Молой

Частина перша

Я в материній кімнаті. Тепер я тут живу. Не знаю, як я дістався сюди. Може, в кареті швидкої допомоги, напевне, в якомусь автомобілі. Мені допомогли. Сам я не дійшов би сюди. Можливо, я опинився тут завдяки чоловікові, який приходить сюди щотижня. Він каже, що ні. Дає мені трохи грошей і забирає аркуші. Скільки аркушів, стільки грошей. Атож, тепер я працюю, почасти ніби за давніх часів, тільки вже не вмію працювати. Але, здається, це не має значення. Тепер я б хотів розповісти про те, що лишилося в мене, попрощатися, вмерти остаточно. Вони не хочуть. Атож, їх, здається, багато. А приходить завжди той самий. Помрете згодом, каже він. Гаразд. Бачите, я вже не маю великого бажання. Приходячи по нові аркуші, він приносить мені попередні. Вони помальовані значками, яких я не розумію. А втім, я не перечитую їх. Коли я нічого не напишу, він не дає мені нічого і свариться. Проте я працюю не за гроші. Тоді за що? Не знаю. Щиро кажучи, я взагалі знаю мало. Скажімо, про смерть матері. Вона вже померла, як я прийшов? Чи, може, померла згодом? Тобто померла так, що можна поховати? Не знаю. Можливо, її й досі не поховали. Хай там як, її кімната тепер належить мені. Я сплю в її ліжку. Стаю над її горщиком. Кімната моя. Хай там як, її кімната тепер належить мені. Я сплю в її ліжку. Стаю над її горщиком. Зайняв її місце. Мабуть, я дедалі більше стаю схожий на неї. Тільки сина мені бракує. Можливо, я десь таки маю сина. Не думаю. Тепер він був би старий, майже такий, як я. То була якась мала покоївка. Але кохання було несправжнє. Справжнє кохання відбулося з іншою жінкою. Згодом ви прочитаєте. Ти ба, я знову забув її ім'я. Інколи мені здається, ніби я навіть знав свого сина, ніби я дбав про нього. А потім кажу собі, що це річ неможлива. Неможливо, щоб я дбав про кого-небудь. А забув я ще й орфографію, і половину слів. Здається, це не має значення. Хотілося б, щоб не мало. Той тип, що приходить до мене, якийсь химерний. Він начебто ходить щонеділі. В інші дні має якусь роботу. Йому завжди кортить чогось випити. Він мені сказав, що в мене поганий початок, годиться починати по-іншому. Я й сам цього хочу. Бачите, я, немов старий дурень, почав спочатку. Оце і є мій початок. Але, якщо я зрозумів як слід, вони однаково хочуть зберегти його. Я завдав собі тяжких мук. Ось він. Він завдав мені тяжких мук. Розумієте, це ж початок. Ну, а тепер це майже кінець. І те, що я пишу нині, вже краще? Не знаю. Питання полягає не в цьому. Ось мій початок. Він, певне, має якесь значення, бо вони зберігають його. Ось він.

Цього разу, потім, гадаю, ще раз, а потім настане, гадаю, кінець, і цього світу теж. Відчуваю, що це передостанній. Все розпливається. Ще трохи, і я осліпну. Це в моїй голові. Вона вже не працює і каже, мовляв, я вже не працюю. Крім того, стаю ще й німим, усі звуки глухнуть. Тільки-но переступивши поріг, отак-то. Мабуть, голові вони набридли. Отож і кажеш собі: «Цього разу я ще дійду, потім, можливо, ще раз, а далі буде кінець». Я насилу формулюю цю думку, бо в певному розумінні це таки думка. Тоді прагнеш напружити увагу, пильно придивитися до всіх туманних речей, кажучи собі з мукою, що провина за це падає на тебе. Невже таки провина? Це просто слово, яке вживають. Яка провина? Це ще не прощання, і яка магія притаманна тим туманним речам, з якими, коли вони з'являться знову, ти ще матимеш час попрощатися. Адже слід попрощатися, було б дурницею не попрощатися обраної миті. А якщо й думаєш про контури у світлі давнини, жалю не відчуваєш. Але про них не думаєш, чим тут можна було б думати? Не знаю. Тут з'являються й люди, і не так уже й легко виразно відокремитись від них. Оце і зневірює. Саме отак я бачу А і Б, що повільно йдуть назустріч один одному, навіть не знаючи про це. І це на шляху, що приголомшує своєю оголеністю, тобто ніде немає ні живоплотів, ні мурів, ніяких бордюрів, і то за містом, серед неозорих пасовиськ, де лігма і стоячи ремиґають у вечірній тиші корови. Мабуть, я трохи вигадую, можливо, прикрашаю, а загалом це так. Корови ремиґають, ковтають, потім, після короткої паузи, знову легко наповнюють собі пащу. Ворушиться сухожилок на шиї, щелепи знову беруться розтирати. Саме отак, напевне, ми чинимо зі спогадами. Шлях, суворий і білий, протинає ніжні пасовиська, піднімається й опускається разом із хвилястими пагорбами. До міста тут недалеко. То були, тут годі помилитися, два чоловіки, малий і високий. Вони вийшли з міста, спершу один, потім другий, і перший, утомившись або згадавши про якийсь невиконаний обов'язок, повернув назад. Відчувалася прохолода, обидва повдягали плащі. Вони були схожі між собою, але не більше, ніж решта людей. Спершу їх відокремлювала чимала відстань. Вони б не побачили один одного, навіть випроставши голови та придивляючись, бо відстань таки велика, та й місцевість горбиста, тож дорога здіймалася хвилями, не високими, але достатніми, так, достатніми. Проте настала мить, коли обидва спустилися в одну долинку, і саме там вони нарешті зустрілися. Сказати, що вони були знайомі, — ні, ніщо не дає підстав для такого твердження. Але, почувши, напевне, кроки або попереджені якимсь невідомим інстинктом, вони попідводили голови і десь кільканадцять кроків придивлялися, перше ніж зупинитися навпроти один одного. Ні, вони не зустрілися, а зупинилися, стали зовсім близенько, як часто зупиняються десь серед ланів, увечері на пустельному шляху, два незнайомі між собою пішоходи, і в тій зупинці немає нічого незвичайного. А можливо, вони знайомі. Хай там як, тепер вони вже знайомі і, думаю, впізнають один одного, і привітаються, навіть у центрі міста. Чоловіки повернулися в бік моря, що далеко на сході, за ланами, здіймалося до блідавого неба, й перемовились кількома словами. Потім кожен пішов своєю дорогою, А — до міста, Б — через терени, що їх він, здається, знав поганенько, а то й зовсім не знав, бо йшов невпевненим кроком і часто зупинявся, роззираючись, немов людина, яка намагається зафіксувати в пам'яті орієнтири, бо коли-небудь, хтозна, їй, може, доведеться повернутися. Чоловік з острахом ішов поміж зрадливих пагорбів, бо, напевне, бачив їх доти тільки здалеку, можливо, з вікна своєї кімнати або з верхівки якоїсь церкви в день смутку, коли, не мавши нагальної роботи і прагнучи покріпити свій дух висотою, заплатив кілька шелягів і видерся гвинтовими сходами аж на вершечок. Звідти він, мабуть, бачив геть усе — рівнину, море, а потім ті самі пагорби, які ніхто не називає горами і які, інколи сині надвечірньої пори, тиснуться, скільки око сягає, пронизані долинами, що їх не бачиш, а вгадуєш за блідістю барв і за іншими ознаками, які годі не те що описати, а навіть збагнути. Але всі їх не вгадуєш, навіть з тієї висоти, і часто там, де бачиш тільки схил, однісінький гребінь, насправді є два або три схили, два гребені, розділені долиною. Але тепер він уже знає ці пагорби, тобто знає їх краще, і якщо коли-небудь йому знову трапиться нагода бачити їх здалеку, він, думаю, побачить їх іншими очима, і то не тільки їх, а й середину, увесь той внутрішній простір, якого ніколи не бачиш, мозок, серце та інші порожнини, де чуття і думки влаштовують свій шабаш; це все буде розміщене вже по-іншому. Чоловік видавався старим, і шкода дивитись, як він іде самотній після численних років, такої сили днів і ночей, відданих без ліку тому поголосові, що знімається при народженні, ба навіть ще раніше, цьому невситимому «Що діяти? Що діяти?», то тихому, майже шемріту, то виразному, мов запитання «А що п'ємо?» метрдотеля, що потім часто надимається аж червоніє. І зрештою цей чоловік іде незнаними дорогами геть самотній, чи майже, коли западає ніч, із палицею в руці. То була груба палиця, він спирався на неї, щоб іти вперед, і, мабуть, боронився нею в разі потреби, від собак і грабіжників. Атож, западала ніч, але чоловік був невинний, і то великою невинністю, він не боявся нічого, ні, він боявся, але він не мав причини боятися, йому ніхто не міг заподіяти лиха, хіба яке невелике. Але цього він, безперечно, не знав. Я й сам, якщо поміркувати, не знав би теж. Йому здавалося, ніби йому загрожують, загрожують тілу, розумові, і, мабуть, справді загрожували, незважаючи на його невинність. До чого тут невинність? Який тут зв'язок із незліченними агентами зла? Неясно. Він мав на голові гостроверхого капелюха, і тому скидався на мене. Мене вразило, що він скидався на мене, а цього не було б, якби я одягнув кашкет або циліндр. Я бачив, як він відходить, охоплений своїм неспокоєм, нарешті неспокоєм, що не конче був його, проте певним чином становив його частину. То був, хтозна, мій неспокій, що охоплював і його. Він не бачив мене. Я видерся вище від найвищої точки дороги, а до того ж приліпився до скелі такої самої барви, як і я, тобто сірої. Цілком можливо, що скелю він бачив. Він роздивлявся навколо, — таж я помітив його, — немов щоб закарбувати у пам'яті особливості дороги, й він, напевне, бачив скелю, в затінку якої я скоцюрбився, ти, обняти, подоїти, напоїти молоком і якого зустрічаєш з лихими очима, боячись, що він дозволить собі панібратство. Аж до дня, коли, вже не маючи сили, у світі, що не має для вас обіймів, ви побачите в себе на руках коростявих псів, пронесете їх якийсь час, потрібний, щоб вони полюбили вас і щоб і ви їх полюбили, а потім викинете. Мабуть, то й був десь такий чоловік, дарма що складалось інше враження. Він зник, зі штучкою, що диміла, в руці, опустивши голову на груди. Я зараз поясню. Від предметів у процесі зникнення я відвертаю очі заздалегідь. Дивитися на них аж до останньої миті, — ні, я не можу. Саме в такому розумінні він і зник. Дивлячись кудись-інде, я ще думав про нього, казав собі: «Він зменшується, зменшується». Я розумів себе. Я знав, що біг би приєднатися до нього, дарма що такий покалічений. Варто було тільки захотіти. А втім ні, я таки хотів. Підвестися, вийти на шлях, кинутися, кульгаючи, йому навздогін, гукнути його — що може бути легшого? Він чує мої крики, обертається, чекає мене. Я вже був коло нього, коло собаки, засапавшись, повиснувши на милицях. Він трохи злякався, і трохи співчував мені. Мабуть, я був йому досить огидний. Я не гарненький, щоб милуватись мною, від мене погано тхне. Чого я хочу? Ох, цей тон, я знаю його, в ньому і страх, і жалощі й огида. Я прагну бачити собаку, бачити чоловіка, зблизька, дізнатися, що він курить, роздивитися взуття, глянути на інші прикмети. Він добрий, поговорив зі мною, розповів, звідки він іде, куди прямує. Я вірив йому, знав: то мій єдиний шанс, — єдиний шанс; вірив кожному його слову, я надто часто відмовлявся у своєму довгому житті, а тепер поглинав усе, і то пожадливо. Таж я потребую оповідок, я здавна прагнув почути їх. А втім, я не певен. Що ж, у такому разі я зафіксований на деяких речах, я знаю дещо про нього, те, чого я не знав, те, що набридає мені, й навіть те, чого не пережив. Що за мова! Я навіть маю змогу дізнатись, яке його ремесло, я ж бо так цікавлюся ремеслами. Можна сказати, що я зі шкури пнувся, щоб не говорити про себе. Ще мить — і я говоритиму про корови, про небо, ось послухайте. Ну от, він покидає мене, він квапиться. А втім, несхоже, що він квапиться, він просто тиняється, я навіть сказав йому про це, але після трьох хвилин розмови зі мною він уже квапиться, повинен спішити. Я вірю йому. І я знову не те що самотній, ні, це не мій жанр, але, як тут краще сказати, повернувся до себе, ні, я ніколи не покидав себе; вільний — ось де потрібне слово, я не знаю, що воно означає, але це слово, яке я вмію вживати; вільний — для якої роботи, ні для якої; вільний пізнавати, але що, можливо, закони сумління, мого сумління, скажімо, що вода піднімається тією мірою, якою занурюєшся в неї, і що було б краще, принаймні незгірше, затерти тексти, ніж чорнити поля, зашурувати їх так, аж поки все буде біле й гладеньке, а глупота прибере своєї справжньої подоби, безглуздого заду, позбавленого виходу. Отже, я вчинив добре, кінець кінцем незгірше, не покинувши свого спостережного пункту. Але замість спостерігати я через слабкість вернувся подумки до іншого, до чоловіка з палицею. І тоді знову почувся шемріт. Знов утверджувати тишу — це функція предметів. Я сказав собі: «Хтозна, може, він просто вийшов провітритись, відітхнути, розслабитись, розвіятись, щоб кров не шугала в мозок, а відплинула до ніг, щоб мати потім спокійну ніч і радісно прокинутись у чарівному завтра. Що, в нього тільки торба за плечима? Але така поведінка, стурбовані погляди, ота довбня — чи можна примирити їх із думкою, ніби він вийшов, як кажуть, на прогулянку? Але ж отой капелюх — це міський капелюх, прадавній, але міський, що-найтихіший вітерець поніс би його в далечінь. Хіба що він прив'язаний під підборіддям, шнурком чи гумкою. Я зняв свого капелюха і став роздивлятися його. Довгий шнурок завжди прив'язував його мені до петельки, завжди тієї самої, хоч яка була пора року. Отже, я жив завжди. Чудово, коли знаєш про це. Рукою, що схопила й досі тримала капелюх, я відсунув його якомога далі від себе і став махати ним у повітрі. Махаючи, я дививсь на виворіт плаща й бачив, як сходяться і розходяться поли. Тепер я вже розумію, чому я ніколи не ношу квітки у своїй петельці, до речі, досить широкій, щоб там умістився цілий жмутик. Петелька була призначена для мого капелюха. Мій капелюх заквітчував мене. Але тепер я не хочу говорити ані про свій капелюх, ані про плащ, це було б передчасно. Я, безперечно, розповім про них згодом, коли складатиму інвентар свого майна й надбань. Якщо доти не втрачу їх. Але, навіть утрачені, вони однаково знайдуть собі місце у списку мого майна. Та я спокійний, я не втрачу їх. А милиці не втрачу й поготів. Коли-небудь, можливо, я їх викину. Мабуть, я був на вершині або на схилах якоїсь чималенької гори, бо інакше як я міг бачити стільки речей, близьких і далеких, нерухомих і рухливих? Але де взялася гора в цій лише трохи горбистій місцевості? І чого я прийшов сюди? Саме це ми й спробуємо дізнатися. А втім, не переймаймося цим серйозно. Природа, здається, має все, і їй не бракує примх. Я, мабуть, плутаю кілька різних подій і заплутався у глибинах часу, власне, й живу у глибинах, — ой! — не на гладенькому дні, а десь між шумовинням і намулом. Певне, одного дня А був в одному місці, Б — в іншому, потім ішов третій елемент — скеля і я, і так далі й для решти компонентів: корів, неба, моря й гір. У таке важко повірити. Ні, я не брехатиму, я розумію це все. Але не чіпляймося ні за що, йдімо далі, вдаваймо, ніби все постало з нудьги, збагачуймось, наповнюймось, аж поки геть споночіє. Певним є тільки те, що чоловік із палицею не повернувся цієї ночі, інакше я почув би його. Я не кажу, що побачив би його, а кажу, що почув би. Я сплю мало, та й то тільки вдень. А втім, не завжди, у своєму незмірному житті я перепробував усі варіанти сну, але тієї пори, про яку я розповідаю, я спав удень, ба ще гірше, вранці. Нехай мені не патякають про місяць, моя ніч не знає місяця, а якщо мені трапляється говорити про зорі, то тільки ненароком. Що ж, з усіх звуків цієї ночі жоден звук не був звуком важких, невпевнених кроків, тієї довбні, якою він інколи лупив так, що аж двигтіла земля. Як приємно, коли після якогось більш-менш тривалого періоду вагань підтверджується твоє перше враження. Саме це, напевне, полегшує смертні муки. Не те що воно мало остаточний характер, я маю на увазі підтвердження мого першого враження про… стривайте… про Б. Адже він, напевне, подоланий утомою чи зневірою, ба навіть смертю, міг сісти на котрийсь віз чи підводу, що вдосвіта гримотіли, мов грім, везучи на базар фрукти, масло і сир. Або ж міг повернутися до міста іншою дорогою, надто далекою, щоб я міг почути, хто йде по ній, або вузенькими стежками між ланів, безгучно приминаючи траву і штурхаючи німу землю. Саме отак я й проведу цю далеку ніч, роздвоюючи увагу на шемріт мого трохи спантеличеного єства і таке відмінне від нього (невже?) жебоніння всього, що спочивало та відбувалося від сходу до заходу сонця. Жодного разу не пролунав людський голос. Зате корови, коли проходили селяни, марно мукали, щоб їх подоїли. Більше я вже ніколи не бачив ані А, ані Б. Можливо, побачу згодом. Чи впізнаю я їх? І чи буду впевнений, що я таки справді не бачив їх удруге? І що саме я розумію під словами «бачити» і «бачити вдруге»? Мить тиші, немов тоді, як дириґент б'є по пюпітру й підносить руки, перше ніж гримнуть нудні звуки. Дим, палиці, плоть, волосся, вечір, далина, і все крутиться навколо жадання, що охопило ченця. Я знаю, як створити те ганчір'я, щоб прикрити свій сором. Запитую себе, що це означає. Проте я не завжди житиму в нестатках. Ну, а щодо жадання ченця, то скажу, що, прокинувшись десь після одинадцятої години, але ще до полудня (трохи згодом я чув, як співають обідню, нагадавши про втілення Сина Божого), я вирішив провідати матір. Щоб я наважився провідати ту жінку, треба було мати якісь нагальні причини, і ці причини, оскільки я не знав, що робити, куди йти, були мені мов іграшка для дитини, єдиної дитини, щоб я мав чим напхати свою голову, аж поки там зник усякий інший клопіт і я затремтів на саму думку, що мені могли б перешкодити негайно вирушити в дорогу, тобто піти до матері. Отож я підвівся, припасував милиці й вийшов на шлях, де побачив свій велосипед (ти ба, я й не сподівався на таке) на тому самому місці, де я начебто й поклав його. Це дає мені змогу зауважити, що, хоч який я скалічений, тієї пори я ще з радістю сідав на велосипед. Ось як це діялось. Я прив'язував милиці до верхньої трубки рами (по одній з кожного боку), ставив ступню ноги, що не згиналася (забув якої, нині не згинаються обидві) на виступ осі переднього колеса, а другою крутив педалі. То був велосипед без ланцюга, з вільним колесом, якщо такий існує. Любий велосипеде, я не назву тебе великом, ти був, не знати чому, пофарбований зеленою фарбою, як і багато велосипедів, що їх разом із тобою продавали зі знижкою. Я щоразу з радістю дивлюся на свій велосипед. Я б із радістю докладно розповідав про нього. Він мав невеличкий клаксон, або ріжок, замість дзвінка, як модно у ваші дні. Тиснути на той клаксон було для мене справжньою втіхою, майже насолодою. Я скажу навіть більше: якби я мав скласти список речей, які не дуже набридли мені протягом мого нескінченного існування, клаксон займав би в ньому почесне місце. А коли мені доведеться розлучитися з моїм велосипедом, я зніму з нього клаксон і зберігатиму в себе. Мені здається, він завжди десь зі мною, і якщо я вже не користаюсь ним, то тільки тому, що він занімів. Навіть автомобілісти сьогодні вже не мають клаксонів, як я розумію їх, або ж мають їх украй рідко. Коли я раптом побачу його на вулиці в припаркованому автомобілі з опущеним склом, я часто зупиняюсь і натискаю. Увесь цей уступ треба переписати в давньоминулому часі. Говорити про велосипеди і клаксони — який відпочинок. На жаль, ідеться не про це, а про ту, що породила мене, через дірку у своєму заду, якщо я добре пригадую. Перше знайомство з лайном. Отже, додам тільки те, що десь через кожні сто метрів я зупинявся, щоб не тільки ноги відпочили, а і я відпочив від них. Я, власне, не злізав із сідла, а сидів верхи на велосипеді, поставивши обидві ноги на землю, поклавши руки на кермо, а голову — на руки, й чекав, поки почуватимусь краще. Перше ніж покинути ті чарівливі краї, немов застиглі між горою і морем, заховані від деяких вітрів і відкриті всьому, що дає південь цьому проклятому краєві, запахам і теплим відпарам, я б хотів, щоб замовкнули страшні крики вівчариків, що бігають уночі серед ланів, у степах, коли ніч така лагідна, видаючи сухі, пронизливі, немов тріскіт тарахкальця, звуки. Крім того, це дає мені змогу дізнатися, коли почалася моя нереальна подорож, передостання бліда форма серед інших блідавих форм, тож я й заявляю, без дальших церемоній, що вона почалася другого чи третього тижня червня, так би мовити, найтяжчої миті, коли на території, названій нашою півкулею, шаленство сонця досягає максимуму і арктична ясність осяває опівночі землю. Саме тоді й можна чути вівчариків. Мати дивилася на мене з радістю, тобто з радістю приймала мене, бо вже давно нічого не бачила. Я спробую спокійно розмовляти з нею. Ми, вона і я, такі старі й вона народила мене такою молодою, що ми тепер немов пара давніх, позбавлених статі приятелів, а не родичів, у нас однакові спогади, однакова злоба, однакові сподівання. Вона ніколи не називала мене сином, а втім, я цього б не терпів, а називала, невідомо чому, Даном, моє ім'я не Дан. Мабуть, це ім'я мого батька, атож, вона мабуть, вважає мене за мого батька. «Дане, ти пам'ятаєш день, коли я врятувала ластівку? Дане, ти пам'ятаєш день, коли ти закопав перстень?» Саме отак вона й розмовляла зі мною. Я пам'ятав, пам'ятав, тобто більш-менш знав, про що вона говорила, навіть якщо не завжди брав особисту участь у подіях, про які вона згадувала, це не мало значення. Ну, а я називав її Маґ, коли бував змушений назвати її як-небудь. Я називав її Маґ, бо вважав, навіть не знаю чому, ніби літера ґ касувала склад «ма», так би мовити, плювала на нього краще, ніж могла б якась інша літера. Водночас я задовольняв глибоку і, безперечно, невисловлену потребу мати ма, тобто матір, і заявляти про це на повен голос. Адже перед тим, як сказати «маґ», кажуть «ма», це неминуче. А слово «да» в моїх краях означає батька. А втім, це питання не поставало переді мною тієї пори, коли я тихенько прокрадався, тобто питання, називати її ма, Маґ чи графиня Кака, бо вже цілу вічність вона була глуха, наче пень. Мабуть, вона ходила під себе і по-вели-кому, й по-малому, але своєрідна сором'язливість спонукала нас уникати цієї теми під час наших розмов, тож я ніколи не міг бути впевнений у цьому. Зрештою, там навряд чи могло бути багато, кілька ощадливо зволожених горошинок посліду кожні два або три дні. Кімната просмерділася аміаком, більше нічим, крім аміаку, аміаком і тільки аміаком. Мати впізнавала, що то я, за моїм запахом, її зморщене, вкрите волосинками обличчя прояснювалося, вона тішилася, відчуваючи мене. Мати погано вимовляла слова, клацали вставні щелепи, і здебільшого не розуміла, що вона каже. Будь-хто інший, крім мене, розгубився б серед того клацання й балачок, що припинялися тільки на ті короткі миті, коли вона непритомніла. А втім, я приходив не на те, щоб її слухати. Я спілкувався з нею, б'ючи її по черепу. Один удар означав так, два — ні, три — не знаю, чотири — гроші, п'ять — до побачення. Я доклав великих зусиль, щоб привчити до цього коду її зруйнований, сповнений марень розум, але таки спромігся. А те, що вона плутала «так», «ні», «не знаю» і «до побачення», мені було байдуже, бо я й сам їх плутав. Але за всяку ціну годилось уникати того, щоб вона пов'язувала чотири удари з чимсь іншим, крім грошей. Отже, під час дресури водночас із чотирма ударами по черепу я пхав їй під ніс або в рот якусь банкноту. Який же я був наївний! Адже вона, здається, втратила якщо не взагалі уявлення про вимірювання, то принаймні здатність рахувати більше двох. Розумієте, відстань від одного до чотирьох для неї була надто велика. Коли доходило до четвертого удару, вона вважала, що тепер тільки другий, два перші стиралися в її пам'яті не менш цілковито, ніж якби вона взагалі не відчувала їх, тоді як я не розумів до ладу, як щось, відчуте коли-небудь, може стертися з пам'яті, а проте саме це звичайно й відбувається. Вона, мабуть, гадала, ніби я всякчас казав їй «ні», натомість я й у думці такого не мав. Спираючись на ці міркування, я намагався знайти і зрештою таки знайшов ефективніший спосіб прищепити її розумові уявлення про гроші. Він полягав у тому, щоб замінити чотири удари вказівного пальця одним або кількома (залежно від моїх потреб) ударами кулака по черепу. От їх вона розуміла. А втім, я приходив не по гроші. Я брав їх У неї, але приходив не по них. До матері я не мав великих претензій. Я знав, що вона робила все, щоб позбутися мене, крім, звичайно, найголовнішого, і якщо їй ніколи не пощастило спекатися мене, то тільки тому, що доля берегла мене для іншої ями, а не вигрібної. Та намір був добрий, і цього мені вистачало. Ні, не вистачало, але я брав до уваги ті всі зусилля, яких вона докладала задля мене. І пробачив їй, що вона таки трохи трусила мене в перші місяці мого життя й зіпсувала єдиний більш-менш стерпний період моєї безкінечно довгої історії. Враховую я й те, що вона, навчена моїм прикладом, не почала спочатку або просто вчасно зупинилася. І якщо я коли-небудь шукатиму сенс свого життя, про таке ніколи не знаєш, я пошкрябаю передусім з цього боку, з боку цієї бідолашної одноплідної хвойди і мене, останнього з мого поріддя, я тільки запитую себе якого. Я додам, перше ніж перейти до фактів, бо насправді промовляють тільки факти, що надвечірньої пори того далекого літнього дня, коли з цією старою, глухою, сліпою, безсилою й божевільною жінкою, яка називає мене Даном і яку я називаю Маґ, і тільки з нею, я… ні, я не можу про це розповісти. Тобто міг би розповісти, але не розповім, атож, мені було б легко розповісти, бо це було б неправдою. Що я бачив, як дивився на матір? Завжди голову, інколи руки, дуже рідко плечі. Голову неодмінно. Вкриту косами, зморшкувату, брудну, заслинену. Голову, від якої навколо ставало темніше. Не те що бачити — річ важлива, але це вже бодай малий початок. Я сам беру ключ під подушкою, дістаю гроші з шухляди, знову кладу ключ під подушку. Але я приходжу не по гроші. Думаю, якась жінка щотижня приходила до матері. Одного разу я квапливо, невпевнено приклався вустами до тієї малої сірої, зморшкуватої груші. Пху! Цікаво, вона відчула насолоду? Не знаю. Балаканина на мить ущухла, а потім точилася знову. Вона, певне, запитувала себе, що сталося. Мабуть, теж казала собі «Пху!» Я відчув огидний сморід. Він ішов десь із нутрощів. Дух застарілости. О ні, я не критикую її, я й поготів аж ніяк не духмяна квітка Аравії. Чи описуватиму я кімнату? Ні. Для цього я, певне, ще матиму нагоду. Коли шукатиму тут притулку, дійшовши до краю, упоєний соромом, підібгавши хвоста аж в анус, хтозна. Гаразд. Тепер, коли ми вже знаємо, куди йти, ходімо. Попервах так добре знати, куди йдеш. Це майже позбавляє вас бажання йти туди. Я був розвіяний, хоча зі мною майже ніколи не траплялося такого, бо чого б я мав бути розвіяний, просто мої рухи були ще непевніші, ніж звичайно. Ніч, мабуть, утомила мене, зрештою, ослабила, і сонце, підбиваючись дедалі вище на сході, отруїло мене, поки я спав. Між ним і собою, перше ніж заплющити очі, годилося б поставити кам'яний масив скелі. Я плутаю схід і захід, а ще й полюси, я залюбки переставляю їх. Я почувався, як кажуть, негаразд. А мій гаразд досить надійний, я міцно пов'язаний із ним і дуже рідко не маю його за плечима. Ось чому я привертаю до нього увагу. І все-таки кілька миль я подолав без перешкод, добувшись таким чином до мурів. Там, відповідно до правил, я виліз із сідла. Атож, при в'їзді та виїзді з міста поліція вимагала, щоб велосипедисти злізали з сідла, автомобілісти рухалися на першій швидкості, а коні, які тягнуть вози, йшли ступою. Причина такого наказу, гадаю, наступна: в'їзні шляхи до цього міста, і, зрозуміло, виїзні, всі без винятку вузькі й темні, ховаючись під величезними склепіннями. Це добрий наказ, і я ретельно виконую його, дарма що мені вкрай незручно йти на милицях і водночас вести велосипед. Я пристосовувався. Там треба було думати. Отож ми, велосипед і я, подолали той тяжкий прохід одночасно. Але трохи далі я почув, як мене гукають. Я підвів голову й побачив поліціянта. Це еліптична манера висловлюватись, бо тільки згодом, з допомогою чи індукції, чи дедукції, вже не знаю, я дізнався, хто то.

— Що ви тут робите? — запитав він. Я вже звик до такого запитання і одразу зрозумів його.

— Відпочиваю.

— Відпочиваєте? — перепитав поліціянт.

— Відпочиваю, — повторив я.

— Ви відповісте на моє запитання? — закричав він.

Ось що трапляється зі мною щоразу, коли мене спонукають до вигадок, я щиро вважав, що відповів на поставлені запитання, а він насправді не почув нічого. Я не відтворюватиму цієї розмови в усіх її подробицях. Зрештою я зрозумів, що моя манера відпочивати, моя поза під час відпочинку — верхи на велосипеді, з руками на кермі й головою, опущеною на руки, — зазіхала, вже не знаю на що, чи то на порядок, чи на пристойність. Я скромно показав на милиці й мовив навмання кілька слів про недугу, що змушувала мене відпочивати так, як я можу, а не так, як мені годилося б. Мені здається, я зрозумів тоді, що немає двох прав, одного для тих, хто почувається добре, а другого для інвалідів, а є тільки одне право, перед яким мають гнутися і багаті, й бідні, молоді й старі, щасливі й засмучені. Слова, слова! Я ще додав, що я не засмучений. І навіщо я бовкнув те?

— Ваші папери, — сказав він, і я ту ж мить здогадався, хто то.

— Та ну, — захищався я, — навіщо?

— Ваші папери! — загорлав поліціянт. Ах, мої папери. Єдиними паперами, які я мав з собою, були подерті газети, щоб обтиратися, розумієте, коли я ходив до вбиральні. Ні, я не кажу, що підтирався щоразу, коли ходив до вбиральні, ні, але я любив бути готовим до цього в разі потреби. Мені здається, це річ природна. Спантеличений, я витяг ті папери з кишені і простяг йому під ніс. Марна спроба. Ми пішли вузенькими, осяяними сонцем вуличками, де майже не було перехожих, я стрибав поміж милиць, а він, рукою в білій рукавичці, тихенько вів мій велосипед. Я — аж ніяк не почувався нещасним. Я зупинився на мить, беручи на себе додаткову відповідальність, підняв руку й доторкнувся до верхівки свого капелюха. Аж руку обпік. Я відчував, як нам услід обертаються веселі і спокійні обличчя — чоловічі, жіночі й дитячі. Якоїсь миті мені здалося, ніби я чую далеку музику. Я зупинився, щоб прислухатись.

— Ходімо, — сказав поліціянт.

— Прислухайтесь, — попросив я.

— Ходімо, — наполіг він.

Мені не дозволили слухати музику. Адже навколо нас могла б зібратися юрба. Він пхнув мене в плечі. До мене доторкнулися, не шкірою, та однаково, моя шкіра відчула той поштовх, той твердий чоловічий кулак, незважаючи на його оболонки. Пішовши якомога швидше, я уявив собі тієї золотої миті, ніби я був кимсь іншим. То була пора відпочинку — між ранковою працею і пообідньою. Мабуть, наймудріші, простершись у скверах або сидячи перед своїми дверима, насолоджувались останніми хвилинами млости, забувши про свій недавній клопіт, збайдужівши до майбутнього. Інші, навпаки, скористалися перепочинком, щоб снувати плани, зіпершись головою на руки. Чи є серед них бодай хто-небудь, що стане на моє місце й відчує, як мало тієї миті я був тим, ким здавався, але яка могутність притаманна отій малості, от-от розірвуться швартови. Можливо. Атож, я тягнув у облудні глибини, до облудних поважних і спокійних манер, поривався туди всіма своїми давніми отрутами, знаючи, що нічим не ризикую. Під блакитним небом, під наглядом охоронця. Забувши про матір, звільнений від дій, розчинившись у часі інших людей, кажучи собі, що треба спочити, спочити. Коли прийшли до відділку, мене поставили перед якимсь химерним службовцем. У цивільному вбранні, без піджака, він розваливсь у фотелі, задерши ноги на стіл, з брилем на голові й витягши з рота невеличкий гнучкий предмет, якого я не зміг роздивитися. Я мав час помітити ті дрібниці, бо відпустили мене не зразу. Він вислухав рапорт свого підлеглого, а потім узявся розпитувати мене тоном, що, припустивши, ніби їхнє завдання — виправити мене, ставав, на мою думку, дедалі нестерпніший. Між його запитаннями і моїми відповідями, я говорю тільки про ті, які заслуговують згадки, траплялися інтервали, більш-менш довгі та галасливі. Я так не звик, що мене запитують про щось, що, коли запитували, мені був потрібний час, щоб я міг здогадатися про що. На лихо, замість спокійно думати про те, що я чув, і то чув дуже добре, бо ж мав досить тонкий слух, дарма що старі вуха, я квапився відповідати байдуже що, напевне, боячись, щоб моя мовчанка не увінчалася гнівом співрозмовника. Я був боягуз, усе своє життя я душився від страху, що мене поб'ють. Образи і звинувачення я витримував легко, а до ударів ніколи не міг звикнути. Дивно. Навіть плювки завдають мені мук. Та коли зі мною були бодай трохи лагідні, тобто утримувалися від брутального ставлення, я майже завжди кінець кінцем задовольняв людську цікавість. А комісар задовольнився тим, що став погрожувати мені циліндричною лінійкою, і то так, що мало-помалу йому пощастило дізнатися, що я не маю паперів у тому розумінні, в якому це слово мало значення для нього, не маю ані роботи, ані домівки, що моє прізвище якийсь час уперто не спадало мені на гадку і я добираюся до матері, коштом якої я зазнаю земних мук. А от материну адресу я не знав, хоча знав дуже добре, як потрапити до її квартири, навіть у пітьмі. Який квартал? Отой коло боєнь, мій володарю, бо в кімнаті матері, крізь зачинені вікна, я чув, гучніший за її варнякання, рев бичків, оте потужне хрипке і тремке мукання, яке розлягається не серед пасовиськ, а в містах, на бойнях і ямрарках, де торгують худобою. Атож, поміркувавши, я бачу, що, мабуть, заскочив наперед, сказавши, що мати жила коло боєнь, бо вона цілком могла жити й коло ярмарку для худоби. «Заспокойтеся, — мовив комісар, — це той самий квартал». Тишею після цих приязних слів я скористався, щоб повернутися до вікна, насправді нічого там не бачачи, бо я заплющив очі й підставив обличчя і шию золотаво-блакитній лагідності, а ще й порожню або майже порожню голову, бо я, мабуть, запитував себе, чи не хочу я сісти, простоявши так довго, і пригадав, про що я вже знав із власного досвіду, тобто що сидяча поза не для мене, бо одна моя нога коротша і не згинається, і тому для мене існує тільки дві пози: вертикальна, коли я вишу на милицях, лігши, так би мовити, стоячи, і горизонтальна, коли я лежу на землі. Й усе-таки інколи в мене з'являлося бажання сісти, поверталося з утраченого світу. І я, попри свою досвідченість, не завжди опирався йому. Атож, рештки мого мозку напевне ще бавилися ним, ворушачись невідомо як, немов дрібненькі камінчики на дні калюжі, тоді як на риси мого обличчя та великий борлак на шиї опускалися лагідне небо й тепле, літнє повітря. І тут я нараз пригадав своє ім'я. Молой. Я звуся Молой, закричав я собі зненацька, Молой, мені миттю спало на гадку це ім'я. Ніщо не зобов'язувало мене давати таку інформацію про себе, але я повідомив, сподіваючись, безперечно, виявити люб'язність. У мене не забрали капелюха, і я себе запитував чому.

— Це прізвище вашої матері? — запитав комісар, мабуть, то був комісар.

— Молой, — наполягав я, — мене звуть Молой.

— А прізвище вашої матері? — повторив комісар.

— Що? — здивувався я.

— Ваше ім'я Молой, — пояснював комісар.

— Так, — погодився я, — я щойно згадав його.

— А вашої матері? — не вгавав комісар. Я не розумів, у чому річ. — У неї теж прізвище Молой? — запитував він.

— Чи вона теж Молой? — перепитував я.

— Так, — кивнув комісар. Я міркував. — Ваше прізвище Молой, — говорив він далі.

— Так, — погоджувавсь я.

— А ваша мати, — запитував комісар, — теж має прізвище Молой? — Я замислився. — Ваша мати, — правив своєї комісар, — має прізвище…

— Дайте мені зосередитись! — крикнув я. Зрештою, я й уявляв собі, що десь так воно й буде.

— Зосереджуйтесь, — кинув комісар. Чи справді в моєї матері прізвище Молой? Безперечно.

— Вона повинна мати прізвище Молой, — виснував я. Мене забрали, мабуть, до зали для охоронців, і там наказали сісти. Довелося пояснювати. Я скорочу. Я отримав дозвіл якщо не лягти на лаві, то принаймні стояти, зіпершись на мур. Зала була темна, й по ній в усіх напрямах сновигали люди, — мабуть, правопорушники, поліціянти, адвокати, священики й журналісти. Все було вкрай похмурим, темні форми громадились у тьмяному просторі. На мене не звертали уваги, тож я відплачував їм тим самим. Але як я міг знати, що вони не звертають на мене уваги, і як я міг відплачувати їм тим самим, якщо вони не звертали на мене уваги? Не знаю. Я знав про те й відплачував їм — оце й усе. Аж раптом переді мною постала висока й огрядна жінка, вбрана в чорне, ні, радше в бузкове. Я ще й сьогодні запитую себе, чи не була то співробітниця зі служби соціальної допомоги. Вона простягла мені чашку, повну сірої рідини, мабуть, зеленого чаю з сахарином, заправленого молочним порошком, на тарілочці, що була не до пари чашці. Це ще не все, бо між чашкою і тарілочкою непевно височів великий шматок черствого хліба, до якого я придивлявся з певним острахом. Він упаде, він упаде, приказував я собі, неначе мало якесь значення, впаде він чи ні. Ще мить — і вже я сам тримав, у тремтячих руках, ту невеличку сукупність різнорідних хитких предметів, де сусідили тверде, рідке і м'яке, й не розумів, як відбулася ця передача. Хочу сказати вам одну річ: якщо соціальні працівники пропонують вам що-небудь з милосердя, щоб ви не здохли, то тільки тому, що це в них нав'язливий симптом, тут марно сахатися, вони, з тими блювотними засобами в руках, переслідуватимуть вас аж до краю землі. Члени Армії спасіння нічим не кращі від них. Ні, як на мене, від милосердного жесту не відіб'єшся. Схиляєш голову, простягаєш тремтячі, стулені руки й кажеш: «Дякую, дякую, мадам, дякую, люба пані». Тому, хто не має нічого, заборонено не любити лайно. Рідина переливається, чашка хитається, немов клацають зуби, але це не мої, я вже не маю зубів, а намочений хліб нахиляється дедалі більше. Аж до миті, коли на вершині свого неспокою я жбурляю те все геть від себе. Я не випустив його з рук, ні, а конвульсивним рухом обох рук кинув, щоб воно розтрощилося об землю, чи об стіну, так далеко, скільки вистачило сили. Я не розповідатиму, що було далі, бо втомився від того місця й хотів піти кудись-інде. Було вже далеко пополудні, коли мені нарешті сказали, що я вільний. Порадили поводитись краще в майбутньому. Усвідомивши свою провину, тепер знаючи, чому мене затримали, відчуваючи те безладдя, що його виявив мій допит, я дивувався, що так швидко опинився на свободі, якщо це була свобода, і мене анітрохи не покарали. Може, я, навіть не знаючи, мав заступника десь угорі? Може, навіть не помітивши, сподобався комісарові? Може, він ходив до моєї матері, і вона чи то люди з кварталу підтвердили частину моїх балачок? Може, вони подумали, що не варто віддавати мене під суд? Систематично карати таке створіння, як я, не дуже зручно. Інколи й карають, але розважливість відраджує від таких дій. Краще знову покладатись на поліцію. Не знаю. Якщо неодмінно треба носити з собою папери, тобто документи, чому ніхто не наполіг, щоб я подбав про них? Може, тому, що це коштує грошей, а я їх не маю? В такому випадку чи не могли б вони конфіскувати мій велосипед? Мабуть, що ні, без постанови суду. Це все видавалося незбагненним. Певним є тільки те, що я вже ніколи не відпочивав таким способом, ноги непристойно поставивши на землю, руки поклавши на кермо, схиливши голову на руки, забувшись і похитуючись. То й справді була сумна картина, безрадісний приклад для громадян, які так потребують стимулів для своєї тяжкої праці, потребують бачити навколо вияви тільки сили, радощів і сміливости, бо без них наприкінці дня вони можуть упасти й покотитися. Слід тільки дізнатися, в чому полягає добра поведінка, щоб я поводився добре — тією мірою, якою дозволяє мій фізичний стан. Отже, в цьому аспекті я й далі вдосконалював себе, бо ж я — бачите, я розумний і жвавий. А що стосується доброї волі, в мене вона хлюпала через край, ота відчайдушна добра воля людей, які не мають спокою в душі. Отже, репертуар моєї прийнятної поведінки невпинно збагачувався, від моїх перших кроків до останніх, які я ступив торік. І якщо я завжди поводився, мов свиня, винен не я, а мої зверхники, що виправляли мене тільки в дрібницях, замість показати мені сутність системи, як чинять у провідних англосаксонських коледжах, і принципи, з яких випливають добрі манери, а також спосіб перейти, не помилившись, від принципів до манер і піднятися, почавши від якоїсь даної пози, до джерел, Адже це дало б мені змогу, перше ніж демонструвати публічно певні дії, пов'язані лише зі зручністю тіла, як-от, скажімо, колупатися пальцем у носі, чухати собі яйця, сякатися без хусточки і сцяти на ходу, звернутися до перших правил якоїсь розважливої теорії. Що ж, я мав про цей предмет тільки неґативні та емпіричні уявлення, а це означає, що більшість часу я був у прикрому настрої, тим тяжчому, що мої спостереження, нагромаджені протягом століття, схиляли мене ставити під сумнів усе аж до основ знання правил хорошого тону, навіть в обмеженому просторі. Але тільки відтоді, відколи я вже не живу, я думаю про ці та про інші речі. Саме в спокої розпаду я пригадую те довге плутане почуття, яким було моє життя і яке я суджу так само, як начебто судитиме нас Господь, і то з не меншим зухвальством. Розпад — це теж життя, і я знаю про це, знаю достеменно, не набридайте мені, але ж до кінця не розпадаєшся. А втім, навіть з таким життям я матиму, напевне, колись радість підтримувати вас, того дня, коли знатиму, що, гадаючи, ніби я знаю, я насправді тільки існуватиму, а пристрасть, аморфна і невпинна, з'їсть мене аж до гнилої плоті, і, знаючи про це, я не знаю нічого, я тільки кричу, немов і завжди тільки кричав, більш або менш гучно, більш або менш відкрито. Тоді кричімо, крик начебто дає розраду. Атож, кричімо, бодай цього разу, а потім, можливо, ще коли-небудь. Кричімо, що сонце, заходячи, яскраво осяяло білий фасад пошти. Можна було б подумати, ніби ми в Китаї. На фасаді вимальовувалася складна тінь. То був я і мій велосипед. Я став кривлятися, жестикулювати, махати капелюхом, котити велосипед туди-сюди перед собою, вперед і назад, сигналити. Я дивився на стіну. На мене дивились люди крізь заґратовані вікна, я відчував на собі їхні очі. Охоронець перед дверима сказав мені забиратися. Та я б і сам заспокоївся. Тінь, зрештою, тішить аж ніяк не більше, ніж тіло. Я попросив охоронця зглянутись на мене й допомогти мені. Він не зрозумів. Я вже шкодував про гостинець від соціальної працівниці. Витяг з кишені камінець і заходився смоктати його. Він був гладенький, бо я не Раз обсмоктував його, а бурі обкачали та відшліфували його. Круглий, гладенький камінчик у роті — як він заспокоює, освіжує, тамує голод, ошукує спрагу. Охоронець підійшов до мене, йому не подобалася моя повільність. Його теж розглядали крізь вікна. Де-не-де сміялися. В мені теж сидів хтось, хто сміявся. Я взяв свою хвору ногу в руки й перекинув її через раму. Я поїхав. Я забув, куди їхав. Я зупинився, щоб подумати і з'ясувати. Мені дуже важко думати, їдучи. Коли я хочу думати на колесах, я втрачаю рівновагу й падаю. Я говорю в теперішньому часі: адже так легко говорити в теперішньому часі, коли йдеться про минуле. Це теперішній міфологічний час, не звертайте уваги. Я вже заспокоївся у своєму стазі ганчірки, аж раптом пригадав, що такого не годиться робити. Я знову рушив у дорогу, дорогу, про яку я нічого не знав як про дорогу, то була тільки світла або темна поверхня, рівна або в ритвинах, і завжди мила, коли добре подумати, і що за милий звук рідини, яка витікає і яку вітає, коли сухо, хмариночка дорожньої куряви. Ти ба, навіть не пам'ятаю, чи виїздив я з міста, а я вже на березі каналу. Канал протинає місто, я знаю, знаю, їх є навіть два. Але оці живоплоти, лани? Не муч себе, Молою. Раптом я пригадав: тієї пори не згиналася моя права нога. Насилу їдучи дорогою, з якої звичайно тягли судна, я побачив, що назустріч мені протилежним боком каналу їде запряг з невеличких сірих віслюків, почув розлючені крики й глухі удари. Я поставив ноги на землю, щоб краще роздивитися баржу, яка наближалася так тихо, що вода навіть не брижилась. Баржа везла деревину і цвяхи, призначені, безперечно, для якогось будівництва. Мої очі зловили погляд одного віслюка, потім я опустив їх, дивлячись, як переступають їхні маленькі, славні ратички. Стерновий, упершись ліктем у коліно, підпер рукою голову. Пахнувши три або чотири рази, він, не виймаючи люльки з рота, плював у воду. Сонце кидало за обрій сірчано-фосфорні барви, і саме до них я їхав. Зрештою я зліз із сідла, підійшов, кульгаючи, до неглибокого кювета й ліг там поряд із велосипедом. Випростався всім тілом і склав руки на грудях. Білий, заквітчаний глід нахилився до мене, на жаль, я не люблю запаху глоду. Трава в кюветі була густа й висока, я скинув капелюха і попригинав укриті листочками довгі стеблини навколо свого обличчя Тоді я став відчувати землю, запах землі йшов від трави, якою я обплів своє обличчя, тож я вже нічого й не бачив. Я навіть з'їв трошки трави. Мені пригадалося, не менш незбагненим способом, ніж нещодавно моє ім'я, що я вирушив провідати матір, і то вранці цього дня, що вже закінчувався. З якої причини? Я вже забув її. Але я знав її, я вважав, ніби знаю її, мені треба тільки згадати її, щоб я полетів до матері на курячих крилах необ-хідности. Атож, від миті, коли знаєш навіщо, все стає легким, це звичайнісінька магія. Знати куди звернутись — оце й усе, байдуже, який йолоп звертатиметься. А щодо деталей, якщо вам цікаві деталі, нема чого зневірятися, кінець кінцем можна знайти потрібні двері й безцеремонно грюкнути в них. Здається, тільки для загалу не існує чаклунської книги. А можливо, загалу не існує, хіба що посмертний. Який сенс лукавити, щоб мати заспокійливий засіб у вигляді посмертного життя? Чого ж тоді я чекаю, невже я прагну заклинати свою долю? Лунає, котиться, я звідси чую крик, що все заспокоїть, навіть якщо кричу не я. А чекаючи, — навіщо знати, що ти небіжчик? — ти ще живий, ще борсаєшся, росте волосся, довшають нігті, випорожнюються нутрощі, похоронній службі справили похорон. Хтось опустив штори, мабуть, я сам. Ані найменшого звуку. Де там ті мухи, про яких я так багато чув? Віриш очевидному, не ти помер, а всі інші. Тоді підводишся і йдеш до матері, їй здається, ніби вона жива. Таке моє враження. Але ж тепер треба вилізти з кювета. Я б залюбки зник у ньому, вгрузаючи дедалі глибше в розкислу від дощів землю. Я, безперечно, повернуся сюди коли-небудь, або в яму, подібну до цієї, в цьому я ще покладаюсь на свої ноги, так само як коли-небудь знову побачу комісара і його помічників. А якщо вони надто зміняться і я не впізнаю їх, я не скажу, що це ті самі, але не тіште себе облудною думкою, то будуть ті самі, хоч як вони зміняться. Адже розташувати якусь істоту, місце, як казав я колись, та не хочу нікого образити, а потім не користатися ними, це було б, ну, що тут можна сказати, не знаю. Не хотіти говорити, не знати, що хочеш сказати, не могти висловити того, що, як здається, хочеш сказати, і завжди говорити або майже, — саме цього важливо не проґавити в редакційній гарячці. Ця ніч була не така, як інші, бо, якби була така сама, я б знав про це. Коли я намагаюся думати про ту ніч, проведену на березі каналу, я не знаходжу нічого, власне, немає й ночі, а бачу тільки Молоя в кюветі й досконалу тишу, а мої заплющені повіки стережуть малу ніч, де народжуються світлі плями, палахкотять і гаснуть, то порожні, то наповнені, й те полум'я — мов покидьки святих. Я сказав «та ніч», але, мабуть, їх було багато. Зраджуймо, зраджуймо — ось де зрадлива думка. Проте вранці, якогось ранку, я таки пригадав його, ранок був уже пізній, я своїм звичаєм заснув на короткий час, і простір наповнився звуками, вівчар дививсь, як я сплю, й під його поглядом я розплющив очі. Поряд із ним хекав пес, що теж дивився на мене, але не так пильно, як його господар, бо інколи він припиняв дивитися на мене й нестямно кусав власну плоть, мабуть, там, де з нього брали данину кліщі. Може, пес вважав мене за чорного барана, що заплутався в ожині, й чекав наказу господаря, щоб витягти мене звідти? Не думаю. Я не тхну бараном, але б дуже хотів тхнути бараном або цапом. То були перші образи, які постали переді мною, коли я прокинувсь, я бачив їх досить виразно, і розумію їх, якщо вони не дуже складні. Потім у моїх очах і в голові почав накрапати дрібненький дощик, немов з лійки. Ось що важливо. Отже, я знав одразу, що то вівчар і його собака стоять переді мною, адше, наді мною, бо вони не зійшли з дороги. Й мекання отари, стривоженої тим, що її вже не підганяють, я теж чув виразно. Саме тієї миті ще й значення вимовлених слів було мені найясніше, тож я й запитав зі спокійною впевненістю:

— Куди ви ведете їх, на пасовиська чи на бойню? — Я, мабуть, цілковито втратив чуття напряму, наче той напрям мав щось спільного з даним запитанням. Бо, навіть якщо пастух ішов у бік міста, що могло завадити йому обминути місто або вийти з міста іншою брамою, щоб дістатися свіжих пасовиськ, а якщо вони відходять від міста, це тим паче нічого не означає: адже бойні є не тільки в містах, їх не бракує всюди, в селах теж, кожен різник має свою бойню і право забивати худобу відповідно до своїх потреб. Але вівчар чи то не зрозумів, чи то не хотів відповісти, бо пішов, не мовивши жодного слова, тобто без жодного слова, зверненого до мене, бо він заговорив до свого собаки, що уважно слухав його, нашорошивши вуха. Я став навколішки, ні, я цього не міг, я підвівся й дививсь, як даленіє невеличкий караван. Я чув, як вівчар свистить, бачив, як він клопочеться коло отари, що без нього, напевне, скочила б у канал. І це все крізь куряву, що полискувала, а невдовзі й крізь дощик, що кожного дня повертає мене до себе і приховує від мене все інше, приховує і мене від мене. Бекання стишується, може, барани заспокоїлись, а може, відійшли трохи далі, або ж я вже не чув так виразно, як щойно, і це дивувало мене, бо я завжди чув досить добре, хіба що трохи гірше вдосвіта, а якщо інколи я кілька годин поспіль не чув нічогісінько, то з причин, про які не знав нічогісінько, або ж тому, що подеколи все навколишнє ставало справді мовчазним, тоді як для праведників усі звуки — віту не мовкнуть ніколи. Тож отак почався цей другий день, хиба що то був третій або четвертий, і такий початок був поганий, бо думка, куди йдуть барани, надовго приголомшила мене, а серед них траплялись і ягнята, і я часто запитував себе, чи вони таки дійшли до пасовиська з отавою, а чи впали з розтрощеним черепом, шерхнувши худими кінцівками, спершу навколішки, а потім на вовняний бочок від удару молота. Від цих малих збентежених створінь ще й користь якась є. Господи, який селянський край, тут усюди чотириногі. Й це ще не кінець, є коні та кози, якщо згадати тільки їх, відчуваю, як вони чигають на мене, щоб стати мені поперек дороги. Я цього не потребую. Але я не втратив з поля зору мети своїх безпосередніх зусиль, тобто прагнення якомога швидше дістатися до матері, і, стоячи в кюветі, покликав собі на допомогу слушні причини, які я мав, щоб їхати до неї, не загаявшись ні на мить. Якби я був здатний бездумно виконувати різноманітні завдання, дізнаючись про те, що робив, тільки виконавши роботу, навіть тоді серед тих завдань не було б поїздки до матері. Бачите, мої ноги ніколи не вели мене до матері без наказу згори, щоб я поїхав до неї. Як погідно, як добре надворі, для будь-кого іншого, крім мене, така подорож була б щастям. Але чого я маю вітати себе з сонцем, і я й не вітав. Егеєць, спраглий від спеки та світла, я вбивав його, і воно вбивало себе на світанку — в мені. Бліді тіні дощових днів куди більше відповідали моїм уподобанням, ні, я висловився неточно, й поготів не моїй вдачі, я не мав ні вподобань, ні вдачі, я втратив їх бозна-коли. Тобто я, мабуть, маю на увазі, що бліді тіні й т. ін. краще приховують мене, хоча я через це не видаюся набагато приємнішим. Наслідувач мимоволі — ось хто такий Молой, бачений з певної позиції. А взимку я обгортався під плащем смужками газетного паперу й розгортався тільки тоді, коли земля прокидалася вже по-справжньому — у квітні. Літературний додаток до «Таймс» був напрочуд придатним для цієї мети: цупкий, позбавлений пор папір, готовий до всіх випробувань. Навіть коли я пердів, він не розривався. Розумієте, гази виходили з мого анусу з усякої й без ніякої причини, тож я змушений іноді згадувати про них, попри огиду, яку навівають мені ті згадки. Якогось дня я став рахувати. Перднув триста п'ятнадцять разів за дев'ятнадцять годин, тобто пересічно трохи більше ніж шістнадцять разів за годину. Зрештою, це не так уже й багато. Пердів чотири рази кожні чверть години. Це ніщо. Пердів менше ніж раз що чотири хвилини. Неймовірно. Що ж, я тільки малесенький пердун, мабуть, не слід було говорити про це. Дивна річ, як математика допомагає нам пізнати себе. А втім, це все питання про клімат було мені нецікаве, я пристосовувався до всяких обставин. Додам тільки те, що вранці в цьому краю часто світило сонце, десь до десятої години або до половини одинадцятої, а потім небо вкривалося хмарами й падав аж до вечора дощ. Тоді знову показувалось і заходило сонце, мокра земля вилискувала мить, а потім, позбавлена світла, гасла. А я вже знов у сідлі, з серцем, затруєним дрібкою тривоги, — тривоги хворого на рак, змушеного консультуватися в дантиста. Бо я не знав, чи іду я куди слід. Дуже рідко траплялося, щоб не всі шляхи вели мене куди слід. Та коли я їхав до матері, тільки один шлях вів мене, куди слід, — той, що пролягав до неї, або один з тих шляхів, які пролягали до неї, бо не всі шляхи добігали до матері. Я не знав, чи я на одному з тих шляхів, що ведуть до неї, і це втомлювало мене, як і всяке повернення до життя. Тож уявіть собі, яке я відчув полегшення, побачивши, як за сто кроків попереду постають знайомі бастіони. Проминувши їх, я опинився в незнайомому кварталі, але ж я так добре знав місто, в якому народився й від якого мені ніколи не щастило відійти далі, ніж на п'ятнадцять чи двадцять миль, так-бо воно вабило мене, навіть не знаю чому. Тож я вже мало не запитував себе, чи я справді доїхав до потрібного міста, міста, де я вперше побачив морок ночі і де й досі живе десь моя мати, чи не потрапив я, повернувши не там, де слід, до іншого, такого незнайомого мені міста, що я й назви його не знав. Бо я знав тільки своє рідне місто, ніколи ногою не ступивши до жодного іншого. Але тієї пори, коли я ще вмів читати, я уважно читав розповіді щасливіших за мене подорожніх, де йшлося про інші міста, незгірші від мого, ба навіть гарніші, хоча якоюсь іншою красою. Й назву цього міста, єдиного, яке мені судилося пізнати, я шукав у своїй пам'яті, з наміром, тільки-но знайшовши її, зупинитися й запитати в перехожого, до решти розкрившись перед ним: «Добродію, перепрошую, це справді місто X?» X тут позначав назву мого міста. Мені здавалося, ніби назва, яку я пригадував, починалася на літеру Б або 77, але, незважаючи на цю підказку, або, можливо, внаслідок її хибности, решта літер і далі тікали від мене. Розумієте, я вже віддавна жив оддалік від слів, тож мені вистачало, скажімо, тільки бачити моє місто: адже це таки рідне місто, щоб, розумієте, не могти пригадати. Пояснити це мені дуже важко. Так само й усвідомлення моєї власної особи загорталося в анонімність, яку часто було важко прозирнути; сподіваюсь, ми ще пересвідчимось у цьому. Отак було і з іншими речами, які знущалися з мого глузду. Атож, навіть тієї пори, коли вже все розпливалося, і хвилі, й частинки, стан об'єкта полягав для мене в тому, щоб не мати назви, й навпаки. Я кажу це тепер, але, власне, що я знаю про це тепер, про ту пору, тепер, коли на мене градом падають заморожені, наповнені значенням слова і коли помирає і світ, названий боягузливо й незграбно. Я знав, що відомо мертвим словам та речам, і це становило чималеньку суму, що складалася з початку, середини й кінця, немов добре збудовані фрази й довга соната трупів. І коли я кажу те, або те, або щось інше, це насправді не має значення. Говорити — це винаходити. Як облудне, так і правдиве. Але нічого не винаходять, тільки думають, ніби винаходять чи уникають, а насправді тільки бурмочуть свій урок, уривки вивченого й забутого завдання, життя без сліз — такого, що аж оплакуєш його. А потім нехай йому біс. Дивімося. Не мігши пригадати назву міста, я вирішив зупинитися й почекати якогось перехожого, що видавався б і привітним, і освіченим, зняти капелюха і, усміхнувшись, запитати: «Перепрошую, добродію, даруйте мені, добродію, скажіть, будь ласка, як називається це місто?» Адже тільки-но пролунає те слово, я одразу знатиму, чи це таки те слово, якого я шукав у своїй пам'яті, чи якесь інше. Тоді я б уже знав. Але реалізувати цю постанову, до якої я додумався, їдучи на велосипеді, перешкодила безглузда невдача. Мої постанови і справді мали ту особливість, що, тільки-но я формулював їх, ставався якийсь прикрий випадок, несумісний з їхнім виконанням. Безперечно, саме тому я тепер менш рішучий, ніж тієї пори, про яку веду мову, а тієї пори був менш рішучий, ніж давніше. Але, по правді (по правді!), я ніколи не був надто рішучим, тобто ладним доходити якоїсь постанови, а був радше схильний опускати похилену голову в лайно, не знаючи, ні хто кого обсирає, ні з якого боку мені краще стати. Але й ця моя особливість не давала мені ніякого задоволення, і якщо я ніколи не зцілився від неї остаточно, то аж ніяк не через те, що не хотів. Факт, як можна було б висловитись, тут має такий характер: сподіватися можна тільки на те, що наприкінці ти будеш трохи менше таким, ніж був на початку, і так далі. Бо я не раніше виробив свій план у голові, як наїхав з розгону на собаку, про Це я дізнався згодом, і впав на землю, — незграбність, тим непрощенніша, що собака, якого вели на поводі, йшов не по дорозі, а хідником, розважливо дріботівши поряд із господинею. Застороги — немов постанови, до них треба підступати обережно. Та дама, мабуть, вважала, ніби в аспекті собачої безпеки вона нічого не лишила на волю випадку, тоді як насправді лише кинула виклик усій природі, так само як і я зі своїми божевільними претензіями з'ясувати щось. Але, замість плазувати тепер і бідкатись, змусивши поважати мої похилі літа й мої немочі, я погіршив свою ситуацію намаганням утекти. Мене швидко наздогнала нечисленна зграя поборників справедливости обох статей і всякого віку, бо я помітив і сиві бороди, й майже невинні личка, і мене вже збиралися посікти на капусту, як утрутилась дама. Власне, вона сказала, як розповідала мені згодом, і я повірив їй:

— Лишіть цього бідолашного старого у спокої! Він убив Теді, нічого не вдієш, Теді, якого я любила, мов дитину, але ці слова не такі страшні, як здається, бо я якраз вела його до ветеринара, щоб той поклав край його мукам. Адже Теді був старий, сліпий, глухий, розбитий ревматизмом і робив під себе щомиті, вдень і вночі, і в садку, і в будинку. Отож цей бідолашний старий дав мені змогу уникнути тяжкої процедури, вже не кажучи про витрати, що були б завеликі для мене, бо мої єдині засоби до існування — військова пенсія мого любого небіжчика-чоловіка, що загинув за батьківщину, яка запевняла, що вона його, й від якої, бувши живим, він ніколи не мав анінайменшої вигоди, бо чув самі образи і всяк намагався застувати йому світ. — Юрба вже розійшлася, небезпека минула, але даму годі було спинити. — Ви, може скажете, — наполягала вона, — що він учинив неправильно, почавши тікати, він мав вибачитися переді мною, пояснити. Гаразд. Таж погляньте, одразу видно, що йому бракує клепки, що він немов несамовитий із причин, про які ми не знаємо і які, можливо, стали б ганьбою для нас усіх, якби ми дізналися про них. Я навіть запитую себе, чи він знає, що скоїв.

Той рівний голос навівав таку нудьгу, що я вже збирався їхати далі, аж тут переді мною постав неодмінний поліціянт. Він важко поклав на кермо велосипеда грубу волохату червону руку, я сам її бачив, і, здається, провадив з дамою наступну розмову:

— Мадам, здається, цей чоловік збив вашого собаку?

— Справді збив, ну то й що?

Ні, я не можу переповісти той дурнуватий діалог. Скажу тільки те, що поліціянт зрештою, як і юрба, теж кудись повіявся, хоча це слово не досить точне, грізно бурмочучи, а за ним пішли й останні продавці витрішок, утративши надію, що ця подія обернеться лихом для мене. Але повернувся й проказав:

— Негайно приберіть свого собаку!

Вільний нарешті, щоб іти, я приготувався рушати. Але дама, пані Лой, як сказала вона одразу, або Лус, я вже не знаю, з ім'ям щось на кшталт Софі, затримала мене, вхопивши за поли, кажучи, якщо припустити, що останнього разу це була та сама фраза, що й першого, мовляв, добродію, мені потрібна ваша допомога. Побачивши, безперечно, з виразу мого обличчя, яке одразу виказує мене, що я зрозумів, вона, певне, мовила собі: «Якщо він зрозумів це, то може розуміти й усе інше». І вона не помилилася, бо трохи згодом виявилося, що в мене є думки й погляди, які могли походити тільки від неї, тобто, що вбивши її собаку, я зобов'язаний допомогти їй і перенести собаку до неї додому й поховати, що вона не хоче звертатися зі скаргою на мій учинок, хоча не завжди робиш те, чого не хочеш, і що я їй, незважаючи на мій огидний вигляд, симпатичний, і для неї було б насолодою допомогти мені, і вже не знаю, що там іще. Ой, слухайте, здавалося, ніби і я потребую її допомоги. Я був потрібний їй, щоб допомогти позбутися собаки, а вона була потрібна мені вже не знаю, з яких причин. Напевне, вона сказала їх мені, бо то була злісна вигадка, мовляв, я не міг пристойно промовчати про них, як промовчав про решту, і я не посоромився заявити їй, що не маю потреби ні в ній, ні в будь-кому іншому, а це, мабуть, було невеликим перебільшенням, бо я, напевне, відчував потребу в матері, інакше чого б я так затято добирався до неї? Якраз це одна з причин, чому я якомога уникаю розмов. Адже я завжди кажу або багато, або надто мало, і це завдає мені мук, бо я ж так люблю правду. І я не полишу цієї теми, до якої, безперечно, ніколи б не мав нагоди звернутися, такі-бо нагромадилися хмари, не висловивши цікавої зауваги, що ось, як мені часто траплялося, навіть за часів, про які я розповідаю, я сказав забагато, гадаючи, ніби сказав надто мало, і сказав надто мало, гадаючи, ніби сказав забагато. Тобто, коли поміркувати, і то ретельно, мої словесні надмірності виявлялися словесною злиденністю, і навпаки. Цікаві перевертні, хіба не так, залежні тільки від плину часу. Іншими словами, хоч би що я казав, цього ніколи не було ані досить, ані досить мало. Я не мовчав, ось воно що, хоч би що я казав, я не мовчав. Це божественний аналіз, і якщо ви впізнаєте себе в ньому, він допоможе вам пізнати себе, а отже, й подібних до вас. Бо, кажучи, що я не мав потреби ні в кому, я сказав не багато, а тільки вкрай малу частину того, що мав би сказати, чого не вмів би сказати, про що мав би промовчати. Потреба в матері! Атож, я гинув у, власне, несказанній відсутності потреб. Отож вона, мабуть, назвала мені, тепер я знову говорю про Софі, причини, з огляду на які я мав потребу в ній, бо з цього приводу я дозволив собі суперечити їй. Доклавши тяжких зусиль, я б, напевне, пригадав ті причини, але тяжкі зусилля, дякую, не я їх завдаватиму собі. З мене було вже досить того бульвару, мабуть, то був бульвар, праведників, які ходять по ньому, поліцаїв, що чигають на здобич, усіх ніг і рук, що, пригнічені зіткненнями, топчуть та носять, вуст, які наважуються кричати, тільки мавши підстави, неба, що почало сочитися, з мене досить бути надворі, бути оточеним і баченим. Якийсь добродій ціпком поворушив собаку. Собака був абсолютно жовтої масті, мабуть, дворняга, я кепсько розрізняю дворняг і породистих псів. Він, певне, менше страждав від смерти, ніж я від падіння. Крім того, був мертвий. Ми поклали його поперек сідла й рушили, навіть не знаю як, певне, допомагаючи одне одному підтримувати труп, вести велосипед, іти крізь юрбу, що глузувала з нас. До будинку Софі, — ні, я вже не можу називати її так, я спробую називати її Лус, просто Лус, — до будинку Лус було недалеко. Але й не близько, я дістав своє, поки дійшов. Тобто насправді не дістав. Люди вважають, ніби дістали своє, а насправді таке трапляється дуже рідко. Якраз тому, що я знав, що вже дійшов, я й дістав своє, а пройшовши ще одну милю, дістав би своє на годину пізніше. Ось воно як. Чи треба мені описувати той будинок? Не думаю. Я там нічого не робитиму, це все, що я знав тієї миті. Хіба що згодом, як я мало-помалу приживатимусь у ньому. А Лус? Тут важко ухилитися. Передусім поховаймо якнайшвидше собаку. Яму викопала вона, під деревом, Не знаю чому, але свою собаку завжди ховають під деревом. Тобто я мав свою думку про це. Саме вона викопала яму, бо я, хоч і чоловік, не зміг би через хвору ногу. Тобто міг би викопати її лопаткою для пересадки рослин, але заступом — ні. Бо, коли копаєш, одна нога підтримує вагу тіла, тоді як друга, згинаючись і розгинаючись, стромляє лопату в землю. Адже моя хвора нога, вже не знаю яка, в даному разі це несуттєво, була неспроможна ані копати, бо ж не згиналася, ані правити мені за опору, бо підігнулася б. Я мав, так би мовити, лише одну ногу, я був морально одноногий, і став би набагато щасливіший і легший, якби її ампутували на рівні паху. Заразом вони б видалили й кілька яєчок, хоч я нічого не казав би їм про них. Адже мої яєчка, бовтаються десь посередині стегон на кінці тонкого шнурка, бо вже немає нічого, що могло б їх підняти звідти, і за доказ тут править те, що я вже не мав бажання піднімати їх, відчуваючи радше бажання, щоб вони, оті свідки звинувачення й захисту мого тривалого обвинувального процесу, зникли. Бо вони звинувачували мене в тому, що я дурив їх, і водночас вітали мене з цим, із глибин своєї порожньої торби, праве нижче за ліве, або навпаки, вже не знаю, немов циркові брати. І, річ серйозніша, вони заважали мені ходити й сідати, неначе мені було не досить моєї хворої ноги, а коли я їхав на велосипеді, вони чіплялися геть за все. Тож я був зацікавлений, щоб вони зникли, і я б сам заопікувався цим, узявши ножа чи секатора, якби не страх, що змушував мене здригатися від фізичного болю й інфікованих ран. Атож, усе своє життя я трусився від страху перед інфікованими ранами, я, що ні разу не знав інфекцій, такий я був кислий. Моє життя, моє життя, я говорю про нього то як про скінченну річ, то як про жарт, який затягнувся, і тут я не має слушности, бо він скінчився й водночас триває, але якою часовою формою дієслова можна висловити цю думку? Годинникар перед смертю накручує дзиґарі й закопує, і їхні викривлені коліщатка коли-небудь озвуться до Бога, віршами. Я, власне, мав би ніжно прив'язатися до своїх яєць, хухати на них і берегти їх, як інші люди хухають на свої рубці чи бережуть альбом бабусиних фотографій. Хай там як, не вони заважали мені копати, а моя нога. Лус сама викопала яму, поки я тримав собаку на руках. Він уже став важкий і холодний, але ще не смердів. Від нього, якщо ваша ласка, огидно тхнуло, але огидно, як від старого собаки, а не як від дохлого собаки. Він теж рив ями, можливо, саме в цьому місці. Його поховають як є, без ніякого ящика чи обгортки, немов ченця-картезіанця, але з поводом і нашийником. Лус поклала його і в яму, бо я через хворобу не міг ані нахилитися, ані стати навколішки, і якби коли-небудь мені трапилось, забувши про свого героя, нагнутися чи стати навколішки, абсолютно не вірте цьому, то буду не я, а хтось інший. Вкинути його до ями — оце й усе, що я міг би зробити, і вчинив би так залюбки. Проте не вчинив. Скільки є того, що ти вчинив би залюбки, ой, без ентузіазму, але з великою охотою, і, хоча немає ніякої очевидної причини відмовлятися від таких дій, тебе однаково щось стримує! Може, ми не вільні? Треба вивчити це питання. Але ж у чому тоді полягав мій внесок до цього похорону? Адже Лус викопала яму, поклала туди собаку, засипала яму. Я, зрештою, тільки стояв поряд. Мій внесок полягав у моїй присутності. Неначе то був мій власний похорон. І таки був. Коло ями росла модрина. Це єдине дерево, яке я можу з певністю визначити. Дивно, що Лус обрала, щоб закопати під ним свого собаку, єдине дерево, яке я міг визначити з певністю. Зеленаві голочки були мов шовкові й пересіяні, здавалося мені, невеличкими червоними цятками. Пес мав кліщів за вухами, я враз помічаю такі речі, їх поховали разом з ним. Закопавши, Лус дала мені лопату й замислилася. Я гадав, що вона плаче, була слушна мить, а вона навпаки, сміялася. Мабуть, то була її манера плакати. А може, я помилився і вона справді плакала, але звуки чулись такі^ ніби сміялася. Сльози і сміх — я нітрохи не тямлюся на них. Вона вже не побачить його, свого Теді, якого любила, мов дитину. Я запитав себе, чому, безперечно засвідчивши добре прихований намір поховати собаку в себе, вона не запросила ветеринара, щоб той умертвив собаку просто тут. Чи справді вона йшла до ветеринара, коли її шлях перетнувся з моїм? Чи вона розповіла про це з єдиною метою пом'якшити мою провину? Візити ветеринара додому коштують, звичайно, дорожче. Жінка завела мене до вітальні й дала випити та поїсти, мабуть, щось смачне. Напився я б залюбки. Якщо вона живе нужденно, на таке годі сподіватись. А нужденність я відчув одразу. Побачивши, що мені важко сидіти, вона присунула стілець для моєї ноги, що не згиналася. Подаючи страви, вона розмовляла зі мною, але з тих балачок я не зрозумів і сотої частини. Власноруч зняла з мене капелюха й вийшла з ним, мабуть, повісити десь на вішаку, і, здається, здивувалася, коли шнурок зупинив її порив. Лус мала дуже гарненького папугу, з усіма найчарівнішими барвами. Папугу я розумів краще, ніж його господиню. Я не стверджую, ніби розумів його краще, ніж вона, а тільки кажу, що розумів його краще, ніж її. Папуга озивався вряди-годи: «Putain de conasse de merde de Maison!» — тобто «сука, лайно, засранець, падло!» Мабуть, до Лус він належав якійсь француженці. Тварини часто змінюють господарів. Чогось іншого він, власне, й не казав. Стривайте, папуга казав ще «Fuck!» Це слово його навчила говорити не француженка. «Fuck!» Можливо, він сам його вигадав, я б нітрохи не здивувався. Лус намагалася навчити його казати «Pretty Polly!», «гарненький Полі!» Думаю, вже запізно. Він слухав її, схиливши голову набік, міркував, а потім виголошував: «Putain de conasse de merde de chiaison!» Видно було, що папуга напружується. Коли-небудь вона і його поховає. Мабуть, у клітці. Й мене, якби я лишився, вона б теж поховала. Якби я мав її адресу, я б написав їй, щоб вона поховала мене. Я заснув. Прокинувся в ліжку, роздягнений. Безсоромність зайшла так далеко, що мене покупали, якщо судити з запаху, яким тхнуло від мене, — вже не тхнуло. Я підійшов до дверей. Замкнені. До вікна. Заґратоване. Ніч тільки-но починалася. Що можна спробувати, коли вже спробував і двері, й вікно? Може, комин? Я став шукати свій одяг. Знайшов комутатор і покрутив його. Марно. Що за оказія! А втім, мені було досить байдуже. Я знайшов свої милиці, коло фотеля. Може, вам видасться дивним, що я міг виконати названі рухи без їхньої підтримки. Мені — видавалося. Прокинувшись, не одразу пригадуєш, хто ти. На одному стільці я побачив біленький нічний горщик із рулоном туалетного паперу всередині. Випадково нічого не лишають. Я розповідаю про ці миті з певною дріб'язковістю, це дає мені полегшу з огляду на те, що, як я відчуваю, чекає мене попереду. Я підсунув фотель до стільця, сів у фотель і поклав свою заціпенілу ногу на стілець. У кімнаті було аж тісно від стільців і фотелів, у сутінках вони кишіли навколо мене. Стояло ще й чимало столиків на одній ніжці, табуретів, скринь, шафок і т. ін. Дивне враження захаращености зникло, коли розвиднілося, тоді ж засвітилася й люстра, бо я лишив вимикач увімкненим. Я вже не мав волосся на обличчі, я дізнався про це, стривожено провівши по ньому рукою. Мене поголили, відтяли рештки моєї бороди. Як мій сон міг опиратися такому безцеремонному поводженню? Адже звичайно я сплю дуже чутливо. На це запитання я дібрав кілька відповідей. Проте не знав, котра з них правильна. Можливо, вони всі незадовільні. Власне, борода в мене росла тільки на підборідді і трохи нижче. Там, де в інших людей буяло гарне волосся, в мене нічого не росло. Та хоч яка була моя борода, її приборкали. Може, навіть пофарбували, бо ніщо не свідчило на користь протилежної думки. Я думав, що сиджу у фотелі голий, але зрештою зрозумів, що на мені напрочуд легенька нічна сорочка. Якби прийшли й повідомили, що вранці мене віддадуть у жертву, мені те все видавалося б природним. Але ці думки можуть бути й дурницею. Здається, мене ще й напахчили, мабуть, лавандою. Я кепсько знаюся на парфумах. Я казав собі: «Якби тебе бачила твоя бідолашна мати!» Я таки полюбляю усталені форми. Мати видавалась мені далекою, дуже далекою від мене, а проте, якщо мої розрахунки точні, я був До неї ближче, ніж минулої ночі. Та чи точні вони? Якщо я таки в рідному місті, я просунувся вперед. Але чи справді я там? А якщо навпаки, я в іншому місті, де матері, звичайно, немає, тоді я втратив перевагу. Мабуть, я заснув, бо ось уже величезний місяць загородив вікно. Дві штаби поділяли місяць на три частини, і якщо середня була незмінна, права мало-помалу набувала те, що втрачала ліва. Адже місяць посувався зліва вправо, або ж кімната посувалася справа наліво, або ж і місяць, і кімната посувалися одночасно, або ж вони обоє посувалися зліва направо, тільки кімната не так швидко, як місяць, або справа наліво, тільки місяць не так швидко, як кімната. Але чи можна за таких обставин говорити про правий і лівий боки? Те, що відбуваються вкрай складні рухи, видавалося певним, а втім, яка начебто проста річ — те велике жовте світило, яке повільно пропливало за штабами і яке мало-помалу з'їдала темна стіна, аж поки затьмарила його. Потім його спокійна хода відбивалася на стінах у формі посмугованого зверху вниз сяєва, що кілька хвилин змушувало тремтіти листочки, якщо то були листочки, а відтак зникло, лишивши мене в пітьмі. Як важко говорити про місяць стримано! Той місяць такий дурний! Мабуть, завжди показує нам свій зад. Бачите, колись я цікавився астрономією. Я цього й не заперечую. Потім якийсь час вивчав геологію. Згодом протягом короткого періоду набридав собі антропологією та іншими дисциплінами, скажімо, психіатрією, пов'язаними з нею, які то пов'язуються з нею, то знову відв'язуються залежно від останніх відкриттів. От в антропології я любив силу властивого її заперечення, її затяте прагнення визначати людину, за прикладом Бога, на основі того, що вона не існує. Але про цю дисципліну я завжди мав тільки дуже туманні уявлення, погано знаючи людей і не тямлячи до ладу, що це означає — бути. О, я спробував усе. Кінець кінцем тільки магії дісталася честь утвердитися в моїх руїнах, і навіть сьогодні, прогулюючись, я знаходжу в собі її залишки. А найчастіше це місце без плану й без меж, де мені незбагненне геть усе, аж до матеріалів уже не кажучи про їхнє розміщення. А річ у руїнах — я не знаю, що це, не знаю, чим вона була, а отже, й не знаю, чи не йдеться часом не так про руїни, як про несхитну плутанину вічних сутностей, якщо це слушний вислів. Хай там як, це місце без таємниць, і магія покинула його, побачивши, що там немає таємниць. І якщо я ходив туди не залюбки, то, мабуть, трохи з більшою охотою, ніж куди-інде, здивований і спокійний, хотілося сказати, наче уві сні, але ні, зовсім не так. Але це місце належить не до тих, куди ходять, а до тих, де опиняються без ніякої втіхи, але, можливо, з меншим невдоволенням, ніж у місцях, звідки можна піти, тільки завдавши собі мук, місцях загадкових, сповнених відомих таємниць. Я слухаю і чую, як диктує мені світ, застиглий у стані втрати рівноваги, в тьмяному і спокійному світлі, достатньому, щоб бачити, розумієте, й теж застиглому. Я чую бурмотіння, що все згинається і гнеться, немов під ношею, але ж тут немає нош, а землю навряд чи можна понести, і світло теж, прямуючи до мети, що, здається, ніколи не мала існувати. Бо якою може бути мета в цієї самотности, що ніколи не мала ані справжньої ясности, ані вертикалі, ні просто опори й де стояли тільки нахилені речі, ковзаючись у безкінечному обвалі під небом без пам'яті про ранок і надії на вечір. Ті речі, які речі, звідки вони взялися, з чого зроблені? Тут, здається, нічого не ворушиться, й ніколи не ворушилося, й ніколи не заворушиться, хіба що я, й поготів не ворушачись, коли я тут, а тільки дивлюсь і даю дивитися на себе. Атож, Це світ скінченний, попри зовнішнє враження, це його кінець породив його, це закінчуючись, він починається, — чи досить зрозумілі ці слова? І я теж скінченний, коли я тут, мої очі заплющуються, страждання припиняються, і я закінчуюсь, зігнутий так, як не згинаються живі. І ще чутиму той далекий шепіт, давно вже мовчазний, і нарешті я чую, що дізнаюсь і про інші речі, пов'язані з цією темою. А тим часом я його більше не слухатиму, бо не люблю його, той далекий шепіт, ба навіть боюся його. Це звук, не схожий на інші звуки, які слухають, якщо хочуть, і які часто можна вже не чути, пішовши кудись далі або заткнувши собі вуха, бо цей звук починає лунати у вашій голові, не відомо як і чому. Тож його чуєш головою, вуха тут ні до чого, й не можеш його припинити, він замовкає сам, коли хоче. Тому те, слухаю я його чи ні, не має ніякого значення, я чутиму його завжди, навіть грім не заглушить його для мене, аж поки він припиниться сам. Проте ніщо не змушує мене говорити про нього, відколи він уже не обходить мене. А він таки не обходить мене — поки що. Ні, тепер мене обходить тільки те, щоб покласти край пригоді з місяцем, що лишилася незавершена, але я знаю її. І якщо я покладу їй край не так добре, як тоді, якби мав усі свої клепки, я таки закінчу ЇЇ, і то якомога краще, принаймні я вірю в це. Тож місяць, коли я віддався міркуванням, раптом приголомшив мене, здивував, якщо хочете. Атож, я міркував про нього по-своєму, з байдужістю, я якимсь чином бачив його знову у своїй голові, аж раптом мене опанував великий переляк. Подумавши, що таки варто клопоту встромити туди свій ніс, я встромив його й не забарився зробити, серед інших, наступне відкриття, й тільки воно збереглося в моїй пам'яті: цей місяць, що проплив, гордий, уповні перед моїм вікном, учора або позавчора, таки позавчора, я бачив геть молоденьким і малим, перекинутим на спину, мов стружка. І сказав собі: «Дивись, він чекав молодого місяця, щоб кинутися на незнані шляхи, які ведуть на південь». А потім трохи згодом: «Якщо завтра побачу матір». Адже, як кажуть, усе залежить від Святого Духа. І якщо я не згадав про цю обставину вчасно, то тільки тому, що не можна всього згадати вчасно, треба вибирати, і то між речами, про які не варто згадувати, і речами, які ще менше варті згадки. Бо, коли хочеш згадувати все, кінця не буде ніколи, а все якраз і полягає в цьому — закінчити, покласти край. О, я знаю, навіть згадуючи лише про деякі наявні тепер обставини, кінця не буде ніколи, я знаю, знаю про це. Просто лайно міняють. А якщо кожне лайно схоже на всяке інше лайно, що неправда, це нічого не означає, адже добре — мати змогу поміняти лайно, пройти вряди-годи в якомусь лайні трохи далі, попурхати, а чого ж, немов метелик-одноденка. А якщо помиляєшся, а ти таки помиляєшся, тобто розповідаєш про обставини, про які було б краще промовчати, й мовчиш про інші, маючи, якщо ваша ласка, цілком слушні підстави, але, як тут висловитись, без причини, цілком слушні підстави, але без причини, як отой молодий місяць, і то часто з чистим сумлінням, бездоганною вірою. Отже, між ніччю на горі — ніччю моїх двох приблуд і ухваленої постанови піти провідати матір — і теперішньою миттю збігло більше часу, ніж я гадав, тобто цілі два тижні або майже. В такому разі що сталося з тими двома тижнями або майже, де вони проминули? І як слід розуміти можливість — хоч би що відбувалося протягом тих двох тижнів — докладно й послідовно розповісти про всі події, ретельний облік яких я вів? Чи не краще було б припустити, ніби місяць, бачений позавчора, аж ніяк не бувши молодим, як я гадав, був напередодні своєї повноти, або що місяць, бачений з будинку Лус, аж ніяк не бувши повним, як він видавався мені, був насправді лише на початку першої чверті; а може, зрештою, йшлося про два місяці, однаково далекі й від молодого, і від повного, й такі схожі між собою своїми вигинами, що неозброєне око насилу розрізняло їх, а все, що суперечить цим гіпотезам, є тільки туманом ілюзії? Хай там як, саме ці міркування допомогли мені заспокоїтися й відновити, попри витівки природи, оту атараксію, яка варта того, чого варта. Й водночас мені спало на гадку, яку знову повивав сон, що мої ночі були без місяця, що місяць ніколи не бачив моїх ночей, тож той місяць, що, як я бачив, повз упоперек вікна, відсилав мене до інших ночей і до інших місяців, що їх я ніколи не бачив, я забув, хто я (було б що), й говорив про себе так, як говорив би про когось іншого, немов мені абсолютно треба говорити про когось іншого. Атож, це трапилося зі мною і трапиться знову: я забуваю, хто я, і вважаю, наче міняюся не я, а хтось чужий. Саме тоді я побачив небо, відмінне від справжнього, та й земля прибралася несправжніми барвами. Це здавалося відпочинком, але й нітрохи не було ним, я ковзав, задоволений, у світлі інших людей, світлі, що колись, певне, було моїм, тут я не заперечую, а потім з'явився страх повернутись, я не скажу куди, я не можу, мабуть, до відсутности, треба повернутися туди, це все, що я знаю, недобре лишатися тут, недобре покидати це місце. Другого дня я вимагав свій одяг. Слуга пішов розпитати про нього. Повернувся з новиною, що одяг спалили. Я й далі вивчав кімнату. На око то був досконалий куб. Крізь високе вікно видніло гілля. Воно легенько похитувалось, але не завжди, інколи його струшували раптові пориви вітру. Я помітив, що світиться люстра. Мій одяг, казав я, мої милиці. Я й забув, що милиці були тут, коло фотеля. Слуга знову вийшов, не зачинивши двері. Крізь двері я бачив велике вікно, набагато більше за двері, бо ніде не виднів жоден край, і тьмяне. Слуга повернувся і сказав, що одяг занесли до хімчистки, щоб він не був такий засмальцьований. Подав мені милиці, й це мало б видатися мені дивним, але навпаки, здалося цілком природним. Я взяв одну милицю й заходився лупити нею по меблях, але не дуже сильно, якраз досить, щоб перекинути їх, не поламавши. Меблів тепер, здається, було менше, ніж уночі. Правду кажучи, я не так лупив по них, як штовхав їх, немов тикаючи шпагою, і про ці рухи годі було б сказати, що я штовхав, але все-таки я радше штовхав, ніж лупив. Але, пригадавши, хто я, враз відкинув милицю й нерухомо сів серед кімнати, вирішивши вже нічого не запитувати й не вдавати, ніби я лютую. Бо, якщо я хотів отримати свій одяг, а я думаю, що хотів, це ще не причина вдавати гнів, коли мені відмовляють у ньому. Знову сам, я заходився далі вивчати кімнату й побачив інші речі, аж тут повернувся слуга і сказав, що по мій одяг уже пішли й невдовзі я вже матиму його. Потім він узявся піднімати перекинуті меблі і ставити їх на місце, струшуючи з них порох віничком з пір'їн, який раптом опинився в його руці. Невдовзі і я став допомагати йому, прагнучи показати, що ні на кого не гнівався. І якщо, через ногу, яка не згиналася, я мало чим міг допомогти йому, я все-таки робив те, що міг, тобто сідав у стільці та фотелі, тільки-но він піднімав їх і з маніакальною ретельністю ставив на призначене їм місце, здіймаючи руки в повітря, щоб краще судити про наслідки своєї роботи, а потім уже брався за них, роблячи якісь непомітні зміни. Підібравши поли своєї нічної сорочки, я лупцював їх. Але й до цієї міміки я не міг удаватися довго й раптом застигав серед кімнати. Побачивши, що слуга вже ладен піти, я ступив до нього й проказав: «Мій велосипед». Цю фразу я повторював доти, аж доки він, здається, зрозумів мене. Той слуга, невеличкий і без віку, належав навіть не знаю до якої раси, безперечно, не до білої. Мабуть, був азіат, якийсь невизначений азіат, певне, з Леванту. Мав на собі білі штани, білу сорочку й жовтий жилет, можна сказати, з замші, з золоченими ґудзиками і сандалі. Я дуже рідко так докладно придивляюсь до того, що вдягають на себе люди, і щасливий, що можу вам дати змогу скористатися моїми спостереженнями. Це можна пояснити, мабуть, тим, що весь той ранок я переймався тільки одягом — своїм. Власне, я, певне, казав собі: «Поглянь на нього, такого спокійного у своєму одязі, тоді як я бовтаюсь у чужій нічній сорочці, та ще й, мабуть, жіночій, бо рожевій, прозорій і оздобленій стрічками, зборками та мереживом». Натомість кімнату я бачив погано, щоразу, коли я брався розглядати її, вона видавалася мені зміненою, а це означає бачити погано на даному етапі розвитку нашого пізнання. Навіть гілля, здавалося, не стояло на місці, мов наділене власною орбітальною швидкістю, а двері вже не були посередині великого тьмяного вікна, а трохи посунулися праворуч або ліворуч, уже не знаю, тож в одвірку я бачив тепер шматок білої стіни, на якій я, виконуючи певні рухи, міг створити бліді тіні. Але це все мало природні пояснення, я таки погоджуюсь із цим твердженням, бо ресурси природи, здається, безмежні. Це я був не досить природним, щоб невимушено спромогтися стати одним з елементів цього порядку речей та оцінити його витонченість. Але я звик бачити, що сонце сходить на півдні й уже не знати ані куди я йду, бо геть усе відбувалося зі страшенною непослідовністю й довільністю, ані що покидаю і що супроводить мене. Погодьтеся, за таких обставин піти до матері не так уже й легко, важче, ніж піти, всупереч власній волі, до Лус, або на пошту, або в інші місця, які, я відчував, чекають на мене. Слуга приніс мені одяг, у папері, розгорнув його переді мною, і я побачив, що немає мого капелюха, це спонукало мене заговорити: «Мій капелюх». Зрозумівши, чого я хочу, він пішов і повернувся невдовзі з моїм капелюхом. Тоді мені вже нічого не бракувало, хіба що шнурка, щоб прив'язати капелюх до петельки, але я впав би у відчай, намагаючись пояснити йому цю обставину, й тому не сказав ані слова. Старий шнурок завжди можна знайти де-небудь, шнурок не вічний, як, власне, й решта одягу. Ну, а щодо велосипеда, я твердо сподівався, що він чекає мене десь унизу, можливо, навіть перед під'їздом, готовий далеко завезти мене від цих страхітливих місць. Я не бачив, яка мені користь нагадувати ще й про нього, накидати собі та слузі нове випробування, якщо є спосіб уникнути його. Ці міркування пронеслися в моїй голові досить швидко. В присутності слуги я перевірив свої кишені, загалом їх було чотири, й відзначив, що там дещо зникло. Зокрема не стало смоктального камінчика. Але камінчики для смоктання можна дуже легко знайти на наших пляжах, за умови, що знаєш, де їх шукати, і я вважав за краще нічого не казати про це, тим паче, що після години балачок він міг би піти в сад шукати мені камінчик, цілком непридатний для смоктання. Цю постанову я теж ухвалив, так би мовити, миттю. Щодо інших речей, які зникли, то навіщо й говорити про них: адже я не знав достеменно, що пропало. Може, їх забрали ще в комісаріаті, без мого відома, або ж я загубив їх, коли впав, а може, якоїсь іншої миті, можливо, я просто викинув їх, бо інколи, як я відчував досаду, на мене щось находило, і я розкидав усе, що мав із собою. Тож навіщо й говорити про них. А втім, я вирішив відкрито заявити, буцімто в мене пропав ніж, чудовий ніж, і я сказав про це з такою переконаністю, що отримав чудового ножа для нарізання овочів, так би мовити, неіржавного, але не багато збігло й часу, як він поіржавів; крім того, ніж розкривався й закривався, подібно до решти ножів на овочі, які я бачив, і мав стопорний виріз, що одразу виявився нездатним стопорити хай там що, звідки й незліченні порізи на моїх пальцях, затиснутих між руків'ям зі справжнього, так би мовити, ірландського рогу і лезом, рудим від іржі й таким тупим, що насправді йшлося не так про рани, як про контузії. І якщо я так довго розповідаю про цей ніж, то тільки тому, що, гадаю, я завжди мав його серед своїх надбань, і, розповівши про нього тут, я вже не згадуватиму його, коли настане мить, якщо таки настане коли-небудь, скласти інвентар моїх речей, тож, відчуваю, я матиму полегшу саме тієї миті, коли потребуватиму її. Адже зрозуміло: про те, що я втратив, я, річ природна, балакаю менше, ніж про те, чого не міг утратити. А якщо я, здається, не завжди дотримуюся цього принципу, то тільки тому, що інколи він тікає від мене і зникає, так само, як і тоді, якби я ніколи не відмовлявся від нього. Слова суперечать самі собі, але яке це має значення? Бо я вже не знаю досить добре, що я роблю й навіщо, ці речі я розумію дедалі менше й не приховую цього від себе, бо чого б я мав приховувати, і то з огляду на кого, на вас, від кого нічого не приховують? А втім, спонукати себе до чогось, уже й не знаю, неможливо висловити, тепер, коли збігло так багато часу, розумієте, я не зупинюся перед з'ясуванням, на основі якого принципу. Тим паче, що, хоч би що я робив, тобто хоч би що я казав, це завжди буде в певному розумінні те саме, атож, у певному розумінні. І якщо я говорю про принципи, тоді як їх тут немає, що є, я нічого не можу вдіяти. Мабуть, вони є де-небудь. А якщо в певному розумінні я завжди роблю те саме, це не те саме, що й дотримуватися того самого принципу, тут я теж нічого не можу вдіяти. А втім, як дізнатися, ти дотримуєшся принципу чи ні? І як можна прагнути дізнатися про це? Ні, це все не варте того, щоб зупинятися на ньому, а проте на ньому зупиняються, не усвідомлюючи вартости. А на речах, які чогось варті, не зупиняєшся, їх лишаєш із тієї самої причини, або з розважливости, знаючи, що ці історії про вартості не для вас, бо ви вже не знаєте до ладу, що ви робите і навіщо, ви й далі не повинні нічого знати, під страхом… я себе запитую чого, атож, запитую про це. Бо ще гіршим, ніж те, що я роблю, не знаючи що й навіщо, була річ, про яку я ніколи не мав би анінайменшого уявлення, і це мене не дивує, бо я ніколи й не намагався уявити. Адже, наскільки я знаю себе, я б міг би уявити собі ще гірше, ніж те, що я мав, якби докладав ревних зусиль, щоб таки мати його. І те, що я маю, те, ким я є, — цього мені досить, цього мені завжди досить, а щодо моєї невеличкої любови до майбутнього, то й тут я спокійний, я ще анітрохи не знудився. Отож я вдягнувся, наперед будучи впевненим, що в стані мого одягу нічого не змінилося, тобто вдягнув свої штани, плащ, капелюх і черевики. Мої черевики. Вони піднімалися мені аж туди, де мали б бути литки, якби я мав литки, й наполовину застібалися, або застібалися б, якби мали застібки, й наполовину зашнуровувались, і гадаю, якимсь чином вони завжди були зі мною. Потім узяв милиці й вийшов з кімнати. Весь день змарнував на ті дурниці, і ось уже знову сутінки. Я придивився, спускаючись сходами, до вікна, яке бачив крізь двері. Воно освітлювало сходи — яскравим, бурим світлом. Лус була в садку, опоряджала могилу свого собаки. Вона засіяла її травою, неначе трава сама б там не виросла. Вона скористалася миттю, коли сонце вже не дуже припікало. Побачивши мене, зі щирою приязню підійшла до мене й дала мені пити і їсти. Я їв стоячи й очима шукав велосипед. Вона говорила. Швидко наситившись, я вже по-справжньому став шукати велосипед. Лус ходила за мною слідом. Зрештою я знайшов його, свій велосипед, зіпертий на такий податливий кущ, що він наполовину заховався в ньому. Відкинув милиці й узяв його в руки, за сідло й за кермо, з наміром крутнути колеса вперед, назад, перше ніж сісти на нього верхи й назавжди вибратися з цих проклятих місць. Але я даремно штовхав і тягнув, колеса не крутилися. Можна було б подумати, ніби хтось щосили натиснув на гальма, але насправді ні, мій велосипед не мав гальм. Відчувши, як мене раптом долає велика втома, попри пору дня, коли я виявляв найбільшу активність, я віджбурнув велосипед у кущ і ліг на землю, на газон, не дбаючи про росу, бо я ніколи не боявся роси. Саме тоді Лус, скориставшись моєю неміччю, сіла коло мене навпочіпки і стала висувати свої пропозиції, до яких, мушу признатися, я досить неуважно наставляв вуха, не мавши ніякої іншої роботи, ба навіть не мігши робити чогось іншого, вона, безперечно, домішала мені в масло якусь речовину, що мала ослабити мене, ослабити Молоя, тож я, так би мовити, став не чим іншим, як грудкою воску, що топилася. А з пропозицій, що їх вона повільно висловлювала, повторюючи кілька разів кожен пункт, я зрештою виснував наступне, і це, безперечно, й було найголовнішим. Я не міг перешкодити їй пройнятися симпатією до мене, вона й поготів. Я лишуся в неї, де житиму, мов удома. Я матиму що пити та їсти, а ще й курити, якщо я курю, безкоштовно, й моє життя минатиме без клопоту. Певним чином я заміню їй собаку, якого я вбив і який був для неї мов дитина. Я допомагатиму їй у садку, в будинку — коли захочу, якщо хотітиму. Я не ходитиму на вулицю, бо, опинившись там, уже не знатиму, як повернутись. Я оберу ритм життя, який підходитиме мені найкраще, встаючи, лягаючи і споживаючи їжу коли мені заманеться. Якщо я не хочу бути охайним, мати пристойний одяг, умиватися й т. ін., ніщо мене не зобов'язує до цього. її це засмутить, але що означає її смуток для неї поряд із моїм смутком для мене? Все, чого вона просила, — лише відчувати мене коло себе, з нею, інколи мати змогу споглядати це дивовижне тіло, його пози та його рухи. Вряди-годи я уривав її, запитуючи, в якому я місті. Але, чи то не розуміючи мене, чи то прагнучи, щоб я не довідався, не відповідала на це запитання, а далі вела свою розповідь, з безмежною терплячістю повторювала вже сказане, а потім повільно, лагідно йшла вперед і розповідала про переваги, які я матиму, надумавши лишитися в неї, і які матиме вона, вона, давши мені притулок. Умовляла мене доти, доки вже нічого не існувало, крім монотонного голосу серед дедалі густішої ночі, запаху вогкої землі і якоїсь духмяної квітки, назву якої тієї миті я визначити не міг, проте згодом визначив як лаванду. В тому садку грядки з лавандою були всюди, Лус любила лаванду, вона, мабуть, сама сказала мені про це, бо інакше я б цього й не знав, любила її над усі інші трави та квіти — завдяки її запахові, а також колосочкам та кольору. Якби я зберіг чуття нюху, запах лаванди завжди спонукав би мене думати про Лус, згідно з добре відомим механізмом формування асоціацій. А лаванду, гадаю, вона, коли надходила пора, збирала, сушила й розкладала в торбинки, ставлячи їх у шафи, щоб напахчити хусточки, спідню білизну й будинок. І все-таки іноді я чув, як бамкають дзиґарі на дзвіницях і баштах, щораз довше й довше, потім зненацька дуже коротко, а далі знову щораз довше. Це свідчить про час, якого вона не пошкодувала, щоб переконати мене, про її терпіння й фізичну витривалість, бо протягом усього цього часу вона сиділа навпочіпки або стояла навколішки коло мене, тоді як я спокійнісінько лежав на траві: то на спині, то на череві, то на одному боці, то на другому. Говорила вона невпинно, натомість я розкривав рота тільки на те, щоб інколи, і то дедалі тихіше, запитати, в якому ми місті. Нарешті, впевнившись у своєму успіху, або просто усвідомивши, що доклала всіх можливих зусиль і дальші наполягання нічого не дадуть, вона підвелася й пішла, не знаю куди, бо я й далі лишався там, де був, — на жаль, проте невеликий. Адже в мені завжди сидить, поміж іншими, два скоморохи, той, що тільки вимагає, щоб я лишався там, де я є, і той, що уявляє собі, ніби трохи далі мені було б трохи краще. Отже, хоч би що я робив, у цьому аспекті про мене в певному розумінні завжди піклувались. Я по черзі поступався їм роллю, тим понурим пройдисвітам, щоб вони мали змогу зрозуміти свою помилку. А цієї ночі йшлося не про місяць і не про жодне інше світило, бо це була ніч слухання, ніч, віддана нечутним шерехам і зітханням, що наповнюють уночі декоративні садки, ніч, зіткана з несміливого гамору листочків, пелюстків і повітря, що повівало тут по-іншому, ніж деінде, де є принаймні примус, і по-іншому, ніж удень, коли є змога наглядати й карати, а також ще однієї, не зовсім зрозумілої речі, що не була ані повітрям, ані тим, що воно ворушить. Мабуть, це той далекий гомін, що його завжди створює земля і приховують інші звуки, але не надовго. Бо вони не усвідомлюють цього гомону, чутного тільки тоді, коли справді слухають, коли все, здається, мовчить. А був ще інший шум, шум мого життя, що привласнювало собі цей садок, їдучи по землі проваль і пустель. Атож, мені траплялося забути не тільки хто я, а й те, що я існую, забути про існування. Тоді я вже не був тим закритим ящиком, у якому я так добре мав зберігатися, бо падала перегородка, і я наповнювався, скажімо, корінням і досить скромними стеблами, підпорами, давно вже змертвілими, тож невдовзі їх спалять, нічним відпочинком і чеканням сонця, крім того, скреготом планети, що мала добру спину, бо котилася до зими, зима позбавить її сміховинних наростів. Або ж я був непевним спокоєм тієї зими, снігами, що тануть і нічого не змінюють, жахіттями нового початку. Але таке траплялося зі мною нечасто, здебільшого я сидів у своєму ящику, що не знав ані пір року, ані садків. І так було краще. Але в ящику годилося бути пильним, ставити собі запитання, наприклад, чи ти знаєш, що існуєш і досі, якщо ні, коли настав кінець, а якщо так, скільки це ще триватиме, байдуже хто перешкодить вам утратити нитку сновиддя. Я залюбки ставив собі запитання, одне за одним, і то тільки на те, щоб споглядати їх. Ні, не залюбки, а навмисне, щоб я вірив, що й досі тут. А проте бути й досі тут для мене нічого не означає. Я називав це міркуваннями. Я міркував майже без упину, я не смів зупинитися. Мабуть, саме цьому я й завдячую свою невинність. Вона була вже трохи залежана й немов підточена з країв але я тішився, дивлячись на неї, атож, досить тішився. «Досить дякую», як сказав мені колись хлопчик, чию кульку я підібрав, не знаю чому, мене ніщо не зобов'язувало, й він, певне, сам хотів підібрати її. А яких зусиль це коштувало мені через ногу, що не згиналася! Слова закарбовувались у моїй пам'яті назавжди, безперечно, тому, що я хапав їх з першого разу, а таке траплялося зі мною нечасто. Не те що я чув погано, бо слух у мене таки витончений, звуки, які не мали ніякого сенсу, я ловив, мабуть, краще від усіх. Тож про що йшлося? Можливо, про ґандж розуму, що починає думати тільки тоді, як ударити по ньому кілька разів, або думає тільки тоді, коли хоче, але на рівні, нижчому від рівня філософувань, якщо таке можна уявити собі, а таке можна уявити, бо ж я уявляю. Атож, почуті слова, а я чув їх дуже добре, мавши досить витончений слух, я чув першого разу, ба навіть другого, а часто й третього разу, як чисті звуки, позбавлені всякого значення, і це, мабуть, одна з причин, чому розмовляти мені було несказанно важко. А слова, які вимовляв я сам і які майже завжди мали бути пов'язані з якимсь розумовим зусиллям, часто справляли на мене враження дзижчання комахи. Це пояснює, чому я небалакучий, бо мені важко було зрозуміти не тільки те, що казали мені інші люди, а й те, що я їм казав. Щоправда, коли виявити багато терплячости, зрештою можна було порозумітися, але порозумітися з якої теми, запитую я вас, і задля якого результату? Та й на природні збудники й людські витвори я реагував, гадаю, по-своєму, й навіть у гадці не мав висновувати з них якусь науку. І моє око, видюще, мабуть, було кепсько пов'язане з сітківкою, бо я насилу називав те, що відображувалось на ній, часто вкрай виразно. Не заходячи аж так далеко, щоб стверджувати, мовляв, я бачив світ догори ногами (це було б надто просто), безперечним є те, що я бачив його надміру формалізовано, анітрохи не будучи через те ані естетом, ані художником. Мавши з-поміж двох тільки єдине око, яке функціонувало більш-менш традиційно, я погано сприймав відстань, що відокремлювала мене від іншого світу, і часто тягнувся рукою до того, що було просто недосяжним, а часто бився об тверді предмети, ледве помітні на обрії. Але навіть тоді, коли я мав ще обидва ока, я теж був, здається, таким самим, а може, й ні, бо той час далекий від даного періоду мого життя і я маю про нього тільки дуже туманні спогади. А як добре поміркувати, мої чуття смаку і нюху були анітрохи не кращі, я відчував і куштував, до ладу не знаючи що, навіть не знаючи, добре воно чи ні, й дуже рідко двічі підряд я відчував те саме. Думаю, я був би чудовим чоловіком, нездатним спекатися своєї дружини, що навіть якби зраджував її, то тільки з неуважносте. Сказати вам тепер, чому я лишився в Лус на досить тривалий час, — річ, неможлива для мене. Тобто, завдавши собі тяжких мук, я, безперечно, колись розповім про це. Але з якої речі я завдаватиму їх собі? Щоб категорично заявити, що я не міг учинити інакше? Адже я неминуче дійшов би такої думки. Я любив образ старого Ґелінкса, що помер молодим і давав мені свободу, стояв на палубі чорного Улісового корабля й віз мене на схід. Це велика свобода для того, хто не має душі дослідників-піонерів. Ставши на кормі, нахилившись над хвилями, раб, сповнений смутної веселости, я розглядаю гордий і безвартісний струмінь. Атож, я не віддалявся ні від якої батьківщини, не плив ні до якої кораблетрощі. Отже, тривалий час, проведений у Лус. Тривалий час — дуже невизначений вислів, мабуть, кілька місяців, може, рік. Я знаю, що в день мого від'їзду знову стояла тепла погода, але це нічого не означає в моєму краю, де, здається, тепло, чи холодно, чи просто погідно байдуже якої пори року і де дні не йшли, мов котилися схилом, ні, аж ніяк не котилися схилом. Але відтоді це, напевне, змінилося. Отже, я знаю тільки одне: в день мого від'їзду погода була приблизно та сама, що й у день прибуття, — тією мірою, якою я здатний розібрати, яка надворі погода. Я так довго жив просто неба, і то кожної пори року, що дуже добре відрізняв погоду від негоди, моє тіло розрізняло їх і, здається, навіть мало свої вподобання. Гадаю, я займав кілька кімнат, одну за одною або по черзі, не знаю. В моїй голові є багато вікон, я певен у цьому, але, можливо, це завжди те саме, по-різному відкрите на ходу світу. Дім не ворушився — ось що, напевне, я хочу сказати, говорячи про різні кімнати. Садок і будинок були нерухомі завдяки не знати якому механізмові компенсації, а я, коли був спокійний, — власне, в цьому здебільшого й полягала моя робота там, — теж був нерухомий, а коли й пересувався, то вкрай повільно, немов, як можна сказати, скориставшись школярським жарґоном, у клітці за межами часу, і зрозуміло, й за межами простору. Адже буття за межами часу, не виходячи за межі простору, судилося спритнішим за мене, я ж бо не спритний, а радше дурний. Але я можу цілковито помилятися. Й різні вікна, які відкриваються в моїй голові, коли я схиляюсь над тим періодом, існували, напевне, справді та існують либонь і досі, дарма що я вже не там, тобто не дивлюся в них, не відчиняю їх і не зачиняю, або, забившись у глибину кімнати, не дивуюсь предметам, які постають у них. Але я нітрохи не звинувачую себе за цей епізод, зрештою, сміховинно короткий і такий ненасичений змістом. Адже я не допомагав ані в домі, ані в саду й нічого не знав про роботу, яка не вщухала там день і ніч, її звуки Долинали до мене, звуки глухі та виразні, крім того, часто ще й шум повітря, що його з силою перемішують, принаймні так здавалося мені, хоча, можливо, то просто гуготіло десь полум'я. Я віддавав перевагу садові, а не домові, якщо судити з довгих годин, проведених там, бо я проводив у ньому найбільшу частину дня і ночі, байдуже, погода чи негода. Там усякчас метушилися люди, виконуючи вже не знати яку роботу. Адже, як можна було помітити, сад лишався тим самим, день у день, коли не зважати на невеличкі зміни внаслідок звичайного циклу народження, життя і смерти. Серед усіх тих людей я блукав, мов зів'ялий листочок, або лягав на землі, й тоді вони обережно переступали через мене, неначе я був клумбою з неоціненними квітами. Безперечно, саме з метою не дати садові змінити свій зовнішній вигляд вони так ревно клопоталися в ньому. Мій велосипед знову зник. Інколи в мене з'являлося бажання шукати його, щоб побачити знову й достеменно оцінити, який його стан, або щоб поїздити трохи по алеях і стежках, що поєднували різні частини саду. Але, замість спробувати задовольнити це бажання, я тільки спостерігав його, якщо можна так висловитися, спостерігав, аж поки воно всихало і зрештою щезало, мов відома шаґренева шкіра, проте набагато швидше. Адже, здається, є два способи поводитись перед лицем бажань — активний і споглядальний, і, хоча обидва дають однаковий результат, мої вподобання схиляються до другого, це, залежить, безперечно, від вдачі. Сад був обгороджений високим муром, верхівка якого їжачилися шматками скла, скидаючись на плавець. Але, річ, без сумніву, абсолютно несподівана, мур мав хвірточку з просвітами, що давала змогу вільно вийти на вулицю, бо її, я був майже впевнений, не замикали на замок, щоб можна було відчиняти й зачиняти її без найменших труднощів безліч разів, і то як удень, так і вночі, щоб, крім мене, ще й інші люди могли заходити та виходити. Я вистромив ніс назовні і притьмом повернувся. Ще кілька зауваг. Я ніколи не бачив жінок у тому місці, й під тим місцем я позумію не тільки сад, як безперечно мав би розуміти, а и будинок, тільки чоловіків, за винятком, річ очевидна, Лус. Те, що я бачив і чого не бачив, звісно, не мало великого значення, але я все-таки повідомляю про це. Лус я бачив дуже рідко, вона взагалі не показувалася мені на очі мабуть, зі скромности, боячись налякати мене. А втім, гадаю, вона часто шпигувала за мною, ховаючись за кущами, портьєрами або килимом на задній стіні однієї кімнати на другому поверсі, користуючись, напевне, біноклем. Хіба не казала вона, що прагне передусім бачити мене, і як я ходжу, і як незворушно спочиваю? А щоб добре бачити, потрібна замкова шпарина, невеличкий просвіт поміж листя, все, що приховує й водночас дає змогу бачити тільки частину об'єкта спостережень. Хіба ні? Так, вона вивчала мене, шматок за шматком, і, безперечно, аж до інтимности мого сну, моїх прокидань і облягань, ранків, коли я лягав спати. Бо тут я зберіг вірність звичці, яка полягала в тому, щоб спати вранці, якщо мені вдавалося заснути. Адже мені траплялося не спати взагалі, і то багато днів поспіль, не відчуваючи найменшої незручности. Бо стан моєї бадьорости був своєрідним сном. Я не завжди спав на одному місці, а лягав то в саду, що був великий, то в будинку, теж великому, ба навіть напрочуд просторому. Ця непевність щодо годин і місця мого сну, мабуть, виповнювала Лус радістю, тож час для неї збігав найприємніше. А втім, немає потреби так довго зосереджуватись на тому періоді мого життя. Змушений називати його своїм життям, я зрештою повірив у те. Це принцип публічности. Той період мого життя. Він навіває мені думку, коли я думаю про нього, про повітря у водогоні. Я тільки додам, що та жінка потихеньку й невпинно отруювала мене, досипаючи не знати які токсичні речовини чи в те, що давала мені пити, чи в те, що давала їсти, а можливо, і туди, й туди, а може, одного дня в щось одне, а другого — в щось інше. Я висловив тут тяжке звинувачення, і то аж ніяк не легковажно. Й висловив без злоби, я без злоби звинувачую її, що вона додавала до моїх харчів шкідливі, позбавлені смаку порошки та рідини. А втім, вони, може, й мали смак, але це нічого не змінило б, я б усе поглинав точнісінько з такою самою добродушністю. Скажімо, отой відомий запах гіркого мигдалю — ні, не він зіпсував би мені апетит. Мій апетит! Поговорімо трохи про нього. Яка дивна річ мій апетит. Він у мене дуже маленький, я їв, наче пташка, але оту дрібку, яку я з'їдав, я поглинав з несамовитістю, яку приписують радше добрим їдцям, і то даремно, бо добрі їдці загалом їдять повільно й методично, це можна виснувати з самого уявлення про доброго їдця. Натомість я накидався на єдину страву й, хапнувши двічі, ковтав половину або чверть, немов хижа риба, тобто не жуючи (а чим би я мав жувати?), а потім з огидою відсував від себе. Отож можна було б сказати, що я їм, щоб жити! Так само я поглинав одна за одною п'ять або шість баночок масла, а потім не пив нічого цілісінький тиждень. Чого ж ви хочете, людина така, як є, принаймні почасти. Тут не вдієш нічого або вдієш дуже мало. Щодо речовин, які вона вводила в різні мої системи, то я не зміг би сказати, чи то були стимулятори, чи то депресанти. По щирості, тобто з позиції мого самопочуття, я почувався більш-менш як звичайно, хіба що — увага, тут я щось бовкну — відчував таку тремку знервованість, що певною мірою втрачав через неї чутливість, щоб не сказати свідомість, і плив на споді жалюгідного заціпеніння, пронизаного короткими та огидними спалахами, і я немов маю честь розповісти вам про це. Що могли вдіяти проти такої рівноваги нікчемні дання Лус, які вона домішувала, мабуть, мізерними дозами, щоб розтягти задоволення. Сказати, що вони взагалі не дали ніяких наслідків, — ні, аж так далеко я не зайду. Адже від часу до часу я несподівано для самого себе підстрибував у повітря, принаймні на півметра чи трохи вище, принаймні, і це я, що не стрибав ніколи. Ті стрибки скидалися на левітацію. Крім того, мені траплялося, — і ця річ дивувала менше, — коли я йшов чи навіть просто спирався на якусь опору, враз упасти на землю, немов лялька, нитки якої пустили, й досить довго лежати на землі, буквально мов торба плоті без жодної кістки. Атож, ці падіння менше дивували мене, бо я звик до таких нападів кволости, принаймні в тому, що відчував, як вони надходять і поступово опановують мене, так само як досвідчений епілептик відчуває наближення корчів. Тобто, знаючи, що впаду, я лягав або вмощувався стоячи з такою вправністю, що тільки землетрус міг би пересунути мене, й чекав. Але до таких засторог я вдавався не завжди, віддаючи перевагу падінню, а не зусиллям, витраченим, щоб лягти або надійно застопоритися стоячи. Натомість до падінь, яких я зазнавав у Лус, я не встигав підготуватися. А втім, вони однаково дивували мене менше, бо були притаманні мені більшою мірою, ніж оті підскоки. Я не пригадую, щоб стрибав і в дитинстві, ні гнів, ні скорбота не підкидали мене, навіть як був малий, дарма що я навряд чи спроможний говорити про той період. Запропоновані страви я, здається, споживав так, тоді й там, як, коли й де мені видавалося найзручнішим. Я ніколи не вимагав їх. Мені приносили їх на таці туди, де я був. Я ще досі бачу ту тацю, я можу побачити її майже за власним бажанням, круглу з невисоким бортиком, щоб не випадали харчі, й покриту червоним, де-не-де потрісканим лаком. Крім того, вона була маленька, як і годиться для таці, де мала стояти тільки одна тарілка і шматок хліба. Бо ту дрібку, яку я їв, я запихав у пащу руками, а пляшки, що їх я випорожнював одним духом, мені несли окремо, в кошику. Але той кошик не справляв на мене ніякого враження, ні доброго, ні поганого, тож я не зміг би сказати, як він був сплетений. Часто, відійшовши з тієї або тієї причини від місця, куди мені принесли харчі, я вже не міг знайти їх, коли відчував бажання спожити їх. Тоді я шукав їх усюди, часто з успіхом, бо добре знав місця, придатні для мого перебування, але не менш часто й марно. Або ж не шукав їх, воліючи відчувати голод і спрагу, ніж завдавати собі клопоту й шукати, не знаючи наперед, чи я знайду, або, згнітивши серце, просити, щоб мені принесли іншу тацю й іншого кошика, або ті самі, туди, де я був тепер. І тоді я шкодував, що вже не маю смоктального камінчика. Коли я кажу, мовляв, я волів чи шкодував, не слід припускати, ніби я обирав найменше зло й мирився з ним, бо таке припущення було б хибним. Адже, не знаючи до ладу, що саме я робив і чого уникав, я робив та уникав, не підозрюючи, що колись, набагато пізніше, я буду змушений повернутися до всіх своїх дій і бездіяльності, зблідлих і прикрашених відстанню, щоб евдемонічно занапастити їх. Але я повинен сказати, що в Лус стан мого здоров'я був більш-менш задовільним. Тобто те, що вже розладналось і зіпсувалося, мало-помалу псувалось дедалі більше, чого й слід було сподіватися. Проте не виникло жодного нового вогнища страждань та інфекції, окрім, звичайно, породжених розвитком уже наявних хвороб і розладів. Правду кажучи, в цій сфері дуже важко стверджувати щось певне. Адже, коли йдеться про майбутні розлади, скажімо, відпадання пальців моєї лівої ноги, ні, я помиляюся, правої ноги, то хто може знати, коли саме це станеться, коли, всупереч моїй волі, з'являться згубні зародки хвороби? Отже, все, що я можу сказати, а я змушую себе більше не говорити, полягає тільки в твердженні, що під час мого перебування в Лус не сталося у сфері патології нічого разючого та несподіваного, нічого, чого я б не міг передбачити, якби міг, нічого, що можна було б порівняти з раптовою втратою половини моїх пальців на нозі. Бо саме цієї події я ніколи не міг передбачити й ніколи не міг зрозуміти її сенсу, тобто зв'язку з іншими моїми хворобами, напевне, через брак медичних знань. Адже мені здається, що все залежить від тривалого божевілля тіла. А втім, не варто клопоту й далі розповідати про цей фрагмент моєї, ні, мого, мого існування, бо він, на мою думку, не має значення. Це вим'я, в яке марно стріляти, звідти вилітають тільки кулі та бризки слини. Тому я додам лише кілька наступних зауваг, і перша з них така. Лус була надзвичайно пласкою жінкою, зрозуміло, у фізичному аспекті, і то такою мірою, що навіть цього вечора, серед украй відносної тиші мого останнього притулку, я запитую себе, чи не була вона радше чоловіком або принаймні гермафродитом. її обличчя було трохи волохатим, а може, те волосся я тільки уявляю собі, щоб полегшити собі розповідь? Я так мало бачив її, бідолашну, так мало приглядався до неї. А хіба її голос не був сумнівно грубим? Саме такою вона видається мені нині. Не муч себе, Молою, чоловік чи жінка, яке це може мати значення? Але я не можу не поставити собі наступне запитання. Чи жінка могла б зупинити мене в моєму пориві до матері? Безперечно. Ба більше, чи була можлива така зустріч, тобто між мною і жінкою? З чоловіками я ще інколи стикався, але з жінками? Гаразд, не хочу приховувати далі, атож, з однією я справді стикався. Я маю на увазі не матір, з нею я не просто стикався. Крім того, якщо ваша ласка, лишімо мою матір за межами цих оповідок. А говорю про іншу жінку, що могла б бути моєю матір'ю, ба навіть, гадаю, бабусею, якби доля не розпорядилася по-іншому. Ось хто тепер заговорив про долю! Це вона дала мені змогу пізнати кохання. Вона мала якесь мирне ім'я, мабуть, Рут, тут я ручитися не можу. Можливо, її звали Едітою. Вона мала діру між ногами, ні, не стічний отвір, як я уявляв собі завжди, а розколину, і я вставляв туди, чи, радше, вставляла вона, мій, так би мовити, чоловічий член, не без труднощів, і я штовхав і кректав, аж поки спускав, або відмовлявся від цього, або вона просила мене стриматися. Дурна забава, як на мене, та ще й утомлива, коли довго. Але я ставився до неї досить прихильно, знаючи, що то кохання, бо вона мені так сказала. Вона перехилялася через диван — через свій ревматизм, — і я вставляв ззаду. То була єдина поза, яку вона могла витримувати, — через своє люмбаго. Але я вважав це за природну річ, бо ж бачив собак, і здивувався, коли вона призналася, що до цього можна братися й по-іншому. Я запитую себе, що вона точно хотіла мені сказати. Можливо, вона, зрештою, приймала мене у свій анус. Це було мені абсолютно байдужим, подумайте лишень. Але чи це справжнє кохання — в анус? Ось що тривожить мене. Кінець кінцем я, може, ніколи й не знатиму кохання? Та жінка теж була напрочуд пласка і дріботіла дрібненькою твердою ходою, спираючись на костур з ебенового дерева. Можливо, то теж був чоловік, ще один. Але в такому разі хіба наші яєчка не билися б між собою під час наших вправ? Можливо, вона тримала свої в руці, навмисне, щоб вони справді не потовклися. Вона вдягала просторі й бахматі спідниці, оборки та іншу білизну, назви якої я не знав. Це все піднімалося шурхотливими згортками, а потім, коли контакт був налагоджений, спадало повільними каскадами. І то так, що я бачив тільки жовту й напружену, як не розірветься, потилицю, яку я часом кусав, така-бо могутність інстинкту. Ми поєднували пізнання на непевному терені, який я впізнав би серед тисяч, а втім, усі непевні терени схожі між собою. Не знаю, чого вона приходила туди. А я пасивно ворушив покидьки, мабуть, запевняючи себе, що в такому віці я ще повинен виробити загальні уявлення. Таке моє життя. Вона не мала часу, щоб утрачати, а я не мав чого втрачати і кохався б навіть із козою, щоб пізнати кохання. Вона мала кокетливу квартирку, ні, не кокетливу, бо така характеристика навіває бажання знайти своє місце і вже не підводитись. Квартирка мені подобалася. В ній було повно маленьких меблів, від наших відчайдушних совгань диван сунувся на коліщатках, усе навколо падало, то був пандемоніум. Наші стосунки були не позбавлені певної ніжности, вона тремтячою рукою обрізала мені нігті на ногах, я натирав їй поперек бом-бенґе. Наша ідилія тривала недовго. Бідолашна Едіта, я, мабуть, загнав її в могилу. Зрештою, саме вона вела перед на тому непевному терені, гладячи рукою мою ширінку. А точніше, я гнувся над купою покидьків, сподіваючись знайти в ній те, чим можна відбити мій голод, а вона, підступаючи ззаду, пропускала костур мені між ногами й гладила ним моє господарство. Після кожного сеансу вона давала мені гроші, мені, що й без ніякої винагороди вхопився б за можливість пізнати кохання й поглибити те пізнання. Ні, та жінка була непрактична. Мені здається, я б віддав перевагу отворові, не такому сухому й широкому, гадаю, це дало б мені набагато піднесеніше уявлення про кохання. Ху, нарешті! Між великим пальцем і вказівним виходить набагато краще. А кохання, безперечно, не має ліків від таких випадковостей. І, мабуть, не тоді, коли почуваєшся добре, а коли твій збезумілий член шукає заглибини, щоб потертися, та внутрішніх слизових виділень і, нічого не знаходячи, не відступає, а зберігає свою наповненість, — саме тоді й народжується справжнє кохання й підноситься ген вище від дрібних, несуттєвих питань. А коли додати трохи педикюру й масажу, що не мають ніякого прямого зв'язку з власне екстазом, тоді складалося враження, що про цю тему вже не дозволено мати жодних сумнівів. Єдина річ, яка не давала мені спокою у зв'язку з цією темою, — байдужість, з якою я дізнався про її смерть, увечері, коли намірявся йти до неї, байдужість, щоправда, трохи пом'якшена смутком з приводу пересихання мого джерела прибутку. Вона померла, приймаючи теплу ванну в шаплику, як завжди робила перед моїм приходом. Ванна розслабляла її. Господи, як подумаю, що вона могла почекати і вмерти в моїх обіймах! Шаплик перекинувся, й брудна вода розтеклася всюди, просочившись і до сусідки знизу, що забила на сполох. Ти ба, я й не думав, що так добре пам'ятаю цю пригоду. Мабуть, то все-таки була жінка, якби ні, про те знали б у кварталі. Щоправда, в моєму краю люди надзвичайно закриті в усьому, що стосується сексуальних питань. Не знаю, яка там ситуація нині. Цілком можливо, що ті кілька людей, яким не пощастило й вони знайшли чоловіка там, де годилося б знайти жінку, одразу згнітили й забули цей факт. Так само як може бути, що про нього знали й говорили геть усі, крім мене. Коли тепер я намагаюся з'ясувати це питання, тільки одне непокоїть мене: я хочу знати, чи не минуло все моє життя без кохання і чи справді я знав його з Рут. Засвідчити я можу тільки те, що відтоді я ніколи не намагався набути нового досвіду в цій царині, маючи, безперечно, інтуїтивний здогад, що той досвід був досконалий та унікальний у своєму роді, довершений і незрівнянний, тож треба зберігати про нього в серці спогад, чистий від усяких наслідувань, ідучи інколи на ризик удаватися до начебто добрих послуг так званої самотньої нібито втіхи. Ні, не кажіть мені про покоївку, я даремно згадував про неї, то було давно, я хворів, можливо, в моєму житті ніколи не було покоївки. Молой, або Життя без покоївки. Це все може свідчити, що факт зустрічі з Лус і навіть, у певному розумінні, частих зустрічей з нею не доводить нічого остаточного про її стать. Я й далі хочу вірити, що то була стара й суха жінка, вдова, а Рут була іншою жінкою, бо теж говорила про свого небіжчика-чоловіка і його неспроможність задовольняти з того світу її легітимний шал. Трапляються дні, як-от цього вечора, коли ті жінки зливаються в моїй пам'яті і я відчуваю спокусу бачити лише одну стару бабу, сплющену й розлючену життям. Нехай простить мене Господь, але я скажу, щоб ви відчули незглибність мого жаху: образ матері інколи поєднувався з ними, і це, власне, було нестерпним, здавалося, ніби тебе розпинають, не знати й навіть знати не хочу навіщо. Але зрештою я покинув Лус, душної, теплої ночі, навіть не попрощавшись, що, проте було б незначущою дрібницею, й не давши їй, безперечно, нагоди спробувати утримати мене іншими засобами, ніж чарами. Але вона, напевне, бачила, як я йду, як підводжуся, беру милиці та виходжу, спираючись на них і пропихаючи себе крізь простір. Мабуть, бачила, як зачинилася за мною хвірточка, що зачинялася сама завдяки пружині, і знала, що я пішов назавжди. Адже Лус знала, що я робив, коли підходив до хвіртки, що я тільки вистромляв носа на вулицю і одразу ховав його. Вона не спробувала затримати мене, а, мабуть, сіла коло могили свого собаки, що в певному розумінні була й моєю, і тут слід побіжно згадати, що вона засіяла могилу не травою, як гадав я, а різними дрібненькими барвистими квітами і трав'янистими рослинами, дібраними так, що, коли одні відцвітали, інші зацвітали, я чув їхній запах. Я лишив їй свого велосипеда, бо вже не любив його, підозрюючи, що це знаряддя якоїсь лихої сили й, можливо, причина моїх недавніх нещасть. І все-таки я б узяв його з собою, якби знав, де він і чи він здатний котитися. Але про такі речі я не знав ніколи. Я боявся, що, зосередившись на них, я перестану чути той кволий голос, який казав мені: «Тікай, Молою, бери милиці та тікай!» — і на який, щоб зрозуміти його, я витратив так багато часу, бо чув його вже віддавна. Можливо, я розумів його навпаки, але я таки зрозумів, і це вже було новиною. Мені здавалося, ніби цей мій відхід не конче має бути остаточним і коли-небудь він, може, приведе мене — якимись складними й туманними кружними шляхами — до вихідної точки. Я, мабуть, ще аж ніяк не дійшов до мети своєї подорожі. На вулиці дув вітер, то був інший світ. Не знаючи, де я і в який бік треба йти, я подумав, що найкраще піти за вітром. Підвішений поміж милиць і штовхаючи тіло вперед, я відчував плечима його допомогу — тихенького вітерця, що дув невідомо звідки. Ну, а про зорі не кажіть мені, я погано їх бачив і не знав, де яке сузір'я, дарма що вивчав астрономію. Я забився до першого сховку, який трапився по дорозі, й чекав до світанку, знавши, що вже перший поліціянт не забариться загородити мені шлях і запитати, що я тут роблю, на таке запитання я ніколи не міг знайти задовільної відповіді. Але то був не справжній сховок і я не чекав там до світанку, бо невдовзі хтось прийшов і вигнав мене звідти. Хоча місця там вистачало й на двох. То був, гадаю, якийсь нічний сторож, чоловік, безперечно, мабуть, охороняв уже не знати які розкопки чи земляні роботи. Я бачив жаровню. Повітря, як кажуть, було, напевне, прохолодним. Я пішов далі по вулиці й умостився на сходах якогось убогого будинку, що не мав дверей, або ж двері не зачинялись, уже не знаю. Задовго до світанку той злиденний будинок почав порожніти. Люди спускалися сходами. Я притулився до муру. На мене не звертали уваги, ніхто не заподіяв мені лиха. Зрештою вийшов і я, коли вважав, що вже можна, блукав по місту й шукав якогось знайомого пам'ятника, що дав би мені змогу сказати: «Все-таки я в рідному місті, я був тут увесь час». Місто прокидалося, оживали пороги, гучнішав гамір. Побачивши вузький прохід між двома високими кам'яницями, я роззирнувся на всі боки, а потім зайшов туди. В той прохід виходили обабіч лише вузенькі віконечка, по одному на кожному поверсі. Симетрично розміщені, вони були навпроти одне одного. Безперечно, це туалетні вікна. Інколи трапляються речі, що опановують розум із силою аксіом, і ти навіть не знаєш чому. Той прохід не мав виходу, тож був не справжнім проходом, а глухим кутом. У кінці було дві заглибини, ні, це не те слово, одна напроти другої, обидві заповнені різним сміттям та екскрементами, собачими та людськими, одні сухі та без запаху, інші ще вологі. О, й газети, яких ніхто не прочитає і, мабуть, ніхто не читав. Уночі тут, певне, злягаються і присягають кохати одне одного. Я зайшов в один з тих закутків, кращого слова вони й не варті, й зіперся об стіну. Я б волів лягти, і ніщо не сповіщало мені, що я цього не зроблю. Але поки що вдовольнився тим, що зіперся на стіну, відставивши ноги далеко від неї, тож я немов сповзав, але ж мав інші точки опори — милиці. Та минуло кілька хвилин, і я перетнув прохід і зайшов до другої каплиці, — ось яку назву знайшов я тепер, — де, здавалося, мені буде трохи краще, й розташувався там так само — гіпотенузою. Спершу мені і справді здавалося, ніби там трохи краще. Але мало-помалу я набув упевнености, що це не так. Сіявся дрібненький дощик, і я скинув капелюха, щоб він змочив мій зморшкуватий і порепаний череп, що горів аж палав. Але я зняв його ще й тому, що він муляв мені потилицю, бо ж я спирався об стіну. Отже, я мав дві слушні причини скинути капелюха, і тих причин було не забагато, бо, думаю, єдина причина ніколи б не спонукала мене вирішити. Я відкинув капелюха недбалим, великодушним жестом, і він повернувся до мене, прив'язаний шнурком чи мотузочкою, і, смикнувшись кілька разів, знерухомів, притулившись до мого боку. Я взявся нарешті міркувати, тобто слухати набагато пильніше. Дуже мало шансів, що мене тут знайдуть, я матиму спокій так довго, як зможу його терпіти. І цей простір, відколи я надумав улаштуватися в ньому, перетворити у свій барліг і притулок, простір миттєвости. Я дістав з кишені ножик на овочі й заходився розрізати собі вени на зап'ястку. Але біль швидко переміг мене. Спершу я зойкнув, потім замовк, склав ніж і поклав до кишені. Але моє розчарування було невелике, власне, іншого результату я й не сподівався. Так-то. Мене завжди засмучувало вдаватись до рецидивів, але кажуть, ніби життя складається з рецидивів, тож і смерть має бути якимсь рецидивом, я б нітрохи не здивувався. Чи сказав я, що вітер ущух? Дрібненький дощик, що сіється, певною мірою заперечує всяке уявлення про вітер. Я мав величезні коліна, я побачив їх, підвівшись на мить. Мої обидві ноги були прямі й тверді, мов правосуддя, і все-таки вряди-годи я таки підводився. А чого б ви хотіли? Отак інколи я нагадуватиму про своє реальне існування, що про нього моя розповідь може дати тільки дуже слабеньке уявлення. Але тільки інколи, щоб можна було сказати собі в разі потреби: «Невже такий стан — це ще й досі життя?» Або ж: «Та це особистий щоденник, скоро й кінець». А що в мене великі коліна і що інколи я підводжуся, то ми попервах ще не бачимо, яке це може мати значення. Тим з більшою охотою надавав цьому значення я. Вийшовши нарешті з того глухого кута, де, напівстоячи, напівлежачи, я збирався, мабуть, трохи поспати, бо якраз настала моя пора для сну, я попрямував, запам'ятайте добре, в бік сонця — за браком кращих варіантів, бо вітер ущух. Чи, радше, в напрямі найяснішої ділянки неба, вкритого величезною хмарою аж до обріїв. Саме з тієї хмари сіявся вже згаданий дощик. Бачите, як усе пов'язане. А от вирішити, яка ділянка неба найясніша, було не так просто. Адже на перший погляд усе небо видавалось однаково темним. Але, напружившись, бо в житті я інколи таки напружуюсь, я дійшов певного результату, тобто вирішив щось у зв'язку з цим питанням. І то так успішно, що міг знову піти своїм шляхом, приказуючи: «Я йду до сонця, тобто в принципі на схід, або на південний схід, бо я вже не в Лус, а знов у лоні наперед визначеної гармонії, що створювала таку солодку музику, що була тією солодкою музикою — для того, хто вміє слухати. Сновигали люди, і їхня хода дедалі частіше була роздратована і кваплива, хто заховавшись під парасольку, а хто під захистом, мабуть, не таким ефективним, непромокального плаща. Бачив я й тих, хто ховався під деревами та під склепіннями арок. Серед тих, хто, бувши сміливішим або не таким розніженим, сновигав вулицями, і серед тих, хто зупинився, щоб менше намокнути, було чимало й тих, хто казав собі: «Я вчинив би краще, вчинивши, як вони», розуміючи під «ними» категорію, до якої самі вони не належали, принаймні я так думаю. Так само мало бути й багато тих, хто вітав себе зі своєю розважливістю, водночас обурюючись негодою, яка спонукала їх до тієї розважливости. Побачивши ще не старого діда, що, самотній, хапав дрижаки під невеличким дашком, я раптом згадав про проект, задуманий у день зустрічі з Лус та її собакою, та зустріч якраз і перешкодила реалізувати його. Тож я мав намір стати поряд із тим старим, прибравши, як я сподівався, подоби людини, що каже собі: «Ось де кмітливий чоловік, і я вчиню, як він». Та, перше ніж я мав час озватися до нього, чого я прагнув природно, а отже, аж ніяк не безпосередньо, він вийшов під дощ і подався геть. Адже йшлося про слова, здатні своїм змістом якщо не образити, то принаймні здивувати. Ось чому важливо вимовити їх вчасно й ретельно дібраним тоном. Я прошу вибачення за ці подробиці, але невдовзі ми підемо швидше, набагато швидше. Не зарікаючись наперед від рецидиву несміливих і сморідних словесних пасажів. А вони вже породять величні, розмальовані огидою фрески. Щоб охарактеризувати людину, потрібна штукатурка. Отже, тепер уже я самотній під дашком. Я не чекав, що хтось прийде і стане поряд зі мною, а проте не відкидав такої можливости. Якраз у цьому й полягає досить точна карикатура на стан мого духу тієї миті. А результатом було те, що я лишався там, де був. Я взяв у Лус трохи столового срібла, ет, самий дріб'язок, здебільшого масивні чайні ложечки, а також інші дрібнички, призначення яких я не знав, але які, здається, мали цінність. Серед них був предмет, що й досі інколи ввижається мені. Він складався з двох літер X, поєднаних у точках перетину паличок перекладиною, і скидався на малесенькі козла для розпилювання дров, з тією тільки різницею, що справжні козла мають не досконалі X, а обтяті згори, натомість X невеличкого предмета, про який я розповідаю, були досконалі, тобто кожна літера X складалася з двох ідентичних літер V, верхня відкривалася вгору, як, зрештою, в усіх літер V, а нижня — вниз, чи, власне, складалася з чотирьох абсолютно однакових літер V, двох, про які я вже розповів, і ще двох, однієї праворуч, другої ліворуч, що відкривалися відповідно вправо і вліво. А можливо, тут не слід говорити про праве і ліве, верхнє і нижнє. Адже, той малий предмет, здається, не мав низу у властивому розумінні цього слова, а стояв однаково непохитно байдуже на якій зі своїх чотирьох основ і нітрохи не змінював свого вигляду, чого б не було у випадку справжніх козел. Той дивний інструмент, що, здається, й досі десь зберігається в мене, я ніколи не спромігся перетворити в гроші, навіть у крайній скруті, бо не міг ані зрозуміти, для чого він може придатися, ані сформулювати якусь гіпотезу про це. Вряди-годи я діставав його з кишені і з подивом прикипав до нього очима, проте не казатиму, що з ніжністю, бо я нездатний до ніжности. Але якийсь час, гадаю, він навівав мені своєрідну повагу, бо я був певен, що цей предмет непристойний і має якусь суто специфічну функцію, яка завжди буде прихована від мене. Тож я міг звертатися до нього з запитаннями без кінця-краю й без ніякої небезпеки. Бо не знати — це пусте, не хотіти знати — й поготів, але не могти знати, знати, що не можеш знати — ось унаслідок чого зникає спокій у душі нецікавого дослідника. Саме тоді починається справжнє ділення, скажімо, двадцяти двох на сім, і зошити нарешті заповнюють справжні цифри. Але я не хотів би щось стверджувати у зв'язку з цією темою. Натомість мені видається безперечним, що, переконаний свідченням, яке радше не мало великої вірогідности, я вийшов з-під дашка й почав, хитаючись, повільно йти вперед, протинаючи простір. Ході інваліда на милицях властиве, чи має бути властиве, щось збудливе. Адже це низка дрібних перелетів, майже нарівні з землею. Ти злітаєш і сідаєш серед юрби ногастих створінь, що не наважуються відірвати ногу від землі до того, як твердо поставлять другу. Отож до мого піднесеного кульгання може дорівнятися хіба що їхня радісна, тріумфальна хода. Але ці міркування не спираються на аналіз. Хоча турбота про матір завжди жевріла в моїй голові, а ще й прагнення дізнатися, чи справді я десь поблизу від неї, вони почали слабнути, можливо, через той срібний дріб'язок, що був у моїх кишенях, але я в це не вірю, а потім і через те, що то був давній клопіт, а розум не може ненастанно ремиґати його, інколи він потребує іншого клопоту, щоб бажаної миті мати змогу повернутися до старого, і то з більшим завзяттям. Але чи годиться тут говорити про давній клопіт і про новий? Не думаю. Проте мені було б дуже важко довести цю переконаність. Я можу тільки стверджувати, не боячись… одне слово, безбоязно, що вже збайдужів до прагнення дізнатися, в якому я місті й чи побачу я невдовзі матір, щоб залагодити цікаве для нас питання. Й навіть характер того питання випав з моєї свідомости, не зникаючи, проте, цілковито. Адже те питання було не дрібницею, я цупко тримався за нього. Здається, я тримався за нього все життя. Атож, тією мірою, якою протягом такого життя, як моє, я міг триматися за щось, я прагнув залагодити з матір'ю те питання, але не міг. Всякчас кажучи собі, що час підганяє й невдовзі буде надто пізно, що, можливо, вже пізно йти й залагоджувати те питання, я відчував, що дрейфую до інших джерел клопоту, інших привидів. І вже не так прагнення дізнатись, у якому я місті, як вони перешкоджали мені вийти з цього міста, нехай навіть потрібного мені, міста, де мене стільки чекала мати і, можливо, чекає й досі. Мені здавалося, ніби, йдучи по прямій лінії, я зрештою неминуче вийду з міста. Саме цьому завданню я й присвятив усі свої зусилля, зважаючи на пересування вправо слабенького просвіту, що правив мені за орієнтир. Я старався так ревно, що й справді дійшов надвечір до бастіонів, а потім обійшов ще принаймні чверть міста навколо, бо ж не вмів плавати. Слід ще сказати, що я не робив зупинок для перепочинку, а зупинявся тільки на короткий час, бо відчував, що мене переслідують, і, безперечно, помилявся. А за містом на перших порах інша справедливість та інші поборники справедливости. Вийшовши за бастіони, я був змушений визнати, що небо проясніло, перше ніж загорнутися в інший саван — укривало ночі. Атож, велика хмара розвіялася, показавши де-не-де бліде, вмируще небо. Сонце, не бувши, власне, видимим як диск, засвідчувало свою присутність жовтими і рожевими спалахами, що здіймались угору, падали, підносилися знову, щораз слабші й прозоріші, приречені згаснути, тільки-но запалившись. Цей феномен, якщо я можу похвалитися спогадами про свої спостереження, був характерним для мого краю. Можливо, тепер це відбувається по-іншому. Хоча, ніколи не виходивши за межі свого краю, я не дуже добре розумію, яким правом я говорю про ці риси. Атож, я ніколи не покидав свого краю й навіть не знаю, де його межі. Гадаю, до них досить далеко. Але ця моя гадка не спиралася ні на які поважні підстави, була просто гадкою. Бо, якби мій край закінчувався там, куди ще можуть дійти мої ноги, мені здається, ніби я відчув би приниження. Адже, як я знаю, різні краї не мають виразних меж, а непомітно переходять один в один. А такого я ніколи не помічав. І хоч як далеко я ходив, чи то в одному напрямі, чи то в протилежному, всюди були точнісінько те саме небо й та сама земля, день у день, ніч у ніч. Але якщо краї непомітно переходять один в один, а це ще треба довести, цілком можливо, що я багато разів покидав свій край, гадаючи, ніби я й далі в ньому. Але я волів дотримуватися своєї простої гадки, яка сповіщала мені: «Молою, твій край дуже просторий, ти ніколи не покидав його й ніколи не покинеш. І хоч куди ти підеш у його широких межах, завжди буде точнісінько те саме». Ці слова могли б спонукали до думки, що мої пересування відбувалися не до населених пунктів, що зникали, поки я добирався до них, а були спричинені чимсь іншим, скажімо, якесь невидиме колесо несло мене, непередбаченими поривами, від утоми до відпочинку. А тепер я вже не ходжу, нікуди, й навіть майже не ворушуся, а проте нічого не змінилося. Й межі моєї кімнати, мого ліжка, мого тіла не менш далекі від мене, ніж межі мого краю за доби мого розквіту. А Цикл, підскакуючи, триває й далі, цикл утеч і відпочинків, у Єгипті без кордонів, без дитини й без матері. Коли я дивлюся на свої руки, на простирадлі, що його вони полюбляють тепер морщити, ті руки належать не мені, вони ще ніколи не були такі чужі, я безрукий, це якась пара, що бавиться з простирадлом, певне, двійко закоханих, вони, мабуть, ще вилізуть одне на одного. Та це триває недовго, я мало-помалу підтягую їх до себе, це відпочинок. А з ногами — та сама ситуація, коли інколи я їх бачу на узніжжі свого ліжка, одну з пальцями, другу без. Про них варто згадати з іншої причини. Бо мої ноги, що тепер уже замість рук, про які я щойно говорив, тепер не згинаються вже обидві й мають дуже просту форму, тож я не повинен забути їх, як можу забути про свої руки, що, так би мовити, цілі. А проте я забув і дивлюся на пару предметів, що, далеко від мене, спостерігають один одного. Але свої ноги, коли вони знову стають моїми, я не підтягую до себе, бо не можу, вони лишаються там, далеко від мене, хоч і не так далеко, як нещодавно. Кінець нагадування. Можна було б сказати, мовляв, по-справжньому вийшовши з міста і обернувшись поглянути на нього, побачити якийсь фраґмент загальної картини, я, як можна було б сказати, мав би одразу зрозуміти, моє це місто чи ні. Ніякого результату, я марно придивлявся до міста, можливо, не звертаючись до нього ні з якими запитаннями, а просто благав, обернувшись, долю. А може, я тільки вдавав, ніби розглядаю його. Я не шкодував, справді не шкодував про свій велосипед. Я не відчував ніякої огиди до способу пересування, про який я вже говорив, хитаючись понад землею в пітьмі на пустельних заміських путівцях. Я казав собі, що мені нема чого непокоїтись, радше я налякаю когось, хто побачить мене. Ну а вранці треба заховатися. Люди прокидаються, свіжі й бадьорі, спраглі порядку, добра і справедливости, вимагаючи цього й від решти. Атож, від восьмої чи дев'ятої години і аж до полудня ходити небезпечно. А ближче до полудня все заспокоюється, найнещадніші вже насичуються, повертаються додому, хоч не в усьому досконалість, але вони добре попрацювали, є й ті, хто врятувався від лиха, небезпеки вони вже не становлять, кожен рахує свої прибутки. Після обіду знову може хтось причепитися — після бенкетів, святкувань, вітань, промов, але цю пору годі порівнювати з ранком, а з днями спортивних змагань і поготів. Звісно, близько четвертої чи п'ятої години починає ворушитися нічна зміна, нічні сторожі. Але день уже закінчується, тіні видовжуються, мури множаться, ти йдеш повз мури, розважливо пригнувшись, готовий до принижень і запопадливости, не маючи що ховати, ховаючись тільки зі страху, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, ховаючись, але не так, щоб розлютити, ладний показатись, усміхнутися, слухати, плазувати, огидний, але не заразний, не так пацюк, як ропуха. А потім настає справжня ніч, теж небезпечна, але прихильна до тих, хто знає її, хто вміє відкрити її, мов квітку — сонцю, хто сам є ніччю, і вдень, і вночі. Ні, ніч теж не дивовижна, але в порівнянні з днем дивовижна, а надто в порівнянні з ранком ніч без сумніву дивовижна. Бо про чистку, яку здійснюють уночі, дбають здебільшого фахівці. Тільки вони опікуються нею, основний масив населення не бере в ній участи, зваживши всі обставини й віддавши перевагу сну. Лінчують день, бо сон — це святе, а надто вранці, між сніданком і обідом. Отже, моя перша турбота, коли я безлюдними шляхами пройшов удосвіта кілька миль, полягала в пошуках місця, де можна поспати, бо сон — теж своєрідний захист, хоч яким парадоксальним може видаватися це твердження. Адже сон, навіть якщо й пробуджує інстинкт хапання, здається, заспокоює інстинкт заподіяти швидку і криваву смерть, про це вам скаже перший-ліпший мисливець. До монстра, що рухається або чатує, причаївшись у барлозі, ставляться нещадно, а той, хто дає себе заскочити під час сну, має шанси скористатися іншими почуваннями, які спонукають опустити рушничну цівку і вкласти ніж у піхви. Бо мисливець, зрештою, має слабку, сентиментальну вдачу з запасами лагідности і співчуття, які тільки й чекають, щоб политися через вінця. Саме завдяки лагідному снові, навіяному виснаженням чи страхом, не один лютий звір, гідний знищення, дістає змогу спокійно чекати кінця своїх днів у зоопарку, де часто вибухає невинна радість дітей і стриманіша радість дорослих — у неділі та святкові дні. А що стосується мене особисто, я завжди віддавав перевагу рабству, а не смерті, чи, радше, заподіянню смерті. Бо смерть — це стан, про який я ніколи не міг виробити задовільного уявлення, а отже, вона не могла потрапити легітимно до рядка обрахунків, до балансу нещасть і благ. Натомість про заподіяння смерті я мав уявлення, які, слушно чи ні, навівали мені довіру і на які за певних обставин мені видавалося похвальним покликатися. О, ці уявлення не такі, як ваші, то мої уявлення, хаотичні, зрошені потом, тремтячі, що не мали ані атома здорового глузду й самовладання. Але вони задовольняли мене. Щоб ви зрозуміли, якою мірою плутані мої уявлення про смерть, я вам щиро признаюсь: я не відкидаю можливості, що смерть як стан ще гірша за життя. Отож я вважав за звичайну річ не квапитися до смерті, а коли я аж так забувався, що намагався квапитись, — вчасно зупинятися. Це моє єдине виправдання. Мабуть, я забився в якусь діру й чекав, наполовину сплячи, наполовину зітхаючи, стогнучи і сміючись, або водячи руками по тілу, щоб пересвідчитися, чи не сталося там змін, чекав, щоб заспокоїлося ранкове божевілля. Потім узявся до своїх кружлянь. Ну, а щодо розповіді, що сталося зі мною й куди я ходив протягом наступних місяців, якщо не років, — я не маю наміру розповідати. Бо мені було вже досить тих вигадок, мене кликали інші. Але, щоб помережати чорним ще кілька сторінок, скажу, що провів якийсь час на березі моря, не сталося нічого. Є люди, яких море не вабить, які віддають перевагу горам або рівнині. Особисто мені було не гірше, ніж деінде. Велика частина мого життя минула перед тією збриженою незмірністю, під шум великих та малих хвиль і пазурів прибою. Чого це перед ними — на рівні з ними, простершись на піску або в якомусь ґроті. На піску я мав що робити: сипав його між пальцями, випорпував нори, одразу загортаючи їх, деякі самі обвалювались, жбурляв пісок у повітря повними жменями, качався по ньому. А ґрот, куди ніч запускала сигнальні вогні, я тямив, як опорядити, щоб мені було там не гірше, ніж деінде. Моя земля, не тягнучись дуже далеко, принаймні в один бік, аж ніяк не була створена, щоб не подобатися мені. А відчувати, що є принаймні один напрям, куди я не можу піти, спершу не намочившись, а потім не втопившись, було приємно. Адже я завжди казав собі: «Навчися спершу ходити, а вже потім опануєш науку плавання». Проте не думайте, ніби мій край закінчувався на узбережжі, це була б тяжка помилка. Бо мій край — це ще й море з рифами та далекими островами, прихованими безоднями. Крім того, я ще й плавав у якійсь шлюпці без весел, проте змайстрував одне весло власноруч. Інколи я запитував себе, чи повернуся я коли-небудь із такої прогулянки. Адже, випливаючи в море й довго блукаючи по хвилях, я вже не бачив берега, танку хвиль на підводних скелях і не чув, як скрегоче по піску благенька шлюпка. Я скористався життям коло моря, щоб запастися смоктальними камінцями, То була рінь, але я називав її камінчиками. Атож, цього разу я зробив великий запас. Я рівномірно розподілив їх по своїх чотирьох кишенях і смоктав по черзі. Це становило проблему, яку я спершу розв'язав наступним способом. Я розклав шістнадцять камінців, отже, поклав по чотири до кожної з моїх чотирьох кишень, двох кишень штанів і двох кишень плаща. Беручи камінець у правій кишені плаща, я клав його до рота й заміняв його в правій кишені плаща камінчиком з правої кишені штанів, заміняючи його камінчиком з лівої кишені штанів, а вже той я заміняв камінчиком з лівої кишені плаща, заміняючи його камінчиком, що був у роті, тільки-но припинивши смоктати його. Таким чином у кожній з моїх чотирьох кишень завжди було по чотири камінці, та аж ніяк не ті самі. А коли знову відчував бажання смоктати, сягав рукою в праву кишеню плаща, впевнений, що беру не той самий камінчик, що й минулого разу. А смокчучи, перекладав решту камінців, як уже пояснював вам. І так далі. Але цей розв'язок задовольняв мене тільки наполовину. Адже я не міг не подумати, що внаслідок надзвичайної випадковости могло статися так, що циркулюють завжди ті самі чотири камінці. В такому випадку, замість смоктати по черзі шістнадцять камінців, я насправді смоктав лише чотири, по черзі, але завжди ті самі. Але я добре перемішував їх у кишенях, перед тим як смоктати, а також тоді, коли смоктав, перше ніж перекладати їх з кишені до кишені, сподіваючись, що циркуляція пошириться на всі камінці. Насправді то був лише вимушений захід, до якого вдаються, коли немає кращих варіантів, і яким такий чоловік, як я, не міг задовольнятися довго. Тож я став шукати інших варіантів. Спершу запитував себе, чи не було б краще перекладати по чотири камінці, а не по одному, тобто, смокчучи, брати три камінці, що лишалися в правій кишені плаща, і класти на їхнє місце чотири камінці з правої кишені штанів, а на місце тих камінців — чотири камінці з лівої кишені штанів, а на їхнє місце — чотири камінці з лівої кишені плаща і, нарешті, на місце тих останніх камінців — три камінці з правої кишені плаща, плюс камінчик з мого рота, коли б я закінчив смоктати його. Атож, попервах мені здавалося, ніби, чинячи так, я досягну кращого результату. Але, поміркувавши, був змушений змінити думку й визнати, що перекладання камінців по чотири зводиться до точнісінько того самого результату, що й перекладання їх по одному. Бо, хоча я не сумнівався, що кожного разу знайду в правій кишені плаща чотири зовсім інші камінці, ніж ті, що були перед ними, однаково зберігалася можливість, що я натрапляю щоразу на той самий камінчик у кожній групі з чотирьох камінців, а отже, замість смоктати по черзі шістнадцять камінців, як я прагнув, я насправді смоктав по черзі ті самі чотири камінці. Отже, годилося пошукати якогось іншого способу перекладання. Бо, хоч як я перекладав камінці, я завжди доходив того самого результату. Річ очевидна, збільшивши кількість кишень, я збільшив би водночас і шанси скористатися своїми камінчиками так, як намірявся, тобто одним за одним, аж поки переберу геть усі. Скажімо, якби я мав вісім кишень замість чотирьох, які я мав насправді, найпідступніша випадковість не могла б мені перешкодити смоктати по черзі принаймні вісім камінців з моїх шістнадцяти. А загалом мені знадобилося б шістнадцять кишень, щоб бути цілковито спокійним. Я довгий час міркував над висновком, що, не маючи шістнадцяти кишень, кожної зі своїм камінцем, я ніколи не дійду до поставленої перед собою мети, хіба що внаслідок надзвичайної випадковости. Якщо ще можна було уявляти, ніби я подвою кількість своїх кишень, скажімо, поділивши кожну кишеню навпіл якимись шпильками, то збільшення їхньої кількости вчетверо, здавалося, перевершувало мої можливості. Але я не мав наміру морочити собі голову якимись половинчастими заходами. Я вже почав утрачати чуття міри, відколи борсався в цій безвиході, тож і казав собі: «Або все, або нічого». Якщо я й планував якийсь час установити справедливіше співвідношення між моїми камінцями й кишенями і прирівняти кількість кишень до кількости камінців, то була тільки мить. Адже це означало б признатися в поразці. Сидячи на березі, на пісочку, й розклавши перед очима всі шістнадцять камінців, я приголомшено й люто позирав на них. Бо, хоч як важко мені було сидіти на стільці чи у фотелі, розумієте, через мою ногу, що не згиналася, сидіти на землі я міг без ніяких незручностей, розумієте, через ногу, що не згиналася, і ногу, що переставала згинатися, бо саме тієї пори моя здорова нога, здорова в тому розумінні, що вона ще могла згинатися, почала ціпеніти. Розумієте, під коліном, ба навіть уздовж усієї ноги, мені була потрібна підтримка землі. Поки я розглядав камінці, міркував про схеми підвищення своїх шансів, хоча жодної не було без вад, і душив у долонях пісок, тож він сіявся між пальцями й падав на пляж, атож, поки я напружував отак і розум, і частину тіла, мені раптом свінуло, що я міг би досягти своєї мети, не збільшивши кількості кишень і не зменшивши числа камінців, а просто пожертвувавши принципом їхнього розкладання. Якийсь час я намагався зрозуміти сенс цієї думки, що раптом залунала в мені, мов вірш Ісаї чи Єремії, бо я довго не міг збагнути, що саме означає слово «розкладання», якого я не знав. Зрештою, я, мабуть, здогадався, що цей термін не може означати чогось іншого й чогось кращого, крім поділу шістнадцяти камінців на чотири групи по чотири, по одній групі в кожній кишені, й саме нездатність передбачити якийсь інший розподіл, крім цього, була причиною хибності всіх моїх дотеперішніх розрахунків і зробила проблему нерозв'язною. Саме спираючись на цю інтерпретацію, слушна вона чи ні, я зміг нарешті дійти до розв'язку, розв'язку, безперечно, не дуже елегантного, зате надійного, ой якого надійного. Тепер мені б дуже хотілося вірити, ба навіть я твердо вірю, що існують, та й існували завжди, інші розв'язки цієї проблеми, не менш надійні, ніж той, який я спробую описати, але набагато елегантніші. Вірю я і в те, що, виявивши трохи більше затятости, доклавши трохи ревніших зусиль, я б і сам додумався до них. Але я втомився, втомився й боягузливо задовольнився першим-ліпшим розв'язком цієї проблеми. Не переповідаючи всіх етапів та мук, крізь які я пройшов, перше ніж натрапити на розв'язок, я опишу його, свій розв'язок, в усій його огидності. Він полягав лише (лише!) в тому, щоб покласти на початку, скажімо, шість камінців до правої кишені плаща, бо саме з цієї кишені я завжди брав камінчики до рота, п'ять камінців до правої кишені штанів і, нарешті, п'ять камінців до лівої кишені штанів, і це становило, двічі по п'ять плюс шість, шістнадцять, і жодного камінця, бо вже не лишалося жодного, не було в лівій кишені плаща, яка поки що лишалася порожньою, зрозуміло, що порожньою від камінців, бо там були речі, які постійно лежали в тій кишені, а також предмети, які перебували там тимчасово. Адже де, по-вашому, я ховав свій ніж, столове срібло, клаксон і все інше, чого я ще не називав і чого, можливо, не назву ніколи? Гаразд. Тепер я можу почати смоктати. Стежте уважно. Я беру один камінчик у правій кишені плаща, смокчу його, вже не смокчу його і кладу до лівої, порожньої (від камінців) кишені плаща. Потій беру другий камінчик у правій кишені плаща, смокчу його і кладу до лівої кишені плаща. І так далі, аж поки права кишеня мого плаща спорожніє (окрім від предметів, які постійно й тимчасово перебували в ній), а всі шість камінців, обсмоктані, один за одним перейшли до лівої кишені плаща. Далі я зупинявся й зосереджувався, бо ж ішлося про те, щоб не скоїти якоїсь дурниці, й перекладав до правої кишені плаща, де вже не було камінців, п'ять камінців з правої кишені штанів, на їхнє місце я клав п'ять камінців з лівої кишені штанів, а на їхнє місце — шість камінців з лівої кишені плаща. І ось Уже в лівій кишені плаща знову немає камінців, натомість права кишеня плаща знову наповнена, і то бездоганно, тобто іншими камінцями, ніж ті, які я смоктав, і тепер я вже їх починаю смоктати, одного за одним, і поступово перекладати до лівої кишені плаща, впевнений, тією мірою, якою можна мати впевненість у таких речах, що смокчу не ті камінці, які щойно смоктав, а інші. А коли права кишеня плаща знову стає порожня (від камінців), а п'ять камінців, теж уже обсмоктані, всі без винятку опиняються в лівій кишені плаща, тоді я вдаюся до такого самого перерозподілу, який відбувався перед тим, або ж до аналогічного перерозподілу, тобто перекладаю до правої кишені плаща, якою знову можна користатися, п'ять камінців з правої кишені штанів, на їхнє місце я кладу шість камінців з лівої кишені штанів, а на їхнє місце — п'ять камінців з лівої кишені плаща. Тепер я вже готовий братися спочатку. Чи треба розповідати далі? Ні, бо зрозуміло, що в кінці наступної серії смоктань і перекладань відновиться початковий стан, тобто я знову матиму шість перших камінців у початковій кишені, п'ять наступних у правій кишені штанів і, нарешті, п'ять останніх у лівій кишені штанів, тож усі свої шістнадцять камінців я вперше смоктав у бездоганній послідовності, не смоктавши двічі жодного камінця, не лишивши несмоктаним жодного камінця. Щоправда, знову починаючи цикл, я аж ніяк не міг сподіватися, що смоктатиму камінці в тій самій послідовності, що й першого разу, і що, наприклад, коли припустити найгірше, перший, сьомий і дванадцятий камінці першого циклу цілком можуть виявитись відповідно шостим, одинадцятим і шістнадцятим камінцями другого циклу. Але цієї незручности я вже не міг уникнути. Навіть якщо в сукупності циклів панувала, мабуть, страшенна плутанина, принаймні в межах кожного циклу я міг бути спокійний, нарешті такий спокійний, яким можна бути в такому виді діяльности. Адже, щоб кожен цикл був однаковий в аспекті послідовности камінців у моєму роті, — Господь знає, що я переймався цим, — годилося або мати шістнадцять кишень. або пронумерувати камінці. Але, замість робити дванадцять додаткових кишень або нумерувати камінці, я волів задовольнятися тим відносним спокоєм, яким я тішився в межах кожного циклу, взятого окремо. Адже пронумерувати камінці — це ще не все, щоразу, кладучи камінчика до рота, я був би змушений пригадувати потрібний номер і шукати його у своїх кишенях. Цей додатковий клопіт умить позбавляв би мене насолоди відчувати смак камінчика. Бо я б ніколи не був певен, що не помилився, хіба що вів би якийсь своєрідний журнал обліку, де позначатиму кожен уже обсмоктаний камінець. Гадаю, я нездатний на таке. Ні, єдиним досконалим розв'язком була б наявність шістнадцяти симетрично розміщених кишень, кожна зі своїм камінцем. Тоді я б не мав потреби ані в нумерації, ані в роздумах, моє завдання полягало б тільки в перекладанні, поки я смокчу даний камінь, решти камінців з кишені до кишені, й ця робота, якщо ваша ласка, досить делікатна, але цілком під силу мені, й, відчувши потяг смоктати, я завжди брав би камінець з тієї самої кишені. Отак я був би спокійний не тільки в межах кожного циклу, взятого окремо, а й у сукупності циклів, нехай би їм навіть не було кінця-краю. Але своїм власним, хоч яким недосконалим, розв'язком я був задоволений, бо дійшов до нього абсолютно сам, атож, досить задоволений. І якщо він виявився менш надійним, ніж я гадав у першому захваті відкриття, його неелеґантність не зменшувалася. Надто неелеґантним, на мою думку, він був у тому, що нерівний розподіл камінців завдавав мені фізичних мук. Щоправда, певної миті утверджувалася своєрідна рівновага — на початку кожного циклу, тобто після третього камінчика й перед четвертим, але тривала вона недовго. Решту часу я відчував вагу камінців, що тягли мене то праворуч, то ліворуч. Отже, відмовившись від розкладання, я зрікся чогось більшого, ніж принципу, я зрікся фізичної потреби. Адже смоктати камінці, як я казав, не має значення як, головне згідно з методом, — це, гадаю, теж фізична потреба. Отже, дві фізичні потреби зіткнулися в непримиренному конфлікті. Такі речі трапляються. Власне я несамовито глузував з того, що втрачаю рівновагу, що мене шарпає то праворуч, то ліворуч, то вперед, то назад, так само як мені було абсолютно байдуже — смоктати щоразу інший камінець чи завжди той самий, навіть якщо смоктатиму цілу вічність. Адже всі камінчики мали однаковісінький смак. А якщо я зібрав їх шістнадцять, то не на те, щоб набратися баласту або по черзі смоктати їх, а просто щоб мати невеличкий запас і їх ніколи не бракувало. Але й на те, щоб їх не бракувало, мені теж було начхати, коли я їх уже не матиму, то не матиму, гірше від того мені не стане, хіба дуже трошки. Розв'язок, до якого я зрештою прихилився, полягав у тому, що я викинув усі камінці, крім одного, і тримав його то в одній кишені, то в другій і, звичайно, не забарився загубити його, а може, викинути, може, комусь віддати чи проковтнути. То була досить дика частина берега. Не пригадую, щоб хтось дуже набридав мені. Я був чорною цяткою на блідій безмежності пісків, — як можна хотіти заподіяти їй зло? До неї, звісно, підходили, щоб роздивитися, що то, може, раптом якась вартісна річ, викинутий бурею на берег після кораблетрощі. Але, побачивши, що той уламок живий, одягнений звичайно, хоч і бідно, повертали назад. Старі жінки, та й, повірте, молоді, ходили туди збирати дрова, й попервах лякалися, помітивши мене. То були завжди ті самі жінки, і я даремно міняв місце, зрештою всі вони знали, що то я, і трималися на відстані від мене. Здається, якогось дня одна жінка, відійшовши від своїх товаришок, прийшла запропонувати мені їсти, і я дивився на неї, не відповідаючи, аж поки вона пішла назад. Атож, здається, тієї пори якраз і стався десь такий випадок. А, можливо, я плутаю той період з іншим, якимсь попереднім, бо це був би мій останній період, ні, передостанній, на березі моря ніколи не буває останнього. Хай там як, я бачу жінку, що, підходячи до мене, зупиняється від часу до часу і обертається до товаришок. Збившись докупи, наче вівці, вони дивились, як вона відходить, і знаками підохочували її, сміючись, безперечно, бо, здається, десь здалеку долинав сміх. Потім я бачив спину, вона повернула назад і тепер оберталася до мене, але не зупинялася. Я, мабуть, об'єднав дві події в одну і плутаю двох жінок, одну, що підходить до мене, несміливо, під крики та сміх товаришок, і другу, що даленіє, і то радше твердою ходою. Бо здебільшого я ще здалеку помічав людей, які йдуть до мене, і в цьому полягає одна з переваг пляжів. Я бачив їх як далекі чорні цятки, міг споглядати їхню ходу, кажучи собі: «Він зменшується», або навпаки: «Він збільшується». Атож, заскочити мене зненацька було, так би мовити, неможливо, бо я часто обертався і в бік суходолу. Скажу вам одну річ: на березі моря я бачив краще! Атож, обертаючись навсібіч і оглядаючи, так би мовити, без мети широкі, позбавлені вертикалі простори, моє видюще око функціонувало краще, а щодо невидющого, то траплялися дні, коли й воно було змушене обертатися. Я не тільки бачив краще, а й ті рідкісні предмети, які я бачив, тепер мені було набагато легше вдягнути в словесні шати, тобто назвати їх. Отакі й були нечисленні переваги й невигоди життя на морському узбережжі. А може, змінювався я сам, чом би й ні? Вранці, у своєму ґроті, інколи навіть уночі, коли свистіла буря, я часом відчував, що маю притулок, більш-менш захищений від стихій і людей. Але й там доводилося платити певну ціну. У своєму ящику, в ґроті, я теж був змушений платити. Якийсь час платять охоче, але ж не можна платити завжди. Адже всякчас купувати ту саму річ, маючи вкрай скромні засоби, — річ неможлива. На лихо, є інші потреби, крім потреби гнити в супокої, але це не те слово, я говорю, звичайно, про матір, чий образ, віднедавна пригаслий, знову став тривожити мене. Отже, я пішов углиб суходолу, бо моє місто, хоч би що там казали, аж ніяк не стоїть на березі моря. Щоб дійти до матері, годилося йти суходолом, принаймні мені, іншої дороги я не знав. Але між моїм містом і морем простягалось якесь болото, й тому, — наскільки я можу пригадати ті далекі часи, а деякі мої спогади безпорадно грузнуть у безпосередньому минулому, — завжди були наміри осушити його з допомогою, безперечно, каналів, або збудувати грандіозні портові споруди, або звести на палях робітничі міста, зрештою, використати якимсь чином. Так одразу було б ліквідоване оте неподобство — багновище, яке смерділо й парувало перед брамами їхнього величного міста і в якому щороку топилася незліченна кількість людей, точних статистичних даних я поки що не можу пригадати і, безперечно, не пригадаю ніколи, такий-бо мені байдужий даний аспект цього питання. Але я ніколи й не думав заперечувати, що там, звичайно, почалися роботи, а деякі будівельні майданчики збереглися й донині, незважаючи на брак стимулів і невдачі, повільне вимирання персоналу та інертність і бездіяльність органів державної влади. Але стверджувати на цій підставі, мовляв, море омиває мури мого міста, — це вже інша річ. А болото я трохи знав, я не раз з обачністю ризикував там своїм життям, тієї його пори, що була багатша на ілюзії, ніж теперішній мій період, тобто багатша тільки на деякі ілюзії, а на інші бідніша. Отож до мого міста не можна безпосередньо підплисти морем, бо спершу, на півночі чи на півдні, треба ступити на землю, а потім їхати шляхами, ви й самі пересвідчитесь, бо залізниці й досі існують лише на стадії проектування, ви й самі пересвідчитесь. Тепер моя хода, завжди тяжка й повільна, стала ще тяжча й повільніша, ніж будь-коли давніше, через мою вкорочену ногу, яка не згиналася, ту, яка віддавна справляла на мене враження, ніби заціпеніла остаточно, але, йдіть ви під три чорти, бо вона заціпеніла ще дужче, ніж була, що видавалася мені просто неможливим, і водночас щодня коротшала далі, а надто через другу ногу, бо Й вона раптом заціпеніла, хоч як добре згиналася перед тим, але, на жаль, ще не коротшала. Бо коли обидві ноги коротшають водночас і в одному темпі, це ще не страшно, ні. А от коли коротшає одна, а друга лишається на місці, це вже починає тривожити. Ет, я, власне, не тривожився, але це надокучало мені, ось. Я вже на знав, на яку ногу мені ставати між своїми стрибками. Спробуймо придивитися до цієї дилеми трохи пильніше. Нога, що вже не згиналася, — стежте уважно за моїми словами, — завдавала мені мук, це річ зрозуміла, а друга нога звичайно правила мені за стрижень або опору. А тепер ця друга нога, безперечно, внаслідок свого заціпеніння, яке, без сумніву, вразило нерви й сухожилки, почала завдавати мені ще тяжчих мук, ніж перша. Яке лихо, та ще коли зважити, що я не міг відмахнутися від нього. Бо, розумієте, до давніх мук я певною мірою звик, атож, певною мірою. Але до нових, дарма що тісно споріднених із давніми, я ще не встиг пристосуватися. Тим паче не забуваймо: мавши одну ногу хвору, а потім і навряд чи здорову другу, я міг давати раду хворій і зводити її муки до мінімуму, чи до максимуму, послуговуючись, завдяки милицям, тільки майже здоровою. А тепер я вже не мав цього ресурсу! Адже тепер я мав не одну хвору ногу, а другу навряд чи здорову, а дві хворі ноги. Найтяжчим, як я відчував, був стан ноги, яка доти була здорова, зрештою, відносно здорова, і змін у якій я доти не помічав. Тож, якщо ваша ласка, я в певному розумінні завжди мав одну хвору ногу і одну здорову, чи, радше, одну менш хвору, з тією тільки різницею, що менш хвора нога була тепер не тією самою, що давніше. Тож саме на колишню хвору ногу я часто відчував бажання спертися в проміжках між тупанням милиць. Якщо вона й далі була вкрай чутлива, то все-таки менш чутлива, ніж друга нога, або ж, якщо ваша ласка, не менш чутлива, проте не справляла на мене такого враження внаслідок давности своєї болячки. Але я не міг! Чого? Спертися на ту ногу. Адже, не забуваймо: вона коротшала, тоді як друга, поволі ціпеніючи, ще не коротшала, або коротшала з таким відставанням від своєї товаришки, що це було однаково, абсолютно однаково, я пропав, я нічого не міг удіяти. Якби ж вона згиналася в коліні, чи навіть у кульшовому суглобі, я міг би навмисне робити її такою ж короткою, як друга, протягом часу, коли я спирався на справді коротку ногу, перше ніж понести тіло вперед. Але я не міг! Чого? Підігнути її. Бо ж як її підігнути, якщо вона заціпеніла? Отож я був змушений спонукати до праці ту саму ногу, що й давніше, дарма що тепер вона стала, принаймні коли йдеться про мої відчуття, найболючішою з обох, ногою, яка потребувала найдбайливішого піклування. Щоправда, інколи, коли мені щастило натрапити на дорогу з доречними вибоїнами, або скористатися не дуже глибоким кюветом чи якоюсь іншою нерівністю ґрунту, що могла прислужитись, я примудрявся тимчасово немов подовжити мою коротку ногу, щоб змусити її працювати замість другої. Але вона так давно не працювала, що вже не знала, як братися до цього завдання. Гадаю, стос тарілок правив би мені за кращу опору, ніж вона, моя нога, що так добре підтримувала мене, як я був дитиною. А втім, тут, тобто коли я використовував нерівності ґрунту, втручався інший чинник нерівноваги, я маю на увазі милиці, бо тепер годилося б мати одну коротку, а другу довгу, щоб я не відхилявся від вертикалі. Хіба ні? Не знаю. Кінець кінцем моїми шляхами здебільшого були вузенькі лісові стежини, де, зрозуміло, різні нерівності, дарма що їх не бракувало, були надто безладні й розподілялися надто хаотично, щоб я міг скористатися ними. Але, власне, байдуже, чи нога могла відпочивати, а чи мала працювати, невже існувала якась велика різниця в тяжкості страждань? Не думаю. Страждання, спричинені ногою, яка не робила нічого, були постійні й монотонні. Натомість друга нога, яка змушувала мене до додаткових страждань, спричинених зусиллями, боліла менше, якщо протягом якоїсь миті їй траплялося відпочивати. Гадаю, я таки людина, й моя хода уповільнилася внаслідок такого мого стану, хоч яка повільна й тяжка була завжди, хоч би що я міг казати про неї, й перетворювалася, з вашого дозволу, у справжній шлях на Голгофу з безмежною кількістю зупинок і без надії на розп'яття, я заявляю про це без фальшивої скромности, й без Симона, змушуючи себе до частих зупинок. Атож, моя хода змушувала мене зупинятися дедалі частіше, то був єдиний спосіб просуватися вперед — зупинятися. І, хоч у мої мінливі наміри не входить докладний опис отих коротких незабутніх митей каяття, дарма що вони заслуговують його, я все-таки охарактеризую їх кількома словами, виявлю таку ласку, щоб моя оповідь, така ясна в інших частинах, не скінчилася в пітьмі, в сутінку цих височезних стовбурів, широчезних крон, де я шкутильгаю, слухаю, лягаю, підводжуся, слухаю, шкутильгаю та інколи запитую себе, — чи слід розповідати про таке, — чи побачу я знову коли-небудь ненависне, принаймні нелюбе світло, напнуте блідим запиналом між останніми стовбурами, і матір, щоб залагодити наше питання, і чи не вчиню я краще, зрештою, не менш добре, повісившись на якійсь гілляці, зробивши зашморг з ліани. Бо до світла, щиро кажучи, мені байдуже, а мати — чи можу я сподіватися, що вона й досі чекає мене, якщо збігло так багато часу? А моя нога, мої ноги! Але думки про самогубство не дуже поглинали мене, не знаю чому, я гадав, ніби знаю, а тепер бачу, що ні. Зокрема думці про те, щоб задушитись, хоч і якій спокусливій, я після короткої боротьби завжди давав собі раду. Скажу вам одну річ: я ніколи нічого не мав у дихальних шляхах, окрім, звичайно, недуг, притаманних тій системі. Атож, дні, коли повітря, що, здається містило кисень, не хотіло заходити в мене, а нарешті зайшовши, не хотіло виходити, я міг би, міг би порахувати на пальцях. Атож, моя астма, скільки разів я вже намагався покласти їй край, перерізавши собі сонну артерію або трахею. Але я тримався добре. Хрипіння виказувало мене, я синів. Воно находило на мене надто вночі, і я не знав, маю я бути задоволений цим чи ні. Бо, якщо вночі раптові зміни кольорів мали незначущі наслідки, натомість, через тишу, що панує вночі, найтихіші незвичні звуки привертали до себе пильну увагу. Але то були тільки напади, і такі напади — дрібниця, коли порівняти їх з усім тим, що не зупиняється ніколи, не знає ні припливів, ні відпливів на свинцевій поверхні, в пекельних глибинах. Жодного слова, жодного слова проти нападів, які душили мене, скручували й нарешті лагідно жбурляли на землю, не виказуючи іншим людям. Я обкручував плащ навколо голови, що давало змогу притлумити безсоромні звуки ядухи, або ж намагався надати тим звукам подоби кашлю, загальновизнаного і схваленого, бо єдина незручність, яку він ризикує спровокувати, — співчуття. А тепер, мабуть, пора звернути увагу, бо ж ніколи не пізно вчинити слушно, що, кажучи, мовляв, моя хода уповільнилася внаслідок хвороби здорової ноги, я висловив тільки безмежно малу часточку правди. Адже насправді я мав ще інші слабкі місця, то тут, то там, що, як і можна було передбачити, теж ставали дедалі слабші. А от чого не можна було передбачити, так це швидкости, з якою зростала їхня слабкість, відколи я пішов з морського узбережжя. Поки я сидів на березі моря, мої немочі та недуги, дарма що загострювалися, чого й слід було сподіватися, загострювалися невідчутно. Отож я навряд чи міг би стверджувати, зосередившись, скажімо, на своєму анусі, мовляв, ти ба, йому сьогодні набагато гірше, ніж учора, годі було б казати, що це та сама діра. Вибачте, що знову повертаюся до цього сороміцького отвору, на це мене надихає моя муза. Мабуть, тут слід добачати не так порок, уже названий, як символ тих, про які я мовчу, і така честь належить йому, мабуть, унаслідок його чільного місця і тому, що він править за сполучну ланку між мною та іншим лайном. На мою думку, той невеличкий отвір недооцінюють, називають його дірою в заду і вдають, ніби зневажають його. А чи не є він насправді справжньою брамою буття, якій отой вихвалюваний рот править лише за службовий вхід? Туди нічого не проникає, хіба яка дрібка, не бувши одразу або трохи згодом видаленим. Майже все, що йде зовні, навіває йому огиду, а про те, що надходить зсередини, й поготів годі стверджувати, ніби він докладає зусиль задля нього. Хіба це не значущі риси? Історія розсудить. Але я все-таки спробую надавати йому в майбутньому трохи менше місця. І для мене це легке завдання, бо майбутнє, не говорімо про нього, аж ніяк не туманне. А щодо вміння лишати збоку головне, гадаю, я розумівся на цьому, тим паче, що мав про цей феномен лише суперечливі знання. Але, повертаючись до своїх слабких місць, я повторюю: на узбережжі вони поводились нормально, атож, я не помічав нічого ненормального. Чи то я не надавав їм достатньої уваги, бо мене всього поглинала метаморфоза моєї здорової ноги, чи то там справді не відбувалося нічого особливого. Але, тільки-но я покинув пляж, гнаний страхом прокинутись коли-небудь далеко від матері, а мої обидві ноги згиналися вже не більше, ніж милиці, що забезпечували стрибок уперед, усі мої слабкі, слабкі, аж умирущі місця нагадали про себе, а водночас і про всі незручності, до яких вони призводять, коли не йдеться про життєво важливі частини тіла. Десь саме тієї пори мене боягузливо покинули пальці ноги, так би мовити, серед голого поля. Ви скажете, мовляв, це частина моїх розповідей про ноги й не має значення, бо, хай там як, я однаково не міг поставити ту ногу на землю. Гаразд. Але чи знаєте ви бодай те, про яку ногу йдеться? Ні. Я теж. Зачекайте, я розповім. Але ви маєте слушність, пальці ноги, власне, не були моїм слабким місцем, я вважав, що вони в дуже доброму стані, окрім кількох мозолів, врослих нігтів і схильности до корчів. Ні, мої справжні слабкі місця були не тут. І якщо я не складаю одразу разючого списку їх, то тільки тому, що не складу його ніколи. І я справді не складу його ніколи, хіба що, можливо, коли-небудь. Крім того, я б не хотів вам дати хибне уявлення про своє здоров'я, що, не бувши таким, яке називають міцним або напрочуд добрим, було, власне, несказанно задовільним. Бо інакше як я дожив би до такого старезного віку, як мій? Завдяки своїм моральним рисам? Належній гігієні? Життю просто неба? Недоїданню? Безсонню? Самотності? Переслідуванням? Довгим мовчазними завиванням (вити небезпечно)? Щоденному бажанню, щоб мене поглинула земля? Гаразд, гаразд. Доля злопам'ятна, але не такою мірою. Погляньте на матір. Від чого вона зрештою здохла? Я запитую себе про це. Я б не здивувався, якби її поховали живцем. Ох, та падлюка таки передала мені їх, свої непорушні мерзенні хромосоми, Щоб я, який жах, їжачився прищами від найніжнішого віку! Серце калатає, і то як! Щоб я мав сечоводи, — ні, ані слова на цю тему. Й надниркові залози. Й сечовий міхур. І сечовивідний канал. І головку члена. Санта Марія! Я вам скажу одну річ: я вже не ходжу до вітру, чесне слово. Але моя крайня плоть, досить слів, сочиться сечею, вдень і вночі, зрештою, гадаю, що то сеча, від неї тхне нирками. І це для мене, що втратив чуття нюху. Чи можна говорити про сечовипускання за таких обставин? Погляньмо. Мій піт, а прів я всякчас, теж мав дивний запах. І думаю, що й моя слина, завжди в достатку, теж мала той запах. Ет, та я звільнявся від своїх покидьків, це не мені уремія закриє очі. Мене теж, якщо на світі існує справедливість, поховають живцем, у відчаї знайти причину смерті. А той список моїх слабких місць, якого я не складу ніколи, боячись доконати себе, я, можливо, таки напишу коли-небудь, коли треба буде скласти інвентар моїх володінь і надбань. Бо того дня, якщо він настане коли-небудь, я менше боятимуся доконати себе, ніж сьогодні. Адже сьогодні, якщо я не відчуваю, що я точно на початку свого шляху, я не маю й претензій вважати, ніби я на підступах до фінішу. Отож я стримуюсь, коли думаю про спринт. Бо не мати змоги спринтувати, коли сигналять старт, — однаково, що відмовитися бігти. Але відмовлятися й навіть зупинятися на мить заборонено. Отже, й далі обережно просуваючись, я чекаю, коли дзвін мені бамкне: «Молою, не клопочися, це кінець». Саме отак я й міркував з допомогою образів, мало придатних для моєї ситуації. Мене не покидало відчуття, не знаю чому, або майже не знаю, ніби коли-небудь я розповім про все, що в мене ще лишилося, а надто про все, що я ще матиму. Але для цього треба почекати, щоб упевнитися, що я вже нічого не можу ані набути, ані втратити, ані викинути, ані дати. Тоді я зможу сказати, не боячись помилитися, що мені врешті лишилося з моїх надбань. Бо то буде кінець рахунку. А тим часом я ще можу і збідніти, і збагатитися, ой, аж ніяк не такою мірою, щоб моя ситуація могла б змінитися, але достатньою, щоб не дати мені тепер заявити про те, що лишилося в мене, а надто про те, що я матиму, бо я ще не мав усього. Але я анітрохи не розумів цього передчуття, і, гадаю, саме така найчастіше чекає найвиразніші передчуття: їх анітрохи не розуміють. Отже, це було б справжнє передчуття, яке можна перевірити. А от хибні передчуття більш зрозумілі чи ні? Думаю, що так, думаю, що все хибне й фальшиве з куди більшою вірогідністю можна звести до ясних, виразних уявлень, відмінних від решти уявлень. Але я можу помилятися. Мені аж ніяк не були властиві передчуття, а мав лише почуття, радше надпочуття, якщо можна так висловитись. Бо я знав наперед, чого саме я не передчую. Скажу навіть більше (хіба це щось коштує мені?), я знав тільки наперед, бо про теперішню мить не знав нічогісінько, ви, напевне, помітите цю особливість, або знав тільки коштом надлюдських зусиль, а потім я теж нічого не знав, знову повертався до невідання. І це все, у своїй сукупності, якщо можна його поєднати, повинно пояснити багато речей, зокрема мою дивовижну старість, подекуди ще незрілу, коли припустити, що стан мого здоров'я, всупереч усьому, що я розповідав про нього, був незадовільний, щоб усвідомити це. Я казав, що на стадії, до якої я дійшов, я посувався вперед дедалі повільніше і з дедалі більшими муками, і не тільки через мої ноги, а й через безліч інших так званих слабких місць, які не мали нічого спільного з моїми ногами. Хіба що припустити, хоча нічого не спонукає до такого припущення, що вони і стан моїх ніг були наслідками одного синдрому, що в такому разі мав якусь диявольську складність. Факт лишається фактом, і я дуже шкодую з цього приводу, хоча тепер надто пізно, щоб виправити ситуацію: під час цієї прогулянки я надто багато уваги зосереджував на своїх ногах, і то коштом усього іншого. Таж я не був звичайнісіньким, банальним калікою, аж ніяк, траплялися хвилини, коли ноги були найздоровішою частиною мого тіла, якщо абстрагуватися від мозку, здатного сформувати таке судження. Отже, я був змушений зупинятися дедалі частіше, я невпинно говоритиму про це, й лягати, всупереч правилу, то на спину, то на живіт, то на один бік, то на другий, і то якомога частіше, піднімаючи ноги вище від голови, щоб не загусала кров. А лежати, задерши ноги вище від голови, коли ті ноги не згинаються, — ніякий не відпочинок. Але не переживайте, я відпочивав. Коли йшлося про мій комфорт, я не шкодував своїх мук. Ліс ріс усюди навколо мене, і гілля, сплітаючись десь страшенно високо наді мною, захищало мене від світла та негоди. Присягаюсь, траплялися дні, коли я ступав не більше за тридцять-сорок кроків. Але сказати, щоб я шпортався в непроникній пітьмі, — ні, такого я не можу. Я шпортався, але пітьма не була непроникною. Панували своєрідні сині сутінки, більше ніж достатні для моїх зорових потреб. Я дивувався, чому ті сутінки не зелені, а сині, але бачив, що вони сині і, напевне, й були такі. Червонясте сонячне проміння, змішуючись із зеленню листу, давало синій відтінок — отак я міркував. Але інколи. Інколи. Яка доброта в цих коротких словах, яка лютість. Інколи я виходив на своєрідне перехрестя, та що там, роздоріжжя, де розбігалися стежки, яких не бракує навіть у недосліджених лісах. Там, послідовно повертаючись до стежок, що тяглися врізнобіч, я, вже не знати з якою надією, робив повне коло навколо себе, або трохи менше, ніж коло, або трохи більше, ніж коло, такі-бо ті стежки були схожі між собою. На перехрестях сутінки були не такі густі, і я квапився піти далі. Я не люблю таких пом'якшених сутінків, вони підозрілі. В лісі, природна річ, я кілька разів здибався з людьми, або не здибався, але без тяжких наслідків. Зокрема натрапив на вугляра. Думаю, я міг би полюбити його, якби мав років на сімдесят менше. Але кат його зна. Бо тоді й він був би на стільки ж років молодший, або не зовсім на стільки ж, але набагато. Я, власне, ніколи не мав удосталь ніжности, але все-таки мав свою невеличку частку, як був малий, і спрямовував її здебільшого на старих. Я навіть гадаю, що колись любив одного чи двох, о ні, звичайно, не справжньою любов'ю, тут немає ніякого зв'язку зі старою, я знову забув її ім'я, Роза, ні, зрештою, ви розумієте, що я маю на увазі, але все-таки, як би висловитись, ніжно, мов обіцянку якоїсь кращої землі. Ет, змалку я передчасно розвинувся, а вирісши, й далі лишався таким. А тепер вони мені набридають, оте старе луб'я, так само як молоді й незрілі. Вугляр підбіг до мене й благав мене розділити з ним його хижку, вірте мені, якщо хочете. Геть незнайома мені людина. Напевне, хвора від самотности. Я кажу «вугляр», а власне, не знаю нічого. Просто я бачив десь дим. А дим я помічаю завжди. Відбувся довгий діалог, уряди-годи його уривали стогони. Я не міг спитати в нього про дорогу до свого міста, бо й досі не міг згадати його назви. Я спитав у нього про дорогу до найближчого міста, знайшов потрібні слова та акценти. Він не знав. Він, мабуть, народився в лісі й, напевне, прожив там увесь вік. Я благав його пояснити, як якомога швидше вийти з лісу. Я став красномовний. Його відповіді були вкрай плутані. Або я не розумів нічого з його слів, або він не розумів жодного мого слова, або він нічого не знав, або хотів затримати мене коло себе. Саме до цієї четвертої гіпотези я з усією скромністю схиляюсь, бо, коли я хотів іти далі, він тримав мене за рукав. Тож я швидко вивільнив одну милицю й добряче молоснув його по черепу. Це заспокоїло його. Гидкий дідуган. Проте, тільки-но ступивши кілька кроків, а тієї пори кілька кроків для мене — це вже неабищо, я розвернувся й підступив до нього, щоб роздивитися. Побачивши, що він ще дихає, я вдовольнився тим, що кілька разів щосили вгатив йому п'ятами по ребрах. Ось як я брався до цієї роботи. Я ретельно вибирав собі місце, за кілька кроків від тіла, повернувшись, звичайно, спиною до нього. Потім, добре вмостившись між милиць, я почав хитатися, вперед, назад, з'єднавши ступні, радше стуливши ноги, бо як я міг з'єднати ступні, якщо зважити на стан моїх ніг? Але як притулити ноги одна до одної, якщо зважити на їхній стан? Я стулював їх, це все, що я можу вам сказати. Все залежить від міри. Або не стулював. Яке це може мати значення? Я розхитував свої тіло — ось що головне, і то з дедалі більшою амплітудою, аж до миті, коли, гадаючи, що вона настала, поривався з усієї сили вперед, а за мить повертався назад, що й створювало результат, на який я розраховував. Звідки брався той надмір завзяття? Мабуть, з моєї слабкости. Удар мене, звичайно, перекинув. Я бурикнувся. Як я не раз зауважував, не можна мати все одразу. Я трохи відпочив, потім підвівся, підібрав милиці і став з іншого боку тіла, де, вдавшись до того самого методу, здійснив ту саму вправу. Я завжди мав манію симетрії. Але тепер прицілився трохи нижче, і одна моя п'ята встряла у м'яке. Зрештою, якщо тією п'ятою я не поцілив у ребра, я, безперечно, вдарив у нирку, ет, не з такою силою, щоб вона розірвалася, ні, не думаю. Люди уявляють собі, мовляв, коли людина стара, бідна, хвора й боягузлива, вона нездатна захищатися, і загалом це правда. Та якщо є сприятливі умови, немічний і незграбний напасник, на зріст десь такий, як ви, й відлюдне місце, інколи можна показати, де раки зимують. Безперечно, саме з метою нагадати про цю можливість, яку надто часто забувають, я й затримався на цьому інциденті, що сам по собі й нецікавий, як і все, що навчає й попереджає. Але чи їв я принаймні бодай коли-небудь? З необхідности, неминуче, корінці, ягоди, інколи ожину, вряди-годи гриби, і то з трепетом, бо я погано розумівся на грибах. І звичайно, атож, плоди цератонії, такі любі для кіз. Кінець кінцем я з'ясував, що в лісах не бракує ніякої поживи. Чувши або, вірогідніше, десь читавши, — коли, здається, мені ще було цікаво навчатися, або розважатися, або забивати собі памороки, або марнувати час, — мовляв, гадаючи, ніби в лісі ти йдеш просто вперед, ти насправді ходиш по колу, я докладав усіх зусиль, щоб ходити по колу, сподіваючись, що йду таким чином просто вперед. Адже тепер я був уже не вахлак, а проноза, і то щоразу, коли докладав зусиль. Я зберіг у пам'яті всі знання, що могли б придатися в житті. Якщо я не йшов по бездоганно прямій лінії, бо ж крутився по колу, то принаймні не крутився по колу, і це було неабищо. Чинячи так, день у день і ніч у ніч, я сподівався коли-небудь таки вибратися з лісу. Бо мій край не був самим лісом, аж ніяк. Адже були ще й рівнини, гори та море, кілька міст і сіл, пов'язаних між собою шляхами й дорогами. І я був тим більше переконаний, що коли-небудь вийду з лісу, бо вже виходив з нього, й мені були відомі труднощі, коли не можеш знову зробити те, чого досягав давніше. Але тоді все було трохи по-іншому. І все-таки я твердо сподівався побачити, як затремтить, сіючись крізь нерухомі, немов вилиті з міді стовбури, що їх ніколи не ворушить жоден вітер, дивне світло рівнини зі швидкими блідими вихорами. Але того світла я ще й боявся. Просто я не сумнівався, що рано чи пізно побачу його. А в лісі мені було не так уже й погано, я міг уявити собі й гірше, в лісі я міг би лишитися довіку, і то без великого жалю, не дуже б плакав за світлом, рівниною та рештою принад мого краю. Я знав їх, принади свого краю, і вважав, що в лісі незгірше. На мою думку, він не тільки був вартий їх, а мав над ними ще й ту перевагу, що тут був я. Ну, хіба не дивний спосіб сприймати речі? Можливо, менш дивний, ніж здається. Бо, бувши в лісі, місці, ані гіршому, ані кращому за інші місця, й бувши вільним лишатися в ньому, хіба не мав я права вбачати в ньому переваги, пов'язані не з тим, яким він був, а з тим, що в ньому був я? Адже я був у ньому. А будучи в лісі, я не мав потреби йти до нього, й цю обставину годі знехтувати, якщо зважити на стан моїх ніг і мого тіла взагалі. Оце й усе, що я хотів сказати, і якщо не сказав одразу, то тільки внаслідок якогось спротиву. Тобто я не міг лишатися в лісі, за таке мене годі було б хвалити. Власне, я б міг, фізично для мене нічого не було б легшого, але ж я не суто фізичний об'єкт, тож, лишившись у лісі, я відчував би, що не дотримуюсь свого імперативу, принаймні я мав таке враження. Але я міг помилятися, й мені, можливо, було б краще лишатися в лісі, я б міг, хтозна, лишатися в ньому без докорів сумління, без тяжкої думки, що я помиляюся, майже чиню гріх. Бо я завжди був потайний, завжди ховався від своїх суфлерів. І якщо я не можу гідно привітати себе з цим, то й не бачу причини відчувати з цього приводу смуток. Проте імперативи — річ трохи інша, я завжди був схильний, не знати чому, коритися їм. Бо вони ніколи нікуди не приводили мене, а завжди відривали від місць, де, не почуваючись добре, я почувався не гірше, ніж деінде, а потім замовкали, кидаючи мене напризволяще. Отже, я знав свої імперативи, та однаково їм корився. Ця покора стала для мене звичкою. Слід сказати, що майже всі вони стосувалися одного питання, — питання моїх стосунків із матір'ю, а також необхідносте якомога швидше пролити на них трохи світла, крім того, ще й характеру того світла, яке годиться пролити, й засобів досягти цієї мети з максимумом ефективности. Атож, то були досить ясні імперативи, й навіть докладні, аж до миті, коли, спромігшись розхитати мене, вони починали затинатися, перше ніж остаточно замовкнути, лишивши мене, мов недоумка, що не знає, куди він іде й навіщо. І ті всі імперативи, я вже, мабуть, казав про це, були пов'язані з одним тяжким і тернистим питанням. Мені навіть здається, що я не можу назвати жодного, що мав би якийсь інший зміст. І той, що вимагав тоді від мене якомога швидше вийти з лісу, нічим не відрізнявся — але тільки своєю суттю — від тих, до яких я звик. Бо я, здається, помітив, що за формою він незвичайний. Адже після звичайного напучення йшло врочисте проголошення, що от, мабуть, уже запізно. Він був складений латиною, nimis sero, гадаю, це латина. Яка люб'язність — оті гіпотетичні імперативи. Але, якщо я ніколи не вирішу отого питання з матір'ю, не слід звинувачувати в цьому лише той голос, що покинув мене так передчасно. Відповідальність почасти лежить і на ньому — це все, чим можна йому дорікнути. Адже перешкоджав ще й зовнішній світ, удаючись до різноманітних хитрих засобів, і я вже подавав вам кілька прикладів. А голос міг би остаточно вимучити й виснажити мене, тож я, мабуть, уже б ніколи не дійшов унаслідок інших перешкод, які загороджували шлях. Тож як у тому наказі, що вагався, а потім згасав, як не почути в ньому: «Молою, не роби нічого!» Чи не нагадував він мені невпинно про обов'язок тільки на те, щоб краще показати його абсурдність? Можливо. На щастя, він, зрештою, тільки підтримував постійну схильність (щоб згодом, якщо ваша ласка, поглузувати з неї) й не потребував гострих зауваг, щоб знати, що йому бракує волі. Геть самотній, і то завжди, я, здається, йшов до матері, щоб нарешті впорядкувати наші стосунки на не такій хиткій основі. Буваючи в матері, а я часто заходив до неї, я покидав її, нічого не зробивши. А покинувши матір, я знову був на шляху до неї, сподіваючись наступного разу домогтися більшого. А коли я начебто збирався зректися тих спроб і перейматися чимсь іншим або взагалі нічим не перейматися, насправді я тільки вдосконалював свої плани й шукав шлях до її дому. Це все набувало якогось дивного характеру. І то так, що навіть без цього так званого імперативу, який я звинувачую, мені було б важко лишатися в лісі, бо ж я мав припускати, що матері в ньому не було. Проте, можливо, було б краще, якби я спробував призвичаїтися до такого важкого для мене перебування в лісі. Але я казав собі ще й таке: «Як поглянути на мою ходу, ще трохи — і я не зможу йти й буду змушений лишитися там, де я є, хіба що мене понесуть». О ні, я не звертався до себе з такими ясними словами. Й кажучи, мовляв, я казав собі, й т. ін., я хочу лише сповістити, що я тільки туманно уявляв собі, що ситуація десь така, не знаючи достеменно, про що йдеться. Отже, щоразу, коли я кажу, що казав собі те чи те, або говорю, ніби внутрішній голос казав мені «Молою», а далі йшла гарна фраза, більш-менш зрозуміла і проста, або коли відчуваю обов'язок звернутися до третіх осіб з розумними словами, або коли задля інших людей з моїх вуст виходять звуки, більш-менш пристойно артикульовані, я тільки корюся вимогам традиції, яка вимагає брехати й мовчати. Адже все відбувалося по-іншому. Тож я не казав собі: «Як поглянути на мою ходу, ще трохи…» й т. ін., бо ці слова, можливо, тільки скидалися на те, що я сказав би собі, якби був здатний на таке. Насправді я взагалі нічого не казав собі, а чув якийсь гамір, якусь зміну в тиші, й починав прислухатися, мабуть, десь так, як нашорошує вуха тварина, що здригається й помирає. І тоді якимсь чином у мені туманно народжувалася своєрідна свідомість, те, що я виражаю, кажучи: «Я казав собі й т. ін.»; або: «Молою, не роби нічого!»; або: «Це прізвище вашої матері?» — запитав комісар, я цитую його по пам'яті. Або я висловлююсь, не падаючи так низько, аж до oratio recta, прямої мови, а вдаюся до інших стилістичних фігур, теж облудних, як-от, скажімо: «Мені здається, Що…» й т. ін., або: «Я маю враження, що…» й т. ін., бо мені взагалі нічого не здавалося і я не мав ніякого враження, а просто щось десь змінилося, спричинившись до того, що і я мав змінитися, або до того, що і світ мав змінитися, щоб нічого не змінилося. Це тільки дрібні пристосування, немов між сполучними судинами Ґалілея, які я можу охарактеризувати, тільки сказавши, мовляв, я боявся, що… або я сподівався, що… або: «Це прізвище вашої матері?» — запитав, наприклад, комісар, і які я міг, безперечно, висловити й по-іншому і краще, доклавши бодай трохи зусиль. І я, мабуть, зроблю це коли-небудь, коли матиму менше страху перед зусиллями, ніж сьогодні. Але я в це не вірю. Отже, я казав собі: «Як поглянути на мою ходу, ще трохи — і я не зможу йти й буду змушений лишитися там, де я є, хіба що знайдеться хтось досить люб'язний, що понесе мене». Бо мої переходи ставали дедалі коротші, а отже, зупинки — дедалі частіші й, додам, триваліші, бо, коли добре поміркувати, уявлення про тривалу зупинку не випливає автоматично з уявлення про короткий перехід, так само як і з уявлення про коротку зупинку, хіба що надати слову «частий» значення, якого воно не має, а такого я б не хотів робити нізащо. Мені тим паче видавалося бажанішим якомога швидше вийти з того лісу, бо для мене неодмінно було б неможливим вийти звідки завгодно, нехай навіть гайочка. Була зима, мала бути зима, і не тільки багато дерев стояли без листя, а й листя стало чорним і драглистим, і мої милиці грузнули в ньому інколи аж до розгалуження. Дивовижна річ, я вже не мерз, як давніше. Мабуть, була лише осінь. Але я завжди був малочутливий до змін температури. А сутінки, хоч інколи мені здавалося, ніби вони вже не сині, однаково були густі, як і давніше. Зрештою це спонукало мене сказати собі: «Вони не такі сині, бо тепер менше зелені, але не менш густі через свинцеве зимове небо». Крім того, через щось на чорному гіллі, з якого немов спадала чорнота, щось на кшталт цього. Купи опалого чорного, немов багнистого листу значно уповільнювали моє пересування. Але я б і без них зрікся пересування стоячи, властивого людям. Я ще пам'ятаю той день, коли, лігши, всупереч правилу, на живіт відпочити, я раптом скрикнув, ляснувши себе рукою по чолі: «Слухай, але ж є плазування, я про це ще не думав!» Але як плазувати, коли зважити на стан моїх ніг і тулубу? Й моєї голови? Але, перше ніж розповідати далі, скажу одне слово про лісові звуки. Я марно дослухався, я не чув нічогісінько. А потім, напруживши волю та уяву, вряди-годи чув далеке бамкання ґонґа. Ріг у лісі — це добре, такого сподіваються. То мисливець. Але ґонґ! Зрештою, навіть тамтам не приголомшив би мене. Але ґонґ! Яке розчарування — прагнути принаймні скористатися відомими лісовими звуками й почути тільки, як долинають вряди-годи удари ґонґа. Якусь мить я ще сподівався, що це лише моє серце, яке й досі б'ється. Але тільки мить. Бо моє серце вже не калатає, радше у сфері гідравліки слід пошукати шум, створюваний тією старою помпою. Дослухався я й до листків, перед тим, як вони впадуть, але марно. Вони мовчали, нерухомі й тверді, немов з латуні, б'юсь об заклад, що я вже згадував про це. Оце й усе про лісові звуки. Інколи я натискав на свій клаксон крізь тканину кишені. Він видавав дедалі глухіший звук. Я зняв його зі свого велосипеда. Коли? Не знаю. А тепер закінчуймо. Лігши на живіт, послуговуючись милицями як гачками, я запускав їх перед собою в підлісок, а коли відчував, що вони добре зачепилися, підтягувався вперед, напруживши кисті, на щастя, досить сильні, незважаючи на мою неміч, хоч і були роздуті й покручені, страждаючи, мабуть, на деформаційний артрит. Ось у кількох словах, як я пересувався. Цей спосіб пересування має над іншими, — я говорю про ті, які я випробував, — ту перевагу, що, коли хочеш відпочити, ти зупиняєшся й відпочиваєш, не вдаючись ні до яких інших дій. Адже стоячи не відпочинеш, сидячи теж. Є люди, які пересуваються сидячи й навіть навколішки, соваючись праворуч, ліворуч, вперед, назад із допомогою гачків. Натомість під час плазування зупинитися — це одразу відпочивати, й навіть сам цей рух є своєрідним відпочинком у порівнянні з іншими способами пересування, я говорю про ті, які так утомлювали мене. Саме отак я й посувався в лісі, повільно, але з певною регулярністю, й робив свої п'ятнадцять кроків за день, власне, й не обтяжуючи себе. Я посувався навіть на спині, сліпо опускаючи милиці в кущі десь позаду, в напівзаплющені очі чорного гіллястого неба. Я йшов до матері. Інколи я промовляв: «Мамо!» — безперечно, щоб збадьорити себе. Я щоразу губив свого капелюха, шнурок давно вже порвався, й губив аж до миті, коли спересердя насунув його на голову з такою силою, що потім уже не міг скинути. Якби я мав знайомих дам і зустрівся з ними, я б не мав змоги привітати їх як годиться. Але в моїй голові, що працювала й далі, хоч і як повільно, завжди була присутня думка про необхідність повертати, повертати неперервно, тож після кожних трьох-чотирьох рухів я змінював курс, унаслідок чого рухався якщо не по колу, то принаймні по великому многокутнику, адже робиш що можеш, і я й далі сподівався, що рухаюся просто вперед, незважаючи ні на що, просто вперед, удень і вночі, до матері. І справді настав день, коли ліс зупинився і я побачив світло рівнини, точнісінько так, як я й передбачав. Але побачив його не здалеку, як я сподівався, тремке поміж невблаганними стовбурами, а одразу, я розплющив очі й відзначив, що прибув. Це можна пояснити, безперечно, фактом, що вже досить тривалий час я не розплющував очі, хіба що у виняткових ситуаціях. І навіть оті невеличкі зміни напряму я здійснював навгадь, у пітьмі. Ліс закінчувався канавою, не знаю, з якої причини, і тепер я збагнув, що саме в ту канаву я й прибув. Безперечно, падаючи туди, я й розплющив очі, бо інакше чого б я їх розплющував? Я дививсь на рівнину, що тягнулася переді мною до самого обрію. Гадаю, моє око, звикнувши до світла, бачило ген удалині силуети веж і дзвіниць якогось міста, і ніщо, звичайно, не давало мені підстав припускати, що це моє місто, хоч як добре я був би поінформований. Рівнина, щоправда, видавалась мені знайомою, але в моєму краї всі рівнини схожі між собою, тож, коли знаєш одну, це однаково, що знати їх усі. А втім, моє це місто чи ні, чи десь тут під легкими клубами диму дихає моя мати, а чи затруює атмосферу за сто миль звідси — це все питання напрочуд пусті для чоловіка в моїй ситуації, дарма що тут є безперечний інтерес, належний до сфери чистого пізнання. Адже як мені рухатись крізь ці безмежні трави, де мої милиці марно намацуватимуть опору? Хіба котитися. А потім? Чи дадуть мені трави змогу докотитися аж до материного дому? На щастя, в цій тяжкій скруті, яку я невиразно передбачав, хоч і не усвідомлював усієї її гіркоти, я почув, як кажу собі, що не треба нарікати, що вже біжать мені на допомогу. Буквально. Про ті слова я можу сказати, що вони звучали так гучно й виразно для моїх вух і мого розуму, що «досить дякую» хлопчика, якому я подав кульку, я навряд чи перебільшував. Не журися, Молою, вони вже йдуть. Зрештою, слід, безперечно, все побачити, й допомогу теж, щоб мати повну картину ресурсів їхньої планети. Я скотився аж на дно канави. Була, мабуть, весна, весняний ранок. Здається, я чув якихось птахів, можливо, жайворонків. Я давно вже не чув їх. Як це так, що я не чув їх у лісі? І не бачив? Тоді це не видавалося мені дивним. А потім я таки здивувався. А чи чув я їх на березі моря? Чайок? Я не міг пригадати. Я пригадував хрипи. Мені спали на гадку два подорожні. Один з них мав довбню. Я забув їх. Я знову побачив вівці. Нарешті я кажу про це тепер. Я не нарікав, мені пригадалися й інші сцени мого життя. Мені здавалося, ніби йде дощ, світить сонце, по черзі. Справжня весна. Я відчув бажання повернутися до лісу. Ні, не справжнє бажання. Молой міг лишатися там, де він був.