця ситуація вимагала від Польщі більше виразного антибольшевицького наставлення (вступлення до антикомінтерну, прим. автора), бо інакше не могло бути мови про спільні інтереси”.

Маршал Ю. Бек не міг піти на пропозицію міністра Рібентропа, і 25 листопада 1938 року він відновив співпрацю з СССР, який мав ті самі проблеми з українською “небезпекою”, що й Польща. Обидва окупанти України знаходилися на тому самому кораблі.

Як тільки конференція марш. Бека з мін. Рібентропом закінчилася, Рібентроп розіслав всім дипломатичним місіям за кордоном інструкції як вони повинні реагувати на звідомлення світової преси про Україну й співучасть в цьому німецького уряду. Це було те, що Гітлер сказав марш. Бекові, що Німеччина не має інтересу в будуванні Великої України. Цим твердженням Гітлер намагався задоволити не лише Польщу, але також і Совєтський Союз.

Заля ІІ З'їзду Карпатської Січі в Хусті

Мадярський уряд через неспокій у себе вдома, що створився тим фактом, що постав через широку пропаганду й приготовлення захопити всю Карпатську Україну, а що на разі так не сталося, мусів стало робити якісь терористичні акти супроти Карпатської України та щоб вказати, що справа окупації Карпатської України мається у пляні. Як ми знаємо, однією з таких спроб окупації було приготування на 20 листопада 1938 року. Але тому що Німеччина вчасно довідалася про це приготування мадяр, вона цьому нападові стала на перешкоді.

Одним із подібних випадків мав бути напад на Карпатську Україну, призначений на неділю 12 лютого 1939 року, на день виборів до Першого сойму Карпатської України. Мадяри, знаючи, що в цей день все населення і урядові чинники Карпатської України зайняті виборами, не сподіватимуться такого нападу, сконцентрували свої війська на кордонах Карпатської України. Як причину свого плянованого нападу мадяри подали німецьким урядовим чинникам - неспокої і очікування серйозних заворушень тієї частини населення Карпатської України, яка є проти української влади д-ра А. Волошина. Німецький уряд порадив мадярам заспокоїтися, щоб мали терпеливість, бо для них ще не прийшов час. Їх своєчасно повідомлять, коли настане час для акції.

Заплянованим нападом на 12 лютого мадяри не осягнули нічого реального, але скріпилися надією Берліну, що про них не забуто. Будьте на поготівлі, коли прийде час, сказала їм Німеччина.

В пляні Гітлера зайняти Чехію і Моравію справа Словаччини відігравала важливу ролю. Треба було переконати Словаччину, щоб вона проголосила свою незалежність, тоді настане відповідний час для мадярів - окупувати Карпатську Україну, а Чехію і Моравію Гітлер візьме під свою охорону. Ось такий був плян Гітлера.

Розпочалося це ще в листопаді 1938 року, коли словацький міністер Фердинанд Дюрчанський разом з державним секретарем для німців у словацькому уряді з Францом Кармазином відвідали фельдмаршала Г. Герінга. Вислідом розмов цих державних мужів було намагання Словаччини до цілковитого усамостійнення.

2 грудня відбулися відвідини проф. Войцєха Туки, одного із словацьких провідників мадярської орієнтації, разом з Ф. Кармазином. Цим разом відбулася зустріч Ф. Дюрчанського з Гітлером у присутності міністра Рібентропа. Темою розмови була допомога Німеччини здобути повну незалежність для Словаччини. Гітлер заявив, що він не гарантує кордонів ЧСР, але зате він міг би будь-коли загарантувати кордони Словаччини.

На початку березня 1939 року, при реконструкції празького уряду словаки домагалися більшого слова в цьому уряді. Чехи готові були дати словакам більший голос у федеральному уряді, але забажали від словаків запевнення, що словаки не проголосять незалежности Словаччини. Словаки цього запевнення не хотіли дати, тому дальші переговори 10 березня 1939 року перервано, а чеський президент Гаха розпустив тогочасний уряд під прем'єрством д-ра Тіса, передавши ведення справ словацького уряду міністрові Йосифові Сівакові.

МАДЯРСЬКА ОКУПАЦІЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

В очікуванні свого часу на окупацію Карпатської України Мадярщина була спокійнішою від Польщі. Вона не чекала пасивно на свою чергу, але старалася активно вплинути на розвиток подій. Мадярщина була свідома принципу - “щоб дістати, треба спочатку дати”. Вона була знаряддям німецької політики в Лізі Націй, а 13 січня 1939 року вона приступила до Анти-Комінтерну, що до того часу складався з Німеччини, Італії і Японії.

За свою співпрацю з гітлерівською Німеччиною Мадярщина дістала запоруку, що у відповідний час вона дістане згоду німецького уряду на військову окупацію Карпатської України. Питання окупації було тільки справою часу, а не засадничою справою, бо німецькі “аранжери” готували другу фазу ліквідації ЧСР, плянуючи перевести все за одним разом.

За Карпатську Україну Мадярщина, крім усього іншого, заплатила стратою свого політичного маневрування. Під час Другої світової війни вона стала цілковито васалом Німеччини, а після програної війни Мадярщина, крім поразки, стратила ще й свою незалежність. Як каже приповідка: Мадярщина заплатила “задорого за свиставку”.

У зв'язку з окупацією Мадярщиною Карпатської України Польща осягнула свій так бажаний спільний мадярсько-польський кордон, чим усунено “українську небезпеку”, якої вона так боялася. Цю небезпеку усунено ще для одного окупанта України - СССР, бо віддання Карпатської України мадярам наблизило Німеччину до СССР, а в серпні 1939 року це наближення завершилося підписанням договору між цими двома імперіялістичними потугами. Сталося це всупереч тому, що нацистська Німеччина й большевицька Москва мали відмінний політичний світогляд, але з тактичних причин вони об'єдналися, щоб розділити поміж собою Польщу. У їхніх засадничих міркуваннях Німеччину й СССР можна поставити під спільний знаменник, бо їх єднала одна мета - пляноване світове панування.

Наближення СССР до Німеччини помітне вже було на 18 Конгресі комуністичної партії у Москві у промові Сталіна (дивись “Ізвєстія” з 11 березня 1939). У цій промові Сталін сказав:

“Характеристичним є крик, що його вчинили англійсько-французька преса, а за ними й північно-американська преси довкола Совєтської України, які твердили, що Німеччина готується незабаром напасти на Совєтську Україну з метою прилучення її до Карпатської України з її 700,000 мешканців. Виглядало, що цей дуже підозрілий крик мав на меті затруїти атмосферу між Німеччиною та СССР і без жодної причини спровокувати конфлікт з Німеччиною.

Ще більше характеристичним є те, що деякі европейські політики и журналісти, стративши терпеливість в очікуванні на похід Німеччини проти України, заявляли, що Німеччина завела їх, бо вона, здобувши ЧСР, замість іти походом на Схід, починає домагатися від західніх европейських держав звороту своїх колоній. Думалося, що якщо західні держави погодяться на те, щоб віддати судетські землі Німеччині, то Гітлер за ту ціну піде походом проти СССР. Німеччина відмовляється тепер вив'язатися з цього зобов'язання”.^[66]

Я вже згадував, що 8 січня 1939 року мене післав тодішній прем'єр Карпатської України д-р А. Волошин до Берліну, щоб через відомі зв'язки, що їх мав Закордонний Провід ОУН, постаратися про авдієнцію у Гітлера для нашого прем'єра, щоб просити Німеччину про гарантію кордонів Карпатської України. Не дивлячись на всі наші зусилля, нам не вдалося цього осягнути, бо як видно Німеччина вже мала свої пляни щодо Карпатської України. А видно це з того, що коли 23 січня 1939 року міністер Закордонних Справ ЧСР Фр. Хвалковський звернувся до Рібентропа, міністра Закордонних Справ Німеччини, в справі гарантії для чехо-словацьких кордонів, він не дістав від нього належної відповіді. Для Німеччини в тому часі справа кордонів ЧСР не була актуальною, бо вона плянувала не гарантувати, а змінити ті кордони, не дивлячись на те, що питання гарантій кордонів ЧСР було однією із точок Мюнхенської конференції.

Вже від тижнів можна було припускати, що існування ЧСР не буде довготривалим, що за короткий час прийдуть якісь зміни. Якими ці зміни будуть, ніхто з певністю не міг сказати. Бувши в Берліні 9 березня 1939 року я зустрівся з директором Української Пресової Служби В. П. Стаховим, який щойно Мав розмову з підполковником Куртом Гребе, одним із посередників у зв'язках, які Провід ОУН утримував із німецькими військовими колами. Стахів сказав мені, що є відомості про те, що за кілька днів будуть великі зміни в ЧСР і тому є вказаним бути готовим на всяку евентуальність.

По обіді 12 березня 1939 року Гітлер наказав покликати мадярського амбасадора в Берліні, Деми Стояя, якому заявив, що прийшов час, на який мадяри так нетерпеливо чекали. Він просив амбасадора поїхати до Будапешту, щоб особисто поінформувати мадярську владу, що розвалення ЧСР почалося та що він, Гітлер, готовий підтримати незалежність Словаччини, а у справі Карпатської України мадяри мають вільну руку. Про це своє рішення Гітлер пізніше повідомив Італію.

Пляном Гітлера було, щоб Мадярщина розпочала напад на Карпатську Україну негайно. Хоч мадяри довго чекали на той час, коли зможуть окупувати Карпатську Україну, все ж таки потребували трохи часу для підготовки воєнної дії. Та Гітлер від свого домагання розпочати негайний напад на Карпатську Україну не уступив. Після телефонічної розмови з Гітлером мадяри погодилися розпочати воєнні акції наступного дня. Це було конечним для Гітлера, щоб виправдатися перед світом, що “збіг обставин” змусів його до того, щоб виступити в обороні своїх 200,000 німців, що ще залишилися у Чехо-Словаччині після зайняття Судетів.

В тому часі, коли аліянти припускали, що Гітлер буде дотримуватися постанов у Мюнхені в справі кордонів ЧСР, словаки довідалися через провідника карпатських німців, що Гітлер має намір цілковито зліквідувати ЧСР. Для словацьких провідників, які були поділені на дві групи - д-р Тісо й Кароль Сидор, були прихильниками федерації з Прагою, а Фр. Дюрчанський, проф. Тука і Ш. Мах були за незалежністю Словаччини, - проблема ліквідації ЧСР створила серйозну проблему. Для словаків існували тільки дві можливості: стати частиною мадярської держави або проголосити незалежність.

Чеський уряд був свідомий того, що Гітлер готує йому засідку й що деякі словацькі провідники беруть у тому участь. Взявши це під увагу, президент Гаха 10 березня розпустив словацький уряд і проголосив воєнний стан на Словаччині, заарештувавши Ш. Маха й проф. Туку. Дюрчанському й д-рові Тісові пощастило дістатися до Відня. В цих умовах президент Гаха назначив К. Сидора прем'єром словацького уряду. Першим кроком новоназначеного прем'єра було звільнити з в'язниці Маха й Туку. На другий день свого урядування, 12 березня Сидор домагався, щоб вся чеська армія опустила на протязі 48-ми годин словацьку територію.

Гітлер уважав, що події на Словаччині не є суто чеською справою і тому 12 березня 1939 року вислав до Братислави делегацію під проводом В. Кепплера, представника міністерства Закордонних Справ, який заохочував Сидора проголосити незалежність Словаччини. Сидор не погодився, мотивуючи це тим, що він не має повновласти для цього, тому зроблено зарядження, щоб д-р Тісо й Дюрчанський, які перебували тоді у Відні, полетіли до Берліну, а після їхнього повернення заряджено скликати надзвичайну сесію словацького сойму.

Під час зустрічі д-ра Тіса й Дюрчанського з Гітлером, цей останній запропонував всі можливості дальшого існування Словаччини. Якщо словаки проголосять незалежність, він охоче підтримає їх, навіть гарантуватиме непорушність їхніх кордонів. Якщо ж вони відмовляться від незалежности, або не бажатимуть зірвати зв'язків з Прагою, він залишить дальшу долю Словаччини на її власний риск і він за це не може, мовляв, бути відповідальним.

Щоб зробити психологічне тиснення на д-ра Тіса й Дюрчанського, міністер Рібентроп передав Гітлерові телеграму, в якій було сказано, що мадярські війська концентруються на кордонах Словаччини. В такій атмосфері словацькі представники погодилися проголосити незалежність Словаччини під охороною Німеччини.

Дня 14 березня на таємному засіданні словацького сойму нововибраний словацький уряд з президентом д-ром Тісо на чолі проголосив незалежність Словаччини.

Того ж дня о 4-ій годині по полудні Гітлер запросив президента ЧСР д-ра Є. Гаху й міністра Закордонних Справ Фр. Хвалковського до Берліну на розмову. В 6-ій год. вечора урядовці міністерства Закордонних Справ Німеччини подали такі інформації про події в Чехо-Словаччині:

“Чехо-Словацька держава розпадається. Карпатську Україну займають мадяри, а Словаччина проголосила незалежність. Території Чехії та Моравії знаходяться у розпучливому положенні. На місці німецьких поселень панує повний хаос через викликання місцевих інцидентів. Доля наших німецьких племінників нам дорога. Президент д-р Гаха та міністер Закордонних Справ Хвалковський на власне бажання прибудуть сьогодні ввечері до Берліну. Фюрер абсолютно рішений завести в Чехії та Моравії спокій. Майбутня доля і політична побудова Чехії і Моравії буде продискутована сьогодні з д-ром Гахою”.^[67]

Не дивлячись на те, що чеські “гості” приїхали до Берліну ввечері, розмова розпочалась щойно вранці 15 березня о год. першій і тривала до год. 4-ої ранку, коли Гітлер проголосив, що німецька армія за дві години розпочне окупацію Чехо-Словаччини, а маршал Герінг додав до того, що, якщо чехи чинитимуть спротив німецькому війську, він дасть наказ бомбардувати Прагу. В тій хвилині президент Гаха стратив притомність. Після того, як лікар Гітлера допоміг д-рові Гахові прийти до притомности, Гаха й міністер Хвалковський підписали заяву, якою вони віддавали долю свого народу в руки фюрера.

Наступ німецького війська на Чехо-Словаччину розпочався згідно з пляном вранці о 6-ій годині. Цей наступ був попереджений закликом президента Гахи через всі радіовисильні до чеського війська не чинити спротиву німцям, а передати весь військовий інвентар в руки німецького віиська.

Того ж самого дня о год. 5-ій по полудні Гітлер з тріюмфом в'їхав до Праги, проголосивши, що Чехія і Моравія піддалися під його “протекторат”.

Вночі з 13 на 14-те березня в наслідок подій у Словаччині напруження в Хусті дуже зросло, того ж вечора прийшло до нападу мадярського війська біля Мукачева.

Хоча ген. Сватек спочатку виявив добру волю стримувати мадярський наступ, він негайно зрезигнував з цього, як тільки довідався про німецьку окупацію Чехії і Моравії, коли всім чехо-словацьким збройним силам дано наказ не ставити ніякого спротиву ворогові, наступаючому на Карпатську Україну. Розраховувати на чеське військо, жандармерію та на фінансову сторожу, Карпатська Січ не могла. Єдине, що можна було зробити, це дістати зброю від чеського війська. Всілякі старання збоку уряду Карпатської України в цьому напрямку не мали успіху. Навпаки, чехи домагалися від Січі віддати навіть дотепер набуту зброю і розв'язання Січі. На вимогу Прхали Команда Січі відповіла, що Січ не роззброїться, а буде боронитися проти кожного намагання її роззброїти.

Січ у зв'язку з грізним становищем звернулася до прем'єра д-ра Волошина по зброю, щоб оззброїти відділи Січі та вислати їх на мадярський кордон. Від чеського війська, яке було під контролею ген. Прхали, дістати зброю було неможливо. Залишилася ще одна можливість - просити зброю із запасів жандармерії. Комендантом жандармерії був полковник М. Вака, якийсь далекий кревний прем'єра Волошина. Коли прем'єр звернувся до нього, він охоче погодився видати Січовикам запасну зброю жандармерії.

Делегація старшин Січі удалася до коменданта жандармерії з листом від прем'єра. Як тільки Січовики появилися у касарнях, чеські жандарми заалярмували військову команду й жандармські стійки біля урядового будинку. Коли відділ Січовиків, що прийшов перебрати зброю, наблизився до будови, на нього почали стріляти з крісів і скорострілів. Січовики відповіли вогнем і вдерлися до урядового будинку. По обох сторонах були поранені. Інцидент зліквідувала січова та жандармерська команда. Після цього нарешті зброю видано Січовикам. Січовики дістали 41 крісів та 90 револьверів з амуніцією.

Гостина з приводу посвячення дому американських українців в Хусті. Між присутніми: Прем. Волошин, Владика Няраді, мін. Ревай, нач. Штефан, д-р Долинай, Ю. Химинець, д-р С. Росоха, ком. Роман, Марія Химинець, Єлисавета Кузьмівна та інші.

В тому часі я був у “Січовій Гостинниці”, де, разом з членами Команди Січі, слухав словацьке радіовисилання, дискутуючи про наше невідрадне положення. Десь біля 5-ої год. ранку явибрався додому. Ми з дружиною після того, коли приїхали із-за кордону 15 грудня 1938 року, замешкали в Американському домі, який був куплений за гроші американських українців.

Недалеко біля хати мене затримала військова стійка й завезла до якоїсь дроварні, де вже було декілька осіб. Після мене привели Євгена Стахова. Ми заарештовані знаходилися в препоганій ситуації, бо дроварня, в якій ми сиділи, знаходилась поміж позицією чеського війська й січовиками, які перестрілювалися понад наші голови.

Ген. Прхала й чеське військове командування, довідавшись про видачу жандармської запасної зброї Січовикам, вирішили за всяку ціну, проти волі українського уряду, обеззброїти Січовиків. Чеське військо одночасно напало на всі січові пункти: “Січову Гостинницю”, де містилася Команда Січі, Летючу Естраду, Жіночу Січ і Кіш.

Бої тривали кілька годин, в часі яких, чехи побачивши, що не зможуть здобути Січовиків, кількакратно пропонували здачу. Січ відмовилася переговорювати з чехами. Нарешті десь о год. 1-ій на наказ уряду, який дістав вістку про наступ мадярів на наші кордони, узгіднено умову, що Січовики зложать свою зброю в канцелярії прем'єра, а військо відійде до касарень.

Ці умови з огляду на мадярську загрозу, Січовики прийняли. Правда, чехи їх не дотримали, ганебно знущалися над безборонними Січовиками, включно з катуванням ранених. Страти цього дня були: 40 убитих Січовиків. Втрати чеського війська можна оцінити на половину.

Тих Січовиків, що здалися чехам, вкинуто до жандармської тюрми, що містилася в сутеренах урядового будинку. Полонених, що сиділи до обіда в дроварні, після того як бої припинилися, відвезено також до тюрми. Нас так само потрактували як Січовиків. З-поміж старших громадян я бачив Федора Ревая, голову УНО.

Ми, що сиділи в тюрмі тяжко те переживали, тим паче, що біля 6-ої год. вечора уряд Карпатської України разом з частиною послів до сойму проголосив незалежність Карпатської України, а ми у своїй незалежній державі сиділи в тюрмі. Десь біля 8-ої год. вечора на приказ уряду нас звільнено.

Вечером о 7-ій годині через хустську радіовисильню прем'єр д-р А. Волошин проголосив в імені уряду й українського народу незалежність Карпатської України. Хоча того дня згинуло 40 Січовиків у боротьбі з чехами, мешканці Хусту й населення цілої Карпатської України радісно демонстрували. Радості не було кінця.

Моя дружина, не знаючи, що зі мною сталося, почала вже із ранку 14 березня шукати за мною, питатися за мною, але все то було намарне. Вийшовши вечором з тюрми, ми з дружиною змушені були шукати місця, де б переночувати, бо мимо того, що чехи мене звільнили з тюрми, ми не вірили їм, що вони не зроблять ще нам якоїсь несподіванки в Американському домі.

На другий день рано я мусів знайти можливість контакту з Проводом ОУН в Берліні, щоб довідатися, що там діється. Тому, що телефонувати за кордон, а тим більше до Берліну з Хусту було неможливо, бо всі телефони були підслухувані, я сів на поїзд і поїхав до Сиготу в Румунії. Заким я повернувся з Румунії до Хусту вже був вечір і я не мав змоги взяти участи в засіданні Першого Сойму Карпатської України.

Засідання першого сойму Карпатської України відбулося в будинку української державної гімназії в Хусті. Історичне засідання Першого Українського Законодатного тіла почалося відспіванням національного гимну “Ще не вмерла Україна”.

Дім державної гімназії в якому сойм проголосив

самостійність Карпатської України

Д-р А. Волошин відкриваючи засідання промовив: “Всемогучий дозволив нам, найменшій вітці українського народу взяти свою долю у свої власні руки. Вірю, що з вашою поміччю наш Перший Законодавчий Сойм, однозгідною волею народу, дане йому право і власть, виконуватиме в добро української нації і цілого населення Карпатської України... Слава Україні!”^[68]

Засідання відбулося дуже спокійно й за програмою. Не можна було зауважити на присутніх ні пригноблення, ні нервовости, хоч залею пройшла вістка, що мадяри зайняли вже Севлюш, віддалений ледве 25 км. від Хусту.

М. Кочерган, секретар І засідання сойму, відчитав повідомлення Краєвої Виборчої Комісії про вислід виборів і приступив до присяги послів. Після цього прем'єр д-р А. Волошин ствердив, що Сойм має потрібний кворум до виношування правосильних постанов і приступив до вибору Предсідника Сойму. На предсідника сойму вибрано А. Штефана, а на заступників д-ра С. Росоху і Ф. Ревая. Далі вибирається соймові комісії: конституційно-правна, культурно-освітня, господарсько-фінансова, соціяльно-здоровельна й імунітетна. На цьому перше засідання сойму закрито. Таких засідань відбуто 6, бо цього вимагала формальність, потрібна до правосильности соймових постанов.

Дальше приймається конституційний закон, що ним Карпатська Україна проголошується з волі Законодатного сойму Незалежною Державою, у проводі якої стоїть вибраний президент.

Конституційний закон звучить:

1. Карпатська Україна є незалежна держава.

2. Назва держави є Карпатська Україна.

3. Карпатська Україна є республика, на чолі з президентом, вибраним соймом Карпатської України.

4. Державна мова Карпатської України є українська мова.

5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, при чому синя є горішня, а жовта долішня.

6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб (медвідь у лівім срібнім пів-полі і чотири сині і три жовті смуги у правому пів-колі) та тризуб св. Володимира Великого. Переведення цього місця закону полишається окремому законові.

7. Державний гимн Карпатської України є “Ще не вмерла Україна”.

8. Цей закон обов'язує зараз од його прийняття.

На основі 1 і 3 прийнятого соймом закону прем'єр Карпатської України д-р А. Волошин проголошує Карпатську Україну Вільною Суверенною Карпатською Українською Республікою. В залі настає буря оплесків і лунає “Слава Україні!” Першим президентом стає одноголосно вибраний дотеперішній прем'єр д-р А. Волошин. Президент складає присягу на руки предсідника сойму, дякує за довір я і в порозумінні з президією сойму затверджує перший урад Карпатської України. Прем'єром і міністром Закордонних Справ іменовано Юліяна Ревая. Членами його уряду стали: Степан Клочурак - міністер військовий і хліборобства; д-р Ю. Бращайко - міністер фінансів промислу і торгівлі; Юрій Перевузник - міністер Внутрішніх Справ; д-р Микола Долинай - міністер здоров'я і соціяльної опіки; Августин Штефан - міністер культу, шкіл і нар. Освіти.

мін. Августин Штефан, през. Августин

Волошин і мін. Юліян Ревай.

Після цього слідувала промова одного з послів сойму. Він ствердив: “Перед двадцятьма роками постала Карпатська Україна як автономна одиниця революційним шляхом, тепер постає як незалежна держава нормальним конституційним шляхом з волі одинокого компетентного чинника, з волі вибраного народом Першого Законодатного Сойму Карпатської України. І хоч проголошена тут нами держава вдержалась би може кілька годин, бо відвічний наш ворог наступає збройною силою на нашу країну, і хоч би цей ворог зайняв силою цей клаптик української землі, то ця земля мимо того остане українською. Ворогові ніколи не вдасться затерти те, що тут сьогодні сталося. Не знищив ворог українців за Карпатами впродовж тисячу літ, не знищить їх і теперішнім своїм наїздом, і прийде скоро час, коли цей клаптик української землі знайдеться у Соборній Українській Великій Державі”.^[69]

Це історичне засідання закінчилося о 7-ій год. вечора відспіванням гимну “Ще не вмерла Україна”. Тут дійшла Карпатська Україна у своєму історично-політичному розвиткові до кульмінаційної точки - до проголошення державної незалежности. Карпатська Україна цим актом і кривавою боротьбою своїх найкращих синів засвідчила перед світом, що й найменша частина українців знає до чого змагає і готова боротися за свою державність.

“Так Закарпаття гідно сповнило свою місію на шляху визвольних змагань цілої української нації, за що йому належиться почесне місце в майбутній Соборній Українській Державі. Карпатська Україна, проголошуючи незалежність, увійшла в цілість всеукраїнських визвольних змагань. Мадя рська окупація країни ніколи не зможе затерти цих фактів і права українського народу до цієї землі”.^[70]

Дня 26 жовтня 1938 року Андрій Бродій, тодішній прем'єр уряду Карпатської України був заарештований чеським урядом за співпрацю з Мадярщиною, яка завершилася державною зрадою. 6 березня 1939 року ген. Лев Прхала, будучи поновно затверджений міністром уряду Карпатської України, зробив ще більший злочин, як Андрій Бродій, він не лише зрадив Карпатську Україну, якої був міністром, але чинно допоміг мадярським терористичним елементам зробити повстання проти уряду й народу Карпатської України. Прхала не тільки не передав легальному власникові воєнне оззброєння чеського війська, що стаціонувало на території Карпатської України, за яке то озброєння населення Карпатської України заплатило своїм потом, але обернув цю зброю проти інтересів і безпеки Карпатської України. Тому треба розглядати цей чеський злочин поповнений ген. Прхалою тяжчим як злочин державної зради Андрія Бродія.

Чеське військове командування перед своєю евакувацією з території Карпатської України, повино було все військове оззброєння залишити легальному власникові країни, яким тоді був уряд Карпатської України, а не передавати його ворогові - мадярським терористам, які тією зброєю вчинили переворот Карпатської України та розстріляли тисячі найкращих синів і доньок Закарпаття ще поки прийшла мадярська армія.

Чехи можуть оправдуватися, що Прхала, будучи міністром уряду Карпатської України, мав право те робити. Це твердження треба відкинути, бо воно йде у розріз з інтересами й безпекою краю, який заступала більшість уряду Карпатської України. Прхала уважав, що він не потребував нікого радитися, бо він приїхав диктувати й насаджувати чеську імперіялістичну політику як на уряд, так і на населення Карпатської України.

Утікаючі чехи, цивільні й військові, брали й грабували з Карпатської України все, що тільки могли. Ограбували, як ті злочинці, скарб Карпатської України, а найважніше, що було для існування незалежности країни, забрали зброю, яку відтак після пляну передали ворогові Карпатської України. Бродій зрадив український народ, але чехи не тільки що його зрадили, але активно допомогли ворогові всіми засобами поневолити український народ Закарпаття.

Щоб не бути голословним, наведу цитату зі статті С. Вівчара “Ліс шумить”, в якій він пише:

“Підполковник Земан, командант утікаючих чеських відділів, приніс “наказ” прем'єра Волошина всім командантам Січі вздовж лінії - Тячів, Бичків, Рахів і Ясіня, щоб зложити зброю і передати команду місцевим мадярам, мовляв, вже все пропало. Це було 15 березня 1939 року”.^[71]

Про цього самого підполковника Земана Любомир Гірняк у своїй книжці “На Стежках Історичних Подій” на стор. 142 пише так: “Коло 4-ої год. над ранком приїхало з Хусту (до Тячева, прим. Авт.) із синьо-жовтими хоруговками авто. З нього висів чеський поручник і підполк., який назвав себе Земаном. На руках мали синьо-жовті опаски. Цей Земан заявив Є. Стахову (який в тому часі сповняв функцію Січового Коменданта Тячева, прим. автора). що він перейшов на службу Карпатської України й організує батальон з чеських добровольців та що йому потрібні авта, щоб транспортувати вояків на протимадярський фронт. Шоферів, він сказав, має своїх. Стахів не дуже то довіряв Земанові й тому потелефонував до полк. Колодзінського, який потвердив заяву Земана й доручив дати йому 25 авт і приїхати з ним до Хусту. Незабаром автоколона вирушила в дорогу. Команду міста перебрав Ткачук. Недалеко перед Хустом колону задержали пострілами Січовики. Вони думали, що це чехи вертаються по майно з магазинів. Побачивши Січовика, який вискочив з авта, стрільці вийшли з ровів. Було їх мабуть з 15. Стахів забрав їх з собою до Хусту. Тут сталася справжня несподіванка: поблизу будинку уряду на колону чекали чеські вояки, які негайно всіли в авта й завернули до Тячева. Був це хитрий підступ підполк. Земана, щоб дістати транспорт для решти вояків”.^[72]

Переходячи через Тячів до Румунії, чеське військо розділювало місцевим мадярам зброю, одяги, шоломи та інше. Ані одного мадяра не було в Тячеві, що не мав би вже 16 березня кріса та за поясом ручних гранат. Мадярські терористичні банди під проводом адвоката д-ра Ганки з Тячева, озброїли не тільки Тячів, але розвезли зброю для мадяр та їхніх прихвоснів і по інших місцевостях, головно: Терезви, Солотвини, Бичків, Рахів і Ясіня. Тому не диво, що місцеві мадярські терористичні банди, озброївшися, виарештовували й без ніякого суду розстрілювали зовсім невинних людей (тільки тому, що вони українці, прим. автора). 16 березня заарештовано в Тячеві понад сотню українців (не згадую скільки там заарештовано в наступних днях). Тоді арештували між іншим редактора й письменника Василя Гренджу-Донського, посла Михайла Марущака, а вечером передали румуни ще посла д-ра Степана Росоху, якому пощастило втекти ще того самого дня.

Бачучи безвиглядність переговорів з чехами, Січ приступила до розброєння чеських військових частин, жандармерії і пограничної сторожі. Крім Хусту, розброєно чехів коло Іршави, Білок, В. Копані та Тячева. Чехи перешкоджали цьому всяким способом. Прхала, польський ставленик, договорився з мадярами, що за ціну безпечного відвороту чехів, дасть мадярам зброю, а не Січовикам.

Вечором в приватній квартирі президента Волошина відбулася нарада. Під час наради Січовики привели з фронту мамярського парляментариста, який передав президентові Волошинові мадярський ультимат, щоб він передав до 8-ої год. вечора владу мадярам.

Після цього зявляється у президента німецький консул Гофман і заявляє, що одержав з Берліну відповідь на вислану урядом Карпатської України телеграму (півтора дня, прим. автора), в якій німецький уряд подає до відома, що в такій ситуації, коли мадярські віиська зайшли вже досить далеко в глибину краю, Німеччина не може дати помочі Карпатській Україні (а чому Німеччина так довго чекала? - прим. автора), бо це могло б викликати збройний конфлікт з мадярами й поляками. Консул радив не проливати крови, а добровільно піддатися мадярам.

І знову нарада над невідрадною ситуацією, на якій прийнято рішення не піддаватися добровільно мадярам, а далі боротися, хоч і без вигляду на будь-що. Рівночасно вислано відповідь на мадярський ультимат, що уряд Карпатської України не годиться віддати країну добровільно мадярам. Щоб протягнути час, рішено вислати до Будапешту делегацію на переговори й запропонувати мадярському урядові, щоб на час переговорів заперестати військові операції і не проливати марно крови. Мадярський уряд відповів зразу на цю пропозицію, що “з технічних причин не можна припинити воєнних акцій, але за те готовий переговорювати з представниками уряду Карпатської України”. На цю телеграму вже не вислано мадярам жодної відповіді, але рішено евакувати уряд з Хусту до Великого Бичкова, а збройну боротьбу дальше продовжувати.

Німецький консул, пропонуючи урядові Карпатської України припинити боротьбу з мадярами, забув, що має діло не з боягузами-чехами, вояками “швейкіського” покрою, а з відважними борцями за волю і правду поневоленого й всіми обдуреного народу, включно з Німеччиною Гітлера. Була це найтрагічніша хвилина в історії Карпатської України, але заразом і найбільше достойна. Стотисячна добре озброєна мадярська армія виступала проти горстки Січовиків, яким рівночасно стріляли у спину втікаючі чеські боягузи та новітні герої Карпатської України порішили добровільно не здаватися двадцять разів більшій силі Мадярщини, а по-спартанськи боротися до кінця.

Геройський і несподівано успішний спротив карпатських Січовиків мадярським окупаційним ордам імпонував усім чесним людям, не виключаючи й чесних поляків. Так “Меркуріюш Польскі”. ч. 15. за 1939 рік писав з надзвичайним для українців признанням: “На шпальтах Меркуріюша ми виступали з цілою безоглядністю проти Закарпатської України. Мусимо одначе чесно сказати, що в обличчі останніх подій маємо більшу пошану до українців ніж до чехів і словаків. Які б там не були оті “січовики”, а все таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але боролися в найтяжчих політичних і стратегічних умовинах... Якщо б я стояв на чолі сотні мадярської піхоти, я на власну відповідальність наказав би віддати почесну сальву над трупами поляглих українців”.^[73]

Міст на ріці під Хустом, - свідок кривавих боїв Січовиків

На другий день після нападу мадяр на Карпатську Україну, почали прибувати поранені Січовики до Жіночої Січі. Була проблема, що з ними робити? В Хусті залишити їх було не можливо, бо фронт наближався скорим темпом до нього. Вранці 16 березня о год. 8-ій вирішено легкоранених відвести в тягаровому авті до Тячева, де мав бути зорганізований шпиталь. Наладоване десятьма Січовиками тягарове авто, шофер і моя дружина поїхали до Тячева. Як тільки вони приїхали сюди, мадярські терористи зробили переворот і опанували місто. Через знання мадярської мови шоферові вдалося ще переїхати міст до Румунії, сподіваючись дістатися до Бичкова по румунському боці. Моя дружина не хотіла залишатися в Румунії, тому вона в Бичкові перейшла міст. Як тільки вона опинилась у Бичкові, мадярські терористи в Бичкові той міст замкнули. Тут вона зустріла знайомого лікаря д-ра Леоніда Гуменюка, який ще намагався дістатись на міст. Він, побачивши мою дружину, кинув малу дитину моїй дружині на руки й завернув її на румунський бік. Другу дитину він сам взяв на руки й так вони разом покинули Карпатську Україну.

З Румунії з групою інших жінок і о. Христофором, монахом Василіянського манастиря в Мукачеві, виїхали до Руського Керестуру (Бачка) в Югославії. Там вони перебули чотири тижні.

Як тільки я дістався до Відня 29 березня 1939 року, я вислав телеграму до дружини, що я живий і здоровий. Одначе моя дружина не повірила, що ця телеграма дійсно є від мене. Вона думала, що це наші знайомі вислали їй телеграму, щоб потішити, що я живий. Ми зустрілися у Відні в середині квітня 1939 року.

16 березня мадяри зайняли Сваляву та Перечин. Бої тривали по лінії Рокосів-Іршава. Фронт поволі, але поступово підсувався до Хусту. Того ж дня по обіді мадярські місцеві терористичні банди за допомогою чеського війська взяли Тячів, Рахів, Ясіня, а згодом Бичків.

Як видно, все запілля по лінії Хуст-Ясіня, мадярські терористичні банди взяли вже у свої руки. Доконали вони цього за допомогою чеських моторизованих і танкових частин. Маючи у своїх руках Тячів, мадярські банди контролювали цілий рух на схід. Затримували й обстрілювали потяг із втікачами, приватні авта з пораненими й цивільними особами.

Майже неможливо було довідатися, що діється на сході від Тячева, тому то Хуст був у темряві. Плянувалося, що на випадок розбиття нашого фронту, перевести відділи Січовиків на румунську територію, бо румунський уряд обіцяв президентові Волошинові право азилю для всіх емігрантів з Карпатської України.

Коли головні частини Січовиків посувалися через Буштино до Бичкова, що вже був у руках мадярських терористів, не мавши іншого виходу, на світанку 18 березня Січовики із зброєю в руках перейшли на румунську територію. Тут їх зустріла прикра несподіванка, спричинена в наслідок наклепів і доносів чехів. Відобравши зброю та загарбавши державне майно Карпатської України, втікаючі чеські окупанти, намагалися чимскоріше дістатися до Чехії. Після розброєння Січовиків, румунські старшини та вояки били й катували їх, а до того ще пограбували Січовиків, забравши в кожного черевики й убрання і майже голих передали мадярським терористам до Бичкова. Їх було 273 з 10 старшинами.

Відділ Січовиків у складі 15-ти вояків, що пробився на румунський бік біля Тячева, мадярські терористи розстріляли на мості без суду, а трупи поскидали до ріки Тиси. Інших Січовиків, яких полонено в боях за Королево, Севлюш і Копані розстріляли на місці, а між ними було декілька дівчат із Жіночої Січі та зі служби Січового Червоного Хреста.

Мадярські гонведи розстрілюють січовика

Така ж доля зустріла всіх зловлених Січовиків у Хусті, а було їх разом понад 200 осіб. Як правило Січовики вмирали з окликом “Слава Україні!”. В Тячеві й Требушанах перед розстрілом їх тортурували, відрізували носи, вуха тощо.

Я залишився в Хусті до 4-ої год. дня 16 березня, коли вже мадярські війська знаходилися на передмісті міста. Разом з 22 цивільними особами, між ними були інж. Є. Кульчицький з жінкою, д-р О. Кандиба, д-р Галаган, Микола Чирський та другі, ми залишивши Хуст вибралися пішки (бо вже не було в Хусті жодного комунікаційного середника) в напрямку на Тячів, щоб дістатися до Румунії. Ми вже знали, що Тячів знаходиться в мадярських руках, тому намагалися його оминути.

Наступного дня, 17 березня о год. 6-ій ранку недалеко Тересви нас захопили в полон мадярські терористи. Д-р Галаган, бувши за часів Директорії її представником в Будапешті, намагався нас боронити, мовляв, що ми цивільні особи, але без успіху. Ввечорі, коли мадярська регулярна армія прибула до Тересви, нас перевезли тягарівкою до тюрми в Тячеві. Всіх нас замкнули до однієї келії. Тут я зустрів українського письменника Уласа Самчука та багато інших знайомих.

Проминув день, другий, а нам ані води, ані їсти не давали. Повітря у нашій келії, а було осіб нас 26, стало нестерпним. Це особливо докучало Миколі Чирському з його хворобою легенів. Нарешті почали нас випускати “на сторону”, але тільки один раз на день. Все мусіло відбуватися блискавично. Найбільше непокоїло нас те, що ніхто нас не допитував і взагалі ніхто нами не цікавився. Виглядало, що задумують нас зліквідувати без всяких зайвих формальностей.

Десь на четвертий день нашого перебування у тюрмі нам принесли миску зупи з оцтом. Ця “їжа” наробила нам більше лиха ніж користи. Від гострого оцту ми всі дістали корчі шлунка. Наступного дня почалися допити. Мене покликали третім з черги, не знаю чому, може тому, що я в той час був біля дверей.

Для мене було щастям, що я опинився в в'язниці в Тячеві, а не в Мукачеві чи Ужгороді, де мене знали багато людей; я ж був секретарем Державної Торговельної Академії в Мукачеві на протязі 8 років і мене знало багато молоді, що закінчили цю школу. Найбільш небезпечними були мадярони, що вчилися в українській школі.

У кімнаті, в якій відбувалися допити, було двох жандармів і перекладчик, місцевий мадярон Лемак. Хоч я знав мадярську мову, я говорив по-українському. На запит чому я не знаю мадярської мови, я відповів, що не мав змоги ходити до мадярської школи, бо я ввесь час перебував на чужині й тепер тільки приїхав на відвідини родини. На доказ, що я живу на чужині я показав поліційне зголошення з готелю “Аламбра” в Берліні. Цей мій доказ не мав великого успіху й вони вжили іншого способу, щоб змусіти мене говорити правду. Але й гумова палиця не допомогла.

Не знаю чому за два дні мене знову покликали на допит, що тривав чотири години. Випитували докладно мене про все - про відомих українських провідників, січовиків тощо. Я вперто обстоював моє попереднє зізнання.

Нарешті цілком несподівано для мене, старший жандарм сказав мені, що вони мене звільняють, але щоб я запам'ятав собі, що якщо я не говорив правду, вони можуть мене кожночасно знову затримати, і тому вони не видають мені жодних документів з приводу мого звільнення, а без мадярських документів я далеко зайти не зможу.

Того ж дня і Улас Самчук, який виказався що він є міжнародним журналістом, був також звільнений. Не гаявши часу ми разом вирушили пішки в дорогу до Хусту, де залишилася дружина Самчука, яка працювала фармацевткою. Хуст був нашою метою тому, щоб там зорієнтуватися в положенні й шукати засобів дістатися за кордон.

Переночувавши у Самчуків, наступного дня я вибрався до міста. Мав я із собою 1,000 корон і 20 німецьких марок. За корони вже не можна було нічого купити. Банк виміняв мені корони на пенге у відношенні 1:7. Треба зазначити, що заарештувавши нас у Тячеві, не зроблено в нас особистої контролі, тому мені вдалося зберегти свої особисті документи й гроші.

Після цього я пішов на команду мадярського війська, що видавала емігрантам перепустки на виїзд за кордон. Команда містилася в будинку “Січової Гостинниці”. Перед входом до команди була велика черга. Я стояв перед будинком як на вогні, бо попри мене проходило багато знайомих людей. Вистачило, щоб хтось вказав на мене, що я українець, щоб мене знову заарештували, і невідомо, що зі мною тим разом сталося б. Поки прийшла на мене черга, була вже десь 5-та год. по полудні. Вступивши до канцелярії мадярського полковника, я показав йому свої документи, що живу в Берліні й там же студіюю, а до Хусту приїхав на відвідини. Він голосно крикнув до мене, що тепер я буду навчатися тут мадярської мови й великої мадярської культури. Коли я настоював на тому, щоб поїхати до Берліну упорядкувати свої особисті справи, він наказав викинути мене з канцелярії.

Ця пригода ніяк мене не потішила. Треба було шукати іншої можливости видістатися з того пекла, бо залишатися тут для мене було небезпечно; мені загрожувало те, що й іншим українцям - в'язничні тортури, а згодом і смерть. На другому боці мадярської військової команди я побачив авто, біля якого згуртувалося багато людей. Було це таксі, яке їхало до Берегова. Я підійшов до шофера й попросив його взяти мене теж до Берегова, давши йому 20 пенге. Я сказав шоферові, що я мушу дістатися до Берегова ще цього вечора, бо там у шпиталі вмирає моя мама, а військова команда, що видає перепустки буде відчинена аж завтра вранці. Шофер гроші взяв, але не гарантував, що я зможу дістатися за кордон без перепустки.

Крім шофера в авті було ще 8 осіб. Мене шофер посадив ззаду по правому боці. Передо мною сидів знайомий учитель з Пряшівщини, з яким я домовився, що після того, як його сконтролюють, він передасть мені свою перепустку. Практично це можна було зробити, бо ми з авта не висідали, а перепустка не мала особистої фотографії, так що тією перепусткою міг покористватися будь-хто. Як запляновано, так і зроблено. Я був останньою особою в авті, яку контрольовано. Все пішло добре.

Переїхавши щасливо кордон біля Севлюша до Мадярщини, я прибув до Берегова. Тут ситуація вже не була така небезпечна як у Хусті, бо Берегів був прилучений до Мадярщини ще в листопаді 1938 року й тут справа була вже більш упорядкована. Не чекаючи довго, я найняв візника й заїхав на залізничий двірець і за декілька годин я вже був у Будапешті. Особистим документом служив мені чехо-словацький пашпорт. Прибув я до Будапешту десь о 10-ій год. вечора. Моя ціль була дістатися до Відня. Не думаючи довго, купив квиток у спальному вагоні до Відня. В потязі я дав кондукторові мій пашпорт з 20 марками. Я положився, сказавши йому, що почуваю себе недобре й просив його при контролі полагодити мої справи. Він з моїм пашпортом нічого не зробив, але переділ, в якому я був, він замкнув і туди нікого не пустив. Я переїхав мадярський кордон, не маючи на пашпорті мадярської печатки. За якийсь час прийшла німецька контроля, з якою я вже сам полагодив мою справу. І так я приїхав до Відня цілий і здоровий 29 березня 1939 року. Коли про це довідалися мої знайомі з гетьманського середовища, то інж. В. Мурашко у своїй газеті написав: “Націоналістичний ставленик на Карпатську Україну, Ю. Химинець приїхав до Відня через Будапешт за допомогою мадярської розвідки”.

Признаюся, що моя подорож до Відня не була звичайна, але мимо того правдива. Як кажеться, “у правду часом тяжче повірити, як у брехню”.

Був я у мадярській тюрмі, був разом з Уласом Самчуком звільнений, але від часу мого звільнення мене могли знову багато разів заарештувати, але воно так не сталося, бо, як видно, мені ще доля не судила померти, бо мій круг життя ще не був завершений.

Тут наводжу поему нашого поета Василя Гренджі-Донського під заг. “Нова орда прийшла”, в якій поет змальовує терор, розстріли й нечуване катування кожного українця, який мав щастя попасти до мадярських тюрем, чи до концентраційного табору. Василь Гренджа-Донський міг про це писати, бож сам перейшов мадярські тюрми і Варюлопош, зазнавши там нечуваних знущань і катування.

Озброєні мадярські терористи з допомогою жандармів і вояків робили жахливі речі. У Тячеві розстрілювали тюремних українців у келіях без жодного суду. 16 березня мадярські банди забили учителя горожанської школи Павла Волощука, в часі, коли він хотів перейти кордон до Румунії. В перших днях повстання мадярських терористів у Бичкові заарештовано багато українців, які там переховувалися, або хотіли перейти кордон до Румунії. Я вже згадував про видачу мадярам 273 Січовиків румунами, які спочатку обікрали їх, постягали чоботи і черевики з ніг, поздирали січові уніформи, які після того передали мадярам. Мадяри ж, одягнувши січові уніформи, могли в той спосіб легше виловлювати Січовиків.

Дня 23 березня місцеві мадяри замордували директора школи Остапчука (родина Остапчуків походила з Галичини, в 1920 році вони поселилися в Страбичеві на Закарпатті, зробивши великий вклад для Карпатської України в освідомленні місцевих українців, - прим. автора). Його так били, що йому повилазили очі. Прикінці дорізали його в одного селянина на гної. Замордував його мадярський терорист Вереш, який дістав від мадярського уряду титул “герой” за мордування українців. Після замордування Остапчка загарбав собі його маєток в Страбичеві біля Мукачева. В тому же часі, подібно як у випадку Остапчука, замордовано в Бичкові інж. Литвицького, учителя і кооперативного діяча на Карпатській Україні.

В Тересві місцеві мадярські банди заарештували двох директорів школи, Василя Неболу й Василя Миравця та священика о. Купаря. Українське населення домагалося звільнення свого священика, заявляючи: “взялисьте від нас нашого священика лише тому, що він українець, беріть нас всіх, бо ми від найменшого до найстаршого - всі українці”. Всіх трьох згаданих осіб мучили в тюрмах, аж поки їх нарешті мадярські терористи закатували.

У звірській спосіб повелися мадярські терористи в Требушанах, які між 25 і 27 березня замордували сімох Січовиків і одну вагітну жінку. Іх імена: Чотар, Тимочук, Годван, Іван, Полянчук і Рознійчук. Одного вечора ці жертви відвезено в глибокий потік Квасів. На початку їх всіх сильно били, потім повідрізували їм носи, вуха й губи. Коли жертви сильно кричали з великого болю, їм повідрізували язики. Деяким повідтинали навіть статеві органи й пхали їх їм до вуст, багнетами повидоблювали їм очі. В тяжких муках ці невинні жертви скінчили своє мученицьке життя. Коли Іван Полянчук, не дивлячись на всі тортури не помер, мадярські садисти-терористи відрубали йому голову.

Подібно замордовано в Ясіню двох жінок, яким ще до іншого знущання повідрізували груди. Ці самі методи терору й морду можна побачити на Ужанщині й Веречанщині, де замордовано багато українських селян, поміж ними посла Івана Григу.

На Карпатській Україні всі тюрми були переповнені, тому мадярські займанці стали перетворювати школи на тюрми, ув'язнюючи інтелігенцію, студентів і свідомих селян. Число заарештованих переходило десять тисяч.

Степан Пугач описує свій побут у мадярській тюрмі так: “Уже два тижні минає, відколи сиджу в хустській тюрмі. Перших три дні мене нічого не питали. В'язнів багато. Їх не встигають переслухувати, радше сказати - побивати! По трьох днях мене покликали на переслухання і завели мене до тюремної канцелярії. Передо мною стали три терористи. Мене нічого не питають, ані нічого не записують. Зразу прискочив до мене один з них і вдарив мене в лице. Мені зашуміло в голові. Тоді другий почав бити, куди попало, приговорюючи: “Ти чого ходив до чеської школи? Чому не чекав на мадярів?”

Нараз мене вхопили за руки. Зачали мене бити по руках гумовими палицями, мої руки посиніли, задеревіли, а відтак стали мов колоди. Далі я вже не відчував, що в мене руки... Тоді третій з терористів скочив на мене, як розлючений звір, вхопив мене за волосся і зачав бити моєю головою об стіну. Я все ще тримався на ногах. У дари спадали на мене, мов той град. Зразу я відчув, що щось твердого вдарило мене під самісеньке око. Я повалився на землю... Коли я прочунявся, з підлоги вже змивали мою кров. Мене занесли і кинули до самітки, до малої тюремної келії для одного в'язня”.^[75]

Далі Пугач подає, що в одній з келій перед кількома днями прощався із життям Олександер Блистів. На стіні на дверях - його ім'я. Його повели на страту. Відтак до тієї же келії вкинули в'язня Михайла Киштулинця. Розглядаючись по келії, він побачив кусник паперу, що стирчав із-за дошки. Витягнув папірець, а він цілий записаний кров'ю. Блистів не мав олівця, тому шпилькою проколов собі палець і своєю власною кров'ю написав доручення: “Я, Олександер Блистів 23-річний, з Хусту, іду на смерть за те, що люблю свою рідну Україну”.^[76]

С. Пугач подає далі склад “Мадярської Народної Ради” в Хусті. Головою її був адвокат С. Будай, членами були: реформатський пастор Бейла Сабов, греко-католицький парох о. Іван Бокшай, православний москвофіл священик о. Георгій Станканинець та один селянин, прихильник мадярів. “Мадярська Народня Рада” засідала в тюремній залі, звичайно вночі. Однак, увесь Хуст знав про її злочини. Вона засуджувала невинних людей на смерть тільки тому, що вони вважали себе українцями.

Вимовним є факт, що три церкви: реформатська, греко-католицька й православна об'єдналися однією ідеєю - вбивати й мордувати невинне українське населення. В ім'я якого Божого Закону ці “служителі” Бога це робили?

Для успішного переведення “слідства”, як це мадярські окупаційні уряди твердили, переведено всіх українських в'язнів східньої Карпатської України до Кривої, де з колишнього військового шпиталя зроблено концентраційний табір. В дійсності мадярам не йшлося про слідство, бо слідство в мадярськім правничім кодексі означає - тортури й побиття. Туди звезли всіх в'язнів до великої залі, яка колись служила для кіна. Їх вишикували вдовж стіни, щоб перевести обшук. Коли хтось із в'язнів не так повернувся, чи взагалі жандармові щось не сподобалося у якогось в'язня, він блискавично обсипав дану особу градом ударів. А тому що їм не сподобався майже кожний із в'язнів, то майже не було такого, щоб не оминув мадярського канчука. А били жандарми з якоюсь “віртуозною” рутиною - одноразово руками й ногами.

Як розказує Микола Чирський, “мадяри це вроджені кати. Катування є їхнім національним талантом. Треба сказати, що “палиця” - це єдино державно-творчий елемент в мадярській ментальності. Це типовий мадярський стиль, який вони називають раз мадярським “законом”, раз мадярською “медициною”, раз мадярською “культурою””.^[77]

Мадярські садисти, крім фізичних страждань, яких вони завдавали в'язням биттям, морячи голодом тощо, вони ще тероризували й мучили в'язнів морально. Вони винаходили для цього все нові й нові способи.

Микола Чирський наводить для прикладу такий факт: “Одного дня прийшов до нас якийсь мадярський підстаршина і почав розповідати про ті муки, що нас чекають у недалекому майбутньому. Він сказав, що всіх нас повезуть незабаром в одно місце, а там уже на нас чекають детективи, що з'їхалися з цілого Закарпаття. “Вони вас будуть мучити, бити” - так казав цей кат, - “аж поки з вас не виб'ють усю правду”. Бо всі ви бандити й убійники, на руках яких кров наших героїв, а це ми вам не даруємо, дарма, що ви усі тепер від того відпекуєтеся та удаєте зі себе невинних овечок”.^[78]

Перетримавшм в'язнів у Кривій кілька тижнів, їх усіх перевезли в глиб Мадярщини біля Ніредьгази до концентраційного табору у Варюлопош, де в'язні Карпатської України почали нову фазу в мадярській неволі.

Варто згадати тут один пропагандивний засіб мадярського уряду, яким він годував ввесь мадярський народ. Цитую з книжки Пугача: “За цілий час їзди з Кривої до Варюлопош ми не дістали ані їсти, ані пиття. На дорогу нам видали тільки півкілограма хліба. Це мало нам вистарчити на два дні. Вилазимо з поїзду і стаємо в ряди. З недалекої хати виходить жінка. Один з в'язнів просить у неї води. Вона визвірилася на нього і почала кричати: “Що води? За що? За те, що ви на Закарпатті вішали мадярів, вирізували нашим жінкам груди, а дітям вуха і носи обрізували?” Тоді я уперше дізнався, що на Карпатській Україні ми вішали мадярів, їхнім жінкам вирізували груди, а їхнім дітям відрізували носи й вуха. Такою забріханою пропагандою мадярська влада кормила свій нарід. О, Мадярщино, твоя забріханість уб'є тебе”.^[79]

Вже з самого ранку починалися нові муки. Микола Чирський описує тортури й масакрування православного священика Миколи М. Він пише: “Гицель викликав ім'я Миколи М. Він міряє цілу його худорляву постать зловісним поглядом. Зникають. Цей священик був з нами в тячівській в'язниці. Заарештували його мадяри просто в церкві, не давши скінчити Служби Божої, в ланцюгах вивели з храму. Причиною його арешту було ніби те, що перед вибором до першого сойму Карпатської України він закликав вірних голосувати за українських кандидатів. Вже при списуванні протоколу мадяри тяжко його побили, але їм цього, очевидно, не було досить. Бо незабаром повернувся цей священик “з допиту” ввесь закривавлений у синцях з набряклими від биття руками і, стогнучи, ліг на солому”.^[80]

Микола Чирський - поет і режисер

Це нове варварство було сигналом для ще лютішого катування інших в'язнів. Наступного дня повторилося те саме. Рідко хто не був битий. Взагалі, мадярам ішлося головне про те, щоб як найбільшу кількість українців зробити каліками, ні до чого не здібними і так позбутися небезпечного елементу. Одна й та сама тактика у всіх наших окупантів - знищити провідну верству українського народу.

Здається, що одним із найбільш тортурованих в'язнів в мадярських тюрмах і концентраційних таборах був поручник С. Сулятицький. Qого, як кошового Січі, мадяри били чи не наибільше, вимагаючи від нього прозрадити імена старшин Січовиків. Мадяри не могли нічого довідатися від нього, хоч катували його немилосердно.

“Одного дня, - пише Микола Чирський, - під час обідньої перерви прийшов до нас мадярський генерал, ставши здалека від нас, і питає: “Чи маєте якусь скаргу?” На це раптом устав письменник Василь Гренджа-Донський, зробив кілька кроків до дверей, а потім почав голосно генералові говорити. Той з незадоволенням слухав його. Запитавши письменника як він називається і хто він такий, сказав письменникові щось і вийшов. Виявилося, що письменник виступав в обороні катованих. Він сказав мадярові, що дивно йому, як у державі, котра претендує на культурність в Европі можуть діятися подібні речі, як катування невинних людей, що лише виконували директиви свого легального, визнаного всіми державами Европи, уряду, щоб цих людей бити і катувати. Що він письменник і журналіст також незаконно заарештований і триманий у неволі енергійно протестує та просить негайно видати розпорядження, щоб катування було припинено. На це йому мадяр відповів, що добре. Прикажу, щоб таке більше не повторилося”.^[81]

“Ще не вспів мадярський генерал далеко відійти, як прибігли гицлі на залю і забрали письменника. Ми всі чекали, що буде. Смертну тишу тільки перебивали глухі удари і стогін в'язня. Нараз в дверях з'явився письменник. Він ішов сумний, на питання не відповідав, а мовчки сів на своє місце. Незабаром ми довідалися, що гицлі збили його гумами, але так, щоб не було дуже видно, і сказали йому, щоб не пхався до справ, що його не торкаються, бо в іншому випадку і він і другі дістануть ще більше!”^[82]

До рук цих злочинців-садистів мадярська влада передала життя кількох тисяч українців. Почуття необмеженої вдади над життям і смертю цих людеи п'янило, - вчорашніх різників, голярів, кельнерів... Вони шаліли від насолоди, яку давала їм “влада”. Всі найгірші звірячі інстинкти, що вони мусіли в собі в інших обставинах приборкувати під страхом кари, тепер відверто і без стриму могли вони проявляти назовні. Власне необмежена сваволя і нічого іншого була потрібна мадярам, а не слідство чи відрізнення винних від невинних.

“Я просто дивуюся, - пише Микола Чирський, - як взагалі мадяри можуть мати свою державу і навіть захоплювати чужі землі: пояснити це можна хіба їх нічим незрівняною нахабністю, самопевністю та жорстокістю. Щодо їх організаційних здібностей то вони рівняються зеру. Такої безпомічности, розгардіяшу і хаосу, я ще не бачив нігде. Недарма вся їхня адміністрація та взагалі керманичі - це помадярщені німці, слов'яни або жиди, як і недавній їх прем'єр Імреді”.^[83]

Одного дня польська делегація, що складалася із польських старшин, відвідала кожний табір у Варюлопош. Мали фотографію Мацейка, атентатчика, що в 1934 році вбив польського міністра Пєрацького. Ось, що пише Пугач про ці відвідини: “Поляки прийшли до нашої залі, поставили нас всіх вряд. Тримаючи в руках якусь фотографію, дивляться то на неї, то на нас. Приступили до мене. Дивляться з-переду і збоку. Вибрали собі десь десять в'язнів. Між ними теж і я. “Він не може бути Мацейком, - запевняє їх комендант, - ми маємо про нього точні дані”. Ще готові забрати мене до Польщі і там зі мною покінчити. Поляки порівнювали фотографію ще до інших в'язнів. Але нарешті мусіли забратися з порожніми руками”.^[84]

Ця сама “делегація” відвідала будинок, де були галичани. Вони мали список, на якому було 44 прізвищ, цих Січовиків, їх мадярські жандарми відвезли на станцію, а звідтам до Польщі. Пізніше стало відомо, що тих Січовиків поляки розстріляли десь в Карпатах.

Після того, як всі в'язні були “переслухані”, прийшов день, коли всі гицлі від'їхали. Це бупа добра ознака, що в'язнів будуть звільняти. В цім випадку треба згадати, що німецьке військове командування (OKW), домагалося, щоб мадярський уряд звільняв у першу чергу тих, що хотіли їхати до Протекторату й Німеччини. В першій черзі звільнили приблизно 60 осіб, які поїхали через Будапешт до Відня. Почуття волі зовсім оп'янило в'язнів, але щастя звільнених було захмарене свідомістю того, шо інші ще залишилися в неволі.

Наступно звільнили галичан, що теж виїхали до Німеччини, бо вони відмовились повертатися до Польщі. Зворушуючим було прощання галичан із закарпатцями, які залишалися ще в таборі.

Пугач про це пише так: “У дверях нашої залі станув професор Корнило Заклинський, родом з Галичини, який зворушеним голосом промовив до нас: “Мої закарпатські брати! Не можу від'їхати, щоб не попрощатися з вами. Перед двадцяти роками ми, галичани, у боротьбі за волю нашої землі, мусіли покидати свій рідний край. Доля нас занесла на Срібне Закарпаття. Хоч останні місяці в мадярській тюрмі були для нас жахливі, одначе, ми з радістю будемо згадувати наш побут на Закарпатті. Закарпатський народ є народом українським. Це він славно доказав в останніх днях Карпатської України. Нерівною боротьбою ми боронили свою волю. Наша боротьба не закінчена. Український народ ніколи не забуде Закарпаття. Воно є невід'ємною частиною Українських Земель. Як повернете додому, передайте Закарпаттю нашу щиру подяку і любов. Несіть на Закарпаття віру, що прийдуть дні й нашого визволення, коли всі українські землі з'єднаються в одній Соборній Українській Державі. Щасти нам, Боже, у цьому нашому святому подвизі! До побачення у вільній Україні!^[85]

Вже всі в'язні були звільнені, залишилися тільки закарпатці. Одного липневого дня комендант табору мав до в'язнів таку промову: “Ми вас висвободили з чеського ярма... у нас вам буде добре, як ніколи. Ви мусите полюбити свою тисячолітню батьківщину... Ми вас випустимо з табору, але будьте добрими громадянами Мадярщини... Нехай вам ані на думку не прийде робити щось проти Мадярщини. Пам'ятайте, що для таких як ви, у мадярських тюрмах місце завжди знайдеться”.^[86]

Мадяри, зайнявши Карпатську Україну намагалися зі своїми прихвостями “русскими” обчорнити українську владу та українських провідників, але нарід не повірив їм. Нарід був свідомий того, що мадяри загарбали Карпатську Україну насильством і неправдою. У багатьох селах нарід з обуренням запитував: “Як посміли мадяри забрати нашу Україну? Ци наші голоси нич не варті? Тадь наше село всі свої голоси віддало за Україну, українську владу й що тут мають глядати мадяри!”.^[87]

У боротьбі українського населення Закарпаття з мадярською ордою виріс чудовий міт. Карпатська Україна стала символом свободи, щасливого життя і добробуту. Населення уважало її за чудовий сон, що тривав коротко, але глибоко врізався у серця всіх тих, що хочуть бути господарями на своїй землі, а не рабами.

С. Вівчар зібрав декілька пісень, присвячених вбитим героям Карпатської Січі. Ось одна з них про чет. Павла Волощука з Бичкова, забитого мадярськими терористами.

Гарний легінь з Требушан, 27-літній Іван Полянчук, став на Гуцульщині дуже популярним. Його замучили мадяри разом з іншими шістьома Січовиками, у Зворині над Квасами. Ось яку пісню виспівують дівчата на високих грунях:

Тут подаю декілька оповідань і легенд про партизанську боротьбу Січовиків з мадярами.

За зраду Січовиків одним чоловіком в Данилові серед громадян почало нуртувати. Було це так: “Мадяри зайняли Данилово 23 березня. Вони були дуже сердиті, тому що мадярських прапорів було тільки два і то подерті й заляпані. Розлючений комендант спитався гостро, чому так мало прапорів. Люди мовчали, бо ніхто з них не вивісив мадярських прапорів. Лише декілька жидівських хат повивішували прапори, але перед хвилиною українські партизани постягали прапори і змішали їх з болотом. На запит команданта, ніхто не відповідав. Але знайшлася одна особа, що зрадила Січовиків, показавши рукою, куди партизани зникли. Кілька гусарів пустилося їх доганяти. За селом почався бій. П'ятьох гусарів забито, одного тяжко, а двох легко ранено. Мадяри забили двох Січовиків. Бог покарав зрадника так, що зіслав на нього пропасницю, яка безперестанно трясе ним”.^[90]

Подібно сталося з одним чоловіком в Сваляві. На нього Бог зіслав за зраду чорта, який ним усе кидає, бо він тяжко провинився перед Богом, зрадивши свого брата-січовика. Було воно так: “Коли мадяри проломили фронт біля Чинадієва, то один Січовик скрився в Сваляві, де прийняли його в одній хаті на ніч. Але про це довідався якийсь бездушний чоловік, привів туди мадярських вояків. Ці взяли Січовика на розстріл. Умираючи Січовик кликнув: “Смерть мадярам та зрадникам, а слава Україні!” Слова Січовика долетіли до вух зрадника. Він як вчув їх, нараз впав і зачав ним чорт бити. Від того часу, кожного дня в ту годину, коли мадяри розстріляли Січовика, зрадником чорт так б'є, що аж шум (піна) йде йому з рота”.^[91]

Інше оповідання про десятьох замордованих Січовиків у Соймах. “Люди знайшли в лісі в ганебний спосіб замордованих десятьох Січовиків. Викопали їм спільну могилу та з синьо-жовтими прапорами славно їх поховали. Один прапор наставили на їхню високу могилу. Про цей похорон довідалися мадяри і вишукували тих, хто відважився похоронити Січовиків. Винних шукали по всьому селі, але без успіху. Проте знайшлася жидівська потвора і видала, до речі, зовсім невинного селянина. Мадяри відвели його на ту могилу і розстріляли. Вмираючи, селянин так голосно крикнув: “Слава Україні!”, що жид-зрадник оглух, а мадяри попадали на землю”.^[92]

Подібну подію описує Василь Гренджа-Донський у своїй поемі “Рідні могили”:

У Перечині вели вісьмох Січовиків на розстріл. Вони ввесь час по дорозі співали гимн “Ще не вмерла Україна”. Коли привели їх на місце розстрілу, то аж за третім разом вдалося мадярам їх розстріляти, бо за першими двома разами кулі не могли їх поцілити.

Багато подібних оповідань існує про боротьбу Січовиків на фронтах, про партизанські бої, про муки Січовиків у тюрмах і концтаборах, тяжке положення Січовиків в горах. Про ці події виникло в народі багато оповідань, легенд і пісень.

До деяких оповідань спричинилися і мадярські старшини, що з признанням згадували про героїчну й відважну боротьбу Січовиків на фронтах. Є тут оповідання про кулеметчика на фронті під Королевом над Тисою. Оповідає один мадяр: “На фронті під Королевом над Тисою розгромили ми цілу чоту Січовиків. Майже всі впали. Усі загинули. Тільки кулеметчик був добре критий і немилосердно косив нас з кулемета. Хотіли ми взяти його живим за всяку ціну. Але не вдалося. Окружити його не могли, щоб не виставити себе на небезпеку іншим Січовикам з-заду. Дістали ми наказ взяти його штурмом. Він палив як скажений. Як уже не міг з кулемету, взяв револьвер і стріляв на нас далі. Вистрілявши всі набої, відкинув револьвер, витягнув багнет і зачав ним оборонятися перед нами. Нам не лишалося нічого іншого як надіти його на наші багнети. Згинув з окликом: “Смерть ворогам, слава Україні!”^[94]

Про того самого кулеметчика оповідали, що він скосив тоді на полі під Королевом численних мадярських гонведів. Мадяри хотіли взяти його живим, щоб замучити його жорстокими тортурами. Але він волів згинути, ніж піддатися ворогам.

Найкраща й найцікавіша легенда про сімох Січовиків на фронті під Королевом, її селяни оповідають поміж собою дуже поважно та з великим пієтизмом.

“Сталося то в Королеві над Тисою. Січовики поставили проти мадярів сильний фронт. Хоч їх небагато було, але були добре укриті й розміщені та могли порядно сипати мадярам гарячого заліза за шкіру. Січовики билися, як леви. Мадяри наступали на них лавами. Падали, мов п'яні, і гинули в калюжах крови. Але по їх трупах сунулися все нові ряди мадярських гонведів. Здавалося, що тому не буде кінця. Під хмарами мадярів горстка Січовиків не втрималась. Їх розбито. Але за це мадяри заплатили кров'ю великого числа своїх гонведів. Січовики дістали наказ відступити. Та семеро з них не послухало наказу й далі косили мадярів до останнього набою. Аж тоді хотіли відступити, але було вже запізно. Мадяри оточили їх та взяли в полон. Довго не бавилися зі Січовиками. Відразу засудили їх на розстріл. Перед розстрілом мадярський командант запитав їх: “Яке ваше останнє бажання?” - “Побачити родичів” - відповіли Січовики. “Це неможливо” - сказав мадяр. “Так тоді дозвольте нам заспівати!” “Співати то можете” - байдуже відповів мадяр. Тоді стали всі Січовики в ряд. Приказ: “Струнко” - задзвенів голос січового коменданта. “Праву руку вгору” - впав дальший наказ. З уст сімох Січовиків рознеслися по цілім краю могутні звуки нашого національного гимну: “Ще не вмерла Україна, ні слава ні воля; ще нам браття молодії усміхнеться доля. Згинуть наші вороги!...” При кінці всі, як один, кликнули: “Смерть наїздникам-окупантам! Слава Україні!”.^[95] В ту хвилину груди Січовиків прошили кулі клятих монголів. Січовики, як стояли над Тисою, так в неї упали. Срібноводна українська Тиса прийняла своїх дітей, відважних лицарів-січовиків, до свого лона.

“Їхній спів ще довго розносився понад нею. Від того часу кожного вечора над Тисою чути непереможний спів: “Ще не вмерла Україна!” Бо їхній дух не згинув. Він все буде зніматися над Карпатською Україною і будити нарід проти мадярських займанців, бо Україна не вмерла! Україна вічна, як вічний український нарід і його право до української землі від Попраду по Кавказ”.^[96]

Людина не може вийти з дива, коли чує, як скрізь всюди, куди тільки поверне, з якою повагою говорить селянство про Карпатську Україну та українську владу. Це була для закарпатського населення, як селяни говорять, “золота доба”, яку вони, селяни порівнюють зі сном.