Розділ 16 Парис

У наступну мить моя голова вдарилася об щось тверде.

Як дивно. Я була впевнена, що тону.

Сила течії досі не послабилася. Вона кидала й кидала мене на скелі, ці скелі товкли мене по спині, ритмічно вибиваючи воду з легень. Води було дуже багато, з мого рота й носа витікали цілі ріки. Сіль обпікала горло, легені палали, а в роті було забагато води, і я не могла дихати, тоді як тверді скелі продовжували вдаряти мене в спину. Дивно, але я не рухалася з місця, хоча хвилі й продовжували здійматися навколо мене. Я не могла роздивитися нічого, окрім води, яка було всюди, іноді вона сягала мого обличчя.

— Дихай! — наказав дикий стривожений голос. Почувши його, я відчула нестерпний біль, бо він не належав Едвардові.

Я не могла послухатися. Водоспад, який лився з рота, не припинявся, і я не могла вдихнути. Чорна крижана вода заповнила груди й обпікала легені.

Ще один камінь вдарився об мою спину, просто між лопатками, і з легень ринув ще один потік води.

— Дихай, Белло! Давай! — благав Джейкоб. Перед очима замерехтіли чорні цятки, їх ставало дедалі більше, через них я нічого не бачила.

Скеля знову вдарилася мені об спину.

Та вона не була холодна, як морська вода; вона обпікала мені шкіру. Я усвідомила, що це рука Джейкоба, — він намагається вибити воду з моїх легень. Той дивний, твердий як залізо, камінь, що відтягував мене до берега, був також… теплий… У голові запаморочилося, чорні цятки затулили все…

А може, я все-таки вмираю? Якщо так, то мені це не до вподоби — минулого разу було набагато легше. Зараз мене оточувала тільки темрява, не було на що дивитися. Шум розгніваних хвиль поступово затихав і занурював мене в прірву, а ще повсюди чувся свист, який, здається, лунав просто у моїх вухах…

— Белло? — гукнув Джейкоб, голос його був досі напружений, але не такий дикий, як раніше. — Білко, люба, ти чуєш мене?

В голові досі свистіло й кружляло, немов приєднавшись до коловороту бурхливої води…

— Скільки вона була без тями? — запитав хтось інший.

Цей голос не належав Джейкові, але він протверезив мене, змусив отямитися.

Я усвідомила, що досі жива. Ніяка течія не жбурляла мене туди-сюди — кружляло в мене в голові. Поверхня, на якій я лежала, була рівна й нерухома. На дотик вона складалася з дрібненьких крупинок.

— Не знаю, — відповів Джейкоб досі стривожено. Судячи з голосу, він був дуже близько. Його руки, як завжди гарячі, забирали з мого обличчя мокре волосся. — Може, кілька хвилин? Мені не знадобилося багато часу, щоб витягнути її на берег.

Тихе шипіння в моїх вухах, виявляється, не було шумом хвиль — це свист повітря, яке знову вдихають і видихають мої легені. Кожен ковток повітря обпікав — дихальні шляхи були поранені, наче я шкребла їх залізною щіткою. Але я все-таки дихала.

А ще я змерзла. Тисячі гострих крижаних голок кололи мені обличчя й руки, від чого мені ставало ще холодніше.

— Вона дихає. Зараз вона опритомніє. Треба забрати її звідси, тут холодно. Мені не подобається колір її шкіри… — цього разу я впізнала голос Сема.

— Думаєш, її можна рухати?

— Вона не пошкодила спину, коли падала?

— Не знаю. Вони вагалися.

Я спробувала розплющити очі. Мені знадобилася аж ціла хвилина, але нарешті я побачила темні фіолетові хмари, які посилали на мене крижаний дощ.

— Джейку? — прокаркала я. Обличчя Джейкоба затулило небо.

— Ох! — зітхнув він. Обличчя його розслабилося. Очі були вологі від дощу. — Ох, Белло! З тобою все гаразд? Ти чуєш мене? Тобі щось болить?

— Т-тільки г-горло, — затиналася я, мої губи тремтіли від холоду.

— Тоді хутчіш заберімо тебе звідси, — сказав Джейкоб. Він простягнув руки й підняв мене без найменшого зусилля — немов порожню коробку. Його груди були оголені й теплі; він згорбився, щоб плечима затулити мене від дощу. Моя голова повисла на його руці. Я бездумно витріщилася на бурхливу воду, яка зловісно кидалася на пісок.

— Ти даси собі раду? — запитав Сем.

— Так, я заберу Беллу. Повертайся в лікарню. Я приєднаюся до тебе пізніше. Дякую тобі, Семе.

Голова досі йшла обертом. Спочатку я не зрозуміла жодного слова. Сем не відповів. Не було чутно жодного звуку, і я подумала, що Сем уже пішов.

Поки Джейк ніс мене, вода хлюпнула на пісок у тому місці, де я щойно лежала, й збурунила його, немов лютувала, що мені вдалося втекти. Я втомлено вдивлялася в темну воду — і раптом моє око вловило маленький спалах вогню, що танцював посеред чорного потоку далеко в бухті. Це було так дивно, що я почала сумніватися, чи цілком отямилася. В голові досі застрягли спогади про чорну неспокійну воду — там я була така розгублена, що не могла сказати, де верх, а де низ. Така розгублена… але Джейкоб якось…

— Як ти знайшов мене? — прохрипіла я.

— Я скрізь шукав тебе, — відповів він. Джейк під дощем майже біг уздовж берега в напрямку дороги. — Я йшов по слідах, залишених колесами твого пікапа, а тоді почув, як ти кричиш… — він здригнувся. — Навіщо ти стрибнула, Белло? Хіба ти не помітила, що насувається буря? Невже ти не могла почекати на мене, — тепер його тон був не турботливий, а злий.

— Вибач, — промимрила я. — Це було нерозумно з мого боку.

— Так, це справді було нерозумно, — погодився він, краплі дощу злетіли з його волосся, коли він кивнув. — Послухай, може, ти зробиш мені ласку й утримаєшся від нерозумних учинків, поки мене немає поруч? Я не зможу зосередитися, коли знатиму, що ти скачеш з обриву в мене за спиною.

— Звісно, — погодилась я. — Без проблем, — мій голос звучав так, наче я — запеклий курець. Я спробувала прокашлятися — але одразу ж поморщилася; це було рівноцінно тому, що різонути себе ножем. — Що сьогодні трапилося? Ви… знайшли Вікторію?

Настала моя черга тремтіти, хоча тут, поруч із Джейковим завжди гарячим тілом, мені було зовсім не холодно.

Джейкоб похитав головою. Він досі радше біг, аніж ішов, коли попереду показалася дорога до його дому.

— Ні. Вампірка залишилась у воді — кровопивці мають там знач ну перевагу. Ось чому я щодуху мчав додому — боявся, що вона заплутає сліди, плаваючи у воді. Ти провела так багато часу на пляжі… — він замовк, перевівши подих.

— Сем повернувся з тобою… всі решта також удома? — я сподівалася, що вони припинили пошуки.

— Так. Майже.

Я спробувала роздивитися вираз його обличчя, прижмурюючись від важких крапель дощу. Його очі були сповнені тривоги й болю.

Слова, які раніше нічого не значили, раптом набрали сенсу.

— Ти сказав… лікарня. Раніше, коли говорив із Семом. Когось поранено? Вікторія билася з вами? — мій голос підвищився аж на октаву і через хрипкість пролунав як чужий.

— Ні, ні. Коли ми повернулися, Емілія вже чекала на нас, щоб сповістити погані новини. Це Гаррі Клірвотер. Сьогодні вранці у нього стався серцевий напад.

— Гаррі? — я похитала головою, намагаючись усвідомити, про що він говорить. — О ні! Чарлі знає?

— Так. Вони з татом у лікарні.

— Із Гаррі все буде гаразд? Очі Джейкоба знову напружилися.

— Не схоже на те.

Несподівано я відчула себе справді хворою через почуття провини — це почуття було жахливе, і все через стрибки зі скелі. Ніхто не повинен хвилюватися про мене зараз. Який невдалий час для необдуманих вчинків!

— Я можу чимось допомогти? — запитала я.

Дощ припинився. Я й не помітила, що ми вже прийшли до будинку Джейкоба, поки не опинилися всередині. Вітер щосили гримав по даху.

— Залишайся тут, — сказав Джейкоб, поклавши мене на низеньку канапу. — Я маю на увазі, просто тут. Я принесу тобі сухий одяг.

Я дозволила очам призвичаїтися до темної кімнати, поки Джейкоб вертівся у своїй спальні. Невеличка вітальня здавалася такою порожньою без Біллі, майже спустошеною. Панувала дивна зловісна тиша — можливо, тому що я знала, де він зараз.

За кілька секунд повернувся Джейкоб. Він кинув мені купу сірого бавовняного одягу.

— Звісно, великувате для тебе, але це найкраще, що я зміг знайти. Я вийду, щоб ти могла перевдягнутися.

— Не треба нікуди йти. Я занадто втомлена, щоб рухатися. Просто посидь зі мною.

Джейкоб сів на підлогу поруч зі мною, спершись спиною на канапу. Мені стало цікаво, коли він востаннє спав. Він здавався таким самим виснаженим, як і я.

Він поклав голову на подушку поруч зі мною й позіхнув.

— Гадаю, я можу перепочити одну хвилинку… Його повіки склепилися. Я також дозволила своїм очам заплющитися.

Бідолашний Гаррі. Бідолашна Сью. Я знала, що Чарлі буде там до останнього. Гаррі — один із його найкращих друзів. Незважаючи на песимізм Джейка, я щиро сподівалася, що Гаррі видряпається. Заради Чарлі. Заради Сью, Лі й Сета…

Канапа Біллі стояла близько від обігрівача, і тепер я зігрілася, незважаючи на мокрий одяг. Крім того, мої легені боліли, й мене тягнуло в сон. Я подумала, чи правильно буде, якщо я зараз засну… чи я просто намагаюся таким чином утекти від проблеми?… Джейкоб тихенько захропів, і цей звук вплинув на мене як колискова. Я швидко заснула.

Вперше за довгий час мій сон був нормальним сном. Просто нечіткі образи, думки, спогади про минуле — сліпучо-яскраве сонце Фенікса, обличчя матері, старий дерев’яний будинок, вицвіле покривало, дзеркальна стіна, вогонь у темній воді… Картинки змінювали одна одну, і я одразу ж забувала про попередню.

Проте остання картинка застрягла у моїй голові. Вона була беззмістовна — просто набір образів. Ніч, балкон, у небі повис круглий місяць. Я бачила дів чину в нічній сорочці, вона перехилилася через бильце й балакає сама до себе.

Якась маячня… та коли я поступово прокинулася, на думку мені спала Джульєтта.

Джейкоб досі спав; він сповз на підлогу, а його дихання було рівне й глибоке. Зараз у хаті стало ще темніше, за вікном була ніч. Моє тіло задерев’яніло, але було теплим і майже сухим. Горло пекло щоразу, коли я вдихала.

Мені закортіло підвестися — принаймні для того, щоб попити. Але тіло хотіло лежати нерухомо і ніколи більше не ворушитися.

Замість того, щоб рухатися, я ще трохи поміркувала про Джульєтту.

Я подумала: а що б вона робила, якби Ромео покинув її, але не тому, що його вигнали з країни, а тому, що він утратив до неї інтерес? Або якби Розаліна дала йому час і він передумав? А що якби замість того, щоб одружитися з Джульєттою, він просто б зник?

Гадаю, я знаю, як би почувалася Джульєтта.

Вона б не повернулася до свого попереднього життя. Вона б не рухалася далі, я майже в цьому впевнена. Навіть якби вона дожила до старості, щоразу, заплющуючи очі, вона би бачила Ромео. З часом вона б із цим змирилася.

Я подумала, що кінець кінцем вона могла б вийти заміж за Париса — тільки тому, що її просили про це батьки і щоб зберегти мир. Ні, швидше за все, вона б цього не зробила. Але, зрештою, в п’єсі майже не згадується про Париса. Він був просто фігурою другого плану — таке собі тло, загроза, ще один претендент на її руку.

А що коли це не вся правда про Париса?

А що коли Парис був другом Джульєтти? Її найкращим другом? А що коли він був єдиним, кому вона могла повністю довіритися й розказати про зв’язок із Ромео? Людиною, яка справді розуміла її й зуміла повернути її до життя? Може, він був терплячим і добрим? А може, він турбувався про неї? А що коли Джульєтта знала, що не зможе без нього жити? Можливо, він і справді кохав її і хотів, щоб вона була щасливою?

І… що коли вона також любила Париса? Не так, як Ромео. Звісно, що не так. Але достатньо для того, щоб також зробити його щасливим?

Повільне, глибоке дихання Джейкоба було єдиним звуком у кімнаті — як колискова для дитини, як скрип крісла-гойдалки, як цокання старого годинника, коли нікуди не треба поспішати… Це мене заспокоювало.

Якби Ромео справді пішов і ніколи не повернувся, хіба мало б значення те, чи розгляне Джульєтта пропозицію Париса? Можливо, вона би спробувала підібрати уламки життя, що залишилося позаду. Можливо, для неї це було б настільки близько до щастя, наскільки вона могла собі дозволити.

Я зітхнула, а тоді застогнала — подих боляче шкрябав горло. Я занадто уважно вчитувалася в цю історію. Ромео ніколи б не передумав. Ось чому люди досі пам’ятають його ім’я в парі з її іменем: Ромео і Джульєтта. Ось чому це хороша історія. Історія, де «Джульєтту покинули, і вона пов’язала свою долю з Парисом», ніколи б не очолила списки бестселерів.

Я знову заплющила очі й занурилася в сон, дозволивши своїм думкам блукати подалі від дурної п’єси, про яку я більше не хотіла міркувати. Натомість я подумала про реальність — про стрибок зі скелі і про те, який це був дурний і необдуманий учинок. І не тільки про скелю, але й про мотоцикли і про мою безвідповідальність в цілому. А що коли б зі мною щось трапилося? Що тоді було б із Чарлі? Серцевий напад Гаррі раптом змусив мене подивитися на все по-новому й обрати інший шлях. Шлях, який я не хотіла помічати раніше, тому що коли я визнаю свою неправоту, це означатиме, що мені доведеться змінити й свій шлях. Та чи зможу я так жити?

Можливо. Це буде нелегко; насправді буде дуже важко відмовитися від своїх галюцинацій і намагатися поводитися, як доросла людина. Але, імовірно, я повинна так вчинити. І можливо, я б змогла це зробити. Якби у мене був Джейкоб.

Я не могла ухвалити таке важливе рішення ось так гарячково, просто зараз. Це занадто боляче. Краще я думатиму про щось інше.

У голові крутилися образи мого сьогоднішнього безрозсудного вчинку, хоча я й намагалася думати про щось приємне… відчуття польоту, поки я падала, чорна вода, витівки течії… обличчя Едварда… Я на деякий час затримала цей образ. Теплі руки Джейкоба, які намагаються втовкти в мене життя… І пекучий дощ, що силкується пробитися крізь фіолетові хмари… дивний вогонь на хвилях…

Було щось знайоме в цьому спалаху кольору на поверхні води. Звісно, це не міг бути справжній вогонь…

Раптом мої думки урвав шум машини, яка під’їжджала до будинку. Я чула, як вона зупинилася перед ґанком, хтось відчинив, а тоді зачинив дверцята. Я подумала, що краще буде, якщо я сяду, але одразу ж передумала.

Я ледве впізнала Біллі, він говорив дуже тихо, і голос його був схожий на сердите бурчання.

Двері відчинилися, загорілося світло. Я примружилася — на якусь мить я осліпла. Джейкоб прокинувся й, ковтаючи ротом повітря, зірвався на ноги.

— Вибачте, — пробурмотів Біллі. — Ми вас розбудили? Мої очі зосередилися на обличчі Біллі, і коли я зуміла прочитати його вираз, вони наповнилися сльозами.

— О ні, Біллі! — простогнала я. Він повільно кивнув, його обличчя перекосилося від горя.

Джейк поспішив до батька й узяв його за руку. Тепер, коли він відчував біль, його обличчя здавалося трохи дитячим — воно зовсім не пасувало до тіла дорослого чоловіка.

Сем стояв позаду Біллі, підштовхуючи його крісло через поріг. Його звична холоднокровність кудись зникла, поступившись місцем нестерпному болю.

— Мені так шкода, — прошепотіла я. Біллі кивнув.

— Це важко для всіх.

— Де Чарлі?

— Твій батько досі в лікарні зі Сью. Треба багато… чого підготувати.

Я важко ковтнула.

— Краще я повернуся назад, — промимрив Сем і швидко зник у дверях.

Біллі висмикнув руку й покотив візок через кухню у свою кімнату.

Якусь мить Джейкоб дивився на нього, а тоді повернувся до мене і знову сів на підлогу біля канапи. Він схилив обличчя на руки. Я погладила його по плечу, намагаючись підшукати влучні слова, але марно.

За якийсь час Джейкоб схопив мою долоню й притис до свого обличчя.

— Як ти почуваєшся? З тобою все гаразд? Мабуть, мені треба було відвезти тебе до лікаря чи ще кудись, — зітхнув він.

— Не хвилюйся за мене, — прокаркала я. Він повернув голову, щоб подивитися на мене. Його очі почервоніли.

— Маєш кепський вигляд.

— Почуваюсь я також не дуже добре.

— Я піджену твій пікап і відвезу тебе додому — мабуть, тобі краще бути там, коли повернеться Чарлі.

— Гаразд.

Чекаючи на Джейка, я в’яло лежала на канапі. Біллі був ув іншій кімнаті, він мовчав. Мені здавалося, що я підглядаю у дверну щілину, спостерігаю за чужим горем.

Джейкоб упорався швидко. Рев мого двигуна порушив тишу швидше, ніж я чекала. Джейк допоміг мені встати з канапи, не промовивши й слова, і обняв мене за плечі, коли я затремтіла, вийшовши на вулицю. Він без вагань зайняв місце водія, всадовивши мене поруч і міцно пригорнувши мене. Я поклала голову йому на груди.

— Як ти дістанешся додому? — запитала я.

— Я не збираюся вертатися додому. Ми досі не зловили кровопивцю, пам’ятаєш?

Я знову затремтіла, але цього разу не від холоду.

Решту дороги ми мовчали. Холодне повітря остаточно збудило мене. Мій мозок напружився, він працював дуже швидко.

А що коли…? Як правильно вчинити?

Тепер я не могла уявити собі життя без Джейкоба — я не хотіла навіть думати про це. Якимсь чином він став невід’ємною частиною мого існування. Проте залишити все так, як воно є… було б жорстоко — здається, саме в цьому звинуватив мене Майк?

Я згадала, як хотіла, щоб Джейкоб був моїм братом. Тепер я збагнула: все, що мені потрібно, — це мати законне право на нього. Зараз він обнімає мене не зовсім по-братському. Але мені добре — тепло, спокійно та звично. Безпечно. Джейкоб — безпечне пристановище.

Я могла би заявити на нього своє право. Це у моїй владі.

Проте я знала, що мені б довелося все йому розказати. Це єдиний шлях, щоб бути з ним чесною. Я повинна розповісти все так, щоб він правильно мене зрозумів — що я не для нього, що він захороший для мене. Джейкоб уже давно знав, що я зламана, це його зовсім не здивує, але йому треба усвідомити, наскільки я несправна. Та тоді б мені довелося визнати, що я божевільна, — пояснити, що я чую голоси. Він повинен дізнатися про все, перш ніж приймати рішення.

Та хоч я й усвідомлювала необхідність цього, я знала, що він візьме мене такою як є, незважаючи ні на що. І навіть не замислиться, перш ніж відповісти.

І мені доведеться пристати на це — присвятити йому кожну часточку, що залишилася від мене. Це єдиний спосіб бути з ним чесною. Та чи зможу я на таке відважитися? Чи зможу я це зробити?

Невже я вчиню погано, якщо спробую зробити Джейкоба щасливим? Навіть якщо любов, яку я відчуваю до нього, — лише слабке відлуння того, на що я здатна, навіть якщо моє серце далеко звідси, блукає й сумує за моїм вітряним Ромео, невже це так неправильно?…

Джейкоб зупинив машину перед моїм темним будинком і заглушив двигун; раптом стало дуже тихо. Як і багато разів до цього, тепер він був, здається, на одній хвилі зі мною.

Він обняв мене другою рукою й щосили притиснув до себе. Я знову відчула, що мені дуже добре. Так, немов я знову нормальна.

Я гадала, що він думає про Гаррі, але коли він заговорив, у голосі лунало перепрошення:

— Вибач. Я знаю, що ти не поділяєш моїх почуттів, Білко. Присягаюся, що не маю нічого проти. Зараз я такий щасливий, що з тобою все гаразд, аж ладен співати… але б’юсь об заклад, ніхто не захоче цього чути, — він засміявся своїм гортанним сміхом просто мені у вухо.

Моє дихання почастішало, й обідране горло дало про себе знати.

Чи хотів би Едвард, яким би байдужим він не був, щоб я була настільки щасливою, наскільки це можливо за даних умов? Якби він був мені просто другом, чи побажав би він мені щастя? Думаю, що так. Він не тримав би на мене зла за те, що я віддала маленьку часточку своєї любові Джейкобу. Зрештою, це не одна й та сама любов.

Джейкоб притиснув свою гарячу щоку до моєї голови.

Якби я повернула голову — якби я торкнулася губами його оголених грудей… без тіні сумніву, я знала, що сталося б далі. Це буде дуже легко. І не треба буде нічого пояснювати.

Та чи зможу я це зробити? Чи зможу я зрадити своє відсутнє серце, щоб зберегти мізерне існування?

По шкірі побігли мурашки, поки я вирішувала, чи повертати голову.

А тоді — так чітко, немов мені загрожувала страшна небезпека, — я почула, як оксамитовий Едвардів голос прошепотів мені дещо на вухо.

«Будь щасливою», — сказав він мені.

Я завмерла.

Джейкоб відчув, як я напружилася, й автоматично відпустив мене, потягнувшись до дверей.

Зажди, — хотіла сказати я. — Хвилинку. Та я сиділа нерухомо й дивилася поперед себе, слухаючи луну Едвардового голосу.

В кабіну пікапа увірвалося крижане повітря.

— О! — прошипів Джейкоб, наче хтось ударив його в живіт. — Чорт забирай!

Тут-таки він захлопнув дверцята й повернув ключ запалювання. Його руки так тремтіли, що я не була певна, чи вдасться це йому.

— Що сталося? Він завів двигун зарізко, тепер пікап сичав і смикався.

— Вампір, — випалив Джейк. Кров ударила мені в обличчя, у голові запаморочилося.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що я відчуваю запах! Чорт!

Очі Джейкоба були дикі, поглядом він прочісував темну вулицю. Здається, він не помічав, що його тіло тремтить.

— Атакувати — чи виманити її з дому? — прошипів він сам до себе.

На якусь мить він обернув погляд на мене, на мої сповнені жаху очі й бліде обличчя, а тоді знову подивився на вулицю.

— Гаразд. Виманимо її.

Двигун заревів. Шини рипіли, оскільки Джейк розвертав пікап — розвертав у напрямку нашого єдиного порятунку. Ліхтарі залили світлом тротуар, освітили передню лінію темного лісу, і зрештою я побачила машину, припарковану через дорогу, навпроти мого дому.

— Зупинись! — закричала я.

Це була чорна машина — машина, яку я добре знала. Я зовсім не розумілася на автівках та їхніх марках, але могла розказати все про цю особливу машину. Це був «Мерседес S55 AMG». Я знала, скільки в ній кінських сил і який колір оббивки. Знала звук потужного двигуна, який гуркотів під капотом. Пам’ятала багатий запах шкіряних сидінь і те, як екстра-темні тоновані вікна перетворюють яскравий сонячний день на сутінки. Це була машина Карлайла.

— Зупинись! — крикнула я знову, цього разу набагато голосніше, бо Джейкоб уже щосили мчав уздовж вулиці.

— Що?!

— Це не Вікторія. Стій, стій! Я хочу повернутися назад.

Він натиснув на гальма так різко, що я стукнулася об щиток управління.

— Що? — запитав він приголомшено. Він витріщився на мене, в його очах читався жах.

— Це машина Карлайла! Це Каллени! Я точно знаю.

Джейк роздивлявся спалахи світла на моєму обличчі, а все його тіло трусилося.

— Гей, заспокойся, Джейку. Все нормально. Немає ніякої небезпеки, бачиш? Розслабся.

— Так, заспокоїтися, — мовив він, важко дихаючи, тоді схилив голову й заплющив очі. Поки він зосереджувався, щоб не перевернутися на вовка, я дивилася в заднє вікно на чорну машину.

Це всього-на-всього Карлайл, сказала я собі. Не варто очікувати більшого. Можливо, Есме… Припини це негайно. Це всього-на-всього Карлайл. Цього більш ніж достатньо. Більше, ніж я коли-небудь сподівалася отримати.

— У твоєму домі вурдалак, — прошипів Джейкоб. — І ти хочеш туди повернутися?

Я швидко зиркнула на Джейка, не відриваючись від «Мерседеса», — я боялася, що той зникне, щойно я відведу від нього погляд.

— Звісно, — мовила я — мене здивувало Джейкове запитання. Звісно, що я хочу повернутися.

Я помітила, як обличчя Джейкоба напружилося, вдягаючи машкару незворушності, і я подумала, що зараз він піде на завжди. Та перш ніж його обличчя перетворилося на маску, я побачила, як в очах промайнула образа — я його зрадила. Джейкові руки досі тремтіли. Тепер він виглядав на десять років старшим за мене.

Він глибоко вдихнув.

— Ти впевнена, що це не пастка? — запитав він тихо, його голос напружився.

— Це не пастка. Це Карлайл. Відвези мене назад!

Він стенув своїми широкими плечима, але очі були спокійні й нерухомі.

— Ні.

— Джейку, все гаразд…

— Ні. Йди сама, Белло, — голос його пролунав різко, і я здригнулася від цього звуку, як від удару. Його щелепа злісно клацнула. — Слухай, Белло, — сказав він так само різко. — Я не можу повернутися назад. Є договір чи немає договору, але там мій ворог.

— Усе зовсім не так…

— Я мушу негайно розказати про все Семові. Це все міняє. Ми не повинні перебувати на території Калленів.

— Джейку, це не війна! Він не слухав. Він поставив нейтральну швидкість і вискочив

із пікапа на ходу.

— Бувай, Белло, — крикнув він через плече. — Я щиро сподіваюся на те, що ти не помреш.

Він скочив у темряву, тремтячи так сильно, що його постать здавалася розмитою плямою; зник, перш ніж я встигла розтулити рота й покликати його назад.

На якусь мить мене паралізували докори сумління. Але що такого я заподіяла Джейкобу?

Проте докори сумління не могли мене довго стримувати.

Я пересунулася на місцем водія і завела пікап. Мої долоні тремтіли так сильно, як і руки Джейкоба, і мені знадобилася хвилина, щоб зосередитися. Тоді я обережно розвернула машину й поїхала назад до будинку.

Коли я вимкнула фари, стало дуже темно. Чарлі так квапився, що забув увімкнути наш ліхтар на веранді. Я уже почала сумніватися у доцільності свого поспішного рішення, дивлячись на занурений у темряву будинок. А що коли це й справді пастка?

Я озирнулася на чорну машину, майже невидиму в темряві. Ні. Я знала цю автівку.

Мої руки досі тремтіли — навіть сильніше, ніж до того, — коли я діставала ключ від дверей. Тільки-но я схопилася за ручку, щоб відчинити двері, вона легко повернулася в моїй долоні. Я прочинила двері. В коридорі було темно.

Я хотіла привітатися, але в горлі пересохло. Я ледве справлялася з диханням.

Я ступила крок і потягнулася до вимикача. Було так темно — наче навколо була тільки чорна вода… Де ж той вимикач?

Точно так, як чорна вода з оранжевим полум’ям на поверхні. Полум’ям, що не могло бути вогнем, але що воно тоді таке?… Мої пальці ретельно обмацували стіну, досі шукаючи вимикач, досі тремтячи…

Несподівано я згадала дещо, сказане мені сьогодні Джейкобом…

Вампірка залишилася у воді, — мовив він, — кровопивці мають там значну перевагу. Ось чому я щодуху мчав додому — боявся, що вона заплутає сліди, плаваючи у воді.

Моя рука завмерла, тіло застигло на місці, коли я усвідомила, чому той дивний оранжевий колір на поверхні води видався мені знайомим.

Волосся Вікторії, що дико майорить на вітрі, колір вогню…

Вона була тут. Вона була у воді разом зі мною та Джейкобом. А якби Сем не з’явився вчасно, якби нас було тільки двоє?… Я не могла ані дихати, ані поворухнутися на саму тільки думку про це.

Загорілося світло, хоча моя нерухома рука ще так і не знайшла вмикача.

Я кліпнула від несподівано яскравого світла й нарешті побачила того, хто чекав на мене.

Загрузка...