Мольфар

Дивачка

Ми з подругою забігли на каву. В цій каварні завжди особлива атмосфера: метрової товщини стіни захищають не лише від вуличного гармидеру, а й від набридливої присутності інших людей.

Зараз зима — і в кафе їх набилося повно, вільних місць нема. Дим затуляє очі, і крізь його їдкий серпанок заледве пробивається тонка мелодія. Це щось таке ностальгійне з вісімдесятих років, що кава набирає особливого щемкого аромату юності.

Розмовляємо, як завжди, про майже банальні речі: чому кожен із нас долає свою дорогу в житті, намагаючись зрозуміти когось, хто поруч, а тим часом неминуче приходить до одного й того ж висновку. Висновку, що найвищим досягненням людської свідомості є просто прийняття іншої людини такою, як вона є. І що кожна людина в цьому світі є самотньою і незрозумілою. Просто кожен з нас сяк-так знаходить точки опори в балансуванні між світами інших людей.

Якась молода пані просить дозволу присісти за наш столик, бо вільних місць нема. Будь ласка, заважати нам не будете. Банальна ввічливість — і ми знову говоримо про своє.

В якийсь момент жіночка звертається до мене:

— Вибачте, що втручаюся у вашу розмову, але ви дуже нагадуєте мені мою маму. Вона все життя була для мене дуже болючою загадкою. Ми так і не змогли її зрозуміти, — вона схвильовано витирає вологі очі серветкою і запалює цигарку. — Ви дозволите?

Ми перериваємо розмову, наступає ніякова мовчанка.

— Люди повинні розуміти одне другого, — ніби вибачаючись, продовжує наша сусідка. — Повинні думати не лише про себе.

— Звичайно, — кажу я, — але універсальних рецептів для порозуміння не існує. Якщо хтось каже, що прагне служити іншим, забувши про себе, то його служіння — тільки прихована втеча від вирішення власних проблем. Я, звісно, не знаю вашої мами і не можу судити про те, у чому ви не порозумілися.

— Вона просто пішла від нас, — говорить жінка, — пішла від всіх. Хоча ніхто її не ображав…

— Вийшла заміж? — у моєї товаришки підхід до життя був дуже чітким і прагматичним. Їй явно не до вподоби, що в нашу розмову втрутилася стороння людина.

— Та що ви, яке там заміж! В шістдесят років заміж не виходять!

— Ого! Ще й як виходять! — засміялася моя подруга. — За кордоном люди, маючи пристойні пенсії, тільки жити починають після шістдесяти!

— Та ну, що ви… хіба є смисл прати чужі штани на старості?

— А вам скільки років? — поцікавилася я, прикинувши, що панянці явно, більше сорока.

— Минуло тридцять п'ять…

— А ви заміжня?

— Так, у мене діти, чоловік… не розумію, чого вона пішла від нас. Скандалів у нас ніколи не було, чоловік не п'є, — ну, випиває іноді в компанії, але в міру…

— А куди пішла? — моя товаришка явно намірилася «відшити» нашу співрозмовницю. Вирішила у швидкому темпі вичерпати всі запитання.

— О, куди! — жінка знову шморгнула носом і зобразила ображену міну. — Спершу в монастир, а потім взагалі… поселилася в якомусь глухому селі у старій халабуді… не хотіла, щоб ми до неї приїжджали…

— Напевно, любі діти так замучили маму своєю любов’ю, що в неї не було іншої ради, — саркастично зауважує моя подруга.

— От бачите, і ви так подумали!! — ображено каже наша сусідка. — Можете уявити собі, як нам було дивитися людям в очі і кожного разу щось пояснювати, хоча ми самі нічого так і не зрозуміли! І головне: вона все життя терпляче зносила знущання нашого тата. Вона так із ним натерпілася, поки ми були малими! Все було на ній: діти, дім і чоловік, та ще й робота була така, що завжди треба було добре виглядати, мати гарний настрій. Вона ніколи нікому не жалілася, ми завжди були доглянуті. Все було добре! Коли тато поїхав за кордон на заробітки і там залишився — то ми всі полегшено зітхнули. А коли вийшла на пенсію — то вже ж нарешті можна було по-людськи жити! Могла піти до брата, якщо зі мною було важко, бо все-таки двоє дітей, а в нього ще й досі нема…

— Мама ще живе? — обережно запитую, бо жінка вже вийняла носовичок.

— Вже рік минув… — вона нарешті розплакалася і стала безпорадно запивати свої сльози кавою. — Уявіть собі — чужі люди нам дали знати… так і поховали у тому селі… і я собі тепер місця не знаходжу, — чому вона так з нами вчинила?

— Перестаньте себе жаліти, — я відчуваю, що в мені починає наростати якесь внутрішнє роздратування. — Мама вже у спокої, вона звільнилася від того, що мучило ії. А ви тривожите її душу своїми жалями… насправді ви ж лише себе жалієте, — вам перед людьми незручно…

— Звідки ви знаєте? — вона здивовано підіймає на мене очі і акуратно витирає хустинкою розмазану по лиці туш.

— Та що там знати… всі люди схожі в цьому… рідко хто просто відпускає душу рідних і дає їй спокій, а більшість демонструють образи на долю і жалість до самих себе…

— Ви кажете, як моя мама… хіба можна бути такими жорстокими? Як мені це все пережити?

— Просто, — як всі переживають, — моя товаришка киває офіціантові, щоби приніс рахунок. — Це вже сталося, — який смисл тепер копирсатися в минулому? Не думаю, що ваша мама вчинила вам щось зле…

— Та ні, я ж не кажу, що вона щось вчинила… мені справді жаль, що ми так не зрозуміли одне одного…

Ми розраховуємося і вже збираємося йти, як раптом ця жінка зупиняє мене і каже:

— Мама залишила свої записки… насправді вона була незвичайною жінкою, хоча й дивачкою, і я її дуже любила… — вона риється в сумочці й дістає згорток паперів. — Це — ксерокопія її записів. Я завжди їх ношу з собою… Якщо вам буде цікаво — перечитайте собі. Може, ви мені щось поясните, чого я не можу зрозуміти… ось моя візитка…

Виходимо з каварні і мовчки бредемо вулицями. Тримаю в руках згорток паперу — і щось наче обпікає мої пальці холодним вогнем…

Вдома одразу берусь за читання — ця історія чомусь глибоко зачепила мене.

Тут нема датування, просто окремі нотатки, писані спонтанно час від часу у звичайному блокноті, потріпаному часом…

«Ми зустрілись на зупинці автобуса. Я поспішала на роботу, а він проїжджав мимо.

— Сідай, підвезу! — як завжди, невимушено, з усмішкою. Ми не бачились майже рік — а він поводиться так, наче тільки вчора увечері розбіглись. Жодного здивування, розчулення. Просто зустрілись.

Я не раз обмірковувала про себе, що скажу, коли знову зустрінемось. А тепер усе кудись вивітрилось, їдемо у повній тиші і порожнечі. Дивно, я щодня в думках говорила із ним, я так чекала цієї зустрічі, аби виповісти все — і шукала слів коротких та значних, за якими він зумів би прочитати все недомовлене…

Я знаю, ці зустрічі визначені ще до нашого народження на цій землі. Визначені так високо і невідворотно, що серце може битися, як метелик об шибку, але нічого із собою не вдіє: це світло засвічене для нього там, дуже високо і далеко, це світло не погасне, коли відлопотять крильця і маленьке тіло розсиплеться в порох. Це світло чекатиме, коли твоя любов знову зав’яжеться у маленькому зеренці життя, коли вибігається ніжками по траві, засяє красою юності, переболить і перемліє коханням, розчаруванням, самотністю, — аж тоді воно раптом спалахне у твоєму серці, пробуджене поглядом незнайомих очей. Спалахне так сильно, що виверне з корінням усе твоє попереднє життя, і в цьому спалаху ти постанеш сама перед собою, гола-голісінька — як немовля…

Машина зупинилася перед дверима моєї редакції.

— Будь ласка, не упиняйся більше, якщо побачиш мене на вулиці.

— Що сталося? Ти за щось образилася на мене?

— Я не хочу спілкуватися з тобою, як з манекеном…

Він нічого не зрозумів, і я теж себе не зрозуміла.

Я зовсім не те збиралася йому сказати. Я взагалі не так уявляла собі цю зустріч! А слова летіли самі, не слухаючись глузду. Я зачинила дверцята машини і пішла по сходах, не оглядаючись.

— Я люблю тебе! Я не можу бачити тебе таким чужим, — я вже давно розпрощалася з тобою, не змушуй мене дивитися на тебе, як на живого покійника!!!

Кричу це в німу подушку, розриваючись серцем від ридань, котрі вже давно не виходять назовні. Я давно вже не плачу. Кричу на цілий світ довго і болісно — аж леденіє місячне світло за вікном, але мого крику ніхто не чує. Цей крик — всередині мене. Я лежу з відкритими очима і відчуваю, як усе довкола розширює зіниці від того крику, як мої очі горять від сліз, що не можуть вийти назовні…

Я ненавиджу той вогонь, що загорівся десь від тієї великої зірки, котра щоночі зорить у моєму вікні після опівночі. Я ненавиджу його, бо він зруйнував мене — мій спокій, мої плани, мою радість. Відколи прийшла ця любов, світ пахне тільки полинами…

Ніколи не могла собі уявити, як письменники пишуть книжки. Особливо ті, в яких описують своє власне життя. Стільки ситуацій, розмов, діалогів, — як вони те все пам’ятають? Я згадую своє дитинство — і бачу перед собою лише картини. Можу поставити перед очима будь-яке місце зі свого дитячого раю — і побачу його до найменших деталей. Навіть запахи можу пригадати. Бачу розмито обличчя мами і тата, швидше я згадую їх по фотографіях. Але зовсім не пам’ятаю їхніх розмов. Хіба що деякі вислови, котрі повторювались дуже часто. А якби я захотіла написати про близьких мені людей, називаючи їхні імена — то, напевно, вся моя писанина була би суцільною брехнею. Бо кожна фраза була би вигаданою.

Чи письменники теж усе вигадують? А якщо називають імена реальних людей, — чи не бояться сказати неправду? Ті, хто буде читати, можуть і повірити…

Може, люди дійсно пам’ятають. Є різні види пам’яті. У своїй роботі я намагаюсь бути дуже точною в деталях: за кожною фразою, поворотом думки, якимось висновком, котрий ти робиш, підсумовуючи сказане, — завжди певна оцінка і певна крапка, а за крапкою наступає зворотний зв’язок. Зв’язок зі свідомістю людей, котрі читають написане тобою. Якщо б тобі не вірили — не хотіли б читати.

Але це робота. Миттєвості, котрі ти проживаєш, як актор, — з тією лише різницею, що партнерами по грі є живі люди.

І ця робота навчила мене цінувати слово. Воно має бути не просто правдивим з точки зору твоєї власної правди, — воно має бути правдивим по суті любові. Закон любові до людини, якою б вона не була в очах людей чи у твоїх власних очах, — любові, що закладена в заповіді „не нашкодь“…

Я боюся, що коли ненароком чи свідомо порушу цю заповідь — слово відвернеться від мене…

А про себе писати найважче. Колись звернула увагу на таку цікаву річ: я не знаю письменників, котрі говорили б не абстрактно про людину, її вади і чесноти, не повчали б інших, як їм жити, — а розповідали про самих себе, про добре і зле в самих собі, аналізували б на власному прикладі суть людської природи. Переважно говорять лише про інших, — може, тому, що збоку краще видно і безпечніше торкатися ран…

От написала це — і відразу згадала: ні, я знаю таких людей в нашій літературі: це Шевченко (поезії періоду заслання, загалом — він умів говорити про себе). І ще — Франко: яка моторошна його поема „Похорон“! Як він розклав на два плани свою роздвоєну людську суть! Він мав сміливість подивитися в очі своєму власному нутру…

Визнаю, що я цього не вмію. Можливо, журналістська практика зіпсувала мою здатність дивитися в глибину того, що відбувається у мені самій, — журналісти, як правило, про себе не пишуть…

Насправді я вже лише по пам’яті штрихую грубий образ того, що спалахнуло на мить, зробило блискавичний відбиток у свідомості — і кинуло напризволяще. Борсайся, як хочеш, у своїх стражданнях, — все одно нічим собі не допоможеш.

Бо доля — чудовий шахіст. Вона грає з тобою відому їй партію, грає безпомильно і без азарту. Просто змушує тебе іти за її ходами, шукати виходу в різних кінцях шахового поля, а сама в певний момент раптом відкриває твоїм очам ще якийсь новий хід, якого твій розум не міг прорахувати. І коли ти бачиш на певній відстані часу, яким досконалим був той хід, які великі можливості у грі він відкрив, — тебе охоплює подив…

І тиха розчулена вдячність до свого партнера по житейській грі за те, що ця гра така досконала. На мить навіть забуваєш, як боліло серце, вдарившись несподівано об холодний камінь стіни. На мить забуваєш, яким гострим і колючим був той камінь, на мить забуваєш, що рана кровоточить і болить, що її не гоїть ні час, ані купелі у житейському морі турбот…

Бо ти теж — гравець. Ти — не фігурка на шаховому полі, а гравець. Ти сама вибрала цю гру. Але уперто намагаєшся не приймати її правил. Тобі здається, що ти їх знаєш. Ти замучуєш свій розум розгадуванням таємниць долі, її закономірностей, розставляєш акуратно по поличках свідомості красиві фігурки — свої моральні принципи. Пильнуєш, аби не зачепити котрусь із них ненароком. Витираєш пил час від часу.

А твоя партнерка по грі раптом робить різкий хід — і полички перевертаються, ти кидаєшся в розпачі наводити лад, розставляти все по своїх місцях. Але не встигаєш, бо на шаховій дошці з’являється нова фігура, ти мусиш робити наступний хід…

Ця фігура з’явилася на шахівниці, коли я розглядала картини відомого художника. Ще в юності його полотна вразили мене якоюсь космічною фундаментальністю, казковою таємничістю деталей. Зараз я стояла перед величезним панно, засіяним нескінченною кількістю яскравих деталей, але враження космічності уже не було. Чи мій внутрішній скепсис розбив полотно на уламки деталей, чи я подорослішала?

Хтось заговорив до мене. Я не пам’ятаю жодної фрази, але пам’ятаю його очі. Вони були по-дитячому здивовані. В цих очах я раптом побачила іншу себе. Побачила не жінку, що розглядає картину і знуджено намагається настроїтися на позитивне сприйняття того, що вчора було міражем її захоплень. Я побачила себе — жінку, чия поява у цьому світі була запрограмована тисячоліття тому. Жінку, котру впізнали…

Це був наче удар блискавки. Ми розходилися і сходилися, ми говорили про все на світі — про картини, про літературу, про релігію. Ми пізнавали одне другого у віддзеркаленні тих красивих фігурок, котрі вилискували на поличках свідомості, ми співмірювали одне другого зі своїми скарбами. Принаймні так мені тоді здавалося…

І поки ми говорили, говорили, говорили, — серце захлиналося і намагалося крикнути найголовніше: „Я люблю тебе! Я знайшла тебе — і ми вже нікуди не дінемося одне від другого!“

Він був респектабельною людиною з дуже різною репутацією. Якось до чергових виборів, на яких обирали лише тих, кого визначила партія, мені замовили інтерв’ю з ним.

— Дивися, він — людина настрою. Постарайся попасти під добру руку.

Я не люблю попадати під нічию руку. Інтерв’ю уникла.

А тут він сам звалився на мою голову. Настрій у нього завжди був погідним і майже веселим. Тільки одного разу я не впізнала чоловіка — він посварився з жінкою. Кинув лише одну фразу, але з тієї фрази я уявила собі образ домашньої мегери: жадібна, тупа, сварлива, дивиться тільки в чоловіків гаманець…

Я визнаю лише один вид гумору і сатири: глузування із самої себе. Оскільки ніхто не любить мене так, як я себе, — ніхто не буде таким безжалісним і справедливим до моїх помилок, як я сама. Спробую на собі провести самоаналіз людської популяції у всьому блиску її принадливих огріхів.

З певного часу самобичування стало моїм улюбленим заняттям. Коли не плачу в собі, то сміюсь. І завжди незримо поряд моя партнерка з шахової гри — доля. Вона не сміється і не плаче. Вона просто спостерігає за мною.

Я довго не могла їй вибачити ту партію, в котрій я грала на грані своїх сил. Я так самовіддано пройшла цей відтинок життєвого поля, що впала і втратила свідомість. Я втратила відчуття болю і образи, відчуття часу і своєї власної присутності в собі. Я просто йшла крізь своє життя, як заворожена і заморожена, — я ішла крізь своє життя, мов крізь густу стіну…

Я хотіла тільки вийти на зелену траву, хотіла тільки побачити, як вітер ворушить верхівки дерев, як зацвітають квіти навесні, як зав’язуються плоди на деревах… Я хотіла почути запахи світанку, здригнутися від прохолодної роси… Я хотіла повернути собі відчуття життя кожним нервом свого тіла….

І коли мені здалося, що я вже майже вільна, що життя нарешті дає мені шанс вільно дихати, — тоді з’явився ти…

Я ще не знала, що від того моменту кожна мить мого життя народжуватиметься в муках. Як Єва, що вкусила яблуко і відчула смак земного життя, я ще не знала, що від тієї хвилі я в муках народжуватиму кожну мить щастя, в муках зрікатимусь її, в муках чекатиму наступної…

Я не знала, що від образи в мене зупинятиметься серце, а ніхто цього навіть не помітить. Адже на поличках моєї моралі стояли начищені до блиску воскові фігурки моїх переконань: вони дивились на мене холодними очима, в котрих завмерло одне слово: „гріх“.

Чому ти зіграла зі мною в гріх, Доле? Невже ти не могла підшукати чогось такого, що вписувалося б у цю красиву веремію благочестивих норм, якими я обставила своє життя?

Он стоїть моя сувора й аскетична Правда: вона дуже схожа на мою фотографію двадцятилітньої давності. У мене гладко зачесане волосся, рогові окуляри, довге чорне плаття. Я вся незворушно правильна. Я ходжу у своїй моралі, як у броні. Моє слово шорстке і гостре, — я люблю писати моралізаторські статті.

Не на перших шпальтах — там пишуть про вірність партії. А на останній — де про мораль і погоду. У мене є свої читачі і шанувальники. В мене свій маленький п’єдестал, на якому я вмощуюся з великою відповідальністю за доручену мені місію.

А що ти зробила? Ти виставила мені перед носом кулак. Грубий, брутальний кулак, від якого тріщать щелепи і з жаху судомить усе тіло. Ти знищила мене, розтоптала, перетворила в маленьку жалюгідну істоту, котра навчилася лише смиренно повторювати: „Якщо я маю вмерти — я помру…“

Виявляється, ти теж не терпиш смиренних боягузів. Наступний твій удар був виваженим і цілеспрямованим. Ти взяла мене за барки, витрусила останки сили і сказала: „Нікчемна істото, Бог дарував тобі життя не для того, аби ти віддавала його на відкуп іншим…“

Ця гра важила всіх наступних страждань! Це була гра на рівних!

І цю гру я виграла. Я вибрала життя…

Я люблю себе в ті хвилини, коли віддаю належне своїй Долі. Раптом наче хтось повертає лампу в протилежний кут, у якому тільки-що мотлошилася темрява, — і все довкола освітлюється м’яким спокійним світлом. Знадвору починають долинати звуки, у серці затихає крик…

Звучить телефонний дзвінок. Я слухаю чийсь голос у трубці — в ньому стільки тривоги, стільки болю, а в моєму серці розливається тихе спокійне світло. Я починаю говорити — і це світло біжить по невидимих дротах до іншого серця. Життя таке чудове, — треба тільки навчитися його бачити, навчитися проходити крізь стіну, коли натикаєшся на неї, навчитися пливти, коли потопаєш…

Я знаю це завжди, коли говорю з іншими людьми. Я так навчилася дивитися на себе збоку — і бачити цю впевнену у собі жінку, котра спокійно відповідає на дзвінки, фахово аналізує кожну ситуацію, впевнено і вміло веде розмову, гостро і недвозначно висловлює свою позицію…

Ніхто не мусить знати, яка перелякана нікчема стоїть за її плечима. Як ця нікчема панічно боїться своєї самотності, своєї безпорадності, своєї некрасивості. Вона ревниво поглядає на інших жінок, зважує свої можливості, ховається в тінь, аби її не помітили…

Сьогодні я в доброму настрої. Сьогодні я відчула себе королевою. Я побачила очі, в котрих стояла Любов. Я впізнала її, бо народилася разом із нею — ще тоді, коли не було нічого. Я народилася в Любові, я прийшла у світ для сповнення Любові, — що може завадити мені сповнитися у ній?

Ніхто не може сказати, як виглядає брехня. Коли любиш правду, вважаєш брехню огидною. А вона просто облеслива і сліпа… Вона просто вважає, що людей треба жаліти, їм треба співчувати. Вона — та сама правда, тільки не до кінця висловлена. Або невірно почута…

Я чула тільки те, що хотіла чути. Я надавала кожному слову того відтінку, котрий допомагав мені малювати героїчний і романтичний портрет свого коханого. Він казав: „Я стільки літ жив без любові!“ — і моє серце кричало: як можна його не любити? Він казав: „Я на все готовий заради України!“ — і мій розум шукав шляхи для втілення його великої ідеї…

От я вже й насмішила саму себе. Досить згадати свою наївну довірливість, як хочеться схопити власну сентиментально романтичну пику і товкти нею у найбрудніше лайно, аби витрусити дорешти залишки дурощів…

Після тяжких екзекуцій на полі битви залишається розбитий ущент розум, що знову вкотре підбирає свої поламані шафки з лакованими ідолами, і смиренна біла постать, що стоїть край вікна і дивиться на зірку, яка спалахує опівночі. Скільки б я не терзала і не катувала її — моя любов проходить крізь усі мої баталії неушкодженою і незворушною. Вона просто знає те, чого не знаю я. Вона просто не від світу цього…

Що має вмерти, те помирає, коли приходить його час. Нічим не зупиниш тлінності тлінного. Доля згорнула моє життя в кілька сувоїв. Коли доторкаюсь до них — проступають образи прожитого.

Перший сувій — моє дитинство. Воно пахне травою і запахом горілого сухого картоплиння. І ще липовим цвітом. В ньому багато сонця, неба — і мало сліз. Хоча вони були. Але ті сльози такі важкі, що не проступають назовні…

Другий сувій — моя молодість. На ньому окреслюються лише надії — як сон на березі річки в купальську ніч. Ми пішли з друзями на берег, всілися на колоді, аби не пропустити сходу сонця. Пробудилися, коли воно вже обпікало очі… Тайна пролинула…

Третій сувій — згорнув усе. На ньому проявляються лише обличчя дітей. Хто б міг повірити, що можна так багато прожити, а так мало радості винести?

А потім покотилося полотно, на котрому сльози щастя застигають на льоту, а слова завмирають недомовлені — і стелиться однією лінією тільки крик…

Жінка повинна бути щасливою. Має навчитися знаходити щастя в самій собі, бо вона є криницею життя. Чого нап’ється чоловік із криниці, котра не вміє сміятися щастям?

Я хотіла, аби його жінка була щасливою. Щоби він ніколи не жив без любові. Можливо, це була велика брехня. Можливо, цю брехню нашептали мені цнотливі ідоли, котрі повитріщалися на мою любов зі своїх закапелків. Хто сміє втручатися у чужу сім’ю? Але з благородних міркувань — чому б і ні?

Якщо вам колись розповідатимуть про благородних людей, котрі заради спасіння когось-там пішли на щось, — не вірте. Людина щира і справжня лише тоді, коли робить будь-що тільки заради себе. І коли робить це з усієї глибини свого серця, а не розуму, — вибухово і спонтанно, як вулкан. Тоді це справжня дія. Тоді за її плечима стоїть сама Доля. І тоді з часом проявляється велика цінність зробленого для інших людей.

Я думала про це так багато разів, спостерігаючи за людьми, вивчаючи глибинні мотиви їхніх вчинків, завжди намагаючись стояти осторонь того, про що розповідаю…

А тут я добровільно підірвала на міні свою найбільшу ілюзію, обдуривши себе ідеєю любові до ближнього…

Може, підсвідомо я хотіла врятувати себе саме таким вибухом?

Я подзвонила його дружині і під якимось приводом домовилася з нею про побачення.

Ми впізнали одна другу відразу. Яким же сильним було моє потрясіння, коли побачила, як назустріч іде моя двійниця! Коли вона наблизилась, враження подібності розвіялось, — а з ним і всі мої робочі заготовки до розмови. Вона була внутрішньо скована, — і я не могла вловити, чого більше було в її погляді: цікавості чи зверхності?

Підійшла офіціантка. Ми замовили каву. Починати розмову довелося мені. Я раптом спасувала: у цієї жінки явно відчувалася незрівнянно вища самооцінка, ніж у мене в даній ситуації: її явно не турбувала власна необізнаність у справах мистецтва, літератури, музики і всілякого іншого антуражу, котрим багаті люди присмачують своє життя. Коли офіціантка подала каву, вона звичним рухом розправила серветку, акуратно відклала ложечку, — і я впізнала цей жест. Це був жест її чоловіка: жест людини, котра навчилася цінувати кожну деталь життєвого сервірування. Все має бути добре приготовлене і красиво подане…

Про що я, власне, збиралася з нею говорити? Про те, який багатий душею її чоловік, як йому важко жити без любові? Я заговорила про якісь банальні речі, аби вийти із ситуації, — їхня дочка саме стала переможницею конкурсу на кращий дитячий малюнок в якійсь номінації…

Трішки звільнившись від напруження, вона сказала мені, що чоловік багато розповідав про мене, що в нього дуже важка робота — і їй доводиться тримати всі домашні справи на собі, до того ж часто треба приймати гостей, а чоловік дуже вибагливий до кухні. Потім розмова зайшла про дітей, — і я майже заспокоїлася…

Я бачила перед собою жінку, котра багато літ прожила без шаленого спопеляючого світла, про яке в юності мріє кожна жінка. Але колись же воно у неї було? Чи був просто розрахунок? Ні, таки мусило бути світло: який розрахунок можна було робити на хлопця, що тільки вибився із села і починав пошуки успіху? Чи не жінки винесли його на своїх бюстах на вершину успіху?

Це вже я стаю цинічною. Видно, підсвідомо хочу сатисфакції за те, що ця жінка переді мною щодня лягає в ліжко з чоловіком, котрого я люблю, але свою любов виконує, як знуджену роботу. А може, це тільки мені так здається? Може, все зовсім не так, як говорять чоловіки?

І я знову дурю себе, бо мені дуже жаль, що це вона міцно тримає у своїх руках те, що важить для неї більше, ніж ілюзорна любов: свій надійний сімейний статус.

І я їй вперше не позаздрила.

А може, я тоді ще раз побачила відбиток власних думок? Заспокоїла себе бажаним замість дійсного? Чому я вважаю, що ця жінка жила без любові? І хто з них двох жив без любові? Хто не знав любові, бо його не любили, — а хто сам не любив? А може, такою і є їхня любов? Може, я просто не знаю, якою вона буває? Адже в любові стільки облич, скільки на землі сердець. Любов може бути низькою і високою, красивою і потворною, правдивою і брехливою, вона може бути сильнішою за смерть, — і сама нести смерть…

І яке я маю право брати на себе роль судді?!

Мені стало страшно від того, куди я сама себе загнала…

І лінія крику на моєму сувої стала ще довшою…

З того дня у мене відкрилися очі, як у новонародженого кошеняти. На мене покотилися слова, фрази, почуті раніше, і в кожній із них проявився зовсім інший зміст, ніж той, що я вкладала раніше…

А якщо це було не так? Якщо мій розум знову кинувся з однієї крайнощі в іншу?

Все трощилося в мені і довкола мене: трощилася система брехні, партноменклатурники змінювалися націоналноменклатурниками, трощилися зв’язки між людьми, нове приходило в такому аморфному і безладному вигляді, що хотілося заховатись подалі від цього всього…

Тішило те, що з’явилася надія на реальні зміни для моїх дітей. Вони майже виросли, — я надійно оберігала їх від спалахів свого внутрішнього страху перед життям…

Тепер я щодня ламала ідолів чеснот, виставлених у закапелках моєї свідомості напоказ. Я ламала ідолів довіри, ідолів дружби, чесності, трощила високопарні ідеали. Я викошувала своє поле до стернини. І викликала Долю на бій. Я першою зробила хід.

Я сказала собі: ніхто не має права втручатися в чуже життя. У кожного своя дорога і свій хрест. Ніхто не повинен брати на плечі чужу ношу, якщо його про це не просять. Найсильніша опора людини — вона сама, найбільша правда — в самій людині. Я не хотіла втрачати віри в Людину…

І я просто відійшла. Я перестала відповідати на дзвінки, відмовилася від зустрічей. Мені залишилося тільки скинути зі свого серця образу, бо вона зупиняла його своїм тягарем. І ця образа мала одне ім’я: брехня…

Нічого не можна збудувати на брехні. Навіть якщо це тільки неповна правда. Така маленька, обгризена правда, котра скиглить, аби її пожаліли. Вона звивається у серці, як хамелеон: тут я білий і пухнастий, тут я грізний і зубастий, а тут я орел піднебесний. Така вже природа хамелеона: він справжній у всіх своїх іпостасях. І якщо вже тобі випало полюбити хамелеона — то люби його ні білим, ні пухнастим, ні грізним, ні зубастим: люби його мінливу суть. Збагни його природу — і не бунтуйся проти неї.

Я не збагнула твоєї суті, але я не зреклася своєї любові. Дивлячись ночами крізь паволоку снів на цю маленьку смиренну постать, що стоїть біля вікна і визирає далеку зорю, — я почала усвідомлювати, що моє життя змінилося. В нього увійшла Воля. Ця маленька босонога самітниця, котру я так нещадно виганяла зі свого серця, привела в моє серце ще й Волю. І світ навколо знову почав проявлятися в барвах життя. Знову заспівали солов’ї під вікном, знову мої очі встигли побачити, як зацвітає калина…

Хтось сказав, що брехня є, власне, природою чоловіка, тому що всі чоловіки по своїй природі — великі боягузи. А тільки сильні люди не бояться бути правдивими. Як же мені не хотілося зараховувати себе до чоловіконенависників! Невже через одне спотикання на брехні (стоп! Красиво сказано: через одне. Ти все життя ідеш крізь брехню людей, котрих любиш!) я вже на жодного з них не погляну з довірою — з довірою до самої людської природи? У мене багато приятелів серед чоловіків (ха-ха!). Загалом в журналістиці моє ім’я не належить до „жіночих“: мене поважають як фахівця — без огляду на стать. Принаймні, так говорять чоловіки. Зі мною вони розмовляють без зверхньої компліментарності — словом, я дуже ціную в чоловіках чоловічість.

(Послухайте, я умліваю від захвату, перечитуючи власний опус. Тут усе явно написане „на читача“. Робота залишає свій відбиток. Просто моя свідомість вважає негідним ділитися усіма враженнями про своїх колег-чоловіків чи друзів-чоловіків. Окрім задимленої і заалкоголеної патріотичної бравади не часто доводилось почути щось посутнє…

Перепрошую, я сьогодні трішки випила — і маю добрий гумор. Більше не буду втручатися в текст.)

Десь у глибині свідомості я є жінкою, котра захоплено опирається на плече Мужа, — але в реальному житті відчуваю себе хлопоненависницею. Бо упродовж багатьох літ життя, ще з дитинства, я бачила на кожному кроці зашмарканих, задрипаних і принижених хлопів, котрі свій страх глушили горілкою і п’яними бійками. Гоцадрала! Наші фраєри тренували свій кулак лише на згорблених від ридань плечах своєї жінки, котра терпляче затуляла собою переляканих дітей…

Захоплення лицарством, замріяність в чистому коханні прийшла швидше від книжок, а може, не так: книжки пробудили в душі пам’ять про золотий вік любові, в котрому я колись жила… Я завжди внутрішньо жила в цьому іншому часі, котрий ніколи не минає, а лише наче відступає в тінь, даючи можливість прокрутити плівку-одноденку, — і тому була сильною. Тому знаходила в собі силу поставити свою душу і своє світло на таку висоту, якої не сягають плювки п’яних „страдників за ідею“.

Знаєш, дорога моя страднице, я сьогодні зустріла твого лицаря. На прес-конференції. Навіть нализалася з того приводу на фуршеті. І про що була промова нашого інтелектуального скарбу? Нізащо не вгадаєш! Вона була про обов’язок! Процес перелицювання на новий лад змусив наших великих мужів заново здобувати місце на вже не радянському, а українському Олімпі.

Одна каверзна дама, що стояла в мене за спиною, відпустила колючу репліку на рахунок позашлюбних дітей, котрих утримують за кордоном. Спробуй здогадатися, кого вона мала на увазі. Словом, гидко…

А ти мені розкажи, що нікого не можна судити. Звичайно. Я навіть не висловлюю власних суджень, не те що судити…

Життя — суцільний балаган. Ніхто нікому не вірить, а всі намагаються лизнути з котрогось боку тих, що поближче до корита. Може, якусь кістку підкинуть…

Це збіговисько не схоже на зібрання людей. У людей мають бути відкриті обличчя і правдиві слова. Ну, хоча би справжні, — не здерті з паперу.

І де ж та Україна, за яку боролися ми всі?

Хто — ми всі? Невже я за щось боролася разом із цими перевертнями?

Господи, прости мені… Йду спати…

Я довго не бралася за писанину. Скільки ж то часу пройшло? Рік? Півтора? Три?

Не ставлю дат, бо це не має жодного значення. Думка не старіється і не молодіє, — вона просто завжди інша. І вона мені не належить. Яка приходить — таку хапаю. Богу дякувати, це не робота: не мусиш обдумувати, що пишеш, як це буде сприйнято. І все-таки озираєшся. Озираєшся, бо хочеш у власних очах виглядати ліпшою, ніж ти є. Особливо якщо цей зошит не пропаде — і його колись прочитають твої діти. Що ти їм хочеш розповісти? Що сидиш і матюкаєшся подумки і вголос, бо нічого кращого не можеш придумати?

Та чхала я на те, хто і що про мене подумає. Невже людина може бути вільною лише тоді, коли трішки вип’є? Зразу всі манси розлітаються, ти йдеш собі своєю дорогою, як тобі хочеться. Ти говориш, що хочеш. І навіть правду!

Тс, не все зразу…

Якщо ти маєш на увазі, що ти — не свята, то це правда. Покажіть мені святого! Лицеміри-словоблудники! Як може бути святою людина, убрана в плоть, — плоть, котра хоче їсти, пити, розкошувати, випорожнюватися, котра вся начинена генетичним брудом не лише своїх батьків, — а ще від Адама і праматінки Єви!

Ну от, договорилася. Почула б мене сестра Луїза! Два дні тому ми випадково зустрілися на Руській. Мені треба було закрити лікарняний, а сестра поспішала на черговий поважний семінар.

Дивна жінка… Вона багато років працювала фінансистом — і успішно. В неї була гора залицяльників. Тоді вона називалася Оленою і полюбляла забігати до мене в редакцію, аби поділитися якимись паранормальними новинами. Чомусь її цікавило все паранормальне. А мене шокували своєю відвертістю жінки такого типу.

І коли Олена пішла в монахині — я дістала ще один маленький шок. У мене ніколи не було ілюзій стосовно монахинь і їхньої виняткової цнотливості та чистоти, але Олена…

Зате нині сестра Луїза так само успішно могла би очолити жіночу інквізицію. Вона ревно бореться з порушниками моралі, читає гору лекцій на теми виховання молодих жінок, — і терпіти не може вільних висловлювань на якісь жіночі теми…

Ага, вона мене все-таки зачепила. Вона розповідала мені про свій маленький монастир на околиці, де сестри-служебниці доглядають за невеличким садом, в котрому вирощують овочі і фрукти для будинку перестарілих. Щось в тому є…

До чого я це все? Щось зі мною сталося. Ніби в колесі обірвався якийсь ланцюжок — і воно ще котиться по інерції, а ланцюжок просто метляється собі між спицями…

Я, власне, сьогодні прийшла до висновку, що земне життя не має ніякого сенсу. І світ не вартує того, аби за ним побиватися чи за нього боротися…

Я лежу на дивані — і у моє вікно видно клаптик неба. В хаті тихо, — сьогодні нарешті мій день. Дочка із зятем пішли в гості, я сама собі господиня. І я слухаю тишу…

Я так давно мріяла про це… Мріяла про день, коли мені не треба буде нікуди поспішати, за мною ніхто не дзвонитиме, я не буду безконечно мити посуд на кухні. Прати онукові колготки, читати малому книжки, з кимось щось обговорювати…

Діти живуть своїм життям. І їм дуже сподобалося сприймати мене нарешті як відпрацьований для власного життя непотріб: яке в мене може бути власне життя? Забрати дітей зі школи, відвести в басейн, купити продукти, зварити їсти, прибрати…

У мене нема ніяких справ! Я зовсім вільна — то треба мою волю чимось конкретним заповнити…

Всі за, тільки моє серце виє ночами, як одинокий вовк у клітці…

Я дуже втомилася. І я ні за чим не шкодую. Я настільки ні за чим не шкодую, що тільки відсутність радості від споглядання осіннього неба за вікном вказує на те, що зі мною щось негаразд…

Людина має жити в радості. Я перечитую „Євангеліє“ щодня і відкриваю для себе все нові спалахи Христового слова. Мабуть, правильно, що цей світ не вартує того, аби за нього чіплятися. Бо людині насправді так мало треба. Але саме тому вона мала би кожну хвилину життя проживати з усією повнотою і радістю, — з усвідомленням того, що ніщо у цьому світі не вартує її сліз, що вона готова кожної миті легко і з вдячністю відійти… Легко і з радістю…

О, знову сльози підперли очі. Стоять під зіницями, як дев’ятий вал, а назовні не виходять… як мені хочеться плакати…

Сни — це зовсім інша держава, в якій ти проживаєш ще одне життя. Колись я начиталася Юнга і почала спостерігати за своїми снами. Я могла би описати міста, вулиці, будинки, городи, котрі були знайомі лише у снах. З певного часу я навчилася систематизувати сни, майже вгадувала, котрі із них сповняться, а котрі — ні. Але я навіть не підозрювала, що прийде час, коли я чекатиму сну, аби відчути себе хоч трішки щасливою…

У снах я зустрічалася з тобою. Ти був зовсім не таким, як в реальному житті: ми бігали босоніж по зеленій траві, ти стояв з оберемком квітів під моїм вікном. Ти говорив дуже рідко — але не було потреби говорити. Якби зняти фільм про нас за моїми снами, то він виглядав би символічною феєрією: ми сидимо за довгим столом — і твоя мати входить з великою білою мискою, в котрій розведена густа біла маса: напевно, це молоко з мукою. Вона мовчки підходить до мене і малює корону на моїй голові. Це якесь магічне помазання… Далі ти відходиш довгою дорогою, а я піднімаюсь на височенну стрімку гору, засіяну юною зеленою травою. На цій горі височів хрест, — я бачила його знизу, але коли я наближаюся до краю гори, де він височів, то бачу лише купу перетлілої деревини…

Мені сняться казкові замки, з яких ти мене визволяєш, а іноді ти снишся мені як підступник, котрий лезом розтинає мою долоню, — і я з усієї сили затискаю її, щоб зупинити кров…

Дивно, вже пройшло більше п’ятнадцяти літ, відколи ми розійшлися, а Доля не виводить на шахівницю нових фігур. Все наче механічно прокручується, як мелодія в „катеринці“. Все, що зовні мене. А я вже стала зовсім іншою. Я ще не знаю, що зі мною відбулося. Але почуваю себе, як личинка в коконі…

Я маю народитися… Я переживаю породільні муки власного народження…

Одна жінка, з якою мені дозволили поспілкуватися в камері попереднього ув’язнення, була засуджена на довічне ув’язнення за вбивство своєї свекрухи. Це була маленька, нічим не примітна жінка з багатої сім’ї, котра ніде не працювала, її дітей доглядала саме свекруха. Свекруха, котра дала тій бідолашній усе: вона влаштувала свого сина на добру роботу, купила молодим будинок, взялася виховувати дітей з допомогою няні. Невістка купалася в розкошах.

Вона сказала мені, зіщулившись: „Нарешті в мене перестало боліти серце… Ви не уявляєте, як це нестерпно — коли безперервно болить, а ти нічого у власному житті не вирішуєш…“

Не знаю, чому це мені пригадалося. Я тоді довго роздумувала над тим, наскільки людина не може передбачити саму себе, свої вчинки і мотиви. Коли я дивилась на маленьку зацьковану блондинку, в очах котрої була тільки порожнеча, — я відчула, що від нинішнього дня остерігатимусь ні осуджувати, ні виправдовувати людей… Це однакова спокуса для розуму…

Може, за цією межею і починається любов до ближнього? Коли ти ідеш своєю дорогою, а він іде своєю. Ти бачиш, як він іде. Як спотикається, як ламає придорожні дерева. Досить тобі сказати собі: він мусить їх ламати, аби залишити мітки, — і вже край твого шляху гілки осипалися, хоч ти й рукою їх не торкнулася. Досить тобі гукнути: „Не смій ламати!“ — як людина спіткнеться, а ти будеш себе картати, що втрутилася в чужу долю.

Пильнуй свою дорогу, але подумки бажай своєму ближньому щасливої дороги. Бажай йому сили піднятися, — і відчувай радість від своїх думок. Твій спокій за ближнього стане твоїм спокоєм, твоя довіра до його правди стане твоєю правдою…

Я дуже перелякана. Я не боюся смерті, — я боюся жити в цьому світі…

Сьогодні Різдво, — і вся наша сім’я зібралася за столом. Прийшов мій син із невісткою, ми з дочкою наготували вечерю. Діти колядують, а я заледве голос витискаю. Так багато довкола людей, котрих я люблю, але я не перестаю від того бути менш самотньою…

Чим більше людей — тим більша самотність…

Треба навчитися жити власним життям… моє слугування іншим виснажило мене, бо я не вмію захищати свою територію. Я розчиняюся в чужих життях — нехай це навіть будуть життя моїх дітей, але вони своє життя виокремлюють з мого, а я не вмію цього робити…

Чи хтось знає, як можна навчитися жити власним життям?

Поки я ходила щодня на роботу, мені здавалось, що моє „Я“ входило у всі закутки життя. Я робила певну роботу — і завдяки плодам своєї роботи здавалася потрібною. А зараз мені доконче треба стати потрібною собі самій, бо життя втрачає сенс…

Дочка дуже зраділа, коли я сказала, що виходжу на пенсію і буду займатися лише редагуванням текстів на замовлення. Словом, я сиджу вдома. Нарешті я зможу заглибитися у своє життя, розібратися в собі самій…

Куди там! Ти маєш місце на рундучку чужого життя — нехай це навіть життя твоїх дітей. Ти раптом відчуваєш себе придатком їхнього життя — і тебе охоплює жах. Бо усвідомлюєш, що з якогось моменту ти вже не гравець на шахівниці долі, а лише фігура. Ти — лише пішак-пішаниця, котрим поштурхують, куди заманеться…

Треба рятуватися…

Один монах прийшов у буддійський монастир, аби навчитися мудрості. Йому дали миску рису і відправили на кухню. Там він сидів у кутку і перебирав рис. Проходили дні за днями, минали місяці, — але ніхто навіть не поглянув у бік приблуди. Спершу він тихо плакав у кутку, згадуючи рідне село, батьків і друзів, котрих покинув заради науки, а далі сльози висохли, — і він перестав відчувати плин часу. Його руки механічно перебирали рис, а вуха й очі механічно вловлювали шум вітру за вікном, пориви дошу, зблиски вогню у печі.

Монахи приходили до обіду, молилися і обговорювали якісь премудрощі своїх наук. Він слухав їх і пускав свої думки, немов за водою, не напружуючись, весь розчинившись у смиренному небутті свого „его“…

І коли його за декілька літ покликав до себе ігумен, то був вражений тим світлом, яке лилося з очей юнака. Його розум і серце злилися воєдино. Він навчився любити…

Я згадую цю красиву притчу, коли мию посуд на кухні. Якщо інколи ця робота приносить мені напівзабуття і спокій, я почуваю себе по-справжньому щасливою.

Одного дня я відчула, що перестаю реагувати болісно на перепалки своїх дітей. Що вже можу засинати під звуки голосно включеного телевізора. Я можу рано вставати і спостерігати за сходом сонця за вікном…

Словом, я старіюся, — і на то нема ради…

Я сказала дітям, що вирішила піти в монастир. Дочка весь вечір проплакала, а я промовчала. Я розумію, що вони мене люблять, що я їм потрібна, — а я вже й не знаю, чи потрібна сама собі…

Я хочу тиші. Хочу свободи і невтручання. Іншого виходу я не бачу…

Господи, дай мені сили! Буду мати достатньо часу, аби відкинути все зовнішнє і просто слухати, як перебігає в серці музика…

Мої руки механічно роблять роботу, я слухняно вистоюю довгі богослужіння. Добре, що тут небагато монахинь, — всі люди смирні, якісь дуже зболені. Сестра Луїза пропадає в місті, а я попросилася взяти на себе обітницю мовчання…

Господи, яке це блаженство! Якби люди знали, яке блаженство — слухати все, що говорять інші, а самій стояти в тиші, як у стовпі проміння! Щось наче поступово сходить із твого серця, з твоїх думок, із твого тіла… Наче брудна вода стікає патьоками і входить у землю. А земля все приймає…

Як добре, що Ти навчив мене не судити. Як добре, що можна мовчати. Я не маю куди втікати далі…

Люди осквернили себе словами. Люди забруднили свій одяг, житло, почуття брехнею. Чим більше говорять — тим менше розуміють одне другого. Господь вміщається у найменшому: в Мовчанні…

Наш маленький монастирець закрили — і сестри переїхали до міста. Не стало під вікном садочку — і життя в монастирі втратило для мене сенс. Я аж тепер зрозуміла, що жила тут лише заради можливості сидіти навпочіпки на клаптику землі і відчувати, як вона тепло перетікає між пальцями…

Колись я вважала, що життя не має жодного сенсу. Тепер я знаю, що це не так. У цьому світі дуже багато місць, де можна навчитися смирення. Але відчути смак життя можна лише на дотик до живого. Мертве навіть померти не допоможе…

Я раптом усвідомила, що ще й не жила. Я ще не бачила, як сонце проходить по небесному крузі від світанку до заходу, як опадає роса, як гніздуються пташки, як проростає дерево…

В цьому світі так багато див, яких я ще не бачила, — а я нарешті нікуди не поспішаю! Як колись у дитинстві, коли заходила в траву, наче у ліс, і спостерігала, як зацвітає купава. Або розглядала перепелині яєчка у гнізді…

Просто всьому свій час. Молоді люди не повинні бути мудрими — їм треба бути відважними і шалено закоханими. Зрілим людям необхідно бути працьовитими і цілеспрямованими — і прагнути досягнути якоїсь цілі в житті.

І треба довго не здаватися старості, бо життя заховало від нас велику таємницю: старіється тіло, а не серце. Серце так само дзвінко, як у дитинстві, ловить метелика щастя на земному лузі, — ловить і вірить, що обов’язково його колись упіймає… Навіть на останньому подиху…

Сьогодні я відправила дітям листи. Я вже два роки живу у селі в старенькій хатині, котра не має господарів. Навчилася вишивати ікони в монастирі — Богу дякувати, ще маю добрий зір. Маю городець і сад над річкою…

Господи, я маю рай! Сідаю на старій колоді і дивлюся на воду. І слухаю своє серце. Воно таке — як ця річка…

Згадую своє життя — і плачу. Нарешті плачу, і то від щастя…

Які ж то люди були на моїй дорозі — як діаманти! Такі сильні, такі красиві, такі незламні…

Вони навчили мене любити. Мені інколи здається, коли я увечері сиджу і дивлюся на зорі, що промені від мого серця, коли я думаю про тих, кого не перестаю любити, ніби стоять довкола мене стовпом світла…

Хай діти простять мені — але то моє життя. Я так довго шукала в ньому правди, і моя правда в тому, що ніхто не може диктувати другому, як йому жити, ніхто не може тримати у своїх руках ні своє, ні чуже щастя. Бо воно в нічиї руки не йде, воно — вільне світло, в котрому можемо на відстані гріти своє серце…

Вже не хочу писати. Хочу тільки відчувати і слухати…

Докінчую свій зошит. Якщо ви його читаєте — значить, я вже вільна. Зовсім вільна. Але ще хочу висповідатися. Бо ще маю один жаль…

Насправді я ніколи не хотіла, аби ми зав’язали одне другому світ. Ну, яка би з нас вийшла пара? Ми зовсім різні люди. Я ніколи не погодилась би на роль утриманки чи добре оплачуваної економки, а ти нізащо не віддав би свого респекту заради любові до жінки.

То чого ж домагалося моє серце так багато літ? Якої правди? Воно ж само її знало. Знало ту правду, котра боліла і ранила, бо воно хотіло боліти…

Яка смішна земна любов: вона втішається своїм болем, вона аж впивається щемким вином страждання. І тому в ній так мало світла…

Чого ж хотіло моє серце? Чого хоче воно зараз, уже пізнавши радість спокою?

Страшно і радісно від того, що серце співає і плаче сльозами любові доостанку. Ніякий час не може погасити той вогонь, який запалений не для тіла, а саме для серця…

Ах, моє маленьке, ти все ще не виросло: ти хочеш, як мале дитя, почути слова правди, твоєї правди, — яка мала б звучати приблизно так:

„Я щасливий, що зустрів тебе у цьому світі. Любов є різною — і я по-різному любив. Я любив свою дружину, бо вона стала тим крилом мого життя, без якого я навіть не міг би іти. Так мені здавалось, я не пробував себе переконати в іншому, бо така правда була зручною. Я любив жінок на коротку мить, бо вони давали мені ілюзію пристрасті, якою так хотілось заповнити буденну рутину. Я любив цих жінок за те, що моє сумління і мій страх перед життям у хвилини короткої близькості мовчали. Ці жінки отримували свою плату і відходили, але я вдячний їм за те, що бодай на мить я позбувався страху і почував себе чоловіком…

Але тільки тебе я любив серцем як свою власну душу, котра сповивала мене у снах і витирала мої сльози. Я завжди відчував твою присутність, де б не був, — і знаю, що вже ніколи не розлучуся з тобою в серці своєму. Я не кажу тобі „прости“, бо так вирішила доля“…

Ось я записала ці слова — і мені полегшало. Я сказала тобі те, що хотіла почути від тебе. Вважаємо, що ти їх сказав. А якби не сказав, — то що?

Сміюся сама з себе, бо нарешті зрозуміла одну велику річ, про яку нема потреби знати в молодості: жінка в чоловікові любить свій власний образ, вималюваний в серці ще до приходу на цю землю. Може, це просто відображення самої себе — в чоловічій іпостасі? Так само чоловік закохується у свій ідеал, якого не може притулити до жодної жінки, а тому горнеться до багатьох…

Тому я сповідаюся своєму образові, так схожому на тебе. Іншого ангела-сповідника не бачу перед собою. З тобою мені так добре, — солов’ї не перестають нам співати весільних пісень…

А то стара!

То тільки тіло моє немічне. Вже натрудилося досить… А серце все співає і молиться…

Моя біла сорочка на мені, моя свічечка горить. І тиша сповиває мене своїм серпанком…

Завтра допишу…

Я все одно подаю тобі свою руку. Може, коли зустрінемось там, про це вже не треба буде говорити…»

Я плачу до ранку, склавши листочки на тумбочці біля ліжка. Плачу і пишу вірші, — ця дивна сповідь жінки, якої я не знаю, але яка так виписала своє серце, — збудила в мені якийсь затаєний біль…

Що сказала б я її дочці?

Може, пройде певний час, — і я щось зможу говорити. А зараз просто запалюю свічечку навпроти сонця, що сходить за вікном…