Молитва Ябеца

4. Дотик величі

Отож, ви це зробили. Ступнули за край. Досягли глибин. Чи впали у прірву? І розбилися об холодне каміння дійсності? Так важко втриматися на досягнутих висотах нового життя…

Не так уже й рідко християни, які насмілились просити поширення свого служіння, не витримували напруги довгоочікуваного духовного перетворення. Вони одержали немислимі благословення. Вони побачили, як Бог казково розширив межі їхнього впливу і можливостей.

Але раптом затих порив погожого вітру — і відразу крила опустилися. Безпомічно борсаючись у повітрі, ми під вагою непосильної ноші падаємо на землю. Знайоме вам таке? Можливо, вам не під силу нові можливості, що відкрилися для вашого бізнесу, які перевершують ваш досвід і всі наявні у вас засоби? Можливо, вам здається, що підлітки, які почали збиратися у вас вдома, скоріше негативно впливають на вашу родину, ніж ви позитивно впливаєте на них. Можливо, різко виявилася невідповідність між вашими більш ніж скромними здібностями і тим служінням, про яке ви у відвазі молилися, — і от, на свою голову, одержали…

Ви ввійшли в повноту Божого благословення, ввійшли в нові межі… і спіткнулися об непередбачені, нездоланні перешкоди. Коли віруючі виявляються в подібному скрутному становищі, вони часто лякаються. Почувають себе обманутими і покинутими. Трохи навіть розпач бере.

Ось так усе було і зі мною…

Отже, поговоримо про те, як під вагою непосильного тягаря ми падаємо на землю.

Я почував себе не у своїй тарілці, слабким і розгубленим — нічого спільного з тим, що повинен відчувати лідер. Відчуття було таке, начебто небо і земля обрушилися і придавили моє безпомічне тіло. Це було на самому початку мого нового служіння в «Подорожі по Біблії», коли, здавалося, двері раптом широко розчинилися і відкрилися нові, чудові можливості. Але я просто ніяк не міг позбутися відчуття, що таке служіння мені не під силу.

Украй розгублений, я вирішив шукати поради в мудрого старця. Йому було вже за вісімдесят, звали його Джон Мітчелл (родом з Великобританії, він за своє довге життя встиг стати духівником тисяч і тисяч людей). Я сказав йому про те, до чого, як я відчував, покликав мене Бог, а потім розповів про свої лиха і сумніви. Я все ще намагався в деталях описати йому мої невдачі, коли він несподівано перервав мене.

— Синку, — сказав він мені своєю звичайною ласкавою манерою, — те почуття, від якого ти намагаєшся втекти, називається залежністю. Залежність — це коли ти можеш йти тільки тоді, коли тебе веде Господь Ісус. — Він трохи помовчав, даючи мені час вникнути в його слова, і потім продовжив: — Воістину, у ту ж секунду, коли ти перестаєш почувати себе залежним, ти відступаєш від справжнього життя по вірі.

Мені сильно не сподобалося, те, що я почув.

— Докторе Мітчелл, так ви хочете сказати, що я ПОВИНЕН відчувати, що просто неспроможний зробити те, до чого покликаний?

— Звичайно, юначе! — відповів він, осяйно посміхаючись. — Саме так і має бути.

Яка страхітлива й одночасно вкрай підбадьорлива істина, чи не так? Як обрані Богом благословенні сини і дочки Його, ми повинні робити щось настільки величезне, що провал нам гарантований…, якщо до справи не візьметься Сам Бог. Зупиніться на хвилинку і з молитвою спробуйте осягти всю глибину протистояння цієї істини всьому тому, що ви обрали б по своїй людській природі:

• здоровому глузду;

• усьому вашому попередньому життєвому досвіду;

• вашим відчуттям, вашій освіті, вашому прагненню до безпеки;

• вашому небажанню виглядати дурнем і невдахою.

Але саме це визначив Бог для найбільш прославлених Своїх служителів.

Це тільки кіногерої не виявляють ані найменших ознак залежності від кого б то не було — але ви і я, кожна людина, створені для того, щоб бути залежними. Залежність від Бога творить героїв із звичайних людей — таких, як Ябец, таких, як ви і я. Яким чином? А в нас немає іншого виходу, як тільки волати до неба словами третього відчайдушного благання Ябеца:

«Коли б рука Твоя була зо мною!..»

І тим самим ми даємо місце Божій силі для здійснення Його волі і прославляємо Його справами, які здаються неможливими.

Зверніть увагу: Ябец не починав свою молитву з прохання про те, щоб Божа рука була з ним. Починаючи свою молитву, він ще не відчував такої потреби. Йому ще здавалося, що він впорається — було б тільки на ньому Боже благословення, поширив і побільшив би тільки Господь його границю… Він ще мало чим ризикував і тому мало чого боявся. Але як тільки межі почали поширюватися, і неймовірні завдання втілення Божих задумів у всій величі постали перед ним, він зрозумів, що без Божої руки він «як без рук».

Він міг повернути назад чи спробувати ще якийсь час рухатися вперед, покладаючись лише на власні сили. Замість цього, він почав молитися.

Якщо прагнення Божого благословення — найяскравіший знак нашого Йому поклоніння, а прагнення зробити якнайбільше для Нього — наше найбільше бажання, то прохання про те, щоб Божа рука була з нами — це наш правильний стратегічний вибір, який дозволяє нам зберігати і примножити те велике, заради чого Бог поклав початок у нас і в наших життях.

Ось чому Божу руку, яка перебуває з нами, ми називаємо «дотиком величі». Не ви стаєте великим — ви стаєте лише залежним від міцної руки Господа. З усіх боків потреби, які обступили вас, обертаються Його нічим не обмеженими можливостями. І Він звеличується у вас і через вас.

Якось, коли наші діти ще не ходили в школу, ми з Дарлін повезли їх у великий міський парк. Це був один з тих парків, де дорослий шкодує, що він уже не дитина. Там були гойдалки, каруселі, колесо огляду, але що там було найзвабливішим, так це гірки — не одна, а цілих три: маленька, середня і велика. І п'ятилітній Девід, ледь угледівши ці гірки, кулею полетів до маленької.

— Може, тобі піти разом з ним? — запропонувала мені Дарлін.

Але я дотримувався іншої думки.

— Зачекай, погляньмо, що він буде робити, — сказав я.

Ми присіли на найближчу лаву і стали дивитися, як Девід у повному захваті добрався до вершини маленької гірки. Широко посміхнувшись, він помахав нам рукою і з'їхав униз.

Потім, без жодних вагань, він попрямував до середньої гірки. Добравшись до середини сходів, він обернувся і глянув на мене. Я відразу зробив вигляд, начебто дивлюся в інший бік і не звертаю на нього ніякої уваги. На мить він замислився, ніби зважуючи свої сили, а потім обережно спустився назад, роблячи зупинку після кожної перекладинки.

— Любий, піди допоможи йому, — сказала мені дружина.

— Не тепер, — відповів я і підморгнув їй, даючи зрозуміти, що насправді слідкую за ситуацією і тримаю її під контролем.

Хвилин п'ять Девід простояв біля підніжжя середньої гірки, спостерігаючи за тим, як інші діти залазять нагору, з'їжджають і весело біжать, щоб повторити все знову. Нарешті його маленьке серденько сповнилося рішучості. Він теж може!

І він піднявся на гірку… і з'їхав униз. Потім ще. І ще. І на нас при цьому навіть не оглянувся.

Потім ми побачили, як він круто повернувся і попрямував до найвищої гірки. Тепер уже Дарлін затурбувалася по-справжньому:

— Брюсе, мені здається, що він не повинен робити це без нашої допомоги. А тобі так не здається?

— Ні, — відповів я якомога спокійніше. — Але я думаю, що він не буде й намагатися. Поспостерігаймо ще трохи.

Підійшовши до підніжжя великої гірки, Девід обернувся і покликав:

— Тату!

Але я знову швидко відвів очі убік, роблячи вигляд, що не чую.

Задерши голову догори, він почав роздивлятися, куди ж ведуть ці сходи. Напевно, у його дитячій уяві ці сходи вели прямо на небо. Він бачив, як один підліток, який видряпався нагору, з гиканням з'їхав униз.

І ось, поборовши страх, Девід вирішив спробувати. Обережно, по черзі пересуваючи то ногу, то руку з перекладинки на перекладинку, він почав повільно підніматися нагору. Але, не піднявшись і на третину, застиг на місці. А підліток, який тільки що з'їхав униз, вже знову підіймався нагору і репетував на Девіда, який заважав йому, щоб той швидше рухався. Але Девід не міг. Не міг рушити ні нагору, ні вниз. Він дійшов до крапки.

Я кинувся до нього.

— Ти в порядку, синку? — крикнув я йому від підніжжя гірки.

Він глянув униз, побачив мене, здригнувся, але залізною хваткою вчепився в сходи. Мені здалося, що в його голівці зріє якесь запитання, і я мав рацію.

— Тату, ти не хочеш прокотитися з цієї гірки разом зі мною? — запитав він.

Підліток уже втрачав терпіння, але і я не хотів упускати такий момент. Вдивляючись знизу нагору в личко Девіда, я запитав:

— А навіщо тобі це, синку?

— Я не можу це зробити без тебе, тату, — сказав він, починаючи тремтіти. — Вона занадто велика для мене!

Витягнувшись на весь зріст, я дістав його і підхопив на руки. І ми разом піднялись цими сходами, що ведуть на саме небо. На вершині гірки я посадив його перед собою, міцно обійняв за плечі — і, сміючись від захвату, ми із шумом і свистом з'їхали вниз.

От що таке рука нашого Батька. Ви говорите йому:

— Батьку, будь ласка, допоможи мені, тому що я не можу це зробити без Тебе! Це занадто складно для мене!

І після цього спокійно відправляєтеся з вірою творити це складне та велике. І з вуст ваших виходять слова, які ви насправді одержуєте з Його руки. І зрештою дух ваш просто кричить:

— Усе це зробив Бог! Він і ніхто інший! Бог вів мене, давав мені слова, давав мені силу — і це воістину чудово!

І неможливо уявити більш високого, більш осмисленого життя, ніж життя в цьому надприродному вимірі!

Божа сила, яка перебуває з нами й у нас, яка виливається через нас, — ось те, що перетворює нашу залежність у цілісність і повноту. Апостол Павло говорить: «Таку ж певність до Бога ми маємо через Христа, не тому, щоб ми здібні помислити щось із себе, як від себе, але наша здатність від Бога. І Він нас зробив бути здатними служителями Нового Заповіту…» (2 Кор. 3:4–6).

Однак, як це не сумно, навіть зрілі християни так рідко відчувають поруч із собою руку Божу, що не тужать за нею і не просять про її дотик. Більше того, навряд чи вони навіть підозрюють про саме її існування. У кращому випадку, вони знають, що рука ця торкалась пророків і апостолів. Але тільки не їх самих. Тому коли такі віруючі доходять до крапки, до того моменту, де їх підстерігає невдача, вони, як і варто було очікувати, роблять зовсім невірні висновки: «Я зайшов занадто далеко — і ось результат. Тепер мої сили доходять до краю — потрібно негайно скинути цей непосильний тягар!»

А ось Ябец — той, навпаки, був настільки упевнений, що для благословення з ним повинна бути рука Божа, що не уявляв без неї життя на славу Його. Отже, давайте придивимося до того, що саме означає його благання про Божу руку.

«Рука Божа» — біблійний вислів, який означає присутність і силу Бога в історії обраного Ним народу (див. Єг. 4:24 і Ісая 59:11). У Діях феноменальний успіх ранньої Церкви пояснюється так: «І Господня рука була з ними; і велике число їх увірувало, і навернулось до Господа» (Дії 11:21). Взагалі в Новому Заповіті відчути на собі руку Божу означає «сповнитися Духом Святим». У міру того як Церква зростала, усе більш могутньо виявлялись як необхідність, так і значення руки Божої для здійснення Божих справ.

Так, у міру природного переходу від більшого благословення до більш широких меж, усе більш зростала і потреба в надприродній силі. Коли Ісус дав Своїм учням Велике Доручення: «Тож ідіть, і навчіть всі народи… і ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку»! (Мт. 28:19,20), Він тим самим поклав на них як неймовірне благословення, так і неможливе завдання. Йти по всьому світі? Навчити всі народи? Як зробити подібне?! І кому Він це доручив? Таким боягузам, як Петро, який вже один раз показав, що навіть підозра якоїсь служниці може змусити його відректися і сказати: «Не знаю я, жінко, Його» (Лк. 22:56,57)!

«Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас…» (Дії 1:8). Коли Бог послав їм Святого Духа, Ісус торкнувся цих звичайних віруючих Своєю величчю, наповнив їх Своєю чудесною силою, щоб вони могли бути свідками Йому «аж до останнього краю землі» (Дії 1:8). Справді, у розповіді Луки про дії апостолів згадування про те, що вони «переповнилися всі Святим Духом», часто йде поруч із повідомленням про те, що вони «зачали говорити слово Боже зі сміливістю» (див. Дії 4:31; 5:29; 7:51; 9:27). Нічим іншим, окрім як Божою дією, яка була явлена через апостолів, неможливо пояснити чудеса і масові навернення невіруючих, які ставалися потім.

І якщо ми просимо про могутню Божу присутність у такий самий спосіб, як це робив Ябец і рання Церква, ми теж побачимо приголомшливі плоди, пояснити які буде можливо тільки тим, що з нами рука Божа.

Узагалі, у розповідях про ранню Церкву мене вражає саме те, що тоді віруючі постійно просили Бога, щоб Він наповнив їх Духом Своїм (див. Дії 4:23–31). «Маючи ласку в усього народу», вони були усім відомі саме тим, що завжди «були вкупі, і мали все спільне», але особливо тим, що проводили години і навіть дні у спільній молитві, завжди супроводжувані Богом і наповнені Його силою (див. Дії 2:42–47). Вони жадали одержати з Божої руки більше і більше, одержати свіжий подув Духа, тієї сили Божої, яка будь-що, що здається приреченим на неминучу поразку дивним чином перетворює на перемогу і будь-яке нездійсненне завдання перетворює в посильне і можливе.

Павло у Посланні до ефесян закликає християн «пізнати Христову любов, яка перевищує знання, щоб були ви наповнені всякою повнотою Божою», і молиться про те, щоб Бог дав їм, «за багатством слави Своєї силою зміцнитися через Духа Його в чоловікові внутрішнім» (Еф. 3:19,16).

Коли востаннє ваша церква, зібравшись однодушно, молилася про те, щоб переповнитися Святим Духом? Чи давно ви гаряче і наполегливо зверталися до Бога:

— О, поклади на мене Свою руку! Наповни мене Своїм Духом!

Але ж саме цим, і нічим іншим, пояснюється настільки блискавичне поширення Доброї Новини по всій території Римської імперії.

Багато років тому, коли я був молодіжним пастором у великій церкві в штаті Нью-Джерсі, дванадцять старшокласників довели мені, що дотик Божої руки доступний будь-якому віруючому, який про це попросить.

Думаючи про те, як ми могли б послужити Господеві під час літніх канікул, ми з молитвою спрямували погляди на найближче до нас передмістя Нью-Йорка — Лон-Айленд. Мета: за шість тижнів євангелізувати усю молодь Лон-Айленда.

Наш план містив в собі три щоденних заходи. Зранку — вивчення Біблії з дітьми у групах, які збиратимуться по домівках; удень — євангелізація на пляжі, увечері — євангелізації, які проводитимуться за допомогою місцевих церков. Здається просто, але треба вам сказати, що маленька місіонерська команда, разом із молодіжним пастором, розуміла, що обсяг поставлених завдань перевершує їхні скромні сили.

Ми проконсультувалися з лідером дитячого служіння в Лон-Айленді. За його словами, якби нам вдалося залучити до вивчення Біблії у групах хоча б 13–14 дітей, то це вже було б великим успіхом. Коли він пішов, я тихо сказав:

— Ну, вже ні, якщо до кінця тижня в кожній групі не буде по сотні хлопців та дівчат, ми визнаємо свою поразку.

І раптом усі ми одночасно відчули потребу впасти на коліна і молитися.

Мені ніколи не забути цих юних голосів, які ревно вимовляли слова молитви:

— Будь ласка, Господи, благослови нас!

— Господи, я знаю, самому мені це зробити неможливо, прошу Тебе, приведи до мене сто дітей!

— Господи, зроби Духом Своїм щось велике для слави Своєї!

А батьки нам повторювали:

— Це неможливо!

Упевнений — вони мали рацію. Але трохи неможливе ставало можливим. Уже на першому тижні чотири з наших шести клубів зібрали більше ста дітей. А дві групи вже не вміщувалися у своїх дворах, тому довелося шукати більші. Так що до кінця тижня ми поділилися Доброю Новиною з більш ніж п'ятьма сотнями дітей, причому більшість із них до цього ніколи не були в церкві.

Якщо вам це здається недостатньо чудесним, я зараз розповім вам про чудеса і навіть фокуси на пляжі. Ну, що стосується фокусів, то вони пояснювалися дуже просто: я зайшов у магазин і купив «Набір фокусника-початківця або все, що вам потрібно, щоб здивувати і розважити ваших друзів». Вставши о третій годині ночі, я освоїв перший фокус — «зникаюче яйце». Опівдні ми вийшли на пляж і, попросивши Бога, щоб рука Його була з нами, відкрили безкоштовне «шоу на піску».

Наша молитва перед початком вистави була дуже конкретною: ми просили, щоб до кінця вже цього, першого, дня на пляжі покаялося тридцять чоловік.

Спочатку вся наша аудиторія складалася з одного ряду глядачів, і це були маленькі діти, яких з радістю відправили до нас їхні батьки, щоб насолодитися хоч декількома хвилинами спокою. Але незабаром зібралася публіка — більше півтори сотні людей в купальних костюмах. Поступово від фокусів ми перейшли до розповідей, від розповідей — до євангелізації. Тоді до дітей стали підходити їхні батьки. І нарешті — юрба навколо нас стала швидко рости за рахунок компаній підлітків, які приєднувалися до нас. До кінця дня ми нарахували вже 250 глядачів. І коли ми закінчили закликом до покаяння, рівно тридцять чоловік, не більше і не менше, заявили про те, що хочуть прийняти Ісуса Христа як свого Спасителя — прямо тут, на пляжі.

Після служінь на пляжі ми відправлялися в місцеві церкви і там теж улаштовували молодіжні служіння. І Бог, понад усякі сподівання, благословив наші зусилля, причому благословив у точній відповідності з тим, наскільки сміливою була наша «молитва Ябеца». До кінця наших літніх служінь на Лон-Айленді там було тисяча двісті навернених християн, кожний з який одержав наставляння про те, як продовжувати життя в Господеві, разом з необхідними книгами і брошурами.

А дванадцять старшокласників повернулися з бідних кварталів Лон-Айленда у свої щасливі родини й упоряджені будинки. Але тепер вони точно знали: для Бога немає нічого неможливого. І першим, що після цього змінилося в їхньому житті, була їхня рідна церква, тому що вони вирішили молитися про те, щоб Дух Святий діяв у ній, несучи покаяння і пробудження.

Неймовірно? Зовсім, ні. Адже через дванадцятьох підлітків і молодіжного пастора в цій церкві діяла Божа рука. Коли члени молодіжної місіонерської команди засвідчили церкві про те, що з ними і через них зробив Бог, — для всіх інших це було викликом і закликом просити в Бога більшого. І в церкві настало таке пробудження, рівного якому не могли пригадати і найстарші її парафіяни.

І все тому, що дванадцять школярів попросили в Бога Його благословення, поширення своїх границь для Божої слави і щоб з ними була могутня Божа рука.

Подібно до люблячого батька, який спостерігає за своїм сином на дитячому майданчику, Бог теж спостерігає за тобою і чекає, коли ж ти попросиш, — попросиш про ту надприродну силу, яку Він хоче тобі дати. «Бо очі Господні дивляться по всій землі, щоб зміцнити тих, у кого все їхнє серце до Нього» (2Хр. 16:9).

Зауважте, наш Бог не займається пошуками духовних велетнів чи блискучих випускників семінарій. Він жадає знайти тих, «у кого все їхнє серце до Нього». Ваше віддане серце — та єдина частина Його задуму поширення Його меж, що залежить не від Нього, а від вас.

Ми з вами, так би мовити, на відстані лише однієї молитви від вершення великих, сповнених Духом, справ і досягнення недосяжних цілей. Тільки завдяки Його дотику ми можемо відчути надприродну сміливість, відвагу і силу. Усе залежить від нас.

Щодня просіть дотику Батька.

Тому що для християнина залежність — це синонім сили.