Морбакка

Кам’яні будинки

Коли лейтенант Лаґерльоф став господарем Морбакки, усі будівлі на хуторі були вже дуже старі, а челядня й кошара — ​старіші за решту. Звичайно, категорично цього ніхто стверджувати не міг, бо й стара комора на підпорах, де зберігали провізію, і стайня з низькою галереєю під дахом, і лазня, де вудили м’ясо, і солодівня, де закладали на солод ячмінь, теж не вчора з’явилися. Але челядня й кошара були викладені з дикого каменю, зібраного на пустищах, круглого й плаского, великого й маленького; стіни на два лікті завтовшки, ніби фортечні мури. Так будували, ясна річ, не торік і не позаторік, тож ці будівлі заслуговували на першість за віком.

Є підстави вважати, що люди прийшли в Морбакку з якогось ближнього густозаселеного села, де, однак, бракувало орних земель, щоб прогодуватися. Мабуть, це була молода пара, яка хотіла жити разом, тож злидні погнали їх освоювати глушину. Вони нагледіли собі гарне місце для випасу худоби в підніжжі Осберґа. Спершу, вочевидь, поселилися в літніх хижках, де раніше ночували пастушки, потім їм, можливо, здалося, що ветхі халупки не надто надійне житло. Поблизу ніяких людських осель, іноді до кошари навідувалися ведмеді, а в їхню домівку — ​розбишаки-вуглекопи.

За таких обставин молоді, звісно, вирішили збудувати дві кам’яниці: одну для себе, другу — ​для худоби.

Стайня була найбільша. Без вікон, лише з маленькими отворами, закритими самотужки викутими залізними ґратами, щоб не пролізли ні ведмідь, ні рись. Долівка без дощаного настилу, земляна; сама стайня розділена загородкою з товстих жердин, щоб розвести нарізно тварин, які не вживалися разом. Коні й вівці, які завжди жили мирно разом, — ​на одній половині стайні, а корови з козами — ​на другій.

Кам’яниця для людей мала менші розміри й лише одну кімнатку, зате підлогу настелили струганими дошками, два вікна на довшій стіні, груба для приготування їжі з комином. Зі східного боку, навпроти вікон, поставили велику спальну шафу на два широкі ліжка внизу й два — ​під стелю. На кожному ліжку могли спати по троє людей. Під вікнами стояла лава й масивний сосновий стіл. Грубу вимурували під короткою стіною навпроти вхідних дверей.

У часи лейтенанта Лаґерльофа, коли старий житловий будинок використовували як челядню, усе там мало такий самий вигляд, як колись. Збереглася і ліжкова шафа, і грубка, і вікна з залізними ґратками. Довга дощана лава зі столом зникли, замість них поставили верстат зі скринею, повною інструментів. Ще там стояли три стільчики-триноги, ймовірно, уцілілих з часів перших поселенців, і така ж стара колода біля грубки.

Тут мешкали конюх і хлопчина-наймит, сюди приходили поїсти й відпочити інші робітники, сюди приводили бідних подорожніх, які просилися на нічліг.

У челядні доживав віку Бенґт-Коротун, конюх у часи лейтенанта Лаґерльофа. Він так довго служив на хуторі, що лейтенант виклопотав для нього медаль.

Цієї почесної нагороди удостоїлася в Морбацці ще одна людина — ​стара економка. Щоправда, вона була не така стара, як Бенґт-Коротун. Бадьора й проворна, далі працювала, а медаль їй вручили в церкві, на хорах. Привезли туди у панській бричці.

Бенґт-Коротун того дня занедужав, йому боліли суглоби й спина, він не міг залізти у бричку, тому змушений був зостатися удома.

Медаль йому, звичайно, вручать, але без урочистостей у церкві. Подейкували, що в Емтервік мав приїхати пробст із Сюнне, щоб виголосити промову на честь вірних слуг і особисто повісити їм на шиї блискучі срібні відзнаки.

Зрозуміло, що Бенґт-Коротун засмутився, знемагаючи в ліжку від болю, бо ж його оминула така визначна подія у житті.

Лейтенант Лаґерльоф розповів, звісно, пробстові, що Бенґт-Коротун захворів і не зміг приїхати до церкви. Однак пробст дуже хотів віддати почесті саме слузі, який усе життя пропрацював на хуторі, розділяв з господарями радощі й горе. Тому погодився вирушити відразу після служби Божої у Морбакку й особисто вручити Бенґтові медаль.

Лейтенант від тих слів неймовірно зрадів, але й розхвилювався водночас. Щойно зміг, — ​аби не порушувати церковних звичаїв, — ​помчав додому, щоб випередити пробста.

Бенґта-Коротуна спішно вмили, причесали й одягнули у свіжу недільну сорочку. Змінили на ліжку білизну й накрили старого замість звичного овечого кожуха гарним плетеним коцом. Челядню замели, винесли з-під верстата стружку, зняли під стелею чорну від сажі павутину. Долівку посипали ялівцевою глицею, біля дверей поклали свіже смерекове гілля, а в грубку напхали березових і бузкових гілочок.

Пробстом у Сюнне був тоді сам Андерс Фрюксель[3], кремезний, суворий, з гідною поставою. Але ж не бундючився. Тільки-но прибув у Морбакку, рушив до челядні, щоб особисто нагородити Бенґта-Коротуна медаллю.

Лейтенант і пані Лаґерльоф, і мамзель Лувіса, й економка, і вся челядь рушили за ним. Усі, зрозуміло, сподівалися, що пробст виголосить маленьку промову для Бенґта-Коротуна, поставали попід стінами в мовчазній, урочистій тиші.

Спершу все було, як годиться. Пробст почав читати уривок з Біблії. Притихлий Бенґт лежав у ліжку й побожно слухав.

— Ти, Бенґте, — ​промовив пробст, — ​з тих добрих і вірних слуг, яких любить Господь.

— Так, — ​озвався Бенґт-Коротун. — ​Це правда, я був такий.

— Ніколи не ставив своє благо вище, ніж господарів, і завжди виконував усі доручення.

— Так, геть усе правильно, — ​знову подав свій голос Бенґт. — ​Дякую пробстові за щирі слова.

Пробст помалу почав дратуватися від постійного перебивання його промови, і це було помітно. Він же був чоловіком непростим, звик спілкуватися з поважними людьми й умів поводитися у будь-яких ситуаціях. Люди часто торопіли перед ним, а він відчував свою вищість, останнє слово завжди залишалося за ним.

Пробст не встиг належно підготувати промову, бо поїздка в Морбакку стала спонтанною, а промова, яку він виголошував у церкві, не надто пасувала для челядні. Він кахикнув і почав знову.

— Ти, Бенґте, був добрим і вірним слугою.

— Так, чиста правда, — ​знову встряв Бенґт-Коротун.

Кремезний пробст побагрянів на обличчі.

— Помовчи, Бенґте, коли я говорю!

— Та хіба я що… — ​озвався з ліжка старий. — ​Я ж не перечу шановному пробстові. Усе, що кажете, свята правда.

Пробст почервонів ще більше. Знову прокашлявся і спробував усе спочатку.

— Ти, Бенґте, був добрим і вірним слугою, але й господарів мав добрих.

Старий наймит так утішився від його слів, що змовчати ніяк не міг.

— Як це правдиво, шановний пробсте! Як це правдиво! Усі були чудовими господарями! І Веннервік, і полковий писар, і нинішній пан — ​Ерік Ґустав.

Він простягнув руку, поклав її лейтенантові Лаґерльофу на плече, погладив по руці. Старий аж сяяв від щастя.

Пробст удруге підвищив голос.

— Помовчи, Бенґте, коли я говорю!

— Так-так, щиру правду каже шановний пробст.

Пробст, урешті, засміявся.

— Нема з тобою ради, Бенґте, — ​промовив він. — ​Тож обійдешся без промови. Ось тобі медаль! Носи її з честю і на здоров’я на довгі роки!

Пробст підійшов до ліжка й поклав медаль на святкову сорочку старого наймита.

Згодом, за обідом у Морбацці, пробст мав задумливий вигляд.

— Ще ніколи не бувало, щоб я збивався у промові, — ​сказав він. — ​Але, мабуть, і такого треба зазнати в житті.

Скарбничка

Сам же Бенґт-Коротун був дуже задоволений промовою, виголошеною на його честь. І слова, що він був добрим та вірним слугою, і медаль, і поява пробста в челядні, і всі почесті мали надзвичайно цілющий ефект: біль у спині відпустив. По обіді він уже сидів у ліжку, знову й знову розповідаючи всім охочим послухати, як він врятував скарбничку полкового писаря.

Якось узимку вони з господарем поїхали збирати воєнну подать. Зібрали в східних округах і мали намір вирушити у західні, однак писар захотів перед тим завернути на коротко додому, бо затужив за дружиною і дітьми.

Про свою тугу він, звісно, наймитові нічого не сказав. Послався на те, що коневі потрібний кількаденний перепочинок, та й харчі скінчилися, треба їх поповнити. До того ж не варто їздити з великими грошима, треба спорожнити скарбничку й відіслати зібрані кошти в Карлстад.

Але того дня розшаленілася жахлива негода, усі дороги замело, кінь ледве брів снігами. Уже стемніло, коли вони переїхали річку Кларельвен біля Ульсетера, а трохи згодом, поблизу хутора Нуршьо, полковий писар завважив, що непогано було б попроситися там на нічліг. Проте, як уже мовилося, Даніель Лаґерльоф дуже рвався додому, а до Морбакки залишалося якихось дві милі, тож він разом з Бенґтом-Коротуном вирішив таки заночувати у власному ліжку, хай навіть доберуться до хутора о десятій чи одинадцятій вечора.

У густому лісі між Нуршьо і Сандвікеном дорога виявилася зовсім непроїзною. Гнідий ледве тягнув сани й геть вибився з сил, зупинявся на кожному кроці, і годі було його збадьорити добрим словом чи батогом.

— Біда та й годі, — ​промовив полковий писар. — ​Десь тут поблизу мав бути невеличкий хутірець.

— Еге ж, пан писар має рацію. Є невеличка хижа. Але панові писареві не варто туди потикатися.

— Знаю, Бенґте, що ти маєш на увазі. Кажуть, що той злиденний закапелок — ​прихисток для розбійників та волоцюг, порядні люди воліють там не з’являтися. Та хіба в нас є інший вихід? Ми три години добиралися сюди з Нуршьо, кінь виснажений. Конче треба поставити його в стійло, щоб він трохи відпочив.

— Як скажете, пане, — ​неохоче погодився наймит.

З його тону господар зрозумів, що чоловік мав вагомі причини не заїжджати на той хутірець, і вирішив вдатися до ще однієї спроби, щоб вибратися на дорогу.

Обидва подорожні вилізли з саней і почали протоптувати колію для коня, який поволі брів за ними. Важка то була робота. Бенґт-Коротун, звісно, звик до нелегкої праці, а ось полковий писар у дорожніх чоботах вище колін і вовчій шубі, підперезаній широким паском, швидко захекався.

— Ні, Бенґте, нічого з цього не вийде, — ​сказав писар десь на середині дороги до хутора. — ​Ми з Гнідим геть охляли. Піди й запитай, чи не пустять нас на нічліг.

Бенґт-Коротун змушений був послухатися. Хоча сам вважав: ліпше перебути ніч у санях, аніж ночувати з казенними грошима в злодійському кублі. Він не сумнівався, що біди не оминути.

Коли він увійшов у хижку, господарі мирно сиділи собі біля грубки. Їм аж ніяк не хотілося брати подорожніх на нічліг. Які лиш відмовки не вигадували: і в кімнаті не напалено, і ліжка зі свіжою білизною для шляхетного пана немає.

Однак Бенґт-Коротун таки вмовив господарів. Господиня принесла дрова й розпалила в грубці. Її чоловік взяв лопату й допоміг Бенґтові-Коротунові розчистити сніг, щоб кінь з санями зміг дійти до стодоли.

Повернувшись до саней, Бенґт побачив, що втомлений писар заснув.

— Ох, не дуже ретельно він береже казенні грошенята, — ​хмикнув господар хутірця.

— Та ще не бувало, щоб писар хоч би шилінга не допильнував, — ​огризнувся Бенґт-Коротун.

Зупиняючись десь на нічліг, полковий писар і Бенґт завжди дотримувалися неписаного правила: господар заносив у хату скарбничку, а Бенґт — ​скриньку з харчами.

Коли, під’їхавши до злиденної стодоли, щоб поставити там коня, Бенґт-Коротун побачив, як втомився його господар, він запропонував:

— Ідіть і лягайте, пане! Я занесу обидві скриньки!

— Ні, не дві, а лише одну, — ​промовив писар.

Він мав на увазі, що занести треба лише скарбничку, бо скринька з-під харчів однаково порожня. Але Бенґт-Коротун його не зрозумів. Випряг коня і завів його в стійло. Коли вийшов зі стаєнки, полковий писар вже зайшов у дім. Господаря хутора теж ніде не видно. Скриньки з грошима в санях не було, але ж так і мало бути.

Полковий писар сидів перед вогнем в убогій кімнатці, коли досередини ввійшов наймит. Чув, як той поставив скриньку біля дверей, але почувався таким втомленим, що й голови не повернув.

— Замкни двері, Бенґте, і вийми ключ! — ​велів він.

— І нащо тягнути в хату порожню скриньку, харчів однаково не лишилося, — ​завважив Бенґт-Коротун.

— Цілком погоджуюся, — ​озвався полковий писар. — ​Гадаю, що ми й без вечері миттю заснемо.

З тими словами він, як був у шубі й чоботах, простягнувся на лаві, підклав під голову полінець і відразу заснув.

Зазвичай господар спав до четвертої або п’ятої ранку, а зараз прокинувся вже близько другої, виспаний і бадьорий.

— Вставай, Бенґте! Час в дорогу з Божою поміччю! Ще встигнемо на сніданок у Морбакку.

Бенґт-Коротун зірвався на ноги. Чим присвітити собі не мали, але ніч була не цілком темною. Видно було, як вийти з кімнатки.

— Бери скриньку й іди запрягати, — ​велів писар. — ​А я піду в дім, заплачу за нічліг.

Подорожні скоренько зібралися і вирушили в дорогу. Заметіль закінчилася, і хоч сніг ще не стужавів, їхати стало легше, бо кінь відпочив.

— Не так вже й зле, що ми заночували, — ​сказав полковий писар.

— Ліпше, ніж я взагалі собі думав, — ​відповів Бенґт-Коротун. — ​Щоправда, я дуже погано спав уночі. Якісь жахіття вчувалися, шум і грюкіт. Ніби в господаря того хутора хтось голосно товкся. Навіть не знаю, справді щось гримало, чи мені наснилося.

— Мабуть, тобі снилося, що вони вкрали в мене скарбничку, — ​хмикнув полковий писар.

— До речі, а де скарбничка? — ​переполошився наймит і заходився нишпорити під укривалом.

— Скарбничка? — ​здивовано перепитав писар. — ​Ти ж її виносив з хати?

— Я? Та то була скринька для харчів.

— Але ж я казав тобі вчора взяти лише скриньку з грошима, а другу, порожню, залишити в санях.

Для полкового писаря Лаґерльофа то була найгірша мить у житті, коли він збагнув, що сталася плутанина, і скарбнички в санях немає. Те, що її украв хуторянин-орендар, сумніву ніхто не мав. Але куди він її подів? Чи зумів відчинити? Скринька була змайстрована спеціально для збору податей, міцно обкута залізом із хитрим замком, хоча цілком можливо, що злодюжці пощастило його зламати.

Вони покинули коня з санями на дорозі й бігцем кинулися на хутір.

Господар з дружиною і ще чотирма чоловіками сиділи біля грубки, коли Бенґт і писар увірвалися в хижку. Ніхто й бровою не повів, однак Бенґт-Коротун з першого погляду розпізнав у гостях найнебезпечніших волоцюг тієї округи.

— Я ж казала, що вам не дістатися дому, доки сніговий плуг не розчистить дорогу, — ​озвалася господиня.

— Дорогою ми проїдемо, — ​відповів полковий писар, — ​от лишень моя скарбничка залишилася у вашому домі, мені треба її забрати.

— Ой, невже поїхали без скриньки? Певно, досі стоїть у кімнатці. Після вашого від’їзду туди ніхто не заходив.

— Скриньку ми не забули! — ​суворо сказав полковий писар. — ​Негайно несіть її сюди! Ви ж знаєте, яка кара чекає на крадія державних грошей.

— Де ж ми могли б сховати таку велику скриньку? — ​здивувалася господиня. — ​Самі ж бачите, що стоїть тут, у кімнаті. Можете обшукати хоч всю хату!

Саме до обшуку і взявся Бенґт-Коротун. Обнишпорив усі кутки й закапелки, але марно.

— Якщо не віддасте з доброї волі, — ​промовив полковий писар, — ​доведеться моєму наймитові залишитися тут і вас постерегти. Ніхто звідси не вийде, доки я не повернуся з ленсманом[4].

— Отакої, стерегти він нас буде!

З голосу чутно було, що жінка ледь стримує сміх. Щиро кажучи, мало було надії, що Бенґт-Коротун самотужки зуміє впоратися з шістьма волоцюгами, доки писар їздитиме за ленсманом.

Бенґтові-Коротунові не давала спокою одна думка. Він чув, як у хлібній печі гуготів вогонь, але ніщо не вказувало, ніби господиня щось пече.

Не кажучи ні слова, він підскочив до печі й відкрив заслінку.

— А ходіть-но сюди, пане писарю! Погляньте, який хліб вони печуть! — ​вигукнув Бенґт-Коротун.

У печі, на палаючих дровах, стояла скарбничка з грошима.

Чоловік з жінкою спробували накинутися на Бенґта, але полковий писар був сильним чоловіком. Даніель Лаґерльоф віджбурнув злодюжок, а четверо волоцюг, які теж заворушилися, миттю зрозуміли, що не варто зчіплятися з чужинцями, і притихли.

Бенґт-Коротун схопив кочергу й рвучко висмикнув скриньку з печі. Він аж пальці попік, так йому не терпілося, подивитися, чи не завдав вогонь великої шкоди скарбничці.

— Бачу, відкрити її не зуміли! — ​радісно скрикнув наймит.

Так воно й було. Міцна дубова скринька витримала. Злодії усю ніч шкребли по ній пилкою, гатили молотком, але не змогли ні відімкнути хитромудрий замок, ні здерти сталеву оббивку. Зрештою, вдалися до останнього способу: запхали скриньку в піч. Але Бенґт-Коротун швидко їх розкусив. Лише маленький кутик встиг обвуглитися.

Комора на підпорах

Старі люди на хуторі одностайно стверджували, що найстарішою будівлею після кам’яних будинків була комора на підпорах. Щоправда, спорудили її не перші поселенці, вона з’явилася десь на сто років пізніше, коли Морбакка вже стала справжньою садибою.

Тодішні господарі, вочевидь, квапилися поставити комору, бо така мала бути на кожному поважному обійсті.

Хай там як, будівля була дуже простенька, без жодних прикрас, на низьких підпорах. І двері низькі: щоб увійти, треба пригинатися. Зате замок і ключ велетенські. Такі годились би для в’язниці.

Вікон не було, лише маленькі отвори з віконницями. Улітку, коли віконниці не зачиняли, в отвори вставляли щось схоже на сітку від мух, зроблену з тонких патичків; переплітали їх у шаховому порядку й затуляли отвір. Світла досередини потрапляло мало, але й темно не було.

Комора мала два поверхи, другий був дбайливіше облаштований, ніж перший. Там давні господарі зберігали найцінніше в господарстві.

Вочевидь, у часи лейтенанта Лаґерльофа комора мала такий же вигляд, як у давнину. Дах перекладали, але решту будівлі не чіпали. Сходи теж залишилися колишні, хоча між частими сходинками важко й ногу поставити, віконця так і зосталися незасклені.

Восени запаси вражали. Унизу стояли величезні скрині з борошном свіжого помелу. Поруч — ​два чани, по вінця наповнені шматками яловичини й свинини в розсолі. Далі — ​відра й діжки з яловичими, свинячими та картопляними ковбасами, приготованими після осіннього забою худоби. У кутку — ​велика діжа з оселедцем, кадовби з соленим сігом та ряпушкою, а бувало, розживалися й на бочівку з лососем; а ще — ​діжки з соленими бобами й шпинатом, з жовтим і зеленим горохом.

На верхньому поверсі зберігалися великі кадовби з маслом, збитим за літо й схованим на зиму. На полицях над віконцями лежали довгі ряди сирів, зі стелі звисали річної витримки копчені шинки. В одному мішку, схожому на велику перину, зберігали хміль, у другому — ​висолоджене зерно. Одним словом, річні запаси провізії.

Коморою заправляла економка. Тут були її володіння, і ключ від комори нечасто потрапляв в інші руки. Мамзель Лувіса господарювала в домашній коморі і в молочарні, але у кліті порядкувала лише економка.

І в кухарство ніхто, окрім економки, не втручався. Готуванням сиропів, варення й дрібної випічки могла опікуватися і мамзель Лувіса, але, якщо йшлося про те, щоб засмажити м’ясо, приготувати сир чи спекти хрумкі хлібці, то це вже була справа економки.

Діти в Морбацці дуже її любили й безмежно їй довіряли. Вважали чи не найважливішою особою на хуторі.

Вони ж бачили, що родичі, котрі приїжджали в гості, відразу прямували на кухню, щоб привітатися з економкою. Якщо ставалося щось особливе, лейтенант Лаґерльоф кликав її й розповідав новину. Коли Даніель і Юган збиралися до школи восени й після Нового року, їм веліли обов’язково попрощатися з економкою.

Діти теж не раз чули, як чужі люди казали, мовляв, як же пощастило пані Лаґерльоф з такою вірною помічницею на кухні. Будь-яка робота під її наглядом спорилася бездоганно.

До того ж лише в Морбацці можна скуштувати чудове різдвяне пиво, хрусткі хлібці й найсмачнішу їжу. За одностайним присудом, усе це було заслугою економки.

Тому й не дивно, що діти вважали її головною твердинею Морбакки, на якій все трималося. Вони ні на мить не сумнівалися: без неї на хуторі все пішло б шкереберть.

Та якось маленька Анна Лаґерльоф довідалася таємницю, яка її дуже налякала. Тримати при собі не могла й поділилася з сестричкою Сельмою. Анна підслухала розмову двох покоївок про те, що економка начеб заміжня і має чоловіка.

Важко й описати, як стривожилися маленькі дівчатка. Якщо економка заміжня і має чоловіка, то навряд чи вона залишиться на хуторі.

Що ж тоді буде з мамою, яка в усьому на неї покладається? Що буде з ними? Економка завжди їх пригощає смачненьким, коли вони забігають на кухню. І що буде з усією Морбаккою?

Треба негайно з’ясувати, де тут правда, а де вигадка. І вони вирішили розпитати Майю, нову няньку, чи економка справді заміжня.

Звісно, нянька Майя чудово знала ту історію. Чула її від своєї матері, яка теж на той час служила в Морбацці.

Виявляється, що це не брехня, а чиста правда, хоча розмов про заміжжя економки ніхто з дітей раніше не чув. Чоловік її живий, він різьбяр по дереву, живе у Карлстаді. Зле, що не помер.

А все було так: коли лейтенант і його брат почали ходити в карлстадську школу, стара пані Лаґерльоф послала з ними до міста свою вірну економку, Майю Персдоттер, щоб та доглядала й годувала хлопчиків. У місті Майя познайомилася з різьбярем, і той до неї посватався.

Мати няньки Майї розповідала, що тієї весни, коли економка повернулася додому й повідомила, що виходить заміж, стара господиня засмутилася, бо ж розуміла, який скарб втрачає.

— То який той хлопець, з яким хочеш одружитися? — ​запитала вона. — ​Певна, що він добра людина?

О, так, економка була цілком певна. Наречений мав власну майстерню і хутір, удома в нього лад, можна хоч вже до шлюбу, бо ліпшого чоловіка їй не знайти.

— Та хіба тобі сподобається цілий рік жити на голій міській вулиці? — ​запитала стара пані Лаґерльоф. — ​Тобі, яка все життя прожила на селі?

Економка того не боялася. Усе буде добре. На неї чекає легке життя, не доведеться ні пекти, ні варити, хіба прогулятися на базар й купити все необхідне для дому.

Стара пані Лаґерльоф зрозуміла, що дівчині страх як кортить заміж. Нема ради, треба готуватися до весілля. Весілля справили в Морбацці. Приїхав наречений, на вигляд розумний і вправний парубок. Наступного після весілля дня молода пара поїхала в Карлстад.

Десь через два тижні — ​не більше — ​стара пані Лаґерльоф взяла ключ від кліті, хотіла відрізати шматок шинки на вечерю. Щоразу, беручи ключ, вона думала про Майю Персдоттер, як вона там? «Якби я не послала її до хлопчиків у Карлстад, вона не познайомилась би з різьбярем, — ​думала пані Лаґерльоф. — ​Досі мала б добру помічницю і не бігала б до кліті двадцять разів на день».

Переступаючи поріг, глянула мимоволі на алею і на дорогу — ​на той час ще нічого не заслоняло краєвиду. І завмерла, бо попід березами хтось ішов, дуже схожий на Майю Персдоттер, її вірну помічницю й подругу з юних літ. Жінка аж ключ з рук випустила.

Що ближче підходила подорожня, то менше залишлося сумнівів. А коли зупинилася перед господинею і привіталася, пані Лаґерльоф, урешті, повірила своїм очам.

— Це ти? Майя Персдоттер? — ​вигукнула вона. — ​Що тебе сюди привело? Чоловік розчарував?

— Та він тільки те й робить, що п’є, — ​відповіла економка. — ​Не просихає від самого весілля. Дудлить чистий спирт, призначений для роботи. Не витримую я з тим пияком.

— Ти ж мріяла ходити на базар, купувати все, що треба, і мало працювати, — ​завважила пані Лаґерльоф.

— Я буду на вас працювати, буду вас на руках носити, лише дозвольте повернутися, — ​промовила економка. — ​Я дні й ночі страшенно тужила за Морбаккою.

— Заходь в хату, поговоримо про це з полковим писарем! — ​сказала стара жінка, аж просльозившись від радості, й додала: — ​З Божою поміччю, ми більше не розлучатимемося в цьому житті.

Так і сталося. Економка залишилася на хуторі. Її чоловік, певно, зрозумів, що марно й намагатися її повернути. За нею не приїжджав, до себе не кликав. Шлюбну обручку вона зняла й сховала в одежну скриню. Про ту історію ніхто більше не згадував.

Маленькі донечки лейтенанта Лаґерльофа могли б і заспокоїтися, почувши розповідь, але вони ще довго боялися знову втратити Майю Персдоттер. Доки той різьбяр живий, може статися, що він таки приїде й вимагатиме віддати йому дружину. Стоячи біля кліті, звідки добре видно дорогу, вони боязко чекали на його появу. Нянька Майя сказала їм, що чоловік, якщо захоче, має право вимагати від дружини, щоби вона пішла з ним.

Діти не знали, скільки років старій економці. Сама ж вона забула свій рік народження, а запис у церковній метриці міг бути неправильний. У кожному разі, поза сімдесят. Та різьбяр однаково міг забажати повернути її собі, бо ж вона неймовірна, чудова людина.

І що тоді буде з Морбаккою?

Челядня

У давні часи, коли челядь отримувала одяг від своїх господарів, хутірне жіноцтво, звісно, працювало весь рік, не покладаючи рук. Довгими темними зимовими вечорами й довгими темними зимовими ранками жінки сиділи за веретенами й пряли пряжу, а ось ткали з початком весни, коли дні ставали довшими й світлішими, бо таку роботу неможливо виконувати в присмерку.

Щоб до літа, коли на хутір приходив з парафії кравець, встигнути наткати конопляне й льняне полотно, і тонку вовняну тканину, треба було добряче напрацюватися. Але багато не натчеш, коли ткацький верстат стоїть у кухні. О ні, ткалям треба було мати окреме для цього місце, де б їм ніхто не заважав.

Тому колись на заможних хуторах облаштовували ткацькі кімнати. Така була і в Морбацці. Ще в часи колишніх парохів над челяднею збудували другий поверх на дві кімнатки з низькою дощаною стелею, шамотними грубками й мазаними глиною стінами. У дальшій кімнаті жив управитель хутора, а в тій, що ближче до входу, стояли два ткацькі верстати, кожен біля свого віконця.

Ткацька майстерня працювала й при лейтенантові Лаґерльофу, хоча тоді вже платню давали грошима, а не одягом. Пані Лаґерльоф дуже любила це ремесло й ткала рушники, постільну білизну, скатертини, хідники на підлогу, гардини, оббивну тканину на меблі й матерію на сукні — ​одним словом, усе необхідне в господарстві.

Улітку робота в ткацькій не зупинялася. Але восени верстати забирали й ставили натомість довгий низький стіл, заплямлений смолою, і круглі триногі ослони з челядні. Це служило першою ознакою, що на хуторі чекають на шевця, солдата Свенса.

І справді, невдовзі з’являлися швець і підмайстри з великими ранцями. З ранців викладали на стіл підметки, молотки, колодки, дратву, щітки, підківки, шнурівки й дерев’яні цвяхи.

Швець був високий, худий, чорноволосий, з пишними чорними вусами й бородою, здавався суворим і грізним чолов’ягою, справжнім вояком. Проте часто ніяковів і розмовляв несміливо. М’який погляд очей, в усій поставі проглядалася невпевненість. Тож загалом був, мабуть, цілком мирний.

Діти лейтенанта Лаґерльофа невимовно тішилися, коли на хуторі з’являвся швець. За найменшої нагоди щодуху бігли стрімкими сходами в ткацьку. Не так щоб побалакати, бо солдат Свенс був роботящим і мовчазним, більше задля того, щоб побачити, як шиють черевики, від самого початку, коли шкіру натягали на колодку, і до самого кінця, коли нарізали ремінці.

Швець переважно сидів, схилившись над роботою, але відразу підводив голову, почувши на сходах кроки лейтенанта Лаґерльофа.

Вони з лейтенантом були давніми полковими товаришами. Трохи поговоривши про взуття, шкіру для підметок і шевську ваксу, починали згадувати давні історії з часів своєї військової служби. Захопившись бесідою, лейтенантові іноді вдавалося умовити шевця затягнути стару солдатську пісню, не схожу на інші воєнні пісні, бо починалася вона так: «Ми, шведські герої, воювати неохочі». Солдати придумали її в 1848 році на шляху в Данію у поході, прозваному «канапковою війною». Швець Свенс мав одну особливу рису: дуже любив розповідати історії про кравця Лаґера, який часто, бувало, сидів у цій майстерні за часів полкового писаря, бадьорий та бешкетний, на противагу шевцеві — ​похмурому й небалакучому.

— Лейтенант мав би чути, як кравець Лаґер отримав своє ім’я? — ​якось запитав він.

Лейтенант, звісно, знав ту історію, як «отченаш», однак відповів:

— Може, й чув, але ти розкажеш по-своєму.

— Бачте, Лаґер, як і я, був простим солдатом, але служив задовго до мене. У полку подейкували, що раніше його звали Ларсом Андерссоном. А потім солдатам веліли прибрати собі нові імена, бо надто багато розвелося Андерссонів та Юганссонів. Одного разу на військових зборах у Троснесі солдатів, одного за одним, почали викликати до полкового писаря Лаґерльофа, вашого батька, щоб занести в реєстр нове прибране ім’я. Ларс Андерссон також прийшов з товаришами, а полковий писар, звісно, знав, який він бешкетник, бо кравець з року в рік тижнями сидів у Морбацці й усіх обшивав, завжди веселий, завжди жартував. Будь-кого з сусідніх хуторів міг передражнити, демонстрував різні фокуси, як справжній фіґляр, а на барабанах грав так, що здавалося, ніби марширує цілий полк. Але міг і клопоту завдати, бо вигадував усілякі байки, які часто провокували сварки між хуторянами.

— Ну, Ларсе Андерссоне, як тебе записати? — ​запитав полковий писар, напустивши на себе суворість, щоб кравець не вигадав якоїсь каверзи.

— О йой! — ​з вдаваним здивуванням вигукнув кравець. — ​То я можу взяти собі яке хоч ім’я?

Він наморщив чоло, удаючи, наче щосили думає над іменем.

— Так, Ларсе Андерссоне, можеш, — ​сказав полковий писар.

Та він добре знав свого підлеглого, тому додав, що ім’я має бути порядним — ​тут не місце для жартів.

Лейтенант напевно пам’ятає свого батька? Хоч добрий та привітний, але багато хто перед ним нишкнув, бо був він кремезним чоловіком з чорними, кущистими бровами.

Однак кравець не злякався.

— Що ж, хочу називатися Лаґерльофом, — ​сказав він. — ​Ім’я порядне й поважне. Ліпшого в усьому Вермланді не знайти.

Почувши таке, полковий писар аж побагрянів.

— Е ні, не годиться, щоб в одному полку були двоє з одним прізвищем.

— Але щонайменше троє мають прізвище Уґґла, а четверо — ​Ліллегьок, — ​заперечив кравець. — ​Навряд чи хтось сплутає мене з полковим писарем.

— Хіба ти не розумієш, що так не годиться? — ​обурився полковий писар.

— Я не обрав би собі такого імені, якби пан писар не дозволив обрати будь-яке, — ​промовив кравець поважно й скромно. — ​Я ж знаю, що ви ніколи не порушуєте своїх обіцянок.

Обидва замовкли. Полковий писар Лаґерльоф міркував, як би викрутитися з непростої ситуації так, аби весь полк не потішався, що жартун і бешкетник має таке саме ім’я, як у нього.

— Послухай, Ларсе! Тут, у полку, можливо, це ще якось би стерпілося, але вдома, у Морбацці, такі витівки не пройдуть. Якщо наполягатимеш, ніколи більше не зможеш у нас шити.

Отоді кравець злякався, бо ті тижні, коли обшивав мешканців Морбакки, вважав найкращими в році. Ніде його не приймали так приязно й ніде не любили так слухати його байки, як у Морбацці.

— Може, обмежимося прізвиськом Лаґер? — ​наполягав полковий писар, помітивши вагання Ларса.

Довелося кравцеві погодитися на Лаґера. І так його кликали до самої смерті.

Панна

Жила собі одна стара панна. Кілька років вона служила в батьків пані Лаґерльоф у Філіпстаді, коли та ще була маленькою дитиною, а в похилому віці оселилася в Емтервіку. Двічі на рік вона навідувалася в гості в Морбакку.

То була висока, гарна сива жінка. Суворо стиснуті губи, прямий ніс, рішучий характер. Любила священників і проповідників, ходила на молитовні зібрання й швейні гуртки. Годі й розмовляти з нею про танці, любовні романи чи кохання, вона цього терпіти не могла.

А ще не можна було в її присутності погано відгукуватися про людей або заводити балачки про модні сукні. Не бажала чути й про гріховні події у світі.

Важко було з нею спілкуватися. Хіба на теми кулінарії та погоди. Їх вистачало надовго, але ці теми теж, рано чи пізно, закінчувалися, бо стара панна не вирізнялася балакучістю, на запитання відповідала коротко й зважено. Усі знали спосіб, як змусити стару панну заговорити, але в цьому були свої ризики, аякже. Колись вона служила економкою на великому хуторі пробста, а в сім’ї пробста було двадцятеро дітей — ​усі вижили й дожили до дорослого віку. Панна була дуже прихильна до тієї родини й радо про неї розповідала.

Одного пообіддя всі сиділи в їдальні великого будинку й пили каву. Кавова таця стояла на обідньому столі з філіжанками й тарільчиками, цукерничкою, кухликом з вершками й кошичком з булочками, а поруч стояла кавоварка, бо каву переливали в порцеляновий кавник лише тоді, як приходили поважні гості.

Усі підходили і наливали собі кави. Брали лише один шматочок цукру, один пшеничний й один житній сухарик. Якщо на стіл ставили завиванці, імбирне печиво чи пиріжки, теж брали по одному. Наповнивши філіжанки, усі розсідалися на свої місця, статечно попиваючи каву. Пані Луїза Лаґерльоф сиділа в одному кутку дивана, мамзель Лувіса — ​в іншому, лейтенант Лаґерльоф — ​у кріслі-гойданці, яке належало тільки йому, і ніхто не мав права в нього сідати. Пан Тюберґ, домашній учитель Югана, примощувався у плетеному фотелі, а поміж ними стояв круглий вільховий столик. Юган Лаґерльоф мав своє місце за маленьким столиком біля вікна. За другим таким же столиком сиділа Анна, а за складним столиком у кутку, біля кахляної грубки, сиділи наймолодші — ​Сельма й Ґерда. Щоправда, їм ще зарано було кавувати, тому дівчатка пили молоко.

Того дня в гості приїхала панна й теж долучилася до кавування. Вона примостилася на одному з чорних плетених стільців, які в інші дні запихали під обідній стіл. Стілець стояв майже посеред їдальні, тож всі могли її бачити й з нею розмовляти.

Товариство обговорювало нейтральні теми, а коли розмова вичерпалася, лейтенант Лаґерльоф, який терпіти не міг пауз у спілкуванні, заходився розпитувати гостю про місії і проповідників, про швейні гуртки й молитовні зібрання.

Добре знаючи особливості обох співрозмовників, усім було зрозуміло, що добром це не скінчиться.

Пані Лаґерльоф спробувала змінити тему, мамзель Лувіса штурхнула брата ліктем під бік, а пан Тюберґ намагався привернути увагу до кави, мовляв, кава сьогодні просто неперевершена. Однак лейтенант і панна уже завелися і розпалилися.

Пані Лаґерльоф добре знала, що будь-яке скептичне зауваження лейтенанта про «місію» призведе до того, що ображена панна щонайменше рік не з’являтиметься на хуторі. Проте панні просто необхідно було з’являтися у Морбацці, щоб смачно попоїсти та ще й отримати у дарунок борошна й усіляких харчів принаймні на пів року.

Пані Лаґерльоф у своїй тривозі не знайшла іншого виходу відволікти гостю, як почати розпитувати, яка ж доля двадцятьох дітей пробста.

Панна вмить забула про «місії», і внутрішні, і зовнішні, і про проповідників, і про малолітніх язичників, і навіть про безбожного лейтенанта Лаґерльофа. Вона засяяла, мов сонце, і почала пристрасно розповідати:

— То був найчудовіший час у моєму житті. На їхньому хуторі доводилося влаштовувати велике прання кожні два тижні. Балії до краю повнилися брудним одягом. Годі спокійно поїсти, бо з обох боків по дитині, і всіх треба нагодувати. А полотно на постільну білизну закуповували цілими сувоями. Швець, кравець і швачки ледве встигали приїжджати, у пробста завжди вистачало роботи.

— Але панно Анно, як вони зуміли виростити таку купу дітей? — ​запитала пані Лаґерльоф, щоб іще більше заохотити гостю до оповіді.

— Знаєте, пані, то були чудові діти, — ​захоплено повела далі панна. — ​Ліпших дітей у житті не бачила. Старша донька, Єва, навчилася прекрасно шити сорочечки для немовлят і доглядати за малечею! Сімнадцятирічною вийшла заміж за молодшого священника Янссона з Шіланди, а коли той помер, одружилася з пробстом з Вестерґотланда. У неї теж народилося багато дітей, але від першого шлюбу вона жодного разу не з’являлася у батьківській господі.

— Певно, вважала, що там і без неї чимало люду живе, — ​сухо завважив лейтенант Лаґерльоф.

Дівчатка в кутку під грубкою захихотіли, але панна кинула на них такий суворий погляд, що вони миттю замовкли.

— Наступний, за старшинством, був хлопчик на ім’я Адам, — ​вела далі панна. — ​Страх який крикливий, а коли став парохом, так гарно правив месу, що його призначили придворним капеланом. Міг би одружитися з ким забажав, але сімейне життя його не вабило, залишився самітником до кінця своїх днів.

— Це ж треба! — ​втрутився пан Тюберґ.

Дівчатка в кутку знову приснули сміхом, але панна огріла і їх, і пана Тюберґа гнівним поглядом, тож усі троє злякано принишкли.

— Третій за віком — ​ще один хлопчик на ім’я Ной. Він так вправно ловив рибу, що забезпечував усіх їжею, і ми з його матінкою були йому дуже вдячні за це. Він став парохом у Галланді й, доки жив, щороку посилав батькам велику діжку засоленого лосося.

— До речі, про лосося… — ​урвав панну лейтенант Лаґерльоф, він хотів нагадати, що час привезти нову діжку рибної солонини, але хто б то міг зупинити словесний потік панни.

— За Ноєм ішов Сем. Той став таким же знаменитим мисливцем, як Ной — ​рибалкою. Бачило б шановне панство, скільки зайців та глухарів він приносив додому. Теж вивчився на священника й отримав велику парафію у Сконе. Щозими присилав додому впольовану косулю.

Закінчивши з Семом, панна перевела дух й озирнулася навколо. Але всі сумирно мовчали, ніхто й не думав її перебивати.

— Після трьох хлопчиків народилася дівчинка, яку назвали Сарою. Готова заприсягнутися перед Богом і людьми, що не було на світі вправнішої господині, яка так добре вміла б квасити огірки, варити варення і сиропи. Та заміж чомусь так і не вийшла. Поїхала в Стокгольм, щоб дбати про господарку того брата, що став придворним капеланом.

— Далі знову народилася дівчинка, Ребекка. Мушу зізнатися, що розуміла ту дитину найменше з-поміж усіх дітей. Вона була така здібна до науки, що, якби народилася хлопцем, могла б стати священником, як її брати. А як віршувала! Люди казали, що ніхто в усьому краю не вмів складати такі колискові, як вона. Ну, принаймні вийшла заміж, хоч і за простого вчителя.

Тут панну урвали, бо служниця принесла свіжу каву, і всі знову заходилися собі наливати.

— Я от думаю собі, — ​озвався лейтенант Лаґерльоф, — ​чи вміли в тій родині варити добру каву?

— Лейтенант випередив мене, — ​відповіла панна. — ​Звучить, напевно, дивно, але найліпше куховарив четвертий хлопчик, Ісак. Вправнішого помічника на кухні годі було й шукати: і підливку збивав, і м’ясо смажив.

— А найкраще йому вдавалася, мабуть, каша для малят, — ​втрутився пан Тюберґ.

Тепер уже не тільки в кутку біля грубки, а по всій кімнаті прокотилися смішки, лише пані Лаґерльоф зберігала серйозну міну.

— Яка чудова у вас пам’ять, панно Анно! Стільки всього пам’ятаєте, — ​запопадливо промовила пані, боячись, щоб у гості не зіпсувався настрій.

Зазвичай панна легко ображалася, але не тоді, коли мала нагоду поговорити про своїх чудових підопічних, пробстових діток. Тут ніхто не міг їй завадити. Та принаймні пан Тюберґ відволік панну від Ісака. Товариство так і не довідалося, як він скористався у житті своїми кухарськими талантами.

— Потім народилися близнята — ​Якоб та Ісая, — ​незворушно продовжувала оповідати панна. — ​Схожі, як дві краплі води, я їх зовсім не розрізняла. Ще ніколи не бачила хлопчаків, які вміли б так спритно стрибати, скакати верхи й гасати на ковзанах. Вони також стали священниками.

— А я було подумав, що танцюристами на линві, — ​вкинув слово лейтенант Лаґерльоф.

— Ні, священниками, — ​незворушно повторила панна. — ​Ісая поїхав у Ємтланд і лазив там по горах, Якоб опинився в Бугюслені, плавав на човнах і кораблях. Отримали все за своїми здібностями, якими їх наділив Господь, як і їхні брати й сестри.

— А як повелося у житті Юсефові? — ​запитав лейтенант.

— Не кваптеся, лейтенанте, до Юсефа було ще дві дівчинки, Ракель і Лея, — ​не дала себе збити з наміченого шляху панна. — ​Були добрими садівницями. Одна саджала й вирощувала рослини, друга прополювала бур’яни. Приїжджаючи з візитацією, єпископ завжди казав, що ніколи ще не смакував такого смачного горошку й полуниць. А все заслуга сестер! Обидві вийшли заміж за фабрикантів. А тепер можна й про Юсефа розповісти.

— Мабуть, поміщиком став? — ​знову втрутився лейтенант.

— Орендатором у батька. Дбав про збіжжя і про корів, забезпечував харчами батьків та братів з сестрами.

— Хто б сумнівався, — ​буркнув лейтенант, встав, рушив до дверей, де висів капелюх та ціпок, і мовчки вийшов з дому.

— Тринадцятого звали Давидом, — ​мовила панна. — ​Він одружувався тричі й від кожної дружини мав по троє дітей. Якби товариство забажало, я могла б детально розповісти про всіх, але, мабуть, ліпше триматися оповіді про двадцятьох пробстових нащадків.

Усі з нею погодилися, що це розумне рішення, хоча пані Лаґерльоф трохи злякалася від такої перспективи.

— Принесу собі рукоділля, — ​промовила вона. — ​Так приємніше буде слухати.

Правду кажучи, повернулася вона з шитвом не скоро.

— Чотирнадцятою була дівчинка Дебора. Дуже гарно допомагала мені випікати хліб. Заміж не вийшла, залишилася вдома при батьках. Треба ж комусь допомагати матері глядіти молодших дітей. Та й дивачкою вона була. Якось сказала, що їй подобається католицька віра, бо не дозволяє священникам одружуватися.

Тут від дверей почувся тихий стук. Пан Тюберґ примудрився крадькома прошмигнути з кімнати, лише двері за ним грюкнули.

— П’ятнадцята — ​знову дівчинка, Марта. Небаченої краси дитина, але теж трохи дивакувата. Коли їй виповнилося сімнадцять, вийшла заміж за шістдесятидворічного пробста. Лиш би втекти з дому.

Тут зі своїх місць встали Анна з Юганом. Сказали, що принесуть свічки, бо вже темніє. Довго ж вони за тими свічками ходили!

— Шістнадцяту дитину звали Марією. Дівчина вродилася негарною і завжди казала, що ні священник, ні поміщик заміж її не візьмуть, але вона нізащо не залишиться удома. Тому й стала дружиною сільського наймита.

Мамзель Лувіса усю розповідь просиділа в кутку дивану — ​міцно спала, а Панна цього навіть не завважила.

— Сімнадцятій дівчині саме виповнилося вісімнадцять років, коли я попрощалася з сімейством пробста. Вона допомагала матері писати листи всім братам і сестрам, бо самій це не під силу.

Тієї миті хтось натиснув на клямку, ледь прочинив двері на шпарку й відразу зачинив знову.

— Вісімнадцятому заледве виповнилося п’ятнадцять, коли він повідомив, що поїде в Америку, бо не витримує з величезною родиною, про яку постійно треба дбати. Дев’ятнадцятому й двадцятому виповнилося чотирнадцять і тринадцять років, коли я бачила їх востаннє.

Ледь вона промовила ці слова, у кімнату ввійшли пані Лаґерльоф з шитвом й Анна з каганцем, а мамзель Лувіса вмить прокинулася.

— Дякую, дякую, люба панно Анно! — ​вигукнула пані Лаґерльоф. — ​Ми цього ніколи не забудемо. Дуже повчальна історія і для мене, і для дітей.

Вінок нареченої

Мамзель Лувіса часто вдягала й чепурила наречених. Але далеко не всіх на парафії, лише доньок найзаможніших землевласників. Двох чи трьох на рік, іноді жодної.

Раніше, коли в Морбацці жив священник, жінкам з парохового хутора, напевно, належало причепурювати наречених, насамперед тих, хто вінчався у церкві. До мамзель Лувіси це входило до обов’язків її матері й бабусі, а ще прабабусі й прапрабабусі. Звичай запровадили давно, вона лише продовжила родинну традицію.

Мамзель Лувісі перейшли в спадок усі весільні строї, зібрані за довгі роки в Морбацці. Їй належала велика старовинна шафа, де в одній з касеток зберігалися довгі разки намиста зі скляних перлів, коралів та бурштину. Вона мала чималу колекцію старовинних черепашачих гребінців, які аж на чверть ліктя виступали над зачіскою, а також твердих картонних обручів і валиків, розмальованих квітами й обтягнутих білим шовком — ​їх використовували в ті часи, коли під вінок вдягали спеціальну шапочку. Лувіса зберігала високу корону з зубцями, обтягнуту золоченим папером і зеленою та рожевою тафтою, вінки зі штучних троянд і довгі стрічки з зеленого шовку, гаптовані шовковими рожевими квітами. У тій же скрині лежала кучерява перука, шпильки для волосся, прикрашені скляними підвісками, довгі сережки з несправжніх перлів, різні брошки, браслети й латунні взуттєві пряжки, декоровані фальшивими рубінами, аметистами й сапфірами.

У часи, коли до шлюбу вбирали такі строї, одягання нареченої було дуже клопітною і відповідальною справою. Тоді наречена могла багато днів до весілля сидіти й обшивати яскравими стрічками рукави й поділ весільної сукні. Іноді доводилося наново оклеювати корону золотистим папером, чіпляти нові паперові квіти й до блиску начищати латунні елементи, щоб вони сяяли, наче золото.

І хоч вся ця розкіш була несправжньою, та все ж наречена-селянка в високій короні й широкому квітковому вінку на голові, з численними барвистими коралями на шиї, у шовковій шалі і в сукні, отороченій тендітними шовковими стрічками, з браслетами на зап’ястках і пряжками на черевичках мала неперевершений вигляд.

Усе це якнайліпше пасувало поставній, ясноокій і рум’яній сільській дівчині, тіло якої сформувалося у важкій роботі, а шкіра потемніла від сонця. У такому строї вона ступала гордовито, з відчуттям власної гідності, ніби вивищуючись над рештою. У день весілля дівчина видавалася нареченому королевою, ба богинею, найпрекраснішою трояндою у садку, виблискувала, мов позолочена шкатулка.

Але мамзель Лувіса вже не мала можливості скористатися старовинним убранням. Тепер усе обходилося тонкою миртовою короною чи миртовим віночком і пишним білим вельоном — ​ото й майже все. Іноді Лувіса оперізувала стан простої чорної вовняної сукні червоною шовковою стрічкою, а щоб оживити скромне вбрання, часто зичила нареченим свої прикраси: золоту брошку, золотий ланцюжок, золотий браслет або золотий годинник.

Звісно, вона тужила за старими часами. Бачила, що щось було не так зі збіднілими барвами, з заощадженням на прикрасах, зі старанним приховуванням трохи, можливо, грубуватих рис обличчя під невагомо-білим тюлевим вельоном. Вельон пасує блідолицим міським панянкам, які хочуть видатися нареченому цнотливо-чистим втіленням мрії. Мамзель Лувіса погоджувалася, що такий образ нареченої також гарний, але сільським невістам більше пасував старовинний стрій.

А як складно в глушині роздобути мирту для вінка й корони! Мамзель Лувіса посадила маленькі миртові деревця, але вони рости не бажали. Та й наречені, зазвичай, не квапилися виручати.

Одного разу мамзель Лувіса потрапила в прикру ситуацію. До неї прийшла жінка середніх літ, Кайса Нільсдоттер, і попросила одягнути її до вінця. Вона була незаможного роду, але збиралася заміж за шкільного вчителя, тож подумала, якщо вже у неї складається така добра партія, то причепурити її до шлюбу повинна саме Лувіса.

Що ж, мамзель Лувіса була не проти. Однак поставила одну умову: наречена мала допомогти їй роздобути мирту. «Моя мирта майже скінчилася, — ​сказала Лувіса, — ​і я не знаю, де взяти ще».

Наречена запевнила, що знайде миртові гілочки і для корони, і для віночка, та щось не дуже квапилася дотримати обіцянки. За день до весілля передала в Морбакку кілька гілочок, але з такими зів’ялими й почорнілими листочками, що ними аж ніяк не годилося прикрашати убрання.

Оце була справжня біда! Мамзель Лувіса обірвала всю зелень на своїх кущиках, однак того виявилося замало. Служниці метнулися по сусідах, але теж принесли понищені гілочки. Здавалося, що того року увесь мирт похворів: листочки чорніли й опадали від найменшого доторку.

Про те, щоб прикрасити корону нареченої іншою зеленню, навіть мови не могло бути. Ніжні, молоді пагони брусничника дуже схожі на мирт, проте його листочки в короні — ​то чиста ганьба для нареченої. Ще, чого доброго, подумає, що й вінчання у неї не справжнє.

Мамзель Лувіса поклала пожухлі гілочки в воду й до глибокої ночі майструвала корону. Та хоч як старалася, зусилля її були марними.

Уранці вона крадькома вислизнула з дому й подалася у ліс. Як пішла з порожніми руками, так з порожніми й повернулася.

Проходячи через кухню у свою кімнату, вона пожалілася, що ще ніколи не було їй так важко скласти вінок для нареченої, як цього разу. Служниці поспівчували й запропонували свою допомогу: ще раз обійти сусідів, випрошуючи мирту.

— Та ні, дякую, — ​відповіла мамзель Лувіса. — ​Надто пізно. Наречені ось-ось прибудуть.

Вона пішла до себе, ще втикнула кілька гілочок у корону й віночок у найпомітніші прогалини й показала свій витвір економці та служницям.

— Господи, мамзель Лувісо, де ж ви їх роздобули? — ​вражено скрикнули вони. — ​Так само гарно, як завжди! А гілочки були ж зів’ялі й почорнілі!

Мамзель Лувіса пояснила, що листочки почорніли від бруду й сажі, а тепер мирт віджив у воді.

Невдовзі приїхали наречений з нареченою. Наречену відвели в кімнату мамзель Лувіси перевдягатися. Жінка була вже не надто юна, але вродлива й приваблива. Згодом її поставили у вітальні перед дзеркалом. Наречена була дуже задоволена.

— Ніколи не думала, що матиму такий вигляд! — ​зраділа вона.

Жінка принесла з собою пляшечку одеколону й гарну скриньку, які їй подарував наречений. У скриньці були карамельки, шматочки цукру, родзинки й пастилки. Вона обійшла всіх у кімнаті. Спершу пригостила мамзель Лаґерльоф, а потім — ​решту. Кожному було дозволено попахтитися парфумами й пригоститися зі скриньки. Наречена була більш радісна й задоволена, ніж молоді дівчата; усі хвалили, яка вона красуня і як розкішно вбрана.

Трохи згодом наречена з нареченим поїхали до священника вінчатися, а звідти — ​додому до нареченої, де мали справляти весілля.

Якийсь час Кайса Нільсдоттер почувалася дуже щасливою у шлюбі. Чоловік був значно старший за неї, але вона поважала його вченість і вважала за честь дбати про нього й створювати домашній затишок.

А згодом поповзли чутки. Поширив їх, вочевидь, хтось з Морбакки, хоча й невідомо, хто саме. Плітки облетіли всю парафію, доки якийсь «добрий» друг не нашепотів їх Кайсі на вухо.

— Мамзель Лувіса сплела твій вінок з брусничника.

Спершу Кайса Нільсдоттер не повірила. Такого бути не могло! А тоді почала міркувати. Її корона мала нічим не гірший вигляд за убрання інших наречених. Сяяла свіжою зеленню на її голові. Вона пригадала, як пишалася, коли мамзель Лаґерльоф одягнула корону їй на голову.

Та чи не надто зеленою вона була? Тієї весни, коли Кайса Нільсдоттер брала шлюб, усі мирти в окрузі похворіли, вона це добре знала. Скільки разів намагалася розшукати гарну, зелену мирту, але марно.

Мабуть, мамзель Лувіса вирішила, що для неї, простої селянки, і так згодиться. Багатійці вона ніколи не посміла б підсунути корону з брусничника.

Кайса довго сушила собі голову, доки наважилася поговорити з чоловіком. Жінка сумнівалася, чи по-справжньому вони одружені, якщо корона нареченої була прикрашена не миртом, а брусничником.

Чоловік не знав, чим їй допомогти. Кайса страждала й плакала. Почувалася зганьбленою і зневаженою. Мамзель Лувіса, певно, вирішила, що наречена з бідної родини зможе обійтися і брусничним убранням. А тепер і мамзель, і вся парафія з неї глузують.

Зрештою, чоловік порадив їй піти в Морбакку й запитати мамзель Лувісу, як усе було насправді. Кайса його послухалася.

Вона прийшла в Морбакку в дуже неслушний час. Того дня там був празник. На кухні панувала така метушня, що ніхто й привітатися до ладу не міг. Вона запитала про мамзель Лувісу, але та розважала гостей, нíяк було її покликати. Хай Кайса вибачає, але банкет справді дуже гучний. Може, вона посидить у кімнаті мамзель при кухні й почекає?

Кайса пішла в кімнатку. Саме в тій кімнатці їй поклали на голову брусничну корону. Вона згадала, якою щасливою була того дня. А тепер, знову опинившись там, подумала, що в обман дуже важко повірити.

З кухні вийшли дві служниці з тацями, заставленими келихами з вином, понесли їх у вітальню. Двері за собою не причинили, тож відвідувачка бачила кімнати, у яких юрмилися гості. О так, свято нівроку! Тут було не лише панство з Емтервіка, але й сімейства пробста та лікаря з Сюнне, маґістр Гаммарґрен з Карлстада, одружений з сестрою мамзель Лувіси.

Кайса зніяковіла й пішла зачиняти двері, але тієї миті почула слова, від яких завмерла й прислухалася. Лейтенант Лаґерльоф, стоячи посеред вітальні з келихом вина в руці, оголосив про заручини своєї сестри Лувіси з молодшим емтервікським священником, Міленом.

Гості почали вітати, бажати щастя зарученим. Усі були схвильовані й радісні. Та воно й не дивно. Мамзель Лувісі минуло сорок, родина вже й не сподівалася, що вона вийде заміж. Парох Мілен був удівцем з чотирма маленькими дітьми, про яких треба дбати. Тож шлюб вигідний усім.

Колись Кайса Нільсдоттер чула, що в молодості мамзель Лувіса не бажала виходити заміж, не хотіла полишати самотніх батьків, але тепер, коли обох уже не стало на білому світі, рада була зажити у власному домі.

Ще вона чула, що мамзель Лувіса не хотіла покидати Морбакку. Тож і тут все добре, бо садиба пароха лише за п’ять хвилин ходи від її рідного хутора.

Кайсі Нільсдоттер аж серце кольнуло, що в мамзель Лувіси, яка сплела для неї брусничний вінок, життя складається так чудово, і вона квапливо відійшла від дверей.

І раптом побачила за спиною стару економку. Та знала про заручини й прийшла подивитися, як усе відбуватиметься.

Кайса поклала важку руку на плече економки.

— Я прийшла довідатися, чи справді мамзель Лувіса сплела для мене вінок з брусничного листя, — ​промовила вона. — ​Але час, мабуть, для цього не слушний.

Економка трохи розгубилася, проте вона була не з тих жінок, які швидко втрачають самовладання.

— Як тобі таке могло спасти на думку, Кайсо! — ​вигукнула вона. — ​Кожний у цьому домі знає, скільки праці вклала мамзель Лувіса у твоє убрання. Ми всі околиці оббігали, випрошуючи мирт.

Кайса Нільсдоттер пропікала поглядом стару економку, наче хотіла в саму душу зазирнути, щоб дізнатися правду.

— Так говорять по всій парафії.

Стара економка думала тільки про те, як заспокоїти Кайсу й випровадити з дому, щоб не турбувала мамзель Лувісу в такий радісний день.

— Ось що я тобі скажу, Кайсо! Вінок мамзель Лувіси буде сплетений з мирту, як і твій.

— Я запам’ятаю твої слова, — ​відповіла дружина шкільного вчителя. — ​Ось коли побачу, з чого шлюбний вінок мамзель Лувіси, знатиму, яким був мій.

— Ніхто й не перечитиме, — ​промовила стара економка.

Обидві повернулися на кухню. Кайса Нільсдоттер простягнула економці руку.

— Я уже, мабуть, піду, — ​сказала вона, начеб цілком заспокоївшись. — ​Не буду в такий час турбувати мамзель Лувісу.

З тими словами вона подалася геть. Економка повернулася до плити й каструль. За клопотами й метушнею вона швидко забула про несподівані відвідини. Лише через два дні розповіла мамзель Лувісі, про що розпитувала Кайса Нільсдоттер і що вона їй відповіла.

Почувши це, мамзель Лувіса дуже зблідла.

— Чому ти не сказала правду? Ліпше було б зізнатися, що я вплела в корону дві чи три гілочки брусниці, не більше.

— Хотіла її заспокоїти, щоб вона пішла собі, — ​виправдовувалася економка.

— А ти ще й сказала, що мій вінок буде з мирта, точнісінько, як у неї! Тепер у мене зовсім не буде ніякого вінця, ось побачиш!

— Ох, мамзель Лувісо, ви вийдете заміж, жодних сумнівів! Парох Мілен порядна людина!

— Можуть виникнути інші перепони, Майє! Ще й як можуть.

Кілька днів мамзель Лувіса ходила стривожена, а потім наче заспокоїлася. Їй і без того було чим клопотати голову. Весілля планували справити через пів року, і Лувіса почала готувати собі посаг. Ткала, шила й вишивала. Потім поїхала в Карлстад на закупи, привезла звідти тканину на весільну сукню і маленьку дротяну основу під віночок, який ще треба було обплести миртовими гілочками. Їй хотілося мати власний вінок, і не користуватися старою основою, яка вже послужила дуже багатьом нареченим.

Не встигла все скупити, як трапилися непередбачені обставини. Захворів і надовго зліг її наречений, парох Мілен. А коли трохи окріп і зміг ставати на ноги, змінився до невпізнання. Парафіяни помітили, що він уникав розмов зі своєю нареченою і перестав ходити навпрошки короткою дорогою в Морбакку, щоб побачитися з нею.

А влітку поїхав на лікувальні води. Усі сподівалися, що він цілком одужає і стане таким, як колись. Можливо, йому й пощастило одужати, але за весь час відсутності він не написав жодного листа мамзель Лувісі.

То був важкий для неї час, сповнений страху й неспокою. Мамзель Лувіса запідозрила, що наречений хоче розірвати заручини й повернула йому обручку.

Того ж дня вона сказала старій економці:

— От бачиш, Майє, і моя вінчальна корона не буде уквітчана миртом.

Через багато років одна з доньок лейтенанта Лаґерльофа попросила в тітоньки Лувіси щось з вінчальних уборів для маскараду. Мамзель Лувіса дала їй ключ від шафки, де зберігалися старовинні скарби. Щоправда, на той час шафку перенесли з кімнати мамзель на горище. Дівчинка піднялася на піддашшя, вставила ключ, витягнула одну шухлядку й аж завмерла від здивування. У шухляді лежали всього лиш згорток тюлі, сувій шовкової тканини й маленька дротяна основа для віночка.

Дівчина відразу здогадалася, що помилилася шухлядою. Весільне убрання лежало в сусідній шухляді, ліворуч. Якусь мить вона не могла відірвати погляду від шухляди. Їй стало боляче на душі, що бідолашна тітонька так і не змогла скористатися речами, які там лежали. Вона знала, як тітонька невтішно сумувала багато років. Усі навіть тривожилися, щоб не повередилася розумом.

У пам’яті зринув спогад. У ті часи, коли тітонька Лувіса почувалася особливо сумною і нещасною, небога зайшла у її кімнату. Тітка сиділа перед купкою брусничних гілочок і металевим каркасом для вінка. Відщипнула кілька пагінців і заходилася обплітати дротяну основу.

Несподівано в кімнату ввійшла пані Лаґерльоф.

— Господи, Лувісо, що це ти робиш? — ​злякано запитала вона.

— Я подумала… якби я вдовольнилася вінком з брусничника… Але все це дурниці, звісно.

Мамзель Лувіса рвучко встала, скинувши на підлогу і каркас, і гілочки брусниць.

— Я ж знаю, усе скінчилося, — ​промовила вона, міряючи кроками кімнату й заламуючи руки. — ​Нічим уже не зарадиш.

— Люба Лувісо, це не твоя вина. В усьому винна хвороба.

Але мамзель Лувіса далі схвильовано металася кімнатою.

— Якби ж то я не вплела брусницю в корону Кайси Нільсдоттер!

— Навіть думати так не смій, Лувісо! — ​суворо почала пані Лаґерльоф, але раптом завважила дівчинку, яка стривожена дивилася на матір і тітку.

— Повертайся до вітальні, Сельмо! У тітоньки Лувіси горе, і вам, дітям, не варто її турбувати.

Красеньфельдт

З путівця долинає срібний дзенькіт дзвоника. Їде унтерофіцер Карл фон Вакенфельдт.

Унтерофіцер Карл фон Вакенфельдт… Хіба не його колись вважали найвродливішим чоловіком у Вермланді чи й в усій Швеції? Хіба не він був улюбленцем усього жіноцтва Стокгольма, коли одного разу взимку в 1820-х роках приїхав у столицю складати якийсь іспит з землевпорядкування? Хіба не він влаштовував катання на санях і з неймовірною бравадою водив котильйони, затьмаривши всіх бальних кавалерів з вищого світу? Хіба не він блискуче вальсував і так чарівливо вів світські бесіди, що родичі, які спершу не толерували бідного унтерофіцера, змушені були уклінно його запрошувати на бали, бо юні дами не могли веселитися, якщо там не було цього красеня?

Хіба не йому так неймовірно щастило в грі, що він забезпечував себе коштами на всю стокгольмську зиму й жив на широку ногу, ніби якийсь гвардійський лейтенант? Хіба не він спілкувався «за панібрата» з графами й баронами, яких перевершував елегантністю та шляхетністю? Хіба не він грав одного вечора роль першого коханця в аматорській виставі в адмірала Вахтенмайстера й так запально виконав свої куплети, що наступного дня у його поштову скриньку впали двадцять любовних цидулок? Хіба не він першим проїхав столичними вулицями у розцяцькованій срібними дзвіночками кінській збруї? Хіба не його знав увесь Стокгольм, а при появі чи то в Королівському саду, чи на Бло-Портені, в опері чи в вуличній юрбі, всі перешіптувалися: «Гляньте, це Красеньфельдт! Ах-ах-ах, онде Красеньфельдт!»

Хіба не він після тієї фантастичної зими в Стокгольмі вів таке ж розкішне життя у Карлстаді та, зрештою, усюди, де з’являвся? Хіба не він разом з приятелями, унтерофіцером Селльбладом і барабанщиком Тюберґом у ролі денщика, подався у Ґьотеборґ, видав себе за фінського барона і два тижні, балакаючи шведською з фінським акцентом, різався у карти з юними синками багатих гуртовиків? Хіба не він був тим єдиним унтерофіцером, який танцював з гордовитою графинею в Апертіні і який так захопився красунею мамзель Відерстрьом, коли вона співала арію Преціози в театрі Карлстада, що викрав її і був би завіз аж у Норвегію, якби в Арвіці втікачів не перехопив її театральний директор?

Хіба не він, зрештою, приїхав у Сюнне до капітана Вестфельта з Анґерсбю у ролі ад’ютанта й умить розворушив молодь у долині Фрюкена? Коли ще тут влаштовували такі пишні благочинні бали й такі веселі різдвяні свята, і банкети з раками, і романтичні прогулянки до місць, звідки відкривалися чудові краєвиди? Хіба не на нього, як на героя зі сторінок книжок, замріяно дивилася дружина капітана, яка весь час лежала на дивані, читаючи романи? Хіба не він марився її юним донькам у перших любовних мріях? А як було в сусідній садибі, у Морбацці, де підростали гарненькі доньки? Хіба могли вони встояти перед кавалером, який управлявся зі щипцями для завивки волосся так само майстерно, як з гітарою, і над світлими кучерями якого сяяв ореол любовних пригод?

Унтерофіцер Вакенфельдт їде вгору й вниз пагорбами, а єдиний дзвоник теленькає так тихенько, мовби навіть жалібно. Колись, у часи його слави й розцвіту сил, шістдесят срібних дзвоників на кінській збруї дзвеніли голосно й бадьоро, ніби засвідчуючи його тріумф і попереджаючи про наближення звитяжця. Тепер, коли залишився один-єдиний дзвоник, його дзенькіт повідомляє лише про приїзд чоловіка, щастя й радощі якого давно в минулому.

Унтерофіцер бреде вслід за своїм старим конем Калле, який, на диво, такого надзвичайно маленького зросту, що всі оглядаються на нього. Зате ніхто не звертає уваги на його господаря.

У заїжджому дворі в Ґюннарсбю двоє дівчат набирають воду з криниці. Унтерофіцер хвацько ляскає батогом і, за давньою звичкою, звабно усміхається, але дівчата байдуже ковзають по ньому поглядом, не впускають від захоплення повні відра з рук, не дивляться схвильовано вслід з розпашілими щоками.

Унтерофіцер фон Вакенфельдт ляскає коня батогом. Він не дурень. Знає, що його волосся посивіло, а обличчя помережане зморшками, вуса поріділи й стирчать сторч; одне око з сірим більмом катаракти, друге ж, проопероване, спотворене товстою лінзою окулярів. Він знає, що постарів і втратив колишню привабливість, однак вважає, що людям не варто забувати, яким він був у минулому.

Він знає, що тепер змушений тулитися у двох кімнатках, які орендує на хуторі в парафії Великий Кілс. Він знає, що має у своїй власності лише коня, двоколісний повіз, бігові санчата й трохи убогих меблів. Знає, що з усіх підлеглих у нього зосталася одна сварлива служниця, та все ж вважає, що людям не слід забувати: він — ​той, що колись був знаменитим на весь Вермланд Красеньфельдтом.

Він сидить в санях у старій вичовганій шубі та ще більш вичовганій тюленевій шапці, у грубих рукавицях, щоб вберегти від холоду хворі руки, хоча подагричні вузли важко приховати навіть у рукавицях. Та все ж це саме він тримав в обіймах багатьох-багатьох красунь. Цього в нього не забрати. Хто ще в тутешніх краях прожив таке життя, як він? Кого ще любили так, як його?

Він стискає уста й каже, що ні про що не жалкує. Якби ще раз довелося починати спочатку, прожив би життя так само. Він сповна насолодився усім, що дарувала чоловікові юність і врода, і сила. Життя щедро винагородило його пригодами й коханням.

Можливо, тільки в одному-єдиному вчинку розкаювався унтерофіцер Вакенфельдт. Не треба було йому одружуватися з Анною Лаґерльоф, найшляхетнішою з усіх жінок, які траплялися на його життєвому шляху. Він кохав її понад усе. Але не треба було одружуватися з нею.

Чи годиться Красеньфельдтові поводитися сумирно, мудро управляти своїм маєтком, не спокушаючись здобути багатства легшим і веселішим способом? Він, звичайно, обожнював дружину, але ж це не причина думати, що можна обожнювати лише її. Хіба він міг змінити свою натуру лише тому, що одружився? Хіба не завдяки грі та коханню здобув собі славу?

Так, він шкодував, що одружився. Не для нього така дружина. Він готовий визнати, що не був її гідним. Вона прагнула працьовитості, ладу в усьому, спокійного добробуту. Щосили старалася створити домашній затишок, як у батьків у Морбацці.

Дехто скаже, що побиватися треба не через одруження, а через те, що не зміг вберегти свою кохану від розчарувань і прикрощів. Коли ж Анна фон Вакенфельдт не витримала й померла після сімнадцяти стражденних років у шлюбі, на нього навалилися усі можливі біди. Кредитори забули про пощаду й забрали дім. Довелося покинути гру, бо він програвав, щойно взявши до рук карти. Звідкись взялися подагра й катаракта. Голова посивіла, ще й шістдесят йому не виповнилося, спину скорчило. Він став безпомічним, підсліпуватим злидарем. Він не страждав би так, якби жила його добра, кохана дружина.

З її відходом він втратив коло спілкування. Нікого не цікавило, живий він чи вже вмер. Ніхто не кликав у гості. Здавалося, що люди терпіли його тільки через дружину. Тепер, коли він тужить за сміхом і веселощами, коли йому кортить смачно поїсти й поговорити з освіченими людьми, йому нікуди піти. А коли надходять довгі свята, він не має куди себе подіти й смертельно нудьгує від монотонного життя на сільському хуторі.

Є лише одне місце на світі, куди він може податися, щоб трохи відчути смак колишнього життя, — ​Морбакка, де знайшов свою дружину. Звичайно, він знає, що морбаккці говорять і думають, що Анна була дуже нещаслива у шлюбі з ним, що він довів її до смерті, та він однаково їздить туди тричі на рік, на найбільші свята, бо інакше йому несила жити.

Срібний дзвоник жалібно дзеленькає, ріже вухо. Унтерофіцер Вакенфельдт огріває свого маленького коника батогом. Життя приносить багато гіркоти, і нікуди від цього не подітися. Хай і кінь розділяє біль зі своїм господарем.

Якби не знайшлось іншого способу довідатися про наближення Різдва, морбаккська дітвора здогадалась би про це, почувши, як під’їжджає унтерофіцер фон Вакенфельдт.

Помітивши ще здалеку на алеї його сани, діти шаленіли від радості, бігали будинком, повідомляючи всім новину, виходили на ґанок зустрічати гостя, верещали «добрий день» і «ласкаво просимо», частували коня хлібом, відносили плаский, гаптований квітами, саквояж, у контору, відведену під нічліг унтерофіцерові.

Загалом дивно, що дітвора завжди так радісно зустрічала унтерофіцера фон Вакенфельдта. Він не привозив їм ні подарунків, ні солодощів, але діти, мабуть, вважали, що він наче неодмінний атрибут Різдва, а це вже причина для радості. Добре, хоч вони виявляли радість, бо дорослі, по суті, ігнорували гостя. Пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса навіть на ґанок не виходили, а лейтенант Лаґерльоф з важким зітханням відкладав місцеву газету «Вермландстіднінґен», вставав з крісла-гойданки і йшов привітатися.

— Ну, ось, ти знову тут, Вакенфельдте, — ​казав він, виходячи на поріг.

Потім трохи розпитував про мандрівку й стан дороги, проводив шваґра в контору, звільняв місце в шухляді своєї шифоньєрки і в одежній шафі. А тоді забирав дітей і залишав гостя на самоті.

З кожним приїздом унтерофіцера фон Вакенфельдта в Морбакку, у лейтенанта оживали спогади про покійну сестру. Анна була найстаршою у родині, піклувалася про нього, коли він був малим, в усьому йому допомагала. Жодну іншу сестру він так не любив, жодною іншою так не пишався. А вона закохалася у такого шалапута, як Вакенфельдт! Анна була гарна й статечна, добра й гідна поваги. Завжди весела й привітна, близьким було легко поруч з нею. Вона докладала неймовірних зусиль для збереження домашнього вогнища. А чоловік лише тринькав гроші. Вона ж не хотіла, щоб рідні довідалися, як їй важко живеться; не хотіла, щоб пропонували допомогу. Ось тому й відійшла в інший світ у віці сорока з хвостиком років.

То була сумна й гірка історія, тож лейтенант не міг приязно ставитися до фон Вакенфельдта, усе в його душі повставало проти цього чоловіка. Він вирушав на довгу прогулянку, щоб улігся смуток.

Десь так само почувалися пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса. З-поміж усіх сестер лейтенанта пані Лаґерльоф найбільше любила Анну, по-справжньому захоплювалася нею. Ніхто не прийняв Анну так сердечно в родині, як вона. Пані Лаґерльоф ніколи не пробачила унтерофіцерові фон Вакенфельдтові, що той заподіяв стільки горя такій чудовій людині.

Мамзель Лувіса дитиною часто гостювала в Вельсетері, у сестри та її чоловіка, тож найліпше знала, як ведеться Анні. Чуючи ім’я «Вакенфельдт», вона відразу згадувала той ранок, коли в Вельсетер прийшли якісь чужаки й вивели зі стайні двох найкращих корів. Анна вибігла з будинку, обурено запитала непрошених гостей, що вони собі дозволяють, а ті цілком спокійно відповіли, що унтерофіцер минулої ночі програв цих корів їхньому господарю. Розлючена сестра досі стояла перед очима мамзель Лувіси. «Він не візьметься за розум, поки не доконає мене», — ​промовила Анна.

Та все ж мамзель Лувіса першою згадувала свої обов’язки господині. Вставала з-за швейного столика, де вишивала й водночас заглядала в розгорнуту книжку в кошику з шитвом, а тоді йшла до кухонних дверей.

— Любонько Майє, — ​начеб вибачливим тоном казала економці. — ​Знову маємо в гостях Вакенфельдта.

— Не розумію, як отой чоловік, який так погано ставився до своєї дружини, сміє приїжджати сюди кожних свят, — ​розгнівано бурчала економка.

— Не виганяти ж його з дому, — ​м’яко заперечувала мамзель Лувіса. — ​Будь така ласкава, Майє, постав каву, щоб він зігрівся з дороги.

— Вічно він з’являється на порозі, коли всі вже покавували, і грубка вистигла, — ​буркотіла економка, ніби й не збираючись зрушити з місця.

Та все ж каву варила, бо трохи згодом покоївку посилали в контору покликати унтерофіцера фон Вакенфельдта у вітальню на каву.

Йдучи подвір’ям, унтерофіцер спирався на ціпок, але залишав його в передпокої, щоб увійти в вітальню молодецьким кроком. Однак мамзель Лувіса, зустрічаючи його, бачила, як важко йому ходити; потискаючи руку, відчувала потворні подагричні вузлаки, а зазирнувши в вічі, лякалася страхітливо збільшеного прооперованого ока. І тоді її гнів зникав. Вона думала, що він уже отримав заслужену покару, доволі з нього.

— Як приємно, що ви змогли завітати до нас на Різдво, — ​через силу казала вона.

Мамзель Лувіса наливала йому кави, і він сідав на своє звичне місце, у кутку між кахельною грубкою і складаним гральним столиком. Скромне місце, проте найтепліше в кімнаті. Унтерофіцер знав, де примоститися.

Фон Вакенфельдт відразу заводив розмову про свою служницю Інґу та її вічні сварки з господарями хутора, де він винаймав житло. Дрібні плітки, як він знав, розважали Лувісу; гість давно завважив, що згодом вона й собі наливала кави й сідала разом з ним на балачку.

Доки вони з мамзель Лувісою кавували, надворі смеркало, і на круглий столик перед диваном ставили лампу. Одразу потому з’являлася пані Лаґерльоф. Вона так і не зуміла побороти свою неприязнь, віталася з гостем стримано. Мовчки потискала руку, сідала й бралася за вишивання.

Унтерофіцер спокійно продовжував бесіду з мамзель Лувісою, однак змінював тему. Починав розповідати про всілякі дивні болячки людей та худоби, які траплялися на хуторі і які йому щастило вилікувати.

Тут уже опір пані Лаґерльоф сходив нанівець, тут вона була у своїй стихії. Пані й оком не встигала зморгнути, як втягувалася у розмову.

Останнім приходив лейтенант Лаґерльоф і всідався в своє улюблене крісло-гойданку. Спочатку теж був похмурим і мовчазним. Але поступово розмова, не знати і як, звертала в інше русло. Мова заходила про давній Карлстад, де народився унтерофіцер і де навчався у школі лейтенант, який з великим задоволення згадував це місто. Говорили й про Стокгольм, і про Емілію Гьоґквіст, і про Єнні Лінд[5] — ​про все давнє, гарне й варте спогадів. Насамкінець доходило до старих вермландських історій. Вечір минав так швидко, аж усі дивувалися, коли покоївка приходила, щоб прибрати зі столу.

Найдивнішим з усього були розповіді унтерофіцера фон Вакенфельдта з власного життя, у яких він поставав надзвичайно розумною і виваженою людиною. Він і справді брав участь у деяких небезпечних подіях, але завжди виставляв себе в ролі друга й порадника, який рятував шибеників з прикрих ситуацій.

Ось хоча б Вестфельти з Анґерсбю! Він став справжньою опорою цим чудовим, довірливим людям, надто тоді, коли їхнього сина обвела довкруг пальця його наречена, несподівано заручившись з іншим!

Ніхто й ніколи не говорив шанобливіше про свою матір і дружину. Такий вже шляхетний син, такий дбайливий муж! Про такого лиш мріяти можна!

Це ж він промовляв до здорового глузду молодих жінок, мирив наречену з нареченим, зцілював шлюби на межі їхнього розриву.

Усі нещасні брали його собі за повірника, а він ніколи не підводив. Навіть чоловіків рятував від картярської залежності, наставляючи їх на шлях праведний, нагадуючи про їхні зобов’язання.

Після вечері, коли унтерофіцер фон Вакенфельдт, накульгуючи, ішов у свою кімнату, лейтенант Лаґерльоф, його дружина й сестра ще сиділи деякий час мовчки, дивлячись одне на одного.

— Дивний цей Вакенфельдт, — ​першим озивався лейтенант. — ​Він розумніший за нас усіх разом узятих.

— З ним завжди було цікаво розмовляти, — ​сказала мамзель Лувіса.

— Якщо він умів допомагати іншим, то чому так безславно змарнував власне життя? — ​сухо завважила пані Лаґерльоф.

— Так іноді буває, — ​промовив лейтенант.

Отож, як мовиться у «Сазі про Фрітьофа»[6], фон Вакенфельдт насолоджувався веселощами й гостинністю в Морбацці усе Різдво, бездоганно граючи роль мудрого, усезнаючого старця. У нього можна було просити будь-якої поради: міг призначити ліки проти прищів і нежиті; навчити, як доглядати за обличчям; дати кулінарний чи малярний рецепт; проконсультувати, як вести сільське господарство; дати найвлучнішу й найрозумнішу оцінку людям.

Усі радо зверталися до нього в делікатних справах.

— Хіба не дивно, що наші діти ніяк не навчаться їсти тушковану моркву? — ​запитала одного дня мамзель Лувіса. — ​Морква ж смачна їжа!

Унтерофіцер Вакенфельдт не обманув її очікувань.

— Розбудіть мене серед ночі й запропонуйте моркву, і я з радістю з’їм усе до крихти, — ​відповів він.

Унтерофіцер володів просто таки надприродною мудрістю, стриманістю і виваженістю. Підтоптаний кавалер, тріумфатор з шістдесятьма дзвониками в упряжі… Куди він подівся…

Одного разу лейтенант Лаґерльоф завів зі своїми жінками дискусію про місцеву молоду дівчину. Пані Луїза й мамзель Лувіса вважали її милою і привітною, а лейтенант наполягав, що вона нікому не зможе сподобатися, і, як завжди, звернувся до Вакенфельдта.

— Ось ти все знаєш про жінок! Скажи, чи захотів би поцілувати цю плюгавицю?

Унтерофіцер від тих слів страшенно розхвилювався, побагрянів на обличчі, хоч і старий вже був пеньок, гримнув кулаком по столі, навис над столом і голосно гаркнув, аж грім прокотився кімнатою:

— Та як ви можете мене про таке запитувати! У житті не цілував потворної жінки!

Усі навколо засміялися. Бач, за мудрагеля себе видавав, за світського співрозмовника, а просте запитання викрило його справжню сутність. Нікчемний і хворий, старий і немічний, але де там — ​навіть не смійте натякати, наче він міг би цілувати бридотних дівок!

Ах, Красеньфельдте, Красеньфельдте!

Оркестр

Жив собі колись майор Еренкруна, за походженням фін. Колись втішався розкошами й високим становищем у суспільстві, однак на схилі літ змушений був оселитися у приймах на одному селянському хуторі та й коротати вік у злиднях, як і унтерофіцер фон Вакенфельдт. Подейкували, начеб він майстерно грав на валторні, але, відколи збіднів і став самотнім, ніхто його гри не чув.

Ще був пан Тюнберґ, який починав свою кар’єру барабанником у Вермландському полку й напевно спився б, якби морбаккський лейтенант не помітив у ньому великих здібностей навчати маленьких дітей читанню та письму й не найняв його домашнім учителем для своїх нащадків, а згодом не виклопотав для нього місце в початковій школі Естра-Емтервіка.

Ще був Ян Аскер, теж колишній музика з Вермландського полку, а нині церковний сторож і копач могил в Естра-Емтервіку. Він походив зі старовинного роду музикантів, грав на кларнеті на всіх весіллях і сільських танцях. Чоловіком був похмурим і саркастичним, лише музика примиряла його з життям.

А ще був рахівник Ґеєр, який мешкав на піддашші в шкільній будівлі й сам вів своє домашнє господарство. Музику любив понад усе, але був такий бідний, що не міг собі дозволити купити хоч якийсь інструмент, зате намалював на дошці клавіатуру й уявно грав на ній.

А ще був дзвонар Меланоз, якого навчав сам пробст Фрюксель. Він писав вірші, шив черевики й майстрував меблі, а також порядкував сільським господарством. Був розпорядником і заводієм на всіх весіллях та похоронах, до того ж його вважали найкращим шкільним учителем в озерній долині Фрюкена. Щонеділі йому доводилося грати на жахливому органі в естра-емтервікській церкві, що було понад сили такій музикальній людині. Тільки й радості мав від скрипки, грою на якій утішав себе недільними вечорами.

Ну ось, усі згадані особи домовилися зібратися одного різдвяного дня у Морбацці, доки там ще не допили різдвяне пиво, не доїли шинок й особливого хліба з сусла.

Перший з прибулих не ввійшов відразу в дім, а чекав на решту: майора Еренкруну, пана Тюберґа, церковного сторожа Яна Аскера, рахівника Ґеєра й дзвонаря Меланоза.

Коли всі зібралися, музики бадьоро рушили до ґанку з майором на чолі, голосно співаючи військову пісню «Португалія, Іспанія, Великобританія».

Морбаккський лейтенант, вочевидь, передбачав, як розгортатимуться події, але з дому не виходив, щоб не зіпсувати задоволення гостям. Та коли почув пісню, миттю вийшов назустріч. Унтерофіцер фон Вакенфельдт теж не зволікав, бо ж, звісно, перебував на хуторі — ​Різдво ще ж не закінчилося.

Доки гості роздягалися у хутірній конторі, скидали шуби й ботфорти, лейтенант послав на горище двох синів, Даніеля та Югана, за гітарою, валторною, флейтою і трикутним ударником. Сам поквапився у спальню, вийняв з-під ліжка великий скрипковий футляр, поклав його на стілець, вставив ключ у замок і благоговійно вийняв скрипку, загорнуту в червону шовкову хустку.

Хоча сам ніколи не курив й іншим не дозволяв курити в будинку, все ж послав хлопчиків у контору за старовинною люлькою з довгим цибухом з часів пароха Веннервіка й квадратною скринькою з тютюном, щоб майор міг собі звично попахкати люлькою і щоб нічого не могло зіпсувати йому настрій.

Коли п’ятеро гостей разом з унтерофіцером фон Вакенфельдтом і лейтенантом Лаґерльофом ввійшли у вітальню, коли принесли тацю з тодді й усі, крім пана Тюберґа, який назавжди відмовився від алкоголю, наповнили келихи, а майор нарешті розкурив люльку, яка довго лежала без діла, вони одностайно вирішили, що не варто витрачати цінний час на карти й пусті балачки — ​ліпше музикувати.

Саме цього й очікував лейтенант.

Скрипку вручив дзвонареві Маланозові. Той трохи впирався, бо ж скрипка — ​найшляхетніший інструмент, а в цій кімнаті зібралися люди, гідніші заграти на ній, ніж він, дзвонар. Однак на скрипку ніхто не претендував, тож Меланоз страшенно зрадів, ніби знайшов неймовірний скарб, і відразу взявся її налаштовувати.

Флейта, звісно, дісталася панові Тюберґові. На цьому інструменті він грав у полку, коли барабани відійшли в минуле. Стару морбаккську флейту він добре знав, знав, що вона добряче розсохлася, тому побіг на кухню, щоб занурити її у квас і перемотати конопляним волокном, щоб не розсипалася.

Гітару лейтенант віддав рахівникові Ґеєрові. Обличчя рахівник мав тонке, подовгасте; шия теж довга й тонка, очі водянисто-блакитні, пальці тонкі й довгі — ​від нього всуціль віяло витонченістю. По-дівчачому засміявшись, він накинув на шию широку, яскраву шовкову стрічку й ніжно пригорнув до себе інструмент, наче кохану жінку. Гітара мала тільки три струни, але Ґеєр, мабуть, подумав, що йому, тому, хто здебільшого грає на дошці, їх вистачить.

Передбачливий церковний сторож Аскер прихопив з дому власний кларнет. Той лежав в кишені шуби, тож йому достатньо було піти за інструментом у контору.

Унтерофіцер фон Вакенфельдт сидів, як завжди, у кутку й намагався зберігати на обличчі добру міну, бо ж знав, що на жодному інструменті заграти не зможе через подагричні пальці. Лейтенант підійшов до нього з трикутником, на цьому інструменті навіть йому неважко буде заграти, й унтерофіцер невимовно зрадів.

Майор Еренкруна сидів, випускаючи з-під пишних сивих вусів кільця тютюнового диму. Він бачив, як усі по одному розбирали музичні інструменти, але далі незворушно курив.

— Дай-но мені дві каструльні накривки, — ​попросив він лейтенанта. — ​Хай і я трохи зчиню гармидер. Як я знаю, у цьому домі немає інструменту, на якому я можу заграти.

Лейтенант метнувся у вітальню і повернувся з начищеною до блиску валторною на зеленому шовковому шнурі, яку йому пощастило роздобути для майора.

— Як тобі це? — ​запитав він.

Майор аж засвітився від утіхи.

— Ох, який ти молодець, Еріку Ґуставе!

Він відклав люльку й щодуху заходився дути в мундштук, так що в усіх вуха позакладало.

Усі розібрали свої інструменти, але похопилися, що сам лейтенант з порожніми руками.

Той взяв маленький дерев’яний свисток, який, граючи, треба наполовину занурити в склянку з водою. Отоді він видає трелі, не згірш за соловейка.

Зрештою, покликали пані Лаґерльоф, щоб акомпанувала їм на фортепіано.

На честь майора спершу вирішили зіграти «Марш вояків з Бйорнеборґа». Пані Лаґерльоф взяла перші акорди, шість музичних інструментів підхопили, як уміли. Зчинилася така какофонія звуків, що всі аж отетеріли.

Музики старалися щосили. І дзвонар Меланоз, і Ян Аскер, і пан Тюберґ впевнено виконували свою партію, майор часто відставав, а лейтенант підсвистував час від часу: то його свистунець капризував, то він сам хотів збити з ритму інших.

Догравши, усі пожвавилися, звеселіли й вирішила заграти марш ще раз, щоб він прозвучав уже досконало. Майор щосили дув у валторну, аж очі наливалися кров’ю, а щоки, здавалося, ось-ось луснуть, та все ж не надто вправно давав собі раду з інструментом і вибивався з ритму.

Раптом він зірвався з місця і з такою силою пожбурив валторну в кут під грубкою, що поцілив у ногу унтерофіцера Вакенфельдта, у найболючіше місце.

— Чорти б мене вхопили! — ​скрикнув майор. — ​Не хочу псувати «Марш»! Хай грають ті, хто вміють!

Приятелі трохи розгубилися, але заграли втретє, а майор заспівав: «Сини народу, що кров проливають».

Його чудовий, глибокий бас заповнив увесь дім. Голос лився могутнім потоком, а йому вторували деренчливе фортепіано, хрипкий кларнет, цигикання дзвонаревої скрипки, звичне для сільського виконання, розсохла флейта пана Тюберґа, триструнна гітара, ледь чутне дзеленькання трикутника фон Вакенфельдта й свист вередливого лейтенантового свистунця.

Усіх охопив пекучий жаль, бо ж ми втратили Фінляндію[7] і тепер мовби разом з хоробрими вояками Бйорнеборґа виступили в похід, щоб відвоювати в росіян цей край.

А коли марш відгримів, лейтенант кивнув дружині, і вона заграла «Тіні шляхетні, поважні отці» з опери «Ґустав Васа» — ​хіт майора.

Еренкруна затягнув своїм потужним басом, його підхопили інструменти.

На дивані, який стояв у вітальні між вікнами, принишкли й слухали Даніель з Юганом, Анна, Сельма й Ґерда.

Вочевидь, їм веліли сидіти тихо, коли дорослі грали й розважалися. Так наче вони малі діти. Слухаючи оперну арію, мимоволі уявляли, що майор співає про себе й про решту присутніх у вітальні. Для дітей ці люди були мовби примарами минулого, тінями багатої, блискучої епохи, а їм самим дано лише побачити слабкі відблиски давніх часів.