Мобільні хвилі буття

Сцена 1

Морозяний ранок. Вибухи й задимлення. Сосновий ліс, галявина, сонце, сніг. На галявині десятків зо три людей зі смартфонами й телефонами в руках ловлять мобільну хвилю, спілкуються, але розмов майже не чутно. На фоновому екрані горить півтора-два десятки вікон-розмов: українські військові, дорослі й діти, жінки і чоловіки різного віку. Спілкуються, плачуть, сміються.

Праворуч на повалених бурею старих стовбурах дерев сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Казимир і Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Всі дивляться в смартфони. Вася Цвіт і Марія Цвіт не зважають на інших, обіймаються, він щось шепоче їй на вушко, вона іноді тихенько сміється.

На головному екрані зі самого початку сцени у вікні-розмові Павлик. Він дивиться на ліс, на людей, що сидять, і знервовано позіхає. Бере слухавку, набирає, слухає. Кладе телефон на стіл. Варить собі каву.

Павлик: Не розумію, що в цьому лісі відбувається. Люба завжди в цей час телефонувала. Пізніше ніколи. І на сьогодні ми домовлялися. Ми ж домовлялися. Вона така хороша й відповідальна. Вона завжди як каже, так і робить. Але не треба так нервуватися, не треба.

На екрані з’являється Чоловік Серафими, сідає в крісло, закурює.

Чоловік Серафими: Люблю Серафиму. А якщо, бува, кричу на неї, то тільки тому, що в неї оця кончена мати! Вибачайте мені некультурне слово, але ж вона справді така. Не жаліє свою доньку. І ніколи не жаліла… (дивиться на ручний годинник). Мабуть, її мати затримує. Зараз зателефонує. Вона розуміє, як ми тут за неї хвилюємося. Діти просили все-все запам’ятати, що мама скаже, щоб потім їм переповісти.

Павлик: Скільки вашим дітям?

Чоловік Серафими: Дівчинці три роки. Хлопчикам сім і п’ять. Хороші в нас діти. Але геть не хочуть звикати, що з ними поруч тільки бабця й тато. Дуже сумують за Серафимою. Щодня доводиться їм пояснювати, як таке можливо, щоб їхня мама була не з ними. Досі не розумію, як пояснювати дітям, що таке війна і чому росія робить те, що робить.

Павлик: Довго немає Люби. У мене вже серце болить. Що ж таке.

Елеонора (намагається набирати Артема): Сигнал є. Цілих три рисочки! Дзвінок проходить. Чую, що проходить. Але він слухавку не бере. І я, блядь, абсолютно точно знаю, що цього бути не може! Не може бути такого! Як же мене канудить! Яка ж я сука! Не може бути такого! Чому я сюди поїхала?! Чому я не залишилася з ним?!

На екрані на тому ж стільці в тій же кухні з’являється Мама Інни.

Мама Інни: Хлопці, ви Інну не бачили?

Павлик: Ні.

Чоловік Серафими: Не було. Своїх ніяк дочекатися не можемо.

Мама Інни (зітхає): Сьогодні майже не спала. Повітряні тривоги. Десь далеко щось гупало. Тільки під самісінькій ранок задрімала, й до мене прийшла Інна. Каже, я так води хочу. А я їй відповідаю, так напийся. Дивися, у нас у глечику вода свіжа прохолодна. А вона мені: ні, мамо, мені живої води потрібно. Розумієте? Живої води попросила. Я прокинулася в сльозах. Ніби нічого страшного й не наснилося. Але що ж воно таке було, що моя Інна живої води захотіла? І що воно таке, ця жива вода?

Коля Хромий: Блисне промінь у думки заплутані – я жду проміння. Я не хочу думати, я не хочу думання, думка стомлена.

Мар’яна: Остапе, сонце моє, як там ти?

Остап (з автоматом на фоні бліндажа): Б’ємо орків, сестро, як можемо. А ти там як?

Мар’яна: Уночі на кооператив було кілька прильотів. Це такий жах. Такий жах. У мене й досі руки тремтять.

Остап: Росіяни навмисно били по дачах?

Мар’яна: Хтозна, може і навмисно. На двох найближчих до озера вулицях люди загинули. Хороші люди. Ні з ким із них не приятелювала, але бачила, звичайно, щодня й на вечірніх зібраннях, і тут, на галявині, де ми ловимо мобільну хвилю. Один будинок просто впав, склався, як іграшковий. Інший загорівся. Пожежа була велика. Осколками посікло ближні дачі. Є загиблі й поранені.

Остап: І що ви, самі розбиралися з тією пожежею?

Мар’яна: Та ні. Пожежників викликали. Хлопці їздили по них в Містечко.

Остап: І що, ті приїхали? Невже працюють у цих умовах?!

Мар’яна: Так. Працюють, рятують. На власний кошт купують пальне. Ризикують життям. Якби не вони, пожежа перекинулася б на інші вулиці.

Павлик (чоловіку Серафими): Чуєте, що каже?

Чоловік Серафими: Чую. Боже мій, Боже мій! (щоб не кричати, затуляє собі рота)

Остап: Ти себе бережи.

Павлик: У нас дім на ближній вулиці до озера. До пляжу сто метрів.

Мама Інни: О, Боже, Інна! (шепоче) О, Боже! Жива вода. (хапається за серце, зникає з екрана)

Мар’яна (сміється): Не зрозуміло, що це значить у цих умовах. Як берегтися, Остапе. Але добре, ти теж бережи себе, брате. Ангела тобі Охоронця!

Коля Хромий: Чуєш, улюблена, – руки здіймаю, – чуєш: шумить... Все, що навколо, мене дослухає, все дослухає, тане щомить.

Чоловік Серафими: Цього не може бути. Просто не може бути. Не хочу в це вірити. Не можу в це повірити. Що ж мені тепер робити? Як сказати дітям? Кохана моя, Серафимо, сонце моє, як же так…

Коля Хромий: Чуєш, улюблена, очі стуляю, – рух цей – він серце твоє пройма? Чуєш, я знову очі здіймаю... Але чого тебе тут нема?

Павлик: Ми сорок п’ять років прожили разом. Росіяни, навіщо ви її вбили? Вона була смішна й хороша. Маленька. Усе життя викладала в школі російську мову й літературу. Цінувала вашу культуру. Сподівалася, що зміниться влада в Кремлі, і почнеться нова світла сторінка, і все таке інше… А ви її взяли й убили.

Вибухи, задимлення, звуки гелікоптерів, що працюють на малих висотах. Починає звучати в уповільненому ритмі «Танець маленьких лебедів» Петра Чайковського. Коля Хромий, Офелія, Казимир і Данило Андрійович починають танцювати.

Казимир: Дев’ятеро людей загинуло, з них п’ятеро дітей, найменшому три рочки. Чотирьох важкопоранених відвезли в лікарню в Містечко. Ви були колись у Містечку в лікарні, ні? Одноповерхова будівля. На ґанку горіх виріс іще торік, так досі й росте. Ніхто не спромігся видерти. Із ліків тільки спирт і знеболювальне. Жодного хірурга немає. Вони, ці нещасні дачники, хто ще живий, усі відійдуть за кілька годин. У них немає жодного шансу. Але вже добре, що не з болем. Біль не дуже хороший супутник, заважає ясно бачити смерть. Її справжні причини й наслідки.

Офелія: Приємно потанцювати під Чайковського в київському лісі з хорошими людьми.

Данило Андрійович: Ми з Казимиром не люди. А з тобою хоч Чайковського, хоч Глінку, бо ти така молода й така приваблива.

Казимир: А я, наприклад, додекакофонію більше люблю. (звучить Schoenberg: Suite for Piano, Op.25, але завмирає на другому такті, її знову перебиває Чайковський)

Офелія: Мені чотириста рочків, між іншим. Обличчя може бути оманливим.

Данило Андрійович: Завжди любив дорослих жінок і велику російську культуру.

Казимир: Дивна річ, ця їхня культура. Варто їй по-справжньому довіритися, і ось вона вже тутечки, приїхала у твій дім на танках радянського виробництва.

Данило Андрійович: Це правда. Така краса цей Чайковський. От би ще Пушкіна хтось почитав вголос.

Офелія: За Пушкіна в цьому лісі вже може куля прилетіти.

Казимир: Перебільшуєш, кумо. Але згоден, тенденції дуже позитивні. І насправді це тільки початок.

Коля Хромий: І думок не буде, і розбіжаться фрази, і трагічно будуть повторюваться. І ніхто не скаже, що то буде прекрасно, і заблимає, і загасне без вороття.

Данило Андрійович: Ти, Колю, краще б українських пісень співав. Бо від твоїх віршів щось навіть у мене депресія починається.

Музика затихає, але персонажі продовжують танцювати.

Елеонора (кричить): Так! Артеме, любий, я тут! Алло!

На екрані з’являється Олександр – похмурий дядько в автівці.

Олександр: Це не Артем, вибачте.

Елеонора: Як не Артем? Чому не Артем? (дивиться в айфон). Це його номер. Що відбувається? Де Артем?

Олександр: Ви, мабуть, Елеонора?

Елеонора: Так, я – Елеонора! А ти, блядь, хто такий? Чому в тебе телефон мого чоловіка?!

Олександр: Ваш чоловік загинув сьогодні на піхотній міні біля російського блокпосту. З’їхав у поле, щоб згорілу техніку об’їхати на дорозі й підірвався. Машина на ходу, як не дивно, а він не вижив.

Елеонора: А ви… Ви звідки це знаєте? Ви бачили, як він…

Олександр: Ми їхали разом на двох машинах. Я – в Містечко за батьками. Він – попереду – забрати вас. Але йому не пощастило. Вибачте за таку новину. Але повинен був вам про це повідомити. Вибачте. Я хотів, власне, зателефонувати з власного смартфону, але щойно побачив ваш виклик на його телефоні… і все ж таки вирішив відповісти.

Елеонора: Зрозуміло. Дякую.

Олександр: Чим я можу вам допомогти?

Елеонора: Ви вже допомогли. Ви були давно знайомі?

Олександр: Майже не знайомі. Він знайшов мене в чаті людей, що мають родичів у Містечку.

Елеонора: Зрозуміло.

Олександр: Ви мені вибачте.

Елеонора: Немає за що.

Олександр: Відправлю есемескою свої дані. Коли виберетеся, телефонуйте, віддам речі Артема. Не повинен був, але і тіло його забрав, і речі, що з ним були. Розумієте, я ризикував.

Елеонора: Розумію. А що з ним? Маю на увазі, з тілом.

Олександр: Алло, не чую. При ньому, кажу, і гроші були. Доволі велика сума. Алло.

Елеонора: Я питаю, що з тілом?! Де будуть ховати Артема?

Олександр: Алло. Нічого не чую.

Олександр зникає з екрану.

Елеонора (кричить): Я хочу знати, де буде похований мій чоловік? Алло! Алло! Алло, блядь! Алло… (сідає просто на землю, закриває очі, мовчить)

На екрані Павлик плаче й курить сигарету. Чоловік Серафими дивиться вбік, до нього прийшли сини, він їх обіймає і закриває очі.

З’являється Галя.

Галя: А куди зник мій цвіркунчик? Ніхто не знає? Хлопці, нічого не чули?

Казимир: Він у Містечку в лікарні помирає. Йому два осколки вп’ялися в живіт. Уже не кричить, тільки стогне. Усю ніч, коли дуже боляче було, кричав: «Галю». А коли попускало трішки, співав. Виявляється, був мужньою людиною. Отакі справи. А як там тьотя Ельза? Як її холестерин?

Данило Андрійович: Не довго їм залишилося. І холестерину, і тьоті Ельзі.

Офелія (закурює): Яка там Ельза. Родина Галини роздягнула Сергійка за п’ять років. Причому він бачив, що його розводять, але відправляв усі свої гроші завжди двом адресатам. Перший – фонд «Повернись живим». І про це Галя не знала. І другий – на їхній спільний банківській рахунок. Собі щось залишав, але таку дещицю, що про це казати боляче. Занадто кохав цю жінку. І при всьому цьому останній місяць Галя з коханцем щоночі. Її батьки абсолютно не проти, дуже зручно. Такі люди… Якого біса, Галю, ти сюди прийшла, грьобана ти дупо?

Галя: Не розумію, про що ви. Який ще фонд? Мій Сергій віддавав мені все! І взагалі, про що ви?

Офелія: Ти розумієш, про що. Йому було сорок сім, тобі двадцять два. Не дєвочка, як кажуть. Ти прийшла працювати на його фірму, подивилася на сивого й втомленого, подумала й вирішила, що зможеш. І ти змогла. Сергій закохався так, як тільки здатен кохати чоловік під п’ятдесят – останньою безнадійною любов’ю. Він віддав тобі все, Галю. Тобі і твоїй родині. Усі ваші статки – це його гроші. Усе твоє щастя, дівчинко, – його любов. І більше нічого подібного у твоєму житті ніколи не буде. Повір мені. Уже чотириста років ходжу по цій землі. Жодного разу Гамлета не зустріла. Сергій був людиною, а ти дешева й тупа курва, Галю. Повір мені як архетипу й символу, тупа й дешева.

Галя: Ти хто така?! Що тут відбувається?! Де мій чоловік?!

Елеонора (кричить): Іди нахуй, тварино! Пішла звідси, блядь!

Галя зникає.

З’являється Костянтин.

Костянтин (у військовій формі, у бронежилеті, з автоматом): Слухайте, хлопці, дівчата. А Гришу Перебийноса, мого брата, ніхто не бачив?

Знову посилюються вибухи, усі, хто був на галявині, танцюють «Танець маленьких лебедів». Вибух. Затемнення.

Сцена 2

Сонце, доволі тепло, сніг зійшов. На повалених бурею стовбурах дерев сидять Казимир, Елеонора, Мар’яна, Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Усі дивляться в смартфони.

Степан Григорович: Учора на сусідні кооперативи, що з того боку озера, росіяни заїжджали.

Вася Цвіт: Навіщо?

Степан Григорович: Грабували. Двох чоловіків застрелили.

Марія Цвіт: Боже мій, навіщо?

Степан Григорович: Їм причин не треба. Убивці і ґвалтівники.

Данило Андрійович: Мертві душі.

Вася Цвіт: Кажуть, Київ тримається. Тільки це й утішає. Хай їжі в нас залишилося тільки на кілька тижнів, але Київ стоїть. Значить, і ми вистоїмо.

Марія Цвіт: Як нашим хлопцям це вдається, незрозуміло. Вони неймовірні.

Елеонора: А я не розумію двох речей. Чому я сюди приїхала. І де батько моєї дитини.

Коля Хромий: Рожево плакала зірниця в серці вух, брунатно розцвіла на персах хлань бездонна, і біло прокотивсь по спині виднокруг, і чорно Чоловік припав тобі до лона.

На головному екрані з’являється Артем на жовто-синьому фоні.

Артем: Люблю тебе, радосте моя.

Елеонора (сміється): О, любий, нарешті! Так рада бачити тебе й чути! Порадій за мене. Я більше не вживаю обсценну лексику.

Артем: Радію і тобі, і сину. Ви повинні жити.

Елеонора: То як вийде. На все воля Божа! А ти йди, прошу тебе, бо можу почати плакати. А цього робити не можна. Це не сподобається українцеві в моєму животі.

Артем: Мені шкода, що все так вийшло.

Елеонора: На все воля Божа.

Олена Володимирівна: Так, на все воля Божа.

Елеонора: Єдина справжня поміч у біді, то Матір Божа. До неї потрібно звернутися з молитвою, і Вона все владнає. Так і є, точно вам кажу. Одна жінка, яку я колись знала, довго не мала дітей. Скільки вона ходила до тих лікарів, так це неможливо згадати. Скільки грошей туди віднесла. І от їй підказали, що треба з’їздити в Назарет до Матері Божої. І вона поїхала. Там молилася тиждень. І, урешті-решт, завагітніла. Але за рік після цього її чоловік узяв і загинув. І вона така вагітна, така грудаста, тепер сама. Сидить тут з вами і сміється.

Марія Цвіт: У серці така безнадія і така безпомічність. Я так хочу в Україну!

Вася Цвіт: Ми в Україні, Маріє.

Марія Цвіт: Ми на окупованих територіях! Тут немає України! Люди вже бояться розмовляти українською. Сьогодні чула, як мешканці сусіднього кооперативу, що завжди спілкувалися українською, бо вона для них рідна, між собою розмовляли російською. І так мені гидко стало, так боляче, так нестерпно!

Вася Цвіт: Прослухай мене. Ми і є Україна. Розумієш? Ми всі, отакі, які вже є. І ті, хто розмовляє українською, і ті, хто не розмовляє. І навіть ті, які намагаються перевзутися в повітрі. Усі, хто в розпачі й у безнадії. Усі, хто тримається і тримає інших. «Ближні сади» і є Україна. Тільки, справді, маленька, безпритульна. Може, нікому, зрештою, і не потрібна. І майже невидима. Але без нас і тієї великої України не існує. Немає її, Маріє. Немає такої України, яка б не пам’ятала завжди про нас і не була б нами!

Степан Григорович (сумно всміхається): Навряд щоб хтось пам’ятав про нас. Навряд. А якщо і згадують, то дві-три людини. Якісь родичі, знайомі.

Марія Цвіт: Кому ми потрібні, Васю.

Вася Цвіт: А я вам ще раз кажу. (підводиться і стає перед усіма) Степан Григорович! Олена Володимирівна! Мар’яна! Ти, я, Елеонора і навіть Офелія. Ми всі з вами і є Україна!

Офелія: Розмовляю тільки українською. Дивіться, як я вмію. (підводиться, стає перед народом поряд із Васею) Що благородніше? Коритись долі і біль від гострих стріл її терпіти, А чи, зітнувшись в герці з морем лиха, покласти край йому? Заснути, вмерти – і все. І знати: вічний сон врятує, із серця вийме біль, позбавить плоті, а заразом страждань. Чи не жаданий для нас такий кінець? Заснути, вмерти. І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт… Ну, як вам?

Усі аплодують.

Степан Григорович: Файно, файно дівчинка декламує. Я сам у молодості любив декламувати, а потім, усе ж таки, пішов у механізатори. Теребовлянське училище культури – ось моя альма-матер.

Мар’яна: Нічого собі. Я там теж навчалася.

Казимир підводиться, стає ліворуч від Васі, не розказує, а нібито декламує.

Казимир: Головне завдання Теребовлянського училища – підготовка висококваліфікованих спеціалістів за різними спеціальностями, щоб ви розуміли. Теребовлянське вище училище культури – вищий навчальний заклад І–ІІ рівня акредитації з підготовкою молодших спеціалістів. Усі умови для здобуття професійної освіти, тут працюють викладачі-майстри своєї справи. Це була хвилинка реклами. (кланяється)

Усі аплодують.

Мар’яна: І яка спеціальність?

Степан Григорович: Видовищно-театралізовані заходи. Між іншим, у мене дуже почесна кваліфікація: керівник драматичного колективу.

Вася Цвіт: Ого! Як влучно.

Казимир: Так, пасує до ситуації.

Вася Цвіт: Степане Григоровичу, ви мене приємно здивували!

Степан Григорович (поважно): Тернопілля, щоб ви знали, славиться традиціями театрального професійного та аматорського мистецтва. (до Офелії): Але вибачте, усе хотів вас запитати. Ви, паняночко, з якого кооперативу? Щось я вас не пам’ятаю зовсім.

Олена Володимирівна (Степану Григоровичу): Що ти до дівчинки причепився.

Офелія: «Гамлет, Принц Данський».

Степан Григорович: Ага, ага. Бути чи не бути – ось питання. Літературно. Це, мабуть, з якихось нових.

Данило Андрійович: Які нам сни присняться після смерті.

Казимир: Хочу зауважити, що хоч я й крук, але теж Україна.

Степан Григорович: Правильно, птахи України – теж Україна..

Вася Цвіт: У мене немає жодного сумніву, що Corvus, які мешкають в Україні, то є Україна! Чи от, скажімо, Данило Андрійович, дід мій. Хоча він і давно помер, ну то й що? Мало хто помер? Кожен із нас може померти. Але при цьому залишиться українцем! Часткою нашою залишиться. Пам’яттю. Вірою й силою.

Олена Володимирівна (Данилу Андрійовичу): Хороший у вас онук, прекрасна й талановита людина!

Данило Андрійович: Щиро дякую, пані Олено.

Вася Цвіт: І Коля Хромий – теж Україна! Хай він триста разів божевільний, правда, Колюсю? (Обіймає Колю). Саме божевілля його – національне українське, бо є результатом зустрічі українця з москалями. Наша традиційна душевна біда. У ній і світ невидимий! Причетність до буття, до віри й безсмертя. Вони триста років нас убивають, триста років нищать нашу культуру. Саме тому, друзі мої, у божевіллі Колі так багато літературних алюзій і цитат (сміється). Але ж, дивіться, вони всі вкорінені в Європейську культурну спадщину, що не може не тішити нас із вами.

Казимир: Corvus – справжній птах, і тільки трішки ілюзія. Зовсім трішки.

Марія Цвіт: Добре, Васю, ми і є Україна. Добре. Але ж нічого не здатні зробити. І врятувати себе не здатні. Їхати немає на чому, пішки не підеш. Постійні вибухи і всюди росіяни.

Степан Григорович: Пішки крізь блокпости? Скільки часу на це піде? Та й не пропустять.

Марія Цвіт: І що виходить? Лягати й помирати? Запитай, Васю, у Данила Андрійовича, чи в Казимира, що нам робити. Невже на цьому все?! Невже питання тільки в тому, щоби дочекатися смерті?

Вася Цвіт: Немає ніякого Данила Андрійовича. Він помер двадцять років тому. Тримай себе в руках. І Казимира теж немає. Я його вигадав.

Казимир: А я, Васю, із цим не згоден. І на твоєму б місці не став на цьому аж так категорично наполягати.

Вася Цвіт (тихо Казимиру): Помовч.

Елеонора: Знаєте, мені так теж спочатку здавалося. А зараз бачу і Данила Андрійовича, ось він сидить, і Казимир-ворон поруч зі мною, і Офелія… І наша близька смерть.

Від воріт до місця, де сидять наші герої, біжить Владислава Федорівна.

Владислава Федорівна: Хто у вас тут голова правління?! Є у вас хтось із начальства?!

Степан Григорович: Ну, я голова, і що з цього?

Владислава Федорівна: Мене звати Владислава Федорівна, я прийшла вас спасати. Коротше. Терміново вивішуйте білі прапорці на паркан і на ворота! Я від самого хутора бігла. Росіяни йдуть, за годину тут будуть. Хочуть дачні поселення перевіряти. Вивішуйте білі прапорці! Де не буде прапорців, так сказали, стрілятимуть по будинках.

Степан Григорович (стримано): Нічого ми вивішувати не будемо. Ідіть собі далі, панночко.

Владислава Федорівна (впевнено, наполегливо): Вивішуйте, кажу. Потім пізно буде. У них такі кулемети, що отакі дірки роблять в стінах (показує, які дірки).

Мар’яна: Ідіть, тітонько, ідіть з Богом.

Владислава Федорівна криво посміхається, не може повірити, не йде зі сцени.

Олена Володимирівна: Усе правильно, Степане.

Елеонора: Хріна їм, а не білі прапорці.

Олена Володимирівна: На вечір заходить. Треба розходитися. Тут нас усіх разом постріляють, а в будинках, може, хтось іще залишиться живим.

Марія Цвіт (підводиться): Ходімо додому, Васю. Там почекаємо братів наших менших. Я втомилася їх чекати. Хай приходять. Це їхній зірковий час.

Вася Цвіт: Як ти щодо пляшки-другої вина?

Марія Цвіт: Обов’язково, любий.

Владислава Федорівна: Ви всі тут божевільні, чи що? Не чуєте, що я сказала? Мені росіяни, що на хуторі стали, наказали сповістити всіх, що не будуть стріляти по будинках тих дачних поселень, де на брамах мешканці вивісять білі прапори. Якщо не побачать, обов’язково стрілятимуть. Чуєте, нє?

Степан Григорович: Якась суча маячня. Ні логіки, ні сенсу.

Данило Андрійович: Звідкіля в них сенс?

Вася Цвіт: Упевнений, що в першу чергу – стануть стріляти по білих прапорцях. У першу чергу. Це ж росіяни.

Елеонора: Божа Матір, дякую тобі за все! Була я інтелектуалкою, була заміжня, була й вагітна. Час прийшов стати щасливою. Ідемо до тебе, Артеме, ідемо до тебе, чоловіче й тату. Господи (хреститься), дякую Тобі за все! (повертається до всіх, кланяється) І вам, шановне товариство, дякую за гідну компанію. Ви – справжні українці й чудові люди. Ми непогано провели час.

Коля Хромий (підводиться й біжить до воріт, весело кричить): І закручусь, і забігаю: де промінь?.. де промінь? Умру, як жертва вечірня. І затопчуть каруселеві коні бідне створіння. Умру, як жертва вечірня! Умру, як жертва вечірня! Умру, як жертва вечірня!

Казимир: Вибач, Васю, але цього разу все якось так.

Вася Цвіт: Не переймайся. Ти точно ні в чому не винен, бо ти – це тільки я сам.

Казимир: До речі, ви б могли всі на ніч у ліс піти й там спробувати переждати до ранку.

Вася Цвіт: При такому мінусі з вітром ми до ранку не доживемо. Крім того, їх і в лісі повно. Ти ж чуєш стрілянину? Це в лісі стріляють.

Данило Андрійович: Але справді, керівник нашого драматичного колективу в цьому випадку правий. Вивішувати білі прапорці можна тільки на машини з надписом «Діти».

Казимир: Дуже шкода. Мабуть, вам таки доведеться вмерти.

Вася Цвіт: Мабуть.

Владислава Федорівна: Ви всі божевільні! Усі! (шоковано хитає головою, іде)

Степан Григорович: Ходімо всі разом. Сутінки сходять. Ще так рано темніє. Крім того, здається мені, там, на повороті, військові машини. Бачите, до сусідів під’їхали. Ходімо швидше. У своєму домі й помирати легше.

Усі підводяться й гуртом ідуть до воріт «Ближніх садів».

Стрілянина. Вибух. Затемнення.

Сцена 3

Спальня в будинку Цвітів. Цокають ходики. Чутно звук роботи опалювального котла. Від регулярних вибухів іноді дзеленчить невидимий посуд у шафі. Навпроти ліжка накритий великий круглий стіл. На ньому пляшки з вином, великі святкові келихи, домашнє печиво, у нього встромлені три українські прапорці, у глиняному горщичку волоські горіхи, у вазочці мед, на окремій тарілочці тонесенько нарізаний хлібець. За столом сидять Марія Цвіт, Вася Цвіт, баба Карпа, Коля Хромий, Елеонора. Коля Хромий у паузах між своїми репліками тихесенько, але майже без перерви співає українські народні пісні. Казимир протягом усієї сцени сидить у своєму фотелі.

На столі горять дев’ять ліхтариків, подібних на ті, які ми вже бачили у Цвітів.

Стіл і персонажі дублюються на головному екрані. Повільний рух камери, мед, вино, тонесенькі хлібці, обличчя, очі, усмішки, спів Колі Хромого.

Баба Карпа: Ось бачите, не дарма ми з Колею вам ліхтарів нанесли. З ліхтарями краще все ж таки. Правда?

Коля Хромий: А потім в паркані хтось виламав штахету, ліхтариками груш вчарований між віт. В ту дірку в паркані відкрився світ поету – великий, і складний, і незбагненний світ.

Вася Цвіт: У нас тільки два, що від сонця заряджаються, тож вечорами в нас завжди дуже темно.

Баба Карпа: А ми з Колею таких ліхтариків накупили ще на початку ковіду. Коля дуже любить ліхтарики. Він без них взагалі не засинає. Ще світло, а він увімкне кілька ліхтарів і тоді вже лягає в ліжко. Темряву не любить. І в тиші починає плакати.

Коля Хромий (читає скоромовкою, розхитується вперед і назад, розмахує руками): І лише там, де хвилі виснажено вертають назад, де пісок захлинається в хвилях, сягнувши своєї міри, видно, що вірності в повітрі стільки ж, скільки і зрад, а надії довкола стільки ж, скільки й зневіри. І все те, що є, випалюється, мов ліси, і зберігається, як церковне срібло. Тиша лише посилює голоси. Темрява лише окреслює світло.

Елеонора (бере тонесенький хлібець і намащує на нього трішки меду): У вас хліб є! (сміється) Я три тижні його навіть не бачила.

Марія Цвіт: Будь ласка, пригощайтеся, прошу вас! У нас всього багато! У нас ще є! Правда, Васю?

Вася Цвіт: Усі пригощайтеся, будь ласка! Бабо Карпо, Колюсю! Ану ж, не сумуйте. Колю, що ти тільки співаєш, а їсти нічого не береш? Дивися: печиво, мед, горіхи! Ти ж любиш солодке?

Баба Карпа: Він, коли дуже злякається чогось, співає й вірші пригадує.

Елеонора: Я вам така вдячна, що ви мене до себе запросили. Мені б самій у будинку було б лячно й дуже сумно.

Вася Цвіт (бере в руки пляшку, наливає): Ну що, вип’ємо, поки є на це час. Маріє, Елеоноро, тобі теж краплинку?

Елеонора: Я не знаю, чи можна…

Вася Цвіт: Краплинку можна. Це дуже хороше вино! Я купував його на річницю нашого з дружиною весілля.

Марія Цвіт (усміхається): Як, власне, мед і горіхи.

Баба Карпа: І коли воно у вас намічається?

Вася Цвіт: Так уже намітилося. Якраз 24 лютого, коли війна розпочалася, ми з Марією стали чоловіком і дружиною. Такі справи.

Баба Карпа: Нічого собі свято у вас.

Вася Цвіт: Та так. Колюню, я тебе благаю, припини співати, дз’їж-но горіхів з медом. Ти ж любиш, я знаю.

Вибухи. Десь поруч раптом стає чутно кулеметні й автоматні черги.

Марія Цвіт (дивиться в келих): Це в сусідньому кооперативі вже стріляють?

Вася Цвіт: Так. Мабуть, на «Копернику» стрілянина. Цікаво, вони вивішували білі прапорці чи не вивішували? Але добре. Пропоную випити за нашу країну. Хай живе! Хай квітне! Хай нам всім буде перемога! За Україну!

Коля Хромий: З твоїх знамен несу червоне кредо. Впаду, як треба. Тільки ти – іди.

Всі врізнобіч: За Україну! (усі п’ють)

Коля Хромий (скоромовкою): Україна ж – це країна барокко. Мандрувати нею – для ока втіха. І тому западає спокуса в око: зруйнувати все. І скільки б не їхав…

Баба Карпа (перебиває Колю, протягує йому намазаний медом хлібець): Припини оце все на хвилинку! Бери в руки хліб і їж. Бери, кому кажу! От молодець. І чай для тебе спеціально заварювали, теж бери. Та не перекинь, кому кажу! Колю, ти ж доросла людина (витирає серветкою чай, що Коля таки розхлюпав)

Дуже гучні кулеметні й автоматні черги.

Марія Цвіт: Боже мій, Васю, це десь у нас по вулиці. Це вже в нас тут.

Баба Карпа: Ні, здається, усе ж таки в сусідньому кооперативі. Звідтіля звук йде. Це за парканом. Ще не в нас.

Елеонора: А мені чомусь не лячно. Усе це, як не крути, повинно закінчитися. Ви не відчуваєте цього?

Марія Цвіт: Чого саме?

Елеонора (у зал): Ну, нібито ми всі дачники й українці «Ближніх садів», принаймні ті, хто в цій кімнаті, уже давно закінчилися. Тобто не те, щоб ми померли, а те, що все вже вирішено кимось. Усе вирішено, усі партії й ролі розписані. Ми всі вже молодці й виповнилися як люди. Цілком виповнилися, без залишку. І не треба боятися! Просто не треба боятися! Не треба!

Вася Цвіт: Не дуже розумію, про що ти. Не думаю, що я повністю виповнися. Не думаю навіть, що встиг зрозуміти, хто я був такий. І навіщо.

Марія Цвіт: Може, Елю, твоя правда. Не треба боятися. Але однаково страшно. У мене пальці рук німіють і в грудях уже хвилин сорок щось дрижить і дрижить без упину. Нічого з цим зробити не можна. (великими ковтками випиває все, що залишалося в її келиху)

Баба Карпа: І в мене в животі щось ворушиться. І це, я вам скажу (сміється) точно не метелики. Змій ворушиться, змій, чорний і холодний.

Коля Хромий: Тепер пропала я навік! Енеєм кинута я, бідна, як сама паплюга послідня, Еней злий змій – не чоловік!

Елеонора (у зал): У мене відчуття таке, нібито ми з вами сидимо на якійсь неосяжній сцені за круглим обіднім столом. На столі мед, горіхи, печиво, вино й ліхтарики. Довкола смерть. Десь кричать люди. Їх убиває божевільна російська культура, яка незабаром, може за п’ять, а може за десять хвилин, за пів години буде вже тут. І стане так само вбивати й нас. А в залі люди, глядачі. Вони тихо сидять і дивляться, як ми з вами, друзі мої дачники, проводимо наші останні хвилини. Як прощаємося одне з одним. Як прощаємося з нашим життям. І ці люди, які дивляться на нас із цього вщент переповненого залу, вони вже там, у тому часі, де Перемога відбулася, де Україна вільна. Де ми всі прощені й пом’януті, пом’януті й відомщені. Відомщені, пом’януті й святі.

Вася Цвіт (зачаровано посміхається): Точно так. Ми в театрі. Може, навіть у самому Києві. Чи, краще, у відбудованому заново Маріуполі або в Харкові. А може, в Одесі, в Івано-Франківську чи Чернівцях.

Баба Карпа: В українському Донецьку.

Елеонора: У Луганську й Ужгороді. У Луцьку, Херсоні й Миколаєві. У Вінниці й Сумах.

Марія Цвіт: У Львові, у прекрасному місті Лева.

Вася Цвіт (підводиться зі стільця з келихом у руках, говорить у зал): У Криму. Друзі мої, ми в Криму. Сцена влаштована просто неба на набережній Ялти. Чуємо плескіт хвиль, над нами висять зірки й миготять. Маяк своїм яскравим дороговказом дістає до сцени, де ми п’ємо вино й чай. Кричить туристичний теплохід і кигичуть чайки.

Стає відчутний плескіт хвиль. Кричить теплохід, заходячи в порт. По кімнаті від ялтинського маяка пробігає періодично смуга світла. Періодично до самого кінця сцени ми чуємо крики чайок.

Марія Цвіт: Неймовірно великі зірки. Відчуваєте, як пахне мигдаль?

Баба Карпа: Магнолія й бузок.

Коля Хромий: Дівочий голос доліта ласкавий, як біла чайка з синіх берегів.

Вася Цвіт (в зал): Це просто театр. Це просто такий театр. Усе, справді, давно вже закінчилося. Усе минуло. Нам нічого не болить. Ми персонажі п’єси про самий початок воєнної весни дві тисячі двадцять другого року. Режисер і автор п’єси сидять у першому ряді й хвилюються, а ми п’ємо чай, чуємо постріли, яких там, у тій Ялті, не чути. Глядачі цієї п’єси чують тільки крики чайок і теплоходів.

Марія Цвіт: І дітей на міському пляжі.

Раптом чується дужий стук у двері будинку Цвітів. Крики чайок стають тихішими. Усі переглядаються між собою. Вася Цвіт ставить келих на стіл, дістає з-під столу невеличку сокиру. Оглядає всіх і йде до дверей. Чутно якісь голоси, і раптом з’являється Вася Цвіт зі Степаном Григоровичем, Оленою Володимирівною і Мар’яною.

Вася Цвіт (радісно): Отакі до нас гості!

Степан Григорович: Вибачайте, якщо що, але самим сидіти в домі видалося нам дурним. Вирішили до вас приєднатися. (ставить на стіл пляшку наливки) Ми зі своєю наливкою.

Олена Володимирівна (ставить на стіл велику таріль): І з пляцком. Це дуже смачно. По маминому рецепту все життя готую.

Мар’яна: Я теж не змогла бути сама. Тим більше, що Остап, брат мій, загинув, якимось чином прорвалася есемеска від його друга. Убили брата, убили (тихо плаче). А я навіть зателефонувати туди не можу, спитати, як і що…

Марія Цвіт: Боже мій, Мар’яно! (обіймає, втішає) Сідай, будь ласка, сідай.

Вася Цвіт: Будь ласка, будь ласка! Сідайте!

Як тільки всі всілися, чується жахливий вибух. Жінки кричать. Автоматні черги. Ще один вибух. Кімната повністю затоплюється темрявою. Тиша.

За хвилину загоряється світло. І це не китайські сонячні ліхтарики, а велика жирандоля над столом. Кімната має інший вигляд. Інші меблі. Дзеркала на стінах. У вікні видно море й гори. За столом додалося компанії. Тут Артем, Остап, Костянтин, Григорій, Любов Павлівна і Павлик, Серафима та її Чоловік, Сергій та Інна, на колінах якої сидить песик з першого акту і щось їсть із її долоні.

Поступово повертаються крики чайок і теплоходів. Плескіт хвиль стає дуже виразним і гучним.

На головному екрані загоряється мапа України, збудована з безлічі вікон-розмов.

Вася Цвіт: Дорогі мої, ми нарешті на сцені. Де нам іще бути (усміхається). На великій українській сцені. І на цій сцені ми ніколи не самотні. Бо ми всі разом. Молоді і старі. Загиблі і живі. Хто бажав Перемоги і хто її здобував. Хто зневірявся і падав. Хто підіймався й ішов далі. З нами віра й гідність.

Елеонора: І щира ненависть, Васю, щира ненависть.

Марія Цвіт: І любов, Васю, і любов.

Мар’яна: А життя вже закінчилося?

Баба Карпа: Не верзи нісенітниці. Воно тільки попереду.

Вася Цвіт: Наливайте, друзі! Наливайте, не сидіть! У нас свято безсмертя! Свято театру життя, кажу! Свято позасвітів. Наливайте й пийте!

Серафима (у зал, на головному екрані великим планом): Ті, хто ще не дійшов до Перемоги. Знайте – вона буде!

Любов Павлівна (у зал, на головному екрані великим планом): Ті, хто живе після Перемоги. Пам’ятайте – ми були!

Коля Хромий: А можна Гамлету нарешті вина?

Персонажі наливають, сміються, розмовляють одне з одним. Крики чайок і теплоходів.

Вибух. Затемнення.